Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

Розділ сьомий Переслідування

Настала дощова пора. Все небо затягли сірі нудезні хмари, і сонце сховалося за ними так далеко, що годі було визначити, де воно знаходиться. Дощ важко стікав по крилах гусей. Гуси летіли мовчки, не перемовляючись між собою. Тільки Акка Кебнекайсе час від часу озиралася назад, щоб пересвідчитися, чи не відстав, чи не загубився хтось у цій сірій мокрій імлі.

Нільс геть зажурився. Він сидів на спині у Мартіна, промокнувши до нитки і замерзнувши. Навіть коли зграя спускалася для ночівлі, він не міг обсушитися і відігрітися. Скрізь — калюжі, мокра, мерзла земля. Під деревами теж не сховатися від дощу, — ледь вітер ворухне гілку, і з неї котяться на голову, за комір, на плечі великі, з горошину, холодні краплини.

Голодний, задубілий Нільс забирався під Мартінове крило і з тугою думав про те, як добре було б опинитись у рідному селі Вестменхег. Він уявляв собі, як увечері в домах запалюють лампи. Всі сидять біля своїх огнищ, відпочиваючи після роботи, а на столі парує гаряча кава і пахне свіжим хлібом. А йому ось доводиться, зігнувшись у три погибелі, ховатися під крилом гусака тут, серед болотної купини, й їсти гнилі горішки, підібрані з землі. Але як же йому стати людиною? Як дізнатися, чого від нього хоче гном?

Заради цього він погодився б тепер розв'язати всі задачі в підручнику з арифметики і вивчити всі правила граматики. Адже з жодною людиною на світі він не міг тепер порадитися.

Якщо, бувало, зграя вибирала для ночівлі місце на околиці села або міста, Нільс ніколи не наважувався навіть підійти до будинку, де жили люди, не те що заговорити з кимось. Хіба може він тепер показатися людям на очі!

Ні, він анізащо не дозволить, щоб над ним потішалися і розглядали його, наче якусь дивовижну кузку. Хай уже краще ніхто з людей ніколи його не побачить.

А гуси летіли все вперед і вперед і відносили Нільса все далі й далі на північ.

Відтоді, як лиса Смірре ганебно прогнали з лисячої зграї, вдача зрадила його.

Охлялий і злий, брів Смірре лісами, не знаходячи ніде ні їжі, ні притулку. Дійшло до того, що одного разу він схопив велику шишку і став крадькома вигризати з неї сухі зернятка.

— Ох, як цікаво! Ох, як цікаво! Дивіться всі! Бачите! Лис Смірре їсть тільки траву та шишки! — застрекотав хтось над його головою. — Зайці можуть спокійно танцювати на лужку! Птахи можуть не ховати більше свої яйця! Смірре нікого не займатиме! Смірре їсть тільки траву та шишки!

Смірре аж заскреготав зубами з досади. Він, напевно, побагровів би зі злості й сорому, якби і без того не був весь багряно-рудий — від кінчиків вух до кінчика хвоста.

Смірре відкинув шишку і підвів голову:

— А, це ти, довгохвоста сороко! Вчасно ж ти мені підвернулася! Я саме наточив собі зуби об соснову шишку!

— Дарма старався, дорогий куме! Моє пір'я не по твоїх зубах! — крикнула сорока і, щоб подражнити Смірре, зістрибнула на нижчу гілку.

Вона повелася дуже необережно. Й сорока одразу ж у цьому переконалася. Не встигла вона вильнути хвостом, як Смірре підстрибнув і згріб її передніми лапами. Сорока рвонулася, забила крильми, але марно!

— Обережніше, обережніше, ти відірвеш мені хвоста! — кричала сорока.

— Я тобі не те що хвоста — голову відірву! — прошипів Смірре і клацнув зубами.

— Так ти ж перший про це пошкодуєш! — тріщала сорока, звиваючись в лапах Смірре. — Адже якщо ти відгризеш мені голову, то не взнаєш про новини, які я припасла для тебе.

— Ну, які ще там новини? Викладай швидше. А то я тебе разом зі всіма твоїми новинами проковтну.

— Річ у тому, — почала сорока, — що тут недавно була зграя Акки Кебнекайсе…

— Що ж ти, пустомеля, досі мовчала! — загарчав Смірре. — Де зграя? Кажи!

— Я з невимовною радістю повідомлю про це, якщо ти відпустиш мій хвіст, — вкрадливо сказала сорока.

— І так скажеш! — буркнув Смірре і, на підтвердження своїх слів, гарненько струсонув сороку. — Ну, відповідай! Де зграя! В яку сторону полетіла?

Сорока побачила, що діватися нікуди.

— Вони полетіли до берегів Роннебю, — сказала вона. — Я навмисне підслухала їх розмову і поспішила тобі назустріч, аби завчасно тебе попередити. Невже в подяку за мою дружбу ти з'їси мене?

— Була б ти жирнішою, я б не зважав на дружбу, — сказав Смірре. — Та занадто ти худа — один хвіст та язик балакучий. Ну гаразд, геть звідси! Тільки якщо ти набрехала — стережися! З неба дістану. Ось тобі моє лисяче слово.

І, струсонувши сороку ще раз на прощання, лис пустився в путь.

До вечора Смірре наздогнав диких гусей. З високого, обривистого берега він побачив вузеньку піщану мілину і на ній зграю Акки Кебнекайсе. Цю зграю неважко було впізнати, — яскраво-білі крила Мартіна видавали її навіть здалеку, навіть у темряві.

Місце для ночівлі було пречудове. З однієї сторони його захищала прямовисна скеля. З другої — бурхливий потік, по якому стрімко проносилися уламки крижин.

«Ні, тобі по цій скелі не спуститися, — міркував сам про себе лис Смірре, дивлячись вниз. — Тут і лапу поставити нікуди».

І раптом Смірре нашорошив вуха. За два кроки від нього хтось обережно крався по дереву. Не повертаючи голови, Смірре скосив очі.

Маленька вертка куниця, звиваючись усім тілом, ковзала по гладенькому стовбуру вниз головою. У зубах вона тримала задушене пташеня.

Хоча Смірре і був голодний, але здобич у зубах у куниці не викликала у нього заздрості. Позаздрив він іншому.

«От би мені так лазити, як оця куниця! — подумав Смірре. — Тоді стара Акка зі своєю зграєю не спала б зараз на пісочку… Але все одно ці гуси від мене не втечуть!»

Смірре трохи відійшов від дерева, щоб куниця не подумала, ніби він збирається відняти у неї здобич, і привітним голосом сказав:

— От приємна зустріч!

Але куниця вирішила, що буде набагато розсудливішим, якщо вона підніметься вище. І вона в одну мить вибігла мало не на саму верхівку дерева.

— Куди ти? Постривай! Я тільки хотів побажати тобі смачного, — сказав Смірре. — Щоправда, мене трохи дивує, що ти при твоїй спритності задовольняєшся таким дріб'язком… Втім, у кожного свій смак.

Куниця нічого не відповіла.

— Все-таки не можу тебе зрозуміти, — не вгамовувався Смірре. — Поряд ціла зграя диких гусей — хапай собі на вибір! — а вона з якоюсь нещасною пташкою вовтузиться.

Куниця вже встигла розправитися зі своєю здобиччю і спустилася нижче.

— Чого ж ти сам час гаєш? Брешеш, мабуть, рудий шахраю!

— Якщо не віриш, подивися сама. А я й так ситий, — сказав Смірре.

Куниця зісковзнула з дерева і, підбігши до обриву, зазирнула вниз.

— А й справді, гуси! — сказала вона і почала спритно спускатися до обриву.

Смірре стежив за кожним її рухом.

«Хоч мені й не перепаде нічого, — думав він, — зате я помщуся цим бродягам за всі свої образи».

А куниця спускалася дедалі нижче. Вона повисала то на одній лапі, то на другій, а якщо вже зовсім не було за що вчепитися, змією ковзала по розщілинах.

Смірре не зводив з неї очей.

Ось уже куниця біля самої річки. Зараз вона дістанеться до мілини…

Затамувавши подих, Смірре чекав передсмертного гусячого крику.

І раптом він побачив, що куниця шльопнулася у воду. Потім шумно залопотіли крила, й уся зграя стрімко знялася в повітря.

Смірре встиг перерахувати гусей. Їх було як і раніше чотирнадцять.

— Утекли! Знов утекли! — прохрипів Смірре. — Ця дурна куниця тільки злякала їх… Ну, я вже з нею поквитаюся! — І він заклацав зубами.

Але коли куниця знову показалася на березі, Смірре і глянути на неї не захотів — таким у неї був жалюгідний вигляд.

Вода струмками стікала з її довгої шерсті. Обважнілий, намоклий хвіст волочився по землі. Вона часто дихала, раз у раз потираючи голову передніми лапами.

— Ведмідь ти клишоногий, а не куниця! — презирливо випалив Смірре. — Все зіпсувала.

— Та хіба ж я винна? — жалібно сказала куниця. — Я вже зовсім поряд була, я вже й гусака собі приглянула — найбільшого, жирного, білого… А він як стукне мене каменюкою по голові! Я так у воду і звалилася… Подумати лише — гусак, а камінням кидається! От би вже анізащо не повірила, якби хтось інший сказав.

— А ти й собі не вір, — сказав Смірре, — не гусак це. Це все він, хлопчисько проклятий!

— Який іще хлопчисько? Не вигадуй! Там самі лише гуси… Але Смірре вже не слухав її. Він кинувся наздоганяти зграю.

Повільно й утомлено летіли сонні гуси над річкою. Високо в небі світив місяць, і гусям було добре видно, як річка чорною, блискучою стрічкою звивається серед скель. Скелі стискали її з обох сторін, перегороджували їй шлях завалами і нарешті зовсім загнали під землю. Але річка і під землею пробила собі русло і, вирвавшись назовні, вируючим водоспадом обрушилася на дно ущелини, піднімаючи стовпи водяного пилу і піни.

Тут, біля підніжжя водоспаду, на слизькому камінні, серед бушуючого виру, гуси вирішили провести залишок ночі.

Слід сказати, це було не дуже зручне місце для мирного відпочинку — лише й остерігайся, аби не знесло бурхливим потоком! Зате від диких звірів — прихисток надійний.

Це чудово зрозумів і Смірре, коли побачив зграю. Ніколи ще гуси не були так близько від нього. І ніколи до них не було так важко дістатися, як тепер.

Тремтячи з голоду та злості, Смірре дивився на гусей, що спали серед вируючого потоку.

На його щастя, з води випірнула видра з рибиною в зубах.

«Ось хто мені допоможе!» — подумав Смірре. Поволі, щоб не злякати видру, він підійшов до неї ближче і сказав:

— Смачного!

Видра покосилася на нього і позадкувала геть.

— Та ти не бійся, не бійся, їж на здоров'я! — ласкаво сказав Смірре. — Тільки, щиро кажучи, я ніколи б не повірив, що ти можеш їсти таку погань.

Видра поспішно проковтнула рибину, облизалася і сказала:

— Гадаю, і ти був би радий покуштувати рибки.

— Ні, я віддаю перевагу гусятині, — недбало відповів Смірре.

— Гусятина — це, звичайно, непогано. Але де ж її узяти?

— Та ти просто не бачиш, що коїться у тебе під самісіньким носом, — сказав Смірре.

— А що коїться? — запитала видра.

— Поверни свою морду он до того великого каменя, тоді побачиш. Втім, тобі все одно до них не допливти.

Видра швидко обернулася всім тілом і тільки тепер побачила гусей. Не кажучи ні слова, вона пірнула у воду і попливла прямо до каміння, на якому спали гуси.

«Як це Смірре посмів просторікувати, що мені не допливти до гусей!» — подумала видра, і це додавало їй сили.

А Смірре сидів на березі й із заздрістю дивився, як вправно вона править хвостом, як швидко перебирає лапами.

Щоправда, цього разу навіть видрі довелося важко. Раз у раз її відкидало назад, зносило убік, крутило на місці. Й от вона вже біля мети. Ось вона вже вповзає на великий камінь.

— Ну, хапай же, хапай, швидше! — шепотів Смірре і з нетерпіння переступав з лапи на лапу.

Він не дуже сподівався на те, що видра поділиться з ним, але ще більше, ніж голод, його діймала жага помсти.

Раптом видра пронизливо верескнула, перекинулась і шльопнулася прямо у воду.

Стрімкий потік відразу підхопив її, закрутив, завертів і, наче кошеня, поніс уперед.

А гуси тієї ж миті знялися високо в повітря і полетіли геть.

— Ні, сьогодні ви у мене не поспите, — прошипів Смірре і кинувся за зграєю.

Він біг не шкодуючи ніг, натикаючись на каміння, провалюючись у ями. Він не бачив нічого, крім чотирнадцяти гусей, що летіли над його головою.

З розгону він наскочив на щось м'яке, слизьке, мокре. Смірре не вдержався і впав.

— Агов! Не так прудко, друже! — проказав хтось під ним.

— Тьху, то це знову ти, мокра видро! — огризнувся Смірре. — Тобі б тільки в болоті сидіти — пуголовків ловити… А ще видрою називається!

— Так, тобі легко казати, а я ось ледь лапи не позбулася, — заскавчала видра. — Адже ж зовсім поряд з ними була… Вже за крило одного гусака схопила. Так раптом наче гостра колючка вп'ялася мені в лапу… Ось, бач, як покалічило! — І вона підняла свою поранену лапу.

І справді, перетинка між пальцями була вся порізана і висіла кривавими клаптями.

— Знову його витівки! — сказав Смірре і, переступивши через мокру видру, побіг далі.

Ніч уже уривала кінця, коли втомлені гуси побачили вдалині самотню скелю. Вона високо стриміла серед інших скель, наче палець велетня. Це був надійний прихисток, і, зібравши останні сили, гуси полетіли до скелі.

А Смірре, теж зібравши останні сили, побіг за ними.

Але по землі шлях довший, аніж по повітрю. Коли Смірре підбіг до підніжжя скелі, гуси вже спали на її вершині.

Досвідченим поглядом бувалого мисливця Смірре оглянув скелю. «Не варто й пробувати, тільки ноги переламаєш! — подумав він. — Зате розважити їх можна».

Він сів на задні лапи, задер догори морду і почав вити, дзявкотіти, скрипіти зубами, клацати язиком… А луна тричі повторювала за ним кожен звук, тож повітря довкруги здригалося й гуло.

Смірре недаремно старався. Гуси прокинулися, заворушилися, тривожно заґелґотали. Але різкий голос Акки Кебнекайсе заспокоїв їх:

— Небезпеки немає! Спіть спокійно.

І коли гуси стихли, а Смірре замовк на мить, аби перевести дух, Акка підійшла до самого краю кручі і сказала:

— Це ти тут тиняєшся, Смірре?

— Так, це я, — відповів Смірре. — Чи не бажаєте найняти мене за сторожа? Тоді вас жодна куниця, жодна видра не потривожить. А то, гадаю, ви не надто виспалися сьогодні.

— То це ти підіслав до нас куницю і видру? — запитала Акка.

— Не заперечуватиму — я, — сказав Смірре. — Я хотів віддячити вам за розвагу, яку ви мені подарували в лісі на березі озера. Та кожен розважається, як уміє: ви по-гусячому, а я по-лисячому. Втім, я готовий помиритися з вами. Якщо ти, Акко, кинеш мені хлопчиська, якого ви за собою тягаєте, я дам вам спокій. Ось тобі моє чесне лисяче слово.

— Ні, — сказала Акка, — хлопчика ти ніколи не одержиш. Ось тобі моє чесне гусяче слово.

— Ну що ж! Тоді нарікайте на себе, — сказав Смірре. — Поки мене носять ноги, вам не буде життя. Це так само вірно, як те, що мене звати Смірре!