До 72-х Роковин знищення більшовиками Києва та киян

24 вересня ніхто, як завжди, не згадає про тисячі киян, що живцем згоріли у вогняному Холокості 1941. Світ знає про спалені союзниками Гамбург та Дредзден, але Світ нічого не хоче знати і чути про спалений більшовиками Київ у 1941 році..

У зверненні по радіо 3 липня 1941 Йосип Сталін закликав до знищення перед наступаючим ворогом мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв`язку, підпал лісів, складів:`… не залишати противнику жодного кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні викрадати всю худобу, хліб здавати під збереження державним органам для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, повинне безумовно знищуватися.У зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні та піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни скрізь і всюди, для вибуху мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв`язку, підпалів лісів, складів, обозів`. Як бачимо, про мирних мешканців, яких більшовики кидали на окупованій території напризволяще, ніхто й не збирався думати… Так аби лише це!

При обороні Києва від німецьких військ (командувач – генерал Андрій Власов) підрозділи військ НКВД розгорнули широкомасштабні роботи з мінування Києва. Були заміновані всі важливі об`єкти життєзабезпечення міста – електростанції, водопровід; об`єкти залізничного транспорту; мости через Дніпро (включаючи підступи до мостів – Набережне шосе); об`єкти зв`язку (поштамт, телеграф, АТС); всі великі адміністративні будинки: раднарком, Верховна рада, ЦК КП (б) У, штаб КОВО (вул. Банківська, 11), НКДБ (вул. Володимирська, 33), Успенський собор Києво -Печерської лаври, музей Леніна, оперний театр, окремі великі житлові будинки і т.д. Німці так мінували Краків, коли відступали з Польщі. Але щоби нацисти закладали вибухівку під тисячі власних громадян!?

Вперше в практиці Другої світової війни були масово застосовані радіокеровані вибухові пристрої. Хоч підготовчі роботи велися у суворій таємниці, населення швидко дізналося про них. Софійський собор врятував директор Софійського заповідника Олекса Повстенко, відповівши мінерам, що приїхали підривати ` підвали Софії`, що таких не існує. Зрадник! МАЗЕПИНЕЦЬ!

Кияни і не підозрювали про далекосяжні наміри „своїх” військових і про своє заручництво. Так, за спогадами старожилів, у підвали відомого київського «хмарочоса» – будинку Гінзбурга на вул. Інститутській, 16-18 (тепер на цьому місці знаходиться готель «Україна» вибухівку в дерев`яних ящиках носили енкаведисти з Жовтневого палацу, брешучи, що це вони начебто переховують архіви. Керував операцією з мінування полковник Олександр Голдович, табачник, начальник інженерних військ 37- ї армії, що обороняла Київ. Після війни цей генерал-лейтенант, проживав в Москві.

19 вересня підрозділи НКДБ підірвали металеві ферми обох залізничних і автогужового мостів через Дніпро, підпалили дерев`яний Наводницький міст, поряд з яким тоді вже стирчали з води бики недобудованого майбутнього моста імені Патона. Не всі червоноармійці навіть встигли перейти на лівий берег, більшість загинули на мосту під час вибухів.

У той же день передові підрозділи німецької шостий армії увійшли до Києва, де знаючи про мінування і прислухавшись до чуток про те, що як тільки включать електрику, все місто вибухне, німецькі сапери взялися розміновувати ті об`єкти, про які дізналися від власної агентури і від населення. З будівлі Оперного театру на Володимирській вилучили тротил вагою до 1 тонни; такі ж міни витащіді з будівель: Держбанку (Інститутська, 9), ЦК КП (б) У (Михайлівська пл.), НКДБ (Володимирська, 33) і ряду великих житлових будинків. Фактично фашисти врятували все те чим ми сьогодні можемо пишатися…

Витягнувши з будівлі музею Леніна (колишнього будинку Центральної Ради) до 3 тонн тринітротолуолу разом з радіокерованими пристроями, німці виставили свою здобич на публічний огляд на тротуарі, іронізуючи з приводу підступності більшовиків, що замінували навіть власну святиню.

Один з перших вибухів на Хрещатику. 24 вересня, о другій половині дня стався потужний вибух у приміщенні магазину ` Дитячий світ` на розі Хрещатика і Прорізної, 28/2. Від детонації спрацювали вибухові пристрої в сусідніх будинках, зокрема, в готелі `Спартак` (Хрещатик, 30 /1). Розпочалася катастрофічна пожежа на головній вулиці Києва – перекриття та перегородки в більшості будинків були дерев`яними, в сараях і підвалах зберігалися дрова і вугілля, на кухнях – запаси гасу. На верхніх поверхах і горищах будинків було заготовлено безліч ящиків боєприпасів і протитанкових пляшок з горючою сумішшю, бо радянське військове командування збиралося битися у Києві за кожну вулицю, для чого все місто було зрито ровами і забудований барикадами. Ці ящики ухали з тяжким характерним вибухом – зітханням, обливаючи сусідні будівлі потоками вогню. Саперно-інженерний професіоналізм радянських підрозділів НКВД, що мінували Київ перед відступом військ, був дуже високий. При закладці враховувався рельєф і напрямок вітру. За всіма розрахунками, пожежа, що почалася мала охопити більшу частину міста, і практично повністю знищити центр Києва. Стояла суха пора. Пожежу не було чим гасити. Водопровідна станція була більшовиками підірвана та водопровід не працював, тому скоро весь Хрещатик перетворився на розбурхане море вогню. Німці поставили на набережній свої пожежні машини, проклали шланги через Піонерський парк, качали воду з Дніпра. Кияни – хто встиг схопити вузол, а хто в чому стояв – бігли в парки над Дніпром, на Володимирську гірку, на бульвар Шевченка, на стадіон. Було багато загиблих, обгорілих і поранених. Німці оточили весь центр міста. Горіли вже і паралельні Пушкінська і Мерінга, поперечні вулиці Прорізна, Інститутська, Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Пасаж. Було враження, що вибухає і горить усе місто.

На початку вулиці Архітектора Городецького тротуар перетворився на дивну мозаїку: подібно тому як це було у Дрездені – в??розтопленому асфальті застигло бите вітринне скло. Скільки там загинуло киян, ніхто і ніколи вже не дізнається…

Над жахливим багаттям, яким став центр Києва, утворилися потужні повітряні потоки, в яких, як у трубі, високо злітали гарячі тріски, паперу, сажи, посипаючи то Бессарабку, то Печерськ. Тому на всі дахи повзбіралісь німці, поліцейські, двірники, добровольці, засипали сажки піском, затоптували вугілля. Погорільці ночували в протиповітряних щілинах, в кущах бульварів і парків. Місто наскрізь просочився гаром; ночами він був залитий червоним світлом, і це заграва, як потім говорили, було видно за сотні кілометрів і служило орієнтиром для літаків. Вибухи закінчилися 28 вересня.

Основні пожежи тривали ще два тижні… Розпечені руїни диміли ще довго. Навіть у грудні з під руїн вибивалися струмені диму. Наслідки вибухів і пожеж були жахливими: історичного центру Києва, що становив славу міста, більше не існувало. У гори обпаленої битої цегли, обгорілі скелети будівель перетворені Хрещатик і ще три кілометри прилеглих до нього вулиць: Миколаївська (нині Городецького), Мерінгівська (Заньковецької), Ольгинська, частина Інститутській, Лютеранської, Прорізній, Пушкінській, Фундуклеївської (Богдана Хмельницького), бульвару Шевченка, Великій Васильківській, Думська площа (Майдан Незалежності) – всього 940 великих житлових і адміністративних будівель, серед них п`ять кращих кінотеатрів, театр, консерваторія, цирк. Також в Києві повністю згоріло 211 приватних одноповерхових будинків, пошкоджено – 87.У німецькому архіві це фото датоване 6 жовтня 1941 Пожежа в Києві. Палаючий зруйнований будинок у Києві. Як причину німецька армія розглядала радянські міни з дистанційним підривником.

Здавалося, все населення міста було на вулицях. Люди з мішками, які сиділи в садах, безнадійно дивилися в той бік, де горіли їхнього будинки. Всі схили над Дніпром, всі сади усипані людьми з мішками, з речами, дітьми. Це були люди з палаючих будинків.

Страшні картини більшовицьких вогненно- тротилових апокаліпсисів, які вони згідно з наказом Сталіна намагалися влаштувати мало не в кожному місті та селі, слід доповнити практикою масових розстрілів політичних в`язнів у тюрмах перед відступом. Тільки на Західній Україні протягом кінця червня – початок липня 1941 було страчено понад 24 тисяч осіб. Радянська пропаганда намагалася ` повісити` всі ці злочини на німців.

У Києві німці відкрили підвали в будівлі управління НКВД (зараз Жовтневий палац), які були вщерть заповнені закривавленими трупами. Німецькі власті оголосили, щоб люди приходили впізнавати тіла – багато киян знайшли там своїх рідних, розстріляних радянськими катами. Всього в підвалах і в ямі у дворі управління НКВД виявили близько 800 трупів.

Історія про знищення більшовиками центру Києва, в результаті якої загинули тисячі киян і близько 50 тисяч залишилися без даху над головою, за останній час вивчена досить докладно. Існує безліч фото- і кінодокументів, на яких зафіксовані різні подробиці тих подій. Однак сучасні історики, чомусь не поспішають вивчати це страхітливий злочин більшовиків проти власного народу.

Чому? Тому що сучасна табачна історична наука в своєму трактуванні подій Другої світової війни на території СРСР спирається на лубочний міф про ` злодіяння фашистів `. І коли мова заходить про перші дні окупації Києва, псевдоісторики – пропагандисти відразу ж витягують історію про `трагедію Бабиного Яру`.

Згідно з радянською історичною версією, 28 вересня 1941, ледве закінчився організований більшовиками апокаліпсис, німці розклеїли у Києві 2000 оголошень розміром трохи більше стандартного аркуша паперу А4, в якому пропонували `всім жидам ` Києва і околиць `зібратися під загрозою розстрілу на наступний день (!) 29 вересня до 8 годинах ранку з речами на розі двох невеликих вулиць. 33 тисячі євреїв, які оперативно отклінулісь на оголошення, були роздягнені, перепроваджені в один із ярів Бабиного Яру і там розстріляні. Після чого їх тіла були поховані під підірваними саперами піщаними схилами яру. В акції було задіяно 1200 осіб.

Впродовж всієї окупації німці не припиняли розстрілів у Бабиному Яру, а коли до Києва почала наближатися Червона Армія, вони вирішили замести сліди. У серпні 1943 року в Бабин Яр направили євреїв в кайданах, які за 2 місяці витягли понад 100 тисяч трупів, спалили їх на гігантських вогнищах, а попіл безслідно розвіяли на прилеглих городах. Після завершення роботи ці євреї намагалися втекти, але майже всі були вбиті під час втечі. Цю історію слідчі НКВД випитали у п`ятьох уцілілих євреїв. Їх розповіді слідчі не перевірили з виїздом на місце і не забезпечили доказами. А нащо?

В якості канонічного і єдиного `??документального`??джерела історики використовують художню книгу письменника Анатолія Кузнєцова, написану під керівництвом КДБ…

Викликає здивування той факт, що історики багато років розповідають лише про `трагедію Бабиного Яру`, ніколи не згадуючи апокаліптичне знищення Києва і загибель безлічі людей, не кажучи вже про те, щоб якось зв`язати ці дві неординарні історії, які відбувалися в один і той же час!