Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

Розділ восьмий Ворони з розбійницької гори

Лис Смірре був не з тих, хто забуває образи. Він поклявся помститися Нільсові та його крилатим друзям, і був вірний своїй клятві.

Хоч куди б летіла зграя, Смірре, наче тінь, біг за нею по землі. Хоч де б спускалися гуси, Смірре був уже тут як тут.

Ніколи ще старій Ацці Кебнекайсе не було так важко вибирати місце для ночівлі. Раз у раз вона звертала з шляху, щоб знайти якийсь острівець серед озера або глухе болото, куди б Смірре не міг дістатися.

Та й самому Смірре доводилося несолодко. Він не їв і не спав, боки у нього запалися, а рудий пухнастий хвіст, яким він завжди так пишався, став схожим на жалюгідну мочалку. Але він не здавався. Вистеживши острів, на якому якось заночували гуси, Смірре пішов за підмогою до своїх старих друзів — ворон.

Це була справжня розбійницька зграя. Жили ворони на горі, яка так і називалася Розбійницькою горою. Гора височіла над диким полем, таким величезним, що, здавалося, йому немає кінця-краю. І куди не глянеш — все воно поросло бур'яном. Ця неприваблива нікчемна трава, яку звідусіль женуть, тут була повновладною господинею. Вона глибоко запустила в землю своє коріння, кущики її міцно трималися один за одного, і якщо в хащі бур'яну потрапляла якась насінинка, бур'ян заглушував її і не давав піднятися.

Люди уникали цього дикого пустирища. А воронам воно припало до душі. Щовесни прилітали вони на гору і вели звідти свої розбійницькі набіги.

З ранку вони розлітались у всі сторони в пошуках здобичі, а ввечері зліталися і нахвалялися одна одній своїми подвигами: одна перебила всі яйця в совиному гнізді, друга виклювала зайченяті очі, третя вкрала в селі олов'яну ложку.

Коли Смірре підійшов до Розбійницької гори, вся зграя була в зборі. Ворони голосно каркали і суцільною чорною хмарою кружляли над великим глиняним глеком.

Глек був щільно закритий дерев'яною кришкою, і сам отаман зграї, старий ворон Фумле-Друмле, стояв над глеком і довбав кришку дзьобом.

— Добривечір, приятелю, — сказав Смірре. — Над чим ти так трудишся?

— Добривечір, куме, — похмуро каркнув Фумле-Друмле і ще дужче застукотів дзьобом по кришці. — Бачиш, яку штуку мої молодці притягли. Хотів би я знати, що там усередині!.. Та ось кляту кришку ніяк не відкрити.

Смірре підійшов до глека, повалив його лапою набік і обережно покачав по землі. У глеку щось задеренчало і задзвеніло.

— Еге, та там, схоже, срібні монети! — сказав лис. — Славна знахідка.

Від жадібності у Фумле-Друмле загорілися очі — адже давно відомо, що ворони не пролетять мимо звичайнісінького уламка скла або мідного ґудзика. А вже за блискучу монету вони готові все на світі віддати!

— Ти гадаєш, тут срібні монети? — прокаркав Фумле-Друмле і знову задовбав дзьобом по кришці.

— Атож, — сказав Смірре. — Послухай, як вони дзвенять.

І Смірре знов узявся качати глек по землі. І знов у глеку задеренчало і задзвеніло.

— Ср-р-рібло! Ср-р-рібло! Ср-р-рібло! — закаркали ворони. — Ур-р-ра! Ср-р-рібло!

— Передчасно радієте, — сказав Смірре. — Його ще треба дістати!

Він потер лапою жалюгідний залишок вуха і задумався.

— Я, здається, зможу вам допомогти! — нарешті промовив він. — Хочете знати, хто може відкрити цей глек?

— Говор-ри! Говор-ри! Говор-ри! — закричали ворони.

— Є тут один хлопчисько, — сказав Смірре, — він зі старою Аккою подорожує. Що за майстер — золоті руки!

— Де він? Де він? — знову закричали ворони.

— Я можу показати вам дорогу, — сказав Смірре, — але за це ви повинні віддати хлопчиська мені. У мене з ним деякі рахунки.

— Бер-ри його! Бер-ри! Бер-ри! Нам не жаль, — каркнув Фумле-Друмле. — Тільки спер-ршу хай кр-ришку відкр-риє!

Нільс прокинувся раніше за всіх у зграї. Він вибрався зі своєї пухової постелі під крилом Мартіна і пішов бродити по острову.

Нільсу дуже хотілося їсти. На щастя, він наткнувся на кущик молодого, тільки пророслого щавлю. Нільс зірвав один листок і взявся висмоктувати зі стеблинки прохолодний кислуватий сік. Висмоктавши все до останньої краплини, він потягнувся за другим листком. Раптом щось гостре ударило його в потилицю, чиїсь чіпкі кігті уп'ялися в комір його сорочки, і Нільс відчув, що піднімається в повітря.

Нільс крутився і смикався, як блазень на ниточці. Він махав руками, дриґав ногами, відбиваючись від невидимого ворога, але все було марно.

— Мартіне! Мартіне! Сюди! До мене! — закричав Нільс.

Але замість Мартіна до нього підлетів величезний ворон.

Він був чорнішим за сажу, гострий дзьоб його загинався гачком, а маленькі круглі очиці горіли жовтими злими вогниками.

Це був отаман воронячої зграї — Фумле-Друмле.

— Не р-р-розмовляти! — хрипко каркнув Фумле-Друмле Нільсу в самісіньке вухо, — а то я виклюю тобі очі.

І щоб Нільс не сприйняв його слова за жарт, клюнув його спершу в ногу. А ворон, який тримав Нільса в кігтях, так струсонув його, що Нільс по самісінькі вуха провалився в комір власної сорочки.

— Тепер у дор-рогу! — скомандував Фумле-Друмле.

— У дор-рогу! Скор-ріше в дор-рогу! — каркнув у відповідь його товариш, і обидва ворони люто залопотіли крильми.

Нільс хоча й звик літати, але цього разу подорож повітрям не дуже йому сподобалася. Він бовтався, як мішок, між небом і землею. Воронячі кігті дряпали йому спину, комір наповзав на самісінькі очі.

«Треба запам'ятати дорогу, — думав Нільс. — Як же це ми летіли? Спершу над озером, потім повернули направо. Отже, по дорозі назад слід звертати наліво… А ось і ліс! Добре, якби сорока попалася назустріч. Вона вже на цілий світ роздзвонить про моє нещастя, — може, і гуси дізнаються, де я. Вони тоді неодмінно прилетять мені на виручку».

Але сороки ніде не було видно.

«Ну гаразд, я і сам виплутаюся з біди», — подумав Нільс.

На одному дереві Нільс побачив лісового голуба і голубку. Голуб надувся, розпушив пір'я і гучно, переливчасто воркував. А голубка, схиливши голову набік, слухала його й од задоволення погойдувалася з боку на бік.

— Ти найкрасивіша, найкрасивіша, найкрасивіша! Немає нікого красивішого за тебе, красивішого за тебе, красивішого за тебе! Ні в кого немає таких пістрявих пір'їнок, таких гладесеньких пір'їнок, таких м'яких пір'їнок! — співав голуб.

— Не вір йому! Не вір йому! — прокричав зверху Нільс. Голубка так здивувалася, що навіть перестала розгойдуватися, а в голуба від обурення забулькотіло в горлі.

— Хто, хто, хто… хто сміє так перечити, так перечити? — забурмотів він, озираючись.

— Викрадений воронами! — вигукнув Нільс. — Скажіть Ацці… Але зараз же він побачив гострий дзьоб Фумле-Друмле.

— Бер-р-режи свої очі! — каркнув ворон.

З усього було видно, що Фумле-Друмле готовий виконати погрозу. Нільс увібрав голову в плечі й сильніше примружився.

Коли він знову розплющив очі, старий ліс був уже позаду.

Вони летіли над молодесеньким березовим гайком. Бруньки на гілках уже почали лопатися, і дерева стояли наче в зеленому пуху.

Веселий дрізд кружляв над берізками, то злітав угору, то сідав на гілку і без угаву щебетав:

— Ох, як добре! Ох, як добре! Ох, як добре!

І, передихнувши трохи, починав цю пісеньку спочатку, тому що жодної іншої він не знав.

— Ох, як добре! Як добре! Як добре!

— Ну це кому як! Кому добре, а кому і не дуже! — вигукнув Нільс.

Дрізд задер голову догори й із здивуванням прокричав:

— Хто це тут незадоволений?

— Воронячий бранець! Воронячий бранець!

Цього разу ухилитися від ворона Нільсу не вдалося. Фумле-Друмле налетів на нього і твердим, гострим дзьобом стукнув прямо в лоба. Удар був такий сильний, що Нільс, наче маятник, захитався — вправо-вліво, вправо-вліво — і сорочка його загрозливо затріщала.

Будь-кого іншого такий удар назавжди відучив би суперечити воронам, але Нільса не так-то легко було залякати.

Пролітаючи над селом, він побачив шпаківню, прилаштовану на високій березі. Біля шпаківні сиділи шпак і шпачиха і весело співали:

— У нас чотири яєчка! У нас чотири хороші яєчка! У нас буде чотири розумних, красивих пташенятка!

— Їх викрадуть ворони, як і мене! — закричав Нільс, пролітаючи над ними.

— Хто це кричить? Кого поцупили ворони? — заметушилися шпак і шпачиха і про всяк випадок сховалися в своєму будиночку.

— Мене поцупили! Мене, Нільса Хольгерсона! Скажіть це Ацці Кебнекайсе! — прокричав бідолашний воронячий бранець і весь зіщулився, готуючись до розплати за свою сміливість.

Але ворони не чули його. Вони щосили працювали крильми, поспішаючи до гори, яка самотньо височіла серед голого поля.

Ще здаля Нільс побачив якусь темну хмару, що повисла над горою. Її крутило, наче вихор на одному місці, то підіймаючи вгору, то прибиваючи до землі.

Фумле-Друмле і його супутник грудкою впали в цю живу хмару.

— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! — закаркали ворони, й уся зграя завертілася ще швидше.

Нільс розгублено роззирнувся навсібіч.

«Навіщо вони мене сюди притягли? Що їм від мене потрібно?»

І, наче у відповідь, Фумле-Друмле дзьобнув Нільса в голову, підштовхуючи його до глека.

— Дивись пр-рямо, — прокаркав ворон. — Цей глек повен срібла. Ти повинен відкрити його. Не відкриєш — очі виклюємо, відкриєш — з шаною відпустимо.

Фумле-Друмле хитро підморгнув своїм прихвосням, і всі вони дружно закаркали:

— Спасибі скажемо!

— Провідника йому дамо!

— Та ще й якого! Рудого, пухнастого!

Тут з-поза великого каменя вистромилася гостра морда Смірре. Вистромилася й одразу сховалася.

«Ага, ось чиї це витівки, — подумав Нільс. — Ловко придумано! Тепер відкривай не відкривай — один кінець. Та ще побачимо, хто кого здолає».

Нільс підійшов до горщика, з поважним виглядом постукав по боках, по кришці, потім позвав Фумле-Друмле і тихо сказав йому:

— Знаєш, глека відкрити мені, звичайно, завиграшки. Тільки, здається, даремно ви клопочетеся: все одно срібла вам не бачити.

— Як це не бачити? — обурився Фумле-Друмле.

— А отак-от і не бачити! Ви ось зв'язалися з лисом Смірре, а він тільки й жде, як би вашим сріблом поживитися. Щойно я відкрию глека, він одразу ж на срібло накинеться — вам жодної монети не залишить.

Фумле-Друмле блимнув очима.

— То он воно що! — сказав ворон. — Хитрий лис, але й я не простак. Ні, старого отамана йому не провести! Ти відкривай глека. А я вже з рудим поквитаюся.

Нільс витяг свого ножика і став поволі колупати кришку. Тим часом Фумле-Друмле підлетів до Смірре.

— Знаєш що, друже, — сказав він лисові, — мабуть, ти злегковажив. Навіщо ти висунув свою морду? Тільки налякав хлопчиська. Бачиш, він тепер зі страху ледь живий. Ти б сховався абиде подалі… А вже коли він справиться із ділом, відкриє глека, я тобі миттю дам знати: тричі каркну.

Лис невдоволено забурчав, але робити нічого — сам винен. Він відбіг неподалік і сів за кущем.

— Далі, далі йди! — каркнув ворон.

Він дочекався, поки лис зовсім зник у горах, і лише тоді повернувся до Нільса.

— Тепер мерщій до діла, — сказав Фумле-Друмле.

Але відкрити глек було не так просто. Дерев'яна кришка міцно засіла в шийці. Нільс дряпав її своїм маленьким ножичком уздовж і впоперек, та все даремно, кришка — ані руш. А тут іще ворони каркають над душею:

— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! Відкр-ривай! Відкр-ривай! Відкр-ривай!

І наскакують на нього, клюють, б'ють крильми — і поворухнутися не дають.

— Ну ж бо, р-р-розійдіться! — скомандував раптом Фумле-Друмле.

Ворони злостиво закаркали, але не посміли ослухатися свого отамана і відлетіли вбік.

Нільс полегшено зітхнув і став оглядатися довкруги: чи немає поблизу чогось міцнішого та більшого за його ножичок?

Біля глека валялася міцна, гостра, геть обгризена кістка. Нільс підняв її. Потім виколупав із землі камінь і взявся до діла. Він спрямував кістку, наче долото, між кришкою і шийкою, і заходився бити по ній каменем. Він бив доти, аж поки кістка ввійшла майже наполовину. Тоді Нільс обома руками вхопився за кінець, що стирчав зовні, і повис на ньому як тягарець. Він весь натужився, напружив м'язи і навіть підібгав ноги під живіт, щоб стати важчим. І от кришка заскрипіла, затріщала і раптом вилетіла з шийки, як ядро з гармати. А Нільс сторчголов покотився по землі.

— Ур-ра! Ур-ра! Ур-ра! — закаркали ворони і кинулися до горщика.

Вони хапали монети, клювали їх, качали, а потім високо

підкидали і знову ловили.

Монети виблискували, іскрилися і дзвеніли в повітрі. Справжній срібний дощ падав на землю. А ворони, наче очманілі, без угаву каркали і кружляли на одному місці.

Фумле-Друмле не відставав від них.

Нарешті він згадав про Нільса і підлетів до нього.

У дзьобі він мав затиснену блискучу новеньку монету. Кинувши її прямо в руки Нільсові, він прокаркав:

— Бери свою частку і — в путь! Старий Фумле-Друмле ніколи не кидає слів на вітер. Ти допоміг мені уберегти від Смірре срібло, а я допоможу тобі уберегти від нього голову. Тільки до вашого острова летіти дуже далеко. Я спущу тебе за ланом, біля села, а то мої молодці без мене все срібло розтягнуть, мені нічого не залишать.

Він почекав, поки Нільс засунув монету в кишеню, і навіть підштовхнув її дзьобом, щоб не випала. Потім згріб кігтями Нільса за комір і підняв у повітря.

— А лисові буде хороший урок. Хай назавжди затямить, що нікому ще не вдавалося перехитрити старого отамана.

«Ну, декому вдалося!» — подумав Нільс.

Лис Смірре чекав-чекав умовного знаку і, не дочекавшися, вирішив піти побачити, що робиться на горі.

Ворони вже розхапали все срібло. На землі валявся порожній глек, а поряд — дерев'яна кришка.

Фумле-Друмле і Нільса ніде не було.

Лис схопив за хвоста першого-ліпшого ворона і так його струсонув, що пух і пір'я розлетілися навсібіч.

— Кажи, куди подівся хлопчисько? Де ваш шахрай-отаман?

— Та о-он, бач! — відповів ворон і показав на чорну цятку високо вдалині.

Лис зрозумів — його обдурили.

— Щастя твоє, що мені зараз ніколи, — прошипів Смірре, — а то б розквитався я з тобою за вашого отамана.

І він чкурнув навздогін за втікачами. Він побачив, як ворон спустився біля села, а потім знову злетів, але вже сам.

Смірре почекав, поки ворон відлетів подалі, й кинувся нишпорити по селу. Тепер уже діло вірне — хлопчисько від нього не втече! Смірре пробіг одну вулицю і лише завернув на іншу, як побачив Нільса. Ось він — його лютий ворог! Зараз Смірре розквитається за всі образи! Роззявивши пащеку, лис кинувся на Нільса. Ще мить, і маленькому другові Акки Кебнекайсе настав би кінець!

Але тут, на щастя Нільса, з-за рогу показалися два селянина. Нільс кинувся їм прямо під ноги і задріботів поряд. Під прикриттям двох пар великих селянських чобіт він почувався в безпеці. Й навіть обернувся і помахав лисові Смірре рукою — спробуй, мовляв, спіймай мене! Цього Смірре не стерпів. Забувши про всяку обережність, він рвонув уперед.

— Диви, — сказав один селянин, — якийсь рудий собака прив'язався за нами.

— Геть звідси! — крикнув другий і дав такого стусана Смірре, що той відлетів аж на десять кроків.

Селяни звернули в ближній двір і піднялися по східцях ґанку. І жоден з них навіть не зауважив, що тут, поряд з ними, залишилася беззахисна людина, за якою полює лис Смірре. Ех, як хотілося Нільсу увійти до будинку разом з господарями!

Але двері зачинилися, і він знову залишився сам.

Посеред двору стояла собача будка. Не довго думаючи, Нільс прошмигнув у будку і забився в найдальший кут.

У будці жив на ланцюзі величезний сторожовий собака. Він не дуже зрадів непроханому гостеві. Тим паче що непроханий гість перекинув його миску і вилив на солом'яну підстилку всю воду.

Собака підскочив, вищирився і загарчав на Нільса.

— Не жени мене, — заскиглив Нільс, — а то мене з'їсть лис Смірре. Напевно, він уже тут, поряд…

— Як, знову цей злодій тут? — прогарчав собака і роззявив уже пащу, щоб загавкати.

— Будь ласка, не гавкай! — прошепотів Нільс. — Ти тільки злякаєш його. Краще давай зробимо так: я відчеплю твій ошийник, а ти його й схопиш.

— Ну що ж, залюбки, — сказав собака і підставив Нільсові шию: він радий був хоч трохи погуляти на волі.

Нільсу довелося довгенько пововтузитися з ошийником, але все-таки він розстебнув його, і собака, весело трусонувши головою, визирнув зі своєї будки.

Лис уже сидів неподалік і нюхав повітря.

— Забирайся поки не пізно, — загарчав на нього собака, — а то пересвідчишся, які гострі в мене зуби!

— Нічого ти мені не зробиш, — сказав лис. — Всієї твоєї спритності лише на п'ять кроків і вистачить.

— Сьогодні, може, і на шість вистачить, — прогарчав собака і ловко підскочив до лиса.

Одним ударом він збив його з ніг, придавив лапами до землі, а потім вчепився в його шию зубами і поволочив до будки. На порозі вже стояв Нільс із ошийником у руках.

— Чудово, куме! А я ось тобі даруночок приготував, — весело сказав Нільс, побрязкуючи ланцюгом. — Нумо, приміряємо! Мабуть, шия у тебе затонка для цього намиста! Але ти не горюй, ми тобі добряче поясочок прилаштуємо.

Він просунув ошийник одним кінцем під черево Смірре і клацнув замком.

— Ох і пояс! От так пояс! — примовляв Нільс, підстрибуючи навколо Смірре.

Смірре клацав зубами, звивався, дзявкотів, але це не допомагало — ошийник міцно перетягнув його черево.

— Ну, будь здоров, куме! — весело крикнув Нільс і побіг до воріт.

Смірре рвонув за ним, та марно! Всієї його спритності вистачило тепер лише на п'ять кроків.

А Нільс, помахавши йому на прощання рукою, пішов своєю дорогою.

Дійшовши до кінця села, Нільс зупинився.

Куди ж тепер іти?

І раптом він почув над головою гусячий крик:

— Ми тут! Де ти? Де ти?

— Я осьдечки! — закричав Нільс і високо підстрибнув, щоб гуси могли побачити його в густій траві.

І справді, Мартін одразу ж його побачив. Він спустився на землю і став перед Нільсом, як вірний кінь. Нільс ніжно поплескав його по шиї.

— От уже не гадав, що ви так скоро мене знайдете! — сказав він.

— Ми б і не знайшли, — відповів Мартін, — якби голуб путь не вказав, та дрізд не допоміг, та шпак не напоумив.

— Отже, не даремно я їм кричав, — сказав Нільс. — Адже мені ворони ані слова не давали сказати. За кожне слово дзьобом клювали… — І Нільс потер свої ґулі та синці. — А знаєш, хто ворона підмовив? — запитав Нільс. — Лис Смірре! Це все його витівки!

— От рудий розбійник! — вигукнув Мартін. — Просто життя від нього немає! Ну що нам із ним робити? Як його позбутися?

— Тепер уже нічого не треба робити, — поважно сказав Нільс. — Я сам усе зробив. Я його на ланцюг посадив. Він зараз сидить, як дворовий пес, у собачій будці, й лише зубами клацає.

Мартін з радощів залопотів крильми.

— Смірре сидить на ланцюгу! От як ловко! Ох і молодець же ти, Нільсе! Ну й молодчина! Летімо швидше, адже Акка ще нічого не знає!

Нільс забрався на Мартіна, і вони полетіли до зграї.

— Смірре сидить на ланцюгу! Нільс посадив Смірре на ланцюг! — прокричав іще здалеку Мартін.

І по всій зграї поміж гусей ширилася радісна звістка:

— Нільс посадив Смірре на ланцюг! Смірре посаджений на ланцюг! Смірре сидить на ланцюгу!

Гуси летіли навперейми Нільсові й на всі голоси викрикували:

— Нільс переміг Смірре!

— Нільс посадив Смірре на ланцюг!

Вони кружляли над Нільсом, і від їх веселого крику прозоре весняне повітря дзвеніло й здригалося.

І сама стара Акка Кебнекайсе кружляла і кричала разом зі всіма, попри свій похилий вік, забувши, що вона ватажок зграї.