Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

Розділ сімнадцятий Удома

Й ось нарешті Нільс побачив рідне село.

— Дивися, дивися, — вигукнув він Мартіну, — он вулиця наша! Ген наш дім! Попросимо Акку спуститися.

Але Акку не треба було просити. Адже вона була розумною гускою і сама розуміла, як хочеться Нільсові побачити рідний дім.

Вона запримітила за селом занедбаний ставок і наказала зграї спускатися.

Нільсу кортіло негайно побігти додому. Але він боявся зустрітися з кимось на вулиці й вирішив почекати до вечора.

Коли вже зовсім стемніло, він вирушив у село.

Мартін зі своїм сімейством теж пішов з ним. Він хотів показати дружині і дітям пташник, у якому провів свою молодість.

— Ми тільки глянемо разок і повернемося, — сказав Нільс старій гусці.

На щастя, вони нікого не зустріли, поки йшли селом.

Ось і знайомий двір. Вони обережно прошмигнули через хвіртку.

У дворі було тихо. Всі кури і гуси давно вже спали. Тільки з будинку долинали неясні голоси. Двері були прочинені, і звідти вузькою смужкою пробивалося світло.

Нільс зазирнув у щілину.

У кімнаті все було як і раніше: біля вікна — стіл, біля печі — скриня, і навіть сачок на старому місці, між вікном і шафою.

Мати з батьком сиділи за столом біля лампи. Мати щось плела, а батько штопав рибальську сітку. Під столом, згорнувшись калачиком, лежав кіт і тихенько муркотав.

— Де ж зараз наш синочок? — важко зітхала мати. — Мабуть, голодує та мерзне, поневіряючись по дорогах… А може, хворий лежить. Чи довго дитині захворіти!..

Батько нічого не сказав. Він тільки спохмурнів і ще нижче схилився над сіткою.

— А може, його і на світі вже немає, — знову забідкалася мати і крадькома витерла очі кінцем свого плетива.

«Та я живий! Я тут!» — ледь не вигукнув Нільс і сам витер рукавом сльози.

— Ти вже таке вигадаєш! — сердито одказав батько. — Почекай, повернеться наш синочок! Ми ще з ним порибалимо.

Але мати тільки схлипнула у відповідь.

— Де там повернеться! Якщо і живий, все одно додому не прийде… — говорила вона крізь сльози. — Скільки разів тебе просила: не карай ти його. Адже малий він та упертий — що з нього візьмеш? А ти, ледь що, відразу за ременя. От він і втік.

— Отакої, а сама ти його хіба мало лаяла?

— Та я легесенько, з любові…

— А я що, не з любові? Тільки ось одне невтямки — невже він Мартіна із собою узяв? Коли б собаку — це ще зрозуміло. Собака — друг людини. А тут гусак якийсь! Гусак людині не товариш.

— Як це не товариш? Ще й який товариш! — вигукнув Нільс і швидко затулив долонею рота.

— Хто це там пищить? — сказала мати, озираючись. — Миші, чи що? Прямо біда з ними, все зерно в підвалі перепсують. Ну ж бо, котище! Годі тобі маніжитися, рушай на лови!

Кіт позіхнув, потягнувся і ліниво почеберяв до дверей. Він повів носом управо, потім уліво. Ні! Мишачим духом не пахне.

А Нільс тим часом ні живий ні мертвий стояв за цебром з водою. Він боявся поворухнутися, боявся дихнути.

А що, коли кіт і справді сприйме його за мишу? І Нільс відразу уявив собі, як кіт кидається на нього, хапає і тягне в зубах до матері.

У нього аж піт на лобі виступив від страху та сорому.

Але кіт, не виявивши нічого підозрілого, загрозливо нявкнув у темряву і повернувся на місце.

Нільс переждав якусь мить, потім тихесенько вибрався зі свого сховку і поволі побрів по двору.

Біля пташника стояло старе корито, з якого мати завжди годувала курей і гусей. Гусенятка обступили корито з усіх боків і жадібно підбирали залишені на дні зернятка.

— Це зерно ячмінне, — пояснював Мартін своїм дітям. — Таке зерно домашні гуси клюють щодня.

— Дуже смачне зерно, — сказав Юксі. — Може, залишимося і будемо домашніми гусьми!

Тут до них підійшов Нільс.

— Що ж, Мартіне, мені пора йти, — сумно сказав він. — А ти, якщо хочеш, залишайся.

— Ні, — сказав Мартін, — я тебе не покину. З тобою я б залишився, а так — це не діло… Ну, полетіли! — скомандував він гусеняткам.

— Не хочу нікуди летіти, — запищав Юксі. — Хочу тут жити! Набридло мені все літати та літати.

— Якщо батько велить тобі летіти, то треба летіти, — строго сказав Нільс.

— Атож, легко тобі базікати, — знову запищав Юксі. — Сидиш собі на батьковій шиї і пальцем не поведеш. Спробував би сам політати! Ех, якби я став таким же маленьким, як ти! Мене б тоді теж усі на спині носили. От було б добре!

— Дурненький! — сказав Нільс. — Невже ти, Юксі, й справді хочеш бути маленьким?

— А що ж тут такого? — відповів Юксі. — Про маленьких усі піклуються, маленьких нічого не змушують робити… — Гусеня уперто тупнуло лапкою і запищало щосили: — Хочу бути маленьким! Хочу бути маленьким! Хочу бути таким, як Нільс!

— От клопіт із цим Юксі! — сказав Мартін. — Недаремно кажуть — нема роду без вироду. Провчити б його, залишити б назавжди маленьким!..

— То й що, я б не заплакав, — пиндючився Юксі.

«То ось ти який! — подумав Нільс. — Тоді й жаліти тебе нічого!»

І Нільс повільно проказав уголос:

І що ж! Щойно Нільс промовив останнє слово, Юксі ніби стиснувся в грудочку. Він став не більшим за горобця! Таким він був, коли лише вилупився з яйця!

Юксі здивовано озирався довкола. Він не розумів, що це з ним скоїлося.

А Мартін із Мартою заґелґотали, залопотіли крильми, забігали по двору.

«Напевно, вони злякалися за Юксі, — подумав Нільс. — А чому вони самі теж стали неначе меншими?»

— Мартіне! Чуєш, Мартіне! — позвав Нільс свого друга. Але Мартін шарахнувся в сторону, а за ним — Марта і всі гусенята.

Цієї миті хлопнули двері, і з дому з ліхтарем у руках вибігла мати.

— Хто це там гусей випустив? Агов, хлопчику, що ти тут робиш? — запитала вона і підбігла до Нільса.

Раптом ліхтар випав у неї з рук.

— Нільс, синочок мій! — вигукнула мати. — Батьку, батьку, йди швидше! Наш Нільс повернувся.

Наступного дня Нільс прокинувся ще удосвіта. Він сів на ліжку й озирнувся. Де він? Замість високого неба — над ним низька стеля. Замість кущів — гладесенькі стіни. Так він удома! У себе вдома!

Нільс ледь не закричав від радості.

І раптом він пригадав: «А як же Акка Кебнекайсе! Невже вона відлетить зі своєю зграєю, і я ніколи її вже не побачу?»

Нільс спохопився і вибіг в двір.

«Мабуть, і Мартін хоче попрощатися зі зграєю Акки Кебнекайсе», — подумав він і прочинив двері пташника. Мартін спав поряд із Мартою, оточений гусенятами.

— Мартіне! Мартіне! — покликав Нільс. — Прокинься! Мартін розплющив очі, витягнув шию і зашипів.

— Мартіне! Що з тобою? Адже це я, Нільс!

Мартін недовірливо глянув на нього, але шипіти перестав.

— Мартіне! Підемо попрощаємося з Аккою! — сказав Нільс.

— Ґе-ґе-ґе! — відповів Мартін.

Але що він хотів цим сказати, Нільс не зрозумів.

— Ну, не хочеш — не треба!

Нільс махнув рукою і сам пішов до ставка.

Він іще не звик до того, що в нього такі великі руки і ноги. Тому він старанно обійшов перший же камінь, що трапився йому на шляху.

— Та що це я! — спохопився Нільс і навіть розсміявся.

Він зумисне повернувся назад, переступив через камінь, та ще й підважив його носком черевика.

На краю села Нільс побачив, як з дому з відрами в руках вийшла якась жінка. Нільс притиснувся до тину. І знову розсміявся. Навіщо йому ховатися? Адже він тепер хлопчик як хлопчик.

І він сміливо рушив далі.

Ранок видався тихий, ясний. Раз у раз у небі лунали веселі пташині голоси. І щоразу Нільс задирав голову — а чи не його це зграя летить?

Нарешті він підійшов до ставка.

У кущах перелякано заворушилися дикі гуси.

— Не лякайтеся, це я, Нільс! — вигукнув хлопчик.

Почувши чужий голос, гуси геть сполошилися і з шумом знялися в повітря.

— Акко! Акко! Почекай! Не відлітай! — кричав Нільс.

Гуси зметнулися ще вище, а потім вишикувалися рівним клином і закружляли над головою Нільса.

«Отже, впізнали мене! — зрадів Нільс і помахав їм рукою. — Прощаються зі мною!»

А одна гуска відділилася від зграї і полетіла прямо до Нільса. Це була Акка Кебнекайсе. Вона сіла на землю біля самісіньких його ніг і стала щось ласкаво говорити:

— Ґа-ґа-ґа! Ґа-ґа-ґа! Ґа-ґа-ґа!

Нільс нахилився до неї і ніжно погладив її по жорстких крилах. Ось яка вона тепер маленька поряд із ним!

— Прощай, Акко! Спасибі тобі! — сказав Нільс.

Й у відповідь йому стара Акка розпростерла крила, неначе хотіла на прощання обійняти Нільса.

Дикі гуси закричали над ними, і Нільсові видалося, що вони звуть Акку, кваплять її в путь.

Акка ще раз ласкаво поплескала Нільса крилом по плечу…

Й ось вона знову в небі, знову попереду зграї.

— На південь! На південь! — дзвенять у повітрі пташині голоси. Нільс довго дивився услід своїм недавнім друзям. Потім зітхнув і поволі побрів додому.

Так закінчилися дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми.

Нільс знову пішов до школи.

Тепер у його щоденнику поселилися лише п'ятірки, а двійкам туди було годі пробратися.

Гусенята теж вчилися чого слід: як клювати зерно з дерев'яного корита, як чистити пір'я, як вітатися з господинею. Скоро вони переросли Мартіна з Мартою. Тільки Юксі залишився на все життя маленьким, наче щойно вилупився з яйця.