Дисертаційний прорахунок

Хоча розв’язок теми дисертації на раді кафедри й затвердили, мій науковий керівник, зітхнувши, сказав:

— Щоб закінчити дослідження цієї проблеми, любий, ще треба щонайменше два роки. І працювати вдень і вночі. Ви зможете?

“Зможете”. Не відступати ж. Більше трьох років витратив я, вивчаючи вплив навколишніх умов на живу істоту. Просиджуючи над програмами, книжками, апаратурою, я забував про театр, кіно та й взагалі про всякі житейські втіхи. І ось, коли мої наукові пошуки наблизилися до завершення, несподівано виникла можливість дослідити залежність від зовнішніх факторів ще й вікової динаміки.

— Михайле Йосиповичу, погляньте, — розгорнув я аркуші ватману, вкриті цифрами і сполуками, що відображали зміни в клітині й у всьому організмі живої істоти. — За допомогою попередньої схеми ми визначали, як впливає на фізіологію розвитку людини режим праці, відпочинку, харчування, наявність шкідливих елементів у навколишньому середовищі. До цих факторів треба ще додати вікову динаміку, і тоді дістанемо комплексне обстеження.

— Згоден, але з цими експериментами ви не впораєтеся і за роки, а на носі захист.

Михайло Йосипович навіть розсердився, що траплялося з ним рідко. Його трохи видовжене обличчя якось дивно зарухалося. Пальці то постукували по столу, то потирали підборіддя, але в очах, які пильно дивилися на мене, ніби вивіряючи на витривалість, я помітив лукавинку. Ось уже три роки мій науковий керівник допомагав мені у вивченні і розв’язанні цієї складної проблеми, давав поради, бувало, й лаяв, проте ніколи не перешкоджав моїм намірам. Це була розумна людина. Але зараз, коли до захисту лишився рік, його, звичайно, турбувало, чи вкладусь я у встановлені строки.

— Я напружено працюю. Усі вечори просиджую біля машини…

— Скажіть, у вас є дівчина? Аспірантура, голубе, не повинна забирати у людини всю душу.

— Що ви.’ У мене ж ні хвилинки вільної, — вигукнув я, ошелешений таким несподіваним запитанням. — Якось випадково познайомився в бібліотеці з однією милою особою. А тут ваше завдання: спішно підготувати статтю. Два тижні вечорами підбирав матеріал. Потім якось зустрів її… вже з іншим. Вона пройшла, навіть не глянувши на мене. Не встиг і засмутитися, бо ви якраз повернули мені на доопрацювання розділ дисертації. А потім мені вдалося вивести зображення індивідуума на екран…

— Щось не пригадую. Ви писали про це?

— Я поки що досліджую, Михайле Йосиповичу. Навіщо робити повідомлення, якщо процес ще не повністю відпрацьований? Погодьтеся, набагато ефективніше бачити реальний образ, його вікові зміни, ніж робити висновки тільки на підставі цифрових даних.

Михайло Йосипович несподівано засміявся, і на душі в мене враз стало легше: він завжди сміявся, коли був задоволений результатами. Та сміх його урвався так само несподівано, як і почався.

— Але ж, юначе, — суворо сказав мій керівник, спохмурнівши, — невситимість у дослідженнях теж може призвести до провалу дисертації. Ви зрозуміли? Найкраще — ворог хорошому. Згоден, що реальне зображення індивідуума…

— Вибачте, — перебив я, намагаючись заспокоїти свого наставника, у якого в душі вже бушувала буря: пальці його знову вибивали по столу якісь складні ритми, і дивився він тепер не на схему й цифри, а кудись удалеч. — Я провів один експеримент: до розрахунків денного раціону додав, здавалося б, на перший погляд, “невинні” сто грамів коньяку. Ви б побачили картину: при річному циклі споживання цих ста грамів у зобра-ження на екрані під очима утворилися мішки, потрібно було всього три роки, щоб шкіра обличчя зів’яла, стала пергаментною, погляд потьмарився. Переді мною буа. індивідуум не тридцяти п’яти, а щонайменше шістдесяти років. Мимоволі замислишся, чи варто прикладатися до цих “невинних” грамів.

Михайло Йосипович важко зітхнув:

— Усе це емоції. А на захист треба подавати дисертацію. Встигнете?

— А що мені залишається робити?

— Раджу вам не виносити на захист розділ “Вплив вікової динаміки”. Він у вас ще не одстоявся, та й багато що потребує в ньому додаткових досліджень. А ваші сили вкрай напружені. У вас такий вигляд, що, якби, ви ввели в машину свої параметри, то дістали б, вибачте за таке порівняння, образ старої лисої мавпи!

— Михайле Йосиповичу, а якщо спробувати розв’язати завдання, протилежне тому, над яким я зараз працюю? Відшукати оптимальний режим праці, відпочинку, навантажень?

— Гадаю, якщо ви закохаєтесь, ваше зображення стане набагато приємнішим, — не без іронії зауважив наставник.

— Ви мене наштовхнули на думку: це ж іще одне застосування моїх досліджень. А й справді цікаво, як впливає на людську зовнішність любов?..

— Неймовірно! — схопився Михайло Йосипович за голову. — І навіщо я тільки сказав вам про це? Ви одразу полізли у нетрі!

Відлітав я додому надвечір. У літаку мене не полишала ця маячна ідея: дослідити вплив на людину почуття любові. Я відразу ж заходився креслити схеми, структури клітин, з головою поринувши в розрахунки. І, напевне, справляв враження дивака, бо вловив на собі зацікавлені погляди сусідів. Та мене це анітрохи не бентежило — я просто не зважав на них. Не помітив навіть, як ми приземлились, і так з блокнотом і олівцем у руках і вийшов з літака.

Вже біля дому сховав у портфель папери і опорядився — поправив галстук, струсив з піджака порох і пригладив волосся… Я мимохіть робив так щоразу, коли опинявся перед цим будинком — кам’яницею на п’ять кімнат, з широким передпокоєм, просторою кухнею, ванною і величезним підвалом. Міцно змурований, піднятий на високий фундамент, він скидався на маленьку фортецю. У цій фортеці я й наймав за тридцять карбованців кімнатку. “Знайти б підходящий об’єкт, — продовжував я обмірковувати проблему, — щоб перевірити вплив оптимального режиму праці, відпочинку, навантажень. З кого почати? Можна з себе”.

Відчинив хвіртку і, побачивши хазяйку, мимоволі сповільнив ходу. Вона стояла на ґанку з мискою в руках. Як завжди, у синьому довгому халаті в білий горошок і стоптаних хатніх туфлях. Обличчя її ховала хустка, але я вже знав його до найменших подробиць: ніс з горбочком, що надавав обличчю виразу різкості й хижості, припухлі, хтиві губи, зелені очі, які завжди дивилися глузливо й з докором. Та все одно вона була вродлива. Навдивовижу чудовий витвір природи.

“Витвір природи” рвучко махнув мискою, вихлюпуючи воду, й мало не облив мене з ніг до голови. Я відскочив, але моєму костюму таки перепало.

— Здрастуйте, Анно! — приязно привітавсь я й усміхнувся, чекаючи усмішки у відповідь. Але хазяйка тільки кивнула головою. — Ось, прилетів уже, — винувато додав я по паузі, неначе виправдувався, що повернувся і знову завдаватиму їй клопоту тим, що живу тут.

Мені було незатишно і незручно у цьому домі.

— До речі, — лепетав я запобігливо, — перед від’їздом не встиг заплатити вам за квартиру. Не лаяли? Я дуже вдячний, що ви прихистили мене. Поки що з гуртожитком нічого не виходить.

Я діставав гроші, а сам крадькома поглядав на Анну: холодні очі, підведені голубими тінями, тонкі вискубані кутиками брови робили риси її обличчя неприродними. Мене взагалі вражала якась фотографічність у зовнішності цієї молодої жінки. І в той же час гладенька біла шкіра, ніжні рожеві губи, м’який овал підборіддя. Все це створювало подвійне враження, і я так досі й не зміг скласти думку про цю жінку.

Зненацька на мене загавкав собака. Я одступився й замість того, щоб гримнути на нього, почав лагідно усовіщати:

— Ну, годі, дурненький! — А сам подумав: “Це вже й справді, як Молчалін: “Всім догодити й навіть псу”. — Ти що, не впізнав?

Пес раптом завиляв хвостом, ніби хотів загладити провину, що так необачно сплохував.

Це був чи не найзанехаяніший собака на всій вулиці. Величезний, з довгою зваляною шерстю, в якій позастрягали солома й сміття, з брудною від недоїдків мордою. Він сидів біля своєї буди, дивився на світ вузькими сльозавими очима і обгавкував усе, що потрапляло на очі. Лють викликали в нього тільки чужі собаки. Коли вони пробігали мимо огорожі, він схоплювався й, волочачи за собою важкий ланцюг, надривно хрипів від безсилля й злоби… І враз змовкав, ніби його щось зупиняло, сідав на задні лапи, тицяв мордою в густу шерсть, клацав зубами й знову. ставав байдужим до всього. Він міг годинами лежати в дерев’яній буді, не звертаючи уваги на курей, що надокучали своєю непосидючістю, на гладку свиню, яка тицяла рило в його миску, на людей, які проходили повз садибу. І лише угледівши хазяїна чи хазяйку, ліниво вилазив на світ, потягався і помахував хвостом. Звали його Богар, що по-місцевому означало — “Жук”.

Хазяйка вичікувально, ледь скрививши губи, дивилась, як я відлічую гроші.

Я простягнув їй червоні папірці і спитав:

— Навіщо ви тримаєте собаку на ланцюгу? Від тривалого лежання він здохне.

— Нічого з ним не станеться, — байдуже відповіла вона, ховаючи в кишеню халата гроші. — А здохне, теж збитку не буде: з шкури шапку зшиємо.

Богар уже заспокоївся. Поклав голову на передні лапи й віддано, некліпно дивився на хазяйку.

— Тільки спусти його з ланцюга, — сварливо говорила Анна, — враз витолоче всі полуниці. Та й не в ладах він з сусідською вівчаркою. Спробуй відв’яжи, і почнеться гризня.

— А мені його шкода. Я б одв’язав, — ступив я до собаки, боязко простяг до нього руку. — Богарчику, послужиш науці? Ти хороший. Я тебе відмию, відчищу, відшкребу, зроблю красенем і поведу в лабораторію. Ми тебе обстежимо й визначимо, що тебе чекає в майбутньому. Згоден? — і я обережно доторкнувся до його шерсті.

Богар немов розумів: дивився в очі й бив хвостом по землі.

— І як це я не додумався до цього раніше? Ти ж найкращий, найвдаліший індивідуум для обстеження. Вікові характеристики у тебе змінюються швидше, ніж у людини. Ви не заперечуватимете, якщо я візьму Богара в лабораторію? — звернувся я до хазяйки. — З ним нічого не станеться. Я проведу дослід, який йому аніскілечки не зашкодить.

— Е, ні! — махнула рукою Анна і, засміявшись, додала: — Ось якщо зарахуєте його в штат науковим співробітником… — І пішла в дім, задоволена своїм дотепом.

З молодою хазяйкою у мене склалися незвичайні стосунки. Вона допомогла мені в скрутну хвилину, коли я приїхав у це невеличке містечко і шукав, де оселитися. Анна найняла мені кімнатку, і я був вдячний їй за це. Та це була людина настрою. Іноді вона зустрічала мене усмішкою, і в такі дні бувала балакуча. Найчастіше це траплялося тоді, коли вона закінчувала прибирати в кімнатах. Робила вона це особливо ретельно, навіть із захватом. А інколи не розмовляла зі мною тижнями. Дивилася невдоволеко, вичитувала за погано витерті ноги, за плямочку на паркеті, за ненароком упущену на підлогу перфокарту. При цьому обличчя її ставало злим, неприємним. Що у неї робилося в душі, я не знав, та й навіщо мені було знати, коли я в цьому домі був тимчасовим мешканцем?

Чоловік хазяйки йшов з дому рано, а повертався пізно. Коли ми зустрічалися з ним у коридорі чи передпокої, він кидав на мене невидющий погляд, я схиляв на знак вітання голову, у відповідь чув невиразне бурмотіння. І ми розходились. Він не цікавився своїм мешканцем, я не прагнув з ним налагодити стосунки. Гроші за квартиру я платив хазяйці, бо одразу зрозумів: головна роль у цьому домі належить їй. В розмові Анна ніколи не згадувала про свого чоловіка, так наче його й не було. Якщо часом щось і розповідала про сім’ю, то здебільшого про себе.

Так я дізнався, що родом вона з села, вчилася в інституті, вийшла заміж і залишилася жити в місті. Працює в екскурсійному бюро.

Були у хазяйки діти: хлопчик років семи й маленька дівчинка. Але жили вони в матері хазяїна, і коли приходили додому, трималися напружено, скуто. Анна постійно осмикувала їх — вона любила ідеальний порядок. Він панував у домі неподільно. Паркет і меблі сяяли. Кожна дрібничка лежала на своєму раз і назавжди визначеному місці. Все це, звісно, пригнічувало дітей, вони нудились і пожвавлювалися, лише коли збиралися до бабусі. Тоді дім наповнювався їх дзвінкими голосами.

Іноді господар приходив рано. Анна переодягалась, і вони йшли кудись разом. Поверталися близько півночі. Я чув їх гучні голоси, рев програвача і сміх. Після таких вечорів хазяйка була приязна й весела. Та минав час, і вона знову ставала дратівливою, злою і її крик, що зненацька лунав серед тиші, яка звичайно стояла в домі, на собаку, дітей, чоловіка й навіть на мене, примушував здригатись. Я намагався триматись від цієї родини далі. Зачинившись у своїй кімнаті, поринав у роботу над дисертацією.

Я ступив у коридор і побачив дітей. Підморгнув хлопчикові і погладив його по голові. Але той вивернувся, на обличчі в нього з’явився вираз такої ж, як і в матері, суворості. Дівчинка прошепотіла щось братові і засміялася голосним дзвіночком.

— Агіко! — долетів докірливий голос хазяйки, і сміх у ту ж мить урвався.

Я ввійшов у свою кімнату, а за кілька хвилин до мене постукала хазяйка. Вона була вже переодягнена.

— Я відведу дітей до бабусі. Ви тут пригляньте за домом, — сказала вона й усміхнулась.

І скутість, яка тримала мене, мов у лещатах, ураз послабшала, я навіть відчув себе до деякої міри господарем.

Як тільки хазяйка пішла, я одв’язав Богара і привіз у ванну. Пес стояв під душем спокійно, а я старанно намилював його. Богар не виривався, не скавучав, ніби відчував приємність, що з нього змивають багаторічний бруд. А коли пустив, пес вистрибнув з ванни і так струсився, що навіть стеля стала мокрою. Я присвиснув: не перепало б мені від хазяйки. Накинув на собаку простирадло і почав витирати довгу посвітлілу шерсть.

— Хороший, красивий Богар, — примовляв я. — Навіть біла пляма на лобі. Це ознака собачої шляхетності. Я тобі в будку свіжої трави принесу, не забруднишся. Завтра підемо до лабораторії, наші дівчата пригостять тебе цукерками…

Повернувшись, Анна зайшла до мене в кімнату.

— А ви все працюєте, інженере, — сказала вона докірливо. — Коли ж жити? Наче відлюдько. Чаю хочете?..

Анна була знову в домашньому халаті. Поставила переді мною чашку з чаєм і сіла на ліжко, бо другого стільця в кімнаті не було. Вона заклала ногу на ногу, оголивши їх вище колін. Я мимоволі замилувався ними: вони були гарні.

— Анно, ви не боїтеся, що я зурочу вас? — шпигнув я її.

— Ви? — здивовано вигукнула вона і засміялась, насунувши на голі ноги халат. — Ні, — вже серйозно сказала вона. — Таких, як ви, не боюсь. У вас же ні кола, ні двора. А про заробіток і говорити годі.

— А до чого тут заробіток? — заперечив я, знищений її сміхом.

— Спокусник без грошей мені не загрожує. Скільки ви одержуєте?

— Сто вісімдесят, — відповів я.

— Та я такі гроші за переклад статей, не виходячи з дому і навіть сидячи в кріслі, одержую. А екскурсійне бюро? Воно дає не менше. Втім, якби схотіла, могла б мати й більше. Наш будинок на мої гроші збудовано. Тепер розумієте, “при чому тут заробіток”?

Це був відвертий цинізм. Але я не хотів вірити в те, що Анна справді так думає. Могла й навмисне все це сказати, щоб подражнити? Хто я для неї? Квартиронаймач? Вона жінка, видно, лукава. І враз мені спало на думку: “А як зміниться зовнішність Анни через п’ять — десять років? Під очима, певно, набрякнуть мішки, на шкірі з’явиться стареча пігментація”. Останнім часом у мене постійно виникають такі думки, і я мимохіть пильно вдивляюся в обличчя людей: як зміниться їхня зовнішність у майбутньому? Я вже зібрав чималу статистику про зміни, що залежать від вікових характеристик. Якихось п’ятнадцять-двадцять років після юності, а далі… Шкода, що молодість так швидко минає!

— Анно, хочете, поворожу? Скажу, якою ви станете через п’ять — десять років?

— Принести карти? — озвалася вона зацікавлено.

— Ні-ні, — заперечив я, дістав з папки опитувальні картки і подав їй. — Досить відповісти на всі ці запитання і обстежитись у лабораторії. Я введу в машину ваше зображення, ось ці дані. Машина подумає, обчислить, проаналізує, потім покаже, якою ви станете через кілька років. Навіть фотокартки видасть!

— Дурниця! — не повірила молода жінка. — Якась бездушна машина вгадає майбутнє людини? Цього не може бути. Не дала собаку, то за мене вирішили взятися?

— Ну, навіщо ж так? Я працюю у цій галузі. Може, боїтесь?

— Я? Боюся?

Вона пересмикнула плечима і обережно, немов очікуючи якогось підступу, прочитала кілька запитань у картках. Текст, видно, її зацікавив. Поглянувши на мене, вона усміхнулася, взяла тестові картки, рівненько склала їх і, не промовивши й слова, пішла.

Чи зважиться вона на експеримент? Щось мені підказувало: зважиться, і я чекав її. Мої надії справдилися.

Невдовзі Анна повернулась і віддала мені заповнені таблиці.

— Тут є питання навіть про роботу. Хіба вона може якось вплинути на мою зовнішність у майбутньому?

— Робота завжди викликає в людини емоції — позитивні чи негативні. Вам подобається ваша робота?

— А що іще треба жінці? Зустрічаються цікаві люди.

— Хотів би потрапити у вашу групу, щоб почути, як ви розповідаєте про своє місто.

— Хочете, розкажу легенду про юнака, який переміг дракона? Не чули? Кажуть, там, біля річки, — вона кивнула на вікно, за яким стояла ніч, — жив дракон. Досить йому було тільки поглянути на живу істоту, як та одразу ж гинула. Багато відважних юнаків ставали на боротьбу з драконом, і ніхто не повертався. У однієї жінки був син, та такий красень і розумник, що годі шукати на всьому білому світі. Його батько, як і багато інших, загинув у битві з драконом. І мати, боячись, щоб і сина не спіткала така доля, як тільки він підріс, послала його вчитися у далекі краї. Через кілька років син повернувся освіченим і сильним. І сказав матері: “Піду битися з драконом!” — “Сину мій, — відповіла постаріла жінка, — багато хто вже ходив, і жоден не повернувся. Твій батько теж загинув. Подумай, синку, про мене, про мою самотню старість”. — “Не можу я, мамо, сидіти, коли дракон губить людей. Хіба для того ти посилала мене вчитися, щоб я відсиджувався?” І попрямував до річки, де жив дракон. Підійшов до його лігва так близько, що почув з печери дихання потвори. Почепив собі юнак на груди велике дзеркало і закричав на весь голос: “Виходь, чудисько погане! Прийшов я з тобою битися не на життя, а на смерть!” Прокинувся дракон, виліз із лігва. Куди не гляне — палахкотить пожежа. Ось уже по траві вогонь біжить, ліс займається. Погляд дракона впав на юнака — смертельний потік променів з очей потвори відбився віддзеркала. І таким сильним був той потік, що наскрізь пронизав він драконові серце, і той упав біля свого лігва мертвий. Відтоді у нашому краї літають птахи. А люди сміються, співають і славлять відважного юнака.

Я мовчав, вражений. Не змістом легенди — таких легенд я чув уже немало. Як часто людина виявляє свою вдачу, погляди в тому, що і як розповідає. Анна несподівано відкрилася переді мною якоюсь новою гранню своєї душі — цього разу гарною.

— Ви так цікаво, поетично розповідаєте. Ось бачите, яку роль відігравала наука навіть у давнину, а що вже казати про наш час. Ну, то що ж ви вирішили? Наука чекає від вас жертви, — пожартував я.

— Ну, якщо вона невелика, бо дуже витрачатись я не люблю, — у тон мені відповіла Анна.

— Сподіваюся, ви дозволите мені завтра повести Богара в лабораторію?

— Що ж, доведеться дозволити, — усміхнулася вона. — Коли вже ви вважаєте, що я повинна на олтар науки приносити якісь жертви.

— А самі?

— Що?

— Прийдете? Машина введе ваше зображення, ось ці відомості з карток, а потім видасть модель — образ, якою ви станете через три, п’ять, десять років…

Анна похитала головою.

— Ні, інженере, ви вже вибачте, але я в це не вірю.

— Чому? Я проводжу випробування у цій галузі. Це проблема моєї дисертації. Вона доведена науково. Погоджуйтесь…

— Гаразд, я подумаю…

Богара я привів у лабораторію вранці. Працівники почали провадити медичне обстеження собаки. Пес був слухняний, з гідністю приймав частування і не огризався, коли до нього доторкалися руки лаборанток. Не злякався він і націленого телеока, що вводило зображення в машину. Лише зрідка тремтіла його шерсть. Та досить було мені притиснути свою долоню до його вуха, як пес одразу ж заспокоювався.

Після обіду я чекав на Анну. Мені здавалося, вона не прийде. Час від часу я підходив до вікна і виглядав на дорогу. Та ось мене покликали до телефону.

— Інженере, я прийшла. Тут вимагають перепустку, — долинув з трубки знайомий голос.

Ми зустрілися на прохідній. Анна була в яскравому платті. Напевне, сьогдні вона приділила особливу увагу своєму туалету, сподіваючись, що від цього залежатиме її майбутній образ. Ми йшли по території заводу, а з відчиненого вікна нас з цікавістю роздивлялися мої колеги. Анна була привітна й радісна. Я злегка підтримував її під руку і відчував якусь гордість, що йду поряд з такою вродливою жінкою. Анна поглядала у вікна цехів, де тягліїся величезні автоматичні лінії, і вражено похитувала головою:

— Самі механізми! Чим же тут люди займаються?

— Думають. Працюють. Творять…

Певно, пригадавши вчорашню нашу розмову, спитала:

— Невже ваша машина за даними в картках зможе визначити, якою я стану за кілька років?

В її очах було недовір’я і водночас цікавість.

— Навіщо мені вас обманювати? Я проводжу наукову роботу. Головна її проблема — якнайдовше зберегти молодість і силу людини. Дослідимо і ваші фізіологічні дані, спосіб життя, вивчимо фотопортрети. У лабораторії проведемо об’єктивне медичне обстеження. Через кілька років порівняєте виданий машиною образ з реальним зображенням і перевірите схожість. Кілька років — строк невеликий.

— Схожість? Ой, мені смішно! Хбчете пожартувати з мене. Гадаєте, якщо я не фахівець, то нічого і не розумію?

За півгодини після докладного обстеження і реєстрації всіх даних” ми зайшли до кімнати, де розмістився апаратурний комплекс.

— Ого, яка величезна машина! — здивовано вигукнула Анна, побачивши обчислювально-керуючий комплекс.

Мені так не здавалося, бо я працював на машині постійно. Звичайний комплекс з розвиненою пам’яттю. Ми використовували його для складання технологій, розробки устаткування, виготовлення креслень пристроїв, за моїм проектом він був трохи вдосконалений: зроблено спеціальні пристрої введення і реєстрації даних. Але від цього він не став більшим. Щоправда, тепер уже випускалися мікромоделі. Але нас задовольняв і цей обчислювальний комплекс, бо він працював швидко і безвідмовно,

Коли було закладено програму, я запропонував Анні зручно стати.

— Зараз почнемо вводити ваше зображення.

Я переключив машину на “запис”. На екрані виникло зображення. Поки машина вводила дані, Анна цокотіла, розповідаючи, як її колись фотографували для реклами кольорових телевізорів.

Вона, як виявилося, була дуже цікавою до всього. Оглянула прилади, які їй здавалися просто чудодійними. Тож була певна, що фотографії їй буде зроблено одразу ж, і дуже розчарувалася, коли довідалась, що всі дані про неї спочатку має опрацювати машина.

Ми попрощалися.

ЕОМ поглинула інформацію, якийсь час розмірковувала і стала вимальовувати зображення. Керований машиною лазерний пучок прокреслював на широкій фотографічній стрічці довгі лінії, які зливалися в один малюнок. Зображення дублювалося на екрані дисплея. Фотопапір із зафіксованим зображенням повільно виповзав із щілини. Що там? Потворне, розпливчасте обличчя, брезкле тіло?..

Спочатку з’явилося пишне волосся, гладеньке, без жодної зморшки чоло, тонкий ніс і гарні, випнуті губи. На мене дивилися напрочуд молоді очі. Я затаїв подих і з хвилюванням чекав, як же змінить їх вікова динаміка? Збігали секунди. І ось виникло зображення стрункої вродливої жінки. Навіть вродливішої і витонченішої, ніж тепер. Мене це вразило. Кажуть, роки не красять… А тут вони, навпаки, прикрасили випробовувану модель. Але чому?

Вже була пізня година, і я не став шукати відповіді. Тим більше, що результат тішив мене. Я відрізав від рулону фотокартки і одразу ж поїхав додому. Мені хотілося скоріше порадувати Анну. Я постукав у двері її кімнати і мовчки простяг фотокартки. Вона взяла, мигцем глянула на них, зразу ж зачинила двері й більше не виходила.

Зустрівся з нею наступного ранку, коли йшов на роботу, й був вражений: гарна зачіска, елегантне, модне вбрання, щасливий вираз обличчя.

Анна привітно усміхнулася мені й кивнула головою. Я зрозумів: вона повірила в прогнозування машини.

Відтоді Анна дуже змінилася, стала виявляти особливу увагу до своєї зовнішності. Я вже ніколи більше не бачив її в брудному халаті і стоптаних хатніх туфлях.

Минув якийсь час, і я випадково стрів Анну на вулиці містечка. Вона йшла з незнайомим мені чоловіком. Він тримав її під руку і весело щось розповідав, а вона голосно сміялася. Закурюючи, чоловік простягнув сигарету і їй. Анна стисла її в губах. Їхні обличчя зблизилися — вона прикурювала. Я прошмигнув повз них. Анна не помітила мене, їй було не до мене.

Тепер у домі Анни все частіше збиралися хмари, які раз у раз вибухали грозою: грюкали двері, чувся лемент і погрози, лилися сльози. Хазяїн звичайно після цього йшов на кухню і довго сидів, обхопивши голову руками. Шукаючи в мене співчуття, він пробував зав’язати зі мною стосунки. Та я, пробурмотівши звичне привітання, поспішно йшов з кухні. Якось він схопив мене за руку, посадив за стіл… В його очах застиг такий невимовний жаль, що мені стало шкода його. Та я нічим не міг зарадити йому.

З хазяйкою я тепер бачився дуже рідко. І коли одного разу вона зайшла до мене, був дуже здивований її несподіваною появою.

— Прийшла подякувати вам, інженере. Ви повернули моє життя на сто вісімдесят градусів. Нарешті і я пізнала щастя. — Весь її вигляд випромінював гордість, вдоволення собою. — Ваша машина немов додала мені енергії і вроди. Тепер у мене стільки поклонників…. Один умовляв…

— Він хороша людина? — урвав я її.

Вона наче не розчула мого запитання і вела далі:

— …умовляв покинути все і поїхати з ним.

— І ви погодилися?

Вона стенула плечима, зовсім не помічаючи моге настрою.

— А чому б і ні?

— А чоловік?

— Г-м-м… Сто десять карбованців, технік! Як палиця над головою, хочеш підстрибнути, щоб хоч на мить вищою стати — ґуля. Вдаришся раз, другий, не захочеш і стрибати. Так і залишишся на все життя внизу.

— Вгору — вниз… Не розумію. Хіба в цьому щастя?

— Не прикидайтеся, — тяжко зітхнула вона. — Людина повинна прагнути висоти! А хто мій чоловік? Звичайний службовець. І залишиться таким до кінця життя. З ним я завжди буду на найнижчому щаблі. Певно, ваша милість теж із тих, хто задовольняється малим? Завод навіть квартири не обіцяє, а ви як віл, і вдень і вночі, і в суботу, і в неділю! Невже не тягне у ресторан, на концерт? Та просто погуляти ввечері з дівчиною?

— Я залюбки працюю над складними проблемами, на інше у мене просто часу не вистачає.

— Проблем багато — життя одне. Хочете сигарету?

Вона підвелася, закурила, насмішкувато подивилася на мене, переконана й несхитна у своїй правоті. Її погляд немов гнітив, гіпнотизував.

— Розв’язок проблем дасть величезний ефект… — намагавсь я пояснити значимість того, що роблю. — Ці дослідження стануть…

— Ефект! Треба жити, насолоджуватись радістю, а не гнатися за ефектами. Ви хоч раз у житті цілувалися з дівчиною?

Вона нищівно засміялась і вже зібралася йти, як ураз, спохопившися, згадала про Богара.

— А що показав експеримент з собакою?

— У нього погані характеристики. Боюся, що й року не протягне.

— У кожного своя доля, — жорстоко промовила Анна.

Тепер, зустрічаючись з Анною, я намагався прослизнути повз неї. Але вона, здавалося, навіть не помічала мого настрою. Навпаки, прагнула зачепити мене в’їдливим словом.

— А-а, інженер… Добрий вечір. Проблеми вирішуєте? Ну-ну, поки їх вирішите, всі дівчата заміж вийдуть. Залишитесь з проблемою, де собі дружину знайти. Ви тільки іншим ворожите? Ваша доля вас не цікавить? Яким ви станете через два-три роки? Напевне, зовсім облисієте. Ось тоді вже справді жодна дівчина на вас поглянути не схоче.

Якось, вітаючись, вона спинилась і довго дивилася на мене своїми зеленими очима.

— Признайтеся, подобаюсь? Узяли б мене за жінку? — раптом спитала самовпевнено.

І я несподівано для самого себе згідливо кивнув головою. Від її пильного погляду я завжди ніяковів, відчував себе слухняним хлопчиком. Мені захотілося розповісти їй, що мене призначили завідувачем відділу, що завод розпочав будівництво будинку, і я одним з перших у списках на одержання квартири, що мої статті знайшли схвальний відгук у наукових колак, а керівник сказав, що матеріалу вистачить на дві дисертації і навіть на докторську…

— Ні, — усе-таки зібравшись з духом, відповів я і відчув, як одразу стало легше.

Немов гора з плечей звалилася. Усміхнувсь і глянув на неї вже сміливо й весело.

Така рішучість їй не сподобалась. Вона явно бавилась: на губах її заграла глузлива посмішка.

— Це ж чому?

— Люблю свободу!

— Злякався? Не бійся, інженере, залишимося добрими знайомими. Я ж тобі казала, що ти не мого поля ягода.

Я вже збирався доповісти про свої експерименти на науковій конференції в столиці, підготував до друку велику статтю, але події, що розгорнулися, примусили мене поглянути на ефект дії мого експерименту з іншого боку.

Якось Анна повернулася додому аж уранці. Вона часто стала приходити пізно вночі або після того, як чоловік уже був на роботі. Зустрівши мене у передпокої, Анна показала крізь щілину прочинених дверей на широку спину мужчини, що саме виходив з хвіртки.

— Як гадаєш, інженере, цьому товаришеві варто довірити своє майбутнє?

Зовнішність була солідна. Навіть пес у буді затих. А може, Богар дивився у цей час на синє небо?

— Людина із становищем! А взагалі я користуюся успіхом! І вибір у мене достатній.

Анна поправила волосся, зітхнула, усміхнулась і замріяно втупилася в одну точку. Я відчув гострий запах вина й диму.

— А сім’я? — не стримався я. — Чи, може, у вас, — кивнув я на поважну спину, — просто флірт?

— Я не дівчина, щоб бавитись у флірт. Знаєш, інженере, шлюб як гра в лотерею. Чому я повинна мучитися, якщо спочатку витягла білет без виграшу? Може, моє щастя у новому тиражі?

Анну немов розкручувала якась сила. Невже на її поведінку так вплинуло прогнозування машини? Такого побічного ефекту в експерименті я не передбачав.

— І ви збираєтесь побратися з цією “спиною”?

— А що? У нього становище… На мою честь такий бенкет у ресторані влаштував, до півночі гуляли!.. У нього є гроші.

— І ви вважаєте, що для щастя достатньо мати чоловіка із становищем?

Вона знизала плечима, глянула на мене як на дитину, що нічого не тямить у житейських справах, і пішла.

Дивно, чим більше вона розкривалася переді мною, тим болючіше ставало у мене на серці. Невже у всьому винен мій експеримент?

Мене тепер усе більше цікавила причина такого дивного прогнозу машини. Що було незвичайне в інформації, якщо вікові характеристики так несподівано поліпшили параметри досліджуваного об’єкта? Може, все це залежить від генетичної програми? Хіба не буває в житті, коли гарні дівчата після заміжжя швидко втрачають вроду? А негарні — навпаки, у сорок стають красунями.

Та всі ці здогади не підтверджено дослідами і розрахунками — отож з наукового погляду не мають ніякої ціни. У чому ж справжня причина феномена? Адже тепер й інші висновки можна піддати сумніву? Я засів за тестові програми, довідники, порівнюючи дані кількох досліджуваних індивідуумів.

— Інженере, — зайшла у кімнату Анна. — Порадь, що робити? Пам’ятаєш, я тобі розповідала про чоловіка, який освідчився мені в коханні?..

— Так у вас таких, певно, з десяток набереться, хіба всіх запам’ятаєш? Купа претендентів на одне серце! Чи не забагато для однієї жінки?

— Глузуєш?

— Навіщо вам ці претенденти? А чоловік? Ви ж його любили.

— Любила та розлюбила. У мене освіта вища, а в нього…

— А якщо чоловік не дасть розлучення?

— Хай не дає. Суд і так розлучить. От з дітьми буде важче.

— І ви наважитеся виїхати звідси?

— А чому б і ні. У мене буде чудова квартира в місті, машина…

— А хіба ваш отой… ну, жених, — не одружений?

— Тепер він сам… Я просто щаслива. І все завдяки передбаченню. вашої машини. Якби не ваш експеримент, довелося б усе життя гибіти у цій глушиніг Суд поділить майно: моя частка більша. І виїду.

— Будете воювати за цей мотлох?

Вона примружила очі, зневажливо глянула на мене і повільно промовила:

— Так може говорити людина, у якої нічогісінько нема! Я все життя працювала, заради зайвої копійки обмежувала себе у всьому. І залишити надбане? Нізащо! Я ні перед чим не спинюся…

Ніколи не уявляв, що люди, які люблять одне одного, так ураз можуть стати ворогами. Дім нагадував поле битви: садиба, будинок, речі було поділено незримою лінією, за яку противник не мав права ступити. Численні комісії розчиняли шафи, валізи, шухляди, перемацували все від порцелянових статуеток до простирадл. Тут уже нічого не було святого. А втім, святе було, але його теж поділили: дочку віддали матері, сина залишили з батьком. Навіть фотокартки, на яких Анна була знята з чоловіком, розрізано навпіл, і образ чоловіка, мов якийсь непотріб, валявся у дворі. Не підлягав поділу пес, який скавучав від голоду, і я, квартиронаймач, мимовільний свідок і, напевне, головний винуватець цієї ганебної історії. Кожен із нас займався своєю справою: пес шукав бліх, я писав дисертацію.

Отоді і спало мені на думку продовжити експеримент з собакою. Щоправда, з Богаром, напевно, доведеться немало поморочитись-надто вже він захирів. Недарма машина пророкувала неминучість трагічного кінця. Але мене цей факт навіть цікавив: чи вдасться врятувати припечену на загибель істоту?

Я ввів дані в машину, і вона видала інформацію, чим годувати, які вводити лікарські препарати, які запровадити тренувальні навантаження. Та найперше, що я зробив, — спустив Богара з ланцюга. В домі вже не було колишнього ладу: полуниці давно відійшли, город заріс травою, у саду гнили опалі яблука. Ніхто не цікавився і собакою. Пес, як завжди, лежав, байдужий до всього.

— Як справи, Богаре? — присів я біля нього навпочіпки. — Хочеш гуляти?

Пес не виявив ніяких емоцій навіть тоді, коли я доторкнувся до нашийника, — він тільки ледь-ледь поворушив хвостом. А мене хтозна-чого охопило навіть хвилювання, коли я, намацавши застібку, потягнув ремінець і відкинув важкий якірний ланцюг. Від будки урізнобіч розлетілися кури. А пес продовжував лежати.

— Ну? — не втримався я і обурено тицьнув його ногою під бік.

Удар вивів собаку із заціпеніння. Богар ліниво підвівся, потягнувся, ступив крок-другий від будки і враз стрімко рвонувся до хвіртки. Хотів її перескочити, не розрахував, вдарився грудьми і звалився на землю. Я думав, він вернеться, почне скавучати, щоб її відчинили. Але він поштовхом відірвався од землі й важко перевалився на той бік огорожі. Я кинувся слідом, відчинив хвіртку. Богар немов ошалів від навколишнього світу — стояв неподалік і тицявся мордою в землю. Обнюхав траву, змочив її. Чомусь особливо довго крутився біля стовпа і знову задер ногу… Мабуть, цією дією виконував своєрідний акт свободи — усе хвилювало й тривожило його. Я покликав:

— Богар, до мене!

Пес не звернув уваги на поклик, пустився до кущів, в яких збиралися вуличні собаки. Пустився розмашисто, збиваючи за собою пилюгу. Він уже нікого не слухав, не боявся ні погроз, ні кари, немов забув про свою підлеглість людині. Його надили вперед незбагненні запахи, валування дворняг і темні лази кущів.

За півгодини я побачив, як він промчав з голосним гавкотом за ревучим мотоциклом, а назад повернувся вже в супроводі різномасної зграї бездомних собак.

Додому Богар прибіг пізно ввечері, клюнув у миску і зразу ж простягнувся на землі. В густій шерсті застрягли реп’яхи.

— Богар! — покликав я.

Пес ударив хвостом, і залишився лежати на землі. Очі його вже не сльозилися, а злипалися від утоми. Я не став надівати на нього нашийник.

Відтоді, як я спустив Богара з ланцюга і ввів для нього оптимальний режим лікування, тренувань та харчування, у рухах собаки з’явилися легкість і котяча спритність. Він гасав на волі, водився з вуличними собаками, іноді бився з ними і повертався покусаний. Особливо недолюблював Богар сусідську вівчарку. Вона була більша і витриваліша за нього. Богар відступав.

Якось я помітив у нього на стегні темну криваву рану і зрозумів, що зустріч з вівчаркою відбулась. Ні, Богар не був труськом. Просто ще не зміцнів після тривалого життя на ланцюгу. Тепер він набирався сили, але поки що був слабший за вівчарку.

Я тренував Богара кожен день, давав лікарські препарати і двічі на тиждень водив на обстеження в лабораторію. Машина коригувала його режим.

Спочатку здавалося, що мої зусилля марні: оптимальна програма вимагала збільшення навантажень, а пес знесилювався вже після того, як пробігав три-чотири кілометри за моїм велосипедом. Через п’ятнадцять днів настав перелом. Машина видала непогані результати. Богар легко переплигував широкі канави, огорожі, тягав візок з вантажем — на одного собаку у мене вистачало терпіння й ретельності. До того ж ці тренування потрібні були і мені.

Можливо, нова зустріч з вівчаркою минула б непоміченою, якби сусіди не влаштували якось ввечері скандалу. Я не розумів їх, але здогадався, що йдеться про вівчарку. Сусіди погрожували Богарові, але він не звертав на лемент уваги, сидів біля моїх ніг і, часом задираючи морду вгору, немов питав мене: “А чи не полякати цих горланів?”

Відтоді Богар ходив по вулиці як господар. Його довга шерсть вилискувала, а погляд став упевнений і спокійний. Оптимальний режим таки впливав на нього. Це була справжня перемога, і я вписував висновки з експерименту в дисертацію.

Тиша породжує думки. Я не чекав, що в домі настане спокій. Але він настав, як тільки хазяйка розподілила майно і переселилася до готелю. Я залишився в домі разом з хазяїном. Тепер він повертався з роботи рано і до пізньої ночі щось чистив, будував, перегороджував. Додому він приходив із сином. Вони завжди йшли поряд. І господарювали теж разом.

Якось я почув, як вони разом заспівали: спочатку залунав батьків голос, грубший і голосніший, потім — хлопчачий дискант. Слів я не розумів, але мелодія і те, як вони злагоджено співали, мені подобалися. Голос у хазяїна був трохи хрипкий, проте тягнув мелодію. Хлопчик співав уривчасто, але дзвінко. Співали вони довго й проникливо, пісню за піснею, наче душу виливали. Зав’язати з ними розмову я не наважувався — адже вони знали, що я завжди був на боці Анни. Та й що я міг сказати?

Одного разу, коли повернувся з роботи, побачив у передпокої Аниу, яка чекала на мене.

— Я до вас. — Вона пройшла зі мною в кімнату. — Мій, як тільки побачив мене, забрав дитину — і подався кудись. У мене прохання.

Вона вхопила мене за руку і наблизилась упритул, зазираючи своїми зеленавими кружечками в мої очі. Я обережно вивільнив руку і запропонував їй сісти.

— Присягніться, що не відмовите мені в ім’я нашої дружби? — сказала вона, не спускаючи з мене погляду. Я здвигнув плечима і нічого їй не відповів.

— Знаєте, — мовила вона, коли я сів навпроти, — я мушу будь-що забрати сина.

— Так ви ж відмовилися від нього. До того ж йому з батьком непогано.

— Що ж хорошого? — образилася вона і гордо задерла голову. — Бачити, як батько п’є? Гуляє? Гарний приклад для сина.

— П’є? Гуляє? — здивувався я.

— А ви хіба не знаєте? Чи ж не при вас він щовечора приходив п’яний? А жінки?.. Волочився мало не за кожною спідницею… Ви повинні сказати про це на суді.

— Я не можу говорити те, чого не бачив.

— Розумію, вам байдужа доля чужої дитини, — верескнула Анна і обережно, щоб не розмазати густо нафарбовані вії, витерла пальцями сухі очі. — Допоможіть мені. — В її голосі почулося благання. — Прийдіть на суд, скажіть кілька слів. Хіба вам важко підтвердити: чоловік повертався п’яний, бешкетував, бився?

— Та він і пальцем вас ніколи не чіпав! І тепер любить, ладен зробити все, чого ви забажаєте.

— Ага! Я повинна була вам показувати синці?

У її голосі щось натяглося, задзвеніло, обличчя жалісно скривилося. В цю мить Анна була мені неприємною.

— Хитруєте, Анно. Спочатку не хотіли брати сина, а тепер…

— Тепер бачу, що зі мною синові буде краще. Ви можете це зрозуміти? Ви повинні зробити це заради дитини! — Вона знову вп’ялася в мене очима.

У мене не вистачило духу сказати їй “ні”! Хай йому біс, якщо їй забажалося тепер забрати з собою обох дітей, її право вимагати цього, хоча спочатку і відмовилася від сина. Все ж таки мати завжди лишається матір’ю.

І раптом у мене зринула думка…

— А ваш жених на суді буде? — спитав я її.

— Звісно. Тепер це наша спільна справа.

Попрощавшись, хазяйка ступила крок з ґанку, і в ту ж мить Богар, сердито загарчавши, блискавкою метнувся до неї, мало не збивши з ніг. Він не пізнав хазяйку.

— Геть! — вигукнула Анна і відсахнулася до мене, шукаючи захисту.

Богар відскочив, ураз припав до землі і позадкував до будки, б’ючи хвостом об землю. Він навіть заскавучав.

— Як ти мене перелякав, паршивець…

— Вибачте, я спустив собаку з ланцюга.

— Це мене тепер не обходить, — зітхнула Анна, коли минувся переляк. — Мого тут нічого немає, крім ланцюга для собаки. Цінні речі я забрала. Знаєте, Богар став якимось іншим, красень!

— Я вибрав за допомогою машини оптимальний режим, щоб поставити собаку на ноги. І його фізичні дані значно покращали.

— Так-так, експериментаторе. Тепер на собаці тренуєтесь? Мало вам було моєї персони? Я жартую. Так мені чекати вас? — Знову нагадала Анна про своє прохання.

Прохання… Весь наступний день я розбирався з програмою, вивчав дані, сподіваючись відшукати помилку в експерименті з Анною. Я не міг повірити, щоб роки не змінювали фізіології людини на гірше. Мені ще нема й сорока, а вже з’явилися залисини. Що ж буде в п’ятдесят? Ні, я, звичайно, знав, яким буду в п’ятдесят. Машина без найменшої поваги до автора цього методу видала не дуже приємний фотопортрет. Тепер я працював, щоб виробити оптимальний режим життя і діяльності! аби мій образ зберіг якнайдовше сьогоднішній вигляд! Чому ж в Анни зворотний ефект? Щоправда, вона молодша від мене на три роки. Але чи буде він “зворотним”, коли Анна провадитиме такий спосіб життя, як зараз? Уже тільки те, що курить і часто п’є, не може не змінити попереднього вигляду. А ресторанні’застілля? Звичайно, кожна, людина по-різному поводиться у таких місцях: одна переїдає, перепиває, друга розважається, танцює. Я вводив дані, виходячи з середнього споживання між нормою і надлишком. А коли дістав результати, зрозумів, що мені неодмінно треба йти в суд.

Уранці я відпросився з роботи, захопив з собою великі фотокартки, схеми і пішов у народний суд, який засідав у старенькому дерев’яному будиночку із надвірними сходинками на другий поверх.

Коли почалося слухання справи, мене, як свідка, попросили вийти із залу. Настрій був поганий. Ця історія гнітила. Я ніяк не чекав, що наукове передбачення обернеться бідою. Бідою для Анниного чоловіка, її дітей, для неї самої. Хвилювання ніколи яе минає безслідно. Поки не було цього дивного “щасливого” прогнозу, була сім’я. Тепер вона розпадалася. Щоправда, створювалась інша. Але діти залишалися без батька. У залі почувся регіт: Анна відповідала на запитання, чому її чоловік ходив до інших жінок. Мені стало гидко. Як легко сміються люди з того, без чого не буває на світі життя. Взаємини чоловіка і жінки я завжди сприймав як якусь таїну, недосяжну, високу. Гидко. Гидко і те, що я стояв тут як свідок. Я, головний винуватець’ усієї цієї історії! Свідки хазяїна розмовляли між собою і не звертали уваги на мене, напевне, не знаючи, що я повинен виступати на захист Анни.

— Відвоює Анна сина і забере будинок… Продасть його, виїде з другим чоловіком… Дитину залишить…

Мене викликали в зал. Увійшовши, я немов наштовхнувся на людські обличчя: червоні, насмішкуваті, круглі, широкі. Все, що буде тут сказане, завтра рознесеться по місту, буде перемелюватись, пережовуватись, змінюватись… Але я говоритиму про інше, про передбачення машини, про зображення…

Хазяїн самотньо сидів у передньому ряду, дивився собі під ноги й не виявляв ніяких почуттів. Вигляд у нього був утомлений і байдужий. Ця надломленість вразила мене, і я відчув неприязнь до вдоволеної, розпашілої і впевненої у собі Анни. Вона зрідка позирала на чоловіка, що сидів у третьому ряду, і не звертала на мене ніякісінької уваги, наче не вона вмовляла мене вчора прийти сюди.

Зал німував. Я затаївся, знав, чого чекає від мене Анна. Але як я міг сказати неправду про її чоловіка? А правда, — ось вона, в мене. Досить тільки розгорнути фотокартки, і з’ясується справжня причина незгоди. Я почав. Мене не уривали. Коли я коротко висвітлив наслідки експерименту, у залі здивовано загули. Я підождав, доки зал стихне, і додав:

— Але ж Анна змінила спосіб життя. Я ввів у машину поправки, дістав відкориговане зображення. Ось якою стане Анна через три, п’ять років, а ось — через десять.

Я почепив великий аркуш, на якому ще вчора наклеїв фотокартки розповнілої, самовдоволеної, некрасивої жінки.

У залі стало так тихо, що мені здалося, всі чують стукіт мого серця. Жених Анни, який сидів позаду неї у третьому, ряду, несподівано підвівся і квапливо попрямував до дверей. Люди обернулися, дивлячись йому вслід. Тільки Анна опустила голову.

Вона повернулася додому з дочкою зразу ж після суду. Я сидів у кімнаті немов на голках і чекав на її появу. Але в той день вона в мою кімнату не зайшла. Лише через три дні наче випадково зазирнула і, побачивши мене за столом, обережно переступила невидиму лінію відчуження.

— Слухайте, інженере, — почала вона, зажко зітхнувши, — краще б ви не проводили експеримент. Щось надломилось, а може, й зламалося в душі. Я справді стану такою потворною?

— Я ввів корекцію деяких фізичних параметрів. Адже ваш спосіб життя змінився.

— А навіщо ви показували знімок прилюдно?..

— Хотів перевірити, як зреагує ваш жених. І ви бачили як… Ось і ефект. Вибачте, звичайно.

— Негідник! — закричала Анна. — Через вас я втратила можливість влаштувати своє життя, змушена животіти в глушині…

— Анно, ви ж не будете стверджувати, що ваш жених не пішов? Сам, як тільки побачив…

— Голодранець!

У вікно полетіли черевики, валіза, рукописи. Богар плигав поруч, гавкав на всю вулицю, гадаючи, що все це цікава гра, і приносив у зубах розкидані речі.

— Богар, на місце! На ланцюг!

Так, собака не належав мені, а людська прихильність до уваги не бралася. Мені нічого не залишалося, як зібратись і піти.

Обставини склалися так, що я виїхав з міста і повернувся сюди тільки через три роки. Я вже захистив дисертацію і тепер працював у науково-дослідному інституті, який тут за цей час було створено.

Проїжджаючи випадково машиною повз знайомий будинок, я побачив сусіда. Зупинив машину і вийшов. Мене цікавило, як живуть мої колишні хазяї.

— Анна самотня. Чоловік з дітьми переїхав до матері. А ваш улюбленець, — сусід кивнув на подвір’я, — здох…

— Богар?

— Так. Як посадили на ланцюг, скавучав, метався, а потім ліг і більше не встав.

Але ж після лікування і тренувань приреченості як і не було! У мене збереглися числові дані. Що ж сталося? Мабуть, після того, як Богар побув на волі, скуштував свободи, він не міг уже примиритися з ланцюгом. Невже ланцюг так сильно впливає на живу істоту?

— А хазяйка? Як вона? — спитав я обережно.

— Відьма. Як ви показували тоді на фотокартці, така і є. Та он вона сама йде, подивіться…

Я глянув і не впізнав. Ні, це була не вона: згаслі очі, зів’яле лице, по-старечому вдягнена.

Стривай, стривай… А чи не посадив мій прогноз її, як вона Богара, на ланцюг? Жених одвернувся від неї, а зійтися з чоловіком вона не схотіла. Психологічний стан скував її. Ось у чому недогляд! В дисертацію вкралася помилка. Не один з опонентів не помітив її. Чи не тому, що ми майже не звертаємо уваги на психологічний стан індивідуума? Психологічний стан…

І я відчув себе винним. Я зробив невтішне передбачення для Анни, але нічим не допоміг їй. А повинен був би… Адже головна мета мого наукового дослідження — якнайдовше зберегти молодість і красу людини…