Дочка Медічі

Глава 4 Кінець літа 1567 — Монсо, Франція

енріх уривається до кімнати.

— Герцог Альба дістався Іспанських Нідерландів! — заявляє він.

Усі присутні фрейліни одночасно висловлюють задоволення. Звісно, я теж радію: мене тішить, що іспанці не вторглися на французькі території. До того ж, я сподіваюся, що принца дона Карлоса ударить грець. Я чула, він хотів керувати військом короля Іспанії, і йому справді це обіцяли, але, зрештою, призначення отримав Альба разом із посадою губернатора. Минуло більше двох років відтоді, як я бачилася з принцом Астурійським, але я не забула його зневагу.

Я замислююсь, і Генріх легенько штовхає мене. Він прагне моєї уваги, і він її матиме, адже гідний цього значно більше за іспанського принца. Він осередок мого світу.

— Її величність молиться, дякуючи Богу на колінах,— він так ретельно зображує серйозність, що я здогадуюсь: ось-ось почую дещо приємне.— Після чого (він робить паузу задля більшого ефекту) вона накаже стріляти глиняними кульками,— його усмішку вже не можливо приховати.— Ви знаєте, що це означає.

Авжеж, знаю.

— Полювання! Ми їдемо на полювання! — співуче промовляючи ці слова, я пританцьовую і, зрештою, оповиваю руками шию Генріха. Фрейліни сміються і плескають у долоні.

Підхопивши мене, мій брат кружляє мене.

— Щонайменше на місяць! Я вимагатиму вепра на день народження,— здійнявши руку, аби обірвати заперечення, що крутиться в мене на язиці, він додає: — І я вимагатиму, аби вам дозволили супроводжувати нас на полюванні.

— Її величність ніколи не дозволить.

М’язи на спині Генріха напружуються у відповідь на цей виклик.

— Дозволить. І погодиться поїхати з нами. Невже ви відмовите мені в тому, що моє серце бажає на день народження?

— Я ніколи і ні в чому не можу вам відмовити.

— Мати теж, і вам це відомо. До того ж, ми вирушаємо до Монсо. Цей палац завжди її розчулює, адже нагадує про батька. Не далі, як сьогодні вранці, вона відзначила, наскільки схожим я став на нього.

Я думаю про єдиний портрет, на якому бачила батька молодим,— той, де Клуе зобразив його верхи на білому коні. Генріх успадкував батьківський ніс і рот. Але темні очі Генріха й розкішне темне волосся надають йому більшої привабливості.

— Анжу, ви набагато гарніші.

Таке звертання — наш приватний жарт. Торік Генріх отримав титул герцога Анжуйського, й відтоді з одержимістю наполягає, аби його називали «Анжу», хоча я не можу сказати, чому «Анжу» подобається йому значно більше за «Орлеанського». Я й досі трохи кепкую з нього через таке марнославство.

— Великий Боже, найвродливіша жінка королівства вважає мене гарним,— Генріх переплітає наші руки.— Підлещуватися до мене — мудре політичне рішення, Марго. Якщо її величність заборонить жінкам супроводжувати мене під час полювання на вепра, я буду змушений обрати іншу розвагу. Ні за що в світі я не поїду на полювання без вас.

— Це герцог де Гіз? — запитую я Шарлотту.

Ми перебуваємо у гроті Монсо, спостерігаючи, як Анжу з легкістю перемагає інших чоловіків у грі «пел-мел».

— Де?

Нахилившись уперед, я вказую туди, де закінчуються фантастичні декорації пана де Л’Орме,— штучні скелі, які виглядають, немов природні, переходять у пласку галявину, залиту яскравим осіннім сонцем. На вході до гроту завмер юнак: його силует наполовину освітлений, наполовину прихований тінню. Мені здається, він міг би бути старшим братом герцога де Гіза, якби його світлість мала брата, тому що він значно вищий, ніж був герцог, коли ми бачилися востаннє.

— Боже! Гадаю, це він.

— Знати, що він повернувся з Австрії, і бачити на власні очі — дещо різні речі, чи не так, пані? — Генрієтта дарує нам одну зі своїх хитрих усмішок.— Погляньте, як дивиться на нього моя сестра. Її чоловік має бути пильним — інакше йому знову наставлять роги.

Я шукаю очима принцесу де Порсіані, бачу, що вона відійшла досить далеко від двору, повністю розвернувшись у тому напрямку, на який я щойно вказала.

— Жах! — шепоче Шарлотта.— Вона надто стара для нього.

— Розумію,— відповідає Генрієтта.— Але ж ви не старі для нього. Можливо, треба попередити барона де Сов. Бідолашному загрожують роги, а він одружений менше півроку.

Шарлотта, яка так довго чекала весілля, вийшла заміж цієї весни за Симона де Фіц — колишнього секретаря короля, а нині — державного секретаря. Він не був чоловіком її мрії, і вона пролила чимало сліз, справедливо вважаючи, що цей пан не гідний її. Попри те, що він барон, Фіц придбав землі й титул у єпископа Монпельє менше п’яти років тому, а за походженням він селянський син.

— Ні, не загрожують,— мовить Шарлотта.— Гіз не для мене. Не тому, що я боюся барона, а тому, що знаю свій обов’язок керівниці королівського гардеробу і першої фрейліни,— моя подруга елегантно складає руки навхрест, на якусь мить суворо стискає губи. Потім, припинивши гру, вона диявольськи усміхається.— Я наставлю роги моєму чоловікові лише з тими кандидатами, яких обере її величність.

Ми весело регочемо втрьох.

Перевівши дух, я кажу:

— Генрієтто, герцог заслуговує на щось краще за малюнок у часослові вашої сестри, на якому його зобразять розіп’ятим на хресті.

Принцеса має дивну звичку малювати саме такі портрети своїх коханців. Усі придворні фрейліни знають про це, і байдуже, що її чоловік демонстративно ігнорує чутки.

— Справді? — Генрієтта кидає на мене пронизливий погляд.— Невже ви зацікавлені у ньому?

— А чом би й ні?

Озирнувшись, я спостерігаю, як герцог займає місце серед людей короля, і Карл вітається з ним. Безперечно, Гіз набагато гарніший, ніж тоді, коли вирушив воювати з турками, і тепер, коли він усміхається у відповідь на слова короля, його обличчя жвавішає і виглядає ще привабливіше. Поки я витріщаюся на нього — мушу визнати, що я таки витріщаюся,— герцог несподівано відводить очі, і наші погляди зустрічаються. Я відчуваю тремтіння у грудях. Він трохи нахиляє голову так, неначе вивчає мене і намагається вгадати мої думки. Бурхливі овації переривають цей обмін поглядами. Гру закінчено. Анжу переміг усіх. Мої супутниці підводяться, і обличчя та постать герцога губляться в морі спідниць. Коли я теж підводжуся і знову дивлюся в його бік, його вже немає.

Мене охоплює певне розчарування, але це почуття зникає, коли Генріх перестрибує низьку стіну, що відділяє гральний майданчик від гроту, і мчить до мене.

— Ось і переможець дня,— я присідаю у неглибокому реверансі.

— Не треба докладати особливих зусиль, аби перемогти таких суперників. Дякувати Богу, приїхав Гіз. Нарешті ми матимемо пристойний теніс.

Отже, Генріх помітив герцога. Нічого дивного: мій брат успадкував гострий зір матері.

— Ходімо зі мною,— він простягає руку в очікувальному жесті.— Я маю ідею, як привернути до нас погляди всіх придворних на завтрашньому балі й змусити матір пишатися нами.

Я дозволяю йому повести мене крізь натовп і перетнути галявину в напрямку до саду.

— Учора вночі я бачив це уві сні,— каже Анжу, озираючись через плече, щоб переконатися, що ніхто з придворних нас не чує.— Ми маємо зіграти Артеміду та Аполлона.

— Але, Генріху, мені вже пошили вбрання. Як вам відомо, я граю роль Терпсіхори. Що робитимуть інші вісім муз, якщо я їх покину?

— Яке мені діло до інших муз? І чому ви так переймаєтесь? Наше перебування в Монсо присвячене спорту. Ми щодня ідемо на полювання. Чому б тоді нам не зіграти близнюків — найкращу пару лучників серед богів. Хіба ви не казали мені якось уранці, що полюбляєте полювання навіть більше за бали?

— Так, але...

— Але нічого. Хіба ж ми не брат і сестра, як Артеміда з Аполлоном? Кого з братів і сестер, окрім нас, можна назвати найбільш відданими честі матері? Лише цю пару з давньогрецького міфу. Така аналогія потішить королеву — аби вона напевно її помітила, я написав короткий вірш про історію Ніоби.

— І вбивством чиїх нащадків погрожуватимемо ми?

— О, я писав у загальних рисах — жодних натяків на політику,— він відмахується від мого запитання, немов від мухи.— Я просто хочу дати зрозуміти всім: з боку будь-якої родини надзвичайно нерозумно вважати себе рівнею королівському дому Валуа.

Я здіймаю руки, адже зазнала відвертої поразки. Надто приємне видовище — ми з братом стоїмо пліч-о-пліч і висловлюємо відданість матері. Я піддаюся спокусі.

— Якщо ви роздобудете золоті луки, я подбаю, аби нам пошили схожі туніки.

— Чудово. Ви маєте надіти вашу нову золоту перуку з кучерями у грецькому стилі.

Зазвичай я заперечила б, оскільки мені надто жарко носити перуку. Але, згадавши обличчя герцога де Гіза, я замовкаю. Можливо, варто принести маленьку жертву заради краси. Усі кажуть, що світле волосся підкреслює колір моїх очей і пасує до моєї блідої шкіри.

— І годі вже давати поради щодо мого вбрання. Ідіть і принесіть ваш костюм до моїх апартаментів, а я вирішу, який варіант найкращий.

Поцілувавши мене в щоку, він зникає. Проте замість негайно повертатися до палацу, я заглиблююся в пишний сад, прагнучи насолодитися дотиками осіннього сонця. Усівшись на лавці, я відкидаюсь назад і заплющую очі під акомпанемент розмов, які лунають десь далеко.

Аж тут чути кашель. Якщо Генріх повернувся порушити мій спокій іншими інструкціями, я задушу його. Я розплющую очі. Переді мною стоїть герцог де Гіз. Боже мій, він високий і зблизька ще гарніший, ніж тоді, коли ми розглядали одне одного через прохід. Його волосся золоте без будь-якої перуки. Завивається в легенькі кучері. Тоненькі вуса зміяться над губами. Він усміхається.

— Ваша високосте,— уклоняється він.— Я щойно повернувся до двору і волів би бути представленим.

— Мені?

— Ви ж тут сама, чи не так? — його очі видають веселість, що межує з нахабством.

— Авжеж, це багато що пояснює,— глузую я. Якщо він може бути нахабним, я теж можу.— Коли нікого немає, згодиться і французька принцеса.

— У жодному разі. Якби весь двір був присутнім, я все одно прагнув би уваги вашої високості.

Він киває в бік сусідньої лавки, немов просячи дозволу сісти, після чого сідає, не дочекавшись моєї відповіді. Гостро відчуваючи близькість його тіла, я підводжуся.

— Ваша милосте, якби весь двір був присутнім, ця зустріч була би доречною, але, зважаючи, що ми на самоті, у віддаленому куточку саду... Невже таких манер ви навчилися при австрійському дворі?

Обличчя герцога не виражає ані тіні збентеження. Мої слова скоріше викликають у нього усмішку. Ця усмішка зачаровує мене. Я фліртую, але втішаю себе, що баронеса де Рец пишалася би мною за те, що я визнала непристойність ситуації попри неабиякі зусилля, яких я докладаю, аби думати про дотримання етикету, коли очі герцога прикуті до мене. Мені краще піти, перш ніж я зміню рішення і залишуся з ним.

Я роблю крок, і герцог підводиться. Ще один уклін. Цілком бездоганний.

— Чи можу я бути представленим вам за сприятливих обставин?

— Можете.

Я сподіваюсь усім серцем, що герцог обере мить, коли я буду в товаристві Шарлотти та Генрієтти. Його увага, приємна сама по собі, буде ще приємнішою, якщо її помітять інші.

— Тоді я прощаюся з вами, доки не дочекаюся слушної нагоди,— він знову усміхається.— Більше не турбуватиму вас.

Він іде геть, не озираючись, і це добре: якби озирнувся, побачив би, що я проводжаю його поглядом. Це він називає «не турбувати»? Коли серце так шалено калатає? Дорогою до моїх апартаментів я безупинно біжу.

Коли я вбігаю до кімнати, моя гувернантка вже чекає на мене. З нею якась незнайома дівчина. Побачивши мене, розчервонілу й задихану, обидві підводяться. Баронеса зітхає.

— Мадемуазель Маргарито, вам мало активності на полюванні? — запитує вона.— Невже треба бігти, наче дитина, коли ви залишаєтеся на самоті? Така поведінка більше личить принцу Наваррському, а не французькій принцесі.

Це порівняння дошкуляє мені. Я рідко думала про мого кузена відтоді, як його мати перехитрила мою і забрала його з двору невдовзі після Нового року. Жанна Д’Альбре сказала матері, що хоче показати принцу землі, які він успадкує. Мати благословила її на це, але згодом вона вирушила до Пуату та Гасконі без дозволу матері й без дозволу Карла. Усі кажуть, що навряд чи ми знову побачимо принца Наваррського у Франції, хіба що в разі порушення миру, коли він очолить армію гугенотів. Такі розмови дратують матір. Попри те, що я визнаю, що відсутність мого кузена — різновид політичної поразки, я цілком схвалюю її. Я не сумую за ним і не можу уявити, хто на це здатен. Поза сумнівом, я не хочу, аби мою поведінку порівнювали з його манерами.

— Анжу бажає перешити наші костюми для балу, а часу обмаль, тож я хотіла швидше розпочати,— бурмочу я вибачення.

— Ясно,— баронеса кидає на мене останній суворий погляд і каже: — Дехто може вам допомогти,— вона вказує на дівчину.— Ваша мати вирішила, що ви вже достатньо дорослі для власної фрейліни.

Це дивовижна і приємна новина — визнання моєї зрілості, й не має значення, що ця мовчазна сіроока дівчинка надто юна.

— Дозвольте представити вам Жийону де Гойон де Матіньйон, доньку графа де Матіньйон і Торіньї,— дівчинка вельми елегантно схиляється у реверансі.— У вашому гардеробі вже відведено місце для мадемуазель,— моя гувернантка озирається навкруги, немов розмірковуючи, чи варто обговорювати інші справи. Дійшовши висновку, що не варто, вона мовить: — Я залишу вас, аби ви могли ближче познайомитися.

Я стою і мовчки розглядаю цю Жийону. Вона опускає очі під моїм поглядом, як зазвичай робила я в присутності матері, і цим жестом викликає моє співчуття. Мене змушували почуватися незручно достатньо часто, аби відбити бажання вчинити так само з цією дівчинкою. Озирнувшись, я помічаю костюм Генріха серед купи одягу на моєму ліжку.

— Жийоно,— кажу я,— будь ласка, ідіть до мого гардеробу і візьміть звідти світло-блакитну сукню у грецькому стилі.

Вона знову присідає в реверансі та виходить, не промовивши ані слова. Поки її немає, я знаходжу моє приладдя для вишивання й починаю відривати оздоблення з костюма Генріха. Низько схилившись над роботою, я здивовано підстрибую, коли переді мною з’являється сукня. Жийона повернулася так тихо, що я не чула її кроків. Коли я здіймаю на неї погляд, вона присідає в реверансі.

— Боже, ви рухаєтесь тихо, наче тінь! Не обов’язково робити реверанс щоразу, як ми бачимось. Це виснажить вас.

— Так, ваша високосте,— вона ледве не повторює реверанс, але вчасно зупиняється.

Дивлячись, як вона стоїть з моєю сукнею в руках, я запитую себе, що робити далі, й усвідомлюю, що так само розгублена. Я думаю про фрейлін матері, які провели з нею найбільше часу. Це не просто жінки, які одягають королеву та допомагають їй вишивати: вона ділиться з ними своїми переживаннями і довіряє їм свої таємниці; вони подруги. Саме те, чого я хочу.

— Скільки вам років? — запитую я.

— У січні минуло дванадцять.

Отже, вона лише виглядає дитиною, а насправді ближча до мого віку, чотирнадцять, ніж будь-хто із фрейлін. Навіть ближча, ніж мої любі подруги, адже Шарлотті сімнадцять, а Генрієтті незабаром виповниться двадцять п’ять.

— Я була молодшою за вас, коли приєдналася до свити фрейлін її величності. Двір може бути приголомшливим. Коли я приїхала, баронеса де Сов допомогла мені стати на ноги. Я допоможу вам, і ми будемо близькими подругами,— я широко усміхаюсь — у відповідь куточки її губ ледь помітно піднімаються.— А тепер допоможіть мені з цими костюмами. Герцог Анжуйський вимагає їх перешити, а я не люблю розчаровувати мого брата.

Генріх не розчарований.

— Чудово! — каже він, обвиваючи руками мій стан і розглядаючи наші відображення у дзеркалі.

— Насправді ми не схожі на близнюків, ви набагато вищі на зріст,— кажу я.

— Я впевнений, що Аполлон був вищим за Артеміду. Чоловіки завжди вищі. Проте ми схожі у важливішому. Ми уособлюємо ідеал досконалості: я — для моєї статі, ви — для вашої. З нами ніхто не зрівняється. Ми перевершили всіх на танцювальному майданчику, у мистецтві вести розмови, зовнішньою красою. Ми могли би змагатися лише між собою,— він пихато розправляє плечі. Мені дуже кортить розсміятися, але я стримуюсь. Гордовитість Генріха — то не жарт.

— Мені приємно, що ви вважаєте мене найчарівнішою жінкою при дворі. Можливо, ви підлещуєтесь до мене, аби я й надалі швидко перешивала ваші костюми. Зрештою, я бачила, що останнім часом ви часто дивилися у бік мадемуазель де Р’є.

Мій брат шаріється.

— Це інша справа,— бурмоче він.— Її обличчя не можна порівнювати з вашим.

Я могла б відповісти, що він дивиться не на її обличчя. Однак це зауваження поставить у незручне становище скоріше мене, а не його. Наскільки я пам’ятаю, Рене завжди фліртувала з Генріхом, інколи більше, інколи менше. Наразі — більше. Значно більше. Я ніколи не відчувала до неї симпатії, а тепер і поготів не відчуваю, коли бачу, як вона сидить на колінах мого брата, а він витріщається на її груди.

Генріх повертається подивитися на себе з іншого ракурсу, й золотий лук, що висить на його плечі, ледве не вдаряє мені в око.

— Обережно! Якщо я осліпну, не зможу зіграти свою роль.

Ми вирушаємо на вечірній бал. Неподалік від нас повільно крокує Жийона.

Генріх двічі озирається назад, поки ми спускаємося сходами.

— Моя маленька тінь дратує вас? — запитую я.

— Мені просто цікаво, чи вміє вона говорити. Мої люди набагато жвавіші.

— Якщо під «жвавими» ви маєте на увазі «п’яні», краще залиште їх собі.

Веселі друзі Генріха — справжні дикуни. Мене цікавить, чи приєднається до його свити герцог Гіз після свого повернення.

Коли ми заходимо до бальної зали, там уже зібралася сила-силенна придворних. Генріху це подобається. За будь-якої нагоди ми запізнюємося, щоб привернути увагу якнайбільшої кількості людей. Побачивши, що ми наближаємось, мати усміхається.

— Любі мої діти,— каже вона, простягаючи до нас руки.

— Можете вгадати, кого ми граємо? — запитує Генріх.— Дам вам підказку. Як видно з наших костюмів, вам дісталася роль Лето.

Як і передбачав мій брат, мати розчулена.

— Я гадав, ви будете музою,— Карл, який сидить поряд з її величністю, очевидно, чув нашу розмову.

— Я знайшла заміну на роль Терпсіхори,— відповідаю я.— Хіба ви можете звинувачувати мене в тому, що я не бажаю, аби мене порівнювали з вашою Ерато?

Король усміхається. Його коханка, Марі Туше, грає роль музи Ерато. Вона стоїть, спираючись на поруччя трону.

— Дякую за комплімент,— мовить вона.— І дякую, що врятували мене від порівняння, з якого я й не сподівалася вийти переможницею.

Відпустивши руку Генріха, я обіймаю жінку, до якої король виявляє прихильність уже майже два роки — відтоді, як уперше звернув на неї увагу в Блуа, коли ми поверталися з королівської ходи.

— Я в захваті від ваших золотих кучерів! — каже вона.

— Я замовлю вам декілька таких перук,— з ентузіазмом відповідаю я.

Мені подобається Марі. Може, вона й не належить до вищої знаті, але вона всім серцем кохає Карла, без жодного натяку на користолюбство.

— Як мило з вашого боку, але прошу вас не турбуватися. Мій колір шкіри відрізняється від вашого, тож з такою перукою я виглядатиму неприродно. Залишаю вам право бути чарівною білявкою,— дивлячись поверх мого плеча, Марі приглушує голос.— Здається, ви вже причарували декого... декого, хто має власне світле волосся.

Розвернувшись, я бачу герцога де Гіза, який стоїть між двома своїми дядьками — кардиналом Лотаринзьким і герцогом Д’Омалем. Він не зводить з мене очей. Побачивши, що я перехопила його пильний погляд, він злегка киває мені, анітрохи не збентежений, що його спіймали на гарячому. Чи спробує він представитись мені? Я не маю часу поміркувати над цим питанням: Генріх торкається мого ліктя. Кашлянувши, він піднімає руку. Сурмач, якого я не помітила раніше, виходить уперед і починає грати. Генріх здатен подбати про такі деталі, коли бажає грати у виставі!

Мій брат починає свій виступ.

— Сім стріл випустив Аполлон, і стільки ж стріл випустила його сестра, аби помститися за честь улюбленої матері обох...

Я піднімаю мій лук і натягую тятиву, випускаючи уявну стрілу. Поки Генріх декламує далі, чимало поглядів прикуто до мене. Поза сумнівом, усі глядачі думають про Артеміду. Проте я знаю, що у цю мить більше нагадую собі Купідона. Я не маю бажання вбивати навіть заради помсти за образу, заподіяну матері; я бажаю підкорювати серця. Я впевнена, що Гіз дивиться на мене, але намагаюсь не затримувати на ньому погляд. Я достатньо спостерігала за фрейлінами її величності й розумію: якщо жінка хоче звабити чоловіка, краще бути хитрою.

Коли Анжу закінчує декламувати, усі аплодують. Мати обіймає нас обох, після чого утримує руку Генріха і звертається до нього з похвалами. Я користуюсь нагодою підійти до моїх подруг, навмисно повертаючись до Гіза спиною. Чи стежить він за мною?

— Так ось чому ви покинули нас,— каже Генрієтта.— Вона вбрана у костюм Талії, на руці прикріплена комічна маска. Шарлотта грає роль її сестри Мельпомени.— Справа не в тому, що ми засуджуємо вас,— додає вона.— Але віддати свою роль мадемуазель де Люд!

— Невже це мало нас розважити? — запитує Шарлотта.— Ви, певно, погодитесь, що мадемуазель може похвалитися певними талантами, але танець до них не належить.

Флері де Суссі прикриває рота рукою, іронічно удаючи, ніби шокована зауваженням Шарлотти. Ми весело сміємося вчотирьох. Аж тут я відчуваю, як хтось торкається рукава моєї сукні. Судячи з розширених очей Шарлотти, неважко здогадатися, хто це. Я обертаюсь.

— Ваша світлосте, я нещодавно повернувся до двору і користуюсь нагодою бути представленим вам,— як і вимагає етикет, вираз його обличчя серйозний, його уклін — бездоганний, але, випроставшись, він не приховує пустотливої усмішки.— Маю надію, що ця спроба успішніша за попередню.

— Не зовсім, пане. Ви добре почали, але, на жаль, не втрималися від легковажності. Ваша остання фраза може справити на моїх подруг неприємне враження і змусити думати, що ви переслідували мене неналежним чином.

— Цікаве враження,— каже Генрієтта.

— Тепер уже герцогиня ставить мене в незручне становище,— відповідає герцог.— Якщо я заперечу, що в нашій останній зустрічі не було нічого цікавого, це буде сумнівний комплімент, більше схожий на образу. Якщо я скажу щось інше, мої слова можуть підштовхнути до компрометуючих висновків.

— Сподіваюсь, ми дійдемо таких висновків,— каже Генрієтта. Вона обмінюється виразними поглядами з Шарлоттою та Флері.

— Мушу розчарувати вашу милість,— відповідає Гіз.— Учора я натрапив на герцогиню де Валуа в саду. Позаяк герцогиня — шляхетна і добре вихована пані, вона пішла, перш ніж трапилося щось достатньо скандальне, аби розважити вас.

— Що ж такого скандального могло би трапитися, пане, якби я залишилася? — дражливо запитую я, хоча мені справді цікаво.

— Прикро,— обличчя герцога набуває урочистого виразу,— але ми ніколи не дізнаємось. Можливо, якщо ви зробите мені честь, ми дізнаємось, що трапиться після нашого танцю. До речі, музика вже грає.

— Так, музика грає,— я підстрибую, почувши голос Анжу за моєю спиною. Повернувшись, бачу його в компанії Карла та Марі.

— Гіз,— Карл стискає герцога в обіймах. Анжу вітається з меншим ентузіазмом.

Зосередивши увагу на мені, Анжу каже:

— Ходімо танцювати.

Я хочу сказати, що пообіцяла танець герцогу, але це неправда. До того ж, я звикла виконувати бажання Генріха. Я беру брата під руку. Дивлячись на Гіза, він питає:

— Граємо завтра в теніс перед соколиним полюванням?

— Якщо я виграю, перший танець герцогині де Валуа на завтрашньому балі — мій.

Генріх знизує плечима.

— Я завжди ладен битися об заклад, знаючи, що не програю. Коли я переможу, вам буде заборонено танцювати з моєю сестрою впродовж усього завтрашнього вечора.

Я йду слідом за Генріхом до центру зали. Коли ми відходимо від групи, я чую, як Флері каже:

— Я буду вашою партнеркою, герцоге. Я маю таке ж саме волосся, що її високість, але моє справжнє.

Дуже прикро!

— Хочете, я прийду й підтримаю вас на завтрашній грі? — запитую я у Генріха, поки ми виконуємо фігуру.

— Якщо ви не дуже втомилися. Я хочу, аби Гіз захопився винагородою, яка вислизне з його рук.

Я теж хочу, аби Гіз захопився мною.

Наприкінці нашого танцю Генріх каже:

— До нас прямує герцог. Дозволити йому танцювати з вами?

Моє серце калатає швидше. Мені ніколи не спадало на думку, що Анжу монополізував мене, хоча насправді він часто так робить. Повз нас проходить мадемуазель де Р’є, пронизуючи мого брата поглядом, здатним запалити свічку. Він шаріється.

— Мабуть, я дозволю. Хай спробує на смак те, чого завтра йому не вдасться досягти.

Поцілувавши мені руку, він квапливо йде слідом за мадемуазель. Дивно, але мене це не дратує.

— Ваша високосте,— каже Гіз, підходячи до мене,— дозвольте запросити вас на танець.

Цей танець повільніший за попередній, що дає змогу вести розмову. Проте у першому турі танцю Гіз лише дивиться на мене. Мені часто казали, що я вродлива. Сподіваюсь, герцог теж так вважає. Мене не лякає його відвертий погляд. Я сміливо дивлюсь йому у вічі, підбадьорюючи розповісти, про що він думає.

Зрештою, коли розпочинається другий тур, він каже:

— Навіщо вам ця перука?

Такого компліменту я точно не очікувала.

— А навіщо вам цей камзол? Ми дотримуємося моди, от і все.

— Ваше натуральне волосся личить вам більше.

— Ви дуже вільно висловлюєте свої думки.

— Так. Сильні думки роблять чоловіка сильним так само, як і сильні переконання.

— Можливо,— обурююсь я — але вони навряд чи допоможуть досягти визнання при дворі, якщо їх виражати так безпосередньо.

Він сміється.

— І хто з нас безпосередній? Проте безумовно, ви маєте рацію: існує багато способів висловити одну й ту ж саму думку. Спробую ще раз,— він ніжно і люб’язно посміхається.— Ваша високість має напрочуд гарний вигляд сьогодні, але насмілюся сказати, що перука не може вдосконалити подароване вам богом волосся, оскільки воно бездоганне.

Моє роздратування розвіюється, змінившись знайомим відчуттям пурхання метеликів у животі. Даремно Флері намагалася зачарувати його своїми золотими косами. Я усміхаюсь йому, сподіваючись, що в цій усмішці він побачить заохочення. Коли ми виконуємо поворот і знову стаємо в пару, я запитую:

— Як вам двір після повернення з Австрії?

Я очікую на потік стандартних похвал. Натомість Гіз каже:

— Благословенно вільний від єретиків.

Учергове зіткнувшись із безпосередністю герцога, я не знаю, куди дивитися. Мати докоряла мені за вияви задоволення, коли Коліньї та його прихильники відмовилися їхати з нами на полювання.

— О, ні,— кажу я, силкуючись здаватися розважливою,— їх не можна називати єретиками, оскільки мир триває. Вони наші протестантські брати.

— Єретики — завжди єретики,— спокійно відповідає Гіз.— Гадаю, вам це відомо, адже ви заперечуєте досить невпевнено.

— Це правда, пане,— я приглушую голос,— мені не прикро, що вони відсутні.

Захоплююче відчуття — зізнатися в тому, за що мене нещодавно покарали. Я затримую подих, чекаючи на його реакцію.

— Радий це чути.

Щире задоволення, що читається на його обличчі, надає йому надзвичайної привабливості. Але не лише його зовнішність прискорює мій пульс — є щось хвилююче в розмовах на серйозні теми, більш хвилююче за обмін дотепними жартами. Вести бесіди при дворі означає демонструвати розум і грати на публіку. Проте, коли порушуються важливі питання, моя думка нікого не цікавить. Я жадаю обговорити з ним інші теми, але танець закінчено, і він відводить мене до моїх подруг.

— Ви прекрасна пара,— захлинається від емоцій Шарлотта.— Половина жінок у залі — принаймні ті, кому менше тридцяти,— ревниво спостерігали за вами.

— І моя сестра була серед них,— додає Генрієтта.— Гадаю, вам треба вступити у гру з герцогом, і ми чудово розважимося упродовж цього місяця.

— Ми?

— Так, ми. Ви маєте практикуватися у звабленні, а ми, ваші любі подруги, підтримаємо вас. Підкоривши Гіза, ви забезпечите собі репутацію. Удвічі старші за вас жінки імітуватимуть ваш стиль і манери, якщо прекрасний герцог упаде до ваших ніг.

Заманлива перспектива. Однак ще більш заманливою здається ймовірність, що спроба закохати в себе герцога призведе до того, що я закохаюсь сама. Я ніколи не була закохана і вважаю це дивним, ураховуючи мій вік.

— Вона шаріється! — тріумфально зауважує Шарлотта.— Вона у грі!

— Це не гра,— жваво заперечую я.

— Звісно, гра,— цокає язиком Генрієтта.— Найприємніша з усіх, які лише можна уявити.

Я прибуваю завчасно на тенісний матч, не очікуючи особливої конкуренції у змаганнях за увагу герцога де Гіза. Однак попри ранню годину, зібралася сила-силенна людей. Герцогиня де Невер змушена вдатися до найсуворішого погляду, а я — до свого титулу, аби вигнати кількох дворян з оточення Анжу і зайняти гідні нас місця. На жаль, поряд із нами вмостилася мадемуазель де Р’є.

— Прийшли вболівати за брата? — запитує вона.

— Авжеж. З якої іншої причини я прокидалась би так рано?

— Навіть уявити не можу,— відповідає вона, хоча її інтонація дає зрозуміти, що вона чудово уявляє.

Генріх і Гіз прибувають одночасно; мій брат крокує в супроводі своєї свити. Він відверто позіхає, але я не можу визначити, чи він прикидається, що йому нудно, чи й справді погано спав напередодні сьогоднішнього випробування. Гіз мав розслаблений вигляд людини, що добре відпочила.

Мій брат вітає глядачів, після чого бере ракетку з рук свого нового фаворита Луї де Беранже дю Гаста. Гіз бере свою із рук першого-ліпшого служника, не дивлячись у мій бік.

Обоє чоловіків мають дивовижне атлетичне тіло, тож матч одразу стає напруженим і повністю захоплює глядачів. Майже не чути звичних пліток — жодні голоси не перебивають крики й буркотіння гравців, задоволені ударами ракетки, що сильно стрясають підлогу. Мій брат рухається з притаманною йому граційністю, але суперник не поступається йому елегантністю — таке трапляється вельми рідко. Я спостерігаю, як герцог простягає свою надзвичайно довгу руку і піднімає ракетку, утворюючи в повітрі бездоганну арку. Комір його сорочки розстебнутий, і тонка плівка поту надає його ключиці шовкового блиску. Коли він згинається в очікуванні наступного удару Анжу, його гомілки здаються висіченими з каменю.

Схилившись до Генрієтти, я шепочу:

— Я могла б цілий день дивитися, як герцог грає в теніс.

— Разом із половиною придворних дам. Погляньте: навіть красуня Руе, яка могла би бути матір’ю герцога, якби вийшла заміж трохи раніше, ніж передбачено нинішньою модою,— зітхає й, оскільки він почав пітніти, нахиляється вперед, сподіваючись відчути його запах.

Його запах. Яка збуджуюча та хвилююча думка.

Анжу виграє перший сет і радісно святкує перемогу. Гіз виграє другий сет, але реагує на це ледь помітною усмішкою. Обоє чоловіків геть мокрі. Волосся прилипає до лоба, сорочка прилипає до торсу та рук, даючи змогу оцінити красу м’язів. Гаст приносить воду для Анжу. Герцогу теж наливають келих.

— Дякую,— каже Гіз, спорожнивши її одним великим ковтком.

— Немає за що,— Анжу поблажливо знизує плечима.— Вам не доведеться скаржитися на спрагу, адже я переможу в наступному сеті.

Генріх дивиться в мій бік і підморгує. Рене хихотить. Герцог стежить поглядом за моїм братом, і наші очі зустрічаються. Моє серце калатає, а подих пришвидшується.

Останній сет найзапекліший. Гіз перемагає, але Анжу гучно заперечує, що м’яч був поза грою. Всі його люди згодні. Чимало глядачів сперечаються, і на трибунах зчиняється галас. Герцог мовчить.

— Здається, ми маємо переграти цей сет,— каже мій брат.

На мить герцог озирається на мене.

— Ваша високосте, я втомився. Я поступаюсь і віддаю перемогу вам.

Обличчя Генріха виражає розчарування, що змінюється гнівом.

— Нужбо,— заохочує він.— Упевнений, ви протримаєтесь якийсь час.

Герцог дивиться йому у вічі.

— Мені прикро, але я не можу. Перемога ваша,— він уклоняється і йде до виходу.

Блідий, як полотно, Генріх робить крок слідом за ним. Гаст хапає його за руку.

— Ходімо, є кращі ідеї відсвяткувати перемогу, ніж переслідувати чоловіка, який не спромігся завершити гру як слід.

— Ви маєте рацію. Жахливий гравець. Хай іде собі.

Невже мій брат не усвідомлює, що він єдиний, хто не має права зватися гравцем? Невже лише я розумію, що зробив герцог? Він відмовився переграти сет, тому що згода означала, що його точний удар був порушенням правил. Він знав, що переміг, і цього знання було достатньо. Він не потребував публічного визнання. Хоча... можливо, він прагнув мого визнання, і саме про це говорив його останній погляд.

Друзі Анжу оточили його. Він приймає їхні привітання, а потім прямує до перил. Либонь, очікує, що я теж його привітаю, і я налаштована так учинити попри те, що мої слова будуть формальними і нещирими. Я здивована, коли він швидко звільняється з моїх обіймів і повертається до мадемуазель де Р’є.

Здається, вона глибоко вдихає повітря перед тим, як заговорити з ним.

— Мабуть, ви виснажені.

— Зовсім ні,— відповідає Генріх.— Трохи задиханий, от і все.

Рене перехиляється через перила і шепоче Анжу на вухо:

— Я можу це виправити.

Я запитую себе, чи погано я почула, але сміх і глузливі погляди приятелів мого брата заперечують це.

Анжу киває і гордовито віддаляється зі своєю свитою. Перш ніж вони дістаються дверей, мадемуазель де Р’є квапливо виходить.

— Що ж, схоже, Рене нарешті досягла своєї мети,— мовить Шарлотта.

— Я не розумію,— кажу я. Але боюсь, що розумію.

— Годі вже, ви не маленька дівчинка,— докоряє Генрієтта.— Ровесники вашого брата мають коханок, а Рене прагнула бути королівською коханкою відтоді, як голос вашого брата почав змінюватись. Як гадаєте: чим займається його величність із мадемуазель Туше?

— Але ж Карл кохає Марі,— порівняння скромної та стриманої Марі з мадемуазель де Р’є дратує мене.

— Здається, кохає,— погоджується Генрієтта.— Але яка різниця?

— Для шляхетної пані різниця суттєва,— зауважує Шарлотта.

— Не думаю,— каже Генрієтта.— Зрештою, обом знайдуть заміну, обох покинуть, які б там титули та багатства вони не отримали за час свого панування. Якщо багатств вистачає, не має значення, які спогади залишаться про чоловіка — приємні чи ні. Якщо їх мало, всі ніжні слова, які чоловік шепотів на вухо, не принесуть особливої втіхи.

— Не можу повірити, що Генріх обере жінку, в якій так мало вишуканості,— кажу я, випнувши підборіддя.

— Тоді не вірте,— Генрієтта знизує плечима.— Незалежно від вашого ставлення до цього, не дозволяйте псувати собі настрій.

Але мій настрій уже зіпсовано. Я відходжу від подруг і прямую до апартаментів брата, переконуючи себе, що говоритиму з ним про полювання, хоча насправді хочу пересвідчитися, що Генрієтта помиляється. Я звикла, що в апартаментах Анжу мене приймають будь-якої години. Увірвавшись до передпокою, я зітхаю з полегшенням. Як завжди, там повно чоловіків, які грають у кості, жартують та п’ють. Угледівши Сен-Люка, я запитую:

— Де Анжу?

Інші сміються, але Сен-Люк виглядає зніяковілим. Підвівшись, він каже:

— Відпочиває.

Ці слова викликають ще один вибух сміху.

— Хотів би я так відпочивати,— каже Сен-Мегрен.

— З його милістю? — запитує хтось і отримує удар по вухах.

Моє обличчя палає від сорому. Сен-Люк пропонує мені руку.

— Ходімо, я супроводжу вас до апартаментів її величності,— мовить він.

Я знаю, що він прагне бути люб’язним, але мені неприємно уявляти, як він ітиме поряд і бачитиме мою розгубленість.

— Дякую, не треба,— відповідаю я й біжу геть.

За межами кімнати я притуляюся до стіни і закриваю обличчя руками. Важко сказати, що переважає: збентеження чи гнів. Я певна в одному: моє бажання підкорити герцога де Гіза посилилося. Якщо Анжу гадає, що може однією рукою тримати Рене, а іншою — мене, він дуже помиляється!

Настав час полювання. Ледве стрибнувши в сідло, я шукаю очима Гіза. Двір заповнений ущент, і всі люди кудись рухаються. Поряд зі мною іде сповнена ентузіазму мати, тримаючи на руці улюбленого птаха. Соколине полювання — її пристрасть, вона ретельно готується до нього заздалегідь. Коли відчиняють ворота, я помічаю герцога, але потім він зникає з мого поля зору, загубившись у натовпі. Наступного разу я бачу його, коли ми робимо зупинку, і люди з собаками розбігаються луками під керівництвом Головного сокольничого. Герцог супроводжує Карла — коричневий колір його камзола добре пасує до каштанового волосся.

Придворні розбиваються на групи. Анжу, який збирається приєднатися до його величності, призупиняє коня, аби привітати мене та матір. Я не реагую на його жест.

— Уперед,— каже мати.

Я іду слідом за нею, просуваючись далі в поле. Коли ми зупиняємося біля густих заростей, мати знімає клобук із голови свого птаха. Я наслідую її приклад — обережно нахиляюсь і розриваю зубами один із шнурів. Темні очі мого сокола пильно вдивляються в поле, й мій погляд стежить за ним. Я бачу, як напружено завмерли пси в той час, як приборкувачі заспокійливо гладять їх по спині. Не менших зусиль докладають жінки, аби стримати своє збудження. Всі ми знаємо, що ось-ось розпочнуться захоплюючі лови. Перші пси зриваються з місця. За мить вся зграя заглиблюється в зарості. Праворуч від мене злітає перша здобич. Мати реагує найшвидше — вона випускає свого сокола одразу після того, як птах покинув схованку. І зненацька небо заповнюється птахами — як переслідувачами, так і переслідуваними. Ми пришпорюємо коней, сполохнувши ще більше здобичі. Усі погляди прикуті до неба. Я не бачу, як спотикається кінь матері, але чую, як він падає на землю. Смикнувши мого коня за поводи, я примудряюсь зупинитися і не налетіти на коня королеви — або, ще гірше, на саму королеву.

Зосереджена на спробі підняти коня, мати дивиться на мене.

— Рушайте!

Можливо, мені треба проігнорувати її наказ і упевнитися, що з нею все гаразд. Але мати часто вилітала із сідла, а я так само, як і вона, надто розпалена, кров кипить у моїх жилах. Тож я квапливо звертаю ліворуч і щодуху мчу вперед. Не встигаю я подолати двадцяти ярдів, як мати випереджає мене. Ми летимо, як вихор, невпинно переслідуючи здобич, доки вершники й коні не починають задихатися. Чимало вершників, які їхали поряд з її величністю, падають із сідла, а барон де Сов заплутується у кущах ожини, куди жваво поліз слідом за псами.

Ми зібралися довкола короля перед тим, як перейти до іншого поля. Аж раптом чути стукіт копит. Прикривши очі рукою, я рушаю з місця, намагаючись наблизитися до герцога де Гіза. З’являються троє королівських охоронців. Вони прямують до королеви і різко зупиняються перед нею. Чоловік, що іде в центрі, зістрибує з коня.

— Термінове послання.

Мати впивається очима в рядки. Потім, не промовивши жодного слова, вона віддає листа барону де Рец.

— Ваша величносте,— мовить вона до Карла,— ми мусимо повертатися до палацу. Їдьте поруч.

Вона простягає руку, підкликаючи короля, наче він дитина, яка стоїть надто близько до краю. Король уже давно звик підкорятися матері, тож він не сперечається. Мовчки пришпорює коня і займає відповідне місце.

— А ви,— наказує вона охоронцям,— будьте поряд.

Одним стрімким рухом вона змушує свого коня пуститися навскач.

Страх стискає мені груди, й такі ж самі емоції відбиваються на обличчях усіх придворних, коли ми мчимо слідом за нею. Надійшли погані новини, але невідомо, які саме.

Оскільки я чудова вершниця, я дістаюсь палацу майже одразу за королем. Анжу допомагає мені спішитися. Я вже забула роздратування, що відчувала до нього, тож приймаю його допомогу.

— Ходімо,— каже він, протискуючись крізь юрбу людей, які сходять з коней, та тягнучи мене за собою.

Нас відділяє менше п’яти кроків від Карла і матері, коли ті зустрічаються на сходах із секретарем її величності. Мати веде розмову.

— Півтори тисячі вершників у Монтаржі не хвилюють мене. Проте, коли вони зовсім поряд, це інша справа. Хто очолює загін?

— Конде,— відповідає її секретар.

Мати крокує вперед у супроводі всіх сановників.

— Нам потрібні солдати.

— Найближчі війська перебувають у Шато-Тьєррі,— відповідає констебль.— Більшість солдатів — швейцарці, ті самі, які охороняли кордон і зупинили іспанців під керівництвом Альби.

— Клятий Альба! — каже мати.— Причина цього лиха — його дурні маневри та арешт кузена Коліньї. Невже чотири роки миру зійдуть нанівець через якогось іспанця?

Западає незручна тиша, і я користуюсь нагодою озирнутися й визначити, куди ми прямуємо,— вочевидь, до зали для нарад його величності. Коли ми дістанемось туди, нас із Генрихом не пустять усередину. Мабуть, мій брат думає про те ж саме, адже стає нахабним.

— У чому полягає загроза, пані? — запитує він.— І чим я можу допомогти моєму братові королю?

Мати витримує паузу і схвально розглядає Анжу.

— Ходімо,— рішуче каже вона.— Ви достатньо дорослий і маєте право бути присутнім на обговоренні. І достатньо сміливий, аби бути сильною правою рукою його величності,— потім її погляд звертається до мене.— Марго? А що ви тут робите?

Я мушу піти: іншого вибору немає, і це мене засмучує. У свої шістнадцять Генріх не набагато старший за мене, але те, що дозволено йому, заборонено мені. Дорогою до апартаментів матері я розмірковую, чи мені колись дозволять брати участь у більш значущих заходах при дворі, а не просто танцювати павану. В апартаментах я бачу натовп фрейлін. Схоже, побоювання пропустити щось важливе змусило щонайменше дві дюжини жінок знехтувати необхідністю перевдягнутися після полювання.

— Неподалік від палацу бачили велику кількість озброєних протестантів із принцом Конде на чолі,— кажу я. Коли я промовляю ці слова, в очах фрейлін бачу страх.

Ми чекаємо на інші новини. Якийсь час ми сидимо всі разом, аж тут заходить герцогиня Д’Юзес. Плеснувши в долоні, вона оголошує:

— Ми вирушаємо за годину.

— Куди? — запитує хтось.

— До міста Мо. Не витрачайте мій та ваш час на запитання. Беріть із собою лише необхідні речі, які знадобляться вам завтра. Усе інше служники відправлять згодом. Виходьте на двір — там все готове для від’їзду. Карет не буде.

Ми відкидаємо всі книги, шиття, інструменти, які відволікали нас до цієї миті, та біжимо з кімнати. Майже діставшись своїх апартаментів, я стикаюся з герцогом де Гізом.

— Спокійно, ваша високосте,— каже він, простягаючи руку, аби завадити моєму падінню.— Паніка не допоможе нам швидше потрапити до Мо.

— Чому саме Мо? — запитую я.

— Укріплене місто легше захищати, ніж палац, зведений для задоволення,— відверто каже він.

— Ми потребуємо захисту?

На мить він замислюється.

— Незабаром з’ясується. Якщо протестанти залишаться у Розе-ан-Брі, тоді ми даремно відмовилися від нашого полювання.

— Гадаєте, вони залишаться?

— Ні.

— Якою буде їхня мета, коли вони поїдуть?

Я затримую подих. На запитання такого типу мати ніколи не відповіла би, але герцог нещодавно розмовляв зі мною, як із розумною людиною.

Він оглядається навкруги, аби впевнитися, що ми самі, після чого наближається до мене. Він так близько, що я відчуваю його дихання.

— Кажуть, вони змовились викрасти короля.

Свята Марія! Яка жахлива зрада! Моє тіло тремтить, і герцог звертає на це увагу — його погляд сповнений турботи.

— Не бійтеся, ваша високосте. Вас супроводжуватимуть чимало озброєних охоронців, які допоможуть вам безпечно дістатися Мо,— стиснувши мою руку, він додає.— І я не дозволю, аби вам завдали шкоди,— він прибирає руку, наче знітившись від інтимності цього жесту.— Тепер ідіть і готуйтеся вирушати в дорогу.

Глава 5 Мо, Франція

іставшись Мо, ми розміщуємось у палаці єпископа, принаймні, представники вищої знаті. Куди поїхали дворяни менш шляхетного походження, мені невідомо. Його Превосходительство, звичайно, аж ніяк не готовий до нашого візиту. Інтенданти його величності попередили його за чверть години до приїзду королівської свити. Я співчуваю його милості, дивлячись, як він розгублено стоїть на вкритих килимами сходах власного помешкання у натовпі гостей. У палаці панує хаос. Служники з купою білизни снують туди-сюди. Місця обмаль. Повз мене проходить Генрієтта і скаржиться, що її запхнули — от халепа! — до однієї кімнати з її чоловіком. Мене відводять до апартаментів, де мене зустрічає герцогиня Д’Юзес. Перспектива спати в одному ліжку зі старою пані не дуже приваблює мене. Угледівши мене у дверях, вона каже:

— Заходьте, будь ласка. Її величність розмовляє з королем, а я приводжу все до ладу згідно з її уподобаннями.

Сповнена емоцій, я ледве не задихаюсь. Здається, уперше в житті я спатиму в одному ліжку з матір’ю.

Таке сусідство викликає певні побоювання, що підсилюють загальну схвильованість. Мені потрібне спокійне місце, аби зібратися з думками, але куди податися, якщо кожен куток ущент заповнений людьми? Почувши дзвони, я розумію, де знайти прихисток. Вислизнувши з палацу, я прямую до собору Сент-Етьєн. Діставшись трансепту, милуюсь граційними арками з білого гладкого каміння та складним різьбленням, завдяки якому стіни нагадують мереживо. Зачарована цією красою, я задоволено зітхаю. Відчуваю, що серце б’ється спокійніше.

Занурившись у знайомі аромати ладану та воску, я наближаюсь до нефа. Церква не безлюдна. Біля високого вівтаря я бачу чоловіка, який стоїть на колінах, схиливши голову. Я тихо проходжу вперед, аби не заважати йому молитися. Віддалившись на кілька ярдів, я впізнаю герцога де Гіза. Отже, він набожна людина. Приємне відкриття. Піднявши голову, він киває з ледь помітною посмішкою, а потім знову схиляється над стиснутими руками. Ставши на коліна й заплющивши очі, я дякую за наше безпечне прибуття й молю Бога захистити короля, захистити нас усіх. Потім я прошу про менш важливе, а саме — допомогти мені справити якнайкраще враження на матір, поки я маю нагоду проводити з нею більше часу. Розплющивши очі, я бачу, що місце, де був герцог, уже порожнє. Я дещо розчарована, але розчарування відступає, щойно я знаходжу його біля дверей. Він мовчки пропонує мені руку, і ми виходимо на двір, залитий золотим світлом призахідного сонця. Витримавши паузу, він каже:

— Ви значно спокійніші, ніж тоді, коли ми бачились востаннє.

— Мури міста та мої молитви надають мені мужності.

— Радий це чути.

— А вас утішають молитви? — запитую я.

— Я шукаю не втіху, а силу — силу вбити Коліньї,— його голос сповнений люті.

— Але я гадала, що військо, від якого ми тікали, очолював Конде.

— Єретики ніколи не замислили би такий підступний план без погодження з усіма лідерами. Їхнє військо — багатоголове чудовисько, і я впевнений, що ми побачимо не одного керівника, якщо зустрінемося з ними.

Ми чекаємо на прибуття швейцарців. Це все, що я знаю. Це все, що знають усі. Щоправда, не зовсім так. Впливові особи, допущені до зали для нарад його величності, поза сумнівом, знають набагато більше, але, оскільки вони весь час усамітнюються з Карлом, їх ніде не видно й не чутно. Минулої ночі я чекала на повернення матері, сподіваючись дізнатися щось. День змінила ніч, а вона все не верталася. Накрившись ковдрою, я залишила свічку горіти й намагалася не спати. Ця спроба провалилася.

Увійшовши до парадної зали єпископа цього ранку, першого ранку після нашого прибуття, я розмірковую: чи вона взагалі лягала спати? У залі повно людей. Учора, коли ми так швидко тікали, відчувалось певне збудження, хоч і породжене страхом. Але сьогодні не залишилося нічого, крім скупчення народу, хандри й незадоволення умовами проживання.

Роздратована нудьгою, я мовчки сиджу. Аж тут мій погляд натикається на Анжу. Я не бачила мого брата відтоді, як мати розлучила нас учора. Мабуть, він знає, що відбувається. Він завжди знає. Я підхоплююсь, але Генріх протискається крізь натовп і зникає. Я відчайдушно шукаю його і, зрештою, помічаю його спину, коли він виходить крізь інші двері. Перш ніж я встигаю дійти до наступної кімнати, він як крізь землю провалився. Я хутко прямую далі, але у кожній кімнаті на мене чекає розчарування, аж доки я не дістаюсь приміщення, що схоже на бібліотеку єпископа. Присягаюсь, я чула голос Генріха, коли зайшла, але його не видно. Зупинившись, прислухаюся. Десь поряд чути шепіт і дихання, що вказують на чиюсь присутність. Завіси на одному з широких вікон трохи коливаються. Навіщо мій брат ховається від мене? Зараз не час гратися. Наблизившись, я розсуваю завіси. Рене де Р’є притиснута до стіни, її ноги обвиті навколо стану мого брата, який шалено рухається вгору і вниз знову й знову. За мить я усвідомлюю, що саме бачу, розвертаюсь і біжу геть у той час, як сміх Рене несеться слідом і довго лунає у моїх вухах навіть після того, як важкі дубові двері заглушили цей звук. Я мчу прямісінько до моїх апартаментів.

Я надзвичайно розлючена. Після інциденту в Монсо я впевнилася, що мій брат має стосунки з Рене, але знати й бачити на власні очі — різні речі. Я заплющую очі, намагаючись витіснити з пам’яті жахливий доказ їхньої близькості, який я щойно бачила. Марні зусилля: образ не зникає.

Чому саме вона? Чому? У свиті її величності можна знайти дюжину інших фрейлін — більш вишуканих, привабливих і приємних у спілкуванні. Навіть дві дюжини. Я кажу собі, що була би поблажливою, якби Генріх обрав когось із них, але насправді я сумніваюсь. Я вважаю, що мій брат належить мені. Він мій повірник, мій партнер для танців, і мене дратує, що йому потрібна інша жінка.

Минають години, а я все сподіваюсь, що Анжу прийде та вибачиться за те, що мені довелося побачити. Нарешті я здаюсь і прошу Жийону принести мені холодну вечерю. Не в змозі заспокоїтися, я йду спати. Уві сні я бачу Генріха та Рене. Він цілує їй шию точнісінько так, як було насправді, а вона сміється — сміється наді мною. Я кличу його й наступної миті дивовижним чином, можливим лише уві сні, виявляється, що це я притиснута до стіни. І мою шию він цілує. Я прокидаюсь і різко підводжусь, відчуваючи дивне збудження в глибинах мого тіла. Мати сидить перед туалетним столиком і розчісує волосся, готуючись спати. Я рада, що мене приховує тінь; було б жахливо, якби вона помітила мій стан. Дякувати Богу, мої думки ніхто не може прочитати. Хоча я збентежена цим сном, я ще й розгнівана — розгнівана на Генріха.

— Анжу має зв’язок із мадемуазель де Р’є,— випалюю я.

Мати припиняє розчісувати волосся і дивиться на моє відображення у дзеркалі, бліде, з широко розплющеними очима.

— Я помітила,— відповідає вона.

Це добре.

— І що ви плануєте робити?

Вона з цікавістю дивиться на мене.

— Нічого. Ваш брат — дорослий чоловік і поводиться відповідним чином.

— Я не розумію.

Мати зітхає.

— Якби ж вам не треба було розуміти. Це незручна тема, але я поясню, оскільки жінка, яка не розуміє потреб чоловіка, приречена бути дружиною з розбитим серцем і опиниться в невигідному становищі,— на мить її очі мутнішають. Потім вона розправляє плечі, погляд знову стає пронизливим.— Вам рідко вдасться бути єдиною жінкою у житті важливих для вас чоловіків. Не має значення, чи матимете ви лише одного чоловіка або, якщо Бог дасть, народите синів, хай там як, ви мусите змиритися з тим, що ділите їх із коханками.

Мені важко ковтати.

— Вам не обов’язково має подобатися така ситуація,— каже мати.— Ви можете навіть помститися. Пам’ятаєте, коли ви були маленькою, я забрала палац Шенонсо у Діани де Пуатьє? — вона усміхається.— То була моя помста. Але зверніть увагу: я чекала, доки ваш батько не помер.

Звісно, я чула цю історію, всі її чули. Так само, як і всі, включаючи дітей мого батька, знали, що Діана де Пуатьє була його коханкою. Проте чути це з уст матері — інша справа. Я стискаю коліна й нервово обвиваю їх руками.

— Поки його величність був живий, я люб’язно поводилася з цією пані заради короля,— веде далі мати,— але й задля мого блага теж. Якби я турбувала вашого батька, наполягала, аби він позбувся її, я нічого не досягла б — лише розгнівала його та втратила владу і впливовість, яких я прагнула. Але я опанувала себе. Я не просто розповідаю вам цю історію, а даю урок, яким ви можете скористатися у майбутньому.

Наблизившись до ліжка, вона сідає і торкається моєї руки.

— Вам вигідно терпіти та ігнорувати менш небезпечних жінок — тих, хто поступається вам розумом, тих, кому бракує зв’язків при дворі, або тих, чиї особисті якості не передбачають тривалого володарювання. Жінка, від якої чоловік швидко втомлюється, не є особливою загрозою. У випадку з вашим батьком я не мала нагоди вплинути на цей зв’язок. Діана де Пуатьє підкорила серце короля до мого прибуття до франції. Якби я приїхала і виявила, що його величність не має коханки, я поставила б собі за мету підштовхнути його до відданої мені жінки. Коли йдеться про чоловіка, треба бути розумною.

— Але Анжу не ваш чоловік. Він ваш син. Якщо ви накажете йому, він покине мадемуазель де Р’є.

— Ви надто переймаєтесь цією ситуацією,— роздратовано відповідає вона.— Ви маєте рацію в тому, що жінка має більше влади над своєю дитиною, ніж над чоловіком. Проте сини — теж чоловіки. Вони можуть збитися з пуття, знехтувати порадами тих, хто найбільше дбає про них, у погоні за гарними очима та покірливо розведеними стегнами.

Я відвертаюсь. Мені зле від думки про розведені стегна Рене, які я нещодавно бачила. Незважаючи на моє збентеження, мати веде далі:

— Ваш брат на порозі змужніння, і його шлях до зрілості буде чудовим. Його навчали іноземних мов, основ дипломатії, мистецтва бою. Його освіта не буде повною, доки він не стане досвідченим у статевих стосунках. Я розглянула кандидатуру мадемуазель, і, гадаю, вона добре впорається із завданням. Вона задовольнить його плотські бажання, але я не боюсь, що він захопиться надто сильно і дозволить їй впливати на нього.

Зацікавлена, я знову дивлюсь на матір. Вона усміхається.

— Рене недостатньо розумна, аби зачепити Генріха, і недостатньо граційна, аби відповідати його естетичним вимогам щодо жіночої краси. Він може жадати її тіла, але ніколи її не покохає. І він ніколи не надасть перевагу її порадам замість моїх.

Я відчуваю, що вона хоче почути від мене визнання цінності її уроків. Я не бажаю її розчаровувати, тож кажу:

— Пані, я все зрозуміла.

Якщо вона і здогадується, що я брешу, то не дає цього зрозуміти.

— Добре,— каже вона, плескає по моєму коліну й забирається в ліжко.— Час спати. Коли прибудуть швейцарці, ми поїдемо.

Звук нагадує грім. Хтось грюкає у двері. Жийона стрибає зі свого сінника, у тьмяних відблисках майже згаслого вогню її очі наче очі дикої тварини.

— Подайте мені сюрко,— голос матері лунає чітко та впевнено. Вдягнувшись, вона вигукує.— Увійдіть!

Я ледве встигаю натягнути ковдри до підборіддя — двері широко відчиняються.

Освітлені ліхтарями, Герцог де Невер і барон де Рец стоять на порозі.

— Ворота міста відчинені для швейцарців,— каже Невер.

— Котра година? — запитує мати, продовжуючи застібати своє сюрко.

— Минула третя.

— Я розбуджу короля, а ви — двір. Ми вирушаємо, щойно осідлають коней.

Жодної паніки в її голосі. Якби ж я могла сказати те ж саме про себе! Я не думала, що ми поїдемо вночі. Коли я засинала і чула від матері, що ми вирушаємо після прибуття швейцарців, я не зрозуміла, що її слова можуть означати нічну втечу.

Біля дверей мати повертається, плескає в долоні й говорить:

— Вдягніться.

Я вистрибую з ліжка. Жийона шукає чисту сорочку.

— Не переймайтесь,— кажу я їй.— Допоможіть мені вдягнутися в учорашнє вбрання і забудьмо про це.

Переступаючи дві сходинки за раз, я заходжу до освітленого смолоскипами двору і виявляю, що тепла для цієї пори року погода вже змінилася. Повітря холодне та вологе. Віконниці брязкають під пронизливим вітром, що дме з ріки. Мій плащ для верхової їзди надто легкий, але іншого я не маю. Опинившись у сідлі, я нахиляюсь до шиї коня і промовляю молитву подяки за тепло його тіла. Я шукаю матір, але не бачу ані її, ані короля. Проте я бачу Анжу в товаристві заспаної мадемуазель де Р’є. Він залишає її та іде мені назустріч.

— Тримайтесь біля мене — так безпечніше,— каже він.

— Мені страшно.

Я чекаю, що він скаже щось зневажливе, назве мене дурепою. Така його манера. Але він лише бурмоче:

— Кляті протестанти.

З появою Карла та матері починається метушня. Ми прямуємо до них, наближаючись одночасно з начальником охорони. Мовчки проїжджаємо ворота і зустрічаємось із групою солдатів на конях. Їх не надто багато, і я тремчу, уявивши, як швидко могли б упоратися з ними п’ятнадцять тисяч єретиків. Дякувати Богу, на виїзді з міста до нас приєднується значно більший загін. Нас розміщують у центрі. Я начебто маю заспокоїтися в оточенні цілого лісу списів, чиє металеве вістря виблискує у світлі смолоскипів, але від думки про необхідність вдатися до таких жахливих застережних заходів мій страх лише дужчає. Я простягаю руку до Анжу і торкаюся його долоні.

Капітан швейцарців дає команду, і ми вирушаємо.

— Хіба ми не чекаємо на інших? — здивовано запитую я. Нас мало: лише моя родина та кілька найбільш іменитих сановників.

— Ми ні на кого не чекаємо,— відповідає мати.

Пікінери швидко крокують, але ми все ще стримуємо наших коней. Поки ми плетемося, немов черепахи, мої думки мчать далеко. Як насмілюються наші переслідувачі загрожувати королю? Вони його піддані, адже він обраний всесильним Богом сидіти на престолі та правити ними. Можливо, я не маю чому дивуватися: це єретики, які не поважають Бога та його Святу Церкву. Чому ж тоді я очікую від них поваги до призначеного Богом правителя?

Після довгих годин у сідлі я все ще напружена: мої нерви та вуха реагують на будь-яку ознаку небезпеки — я трохи заспокоююсь лише тоді, коли не помічаю нічого підозрілого і навколо мене чути лише тупіт безлічі ніг та удари копит по вологій землі. Світає — ніч добігає кінця, але наша подорож не закінчується. Мої ноги болять через тривале перебування в тій самій позі.

Зрештою, ми робимо зупинку в селищі Де Пен. Повернувши коня, я бачу деяких дворян, які їдуть за нашим загоном пікінерів. Їх небагато. Я розглядаю обличчя, але серед них немає Жийони, Генрієтти або Шарлотти. Мене непокоїть, що трапилося з рештою королівської свити. Вони залишились у Мо? Їх уже взяли в полон?

Спішившись, я відчуваю, що у моєму животі бурчить від голоду, і з радістю чую, як вершники наказують принести щось поїсти. Я хочу розім’яти ноги, але не маю бажання наражатися на небезпеку, виходячи за межі нашої живої цитаделі. Тож я обмежуюсь легким тупцюванням неподалік від мого коня. Між тим, герцог де Гіз протискається крізь оточуючих і підходить до мене.

— Як ви? — запитує він.

— Бажаю побачити за обрієм Париж.

— Ми побачимо його до заходу сонця.

— Гадаєте, ми більше не зупинятимемось?

Про таку можливість я не подумала. Відстань від Мо до Парижа — більше п’ятнадцяти льє. Коні можуть витримати таку подорож, але здійснити її за один день у супроводі піхоти — надзвичайне, майже неможливе випробування.

— Як мені відомо, ні.

— А пікінери?

— Ті, хто не зможуть рухатися далі, залишаться позаду.

— Мені здається, ми маємо не так уже й багато солдатів, аби жертвувати кимось.

— Можливо. Але я певен, що їх недостатньо для перемоги, якщо ми дамо протестантам час наздогнати нас.

— Не будьте нудним, немов стара бабця, Гізе,— Анжу обходить мого коня.— Ви розтривожите мою сестру. Для досягнення перемоги нам не потрібні рівні сили, адже у бій вступають браві католики.

— Прошу вибачення, ваша високосте,— мовить до мене герцог.— Я не мав наміру налякати вас, лише пояснював наші дії,— потім, розвернувшись до Анжу, він каже: — Я поділяю ваше прагнення битися у наступній війні, яка неодмінно розпочнеться після змови єретиків. Маю надію, ми вб’ємо багато протестантів, але я волів би вступати в бій із кращими шансами на перемогу і вже після того, як його величність буде в безпеці,— уклонившись на прощання, герцог повертається до свого коня.

Анжу сміється.

— Сподіваюсь, страшні пророцтва герцога не зіпсували вам апетит. Нам пропонують хліб і сир.

Хліб і сир? Після майже восьми годин у сідлі...

Генріх відводить мене до матері, Карла та Марі. Мати роздає жалюгідну провізію. Змерзла та голодна, я пригортаюсь до Карла, аби відчути заспокійливе тепло його тіла. Вельми сумне видовище: притиснувшись одне до одного, представники шляхетного роду Валуа жадібно жують убогий обід. Це засмучує і лякає. Генріх може поводитися самовпевнено, якщо бажає, але ніхто, крім нього, не радіє перспективі зіткнутися з військом протестантів дорогою додому.

Невдовзі після того, як мати наказує нам забиратися в сідло, сонце зникає.

— Невже нам ні в чому не щастить? — з досадою мовить Карл.— Ще й дощить на додачу?

Мати вертиться в сідлі.

— Ваша величносте, я сказала би, що нам дуже щастить. Ми маємо перевагу в часі й поки що не бачили жодного протестантського солдата.

— Пані, ви дивуєте мене! Протестанти переслідують нас незалежно від того, бачимо ми їх чи ні. Це принизливо. Справжнє божевілля. Вони змушують мене почуватися й виглядати дурнем. Присягаюся, вони заплатять за це!

— Вони заплатять, так,— попри оціпеніння, я розпізнаю погрозу, що бринить у голосі матері.— Повною мірою. Ми переслідуватимемо їх скрізь, навіть у власному ліжку, їм не вдасться уникнути покарання за підлу зраду.

— Ви...— відповідь Карла уриває крик.

Ми заклякаємо, а оточуючі нас пікінери розвертаються. «Кіннота!» — лунає шепіт серед завмерлих людей.

Анжу підводиться на стременах.

— Можливо, нам не доведеться переслідувати гугенотів, пані.

Я плачу.

— Контролюйте себе,— відрізає мати.

Я затуляю рота, аби приглушити ридання. Оминаючи пікінерів, начальник охорони наближається до Карла.

— Ваша величносте, наші розвідники вгледіли кінноту гугенотів менше, ніж за півмилі від того великого пагорба. Здається, вони ні на кого не чекають, а рухаються тією ж дорогою, що й ми, але у протилежному напрямку.

— Вони шукають нас,— зауважує мати.

— Шукають, проте не знаходять. З невідомих причин вони не використовують розвідників.

— Вони гадають, що ми перебуваємо в Мо,— припускає герцог Д’Омаль.— Вони не мають підстав запідозрити, де ми є.

Дякувати Богу за маленькі радощі. Що ж можна вдіяти? Сповнена страху, я ледве дихаю.

— Якби ми залишилися в Мо, мали б змогу захистити себе,— похмуро каже Анна де Монморансі.

— Суперечки стосовно нашого рішення ні до чого не призведуть,— мовить мати.— Ми тут. Гугеноти — там. І що тепер?

— Можна відступити. Звернути на іншу дорогу,— вмовляє констебль.

— Я не відступатиму, немов загнаний собаками кролик! — люто каже Карл.

— Добре сказано! До бою! — Анжу хапається за руків’я свого меча, і я відчуваю, як у горлі застрягає гарячий клубок.

— Краще не битися, а зробити вигляд, ніби ми готуємось до бою,— втручається Д’Омаль.— Те, що вони не очікують нас зустріти, дає нам перевагу. Якщо ми їхатимемо швидко, перетнемо дорогу гугенотам невдовзі після того, як вони почують кроки наших солдатів. Вони не матимуть часу порахувати нас і визначити свою перевагу. Захоплені зненацька, вони навряд чи захочуть нападати.

Начальник охорони киває.

— Я накажу пікінерам бігти на них. Це виглядає досить страшно — нас можуть пропустити.

— Мені не подобається це «можуть»,— констебль хитає головою.

— Мені аж ніяк не подобається така ситуація, але король не хоче відступати, і я з ним погоджуюсь.

Д’Омаль кидає на констебля тріумфальний погляд.

— Ваші величності, я радив би вам їхати в оточенні всіх озброєних чоловіків та великої кількості солдатів на конях. Коли ми проїдемо повз негідників-гугенотів, можна буде стрімко мчати до Парижа.

— Деяких солдатів я залишу, аби вони завадили протестантам вирушити слідом за нами і змусили їх швидше забратися геть,— додає начальник охорони.

Мати переводить погляд із герцога на начальника.

— Мерщій! Треба все підготувати.

Поки солдати готуються, я намагаюсь стримати майже нездоланне бажання кричати. Я підозрюю, що мені це вдається лише тому, що бракує подиху, а не тому, що я маю силу волі. Важкий камінь давить на серце. Мати надто зосередилася на розмові з Карлом і не може втішити мене. Анжу надто збуджений. Проте, коли охоронці короля оточують нас, дехто таки приносить мені втіху. До мене наближається герцог де Гіз. Нахилившись, він каже:

— Ви маєте молитися, ваша високосте, а я маю битися, і колись ми вдвох розповідатимемо про цей день нашим онукам.

Ми рушаємо. Пікінери швидко піднімаються на пологий пагорб, що височіє попереду. Я впевнена, що з вершини нам удасться розгледіти людей Конде. Гадаючи, скільки їх може бути, я так міцно стискаю поводи, що на долонях залишаються подряпини. Пікінери зникають за пагорбом. Я затримую подих. Нічого. З вершини не видно нічого, крім іншого, вищого пагорба. Під час спуску ми потрапляємо в затиснуту між опуклостями западину; поки ми спускаємося, я відчуваю, як у грудях усе обривається, мої руки намертво вчепилися в поводи. Я молюсь, як і просив мене герцог. Молюсь, аби сталося диво: ми опинимось на вершині наступного пагорба й нічого не побачимо: протестанти звернули в інший бік або Божа рука прибрала їх із нашого шляху. Мої молитви марні. Діставшись іншої вершини, всі раптом зупиняються попри те, що жодної команди не пролунало. За сто ярдів від підніжжя низка вершників просувається уздовж дороги.

Я одразу помічаю Конде. У цю ж саму мить чую, як Гіз шепоче: «Коліньї»,— шепоче так, наче це слово має огидний смак.

Два лідери й не менше тисячі воїнів. Вражаюче море коней.

Вдивляючись в обличчя найближчих протестантів, я бачу, що вони теж здивовані. Як і ми, вони витріщаються на нас із роззявленими ротами. Цікаво, чи знають вони напевно, хто ми такі. Чи вгледіли вони короля серед наших рядів?

Різкий наказ. Ми прямуємо вниз. Діставшись рівнини, затримуємось. Ще один наказ. Пікінери опускають зброю, займаючи наступальну позицію, а барабани, які весь цей час мовчали, аби не видати нашу присутність, починають гриміти. Моє серце калатає в одному ритмі з барабанним дробом. Пікінери рухаються хутчіше, наставивши вістря списів у бік ворога. За ними йдуть солдати з мечами в обох руках і невелика кількість кінноти.

Це вирішальна мить для протестантів. Вони атакуватимуть? Чи відійдуть і пропустять нас? Я відчуваю запаморочення і боюсь, що впаду з коня, і мене затопчуть незалежно від того, чим закінчиться протистояння.

Коли стіна списів майже насувається на першу лінію ворожого війська, Конде щось вигукує. Він робить знак рукою, і його люди звертають з дороги, від’їжджаючи праворуч.

Анжу тріумфально кричить. Мати кидає на нього вбивчий погляд, від якого Сена могла би вкритися кригою в серпні.

— Панове,— викрикує вона,— виконуйте ваш обов’язок відносно короля.

Солдати витягають мечі.

— Діти,— веде далі вона,— коли пікінери вирушать навздогін за єретиками, якнайшвидше мчіть уперед. Не зупиняйтесь. Не озирайтесь. А ви, Генріху, не звертайтесь до наших ворогів. Жодних іронічних привітань або гучних образ.

Анжу кривиться, але нічого не відповідає.

Ми з нетерпінням чекаємо на сигнал, проте минає деякий час, доки протестанти звільняють шлях. Коли останні вершники відходять на притоптану траву, Д’Омаль кричить: «їдьмо!». Він пришпорює коня. За ним — Карл. Я підострожую мого коня. Він не в найкращій формі, але підкорюється, рвонувши вперед. «Біжи!» — думаю я. Біжи.

Я люблю верхову їзду — що швидше, то краще,— але в цю мить не відчуваю радості. Свист вітру у вухах і тупіт копит не приносять мені жодного задоволення. Дорожній пил звивається коричневими хмарами щоразу, як кожен утомлений кінь пускається в галоп. Я запитую себе, чи протестанти розвернулися й готуються перейти в атаку, але не дозволяю собі озиратися. Коли ми проїхали близько півмилі, мій кінь уповільнює ходу. Я не можу змиритися з думкою, що мені доведеться відстати. Я знову люто б’ю ногами обидва його боки. Кінь пронизливо ірже й летить стрілою, вчергове пускаючись у галоп, який я не контролюю. Ми мчимо, як вихор, повз інших вершників, доки я не опиняюсь попереду королівської свити. Я чую, як мати гучно кличе мене, й відчайдушно намагаюсь стримати коня, але керувати ним неможливо, тож я лише притискаюсь до сідла. Поступово кінь заспокоюється й переходить у клус, унаслідок чого я нарешті маю можливість його зупинити. Виснажена, я тремчу. Аж тут до мене одночасно наближаються двоє вершників: Анжу та Гіз.

— Чудове божевілля,— схвально каже мій брат.— Закладаюсь, серед протестантів не знайдеться і двох чоловіків, здатних так добре триматися в сідлі.

Я радію цьому компліменту і змушую себе поводитися невимушено, як Анжу, ховаючи страх за усмішкою.

— Божевілля, це точно,— озивається Гіз. У його голосі не чути захоплення.

Коли до нас підходить мати, вираз її обличчя не залишає сумнівів, що вона поділяє думку герцога щодо моєї нерозважливості.

— Якщо ви не можете контролювати цього коня,— каже вона,— вам краще підсісти до когось.

Приємні слова Анжу втрачають привабливість.

— Пані, мій кінь лише відреагував на страх, що відчувався скрізь. Не думаю, що він знову зірветься. Навіть якщо спробує, йому забракне сил.

— Ваша величносте, нам необхідно змінити коней,— втручається барон де Рец,— якщо ми прагнемо відірватися від Конде. Я поїду вперед і розвідаю, що можна зробити.

Щойно матері нагадують про протестантів, вона цокає язиком і рушає далі.

— Заплатіть, скільки потрібно,— наказує вона барону.

Він віддає честь і безжально підострожує свого коня.

Цікаво, як далеко домчить ця тварина? Може, ми побачимо барона на дорозі поряд із її трупом?

Здається, нам пощастило, адже ми не натрапляємо на нього, доки не дістаємося Шеля, де барон чекає на нас із новими конями. Їх недостатньо. Вистачить лише деяким вершникам. Усі інші змушені втрачати коней, одного за одним. Я хвилююсь за них. Однак не менше я хвилююсь за нас: що більше коней гине, то менше королівських охоронців нас супроводжує. Ті вершники, які залишаються, втомлені більше за власних коней. У мене болить спина так само, як і руки. Ми не розмовляємо. Мовчки ідемо клусом, аж доки — благословенне видовище! — вдалині не височіють стіни Парижа. Передзахідне сонце надає місту вогняного блиску.

Віднині ми жорстоко пришпорюємо коней, сподіваючись досягти воріт, перш ніж вони зачиняться. Нажахана, я зачаровано спостерігаю, як кінь кардинала Лотаринзького падає мертвим. Його брат Д’Омаль зупиняється підхопити кардинала. Ще декілька королівських охоронців втрачають коней. На відміну від його превелебності, вони ідуть пішки. Я не знаю, чи хтось підхопить мене, якщо мій кінь упаде. Я не знаю, чи зупинюсь я заради когось. Я усвідомлюю, що плачу, лише тоді, коли ми проїжджаємо ворота, й мені доводиться витерти очі, аби роздивитися дорогу.

Я не єдина, хто проливає сльози. У дворі Лувру Марі впадає в істерику, гірко ридаючи на землі біля свого спітнілого, вкритого піною коня. Карл намагається допомогти їй підвестися, проте спотикається — перенапружені ноги не тримають його. Я бажаю спішитися, але мені бракує сил. І знову на допомогу приходить Гіз. Піднявшись драбиною, яку приніс служник, він наполовину піднімає мене вгору, наполовину витягає із сідла.

— З вами все гаразд,— ніжно каже він.— Ви вдома.

Може, я й удома, але зі мною не все гаразд. Я довго не почуватимуся добре. Принаймні, доки не повернуться живими мої подруги, які застрягли бозна-де, між Мо та Парижем. І доки ми своїми мечами не навчимо протестантів виконувати їхній обов’язок перед королем.

Глава 6 Жовтень, 1567 — Париж, Франція

к нам змусити цього чоловіка ворушитися? — мати відривається від депеші, яку читала, і б’є кулаком об стіл.

Барон де Рец, який сидить навпроти неї, підстрибує, але я намагаюсь сидіти тихо й не рухатися. Завдяки Анжу я заховалася в місці, про існування якого ніколи не знала, і зараз підглядаю за ними крізь отвір, зроблений, вочевидь, саме з такою метою.

— Минуло більше місяця відтоді, як ми примчали сюди, тікаючи від тих, хто насмілився на жахливу зраду,— веде далі мати.— Вимоги протестантів перетворюють перемовини на фарс. Його величність наказав повстанцям скласти зброю. Цей наказ ніхто не виконав. А констебль усе ще вагається!

— Він надто старий, пані,— Генріх торкається чогось на рукаві свого камзола і зневажливо кривить губи.— Монморансі більше переймається своїм травленням, ніж командуванням військами його величності.

— Унаслідок блокади єретиків люди голодують,— каже барон.— Охоплені відчаєм, вони можуть звинуватити короля, а це неприпустимо. Напишіть констеблю. Накажіть йому вирушити до Сен-Дені та атакувати.

— Я вчиню краще. Оскільки він не приносить користі своєю бездіяльністю, хай іде до нас. Побачимо, чи здатен він бурмотіти такі ж непереконливі заспокійливі слова, як у його листах, коли буде змушений дивитися мені у вічі,— мати жужмить аркуш і кидає його на стіл.

Я не уявляю, як можна перечити матері, коли вона пронизує поглядом співрозмовника. На мить мені здається, що вона мене бачить, і я тремчу.

— Я накажу йому приїхати,— барон підводиться.

— Ви звільнете констебля з посади? — запитує мій брат, коли вони з матір’ю залишаються наодинці.

— Майте терпіння, сину. Вам вистачає сміливості, але треба поводитися дипломатичніше. Констебль Монморансі був добрим другом вашого батька. Більше того, він був надійним щитом, що захистив нас від представників Лотаринзького дому та Гізів після смерті вашого брата Франциска. Не можна так легко відштовхувати тих, хто віддано служив нам.

— До біса його!

Мати піднімає руку.

— Коли констебль розпочне бойові дії, я відправлю на війну молодих і сильних чоловіків. Ви будете воєначальником, як і інші ваші однолітки. Я знаю, що війна — справа молодих, і король у розквіті сил потребує підтримки воїнів свого віку.

— Ви пишатиметеся мною, пані.

— Як і завжди. Тепер ідіть і знайдіть собі якесь заняття.

Кілька хвилин по тому Анжу звільняє мене з моєї схованки.

— Щасливі? — запитує він.

— Так. І ви теж маєте бути щасливим. Ви поведете війська в бій.

— Це лише початок, і я не заспокоюся, доки не отримаю від матері бажану нагороду й не очолю всі королівські війська.

— Невже вам завжди мало того, що ви маєте? — я намагаюсь вимовляти це обурено, але насправді мені все подобається. Амбіції Анжу гідні похвали, і він знає, що я захоплююсь ним. Можливо, тому він нахиляється і цілує мене в щоку.

— Коли ви зі мною, я задоволений.

— Гаразд, і як ми розважимось сьогодні?

— Хіба ви не хочете побігти до герцогині де Невер і баронеси де Сов, аби розповісти їм усе, що почули?

Я хочу цього дуже сильно. Проте я вперто проводжу кампанію з розлучення Генріха і мадемуазель де Р’є. Тож плітки про те, що я чула, можуть зачекати.

— Якщо ви бажаєте, я піду...

— Ні, не треба! — Генріх знову усміхається.— Запрошую вас подивитися, як я тренуюсь із моїм новим маленьким мечем.

— Згодна,— я беру його під руку.

Останнім часом Карл дуже зайнятий підготовкою до останніх етапів створення королівської Академії фехтувального мистецтва. Анжу з ентузіазмом пропонує свої ідеї та підтримку не лише тому, що поділяє загальне захоплення фехтуванням, а й тому, що шукає прихильності короля, аби той посприяв здійсненню його планів.

Спершу ми прямуємо до апартаментів брата. Я спостерігаю, як він знімає камзол і шукає щось зручніше для фехтування. Милуючись м’язами його спини, я думаю, чи прийде герцог де Гіз на тренування з іншими молодими людьми. Після нашого повернення до Лувра я майже не бачила герцога і з сумом усвідомлюю, що ймовірність зустріти його на сьогоднішньому тренуванні надзвичайно мала, адже його родичі потурбувалися, аби він якнайшвидше вирушив на захисну лінію і не дозволив констеблю пожинати лаври самому. Тепер це побоювання видається безглуздим.

Анжу вбирається в нову сорочку. Просуваючи голову крізь комір, він каже:

— До речі, я маю розповісти вам дещо цікаве. Учора наша мати отримала листа від Єлизавети: наша сестра скаржиться, що поведінка дона Карлоса стає геть неврівноваженою. Він агресивно чіплявся до неї. Єлизавета докладає всіх зусиль, приховуючи ці та інші ознаки божевілля від батька принца. Ці спроби наша мати називає «недоречною ніжністю до нікому не потрібного хлопця», але боїться, що король Іспанії незабаром ізолює її пасинка від світу задля його ж блага.

Підхопивши рапіру, Генріх робить кілька коротких випадів, із кожним ударом дедалі нижче схиляючи коліно.

— Ви дуже раді, чи не так?

— Неймовірно!

Так, я рада, що дон Карлос не мій чоловік, і рада, що проблеми з головою таки здолали його. Я знаю, що радіти такому лиху погано, але не можу позбутися п’янкого відчуття помсти, дізнавшись, що чоловік, який насміхався з перспективи одружитися зі мною, став навіженим, здатним лише верзти нісенітниці. Поразка в битві за руку і серце божевільного не є поразкою.

Проте... рана, якої завдала мені зневага принца, досі не загоїлася. Божевільний чи ні, але дон Карлос заручений з донькою імператора, а я все ще не знайшла нареченого. Хоча мені відомо, що мати цілком захоплена думками про війну, і так має бути, але я воліла би звернути її увагу на пошуки мого майбутнього чоловіка.

— Чому ви зітхаєте? — запитує Анжу.

— Я не зітхаю! — активно заперечую я.— Ви колись думали про одруження?

— Ні,— відповідає Анжу, і голос його лунає на диво мляво.— Мені не дозволять зробити вибір самому, а пропозиції матері жахливі.

Якщо під «вибором» мій брат має на увазі мадемуазель де Р’є, я щиро радію, що йому відмовляють у цьому праві.

Він виймає меч із піхов.

— Мати — не єдина, хто дратує мене шлюбними пропозиціями. Присягаюсь, герцог де Гіз натякав на вдову нашого брата — байдуже, що Марія Стюарт уже має чоловіка.

— Коли ви бачили герцога?

— У таборі, коли востаннє був там із Карлом на огляді військ,— Генріх пронизливо дивиться на мене.

Я знервовано відводжу погляд, а потім беру його під руку і кажу:

— Ходімо. Я гадала, ви маєте намір вразити мене вашим фехтувальним мистецтвом.

Він нахиляється і цілує мене в маківку. Я відчуваю, що він вдихає аромат моїх парфумів, його улюблених. Випроставшись, він мовить:

— Я сподіваюсь вражати вас завжди і будь-якими засобами.

— Упевнена, так і буде. А я скрізь розповідатиму історії про вашу сміливість та відвагу, як і належить люблячій сестрі.

Я не можу сидіти склавши руки! Зчинилася справжня різанина, а я змушена її проґавити.

Монморансі нарешті вступив у бій з Конде та його протестантами. Констебль має потужну силу: п’ятнадцять тисяч піхоти, три тисячі кінноти та вісімнадцять чудових нових гармат. Протестанти в Сен-Дені не мають і сьомої частини. Уявляю, як єретики тремтять у цю мить — принаймні ті, яких ще не відправили відповідати перед Богом. Як вони мають кричати, коли католики простромлюють їх списами або рубають мечами!

Минулої ночі Анжу приєднався до констебля. Цього ранку Карл теж вирушив туди, щоб спостерігати за перебігом подій з безпечної відстані. Ми з матір’ю залишилися чекати на звістку про славний кінець битви. Ця звістка незабаром надійде, адже бій розпочався кілька годин тому. Я кусаю нігті й тиняюсь від одного вікна до іншого попри те, що нічого не видно. Вранці ми чули залпи артилерії його величності, але згодом вони припинилися. Звісно, з такої відстані ми не маємо можливості щось почути; проте, я так цього жадаю, що постійно нашорошую вуха. На відміну від мене, мати сидить за своїм столом і щось пише.

— Маргарито,— каже вона, звертаючи до мене погляд.— Якщо не можете сидіти спокійно, вам краще піти.

Я заклякаю. З нагоди сьогоднішньої битви мені зробили поступку і дозволили перейти до кабінету матері разом із герцогинею Д’Юзес, а не замкнули в кімнаті з іншими фрейлінами. Безперечно, у багатолюдному товаристві ми проводили б час веселіше, обговорювали, що відбувається на полі бою, і взагалі було б значно цікавіше, але мати першою дізнається новини. Я змушую себе сісти біля шахівниці матері та повільно розставляю фігури, уявляючи, що кожна з них — людина, яку я знаю. Анжу — червоний король, хоча я справедливо припускаю, що ним має бути Карл. Фігури вирізьблені дуже вишукано, особливо вражають лицарі. Можливо, тому я уявляю, що один із них — герцог де Гіз. Я проводжу пальцем уздовж цієї фігури, перш ніж зробити хід. Після чого розвертаю шахівницю і граю від іншої сторони.

Я розігрую третю партію білими, коли двері навстіж відчиняються. Важко дихаючи, поріг переступає солдат приблизно мого віку.

— Ваша величносте,— каже він,— констебль Монморансі зазнав поразки. Він уже на шляху до Парижа, але всі розуміють, що цей переїзд потрібен лише для того, аби він міг спокійно померти вдома.

Мати навіть не зблідла. Жоден м’яз не ворухнеться на її обличчі.

— Прикро це чути, але що відомо про битву?

— Принц Конде має диявольський талан,— юнак хреститься так, наче згадка про принца може викликати сатану.— Він прорвався крізь нашу лінію. Саме тоді, коли він пішов у наступ, Монморансі отримав поранення.

— Конде атакував?

— Він випередив нас.

— Неймовірно! Ваш брат мав рацію.— Мати повертається до мене.— Констебль надто старий для таких доручень,— укотре звернувши увагу на солдата, вона суворо дивиться на нього.— Я почула від вас погані новини, тепер переходьте до кращих.

В очах юнака я бачу страх. Боже милостивий, а якщо він не приніс кращих новин? Я молюсь, аби принаймні не було гірших.

— Ми майже наздогнали Конде. Герцог Анжуйський кричав нам хапати його. Але люди Конде врятували принца.

Можу лише уявити, як лаявся мій брат, коли це сталося. Мати глибше занурюється в крісло.

— Але ми зупинили їхній наступ,— швидко додає посланець.— Вони мають недостатньо солдатів, аби протриматися цей день. Поза сумнівом, у наступному звіті вашій величності повідомлять, що протестанти тікають.

— Саме такі новини ми бажаємо почути, і горе тому, хто принесе інші звістки.

Цікаво, чи думає солдат, що краще померти, ніж принести наступну депешу; якби я була у його шкурі, мої думки були б саме такими.

— З дозволу вашої величності я повертаюсь на поле бою.

Мати коротко киває. Юнак миттєво зникає. Коли двері зачиняються, її величність підводиться і прямує до того ж самого вікна, від якого змусила мене відійти.

— Боже мій! — каже вона, вдаряючи по підвіконню.— Невже це забагато — просити величезну армію його величності знищити двадцять п’ять тисяч супротивників? Я могла б сама їх убити, тому що маю хист до цього. А констебль — ні.

— Ваша величність відвідає його? — запитує герцогиня Д’Юзес.

— Ні. Виправдання від чоловіка, який помирає, влаштовує мене не більше, ніж виправдання від того, хто житиме довше,— розвернувшись, мати сідає за письмовий стіл і зітхає.— Однак оскільки я добра християнка, я надішлю йому листа, у якому напишу, що засмучена його пораненням і молюсь, аби він одужав.

— Анжу має хист до військової справи,— кажу я.

Мати відкладає перо, яке щойно взяла. Я напружуюсь, готуючись почути, що моя думка нікого не цікавить. Натомість вона усміхається.

— Генріх успадкував найкращі якості від мене, і незабаром я побачу, як він скористається цим у боротьбі проти ворогів короля.

Коли сутеніє, заходить Анжу, спітнілий та злий.

— Ми втратили все — людей, коней, час,— каже він, швидко нахиляючись, щоб поцілувати матір.— І заради чого? — Наливши собі келих вина, Анжу плюхається в крісло, не зважаючи на бруд, який залишає скрізь.— Упевнений, це вас шокує, але мушу повідомити, що вночі наші позиції майже не змінилися порівняно з тими, які ми зайняли на світанку. Ми просунулися вперед, але йдеться про ярди, а не про милі,— одним духом вихиливши келих, він витирає рота зворотним боком долоні.— Я поїхав до міста з Карлом.

— Де король? — запитує мати.

— Унизу, у дворі, б’є конюха.

Отже, внаслідок цієї поразки Карл піддався гніву. Я здригаюсь від думки, що такий настрій може тривати днями й завдати шкоди не лише нещасному конюху, а й багатьом іншим людям.

— Маєте якісь звістки про стан констебля? — запитує Генріх, струшуючи бруд із чобіт на килим.

— Коли він помре, звістку надішлють із вулиці Сант-Авуа,— незворушно відповідає мати.— І що б ви не думали про його сьогоднішню поведінку, ви мусите виявити належну повагу до констебля після його смерті. Зрештою, немає нічого поганого і загрозливого у тому, що послідовник хвалить попередника, ураховуючи, що останній мертвий.

— Що ви маєте на увазі?

— Ваш брат призначить вас генерал-лейтенантом.

Широка усмішка осяює обличчя Генріха.

— А герцога де Гіза я призначу заступником мого брата.

Карл стоїть у проході. На відміну від Анжу, його вбрання чисте за винятком носка його правого чобота, де я чітко бачу плями крові. Я також бачу, що фаланги пальців його правої руки подряпані та кровоточать, хоча він, здається, нічого не помічає.

— Гіз чудово бився, і це, на жаль, вирізняє його з-поміж інших. Можливо, Бог на нашому боці, але Коліньї та Конде підтримують сміливіші чоловіки.

Я впевнена, він не хотів, не міг принизити нашого брата. Але усмішка на обличчі Анжу зникає.

Увійшовши до кімнати, Карл дивиться на одного з собак матері, що скрутився клубочком біля ніжки її робочого стола. Мене охоплює жахливе передчуття, що він ударить його. Мабуть, мати думає так само, адже каже:

— Ваша величносте, якщо вам треба вдарити щось, будь ласка, обмежтесь меблями. Я погано сприймаю насильство над моїми тваринами.

— Мені не треба щось бити. Мені треба когось убити.

— Хіба ви не вбили конюха? — запитує мати.

— Гадаю, ні. Можливо, варто повернутися й покінчити з ним.

— Робіть як знаєте.

Така відповідь налякала би багатьох, але не мене. Мати добре знає Карла, і я теж. Якщо йому щось заборонити, він неодмінно це зробить. Якщо зараз він повернеться до двору і вб’є хлопця, він учинить так усупереч її величності, а не тому, що послухається її поради. Король залишається на місці, і я відчуваю полегшення. Аж тут, демонструючи підступність, яку я не розумію, Анжу виймає свій кинджал і простягає його Карлу.

Я сиджу спокійно, настільки спокійно, що, якби не дихала, можна було б подумати, що я скам’яніла, гадаючи, чи візьме Карл зброю. Його очі люто виблискують, немов полум’я в коминку. Щелепи стискаються. Присягаюсь, я бачу, як його забризкана кров’ю рука піднімається, й у цю саму мить Генріх підносить кинджал ближче, мовлячи:

— Я піду з вами, якщо бажаєте. Можемо трохи розважитися.

— Заберіть ваш кинджал,— голос Карла сповнений відрази, можна подумати, що це Анжу першим запропонував убити конюха, а не він.— Скористайтесь ним, аби різати моїх ворогів. Якби констебль не помирав, було б непогано розпочати з нього,— Карл обома руками міцно стискає скроні.— Мої думки випереджають одна одну, а голова нестерпно болить,— ображено промовляє він у той час, як його тіло, напружене від гніву відтоді, як він зайшов, розслабляється.

Ненавиджу спостерігати за його стражданнями. Уже не вперше я дивуюсь, навіщо Бог покарав його цими жахливими нападами люті. Якби їх не було, він мав би найприємнішу вдачу.

— Ваша величносте,— кажу я,— ви дозволите мені супроводити вас до ваших апартаментів, перев’язати вам руку і покласти компрес?

— Так,— він жестом кличе мене до себе.

Коли я наближаюсь, він тяжко спирається однією рукою на мої плечі й давить так сильно, що я ледве тримаюсь на ногах. Таке враження, що він був на полі бою з іншими воїнами і бився до повного виснаження.

Мати схвально дивиться на мене.

— Я накажу принести вам випити щось заспокійливе перед сном,— каже вона Карлу.

Ми повільно прямуємо до королівських апартаментів. Із кожним кроком мій брат рухається незграбніше. Служники двічі намагалися звільнити мене від цього тягаря, й щоразу король знову впадав у збудження, відмахувався від них і сипав прокльонами. Діставшись передпокою, він у такій самій манері відсилає геть свого камердинера.

— Принести вам чогось випити чи поїсти? — запитую я, допомагаючи йому вмоститися в кріслі.— Можливо, це відновить ваші сили.

— Я не хочу відновлювати сили — хочу лише заспокоїтися.

Я киваю головою. Переходжу до його опочивальні, наливаю трохи води в чашу і додаю масло з лимонним бальзамом. Схопивши шматок чистої тканини, я повертаюсь і бачу, що Карл обхопив голову руками. Підсунувши до нього стілець, я ніжно беру його руку.

— Відкиньтесь назад,— прошу я,— підніміть ноги та дозвольте мені покласти компрес.

Він ворушиться повільно, немов старезний дід. Розстібає камзол, піднімає ноги на стілець і відкидає голову назад із таким виглядом, наче саме зусилля завдає йому болю. Я відриваю смужку тканини, занурюю решту у воду, викручую і кладу йому на лоба. Його очі заплющуються, але обличчя все ще напружене.

Схилившись над ним, я перев’язую йому руку тією ж смужкою, яку щойно відірвала. Закінчивши, запитую:

— Покликати вашу няньку?

— Ні, посидьте зі мною хвилинку.

Я змінюю позу: сідаю на підлогу біля нього, тримаючи чашу в руках.

Поступово його дихання уповільнюється. По кількох хвилинах, все ще не розплющуючи очей, Карл каже:

— Ви — ангел.

— Ні, ваша величносте, але, сподіваюсь, я хороша сестра та вірна піддана.

— Гаразд, хай буде так. Ви єдина, хто нічого не просить в обмін на доброту, принаймні єдина, з ким мене пов’язують узи крові,— він зітхає.— Марі достатньо того, що я даю, більше вона не просить. Якби ж я міг...

Він замовкає, залишаючи мене в сумнівах щодо його бажань. Якби ж він міг одружитися на Марі? Може, він хоче, аби навколо нього було менше амбітних і жадібних осіб? Я відчуваю, що мушу заступитися за найрідніших йому людей.

— Карле, ви несправедливі до матері. Вона бажає найкращого для вас і для Франції.

— Справді? — він знову зітхає, розплющивши очі та зацікавлено дивлячись на мене.— Мабуть, так. Але інколи я маю сумніви. Що ж стосується Анжу, він волів би бути старшим братом — тут жодних сумнівів немає. А тепер він поведе мої війська.

— Заради вашої слави.

— І своєї.

— Що ж поганого, якщо він служить вам обом? Усі найкращі чоловіки мають амбіції, хіба ні?

— Ваша правда,— він сідає та кидає компрес у чашу. Краплі лимонної води розлітаються, забризкуючи мені обличчя.— Але найгірші чоловіки теж їх мають, люба сестро. Я зрозумів це відтоді, як здобув корону. І ви зрозумієте. Сподіваюсь, не дуже болісно.

Хтось стукає у двері.

— Увійдіть,— гукає Карл.

Поріг переступає герцог де Гіз, увесь укритий пилом і потом.

— А ми саме про вас говорили,— мовить Карл.

Цікаво, до яких чоловіків Карл відносить Гіза — найкращих чи найгірших?

— Ваша величносте, здається, принц Конде має намір знятися з табору.

Карл підхоплюється.

— За ним! Чи ви втомилися і не зможете очолити частину моєї армії та вирушити навздогін?

— Я ніколи не втомлююсь служити моєму королю і готовий очолити будь-яке військо, велике чи мале, аби вирушити туди, куди ви накажете.

— Чудово!

На вилицях Карла вимальовуються дві червоні плями. Уже вдруге після його повернення він шаленіє, цього разу це викликано ентузіазмом, а не гнівом. Я запитую себе, чи знає герцог, що цей раптовий стан піднесення може бути примхливим і небезпечним. Король стискає герцога в обіймах і відпускає з не меншою пристрастю.

— Уперед!

— Кого з ваших людей я маю повести?

Це запитання неприємно дивує Карла: він не звик приймати такі рішення. Більш того, я підозрюю, що він недостатньо володіє інформацією, аби відповісти. Помітивши збентеження мого брата, герцог швидко відмовляється від запитань.

— Вибачте, ваша величносте,— каже він.— Я даремно турбую мого короля запитаннями, які краще залишити для ваших підлеглих. До кого мені звернутися за наказами?

— До нашого брата Анжу. Завтра його буде призначено генерал-лейтенантом.

На обличчі Гіза видно подив, але він миттєво опановує себе, елегантно уклоняється й виходить.

Не минає й миті, як Карл стає стривоженим. Протиснувшись до письмового столу, він вириває аркуш і люто щось пише.

— Ідіть за герцогом,— наказує він, абияк згорнувши аркуш і жбурнувши його мені.— Попросіть його передати це Анжу. Я не хочу, аби мій брат виставив мене дурнем, відмінивши мій наказ.

Я перехоплюю Гіза, коли від апартаментів Анжу його відділяє менше одного метра.

— Ваша милосте! — гукаю я. Зупинившись, він обертається.— Його величність просить передати це герцогу Анжуйському.

— Він уже змінив думку про моє призначення?

— Пане, я не пліткуватиму про зміст листів його величності.

— Вельми чесно,— каже він, приймаючи листа.

— Битва була жахливою? — запитую я.

— Програвати завжди жахливо.

Звісно, я очікувала іншої відповіді; я жадала подробиць про помираючих у багні чоловіків, про запеклі рукопашні бої.

— Але, зрештою, ми переможемо. Ми мусимо,— я пригадую жарт Карла про те, що Бог на нашому боці, а найкращі чоловіки — ні. Проте чоловік, який стоїть переді мною, викликає довіру. Анжу викликає довіру.

— Ваша впевненість надихає, ваша високосте. Я візьму із собою згадку про ваші слова та ваші яскраві очі, коли вирушу на схід.

Мурашки пробігають по моєму тілу. Я бажаю запропонувати йому щось конкретніше, якийсь талісман. Проте це надто сміливо. Поцілунок теж підійшов би. З мого боку це було б дуже люб’язно. Але ж яка безсоромність!

Він простягає руку.

— Чи можу я?..

Я дозволяю і захоплено спостерігаю, як він схиляється над моєю рукою. Його губи, які притискаються до моїх пальців, тверді й гладкі на дотик.

— На щастя,— каже він, випростовуючись. Не знаю, чи зашарілася я, але він — так. Рум’янець помітний навіть крізь шар пилу, і це дивує мене.

— Я молитимусь за вас,— тихо кажу я.

— Це велика честь. Достатньо, що ви думатимете про мене.

Коли він зникає з поля зору, я цілую місце на руці, якого щойно торкався герцог, уявляючи, ніби він цілував мої вуста, а я цілую його у відповідь.

Глава 7 28 вересня 1568 — Париж, Франція

оли Анжу покинув Париж, очоливши королівську армію близько року тому, я думала, що звістка про нашу перемогу надійде швидко. Я мріяла зустріти герцога де Гіза як героя і, можливо, дозволити йому поцілувати не лише мою руку. Однак після битви при Сен-Дені я отримала зовсім не ті новини, на які очікувала. Протестанти захопили Ла-Рошель. Мій кузен, принц Наваррський, приєднався до Конде, внаслідок чого двоє принців повели єретиків проти корони. Чотири місяці я не бачила мого брата та мого гарного герцога. Зрештою, коли підписання мирної угоди в Лонжюмо привело до закінчення протистояння й вони повернулися додому, вони не виглядали переможцями ані у власних очах, ані в очах парижан.

Це несправедливо, й саме так я сказала Анжу. Адже мати пояснила, що нова угода не дає жодних переваг протестантам: все це вони вже отримали завдяки попередній угоді. Але мої слова не переконали брата так само, як і католицьких підданих його величності не переконали відповідні плакати. Анжу перебував у жахливому настрої. Між тим, у містах протестанти почали помирати: їх убивали на вулицях і навіть у власних домівках. Я не раділа цим смертям не тому, що мені було шкода, а тому, що вони розгнівали матір. Я повірила їй, коли вона сказала, що вбивства протестантів спричинять чергову війну.

Сьогодні ми знову воюємо, але цього разу це наша ініціатива, а не протестантів. Уранці Карл підписав едикт у Сен-Mop, який скасовує права єретиків проводити богослужіння, а зараз король іде вулицями Парижа, а попереду несуть останки Святого Дені. За традицією, процесія вшановує святого перед тим, як воїни беруться за зброю. Уперше за багато місяців двір об’єднується.

Крокуючи слідом за королем, я усміхаюсь, коли бачу Анжу: він несе підпору до балдахіна, який прикриває святі реліквії. Задля цього мій брат покинув великий військовий табір в Орлеані. Я промовляю особливу молитву подяки святому за його повернення. За ним іде герцог де Гіз, підтримуючи балдахін ззаду.

Тисячі людей висипали на вулиці, якими йде процесія, щоб насолодитися видовиськом. Я чекаю, коли все закінчиться, чекаю нагоди поговорити з герцогом на бенкеті, який відбудеться згодом. Як завжди, я не мушу довго чекати. Ледве ми зупиняємося, герцог підходить до мого коня й допомагає мені стрибнути в сідло.

— Ваша милосте,— кажу я, приймаючи простягнуту руку і шкодуючи, що не можу торкнутися її без рукавиці.— Я здивована, що ви усміхаєтесь. Коли ми востаннє бачилися при дворі, ви мали надто похмурий вигляд.

— Я почувався пригніченим через ту огидну угоду,— каже він, спираючись рукою на холку мого коня і дивлячись на мене,— а ще мене не влаштовувало товариство, яке я був змушений терпіти.

— Конде та Коліньї пішли раніше за вас, але ви залишалися сумним. Чи ви маєте на увазі товариство Валуа?

— Ні за що у світі,— відповідає він.— Бути в товаристві короля — неабияка честь.— Його рука спускається до стремена, куди я устромлюю ногу; він бере мою ногу і намагається допомогти, але йому не вдається; я смикаю спідницю, ховаючи оголену щиколотку.— А бути у вашому товаристві — неабияка насолода.

— Чи надовго ви та інші чоловіки залишитеся з нами?

— Не можу сказати, але, на жаль, маю сумніви, що надовго.

— На жаль? Нужбо, герцогу, не брешіть мені. Ви ж вирушите навздогін за протестантами — таке доручення потішить вас.

— Правда. Проте я не брешу, адже будь-яке задоволення вимагає жертви. Я відчуватиму задоволення у війні проти ворогів короля, але пожертвую щастям бути поряд із вашою високістю.

Невже його рука рухається вгору? Так, вона піднімається до моєї щиколотки, і це відчуття настільки дивовижне, що я вже не можу ні про що думати. На якусь мить я уявляю, що відчувала би, якби герцог далі ковзнув рукою по гомілці та зупинився на коліні. Аж тут з’являється баронеса де Рец, і герцог відступає назад, забравши руку.

— Ваша високосте,— каже баронеса,— ми не хочемо відставати.

Вона розвертає коня в бік моєї матері, а я їду слідом.

У дворі Лувра Анжу допомагає мені спішитися.

— Сьогодні ваш перший танець — мій,— каже він.

— Навряд. Боюсь, вам доведеться танцювати з мадемуазель де Р’є, оскільки я вже пообіцяла перший танець герцогу де Гізу.

— Справді? Гадаю, герцог переслідує власні інтереси з такою ж швидкістю, з якою виконує мої накази під час бою,— він пропонує мені руку.— Упевнений, ви пообіцяли танець йому, аби роздратувати мене, але в цьому немає потреби: мої стосунки з Рене закінчено. За той час, що я провів в Орлеані, я зрозумів, що вона не варта моєї уваги.

— О Генріху,— я імпульсивно стаю навшпиньки та цілую його,— здається, я танцюватиму з герцогом пізніше, а перший танець все ж таки віддам вам.

Перш ніж він встигає щось відповісти, я біжу геть. Ледве відчинивши двері моїх апартаментів, кличу Жийону. Я розглядаю розкладене на ліжку вбрання для бенкету, поки Жийона роздягає мене. Можливо, я схвалювала їх перед виїздом до Базиліки, але зараз я не задоволена.

Звільнившись від спідниці з фіжмами, я кажу:

— Я змінила рішення щодо моєї сукні. Я хочу рожеву сукню, новий виложистий комір, оздоблений мереживом, і срібний помандер — подарунок герцогині Лотаринзької.

Такий вибір, безперечно, підвищить мої шанси на прихильність Гіза. Рожевий шовк добре відтінятиме колір мого обличчя. Що ж до коміра, мої спостереження дозволили дійти висновку: аби привернути увагу такого привабливого чоловіка, як герцог, розумно потішити його погляд не лише рум’яними щоками.

Жийона покірно підбирає відкинуте вбрання, яке так старанно підготувала для мене, й прямує до гардероба.

На туалетному столику я відкриваю кілька флаконів у пошуках ідеального аромату. Якби ж я мала парфуми, які щойно привезли матері з Флоренції. Її фрейліни передавали їх одна одній, і всі визнали цей аромат чарівним. Я теж прагну бути чарівною. Зрештою, я змушена обрати парфуми серед тих, що мені доступні. Я наливаю щедру порцію в долоні, потім занурюю руки в комір сорочки і масажую між грудей. Наостанок втираю те, що залишилося, у потилицю, біля лінії росту волосся.

Жийона повертається. Замінивши мою сорочку на нову, вона зупиняється, принюхується й дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Я вже не маленька дівчинка,— кажу я,— і сьогодні я хочу пахнути, як усі придворні дами.

А ще я хочу фліртувати, як вони. І в цьому мені потрібна допомога. Убравшись у сукню, я одразу вирушаю до воріт чекати на Генрієтту. Зі свого паланкіну вона бачить мене і, щойно носії зупиняються, запрошує піднятися до неї.

— Маргарито, що трапилось?

Я виразно дивлюсь у бік запнутих завіс.

— Не бійтеся, я сама обираю носіїв мого паланкіну і плачу їм. Відтак, вони охоче стали глухими, сліпими та німими.

— Гра з герцогом де Гізом знову розпочинається, а я майже нічого не знаю про те, що може статися.

— А чого ви хотіли би?

— Поцілувати його.

Генрієтта сміється. Потім, здогадавшись, що мені соромно, вона стискає мою руку.

— Моя люба, я сміюсь не з вашого бажання. Я в захваті від скромності ваших запитів. Уже давно я не спілкувалася з такою невинною п’ятнадцятирічною дівчиною. Це надзвичайно чарівно, і маю зазначити, що саме це зробить вас неперевершеною в очах герцога. Я не раз казала сестрі, що з таким чоловіком, вкрай набожним, який поважає традиції та прагне зберегти найкращі надбання Франції, безсоромна, доступна поведінка не спрацює.

Дуже рада це чути.

— Певно, ви знаєте, як треба цілуватися,— вона витримує паузу й запитально дивиться на мене.— Якщо не знаєте, повірте, це відбувається цілком природно, і вам не знадобляться інструкції. Єдина допомога, яка вам знадобиться,— створити сприятливі обставини. Жінці можуть цілувати руку на балу, і це не викличе скандалу, навіть якщо вона принцеса, але щось більше неможливе,— Генрієтта виразно хмикає.— Що ж, я надам вам таку нагоду. Довірте це мені.

Вона стукає, наказуючи нести паланкін далі, аби ми могли вийти біля самісіньких сходів.

— Але пообіцяйте мені, люба подруго, що ми ще поговоримо, коли ви захочете чогось більшого за поцілунок,— каже вона, поки ми наближаємося до зупинки.

Я не знаю, як реагувати на її безтурботний коментар про «дещо більше за поцілунки». Мої знання про це обмежені, а інформація, яку я маю, дуже суперечлива. Фрейліни, яких мати залучає до зваблення чоловіків, часто жартують, що це нестерпно, але, вочевидь, багато хто насолоджується амурними пригодами. Генрієтта точно насолоджується. Вона рідко залишається без коханця і, здається, отримує неабияке задоволення, доки він їй не набридає. Проте я звикла до думки, що моя цінність полягає у цнотливості, і це, поза сумнівом, біблійна чеснота. Зрештою, я відчула відразу, коли спіймала Анжу на гарячому. Не уявляю, як можна хотіти, аби чоловік притискав тебе до стіни і хапав руками, де йому заманеться. Можливо, варто поділитися цим із Генрієттою: вона значно досвідченіша за мене, і, хоча вважатиме мою наївність чарівною, я бажаю здаватися більш обізнаною у таких питаннях. Тому я втомлено хитаю головою у відповідь, удаючи, ніби все розумію.

Ми заходимо пліч-о-пліч. Сьогодні у склепінчастій залі переважає інша енергетика — дуже чоловіча. Чоловіки видаються більш мужніми, оскільки готуються вирушити на війну. Вони демонстративніше хизуються. Вони більше п’ють, щоправда, якщо йдеться про друзів Анжу, це навряд чи можливо. Вони гучніше жартують. Вечеря галаслива. Я сиджу біля Анжу. Його поведінка відбиває загальні настрої.

— Як же чудово мати можливість веселитися,— каже він.— Ми, чоловіки, маємо вдосталь насититися цивілізованими розвагами. За кілька днів ми блукатимемо під осінніми дощами, прагнучи проливати кров і тонути в її потоках. Не буде гарного вина, музики, ніжних форм і облич,— його рука торкається мого коліна під столом.

— Як мені відомо, ви берете вино з собою,— я усміхаюсь йому, намагаючись визначити, які відчуття викликає його рука, що лежить на стільці біля мого стегна.

— Я волів би взяти вас із собою.

— Це мене дуже потішило б. Багно мені не подобається, але побачити битву... як хвилююче!

— Це справді хвилює. Але надто брутально для ваших очей, Марго. Бажаєте, аби я привіз вам якийсь трофей? Приміром, голову Конде?

— Будь ласка! Я могла би тримати її у скриньці,— я сміюсь над такою перспективою, й Анжу сміється зі мною.

— Якщо я здобуду його голову, підозрюю, що королева захоче наштрикнути її на спис.

— Повертайтесь живим — цього мені достатньо,— я знаю, що серйозність не зовсім доречна, але мій брат наражається на справжню небезпеку, а його життя надзвичайно цінне для мене.

— Просто повернутися — не достатньо,— відповідає він у тому ж галантному тоні, що й раніше.— Я мушу повернутися з перемогою. Не стерплю, якщо друга війна розчарує, як і перша.

— Бідолашний мій! — я стискаю його руку, яка все ще лежить на моїх спідницях.— Навіть не думайте про таку можливість.

Він нахиляється поцілувати мене в щоку і затримується біля мого обличчя.

— Що це за аромат? Він гіпнотизує.

Мені приємно це чути. Якщо мій брат так уважає, молюсь, аби герцог поділяв його думку.

— Може, візьмете з собою флакон моїх парфумів? — запитую я, шукаючи очима Гіза.

Нас відділяє лише один стіл. Його очі прикуті до мене. Я сміливо зустрічаю його погляд, після чого прижмурюю повіки й майже непомітно надуваю губи.

— Будь ласка.

— Сказано — зроблено. Парфуми ваші,— не відводячи погляду від герцога, я уявляю, що це його рука лежить на моєму стільці,— і раптом мене огортає теплом. Я повертаюсь до Анжу.— Ви все ще маєте право на перший танець.

— Яка честь. Чи ви робите це, аби розгнівати мадемуазель де Р’є? Ревнива дурепа.

— Хто з нас дурепа — мадемуазель чи я?

— Обидві, але по-різному. Ви були дурепою, тому що взагалі ревнували до неї, адже вона нічого для мене не значила, була звичайним засобом тренування, що нічим не відрізняється від мого коня або мого меча. Я ніколи не кохав її. А вона дурепа, тому що не може елегантно сприйняти свою відставку.

— Вона не вміє бути елегантною.

— Що правда, то правда. Натомість ви — втілення граційності. Закладаюсь, ваші пестощі такі ж граційні, як і ваші танці.

Я звільняю мою руку від його руки, кладу її на стіл і граю з виделкою.

— А хто замінить мадемуазель?

— Я гадав, ви не хочете, аби їй знайшлася заміна.

Я пригадую темну ніч у Мо і пораду матері, яку вона дала мені.

— Чоловік мусить мати коханку, чи не так? Цього вимагає світське життя. Чому б вам не обрати жінку, якій, на відміну від мадемуазель, не бракує вишуканості?

Мій брат гучно ковтає, піднімає келих і залпом вихиляє.

— Кого б ви запропонували? — його голос лунає приглушено.

Я не замислювалася над цим серйозно. Розглядаючи придворних, які обідають, я помічаю Луїзу де ля Беродьєр.

— На вашому місці я обрала би красуню Руе.

Анжу виглядає розчарованим.

— Вона вишукана, походить із шляхетної родини. І хіба ж не ця пані була коханкою короля? Це означає, що в танці кохання вона тримається граційно. Ви заслуговуєте на гідну партнерку.

— Якщо ви бажаєте бачити мене з нею, я підкорююсь,— він бере мою руку з виделкою і підносить її до своїх губ.— Я практикуватимусь із Руе, доки не настане день, коли я обиратиму самостійно, адже я прагну бути гідним тієї, що затьмарює всіх муз своєю граційністю.

Невже він має на увазі баронесу де Рец? З нею йому точно знадобиться талан — я ніколи не чула пліток про її подружні зради.

Карл підводиться.

— Ходімо,— кажу я братові.— Не хочете прогулятися перед танцями? Я вже сита.

Ми зупиняємось, чекаючи, коли спуститься король, який з одного боку тримає під руку матір, а з іншого — Марі. Потім ідемо далі. Поки Карл прямує до свого місця під позолоченим балдахіном, за столами вже нікого немає. Проходячи повз Гіза, я усміхаюсь йому, моє серце калатає, коли він усміхається у відповідь. Я хочу швидше розпочати: після першого танцю з Анжу маю намір танцювати з герцогом.

Мій брат, завжди чутливий до зміни мого настрою, здогадується про моє нетерпіння. Зупинившись перед матір’ю, він каже:

— Ваша величносте, можливо, король не дуже хоче танцювати, але дехто з нас хоче.

Вона повертається до Карла, який мило перешіптується з Марі. Король поблажливо киває і намагається посадити Марі собі на коліна.

Мати дає знак, і лунає музика — гальярда. Чудово! Природний атлетизм Анжу завжди привертає увагу, а якщо я танцюватиму жваво, можна примудритися, аби герцог на якусь мить побачив мою щиколотку. Сподіваюсь, він спостерігатиме за мною. Ми не єдина пара, яка рухається енергійніше, ніж зазвичай. Шукаючи герцога в натовпі, я з подивом виявляю, що довкола атмосфера якась божевільна. Танцівники задихані. Жінки сяють від радості, а чоловіки переводять погляд з облич на груди. Герцог танцює з принцесою де Порсіан. Мене переповнює гнів, доки я не помічаю, як часто він відвертається від неї і дивиться на мене. Чи справді я бачу томління в його поглядах, чи лише уявляю це, оскільки всім серцем жадаю опинитися біля нього?

Коли танець закінчується, Анжу знову простягає мені руку. Я вже не можу відкладати далі здійснення своїх планів щодо цього вечора, тому я не погоджуюсь.

— Гадаю, вам треба звабити одну жінку.

— Як накажете,— він палко цілує мою руку й відходить, залишивши мене чекати на герцога. Довго чекати не доводиться. Розвернувшись у правий бік, я бачу його зовсім поряд.

— Ваша милосте, ви дозволите запросити вас?

З неабияким задоволенням! Мені знадобилося все моє самовладання, аби не виявити радість, бо це суперечить світським правилам. Я ствердно киваю головою, зберігаючи холодний вираз обличчя. Ми чекаємо. Його рука так близько від моєї, що вони майже торкаються. «Майже» мене не влаштовує. Я хочу, аби музики швидше заграли. Наче у відповідь на моє бажання танцювати й відчути дотик руки герцога, вони розпочинають. Вольта!

Ми розходимось, але я не проти. Попереду багато приємного, й передчуття лише посилить насолоду. Коли герцог уклоняється, я бачу чітко окреслені м’язи його гомілки, гарну форму щиколотки. Він наближається до мене; я беру його витягнуту руку, не просто торкаючись пучками, а даючи змогу повною мірою відчути шовковистість шкіри та вагу моєї долоні. Відчуття божественне, але все відбувається надто стрімко. Ми виконуємо поворот і знову розходимось. Мій подих пришвидшується. Коли ми зустрінемось, він підніматиме мене в першому колі поворотів. Одна лише думка про це викликає несподівані реакції: я відчуваю свої груди так, як ніколи раніше не відчувала, усередині все обривається, а нижче, у потаємних глибинах, прихованих під вбранням, щось начебто тріпоче.

Його рука стискає мій стан. Я торкаюсь плеча герцога і, присягаюсь, мене огортає жаром його тіла навіть крізь камзол. Поки він кружляє мене в танці, моя друга рука лягає на інше його плече; виглядає так, наче ми ось-ось обіймемось. Потім його коліно піднімається, і я присідаю на нього, дозволяючи підкинути моє тіло високо в повітря. Я не вперше танцюю вольту, однак такого досвіду в мене ще не було. Я кудись лечу, в моїй душі — сум’яття. Канделябри, обличчя, шовкове та оксамитове вбрання танцюристів, стеля бальної зали — усе зливається в яскравому вихорі. Кожен сантиметр моєї шкіри на диво чутливий. Вітерець ласкаво обдуває моє обличчя, поки я кружляю й кружляю. Коли ми виконуємо п’ять поворотів і я мушу відійти від Гіза, я ледве тримаюсь на ногах, неначе п’яна, як друзі мого брата. Дорогою я стикаюся з Генрієттою. Вона усміхається і зображує поцілунок.

Знову й знову я повертаюся в обійми герцога. Потім музика — дуже різко, як на мене,— уривається. Я мушу присісти в реверансі; він мусить уклонитися. Коли я випростовуюсь, герцог уже чекає: він переплітає наші руки таким природним жестом, ніби ми не раз це робили. Не промовляючи ані слова, ми приєднуємось до тих, хто повільно обходить залу. Мені все ще переймає подих. Я не знаю, що сказати. Здається, де Гізу теж відібрало мову. Навколо нас усі сміються й весело теревенять. Але ми рухаємося мовчки — говорять лише погляди герцога. У його очах я бачу відверте захоплення, хвилювання і навіть подив — віддзеркалення всіх моїх почуттів.

До нас наближається Генрієтта, тримаючи під руку Бюссі Д’Амбуаза.

— Боже, важко повірити, що вже майже кінець вересня,— Генрієтта демонстративно обмахується віялом.— Я саме казала сеньйору, що деякі вікна треба відчиняти, інакше ми всі задихнемося. Герцогу де Гіз,— вона виступає вперед, бере його під руку і змушує відійти, добряче перелякавши мене,— не могли би ви із сеньйором відчинити вікно для мене та її високості, аби ми подихали свіжим повітрям?

— Якщо бажаєте,— каже Гіз, не приховуючи збентеження.

— Оскільки ми не хочемо застудити когось із танцюючих, можливо, варто знайти вікно в якомусь затишному кутку,— вона підморгує Бюссі.

— Вікно в сусідній кімнаті здається затишним і тихим,— хриплим голосом каже сеньйор.

— Ходімо, герцогу. Гадаю, ви не проти трохи освіжитися подалі від натовпу.

Генрієтта киває Бюссі, який пропонує мені руку. З Генрієттою та герцогом на чолі ми вчотирьох перетинаємо залу. Я бачу Шарлотту, яка стоїть у віддаленому кутку біля майже непомітних дверей для служників. Коли ми наближаємось до неї, вона каже:

— Баронеса де Рец не дивиться,— і найприроднішим жестом відчиняє нам двері.

Ми заходимо всередину. Нас огортає темрява, а потім відчиняються інші двері. За мить я усвідомлюю, що ми опинилися в маленькому червоному салоні.

Підходячи до вікна, Генрієтта вказує на нього:

— Панове, виконуйте ваш обов’язок.

Чоловіки квапливо відчиняють стулки.

— Ой, погляньте,— вигукує Генрієтта так, наче ніколи не була в цій кімнаті, хоча насправді провела тут чимало годин,— сеньйоре де Бюссі, я бачу балкон. Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

Бюссі охоче прямує до залитого передвечірнім сонцем балкону. Генрієтта йде слідом, але перед тим повертається до нас і каже:

— Боюсь, для чотирьох там замало місця. Сподіваюсь, ви не проти залишитися.

Може, вона й замислила якусь хитрість, але тримається в межах етикету.

Ми з герцогом залишаємося самі. Мовчки витріщаємося одне на одного. Думай, дурепо. Незліченну кількість разів ти бачила, як жінки причаровують чоловіків. Що сказала би Флері де Суссі в таку мить?

— Герцогу, для чоловіка, який сьогодні захоплювався моїм товариством, ви надто спокійні,— я намагаюсь промовити це дражливим тоном, як зробила б на моєму місці Флері.

— Прошу вибачення, ваша високосте. Це все танець. Здається, він забрав увесь мій подих і всі мої слова разом із ним,— його голос серйозний так само, як і погляд.

Я не можу жартівливо відповідати на таке зізнання.

— Я теж це відчула.

— А ви відчули ось це? — взявши мою руку, він притискає її до своїх грудей достатньо сильно, аби я відчула серцебиття.

— Воно калатає.

— А ваше?

— Так,— я коливаюсь, але потім переміщую наші стиснуті руки до моїх грудей.

Коли його долоня торкається мене, я відчуваю, як мої груди, у яких тріпоче серце, наливаються томлінням. Він різко вдихає повітря. Піднявши руку, все ще переплетену з моєю рукою, він спершу цілує фаланги моїх пальців, а згодом — зап’ясток. Я вся тремчу.

Він присувається ближче — так близько, що ми опинилися би в обіймах одне одного, якби підняли руки.

— Ваша високосте,— урочисто каже він,— я до нестями кохаю вас. Відтоді, як наші погляди зустрілися в Монсо рік тому, жодна жінка, крім вас, не гідна, аби дивитися на неї двічі.

— І принцеса де Порсіан?

— Принцеса? Вона не варта жодного погляду.

— А вам достатньо поглядів, пане?

— Якщо ви накажете, так. Інакше — ні.

— Я хочу, щоб ви тримали мене, як це було під час нашого танцю.

Він оповиває мій стан однією рукою.

— Так?

— Не зовсім,— я кладу руки йому на плечі так само, як робила, коли ми танцювали вольту.— Ось так краще.

Він оповиває мій стан другою рукою.

— А ось так ще краще.

Я глибоко зітхаю і розслаблено притуляюсь до нього. Чути, як б’ється серце, якого я торкалася мить тому. Його ритм не уповільнився.

Герцог нахиляється до моєї шиї та вдихає аромат парфумів. Я легенько здригаюсь, коли його губи торкаються місця, де шия переходить у вухо.

Відсахнувшись, він дивиться мені у вічі.

— Я образив вас?

— Ні. Просто мої губи заздрять шиї,— цим натяком я впритул наближаюсь до мого прохання.

— Як порядна людина я не можу дозволити собі це.

Він ніжно стискає моє підборіддя великим і вказівним пальцями, пестить його. Рот повільно спускається так, що я, на свій подив, відчуваю і навіть смакую його подих. Нарешті ми цілуємося. Його губи м’якіші, ніж я очікувала від такого м’язистого чоловіка. Вони повністю зливаються з моїми. Потім трохи розмикаються, надихаючи мене вчинити так само. Тихе зітхання вихоплюється з його грудей і передається мені, сповнюючи мене невідомим раніше хвилюванням. Здається, я відчуваю і навіть чую, як кров струмить моїми венами. Коли його язик вступає у гру, мене охоплює неймовірна насолода. Мої руки міцніше стискають його плечі в той час, як мій власний язик відповідає йому. Його пальці відпускають моє підборіддя, а його рука обвиває мою шию, підтримуючи мені голову, яку я в екстазі відкидаю назад. Так, екстаз — єдине доречне слово. Лунає приглушений сміх, і я дивуюсь, чи це моя радість мимоволі виражає себе, аж доки не усвідомлюю, що це Генрієтта сміється на балконі. Я хочу залишитися тут якнайдовше, але тихий наполегливий стукіт змушує нас розійтися.

Генрієтта повертається до кімнати.

— Мені набагато краще,— каже вона.— Судячи з усього, вам теж. Проте час вертатися до зали, доки відсутність її високості не помітили.

Герцог киває і простягає мені руку.

— Ваша милосте, ви з паном Амбуазом повертайтесь звичайним шляхом. Ми з її високістю вийдемо звідси, як і зайшли. Якщо на її відсутність звернули увагу, ніхто й нічого не запідозрить, коли ми потрапимо до зали з різних боків.

Коли я підходжу до потаємних дверей, Генрієтта зупиняє мене, поклавши руку на плече.

— Ну? — запитує вона; її очі яскраво виблискують.

— Я отримала свій поцілунок.

— Я ж обіцяла вам, що це можна владнати,— поблажливо посміхається вона.

— О, Генрієтто, мені здається, я закохалася.

— Кожна дівчина думає, що закохалася в чоловіка, з яким поцілувалася вперше. Це минеться,— вона зводить очі вгору.— Не дивіться так похмуро й ображено. Закоханість справді минає. Якщо не контролювати почуття, вони можуть бути не лише дивовижними, а й руйнівними. Насолоджуйтесь почуттями тут і зараз — поринайте у них — і, зрештою, опануйте. Що швидше ви навчитеся контролювати ваші емоції та потреби, то швидше зможете отримувати задоволення, не наражаючись на небезпеку.

Я не насмілююсь сказати їй, але мені подобаються неконтрольовані почуття. Це дуже схоже на кружляння в повітрі під час вольти.

У кімнаті нас зустрічає Шарлотта. Вона з полегшенням зітхає.

— Якісь проблеми? — запитує Генрієтта.

— Баронеса де Рец шукала Маргариту. Я сказала їй, що бачила, як її високість виходить із герцогом Анжуйським.

— Анжу пішов?

— Утік із красунею Руе. Уявляєте?

Я уявляю, але ця думка не запалює жодної іскри ревнощів. Що б там не відбувалося між ними, це не може бути кращим за поцілунок герцога де Гіза.

— Вона могла би бути його матір’ю! — веде далі Шарлотта.

— Хай розважається,— відповідає Генрієтта.— Я щойно відкрила для себе поцілунки Бюссі Д’Амбуаза. Я вважаю їх достатньо збуджуючими, аби запросити його до мого маленького будиночка сьогодні ввечері. Там я насолоджуватимусь кожним сантиметром його тіла, і я щиро вдячна долі за те, що йому лише дев’ятнадцять років. Я палка прихильниця давнього прислів’я: «Молода плоть живить кохання».

Шарлотта сміється.

— Ходімо, треба показатися баронесі.

Упродовж двох наступних танців я стою біля моєї гувернантки, яка веде розмови на звичні теми. Я не чую ані слова. Я спостерігаю за Гізом через усю залу. Невдовзі мій герцог підходить і знову запрошує мене на танець. Нещодавно наші язики немовби запліталися під час бесіди, але, здається, поцілунок їх розв’язав, і тепер ми обоє жваво розмовляємо. Він нахвалює моє вміння танцювати, мою зовнішність, мій голос. Ми говоримо про війну, і я висловлюю впевненість, що він буде найвизначнішим воєначальником. Ми фліртуємо за всіма світськими правилами, але я почуваюсь дуже дивно, тому що кожен жарт і кожен погляд приховують потяг, який надає близькості наших тіл особливої пікантності. Ми незчулися, як протанцювали три танці поспіль, аж поки нас не атакувала Шарлотта:

— Ваша милосте, ви не танцювали зі мною, і я дуже ображена. Я впевнена, її високість відпустить вас, тим паче, що її гувернантка вже деякий час пильно дивиться на вас обох.

Баронеса де Рец мовчить, і я майже переконала себе, що вона нічого не скаже. Потім, коли я готуюсь лягти в ліжко, вона мовить:

— Мадемуазель Гойон, я закінчу за вас.

Відкинувши мої ковдри, вона веде далі:

— Ваша високість багато танцювала з герцогом де Гізом.

Усівшись на краєчку ліжка, я відволікаюсь, знімаючи взуття.

— Його милість добре танцює.

— Гадаю, так. Питання в тому, чи він лише партнер у танцях чи дещо більше.

— Він воєначальник армії його величності, кузен за шлюбом і друг моїх братів. Ви це маєте на увазі?

— Ні, я маю на увазі, чи викликає він у вас особливу зацікавленість.

Забравшись під ковдри, я гніваюсь на себе за те, що не можу приховати рум’янець, що спалахує на моїх щоках.

— А якщо так?

Баронеса сідає на край мого ліжка і серйозно дивиться на мене.

— Ваша високосте, ви неправильно мене розумієте. Я не засуджую вас. Я просто бажаю знати, як ви почуваєтесь. Закохуватися — привілей молодих, оскільки таке кохання чисте і при цьому поведінка бездоганна. Мій обов’язок — упевнитися, що ваша поведінка саме така. Танцюйте з герцогом. Гуляйте з ним. Обговорюйте музику, мистецтво і навіть політику — це нормально. Я буду задоволена.

Я почуваюсь винною за те, що грубіянила баронесі. Потім вона знову звертається до мене:

— Прошу вас бути обережною з тими, хто дає вам поради, інакше невинний флірт може перейти в щось непристойне, що заслуговує на осуд. Пам’ятайте: я — гувернантка, обрана для вас її величністю.

— Пані, я завжди відкрита для ваших указівок. Що ж стосується людей, які дають недоречні поради, навіть не знаю, кого ви маєте на увазі.

Якщо баронеса зводить наклеп на моїх подруг, хай буде відвертою.

Підтикаючи ковдри, вона каже:

— Ми не обговорюватимемо цю тему... принаймні зараз.

Чудово. Краще я подумаю про приємніші речі, скажімо, про смак і дотик губ герцога де Гіза. Я майже загасила свічки — аж тут та сама подруга, від якої застерігала мене гувернантка, вбігає до моєї кімнати.

— Генрієтто! — вигукую я і випростовуюсь, готуючись обійняти її.— Я гадала, ви підете на вулицю Паве.

Мене не обіймають. Герцогиня стоїть у ногах мого ліжка; її обличчя освітлене свічкою, яку вона тримає в руках. Вона хитає головою.

— Я піду туди. Але я змушую Бюссі чекати, тому що ви вважали пристойним протанцювати весь вечір із Гізом.

Що? Невже я вислухаю другу догану за сьогодні?

— Я дозволила герцогу поцілувати мене з вашого благословення,— збентежено кажу я.

— Поцілунок — не проблема. Проблема — відсутність здорового глузду, яку ви продемонстрували згодом. Обережність — найкраща подруга Купідона, Маргарито,— обійшовши ліжко, вона ставить свічку на стіл і вмощується на тому самому місці, де сиділа баронеса, аби повчати мене.— Ви хочете мати нагоду зірвати поцілунок перед тим, як війна оволодіє чоловіками, а ми залишимося самі?

— Звичайно,— мені було б ніяково, якби моя подруга дізналася, як сильно я цього хочу.

— Тоді не афішуйте ваші стосунки, танцюючи з герцогом цілий вечір, або, запам’ятайте мої слова, за вами стежитимуть із пильністю, до якої ви не звикли.

— Баронеса де Рец уже дала мені це зрозуміти.

— Я не здивована. Вона надто дбає про свою честь, а посада гувернантки передбачає, що вона мусить дбати про неї ще ретельніше. Ваша невинність — розмінна монета королівства, яку треба зберегти, а потім витратити для задоволення інтересів корони. Якщо баронесі не вдасться зберегти вашу цноту, й про це дізнається її величність, покарання буде суворим.

— Але поцілунок...

— Поцілунок швидко призводить до інших речей.

— Чому ж тоді ви допомагаєте мені?

— Тому що,— нарешті вона обіймає мене,— я обожнюю вас. І я вірю, що ми маємо право на насолоду, якщо діяти обережно.

— Іншими словами, я можу цілувати Гіза таємно, але не можу виявляти мою прихильність публічно.

— Ви навчаєтеся науки кохання так само швидко, як учите латину,— усміхається вона.

— Гаразд, я діятиму обережно. От тільки скажіть мені, коли я знову побачу герцога?

— Боже, яка палка поведінка! Але в цьому ви не самотня. Герцог поставив мені точнісінько таке запитання.

Як же чудово знати, що герцог шалено закоханий, як і я!

— І що ви йому відповіли?

— Що завтра він має бути на змаганнях із боротьби, які проводить Анжу, обов’язково програти й незабаром піти.

— Вам було дуже прикро програвати моєму брату?

— Зовсім ні,— Гіз пригортає мене до себе.— Хай герцог Анжуйський хвалиться своєю перемогою і тією жалюгідною сумою грошей, яку він отримав від мене. На мене чекає краща винагорода.

— Тихіше,— шепоче Генрієтта, яка стоїть неподалік,— невже ви не можете скористатися вашими губами без зайвих слів?

Герцог нахиляється поцілувати мене. Я з нетерпінням стаю навшпиньки. Його поцілунок навіть кращий за той, що я пам’ятаю.

Більшість придворних — принаймні не дуже старих — зібралися в апартаментах Анжу подивитися на вечірні змагання. Мати дозволила мені піти з Шарлоттою. Більше дюжини інших фрейлін теж пішли, за винятком баронеси де Рец, яка, поза сумнівом, почувалася в безпеці, адже стільки людей будуть присутні, й на додачу герцогиня де Невер рано покинула Лувр, бо нездужає.

Генрієтта «нездужає» не більше за мене. Моя розумна подруга відіслала порожній паланкін за ворота палацу, а сама повернулася забрати Гіза, щойно він програв бій. Я втекла кілька хвилин по тому.

Руки герцога, стиснуті навколо мого стану, повільно рухаються вгору. Я ледве стримую крик задоволення, коли ці руки охоплюють мої груди, але обмежуюсь тим, що кусаю його за губу,— дотики герцога стають наполегливішими.

Ми зачаїлися в Залі каріатид, у ніші за колонами. Якби не відлуння, це була б ідеальна схованка. Генрієтта знову шикає зі свого місця, за два вікна від нас. Єдине джерело світла — сріблястий місяць, наполовину прикритий хмарами, тож роздивитися Гіза вельми важко. Я не заперечую. Я можу відчувати його, смакувати, і я вважаю, що темрява звільняє від скутості.

Його губи відриваються від моїх вуст і торкаються мого горла. Я занурюю руки в його волосся і притискаю його голову до моїх грудей там, де вони вимальовуються під верхом корсажу. Він мусить цілувати їх крізь тканину, і, хоча це безсоромно, я бажаю, аби вона зникла, бажаю відчути його губи на моєму оголеному тілі.

— О, Генріху,— шепочу я.

Він відхиляє голову.

— Ви назвали мене моїм християнським іменем.

— Назвіть і ви мене.

Він вагається. Щоправда, я не уявляю, чому він ніяковіє після того, чим ми займалися. Трохи згодом шепоче:

— Маргарито.

Я цілую його в шию.

— Скажіть ще раз,— наказую я.

— Маргарито,— у його голосі бринить благання.

Я знову припадаю до його шиї, мої губи спускаються за ключицю, так низько, наскільки це дозволяє розстебнутий комір його сорочки. Я відчуваю присмак поту після бою з Анжу.

Він стогне. Цей стогін змушує Генрієтту вкотре прокричати: «Тихіше!». За мить вона делікатно кашляє.

— Ваша високосте,— шепоче вона,— час повертатися до змагань, перш ніж про вас почнуть розпитувати.

— Ні,— мені уривається подих попри те, що вона має рацію.

Герцог востаннє цілує мене й тихо каже:

— Я кохаю вас, і тому не хочу завдавати вам клопоту.

Він кохає мене.

— Я мріятиму про вас,— каже Гіз. Оповитий місячним сяйвом, він віддаляється.

Я зітхаю.

— Він мріятиме про мене.

Генрієтта вистрибує з-за колон і каже:

— Він не лише мріятиме,— потім вона сміється.— Хотіла б я бути п’ятнадцятирічною і мати сімнадцятирічного коханця.

Я крадькома повертаюсь до апартаментів Анжу і змішуюсь із натовпом, що оточує учасників боїв і підбадьорює їх криками. Анжу, який поки що жодного разу не програв, усе ще лежить на підлозі. Він зіштовхує Сен-Люка, й, щойно його оголошують переможцем, підстрибує і кричить:

— Досить! Мені вже досить. Час випити вина.

Хтось простягає йому келих, після чого він прямує до мене.

— Сестро, як мило ви зашарілися. Невже поєдинок розігрів не лише мою кров, а й вашу?

— Я впевнена, що поєдинок вплинув на мій рум’янець,— відповідаю, не втримавшись від двозначності висловлювання.— Сьогодні вам справді пофортунило. А як щодо минулого вечора?

Мій брат сідає і кличе мене до себе.

— Вас цікавлять мої амурні справи?

— Авжеж. Чи мій вибір кращий за ваш попередній?

— Що стосується мого попереднього вибору, ваш успішно його перевершує. Що ж стосується мого майбутнього вибору, насмілюсь сказати, що вона перевершить Луїзу де Берадьєр.

— Ви заінтригували мене.

— Маю надію на це,— він віддає мені свій келих, і я допиваю вино.

— Коли ви вирушаєте в дорогу?

— До кінця тижня.

Так мало днів залишається. Так мало хвилин наодинці з Генріхом. Дуже приємно називати герцога його християнським іменем подумки, але ще приємніше шепотіти це ім’я йому на вухо.

Мій брат пильно дивиться на мене.

— Мене тішить сумний вираз вашого обличчя, коли я згадую про мій від’їзд. Мати супроводжуватиме мене якийсь час; можливо, вам дозволять подорожувати з нею.

— Сподіваюсь, так і буде!

Заплющивши очі, я уявляю Анжу на чолі армії його величності: на коні, у гарних обладунках, з одного боку — королівський прапор, а з іншого — герцог де Гіз, неймовірно привабливий у бойових латах.

— Будь ласка, Генрієтто,— шепочу я.— Минуло вже три дні, а завтра вони ідуть.

Моя подруга дивиться в бік моєї матері перед тим, як відповісти:

— Може, я відрізняюсь від баронеси де Рец, Марго, але я не настільки божевільна. Краще зустріч не відбудеться взагалі, ніж її розкриють,— вона робить ще один стібок. Ми дошиваємо останні сорочки для чоловіків, які вирушають на війну; вона шиє для свого чоловіка, я — для мого брата.— Якщо ви скомпрометуєте себе, я вам не подруга.

Закінчивши сорочку, Генрієтта обережно згортає її й бере іншу. Шарлотта тихо лається, коли її нитка рветься.

— Можливо, чоловіки не надовго залишають нас.

— Боже милий, сподіваюсь, що надовго,— Генрієтта корчить гримасу.— Герцог де Невер — найкращий чоловік, коли він перебуває якнайдалі від мене.

Шарлотта сміється.

— Париж недостатньо великий для вас обох?

— Зазвичай так, але я боюсь, що герцог захоче «набратися сил» перед місяцями нашої розлуки. Яка ж нудьга, особливо враховуючи, що Бюссі теж поїде.

— Розумію,— відповідає Шарлотта, затягаючи нитку в голку.— Барон де Сов теж у грайливому настрої. На щастя, я втекла з дому і від нього під приводом «важливих доручень», що начебто маю виконати для королеви. Але, гадаю, що сьогодні ввечері я маю попрощатися з ним належним чином.

— О, ви гарна дружина,— сміється Генрієтта.— А ще ви гарно брешете! Наразі ви не маєте жодного коханця, схваленого королевою.

Роками я мріяла вийти заміж. Слухаючи розмову моїх подруг, я дивуюсь, навіщо я цього прагнула. Хоча, якщо жінка виходить заміж за чоловіка, який припав їй до серця і водночас влаштовує її родину, навряд чи вона вважає його тягарем.

— Генрієтто,— кажу я,— якщо ви залишитеся зі мною, ви уникнете товариства герцога де Невера.

— Непоганий хід. Але який привід я вигадаю, аби ввечері залишитися в Луврі? Кожна родина вечеряє вдома, усі жінки прощаються з синами, чоловіками та братами. Дехто прощатиметься зі своєю матір’ю. Вона прибула з Ансі, щоб провести його на війну.

— І нагадати йому вбити Коліньї,— додає Шарлотта.

Охоплена відчаєм, я підводжуся, тримаючи закінчені сорочки для Анжу. Мати звертає на мене увагу, коли я кладу їх біля неї. Якщо моїм подругам не прикро розлучатися з чоловіками, очевидно, що мати сумуватиме за своїм сином.

— Можна мені провести Анжу разом із вами?

— Маргарито, ми вже обговорювали цю тему. Це не розважальна подорож. Я маю впевнитися, що накази короля та вказівки Анжу виконуються як слід, перш ніж армія вирушить до Естампа.

Здається, усі налаштовані відмовляти мені. Зібравши докупи всі сорочки, я кажу:

— Віднесу їх до Анжу.

Мати киває.

У поганому гуморі я прямую до апартаментів мого брата. Трохи згодом чую голоси, зокрема один, який вказує, що герцог десь близько! Вельми впевнено я відчиняю двері до наступної кімнати й бачу Карла, Гіза та деяких інших чоловіків, які сміються та розмовляють. Вони підходять до мене.

— Сестро! — весело каже Карл.— Невже її величність доручає вам носити білизну?

— Це сорочки для Анжу. Він збирає речі,— Гіз дивиться на мене, і я відчуваю, як кров приливає до моїх щік. Сподіваюсь, чоловіки подумають, що я збентежена жартом Карла.

— Дурниці, це його камердинер збирає речі, а не він. Краще знайдіть служника, віддайте йому сорочки та ходіть із нами до зброярні. Я покажу цим панам, як я володію молотом.

— Обов’язково так напружуватись?

Після загострення хвороби, що спіткала його влітку, Карл все ще має змарнілий вигляд. Мати розробила для нього спеціальний раціон та обмежила його фізичну активність включно з полюванням. Цю заборону Карл сприйняв без особливого ентузіазму.

Його величність поблажливо усміхається.

— Дивіться, панове, ось це справжня сестринська відданість. Якби ж мій брат турбувався про моє здоров’я з такою самою щирістю.

Я радію, що мати не чує від нього таких слів про Анжу, хоча його супутники не надто здивовані: усі знають, що суперництво між синами її величності зростає.

— Якщо бажаєте, сестро, можемо піти подивитися на нового жеребця, якого мені привезли. Його виростили на фермі її величності.

— Я зустрінуся з вами в стайні, коли знайду когось, хто допоможе мені з сорочками.

— Ваша величносте, чи можу я супроводити герцогиню де Валуа? — приєднується до нашої розмови герцог.

Який розумник!

— Так, я дозволяю,— киває Карл.

Я проходжу повз чоловіків. Герцог слідує за мною. Побачивши, що наступні апартаменти порожні, я маю слабку надію, що Генріх зупинить мене і стисне в обіймах. Але, звісно, це був би верх непристойності. Натомість він крокує поруч.

— Я радію нагоді побачитися з вами віч-на-віч,— каже він.— Я прибув до Лувра, чекаючи на таку мить.

— Я вдячна, що ви це зробили. Я боялася, що ми не матимемо нагоди попрощатися,— мені не подобається, як лунає останнє слово: у ньому відчувається можливість завершення нашої історії, якої я не помічала раніше. І несподівано я починаю плакати.

— Маргарито, не треба,— він торкається моєї руки, і ми обоє зупиняємося.— Не прощайтесь зі мною сльозами, прощайтесь усмішками — вони приносять щастя.

— Вам це не потрібно,— кажу я.— Я знаю, що ви виявлятимете відвагу, а я чекатиму на звістки про ваші сміливі вчинки й захоплюватимусь вами. Проте я чекатиму на ваше повернення з більшим нетерпінням, і, хоча мені відомо, що ви полюбляєте битви, я щодня молитимусь, аби війна швидше закінчилася.

— Ще тиждень тому я не думав би так,— відповідає він,— але я теж радітиму, якщо ця війна триватиме тижні, а не місяці. Щойно я здобуду перемоги для поліпшення моєї репутації і зможу похвалитися вбивством Коліньї, я залюбки повернуся до двору,— він приглушує голос.— І до ваших обіймів.

Ми відчуваємо потяг такої сили, що нам важко дихати. Я проклинаю світло дня і відкритість місця, де ми стоїмо. Чому в такому великому палаці так мало закутків, де можна усамітнитися?

— Я воліла б обійняти вас зараз і попрощатися з вами поцілунком, який би нагадував вам про мене.

— Невже ви думаєте, що я вас забуду? — він здається щиро засмученим.— Ваш образ надихатиме мене щоразу, як я братимуся за меч. Я битимусь за мого короля, за мою церкву і за вас.

— Пане, це неабияка честь. Якщо ви битиметеся за мене, маєте взяти з собою якусь мою річ так, як ви носили б мої кольори на лицарському турнірі.

Увесь цей час я міцно притискала сорочки Анжу до грудей — жалюгідна заміна обіймів із герцогом. Одну з цих сорочок я вишивала особливо ретельно: вона прикрашена вишуканим чорним візерунком на комірі та манжетах. Витягнувши її із загальної купи, я віддаю сорочку йому.

Коли він простягає руку, найближчі до нас двері відчиняються. До кімнати входить служниця з глечиком у руках. Вона щось наспівує під ніс. Від подиву я упускаю всі сорочки на підлогу.

— Ваша високосте, мені так прикро,— дівчина шукає місце, де поставити глечик, аби зібрати розкидані мною речі.

— Не переймайтесь,— кажу я,— я підніму. Але зачекайте хвилинку.

Я нахиляюсь, Гіз згинається біля мене й допомагає зібрати все докупи. Користуючись нагодою, він залишає собі ту саму сорочку, яку я приготувала для нього.

— Будь ласка,— я передаю дівчині білизну,— згорніть її і віднесіть герцогу Анжуйському з привітаннями від мене.

Коли двері за нею зачиняються, герцог відкидає голову назад і сміється.

— Що вас розсмішило? — запитую я.

— Ми. Якщо ми й надалі так нервуватимемо, можна ризикнути зірвати поцілунок. Заборонені поцілунки найсолодші,— він нахиляється.

Поцілунок триває недовго, але герцог має рацію: пристрасть і страх, що нас спіймають на гарячому, роблять його надзвичайно збуджуючим.

— Тепер,— усміхаючись, каже він,— я готовий битися.

Глава 8 20 жовтня 1568 — Париж, Франція

аша величносте,— баронеса де Рец уривається до кімнати,— до нас іде король із кардиналом Лотаринзьким та кардиналом де Бурбон. У них похмурий вигляд.

Мати підводиться.

— Битва? — шепочу я Генрієтті. Невже поразка? Мої думки одразу мчать до двох чоловіків, найдорожчих для мене серед сотень воїнів із армії його величності. Моє серце калатає.

— Неможливо,— шепоче у відповідь моя подруга.— Її величність щойно повернулася з огляду військ в Орлеані. Вони не могли наздогнати протестантів. Сторони мають зійтися віч-на-віч, аби розпочалася битва.

Цікаво, що ж це за новини? На порозі з’являється Карл. Баронеса назвала його «похмурим». Так можна описати обличчя двох кардиналів, але аж ніяк не вигляд мого брата. Він убитий горем.

— Пані,— він зупиняється перед матір’ю і бере її за руки,— я волів би, аби цю звістку приніс хтось інший, але я не міг цього дозволити — такі новини мають повідомити родичі.

Обличчя матері стає білим, як полотно.

— Наша сестра Єлизавета померла під час пологів.

Усі фрейліни одночасно скрикують від жаху.

— Ні,— вперто заперечує мати,— це неможливо. Перша половина терміну її вагітності ще не минула.

— Може й так, але її час вийшов,— Карл плаче, притискаючись губами до рук матері.

Мати дивиться повз нього, у бік кардинала Лотаринзького.

— Ваша величносте,— каже він,— з Іспанії надійшла звістка про те, що королева народила завчасно й померла невдовзі після своєї новонародженої доньки-інфанти.

— Тільки не Єлизавета! Тільки не Єлизавета! — у розпачі кричить мати. Стискаючи одне одного в обіймах, вони з Карлом здригаються від ридань.

Я налякана, більше налякана, ніж сумна. Я майже не знала Єлизавету, але я знаю матір. Вона сильна й непохитна, немов камінь. Бачити її в такому стані дуже незвично й жахливо. Здається, не лише я це відчуваю. Навколо мене ридма ридають фрейліни. Загальна пригніченість привертає увагу матері. Вона піднімає голову з грудей Карла. Відступивши на крок, вона рішуче витирає сльози.

— Пані,— вона плескає в долоні,— така поведінка недоречна.

Цікаво, чи має вона на увазі нашу поведінку, чи збентежена власною слабкістю?

— Превелебні, я доручаю вам підготовку до заупокійної меси за королевою Іспанії. Упевнена, це принесе втіху всьому двору,— вона торкається руки Карла.— Ходімо, сину мій, попросимо втіхи в Бога зараз, у моїй каплиці,— вона веде за собою короля, наче дитину. Біля дверей обертається і спокійно каже: — Хай ніхто нас не турбує.

Невдовзі Карл повертається. Він мовчить, але визнає мою присутність, мимохіть цілуючи мене в маківку. Королева залишається в каплиці. Сонце повільно котиться за обрій, заливаючи все довкола теплим осіннім світлом. Проте мені холодно. У Байонні мати вельми стримано прощалася з Єлизаветою, але впродовж наступних трьох років вони, здається, забули про неприємну зустріч з іспанцями. Спостерігаючи, як маленька пташка дзьобає насіння на підвіконні, я думаю про останній лист матері до моєї сестри, відправлений менше двох днів тому; я згадую, як старанно її величність писала цей лист, як радилася зі своїм лейб-медиком та кухарями, намагаючись розробити найкращий раціон для Єлизавети, на диво гладкої для такого раннього терміну вагітності. Я заздрила цій турботі. Тепер я почуваюся винною через свої дріб’язкові ревнощі.

Нарешті, коли я вже починаю думати, як досидіти до кінця обіду, двері відчиняються. До кімнати заходить мати. Вона має незворушний вигляд. Якби я на власні очі не бачила її відчай, ніколи не здогадалася б про її нещодавню істерику.

— Марго,— каже вона,— ходімо зі мною.

Вона швидко йде вперед — я прямую слідом. Коли ми дістаємося пункту призначення — кабінету для нарад його величності,— я задихаюсь. Мати вривається всередину, не стукаючи. Чоловіки, які сидять за столом, підводяться. На місці залишається один Карл. Його обличчя сумне, очі набрякли від сліз.

— Панове,— мати підходить до короля і спирається на його плече,— дім Валуа зазнав важкої втрати. Проте не можна допустити, аби особиста трагедія стала трагедією політичною. Якщо ми дозволимо, смерть королеви Іспанії може вплинути на нашу війну з протестантами — священну війну, яку я присяглася рішуче продовжувати. Заявляю, що я цього не дозволю.

Чоловіки дуже уважно слухають. Мати озирається довкола, пильно дивлячись на кожного з них.

— Не сумнівайтесь,— веде далі вона,— лідери протестантів уже дізналися про смерть моєї доньки або незабаром дізнаються.

Чути шепіт: очевидно, більшість із присутніх такої ж думки.

— Безперечно, вони пліткують, що її смерть призведе до охолодження стосунків між Францією та Іспанією. Такі балачки висловлюють їхні бажання, а не факти. Нас і Філіпа Іспанського поєднує відданість святій Римо-католицькій церкві.

— Ваша величносте,— каже Рене де Біраг,— король Іспанії вважає себе найревнішим католиком. Він виявляє відверту зневагу до наших спроб придушити повстання єретиків. Якщо він так поводився, коли кровні узи пов’язували його з вашою родиною, тепер, коли цих уз немає, він, поза сумнівом, проводитиме більш непримириму політику.

Усі кивають, і мати також. Суперінтендант фінансів завжди був її улюбленцем.

— Саме так,— каже мати,— ми мусимо знайти причину, що завадить Філіпу засуджувати політику Франції активніше, ніж він зазвичай це робить. Я маю чудову ідею. Філіп повинен одружитися знову. Це не підлягає сумніву. Його єдиний син помер три місяці тому. Якщо він кохав одну принцесу Валуа, він залюбки покохає іншу. Я бажаю, аби четвертою дружиною короля Іспанії стала герцогиня де Валуа.

Я не впевнена, що правильно зрозуміла її, доки всі погляди не звертаються до мене.

— Принцеса Маргарита вродлива, як і її сестра,— веде далі мати, вказуючи на мене, немов на товар, виставлений на ринку.— Вона молода і завжди мала добре здоров’я, тож може народити синів.

Мати має намір відправити мене до Іспанії, аби я зайняла місце Єлизавети! Чоловіки кивають і усміхаються. Я маю відчувати таке ж саме задоволення, що бачу на обличчях радників. Мене часто засмучувало моє становище незаміжньої доньки королеви, якій ніяк не можуть знайти чоловіка. Але цієї миті я здатна думати лише про дві речі: обличчя герцога де Гіза та необхідність цілувати чоловіка, який має спільних дітей з моєю сестрою. Оскільки я вже знаю, до чого призводять поцілунки, думка про те, що я торкатимусь губ, яких торкалася моя сестра, сповнює мене відрази.

— Ми не можемо відверто пропонувати руку принцеси, поки іспанський король у жалобі,— каже Жан де Морвільє, ліниво постукуючи пальцями по столу.— Але ми можемо вдатися до хитрішої стратегії.

Мати схвально киває канцлеру.

— Я хочу, аби за місяць Філіп дізнався про нашу пропозицію. І я хочу,— вона багатозначно дивиться на присутніх,— аби наші плани не обговорювалися ніким за межами цього кабінету,— виходячи з-за столу, вона бере мене під руку.— Панове, я вас не затримую.

Коли вона виводить мене з кімнати, я чекаю на розмову про можливий шлюб. Натомість вона прямує далі, залишаючи мене біля дверей. У тій сцені, яка щойно розігралася, я була лише маріонеткою.

— Пані, ви маєте якісь вказівки для мене? — кричу я навздогін.

Навіть не озирнувшись, вона каже:

— Учіть іспанську.

Заупокійна меса за Єлизаветою добігає кінця. Плечі Карла, обтягнуті фіалковим камзолом, здригаються від ридань. Його присутність — красномовне свідчення того, якої глибокої рани завдала йому смерть сестри. Згідно з традицією, король мав би бути відсутнім, але він, як люблячий брат, не міг такого допустити. Я простягаю йому руку, і він міцно стискає її. Я відчуваю, як клубок підступає до горла,— мені шкода не Єлизавету, а Карла. Він має ніжне серце.

Ще один брат тягнеться до моєї вільної руки. Відтоді, як я попрощалася з ним в Амбуазі, Франциск тривалий час жив далеко від родини. Востаннє я бачила його на «зборах нотаблів», які скликав Карл узимку 1566. На тих зборах Франциск отримав титул герцога Алансонського. Учора він повернувся до нас. Франциск здавався незнайомцем, коли вельми незграбно спішувався з коня. Потім наші погляди зустрілися, і він ледь помітно усміхнувся. Які б зміни не відбулися з ним за ці роки, усмішка не змінилася. Це той самий хлопчик, який грався зі мною у нашій дитячій кімнаті, і щось мені підказує, що ми, як і тоді, будемо друзями.

На виході з каплиці ми прямуємо до наших коней. Охоплена горем мати жадає побачити сина, який не був на вранішній церемонії, тож ми вирушаємо до Сюмуру — місця зимового розквартирування королівських військ. Спостерігаючи, як її величність стрибає в сідло, я міркую над тим, як так сталося, що лише Анжу здатний втішити її у тих ситуаціях, коли нам це не вдається. Я люблю мого брата, але разючий контраст між тим, як вона ставиться до нього і до нас, мучить мене. Він — найулюбленіший серед її дітей. А я... боюсь, що я остання в цьому списку. Зараз я маю нагоду підвищити мій авторитет у її очах завдяки престижному шлюбу. Однак я коливаюсь.

Відтоді, як мати оголосила королівським радникам про свої надії, пов’язані з моїм шлюбом, я постійно думаю про її плани. Знову й знову я кажу собі, що Філіп — наймогутніший король у християнському світі, а, відтак, і найбажаніший чоловік. Але ці яскраві думки затьмарюються іронічними історіями, що їх розповідали фрейліни її величності про старих панів, яких їм доводилося зваблювати. Мені сняться жахіття про короля Філіпа — точніше, одне й те саме жахіття, що повторюється нескінченну кількість разів. У цьому сні я бачу себе у Залі каріатид. Генрієтта стоїть на варті, як вона це робила того вечора, коли ми з герцогом уперше поцілувалися. Якийсь чоловік стискає мене в обіймах, але його манера торкатися мене дає мені зрозуміти, що це не мій герцог. Відсахнувшись, я піднімаю голову і з жахом бачу дона Карлоса Іспанського — точніше, сивого чоловіка з випнутим підборіддям дона Карлоса і пихатим поглядом. Певно, це Філіп. Коли він нахиляється поцілувати мене, я пручаюсь. Але він лише сміється й каже:

— Стійте спокійно, дівчино, ваша сестра ніколи не була такою полохливою.

Після таких снів я завжди тремтіла й прокидалася з відчуттям огиди. Але коли я розповідала про це Генрієтті та Шарлотті, жодна з них не співчувала мені.

— Ви не можете звинувачувати реального короля Іспанії у тому, як поводиться його двійник, створений вашою уявою,— каже Шарлотта.

— Знаю,— відповідаю я,— але боюсь, що моя уява створює його таким, тому що мені здається неправильним займати місце моєї сестри.

— Не кажіть дурниць,— докоряє Генрієтта.— Попри те, що чоловік моєї сестри гниє в могилі, я лягла би з ним у ліжко, якби це допомогло мені здобути корону Іспанії. Ваше жахіття не означає нічого особливого. Дуже ймовірно, що його викликала ваша дурнувата примха — віра в те, що ви закохані в Гіза.

Дурнувата примха! Я думаю про це, поки мій кінь іде поруч із конем Франциска під променями пізнього осіннього сонця. Мої почуття до Генріха — більше, ніж примха. Але я погоджуюсь, що буде нерозумно, якщо мої амурні справи з Гізом завадять виконати мій обов’язок перед королем і матір’ю.

— Ви дуже замислені,— каже Франциск.— Думаєте про королеву Іспанії?

— Так,— я приглушую голос,— я думаю, чи хотіла би стати наступною королевою Іспанії.

— Чом би й ні? — запитує мій брат.— Що може бути кращого у світі за корону? — ані тіні сумніву в його голосі.— Якби я був королем, ніхто не відвертався б від мене. Ніхто не шепотів би за моєю спиною про мої шрами або про те, що мій зріст не змінюється. Якби вони насмілились,— його обличчя раптом стає злим,— я наказав би їх убити.

Я впевнена, що він жартує, і готуюсь відповісти, що королева не має такої влади. З іншого боку, мати має владу, Єлизавета Англійська — теж. Усвідомивши це, я тримаю паузу. Чи могла б я стати впливовою, як королева Іспанії? Не можу сказати напевно, але мати неодноразово зауважувала, що Єлизавета мала вплив на свого августійшого чоловіка. Принаймні, заміжня жінка — сама собі господиня. Це було б чудово. Звісно, дружина мусить слухатися свого чоловіка. Але Філіп був би моїм єдиним господарем. Наразі я під контролем і стеженням надто багатьох людей.

Я усміхаюсь Франциску. Може, він і молодший за мене, але говорить мудрі речі. Я прийняла рішення. Я стану королевою Іспанії. Якщо я мушу цілувати короля Філіпа, хай буде так. Зрештою, я можу цілувати й інших чоловіків. Генрієтта та Шарлотта дозволяють собі зв’язки з коханцями, які задовольняють їх більше, ніж законні чоловіки. Можливо, іспанський коханець — моє майбутнє.

Секретар королеви поспіхом заходить до апартаментів її величності в Меці:

— Лист із Мадрида.

Він простягає скріплений печаткою пакунок. Я підводжуся разом з іншими фрейлінами, але мати зупиняє мене жестом.

— Можете залишитися,— каже вона зі слабкою усмішкою.— Я сподіваюсь на добрі новини стосовно вас.

Я почуваюся дивно. Які б новини не отримувала мати стосовно мого можливого шлюбу, я майже нічого не довідалася за чотири з гаком місяці. Попри те, що мені не повідомляли про хід перемовин, я докладала всіх можливих зусиль, готуючись стати королевою Іспанії,— старанно вивчала історію дому Габсбургів та іспанську мову. Можливо, настала мить дізнатись про моє майбутнє. Спостерігаючи, як мати розгортає депешу посла, я намагаюсь пригадати, як буде «печатка» іспанською.

Усмішка матері зникає першою. За нею зникає рум’янець.

— Батько зацікавлений у вас не більше за сина.

Таке відчуття, що мені дали ляпаса.

— Я не розумію.

— Щасливий шлюб Філіпа з вашою сестрою дає підстави оплакувати її, але не дає підстав виявляти прихильність до її родини. Здається, ворожість — єдине, на що може сподіватись Франція при іспанському дворі.

Її погляд повертається до сторінок, але завмирає на місці — це означає, що вона розмірковує, а не читає. А ось я не розмірковую — лише відчуваю. Збентеження, викликане черговою шлюбною відмовою, досить жахливе, але є щось особливо брутальне, коли тебе відштовхує чоловік, який обожнював твою сестру.

— Кров Господня! — слова матері уривають мої жалісливі думки.— Іспанія знову й знову наказує нам розірвати мирний договір та підкорити протестантів. Проте, коли його величність розпочинає війну, іспанці не допомагають, а скоріше створюють перешкоди.

На її обличчі знову спалахує гнівний рум’янець, утворюючи червоні плями.

— Філіп значно менше зацікавлений у збереженні віри, ніж удає,— веде далі вона, лють змушує її висловлюватись відвертіше, ніж я звикла чути.— Насправді його цікавить зміцнення влади, і він, поза сумнівом, розраховує, що збідніння Франції внаслідок війни сприятиме посиленню позицій Іспанії. Я надаю перевагу німецьким принцам. Може, вони й єретики, але чітко дають зрозуміти, хто для них друзі, а хто — вороги.

Обличчя матері набуває майже пурпурового кольору. Я бачу, як кров пульсує в її скронях. Підвівшись, вона ладна щось сказати, аж раптом хитається, наче опинилася на борту човна. Після чого хапається за стілець, з якого щойно встала.

— Пані!

Королева падає на сидіння. На якусь мить її очі відображають ту ж саму паніку, що бриніла в моєму голосі. Потім вона каже:

— Тримайте себе в руках, Маргарито. Хіба не достатньо, що я мушу мати справу зі зрадниками-іноземцями та виснаженою державною скарбницею? Невже я маю нести на своїх плечах ще один тягар — істеричну доньку, яка, здається, приречена залишатися незаміжньою? — вона закриває обличчя руками.— Ідіть.

Я мчу до моїх апартаментів. Там мене зустрічає Франциск. Останнім часом він часто навідується. Мовчки я біжу повз нього, хапаю всі мої іспанські підручники та нотатки і кидаю їх у вогонь із такою силою, що скрізь розлітаються іскри. Від однієї з них мої спідниці займаються. Перш ніж я встигаю нахилитися, мій брат уже поряд і гасить полум’я руками, затоптуючи жевріюче вугілля, розкидане навколо коминка.

— Марго, ви, мабуть, обпеклися,— коли він дивиться на останні затухаючі іскри, його очі розширюються.— Хто змусив вас плакати?

— Король Іспанії та наша мати. Ніхто мене не любить, нікому я не потрібна.

— То гірше для них,— Франциск стискає мої руки.

Я здивована такою відповідаю. Я очікувала на заперечення, що мати дбає про мене. Я витираю сльози, рівно дихаю та пильніше дивлюся на Франциска.

— Отже, гадаєте, мати мене не любить?

— Не так, як люблю вас я. Не так, як вона мала б любити. Не так, як вона любить Анжу,— він вимовляє ці слова з болем, що робить відчутнішою його впевненість.

Невже наслідком самотності та тривалого перебування в Амбуазі стала впевненість мого брата в тому, що його не люблять? Якщо так, це жахливо чи ні? Я коливаюсь: з одного боку, визнаю байдужість її величності, а, з іншого, намагаюсь згадати якісь ознаки її прихильності. Я постійно прагну заслужити її любов і визнання, і поразка в цій боротьбі була б для мене нищівною. Цікаво, якби я була переконана, справді переконана,— що вона не любить мене, чи могла б я звільнитися? Ні. Я впевнена, це вбило б мене. Думка, що я нічого для неї не значу, сповнює мене відрази, і я відчуваю потребу довести Франциску, що він помиляється.

— Мати любить усіх своїх дітей.

— Брешіть собі, якщо бажаєте,— відповідає він.— А я відмовляюсь дурити себе. Вона не любить мене, і мені байдуже,— йому не байдуже, адже його голос тремтить.— Настане день, коли вона пошкодує, що так мало думала про мене. Тоді вона не зможе ігнорувати мене та нехтувати мною. Тоді я буду їй потрібен, і вона прагнутиме бути потрібною мені.

Я вважаю мого брата дитиною. Зрештою, йому лише виповниться чотирнадцять. Але після такої заяви я можу розгледіти чоловіка в його світлих, сповнених гніву очах та відвертому честолюбстві, що читається у виразі його обличчя. Подібно до Карла, цей чоловік чимось лякає. Таке знання вельми корисне, хоча й навіює якийсь невиразний смуток. Здається, серед моїх братів Анжу — єдиний, хто не має темної сторони. У моїх спогадах постає образ принца — взірець мужності, елегантності, упевненості у своїх силах. Саме таким я бачила його в Сомюрі під час огляду військ, який він проводив для його величності. Що ж тут дивного, якщо мати любить його більше за інших? Він заслужив на цю прихильність, тому що ніколи не розчаровував її. Чи можу я сказати те ж саме про себе? Якщо чесно, ні. Анжу якось назвав мене «рівнею» собі. Я мушу докласти неабияких зусиль, аби досягти цього.

Коли це сталося, Франциск лежав поряд зі мною, заплющивши очі й поклавши голову мені на коліна. Я читаю йому вголос. У мить, коли я зупиняюсь, гортаючи сторінку, і дивлюсь у вікно, якийсь птах ударяється об шибку з огидним звуком. Це чорний птах. Я мимоволі здригаюсь.

— У чому справа? — запитує мій брат, не розплющуючи очей.

— Птах вдарився об скло і впав. Боюсь, він мертвий.

— Навколо достатньо птахів, аби заповнити березневе небо й без нього.

Франциск має рацію. З якого дива смерть птаха так мене схвилювала?

Я повертаюсь до читання, але тривога не відступає. Більш того, вона зростає. Двері широко відчиняються. На порозі стоїть смертельно бліда Шарлотта.

— Королева знепритомніла!

Франциск підводиться, зачепивши книжку й вибивши її з моїх рук. Вона падає на підлогу зі звуком, дуже схожим на той, з яким падав чорний птах.

Боже милостивий, невже, коли мати знепритомніла, вона впала з таким самим звуком?

Схопившись за обличчя, Франциск запитує:

— Що трапилось?

— Я не знаю, я не знаю,— відповідає охоплена панікою Шарлотта.— Вона була з королем і його радниками. Вони віднесли королеву до її апартаментів,— моя подруга знервовано смикає спідниці.— Я бачила їх. Її величність не приходила до тями й висіла у них на руках, немов...— вона вибігає, затуляючи рота обома руками.

Ми з Франциском ідемо разом, точнісінько як робили це в дитинстві. Коли ми добігаємо до апартаментів матері, там уже зібрався натовп. Я протискаюсь до дверей і натикаюсь на стурбовану Марі. Обіймаючи мене, вона каже:

— Карл і Кастелан з нею.

Повернувши ручку, я штовхаю. Двері трохи піддаються, але їх стримує кремезне тіло королівського охоронця. Він налаштований вигнати будь-кого, хто спробує увійти. Однак побачивши мене з Франциском, відходить, пропускаючи нас усередину.

Лейб-медик матері сидить біля її ліжка. Карл стоїть біля підніжжя з іншими придворними. Король вітається з нами поглядом, але нічого не каже. Випроставшись, Кастелан підходить до нього.

— Це перенапруження, викликане війною,— шепоче він.— Після смерті королеви Іспанії її величність не відпочивала попри те, що я неодноразово радив їй розслабитись. Вона не вірила, що війна може тривати без її вказівок. Тепер природа подбала про те, у чому вона відмовляла собі, змусивши її лягти в ліжко.

— Я звинувачую Флорентійського герцога,— сердито каже Карл.— Учора надійшла звістка, що він відкладає позику, яку обіцяв нам.

Я дивлюсь на матір. Її очі заплющені, на обличчі ані кровинки, нерухомість тіла складає разючий контраст із люттю, якою вона палала, коли ми бачилися востаннє. І я знаю, що винна. Чи маю я розповісти Кастелану про те, що сталося вранці? Про те, як її напад гніву урвався через раптове хитання? Ні, я не можу зізнатися. Натомість я кажу:

— Боюсь, ваша величносте, що лист від вашого посла у Мадриді засмутив її не менше.

Чоловіки навколо мене збентежені.

— Який ще лист? — запитує Карл.

Отже, мати зберегла в таємниці відмову Філіпа від шлюбу зі мною.

— Незалежно від того, що саме призвело до хвороби її величності,— канцлер Карла, вочевидь, уважає, що обговорення дипломатичних відносин може зачекати,— є одне запитання, яке необхідно поставити,— він робить паузу. Ми всі знаємо, що це за запитання. Воно тріпоче в повітрі, немов жива істота. Але, здається, лише він наважується говорити про це вголос, тож ми чекаємо, поки він закінчить.— Чи є підстави боятися за життя її величності?

— Зарано судити. Я знатиму більше про її стан, коли вона отямиться.

— Вона точно отямиться? — наполягає канцлер.

— Годі! — наказує Карл.— Такий песимізм недоречний біля ліжка її величності. Геть звідси!

Чоловіки виходять, залишається лише Кастелан.

Королівське самовладання, продемонстроване Карлом, одразу зникає. Наближаючись до ліжка, він ніби зіщулюється. Коли король схиляється на коліна поряд із матір’ю, він більше нагадує восьмирічного хлопчика, ніж вісімнадцятирічного чоловіка.

— Мати...— голос, який був таким суворим мить тому, переходить у приглушений сльозами шепіт.— Не покидайте мене. Я не зможу правити без вас.

— А я зміг би.

Чи справді Франциск пробуркотів ці слова собі під ніс?

Підходячи до Кастелана, я повторюю запитання де Морвільє:

— Вона прокинеться?

— На мою думку, так. Окрім міцного сну, від якого не можна прокинутися, я не бачу жодного симптому хвороби. Я впевнений: коли її тіло повністю відпочине, вона повернеться до нас.

— Я буду тут, коли вона розплющить очі,— кажу я.

— І я,— здіймає голову король.

— Ні, Карле,— ніжно кажу я,— ви маєте правити вашим королівством і віддавати накази воєначальникам. Це обов’язок короля. Чекати та спостерігати за нею — мої обов’язки доньки.

Він киває головою.

— Оскільки я знаю, що ви дбайливо виконаєте свій обов’язок, я не можу нехтувати своїм,— підвівшись, він наближається до мене з палаючим поглядом.— Не відходьте від неї. Будьте моїми очима та вухами в її опочивальні.

Франциск приносить мені мою книгу та приладдя для вишивання. Я посилаю за Генрієттою та Шарлоттою. Вони залюбки приходять. Розповівши їм про стан королеви, я порушую тему, що особливо мене хвилює.

— Корона Іспанії не буде моєю,— я відчуваю, як сльози щипають мені очі.

— Це справді ганьба,— Генрієтта хитає головою.

— Сподіваюсь, не більше. Сподіваюсь, розчарування її величності не стало причиною хвороби.

— Не кажіть дурниць. Її величність не з такого тіста. Вона поховала чоловіка та сина. Залишившись із неповнолітнім королем, вона примудрилася утримати його на престолі за часів війни. Якщо король Іспанії винен у її хворобі, його відмова одружитися з вами тут ні до чого.

Я молюся, аби Генрієтта мала рацію. Однак я не відчуваю полегшення. Очевидно, й не виглядаю заспокоєною, адже Шарлотта каже:

— Я знаю, це егоїстично з мого боку, але я рада, що ви не поїдете до Іспанії. Було б чудово, якби ми троє провели трохи більше часу разом.

— Я можу назвати ще одну людину, яку потішить рішення іспанського короля,— додає Генрієтта.— Герцог де Гіз бажає, аби ви залишалися у Франції, і він чітко дав це зрозуміти.

— Кому він це казав? — я не бачила герцога, коли ми були в Сомюрі, оскільки його військо розквартироване в Шиноні.

Генрієтта підморгує:

— Не можу розповісти. Але я довіряю моїм джерелам інформації. Ідея вашого заміжжя не до вподоби герцогу.

Я не відповідаю: раптове ворушіння на ліжку відволікає мене. Мати наполовину підвелася. Її очі розплющені, але, здається, вона нас не бачить.

Підскочивши, я вигукую:

— Пані! Ми думали, ви покинули нас!

— Так. Я вирушила до Шатонефу побачитися з вашим братом,— вона дико озирається, наче шукаючи щось знайоме.

— Ви у Меці, пані. Уже багато тижнів.

Замість заспокоїти, мої слова збуджують її сильніше.

— Дурна дівчино, я була з Генріхом.

Я торкаюсь її плеча. Вона палає; жар відчувається крізь сорочку.

— Генрієтто, знайдіть Кастелана. Скажіть йому, що королева прокинулася і в неї жар.

Шарлотта хреститься.

Я ніжно допомагаю матері відкинутися на подушки.

— Відпочивайте. Коли ви прокинетеся, Генріх буде тут.

Це брехня, але вона спрацьовує. Прошепотівши ім’я мого брата, мати заплющує очі. Цікаво, чи сповістили Анжу про її хворобу? Певно, так.

Кастелан, здається, бачить добрий знак у тому, що мати заговорила, якими би безглуздими не були її слова. Він робить їй кровопускання, аби збити жар, не надто сильний та небезпечний, за його словами.

Коли сутеніє, мати починає крутитися в ліжку. Її очі розплющені, вони яскраві, але, здається, нічого не бачать. Торкнувшись її, я помічаю, що жар посилився. Покликавши служника, я знову посилаю за лейб-медиком.

Ви сказали, що вона не помре. Мені кортить жбурнути ці слова в обличчя Кастелану, щойно він приходить. Його вигляд уже не такий оптимістичний, як кілька годин тому. Спостерігаючи, як він пускає її величності кров, я зненацька відчуваю бажання вийти та спробувати знайти тіло птаха, який вдарився об моє вікно. Можливо, якщо я його не знайду, я повірю, що він був лише оглушений, а, коли прокинувся, полетів. Але я не покину матір. До того ж, які шанси відшукати чорного птаха в темряві?

— Якщо ваша високість бажає піти,— каже Кастелан,— я подбаю про її величність.

Я вперто відмовляюсь. Я прокидаюсь від уривчастого сну, почувши голос матері.

— Олександре, мій Олександре,— співуче промовляє вона,— я знала, що так буде.

Слова лунають дуже чітко, але я їх не розумію. Розплющивши очі, я бачу заспаного Кастелана, який стоїть біля ліжка матері. Вона сидить і вдивляється в темряву кімнати.

— Ваша величносте, у вас жар, вам треба відпочити,— каже лейб-медик.

— Так, битва закінчилася. Я можу відпочити. Але спершу я маю побачити мого Генріха,— я не впевнена, кого вона має на увазі: мого батька чи мого брата,— я маю побачити голову принца.

Страх накриває мене величезною хвилею. Невже щось трапилося з Анжу?

Кастелан відходить до місця, де він зберігає ліки та інструменти. Він швидко готує мікстуру, поки мати продовжує вдивлятися в далечінь з усмішкою на обличчі.

— Це її заспокоїть,— каже лейб-медик.

Мати напрочуд спокійна, її обличчя майже умиротворене. Але я розумію, на що він натякає: мікстура змусить її заснути, і це принесе йому полегшення. Чи відчую полегшення я? Якби ж це було так просто. Навіть після того, як мати випиває рідину й заплющує очі, я божеволію від хвилювання. Упевнена, мати щось бачила. Звісно, не в цій кімнаті — своїм внутрішнім зором вона зазирнула далі. Це міг бути просто спогад. Або передчуття. Усім відомо про її дар передбачати майбутнє. Чи в безпеці мій брат Генріх? І хто втратив голову?

— Генріху! О, Генріху!

Я знаю, що така поведінка непристойна, але мені байдуже: щойно мій брат спішується з коня, я стискаю його в обіймах, не звертаючи уваги ані на супроводжуючих його чоловіків, ані на конюхів, які мчать до вершників. Ставши навшпиньки, я знову й знову цілую його щоки. Учора, коли прибув пан де Лозес, я дізналася, що мій брат живий. Але знати і бачити на власні очі — зовсім різні речі.

Генріх сміється, прощається зі своїми супутниками і кружляє мене в повітрі.

— Що сталося? Я більше подобаюсь вам, коли перемагаю у битвах, чи не так?

Генріх таки переміг. Пан де Лозес приніс і цю звістку: він розповів, як у місцині під назвою «Жарнак» Анжу з маршалом де Таванном зненацька атакували гугенотів; як гугеноти зазнали поразки; як було вбито Конде. Мати, яка спала значно спокійніше, ніж попередньої ночі, і прокинулася в кращому стані, не мала терпіння вислухати все до кінця, обмежившись зауваженням: «Хіба ж я не казала вчора, що він переможе?» Проте я не пропустила жодного слова.

— Я завжди вас люблю! — стверджую я.

— Я знаю, я знаю,— він знову обіймає мене.— Які рядки присвятив вам Ронсар?

Я перебираю пальцями ґудзики на його камзолі.

— «Перед лицем богів лише тобі одній я присвячу ручай, що в’ється по долині. Хай не жене пастух отари рунопінні на берег ручая; хай в ранки весняні барвисто зацвітуть троянди запашні».

Ці слова, які я востаннє промовляла під час вистави у воєнному таборі, лунають інакше, коли я декламую для мого брата, ніжно дивлячись йому у вічі.

У цю мить між нами відбувається щось дивне, але відчуття зникає, коли Генріх відпускає мене і запитує:

— Де мати?

— Хворіє. Хіба Карл не сказав вам?

Обличчя Анжу спалахує гнівом.

— Ні, не казав.

— Можливо, посланець не встиг принести вам листа від нього. Ви були в дорозі.

— Можливо,— він не заспокоюється.— Їй дуже зле?

— У неї був жар, але все минулося. Однак вона дуже слабка. Не може тримати перо й писати — вранці намагалася це зробити.

— Вона намагалася писати? Отже, її розум залишається ясним.

— Так, її думки тверезі, як і завжди.

— Відведіть мене до неї.

Коли ми заходимо до кімнати, біля ліжка матері стоїть Карл. Побачивши Анжу, її величність захвилювалась.

— Мій Олександре! — вигукує вона, простягаючи до нього тремтячі руки.

Ці ж самі слова вона промовляла тієї ночі, коли її мучив жар. Це не просто збіг! Гадаю, вона справді передбачила його перемогу, як і запевняла Лозеса минулого вечора.

Анжу наближається до неї, ведучи мене за собою. Поцілувавши руки матері, він повертається до Карла і каже:

— Ваша величносте, ми розгромили ваших ворогів.

Карл не виявляє особливого ентузіазму.

— Я приніс би вам голову Конде, але всі трупи єретиків залишилися в Жарнаці, прив’язані до спини віслюка на радість вашим вірним католицьким підданим.

— Чи правда, що Конде здався перед тим, як його вбили? — запитує Карл.

Я цього не чула.

— Звичайна формальність,— без вагань відповідає Генріх.— Я гадав, ви хотіли бачити його мертвим.

— Так, хотів,— неохоче бурмоче Карл.— Але мені цікаво: якщо ви потрапите в полон, чи вважатимете ви ці почесні традиції «звичайними формальностями»?

— Я не потраплю в полон.

Вони з ворожістю дивляться одне на одного. Потім Анжу повертається до матері:

— А ви задоволені мною, пані?

На очах матері закипають сльози.

— Ви знаєте, що так. Уся Франція пишатиметься вами, коли звістка про вашу перемогу пошириться скрізь. Ваш брат теж задоволений — так само він радів би успіхам будь-якого зі своїх воєначальників,— вона кидає виразний погляд на Карла.— Анжу покинув поле бою, аби повідомити вам про перемогу. Не бажаєте висловити йому ваше схвалення?

Карл підводиться.

— Ми задоволені вашою перемогою при Жарнаці.

Анжу уклоняється.

Коли він випростовується, Карл додає:

— Але було б ще краще, якби ви не дозволили втекти Коліньї з більшістю гугенотських військ.

Ще один невідомий мені факт.

Анжу намагається робити вигляд, ніби йому байдуже, хоча його губи кривляться в сердитій гримасі.

— Ваш брат вирушить навздогін за Коліньї, щойно попрощається з нами,— каже мати.

Карл нахиляє голову.

— Можливо, я особисто вирушу навздогін за адміралом. Тепер, коли розпочалася справжня боротьба, мені не завадить здобути трохи військового досвіду. Я не відчуваю жодного бажання жити в наметі цілу зиму, але перспектива провести весну в сідлі цілком мене влаштовує.

Анжу переводить погляд на матір. Та застережливо дивиться у відповідь.

Жодна деталь не ухиляється від Карла. Він усміхається.

— Пані, я залишаю вас, хай наш брат розважає вас історіями про битви. Я ж дочекаюся звіту маршала Таванна. Він — найповажніший воєначальник.

Обличчя Анжу бліде, як стіна. Коли за королем зачиняються двері, мати ніжно звертається до нього:

— Спокійно, мій любий, спокійно.

Генріх не заспокоюється.

— Я радше прийму жорстоку смерть і дозволю прив’язати себе до віслюка, ніж передам командування моєму брату,— пристрасно каже він.

— Про це не може бути й мови,— відповідає мати. Вона заплющує очі.— Я хочу, аби ви з Карлом не сварилися так. Ваше протистояння триває з дитячих років.

Бажання матері видається мені дивним. Яким би не було суперництво між моїми любими братами, саме вона посіяла ці зерна.

Обличчя Анжу геть стурбоване.

— Ви хворі, а ми втомили вас.

— Я не настільки втомлена і хочу почути все, що ви маєте розповісти мені про битву.

— Трохи згодом.

Я здивована, що мій брат відкладає розмову. Розважати матір — його улюблене заняття: понад усе на світі він насолоджується, купаючись у променях її захоплення.

— Я голодний і брудний,— каже він.— Ви знаєте, що мені не подобається бруд.

Мати усміхається, не розплющуючи очей.

— Ідіть і причепуріться — хай ваша краса зрівняється з вашою відвагою. Я зачекаю.

— Відпочивайте. Коли ви знову розплющите очі, я буду поряд.

Анжу кличе мене, і ми разом вислизаємо з кімнати. Не встигаємо зробити і двох кроків, як його гнів вибухає.

— Ви бачили? Ви бачили, як його величність ставиться до мене?

— Карл заздрить,— я розумію, як почувається мій брат, тож і Генріх має зрозуміти.— Короля не порівнювали з другим Александром Македонським. Двір не говоритиме про нього як про сміливого воєначальника, який привів королівські війська до доблесної перемоги.

— Чи здобуду я таку славу? Може, король побачить, як Таванн спочиває на лаврах?

— Мати ніколи цього не допустить.

— Якби ж вона була здорова...— він робить паузу, і його обличчя стає похмурим.— Вона на вигляд така слабка. Кастелан справді вважає, що немає підстав хвилюватися за неї? Ви впевнені?

— Так. Присягаюсь: я постійно з нею і намагаюсь робити все, аби вона не докладала зайвих зусиль. Останні дві ночі я спала біля її ліжка.

— Карл теж проводить багато часу в її апартаментах? Шепочеться з нею,— він насуплює брови.

— Хіба не природно, що він піклується про неї, як і ми з вами?

— Природно чи ні, це дає йому можливість обмовляти мене. Поки я на війні, він годинами зводить наклеп на мене і бреше матері.

— Це просто смішно! Серце матері завжди належить вам, що б там не шепотів їй на вухо Карл. Невже ви думаєте, що її прихильність до вас може похитнутися?

— Ні, бо я цього не дозволю. Ходімо, я маю для вас пропозицію, вигідну нам обом.

В апартаментах Анжу дуже людно — ніде голці впасти. Чоловіки, які приїхали з ним, перемішалися з тими, хто, почувши про його повернення, прийшли випити вина та послухати його історії. Дехто обіймає його. Звільнившись від обіймів, Генріх піднімає руки:

— Панове, я пробуду в Меці недовго, але достатньо, аби добре це відсвяткувати на вечірньому бенкеті. Решту часу я проведу біля ліжка її величності. Це означає, що я мушу причепуритися. Вийдіть, будь ласка,— камердинер мого брата підходить допомогти йому, але Генріх додає: — І ви теж.

Коли ми залишаємося наодинці, він каже:

— Ви ж не проти виконати обов’язки мого камердинера? Знаю, вам бракує досвіду в роздяганні чоловіків, але це не складно.

Він розстібає і знімає камзол. Я простягаю руки. Вбрання пахне ним. Я скучила за цим запахом, який знаю, наче мій власний.

— Ось у чому справа. Серед усіх наших братів і сестер я довіряю лише вам. Ви — моя принцеса, віддана мені настільки, наскільки може мріяти чоловік.

Я шаріюсь від його похвали і, ховаючи рум’янець, відвертаюсь, аби покласти камзол і налити води в таз.

— Бачите? — він дарує мені сліпучу усмішку.— Ви вгадуєте мої бажання. Я можу вам довіряти.

Він починає митися. Кожен рух підкреслює м’язи його рук і торсу. Здається, війна ще більше зміцнила його гарне, атлетичне тіло.

— Ви допоможете мені?

— Лише скажіть, як саме.

— Будьте моїми очима, моїми вухами, моїм голосом. Повідомляйте мені всі новини і намагайтеся впливати на королеву, аби моє нинішнє становище не змінювалося.

Я спостерігаю, як він сідає і знімає взуття. Позаяк він дивиться в інший бік, я насмілююсь порушити делікатну тему.

— Я писатиму вам щодня, але, що стосується впливу на королеву, ви наділяєте мене владою, якої я позбавлена. Навіщо її величності прислухатися до мене?

— Вона прислухатиметься, тому що я їй накажу,— відповідає він, звертаючи до мене погляд.— Я наголошуватиму, що ви вже не дитина, а доросла жінка — розумна і віддана мені не менше за неї. Я попереджу її, що поважаю ваші думки і завжди беру їх до уваги.

— Справді?

— Звичайно.

— О, Генріху...— я розчулена, що він так мене цінує.

— Ви присягаєтесь бути моєю розвідницею? Ви допоможете мені залишатися в думках матері та зберігати її прихильність, коли я буду на відстані багатьох льє звідси?

— Маю за честь служити вам.

— Добре. А я раджу вам відкинути вашу сором’язливість і розмовляти з матір’ю так, як ви звикли розмовляти зі мною.

— Я намагатимусь.

— Запевняю вас, це не важко. Варто лише зрозуміти, що вона уважно слухає. Мати має здатність змушувати співрозмовника почуватися так, ніби він — пуп землі.

Я маю сумніви, що вона колись приділятиме мені таку увагу, але мовчу і відвертаюсь, коли Генріх знімає бриджі та одягає нові. Я беру чисту сорочку й віддаю йому. Приймаючи її, він каже:

— Така служба не залишиться без винагороди.

— Вашої турботи мені достатньо.

— Але ви отримаєте дещо більше. Ви пообіцяли зберігати мої привілеї, а я обіцяю поліпшити ваше становище при дворі. Будьте впевнені, що ви, людина, яку я люблю більше ніж будь-кого, завжди будете частиною моїх успіхів.

Він починає розстібати свій новенький гаманець. Я жартома відштовхую його руки.

— Заспокойтесь, і дайте мені зробити це. Усе ж таки гаманець тут я.

Глава 9 Травень 1569 — Мец, Франція

ьогодні мені виповнилося шістнадцять. Шістнадцятирічна, вродлива і щаслива, невимовно, безмежно щаслива. Усе сталося так, як і передбачав Анжу. Невдовзі після того, як у березні він вирушив навздогін за Коліньї, мати покликала мене і сказала: — Ваш брат розповів мені про вашу з ним бесіду й висловив бажання, аби я побачила у вас те, що бачить він. На його думку, ви гідні нашої довіри. Хай буде так. Поки його немає, для мене неабияка втіха розмовляти з вами, як я робила б це з ним.

Як же ці слова змінили моє життя! Все, що донедавна було оповите покровом таємниці, діяльність королівської Ради, сподівання й побоювання матері щодо її синів, її стосунки з іноземними дипломатами — зненацька відкрилося мені. Ми з її величністю проводимо разом чимало годин, я слухаю її і вчуся.

Зазвичай я відвідую матір, коли вона тільки-но прокидається, але сьогодні я приділила більше уваги вранішньому туалету й забарилася. Діставшись її апартаментів, бачу, що тацю зі сніданком уже прибрали.

— Марго! — вигукує вона, дивлячись на мене сяючими очима.— Сідайте поруч мене. Я на вас чекала.

Фрейлінам матері відомо про підвищення мого статусу, тож вони хутко облаштовують мені місце. Її величність витягає з-під подушки щось маленьке в оксамитовій обгортці.

— Я не хотіла віддавати це вам, допоки все не з’ясується, але вчора дізналася, що король Іспанії прихильно прийняв Форкево,— вона простягає мені пакуночок.— З днем народження!

Шарлотта і баронеса де Рец, які сидять з іншого боку, кваплять мене, поки я знімаю обгортку. На моїй долоні лежить невеличкий овальний предмет у важкій золотій оправі. Намисто? Ні, зворотний бік портретної мініатюри. Перевертаю. Юнак із пронизливим поглядом. Убраний у найкращі обладунки.

— Який красень! — вигукує Шарлотта.

Він таки приголомшливо гарний, точніше, міг би бути, якби не вогненно-руде волосся.

Я обережно нахиляюсь, щоб прочитати напис «Sebastianus I Lusitanor Rex».

— Король Португалії?

— Так,— усміхається мати.— Звісно, Португалія — не Іспанія, але такою короною можна пишатися. І ви отримаєте її разом із гарним нареченим майже вашого віку.

Чи має вона на увазі?.. Напевно!

— Мадам, я в захваті!

— Дами,— каже вона,— можете привітати герцогиню де Валуа.

Я підводжусь, і всі фрейліни почергово обіймають мене.

— Ну що ж, дами,— продовжує мати,— можете досхочу пліткувати про цей шлюб. Королю Іспанії буде важко заперечити домовленість, про яку стільки говорять.

— До чого тут король Іспанії? — запитую я.— Король Португалії — дорослий чоловік і повноправний правитель. Він може самостійно обирати наречену.

За інших часів моє запитання, найімовірніше, залишилося би без відповіді, але не зараз.

— Усі молоді монархи мають радників,— відповідає мати.— Король Іспанії — дядько дона Себастьяна — активно цікавиться його справами. Так само, гадаю, як і двоє монахів-театинців, яким король Іоанн — дід дона Себастьяна — доручив його виховання. Проте позаяк я маю підстави вважати, що Його Святість Папа Пій підтримає ваш шлюб, не думаю, що хтось із цих людей стане вагомою перешкодою на нашому шляху.

Торкаючись мініатюри, я знову дивлюся в очі дона Себастьяна, уявляю, як називаю його своїм чоловіком, і усміхаюсь.

— Ваша величність усе врахували,— кажу я.

Мені кортить сказати більше: розповісти матері, що її турбота, її зусилля влаштувати моє майбутнє — єдиний подарунок, що зворушує мене понад будь-які інші речі. Але в присутності стількох людей — ніколи. Нахилившись до неї, я цілую її в обидві щоки.

Мати схвильована цим проявом ніжності. Можливо, моя стриманість — одна з багатьох сімейних рис, які нас єднають.

— Ідіть. Ідіть і покажіть цей портрет герцогині де Невер.

Мене не треба вмовляти двічі. Схопивши Шарлотту за руку, я мало не тягну її з кімнати. Наша подруга — якщо обов’язок не вимагає — аж ніяк не є ранньою пташкою, тож її не важко знайти. Хоча, коли у відповідь на наш стукіт у двері її кімнати чути крик: «Хвилинку!», мені здалося, що вона ще не вставала з ліжка. Але ні. Повністю вбрана, з легким рум’янцем на щоках, герцогиня чекає на нас, зручно вмостившись.

— Чудово, що ви прийшли! Маю для вас подарунок! — каже вона, ледве побачивши мене.

— А я маю звістку.

— Звістку чи плітки?

— І те і те,— дражниться Шарлотта.— Марго має звістку, яка незабаром буде головною темою для пліток при Дворі.

— Гаразд, хай вона розпочне.

— Його величність веде перемовини стосовно мого шлюбу з королем Португалії.

— Невже?

Лунає знайомий чоловічий голос. Без жодного попередження, герцог де Гіз виходить із потаємного кабінету.

— Мій подарунок,— каже Генрієтта так, немовби нам не потрібні інші пояснення щодо раптової появи дворянина, якого я не бачила більше півроку.

Я заклякаю, стискаючи в долоні мініатюру з портретом дона Себастьяна. Герцог виглядає стрункішим, ніж під час нашої останньої зустрічі. І вищим, якщо це взагалі можливо. Коли він обіймав мене в Парижі, я вважала його справжнім чоловіком (очевидно, так і було), але нині його мужність вражає сильніше.

— Здається, ваша милосте, наш сюрприз не надто сподобався.

Голос серйозний. На якусь мить він зустрічається зі мною поглядом і одразу відводить очі.

— Скажіть щось,— шепоче Шарлотта, підштовхуючи мене.

— Ваша милосте,— хіба не дивно, що стільки часу минуло, а я все ще не називаю його християнським іменем, навіть подумки? — Будь ласка, не плутайте здивування з незадоволенням. Я просто не очікувала побачити вас тут, адже гадала, що ви перебуваєте з армією його величності.

— Я маю послання для короля.

— Мабуть, це важливий лист, якщо посланцем обрали герцога.

— Заради Бога! — Генрієтта підводиться й, нахилившись, забирає в мене портрет дона Себастьяна.— Він навмисно шукав доручення.

Я переводжу погляд на герцога. Судячи з того, що він зашарівся, схоже на правду. Я не бачу, а скоріше відчуваю, як Генрієтта відходить і веде за собою Шарлотту. Мене охоплюють суперечливі почуття. Минулої осені, коли Гіз поїхав, я часто думала про нього. Проте я усвідомлюю, що останнім часом рідко його згадувала. Може, причина в тому, що мене як довірену особу матері відволікала безліч інших думок? А, може, він мене більше не цікавить?

Його милість робить крок уперед, і мені перехоплює подих. Ні, останнє припущення неправильне, один-єдиний крок назустріч — і моє серце калатає швидше.

Він дивиться мені в очі.

— Можливо, мені варто було залишитися в Коньяку.

— Ні, мені краще, коли ви тут.

— Справді? — він робить іще один крок.

— Так.

— Навіщо я вам потрібен, якщо ви маєте намір взяти шлюб із королем Португалії?

— Рішення не остаточне. Я лише дізналася, що його величність схвалює цей шлюб.

— Він прагне знайти вам чоловіка-іноземця.

— Він прагне, аби я побралася з королем,— дещо роздратовано відрізаю я. Карл любить мене й бажає мені найкращого. Так само, як і мати. Навіщо герцог натякає, що вони налаштовані позбутися мене?

— Я не хотів би для вас такої долі.

— Генрієтта розповідала мені, що ви не хотіли і мого шлюбу з королем Іспанії. Звідки вона знає?

— Я їй сказав.

— Ви листуєтесь з нею?

— А ви ревнуєте?

— Звісно, ні,— навряд чи моє заперечення звучить переконливо.

— Підстав для ревнощів немає. Суперників маю я, а не ви. Мене не було сім місяців, а вашу руку запропонували вже двом королям.

Я не маю бажання й далі обговорювати дона Себастьяна або мій шлюб: ця тема дедалі більше мене бентежить. Як і близькість герцога. Я бажаю повернути все, як було до його від’їзду, аби він міг без церемоній обіймати та цілувати мене. Проте він і пальцем мене не торкається.

Я намагаюсь змінити тему.

— Ви прибули з міста Коньяк. Як там облога?

— Поговоримо про війну? — він іронічно усміхається.— Добре. Ми знімемо облогу. Нам не вдається просунутися, тож ми краще перехопимо німецьких найманців герцога Цвайбрюкенського, перш ніж вони приєднаються до головного війська гугенотів,— він хитає головою.— Задоволені?

— Ні.

— Я теж. Я доручив битися іншим людям і перетнув половину Франції заради того, аби побачити вас,— він робить паузу.— І торкнутися.

— Так у чому справа? — попри слабкий шепіт, він мене чує. Простягає руку і пестить мені щоку. Його шкіра шкарубка на дотик. Мені це подобається.

— Справа в тому, що спочатку мені здалося, наче ми знову стали чужими.

— Не думаю, пане герцоге, що ми колись будемо чужими одне одному.

— А ким тоді?

Я мовчу, бо не знаю.

— Я волів би цілком присвятити себе служінню вам,— каже він.— На війні я був свідком, як багато чоловіків робили вчинки, за які доведеться каятися на сповіді. Я нічого подібного не робив.

Моє серце тріпоче.

— У яких би гріхах я не зізнавалася на сповіді за ці довгі місяці, пане герцог, я не винна в тому, на що ви натякаєте. Може, я погано виконувала обов’язки доньки, сестри й християнки, але мої вуста не цілували іншого чоловіка.

Нарешті він пригортає мене до себе.

— Якби я вважав наші обійми гріхом,— урочисто промовляє він,— я відмовився б від них, як би палко цього не жадав. Але я знаю, що маю шляхетні почуття до вас, і моє бажання зберегти вашу репутацію бездоганною сильніше за нижчі інстинкти,— він нахиляється до мене. Поцілунок саме такий, як я пам’ятаю: надзвичайно, неймовірно дивовижний. Відірвавшись від моїх вуст, він дивиться на мене, і його погляд уже не виражає ані тіні сумніву.— Завтра я іду.

— Ні! — тепер, коли я згадала все, що відчуваю до нього, рішення залишити мене саму так швидко здається мені жорстоким.

— Цей обов’язок тяжіє наді мною, адже поки що я особливо не відзначився в боях.

— Хіба не ви керували королівським військом у місті Жарнак? Ми дивом перемогли в тій битві, передусім, завдяки вправному командуванню.

— Мене тішить, як красномовно ви доводите мою сміливість,— усміхається він.— Думка про те, що ви спостерігаєте за мною, надихає мене на подвиги, гідні вашого захоплення. Ваш брат може похвалитися вбивством Конде, а ваша мати — вбивством де Андело. Чи маю я вбити брата останнього, перш ніж ми зустрінемося знову?

Мене збуджує його готовність убити заради мене. Однак знищити Коліньї непросто: він загартований воїн. Я хочу коханця не лише сміливого, але й живого.

— Я розумію вашу жагу помститися за батька. Але прошу вас пам’ятати: навіть якщо батько дивиться на вас із небес, він був би проти, аби ви жертвували своїм життям. Убивайте, але не дозволяйте вбити вас.

— Докладу всіх зусиль. Натомість обіцяйте мені дещо. Намагайтесь не виходити заміж до нашої наступної зустрічі.

— Це легко виконати, адже я побачу вас за обідом.

— Не жартуйте, Маргарито,— я відчуваю раптовий, гострий спалах насолоди, коли він знову промовляє моє ім’я.— Скажіть, що ваше серце належить мені і що ви не поспішатимете віддати вашу руку іноземному принцу.

— Моє серце належить вам.

Він ніжно цілує мене вдруге.

— Мушу піти перевдягнутися. Я обіцяв королю приєднатися до нього.

— Але ж я побачу вас згодом.

— Авжеж. Ми підемо на прогулянку, тримаючись за руки, або танцюватимемо під належним наглядом. І всі подумають: «Яка гарна пара!»

— Чи побачу я вас так, як сьогодні? — я знаю, що питання нескромне, але відчуття його рук навколо мого стану надто приємне.

— У цій самій кімнаті. Герцогиня де Невер дала мені слово.

Мати відриває погляд від свого письмового столу. Здається дивовижним, що їй вистачає сил годинами сидіти так: читати листи, відповідати, приймати радників і дипломатів. Незабаром вона матиме змогу подорожувати, і ми разом поїдемо до Анжу! Ми обоє жадаємо бачити його. І я маю надію, що цього разу я зустріну в таборі герцога де Гіза.

— Португальський посол у Мадриді повідомляє Форкево, що він лише очікує вказівок із Лісабону, аби завершити перемовини про ваш шлюб.

— Мені так приємно це чути.

Я намагаюсь зобразити радість попри те, що моє серце не погоджується. Зустріч із герцогом, хоч і коротка, багато що змінила. Таємне листування, що стало можливим завдяки Генрієтті, змінило ще більше. Якщо обійми можуть призвести до плутанини між хіттю та коханням, слова на це не здатні. Листи Генріха сповнені такої шляхетності й набожності, передають таку глибину почуттів, що з кожним рядком я дедалі сильніше захоплююся ним. Певно, це кохання справжнє, святе кохання. Я настільки ціную це почуття, що навіть не розповідаю про нього своїм подругам. Хай думають, що я все ще веду світську гру. Я не витримаю, якщо вони глузуватимуть із мене, як це робила Генрієтта, коли я вперше зізналася, що кохаю його милість. До того ж, Генрієтта може припинити допомогу, якщо довідається про серйозність наших стосунків.

— Можливо, ви станете нареченою раніше, ніж ваш брат Карл обере собі дружину.

Мати прагне одружити Карла зі старшою донькою Імператора — Анною.

Намагайтеся не виходити заміж, до нашої наступної зустрічі. Слова лунають у моїй голові так чітко, наче Гіз присутній у цій кімнаті.

— Гадаєте, перемовини закінчаться так швидко?

— Я молюся про це.

Цікаво, до кого з нас прислухається Бог, якщо я звертаюся до Нього із протилежним проханням?

За дверима зчиняється якась метушня. Ми з матір’ю одночасно звертаємо увагу на галас.

— Не тривожтеся,— каже вона.— Там мій охоронець.

Але я помічаю, що вона крадькома виймає з піхов кинджал, який тримає на своєму робочому столі. Я підводжуся в ту мить, коли двері широко відчиняються. До кімнати вривається мій брат Генріх — Генріх, який, згідно з останніми повідомленнями, рухався зі своїми військами униз річкою Н’євр. Він сердитий. Я німію, збентежена як його несподіваною появою, так і його злим обличчям. Здається, матері теж відібрало мову. Натомість Анжу налаштований розмовляти.

— Я розпустив армію,— каже він.

— Сподіваюсь,— обережно мовить мати,— ви вчинили так, тому що здобули важливу перемогу і армія нам більше не потрібна. Проте якщо це правда, чому ви не вітаєте нас усмішкою?

— Ваші молитви, пані, останнім часом не надто допомагали. Хіба ви не просили Бога, аби найманці герцога Цвайбрюкенського ніколи не зустрілися з людьми Коліньї? Але вони зустрілися. Згодом їхні об’єднані війська протистояли моїм у Ла-Рош-л’Абей, і я не вийшов переможцем,— він із такою люттю б’є найближчий стілець, що той перевертається.

— Багато людей загинуло?

— Більшість солдатів із двох підрозділів піхоти включно з людьми Його Святості. Ці італійці краще знаються на моді, ніж воюють. Філіппе Строцці потрапив у полон, а я сплатив викуп, хоча, враховуючи його неспроможність як воєначальника, варто було вимагати гроші від Папи. Герцог де Гіз...

— Герцога поранено? — я не усвідомлюю, що заговорила, доки Анжу не витріщається на мене, роззявивши рота.

— Ні. Я зрадів би, якби цей марнославний ідіот отримав поранення. Його відмова виконувати мої накази призвела до плутанини. Де б він не вештався, я молюся не зустрітися з ним. Якщо наші шляхи перетнуться, я відлупцюю його або навіть гірше.

— Якщо герцог справді винен,— кажу я, намагаючись заспокоїти Генріха, але не бажаючи визнавати провину мого коханого,— його неодмінно покарають. Вас не звинуватять у поразці.

— Сестро, я обожнюю вас, але ви помиляєтесь, уважаючи, що розумієтесь на військовій справі. Я — генерал-лейтенант, коли щось іде не так, я несу відповідальність. Принаймні, на думку мого любого брата,— він виразно дивиться на матір.

Подавшись уперед, я ніжно поправляю волосся на його скронях.

— Ви мусите знати, що ми ніколи не повіримо будь-яким поганим відгукам про вас, навіть якщо це скаже Карл.

Він обіймає мене і пригортає, занурившись обличчям у моє волосся.

Потім, піднявши голову, звертається до матері:

— Не хвилюйтеся, пані. Я не зазнав втрат більших за ті, які може собі дозволити король. Однак я так розгнівався на тих, хто залишився живим, і бачив так мало шансів на успіх, що вирішив відпустити чоловіків додому. На думку Таванна, це найкращий спосіб відігнати армію Коліньї. Якщо вони не зустрінуться з нами у бою, найбільш імовірно, що вони розбіжаться, і ми матимемо час на роздуми.

— А якщо вони залишаться?

— Тоді я знову стрибну в сідло й негайно вирушу на південь. Але зараз я маю намір піти до моїх апартаментів і напитися,— він відпускає мене.

— Я піду з вами,— підводиться мати.

Я залишаюсь сама, але не переймаюсь цим. Я не зазіхатиму на час, який мати проводить у товаристві Генріха. Між тим, я наближаюсь до стола її величності, аби побачити на власні очі лист від нашого посла у Мадриді. Маю надію, що мати сприймає перемовини оптимістичніше за нього. Однак здається, Форкево вірить, що дон Себастьян погодиться прийняти мою руку. Я відкладаю сторінки у бік, аж раптом мою увагу привертають слова: «Я не вважатиму мій обов’язок виконаним, якщо не повідомлю вам, що я чув, причому із кількох джерел, що дон Себастьян навряд чи здатен зачати дитину. Відтак, цей шлюб може сприяти зміцненню стосунків між Португалією і Францією, але такий політичний союз триватиме, доки житимуть принцеса та її чоловік, і не довше».

Навряд чи здатен зачати дитину. Я не впевнена, що розумію значення цих слів, але вони хвилюють мене. Я жадаю мати дітей, і мої бажання цим не обмежуються. Відтоді, як я вперше поцілувалася з Гізом, я відчуваю нагальну потребу вдатися до дій, які призводять до появи дітей.

— Секретар нунція каже, що він боїться жінок понад усе на світі,— Генрієтта приглушує голос попри те, що ми перебуваємо у моїх апартаментах. Лувр — місце, де можна зберегти будь-яку таємницю, тільки якщо розмовляти пошепки.

— Я не вірю, що мати здатна видати мене заміж за пана, який надає перевагу...

— Чоловікам? — припускає Генрієтта.

— А я не вірю, що ви звабили священика! — каже Шарлотта.

— Чом би й ні? — відповідає Генрієтта.— Я люблю експерименти. Позаяк його Святість брав активну участь у перемовинах щодо шлюбу Марго, я була впевнена, що секретар нунція знатиме всі подробиці,— розвернувшись до мене, вона додає: — Що ж стосується переваг дона Себастьяна, не зовсім зрозуміло, хто подобається йому більше — чоловіки чи жінки, коли йдеться про плотське кохання. Зрозуміло лише те, що його виховували монахи, які навіяли йому думку, що кожна жінка нечиста, адже є джерелом гріхів. Такому, як він, чоловіки видаються меншим із двох лих,— доливаючи вина до наших келихів, каже вона.— Як прикро.

Я не впевнена, кому із нас вона співчуває, але у цю мить я жалію себе.

— Дякувати Богу, не всі чоловіки схожі на нього,— веде далі її милість, піднімаючи келих.— Пропоную випити за чоловіків, які люблять жінок. За чоловіків, якими ми можемо насолоджуватися й використовувати у власних цілях.

А як же кохання?

Шарлотта п’є, ласкаво посміхається мені та каже:

— За таких чоловіків, як герцог де Гіз — захисник Пуатьє.

Мій брат був у Меці недовго: незабаром надійшла звістка, що армія гугенотів зібралася біля Пуатьє. Назрівала облога. Генріх поїхав об’єднувати розігнане ним військо. Ми повернулися до Парижа: мати нарешті одужала і мала змогу подорожувати. Поки ми чекали новини про Генріха, який мав дістатися Пуатьє, почали надходити інші повідомлення: про подвиги графа де Люда та його гарнізону; як виявилося, мій коханий герцог зі своїм братом, герцогом Маєннським, перебували в Пуатьє й відважно захищали місто. Здається, прагнення герцога відзначитися на полі бою справдиться. Якщо його подальші дії будуть так само успішними, Пуатьє стане його особистим досягненням.

Сповнена ентузіазму випити за нього, я піднімаю келих.

— Коли вчора до столиці прийшла звістка, що Гіз здійснив сміливу операцію зі знищення мосту над річкою Клен, моя сестра замовила месу, аби подякувати Богу за те, що він живий і робить героїчні вчинки,— каже Генрієтта.

На жаль, моя радість, викликана успіхами герцога, не є повною. Я не єдина, хто захоплюється ним. Майже кожна жінка при дворі божеволіє від хвилювання, коли приносять чергову депешу. Принцеса де Порсіан не лише замовляє меси, а й пише жахливі вірші, присвячені герцогу. Я бачила.

Крім цього, мене тривожить реакція мого брата. Відтоді, як Анжу дізнався про подвиги герцога, його листи до матері сповнені гнівних тирад на адресу Гіза. Схоже, він вірить: все, що робить герцог, так чи інакше принижує його.

— Я скоріше вийшла б заміж за Гіза, ніж за короля Португалії,— зітхаю я.

Генрієтта та Шарлотта миттєво стають серйозними.

— Нікому не кажіть це навіть жартома,— говорить герцогиня.

— Я знаю. Але ж має бути якийсь спосіб уникнути цього шлюбу. Я не бажаю виходити заміж за чоловіка, для якого моя присутність буде нестерпною. Я не зможу впливати на нього, а як майбутня королева я жадаю бути впливовою особою.

Обидві жінки з розумінням кивають.

— Монсеньйор згадував, що мати дона Себастьяна бажає одружити його на ерцгерцогині Австрійській,— каже Генрієтта.— Можливо, якщо вам удасться відкласти шлюб, втрутиться доля.

— Я маю слабку віру в долю, принаймні, коли мене примушують до чогось.

Генрієтта підкочує очі під лоба.

— О, так, ваше життя жахливе. Вас обожнюють два сміливі герцоги, один із них — королівського походження. Ви надзвичайно вродлива. Ви маєте двох найвідданіших у світі подруг, і останнім часом ви дуже близькі з її величністю. Вочевидь, доля та фортуна не дуже прихильні до вас,— змінивши уїдливий тон на звичайний, вона веде далі: — Оскільки ви в добрих стосунках із вашою матір’ю, може, краще розраховувати не на долю, а на вашу впливовість і поговорити з нею про португальця?

— Подивлюсь, як розвиватимуться події в Пуатьє. Якщо Анжу переможе, можливо, я звернусь до нього по допомогу. Зараз я втомилася про це думати. До того ж, нарешті визирнуло сонце. Ходімо насолоджуватися ним у садах.

— Спершу я маю допити своє вино,— каже Генрієтта. Вона бере напівпорожній келих і вихиляє його.

Я наслідую її приклад, аж тут до кімнати швидко заходить сяюча від щастя мати.

— Анжу надіслав листа. Військо Коліньї значно зменшилося через епідемію і перебуває в найгіршому стані. Будь-якого дня він очікує на перемогу в Пуатьє і бажає обговорити це з королем і його радниками, перш ніж виникне потреба переслідувати утеклих протестантів. Ми вирушаємо негайно!

Ми. Мене не залишають!

Дорогою ми отримуємо звістку, що мій брат, не бажаючи випробовувати на міцність здоров’я матері, вирушив на північ і чекає на нас у Плессі-ле-Тур. Коли за обрієм з’являється затишний старий палац, вся наша свита почувається виснаженою після швидкої подорожі. Анжу біжить нам назустріч жваво, немов мала дитина; він знімає матір із сідла та палко обіймає її. Потім він вітається зі мною, й, коли стискає мене в обіймах, я бачу під аркою освітлену сонцем постать. Це Гіз! Невже вони примирилися?

Карл виходить уперед привітати Анжу. Поки обоє удають, ніби раді бачити один одного, я дивлюсь у бік Гіза, який стоїть неподалік з іншими офіцерами. Він виділяється навіть у такому товаристві, серед найкращих представників французької знаті, і причина аж ніяк не у високому зрості. Він тримається якось особливо: серйозний, зосереджений і водночас цілком розслаблений, і це привертає увагу.

— Кого ви шукаєте? — голос Генріха лякає мене.

Я з усмішкою повертаюсь до нього.

— Нікого. Просто хочу увійти всередину та трохи відпочити.

Анжу пропонує одну руку мені, другу — матері, й веде нас повз групу придворних. Угледівши нас, Гіз усміхається — звичайна усмішка й не більше, але цей простий жест будить у моїй душі зливу почуттів, які, певно, відбиваються на моєму обличчі, тому що усмішка герцога стає ширшою. Коли ми проходимо повз чоловіків, я усвідомлюю, що не лише Гіз помітив мою реакцію. Сеньйор дю Гаст задумливо дивиться на мене.

Генріх супроводжує нас до апартаментів матері. Вона взяла з собою так мало фрейлін, що я не маю нагоди втекти. Справа не в тому, що я нехтую своїми обов’язками перед її величністю. Генрієтта з нами не поїхала, але Шарлотта — тут. Поки ми розбираємо предмети королівського гардеробу, я шепочу їй на вухо:

— Я мушу його побачити.

Вона знає, кого я маю на увазі.

Ми вечеряємо в апартаментах короля. Генріх у чудовому гуморі. Карл зробив декілька спроб обговорити завершення облоги та війни в цілому, але Анжу щоразу каже:

— Завтра. Завтра я докладно розповім вам усе, ви та ваші радники маєте чітко розуміти ситуацію, як ми з Таванном.

Ухилятися від запитань його величності у такий спосіб — неввічливо, але хто сваритиме Анжу? Мати точно не захоче. Вона дивиться на нього з безмежною любов’ю. Цього достатньо, аби зіпсувати настрій Карлу, навіть якби Анжу не відмовлявся говорити з ним. Незабаром король хмурніє.

Мати поводиться обережно, пам’ятаючи, що нещодавно одужала після тривалої хвороби. Коли ми, вдосталь ситі, піднімаємось з-за столу, вона каже:

— Я піду до себе.

— Ви дозволите піти з вами та спати біля підніжжя вашого ліжка? — запитує Генріх.

— Якщо ваші друзі відпустять вас.

— Їм доведеться відпустити мене, а, якщо хтось буде проти, він відчує мій гнів. Проте я навряд чи почую заперечення, всі мої друзі знають, що ви — найдорожча для мене людина.

Чи справді Карл зневажливо фиркає?

— Ходімо, Марго, допоможете мені роздягнутися.

— Може, дозволите й мені приєднатися, аби зібрати докупи всіх ваших дітей? — запитує Карл. І додає, не чекаючи відповіді: — Хоча ні. У мене все одно болить голова. Позаяк Марі сьогодні не з нами, ви могли б принаймні відпустити зі мною Марго — хай промасажує мені скроні.

— Чому всі люблять його більше? — усівшись у крісло, запитує Карл, коли ми залишаємось наодинці.

— Це не так.

— Ви надаєте перевагу йому.

— Я люблю всіх моїх братів,— я заходжу за його спину і торкаюся пальцями його скронь. Випроставшись, він відштовхує мої руки.

— Геть звідси.

— Але ж я думала...

— Що? Ви думали, що ми — друзі та повірники? Я теж так думав. Мені здавалося, я знайшов у вас любляче серце, здатне зберігати таємниці. Але ви — ставлениця Анжу.

Обійшовши крісло, я схиляюсь перед ним і кладу руку йому на коліно.

— Карле, будь ласка, не треба.

Він стискає мою руку.

— Я не звинувачую вас. Може, я й король, але саме Анжу посприяв вашому злету при дворі. Тлумачте мої слова як заманеться, докоряйте мені за цей гнів, якщо насмілитесь.

— Я не докоряю вам. Я не маю права судити вас. Ви — мій король та любий брат. Хочу лише попередити: не дозволяйте Анжу дратувати вас — від цього ви втомлюєтесь, а він нахабнішає.

— Хіба він може бути ще нахабнішим?

Боюсь, може. Я не знаю людини більш самовпевненої за Генріха. Проте йому бракує повноважень.

— Сміливість не зробить його королем,— кажу я Карлу.— Ви маєте значно авторитетніший вигляд, коли стримуєте бажання відповісти на його кпини.

— Це природжений інстинкт. Жеребець відганяє муху, чи не так? Як би мій брат не кусав мене, я не віддам йому мою корону. Можете передати йому це... і матері також,— він відпускає мою руку.— Ідіть.

За дверима апартаментів мого брата я почуваюся сумною та втомленою. Дуже повільно прямую до своєї опочивальні. Я не помічаю Шарлотту, доки вона не промовляє моє ім’я.

— Ось ви де! Боже мій, яка ж ви незграбна сьогодні, блукаєте в якомусь оціпенінні, хоча вашою свободою можна скористатися краще.

Я розгублено кліпаю очима.

— Хіба ви не казали мені, що хочете його бачити?

Уся моя нудьга одразу розвіюється.

— Так!

— Тоді ходімо. Її величність сказала мені, що ви з королем. Вона не шукатиме вас. Якщо ж хтось раптом питатиме, де ви, Жийона скаже, що ви пішли спати.

— Куди ми йдемо? — запитую я, поки вона підштовхує мене до сходів.

— У темряву, туди, де легше сховати те, що ніхто не має бачити.

Здається, ми потрапили до саду біля кухні. Я відчуваю запах розмарину, коли наші спідниці чіпляються за рослини на вузькій стежині. Попереду височіє якась постать, що різко вирізняється на тлі блискучих мідних уламків.

— Я зачекаю всередині,— каже Шарлотта, зупинившись.

Мене не треба двічі вмовляти. Я не можу розгледіти обличчя герцога, доки не підходжу на кілька ярдів ближче. Він не усміхається, як робив це у дворі, але його очі огортають теплом, як і простягнута до мене рука.

Я притискаюсь до нього, сподіваючись отримати поцілунок, але натомість він каже:

— Біля стіни є лавка.

Там і справді стоїть лавка, вкрита мертвою та зморщеною виноградною лозою. Ми сідаємо впритул одне до одного. Генріх бере мою другу руку та цілує обидві.

Коли він піднімає голову, я кажу:

— Пане, відтоді, як ми бачилися востаннє, ваше ім’я в усіх на вустах. Вам має бути приємно.

Він відмахується так, наче його досягнення нічого не означають.

— Ви досі не заміжня. Ось це приємно.

— Не знаю, чи надовго. У кожному листі, який отримує її величність, повідомляється, що португальці налаштовані завершити перемовини з її послом.

Гарне обличчя мого коханого стає серйозним. Укотре за останні дні я думаю, що надто молода для заміжжя, незалежно від того, що раніше була іншої думки. Спершу мені потрібно більше часу для кохання, зокрема для кохання цього чоловіка.

Нахилившись уперед, він ніжно цілує мене.

— Ви маєте повідомляти мені про хід перемовин,— каже він, коли наші уста роз’єднуються.— Погано відволікатися на припущення, коли мусиш битися.

— Я намагатимусь.

Я думаю про те, як швидко втратила з ним зв’язок, коли армію розпустили після битви в Ла-Рош-л’Абей. І про те, яких клопотів завдає Генрієтті наше заборонене листування.

Здається, Генріха хвилює дещо інше.

— Я розумію. Для вас ризиковано писати мені. Я буду страшенно засмучений, якщо хтось запідозрить. Ваша честь важливіша за мій спокій.

— Не для мене,— шепочу я.— Ви і ваш спокій важливіші за мої власні почуття.

Він знову цілує мене. У цю мить я чую сухий хрускіт. Генріх теж чує. Відпустивши мене, він намацує рукою кинджал. Потім вдивляється в темряву.

Ближче до палацу видніється силует, він нахиляється зірвати щось із кущів.

Перелякавшись, я важко дихаю, намагаючись ні про що не думати. Силует випростовується і на якусь мить зазирає в сад. Ми з Генріхом заклякаємо на місці. Я воліла б узагалі не дихати, якби мала таку можливість. Мить по тому ця особа — ким би вона не була — кидає до рота зірвані ягоди та повертається до нас спиною. Коли вона заходить до палацу, в отворі дверей спалахує світло.

— Саме цього я й боявся,— спокійно каже Генріх.— Хто б це не був, він міг пройти спереду, побачивши нас у такій компрометуючій ситуації, поширити плітки або навіть гірше. Ваш брат Анжу має зуба на мене. Він прагне занапастити мою репутацію, налаштувати проти мене придворних, а також короля. Він залюбки знищив би мене.

— Як би не обмовляв вас Анжу, це лише підвищить ваш авторитет в очах його величності,— відповідаю я.— Чи справді все так погано між вами й Анжу? Невже одна-єдина битва, яка сталася два місяці тому, могла призвести до такої ворожнечі?

— Наші стосунки з герцогом ніколи не були надто дружніми. Він любить мене як супротивника у тенісних матчах, у двобоях, у змаганнях за славу, що зазвичай відбуваються одночасно з війною. Проте маю сумніви, що я міг би назвати його «другом».

Я знервовано соваюся на краю лавки. Я не можу пригадати нічого, що спростувало б його слова, і лише дивуюсь, чому я ніколи над цим не замислювалася.

— Якщо Анжу прагне знищити вас, він знищив би й мене. Він не вчинив би так. Він дуже сильно любить мене.

Оскільки він любить мене, гадаю, він полюбить і герцога, якщо побачить моє ставлення до нього.

— І я люблю вас дуже сильно, а, відтак, не можу ризикувати. Я волів би відкрито здобувати вашу ласку,— моє серцебиття прискорюється,— але слушна мить ще не настала. Хай спершу владнається питання з португальцями.— Немов здогадавшись, що я напружуюсь, він додає: — Владнається на нашу користь.

— А що ми робитимемо тим часом?

— Тим часом ми будемо обережними, немов миші, які зачаїлися на кухні, ховаючись від кота. Можна вигадати якусь розвагу. Приміром, я залицятимусь до іншої.

Я заперечно хитаю головою.

— Подумайте про це, Маргарито. Це найвірніший спосіб зберегти в таємниці увагу, яку я приділяю вам.

— Це найвірніший спосіб змусити мене зневажати іншу жінку.

— Ваші ревнощі збуджують мене,— нахилившись, шепоче він мені на вухо.

Пригорнувши мене до себе, він цілує мене, доки я не забуваю, на якому я світі. Усі мої думки зосереджені на ньому. Усе моє тіло тріпоче й нестерпно болить.

— Боже, дай мені сил,— бурмотить він, відпускаючи мене.

Тепер моя черга шепотіти. Притулившись губами до його вуха, я запитую:

— Якщо я дозволю вам розважитися, ми матимемо змогу усамітнюватися й дарувати одне одному такі миттєвості?

Йому уривається подих. Його рука піднімається до моїх грудей і стискає їх крізь сукню.

— Залишитися наодинці з вами... по-справжньому... це моя величезна спокуса і мій величезний страх.

Я знову нахиляюсь до його вуха. Відчуваю, як усе його тіло заклякає.

— Навіщо боятися того, що приносить таку насолоду? Попри те, що я незаймана і маю боятися невідомого, коли я з вами, я ладна мчати туди, де ніколи не була раніше, Я лише боюсь викриття наших стосунків, от і все.

Його губи торкаються моєї шиї, цілуючи нижче й нижче. Я уявляю, як лягаю на лавку і дозволяю йому... не знаю, що саме, адже насправді я геть недосвідчена в таких питаннях. Проте я сказала йому правду: я не боюсь. Охоплена бажанням продовжувати, я відкидаюсь назад, спираючись головою на його плече. Він вагається.

— Сестра герцогині де Невер божеволіє від вас,— кажу я.— Я ніколи не відчувала симпатії до неї. Хай вона буде об’єктом ваших удаваних залицянь. Надсилайте їй листи. Цілуйте їй руку,— я щільніше пригортаюсь до нього.— Тільки, заради Бога, поцілуйте мене, перш ніж я не згоріла у вогні, запаленому вашим останнім поцілунком.

Герцог коливається.

— Я цілуватиму вас,— мовить він,— доки мені вистачить самовладання, аби не зробити чогось більшого.

Подавшись уперед, він притискається губами до місця, де мої груди сходяться над лінією корсажу. З моїх вуст зривається тихий стогін — у відповідь він активніше пестить язиком цю улоговинку, змушуючи мене вигинати спину від задоволення. Я занурюю руки в його волосся, міцно вчепившись, аби він не міг відсторонитися. Я забуваю про принцесу де Порсіан. Я забуваю про все, крім п’янких відчуттів та ароматів саду, якими огортає нас серпневий бриз.

Глава 10 Осінь 1569 — Резиденція Плессі-ле-Тур, Ла-Рош, Франція

ачиніть вікно,— відірвавшись від шиття, мати переводить погляд на мене.

Я квапливо виконую її прохання. Теплі літні вітри полетіли до далеких країв так само, як і всі чоловіки. Цікаво, чи відчувається осінь там, де вони зараз. Коли вже на те пішло, я воліла би знати точне місце їхнього перебування.

Щодня ми з матір’ю чекаємо на дві звістки: повідомлення про те, що війну закінчено і Анжу переміг, а також на лист від посла її величності в Португалії з підтвердженням моїх заручин. На першу звістку ми чекаємо зі справжнім нетерпінням. Що ж стосується другої... я удаю, ніби сповнена ентузіазму, але докладаю чимало зусиль. Два тижні тому її величність отримала повідомлення, у якому причиною затримки наших заручин оголошували спалах епідемії в Лісабоні. Я спіймала себе на думці — хоча це аж ніяк не по-християнськи,— що дон Себастьян може стати її жертвою. Однак згодом надійшла звістка, що епідемія відступила і король навіть не заразився. Відтак, не варто розраховувати, що смерть допоможе вирішити мої проблеми. Я маю впоратися самотужки.

— Принести вам ковдру? — запитую я матір.

— Ні, я присуну крісло ближче до вогню,— вона знову схиляється над рукоділлям, але перед цим усміхається мені.— Ви стали чудовою помічницею.

— Ніщо не тішить мене більше, ніж спілкування з вами та моїм братом, пані. Відверто кажучи, я не хочу залишати мою родину та вирушати до Португалії, аби стати королевою.

— Жодна дівчина не хоче жертвувати всім знайомим заради невідомого,— відповідає мати. І додає після миті роздумів: — Можливо, я була винятком: хоча мій дядько, Папа Римський, добре ставився до мене, він не міг замінити батька або матір. Натомість ваш дід Франциск опікувався мною майже як батько.

— Король Португалії відкладає вирішення нашого питання. Може, нам слід вчинити так само? Ми з моїм нареченим молоді. Один рік нічого не значить для португальців, чи не так? А я була б надзвичайно задоволена провести цей рік у вашому товаристві.

Цього разу погляд матері стає більш допитливим.

— Невже для вас справді так важливо не розлучатися зі мною?

— Так, пані. Служити вам... Я відчуваю, що це справа мого життя. Служити вам і завжди бути тут заради Анжу.

— Ви сумуєте за ним так само сильно, як і я,— вона з розумінням киває.

— Якби ж оголошення смертного вироку, що його виніс Парламент стосовно Коліньї, було достатньо, аби вбити цього пана!

— Майте віру, дочко. Хтось захоче отримати п’ятдесят тисяч екю або ваш брат здійснить цей подвиг, не розраховуючи на винагороду, і повернеться до нас.

— Герцог де Гіз теж охоче вбив би його без будь-якої винагороди.

— Ваша правда, але не треба сподіватися на це. Зрештою, якщо його милість здобув би трофей у вигляді адмірала, ваш брат повернувся б до нас розгніваним і сипав прокльонами.

— Яким би він не повернувся, я бажаю бути тут,— кажу я, намагаючись продовжити обговорення мого шлюбу.

— Ви й будете тут. Навіть якщо завтра ви вийдете заміж за довіреністю, мають минути кілька місяців, перш ніж ви вирушите до Португалії. Перевезення одного вашого гардеробу — нелегка справа.

— Звісно, я готова виконати мій обов’язок, пані. Я прошу лише подумати, чи не можу я бути корисною вам на близькій відстані. Якби мені обрали французького чоловіка, як моїй сестрі Клод, ми могли б і надалі тісно спілкуватися.

Ось я і сказала це. Слова, які я жадала, але боялася вимовити.

— Марго! — обличчя матері не виглядає сердитим, але особливого задоволення я теж не бачу.

Я напружуюсь в очікуванні нарікань, коливаючись між упертістю та швидкою капітуляцією.

Хтось грюкає у двері й навстіж відчиняє їх попри те, що мати ще не встигла запросити відвідувача. Укритий пилом і брудом, сеньйор дю Гаст, близький друг Анжу, переступає поріг. Я одразу забуваю про короля Португалії й сумніваюсь, що мати зможе згадати його ім’я, навіть якщо дуже старатиметься. Цей чоловік прибув із поля бою. Він приніс звістку від мого брата... і від Гіза.

— Ваша величносте, ваша високосте, я прибув із Монконтуру. Там відбулася важлива битва.

— І що?.. — допитується мати.

— Війська його величності під командуванням герцога Анжуйського здобули перемогу. Вісім тисяч гугенотів здалися в полон. Коліньї утік на південь, але він сильно поранений, тож, якщо його наздоженуть, він та його люди неодмінно зазнають поразки.

— Дякувати Богу! — кажу я, рішуче перехрестившись.

— Дякувати вашому брату,— відповідає мати.— Він — найвідважніший принц у світі. Як почувається мій син?

Я вперше звертаю увагу, що вираз обличчя дю Гаста — всупереч звісткам, які він приніс,— не можна назвати переможним.

— Ваша величносте,— він нервово облизує верхню губу,— у розпалі битви герцога вибили з сідла.

— Боже милостивий! — мати блідне, а у мене в душі холоне. Якщо з Генріхом трапилося лихо, як ми з нею це переживемо? — Він поранений?

— Лише подряпини та синці, ваша величносте. Присягаюсь, я був поряд із ним, коли це сталося.

— Ви впевнені?

— Вельми впевнений, ваша величносте. Ця прикрість більше зачепила душу герцога, ніж тіло. Його особистий охоронець — відданий йому, як і всі ми,— люто бився, аби захистити його, і, зрештою, герцог знову скочив у сідло і залишив поле бою. Його милість особисто наказав мені передати вам не хвилюватися за нього: він надто цінує ваш душевний спокій і не хоче, аби ви турбувалися без жодних на те підстав.

Я бачу, як смикаються м’язи на обличчі матері, її руки намертво прикипіли до поручнів крісла.

— Сеньйоре, ми вдячні вам за те, що ви швидко принесли звістку, і за те, у якій формі повідомили її нам. Будь ласка, перекажіть герцогу, що ми сприйняли це лихо з такою ж сміливістю, яку виявив він під час того інциденту.

— Звісно, я перекажу. Проте ваша величність матиме нагоду продемонструвати витримку й на власні очі переконатися, що після падіння з герцогом усе гаразд. Переслідуючи Коліньї, герцог наказав мені звернутися з проханням до вашої величності та його величності короля: він молить вас вирушити за ним на південь і зустрітися біля Сен-Жан-д’Анжелі. Він планує взяти місто в облогу, і для цього йому потрібні мудрі поради та схвалення від вас обох.

Моє серце, яке хвилину тому калатало від страху, тепер калатає від щастя. Ми вирушаємо слідом за Анжу. Я побачу на власні очі, що мій брат цілий та неушкоджений. Я заспокою та потішу його розповіддю про те, до яких слів і дій я вдавалася заради нього, поки він так відважно бився.

— Пане, я передам королю ваше послання. Якщо ви можете витримати розлуку з вашими товаришами по зброї, прошу вас залишитися з нами на один день. Потім ви мусите поїхати й переказати моєму синові, що, попри велику відстань, яку я не можу подолати так само швидко, як і ви, незабаром він побачить двір біля своїх наметів.

Уклонившись матері, Гаст проходить повз мене. Дорогою до дверей він кидає на мене погляд, значення якого я не зовсім розумію.

Зчиняється метушня: всі починають пакувати речі в той час, як мати все ще перебуває в апартаментах Карла. Нас очікує подорож, упродовж якої доведеться подолати понад сорок п’ять льє і витратити три дні. Я не можу дочекатися миті, коли обійму та привітаю героя Монконтуру, як віднині кличуть Анжу.

Жваво віддаючи накази, я молюсь, аби гарна осіння погода протрималася ще трохи. Мокрі дороги змусять нас їхати удвічі довше. Я намагаюсь не думати про інші причини, які можуть завадити нашій подорожі; коли країна у стані війни, жодна дорога не є безпечною.

До мене підкрадається Жийона з купою згорнених сорочок у руках.

— Ваша високосте,— тихо каже вона,— сеньйор дю Гаст стоїть біля дверей.

Я надзвичайно здивована. Не уявляю, навіщо сеньйор завітав до мене замість відпочинку після тривалої поїздки.

— Подбайте, аби не забули мою нову сукню, ту, що має колір золотого осіннього листя,— я даю останні вказівки, прямуючи до дверей. Я не одразу бачу дю Гаста, адже він стоїть збоку.

— Сеньйоре,— я нахиляю голову.

— Ваша високосте,— він не рушить із місця.

— Бажаєте увійти, пане?

— Ні, дякую,— дивлячись в інший бік, він приглушує голос.— Я маю передати вам листа. Це приватний лист від герцога Анжуйського.

Моє серце б’ється швидше. Що ж такого хоче розповісти мені брат? Якісь подробиці стосовно його поранення? Чи просить виконати чергове доручення? Я простягаю руку.

— Ні, не тут,— він поплескує по шкіряній сумці на поясі.— Ось тут,— він підносить два пальці до скроні.— Можете зустрітися зі мною?

— Зустрітися з вами?

— Наодинці.

Я знову озираюсь, аби упевнитися, що ніхто не йде слідом. Переконавшись, що за мною не стежать, я протискаюсь крізь вузький отвір між огорожами на задній стороні саду. Прохід між огорожами та кам’яною стіною залишили для садівників, які підстригають масивний бордюр. У цілому нагадує маленьку алею. Я виявила її за місяць після нашого приїзду. Якби ж я знала про її існування раніше, ми з Гізом могли би прогулятися нею.

Сеньйор дю Гаст уже чекає. Побачивши мене, він прямує назустріч і вклоняється. Дещо здивована, я помічаю, що він вбраний як кавалер — таке враження, що цей пан зібрався на світський захід, а не на таємну зустріч задля вручення листа.

Він пропонує мені руку, і я, не знаючи напевно, як реагувати, приймаю її. Ми мовчки крокуємо, переходячи зі світла в тінь, що її відкидає висока стіна попереду.

— Я чув,— каже дю Гаст,— що після облоги Пуатьє герцог де Гіз приїжджав сюди.

— Так,— я цілком збентежена. Навіщо сеньйору обговорювати герцога? — Як один із головних захисників міста він хотів звітувати перед королем і отримати його схвалення, на яке заслужив.

— Я також чув, що король не єдиний, хто хвалив його; усі придворні дами захоплювалися ним.

— Його сміливість до вподоби всім, і представниці слабкої статі не виняток,— мої вуха палають від думки про мої ревнощі, викликані компліментами інших дам на адресу герцога.

— Ви захоплюєтесь ним, чи не так?

Я зупиняюсь і відпускаю його руку.

— Яке це має відношення до мого брата та його листа?

— Ви не відповіли на моє запитання,— каже він.— Цікаво. Утім, мені не потрібна відповідь. Я бачив, як ви усміхалися йому, коли ми стояли всі разом і слухали про плани герцога Анжуйського. І я бачив ще більше.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Тієї ночі, коли ви приїхали, мене мучив біль у животі, і я вийшов у сад зірвати м’яти.

Я пам’ятаю той вечір, пам’ятаю напівприхований темрявою силует, мій важкий подих і довгу мить, коли незнайомець дивився в наш бік. У мене пересихає в роті від думки, що тим незнайомцем був Гаст. Я доходжу висновку, що будь-яке заперечення лише посилить його впевненість, тож не кажу ані слова.

— Знову мовчання,— він хитає головою так, наче це щось означає.— Сподіваюсь, вам буде приємно дізнатися, що мої шпигуни розвідали, що герцог божеволіє від вас? Його не тішать загравання з іншими жінками та компліменти від них.

Мені приємно, але я не маю наміру розповідати про свої почуття цьому чоловіку. Те, що відбувається між мною і Гізом, анітрохи його не стосується.

— Які дурниці, пане. Усі придворні знають, що його милість упадає за принцесою де Порсіан.

Гаст має нахабство сміятися!

— Пане,— відрізаю я,— мені було непросто влаштувати зустріч із вами, і я маю якнайшвидше вертатися до палацу. Ви гаєте час.

— Справді,— він упритул підходить до мене і проводить вказівним пальцем по моїй щоці.— Ось так вас торкається герцог? — від його запаху, від тепла його подиху на моєму обличчі мене нудить. Раптом я усвідомлюю із жахливою впевненістю, що ніякого листа немає.

Я відступаю, але мені заважає огорожа, а Гаст продовжує наступ. Я затиснута між його тілом, таким близьким, що я відчуваю його жар, та гілками дерев, що вчіплюються мені у спину крізь шовк сукні.

Нахилившись так низько, що його борода лоскоче мені обличчя, він каже:

— Вам подобаються пестощі Гіза? Мої руки не можна назвати руками герцога, але вони вміють дарувати задоволення,— без жодного попередження його права рука обвиває мій стан, притискаючи мене до нього в той час, як ліва рука торкається моїх грудей.

— Сеньйоре, ви забуваєтесь! — задихаюсь я.

— Ні, ваша високосте, я знаю, хто я: гордий нащадок давнього роду і близький друг вашого брата Анжу. Я стану і вашим близьким другом.

Його губи впиваються у мої. Різкі рухи його язика нагадують зґвалтування. Я стискаю зуби, аби запобігти подальшому вторгненню, та щосили штовхаю його в груди, звиваючись усім тілом та відвертаючись від нього.

Нарешті його губи відриваються від мене.

— Я розповім моєму братові, що ви переслідуєте мене.

Я очікую, що Гаст відпустить мене. Усім відомо, що Анжу мене обожнює. Натомість він каже:

— Краще не робіть цього. Я можу завдати вам клопоту, пані, нашептати вашому брату все, що я знаю про ваш флірт із Гізом. Він терпіти не може герцога. Так, я можу вам зашкодити, але я волію задовольнити вас.

Він притискається до мене щільніше, і я відчуваю його збудження. Мене охоплює страх, рівного якому я ще не знала. Ми стоїмо у віддаленому закутку, де нас неможливо побачити. Якщо мені вдасться звільнитися, чи зможу я обігнати його? Чи зможу вийти за межі огорожі? Якщо я закричу, хтось почує?

— Будь ласка, відпустіть мене.

— Я маю відпустити вас? — його губи знову впиваються у мої. Поки я борюся з ним, гілки дряпають мою спину, немов пазурі розлючених собак.

— Моя мати,— випалюю я, коли він уриває брутальний поцілунок.— Я розповім королеві про ваші спроби примусити мене,— якщо Гаст не боїться Анжу, він точно боїться матері. Усі її бояться.

— А я розповім її величності, що ви із власної волі запропонували ваші принади. Розповім, що ви втекли з-під нагляду вашої гувернантки та намагалися звабити мене. Інакше навіщо прийшли у це безлюдне місце?

— Ви сказали, що маєте листа від мого брата!

— Я таке казав?

— Ви — лиха людина.

— Ви змушуєте мене вдатися до погроз,— рука, що лежала на моїх грудях, переміщується до мого стегна і починає піднімати спідниці. Я відчуваю, як облямівка рухається вгору.— Я — раб вашої краси, точнісінько як Гіз.

— Ні, ви не схожі на його милість,— я відчайдушно намагаюся відкинути його руку.— Герцог ніколи не примушував би мене. Він людина честі, а я незаймана.

Гаст гучно вдихає повітря.

— Незаймані?

Я усвідомлюю, що припустилася жахливої помилки. Моє зізнання аж ніяк не надихає його пожаліти мене або поводитися пристойно — навпаки, збуджує сильніше.

— Яке несподіване задоволення.

Не звертаючи уваги на біль, я заглиблююсь далі в кущі.

— Пане, моя невинність належить королю Португалії. Якщо в мою шлюбну ніч виявиться, що я втратила цноту, і вас звинуватять...

— Ніхто не повірить, що це я, а не Гіз, позбавив вас цнотливості. А я насолоджуватимусь перемогою над ним. Як і насолоджуватимусь, здобувши те, що належить королю.

Його голос хриплий від хіті. Схопивши мене за плечі, він витягає мене з кущів. Я інстинктивно розумію, що він налаштований штовхнути мене на землю. Якщо йому це вдасться, я пропала. З усіх сил я навалююсь на нього, упершись долонями йому в груди. Він втрачає рівновагу і відпускає мене, намагаючись втриматися на ногах. Здається, у нього виходить, але тут трапляється диво. Нога сеньйора послизнулася на злиплому й вологому осінньому листі, і він знову хитається.

Коли він падає на одне коліно, я розвертаюсь і мчу до проходу між огорожами, немов тварина, за якою женеться зграя гончих псів. Протиснувшись крізь нього, я перетинаю квітник. Я не насмілююсь озирнутися. Не можна витрачати дорогоцінні миті на якісь погляди. Свята Маріє, Мати Божа, дайте мені крила. Потім — друге диво! — я опиняюсь у палаці. Моя перша, нагальна потреба втекти від сеньйора змінюється необхідністю дістатися моєї опочивальні, не привертаючи уваги. Один лише факт, що я вийшла з палацу сама, повертаюсь із розірваним убранням, і моє обличчя смертельно бліде, може покласти початок небезпечним для моєї репутації пліткам.

Нарешті я прокрадаюсь до моєї опочивальні. Я ладна заплакати. Сльози, перші з майбутнього потоку, уже струменять щоками. Проте замкнувши двері, я натикаюсь на Жийону, яка дивиться на мене.

— Ваша високосте, що трапилось? Ви плачете? — вона поспішає мені назустріч.

— Допоможіть мені роздягнутися,— я рідко вдаюся до наказового тону, але зараз це дасть мені змогу уникнути інших запитань. Я повертаюсь спиною, аби Жийона розшнурувала мій корсаж.

— Ваша високосте, сукня! — скрикує вона.— Вона подерта, наче пазурями диких звірів.

— Не фантазуйте, дурна дівчино. Я просто послизнулася, коли поверталася з саду, і налетіла на огорожу.

— Послизнулися? — здається, Жийона не переконана. Вона знімає з мене верхню спідницю і обмацує проріху в тканині.

— Так. Якщо сукню не можна зашити, знищіть її,— помітивши, що її погляд стає ще більш недовірливим, я додаю: — Її величність не терпіла зіпсованих суконь, коли я була дитиною. Невже ви думаєте, що вона не дасть мені прочухана попри те, що я подорослішала?

Понуривши голову, Жийона забирає розірвану сукню.

— Можливо, вам варто розповісти її величності, що трапилося.

Ми обоє знаємо, що вона не має на увазі історію, яку я їй розповіла. Вона здогадується, що це брехня, й заохочує мене сказати матері правду, яку я замовчую від фрейліни. Мабуть, вона радить це з добрих мотивів, але я вибухаю гнівом.

— Геть звідси! — наказую я.

Що я маю розповісти матері? Вона вважатиме мене непокірною і дурною через те, що я погодилась зустрітися з Гастом. А, може, й гірше. Вирішить, що я розпусниця. Напевно, Гаст саме на те й розраховував. Я вважала невинною мою поведінку з герцогом де Гізом — або, принаймні, нешкідливою. Що значать кілька таємних поцілунків? Тепер я розумію, що це гріх.

Наблизившись до моєї лавки для молитви, я стаю на коліна і дозволяю собі поплакати, охоплена полегшенням і почуттям провини водночас. Пресвята Діво, для мене очевидно, що я сповнена хіті, і мої непристойні бажання важко приховати, адже сеньйор дю Гаст помітив це. Допоможіть мені очиститися від гріховних думок і почуттів. Дайте мені сил тримати герцога на відстані й приймати від нього знаки уваги лише в присутності інших людей.

У моїй пам’яті постають миті, пережиті в саду. Мої губи палають, по тілу пробігають мурашки від спогадів про дотики Гаста, але все одно я доходжу висновку, що це я винна, бо привернула його увагу, дозволивши герцогу торкатися мене в подібній манері. Відтак, я мушу вічно мовчати про те, що сталося: не лише тому, що мені не повірять, а й тому, що моє мовчання — єпитимія за гріхи минулого.

Нарешті Сен-Жан-Д’Анжелі видніється за обрієм. Останні шість днів були жахливими. Після нашої зустрічі сеньйор дю Гаст затримався при дворі. Він не промовив до мене жодного слова, але його безтурботність і нахабні погляди лише погіршили мій стан. Його від’їзд мав стати справжнім благословенням. Але та сцена в саду навіки закарбувалася в моїй пам’яті. Мені сняться жахіття. Я не можу їсти.

Я ігнорувала відверті запитання Генрієтти та погляди Жийони. Я виконала єпитимію, яку сама на себе наклала, й нікому не розповіла про те, що трапилося. Дякувати Богу, мати приписує відсутність у мене апетиту та темні кола під очима тривогам, пов’язаним з Анжу. Зрештою, мати теж має виснажений вигляд, причиною якого є інцидент із вибитим із сідла Анжу.

Коли табір мого брата постає перед нами крізь пелену дрібного дощу, який мрячив упродовж усієї нашої поїздки, вона стискає мою руку.

— Уже недовго. Ми побачимо вашого брата цілим та неушкодженим і вперше почуватимемось добре відтоді, як сеньйор приніс звістку про його падіння.

О Генріху, я так жадаю бачити вас! Якщо я — ваш ідеал, то ви — мій, і я буду в безпеці, щойно опинюся біля вас. Можливо, я знайду спосіб вигнати Гаста з вашого оточення, не розповідаючи вам, що він зробив.

Коли карета зупиняється, Анжу вже чекає на нас. Карл спускається. Вони незграбно уклоняються один одному, після чого його величність квапливо прямує до намету під королівським прапором. Генріх не йде слідом за ним. Він стоїть попри те, що дощ стікає з його капелюха на камзол, і чекає, доки ми спустимося. Не встигає мати торкнутися ногами землі, як він стискає її в обіймах.

— Мій любий,— вона трохи відсувається від нього, аби краще роздивитися,— яке полегшення бачити, що з вами все гаразд. Ось і ми — жінки, які люблять вас понад усе на світі.

Вона знову обіймає його, а потім відступає убік, пропускаючи мене до брата. Я залюбки наслідую її приклад і кидаюсь йому на шию — мої сльози радості змішуються з краплями дощу.

Генріх не притискається до мене. Натомість він відвертається і пропонує руку матері.

— Вам не можна стояти під такою зливою. Я не пробачу собі, якщо ви захворієте через мене.

Анжу веде її до намету, а я, підібравши сукню, біжу за ними, хлюпаючи калюжами і дивуючись, чому він не відповів на мої обійми.

Усередині Генріх допомагає матері зняти плащ. Поки служник допомагає мені зробити те ж саме, я намагаюсь перехопити погляд брата, але він заклопотаний тим, що наливає матері вина, відганяючи другого камердинера, аби той не заважав. Його очі не оминають нічого, от тільки на мені не зупиняються. Відпустивши служників, він кличе матір:

— Підійдіть до вогню.

Генріх розтирає матері руки.

— Сподіваюсь, вас задовольнить, як я облаштував ваш намет. Я особисто перевірив, щоб він нічим не відрізнявся від мого.

Анжу розмовляє без упину. Його обличчя пашить вогнем. Збудження впадає в око. Це пояснює, чому він зігнорував мене. Як і Карл, Генріх схильний зосереджуватися на чомусь одному; коли він одержимий якоюсь ідеєю, він чіпляється за неї, немов пес за свою кістку. Цікаво, що його непокоїть. Згадує той чи інший епізод із минулої битви чи готується до наступної? Гадаю, лестощі підвищать йому настрій і привернуть увагу до мене.

— Ми багато чули про вашу грандіозну перемогу,— кажу я, виходячи вперед і наливаючи собі келих вина, оскільки ніхто не зробив цього для мене,— але ніхто не зрівняється з вашим талантом оповідача. Скажіть: що ви відчували, коли швейцарці розгромили німецьких найманців?

Погляд Анжу вперше зустрічається з моїм. Його очі на диво суворі.

— Я не маю жодного бажання говорити про це. Вам доведеться удовольнитися іншими оповідачами. Може, їх і влаштовує неповна перемога, але мене — ні.

— Мій Александре,— мати торкається його плеча,— як ви можете називати таку перемогу неповною? Тисячі полонених, поранений Коліньї... Поза сумнівом, це доблесна перемога.

— Так, пані, але я мріяв привезти труп Коліньї на спині віслюка, як це було з Конде. Мертвий чоловік не може втекти на південь і взяти із собою залишки війська гугенотів.

Ось чому Генріх не в гуморі: Коліньї утік.

— Адмірал має диявольський талан,— мати хитає головою.— Однак це не може тривати вічно. Ви маєте розповісти мені про сеньйора де Морвера, якого ви згадували у своїх листах. Така недобросовісна людина може стати в пригоді для досягнення нашої мети.

— Пані, я з радістю висловлю свою думку з цього приводу, але потім...— Анжу дивиться на мене, скрививши губи в дивній гримасі.

Щось із ним не так, і причина не лише у втечі Коліньї.

— Певну інформацію краще тримати в таємниці, адже наша сестра має друзів, які прагнуть знати все про наші плани.

Я збентежена згадкою про цих «друзів». Натяк Генріха неоднозначний, але його ворожість очевидна. Звісно, мати не пропускає його слова повз вуха: хіба вона може таке пропустити?

— Генріху, що відбувається?

— Тут? — відповідає він.— Нічого не відбувається. В інших місцях — так. Поговоримо про це згодом. Коли ви позбудетесь мокрого вбрання і ми будемо наодинці.

Кілька жінок забігають до намету, сміючись та струшуючи краплі дощу зі своїх плащів. Генріх цілує матері руку.

— Залишаю вас під наглядом ваших фрейлін.

Перш ніж піти, він кидає на мене прощальний погляд, сповнений гніву та болю водночас.

Невже Гаст розповів щось Анжу? Що саме? Якщо він стверджує, що я піддалася йому, я зможу себе захистити. Навряд чи він такий дурень. Я мушу розвідати, що трапилося. Проте мені заважають звичайні в таких випадках клопоти фрейлін. На щастя, усі втомилися після тривалої подорожі. Коли нам приносять холодну вечерю, багато хто позіхає, і її величність оголошує про свій намір рано піти спати. Добре. Коли вона ляже в ліжко, Генріх неодмінно завітає до неї. Він завжди так чинить. Я спробую поговорити з ним, щойно ми втрьох усамітнимося.

Шарлотта готує для матері вино, а ми допомагаємо її величності роздягтися. Коли мати вбирається в оксамитову нічну сорочку, підшиту шовковою тафтою, заходить Анжу. Фрейліни розступаються перед ним, пропускаючи його до матері, він цілує її в обидві щоки.

— Ви вільні,— каже вона, відпускаючи всіх. Поки вони вбираються в плащі, я наливаю вина для себе та брата.

Анжу нахиляється і шепоче щось на вухо матері.

Поколивавшись, вона каже:

— Марго, ви теж вільні.

Ні, тільки не це. Генрієтта, яка виходить однією з останніх, озирається. Намагаючись виглядати спокійною, я беру плащ і квапливо приєднуюсь до неї.

Надворі я одразу зупиняюсь. Генрієтта та Шарлотта також. Ми мовчки стоїмо в колі світла, що його відкидає ліхтар у руках Генрієтти. Коли всі інші зникають з поля зору, я кажу:

— Щось тут не так.

— Дурниці! — Шарлотта стискає мою руку.— Ви ж знаєте, які вони — її величність та герцог. Вони надто довго були в розлуці, і жоден із них не бажає ділитися увагою іншого.

Утім, Генрієтта схильна мені вірити. Здійнявши ліхтар, аби краще бачити моє обличчя, вона запитує:

— Вас відіслали з тієї ж причини, що змусила вас змарніти та втратити апетит?

— Напевно, так.

Думки колесом крутяться в моїй голові. Більше, ніж будь-коли, я боюся, що в усьому винен Гаст. Проте як я можу упевнитися в цьому, не розповідаючи відверто про мою зустріч із тим чоловіком? Якщо я помиляюся, я не хочу, щоб Анжу або мати дізналися про напад Гаста.

— Ходімо звідси, і ви нам усе розповісте. Разом ми знайдемо рішення, як діяти далі,— вмовляє Генрієтта.

Я заперечливо хитаю головою.

— Залиште мене саму.

Стоячи під дощем, я вирішую спершу розпитати матір про причини роздратування Анжу. Вона любить мене і має все розповісти. Треба дочекатися, доки мій брат піде.

Генрієтта знизує плечима, знаючи, що я можу бути не менш упертою за неї. Вона простягає мені ліхтар. Я не рушу з місця. Тоді вона обвиває рукою стан Шарлотти, і вони удвох ідуть геть. На прощання Шарлотта озирається, її бліде обличчя геть стурбоване. Мені прикро, якщо я її образила. Вони з Генрієттою — мої найкращі подруги, але ця справа стосується лише Валуа.

Загублена в темряві, під потоками дощу, я стою бозна-скільки часу, знаю лише, що достатньо, аби моє взуття та плащ змокли до нитки, достатньо, аби відчути, що я начебто тону в цій зливі. Потім промінь світла пронизує темряву. Мій брат виходить із намету матері з ліхтарем у руках.

— Добраніч, мій любий.

Він стрімко йде, не помітивши моєї закляклої постаті.

Мати не піднімає очей, коли я заходжу. Либонь, думає, що це служниця. Замислена, вона спокійно сидить перед коминком, схрестивши руки на грудях. Я кашляю.

— Маргарито, що ви тут робите? — уживання повної форми мого імені багато про що говорить.

— Пані,— я ступаю вперед,— я волію поговорити з вами.

— Тоді говоріть. Я втомилася. Цей день виявився важчим, ніж очікувалося,— вона дивиться на мене так, наче я маю знати причину, і моє серце завмирає.

— Для мене теж, пані. Ви можете сказати мені, чому мій любий брат зневажливо ставиться до мене? Чому ви відмовились від нашої чудової звички проводити разом кілька спокійних хвилин перед тим, як ви засинаєте? Я не можу збагнути, чим заслужила на таку холодність із вашого боку,— якщо точніше, я можу, але краще б я помилялася.

— Я вірю, що не можете, дочко, адже ви молода та нерозумна.

— Можливо, я молода, проте за останній місяць ви часто хвалили мене за ясність думок і зрілість вчинків. Як мені відомо, я не зробила нічого, аби змінити вашу точку зору.

Її обличчя пом’якшується.

— Я схильна вірити, що все, що ви робили, зроблено ненавмисно...

Ці слова збивають мене з пантелику. Якщо Генріх повідомив її величності, що я фліртувала з Гастом або робила щось гірше, як можна звати «ненавмисною» таку непристойну поведінку?

— Однак факт залишається фактом: ви привернули увагу герцога де Гіза, і він залицяється до вас. Ви заперечуєте це?

На якусь мить мені стає легше. Мене звинувачують у стосунках із Гізом, а не з Гастом, а, відтак, я можу захистити себе й не почуватися приниженою. Потім полегшення змінюється більш сумною думкою: двічі за останні два тижні мій флірт із герцогом призводить до неприємних наслідків.

— Герцог захоплюється мною, пані, але як це може вплинути на ваше ставлення до мене?

— Я не можу дозволити, аби Лотаринзький дім використовував ваші вуха для підслуховування державних таємниць. Вони мали неабиякий вплив на вашого брата — короля Франциска. Доки я жива, їм не вдасться впливати так само на іншого короля з роду Валуа.

— Пані, запевняю вас, мої вуха належать лише мені, а мої вуста мовчатимуть про те, що важливо для мого короля або моїх родичів.

— Коли доходить до поцілунків, вуста забувають про стриманість, дочко. З часом ви це зрозумієте. Ваш брат каже, що ви фліртували з Гізом. Немає нічого дивного в тому, що дівчина вашого віку бавиться, граючи в кохання, але, якщо ваші вуста відкриті для насолоди з герцогом та іншими чоловіками, хіба ви можете докоряти мені, що я мушу завадити вам володіти інформацією державного значення?

«Інші», у звинуваченнях матері це слово особливо виділяється. Я так розлючена, що гнів на якийсь час засліплює мене. Моє обличчя палає, і злі сльози щипають очі.— Які ще стосунки закидає мені мій брат? — я знаю відповідь, але все одно маю поставити це запитання. О Генріху, я була так віддана вам, як ви могли повірити наклепам і говорити лихі речі про мене?

— Анжу стверджує, що ви загравали з сеньйором дю Гастом і стали загальним посміховиськом, переслідуючи його.

— Я ненавиджу цього сеньйора і скоріше дозволила б відрізати собі рота, ніж цілувати його!

— Це добре, але, боюсь, це суперечить словам вашого брата.

— Мого брата ввели в оману!

— Навіщо сеньйору розпускати чутки про вас?

Тому що я відмовила йому. Я хочу вимовити цю фразу, вигукнути її, але це неможливо. Думка про наслідки такої відвертості змушує мене тримати язика за зубами. Як розповісти матері про зустріч із Гастом? Я згорю від сорому. А якщо вона не повірила б мені... певно, я померла б.

Після однієї чи двох хвилин мовчання мати підводиться і, взявши мене під лікоть, підштовхує до дверей.

— Ідіть спати, Марго.

— Пані, я благаю вас більше довіряти мені. Не треба сумніватися в мені й прислухатися лише до Анжу.

— Ви забуваєте, що я почала довіряти вам після його поради. Якщо ви втратили його довіру, цього достатньо, аби похитнути мою.

— Усе, що було між нами, теж варто забути? Усі послуги, які я робила йому, відкинуті лише тому, що хтось розповів йому якусь брехню про мене або він сам бреше?

Мати дає мені ляпаса.

— Не смійте ніколи називати вашого брата брехуном.

Я відчуваю присмак крові, але вперто наполягаю на своєму.

— Тоді я називатиму його зрадником. Якщо бажаєте, можете вдарити мене ще раз, але я не відмовлюсь від своїх слів. Анжу не бачив від мене нічого, крім відданості, натомість він зводить на мене жахливий наклеп і цілеспрямовано шкодить мені. Я не забуду цього.

Я задирливо піднімаю підборіддя, з нетерпінням чекаючи на її відповідь. Вона мовчки повертається до мене спиною. Це гірше за ляпас.

— Ви заливаєте водою мій килим,— голос Анжу до божевілля спокійний.

— Це все, що ви можете сказати? — лють і розчарування клекочуть у моїх грудях.

— А що я маю сказати?

— Ви могли б розповісти, чому зганьбили мене перед матір’ю попри те, що я неухильно дотримувалася обіцянок, якими ми обмінялися в Плессі-ле-Тур.

З притаманною йому граційністю Генріх підводиться, наче нічого особливого не трапилося, і йде до мене, доки не наближається впритул.

— Ви знаєте чому. Герцог де Гіз. Він захоплюється вами. Всі про це говорять,— він простягає праву руку й ніжно проводить зворотною стороною долоні уздовж моєї щелепи, після чого стискає моє підборіддя великим і вказівним пальцями.

— І що? Гадаєте, невинний флірт змусить мене забути мій обов’язок перед вами?

— Але ж це не просто флірт! Ви закохані в герцога! — він жорстоко щипає мене за підборіддя й відпускає.

— Ні,— я торкаюся місця, де відчувається біль від його дотику.

— Ні? Годі, Марго, ваш рум’янець розкриває правду, яку замовчують ваші вуста.

— Якщо я захоплююсь герцогом, половина придворних дам чинить так само,— визивно відповідаю я.— У чому зрада?

— Ви відрізняєтесь від інших придворних дам. Ви затьмарюєте їх так само, як і я затьмарюю Гіза. Як ви можете принижувати себе, захоплюючись ним?

— Я не принижую себе! Герцог не мій...— я силкуюсь вимовити слово, аби прямо заперечити те, що мій брат, певно, чув від Гаста.— Він не мій коханець. Я не маю коханців. Ви не можете сказати те ж саме про себе.

— Мої коханки нічого не значили для мене. Але ви маєте почуття до Гіза,— Анжу нахиляється, аж доки його губи торкаються мого вуха. Від його гарячого подиху я тремчу.— Ви любите його сильніше за мене? Ви змусите мене страждати, обіймаючи мого ворога?

Я відступаю назад.

— Герцог не ворог вам. Він служить королю під вашим командуванням.

— Він служить лише собі та ігнорує мої накази, коли йому заманеться. Чи ви забули Ла-Рош-л’Абей? — обличчя мого брата спотворене люттю. Попри те, що минули місяці і відбулося чимало битв, спогади про ту подію все ще турбують його, немов незагоєна рана.

— Я не забула, але весь двір — так. І вам час забути. Відтоді ви здобули багато перемог, про які говорить уся Франція.

Здається, Анжу не заспокоюється. Я не розумію, чому він не бачить очевидного: якою би сильною не була моя прихильність до Гіза, це не заважає мені любити його.

— Герцог — амбітна людина,— продовжую я.— Було б дивно, якби він не відстоював власні інтереси. Але я обіцяла захищати ваші інтереси, і ви можете довіряти мені, адже я люблю вас.

— Справді?

— Ви сумніваєтесь? Як ви можете сумніватися, якщо я співала для вас, танцювала з вами, полювала пліч-о-пліч і ставала на ваш бік у будь-якому конфлікті відтоді, як ми возз’єдналися у Фонтенбло п’ять років тому? Як ви можете сумніватися, якщо я запропонувала Богу моє життя замість вашого, коли ви хворіли?

— Я таки сумніваюсь,— його очі знову сяють, але гніву в них немає. Є щось інше. Він знову наближається.— Але ви можете розвіяти мої сумніви. Присягніться, що ви не бачитиметесь із Гізом наодинці.

Важко уявити подібну клятву, але не настільки, як мені здалося б тиждень тому. Мій брат лише просить мене промовити вголос обіцянку, яку я давала на колінах тієї ночі, коли Гаст накинувся на мене. Однак мій голос все одно падає до шепоту:

— Присягаюсь.

Анжу гучно видихає. Його ліва рука обвиває мій стан. Він нахиляється, і я очікую на звичний поцілунок у чоло, проте його губи спускаються нижче, доки не торкаються моїх. Це поцілунок коханця. У моїй голові здіймається вихор думок, серед яких вирізняється одна: гнів Генріха викликаний ревнощами! Я збентежена як цим відкриттям, так і відсутністю відрази з мого боку. Цей гріх незрівнянно більший за будь-який, що я вчиняла з герцогом, але моє серце калатає так само, як і в обіймах Гіза. Мій язик шукає язик Анжу, а моє тіло збуджується від дотику його рук.

Аж тут потяг миттєво змінюється огидливістю. Мабуть, я — найбільш розпусна та хтива жінка на цій Землі; безсоромне чудовисько, що пробуджує низькі інстинкти в усіх чоловіках довкола — зваблюючи навіть власну кров і плоть. І що найгірше, я пристрасно відповідаю на такі гріховні пестощі. Вирвавшись із обіймів Генріха, я нахиляюсь, упершись руками в коліна, встромляю пальці до рота і блюю.

Генріх відсахується. Певно, він уперше усвідомив непристойність того, що ми накоїли. Я закриваю обличчя, ховаючись від його погляду.

— Я бачу, як ви мене любите. Я огидний вам! Я викликаю у вас відразу, але Гіз — ні.

Я дивлюсь на нього, приголомшена. Ось цим він переймається?

— Подумати лише, я вірив вам, коли ви казали, що любите мене понад усе на світі. Ви наскрізь фальшиві, як і казав Гаст. Ви причаровуєте чоловіків задля власних жорстоких цілей. Але не бажаєте виконувати обіцянки, на які натякають ваші губи та ваші вчинки.

Я не можу дихати. Не можу повірити в те, що чую. Я знову встромляю пальці до рота, але з цього нічого не виходить.

Брутально схопивши мене, Анжу тягне моє тіло до виходу з намету.

— Що ж, герцог може отримати вас. На здоров’я. Мені від вас нічого не треба. Віднині ваша краса та ваші гарні слова вже не мають наді мною влади. Геть звідси!

Піднявши завісу, він штовхає мене під дощ. Я перечіпаюсь і падаю, нестримно тремтячи у смузі світла, що вибивається з-за спини мого брата. Потім він запинає завісу, і світло зникає — суцільна темрява огортає мій світ. Генріх покинув мене, мати втратила довіру. Я почуваюсь нещасною, винною і самотньою.

Я не маю сил рухатися. Може, Анжу справедливіше розсудить мене, якщо вранці знайде мертвою на землі? Схиливши голову на коліна, я плачу. Коли сліз уже немає, я не знаю, що робити далі. Згодом приходить рішення: сповідатися. Я мушу добитися відпущення моїх гріхів і намагатися не повторювати їх. Клятва віддалитися від герцога, яку я дала Анжу, може й не поверне довіру матері та брата, але все одно її варто дотриматися. Зануривши руки в багно, я насилу підводжуся. Я мушу написати моєму герцогу. Попросити його не наближатися, коли ми знову зустрінемось. Я більше не побачу його наодинці, і ця думка ледве не доводить мене до нових сліз.

Світильники в моєму наметі тьмяно сяють. Жийона спить: голова відкинута назад, на колінах лежить моя нічна сорочка. Радіючи, що не треба пояснювати, де я була, я обережно рухаюсь, аби не розбудити її. Угледівши якесь обличчя у дзеркалі над моїм туалетним столиком, я ледве стримую крик. Я повертаюсь в усі боки, шукаючи божевільну жінку, яка вдерлася до мого намету, перш ніж усвідомлюю, що це моє відображення. Мої очі мають дикий вираз. Зачіска почасти розвалилася: мокрі пасма волосся звисають над обличчям і липнуть до шиї. Моя шкіра така бліда, що мене можна прийняти за мертву.

Знявши плащ, я жбурляю його на килим. Скидаю просякнуту водою сукню, розірвавши її там, де я не могла дотягнутися до зав’язок. Вбрана лише у вологу сорочку, я прокрадаюсь у ліжко, притискаючи до грудей письмове приладдя.

Яке ж складне моє завдання! Сам факт, що я пишу герцогу, є непристойним. Якщо мого листа перехоплять, я мушу принаймні подбати, аби він не зашкодив мені ще більше. Відтак, жодних ніжних слів, здатних пролити бальзам на рану, яку я повинна завдати.

«Ваша милосте». Таке вітання може здатися ляпасом чоловіку, який чув, як я шепотіла його християнське ім’я. Я відкидаю такі думки і продовжую: «Попри невинність нашої дружби, я боюсь, що вона...» Було б жорстоко розділити з ним провину, яку я відчуваю через нашу поведінку; у цьому немає необхідності, адже це ніколи не повториться, «...стала причиною пліток при дворі». Кров закипає в моїх жилах, коли я згадую, про які саме плітки йдеться. Загалом лист виходить коротким, але він завдасть не меншого болю тому, хто його читатиме, ніж завдає мені, поки я його пишу. Я підписуюсь «Герцогиня де Валуа», квапливо згортаю і скріплюю печаткою послання, перш ніж інші сльози, подібні до тієї, що залишила пляму на моєму підписі, не впали на сторінку і не зіпсували її. Потім я ховаю листа під подушкою. Важко уявити, що я спатиму на папері, де написані такі жорстокі слова. Але я виснажена, і думка, що я не засну, не встигає народитися, як я роблю протилежне.

Я просинаюсь із чханням. Мій плащ зник так само, як і залишки моєї сукні. Мою голову стискає тупий біль. Мої ноги немов чавуном налиті. Однак я мушу підвестися. Я маю певні обов’язки. Я не чекаю на теплий прийом у наметі матері, проте я служитиму їй разом з іншими фрейлінами і своєю старанністю спростую те, що наговорив про мене мій брат. До того ж, я маю передати мого жахливого листа Генрієтті. Допомагаючи мені вбратися, Жийона запитально дивиться на мене. Однак що б там моя фрейліна не думала і яких би висновків не дійшла, розглядаючи розірвані та зіпсовані речі, які вона забрала, поки я спала, вона тримає їх при собі.

Коли я потрапляю до намету матері, вона вже закінчує свій туалет. Попри те, що інші фрейліни тепло вітаються зі мною, вона ніяк не реагує на мою присутність. Уже надто пізно наполягати на такому почесному обов’язку, як передати їй взуття, але, коли вона підходить до свого туалетного столу, я виступаю вперед. Останнім часом мені доручають робити матері зачіску. Беручи гребінь, я відчуваю, що моя рука тремтить. Унаслідок цього гребінь зачіпає її.

— Ви сьогодні якась незграбна,— мати пронизливо дивиться на моє відображення у дзеркалі.

— Прошу вибачення, ваша величносте.

— Віддайте гребінь іншій фрейліні, доки мене не поранили.

Передаючи гребінь, я почуваюсь так, ніби поранили мене. Я прийшла виконати свій обов’язок, проте, якщо мене публічно принижуватимуть, це буде нестерпно.

Коли матері закріплюють каптур і вуаль, заходить Анжу.

— Пані,— він іде повз мене, навіть не дивлячись у мій бік.— Бачу, міцний сон відновив ваші сили,— погляд Анжу зустрічається з моїм у дзеркалі матері,— чого не можна сказати про нашу сестру. Такі втомлені очі, Марго. Цікаво, що зіпсувало вам відпочинок?

— Можливо, нечиста совість,— мати тихо промовляє ці слова, проходячи повз мене, але, поза сумнівом, я не єдина, хто їх чує.

— А може, вона сумує за відсутніми друзями,— Генріх задирливо підморгує.— Проте ми не маємо часу перейматися такими дрібницями. Ходімо, я жадаю обговорити мою підготовку до облоги.

Коли вони виходять, інші фрейліни починають прибирати речі матері. Я наближаюсь до Генрієтти.

— Ви маєте поганий вигляд,— каже вона.

— Як жорстоко відзначив мій брат.

— Ні, не втомлений,— хворий. Ходімо, я відведу вас до намету.

Я дозволяю їй вивести мене надвір, а потім зупиняюсь.

— Я піду й ляжу в ліжко, але мені потрібна ваша допомога у значно важливішій справі, ніж супровід до намету,— я витягаю листа, затиснутого між корсажем і коміром.— Ми обоє знаємо, що ви маєте можливість передавати листи, які заборонено відсилати.

Генрієтта сміється.

— Я мала б заперечити мою схильність до хитрощів, але я насолоджуюсь цим. Дайте мені листа,— взявши папірець, вона крутить його в руках.— Адреси немає, але я знаю, хто адресат,— мій лист зникає в корсажі її сукні.— Невже кохання — причина цієї блідості? Я була б дуже розчарована це чути. Сподіваюсь, якщо я й навчила вас чогось путнього за останні роки, так це не бути посміховиськом заради чоловіка, навіть дуже гарного,— вона вижидально схрещує руки.

— Ні. Я змарніла не тому, що сумую за Гізом. Я засмучена втратою прихильності через нього. Він причина мого розриву з Анжу, а завдяки Анжу — і з матір’ю. Вони думають, що я — шпигунка герцога.

— А це справді так?

— Ні.

Вона задоволено киває.

— Тоді вважайте ваш лист відправленим.

Я замислююсь: якби вона отримала іншу відповідь, я залишилася би без посланця?

Глава 11 Осінь 1569 — Сен-Жан-Д’Анжелі, Франція

изнаю, я сподівалася, що мати покличе мене.

Відтоді, як вона мене принизила, три дні поспіль я щоранку одягалася й чекала, що мою відсутність помітять. Чекала, що мене запросять до неї. Але, здається, мати вельми охоче займається своїми справами без мене. Я їла на самоті під приводом поганого самопочуття, але навіть це не тривожило матір. Я й справді хвора: апатія, напади лихоманки, відсутність апетиту. Учора Жийона благала мене покликати лейб-медика, але я відмовилась. На третій день мого добровільного вигнання я змінюю рішення. Озноб змінюється відчуттям постійного жару під шкірою і надзвичайним головним болем. Жийона повертається замість лікаря з Генрієттою.

Погляд моєї подруги сповнений хвилювання.

— Вона вся палає! Послухайте,— Генрієтта присідає біля мене,— жахлива епідемія охопила табір. Усе почалося з півдюжини хворих чоловіків, а зараз злягли вже більше п’ятдесяти — у всіх пересохлі губи, укриті пурпуровими виразками,— вона повертається до Жийони.— Ви бачили такі виразки на її тілі?

— Ні, ваша світлосте.

— Тоді їй пощастило. Треба перенести її до ліжка.

Я відчуваю на собі їхні руки, але не можу уявити, що вони мене піднімуть. Я важка, немов залізна гармата мого брата. Однак попри мої сумніви, мене піднімають. Я розплющую очі, й моя кімната неначе обертається. Я роблю спробу рухатися, але, боюсь, що мало чим здатна допомогти Генрієтті та Шарлотті, яким вдається таки подолати коротку відстань і донести мене до ліжка.

— Я піду до королеви,— каже Генрієтта.

Жийона торкається рукава її милості.

— Вони помирають? — шепоче вона.

— Так.

Я лежу із заплющеними очима. Отже, поки я ховалася, Смерть прокралася до табору. Вона прийшла за мною? Я хочу запитати дещо, але мій язик надто сухий і прилипає до піднебіння. Бурмочучи щось незрозуміле, Жийона кладе мені на лоба клаптик тканини. Він холодний, як крига! Я намагаюсь прибрати його.

— Ви що, не бачите, що я замерзаю? — роздратовано кажу я, клацаючи зубами.

Я заплющую очі й, коли тканина повертається на місце, уже не маю сил опиратися.

Час більше не існує. Я непритомнію і впадаю в забуття: я не впевнена в тому, що бачу та чую, коли мої очі розплющені, а мої вуха сприймають якісь звуки. Лише в одному я цілком упевнена: мати тут. Зараз ніч. Чи день. Важко визначити. Однак мати залишається. Одного разу мені здалося, що вона співає мені італійською. Може, все це сон — все, крім вогню, який палає всередині та віддається в моїх суглобах і голові? Якщо це так, краще не прокидатися взагалі, адже у лихоманковому маренні я отримала докази того, що не байдужа матері.

Мої очі розплющені. Щось змінилося. Біль минув. Речі довкола мене вже не схожі на тіні, що розпливаються і втрачають контури. Я досить чітко бачу запалений світильник на столі біля підніжжя мого ліжка. Мати дрімає у кріслі неподалік. Я переконуюсь, що мені вистачає сил повернути голову і виявити Шарлотту, яка сидить біля узголів’я. Я піднімаю руку і кличу її — неабиякий подвиг із мого боку. Вона наближається і, підносячи мою руку до своїх губ, заливається сльозами.

— Чому ви плачете? — мій голос прорізує тишу і лунає якось дивно, із хрипом, наче говорить стара жінка.

— Тому що два дні тому ніхто не думав, що ми побачимо, як ви розплющуєте очі.

Почувши мій сухий кашель, вона відпускає мою руку і підносить мені води. Я роблю глибокі ковтки, заспокоюючи пересохле горло, після чого запитую:

— Як довго я хворіла?

— Більше двох тижнів, і кожен день був гірший за попередній. Її величність була у відчаї. Вона не відходила від вас навіть тоді, коли помираючий Кастелан кликав її.

— Кастелан помер?

— І Шаплен теж. Амбруаз Паре приїхав із Парижа, аби король не залишився без лейб-медика. Загинуло чимало людей, починаючи з солдатів із піхоти і закінчуючи дворянами, з якими ми вечеряли і танцювали,— її слова тонуть у риданнях.

Отже, наш мудрий Господь залишив мене жити, а інших забрав до себе.

— Анжу був?..

Я хочу запитати, чи був мій брат тут, чи плакав він і просив вибачення, але Шарлотта квапливо відповідає:

— Не сумнівайтеся, жодного з ваших братів епідемія не торкнулася.

Мати ворушиться й розплющує очі. Побачивши, що Шарлотта сидить на моєму ліжку, вона підстрибує.

— Вона вже відійшла у вічність?

— Куди мені відходити, якщо ви так ніжно дбали про мене? — кажу я.

Зазвичай незворушне обличчя її величності виражає полегшення.

— Хвала Богу,— мовить вона, поклавши руку мені на чоло. Потім, наче соромлячись своєї нестриманої поведінки, додає: — Я мала б це знати, що б там не казали лікарі, я не бачила вас у могилі.

Мати вказує на стілець, і Шарлотта підсуває його до ліжка. Усівшись, її величність одразу стискає мою руку.

— Ми провели чимало годин у хвилюваннях за вас. Його величність та Анжу розпитували про ваш стан, доки я вже не могла терпіти цих допитів. Обоє сиділи б біля вашого узголів’я, якби обережність не змусила мене заборонити їм це. Упевнена, ви побачите їх уранці. Подумайте лише, яку втіху принесе ця зустріч.

Анжу лежить біля підніжжя мого ліжка й витріщається на мене, як на Боже диво. Побачивши, що я тягнусь за книжкою, що лежить на столі біля мене, він каже:

— Читання не втомить вас? Може, почитати вам уголос?

Не чекаючи на відповідь, він підстрибує, вириває книжку з моїх рук і повертається на своє місце.

Мати, яка сидить поряд із нами зі своїм шиттям, дарує йому ніжну усмішку. Її величність у захваті від того, з якою відданістю Анжу ставиться до мене, поки я повільно одужую. Я намагаюсь ігнорувати гримаси, які він робить мені, коли мати схиляється над рукоділлям, намагаюсь прислухатися до його слів. Виходить не дуже добре. Я міцно стискаю долоні під ковдрою. Десь за чверть години мати каже:

— Надворі сутеніє. Мені вже час перевдягатися для вечері з королем. Сину, ви приєднаєтесь до мене?

— Я приєднаюся згодом. Мені достатньо світла, аби ще трохи розважити сестру.

Мати кладе руку йому на плече та цілує Анжу в маківку.

— Не перенапружуйте очі. Добраніч, дочко.

Він недовго вдається до своїх хитрощів. Щойно мати виходить із намету, Анжу жбурляє книжку на ліжко і каже:

— Дочитаєте самі, якщо бажаєте. Чи маєте щось цікавіше? Нужбо, Марго, зізнавайтесь: ви ховаєте листи Гіза під матрацами? — він запускає руку під подушки, не переймаючись тим, як боляче штовхає мене.

Я й не думаю заперечувати листування.

— А ви маєте місто, яке треба тримати в облозі? — уїдливо запитую я.

— З облогою все гаразд. Я можу приділити вам час.

— Ваша компанія мені не потрібна.

— Ваша правда. Проте мені потрібно упевнитися, що ви не дуритимете нашу матір гидкою брехнею.

Його візити не є основною причиною, що змушує мене не виступати проти нього. Якщо я казатиму неприємні речі про Анжу, це лише зашкодить мені. Я зрозуміла це, коли отримала ляпаса за те, що назвала його брехуном. Упродовж мого одужання мені ще раз нагадали про таку небезпеку: я бачу, як мати нахвалює його за удавані знаки уваги до мене. Але я не розкриватиму правду Анжу, навіть якщо це допоможе мені позбутися його. Страх мого брата, що хтось опорочить його в очах матері,— єдина зброя, якою я володію у війні, що розпочалася між нами.

— Я дочекаюсь свого часу,— кажу я.— Одного дня місто здасться, і ви вирушите на війну до інших країв. За вашої відсутності мати побачить мою пристойну поведінку і зрозуміє, що її побоювання щодо мене не обґрунтовані. Вона надто розумна, аби довго вірити вашій брехні.

— Це не брехня! — Анжу нависає наді мною.— Якби ж це була брехня! — гірко каже він. Мій брат глибоко вдихає, і щось у його погляді змінюється.— Доведіть мені, що я помиляюсь. Скажіть, що любите мене, і я відбудую те, що знищив.

— Сказати, що люблю вас? Після того як ви зводили на мене наклеп? Після того як ви мучите мене дражливими словами й натяками в той час, як я борюся за своє одужання? Я думала, що Господь урятував мене тому, що моя хвороба змусила вас розкаятися у вашій жорстокості. Тепер я бачу, що він урятував мене тому, що не хотів дарувати вам задоволення від моєї смерті.

— Я плакав, коли вони сказали, що ви помираєте.

— Мати, певно, була вражена.

Він піднімає руку, наче хоче вдарити мене, але зупиняється. На мій подив, він стає на коліна й намагається стиснути мої пальці. Я вириваюсь.

— Я не хотів вашої смерті. Я хотів, аби ви були моєю і лише моєю. Що в цьому поганого?

— Я й була вашою. Вашим союзником.

— Цього недостатньо.

Я згадую поцілунок: його губи притиснуті до моїх, відчуття жару між нами тієї холодної дощової ночі.

— Чому? — запитую я, силкуючись відігнати цей образ.— Це моя провина? — шепочу я.

— Ваша чи Божа, хтозна. Ви ідеальна пара для мене, а Він створив вас моєю сестрою. Лише ваша краса може зрівнятися з моєю. Лише ваш розум може зацікавити мене. Коли ви обрали для мене красуню Руе, я сказав вам, що наступний вибір зроблю самостійно, і ця жінка затьмарить усіх. Мій вибір — ви. Ви привабили мене кожним вашим учинком, кожним рухом.

Клубок застряє у мене в горлі. Усе саме так, як я й боялася. Може, я цього не хотіла, але почасти винна в тому, що мимоволі привернула його увагу.

— Брате, я не мала наміру спокушати вас до чогось більшого за те, на що ми маємо право як родичі. Присягаюсь.

— Ви заперечуєте, що свідомо зваблювали мене. Може й так. Проте, коли мої бажання стали для вас очевидними, ви безжально відштовхнули мене,— попри ніжність його голосу, він сповнений люті.— Я маю гордість, Марго. Ви перевершуєте всіх придворних дам, а я перевершую всіх чоловіків. Однак ви надаєте перевагу іншому.

— Я зреклася того пана,— хрипло відповідаю я.— Ви чули мою урочисту клятву.

— Тоді закінчуйте те, що розпочали, і подаруйте мені ваше кохання,— нахилившись ближче, він повільно й глибоко втягує повітря. Я здригаюсь, збагнувши, що він принюхується до моїх парфумів, немов гончий пес, який переслідує здобич.— Добре подумайте, перш ніж відповідати, Марго,— його губи так щільно притискаються до мого вуха, що я відчуваю, як вони рухаються. Так, я справді загнана тварина, і моє серце калатає відповідно до обставин.— Це ваш другий шанс, третього не буде. Відмовте мені — і вашим заклятим ворогом стане той, хто ладен обожнювати вас.

Його губи торкаються місця, де лінія вуха поєднується з обличчям. Поцілунок ніжний та невинний, але я знаю: варто мені якось заохотити його, й поцілунки, які слідуватимуть за цим, будуть далекі від невинних. Я змушую себе не рухатися, доки не прийняла рішення.

Мій брат — небезпечний ворог. У нього немає совісті. Він має величезний вплив на матір. Упродовж тижнів мого одужання я скуштувала його злість на смак. Уявивши, що мені доведеться терпіти таке ставлення місяцями або навіть роками, я відчуваю розпач і спустошеність. Я не знаю, чи вистачить мені сміливості та сил для тривалої боротьби з Анжу.

Якщо я віддамся йому і мій жахливий гріх приховають сутінки, що я отримаю? Примирення з Анжу; повернення прихильності її величності; і, враховуючи, що мій брат ревниво охороняє свою власність,— захист від Гаста. Це досить вагомі переваги.

— Я чекаю,— шепоче він.

Сподіваюсь, Бог дивиться кудись в інший бік. Повернувшись обличчям до брата, я беру його руку і кладу собі на груди. Його не треба вмовляти двічі. Губи Анжу притискаються до моїх, і я вдруге відчуваю дотик його язика. Горлом піднімається жовч, але я рішуче ковтаю її. Рука, що лежала на моїх грудях, повзе вище, послаблює зав’язки сорочки і поринає у виріз, уперше торкаючись оголеної плоті. Мене охоплює паніка, дуже схожа на ту, що я відчувала в садах Плессі-ле-Тур. Потрібно все моє самовладання, аби не закричати. Вільною рукою мій брат висмикує подушку з-за моєї спини — я падаю навзнаки. Він лягає біля мене.

— О Марго,— шепоче він, цілуючи мене в ключицю,— скажіть, що любите мене.

Змусивши себе занурити руки в його волосся, я зосереджую погляд на тканині мого намету.

— Я люблю вас,— слова лунають приглушено, і я молюсь, щоб Анжу вирішив, що виною цьому пристрасть, а не страх і відраза.

Рука ковзає вниз, до моїх зведених разом стегон. Я починаю молитися, хоча не знаю, чого прошу, і в цю мить я аж ніяк не гідна Божої уваги. Дивовижно, але Анжу раптом прибирає руки з мого тіла. Можливо, він задоволений. Можливо, мої страждання закінчаться. Ця думка не встигає набути форми, як мій брат розкриває ширше виріз моєї сорочки, оголивши груди.

— Такі бездоганні. Такі білі,— у захваті бурмоче він,— немов Венера. Ось хто ви — богиня кохання. Моя богиня.

Його губи торкаються тієї з грудей, що ближче до нього. Рука повертається до моїх ніг, намагаючись протиснутися між ними. Мене затоплює жах. Я знаю, що маю розвести стегна, але не можу. Я відчайдушно бажаю відкинути руку брата, так само відчайдушно містяни бажають відкинути його за межі Сен-Жан-Д’Анжелі.

— Не бійтеся,— співуче промовляє Анжу,— я подарую вам насолоду. Усю насолоду, на яку заслуговує богиня.

Я намагаюсь думати про те, скільки тягарів упаде з плечей після моєї капітуляції. Мені вдається трохи розслабити м’язи.

— Ось так краще,— схвалює Анжу в той час, як його рука прослизає поміж моїх ніг і прямує вище, доки не сягає потаємної розвилки.— Перший раз — найважчий. Обіцяю, незабаром ви навчитеся залюбки розводити коліна. І співатимете мені дифірамби не менш палко, ніж я роблю це для вас.

Перший раз! Раптом мене осяює думка, що подібне злягання, наругу над усім святим, доведеться терпіти неодноразово. Коли я віддам цноту моєму братові, це принесе мир, але для утримання цього миру я буду змушена знову й знову ділити з ним ліжко. Мій гріх буде постійним, аж доки він не втомиться робити мене грішницею. Нічого гіршого я не можу уявити — це гірше за смерть; безперечно, гірше за втрату прихильності королеви чи тривалу ворожнечу з моїм братом.

— Ні! — вигукую я. Учепившись у руку, яка прагне ґвалтувати мене, я відкидаю її.

Анжу сміється, неначе моя боротьба з ним — лише гра. Звільнивши руку з моїх цупких пальців, він обвиває мій стан і пригортає мене до себе.

— Я можу бути терплячим,— каже він.

Він нахиляється поцілувати мене, і я кусаю його за губу. Я відчуваю смак крові. Судячи з крику здивування й болю, це його кров. Він відпускає мене, прикладаючи долоню до рани, а я, користуючись нагодою, з усіх сил відштовхую його. Він котиться з мого ліжка і з приємним гупанням падає на підлогу.

Я хапаю дзвоник зі столу та гучно дзвоню.

— Жийоно, ти мені потрібна! — кричу я.

Анжу підстрибує. Його погляд сповнений такої ненависті, що я боюсь, що навіть присутність Жийони не завадить йому завдати мені шкоди. Але, згадавши про матір, він опановує себе, демонструючи холоднокровність. Торкнувшись своєї губи, він розглядає сліди крові на пальцях.

— Ті, хто проливають мою кров, завжди шкодують про це. Я відповідаю за свої слова. Я не бажав вашої смерті, але віднині ви самі можете бажати її.

Метнувши погляд на своє відображення в моєму дзеркалі, він поправляє камзол, після чого піднімає завісу, пропускаючи Жийону всередину.

— З вашою пані знову стався напад,— каже Анжу.— Боюся, від наслідків хвороби вона страждатиме все життя.

Коли Сен-Жан-Д’Анжелі капітулює, ми вирушаємо до Анжеру. Я надто слабка для верхової їзди. Карл віддав мені свій паланкін і щоранку допомагає мені підніматися на нього. Генрієтта сидить біля мене, коли ми наближаємось до міста. Незважаючи на холод та її докірливий погляд, я відчиняю вікно, аби краще розгледіти міцні круглі вежі палацу, більше схожого на фортецю. Сьогодні, уперше за тривалий час, ми вечерятимемо і спатимемо у приміщенні, і такі прості задоволення гріють душу.

— Гадаєте, Амбруаз Паре дозволить мені помитися? — запитую я в подруги.

Я залюбки змила б останні сліди моєї лихоманки разом із затяжним відчуттям бруду, що його залишили на моєму тілі дотики Анжу.

— Навіщо радитися з паном Паре? Довірте це мені.

— Тоді я, мабуть, піду до каплиці.

Я хочу бути чистою тілом і духом. Заплющивши очі, я уявляю, як схиляюсь на коліна перед уламком справжнього розп’яття, принесеного до Анжеру святим Луї, і молю Бога очистити мою душу.

Ми заїжджаємо до двору. Я в чудовому настрої, найкращому з того жахливого дня, коли сеньйор дю Гаст порушив мій спокій. Карл спішується і протискається крізь натовп до мого паланкіну. Я усміхаюсь йому, але наступної миті до мого поля зору потрапляють менш привітні обличчя — герцога де Гіза і його дядька кардинала. Що вони роблять в Анжері? В очах моєї матері читається те ж саме питання, коли вона стоїть біля Карла.

Я переводжу погляд з королеви на герцога. Він дуже пригнічений. Робить кілька кроків уперед, а потім відступає. Добре. Я молюся, аби він тримався на відстані. Якщо він підійде до мене, це підтвердить усе, що наговорив Анжу. Між тим, Анжу підкрадається до Гіза, заводить розмову й підштовхує його до мого паланкіна навіть тоді, коли Карл простягає мені руку й допомагає зійти вниз.

— Ось цей пан особливо бажає розпитати про здоров’я моєї сестри,— єлейно усміхаючись, Анжу вже відверто штовхає Генріха до мене.

— Ваші величності,— герцог уклоняється.— Ваша високосте,— він схиляє голову, не дивлячись на мене. Його неприхований біль крає мені серце, але не достатньо, аби я пожалкувала про моє бажання віддалитися.

Кардинал Лотаринзький, який завжди ходить слідом за герцогом, теж уклоняється.

— Ваші величності,— каже він,— ми дуже засмутилися, почувши про епідемію в королівському таборі, і постійно молилися, щоб загроза оминула його величність і всю його родину.

— Дякувати Богу, ця загроза оминула всіх нас без винятку,— відповідає Карл, вочевидь, не здогадуючись, що тут щось не так. Можливо, мати не переказувала йому чутки, які розповів їй Анжу.

— Ваша величносте,— кажу я, поклавши руку на лікоть Карла,— я втомилася. Ми можемо зайти всередину?

— Авжеж. Герцогине де Невер, де плащ моєї сестри? Накиньте його їй на плечі, інакше вона застудиться.

Виразно дивлячись на мене, Генрієтта підводиться. Накинувши плащ мені на плечі, вона бере герцога під руку.

— Ви допоможете мені знайти мою сестру, пане? Упевнена, ви бажаєте її бачити.

Благослови її Господь! Ми з Карлом ідемо в одному напрямку, а Генрієтта з Гізом — в іншому. Однак шкода вже заподіяна. Я чую, як за моєю спиною Анжу каже матері:

— Дивно! Його присутність — саме та втіха, якої потребує Марго. Цікаво, хто його покликав — гарненька герцогиня чи наша сестра?

Жийона вже в моїх апартаментах. Я сідаю на край ліжка, а вона стає на коліна, допомагаючи мені розбутися. Мати затримується. Ми обоє знаємо причину.

— Ви маєте втомлений вигляд,— каже вона.— Знаю, ми думали, що ви вечерятимете з усіма, але краще я накажу служникам принести вам щось сюди.

Я маю бути розчарована, але натомість відчуваю полегшення. Мені не доведеться бачитися з герцогом.

— Я вдячна вам за турботу, пані. Я охоче залишуся у своїх апартаментах.

Отже, моя мрія піти до каплиці не здійсниться; будь-яка вилазка за межі цієї кімнати дасть Анжу підстави пліткувати, що в мене побачення з Гізом. Якщо я замкнуся тут, цього теж може бути недостатньо, адже мій брат натякатиме, що я запросила герцога до себе.

— Я буду рада, якщо хтось складе мені компанію. Ваша величносте, будьте так люб’язні прислати до мене когось.

Я навмисно не кажу, кого саме хочу бачити, сподіваючись переконати матір, що я не боюся шпигунів.

Залишившись на самоті, я міркую над тим, як краще вчинити. Я не можу передати листа герцогу. Поза-як Генріх не знає, що Анжу хоче зашкодити нам, він може мимоволі посприяти лихим задумам мого брата. Я маю попередити його, а також повідомити, що з моїм здоров’ям усе гаразд, небезпека минулася. Біль, що стискає моє серце від спогадів про його засмучене обличчя у дворі, нагадує мені, що рішення відмовитися від герцога не знищило моїх почуттів до нього. Я можу бути безжальною до себе, викорінюючи моє легковажне захоплення, але не можу втриматися від співчуття до Генріха — це було б не по-християнськи.

Стукіт у двері свідчить про прибуття баронеси де Рец. Улюблений вибір матері, коли за мною треба наглядати.

Вона вітає мене поцілунком, перш ніж умоститися на стільці.

— Почитати вам, ваша високосте?

Щойно вона розпочинає, заходять Генрієтта з Шарлоттою, а за ними — дюжина служників, які несуть мідну діжку та глечики з окропом.

Баронеса де Рец звертає до герцогині запитальний погляд. Анітрохи не знітившись, моя люба подруга відповідає:

— Лейб-медик радить її високості помитися.

Як майстерно бреше Генрієтта! Сподіваюсь, одного дня я зрівняюсь із нею. Це справжнє диво, і воно приносить неабияку користь. У кімнаті здіймається метушня, поки діжку заповнюють водою, а навколо неї встановлюють ширму. Розслабившись у ванні, я шукаю привід відіслати мою гувернантку достатньо далеко, аби спокійно поговорити з моїми подругами.

— Баронесо, будь ласка, читайте далі...— коли жінка повертається до свого стільця, що стоїть з іншого боку ширми, Генрієтта шепоче мені на вухо: — Це правда, що ви порвали з Гізом?

— Так має бути,— шепочу я у відповідь.

— Пані де Сов,— Генрієтта говорить гучніше, ніж потрібно,— будьте люб’язні, принесіть останні глечики,— потім, приглушивши голос так, що її зовсім не чутно через звук води, що ллється, вона каже: — Я рада, що ви визнаєте, що жоден чоловік важливіший за ваше щастя, але, запевняю вас, достатньо лише зробити вигляд, що ви відмовилися від нього. Серце герцога розбите.

Баронеса робить паузу, гортаючи сторінку. Я сиджу мовчки, від хвилювання дух спирає у грудях. Коли баронеса повертається до читання, я беру Генрієтту за руку й шепочу:

— Мені дуже прикро. Перекажіть йому це. Але моя печаль нічого не змінює. Перекажіть і це.

— А я гадала, що ви закохані в нього,— я відвертаю погляд.— Що ж, моя сестра буде рада дізнатися, що ви припинили стосунки з ним,— мій погляд знову зосереджується на ній.— Принаймні я так думаю.

Вона змінює тему, а я відкидаюсь назад і заплющую очі, стримуючи сльози. Чому так боляче робити те, що належить?

Уранці її величність забирає мене на месу. Шлях до каплиці — найдовший, який я долала відтоді, як захворіла. Я відчуваю, як відновлюються мої сили, коли я бачу вівтар і різнобарвне світло, що проникає крізь вітражі й омиває моє тіло священним блиском. Карл щасливий бачити мене і робить усе, аби мені було затишно. Я не бачу мого герцога. І це добре. Потім до вівтаря піднімається кардинал Лотаринзький — приголомшливе видовище. Його обличчя надто схоже на обличчя племінника. Проте щойно його преосвященство починає говорити, я зосереджуюсь на його словах, а не на його зовнішності.

Я знаю, що Бог — скрізь, завжди, але часто доводиться приймати це на віру, натомість сьогодні я відчуваю присутність Його. Мене охоплює надзвичайний спокій. Навіть Анжу, який сидить неподалік, не може зіпсувати цю мить. Святе причастя зміцнило мій дух, тож, коли я виходжу з каплиці й бачу герцога, я реагую вельми спокійно. У цьому немає нічого дивного: попри те, що я присяглася уникати непристойних контактів із ним, ми все одно будемо змушені зустрічатися публічно. Якщо він не переслідуватиме мене, сподіваюсь, усе буде добре.

Я повертаюсь до своїх апартаментів і, напівлежачи, умощуюсь біля вогню. Я читаю в компанії баронеси де Рец і баронеси де Сов, коли раптом вривається Анжу. Його супроводжує Гіз.

— Люба сестро,— каже він,— подивіться, кого я привів до вас. Щастя, що ми не застали вас у ліжку, це було б непристойно,— він хитро підморгує, й мені зводить живіт від огиди. Мій брат — справжній демон.

Шарлотта підводиться, звільняючи місце чоловікам. Відчайдушним стрімким рухом я хапаю її за руку і змушую сісти.

З баронесою де Рец мені не щастить. Перш ніж я повертаюсь до неї, вона каже:

— Ваша високість бажає сісти?

— Хай сідає мій друг, я наполягаю,— обійнявши Гіза за плечі, Анжу підштовхує чоловіка вперед,— я люблю його як брата, й він страшенно турбувався через хворобу герцогині де Валуа.

Генріх, очевидно, збентежений дружнім ставленням Анжу. Він обережно сідає на запропонований стілець. Мій брат стоїть за його спиною, міцно стискаючи плече Гіза. Це жест господаря, і, судячи з погляду герцога, він не в захваті. Але нічого не вдієш. Навряд чи можна скинути руку принца — спадкоємця корони.

Дивлячись на мене, Анжу докірливо хитає головою.

— Сестро, як неввічливо з вашого боку не прийняти його милість минулого вечора. Ви прирекли його на безсонну ніч.

— Запевняю вас, ваша високосте, я спав,— каже Генріх. Незрозуміло, до кого він звертається, до мене чи до мого брата.

— Радий це чути,— відповідає Анжу.— Але ви спали б набагато краще, якби зустрілися з Маргаритою.

У словах Анжу і в тому, як він їх вимовляє, лунає відвертий натяк. Можливо, лише я це помічаю, але мені все більше перехоплює подих, і моє обличчя шаріється.

Анжу не може промовчати про таке.

— Подивіться на її рум’янець, Гізе. Ваша присутність добре впливає на неї. Якби ж це бачила її величність,— весело додає мій брат.— Мені час іти. Королева чекає на мене.

Герцог підводиться.

— Я теж піду.

Так, ви маєте піти.

— Ні, Гізе, залишайтесь тут. Я наполягаю. Якщо вас шукатимуть, я скажу, де вас знайти,— проходячи повз баронесу де Рец, Анжу каже: — Пані, гадаю, ваш чоловік шукає вас.

Розумно. Я стискаю руку Шарлотти й одними губами промовляю: «Будьте тут». Вона здивована, але ствердно киває.

Я молюсь, аби присутність Шарлотти захистила мене від злих язиків, але герцогу вона не заважає. Щойно всі виходять, він нахиляється, спираючись руками на коліна, і каже:

— Я божеволів від хвилювання. Ми дізналися, що ви хворі, але не отримували жодних новин, нічого, крім щоденного звіту про загиблих. Я міг лише затримувати подих і молитися, аби вашого імені не було серед мертвих, адже ви не надали мені права запитувати про вас.

— Мені прикро, що ви хвилювалися через мене.

— Справді?

— Авжеж.

— Як я можу вірити цьому після...— він уривається.— Гадаю, баронеса може трохи відійти. Будь ласка.

Шарлотта дивиться на мене.

Я борюся із собою.

— Якщо залишитесь біля дверей,— зрештою кажу я.

Герцог полегшено видихає.

— Навіщо ви написали мені того жахливого листа?

— Ваша милосте...

— Генріх.

— Ваша милосте, мені дуже чітко дали зрозуміти, що наш...— я зупиняюсь. Наш? Яке слово краще підібрати? «Зв’язок» передбачає щось більше за те, що було між нами. «Флірт» надто банально описує наші зустрічі, які були для мене чимось незвичним,— наші амурні справи змусили мене вийти за межі пристойності, поводитися не так, як належить французькій принцесі,— я дивлюсь на свої коліна.— Я повинна виправитися, доки не завдала клопоту його величності.

— Я завдаю вам клопіт?

Я бачу, що його очі сповнені болю, як і вчора у дворі. Якби ж я могла не засмучувати його...

— Ні,— кажу я,— ви людина честі, яка заслуговує на свою чудову репутацію, моє захоплення вами не завдало мені жодного клопоту. Але привело мене до гріха.

— Поцілунок — це гріх?

— Не один.

— А скільки? Скільки їх потрібно для гріха?

— Пане, ми обмінювалися поцілунками достатньо разів, аби зайти за межі дозволеного, де б ця межа не була. І не всі поцілунки однакові,— я червонію.

— Я вважаю себе набожною людиною й, на мою думку, ми не скоїли гріха,— серйозно відповідає він.— Ані наші обійми, ані зізнання в коханні не є гріхом,— забравши руку з коліна, він занурює її у своє волосся.

— Дехто вважає наш флірт не таким невинним,— я приглушую голос.— Вони приймають мене за придворну даму іншого сорту.

— Хто? Хто такої думки про вас? — він підстрибує.— Я викличу їх на дуель і проштрикну мечем!

Цей лютий, захисний тон, сердите посмикування його щелепи... Здається, я ніколи не кохала герцога сильніше. Моє серце розривається.

— Не можу сказати,— я опускаю голову. Якусь мить нічого не відбувається. Потім герцог сідає. Я відчуваю дотик його пальців на своєму підборідді й піднімаю голову, і наші погляди знову зустрічаються.

— Такі плітки — отрута, але не дозволяйте їй вбити вас. Ви знаєте, що ви — інша. Я знаю.

Хотіла б я мати таку впевненість. Однак гнівні слова Анжу про неприпустимість мого захоплення й вовчі погляди Гаста не так легко ігнорувати.

— Є ще дещо. Герцог Анжуйський думає, що я — ваша шпигунка.

— Він — дурень!

Він значно гірший.

— З цієї причини ви віддалилися від мене! Хочете припинити брехливі плітки?

Я киваю. Він усміхається. Я здивована.

— Чому ви усміхаєтесь?

— Я вирішив, що ви мене більше не кохаєте,— він стискає мою руку. Я знаю, що мушу припинити це, але його дотик, на відміну від дотиків чоловіків, які останнім часом торкалися моєї руки й не тільки, заспокоює.— Я переконував себе, що це неможливо, адже ви плакали, коли писали цього жахливого листа.

— Ви помітили.

— Авжеж. Але сліди від сліз так суперечили змісту, що незабаром я думав лише про останнє. Знову й знову запитував себе, навіщо ви принижуєте мене словом «дружба» і звертаєтесь до мене за титулом. Єдине пояснення, до якого я додумався, було страшним: я втратив ваше кохання.

— Не втратили. Однак хіба ми не можемо кохати на відстані?

Він підносить мою руку до своїх губ і ніжно цілує пальці.

— Хіба я можу робити це на відстані?

— Ні,— зітхаю я. Певно, він прагнув розсмішити мене, його обличчя хмарніє.

— Я засмучую вас. Я не бажав цього жодним чином. Якщо ви не дозволяєте мені битися за вашу репутацію, тоді я захищатиму її своїми вчинками. Що я маю робити?

— Я присяглася не залишатися з вами наодинці.

— Тоді ви не залишитесь: я відмовлюсь від задоволення бути з вами без нагляду. А на людях я не промовлю жодного слова, не зверну до вас жодного погляду, що змусив би баронесу де Рец незадоволено підняти брови, принаймні, якщо хтось спостерігатиме за нами.

Цього разу я таки сміюсь.

— А якщо не спостерігатиме?

— Тоді я зізнаватимусь вам у коханні й називатиму вас Маргаритою. А ви з усмішкою прошепочете мені: «Я теж кохаю вас, Генріху».

— Я кохаю.

— Упевненість у вашому коханні дозволить змиритися з новими застережними заходами.

Глава 12 Весна, 1570 — Париж

і-ні-ні! — голос Генрієтти лунає достатньо різко, аби Жийона визирнула із сусідньої кімнати. Я жестом наказую моїй тіні заховатися.

— Як ви можете бути такою жорстокою?

Обличчя Генрієтти суворе.

— Це ви жорстокі до себе і до мене, вашої подруги, яка лише намагається захистити вас від вашої власної дурості.

— Але ж ви передавали наші листи. Багато разів. — Я хотіла допомогти вам бути обережною, проте це вже неможливо. Увесь двір говорить про ваш роман із герцогом і мудрує, чим закінчиться ця історія. Мені не треба мудрувати. Я можу передбачити ваше майбутнє не гірше за її величність, яка стверджує, що має дар передбачення,— вона хитає головою.— Ваша мати безжально вб’є це кохання, а ви ще більше втратите її прихильність.

— Я не вірю в це. І Генріх теж не вірить,— відповідаю я з визовом.— Її величність розчарована відсутністю прогресу в перемовинах із португальцями стосовно мого шлюбу.

— І ви гадаєте, що її роздратування вам на користь? Неймовірно! — Генрієтта заламує руки.

— Ні! Як думаєте, чому Генріх залишив двір? Ми знаємо, що дали привід для небезпечного поширення пліток, і зараз не час виявляти його почуття до мене. Але це не означає, що слушна мить ніколи не настане,— очі моєї подруги залишаються суворими. А вираз її обличчя відверто іронічний. Я не в гуморі терпіти насмішки.— Лотаринзький дім — одна із найвпливовіших родин Франції,— кажу я з усією гордовитістю, на яку здатна.— Може, Генріх — представник молодшої гілки, але він, поза сумнівом,— майбутнє цього роду. Він герой останніх битв, і вся Франція захоплюється ним.

— Уся, за винятком тих, хто справді вирішує вашу долю: пані Катерини та Анжу.

— На нашому боці король,— випалюю я.— Ми з Карлом близькі. Я розумію його. Я втішаю його, якщо йому погано. Коли Анжу приєднається до армії, ми з Генріхом наблизимось до короля. Він любить мене і бажає мені щастя.

— Вам сімнадцять років, Марго, ви вже не дитина. Годі поводитися по-дитячому. Хіба його величність — щаслива людина?

Питання Генрієтти змушує мене згадати останні години, які я провела з Карлом. Він страждав від чергового нападу мігрені й потребував як моєї допомоги, так і допомоги Марі. Нещодавно мати завдала йому болісного удару: Анна Австрійська, з якою він був заручений, вийшла заміж за довіреністю за Філіпа Іспанського попри те, що мій брат першим просив її руки. Звісно, у тому, що сталося, не було провини Карла, але розлючена мати змусила його почуватися винним.

Генрієтта порушує тишу.

— Король не має влади добитися власного щастя через те, що її величність ним маніпулює. Невже ви гадаєте, що він може здійснити ваше бажання всупереч королеві?

Я не благатиму її більше. Я знайду інший засіб листуватися з Генріхом. І я не дозволю себе залякати.

— Я вірю його величності,— відповідаю я.— І вірю герцогу. Вони не розчарують мене, навіть якщо ви це зробите.

Генрієтта вибухає сміхом.

— Цікаво, чи похитнеться ваша віра, якщо я запитаю вас, куди пішла її величність сьогодні вранці?

— Я не знаю.

Це правда. Мати ретельно приховує, куди вона йде і від кого повертається. Вона може бути зі своїм астрологом або з метром Рене, який готує для неї як парфуми, так і отруту. Вона може бути на приватній зустрічі з іноземними посланцями. А може, вона пішла подивитися, як просуваються роботи в її улюбленому Тюїльрі під керівництвом архітектора Жана Бюллана. Я була щаслива мати вільну хвилинку для бесіди з Генрієттою і якось не замислювалася, чому нам надали таку можливість.

— Її величність відвідує хворого кардинала Лотаринзького,— повідомляє Генрієтта.

— І що? Це дуже християнський вчинок, який переконливо доводить, що навіть вона не може ігнорувати Лотаринзький дім.

— Ваш аргумент міг би бути вагомим, якби вона не відвідувала його таємно. Це означає, що вона не просто прийшла побажати йому одужання. Я маю підстави вважати, що вона докорятиме кардиналу за його участь у поширенні чуток про те, що ви вийдете заміж за його племінника.

Яке жахливе припущення. Я розлючена, що не можу спростувати його.

— Маєте підстави? Тобто на вас працюють шпигуни?

— Усі мають шпигунів, усі, хто може собі дозволити. Ви були вдячні мені за інформацію, яку я здобувала для вас у минулому. Якщо вам не подобається послання, ви проклинаєте посланця? Ви — донька своєї матері. Гаразд. Будьте сліпою. Будьте глухою. Жоден варіант навряд чи зробить вас щасливою,— Генрієтта уривається й кілька разів глибоко вдихає.— Я люблю вас, тож краще піду, доки ми не наговорили одна одній образливих слів, які завадять нам примиритися.

Коли вона виходить, я сідаю й гірко плачу. За шість місяців мого розриву з Анжу я ще більше зблизилася з Генрієттою та Шарлоттою, яких завжди любила. Мати тримає дистанцію. Більш того, вона виявляє недовіру, якої не виявляла навіть тоді, коли я ще не здобула її прихильності. Тоді за мною просто наглядали. Тепер за мною дуже пильно стежать. І це все ускладнило. В Анжері ми з Генріхом присяглися не спілкуватися наодинці, проте, коли минула осінь, термін дії нашої обіцянки теж минув. Було напрочуд легко заглушити докори сумління, майже так само легко, як нехтувати щоденними нотаціями баронеси де Рец. Значно важче не звертати уваги на слова Генрієтти. Я знаю, вона любить мене, і вона — одна з найхитріших придворних дам. Однак я мушу вірити, що вона помиляється, і сподівання Генріха небезпідставні. Інакше моє серце розіб’ється. Жоден чоловік, окрім нього, не зробить мене щасливою. Я просто маю бути його дружиною. І поки його немає поряд, я просто хочу написати йому кілька рядків.

Витираючи очі, я спрямовую думки у практичному напрямку. Хто з фрейлін матері може листуватися з герцогом? Я пригадую, що графиня де Мірандоль — подруга матері Генріха. Вона в такому віці, що може писати будь-кому, не викликаючи підозри в чомусь непристойному. Ми не подруги, тож вона не зробить цього заради мене, і я не можу довіряти їй, як довіряю Генрієтті. Але, якщо її підкупити, гадаю, можна буде розраховувати, що власні інтереси не дозволять їй зрадити мене. Якщо нас викриють, її неодмінно відішлють із Двору. Ризик вигнання високий, їй вигідніше допомогти мені, ніж донести на мене матері. Мати завжди рада отримати інформацію про своїх дітей, але вона захищатиме від пліток навіть тих, кого найменше любить.

Підходячи до гардеробу, я відчиняю скриньку з коштовностями. Це ніщо в порівнянні з тим, чим володіє мати. Однак я принцеса з королівського роду, а відтак маю деякі вироби з цінними камінцями. Мій погляд падає на перстень, подарований Анжу. Знак нашої колишньої дружби нічого не значить для мене. Сховавши його в кишені, я вирушаю на пошуки графині, на пошуки моєї нової змовниці.

— Ваша високосте,— наполегливо будить мене якийсь голос. Одна-єдина свічка освітлює бліде обличчя Жийони.— Її величність кличе вас.

Я силкуюсь підвестися на ліжку. Судячи з того, як мені важко розплющити очі, я не змогла проспати всю ніч.

— Котра година?

— Чверть на шосту.

Страх, що бринить у голосі Жийони, сповнює мене хвилювання. Щось не так: іншого пояснення, чому мене розбудили так рано, немає. Невже щось трапилося з Карлом?

— Мерщій,— наказую я,— мені треба вдягнутися.

За таких обставин я не маю терпіння закінчити свій туалет як належить. Коли я приєднуюсь до барона де Рец, який супроводжує мене, на мені навіть немає спідниці з фіжмами.

Мене приводять до королівських апартаментів. Карл, мати й Анжу стоять маленькою групою. Бачити їх — велике полегшення, адже це означає, що ніхто не помер, принаймні серед тих, хто в Парижі. Я мовчки молюся, аби Бог не забрав у нас ані Клод, ані її дітей, які перебувають у Нансі. На відміну від мене, мати й Анжу бездоганно вбрані. З іншого боку, Карл лише в нічній сорочці. Коли король повертається до мене, його очі дико блищать чи то від лихоманки, чи то від гніву.

— Карле,— я подаюсь уперед,— що сталося? — на мить я торкаюсь його руки, доки він не відсахується. Рука холодна. Отже, лихоманки немає.

— Що сталося? — сміється він.— Цієї ночі наш спокій порушили певні новини, але для вас це точно не новини,— м’язи на його щоках нервово смикаються.

Мене покликали до суду. Я тремчу не тому, що почуваюся винною, а тому, що вдача мого брата змушує його рідко прислухатися до розуму.

— Покажіть їй,— відрізає Карл.

— Ви знаєте, що це?

Мати виймає пергаментний аркуш, і у мене пересихає в роті. Авжеж, я знаю — це лист від графині де Мірандоль, той самий, до якого я лише дві ночі тому з ніжністю дописала постскриптум для Генріха. Можливо, мені варто зробити вигляд, ніби я не розумію, але мати розпізнає мій почерк.

— Звідки він у вас? — запитую я. Усмішка Анжу дає зрозуміти, що це його заслуга, хоча я не можу уявити, як він перехопив мій лист.

— Дозвольте сказати,— каже мати, стискаючи руку Анжу й тим самим підтверджуючи мої підозри,— що дехто при дворі дбає про вашу репутацію більше за вас.

— Пані, кілька рядків не мають суттєвого значення. Присягаюсь, я не робила нічого загрозливого для моєї репутації.

Рука матері рухається так швидко, що я не встигаю побачити, як вона відпустила Анжу. Її долоня з усіх сил б’є мене по обличчю.

Я прикладаю руку до палаючої щоки в той час, як вона спокійно переводить погляд на аркуш.

— Я жадаю бачити вас при світлі сонця і мріяти про вас при світлі місяця,— її холодний голос вимовляє слова, які я писала з такою любов’ю.— Повертайтеся швидше, і ми зможемо залюбки обмінятися словами, які не можна довіряти листам.

Я кидаюсь до неї, тягнучись за аркушем, але Анжу хапає мене і штовхає назад, розриваючи мій рукав. Я не можу нічого вдіяти, лише спостерігаю, як мати підпалює край аркуша свічкою, після чого кидає лист на кам’яну підлогу. Коли аркуш згорає, вона незворушно затоптує попіл. Анжу дає мені стусана й відпускає.

— Вам відомо,— питає мати,— що я наказала кардиналу Лотаринзькому тримати язика за зубами, але спершу він похвалявся, що ви станете нареченою його племінника? Може, герцог де Гіз уже володів вами?

— Повія! — цього разу мене б’є Карл з такою силою, що я хитаюся.

— Ні! Карле, присягаюся, на моїй совісті немає цього гріха. Герцог мав чесні наміри. Він бажає одружитися зі мною, у цьому його дядько не помиляється,— зараз не дуже слушна нагода ділитися з братом моїми надіями, але це єдиний спосіб захистити себе. Я тягнуся до Карла, і він знову відсахується.

— Я не маю сумнівів, що герцог бажає одружитися з вами,— голос Карла сповнений ненависті.— Він страшенно амбітний. Але те, чого бажає Гіз, і те, що він отримає,— різні речі.

— Дуже різні,— з погрозою каже Анжу.

— Не лише кардинал Лотаринзький говорить про ваш шлюб із Гізом,— Карл повільно ходить довкола, зупиняючись переді мною. Нахилившись, він шипить: — Увесь двір гуде про це.— Я тремчу.— Але я хотів вірити, що причиною чуток стали ваша краса й амбіції Гіза, навіть коли наш брат запевняв мене в іншому.— Я відчуваю, як його рука занурюється в моє волосся й повзе в напрямку спини, після чого він притягає мене до себе одним жорстоким ривком.— Я вважав вас невинною,— він смикає брутальніше, і я боюся, що він відірве пасмо волосся з моєї голови,— а ви пошили мене в дурні.

— Карле, будь ласка,— молю я, намагаючись відступити й звільнитися з його цупких рук,— присягаюсь, я ні на що не погоджувалася. Я нічого не обіцяла. Ми хотіли прийти до вас, коли Генріх повернеться до двору. Прийти до вас разом, аби герцог міг попросити моєї руки.

Карл з огидою фиркає, але розтискає пальці й відштовхує мене. Якусь секунду я думаю, чи не втекти звідси, але я — наче загнана тварина: за мною — король, попереду — мати, з одного боку — Анжу, а з іншого, біля дверей, чатує барон де Рец.

— Навіщо мені погоджуватися мати герцога за брата, якщо я сподівався називати так короля Португалії?

— Тому що він кохає мене, а я кохаю його,— я шкодую про ці слова тієї ж миті, коли промовляю їх. Глузливі погляди матері й Анжу — неприємний доказ того, що моє зізнання робить мене посміховиськом у їхніх очах.

— Карле, на відміну від інших, ви ж знаєте, що таке кохання,— благаю я.— Ви кохаєте Марі.

— Так, але я не маю наміру одружуватися з нею. Я мушу пам’ятати про мій обов’язок короля, а ви мусите пам’ятати про ваш обов’язок перед королем.

Наблизившись до Карла, мати каже:

— Дочко, ви даремно порівнюєте мадемуазель Туше з Гізом. Вона надзвичайно віддана Карлу. Невже ви настільки дурна, що вірите, що мета герцога — ви? — Її зневажлива гримаса — удар ножем у моє серце.— Може, кохання відібрало вам розум, але герцог — практична людина, впливова людина, яка жадає досягти більшого. Коли він шепотів вам гарні слова в темряві, він шукав шлях до королівського дому Валуа.

— А ще — затишне місце для свого прутня,— знущається Анжу.

Мене нудить від його слів. Що ж стосується заяв матері, я їй не вірю. Я не можу повірити в таке. Але я все одно розлючена. У глибині душі я розумію, що мій гнів почасти спрямований на мене саму й на Генріха. Невже я справді дурна? Не тому, що дозволила Генріху зізнаватися мені в коханні та відповіла йому взаємністю, а тому, що не прислухалася до Генрієтти, коли вона передбачила такий розвиток подій. А хіба Генріх не міг тримати в таємниці свої сподівання замість розголошувати їх своєму балакучому дядькові? За ті сумніви, що мати посіяла в моїй душі, я ненавиджу її як ніколи.

— А що таке, пані? — сердито запитую я, прямуючи до неї.— Ви не вірите, що хтось може цінувати мене й захоплюватися мною? Не можете збагнути, що хтось безкорисливо мене любить? Лише тому, що ви мене не любите?

— Не верзіть дурниць. Мої діти — моє життя! Франція — моє життя. Звісно, я ціную вас більше, ніж ви цінуєте себе, адже знаю, наскільки важлива жіноча честь,— обличчя матері палає від злості. Її рука здіймається; я чекаю, що вона знову мене вдарить, але рука падає. Я зачаровано спостерігаю, як вона опановує себе, одягаючи маску спокою.— Ви не зашкодите мені, Маргарито, як би не намагалися.

Те, що вона виставляє себе жертвою в цій ситуації,— за межами мого розуміння. Я хочу кинутися на неї, рвати її вбрання з такою ж люттю, з якою брати рвали мою сукню. Я роблю ще один крок уперед, але Анжу з легкістю утримує мене на місці.

— Ви не зашкодите мені,— веде далі мати,— й не загрожуватимете правлінню вашого брата. Це божевілля припиняється тут і зараз. Віднині вам заборонено будь-яке спілкування з герцогом за винятком публічного обміну люб’язностями. Змиріться з цим, інакше отримаєте значно суворіше покарання, ніж кілька ударів. І запам’ятайте: вам не дозволять вийти заміж за герцога.

Мені перехоплює подих від категоричності, з якою вона це промовляє. Я дивлюсь на Карла. Його обличчя не виражає ані тіні співчуття. Це так жахливо, що в мене підгинаються ноги.

Якусь мить Анжу тримає мене, а потім відпускає з пронизливим, брутальним сміхом — я падаю на підлогу.

— А як щодо Гіза? — запитує він.— Невиправдані амбіції — надто маленька розплата за те, що він позбавив цноти нашу сестру. Ваша величність має по-мститися краще.

— Гіз на полюванні, чи не так? — Карл дивиться на мене безжальними очима.— Я відправлю Ангулема на полювання й накажу його принести дещо серйозніше за оленя. Він поцілить у герцога, й це нарешті зіб’є пиху з дому Гізів і спустить їх із небес на землю.

Hi-ні-ні! Голос у моїй голові перелякано кричить. Якщо Карл віддасть такий наказ, наш зведений брат підкориться. Його статки, його життя як таке залежать від короля. Мати з ним не дружить, вона не бачить у ньому нічого від свого чоловіка, але забагато від жінки, яка звабила того чоловіка.

— Чудово! — Анжу сміється.— Відвести нашу сестру до її апартаментів?

— Хай забирається звідси,— відвернувшись, каже Карл.

— Дозвольте спершу подбати, аби вона мала пристойний вигляд,— каже мати.— Нам не потрібні розмови, які ще більше її скомпрометують.

Може, ви маєте на увазі розмови про те, що ви чудовиська, здатні здійняти руку на власну кров і плоть?

Анжу бере мене під руки й допомагає підвестися. Посадивши мене за туалетний стіл короля, мати розчісує моє волосся й приводить до ладу моє обличчя. Однак вона не може приховати ані розірваний рукав, ані синець на моїй правій вилиці. Дивлячись на відображення Анжу, який стоїть за нашими спинами, вона каже:

— Мерщій, поспішайте, доки всі в палаці не прокинулися.

Я підводжусь, докладаючи всіх зусиль, аби поводитися гідно. Анжу хапає мене за руку. Я намагаюсь вирватися, але він хитає головою, даючи зрозуміти, що не терпітиме опору. Відчинивши двері, він пхає мене вперед. Барон де Рец стоїть осторонь, його обличчя незворушне. Що б він не чув, що б не бачив, він завжди на боці моєї матері.

Анжу заштовхує мене до моїх апартаментів майже в обійми Жийони, яка чекає на моє повернення. На її обличчі, немов у дзеркалі Карла, чітко видно, як жахливо я виглядаю. Ми не самі. Баронеса де Рец сидить на одному з моїх стільців.

— Як ви дійшли до такого? — сумно запитує вона, хитаючи головою.

— Закохуватися — привілей молодих. Ви самі казали,— відповідаю я, вивертаючись із рук Жийони.

— Ви знаєте, що я зовсім не це мала на увазі.

— Я не вчинила нічого непристойного,— випалюю я. Я втомилася доводити мою невинність.

Баронеса дивиться мені прямо у вічі, вона ніколи так не робила під час своїх нотацій про порядну поведінку. Таке враження, що прагне зазирнути в мою душу. Мабуть, їй вдається, адже вона каже:

— Я вірю вам.

— Тоді допоможіть мені.

— Не можу.

— Якщо так, ви прирікаєте герцога на смерть.

— Упевнена, що це перебільшення.

— З королем стався один із його нападів люті,— відповідаю я.— Він хоче влаштувати нещасний випадок на полюванні, і ніхто з його оточення не має підстав зупиняти його. Треба знайти спосіб попередити герцога, аби він був напоготові.

— Герцогиня де Невер,— смиренно каже баронеса.

Звісно, вона знає: усе, що відбувалося між мною та герцогом за межами двору, відбувалося за сприяння Генрієтти. Деякий час вона вважала герцогиню своїм ворогом і моєю розбещувачкою. Як же я люблю її за те, що вона здатна подолати свої особисті почуття. Я лише сподіваюся, що Генрієтта вчинить так само. Минув місяць після нашої суперечки, і, попри те, що зовні все здається таким, як і раніше, наші стосунки залишаються напруженими.

— Вони стежитимуть за герцогинею біля воріт,— кажу я.— Якщо моя мати не подбала про цей застережний захід, Анжу подбає неодмінно.

Я наказую Жийоні бігти до готелю де Невер і переказати її милості: якщо вона ще любить мене, хай відправить вершника туди, де полює Гіз. Посланець, якому вона довіряє, мусить попередити мого герцога, що в лісі він наражається на небезпеку значно вищу за ймовірність випасти із сідла, тож йому краще повернутися до Парижа й заховатися у своєму готелі.

Я дивлюсь, як моя тінь виходить із кімнати, схиляю голову на руки й гірко плачу. Якщо Карл одержимий вбивством мого коханого, врятуватися на полюванні — лише перший крок. Невже Генріху доведеться жити, постійно озираючись у пошуках Ангулема? Першого замаху ще можна уникнути. Проте, коли моя родина налаштована позбутися когось...

Кілька хвилин я ридма ридаю, аж тут відчуваю дотик руки на моєму плечі.

— Невже корона Португалії — така жахлива доля? — ласкаво запитує баронеса.— Ви закохалися в герцога, оскільки він гарний і сміливий. З достовірних джерел нам відомо, що король Португалії не поступається йому. Просто виконуйте свій обов’язок, і все буде гаразд.

Я дивлюсь на неї, не вірячи власним вухам. Як мені розлюбити Генріха й закохатися в чоловіка, якого я ніколи не бачила? У чоловіка з рудим волоссям диявола?

— Якщо мені заборонено виходити заміж за коханого, я волію не виходити заміж взагалі.

— Це небезпечні слова, особливо для герцога де Гіза.

Глава 13 Літо 1570 — Париж

ри дні по тому я дізнаюсь, що Генріх повернувся до Парижа. Звістка спершу надійшла від Генрієтти, яка за нинішніх обставин пробачила мені все й навіть не нагадувала, що вона мене попереджала. Вриваючись до апартаментів матері, вона шепоче: «Він у місті». Невдовзі інформацію підтверджують і плітки сотень язиків, і похмурі погляди моїх братів.

Опівдні, коли король і його люди грають у теніс, прибуває Ангулем. Зі свого відчиненого вікна я бачу, як він проходить ворота. Він рухається невпевнено, і я радію. Ви зазнали поразки,— думаю я.— Цікаво, що скаже Карл. Я мушу довідатися. Склавши колоду карт, я дивлюся на Шарлотту через стіл.

— Мені нудно. Ходімо звідси. Побачимо, хто кого переміг на матчі.

Моя подруга жваво підводиться. Баронеса де Рец, яка майже не відходить від мене після тієї жахливої ночі, коли мене побили, підводиться теж, однак, згадавши, що я прямую туди, де присутня її величність, вона знову сідає і схиляється над своїм шиттям.

Щойно ми виходимо з апартаментів матері, я беру Шарлотту за руку й стрімко мчу вперед. Задихані, сміючись, ми прибігаємо на місце. Ми справляємо враження двох молодих жінок, які шукають розваг. Мати реагує на нашу легковажність незадоволеним хитанням голови, але згодом не звертає на нас уваги. Анжу, геть спітнілий, сидить біля неї, на звичному для короля місці. Карл грає з Бюссі Д’Амбуазом. Пан Карандас, найбільш завзятий гравець у теніс у королівській свиті, дає поради кожному з них, але більшість глядачів, здається, зацікавлені своїми розмовами. Генрієтта привітно махає мені рукою з іншого боку майданчика. Вона їсть виноград із долоні свого останнього коханця Шарля Д’Антрага, або красеня Антрага, як зазвичай його кличуть при дворі. Я впевнена, вона чекає, що я приєднаюсь до неї, але я займаю місце біля моєї родини.

— Прийшли підтримати брата? — питає мати.

— Кого ще я можу підтримувати?

— Авжеж,— глузує Анжу.— Гіза тут немає.

— Годі вже, Генріху,— каже мати.— Марго знає, що все скінчилося.

— На перший погляд, може, й так,— каже він.— Герцог повернувся до Парижа, чи я помиляюсь?

Мати суворо дивиться на нього.

— Нічого дивного, він живе тут,— відповідаю я, знизуючи плечима.

— Поки що живе,— Анжу злобливо усміхається.— Але, підозрюю, що незабаром він приєднається до свого батька.

— Генріху! — у голосі матері не чути звичної ніжності.— Годі!

Мені кортить випалити, що того ж дня, коли Анжу спробує вбити мого коханого, він отримає смертельне поранення чи то від руки Гіза, чи то від моєї.

Бюссі пропускає м’яч, віддаючи Карлу перемогу. Піднявши ракетку над головою, Карл повертається до однієї трибуни, а потім — до іншої, поки придворні гучно вітають його. Ми з Шарлоттою підводимось і кричимо разом з іншими. Мати аплодує. Лише Анжу не ворушиться, доки всі не повертаються на свої місця. Тоді він піднімає руку й указує кудись униз.

— Подивіться, хто прийшов просити вибачення.

Ангулем протискається крізь натовп гомінливих молодиків. Прибуття мого зведеного брата аж ніяк не надихає їх протверезіти — вони плескають його по спині та штовхають. Угледівши Ангулема, його величність змінюється в лиці. Переможний вираз витісняє рум’янець, викликаний менш приємними емоціями.

— З ким ваша величність гратиме зараз? — питає Бюссі.

— Грайте замість мене,— відповідає король.— Може, з наступним супротивником ви боротиметесь краще, ніж зі мною.

Залишивши Бюссі збентеженим, Карл прямує до матері.

— Геть з нашого місця,— наказує він Анжу, змахнувши рукою.

Анжу не підводиться й не уклоняється, він сповзає на підлогу й притуляється до ніжки стільця матері так, наче хоче сказати Карлу: «Ви можете мати трон, але я завжди ставатиму між вами й нашою матір’ю».

Ангулем нарешті звільняється від надокучливих дворян і підходить до нас.

— Ваша величносте, пам’ятайте, що ваша справа з шевальє — приватна. Тому я прошу вас приховати ваше незадоволення й не виявляти його публічно,— мати розмовляє пошепки. Вона намагається перехопити мій погляд і вигнати мене, але я вперто не дивлюсь на неї.

Наблизившись до нас, Ангулем уклоняється і, відкашлявшись, каже:

— Ваша величносте...

— Будь ласка,— уриває його Карл, піднявши руку,— не кажіть, що ви принесли нам вепра чи оленя. Як вам відомо, ми сподівались, що ви вполюєте іншу здобич. Якщо вам це не вдалося, ніщо нас не задовольнить.

— Цей чоловік має дві пари очей і вдвічі більше друзів.

— Забагато виправдань.

— Якщо ваша величність бажає, я переслідуватиму його й далі.

— Ми бажаємо цього, проте, якщо вам не вдалося вбити звіра в лісі, чому вам має більше пофортунити на вулицях Парижа? Те, що може зійти за нещасний випадок там, де багато стріляють, навряд чи видасться випадковістю на вулиці дю Шом.

Мати застережливо стискає руку Карла: либонь, вважає, що згадка про вулицю, де розташовується готель де Гіз, є надто відвертою.

— Ваша величносте, головорізи є скрізь. Людина може зазнати нападу через гаманець, а, зрештою, втратити руку або навіть життя,— каже Ангулем.

Я мимоволі зойкаю. Повернувшись, мати каже:

— Баронесо де Сов, будь ласка, повертайтеся з герцогинею де Валуа до моїх апартаментів і скажіть моїм фрейлінам, що я незабаром прийду перевдягнутися для обіду.

Мені нестерпно важко виходити, тим паче що я сама в цьому винна: мені забракло самовладання. Дорогою я втішаю себе: неможливо уявити, що вони обговорюватимуть будь-які подальші плани мого зведеного брата під час тенісного матчу. Наразі достатньо знати, що гнів Карла не минув.

Саме це я й сказала Генрієтті трохи згодом, коли всі фрейліни з королівської свити пішли на прогулянку садами Тюїльрі. Ми з Генрієттою усамітнилися в гроті пана Паліссі. Це чудове місце для приватних розмов, адже керамічні жаби, змії та ящірки, які прикрашають грот і надзвичайно мені подобаються, викликають відразу в більшості фрейлін. Додатковий застережний захід — Шарлотта, яка сидить на варті й попередить нас відповідним сигналом, перш ніж хтось підслухає, про що ми говоримо.

— Довірте це Антрагу й мені,— упевнено каже Генрієтта.— Ми зробимо так, що герцог на один крок випереджатиме людей короля. Я побачу Гіза сьогодні ввечері.

— Якби я могла піти з вами.

— Знаю. І знаю, що герцог тисячу разів благословив би мене, якби я таємно привезла вас на вулицю дю Шом. Але, на жаль, така хитрість — за межами навіть моїх неабияких можливостей,— здається, їй справді прикро. Хоча незрозуміло, чи їй прикро розчаровувати мене, чи визнати, що її махінації мають обмеження. Я не впевнена. Вона прямує до дверей, аж раптом зупиняється.— А чом би й ні?

— Що саме?

— Допомогти вам побачити вашого герцога, звісно.

Зірвавшись із місця, я стискаю її руки.

— Гадаєте, це можливо? Жорстоко дарувати мені надію, якщо це не можна здійснити.

— Я нічого не роблю жорстоко,— сміється вона.— Я планувала зустрітися з Антрагом у маленькому будиночку на вулиці Паве, що я придбала виключно для побачень, про які не має довідатися мій чоловік. Натомість я відмовлюсь від годин кохання, аби ви мали змогу вкрасти годину наодинці з Гізом. Я привезу його сюди.

— Сюди?

— Надворі тепло. Місяць майже повний. Увесь двір перебуватиме в Луврі, а в цих садах буде безлюдно. Усе, що треба від вас,— бути тут.

Генрієтта мала рацію. Місяць дуже яскравий, хоча й не настільки, аби виправдати ретельність, з якою я вбиралася. Я не приділяла такої уваги моєму туалету відтоді, як мій коханий вирушив на полювання. Скинувши плащ, я залишаю його на лавці, щипаю себе за щоки, поправляю намисто й чекаю.

Генрієтта домовилася, що перед тим, як зайти до гроту, Генріх дасть про себе знати протяжним низьким свистом. Ще ніколи я так палко не чекала жодного сигналу. Коли він таки лунає, я опиняюсь у його обіймах, перш ніж відлуння замовкає у скелях довкола нас. Його губи притискаються до моїх. Його руки ніжно гладять мої щоки там, де залишилися вологі сліди. Він уриває поцілунок.

— Ви плачете? — він відводить мене під місячне сяйво, аби краще роздивитися.

— Лише трохи, і це — ніщо в порівнянні зі сльозами, які я проливала б, якби Ангулему вистачило сміливості поцілити у вас у лісі.

— Ангулем? Тьху! — великими пальцями Генріх витирає мені сльози.— Вибачте мене, кохана, але він не може похвалитися ані сміливістю, ані влучністю, тож я не сприймаю його серйозно. Коли я прибув до готелю де Гіз, я дізнався, що ви отримали значно гірше покарання від рук ваших жорстоких братів. Я доклав неабияких зусиль, стримуючи бажання поїхати до Лувру та змусити їх заплатити за образу.

— Навіть не жартуйте про таке. Мої брати — ваші закляті вороги. Карл бажає бачити вас мертвим, тож не давайте йому жодної нагоди здійснити цю мрію.

— Він не зможе вбити мене в усіх на очах. Я поважав би його більше, якби він або Анжу відкрито кинули мені виклик. У чесному двобої вони зазнали б ганебної поразки і, можливо, на майбутнє запам’ятали, що чоловік, здатний бити жінку, не може називатися чоловіком. Він пригортає мене до себе й перебирає пальцями моє волосся.— У них замало честі, аби зрівнятися з одним справжнім чоловіком. Але, даруйте, я забув, що вони — ваші брати.

— Ви не можете сказати мені нічого нового про Анжу — все це мені відомо. Що ж до Карла...— я відступаю і дивлюсь йому у вічі.— Гадаю, якби йому дозволили бути собою, він був би доброю людиною і добрим королем.

— Але ж йому ніколи не дозволяють бути собою.

— О Генріху,— я знову плачу,— ви билися й проливали кров за Карла. Ви найсміливіший і найшляхетніший дворянин у його свиті. Чому він не може нагородити вас, віддавши мою руку?

— Ваша мати хоче зупинити поширення мого впливу. Вона боїться, що навіть звичайна дружба з королем зміцнить моє становище при дворі. А ви здатні відмовитися від мене так легко? — його голос лунає серйозно.— Ви погодитесь вийти заміж за дона Себастьяна?

— Для порятунку вашого життя — так.

— Присягаюсь, до цього не дійде,— він цілує мене в потилицю.

Його дотики, його запах справляють на мене дивовижний ефект. Мене знову охоплює непереборне бажання, яке я відчувала до його від’їзду, саме ця причина — разом із необхідністю припинити плітки — змусила його втекти в холодні ліси, аби уникнути гріхопадіння. Я знаю, що він відчуває те ж саме, адже, коли він притискається до моїх вуст, його поцілунки шалені, а руки, що тримають мене в обіймах, дуже напружені; коли я торкаюсь верха бриджів, його збудження очевидне. Я майже божеволію від почуттів. Мене вже звинуватили в тому, що я віддалася Генріху, а його — у тому, що він позбавив мене цноти. Чому б нам і справді це не зробити? Пропозиція крутиться в мене на язиці, який цієї миті переплітається з його язиком.

Потім я пригадую, з яким розлюченим обличчям Карл кричав: «Повія!» Якщо залишається слабка надія заспокоїти короля, я маю утримувати мій головний козир — готовність пройти медичний огляд і довести свою незайманість.

Я відштовхую Генріха. Моя реакція його не бентежить — навпаки, він відпускає мене, двічі глибоко вдихає, після чого відходить і сідає на низьку лавку. Як і я, він знає, що ми ледве не вчинили те, чого не можна виправити.

— Ми маємо скласти план,— нарешті каже він.— Так, наче прагнемо здобути перемогу в битві.

— Ви перемогли у стількох битвах. Гадаєте, ми маємо шанс перемогти у цій?

— Я мушу вірити. Інакше ми зазнаємо поразки вже на початку. А що стосується винагороди, яку я можу отримати,— попри тьмяне світло, я бачу, як він хитає головою,— її цінність значно вища за будь-яке місто, що я колись захоплював.

Мене охоплює нестримна радість, подібна до бажання, яке пронизувало моє тіло мить тому.

— Я нетерпляча людина, але знаю, як тримати місто в облозі, як треба грати в очікування. Король охолоне. У нього не той норов, аби підтримувати активну й запеклу боротьбу. Десь за два тижні має відбутися королівський бал. Доки це не станеться, я не виходитиму за межі мого готелю. Потім я скористаюсь тим, що виконую обов’язки головного розпорядника, й публічно присягнусь королю, що залишаюсь його вірним підданим і відповідальним воєначальником.

— А що робити мені?

— Найближчі два тижні ви будете найбільш покірливою сестрою і донькою у християнському світі. Принаймні зовні. Запевніть короля й вашу матір у своєму бажанні вийти заміж за португальця, щойно владнають усі формальності.

— Але цей шлюб, або навіть заручини з доном Себастьяном, покладе край нашим мріям!

— Саме тому треба уникнути цього, але без вашої участі. Коли перемовини ні до чого не приведуть, ваша репутація має бути бездоганною.

— Чому ви так упевнені?

— Філіп Іспанський вважає, що ваш брат надто поблажливий до єретиків.

Я знаю, що мій коханий такої ж думки. Його набожна натура не сприймає жодного вияву терпимості до протестантизму. Я вкотре думаю, як було б чудово, якби ми одружилися і Генріх став головним радником короля, здатним зробити Францію цілком католицькою державою.

— Адмірал Коліньї підступає зі своїми військами до Парижа,— веде далі Генріх.— Можливо, до іспанців дійде звістка, що Карл хоче миру.

— А це справді так?

— Хтозна! Його бажання визначаються бажаннями пані Катерини. Не має значення. Мій дядько хоче отримати вашу руку для Лотаринзького дому не менше, ніж цього хочу я. Він залюбки передасть потрібну інформацію в потрібні вуха,— він простягає руку.— Ходіть сюди. Поцілуйте мене без сліз.

Я вагаюсь. Не тому, що мені бракує бажання поцілувати його, а тому, що мені щойно нагадали: дуже сумнівно, що ми обмежимось лише поцілунками. Генріх відчуває мої коливання.

— Маргарито, даю вам слово честі, що я поважаю вас і маю надію одружитися з вами, а тому я не скористаюсь правами чоловіка, доки офіційно не візьму на себе шлюбні обов’язки.

Інших обіцянок не треба — я хочу опинитися на його колінах не менше, ніж він хоче бачити мене там.

— Не стримуйте себе занадто,— прошу я за мить до того, як наші губи поєднуються.

Забувши про всіх королів — Португалії, Іспанії та Франції, я цілком віддаюсь своїм почуттям. Доки не чую сигнал — низький свист.

Генріх теж чує його — підстрибнувши, він без жодних церемоній опускає мене на землю. Він хапається рукою за меч і обережно виймає його з піхов. Свист лунає вдруге.

— Хто тут? — голос Генріха більше скидається на ричання.

— Опустіть меча, дурню. Хто це, по-вашому, може бути? — Генрієтта прокрадається до гроту.— Ви настільки втратили голову, що забули, що це я привезла вас сюди?

Я шаріюсь у темряві, намагаючись уявити, де була Генрієтта, поки ми з Генріхом хтиво вовтузилися.

— Час іти,— без будь-яких пояснень каже вона.— Але спершу тримайте,— вона знімає свій плащ і віддає йому.— Вам доведеться зіграти роль моєї служниці, а я відвезу вас додому в моєму паланкіні.

— Упевнений, я можу поїхати на своєму.

— Не можете. Поки ви тут милувалися, мене знайшов Антраг. Здається, один зі шпигунів Анжу доніс йому, що ви покинули готель де Гіз, хоча, дякувати Богу й на наше щастя, він не зміг сказати, куди саме ви поїхали.

— Ні! — я стискаю лікоть Генріха.

— Антраг чув слова вашого брата: «Не має значення, куди він пішов,— він все одно повернеться додому, а я відправлю Ангулема чекати на нього». Отже, герцогу, ви зіграєте мою служницю.

Генріх бере плащ і зав’язує його. Я допомагаю йому закріпити каптур.

— Генріху, будьте обережні. Якщо з вами щось трапиться...

— Нічого не трапиться. Я почуватимусь приниженим і не більше,— розвернувшись до Генрієтти, він каже: — Я не розумію, чого ми досягнемо. Навіть якщо мене приймуть за вашу служницю, як я потраплю до мого дому з вашого паланкіну? Ви дуже відома особа, пані.

— Сподіваюсь на це.

— І добре відома як подруга герцогині де Валуа. Якщо Ангулем побачить, що ваш паланкін під’їжджає до мого готелю, а звідти виходить якась жінка, невже він не запідозрить, що ви влаштували мені побачення з Маргаритою?

— Не запідозрить, якщо цією жінкою виявиться моя сестра — принцеса де Порсіан, яку супроводжуватиме служниця. Ось ким ви прикинетеся: служниця, яка супроводжує господиню під час нічного візиту до чоловіка, не викличе особливої підозри. Дорогою ми заберемо Катрін. Я відправила їй записку, що ви бажаєте бачити її, і ми всі добряче розважимось.

Така новина аж ніяк не тішить мене, але хіба я можу заперечувати? Безпека Генріха — понад усе. Коли він нахиляється поцілувати мене, я питаю:

— Коли ми зустрінемось?

— На балу.

Мені перехоплює подих.

— Не раніше?

Я знаю, що це мудре рішення. Після сьогоднішнього вечора стало очевидним, що будь-яка вилазка з готелю де Гіз смертельно небезпечна. Однак я так сильно прагну бути з ним, що мені нестерпна думка про те, що цілих два тижні я не зможу бачити й торкатися його.

— Пам’ятайте: ми на війні,— рука, яка обвиває мій стан, стискається так міцно, що завдає мені болю.— Ми мусимо принести жертву.

Нарешті настала ніч королівського балу! Поки я плетусь за матір’ю разом з іншими фрейлінами, я намагаюсь стримати хвилювання або принаймні здаватися спокійною. Але це надзвичайно важко, враховуючи, що сьогодні мій коханий повертається до двору. Багато що залежить від того, як прийме його король. Коли ми дістаємось Зали каріатид, музики тихо грають на балконі. Карл сидить під своїм оксамитовим балдахіном, навколо зібралися дворяни, які насолоджуються його тимчасовою прихильністю; Анжу розташувався зі своєю свитою в іншому кутку.

Карл підводиться, реагуючи на появу матері. Підходячи до нього, ми уклоняємось. Усі погляди прикуті до королеви, доки щось не відволікає увагу. Скрізь чути шепіт: «Це Гіз!» Голови повертаються. Усі придворні, крім його величності, вдивляються у кінець зали. Мені вже не треба боятися, що я приверну увагу, тож я спокійно можу спостерігати.

Генріха одразу видно завдяки його статурі. Пишно вбраний, він наближається до короля твердим, неквапливим кроком. Карл разом із матір’ю прямує назустріч герцогу. Відсутність Гіза пояснювали різними причинами: деякі були звичайними вигадками, а деякі відповідали дійсності, але він не був при дворі достатньо довго, аби заінтригувати всіх. Нічого дивного, що придворні намагаються підібратися ближче до місця, де мають зустрітися мій брат і мій коханий. Коли вони майже підійшли впритул одне до одного, Генріх зупиняється, низько уклоняється й каже:

— Ваша величносте.

Рука Карла хапається за меч. Я роблю крок уперед, але Генрієтта утримує мою руку.

— Навіщо ви прийшли? — голос Карла лунає різко.

— Я прийшов служити моєму королю, як служив у минулому, виконуючи свій обов’язок за покликом серця,— Гіз уклоняється вдруге.

— А ви служили у минулому нам? Чи собі?

— Ваша величносте, запевняю вас, що я віддано служив вам, часто зі зброєю в руках, але я не думав ані про власну кар’єру, ані про власне життя.

Хтось промовляє за моєю спиною:

— Бідолашний Гіз, здається, він каже правду. Якби він турбувався про власне життя, не прийшов би сюди сьогодні.

Це Анжу. У моїй душі закипає ненависть. Якби я так пильно не спостерігала за тим, що відбувається між Карлом і Генріхом, я кинулася б на Анжу, немов дика тварина, дряпала і кусала б мого брата, доки мене не відірвали б від нього; байдуже, який скандал зчинила б така поведінка.

— Отже, ви служите нам для нашого задоволення, чи не так? — уїдливо запитує Карл.— Тоді ви неправильно розумієте, як задовольнити нас, якщо вважаєте, що сьогодні ми чекали на вас і раді бачити вас тут.

Генріх стоїть перед королем упевнено й гордовито. Але я кохаю його, тож помічаю легеньке посмикування м’язів уздовж його щелепи. Карл робить крок уперед, стискаючи руків’я меча.

— Ми відмовляємось від вашої служби, пане, й наказуємо вам триматися подалі від наших очей і нашого меча.

Мовчазний натовп починає гудіти, немов розтривожений вулик. Важко уявити відвертішу публічну образу і конкретніше попередження. На вилицях Генріха спалахує рум’янець. Він бездоганно уклоняється на прощання. Коли він випростовується, наші погляди на мить зустрічаються. У його очах бачу схвильованість. Потім він розвертається і протискається крізь юрбу до дверей.

— Якщо ви кохаєте його й довіряєте мені,— шепоче Генрієтта,— не йдіть за ним.

Вона відходить від мене в той час, як оточуючі придворні потроху приходять до тями. Дехто прямує до короля. Дехто повертається до сусідів. Дехто йде слідом за герцогом. Гудіння вже нагадує якусь жахливу какофонію. Я приголомшена всіма цими звуками й рухами. Може, це просто паніка? Шарлотта займає місце, яке звільнила Генрієтта, й оповиває рукою мій стан.

— Ходімо,— наказує мати.— Це ж бал. Ваша величносте,— вона торкається рукава Карла,— чому б вам не відкрити бал танцем із вашою сестрою?

Зі мною? Які ще танці! Я не впевнена, що втримаюсь на ногах, якщо Шарлотта мене відпустить!

— Розчаровані, Марго? — запитує Анжу, наближаючись до мене.— Пані,— звертається він до матері,— гадаю, наша сестра розраховувала на танець із іншим партнером.

Королева пронизує його поглядом, від якого здригнувся би будь-хто, крім її улюбленця.

— Марго,— Шарлотта відпускає мене, і я дивовижним чином не падаю і простягаю руку Карлу. Придворні розступаються. Музики грають перші акорди нової мелодії. Її величність шипить мені на вухо: — Усміхайтеся,— це останнє попередження перед тим, як вона відходить.

Жодних причин усміхатися немає, але я роблю це, помітивши насмішкуватий вираз на обличчі Анжу. Одна справа — почуватися розчавленою. Інша — дозволити моєму брату побачити, що я розчавлена. Коли ми з королем закінчуємо другу фігуру, усі приєднуються до танців. Карл спокійно питає:

— Це ви покликали його сюди сьогодні?

— Я? Я не хотіла, аби він приходив,— я кажу правду, і, здається, моя інтонація переконує Карла в щирості цих слів.

— Мені неприємно завдавати вам болю,— каже він. Я вірю йому. У цьому він зовсім не схожий на Анжу.— Я не можу допустити, аби Гіз нахабнішав. Як і казала мати, з цим покінчено, Марго. І не сумнівайтеся,— співчуття в його голосі миттєво зникає,— я радше побачу герцога мертвим, ніж дозволю йому стати частиною нашої родини.

— Я відмовилася від нього, Карле, присягаюсь!

— Ви маєте зробити більше. Довести це.

Як можна довести таке?

Аж раптом у натовпі танцюючих я бачу принцесу де Порсіан, і з жахливою впевненістю усвідомлюю, як треба діяти. Упевненість змінюється відчаєм. Якби моя гордість не вимагала протриматися весь танець і мені не залишалося виконати ще одне страшне завдання, я б уже не дихала, упала додолу й розпалася на порох.

Коли музика припиняється, я вирушаю на пошуки Шарлотти. Вона й без моїх пояснень чудово розуміє, що мені не місце в забитій ущент залі, де всі штовхаються і сміються. Узявши за руку, вона веде мене до дверей. Коли залишається кілька футів до виходу, з’являється баронеса де Рец. Я не чекаю на її запитання.

— Я повертаюсь до своїх апартаментів. Якщо ви думаєте, що моє горе потребує ще одного свідка, можете приєднатися.

Мабуть, Шарлотта очікувала, що я знепритомнію, ледве ми зникнемо з поля зору придворних: вона якось дивно коситься на мене, поки я швидко крокую до моїх апартаментів. Коли ми вже майже дійшли, натикаємось на Генрієтту.

— Він у безпеці, але він розбитий,— каже вона. У її погляді немає ані тіні того задоволення, що зазвичай супроводжує подібні вилазки.

— Ми всі розбиті,— каже Шарлотта, коли ми дістаємось передпокою.— Що б там люди не думали про сварку герцога з королем, закладаюсь, ніхто не уявляв, що його милість проженуть із Лувру.

— Поза сумнівом, зараз вони уявляють дещо набагато гірше,— каже Генрієтта.

— Це моя провина,— нарешті мій язик розв’язується, і я можу говорити.

— Ні! — відповідає Шарлотта.— Ви тут ні до чого.

— Який сенс підтверджувати чи заперечувати провину? — з нетерпінням запитує Генрієтта.— Що нам робити?

Я відкриваю рота, але не можу вимовити жодного слова. Я глибоко вдихаю, після чого роблю іншу спробу.

— Генріх мусить одружитися. Він мусить негайно владнати цю справу з вашою сестрою.

Слова виходять уривчастими, немов моє розбите на друзки серце. Якась частина мене очікує, що Шарлотта й Генрієтта не погодяться зі мною, проте, хоч вони й виглядають здивованими, жодна не заперечує.

— Його доведеться переконувати,— каже Генрієтта.— Потрібні вагомі аргументи, я не впораюсь самотужки.

Сподіваюсь. Боже милий, я сподіваюсь на це. Якщо Генріха не жахатиме перспектива одружитися з принцесою так, як вона жахає мене, я буду безутішна.

— Я напишу Клод. Генріх не самотній у своїй біді; весь Лотаринзький дім має бути глибоко стурбованим через лихо, що його спіткало.

— Так! — Генрієтта схвально киває.— Чоловік герцогині захоче якнайшвидше вирішити цей конфлікт. Запросіть їх обох до двору.

Від думки про те, що мені доведеться сказати, до горла підступає клубок. Я мушу розповісти дуже болісну правду: розкрити не лише глибину моїх почуттів і моєї втрати, а зраду й жорстокі вчинки нашої родини. Єдине, що приносить певну втіху: про жахливі гріхи Валуа довідається одна з нас.

Я страшенно нервую. Рахую й рахую дні в очікуванні прибуття Клод до Парижа. Вона не приїхала вчора, тож сьогодні має бути тут. Віддана сестра, вона одразу відповіла мені, пообіцявши зарадити моїй біді й знайти спосіб урятувати мого коханого. Мені байдуже, що буде зі мною. Якщо Генріху не загрожуватиме небезпека, я залюбки прийму будь-які нещастя.

Мати знає, що герцог із герцогинею ідуть до нас. Хіба могло бути інакше? Без її відома не впаде жоден лист із дерев у садах її палаців. Вона тихенько насвистує собі під ніс, чекаючи на візит доньки, з якою їй пощастило більше, ніж зі мною: Клод вийшла заміж, коли їй звеліли, її репутація бездоганна. Спостерігаючи, як королева цокає язиком і, усміхаючись, годує свого папугу, я замислююсь, чи здогадується вона про справжню причину їхнього приїзду. Підозрюю, що так. Було б дивно, якби герцог Лотаринзький не приїхав дати пораду своєму родичу.

Двері відчиняються. Я з нетерпінням дивлюсь у той бік. Це лише Анжу. Поза сумнівом, він прийшов за мадемуазель де Р’є. Він знову зв’язався з нею і поводиться вкрай непристойно. Я повертаюсь до свого рукоділля.

— Погляньте, кого я зустрів у дворі,— каже Анжу.

Я знову здіймаю погляд. Клод!

— Дочко,— мати почергово пропонує моїй сестрі обидві руки для поцілунку, а потім — обидві щоки,— ви привезли дітей?

Клод уже має шістьох.

— Ні. Шарль вирішив залишити їх у Бар-ле-Дюк, оскільки наш візит не триватиме довго.

Мати обнімає Клод і веде її до лавки навпроти мене.

— Він має рацію,— каже вона.— З вини Коліньї та його людей дороги щодня стають усе небезпечнішими. Сьогодні вранці я отримала звістку, що він зупинився у Шаріте-сюр-Луар. Але нам краще не говорити про війну. Я майже весь час думаю про це на шкоду моєму здоров’ю, і, боюсь, без особливої користі для королівства вашого брата.

— Пані,— відповідає Клод,— ви недооцінюєте себе. Може, війна поки що не закінчилася швидкою й остаточною перемогою, якої бажали би найвідданіші піддані його величності, але ваші мудрі поради — неабияка підтримка для короля та його військ,— потім, звертаючи погляд до мене, вона каже: — Сестро, сподіваюсь, ви добре почуваєтесь.

Мати суворо дивиться на мене.

— Ваша сестра вчинила притаманне молодим безрозсудство і внаслідок цього почувається пригніченою.

Мене дратує, що вона так банально описує мою особисту трагедію, але я мовчу.

— Я впевнена: що б не накоїла Маргарита, вона вже покарана. У неї серце справжньої Валуа,— вона підводиться.

— Ви вже йдете? — запитує мати.

— Мушу. Я ще не була в нашому готелі. Я так жадала бачити вас, що переконала Шарля спершу привезти мене сюди. Однак якщо ми повернемось на вечерю, мені треба розпакувати речі й позбутися дорожнього пилу,— Клод прямує до дверей і, зробивши кілька кроків, зупиняється.— Ви дозволите мені взяти з собою Маргариту?

— Так. Ви добре впливаєте на неї. До того ж, у своєму нинішньому гуморі вона нікому не приносить користі — ані собі, ані нам.

Анжу відходить у бік, пропускаючи нас.

— Немає сенсу бити її; ми вже спробували.

Клод кидає на нього крижаний погляд, після чого шепоче мені:

— Сміливіше.

Ми хутко виходимо на двір, де стоїть її паланкін. Усівшись біля мене, вона каже:

— Готель де Немур.

Мені перехоплює подих.

— Вибачте, що не попередила вас завчасно, але відтоді, як прочитала вашого листа, я твердо впевнена: що швидше ми владнаємо цю справу, то краще. Перш ніж поїхати до Лувру, ми з Шарлем відвідали герцогиню де Немур. Її милість одразу збагнула наш план, але вона боїться, що її сина важко переконати. Зрештою, він дуже рішучий чоловік і звик отримувати те, чого хоче.

— Що ж нового я можу сказати герцогині? Усе це вона вже чула від вас.

— Ви не зрозуміли. Поки я була тут, Шарль поїхав за своїм кузеном.

Генріх! Я зустрінуся з Генріхом у готелі де Немур. Ось до чого я аж ніяк не готова: обговорювати з ним шлюб, який мене вб’є.

Клод має схвильований вигляд.

— Вам вистачить сил побачитися з ним? Гадаю, ніхто не має над ним такої влади, яку маєте ви.

Чи вистачить мені сил? У цю мить я боюсь, що ні. Попри те, що після балу я постійно переконувала себе, що врятую Генріха будь-якою ціною, боюсь, я не зможу відштовхнути його. Я заплющую очі. Боже, молю Вас, дайте мені достатньо сил, аби пожертвувати собою, і зробити цю жахливу, але необхідну річ. В ім’я Вашого Сина, який віддав своє тіло на побиття, а своє життя — заради прощення чужих гріхів, допоможіть мені зректися всіх моїх надій на майбутнє і врятувати коханого.

Коли я розплющую очі, Клод все ще дивиться на мене.

— Розвернути паланкін?

— Ні. Герцог мусить покинути двір і не повертатися, доки не одружиться з принцесою де Порсіан. Лише тоді нашим ворогам доведеться замовкнути. Лише тоді я врятую дорогоцінне мені життя. Якщо потрібна моя допомога, я зроблю все, що в моїх силах.

Вона бере мою руку й цілує її.

— Ви справді маєте серце Валуа або, якщо точніше, серце Медічі.

Здивована, я здогадуюсь, що вона має на увазі: усі знають, що мати здатна робити те, на що інші не здатні; її сила перевищує силу всіх її синів, разом узятих. Невже я успадкувала від неї не лише огидні риси, а й щось корисне?

Коли ми прибуваємо до готелю де Немур, герцогиня вже чекає на нас біля входу. Вона обіймає Клод, а зі мною вітається реверансом. Її погляд насторожений, але я не можу докоряти їй за це. Певно, вона мене ненавидить, адже її сини — це її життя, а з моєї вини на небезпеку наражається найстарший і найулюбленіший із них.

— Шарль уже розмовляє з ним?

— Він не прислухається до наших порад,— каже герцогиня.— Він знає, що потрапив у немилість, і навіть погоджується, що його життя в небезпеці, але відмовляється виправляти ситуацію.

Її милість відводить нас до сусідньої кімнати. Мій зять стоїть руки в боки. Відчинивши двері, ми уриваємо його на півслові. Генріх, який сидить навпроти нього, скоріше виглядає нудьгуючим і роздратованим, ніж переляканим. Побачивши мене, він підхоплюється.

— Маргарито! — його манера вимовляти моє ім’я, світло в його очах... Я не встигла розпочати, а вже почуваюсь розчавленою. Лише кілька кроків, і він опиняється біля мене, обвиває рукою мій стан і пригортає мене жестом заступника, незважаючи на непристойність таких дій.— Ці дурні не розуміють, як я кохаю вас.

— Ми розуміємо,— відповідає Клод.— Але ми також розуміємо, що кохання не зробить вас щасливим і не поверне ваше становище при дворі.

— Король публічно відвернувся від вас, сину,— каже Анна Д’Есте.— Кажуть, незабаром відбудуться перемовини з єретиками. Невже ви бажаєте, аби Лотаринзький дім та Гізи не брали в них участі? — я відчуваю, як Генріх напружується.

— До біса короля і гугенотів!

— Саме цього я й боялася,— наполегливо каже його мати.— Подумайте, якої шкоди ми можемо завдати Франції, якщо впевнені католицькі голоси герцогів Лотаринзьких не лунатимуть на мирних перемовинах. Ви готові пожертвувати душами ваших співвітчизників лише тому, що закохалися до нестями?

— Якщо мої співвітчизники і мій король недостатньо розумні, аби подбати про порятунок власних душ, чому я мушу цим перейматися? Я віддано виконував свій обов’язок перед усіма. Але замість винагороди отримав приниження. Віднині я відмовляюсь бути вірним підданим його величності.

Попри те, що нас у кімнаті лише п’ятеро, Анна Д’Есте та моя сестра знервовано озираються, почувши ці слова.

— Від ваших амбіцій ви теж відмовляєтесь? — запитує мати Генріха.— Вас задовольнить життя людини зі знищеною репутацією? Ви ладні відкинути все, що ваш батько здобув для нашої родини, й жити — якщо вам дозволять жити — у Жуанвілі, забутий усіма?

Мій коханий здригається, наче йому дали ляпаса. На якусь мить здається, що він відпустить мене, але потім його пальці знову стискаються.

— Я впевнений, це не зайшло так далеко,— він намагається засміятися, але марно.— Або, принаймні, триватиме недовго.

— Ваша високосте,— звертається до мене герцогиня де Немур.— Поговоріть із ним.

— Так, Маргарито, говоріть,— просить Генріх.— Скажіть їм, що значать наші почуття для нас обох.

— Генріху, ви знаєте, що я кохаю вас,— я здивована власним спокійним голосом,— але моя сестра має рацію: Карл ніколи не дозволить нам бути щасливими. Він налаштований проти нас, а єдина людина, яка могла б це змінити,— моя мати — бажає нам лиха.

Цього разу він таки відпускає мене й відходить на крок, аби краще роздивитися моє обличчя. Біль і збентеження в його очах крають мені серце.

— Ви просите мене одружитися з іншою? Адже саме це пропонує герцог Лотаринзький. Він хоче, аби я дозволив принцесі де Порсіан зайняти місце, яке мало бути вашим,— його голос схвильований, але самовпевненість все ще відчувається. Генріху, я обожнюю ваше зухвальство, проте, зараз ваша бравада недоречна.

Він з нетерпінням відступає ще на один крок, кружляє навколо мене, після чого приглушує голос і допитується, пронизуючи мене поглядом, немов заточеним мечем:

— Ви більше не хочете бути моєю дружиною?

— Мені не треба брехати — я лише молю вас бути розважливим. Понад усе на світі я хочу бути вашою дружиною, але мій життєвий досвід засвідчує, що мої бажання не мають значення, ніколи не мали. Під час того балу король сказав мені, що він радше побачить вас мертвим, ніж дозволить нам одружитися,— я завважую, що герцогиня де Немур ледве втримується на ногах від цих слів.— Гадаєте, якщо ми не можемо бути разом, я бажаю вам смерті? Ви хочете, щоб цей гріх був на моїй совісті?

Генріх похнюплює голову. І я розумію, що ми близькі до перемоги. Успіх ніколи не був таким гірким на смак. Перша сльоза котиться по моїй щоці, і я сердито змахую її. Я не можу дозволити собі підкоритися емоціям, доки не закінчу те, що повинна закінчити.

— Генріху, подивіться на мене.

Він не піднімає очей.

Повільно, немов стара бабця, у якої хрустять суглоби, я подаюсь уперед і стаю перед ним на коліна. Я бачу, що він дивиться на мене крізь опущені вії.

— Мій любий,— благаю я,— ви мусите врятувати себе. Ви не можете бути моїм чоловіком, але ви можете прославитися як один із найвідоміших і найвпливовіших чоловіків Франції. Не дозволяйте моєму братові вкрасти ваше майбутнє, як він украв моє,— мій голос тремтить і, попри відчайдушні зусилля, сльози нестримно котяться. Генріх дивиться мені прямо у вічі.

— Що я маю зробити? — хрипло запитує він.

— Попросити руки принцеси де Порсіан.

— Ви прирікаєте мене на нещасне життя.

— Я прирікаю не лише вас, а й себе. Однак я вважаю це непоганою угодою. Можливо, ви не знайдете щастя в особистому житті, але досягнете успіху в інших царинах. Я молюсь, аби так і було,— я справді так думаю, але, промовивши це вголос, відчуваю, що останні сили залишають мене. Я падаю додолу й, забувши про гідність, гірко плачу.

Схилившись на коліна, Генріх пригортає мене до себе й заколисує, немов дитину.

— Допоможіть їй,— каже він моїй сестрі.

— Ніхто, крім вас, їй не допоможе.

Ніжно колишучи мене, Генріх притискається губами до моєї скроні, а потім шепоче мені на вухо:

— Я одружуся з нею. Сподіваюсь, Бог пробачить мене за те, що я брехатиму біля вівтаря й за те, що я завдав вам такого болю,— піднявши голову, він звертається до присутніх.— Робіть як знаєте. Можете просити руки цієї пані від мого імені — я візьму з нею шлюб.

Я відчуваю, як на мою щоку впала сльоза Генріха. Відводячи погляд від мого коханого, я завважую, що герцог Лотаринзький відвертається чи то розчулений, чи то шокований виявом емоцій свого кузена. Клод і герцогиня де Немур стискають одна одну в обіймах. Попри те, що їхні очі мокрі від сліз, вони переможно блищать. Я теж мала б радіти цій перемозі, адже Генріх урятований, але я зосереджена лише на наших із герцогом стражданнях.

Моя сестра робить крок уперед і простягає до мене руку.

— Ні! — рішуче втручається Генріх.— Не чіпайте. Вам вдалося розлучити нас, але я не відпущу її. Не зараз!

Я щільніше пригортаюсь до нього.

Нас залишають наодинці. Я не бачу цього, а скоріше відчуваю. Гупання важких дубових дверей свідчить, що вони пішли. Раптом мене пронизує жахлива думка, що це наше останнє побачення.

Рука Генріха занурюється в моє волосся, смикає і пестить водночас. Він тремтить — не від бажання, а від горя; зі мною відбувається те ж саме. Відкинувши голову, я бачу в його очах відображення мого душевного болю.

— У нас мало часу,— ридаю я. Точніше, у нас взагалі його немає.

— Не забувайте мене,— каже він,— коли вони відішлють вас до Португалії.

Болісно думати, що він одружиться з іншою жінкою, але ще гірше усвідомлювати, що я ніколи його не побачу, коли покину двір.

— Ні за що в світі,— кажу я, торкаючись його щоки.— Моє серце ваше, і цього не змінити. Я залишаю його вам — кому б не віддали мою руку.

Нахилившись, він цілує мене. Я відчуваю солоний присмак наших сліз. Наш поцілунок глибокий, але в ньому немає пристрасті. Це виключно духовний поцілунок — єднання двох сердець, двох душ, які незабаром роз’єднають.

— Ходімо,— мовить Генріх,— вийдемо звідси з власної волі, доки вони не повернулися забрати вас.

Я розумію, що він має на увазі. Нам не залишили жодного вибору: ми можемо лише попрощатися як забажаємо, і цим правом не варто поступатися. Витираючи сльози обома руками, я підводжусь і питаю:

— Це схоже на відчуття, коли ви зазнаєте поразки й покидаєте поле бою?

— Так,— ствердно киває він.— Як виявилося, ми не змогли перемогти сьогодні, але краще гідно здатися, ніж благати про милість, у якій нам відмовлено.

Тримаючись за руки, ми виходимо з високо піднятими головами. Але мене все одно мучить думка: «Чому ж ніхто не зглянувся над нами — ані наш король, ані наш Бог?»