Дисертаційний прорахунок

ЧАШЕЧКА ЧОРНОЇ КАВИ

— П’ятдесят, шістдесят п’ять, сімдесят, — шепотіла Ніна Олександрівна, не зводячи погляду з табло. — Вісімдесят кілометрів за хвилину.

Капсули з манекенами пасажирів набирали швидкості. У підземному вакуумному кільці вони рухалися плавно й безшумно. Василь Петрович, який сидів поруч з Ніною Олександрівною, задоволено спостерігав за її обличчям.

— Ну що? Запишемо в актив? Випробування проходять ідеально.

Ніна Олександрівна усміхнулася, відвела погляд від табло, на якому вже з’явилася цифра “сто”. Так, швидкість капсул могла досягти й двохсот кілометрів. На цьому транспорті пасажир з Москви дістанеться до Хабаровська менш ніж за годину. Циліндричні з комфортабельними салонами вагончики, що скидалися на величезні снаряди, розганялися магнітним гголем і мчали у вакуумному кільці. Хто не пам’ятає з школи дослідів з металевим кільцем, коли воно злітало вгору від взаємодії магнітних полів осердя і кільця? А тут розганялися капсули.

Ця ідея давно зацікавила Ніну Олександрівну. Та лише три роки тому їй вдалося зробити розрахунки, створити модель і таким чином довести доцільність створення надшвидкісної лінії. Тепер розробкою керував Василь Петрович, її заступник. І хоч він знав, що ідея і розрахунки належать Ніні Олександрівні, досягнення у цій роботі вважав своїми.

Досягнення! Якось вони жартома засперечалися. Василь Петрович доводив, що робота — це, те саме, що й спортивна гра, а керівник — тренер. Від того, як він зуміє організувати колектив, той може стати або переможцем, або переможеним.

І вирішили перевірити: хто здобуде більше перемог? Неофіційно розподілили відділ на два підрозділи. Після цього кожен з них вибрав свої теми і підраховував переможні очки.

Комп’ютер майже рік безпристрасно фіксував кожну вдачу і одного, І другого. Василь Петрович так уболівав за свої успіхи, що навіть виграш у теніс вважав досягненням. І тепер, коли випробування системи давали гарні наслідки, спитавши в Ніни Олександрівни згоди, натиснув на клавішу дисплея і ввів ще один бал на свою користь.

— Скільки там? — поцікавилася вона підсумком. — Уже на три очка більше ніж у мене?

— Тремтіть! До кінця року лишилося менше місяця: ви програєте…

Несподівано на екрані дисплея замиготіла інформація: “Для всіх”, а за мить-повідомлення: “Аварія непілотованої установки. Випробний полігон. Зона 25”.

— Аварія! Четверта за два місяці! — сказав Василь Петрович чи то з докором, чи з співчуттям.

— Хто запустив її без мого дозволу? — схопилася Ніна Олександрівна і кинулася до дверей.

Василь Петрович тяжко зітхнув, підвівся і теж попрямував до дверей. Ступив крок, другий, потім несподівано повернувся, натиснув на дисплеї клавішу, і на екрані з’явилася цифра “чотири”. “Уже чотири. В активі!” — подумав він.

Біля розбитої непілотованої вертолітної моделі з цифрою “4” на борту стовпилися співробітники. Вони раз по раз запитально дивилися на Ніну Олександрівну, головного конструктора проекту. Вона стояла, опустивши руки, і з відчаю мало не плакала.

— Ні, досить уже! — спаленів директор КБ Ярослав Андрійович Ткаченко, який теж прибув на місце аварії. — Треба розібратися з цими аваріями на технічній раді, з’ясувати, хто винен. Необхідно, зрештою, всім зрозуміти, що навіть незначна помилка в конструюванні призводить іноді до мільйонних витрат. Тут же використано найоригінальніші системи управління, все автоматизовано… Четверта аварія підряд! Досить, Ніно Олександрівно. — Він повернувся і квапливо попрямував до будинку КБ, даючи зрозуміти, під в нього нема часу на балачки і рішення вже прийнято.

Один по одному почали розходитися й інші. Лише робітники з ремонтної групи, викотивши кран, заходилися біля моделі, щоб повантажити її на автокар і забрати в цех.

Василь Петрович вийшов на злітне поле саме у ту мить, коли модель везли з полігона. Його допомога тут була вже непотрібна, і він заквапився назад у лабораторію. Хтось із співробітників наздогнав Василя Петровича і поспівчував йому. Але Василь Петрович упевнено і без найменшого сумніву відповів:

— Наша робота тому й називається дослідницькою, що ніколи не знаєш наперед, що станеться.

Ніна Олександрівна самотньо стояла на злітному полі, супроводжуючи поглядом розбиту модель. Невдачі останнім часом просто переслідували її. Аварія за аварією. Але ж цього разу вона не давала команди починати дослідження моделі. Хто ж це зробив? їй сказали, що чули по телефону її розпорядження. Фантастика! Тепер її компетентність буде поставлено під сумнів. Адже обговорення на технічну раду, як правило, виносять саме в таких випадках. Отже, подальша доля роботи приречена. Таке в історії КБ траплялося, але з іншими. Ніна Олександрівна не сподівалася, що вона, досвідчений працівник, учений, може й сама опинитися колись у ролі повергнутої. Але і чотирьох аварій з однією машиною теж ніхто не пам’ятав.

Аварія “Четвірки” й звістка про технічну раду, що звалилися на тендітні плечі Ніни Олександрівни, дуже пригнітили її. Залишившись на самоті в ангарі, вона не стрималась і заплакала. Що ж, певно, у людини є якась межа. Навіщо чекати, щоб тебе розбирали по кісточках? Це ж недовіра, навіть приниження. Як же так, цілком віддавалася роботі і от — розгляд на раді! І раптом спало на думку: піти з роботи. Останнім часом вона стала в КБ мало не персоною “нон грата”. І тільки тому, що сміливо дозволяла собі не погоджуватися з директором і головним. Тепер на, раді почнуть оцінювати її творчі можливості, компетентність. Ні, мабуть, краще таки піти з роботи. Зараз же. Не зволікаючи…

І вона рішуче попрямувала в лабораторію. Так, напевне, вона вже нездатна довести модель до пуття. Нехай завершує її хтось інший.

— Що ти надумала! — вилаяв її заступник головного інженера, коли Ніна Олександрівна сказала йому про свій намір. Він мовби навіть розгубився.

— Чого ти гарячкуєш? Директор тебе цінує як працівника… Може, нічого особливого й не буде на цей раз. От тільки незрозуміло, чому все-таки знову сталася аварія?

— Уже з четвертою моделлю. — Пухнасті вії Ніни Олександрівни часто закліпали, з очей ринули сльози. Вона дістала хусточку. — Не збагну: програму випробувань у лабораторних умовах відпрацьовано ідеально. Виводжу на полігон — аварія. Якщо це моє невміння, то я просто нездара.

— Облиш. Невдача може спіткати кожного, хто по-справжньому працює. Їх не буває тільки в тих, хто нічого не робить. Щоправда, це дуже серйозна невдача. Але ти повинна продовжувати роботу. Поки що тобі немає рівноцінної заміни.

— А Василь Петрович? Думаю, він упорається. В розробках уже мене випередив. Та й з директором у тісному контакті. Людина він мила, симпатична. Ти ж бачиш, останнім часом мене навіть на наради не запрошують: ходить Василь Петрович. Думаю, питання вирішено вже без мене, чекають лише, коли я заяву подам. Потім ці розмови за моєю спиною…

— Ярослав Андрійович не така людина, щоб говорити про когось поза очі, повір мені. А щодо твого звільнення, не думаю, щоб хтось цього хотів. Одне незрозуміло, у чому причина аварії? Погодься, гладити по. голівці за це не можна, а ти головний конструктор проекту.

— Я й сама не збагну, у чому причина аварії, — винувато промовила Ніна Олександрівна. — Я дуже ретельно перевіряла систему, програми…

Співробітники відділу, дізнавшись про рішення Ніни Олександрівни, рішуче заявили:

— Усі винні. Чому звинувачують тільки вас? До того ж хто сьогодні розпорядився вивести модель?

Ніна Олександрівна не хотіла копирсатись у дрібницях.

Коли в лабораторію зайшов Василь Петрович, вона стояла в оточенні співчуваючих співробітників. На його обличчі теж відбивався неприхований жаль. Василь Петрович уже знав, що Ніна Олександрівна збирається звільнятись. Йому було двадцять сім. Стрункий, широкоплечий, завжди підтягнутий — такі чоловіки подобаються жінкам. Подобався він і Ніні Олександрівні. Хоч з обличчя не був красень — великий ніс, вузькі стиснені губи, утоплене підборіддя, та й вираз його справляв подвійне враження: у профіль — сама рішучість, мужність, в анфас — покірність, навіть смирення. Слухаючи співрозмовника, Василь Петрович ніколи не перебивав його, не висловлював власної думки, тільки зрідка, коли затягувалася мовчанка, кидав фразу і зразу ж замовкав, ніби чекаючи, що скажуть у відповідь. З Ніною Олександрівною вони часто розмовляли наодинці, іноді заходили в кафе, щоб випити по чашечці чудового напою. Були незмінними партнерами у тенісі. І Ніна Олександрівна по-дитячому раділа, коли вигравала: Василь Петрович вважався найкращим гравцем КБ. Якось під Новий рік вони зайшли у ресторан і після шампанського, поздоровивши одне одного, поцілувались. Це сталося один-єдиний раз. У Василя Петровича була сім’я, і Ніна Олександрівна зробила все, щоб їхні стосунки лишилися дружніми. І зараз вона дивилася на нього, бачила добрий вираз його обличчя й винувато усміхалася. Здогадувалась, що в душі він, певно, докоряє їй.

— Ніно Олександрівно, ходімо у кабінет.

Усе це він вимовив пошепки і вказав очима на двері. Останнім часом він багато допомагав їй: писав звіти, відпрацьовував програми, ходив на наради, а повернувшись, переповідав їй усе, що говорилося в кабінеті директора. Звичайно, він ризикував. Але Василь Петрович так їй завдячував за ту школу, яку пройшов у відділі, що не співчувати не міг. Не маючи досвіду дослідницької роботи, він за два роки виріс з рядового інженера в завідувача сектором, став її заступником. До того ж Ніна Олександрівна завжди ставила його прізвище поряд із своїм у заявках на винаходи, у публікаціях, помітно переоцінюючи його участь у своїй роботі. Тепер вони поділяли своє авторство ще й за умовами гри. І він випереджав її по очках.

Вони пройшли в кабінет. Ніна Олександрівна взяла сигарету. Василь Петрович запобігливо клацнув запальничкою — вона прикурила і глибоко затяглася.

— Ярослав Андрійович явно не на вашому боці, — почав Василь Петрович. — Сьогодні таке сказав про вас. Мені навіть незручно переповідати. Але вже по дружбі скажу — обізвав вас старою дівою і звинуватив у неретельності, мовляв, ходите в ресторан обідати і затримуєтесь.

Ніні Олександрівні перехопило подих. Вона закашлялась. На очах заблищали сльози. Вона стиснула пальці, стала повільно рахувати: один, два, три… “Стежить! За кожним моїм кроком. Це вже занадто. Хіба я щодня не просиджую тут до ночі? Яке кому діло, куди я ходжу? І чому “стара”, якщо мені немає ще й тридцяти? Зараз піду до нього і скажу…”

— Не йдіть, — зрозумів її намір Василь Петрович. — Він одразу ж здогадається, хто вам все розповів.

— Але ж так неможливо! Тепер це вже остаточно вирішено: я залишаю роботу в КБ. Куди завгодно, аби тільки скоріше, зараз же…

Вона кинула сигарету у відчинену кватирку, не влучила, нахилилася, щоб підняти її, і рвучко випросталася. Довго дивилась у вікно й мовчала. Зараз же написати заяву і піти, розпрощатися з цим директором, який її не розуміє… Вона рішуче підійшла до столу, присунула аркуш паперу і взяла ручку…

— Давайте, я сам віднесу заяву. Ви у такому стані. Почекайте мене.

Василь Петрович знову їй допоміг. Так, вона не змогла б зараз спокійно поговорити з директором, кричала б, обурювалась, ббражала. Нервуючи, могла б накоїти стільки дурниць…

Ніна Олександрівна випростала на хто лі руки і завважила, як тремтять пальці. Відчувала, що зараз вона, як міна, може вибухнути у будь-яку мить. Машинально взяла зі столу чорновики звіту про виконання теми, який підготував Василь Петрович, і почала читати. Почерк був дрібний, убористий, але розбірливий. Усі літери заголовків розмальовані, як у дитячих книжках. Ніна Олекг сандрівна завжди милувалася почерком Василя Петровича і не раз думала, як багато всі втратили від того, що, впровадивши ЕОМ і друкарські пристрої, перестали надавати значення красі рукописних знаків. А Василь Петрович заніс у свій актив ще одне очко. Ну що ж, красивий почерк хоч і природний дар, але теж успіх. Та зовсім інше враження справляв стиль Василя Петровича. Надмірне вживання сполучника “котрий” робило речення громіздкими й неоковирними. Ніна Олександрівна завжди редагувала його чорновики. І зараз, читаючи, нещадно розправлялася з отим “котрий”.

Повернувшись, Василь Петрович нерішуче зупинився біля дверей. Вона прочитала в його очах співчуття і зрозуміла: все вирішено. Підійшовши до неї, він тільки додав:

— Я умовив Ярослава Андрійовича відпустити вас без належного у таких випадках відпрацювання. Правильно зробив?

Це було доречно, але разом з тим несподівано. “Навіть не запросили, щоб поговорити… А може, як кажуть, все, що робиться — на краще?”

— Шкода, що ми так і не закінчили гри, — промовив Василь Петрович. — Я б міг перемогти…

— Можливо, — погодилася Ніна Олександрівна і всміхнулась: навіть зараз він прагне підбадьорити її. Яка доброзичлива, мила людина.

Зробивши рішучий крок, Ніна Олександрівна заспокоїлась і на все, що сталося, вже дивилась ніби збоку. Перебрала документацію, яку доведеться здавати тому, хто замінить її на цій посаді. Згадала, що не дописала статтю для журналу — тепер у неї буде час закінчити її. А на роботу десь влаштується. Піде працювати викладачем в інститут — її давно запрошують.

Телефон німував. Раніше вона б тільки раділа з цього. А тепер і це дотикало: вона вже нікому не потрібна… В душі зринула образа. І раптом рішуче подумала, що не може піти, доки не з’ясує причини аварії.

Схопилася, хотіла запросити Василя Петровича, щоб разом пройти на випробний полігон, але згадала, що той наступного ранку відлітає у відрядження, а для проведення аналізу і повторного польоту треба годин п’ять. Проробити все самій? Не поспішаючи? Модель уже полагодили — вона бачила з вікна, як ремонтники встановлювали її в ангар.

Як тільки Ніна Олександрівна прийняла рішення, вона вже не могла всидіти у кабінеті, не могла примусити себе займатися іншою роботою. Вийшла на вулицю, щоб побути на самоті, поміркувати, випити чашечку чорної кави.

Хвилини за три вона вже прямувала повз корпуси заводу. Розірвано ниточку, що єднала її з людьми, які там працюють. І вона це зробила сама, добровільно, боячись, що на технічній раді перекреслять її роботу. Хіба справжній дослідник так вчинить? Чи не доцільніше було вислухати думку інших? Поглянути критично на свій проект. Престиж, амбіція!.. Як вони іноді заважають людині.

Ніна Олександрівна зайшла до магазину кондитерських виробів. Звідти у широкі вікна видно красивий, затишний куточок, де немає автомобілів й людської метушні.

Черга була невелика, і хвилин за п’ять Ніна Олександрівна стояла за круглим столиком з чашечкою кави. Побачила знайомих жінок, кивнула їм головою. Її увагу привернув чоловік у сірому пальті, в пухнастому вовняному шарфі, з-під якого виднілися біла сорочка і строкатий галстук. Вона нишком роздивлялась його: високий, лице з витонченими рисами і широкі брови над карими очима. Підборіддя трохи видавалося вперед і ділилося надвоє так, що помітно вимальовувалися два горбочки. Він пив каву великими ковтками, обпікаючись, їй здалося, що вона одного з ним віку, а може, він років на чотири старший. Вона ніколи раніше не бачила цього чоловіка, хоч і приходила сюди досить часто.

Ніна Олександрівна крадькома зазирнула у дзеркало на бічній стіні: світла шуба, чорне пишне волосся, на губах яскрава помада.

Сьогодні вона собі не подобалася: бліда, з кислим виразом обличчя, а помада аж кричить. Ніна Олександрівна дістала хусточку і почала старанно витирати губи. І враз немов спіткнулася, зустрівшись з поглядом незнайомця. Вона відвела очі Проте її нестримно тягло знову зиркнути у дзеркало. Чоловік стояв замислений, ніби щось обмірковував. Вона роздивлялася його і намагалась визначити характер. Цікаво, хто він, де працює? Видно, що інтелігентний, добрий, але себелюб. То й що? А чому б себе й не любити? Аби не на шкоду іншим. Мабуть, якщо зараз заговорить з нею, вона охоче підтримає розмову. Але про що? То байдуже. За кілька хвилин вона повинна повернутися в ангар і розпочати випробування моделі… “Тож ви мені зовсім ні до чого”, — подумки. сказала йому Ніна Олександрівна.

— Чому ви така нелюб’язна?

— Що?

“Здається, він щось промовив. Може, це впливає кава? Вона завжди збуджує!”

— Ваш погляд сказав мені значно більше, ніж ваші слова…

— Яка самовпевненість! Неетично говорити таке зовсім незнайомій жінці.

— Усі колись були незнайомі, але настає час… Може, він настав і для нас?

— Не люблю пустих балачок.

— Невже для початку розмови слід мати якісь понадтеми? Чи не зддється вам, що іноді людям бракує саме простоти і доброти, щоб бути людяними?

— Цю доброту я знаю. Для чоцо вам це недоречне знайомство? Адже ви, напевне, маєте сім’ю?

— То й що? Гидко навіть уявити такий собі спарений світ, у якому всі живуть самі по собі і нікому немає діла до інших.

Ця довга тирада розсмішила її:

— Але знайомлячись зі мною, ви утворюєте ще одну замкнену пару. Мабуть, саме в цьому і є мудрість природи?

— До біса мудрість! Часом вона оглуплює, — з запалом сказав він, пильно дивлячдсь їй у вічі, і вона зніяковіла.

Дивно, чому її збентежив цей погляд?

— Дозвольте, я проведу вас?

— Мене нікуди проводжати. Я чекаю закінчення робочого дня, — сумно засміялася вона. — А потім…

їй чомусь не захотілося повертатись у КБ. Вони разом вийшли з магазину, трохи постояли на перехресті. Він узяв її під руку. Вона випручалась.

— Що з вами? — спитав він.

— Ви занадто сміливий. До того ж ви не боїтеся, що вас побачить хтось із знайомих або дружина? Не люблю сцен ревнощів.

— Я не одружений.

— Облиште, я не наївне дівчисько, щоб повірити в це.

— Ваша справа, вірити чи ні. Чомусь люди з більшою насолодою тішаться недовірою, люблять чорнити, бачити гірші людські риси, ніж помічати хороше. Погляньте на світ інакше. Невже програєте від цього? Щоправда, відданість іншим виникає тільки в тих, хто відданий сам. Не всім це під силу. Декому світ уявляється сукупністю вад, пристрастей і ненависті.

— Хіба? Звідки ви це знаєте? Ви, мабуть, філософ? Куди ж ви тепер поведете мене, якщо я довірюся вам? — іронічно спитала вона, сподіваючись прискорити розв’язку.

На це запитання чоловіки відповідають так однотипно: одні пропонують ресторан, інші запрошують до себе в гості, треті, навпаки, набиваються у гості. Якщо він повторить один з цих варіантів, вона посміється і залишить його тут самого.

— Ходімте на набережну, — промовив він. — Сьогодні так красиво: на деревах іній, навколо все в снігу. Якби ще визирнуло сонце… Ви відчували, як у горах пахне сніг?

Цей високий регістр знову викликав у Ніни Олександрівни бажання суперечити.

— З хімії відомо, що сніг не пахне.

— Ви тверезий реаліст. Звичайно, цей запах не можна віднести до якогось ароматичного класу. Але навіть невиразний, він іноді викликає спогад про гори, ліс, весну, осінь та й ще багато про що… Ось, бачите, вже легше дихається. Напевне, погода зміниться.

“Вам, може, і легше, — подумала вона, — а от мені, коли не знаю, що робити. Час іти на полігонч А втім, зараз і справді стало трохи легше”.

— Ви, мабуть, поет?

— Ні, я просто ваш знайомий.

— Знайомий? Я навіть не знаю, як вас звуть. А все ж цікаво, хто ви? Яка у вас спеціальність?

— Невже для знайомства чоловіка і жінки це так важливо? Сподіваюся, ви не працівник відділу кадрів?

— Ні, я розробник, — знову сумно всміхнулася Ніна Олександрівна. — А для знайомства чоловіка і жінки важлива спорідненість душ.

— По-вашому, душі теж повинні бути освячені значками про вищу освіту чи кандидатським дипломом?

Більше вона не торкалася, цього питання. Вони довго мовчки йшли набережною. Уся навколишня краса заполонила їй серце. На річці блищав лід, мороз викував товстий панцир, погамував швидку течію, вири навкруг валунів. Тиша. Хіба це не диво — адже центр міста.

— Ви любите природу? — спитав він.

Їй не хотілося відповідати. Мабуть, нема людини, яка б заперечила це. Але навіщо стверджувати?

— Я байдужа до неї, — несподівано сказала вона, прагнучи цим протиріччям істині узнати реакцію на несумісність думок.

— Дивно, жінкам властива ніжність, така ж, як і природі. А найнеприемніше — грубість.

— Грубість у чоловіках ви не осуджуєте?

— Невже вам були б приємні чоловіки, подібні до жінок?

— Їх тепер доволі, — відпарирувала Ніна Олександрівна. — І жінкам часто бракує вибору.

Вони підійшли до моста, який легко завис між двох берегів скутої кригою річки і немов плив у повітрі, помилувалися сповитими морозяним серпанком горами й повернули назад. Якась сила нестримно вабила Ніну Олександрівну до цього незнайомого чоловіка.

“Як же його звуть? Олексій? Юрій? Ні, Олексій…” Вони пішли далі набережною. І враз у Ніни Олександрівни блискавкою майнула думка: “У чому ж причина збою програми? Немов чиясь зла рука спрямовує модель до аварії. Чому машина не реєструє помилок у програмі? Таке враження, немов команди спеціально виконують аварійну ситуацію. Але чому?..”

— Що ви так наполегливо обмірковуєте? — спитав Олексій. — Я відчуваю, весь час думаєте про якусь машину, програми…

— Чому це ви так вирішили? — здивувалася вона, але не призналася, що й справді думала про роботу.

— Ви чимось стурбовані. Я це одразу помітив, ще у кафе. Чи не можу я допомогти вам?

— Мені ніхто не може допомогти, окрім мене самої. До того ж настрій мій помітно поліпшав. Але це не ваша заслуга. Просто я випила міцної кави. — Вона зраділа, що знайшла привід під’юдити його.

— Я не маю найменшого сумніву, що саме вона спричинилась і до вашої прихильності до мене, — не залишився в боргу незнайомець.

— Дивно, — мовила Ніна Олександрівна. — Стільки років живу в цьому містечку, а ніколи не зустрічалася з вами.

— А що ж тут дивного? Чоловіки часто бувають відлюдьками. Робота — основне в нашому житті: дослідження, випробування, відрядження кудись на Далеку Північ чи за кордон. Якщо ж не ладиться експеримент, трапляється, що й тижнями не виходиш з лабораторії. Сьогодні забіг на хвилинку в кафе. У мене ще багато роботи, сидітиму допізна, а ось… гуляю. Проте не жалкую. Мені добре. Готовий навіть освідчитися в коханні, та ви однаково не повірите. Я й сам не повірю — надто мало ми знайомі. Але те, що мені з вами добре, — свята правда. Бачите, я майже признався у своїх ніжних почуттях до вас…

— Справді, — погодилася вона. — Лишається признатися мені… Так от. Уже тільки те, що я марную час з вами, замість того щоб бути на випробному полігоні, — вияв мого доброго ставлення до вас. У мене сьогодні і справді нещасливий день. Моя непілотована модель зазнала аварії. На жаль, це вже четверта, і я вийшла на десять хвилин, щоб трохи заспокоїтись, випити чашечку кави, а потім знову провести випробування. І ось наче про все забула. Не збагну, що зі мною коїться?

— Мабуть, знову у всьому винна та ж сама чашечка кави, — спробував пожартувати він.

— Навряд. Але головне, я заспокоїлась, відчула себе певніше. І цим уже завдячую вам. Тепер я без найменшого сумніву проведу випробування, як і збиралася. Так, я зроблю це. Дуже рада, що ми познайомились. Але мушу йти. — Вона рішуче подала йому руку.

— Ваша рішучість лякає. Це дуже важливо для вас?

— Дуже. Розумієте, я задумала свою програму, і якщо не виконаю її…

— Тоді не буду затримувати, хоч мені й не хочеться розставатись. Але ж тепер ми зможемо знову зустрітися?

Вона усміхнулася на знак згоди.

Ніна Олександрівна повернулась у відділ, коли співробітники вже розійшлися. Тепер її голова працювала чітко: якщо ввести програму випробувань, сісти в кабіну моделі, то по приладах можна встановити причину аварії. А що як модель рухне вниз разом з нею?.. Що ж, хай краще це, ніж невідомість. Вона не має права йти з роботи, так ні про що і не дізнавшись…

Посутеніло. Випробування на полігоні давно закінчилися. Це було, до речі: Ніна Олександрівна не хотіла, щоб хтось бачив, як вона сідає в модель. Інструкція суворо забороняла провадити випробування з людиною на борту. Це дозволялось робити тільки за допомогою ЕОМ, за відпрацьованою програмою і тільки у непілотованому режимі — з манекеном. Доведеться сісти в кабіну самій.

Вона набрала шифр коду й стала чекати, коли двері відсіку розчиняться. Спалахнуло чергове освітлення. Красивий апарат, прообраз багатоцільової випробуваної станції для геологів і рибалок, стояв посеред невеличкого ангара. Стільки праці вкладено в розробку, і ось тобі маєш, аварія за аварією! Модель піднімалася в повітря, виконувала кілька операцій і грудкою падала вниз… Їх було вже чотири. Може статися й п’ята.

“То й що? По приладах встановлю причину, візьму керування на себе і виведу станцію з падіння. Одну людину модель підніме”.

Ця думка переконала, і Ніна Олександрівна почала діяти більш зважливо. Ввела дані на багатоцільові випробування, виставила манекен і сіла в маленьку, тісну кабіну. Модель запрацювала автоматично: увімкнулися прилади, і Ніна Олександрівна відчула, як апарат плавно рухається з відсіку ангара на поле, а за кілька хвилин він уже почав підніматися над землею. Навколишній морок спочатку злякав, і Ніна Олександрівна хотіла одразу ж узяти управління на себе. Але збагнула, що тоді вона не зможе встановити причину аварії, і стрималась. Вона переконувала себе, що ЕОМ керує моделлю бездоганно, як людина. Зрештою, є тумблер переключення “на себе”, і коли вона відчує…

Розмірковуючи так, Ніна Олександрівна заспокоїлась і розглянулась. У кабіні було досить світло, щоб бачити кнопки управління. Десять, двадцять метрів підйому, п’ять метрів ліворуч, потім праворуч, знову вперед і вгору. Телекамери вибирали точки огляду, перемикалися на різні кути бачення, добираючи потрібний масштаб. Прожектори, що світили з моделі, вихоплювали зони спостереження. Так, саме так і повинно бути за програмою.

І Ніна Олександрівна поступово заспокоювалась. Шкода, немає Василя Петровича, він міг би додати один бал до її активу: отоді гра була б ще азартнішою. Але якщо не станеться аварії, лишиться невідомою її причина… Ні, хай уже аварія! Ніна Олександрівна почала подумки благати: “Скоріше б, скоріше…”

Минула восьма, потім десята хвилина польоту — все було в межах норми. Ще три хвилини, і випробування закінчиться. Чи не відбулося самоусунення причини аварії?

Зненацька двигун замовк. Запанувала тиша. Ніні Олександрівні навіть здалося, що вона стрімко падає вниз. Втім, так воно й було. “От і все”, -подумала вона, але завважила, що не злякалась. У голові промайнула чітка думка: “Відключено прилади! Чому? Взяти керування на себе, але спочатку запустити двигун!” Вона ніяк не могла намацати кнопку. Збігали секунди…

Двигун запрацював, коли до землі лишалося метрів зо три. Але його потужності явно забракло, щоб на такій висоті різко затримати падіння. На подібну ситуацію модель не була розрахована. Унизу бетон — отже, удар буде сильний.

Ніна Олександрівна заплющила очі, відчула різкий біль і втратила свідомість.

Дивно, все, що трапилося далі, вона спостерігала наче збоку: бачила, як сам директор КБ витягав її з моделі і вкладав на м’яке сидіння в машині. Потім звідси ж викликав телефоном “швидку допомогу”.

— Потерпіть, Ніно Олександрівно, потерпіть, — бурмотів він, коли вона стогнала. — І який лихий попутав вас випробовувати цей ненадійний апарат? — І знову зателефонував: — Олексій? Моє шанування! У мене тут жінка, так, після аварії вертолітної станції… Приймеш?

Не чекаючи на “швидку”, він сів за кермо і, натиснувши на газ, на повній швидкості виїхав на широкий проспект.

Машина підкотила до скляної будівлі і зупинилась біля під’їзду. До неї одразу підбігли люди, витягли з машини потерпілу й поклали на ноші. Високий чоловік у білому халаті підійшов до неї, торкнувся руки, глянув на ноги, натиснув пальцями кілька точок.

— Слухай, Ярославе, — вигукнув він здивовано, — я знаю цю жінку. Ми випадково зустрілись у кафе, потім довго гуляли по набережній… Твоя співробітниця?

— Моя, — важко зітхнув Ткаченко, втираючи з лоба піт: він був дуже схвильований тим, що сталося.

— Що ж усе-таки трапилося? Ми з нею тільки годину як попрощались. Вона була цілком здорова.

— Не мав часу розбиратись. Знаю тільки, що сіла у модель, злетіла і… Це вже п’ята аварія з її зразком. Дивно, вдень підписав її заяву про звільнення, а тепер от треба братися до розслідування.

— Тоді я розумію її стан. Вона говорила мені, але я чомусь не надавав тому значення, гадав, хизується: у жінок таке буває. Сподіватимемося, нічого складного… Якщо звичайний перелом, завтра у цей же час зможе сама піти з клініки.

— Жартуєш?

— Ніскільки. Ми теж працюємо, досліджуємо і вже застосовуємо нові методи лікування.

Потерпілу поклали на рухому доріжку. Прилади автоматично виміряли тиск, обстежили серце, зняли томограму… Система “діагностик” вивчала стан хворого. Екран показав: перелом берцової кістки.

Потім прилади ввели потрібні стимулюючі ліки, вибрали необхідне лікування. А система вже віднайшла потрібну програму і невдовзі автоматично почала операцію. Процес тривав кілька хвилин…

Ніна Олександрівна відчула, як щось притиснулося до ноги. А хвилини за дві її вкотили до залу, де транспортер підняв ложе, на якому вона лежала, і ввів у мішу. Це була камера. Тіло перебувало тут у стані анабіозу, коли не потребує живлення й не виділяє продуктів переробки…

На мить Ніна Олександрівна отямилась і почула:

— Вона вдихатиме чисте гірське повітря. На ногу діятиме невелика напруга, щоб стимулювати процес заживлення… Хвора не відчуватиме болю. Вона навіть забуде про аварію. Все це сприятиме якнайшвидшому одужанню. Тут багато що засновано на впливові позитивних емоцій…

Голос їй видався дуже знайомим, але вона так і не збагнула, кому він належить.

А за мить Ніна Олександрівна і справді відчула подих свіжого гірського повітря. Перед очима постали гори. Чудові снігові вершини кликали, надили… І вона рушила. Рушила, бо побачила групу людей, від якої вона, певно, й відстала. Хтось оглянувся, махнув їй рукою, і вона впізнала Олексія. Це вже було дивно.

— Таки наздогнали нас? — сказав він. — Тепер ширше крок і заспівуйте. Нашу, туристську, знаєте?

Так, вона знала, бо часто ходила в походи. І тому охоче заспівала, не соромлячись незнайомих людей. Часом її ноги ковзали, та Олексій своєчасно підтримував її. Вона відчувала його руку, теплу, ласкаву, до неї хотілося притиснутись щокою…

Тепер вона сиділа в кабінеті у Олексія її сміялася, згадуючи похід у гори.

— Як ви примудрились провалитися в сніг? Якби не ваша червона шапочка там, біля урвища…

Несподівано на порозі кабінету з’явився Ткаченко.

— Ярославе Андрійовичу? — здивовано вигукнула Ніна Олександрівна. — Яким побитом? А я ходила в похід. Щоправда, трохи забила ногу. Спасибі Олексієві Івановичу — привіз мене сюди, підлікував.

Ткаченко здивовано зиркнув на Олексія, той непомітно приклав палець до губів, та вона завважила цей застережливий знак і стривожилася.

— Не дуже пошкодили ногу? — спитав Ткаченко.

— Усе минулося. Ще ниє, але не дуже. Олексій Іванович справжній чародій: провів рукою, примусив заплющити очі, я трохи подрімала…

— Сідай, Ярославе, — вказав на крісло Олексій. — Я радий, що випадок звів мене із твоєю співробітницею. От коли ви дрімали тут у кріслі, машина записала цікаві дані. Весь той час, що були у нас, ви про щось думали. Я не знищив цю інформацію, гадав, там може бути щось важливе для вас, наприклад, програма з командами, цифрові дані. Навіщо це зберігати в пам’яті? Дивно.

Він подав конверт з магнітним диском.

— У вас є такі машини, які розуміють думки хворого? — здивувалася Ніна Олександрівна.

— У лікаря повинні бути такі машини… Але чому ми говоримо тільки про медицину? Може, підемо кудись повечеряємо? Там і поговоримо… Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — відповіла, усміхаючись, Ніна Василівна. — Я так добре відпочила, що починаю вірити у цілющу силу походів, а не тільки чорної кави. Забула, що у мене на роботі неприємності. Здається, я написала заяву про звільнення? І ви підписали її? — звернулася вона до директора. — Але чому я так погано пригадую вчорашній день? Ярославе Андрійовичу, так ви справді підписали заяву?

— Заберіть назад вашу заяву. Історію цю слід уже забути. Тільки шкода, що стосунки у нас з вами складаються, як кажуть у народі, за принципом: “Я вам хліб, а ви мені камінь”.

Ніні Олександрівні перехопило подих…

— Який “камінь”? Ви що, і справді вважаєте, що я нікчемний розробник?

— Чому? Ви дуже здібний винахідник.

— Тоді чому таке ставлення? Ви підписали заяву, навіть не поговоривши зі мною. Розумію, аварія на моїй совісті. Але я все перевірила і не знайшла її причин.

— От і спробуємо з’ясувати їх на технічній раді. Доручимо спеціалістам розібратися у вашій роботі. А щоб ніхто не вважав, що наші дії упереджені, запросимо їх зі сторони.

— Ну що ж, рада так рада… Зрештою, треба ж з’ясувати причину, аварій… Тільки не розумію, про який “камінь” ви кажете? Втім, знаю, що ви про мене висловлюєтесь ще відвертіше й неповажливіше… Згодна, що я не ангел: різка, прямолінійна, а якщо вже в чомусь переконана, неодмінно добиватимуся свого… Не всім це подобається. Але насамперед — діло, а не амбіція. Відповідати за доручену справу — принцип нашого життя. Чому ж це декого не влаштовує?

— Конкретно?

— Скажімо, вас.

— Ви вважаєте, що завжди маєте слушність?

— Але коли маю слушність, хотіла б, щоб це визнавали. Хіба відвертість — вада? А я поважаю відвертість. Якщо вже досі не навчилася хитрувати, то ніколи і не навчуся…

— Я теж поважаю відвертість. Тому хотів би вам дещо показати… Їдьмо в КБ! — рішуче сказав Ткаченко. — Вибач, Олексію, сьогодні ресторан відміняється. З’ясуємо це кляте питання і, може, завтра… Або, хочеш, їдьмо з нами?

— Я залишаюся, — відповів Олексій. — Відчуваю, вам слід розібратися у всьому наодинці.

Величезний завод світився яскравими вогнями цехів, вуличних ліхтарів, прожекторів. Хоч робочий день ніколи тут і не закінчувався, на території КБ панувала тиша. Тільки чулося, як унизу, на першому поверсі, гупали багатотонні преси та сичало стиснене повітря, вириваючись назовні.

Ніна Олександрівна сиділа в м’якому обертовому кріслі в кабінеті Ярослава Андрійовича й дивилася з вікна на багатоповерхові корпуси заводу, який став для неї таким дорогим. Вона пригадувала, як уперше приїхала сюди, як одна з її розробок здобула визнання, як їй доручили керівництво відділом.

Ярослав Андрійович грюкав шухлядами, шукаючи щось.

— От ви кажете про відвертість. Це похвально, але як її узгодити з ось цим. — Він дістав із шухляди пачку листів. — Читайте…

“Директор — узурпатор, людина нетворча, суб’єктивіст, волюнтарист…” — читала Ніна Олександрівна.

Спочатку вона не могла збагнути суті написаного. І раптом пізнала свої фрази, що їх колись зронила у запалі суперечки. Та й стиль був дуже знайомий: надмірне вживання сполучника “котрий” робило його громіздким і незграбним…

— Василь Петрович, “котрий”…

Перед очима враз постав його профіль: великий ніс, стиснені губи, утоплене підборіддя і… смиренні очі.

— А при чім тут Василь Петрович? — здивувавсь Ярослав Андрійович.

— Це він полюбляє “котрий”.

Ткаченко сторопів, якусь мить мовчав, перечитуючи сторінки.

— Програму керування випробуваннями розробляв він? — спитав.

— Ні, — поспішила запевнити Ніна Олександрівна.

І раптом згадала про інформацію, яку їй дав Олексій.

Вона вставила диск, ввела дані машини, на дисплеї з’явилися команди.

— Програма керування моделлю. Невже за такий короткий час мозок устиг її перевірити?

— Не такий уже й короткий, доба. Вчора я знайшов вас непритомну у вашій розбитій “калоші”.. Як згодом з’ясувалось, у вас була поламана нога.

— Жартуєте. — Вона подивилася на свої ноги. — Вони цілком здорові.

— Я вас відвіз на своїй машині у дослідне хірургічне відділення, де працює мій товариш. Сам був присутній на операції. Вас оперував автомат.

— Щось починаю пригадувати: сіла в модель, злетіла, зненацька вимкнувсь двигун. Прилади не вказували ні на відхилення, ні на перевантаження. Таке враження, що програма скінчилася посеред випробувань. А потім машина почала падати. Невже помилка в програмі?

— Але ж ви перевіряли її на моделі в лабораторії?

— Давайте введемо дані для порівняння із зразками, які закладено в пам’яті комп’ютера. Ці я вже перевірила й не знайшла помилок.

Ніна Олександрівна ввела завдання на порівняння даних, сіла в крісло і схвильовано почала чекати результату. Перед очима постало обличчя Василя Петровича: симпатичне, приязне… А от у профіль зовсім протилежний вираз. Дволикий Янус…

На дисплеї висвітилося: “Дані всередині міток 16–23 не збігаються”. Ніна Олександрівна і Ткаченко втупилися в екран: пішло розпечатання команд, які не збігалися.

— Що ж могло статися? — запитав вражений Ярослав Андрійович.

— Наплутати я не могла, — знічено похитала головою Ніна Олександрівна. — Якщо навіть у гіпнотичному сні безпомилково повторила все, то… Ні, тут не помилка. Це ігрове завдання. Завдання на відхилення апаратури у непередбачений час…

— А що як ми доручимо машині провести аналіз програм тих, хто користувався нею, і порівняємо з цією частиною ігрового завдання? — запропонував Ткаченко. — Кожна людина виявляє свої особливості, вибираючи команди. Машина повинна розпізнати того, хто заклав це ігрове завдання. А поки що вип’ємо по чашечці кави. Ви не проти? Працюйте з машиною, а я зварю каву. — Ярослав Андрійович підвівся, дістав із шафи кавоварку. — Чому б ось так мирно не прийти на пораду? — лагідно говорив він. — У дружній розмові, в спокійній обстановці ми б розібрались. А ви вирішили діяти самотою: вивели модель на випробування, всілися в неї, злетіли і мало не загинули.

Вона не відповіла, тільки з докором подивилася на Ткаченка.

— Вибачте, я забув про “котрий”… Та й ви ж про це не знали?! Чому ж думали, що я… — Подивився на екран дисплея і вигукнув: — Василь Петрович!

Ніна Олександрівна метнула погляд на екран, прочитала знайоме прізвище і тихо, майже пошепки промовила:

— Ярославе Андрійовичу, я нікому не дозволяла коригувати свої випробні програми.

Директор спохмурнів.

— Оце ситуація… Я просто не сподівався… Такий симпатичний чоловік… Ну що ж, доведеться провести експеримент, — рішуче сказав він, — так би мовити, незапланований хід. Грати так грати. Василь Петрович завтра вранці повернеться з відрядження… Викличемо його на випробне поле і запропонуємо виконати те, що зробили вчора ви: сісти в модель і злетіти. Якщо він свідомо втрутився в програму, викаже себе… Він же не знає, що з вами трапилось. Я нікому про це не розповідав. Якщо програма відкоригована навмисне, він не сяде в модель. Скоригувати назад він, звісно, не зможе. А сісти в модель я його примушу.

— Але передусім треба виправити програму, — сказала Ніна Олександрівна.

Ткаченко погодився. Ніна Олександрівна ввела запит, і на екрані з’явилася цифра “чотири”.

— Що це означає? — спитав Ткаченко.

— Мій пасив. Ми якось розпочали з Василем Петровичем гру: хто активніший у творчій, громадській та спортивній діяльності. Граємо вже рік. Машина веде рахунок. Василь Петрович випереджає мене на чотири очка…

— Чотири аварії… Що ж виходить? Машина однаково служить і справедливій, і несправедливій справі? А ви кажете “гра”. Таж у вас точилася війна, війна моральності. І саме машина обстоювала несправедливість. Коли людина порушує правила моральності, як ми оцінюємо її?

— Нещадно засуджуємо.

— Сьогодні про машину так сказати не можна. Виходить, бездушна система підступніша за злочинця?

— В машину не вкладеш такі категорії, як благородство, порядність, совість.

— А чому б і ні?

— Тоді комп’ютер повинен бути наділений блоком “моральності”, щоб відрізняти добро від зла.

— Отож-бо!

Ткаченко дивився на неї і усміхався.

— Бачу, ви хочете доручити це завдання мені? — здогадалася Ніна Олександрівна.

Уранці, коли Василь Петрович прийшов на роботу, йому сказали, що на полігоні на нього чекає директор. Він здивувавсь, але відразу попрямував туди. Та ще більше здивувався, коли на полі побачив Ніну Олександрівну і виведений з ангара апарат.

— Ви знаєте, що вже четверта наша модель зазнає аварії. Треба виявити причини, щоб покласти їм край, — без зайвих слів суворо сказав директор КБ. — Ніна Олександрівна пропонує ризикований, але виправданий хід: хтось із нас повинен сісти в кабіну, злетіти і по приладах визначити причину аварії. Щоб урятувати модель, треба лише своєчасно узяти керування “на себе”. Гадаю, Ніні Олександрівні ми не дозволимо пілотувати. Ви молодший, у вас швидша реакція, та й взагалі це справа чоловіча.

Василь Петрович зблід.

— Ярославе Андрійовичу, ви ж самі заборонили проводити випробування з людиною на борту?

— Не бійтеся, ми поруч. Підстрахуємо.

Директор навіть підштовхнув його до кабіни.

— Ні, ні, — впирався Василь Петрович. — Вона ж розіб’ється…

— Чому? Ви ж перевіряли модель у лабораторії?

— Але я відчуваю, що аварія неминуча.

— Що значить “відчуваю”? Тут автоматика, яку ви самі добре вивірили. Сідайте! Чи, може, мені сісти? — не витримав Ярослав Андрійович.

— І ви не сідайте, — перелякано прошепотів Василь Петрович.

Та директор уже рішуче прямував до моделі. Василь Петрович підтюпцем біг поряд. Губи його дрижали, щоки сіпалися.

— Не сідайте, прошу вас, — раптом почав благати він. — Станеться аварія.

Очі його розширилися, на лобі виступив піт.

— Ніно Олександрівно, — гукнув Ткаченко, всідаючись у маленьку кабіну. — Вводьте програму на випробування.

— Не можна! Я забороняю! — несамовито закричав Василь Петрович і кинувся до робочого термінала, за яким стояла Ніна Олександрівна. — У програмі є помилки…

Ніну Олександрівну вразило, як змінилося його обличчя. “Знає, все знає. Навмисне ввів корекцію на зупинку двигуна. Але як підступно. Щоб час зупинки постійно змінювався”. Вона заплющила очі і, щоб не розридатися, жадібно вдихнула повітря…

“Йому, мабуть, зараз гірко й соромно, — подумала вона. — Навіщо він усе це зробив? Невже заради посади, вдоволення честолюбних бажань? Василю Петровичу, мила ви моя людино…”