Добрі новини з Аральського моря

Хлоя

Хлоя давно примітила цю маленьку винарню на вуличці Аббе-Ґреґуар. Кілька столиків на вулиці, завжди переповнена всередині. Кам'яні голі стіни, квадрати полиць із необробленого дерева, мозаїка пляшкових денець, шампанське, креман, блан де блан, кот де бон, лангедок-русільйон, 100-відсотковий шираз... Хлої часто здавалося, що Філіп із Ритою говорили тільки про вина. Окрім їжі. Хлоя ніколи не хотіла кимось прикидатися, але якщо до їжі вона була назагал байдужою, то випити доброго вина була не проти. А надто перед тим, як піде по-справжньому здаватися у звичайну поліцію, бо скільки ж можна тікати й ховатися. Спокою від цього не додасться, тому — раз і все! — Хлоя з усім покінчить. Пофіг. Єдине сумно: місцевий комісаріат — це не ті готельні номери, куди запроторювали, наприклад, шляхетних друзів Тараса Шевченка, коли всіх замели за підозрою в змові проти царя. Їм туди носили їжу з ресторанів і вино з винарень. Щоправда, самому українському поетові пощастило менше: привіт, Казахстан.

Хлоя посміхнулася: що за грьобаний курс шкільної літератури? Звідки воно лізе в голову? Поки що вона в Парижі. А Париж ненавидить тверезість. Тут пили всі: баби й діди в надвечір'ї цмулили сансер під устриці, чоловіки в обід робочого дня брали бургундське до баранини, подружки під час шопінгу в «Bon Marché» знімали стрес у внутрішньому саду («Слухай, ну ми ж не пролетарі, ходімо вип'ємо по келиху шампанського? Шопінг має приносити задоволення!»). Польські будівельники пили пиво з бляшанок, арабські офіціанти пили каталонське «Gotim Bru» у басків навпроти, шістдесятирічні наречені, міряючи білі сукні на рю Режі, пили те ж таки шампанське, бо, курва, в житті завжди є простір для ілюзії й надії. І тільки підлітки біля елітного (і платного) ліцею курили гашиш і жерли чіпси, бо продаж алкоголю неповнолітнім заборонено.

— У вас можна просто випити? — тихо спитала Хлоя у чоловіка в окулярах. Мабуть, власник цієї винарні.

Дівчина Хлоїного віку сиділа за столиком і щось писала у синій зошит марки «Монопрі».

— Ні, у нас ще є їжа.

Хлоя зрозуміла, що аби тут випити, треба замовити щось поїсти.

— Сир у нас є, іспанські м'ясні планші.

Хлоя вже збиралася піти, аж раптом передумала. Вдома їсти все одно було нічого. До того ж їжа може просто красиво стояти поряд, поки вона питиме.

— Гаразд.

Хлоя сіла за столик і взяла першу позицію в списку на чорній дошці на стіні. Фуагра власного виробництва.

Вино з Провансу було надто кислим. Хлоя зробила над собою зусилля й попросила іншого. Воно було не набагато краще, але вдруге змінити вино Хлоя не наважилася. Вже й після першого разу вона пишалась собою за цей небачений вихід із забитої інтровертності. Допивши один келих, Хлоя збиралась попросити наступний, але дівчина, накинувши легенький пуховик, стрімко вибігла з бару, перед цим збільшивши гучність радіо.

— Joyeuse Anniversaire! Веселого дня народження! — горлала за вікном група арабських дівчаток своїй щасливій пухкенькій рудій і кучерявій подрузі.

— «Добрі новини з Аральського моря», — намагалося перебити їх радіо.

Хлоя випила останній квиток свого ширазу.

— «Ви слухаєте програму “Добрі новини з Аральського моря”», — проказав голос ведучого.

Веселий, середнього тону голос. Хлоя відчувала, що починає п'яніти.

— «Раді повідомити вам, що Аральське море, яке всі вважали давно мертвим, повертається до життя! Завдяки серйозним зусиллям, докладеним для реставрації екосистеми, в північній частині моря з'явилися риби!»

— Повторити вам вино чи бажаєте іншого? — зненацька з'явилася дівчина з винарні.

— Іншого...

Хлоя прочитала етикетку на пляшці поряд.

— Давайте цей «Кот дю Рон».

— Південний «Кот дю Рон»! — наголосила дівчина, і Хлоя кивнула.

Вона і так вже забагато сьогодні сказала вголос людям поза її головою.

— «...і поки ви робите те, що б ви там не робили, — ведете авто чи дивитеся на фото коханого, п'єте, їсте чи просто йдете вулицею, розглядаючи себе прекрасних у вітринах магазинів, слухайте добру музику, — оголосили по радіо. — Тільки найновішу, тільки найкращу!»

Хлої здалися знайомими перші акорди, але вона ще нічого не розуміла.

— «“Never Alone!” — провадив ведучий. — Пісня з англомовним приспівом, франкомовним текстом і акцентом дівчини зі Сходу. Не можу вам гарантувати, що вона саме з берегів Аральського моря, але — і ви почуєте самі — цей голос такий, що Ґінзбур вже сам пошкодував, що помер...»

Тут діджей, видно, збагнув, яку ляпнув дурницю, спробувавши пожартувати про головну святиню французького шансону, і швиденько стулив пельку, зробивши музику гучніше.

Хлоя похолола і прибрала руку на півдорозі до келиха.

Це була та пісня, яку вона записала у «Vogue Studio» як технічний бек для Філіпа. З її голосом. Більше ні з чиїм. Звучало все чудово, але якось так далеко, відчужено... Хлоя би себе не впізнала. А ще — воно звучало по-тутешньому.

Дівчина з винарні, схиливши голову вже не над зошитом, а чи то над кросвордом, чи то над друкованими світськими хроніками, спершу стишила звук, а відтак одразу його повернула.

— Вам не заважає, мадемуазель? — ввічливо спитала вона Хлою.

Хлоя отетеріло відпила свого південного «Кот дю Рон» і похитала головою.

— Просто це якась така особлива пісня... — замріяно сказала дівчина. — Цей акцент у співачки... не знаю. Мені не дуже. Але все інше, її голос і те, що він за собою ховає... Коротше, я не дивуюся, що це новий радіохіт. Є в ньому щось незрозуміле і сильне, чи не так?

Хлоя мовчки кивнула.

— «Ви слухали програму “Добрі новини з Аральського моря”! — прокинувся ведучий, перебивши фінальні акорди. — Залишайтеся на нашій хвилі й почуємося завтра о тій же порі».

— «Добрі новини з Аральського моря», — ще раз прозвучав фінальний джингл.

Хлоя залпом, як гаряче молоко з маслом у дитинстві під час застуди, допила свою суміш Гренажу й ширазу.

— Дідько.

Тільки й сказала вона і попросила рахунок.

Маша/Валері

Валері не любила спізнюватися, але їй нечасто вдавалося цього уникнути. Обов'язково про щось хоче поговорити директор, хтось із дітей чомусь сидить у коридорі й плаче замість іти додому чи просто нема жодного вільного velib-y[188], аби доїхати вчасно. Щоразу вона обкушувала собі кутикулу, а потім потай пробувала на смак кров зі своїх пальців. Намагалася зосередитись на позитивних думках, але зрештою сварилася на машини і на перехожих, як і всі в цьому місті. А тут ще й морозиво, чорт забирай, капнуло просто на світлий плащ. І чому їй забаглося купити саме шоколадне?.. Тепер от доведеться проситися в туалет у якусь кав'ярню, аби його відчистити хоч трішечки.

Бідна Маша, картала себе Валері, вона, мабуть, так чекає!

Сама Валері, звісно, не хотіла брати участі в жодних скандальних акціях. Фото потраплять у пресу (акція ж для цього й затівалася), преса — в кабінет директора. Ні, про це не може бути й мови. Валері й так усі вважають дивною аутсайдеркою і, що значно гірше, ці експерти з педагогічних питань одразу декларують свою поблажливу амністію: мовляв, а що ви хотіли від цих смікардів. І так слава богу, що є кому вчити наших дітей за такі гроші.

— А що вона у нього викладала?

Розмова двох чи трьох дівчат у Валері за спиною на пішохідному переході. Доведеться слухати. Клятий світлофор — тут завжди червоний, чи що?

— Французьку, здається.

— Ні! Жартуєш? Це була вчителька театру! Звідки б іще взявся цей романтизм.

Ага, ось про кого вони. Про дружину Емануеля Макрона, старшу за нього на 26 років.

— Кажуть, подруги її доньки пробували його кадрити, уявляєте?

— От сучки!

— Ну, а що тут дивного — він вчився з її донькою в одному класі.

— Так прикинь, одна з них...

Далі Валері вже не чула: сигнал світлофора перемкнувся і вона швидко пішла далі, в бік авеню Ош.

Ще здалеку було видно поліцейські фургони. З боку Тріумфальної арки швидко рухалися мотоциклетні й навіть кінні підрозділи.

— Мадам, пробачте, туди не можна, — заступив їй дорогу низенький поліцейський, схожий на Аль Пачіно.

— Чому? Що сталося?

До Валері приєдналися ще кілька перехожих, яких цікавило те саме.

— Стався теракт, панове. Сюди не можна.

— А, знову теракт! — махнув рукою й ледь не позіхнув високий чоловік з джек-расселом на повідку. Собака, незважаючи на свою жваву породу, був таким самим флегматичним, як його господар. Вони розвернулись і пішли.

— О Боже, знову! Коли це закінчиться? — вигукнула екзальтована тітонька і пішла чомусь до інших поліцейських дізнаватися подробиці про «коли».

— Де саме? — допитувалася Валері, холонучи від невиразного припущення.

— Наразі інформація не розголошується, — хизувався власною важливістю коротун-поліцейський. — Відійдіть, будь ласка, від кордону.

— Там... мала бути акція... — почала було Валері.

— Акція? — нашорошився поліцейський. — Що вам відомо про акцію?

— А? Ні, — почервоніла Валері, і він би це зауважив, якби механічно не обернувся на виття сирени зовсім поряд. — Нічого особливого не знаю. Так, в інтернеті щось бачила. Я вже піду.

Якби в цей час нова порція людей не атакувала поліцейський кордон своєю цікавістю, цей низенький охоронець порядку точно мав би до неї ще кілька запитань. А так, лише крикнувши безнадійно «Мадам? Мадам!» він облишив Валері. А вона вдала, що не зрозуміла, до якої саме мадам він звертався, гукаючи їй у спину.

Автобус номер З1 до «Château Rouge» відходив від зупинки «Wagram Courcelles» за шість хвилин. Валері підпалила цигарку сірниками, захопленими в кав'ярні на рю Клер у 15-му. Того дня там ще масово агітували за Марін Ле Пен. «Найкращі бранчі у місті», — безапеляційно стверджував напис на сірниках.

Дві великі африканські мами, без яскравого вбрання-бу-бу, але яскраві самі по собі, теж збираються сісти на автобус, що от-от підійде. Вони теж говорять про Ле Пен, худу і злостиву білу жінку з крихітними очима і ротом.

— Расистка вона! — каже перша мама.

— Так, страшна расистка, навіжена просто! — погоджується друга.

— Але все, — провадить перша, — дуля їй із маком тепер, а не президентство!

Автобус під'їхав. Важко в нього закочуючись, африканська жінка видає останнє, з переможним полегшенням:

— Яким би там не був той Макрон, не доведеться бігти на літак, вертатися додому!

Двері автобуса зачинилися. Валері видихнула дим жінкам услід:

— І справді. Додому ти поїдеш на автобусі.

Сама вона раптом вирішила піти пішки.

Її тривога поволі вщухала, наче її забирав відплив. Нові хвилі приносили теплоту, заспокоєння і приємну втому, як буває після добре виконаного обов'язку.

«Машо. Мила, мила Машо...

Якою ж ти була зворушливою, справжньою й беззахисною, коли вперше прийшла до мене в сльозах. Мій маленький горобчику, моя м'якенька тепла doudou[189]. Як же я любила тебе, як хотіла тебе захистити. Я ділила з тобою свій дім, їжу, час. Віддавала тобі своє серце так, як не віддавала рідним дітям. Слухала тебе і ходила за тобою слідом, щоби ти не втрапила в халепу...

А ти чомусь взяла і зрадила мене. Навіть не знаю, в який момент це сталося. Бо всі ви спершу кажете своє безневинне: “Я мушу жити власним життям”. А якщо не кажете, то демонструєте це усім своїм виглядом. І тоді вже крок за кроком, слово за словом, показуєте і своє істинне обличчя. Наскільки вже істинним може бути лице брехні!..

Ну а що, — провадила подумки Валері, вимірюючи чіткі кроки тротуаром і дивлячись на гострі носаки своїх фіолетових балеток. — Хіба я неправа?! Ти сама у всьому винна. Догралася. Довела мене!»

Валері спинилася, щоби зробити вдих-видих, як її вчили на йозі. Дихання животом, для заспокоєння. Довгий видих, короткий глибокий вдих. Повітря на виході так залоскотало живіт, що Валері аж засміялася вголос: чортів скутер «Веспа»! «1700 євро за цю розвалюху 64-го року, і мужик не торгувався ні на десятку! Всі заощадження на поїздку в Камбоджу пішли... Зате спрацювало ж, ну? Спадок вигаданого дядечка, ага... Та мені сценарії писати треба! І то за грубі гроші. Ключик від багажника загубився, а-ха-ха! Хто би ще таке придумав?.. І як швидко Маша купилася на цього троянського коня, аж незручно якось... ну та вже. Зате він їй так личив, цей скутер небесного кольору, та ще й із тим плащем Burberry. Кінозірка просто! Всигла селфі викласти з самого ранку... ох, дівчата такі дівчата».

Валері посміхалася про себе з ніжністю. Її погляд набрів на вітрину винної крамниці «Nicolas». «Кот дю Рон» по 7,80 замість 10,20.

«О, до речі. За гараж же віддячити треба. Куплю сусідові пляшку...»

Валері йшла далі, не особливо розуміючи, куди саме. Назустріч їй дві молоді жінки котили коляски з немовлятами. Валері спробувала посміхнутися їм, але жінки лише пришвидшили крок.

— Я що, на монстра схожа? — ображено вигукнула вона і миттєво спохмурніла: — Боже мій, а таки схожа... Що ж я наробила... — бурмотіла Валері, тривожно пощипуючи кутикулу на пальці. — От чорт. Бідненька моя дівчинка... Така ще молода, така наївна! Та як же я, та за що?..

В горлі Валері пересохло. Вона безпомічно роззиралася навсібіч, шукаючи чи ковток води, чи якесь пояснення. І воно не забарилося.

— Я просто не могла по-іншому, — процідила крижаним голосом Валері у простір перед собою. — Це була одиночна жертва заради спільного блага. Я мусила взяти це на себе. Хтось же має рятувати дітей Бобіньї. Дітей Курдистану. Дітей Донбасу... неважливо. Рятувати їхній світ від таких-от фальшивок, як Маша. Які й самі достоту не розуміють, що вони фальшивки. Фальшиві довгі ноги, фальшиве біляве волосся, фальшива боротьба... Все задля власного піару, заради якоїсь одноденної слави, а де ж справжнє? Що вони несуть у світ?.. Так, я скоїла страшну річ, мені з цим жити. Але чи мала я вибір?! Я ж намагалась їй допомогти, спрямувати на істинний шлях, але вона вирішила, що знає краще... Я взагалі була їй байдужа, цій Маші. Вона ніколи не питала, чому я плачу. А я... я плакала через неї і через таких, як вона! Мені шкода їх. Їм і справді нема задля чого жити. Я зробила те, що зробила, бо я — Добра. А страждаю через це, бо совісна...

Валері притулилась плечем до рекламного щита і, ледь не заточившись, швидко сіла на бордюр поряд. Збоку здавалося, що жінці стало погано і потрібна допомога. А жінка тим часом дуже тверезо пережовувала недавнє минуле.

— Айша, падлюка істерична, ледь усе не зіпсувала, звісно. На міліметр би все пішло не так — і все, провал. Добре, що я вчасно заблочила її номер у Машиному телефоні. Маша й не помітила. Ну і окрема дяка Машиному кавалеру — вже й не знаю, де він її вигулював, але Айша під дверима її не дочекалася. Аж он куди перлася — в сам екшн. Таки дізналася про час і місце, хоча там би вже хіба тупий не здогадався... Але як вона, скотина, мене вистежила? Вуаєристка чортова. Точно латентна лесба, раз стільки тупорилих жартів видавала. Лесбійський, сука, сепаратизм, кажеш? Що ж, усе як замовляла. Нічого за мною шастати.

А бомба таки нічогенька вийшла. Я і не думала, що така сильна. І що так просто, ха-ха! От що значать міцні людські стосунки, справжня дружба й розуміння, за що люди борються! Відважні, блискучі курдські мами, що би я без вас робила?.. А ще хтось патякає, що у жінок руки не звідти ростуть! Ну-ну. Спробуйте самі склепати таке диво техніки. Щоби активувалося дзвінком на стару "нокію”. Ех, хороший телефон був, любила його. Але довелось пожертвувати. Бо в початковій версії нашого сюрпризу передбачався миттєвий бабах, у момент, як повертається ключик запалювання “Веспи”... Ну нє. Маша любила перформанси. Було би нечесно позбавити її цієї нагоди. Тому й додали цей апгрейд: механізм детонування активується тільки після дзвінка на мобільний. Простіше, звісно, було би звичайний годинниковий механізм причепити, олд-скульний, але ж я знаю, як Маша любила запізнюватися... Тож усе пройшло славно. І жодна тварина не постраждала, жодна зайва учасниця. Я ж не садистка і не психопатка! Мої удари точкові й дуже точні.

— Мадам! Я можу чимось допомогти?

Валері підвела порожні очі на низенького чоловічка в майці і спортивних штанях. Він був майже круглий і дуже волохатий, а ще йому мало би бути холодно в таку погоду в майці...

— Ні... — посміхнулась йому посмішкою святої великомучениці Валері. — Я все можу сама.

— Тоді перестаньте колупати двері моєї перукарні вашою туфлею!!!

Валері звелась на рівні ноги і, гублячи ті туфлі, чимдуж побігла геть.

Богдана

— От що значить європейський клімат! — вкотре прицмокувала язиком Богданина мама, поправляючи підробний шарф Hermès, куплений втридорога у якогось спритника під Лафаєтом. — А в нас все дощі і дощі.

Погода справді видалася сонячною. Люди в Люксембурзькому саду порозставляли стільці так, аби сидіти максимально обличчями до сонця.

— Масове виробництво серотоніну... — сміявся бородатий дядечко сам до себе, обганяючи їхню трійцю.

Богдана пила гарячий шоколад, куплений тут-таки в парку в дерев'яному павільйончику. Шоколад був трохи засолодкий. Евеліна їла теплу вафлю-ґофр, досхочу вимазуючись в'язкою карамеллю і тихо цьому тішачись. Скільки разів Богдана уявляла собі татових головорізів із колишніх ментів, що приїдуть брати її попід білі рученьки і везти в Дрогобич. І жодного разу їй не спало на думку, що тато може виявитися значно мудрішим, підіславши до неї тих, від кого Богдана втекти не могла: маму і — особливо — Евеліну.

Яка ж вона все-таки мила. Богдана встигла скучити за сестрою. Евеліні, незважаючи на те, що в суспільстві заведено називати вадами розвитку, ментальним запізненням чи патологією, було доступне те, що більшості так званих здорових людей не буде доступне ніколи: радість від простих речей. Евеліні не треба було медитувати, ходити на курси до видатних майстрів дзену чи відвідувати ретрити, аби навчитися тішитися подихам вітру, смаку солоної карамелі чи руху іграшкових корабликів басейном головного фонтану Люксембурзького саду.

— Ну але яке ж усе-таки нахабство — всіх королев поставити у парку, а нашу Анну Ярославну не поставити!

Це мама, і так уже дізнавшись про таку біду в інтернеті, однаково перечитувала імена французьких королев на пам'ятниках, щоби ще більше обуритися.

— Куди тільки дивиться наше посольство! Важко пам'ятник зробити, чи шо?! — мама поправила капюшон на Евеліні. — Хоч би якусь повагу виявили до своїх громадян, які, між іншим, хоч і зрідка, але бувають у Парижі.

Мама тут-таки спробувала зробити селфі на тлі Люксембурзького палацу. Селфі не виходило, довелося Богдані фотографувати маму з дистанції — не в надто природній позі, з виставленою наперед груддю і зігнутою в профіль ногою. Евеліну це веселило.

— Пішли я ліпше покажу вам пам'ятник селфі... — посміхнулася Богдана, маючи на увазі бронзову статую актора з дзеркальцем.

Важко котячи гравієвою доріжкою дитячий візок, повз них пройшла молода неохайна жінка. Втомлена, з зайвою вагою після пологів два роки тому, в дешевій куртці і з тугою в очах.

— Ну што, куда пайдьом? — наздогнала жінку, вочевидь, її мама.

Ззаду додибав тато, несучи не дуже важкий, але дуже понурий пластиковий пакет. Росіяни, вічний привіт із минулого. Тільки от конкретно ці не складали конкуренції саудитам у спринтерському розгрібанні брендового шмаття в бутіках і не розмазували «лабутенами» чорний кав'яр по червоних доріжках кітчевих вечірок. Це були такі росіяни, що справжні. Коли незрозуміло як і в якому статусі живе під Парижем донька і, незрозуміло як отримавши візу, її приїхали навідати батьки, що живуть навіть не під Москвою, а під яким-небудь Псковом. І всі ці сади Люксембурзькі й палаци вони мали глибоко в сраці. Бо ж приїхали винятково навєстіть внучка, між собою вечорами перешіптуючись, що ліпше би ця курка дала їм по сто євро кожному за те, що «поставили її на ноги», ніж показувати всі ці луври і версалі, де вони лише мозолі набивають і не можуть навіть бутерброд у кафе купити, тому тато і носиться з цим ідіотським кульком. Так не ж — тягає їх, наче вони піонери на екскурсії, і пику ще при цьому незадоволену корчить!

— Задалбала ти нас! — рапом пронизливо верещить мамаша молодої жінки у відповідь на тиху репліку, якої Богдана не розчула.

Жінка з візочком без слів розвертається і йде перпендикулярною доріжкою в інший бік. Дитина у візочку спить.. Богдані по ногах наче холодом війнуло.

— О, і тут наші, — підвела голову Богданина мама. — Хоча які вони там «наші».

Богдані захотілося обійняти Евеліну.

Вона викинула зібганий паперовий стаканчик у смітник, витерла сестрі рота від липкої карамелі вологою серветкою, яку напередодні завбачливо кинула в сумочку, наївшись устриць у ґран-бістро в 7-му районі. Як звали дядька, що платив, Богдана ледве пригадувала, зате дикі устриці були те що треба. Шкода, що мама такою їжею гидує, їй могло б і сподобатися.

— Доця, а ти в курсі, що тих терористів нарешті піймали? — ні з того, ні з сього сказала мама.

— Яких терористів? — не второпала Богдана.

— Ну тих самих, що могилу цадіка в Умані осквернили.

— Зі свинячою головою?[190]

— Точно що зі свинячою... це ж ким треба бути!

Мама, незважаючи на свою парафіяльну вірність, все-таки пишалася своїм лояльним ставленням до всіх релігій та конституційних прав.

— Ну, і це вони ж у Тернополі ту групу розстріляли, як її, там назва така, скандинавська. Ну ти знаєш.

— Шведська наче? — в животі у Богдани щось заворушилося.

— Та може. Головне, шо то вони. Зізналися, всі плани навіть розказали, де, що і як робили і що збиралися ще.. Жах один! Ти уявляєш? Розслідувати почали одне, а потяглося все інше, жах один...

Богдану чомусь кинуло в піт. Хлоя. Концерт. Калашніков. Хлоїн туман у голові. Може, наслідок контузії на фронті. А може, якась із форм шизофренії, Богдана щось подібне вивчала, ще поки була студенткою... Людина все планує, чітко усвідомлює своє бажання, проживає його реалізацію. А потім у якийсь момент приходить до тями і не знає, все це їй примарилося чи втілилося в реальність. Хлоя вирішила, що все тоді сталося насправді. Бо камери ще й зафіксували дівчину в карнавальному костюмі, яка б'є охоронця. Дівчину з ірокезом, Хлою. Але що було по тому? Чи піднялася Хлоя сходинками за лаштунки? Чи дістала свій крадений автомат? Чи був це справжній автомат взагалі? Чи були в ньому справжні патрони?.. Богдана не знала. Але одразу нагуглила результати слідства. Ці українські недотерористи, наголошувала прокуратура, — звичайні собі «ряжені». Коментатори соцмереж вбачали в цьому «руку Кремля». Мовляв, усе це російські й кримські «урки», кримінальники, що пішли працювати на славу російського ФСБ в обмін на звільнення з тюрми. І що то вони підло косили під українських ультраправих, невлад викрикуючи «Україна для українців!» і «Бий жидів!» (один із коментаторів присягався, що на власні вуха чув обмовку про «спасай Россию[191]», що й відкрило йому всю істину задовго до прокуратури). Інші соцмережні експерти агресивно заявляли, що так тим музикантам і треба, нема чого, мовляв, влаштовувати танцюльки під час війни. Треті заперечували, що саме такі коментарі й грають на руку Москві, яка тільки й чекає, щоби пішла хвиля смороду в західних медіа про те, як в Україні небезпечно і як лютують радикали. На відео диверсанти з пропитими мармизами (Богдана гортала фотографії) волали щось про бога, традиційно били геїв на прайдах і намагалися вклинитися в ходу бабусь УПЦ МП проти абортів. Здається, на останній їх і взяли.

Тож чи наважилася тоді Хлоя? І якщо наважилася, то хіба зробила б це настільки по-дурному? Про Хлою можна було сказати все що завгодно, крім того, що вона дурна. До речі, про те, де саме загинули шведські музиканти, в жодній зі статей не уточнювалося. На сцені? В гримерці? За лаштунками? Було написано просто — «під час фестивалю». Все.

Чорт забирай, Хлоє.

— Мам, — Богдана знову чула, як десь у вухах гупає її серце. — Ви ж самі додому дійдете? Ось вам ключі. Мені дуже-дуже треба зараз знайти одну людину.

— Що — вже?! — мама спантеличено зупинилася.

— Вже.

— А... подзвонити їй не можна?

— Ні. В неї нема телефона.

Богдана розвернулася і чимдуж побігла з парку в бік вулиці Fleurus. Так, наче і справді відчувала, що Хлоя зараз десь неподалік. Принаймні точно не далі за «La Javelle».

Рита

Станція «Maubert-Mutualité». Останні кілька тижнів Рита не могла без болю навіть читати назви місць, пов'язаних із Філіпом. Вибирала інші маршрути, дивилася в інший бік, занурювалася у бездумне проскролювання чимраз тупішої стрічки фейсбуку. Острів Сен-Луї, вулиця де Бар, стільці в Люксембурзькому саду — червоні точки на мапі міста і в Ритиній голові. І ось тепер їй хотілося бути у всіх цих місцях одночасно. Хотілося пити шампанське на терасі готелю «Монтана», де Філіп дарував їй діамантові сережки на день народження, хотілося їсти кебаби в ліванській забігайлівці біля його станції метро, хотілося сидіти на підлозі книгарні «Еуе Rollers» на Сен-Жермен, гортаючи щось — та хоч анатомічний атлас, — але раптом Філіп був тут годину тому й торкався цих самих сторінок. Хотілося навіть бігти на вокзал у надії, що він сьогодні повернеться з вікенду з дітьми у Нормандії і, не дочекавшись його, пити каву з молоком, тремтячи від вокзальних протягів і розмочуючи зачерствілий від ранку круасан у чашці з кавою.

Рита вибрала його станцію метро. Краще чекати його тут із книжкою на стільці, як інтелігентний безхатько, ніж під дверима квартири, як мокра собака. Принаймні так лишиться хоча б один шанс сказати: «0, і ти тут, як справи, привіт».

«Cluny la Sorbonne». У Рити завмерло серце. Наступна станція — його. Вона дістала книжку з сумки. Широкоформатне псевдонаукове видання — в разі чого ним можна буде просто прикритися і по-підлітковому перечекати, коли він сяде у свій потяг і поїде. Хоча такого не трапиться. Чому б це зараз йому бути вдома? Філіп точно мусить користатися з цього огризка неділі, аби читати десь у кав'ярні зі склянкою crozes hermitage чи патякати з друзями в «Avant-Comptoir» на Одеоні. Чи просто роздивлятися колекцію Щукіна в фундації Луї Віттона, бо нарешті з'явився час вистояти нудну чергу. У Філіпа тепер з'явився час на все — коли з загального часу вилучено час, який треба було збавляти з Ритою. З якого дива йому хотіти щось змінити в цій ситуації?..

Двері відчинилися знову. Відстань між цими станціями така, що з кінця платформи однієї вже видно початок платформи іншої. Рита зробила крок, всю увагу концентруючи на невеликій подряпині на носку свого чобота. «Стюард Вайсман робить чоботи для тонких гомілок», — згадалися слова Івана. Як же її дратували ті його експертні знання в галузі жіночих бутіків: там із ним завжди була котрась іще до неї, котрась із тонкими гомілками. Але все це все було давно і далеко. І тепер ця подряпина означала для неї більше, ніж всі бутіки вишуканого взуття разом узяті. Подряпини, вм'ятини, потертості — це маленькі сліди пам'яті. Вони носять у собі життя. Такі непомітні — таке велике. Ця, наприклад, з'явилася після того, як вона спіткнулася на рю де Темпль недільного пообіддя, коли Філіп вів її в «Centre des Dances de Marais»: ні, я ніколи не танцюватиму танго, це огидний танець для стариганів! Гірше — тільки зумба, танець для селюків. А Рита сміялася і тішилася тому, що дорослі люди вчаться танцювати просто у серці старого Парижа, всі ці жінки за 50, які несуть свої туфлі з підборами просто в руках, усі ці дідусі з бабусями, які розучують вальсові кроки, що їх чомусь не вивчили або встигли забути з часів повоєнної юності. Вони з Філіпом так і не зібралися записатися на жоден танцювальний курс.

Рита розвернулась на платформі, на секунду зависнувши на жахливій рекламі доставки їжі додому: баба в бігудях і в трусах-парашутах сидить за столом із галасливою ошатно вбраною компанією, типу в неї ресторан, не відриваючись від її справ «для себе». Рита обернулася лицем до колії й одразу ж побачила Філіпа на протилежній платформі. Раз — і все. Чотири Кімнати. Палець відрубують після того, як не спрацює запальничка Zippo.

Філіп стояв просто навпроти Рити і не бачив її, гортаючи щось у телефоні. Підвів на неї очі тільки тоді, коли приїхав його потяг і слід було в нього заходити. Дія, доведена до автоматизму. Рита стояла, наче її ноги було вмуровано в платформу, а обличчя — залито рідким склом. Не могла ні моргнути, ні посміхнутися. Філіп зайшов у вагон, двері зачинилися. Рита відсторонено подумала: «От і все. Що ж, не доведеться стирчати на платформі». Філіпів потяг чомусь ніяк не рушав. На Ритину платформу приїхав інший. У протилежний бік, де Рита ніколи не була і куди їй не зараз не треба було. Його двері відчинилися, на платформу висипали заклопотані люди. Дівчинка-підліток, намагаючись вийти першою, зачепила Риту рюкзаком і вибачилася. Ввімкнулися динаміки оголошень на платформах.

— «Пані та панове, у зв'язку з надзвичайною ситуацією на авеню Фош рух на лініях і, 2, 9, 13, суттєво сповільнено. Станція “Courcelles” закрита для входу та виходу. Стежте за анонсами».

І одразу ж:

— «Мерія міста Париж просить вас утриматися від поїздок і за можливості залишатися вдома та в безпечних місцях».

Люди схвильовано перезиралися й перешіптувалися. Якась жінка кинулася продиратися з глибини вагону до виходу, пронизливо вигукуючи:

— Теракт! Знову якийсь теракт! Скільки можна! Ми всі тут помремо!!!

Риті не лишалося нічого іншого, окрім піти до виходу разом з усіма. Спини, шапки, сумки. Пащека ескалатора відкривалася просто в похмурий день. Там усе було, як завжди: кінець базару біля метро, сирна лавка з завищеними цінами, кафе зі столиками, через один зайнятими людьми, які, здавалося, ніколи не поспішали аж так, аби не мати часу випити кави й викурити цигарку на терасі.

Скільки разів Рита оминала ці місця цілком автоматично, часто говорячи по телефону й мало що помічаючи, крім калюж після миття тротуару під рибними лавками, а тут побачила все з чіткістю фотокамери, яка фіксує останню секунду перед ядерним вибухом. Ціну на мариновані артишоки з вітрини грецької кулінарії, маску Гая Фокса на місці ноги у злидаря в червоному одязі, лампочки гірлянди на колесах його інвалідного візка, кучеряве волосся дівчини, яка курила, сидячи на бордюрі й дивлячись услід машинам, її смугасті штани і погляд, кинутий на дівчину підстаркуватим хіпстером у навмисно подертому довгому светрі. За столиком вуличного кафе у когось розлилася кава і на пляму полетіли серветки. На балконі османівського будинку стара жінка в зеленій чалмі поливала квіти, і вода лилася вниз, просто на голови перехожим. Зблиснув відчайдушний зелений колір на голові у бабці, в тому самому промені, який щойно продерся крізь туго натягнуті паризькі хмари, зблиснув за іншим столиком кір-руаяль у немолодої, але дуже красивої жінки в великих окулярах і тренчі Burberry. Мені ніколи не личитиме Burberry, подумала Рита перед тим, як і собі завернути за столик, аби чогось випити, — надто широкі у них плечі. Рита розгорнула залишену кимось на стільці газету «Figaro», музика в барі змінилася на «Back to Black» Емі Вайнхауз. Рита чомусь і не здивувалася: чоловіки завжди мусять повертатися до якої-небудь «неї», тимчасово полишеної заради таких, як Рита, але то пусте. Головне — одного разу самій повернутися до себе, щоби більше нікуди не йти.

— Келих шампанського, — замість традиційного кіру несподівано для себе замовила Рита, зауваживши боковим зором чоловічу постать.

— Що святкуємо? — Філіп сів за столиком поряд.

Рита здригнулася і дуже обережно підвела на нього очі. Чомусь зупинилася на комірі пальто, зважуючи, як правильно назвати цей колір: сірий, зелений чи ще якось. Під пальто у Філіпа був коричневий кашеміровий светр. Такий м'який, з таким знайомим запахом. Філіп не посміхався, але дивився на неї зі спокійною ніжністю. Так інколи дивляться на забуті фотографії старих добрих днів.

— Святкуємо?.. — стрепенулася Рита. — Зрештою, чом би й ні.

— Угу, — Філіп махнув офіціантові. — Мені те саме. Новий теракт у місті. Справді, чому б не випити шампанського.

Рита дивилася, як чайки летять у бік Нотр-Дама і Сени. Філіпу принесли його келих.

— Давай, — сказав він, — бузьмо.

— Будьмо! — виправила його Рита.

— Будьмо живі, — Філіп випив кілька ковтків — Чого б таку подію не відсвяткувати. Ми знову опинилися не там. І дай боже весело прожити до наступного такого разу.

— А що взагалі сталося? — Риті чомусь не хотілося зараз лізти в телефон і шукати breaking news[192].

— Чесно? Не знаю, — Філіп підпалив цигарку. — Але можемо піти додому й подивитись телевізор. Сказали ж у метро — сидіти вдома.

Рита сиділа, не рухаючись.

— Пішли. По дорозі у винарню зайти можна. Візьмемо пляшечку «Кот де Бон». Ці хлопці закриваються останніми за будь-яких катаклізмів.

Рита підвелася з-за столика мовчки. В голові у неї чи то звучав білий шум, чи то тріскали останні бульбашки шампанського.

— Хоча, звичайно, я не впевнений, що порядна жінка має стільки пити в її делікатному стані.

У скельці великих окулярів пані в Burberry Рита побачила, як Філіп, стримуючи широку посмішку, бере її за руку. Відтак пані відвернулася на голосну поливальну машину, що їхала бульваром Сен-Жермен.