Дочка Медічі

Глава 14 Березень 1571 — Париж, Франція

апніть завіси. Я не вставатиму.

Жийона прямує до вікна, але Генрієта зупиняє її. Моя подруга рішуче наближається до ліжка, де я лежу, відкинувшись на стінку.

— Годі вже! — вона трясе мене за плечі.— Стільки місяців ви марнієте і втрачаєте сили!

Я знаю, що це правда, але мовчу. Здається, така реакція розлючує її сильніше.

— На королівській шлюбній церемонії у Мезьєрі ви були присутні лише тілом. У Блуа ви тинялися, наче привид,— Генрієтта відпускає мене, і я падаю на подушки; вона береться в боки.— Нарешті ми повертаємось до Парижа. І що? Усе місто веселиться, крім вас!

Знизавши плечима, я заплющую очі.

— Сьогодні ви встанете з ліжка й засліпите всіх вашою красою.

— Навіщо?

— А чом би й ні? — задирливо відрізає моя подруга.

Під заплющеними повіками мої очі наливаються сльозами.

— Ви знаєте чому.

— Тому що герцог де Гіз уже півроку, як одружений, і весь цей час не з’являвся при дворі? Якщо ви не помітили, він повернувся два дні тому, аби бути присутнім на коронації дружини його величності.

Жорстокі слова Генрієтти змушують мене широко розплющити очі, унаслідок чого сльози, які весь цей час накопичувалися, ринули потоком.

Вона сердито хитає головою.

— Його присутність завдала вам таких страждань? Ви не звернули увагу, що, попри багатозначні погляди у ваш бік, він має квітучий вигляд? Натомість ви — лише тінь тієї принцеси, у яку він колись закохався.

Я різко випростовуюсь.

— Я впевнена, що Генріх очікував побачити мене такою,— випалюю я.— Це ознака люблячого, відданого серця. Чому ви не поважаєте мої почуття?

— Поважати жінку, яка цілком віддалася горю й відмовилася від усіх задоволень у тому віці, коли треба особливо насолоджуватися життям? Ви схожі на безпомічний листок, який покірно пливе вируючою Сеною. Опануйте себе!

— Я пливу за течією, бо нічого не можу вдіяти. Я лише частина угоди, яку пропонують тому чи іншому нареченому залежно від інтересів корони. У минулому я змирилася з цим, але...

Я замовкаю, згадуючи жахливий день весілля мого коханого. Те весілля більше нагадувало похорон — мій власний. Я спромоглася дочекатися кінця церемонії й дуже раділа, коли ми покинули готель де Гіз. Хіба ж могла я передбачити, що найжорстокіший удар долі попереду?

Коли ми дісталися Лувру, секретар його величності приніс листа з Португалії. Дон Себастьян заявив, що він надто молодий для шлюбу, а я можу не поспішати із заміжжям. Сльози, які я надлюдськими зусиллями стримувала цілий день, полилися бурхливим потоком. Не тому, що я хотіла вийти заміж за дона Себастьяна, а тому, що він мав би хотіти мене, він або будь-хто інший. У сімнадцять років я була найвродливішою жінкою Франції, але від моєї руки тричі відмовлялися. Дуже болісний удар для мого серця. Проте від наступного удару моє серце ледве не зупинилося. Поки я плакала, затуливши обличчя руками, мати та його величність оголосили, що з доном Себастьяном покінчено. Натомість моєю рукою скористаються як печаткою для закріплення Сен-Жерменського миру й таким чином нерозривно поєднають католицьку та протестантську гілки нашого роду, віддавши мене заміж за Генріха де Бурбон, принца Наваррського. Тобто за мого кузена, неохайного, невихованого, надокучливого мужлая, персонажа з мого дитинства. За відомого єретика.

— Але що? — визивно каже Генрієтта.— Ви нещасливі. Вам відмовили в тому, чого бажало ваше серце. Як вам боротися з цим? Всі жінки — лише маріонетки в руках родичів, ними торгують, їх штовхають у потрібне ліжко задля сімейної вигоди. Я теж не стала винятком. Однак ви не бачили, щоб я плакала й чекала, поки моя краса зів’яне. Я — герцогиня де Невер, і не тільки за шлюбом, а за власним правом. Я маю гроші, я маю привабливу зовнішність, я маю кохання, причому на моїх умовах. Моя зброя в битві з долею — жити, як мені заманеться. Ви мусите опанувати себе й учинити так само. Ви хочете Гіза у своєму ліжку. Візьміть його. Він чоловік іншої жінки. Якщо конкретніше, моєї сестри. Ви будете дружиною іншого чоловіка, можливо, принца Наваррського. Але це полегшує справу.

— Полегшує? — обурююсь я.— Як може шлюб із єретиком полегшити щось?

Генрієтта нахиляється до мене.

— За ким стежать більше — за дівчиною чи заміжньою жінкою? Звісно, за дівчиною. Вам це відомо з власного досвіду. Коли ви станете принцесою Наваррською, хто знатиме, який саме дворянин змушує вас стогнати й пітніти — законний чоловік чи коханець? Якщо вас не спіймають на гарячому, ніхто.

Несподівана думка. На якусь мить я приголомшена, але водночас відчуваю, як розвіюється оціпеніння, що не відпускало мене з жовтня минулого року.

— Ви радите мені взяти шлюб із принцом Наваррським, аби мати можливість зробити Гіза коханцем?

— Я мала б дати таку пораду, але я дивлюсь на вас і боюсь, що ви геть змарнієте, поки це станеться. Необхідність бути обережною залишилася в минулому, тим паче що вам це погано вдавалося,— уперше за нашу розмову вона усміхається.— Тому я закликаю вас повертатися до життя, не чекаючи шлюбу або інших подій. Після довгих місяців відсутності герцог знову тут. Годі вже безпорадно страждати за ним — краще нагадайте йому, чому він вас кохає.

Мене охоплює відчуття сили та впевненості. Я відкидаю ковдри і встаю з ліжка. Наблизившись до свічада, я розглядаю своє відображення. Я худіша, ніж була восени, але все одно залишаюсь бажаною для Генріха. Я побачила це в його голодних очах, коли ми зустрілися два дні тому. Це ж саме сказали його губи, які притискалися до моєї руки під час нашої короткої зустрічі. Я теж хочу Генріха. О Боже, так. Моє тіло тремтить від однієї думки про нього.

Розвернувшись до моєї подруги, я кажу:

— Герцог буде моїм. Мене звинувачували в тому, що я віддалася йому, і били за це. Тепер я можу дозволити собі насолоду — мене вже покарали.

— Браво! — очі Генрієтти яскраво блищать. На її щоках, як і на моїх, спалахує рум’янець.— Гадаю, цього тижня вам варто прийти до мене на вечерю в готель де Невер,— вона підкликає Жийону з чистою сорочкою.

— Ви маєте на увазі...

— Що може бути природнішим, якщо я запрошу й герцога? — Генрієтта знімає з мене сорочку й допомагає вбратися у свіже. Дотик м’якої і хрусткої тканини здається мені чудовим.— Він — мій брат. Моя сестра не прийде. Відтоді, як вона завагітніла від герцога, вона майже нічого не їсть, і їй нестерпно бачити, як їдять інші.

Я кривлюсь від згадки про стан принцеси де Порсіан. Це вже давно не новина, але я й досі не можу змиритися з думкою, що вона чекає дитину від мого коханого, адже я теж мріяла народити від нього.

Здогадавшись, що мені неприємно це чути, Генрієтта стискає мою руку.

— Дозвольте мені все владнати. Хай це буде моїм маленьким подарунком.

Я глибоко вдихаю. Генрієтта промовляє це вельми легковажним тоном, але запропонований нею подарунок у жодному разі не можна вважати «маленьким».

— Будь ласка, владнайте це швидше,— молю я.

У відповідь Генрієтта мило сміється.

— А зараз,— кажу я, схиливши голову так, наче роблю їй послугу,— можете обрати мені будь-яке вбрання — хай моя краса засліплює і вражає.

Поїздка до готелю де Невер ніколи не здавалася довшою. З-під моєї шкіряної маски я спостерігаю, як будівельники зводять монументи на честь приїзду моєї зовиці до Парижа. Боже, благословіть Єлизавету та її коронацію. Завдяки їй мій коханий повернувся до міста. Якби не вона, я не мчала б зараз на побачення з ним і не сподівалася, що його сильні руки обіймуть мене... і не тільки. Моя плоть немовби прокидається в очікуванні миті, коли я віддам йому мою цнотливість. Я тремчу. Сьогодні вранці я не могла їсти.

Генрієтта вітає мене, відводячи до знайомих затишних апартаментів. Стіл накритий, вино розлите по келихах.

— Це для пристойності,— каже вона.— Тим паче, що пізніше ви можете зголодніти.

Мені перехоплює подих, а серце тріпоче в грудях, немов пташка в клітці. Узявши келих зі столу, я роблю великий ковток. Чути стукіт.

— Герцог поспішає до вас,— з усмішкою каже Генрієтта. Вона забирає келих із моїх тремтячих долонь, ставить на стіл і лише тоді вигукує.— Увійдіть!

Служник відчиняє перед Генріхом двері. Наші погляди зустрічаються. На мить він завмирає, дивлячись на мене з таким захопленням, наче я — цариця небесна.

— Брате, заходьте. Ваша вечеря готова,— Генрієтта усміхається Генріху. Потім звертається до служника.— На сьогодні ви вільні,— наказує вона.

Генріх підходить до мене, бере мою руку і підносить її до своїх вуст.

— Марго,— зазвичай дзвінкий голос лунає уривчасто й хрипло.

Він стискає мене в обіймах, і наші губи зливаються в поцілунку. Після п’яти довгих самотніх місяців я знову відчуваю його смак. Його подих стає моїм. Мене огортає п’янким запахом його тіла.

Генрієтта виразно кашляє — це справляє миттєвий ефект. Ми з Генріхом розходимось, зачаровано дивлячись одне на одного. Його щоки розчервонілися, мабуть, як і мої.

Зніяковілий, Генріх звертає погляд до Генрієтти, уклоняється й каже:

— Вибачте, сестро, але зголоднілий чоловік забуває про гарні манери.

— Так, ваша милосте, проте я наполягаю на дотриманні етикету,— удавана суворість Генрієтти викликає сміх у всіх нас.— Візьміть келих вина. Я допоможу вашій коханій роздягтися.

Мені бракує повітря. У грудях усе обривається. І не тільки там. Таке враження, що інші, нижчі губи, яких не торкався жоден чоловік, неначе оживають.

Здається, Генріх теж схвильований. Коли Генрієтта веде мене з кімнати, він хапає найближчий келих і вихиляє його.

В опочивальні Генрієтти ліжко вже розстелене, на ковдрах розкидані пелюстки квітів. По кількох хвилинах я лежатиму під цими ковдрами поряд із Генріхом. Поки Генрієтта допомагає мені зняти все, крім шовкової сорочки, ми на диво неговіркі. Потім вона відводить мене до туалетного столика. Відчинивши скриньку, виймає намисто з величезних сапфірів і надягає його мені на шию.

— На вашій шкірі це виглядає дуже гарно,— каже вона й починає робити мені зачіску.

Розчесавши мої коси, Генрієтта послаблює зав’язки на комірі моєї сорочки. Відкоркувавши якийсь флакон, вона змащує парфумами руки, розтирає долоні, а потім несподівано нахиляється й проводить пахучими руками по моїх грудях. Збентежена й зачарована водночас, я спостерігаю, як мої соски напружуються під тонким шовком.

Я влаштовуюсь на ліжку в той час, як Генрієтта поправляє подушки. Підвівшись, вона задоволено киває.

— Чудово. Остання деталь,— вона підбігає до туалетного столика й невідомо з якою метою відкриває карафу з коньяком.— Люба подруго, судячи з поглядів герцога, боюсь, що ви змусили його втратити самовладання, яким він так хизується. Треба вжити заходів для запобігання вагітності. Герцог матиме достатньо часу, аби подарувати вашому кузену спадкоємця, коли ви вийдете заміж,— вона сміється так, наче її дуже тішить перспектива зробити принца Наваррського рогоносцем.

Вона простягає руку. На її долоні я бачу маленький шматочок губки.

— Він просякнутий коньяком,— каже моя подруга.

Таке пояснення нічого мені не говорить.

— І що мені з цим робити?

— Проштовхнути подалі у піхву, розумієте? Буде боляче, але це забезпечить вам непоганий захист.

Відвернувшись, я розводжу стегна й просуваю шматочок губки всередину. Якусь мить нічого не відбувається, аж раптом губка зникає в глибинах мого тіла. Я зойкаю від болю, на очі набігають сльози.

— Добре,— схвалює Генрієтта. І виходить з опочивальні.

Майже одразу з’являється Генріх. Він завмирає на порозі й милується мною.

— Боже, ви надто вродливі, аби бути справжньою,— мовить він.

Герцог повільно наближається до ліжка, знімаючи камзол. Поки він роздягається, я торкаюсь сапфірів і чуттєво вигинаю шию, сподіваючись, що виглядаю привабливо. Генріх не відводить від мене очей.

Коли він залишається у самій сорочці, тонкій і прозорій, як і моя, я кличу його до себе.

— Ходіть сюди,— кажу я, послаблюючи зав’язки й оголюючись ще більше.— Візьміть те, що належить вам. Те, що я віддаю з власної волі. Присягаюсь завжди кохати вас і лише вас.

Його не треба довго вмовляти. Він лягає біля мене й проводить руками по всьому моєму тілу — обхоплює груди, пестить талію і живіт, занурюється між стегон.

— Я мріяв про це відтоді, як уперше побачив вас дівчинкою,— тихо зізнається він, цілуючи мене в шию.

Коли він обіймає мене, я відчуваю, як його чоловічий орган притискається до мого живота. Нагадує залізний жезл. Я захоплено тягнусь до нього. Коли мої пальці торкаються надзвичайно ніжної плоті, він задоволено скрикує. Від такої реакції я нахабнішаю — мої дотики стають наполегливішими. Його руки ковзають нижче й піднімають мою сорочку.

Опинившись зверху, він питає:

— Ви готові бути моєю?

Лагідне обличчя Генріха крає мені серце. Я піднімаю коліна, потираючи ними уздовж його стегон. Бархатиста шкіра така приємна, що я не втримую стогін.

— Так.

Він не дає мені часу підготуватися. Наче воїн, який кидається в бій, Генріх завдає потужного удару й проникає в мене, зупиняючись лише тоді, коли наші стегна стикаються.

Упродовж усіх цих місяців, коли ми насолоджувалися забороненими поцілунками, упродовж усіх вечорів, коли він обіймав мене й шепотів слова кохання, упродовж усіх миттєвостей розчарування, коли я жадала цього й не могла здобути, я навіть не уявляла, яким божественним буде поєднання наших тіл. Поки він рухається туди-сюди, цілуючи моє обличчя й шию, щипаючи й подразнюючи мої соски, я поринаю в екстаз. Я хочу торкатися його скрізь. Мої руки гладять його спину під сорочкою. Мої ноги обхоплюють його сідниці. Я кричу від насолоди, і звук мого голосу збуджує мене сильніше. Я хочу горлати й сповістити весь світ, що Генріх — мій.

Він проникає в мене дедалі шаленіше, його обличчя пашить пристрастю. Мені навіть здається, що він може проштрикнути мене й торкнутися шовкових ковдр, на яких я лежу. Я заплющую очі, безсила перед власними відчуттями. Зненацька, без попередження, моя плоть, що міцно стискає його, починає тремтіти. Я вигукую його ім’я, і він негайно приєднується до мене. Його голос радісний, гучний і якось дивно здавлений. Скотившись із мене, він лягає на спину і пригортає мене до себе. Схиливши голову йому на груди, я чую, як несамовито б’ється його серце — швидше, ніж у коня, який мчить у галопі. Його рука пестить моє волосся.

— Боже милий,— шепоче він,— я міг би бути з вами день і ніч. Міг би навіки залишитися всередині вас. Присягаюсь, ваше тіло створене для мого задоволення.

Він задоволений! Ця думка сповнює мене гордості й подяки. Він кохає мене, він оволодів мною, і я задовольнила його. Якби моє серце зупинилося цієї миті, я не заперечувала б. Я отримала все, про що мріяла.

Глава 15 Січень 1572 — Париж, Франція

озпочався новий рік. Я позую для Клуе. Минуло десять років відтоді, як він намалював мій портрет, на якому я зображена в кремовій сукні. Цього разу я вбрана в чорне. Чудовий вибір. Жанна Д’Альбре покинула По й вирушила на північ. Вона везе з собою угоду й мого ненависного кузена.

Вирішення питання було відкладено на цілий рік, і ця затримка сповнила мене впевненості, що королева Наваррська насправді не зацікавлена в укладанні шлюбу між мною і принцом Наваррським. Я вже почувалася в безпеці. Однак я недооцінила матір. Коли вмовляння й підкупи не спрацювали, вона скористалася улюбленим методом: погрозами. Її величність натякнула, що вимагатиме від Папи розслідувати законність шлюбу між Жанною й Антуаном де Бурбон. Таке розслідування поставило б під сумнів права мого кузена як першого принца крові.

Хто може сказати напевно, чи було щось незаконне у шлюбі Жанни? Враховуючи приналежність королеви Наваррської до церкви, що зазнає утисків, вона могла злякатися, що суд Його Святості не буде справедливим. Хай би там як, Жанна написала, що принц Наваррський одружиться зі мною, якщо його величність підтвердить титул її сина. Дива не станеться: до наступної осені я вийду заміж за мого кузена. Відтак моє серце огортає темрява, така ж сама, як і похмура сукня, в якій я позую.

Я не єдина, кого мучить кепський настрій. Старий Руджері пророчить, що мати помре біля Сен-Жермену. Усі роботи в Тюїльрі припинилися, оскільки ця місцевість належить єпархії Сен-Жермен-Л’Озеруа. Але навіть такі застережні заходи не заспокоїли її величність — її обличчя залишається блідим і виснаженим. Я не співчуваю їй. Мати зруйнувала моє життя. Я рада, що її щастя затьмарене цим пророцтвом попри те, що я не настільки підступна, аби бажати їй смерті.

Якби задоволення чужим горем було моєю єдиною втіхою, таке існування видалося б мені жалюгідним. На щастя, після тривалої відсутності мій коханий, мій герцог повернувся до двору. Він щодня навідувався до Лувру фліртувати зі мною, залишаючи дружину саму в готелі де Гіз. Вона знову вагітна, і її постійно нудить. Мати кидає на нас виразні погляди, але, здається, готова терпіти знаки уваги, які ми вже не приховуємо. Я не розумію причини такої поблажливості й, відверто кажучи, не дуже хочу замислюватися над цим.

Коли ми з Генріхом разом — танцюємо, обмінюємось дотепами, крадькома позираємо одне на одного або цілуємось у темному кутку,— я почуваюсь живою. Відтоді, як він востаннє покинув Париж, я жодного разу не почувалася так добре. Однак мій душевний біль повністю зникає лише тоді, коли наші тіла поєднуються. Генріх жартує, що моя хіть ненаситна, але він насолоджується цим. А я насолоджуюсь, виявляючи нові засоби задовольняти його: обожнюю бачити мого коханця безсилим, цілком під моєю владою.

Перше, що подарував мені Генріх після свого повернення,— маленька драбина, за допомогою якої можна дістатися сухої канави під моїм вікном. Вона на диво легка. Я сміялася, коли він сказав, що ця драбина може витримати його вагу й дасть нам змогу таємно зустрічатися. Але, коли я вперше побачила його обличчя за моїм підвіконням, я більше не сміялася. Тієї ночі я отримала від Генріха ще один подарунок — намисто з перлів, в якому я позувала для портрета. Зараз я теж наділа його. До речі, крім намиста, на мені нічого немає. Я з нетерпінням чекаю на сигнал спустити драбину. Нарешті лунає довгоочікуваний низький свист. Я навстіж відчиняю віконниці — холодний зимній вітер дме в обличчя, сповнюючи мене бадьорості. По кількох хвилинах Генріх видирається на підвіконня й зіскакує на підлогу. Не промовляючи ані слова, я беру його крижану руку й притискаю до моїх грудей. Він робить спробу пригорнути мене до себе, але я стримую його іншою рукою. Я підношу його долоню до моїх вуст і ніжно кусаю її. З його горла вихоплюється хриплий стогін. Він подається вперед, а я вчергове вивертаюсь.

— Майте терпіння,— шепочу я.— Ви змусили мене чекати. Тепер ваша черга.

— Я змусив вас чекати?

— Минула вже година, як король відпустив вас.

— Я вирішив трохи зачекати, аби впевнитися, що інші відвідувачі вже пішли, і більшість дворян, які мешкають у Луврі, лягли спати,— благально каже він.

— Я вже почала думати, що ви повернулися додому, до вашої дружини,— я дражню його, але насправді продовжую вважати принцесу суперницею.

— З якого дива?

Я веду його до ліжка.

— Сідайте,— наказую я.

Дуже повільно я знімаю з нього камзол і сорочку, знову й знову відштовхуючи його руки, коли він намагається допомогти мені; я дозволяю йому лише короткі пестощі. Коли він оголений до пояса, я стаю навколішки й знімаю з нього чоботи. Між тим його пальці ніжно перебирають моє волосся. Звільнивши його від штанів, я починаю розстібати бриджі. Щойно з’являється достатньо широкий отвір, його прутень енергійно вистрибує. Я торкаюсь його губами, згадавши, що Генрієтта радила мені спробувати це.

Генріх кричить. Я відчуваю, як рука, занурена в моє волосся, стискається в кулак. Без попереджень я підводжусь і опускаюсь на нього. Він здіймає голову, його руки міцно обхоплюють мій стан. Нахилившись, я кусаю його за вухо, за шию, а потім пристрасно цілую в губи. Коли все закінчується, ми обоє виснажені. Ми лежимо, притиснувшись одне до одного, наші тіла вкриті потом, наші серця б’ються в унісон. Відкинувшись назад, він із неприхованим захопленням дивиться на мене: я сиджу на ньому верхи, його прутень все ще залишається всередині.

— Боже, я сумуватиму за вами.

Полум’я моєї насолоди раптом затухає, неначе хтось різко загасив свічку мокрими пальцями.

— Сумуватимете? Ви не поїдете до Блуа?

— Я мушу дочекатися народження дитини.

Я сповзаю з нього й шукаю якийсь одяг.

— До пологів принцеси залишаються місяці.

Натрапивши на сюрко, я обгортаюсь ним.

— Так, але лікарі схвильовані її слабким здоров’ям. Ця вагітність не схожа на попередню, коли вона чекала Карла.

— Чудовий привід залишити її тут, але поганий привід залишатися самому.

— Маргарито! Ви хочете, аби весь двір вважав мене чудовиськом? Я можу не кохати мою дружину, але я дворянин і ціную свою репутацію,— він тягнеться до мене, але я відступаю назад.

— Я відмовилася від моєї репутації заради вас.

Йому нелегко підібрати відповідь.

— Не треба пов’язувати це з моєю або вашою честю,— збентежено каже він.— Я визнаю, що для мене ви важливіші за мою честь. Але правда в тому, що її величність навряд чи дозволить мені бути присутнім у Блуа, коли відбудуться перемовини щодо вашого шлюбу.

— Як вона може завадити вам, якщо всі чоловіки з королівської свити супроводжуватимуть його величність? Який привід може вигадати?

Генріх зітхає.

— Хіба вашій матері потрібен привід, аби робити те, що їй заманеться? Вона надто хитра, тож не скаже відверто: «Герцогу, я забороняю вам їхати до Блуа». Скоріше дасть мені якесь доручення і змусить поїхати подалі звідти,— він шукає ознаки того, що я погоджуюсь із ним, але вираз мого обличчя залишається суворим.— Якщо ж вона не захоче шукати привід не пускати мене до Блуа, зі мною може трапитися лихо.

Як відрізняється цей Генріх від того Генріха, яким він був до одруження, від того, хто відмовлявся покидати мене, покидати Париж і рятувати своє життя. Я відганяю цю думку. Звісно, він змінився. І я теж. Чи маю я право докоряти моєму коханому за обережність, якщо ми принесли такі жертви заради його безпеки?

— Годі,— він смиренно піднімає руки.— Може, я божевільний, але я поїду за вами, що б там не казали інші і яким би не був ризик.

Його бажання зробити мені приємне заспокоює мене.

— Не треба,— кажу я, підбігаючи до нього. Обхопивши голову Генріха обома руками, я цілую його у чоло так, як могла би поцілувати мати любого сина.— Я не можу змиритися з думкою, що незабаром ми знову розлучимось, але я не можу принести в жертву вашу честь і безпеку для задоволення моїх егоїстичних потреб.

— Красуне моя, кохана моя,— каже він.— Я писатиму вам щодня. От тільки мої листи можуть наразити вас на небезпеку.

— Аж ніяк. Мене дуже потішить, якщо Жанна Д’Альбре побачить, як я читаю вашого листа. Звісно, було б іще приємніше, якби вона зустріла нас разом. Мені не потрібен ніхто, крім вас. І я хочу, аби мій кузен знав, що я належу вам. Тоді він був би змушений відмовитися від мене з міркувань честі.

Рух мого коня нагадує мені про Генріха як ритмом, так і легким болем між стегон після кількох годин у сідлі. За останні дні в Парижі мій коханий оволодівав мною незліченну кількість разів. Це відбувалося так часто, що я стала чутливою, немов дівчина після першого інтимного побачення.

Я тихо іду біля короля, згадуючи нашу з Генріхом божевільну ніч. Аж тут мати розвертає свого коня і наближається до мене з іншого боку.

Вона робить моєму брату знак від’їхати від нас.

— Я вирішила розмістити вашого кузена по сусідству з вашими апартаментами,— без прелюдій каже вона.— Королеві Наваррській я відведу апартаменти поряд із моїми — під приводом того, що це дозволить нам спілкуватися без втручання величезної кількості королівських радників як наших, так і їхніх. У суміжних до Жанни апартаментах житиме її донька. Це виглядатиме природно й, водночас, у вас з’явиться шанс.

— Який шанс, пані? — запитую я з певним лукавством.— Ви неодноразово казали мені, що королева Наваррська — людина суворої моралі. Відтак, ви не можете бажати, аби я відверто фліртувала з її сином.

— Звісно, ні. Якщо його мати спостерігає за вами, не треба,— вона прискіпливо оглядає мене з усіх боків.— Ви маєте здоровіший вигляд відтоді, як один герцог повернувся до двору. Але навіть у найгіршій формі ви найвродливіша жінка, яку бачив ваш кузен за своє життя. Як повідомляють мої шпигуни, Жанна їде з величезним списком умов. Я не хочу витрачати місяці на обговорення.

Натомість я воліла б витратити роки.

— На щастя,— веде далі її величність,— син Жанни успадкував її силу волі. Ним важко попихати. Принаймні так мені казали.

Мене дивує захоплення в її голосі. Зрештою, від своїх власних синів мати вимагає поступливості.

— Якщо ви вразите вашого кузена,— каже мати,— це дозволить нам обійтися без довгих годин перемовин,— вона приглушує голос.— І пам’ятайте: я нагороджую слухняних дітей, але караю тих, хто кидає мені виклик, а інколи навіть і їхніх друзів.

Тепер зрозуміло, якими мотивами керувалася мати, виявляючи терпимість до мого флірту з Гізом. Вона шукала спосіб підкорити мене своїй волі, тож замислила використати його — точніше, моє кохання до нього — як мотузку, що потягне мене вперед або обів’ється довкола моєї шиї. Як би я не намагалася уникнути шлюбу, коли прибудуть представники королівства Наваррського, доведеться робити це хитро. Я не можу жертвувати Генріхом.

— Я буду люб’язною.

— Більше ніж люб’язною. Ви ж знаєте, як полонити й утримати чоловіка. Принцеса де Порсіан збирається подарувати своєму чоловікові другого сина й тим самим зміцнити свої позиції, але вона все одно ревнує до вас, і небезпідставно.

Я хочу заперечити, але мати піднімає руку.

— Не варто витрачати наш час на заперечення. Якщо вам удасться підкорити принца Наваррського й відвести його до вівтаря, мені байдуже, яких прикростей ви завдаватимете принцесі.

Я пригадую, як багато років тому баронеса де Рец переконувала мене, що моя поведінка має суттєво відрізнятися від поведінки королівських фрейлін. Цікаво, що подумала б моя колишня гувернантка, якби почула, чого вимагає від мене мати.

— Пані, я зроблю все, що в моїх силах, аби причарувати принца, не принижуючи гідність дому Валуа.

— Раніше ви не були такою нудною,— зневажливо фиркає мати.— Інакше на півдні вас не називали б «повією Гіза». Так, я чула це.

— Від Анжу.

— Яке це має значення — від кого? Я лише попереджаю: якщо ви зганьбите себе перед королевою Наваррською, наслідки будуть неприємними,— вона вимовляє останнє слово з підтекстом «смертельні».— Що стосується принца Наваррського, я розраховую на вашу вроду, навіть якщо ви відмовитесь допомагати. Хтозна, може, ваш кузен полюбляє складне полювання. Він завзятий мисливець. Однак не сумнівайтеся: ви — здобич, яка не втече від нього. Щойно ми досягнемо домовленості, Генріх де Бурбон отримає вас, навіть якщо мені доведеться зв’язати вас і особисто відвести до нього.

Усі чекали, що королева Наваррська приїде до Блуа зі своєю свитою невдовзі після нас. Проте дні минають, а ніхто не з’являється. Мати стає дедалі дратівливішою. Я рахую дні з суперечливими почуттями. Кожен день дарує дорогоцінні миті свободи. Очікування приємних подій зазвичай посилює задоволення, але в моєму випадку очікування робить мій страх ще дужчим.

Коли минув тиждень відтоді, як ми прибули до Блуа, до моїх апартаментів увірвалася Генрієтта. Цієї самої миті мене причісують. Судячи з її жестів, вона має повідомити щось важливе. З’явився кортеж мого кузена? Надійшли якісь звістки з Парижа?

— Уранці прибув представник Його Святості,— заявляє вона.— Це не просто дипломат, а племінник Папи — кардинал Алессандріно.

Боже милий, невже це дозвіл? Генріх запевнив мене, що отримати його буде важко, і ці слова втішили мене — я вважала Його Святість останнім бастіоном, який захищає мене від ненависного шлюбу. Якщо він так швидко надав дозвіл... Мені перехоплює подих. Потім мене осяює думка: Генрієтта усміхається. Вона ніколи не раділа б жахливим для мене новинам.

— І що? — запитую я, вчепившись за край мого туалетного столика.

— Кардинал привіз листа від короля Португалії.

Здається, я вже не дихаю взагалі.

— Він бажає одружитися з вами без зволікання, навіть відмовляється від посагу.

— О Генрієтто,— я підстрибую і стискаю мою подругу в обіймах.— Я врятована.

Три роки тому, на початку перемовин із португальцями, такі новини аж ніяк не потішили б мене. Але зараз, коли немає надії вийти заміж за мого коханця й наді мною нависла загроза взяти шлюб із єретиком, дон Себастьян здається привабливою кандидатурою.

— Марго, не поспішайте! Боюсь, кардинал запізнився. Мій чоловік, від якого я дізналася цю звістку, поділяє мою думку. Він каже, що король і королева-мати твердо переконані, що принц Наваррський більше влаштовує їх як наречений.

— Їм легко так думати, це ж не вони вийдуть заміж за єретика! Не вони, а я буду змушена віддатися єретику. Мені доведеться розводити ноги перед чоловіком, від якого завжди тхне потом, який завжди має такий вигляд, ніби провів у сідлі довгий літній день,— принаймні так було, коли ми бачилися востаннє. Як таке витримати?

— Ви не зможете сказати їм це. Але ви можете якось вплинути на них. Тому я одразу повідомила вам те, що знаю.

— Я негайно піду до короля.

Діставшись апартаментів Карла, я анітрохи не здивована, коли мати вигукує: «Увійдіть!» Зі свого боку її величність надзвичайно здивована бачити мене.

— Марго? Ми з вашим братом обговорюємо важливі державні справи.

— Я теж маю обговорити з вами важливу державну справу.

Ці слова веселять її.

— Єдина справа, що має хвилювати вас, це послідовність, у якій ви змінюватимете ваші сукні в той час, як ми спілкуватимемося з вашим майбутнім чоловіком.

— Гадаю, пані, йдеться про дещо серйозніше.

Мати зіщулює очі. Її пальці барабанять по підлокітникам крісла.

— Я чула, що дон Себастьян Португальський прагне відновити перемовини.

Пальці матері завмирають, але вона тримає язика за зубами, мабуть, не бажаючи підтверджувати інформацію.

— Це правда, Карле? — запитую я.— Король Португалії написав, що одружиться зі мною?

— Так. Він власноруч написав величезного листа. Але всі ці слова не розчулили нас. З якого дива?

Не виключено, що Карл почувається ображеним. Я молюсь, аби розуміння його почуттів допомогло мені.

— Король Португалії пізно усвідомив, що зближення з королівським домом Франції — це неабияка честь і неабиякі переваги,— кажу я, хитаючи головою.— Гадаю, саме цим пояснюється його нинішня поведінка, й, безперечно, ви вважаєте так само. Попри те, що його прохолодне ставлення до нашого шлюбу глибоко образило мою гідність, я здатна вибачити його, зважаючи на те, що важливо для вас і для Франції,— я схиляю голову на знак покірності.

— Ви здатні пробачити образу дону Себастьяну? — голос Карла видає зацікавленість. Здається, мати почула це, адже вона підскакує.

— Образили не лише вашу сестру...

Карл зупиняє її жестом. Він рідко просить матір помовчати. Я хочу сподіватися на краще. Якщо він прислухається до мене, я принаймні матиму якийсь шанс.

— Чому? — він допитливо дивиться на мене.

— Тому що інтереси Святої Церкви важливіші за мої власні. Мій шлюб із Генріхом де Бурбон стане прокляттям нашої віри, Карле. Якщо я вийду заміж за короля Португалії, католицькі сили об’єднаються і наша репутація залишиться незаплямованою.

Він зневажливо відмахується.

— Мене більше цікавить мир і добробут у моєму королівстві.

Треба діяти обережно. Я напружено ковтаю, побоюючись, що розгніваю його, якщо скажу те, що чула від Генріха та Генрієтти. Проте він мав чути це від інших людей, тож я веду далі:

— Шлюб із принцом Наваррським викликає сумніви й у цьому питанні. Такий союз не користується підтримкою ваших підданих, особливо в Парижі. Вони вважають нашого кузена ворогом корони і представником церкви, до якої ставилися надто поблажливо.

— А чому думка звичайних людей має лякати його величність? — питає мати.— Він знає, що краще для них.

Карл киває.

Я близька до поразки, але не хочу здаватися. На терезах — моє майбутнє. Карл не сприймає раціональні аргументи, але я можу звернутися до нього як сестра. Я підходжу до крісла брата й преклоняю перед ним коліна. Дивлячись йому просто в очі, я кажу:

— Карле, як король ви маєте право розпоряджатися моєю долею, як і долею інших ваших підданих. Але невже ви не можете прислухатися до моїх бажань як добрий і люблячий брат? Благаю вас видати мене заміж за короля Португалії.

— Дон Себастьян — не єдиний, хто запізно усвідомив свої почуття,— сардонічно промовляє мати.— Ви чудова пара. Він не хотів одружуватися з вами, а зараз відчайдушно цього прагне, тому що йому наказав Пій П’ятий. Ви не хотіли виходити за нього заміж, а зараз благаєте про це на колінах. Цікаво, хто керує вами? Може, якийсь герцог, а не Папа?

Невже мати справді вірить, що Генріх дає мені такі поради, чи вона хоче переконати в цьому Карла? Вона казала королю, що мій шлюб із принцом Наваррським допоможе зменшити вплив Лотаринзького дому. Якщо Карл розгледить у моєму проханні присутність Гіза, моя доля вирішена.

— Ні, пані! Я підкоряюсь лише моїй совісті. Моїй власній і нічиїй іншій.

Сухий смішок матері свідчить, що вона сумнівається в тому, що я взагалі маю совість. Гнів майже засліплює мене.

— Пані, я ревна католичка! Ви маєте всі підстави знати це. Поки інші ваші діти промовляли молитви французькою, я була цілком віддана Римо-католицькій церкві. Я їй не зрадила. Чому вас дивує, що мені огидна перспектива поєднатися шлюбом із єретиком?

— Марго! Не смійте називати так свого кузена,— застерігає мати.

— А як мені його називати? Хіба від нього вимагали зректися його віри для підписання мирної угоди? Якщо так, я про це не чула,— я знаю, що неврівноважена поведінка лише зашкодить мені, але не можу стриматися.— Я не скаржилася, коли ви намагалися видати мене за божевільного. Ні, я схиляла голову і казала: «Як бажаєте». Я не заперечувала й проти старого короля, якого завжди уявляла чоловіком сестри. Король Португалії не припав мені до серця, але принаймні він, як і інші претенденти, був католиком. Погано вже те, що ми мусимо вечеряти й танцювати з єретиками; те, що вони повернулися до королівської Ради. Я гадала, що мирна угода передбачає терпимість — жити й давати жити іншим, але тепер я бачу, що ця угода передбачає покірливість. Не для гугенотів, а для ваших дітей, яким доведеться страждати від їхнього згубного впливу.

Мати тріумфально усміхається.

— Ваша сестра наполягає, що це її власна думка, але вона висловлюється точнісінько, як ця дурнувата Анна Д’Есте та її син. Марго, невже мій прагматизм нічого не навчив вас за останні роки? Прикро. Інакше ви могли б пристосуватися до будь-якої ситуації й розвертати її в потрібному напрямку. Якщо вас не влаштовує чоловік-протестант, зробіть так, аби після весілля він перейшов у католицьку віру. Запевняю вас, ми з королем не заперечуватимемо. Насправді ми на це розраховуємо. Встаньте.

Не звертаючи уваги на її наказ, я дивлюсь на Карла. Але він уперто відвертається. Переможена, я підводжусь.

— Ми вислухали вас,— каже її величність.— Послухайте і ви нас. Представник Папи вимагає аудієнції з вами. Вам дозволять зустрітися з ним, але я буду присутня. Якщо ви спробуєте якось завадити укладанню шлюбу з принцом Наваррським, я нагороджу вас за релігійну ревність, яку ви нам продемонстрували: вас замкнуть у найвіддаленішому абатстві в королівстві вашого брата.

Я схиляю голову, розуміючи, що не витримаю, якщо мене замкнуть бозна-де й Генріх не зможе мене знайти. У мене немає вибору — я мушу сказати представнику Його Святості, що моя віра вимагає від мене покірності моєму королю, а не лише моєму Богу.

Це місце сповнене краси, краси й печалі. Печаль викликає моя мати, а незабаром, підозрюю, що я теж її викликатиму. Щойно представник Папи покинув мої апартаменти у Блуа, було вирішено, що ми поїдемо до Шенонсо, а Жанна Д’Альбре змінить маршрут і зустрінеться з нами там. Нещодавно прибув вершник у королівській лівреї. Певно, до нас прямує кортеж королеви Наваррської. Знервована, я тиняюсь туди-сюди по своїй кімнаті, дивлячись у вікно на покриту кригою річку Шер в очікуванні принца Наваррського і його матері. Я пишно вбрана; побачивши мене, всі придворні вважатимуть, що я готова зіграти свою роль. Лише я знаю, що під моєю сукнею, біля серця, захований лист від Генріха — нагадування, що я маю й надалі опиратися цьому шлюбу.

Двері за моєю спиною відчиняються. Поза сумнівом, за мною прийшли. Я не повертаюсь.

— Якщо ви не доведете мене до смерті, це зробить Жанна Д’Альбре.

Мати!

— Королева Наваррська зовсім близько,— каже її величність, підкликаючи мене до себе. Вона мала би бути задоволеною, проте її обличчя сердите.— Її супроводжує донька, але син не приїхав,— у її голосі бринить гнів. Мене охоплює полегшення.— Ходімо. Привітаємо цю диявольську жінку усмішками й спробуємо з’ясувати, де вона залишила принца.

Ми спускаємось і займаємо свої місця на вишукано опорядженому помості. Одне з найпочесніших місць відведено вдові принца де Конде — так само, як і іншим протестантським дамам. Хтось передає мені щеня з бантом на шиї. Його взяли з королівського приплоду. Я маю подарувати це щеня Катерині де Бурбон на знак сестринської турботи. Гаразд, не заперечую, мені приємно потішити тринадцятирічну дівчинку. Песик виривається з моїх рук. Я притискаюсь обличчям до його вуха.

Заходить Жанна. Вона не така гарна, якою запам’яталася мені багато років тому. Її рот постійно кривиться — складається враження, що її дратує все довкола. Добре. Жінка з подібним виразом обличчя не матиме схильності симпатизувати мені. Вона й принцеса Наваррська йдуть у супроводі величезної свити. Коли вони наближаються, баронеса де Рец шепоче мені імена найвпливовіших сановників. Я не слухаю її. Не бачу сенсу запам’ятовувати ці імена. Моє спілкування з ними, вочевидь, буде дуже обмеженим, а тому мені байдуже, хто вони такі — тим паче, що вони поїдуть звідси незадоволені.

Ми обмінюємось формальними вітаннями згідно з етикетом. Я віддаю принцесі щеня, що скавчить у мене на руках. Потім мати каже:

— Кузино, ми мали надію привітати й вашого сина. Де принц? Сподіваюсь, він у доброму здоров’ї?

— Не хвилюйтесь,— відповідає Жанна.— Три дні тому я отримала від нього листа, в якому він повідомляв, що чудово почувається. Я доручила йому правити королівством, поки мене немає. Це безцінний досвід для чоловіка, який буде королем.

Мати з розумінням киває, а я ледве стримую сміх. Вона аж ніяк не зацікавлена дозволити моєму бідолашному брату Карлу правити самостійно, хоча він уже король.

Королева Наваррська розвертається до мене.

— Принц передає вам вітання. Він сподівається зустріти вас у По, коли будуть узгоджені всі деталі вашої шлюбної угоди.

Весілля у королівстві Наваррському? Це не просто маленька деталь. Отже, боротьба розпочалася ще до того, як вони розсідлали коней.

— Ваша величносте,— кажу я,— коли писатимете принцу, подякуйте йому за привітання й перекажіть: попри те, що він жив на півдні, дитячі спогади допомагають мені скласти уявлення про нього. Можливо, він теж згадає нашу останню зустріч.

З точки зору Жанни Д’Альбре, у моїй короткій промові немає нічого поганого, але фрейліни матері мають зрозуміти не надто утішний підтекст. За тих часів моє ставлення до принца ні для кого не було таємницею. Сподіваюсь, принц Наваррський добре пам’ятає всі епізоди, коли я докоряла йому за недоречну поведінку, уникала його товариства або дражнилася. Особливо сподіваюсь, що він пам’ятає мою клятву ніколи не дозволити йому цілувати мене.

— Ви дозволите герцогині де Валуа провести мене до моїх апартаментів? — запитує Жанна.

— Ми розділимо цю честь,— відповідає мати.— Я так давно не бачилася з вами. Усім серцем бажаю відновити наше знайомство, і, звісно, ви матимете нагоду ближче познайомитися з моєю донькою.

Іншими словами, мати не налаштована залишати мене наодинці з Жанною, адже жодній з нас не можна довіряти: ми обоє здатні діяти всупереч її планам. Я підозрюю, що королева Наваррська не звикла, коли нею маніпулюють. Я співчувала б їй, якби моє майбутнє не залежало від її поведінки на перемовинах.

— Королева Наваррська почувається такою пригніченою, що захворіла,— каже Генрієтта.

Ми заховалися в каплиці, в одній зі сповідалень. Палац ущент забитий шпигунами, які працюють на всіх учасників перемовин, тож це єдине безпечне місце для подібних розмов. Генрієтта теж має власних шпигунів — один із них чатує біля дверей, удаючи, ніби молиться.

— Я почула її кашель,— відповідаю я.

— Ночами вона пітніє і страждає від лихоманки,— Ґенрієтта на мить уривається, пильно прислухаючись.— А де Шарлотта?

Ми чекали, що третя подруга приєднається до нас: вона має повідомити, що знайшла в листах Жанни. Шарлотта виявила неабияку винахідливість, підкупивши одну зі служниць, яка обіцяла принести чернетки королеви Наваррської.

— Забудьте про Шарлотту,— кажу я.— Що ще вам відомо?

— Королева скаржиться, що ваша мати вранці каже одне, а ввечері — інше,— Генрієтта ворушиться й випадково наступає мені на ногу.— Також вона скаржиться, що за нею скрізь стежать, навіть в її апартаментах.

— Авжеж, стежать. Коли мати береться за справу, жодна миша не сховається від неї. Я мрію, аби мій кузен відмовився. Замість повертатися з нами до Блуа Жанна краще вирушила б на південь до Наварри.

— Прикро це казати, але, попри те, що перемовини проходять важко, придворні, які роблять ставки, схильні вважати, що домовленість буде досягнуто.

— На моє майбутнє роблять ставки?

Їх не хвилює, що мене приносять у жертву?

— Так, деякі чоловіки б’ються об заклад.

На противагу двом похмурим королевам, які без упину сперечаються про умови підписання угоди, дворяни з оточення Жанни непогано порозумілися з чоловіками зі свити Карла. Його величність знайшов фаворита — графа де Ларошфуко. Він значно старший, але це не заважає йому брати активну участь у всіх розвагах: тенісних матчах, картах, виставах.

Завіса піднімається, й з’являється Шарлотта. Вона бліда як стіна.

— У вас такий вигляд, ніби ви побачили привид,— я хочу розсмішити її, але вона стоїть із похнюпленою головою.

— Гірше. Я розмовляла з вашою матір’ю.

— Нас викрили? — питає Генрієтта.

Шарлотта хитає головою. Ми пропускаємо її всередину. Оминувши Генрієтту, Шарлотта вмощується на лавці, підібравши ноги. Вона дуже засмучена.

— Розкажіть нам, що сталося. Вам полегшає,— вмовляє Генрієтта.

— Я маю виконати жахливе завдання,— Шарлотта сумно дивиться на нас.

— І хто це? Сивобородий і непривітний барон де Росні?

— Якби ж це був він,— вона закриває обличчя руками й, визираючи з-поміж пальців, каже: — Королева-мати наказала мені бути готовою звабити принца Наваррського, якщо Марго не вдасться зачарувати його.

Генрієтта тихо присвистує. Я підводжусь і спираюсь на стіну сповідальні. Мені має бути байдуже. Я не бажаю спати з моїм кузеном. Ніколи. Але мене приголомшує, що мати особисто організовує подружню зраду для того, кого планує зробити моїм чоловіком. Це справжня дикість. Особливо враховуючи, що йдеться про жінку, яка дуже страждала від невірності власного чоловіка.

— Марго, скажіть щось.

— Я ненавиджу її.

— А мене?

— Вас? Ні за що в світі! — я торкаюсь плеча Шарлотти.

Я виходжу зі сповідальні першою. До своїх апартаментів я не поспішаю, вважаю за краще помолитися. Після розмови з Генрієттою та Шарлоттою тиша здається мені раєм. Я насолоджуюсь нею, розглядаючи розп’яття над вівтарем.

— У молодості я була католичкою.

Я встаю з колін і повертаюсь обличчям до королеви Наваррської.

— Так, я чула про це.

— Насправді я була нею майже до тридцяти років.

— Проте зараз ви вже не католичка, пані, тож я не розумію вашої присутності в цій каплиці.

— Гадаю, ви розумієте.

— Хочете поговорити зі мною наодинці?

Вона ледь помітно усміхається.

— Я казала моєму Генріху, що ви розумні. Знаєте, що він мені відповів?

Я не знаю, і мене це не цікавить.

— Він відповів, що чудово пам’ятає з дитинства, що серед усіх кузенів Валуа ви завжди були найяскравішою.

— Він мені лестить.

— На відміну від вашої вдачі, ваш розум не викликає жодних сумнівів.

— Пані! Відколи ви приїхали, я поводилася дуже люб’язно. Чим я заслужила таку неввічливість із вашого боку?

— Я не хочу бути грубою з вами, а радше відвертою. Правду кажучи, я здивована, що ви така незіпсована, зважаючи на атмосферу, що панує при вашому дворі. Саме це я написала моєму синові. Як би не відрізнялися наші релігійні переконання, ви як щиро віруюча людина маєте знати, що французький двір просякнутий гріхом.

Мої щоки пашать від гніву.

— Якщо ви так незадоволені моїм вихованням, я не розумію, чому ви й досі тут.

— Ваше минуле мало цікавить мене. Я маю вагомі підстави схвалити цей шлюб. Однак вони не матимуть жодного значення, якщо я не знатиму, як ви поводитиметеся в майбутньому.

— Якщо ви питаєте, чи зможу я покохати вашого сина, чесно відповім вам: ні. Отже, тепер ваша черга бути прямолінійною.— Вона киває.— Добре. Я не надто переймаюсь, чи любитимете ви Генріха. Я вийшла заміж за Антуана де Бурбон по любові. Такий вибір має не лише переваги, а й чимало недоліків. Питання в іншому: чи зможете ви підкоритися моєму синові?

— Пані, коли принц Наваррський стане моїм законним чоловіком, я підкорятимусь йому в межах розумного.

Здається, така відповідь їй не до вподоби. Жанна пильно дивиться на мене.

— А як ви визначатимете «розумне» та його межі? Як чоловік Генріх мусить домінувати. Ви згодні дотримуватися його поглядів? Ви зміните свою віру на віру вашого чоловіка?

Я випростовуюсь на повний зріст і торкаюсь хрестика на моїй шиї.

— Пані, я не зреклася б моїх поглядів заради вашого сина й не перейшла би в іншу віру, навіть якби він успадкував корону цілого світу, а не одного королівства, значно меншого за те, яким править моя родина.

— А якщо ваша власна совість підкаже вам змінити віру? Як і двір, церква може стати зіпсованою. Навіщо тоді чіплятися за неї?

— Людина не може зіпсувати те, що створене Богом, бо воно незмінне. Люди можуть нехтувати Божими заповідями, коли коять гріхи, або порушувати їх, піддавшись єресі. Але це нічого не змінює. Істина — одна.

Кров закипіла в мені. Я небезпечно близька до того, аби в очі сказати королеві Наваррській, що вона єретичка. Однак вона лише пронизує мене своїм холодним, жорстким поглядом, після чого киває з таким виглядом, наче прийняла якесь рішення.

— Молодь зазвичай висловлюється з упевненістю, обумовленою браком досвіду. Я часто застерігаю Генріха не робити так. Проте я першою закликала вас бути відвертою і не шкодую про це. Чи буде вам прикро дізнатися мою думку? Здається, я даремно проїхала такий довгий шлях. Попри всю вашу красу та шляхетне походження, ви погана наречена для мого сина.

— Що ви їй наговорили? — лютує мати.

Я гадала, що мене раніше покличуть до суду через розмову з королевою Наваррською. Точніше, того самого дня. Але хитра Жанна Д’Альбре дочекалася нагоди поговорити з Карлом наодинці, вдруге обійшовши матір.

— Я сказала її величності, що підкорюся принцу Наваррському тілесно, але в питаннях віри — ні. От і все. Можу присягтися всім святим, якщо бажаєте.

Мати дивиться на Карла, який ходить перед вікнами її кабінету.

— А що саме сказала вам королева Наваррська?

— Вона сказала, що весілля не буде, й вона надто добре ставиться до мене, аби й надалі зловживати моєю гостинністю.

— Це схоже на неї,— мати підходить до Карла.— Вона розумніша, ніж я думала,— попри незадоволення, вона каже це з певною повагою.— Але я не здамся так легко,— вона визирає з вікна. На що б там не дивилася мати, сподіваюсь, вона не знайде натхнення. Я щойно відіслала листа Генріху, повідомивши, що мені, ймовірніше за все, вдалося уникнути шлюбу.

Мати розвертається до короля.

— Ваша величносте, ми маємо діяти зухвало.

— Що ви пропонуєте, пані? Я не благатиму її видати Марго заміж за принца. Це принизить нас обох.

Якщо Жанна принизила гідність Карла, все буде гаразд.

— Ми домовилися про укладання шлюбу ще до того, як Жанна покинула Нерак,— каже мати.— Відтоді, як вона приїхала сюди, вона одержима тисячами різних деталей, пов’язаних із весільною церемонією.

— Давня історія,— відповідає Карл.— Здається, зараз вона пояснює свою відмову непохитним католицизмом Марго.

— Можливо, проте їй буде важко відстоювати таке заперечення, адже вона з самого початку знала, що ваша сестра — так само, як і ваша величність,— переконана католичка.

— І що це означає? — Карл напрочуд здивований, і я поділяю його почуття.

— Ми відмовимось від усіх вимог одразу, крім віри вашої сестри й вимоги до Генріха де Бурбон одружитися в Парижі.

Мені бракує повітря.

— І ви оголосите наше рішення публічно під час сьогоднішньої вечері.

— Це поставить нашу кузину в незручне становище,— Карл фиркає, і цей сміх передвіщає мою поразку. Карл любить перемагати не менше за матір та Анжу. Йому рідко випадає така нагода, тож можливість переграти королеву Наваррську здається привабливою.— Авжеж, я зроблю це навіть для того, аби побачити її обличчя. Вона така стримана, так добре контролює себе, але гадаю, що наша заява змусить її втратити самовладання.

— Важливіше те, що їй нікуди відступати,— каже мати.— Майже всі її радники схвалюють цей шлюб, а Коліньї успішно зміцнює їхню впевненість. Одна з основних причин її вагань, не рахуючи одержимості деталями, сумніви в тому, що нашому слову можна довіряти. Що ж, ми зробимо їй цю пропозицію в присутності сотень придворних. Вона не зможе ухилитися, принаймні вийти з честю з такої ситуації.

Мати усміхається так, наче вона вже перемогла.

Грайливий теплий вітерець дме у вікно. Пташки гучно щебечуть на квітучих деревах. Ніхто не залишається байдужим до приємних ознак весни. Я трохи розтуляю губи, і мені здається, що відчуваю весну на смак. Заплющивши очі, я спираюсь на стулки й дозволяю собі забути, навіщо я тут. Я дозволяю чудовій квітневій погоді обдурити мене, навіяти мені думку, що я відроджуюсь і в мене попереду ціле життя.

— Папери готові.

Почувши голос матері, я розплющую очі. Блакитне небо над Блуа вже не тішить мене. Аж раптом щебетання пташок виявляється кудкудаканням дипломатів. Упродовж трьох місяців мої надії уникнути шлюбу з принцом Наваррським то спалахували, то згасали. За мить я підпишу шлюбну угоду. Жодної надії не залишилося.

Відвернувшись від вікна, я бачу короля в оточенні кардинала де Бурбон з одного боку й адмірала Коліньї — з іншого. Вираз обличчя Карла незрозумілий, адмірал усміхається, кардинал серйозний. Можливо, тому, що, на відміну від Коліньї, який просто посприяв укладанню угоди, його милість був змушений заплатити за досягнення цієї мети. Він відмовився від усіх своїх прав і визнав мого кузена єдиним спадкоємцем дому Бурбонів. До того ж, він віддасть моєму нареченому сто тисяч ліврів.

Навпроти його милості стоїть мати з Жанною Д’Альбре. Обидві королеви в темному вбранні неначе заклякли біля позолочених панелей, якими оббитий кабінет матері. Цих панелей — сила-силенна, й вони так майстерно розташовані, що апартаменти матері вважаються одними з найгарніших у Блуа. Більшість відвідувачів бачать саму красу. Натомість я бачу не тільки бездоганну роботу майстра, а й хитрість його задуму. Лише мати знає, що одним натиском руки можна навстіж відчинити панелі й виявити потаємні відділення, в яких зберігається бозна-що. Наближаючись до столу, я міркую, чи не заховають там і мою шлюбну угоду.

Документ великий, але мені не треба читати — лише поставити підпис. Перо лежить біля останньої сторінки. Аби я його точно побачила, мати хапає перо і передає мені. На якусь божевільну мить я хочу відштовхнути її руку, відмовитися скріплювати моїм іменем цю жахливу угоду. Але яке життя чекає на мене? Якщо припустити, що мене не примусять підписати погрозами та силою або моя мати не підробить мій підпис, я не можу уявити іншої долі, крім ув’язнення. Мені доведеться жити в чотирьох стінах, далеко від Генріха й від моїх подруг, можливо, ще й без світла, повітря, музики й книг. Хіба це життя? Ні, це смерть душі. Справжня смерть, поза сумнівом, приємніша й тепліша. Я беру перо. На ньому чорні пір’їни. Може, я перетворюсь на чорного птаха? Кинусь до вікна й стрибну вниз? Полечу в обійми смерті, здійнявши руки до яскравого весіннього неба?

Ні. Перечити матері — божевілля, але перечити Богу, порушити Його святі закони — набагато гірше. Це призведе до кари, вічних мук у вогні та стражданнях. Бути королевою Наваррською — огидно, але це більш-менш прийнятний вибір, який мені залишили. Від такої дивовижної думки я усміхаюсь. Мати погрозливо дивиться на мене. І даремно, адже перо вже рухається — я підписую угоду.

Коли я відкладаю папери, мати стискає руками мої плечі й цілує мене спершу в одну щоку, а потім — в іншу. Королева Наваррська вчиняє так само й ніяково називає мене дочкою. Ми не усміхаємось. Вона виймає скриньку. Всередині лежить перстень. У вишуканій золотій оправі сяє один величезний діамант. Камінь чудовий: верхні грані відбивають промені весняного сонця. Якби цей перстень не був обручкою, я була б у захваті від такої огранки. Однак за нинішніх обставин я бажаю прийняти його не більше, ніж те перо.

Чи помітив Карл мої коливання? Може, він відреагував на погляд матері або поштовх адмірала? Він першим забирає перстень, оголошує його «чарівним» і каже:

— Люба сестро, зробіть мені приємність — дозвольте допомогти вам надіти це.

— Я не можу піти на прогулянку до Тюїльрі,— суворо кажу я Генріху. Вечеря закінчилася, і придворні розходяться. Зазвичай це чудова нагода втекти з Генріхом. Останнім часом сади Тюїльрі стали нашим улюбленим місцем, де можна «загубитися». Але не сьогодні. Наша кузина, королева Наваррська, захворіла, і ми мусимо її відвідати.

— Чому вона не могла захворіти, коли була у Вандомі? Це достатньо далеко, аби нікого не турбувати,— питає мій нетерплячий коханець.

Після підписання моєї шлюбної угоди двір повернувся до Парижа. Мати поспішала розпочати підготовку до весілля. Мені теж не терпілося опинитися в столиці попри неприємні запахи й нестерпну спеку, через які перебувати в Парижі влітку вельми небажано. Але в місті був Генріх, і мені невідомо, скільки часу ми зможемо бути разом. Королева Наваррська уникала паризького двору, проблеми зі здоров’ям змусили її зупинитися у Вандомі. За нею ніхто не сумував. Проте минулого тижня вона регулярно відвідувала готель Конде. Я чула, що вона замовляє весільне вбрання для принца Наваррського у найкращих шевців. Мені важко уявити, яке вбрання може змінити його зовнішність мужлая.

— У Вандомі вона теж нездужала. І вона часто хворіла в Шенонсо й Блуа,— відповідаю я. Він намагається взяти мене за руку, але я ухиляюся швидше.— Я мушу йти. Її величність розіграє цілу виставу. Якщо ми виявимо байдужість, поширяться плітки.

— Гаразд, займайтесь вашою виставою. Сподіваюсь, трохи згодом ви зіграєте щось цікаве і для мене,— остання фраза супроводжується хтивим поглядом.

Нахилившись до нього, я шепочу:

— Біля фонтана, найближчого до гроту. Коли зійде місяць.

Потім я вирушаю на пошуки матері.

Коли ми прибуваємо на вулицю Гренель-Сен-Оноре, одразу стає зрозуміло, що хвороба Жанни Д’Альбре набагато серйозніша за ті, від яких вона страждала всі попередні місяці. Люди з її свити виглядають похмурими. В опочивальні королеви Наваррської повно лікарів.

Коли ми наближаємось до ліжка, я бачу, що Жанна тихо розмовляє з якимось чоловіком, який записує її слова. Вона бліда, як смерть, на губах — кров.

— Я забороняю моєму сину бути суворим з його сестрою. Хай він ставиться до неї ніжно й лагідно,— вгледівши нас, Жанна замовкає. І відразу починається жахливий напад кашлю, внаслідок чого хусточка, яку вона прикладає до рота, ще більше просякається кров’ю.

— Люба кузино,— мати зупиняється й утримує мене на місці,— ми й гадки не мали, що вам так зле. Якби ми знали, лейб-медик його величності негайно прийшов би до вас. Я накажу йому не зволікати,— вона клацає пальцями, підкликаючи одного з найближчих до неї служників.

— Дякую за турботу,— Жанна криво усміхається матері.— Не хочу образити королівського лейб-медика, але навряд чи він допоможе мені більше за моїх лікарів: нічого вже не вдієш.

— Не думаю, що все настільки погано!

— Гадаю, пані, наступного разу ви побачите мене, коли прийдете вшанувати мою пам’ять. Дозволите попросити вас про дві послуги?

— Авжеж.

— Перша — я хочу, аби мене поховали в родинному склепі в соборі Лескар. Друга — я хочу поговорити наодинці з герцогинею де Валуа.

Не маю жодного бажання залишатися наодинці з Жанною. Однак не годиться відмовляти жінці, яка впевнена, що помирає.

Поки всі виходять, очі Жанни прикуті до мене. Не можу сказати, що мені незручно від цього погляду, але я воліла б, аби вона дивилася кудись в інший бік. Коли в апартаментах нікого не залишається, я ступаю вперед, проте вона зупиняє мене жестом.

— Задля вашого блага й блага мого сина ми мусимо бути обережними,— каже Жанна.— Ця лихоманка може виявитися заразною.

Вона знову кашляє. Мені прикро спостерігати, як здригається її змучене тіло.

Відкашлявшись, вона веде далі:

— Я мала намір наглядати за вами в королівстві Наваррському.

Від цих слів моє співчуття зникає.

— Упевнена, ви не пошкодуєте, що уникнули мого нагляду. Але, повірте, я також хотіла стати вам гарною матір’ю. Вам потрібна гарна матір.

— Її величність королева не для того залишила нас наодинці, аби ви ображали її.

— Мені залишилося не так довго дихати, аби витрачати сили на дурниці або люб’язності. Кажу відверто: для вас краще бути донькою іншої матері. Щоправда, тоді не було б жодного сенсу обирати вас нареченою мого сина.

Розумна думка.

— Ви дали мені зрозуміти, що у вашій душі не залишилося жодних слідів дитячої прихильності до мого сина,— веде далі Жанна.— Ви папістка і, якщо вірити чуткам, розпусниця...

— Пані! Помираєте ви чи ні, я не можу спокійно слухати такі образи.

— Я не затримую вас, але, може, ви зробите мені ласку й дозволите закінчити речення.

Я стискаю зуби, проте не рушу з місця.

— Я збиралася сказати, що, попри все, я переконана, що ви добра жінка.

Певно, це найбільш приголомшливе твердження.

— Я звертаюсь до вашої доброї натури. Будьте гарною і слухняною дружиною моєму синові. Я не побачу, як Генріх віддасть вам коштовності, які я придбала цими днями. Пам’ятайте: їхня цінність — ніщо в порівнянні з моїм сином. Може, він не блищить, як золото, але спробуйте розгледіти його справжнього, як я розгледіла вашу сутність за зовнішнім блиском.

Блискуча промова. Треба щось відповісти, проте я не знаю, що казати. Той факт, що королева Наваррська любить і дуже цінує свого сина, змушує мене замислитися. Але ж яка мати не любить своїх синів? Можливо — саме так часто й трапляється,— матері кращої думки про синів, ніж ті заслуговують. Достатньо поглянути на мою матір та Анжу. Тож думка королеви Наваррської про мого кузена не повинна впливати на мою думку. Але вона не просить мене про таке. Вона не просить погодитися, що принц Наваррський чудовий, вона лише просить бути доброю з ним. Гадаю, я можу пообіцяти їй це й не вважати себе клятвопорушницею.

— Пані, я старанно виконую свої обов’язки. Інакше я не виходила б заміж за вашого сина. Обов’язок доньки та сестри змусив мене погодитися на цей шлюб. Я не хвалюся цим — лише заспокоюю вас. Якщо я дам шлюбну обітницю як дружина принца Наваррського, я візьму на себе обов’язок дружини, і я не нехтуватиму їм. Обіцяю: я намагатимусь виявляти до нього повагу й доброту.

— Якщо?

Від неї ніщо не вкриється.

— Я мала на увазі «коли», пані.

— Дякую, дочко,— киває вона.

Жанна вдруге називає мене так. Цього разу звертання лунає цілком природно.

— Я благословляю ваш союз, адже боюсь, що не матиму нагоди зробити це на весіллі. Я не можу дати таке благословення з легким серцем: як і ви, я маю певні сумніви щодо вашого шлюбу, які, мабуть, розвіялися б із часом. На жаль, часу немає. Але ваша обіцянка дозволяє мені благословити вас без докорів сумління. Тепер ви вільні.

Я присідаю в реверансі, але Жанна цього не бачить. Вона заплющила очі. У передпокої я кажу матері, що королева Наваррська відпочиває. Ми сідлаємо коней надворі, аж тут чути плач. Вікно відчиняється, і з кімнати визирає канцлер нашої кузини.

— Ваша величносте,— каже він,— королева Наваррська померла.

— Я передам сумні новини його величності, і ми всі разом повернемося оплакувати її.

Чоловік киває і зачиняє вікно.

— Отже, дочко,— каже мати, підходячи до мене,— вам не доведеться чекати на корону,— вона й не думає приховувати своє задоволення.— Треба негайно їхати до вашого брата. Карл мусить взяти на себе сумний обов’язок сповістити вашого кузена про цю втрату. Якщо друзі принца, точніше, короля Наваррського захочуть його сповістити, вони можуть мчати дуже швидко. Було б непогано, якби Генріх де Бурбон подолав чималий шлях до Парижа, перш ніж отримає звістку,— ми не хочемо відкладати весілля через його горе.

Глава 16 Липень 1572 — Париж, Франція

они прибувають, немов чорні птахи з моїх дитячих кошмарів,— вісімсот вершників, жалобні мантії яких тріпоче вітер. Нам повідомляють про їхній в’їзд до міста задовго до того, як їх видно або чутно в Луврі. Однак більше не можна відкладати неминуче. Я мушу вийти й привітати чоловіка, за якого вийду заміж.

Попри неабиякі зусилля вбрати мене в яскраві кольори, я знаю, що моє обличчя — похмуре й невиразне, як вбрання мого кузена. Містяни теж невеселі. Інакше не можна пояснити, чому не чути гучних вітань навіть тоді, коли до нас долинає тупіт безлічі копит. Парижани не радіють моєму весіллю, і я люблю їх за це.

Перші гості в’їжджають до парадного двору. У Фобур-Сент-Антуан до свити мого кузена приєднався королівський кортеж із чотирьохсот осіб, тож вершників і коней не злічити. На чолі іде мій наречений у супроводі Алансона та Анжу. Неподалік від них я бачу мого Генріха. Його обличчя напружене від люті й болю. Страждання мого коханого посилюють мої власні страждання. Аби стримати сльози, я впираюсь руками в боки, дряпаючи нігтями шкіру.

Стоячи біля мене на сходах, мати наказує мені усміхатися, коли мої брати та мій кузен зупиняють коней. Я не підкоряюсь, тож вона обвиває рукою мій стан, і я відчуваю, як її нігті впиваються в моє тіло крізь важку тканину сукні, що змушує мене почуватися ще жахливіше в літню спеку.

Чоловік, який одружиться зі мною за місяць, схиляється в поклоні, навіть не відійшовши від свого коня.

— Ваші величності, ваша високосте.

Ані слова більше. Жодної промови, жодних заздалегідь приготовлених люб’язностей. Я не бачила мого кузена понад п’ять років. Коли ми зустрічалися востаннє, він справляв не надто приємне враження, і ніяких змін на краще я не помічаю і тепер. Його манери не вирізняються вишуканістю, комір сорочки перекручений.

Карл, який має напрочуд гарний вигляд у бездоганному блідо-рожевому камзолі з фіолетовими вкрапленнями, виступає вперед.

— Генріху, король Наваррський, ми раді вітати вас при нашому дворі. Ми родина, і незабаром наш зв’язок буде тіснішим, адже ми віддаємо вам руку нашої сестри. Будьте як удома, хай наша дружба й добра воля зміцнять мир між католиками й протестантами в усій Франції.

Адмірал Коліньї, який сидить на коні, має надзвичайно задоволений вигляд. Він і мати зіграли головну роль в укладанні мого шлюбу, але сумніваюсь, що хтось із них думав про мене — обох хвилював лише власний зиск.

Першими спішуються найвпливовіші сановники. Лише ті, хто посідають важливі посади й походять з найшляхетніших родин, запрошені на бенкет із нагоди приїзду мого нареченого. Анжу дуже наполягав, що католиків має бути більше, ніж протестантів, аби останні «одразу зрозуміли своє місце». Проте мати вирішила, що кількість католицьких і протестантських підданих буде однаковою.

Мій кузен перестрибує через дві сходинки, наче зголоднів і з нетерпінням чекає на вечерю. У ньому немає нічого королівського. Він простягає мені руку. Я спираюсь на неї двома пальцями. Я знаю свій обов’язок і правила поведінки, але не бачу сенсу виявляти надмірний ентузіазм. Коли ми крокуємо пліч-о-пліч, я усвідомлюю, що мій кузен лише трохи вищий (якщо взагалі вищий) за мене. Не знаю чому, але я отримую від цього якесь збочене задоволення. Може, я все життя насолоджуватимусь його невдачами?

Скоса позираючи на мого супутника дорогою до парадної зали, я завважую, що його обличчя сумне й утомлене. Я пригадую останню розмову з Жанною Д’Альбре, свою обіцянку бути доброю. Цей чоловік утратив матір. І на відміну від мене, він не мав нагоди вшанувати її під час прощання. Не було його й на похороні. Він дуже бурхливо відреагував на звістку про її смерть, і це затримало його в дорозі — коли він дістався Вандому, її вже поховали.

— Ваша величносте, мені прикро, що ваша шановна мати не може привітати вас сьогодні. Вона доклала таких зусиль, аби ми одружилися, і, на жаль, не побачить весілля.

— Справді? — він пильно дивиться на мене.— Підозрюю, ви — єдина придворна дама, якій прикро.

— Пане, запевняю вас, ви помиляєтесь. Коли двір вшановував пам’ять королеви Наваррської відповідно до її титулу та наших родинних зв’язків, я бачила сльози в очах багатьох жінок.

— Як довіряти таким сльозам, пані, якщо я чув, що ваша мати теж плакала? — люто випалює він.

Здається, мій кузен кмітливий і непогано проінформований. Щоправда, замість звинувачувати він міг би відповісти люб’язністю на мою спробу бути люб’язною.

Опанувавши себе, король Наваррський розправляє плечі й змушує себе торкнутися моєї руки, що лежить на згині його ліктя.

— Ви така ж гарна, як і в дитинстві.

Я ледве стримую сміх.

— Сумнівний комплімент, пане, припускати, що жінка не стала менш привабливою. Якщо так залицяються в королівстві Наваррському, дивно, що хтось взагалі одружується. Але вам не треба залицятися до мене: ви мене вже підкорили або, якщо точніше, отримали разом із угодою.

Кузен відводить мене до мого місця, після чого сідає поруч.

— Пані, я не хотів образити вас, і я не маю наміру погоджуватися з хибними твердженнями про те, що ви начебто моя власність. Це призведе до поганих наслідків для нас обох.

Я жадаю крикнути, що це правда, незалежно від того, до яких поганих наслідків вона призведе. Проте якщо мій кузен налаштований грати свою роль у цьому фарсі, я не дозволю незграбному мужлаю переграти мене.

— Пане, гадаю, з політичної точки зору було б розумно, якби ми погодилися, що обоє змінилися на краще відтоді, як бачилися востаннє, і кожен із нас у захваті від такого відкриття.

— Якщо бажаєте,— він знизує плечима. Як я могла забути цей жест? Мій кузен дивиться повз мене. Потім, без жодного попередження, він бере мою руку й цілує її. Повернувши руку на місце, він міцно стискає її своєю.— Мене дуже тішить, що дещо таки змінилося з часів нашого дитинства,— він підвищує голос.

— Що саме? — я намагаюсь вирвати руку, але він стискає пальці міцніше й не відпускає.

— Пам’ятаєте, коли ми були дітьми, ви вперто торочили, що мені ніколи не дозволять цілувати вас? — він знову підносить мою руку до своїх губ. Я напружую всі м’язи, але спроби опиратися його силі марні. Доводиться зчепити зуби й спостерігати, як він повільно повертає мою руку долонею догори й цілує зап’ястя. Кузен дарує мені широку, на диво галантну усмішку — не гірше за будь-якого кавалера, здатного говорити вишукані компліменти.— Як виявилося, я все ж таки маю задоволення цілувати вас. Який чоловік не позаздрить мені, якщо він не сліпий?

Десь зліва від мене чути дзвін розбитого скла.

Очі кузена загоряються блиском, і він відпускає мою руку. Неподалік від нас келих герцога де Гіза розлетівся на друзки — скло розсипалося довкола його тарілки. Рука герцога затиснута в кулак.

Так от чого добивався мій кузен! Його перша атака на Генріха.

Служники швидко наводять лад. Голос матері відволікає мою увагу від герцога.

— Розбите скло краще за розбиті голови,— уїдливо каже вона Карлу.— Мирна угода — це чудово, чи не так?

Її дотепи викликають посмішку Карла й схвальне хихотіння оточуючих. Я хочу дати ляпаса моєму кузену, попри обіцянку його покійній матері, але у присутності стількох придворних я навряд чи можу відверто виявити моє обурення. Натомість я кокетливо усміхаюсь і, спираючись на його руку, нахиляюсь так низько, що мої губи майже торкаються його вуха. Від близькості мого тіла він здригається. На мене теж чекає несподіванка. Від мого кузена жахливо тхне потом і кіньми. Виникає бажання одразу відсахнутися. Переборовши себе, я шепочу:

— Обіцяю вам: моя рука — єдине, що вам удасться поцілувати.

Потім я відкидаюсь назад із веселим смішком, наче сказала йому щось приємне.

Моя мати задоволено киває. Яка ж вона дурна. Які ж вони всі дурні. А мій кузен — найбільший дурень серед них.

Упродовж трапези я не обмінююсь жодним словом із королем Наваррським, на всі його зауваження відповідаю кивком голови. Він швидко збагнув мою тактику й зосередився на розмові з моєю зовицею: нахвалює здоровий вигляд дружини короля, вітає її з прийдешніми пологами й висловлює палкі побажання, аби в Карла народився здоровий син.

Мій найближчий сусід зліва — адмірал. Після підписання мирної угоди його положення при дворі настільки зміцнилося, що він ніколи не сидить далеко від короля, з яким колись боровся. Карл обожнює його. Коліньї дратує мене балачками про те, яку користь принесе Франції мій шлюб, і намагається донести до мого відома, який надзвичайний мій майбутній чоловік. Таке враження, що я потрапила до пекла.

Звичайно, мати запланувала танці. Жодних вистав: попереду достатньо часу для таких розваг, адже до мого весілля залишаються тижні. Сьогодні відбудеться пишний бал, перший з низки урочистих заходів, які завершаться шлюбною церемонією. Ми з королем Наваррським маємо цей бал відкрити. Проте мені вже набридло втілювати задуми матері. Наступну сцену я розіграю, як мені заманеться.

Коли ми спускаємось із помосту, я спотикаюсь і, зойкнувши, падаю на нижню сходинку, гострий край якої боляче впивається в мої сідниці, змусивши мене зойкнути вдруге, цього разу зі справжнім подивом. Згодом залишиться синець. Мій кузен дивиться на мене. Його погляд не можна назвати байдужим, але схвильованим — теж. Або він розгадав мою хитрість, або не переймається, чи забилася я. Її величність поспішає до мене.

— Дочко, що сталося? — голос стурбований, проте очі холодні.

— Нічого особливого, пані,— заявляю я. І додаю, удаючи, ніби мені прикро: — Боюсь, я підвернула щиколотку.

— Ви не можете танцювати,— це констатація факту, а не питання. Вона кличе на допомогу найближчих до нас фрейлін і, перш ніж Шарлотта та Генрієтта протискаються до мене крізь натовп, відходить від місця, де я сиджу.— Ваша величносте,— звертається вона до короля Наваррського.— На жаль, сьогодні я не побачу, як ви танцюєте з моєю донькою, але ви маєте ціле життя для танців із герцогинею де Валуа. Будь ласка, дозвольте мені обрати вам гідну партнерку, яка замінить її цього вечора.

— Якщо дозволите,— я не усвідомлюю, що він говорить до мене, доки погляди всіх придворних не зосереджуються на мені. Я стою, балансуючи на одній нозі та обома руками обіймаючи за плечі Генрієтту з Шарлоттою. Мій кузен шанобливо схиляє голову.— Я залюбки відмовлюсь від танців і складу вам компанію. Як бажаєте.

Чому в присутності цього чоловіка я завжди відчуваю якусь невиразну провину?

— Пане, не треба жертвувати вечірніми розвагами через мене. Я буду рада, якщо ви оберете іншу партнерку для танців,— ось це щира правда.

— Герцогине де Невер,— каже мати,— ви допоможете герцогині де Валуа? Добре,— мати бере Шарлотту за руку.— Ваша величносте, дозвольте представити вам баронесу де Сов. Вона чудово замінить мою доньку.

Шарлотта дарує моєму кузену свою знамениту зніяковілу усмішку, в якій відчувається певна загадковість. Вона виглядає дещо переляканою, немов олень, якого можна підкликати й нагодувати з руки, але один невірний рух — і він утече до лісу. Звісно, такий вигляд — мила брехня. Моя подруга не сором’язлива. Вона не чекає на ініціативу чоловіка. Як і я, вона належить королю Наваррському — мати прирекла служити йому нас обох.

Коли лунає музика, про мене майже забувають. Майже. Мати час від часу зиркає в мій бік, вочевидь міркуючи над тим, що зі мною трапилося, і над тим, чого від мене чекати в майбутньому. Похмуро обходячи залу, Генріх помічає її стеження й намагається триматися на відстані від мене. Під час одного з таких обходів я трохи піднімаю спідницю й кручу щиколоткою — красномовна підказка щодо моєї витівки. Навіть це не викликає усмішку на його обличчі.

На відміну від мого коханого, король Наваррський неодноразово підходить до мене. Спершу він цікавиться, як моя нога. Згодом представляє мені різних дворян. Темне вбрання робить їх усіх схожими як дві краплі води. Усі начебто люб’язні, але недовірливі; усі уклоняються згідно з етикетом, але не виявляють поваги до мене як до королеви.

Нарешті нудний вечір добігає кінця. Король Наваррський покидає залу в оточенні своєї свити, а я, тримаючи Генрієтту під руку, демонстративно кульгаю, доки не впевнююсь, що ми самі в моїх апартаментах. Коли ми заходимо до опочивальні, моя подруга негайно розпочинає:

— Отже, зустріч відбулася,— каже вона, роблячи мені знак повернутися спиною, аби вони з Жийоною могли роздягти мене.— Ви розумно вчинили, уникнувши танців із королем Наваррським. От мені не пощастило.

— Як вам мій наречений?

— Його акцент жахливий, а його запах ще гірший. Великий Боже! Бідолашна моя! — Генрієтта імпульсивно обіймає мене.— Вам доведеться вийти заміж за гірського цапа, але насмілюсь припустити, що ви витримаєте й нагородите його рогами, гідними цапа. До речі, Гіз був дуже блідим сьогодні. А розбитий келих! Я сказала йому, що ви заспокоїте його різними ніжностями, коли він навідається до вас увечері. Але й цього виявилося недостатньо, аби покращити його настрій.

— Я дам йому більше, ніж ви думаєте.

— Справді? Ви дивуєте мене. Мені здавалося, ви віддали йому все, що тільки можливо, як і він — вам. Чесно кажучи, я трохи заздрю вам через безмежну насолоду, яку ви з ним отримали. Відтоді, як мій коханець поїхав до Португалії, я змушена розсувати стегна лише перед моїм чоловіком. Допоможи мені Боже.

— Я дам йому обіцянку,— відповідаю я, звільнившись від нижньої спідниці та спідниці з фіжмами, які падають додолу. Терпляче дочекавшись, коли Жийона понесе їх до гардеробу, я закінчую свою думку.— Йдеться про обіцянку вірності. Знаєте, що я сказала моєму кузену сьогодні?

— Навіть не уявляю.

— Я сказала, що моя рука — єдине, що йому вдалося поцілувати проти моєї волі. Більшого він ніколи не отримає.

Генрієтта припиняє збирати мій одяг і ошелешено дивиться на мене.

— Марго, ви не можете так чинити. Якщо шлюб буде недійсним і ви розірвете мирну угоду, мати поб’є вас або гірше.

— Мати нічого не знатиме.

— Гадаєте, ви так збентежите короля Наваррського, що він промовчить про вашу відмову? Гадаєте, він не вимагатиме своїх шлюбних прав у короля? Я б на це не розраховувала. Уявіть, як буде незручно, якщо Карл або ваша мати захочуть особисто переконатися в консумації шлюбу.

Я здригаюсь, уявивши, як моя мати стоїть біля ліжка й зловтішно спостерігає, як мій кузен ґвалтує мене. Це було б жахливо, сумніваюсь, що я пережила б таке приниження. Проте можливість виконати шлюбний обов’язок без свідків здається мені не менш огидною.

Якщо моя рішучість похитнеться, я зазнаю поразки.

— Я не можу розраховувати на короля Наваррського,— кажу я, високо піднявши підборіддя,— але я — представниця роду Валуа та роду Медічі. Упевнена, я зможу налякати мого провінційного кузена — він ніколи не насмілиться і пальцем мене торкнутися.

Уранці я дізнаюсь, що король Наваррський запрошує мене на прогулянку в Тюїльрі.

— Але ж надворі така спека! — кажу я, поки мати спостерігає, як Жийона робить мені зачіску.

— Дурниці! Сади освіжать вас після душних апартаментів Лувру. Нас буде небагато,— вона задумливо нахиляється й поправляє шпильку з дорогоцінним камінням на моїй правій скроні.— Я триматиму інших подалі від вас, аби ви мали змогу поговорити з вашим кузеном наодинці.

— Боже мій, пані, навіщо? Мені нічого сказати королю Наваррському.

— Гаразд, гуляйте мовчки. Але не робіть нічого компрометуючого, інакше — попереджаю — я власноруч вас поб’ю,— вона усміхається так, наче ніякої погрози не пролунало.— Ви маєте чарівний вигляд. Ходімо, ваш кузен чекає на вас.

Він справді чекає біля воріт — геть спітнілий. Щоправда, я не можу звинувачувати його, зважаючи на жахливу спеку.

— Маргарито,— каже він, уклоняючись і пропонуючи мені руку.

Перш ніж відповісти, я чекаю, поки ми випередимо інших на кілька ярдів.

— Краще називайте мене «ваша високосте».

— Це нерозумно. Я зватиму вас Маргаритою, а ви звіть мене Генріхом, доки не матимете права назвати мене вашим чоловіком.

Не знаю, чому я не подумала про це раніше, проте я з жахом усвідомлюю, що не можу назвати мого кузена його християнським іменем. Генріх — поширене ім’я, але, попри те, що одного з моїх братів звуть так само, коли я промовляю ім’я «Генріх» уголос, я завжди думаю про мого коханого герцога.

Король Наваррський зупиняється.

— Скажіть моє ім’я, я наполягаю.

— Пане, ви не в тому становищі, аби наполягати на чомусь. Моя мати може наказати мені гуляти з вами, але ви не маєте такої влади наді мною.

— Вагомий аргумент,— він знизує плечима. Боже, я ненавиджу цей жест. Він крокує вперед, тягнучи мене слідом.— У Франції я мушу грати роль гостя. Це непогана роль, особливо враховуючи, що я — перший принц крові, й лише Валуа впливовіші за мене. Тому я поки що дозволяю вам звати мене, як бажаєте. Однак пам’ятайте,— він крадькома дивиться через плече, виявивши, що король, який тримає під руки матір і дружину, звернув на іншу стежку й покликав за собою всю свиту,— коли ми одружимось, вам доведеться підкорятися мені, а не вашій матері.

Кузен докоряє мені, але робить це якось невпевнено. Він відводить погляд, дивлячись на безхмарне небо.

— У королівстві Наваррському теж буває жарко, але наша спека відрізняється від тутешньої. Можливо, впливають гори. Гадаю, ви терпітимете її краще.

Не думаю, що зможу терпіти бодай щось у Наваррі.

Ми мовчки йдемо. Яке важке випробування! Піт заливає мені спину. Чути, як удалині жваво розмовляють придворні. Натомість мене змусили блукати наодинці зі своїм кузеном. Праворуч від нас я помічаю грот. Не втримавшись, я дивлюсь у той бік, згадуючи кращі часи й приємніше товариство.

— Саме те, що нам треба,— каже мій кузен,— можна сховатися в тінь,— вочевидь, його погляд стежив за моїм. Як же я шкодую, що подивилася туди. Звернувши на стежку, він заводить мене всередину і відпускає мою руку. На мить я заплющую очі й згадую, як ми востаннє зустрічалися тут із Генріхом, як я роздягалася для нього в місячному сяйві.

Голос кузена розвіює мої мрії.

— Чудово!

Я розплющую очі й бачу, як він обмацує одну з керамічних ящірок. Потім, присівши навпочіпки, розглядає жабу. Він радіє, немов дитина. Добре, що поряд із нами нікого немає.

— Вам завжди подобалися жаби,— кажу я, бажаючи поглузувати з нього.

— Вони й досі мені подобаються,— відповідає він, не зважаючи на мою інтонацію і демонструючи цілковиту відсутність світської холоднокровності.— Цей маленький приятель бездоганний. Здається, він ось-ось закумкає,— несподівано він імітує жаб’яче кумкання. Низький, горловий звук відбивається від стін. Цікаво, що подумав би про нас який-небудь придворний, якби випадково потрапив сюди?

— Ваша величносте, нам краще приєднатися до інших. Не годиться нам залишатися на самоті в безлюдному місці.

Випроставшись, він каже:

— Невже ви боїтесь, що після ваших учорашніх слів я поводитимусь непристойно? Вважаєте свою руку такою привабливою?

— Ні. Насправді я впевнена, що ви не відчували вчора особливого бажання цілувати мені руку. Це був знак.

Він усміхається. Потім, запропонувавши руку, виводить мене на сонце. Закривши очі долонею, я озираюсь: компанія короля Наваррського мені вже набридла. Угледівши Карла біля фонтана, я кажу:

— Ходімо, приєднаємось до його величності. Зрештою, ви погодились прийняти мою руку, аби стати ближчим до короля, чи не так?

Коли ми наближаємось, мати пильно дивиться на нас.

— Сину мій,— каже вона, потискаючи руку короля Наваррського,— сподіваюсь, ви не заперечуєте, що я трохи зарано звертаюсь до вас так. Підходьте з Маргаритою й сідайте поруч зі мною. Будемо всі разом у затишному родинному колі.

Вона каже це так, наче моя родина колись була «затишною».

— Я знаю, ви сумуєте за матір’ю,— веде далі її величність.— Можливо, я допоможу вам пережити цю втрату ніжним ставленням до вас.

Я пригадую, що говорив про неї мій кузен, коли прибув до Лувру: він не має ілюзій щодо її величності, і той факт, що вона не знає його як слід і вірить, що може обдурити, дає йому перевагу. Це вельми приємне відкриття. Не виключаю, що я радше підкорюся моєму кузенові, ніж моїй матері.

— Пані,— відповідає мій кузен,— листи моєї матері не дають вичерпного уявлення про вашу доброту.

Я кашляю, приглушуючи сміх.

Карл нахиляється вперед, аби краще бачити нашого кузена.

— Коли ми вирушимо на війну з іспанцями, ви маєте взяти командування.

Мене дивує бажання Карла здійснити вторгнення до Нідерландів із такою метою. Це свідчить, що його прихильність до адмірала починає переважувати прихильність до її величності, принаймні зараз.

Обличчя матері хмарніє.

— Ми не воюватимемо з іспанцями.

— Чому ні? Ми з адміралом обговорювали це вчора ввечері.

Аж раптом на боковій стежці з’являється Коліньї — неначе почув, що його згадують. Він прямує до нас.

Карл підводиться й обіймає його.

— Вітаю вас, батьку.

Чути, як мати скрегоче зубами.

— Ваша величносте,— обличчя старого адмірала серйозне,— дон Федеріко де Толедо атакував сеньйора де Жанліса та його війська у К’єврені. Вижило не більше двохсот французів.

— Ха! — скрикує мати, привертаючи увагу обох чоловіків.— І ви наполягаєте, адмірале, що об’єднані війська протестантів і католиків здатні протистояти іспанцям.

Коліньї ігнорує її слова.

— Жанліс мав дочекатися принца Оранського та його людей. Але він учинив інакше. Що вирішить його величність?

Мати клацає пальцями. Фрейліни, включно з дружиною Карла, підводяться й розбігаються. Я не рушу з місця — вперше я задоволена, що залишаюсь зі своїм кузеном. Мати зіщулює очі й питає:

— Чому його величність має щось вирішувати?

— Жанліс отримав наше благословення,— відповідає Карл.

— Це не так,— категорично заперечує мати.— Ви не настільки дурні, аби дозволити будь-кому з ваших підданих нападати на іспанські війська на їхній території.

Карл розлютився.

— Хіба Людвіг Нассау дурний? Його вторгнення було успішним, і всі мої радники разом із вами раділи цьому.

— Радіти чужій перемозі й вирушати у військовий похід — зовсім різні речі,— мати так сердита, що аж тремтить.— Повторюю: ви не схвалювали дії Жанліса. І ви оголосите про це публічно.

— Якщо сеньйор потрапив у полон, він має лист, який доводить, що таке твердження — брехня.

Мати спопеляє адмірала поглядом. На його місці я всім серцем воліла би озброїтися. Повернувшись до Карла, вона каже:

— Тоді брешіть. Ваші піддані не підкорялися вашим наказам, коли дісталися Фландрії. Ви бажаєте миру між Францією та її католицьким союзником — Іспанією.

Плечі Карла опускаються. Коліньї розуміє, що це ознака капітуляції. Уклонившись королю, він каже:

— Я повернусь до Лувру й подумаю, що можна зробити для звільнення полонених.

— Чудово,— говорить мати.— Сподіваюсь, ви не збираєтесь сплачувати викуп за рахунок короля. Протестанти мають власні кошти, тож витрачайте їх.

Коли адмірал іде геть, Карл підводиться, але мати утримує його. Вона ще не закінчила розмову з ним доки не з’ясується питання, хто має більший вплив на короля. Це питання читається в очах усіх присутніх.

— Сину мій,— каже мати,— ви краєте мені серце такою нерозумною поведінкою.

— Там було лише п’ять тисяч солдатів, і я нічого їм не платив.

— Я маю на увазі іншу — значно серйознішу нерозсудливість. Ви довіряєте тому, хто не вартий вашої довіри.

Вона не називає ім’я. У цьому немає потреби.

— Якщо дитині загрожує небезпека, мати не може сидіти склавши руки. Я присвятила життя одній меті — допомагати моїм синам і сприяти їхньому успіху. Заради цієї мети я багато чим жертвувала: я витрачала мої особисті кошти на захист корони, не спала ночами, за будь-якої погоди вирушала в дорогу, щоб супроводжувати вашу величність або королівську армію. Проте ви надаєте перевагу людині, яка колись протистояла вам,— вона повільно хитає головою.— Це вже занадто. Я прошу дозволу покинути двір.

— Ви покинете мене? — Карл украй схвильований.— Куди ви поїдете?

— До Італії. Хіба мої вороги, які вважають мене відьмою, не звуть мене «цією італійкою»? — для більшого ефекту вона виймає з рукава хусточку. Його величність таки вражений.

— Якщо хтось насмілиться назвати вас так у моїй присутності, йому відріжуть язика. Не може бути й мови про те, що хтось замінить вас у моєму серці чи в моєму кабінеті для нарад. І не може бути мови про ваш від’їзд із Франції.

Мати не заспокоюється або принаймні робить вигляд.

— Як скромна піддана вашої величності, я підкорююсь: я не виїду за межі королівства. Однак сьогодні я вирушаю до Монсо,— вона стрімко іде.

Карл удає, ніби йому байдуже.

— Жінки! — він сміється, але цей сміх пронизливий і нервовий.— Ходімо помилуємося трояндами.

Король Наваррський простягає мені руку. Перш ніж приєднатися до свити його величності, мій кузен дивиться в бік, куди пішла мати.

— Сумніваюсь, що будь-які листи можуть дати вичерпне уявлення про її величність,— каже він.— Аби зрозуміти цю жінку, її треба бачити на власні очі.

— Жінкам небезпечно виходити на вулицю,— Генрієтта уривається до мого передпокою, де ми з Шарлоттою з самого ранку зручно вмостилися наодинці. Коли мати поїхала до Монсо, нас залишили тут. Я користуюся свободою, аби уникати мого кузена, незграбні спроби якого залицятися до мене — надокучливі й безглузді, а також робити все, що мені заманеться разом з моїми подругами.

— Напевно, кишеньковим злодіям ще зарано готуватися до мого весілля,— кажу я.

— З цими я знаю, як поводитися,— відповідає Генрієтта.— На жаль, на вулицях повно протестантів, які скрізь блукають озброєні й не терплять жодної незручності чи образи,— вона стискає руків’я уявного меча й ходить туди й сюди, аж доки не падає в крісло й не приймає келих із рук Жийони.— Жахливе видовище.

— Шкода, що Карл не забрав деяких із них, коли помчав слідом за її величністю.

Мій брат виїхав сьогодні вранці. Він протримався без матері лише день — на більше йому не вистачило удаваної байдужості. Мабуть, адмірал розчавлений. Гадаю, він сподівався звільнити короля. Який дурень.

— Це було б дуже люб’язно з боку його величності, особливо якби він забрав ще й короля Наваррського, чи не так?

— Ви читаєте мої думки.

— Я читатиму далі,— підморгує Генрієтта.— Може, вам прикро, що ваш кузен не поїхав, але ви задоволені, що Гіз залишився в Парижі.

— Справді? — я не знала цього. Сказати, що я задоволена,— не сказати нічого.

— Так,— заходить Генріх. Він ніколи не був у моїх апартаментах удень, ніколи відкрито не заходив через основні двері. Є щось хвилююче в цьому зухвальстві,— хвилююче і збуджуюче.

Шарлотта звільняє місце біля мене.

— Її милість має рацію,— я очікувала на усмішку, але обличчя Генріха похмуре.— Єретики нестерпні. Парижани не витримають цього. Якщо протестанти й надалі так поводитимуться, деяких із них виженуть з міста ще до кінця місяця.

— Не думайте про кінець місяця,— докоряю я. Не думайте про те, що буде після мого весілля.— Забудьте про протестантів з їхніми чудернацькими манерами та дивними запахами. Думайте лише про мене — я поплескую по своїй нозі. Генріх усміхається й витягається на сидінні, поклавши голову мені на коліна.

Дивлячись мені в обличчя, він каже:

— Так, будьмо щасливі.

— Як там маленький Генріх? — запитую я, накручуючи його волосся на пальці. Як не дивно, але, попри мою ненависть до дружини Генріха, я добре ставлюся до його дітей. Можливо, тому, що він їх обожнює. Його другому сину щойно виповнився місяць. Через жахливу спеку на тілі дитини з’явився висип.

— Йому вже краще.

— Йому було б іще краще, якби ви відіслали його з цього задушливого міста,— зауважує Генрієтта.— А вам було б краще, якби разом із ним ви відіслали і його матір.

Я пишаюсь тим, що Генрієтта віддана мені більше, ніж герцогині де Гіз — своїй власній сестрі.

— Можливо, після весілля,— відповідає Генріх.

На якусь мить мені здається, що він має на увазі моє весілля, і я неприємно вражена його байдужим тоном.

— Моя дружина навряд чи пропустить весілля своєї наймолодшої сестри,— веде далі він, даючи зрозуміти, що йдеться про шлюбну церемонію Марії Клевської.

— Я теж поплентаюсь до Бланді, аби подивитися на шлюбний ритуал єретиків,— відповідає Генрієтта.— Бідолашна Марі, за лічені дні вона стане принцесою де Конде. Хоча, може, й не треба співчувати їй: наразі модно брати шлюб із протестантами.

— Мене не обходить така мода,— голос Генріха сповнений огиди.

— Ось іще одне питання, герцогу, у якому ми не доходимо згоди,— я здригаюсь від знайомого голосу небажаного гостя. У дверному отворі стоїть мій кузен. Як же я шкодую, що, попри задуху, не зачинила двері!

Прибравши пальці з волосся герцога, я почуваюсь украй ніяково. Вочевидь, Генріх не збентежений — він залишає голову на моїх колінах, трохи розвернувши її, аби краще бачити мого кузена.

— Хіба ми погоджуємось бодай в одному питанні? — спокійно запитує він.

— Гадаю, ми погоджуємось в тому, що моя майбутня дружина — найчарівніша із жінок,— король Наваррський усміхається; зустрівшись зі мною поглядом, він каже так, наче нічого особливого не сталося.— Я збирався пограти в теніс і подумав, що ви захочете подивитися, але тепер зрозуміло, що ви маєте інші справи.

Моє обличчя палає від сорому. Я не знаю, куди подіти руку, якою перебирала кучері герцога.

— Я піду з вами, якщо бажаєте.

Навіщо я це сказала?

— Ні, не варто,— мій кузен поблажливо відмахується,— ви ще не раз побачите, як я перемагаю моїх людей у спортивних змаганнях, коли ваші нинішні розваги закінчаться,— він виходить.

Я приголомшена, а Генрієтта відкидає голову назад і сміється.

— Боже мій, це було неймовірно. Ніколи не сказала б, що король Наваррський здатен демонструвати таке самовладання, таку холоднокровність. Якої б думки ми не були про нього, цей учинок заслуговує на овації.

Генріх піднімає голову, недовірливо дивлячись на Генрієтту.

— Він боягуз. Він мав би битися зі мною.

— Ще б пак, який мудрий політичний хід,— Генрієтта дивиться на Генріха не менш недовірливо.

— Коли йдеться про захист честі, обережність недоречна.

— Це вельми конкретна й зрозуміла філософія, але вона не забезпечить довгого життя або високих державних посад.

— А як щодо вас? — Генріх повертається до мене.— Ви бачите щось захоплююче у витівці короля Наваррського?

— Звісно, ні. Мені ще доведеться виявити, чим узагалі може захоплювати цей чоловік.

Я кажу це тому, що не хочу об’єднуватися з Генрієттою проти мого герцога, але я не зовсім щира. Чесно кажучи, мені слід було б визнати, що мене вразило вміння мого кузена зробити з нас посміховисько в ситуації, коли посміховиськом мав виглядати він. Король Наваррський таки продемонстрував дивовижне самовладання. Якщо він не розгнівався, побачивши мене з герцогом у такій відвертій позі... Ця думка водночас нервує і дратує мене. Я хочу відігнати її. Хочу повернути невимушену атмосферу, яка панувала до появи мого кузена. Та настрій зіпсовано. Я усвідомлюю, що така моя доля. З кожним днем присутність короля Наваррського буде дедалі відчутнішою в моєму житті, у моїх апартаментах, у моїх думках. Він, або його привид, буде несподівано вриватися до мене, заважаючи нам із Генріхом нормально розмовляти, змушуючи нас почуватися незручно.

— Що ми робитимемо? — запитує Шарлотта, намагаючись послабити напругу.

— Молитися, аби дозвіл Папи на шлюб не прийшов,— похмуро каже Генріх.— Присягаюсь, якщо він надійде, я вб’ю двох єретиків замість одного.

Карл і мати повертаються примирені. Їхньому зближенню посприяло те, що радники його величності зустрілися в Монсо без адмірала. Головні воєначальники короля — Монпансьє, Невер, Косе й Анжу — одностайно підтримали мир, зміцнивши позиції матері. Позаяк Карл не звик протистояти стільком людям, він оголосив, що не має наміру воювати з Іспанією.

Отже, тепер мати лагідно усміхається йому та скрізь ходить за ним, тримаючи його під руку, як раніше робила це з Анжу.

Однак попри те, що обоє начебто заспокоїлися, всі інші, навпаки, втрачають спокій. Почасти в цьому винна спека. Хто може бути ввічливим, якщо Париж перетворився на розпечену піч? Але все серйозніше, як і казала Генрієтта. Забагато протестантів блукають залами Лувру й вулицями міста так, наче вони — рівня католикам. Це видовище страшенно дратує тих, хто дотримується істинної віри. Зі своїх амвонів священики таврують ганьбою «загарбників», незважаючи на гнів її величності.

При дворі Анжу та його друзі постійно сваряться з дворянами мого кузена. Спорт не сприймається як звичайна розвага. Під час тенісних матчів проливається кров. Спортивна боротьба більше нагадує справжні битви. Як і в місті, мати докладає всіх зусиль, аби розбурхані пристрасті вгамувалися. Коли у неї виходить погано, вона запевняє, що все це триватиме недовго: на день мого весілля Карл скасував усі офіційні заходи, а за два дні після церемонії вся свита переїде до Фонтенбло, оскільки вагітній дружині короля потрібні кращі умови.

Я плачу щодня. Учора ввечері розплакалася в ліжку з Генріхом — герцог так розхвилювався, що я боялася, що він схопить кинджал і в самій сорочці помчить Лувром у пошуках мого кузена. Така відсутність самоконтролю налякала мене. Як би мені не хотілося ухилитися від шлюбу з королем Наваррським, я не можу бажати йому смерті. Не лише через докори сумління. Смерть мого кузена від руки Генріха означатиме смертний вирок і для мого коханого. Я заспокоїла мого герцога і змусила його присягтися, що він стримуватиме свій гнів і не вдасться до насильства. Проте я не можу вплинути на його ненависть і на його роздуми. Коли ми на публіці, очі Генріха завжди прикуті до короля Наваррського.

— Якби я не знала, що жахливе завдання доручили мені, я подумала б, що це герцог мусить звабити короля Наваррського,— жартує Шарлотта, затуливши рота долонею.

Ми зібралися в апартаментах короля, чотири дюжини жінок і чоловіків — найшляхетніших дворян зі свити мого брата та кузена. На перший погляд здається, що всі приємно проводять час. Мій кузен грає в кості з королем. Гіз тиняється туди-сюди, витріщаючись на нього.

— Той самий випадок, коли спокійніший вираз обличчя більше личив би Гізу. Насправді, Марго, йому пішло б на користь, якби ви переконали його опанувати себе,— каже Генрієтта.— Його милість витратив багато часу на повернення королівської прихильності; з його боку нерозумно шкодити собі, ображаючи принца, якого ваша мати та брат бажають обіймати.

Я знизую плечима й одразу кляну себе, адже цей жест нагадує мені мого кузена.

— Я не можу змінити Генріха. Він кохає мене, а відтак ненавидить короля Наваррського.

— Йому доведеться терпіти так само, як і вам довелося терпіти товариство моєї сестри,— відповідає Генрієтта.

Король Наваррський переможно скрикує; один з його друзів плескає його по плечу. Цей чоловік постійно поряд із ним. Сеньйор де Піль? Ніяк не запам’ятаю імена протестантів — мабуть, тому, що не дуже прагну їх знати. Мій кузен підводиться. Шарлотта зітхає і вчиняє так само.

— Побажайте мені удачі,— каже вона, перш ніж покинути нас і розпочати метушню біля нього.

— От дурненька, просить мене побажати їй удачі. Мені самій не щастить,— кажу я.

— Вам не потрібна удача, адже ви маєте красу і розум,— нахилившись наді мною та Генрієттою, мій брат Франциск простягає мені лютню й усміхається.— Ви зіграєте для мене?

Я беру інструмент і усміхаюсь у відповідь.

— Авжеж.

Франциск сідає на підлогу переді мною. Я починаю грати й тихенько співати. Мій голос приваблює Генріха, немов поклик сирени. Він зупиняється за моєю спиною й по-власницьки стискає моє плече. Принц де Конде каже:

— Кузене, ви пропустите виставу.

Мій кузен відвертається від Шарлотти, з якою мило шепотівся. Не зрозумівши справжнє значення слів Конде й побачивши мене з лютнею в руках, він каже:

— Вибачте, пані, ви граєте для нас?

— Я граю для будь-кого, хто слухає.

— Яка привітна жінка,— усміхається Конде, але в цій усмішці немає тепла.— Герцогиня де Валуа не дуже перебірлива. Вона розважатиме всіх гостей.

Генрієтта різко вдихає і торкається моєї ноги. Рука Генріха міцніше стискає моє плече. Однак на мій захист кидається Франциск. Підстрибнувши, він каже:

— На що ви натякаєте, пане?

Король Наваррський торкається руки Конде. Принц ігнорує його.

— Ходімо надвір, і я буду відвертим.

— Залюбки, пане, тільки хай спершу нам принесуть мечі. Коли ви скажете те, що хотіли, я швидко впораюсь із вами.

Протестант, у якому я таки розпізнаю сеньйора де Піля, сміється. Поза сумнівом, така реакція викликана тим, що Франциск — недосвідчений воїн, а принц загартований у боях. Цей сміх — помилка. Розлючений, Франциск крутить головою в пошуках кривдника. Не знайшовши його, він звертає погляд до Карла.

— Брате, якби ці гугеноти не були вашими гостями, я вбив би їх усіх — ніхто не сміє глузувати з честі та талантів Валуа.

— А я охоче допоміг би вам,— голос Генріха над моїм плечем лунає тихо, але не настільки, аби король і принц де Конде не почули його.

— Мені не до вподоби ваші жарти,— відповідає Конде.— Ми маємо стільки ж чоловіків, скільки й ви, і жоден із нас не здався.

Остання фраза — камінь у город Анжу, адже, згідно з чутками, він убив батька принца лише тоді, коли той потрапив у полон. Усім присутнім перехоплює подих.

Анжу, який до цієї миті лежав у кутку з Сен-Мегреном і насолоджувався виставою, підхоплюється й обіймає мого молодшого брата за плечі на знак єднання, до якого він зазвичай не схильний.

— Брате, коли ми накажемо принести мечі,— каже він,— треба буде пошукати в стійлі віслюка.

Конде робить крок у бік Анжу, але лише один: йому заважає Карл, який хутко опиняється поруч.

— Ви всі показалися? — кричить він.— Жадаєте смерті? Гаразд, але запам’ятайте: я — король. Ви помрете, коли й де я накажу. Не тут і не зараз.

Він по черзі дивиться на супротивників. Король Наваррський знову торкається рукава Конде, цього разу успішно. Чоловік відступає. Карл схвально киває, після чого пронизує поглядом Анжу та Алансона. Франциск підходить до Гіза за моєю спиною. Анжу дарує Конде останню уїдливу усмішку й повертається до Сен-Мегрена.

— Я втомився від французів, які вбивають французів,— оголошує король.— Адмірал має рацію: я мушу відправити вас усіх битися з іспанцями. Здається, лише так я досягну миру.

Усівшись, він хапає келих, вихиляє його й просить Марі налити ще.

Анжу в своєму кутку ледь помітно усміхається. Я знаю, про що він думає: ось що можна розповісти матері, аби Карл втратив її прихильність.

Конде приєднується до групи протестантів, які до цієї сварки грали в карти. Він плескає по плечу одного з них, і йому негайно звільняють місце.

— Граємо,— каже принц. Тасування колоди порушує тишу.

— Правильне рішення,— мовить Карл.— Повернімося до приємніших занять.

Наблизившись до мене, мій кузен усміхається.

— Здається, сьогодні я знехтував своїми обов’язками — і подивіться, до чого це призвело. Якщо ви продовжите грати, я приділю вам усю мою увагу.

Я аж ніяк не бажаю уваги мого кузена, але, з іншого боку, не бажаю, аби вечір закінчився образами або бійками. Тож я усміхаюсь і піднімаю лютню з колін. Коли я починаю грати, Генрієтта підводиться.

— Це місце ваше, пане,— каже вона королю Наваррському. Потім обертається до Гіза.— Брате, візьміть мене на прогулянку. Гадаю, ми обоє перегрілися.

Я відчуваю, як герцог прибирає руку з мого плеча.

Щойно він виходить із моєю подругою, мій кузен каже:

— Довкола так багато Генріхів, що можна заплутатися. Тому я буду відвертим. Я не ображатиму вас, як мій кузен Конде. І я — не ваш брат, який використовує всіх у власних інтересах. Запам’ятайте, що я відрізняюсь від них, але не плутайте мене і з герцогом де Гізом. Саме я — той чоловік, який одружиться з вами за кілька днів.

— Пане, жодної плутанини немає, мені все зрозуміло. Думка про наш шлюб не дає мені спати ночами.

Ходять чутки, що дозвіл від Папи й досі не прийшов попри те, що залишаються лічені дні до моїх офіційних заручин і весілля: З легким серцем я вирушаю на пошуки Карла. У мене ніби крила виростають. Я мушу знати правду. Я майже біжу, коли звертаю в коридор і натикаюсь на мого кузена — він без камзола, з розстебнутим коміром.

— У вас дуже щасливий вигляд,— зауважує він, уклоняючись мені й змушуючи мене зупинитися.

Я не знаю, що відповідати. Я справді щаслива, але навряд чи можу розкрити причину, не образивши його.

Я завважую, що він посміхається. Це дає мені підказку, як ухилитися.

— Ви теж.

— Я щойно покинув вашого брата Анжу. Він кляне спеку за те, що програв мені в теніс.

Я посміхаюсь, уявивши цю сцену.

— Невже ми радіємо разом? — грайливо каже мій кузен.— Гадаю, так. Насмілюсь висловити надію, що таких оказій буде багато.

Я не поділяю цю надію, але перечити немає сенсу.

— Я хочу бачити вас щасливим,— це правда. Мій кузен аж ніяк не є моїм улюбленцем. Проте поспілкувавшись із ним ближче, я вважаю його приємнішим, ніж раніше. І на відміну від багатьох людей з мого оточення, він ніколи не намагався навмисно шкодити мені.— Мене дуже тішить, що ви перемогли Анжу.

— Розгромив,— підтверджує він — самовпевнено й дражливо водночас.

Я тихо плескаю в долоні.

— Що ганебніша поразка, то краще.

Він серйозно дивиться на мене, наче шукає відповідь на важливе питання.

— Знаєте, попри те, що в дитинстві я провів чимало років при дворі, а згодом моя мати докладно повідомляла мені, що тут відбувається, я виявив багато несподіванок. Мене здивували майже всі ваші родичі.

— Охоче вірю.

Я сміюсь від думки про те, як Жанна Наваррська могла мене описувати. Безперечно, вона лестила мені не більше, ніж моя мати лестить королю Наваррському, коли його немає поряд. Вона називає його «селянином». Цікаво, коли вона почне звертатися до нього «друже мій». Тоді всі зрозуміють, що мати вважає його дурнем, адже саме цим звертанням вона зазвичай виставляє людину на посміх. Але він не зрозуміє. Мені неприємно думати, що мати гратиме в такі ігри з моїм кузеном без його відома.

— Ваша величносте,— я простягаю руку й торкаюсь його рукава, уперше я торкнулася його з власної волі, коли цього не вимагав етикет,— я не знаю, які у вас придворні і які звичаї панують при вашому дворі. Судячи з вашої поведінки, можна дійти висновку, що ваші піддані щирі та прямолінійні.

— Я сприйматиму це як комплімент.

— Сприймайте як завгодно. Але пам’ятайте: Валуа дуже мінливі. Не вірте власним очам — інакше вас обдурять або навіть гірше.

— Я не переймаюсь, якщо мене вважатимуть ідіотом, адже знаю, що це неправда.

Я зазираю в спокійні темно-сірі очі мого кузена. Ніякий він не ідіот. Я киваю.

— Безпечніше, коли вас недооцінюють.

— Ваші родичі недооцінюють багатьох людей, включно з вами,— вимовивши ці слова, він почувається якось незручно, наче сказав щось зайве.

Я теж почуваюсь незручно: мене дратує його проникливість, істинність його спостережень, а особливо — невимушеність нашої розмови. Так могли б спілкуватися люди зі спільними інтересами. Але ми не маємо нічого спільного. Так могло б спілкуватися подружжя — дуже недоречне відкриття у мить, коли я радію, що його Святість може заборонити наш шлюб.

Я швидко змінюю тему, і мої думки повертаються до пошуків Карла.

— Його величність був на тенісному матчі?

— Він вийшов одразу після мене. Його покликала пані Катерина.

— Я піду до нього, а ви...

— Я йду митися.

На щастя, мій кузен не пропонує супроводити мене. Я дивлюсь, як він віддаляється, доки зовсім не зникає з поля зору.

Мати з Карлом можуть бути де завгодно, але її величність завжди надає перевагу своїм апартаментам. Спробую потрапити до схованки.

Відкриваючи потаємні двері, я думаю, чи пам’ятає Анжу, що показав мені спостережний пост. Даремно він це зробив. За дверима — невеличкий прохід, яким треба просуватися тихо. Я обережно повзу вперед. Перш ніж я щось бачу, до мене долинають голоси.

— Зволікання послабить наші позиції. Я не допущу цього. Накажу кардиналу де Бурбон допомогти нам.

Я притискаюсь до однієї з широких щілин, вирізьблених саме для таких цілей. Похмурий, Карл сидить, схрестивши руки на грудях. Мати ходить туди й сюди довкола нього.

— Не можна бути впевненими, що він погодиться,— каже вона.— Кардинал підкоряється Його Святості. Якщо він довідається, що ми не отримали дозвіл, він не захоче накликати на себе гнів Григорія навіть заради задоволення свого короля.

— Тоді я затримаю його у Вінсені і знайду когось іншого для проведення церемонії.

— Ув’язнити дядька нареченого — не найліпший спосіб влаштувати весілля. І хто його замінить? Кардинал Лотаринзький? Навряд.

Отже, чутки виявилися правдою!

— Що ж нам робити? Григорій не кращий за Пія. Він оголошує про свою готовність піти мені назустріч, але це брехня, адже він висуває такі умови, які ми не виконаємо, і йому це відомо. Можете уявити, як мій кузен схиляється переді мною на коліна і приймає католицьку віру? Він не настільки палко бажає одружитися з Марго. Сумніваюсь, що навіть адмірал переконав би його. І що? Дозволити Папі правити Францією?

— Ні. Ви покажете Його Святості, що лише ви правите у своєму королівстві. Ви не замикатимете в чотирьох стінах його кардиналів і не доводитимете ваші права в наступному листі — натомість ви обійдетеся без його дозволу.

— Ви ж щойно сказали, що кардинал де Бурбон не погодиться нам допомогти, якщо дозволу не буде.

— Погодиться, якщо вважатиме, що він ось-ось надійде.

— Але ваші шпигуни повідомляють, що його немає.

— Мої шпигуни кращі за шпигунів його превелебності. Увесь двір це знає. Відтак, якщо ви скажете кардиналу, що посланець із Рима прямує до Парижа, ніхто не спростує ваших слів. Кардинал заспокоїться, і ці огидні чутки розвіються.

Карл задумливо торкається рукою підборіддя. Уявляю, які дикі варіанти він розглядає: обдурити представників Святої Церкви; здійснити шлюбну церемонію, яка без необхідного дозволу стане порушенням канонічних законів...

— Так! — Карл підстрибує.— Я зроблю це. Хіба я не давав обіцянку Жанні Д’Альбре? Хіба я не сказав їй: якщо Папа поводитиметься недоречно, я візьму Марго за руку й сам обвінчаю з Генріхом?

— Ви обіцяли,— мати киває, її щоки заливає рум’янець задоволення.— А я обіцяла вам, що не дозволю Його Святості стати на заваді вашим планам. Я звелю губернатору Ліону затримувати всіх посланців із Рима, доки шлюб вашої сестри не буде освячено.

Карл сміється.

— Зробіть це! Зчиниться неабиякий скандал, якщо офіційна відмова надійде, коли наша сестра стоятиме перед вівтарем або коли вона з моїм кузеном перейдуть до консумації шлюбу.

— Треба поспішати — ми маємо поширити звістку, що дозвіл уже везуть, доки Гіз, Філіп Іспанський або, борони Боже, ваша сестра не дізналися правду.

Надто пізно, мати. Я знаю правду. Вона стане мені в пригоді. Я сповзаю на підлогу. Схованка така тісна, що я впираюсь колінами в груди. Я завмираю в цій позі. Я не плачу. Мене охоплює такий жах, що сліз немає.

Що я можу зробити? Викрити Карла публічно? І що далі? Брехун не зізнається у своїх гріхах лише тому, що його звинуватили. З іншого боку, кидати виклик Карлу небезпечно. Він дуже ніжно ставиться до мене. Я не зруйную його почуття безглуздими проханнями. Я бачила його обличчя й чула його розгніваний голос, коли він засуджував упертість Папи. Цього достатньо, аби розуміти, що його рішення щодо мого весілля незмінне. Насправді я впевнена, що він радше підтримав би протестантський ритуал, ніж відмовився від свого задуму. Я здригаюсь. Якщо мене примушують вийти заміж, я щонайменше маю право на католицьку церемонію. Будь-які інші варіанти — єресь. Відтак, я не викриватиму брехню Карла й продовжу підготовку до весілля, удаючи, ніби вірю в неіснуючий дозвіл.

Я заплющую очі, поринаючи в порожнечу, де немає жодних думок. Потім у моїй голові лунає голос Генріха. Він розповідає мені про битву. Я дражню його, тому що він захопив місто з другої спроби, а він наполягає, що це не ганьба, і пояснює, як перша поразка може допомогти воєначальнику здобути перемогу під час другого штурму. Якась невиразна думка починає набувати форми. Є інша причина провести моє жахливе весілля за католицьким обрядом. Шлюб, який освятили, а згодом визнали незаконним через неприпустимість союзу між близькими родичами, можна розірвати. Якою б слабкою не була ця надія, я чіпляюсь за неї.

Я мушу капітулювати зараз, аби перемогти пізніше. Але я здамся не повністю. Я згадую день прибуття короля Наваррського й мою обіцянку про те, що моя рука — єдине, що він цілуватиме. Я згадую обіцянку Генріху не спати з моїм чоловіком. Ось моя наступна битва. Я мушу знайти спосіб дотримати слова й не стати дружиною тілесно. Сьогодні ми з кузеном розмовляли як друзі — ось цим я скористаюсь. Король Наваррський розумний; він уже збагнув, що потрапив до зміїного лігва. Можливо, його влаштує, якщо принаймні одна з цих змій його не кусатиме.

Це наша остання ніч перед тим, як я стану заміжньою жінкою. Генріх приходить до мене, сповнений кохання й гніву водночас. Він оволодіває мною так, наче захоплює місто — брутально й безжально. У всіх наших діях, у всіх наших словах відчувається розпач. Таємниці, які я присяглася нікому не відкривати, важким тягарем лягли на мої плечі.

— Нічого не зміниться,— кажу я, масажуючи йому спину, поки він сидить оголений, зігнувшись біля мого ліжка.

— Маргарито, не розмовляйте зі мною, як із дитиною або дурнем. Я не дитина й не дурень.

— Я знаю,— я сідаю поруч.— Подумайте: що змінила між нами принцеса де Порсіан? Нічого.

— Вона жінка. Які права вона має на мене, навіть якщо насмілиться вимагати їх?

— Я пообіцяла вам, що деякі права я ніколи не надам королю Наваррському — байдуже, чоловік він мені чи ні.

— Так, обіцяли,— на мить він обхоплює голову руками, занурюючи пальці в золотисте волосся, яке я так люблю. Коли він переводить погляд на мене, його очі все ще сповнені відчаю.— Я вірю, що ви присягалися від щирого серця. Але те, що ви плануєте, і те, що дозволить Генріх де Бурбон...— він замовкає.

Я намагаюсь бути безтурботною. Однак я думала про це. Мій кузен не схожий на деспотичного чоловіка, але він неодноразово давав зрозуміти, що після весілля мені доведеться скоритися його волі.

— Не розумію Його Святість. Він обіцяв...— Генріх уривається.

Не сумніваюсь, що Лотаринзький Дім плів інтриги, добиваючись заборони мого шлюбу. Якщо кардинал Лотаринзький розмовляв із Папою, чому мій коханий не розповів мені про це? Мабуть, боявся обнадіювати.

— Не зважайте на якісь там обіцянки,— я стискаю його руку.— Кожного з нас зраджували ті, кому ми довіряли. Головне, що ми не зрадили одне одного — усе інше можна витримати.

— Справді? Як мені витримати ваші заручини, а завтра ввечері дивитися, як вас відводять до палацу архієпископа? Як? Як мені стояти в темряві, шукати ваше вікно й знати, що ви не спустите драбину? А наступного ранку... Я навіть говорити не хочу про те, що буде.

Я розумію, що він має на увазі. Хіба я не відчувала таке ж бездонне горе в день його весілля? Проте я витримала і пережила це, тож і він мусить зібратися з силами. Він мусить бути сильнішим за мене. Його скарги, попри їхню зворушливість, дратують мене. Може, йому варто заспокоювати мене, враховуючи, що я єдина з нас, хто дає обітницю, яку непросто виконати? Я не промовляю це питання вголос так само, як і промовчала про те, що дозвіл від Папи — вигадка.

— Чого ви хочете від мене? — питаю я.— Якщо я відмовлюсь узяти шлюб, я померла для вас. Не мине й тижня, як я захворію або помру; якщо ж цього не станеться, мене замкнуть у монастирі до кінця моїх днів,— я здригаюсь, уявивши, як мене віддають служити Богу проти моєї волі: вбрання черниці перетворить мене на темного птаха в клітці.

— Краще монастир, ніж король Наваррський.

Я приголомшена. Я ніколи не просила цього чоловіка відмовитися від майбутнього заради мене. Навпаки, я благала його покинути мене, аби він мав змогу зберегти своє положення при дворі. Я запевняю себе, що його вустами говорять гнів і виснаженість.

— Ви серйозно, Генріху?

Він відвертається. Якусь хвилину ми мовчки сидимо, і моє збентеження зростає.

— Ні,— зрештою каже він, звертаючи до мене погляд і цілуючи мені руку.

Я видихаю, хоча не усвідомлювала, що затамувала подих.

— Кажуть, ваш кузен має намір припинити жалобу в день весілля. Тоді я носитиму жалобне вбрання замість нього. Ви легко впізнаєте мене серед натовпу придворних у Соборі Паризької Богоматері. Я буду єдиним чоловіком, убраним у чорне.

— Обережно, пане,— навіть у таку мить я не втримуюсь і дражню його,— вас можуть прийняти за одного з протестантів короля Наваррського.

Він не посміхається.

— Вам не вдасться розсмішити мене сьогодні, Маргарито. Бажаєте сміятися сама?

— Ні. Але й плакати я не збираюсь. У нашому розпорядженні кілька годин перед тим, як ви маєте піти. Не треба проводити їх у печалі, немов на похороні. Не думайте про майбутнє, яке ми не можемо змінити,— краще віддамося нашій незмінній всепоглинаючій пристрасті.

Я сідаю йому на коліна й нахиляюсь поцілувати його. Спершу він не реагує, але потім відповідають його губи, а слідом за ними назустріч мені рухаються його стегна.

Глава 17 18 серпня 1572 — Париж, Франція

підхоплююсь на ліжку. Промені сонця заливають мою кімнату. Ні, не мою кімнату — ці апартаменти належать його милості архієпископу. Великий Боже, я пригадую, який сьогодні день, і шкодую, що прокинулася,— краще б мої фрейліни знайшли мене мертвою.

Я захлинаюсь плачем.

Дещо перелякана, Жийона наближається до мене з моїм сюрко в руках. За її спиною сонце зазирає у вікно — здається, воно високо стоїть у небі. Учора я довго не могла заснути. Невже, зрештою, я проспала останній ранок моєї свободи?

— Котра година? — запитую я, витираючи очі кулаками, немов дитина.

— Минула одинадцята, ваша високосте.

Мене охоплює паніка, таке враження, ніби до горла підступає жовч.

— Я принесла вам сніданок.

Мене нудить від самої думки про їжу.

— Скільки часу залишилося?

— Менше двох годин.

Не мине й двох годин, як прийде жінка, відповідальна за підготовку до шлюбної меси. Нестерпно уявляти, як дюжина фрейлін метушитиметься навколо мене, сміючись і розважаючи одна одну.

Пронизливе томління, яке я відчувала минулої ночі, повертається. Учора мене привела сюди вся моя родина. Вони залишили мене саму в палаці архієпископа, і я була сама, коли лежала без сну. Як я жадала Генріха! Якби ж я могла побачити його зараз і нагадати собі, що мені все ще є заради чого жити. Але я не насмілююсь запитати про нього. Я побачу його в товаристві людей, яких він зневажає. Мій коханий мусить супроводжувати кортеж короля Наваррського, оскільки виконує свої обов’язки.

— Я воліла би вбратися в чорне,— кажу я Жийоні, згадавши слова Генріха про його костюм. Я угортаюсь у сюрко, наче зараз розпал зими, а не спекотний серпневий день.— Де моя перука?

Жийона здивована. Маленький сюрприз для неї. Зазвичай я не ношу перук, якщо точніше, відтоді, як Генріх сказав, що йому не подобається, як вони виглядають на мені. Проте мені надіслали спеціальну перуку для весілля. Як і все інше, її обирала мати, прагнучи створити мені образ відповідно до її мети.

Жийона відкриває великий шкіряний футляр і виймає перуку. Світлі чудернацькі кучері — чудовий вибір. Така перука допоможе мені змиритися й запевнити себе, що заміж за короля Наваррського виходить не жінка Марго, а Маргарита — герцогиня де Валуа, французька принцеса.

Служники з моїм елегантним убранням приходять раніше, ніж я гадала. Жийона допомагає мені одягти сорочку з високим, оздобленим мереживом коміром, який обрамлятиме мою голову. Вона тримає моє позолочене взуття, коли з’являється Генрієтта.

Глянувши на моє обличчя, вона каже:

— Ваш наречений припиняє жалобу заради весілля, але я бачу, що ви вирішили інакше.

Я ударяюсь у сльози. Відтоді, як я прокинулася, я пролила стільки сліз, що й не злічити.

Моя подруга хитає головою:

— Гаразд, краще виплакатися зараз. Коли ви будете вдягнені, можете зіпсувати сукню.

— От і добре,— сердито відповідаю я.

— Нещастя — не привід виглядати погано. Пам’ятайте: герцог дивитиметься на вас, причому набагато частіше за вашого чоловіка.

Заходить Клод у компанії баронеси де Рец.

— Скажіть усім, що вони вільні,— наказую я баронесі. Хай моє горе бачать якнайменше свідків.

Затискаючи мене в корсаж, так рясно прикрашений коштовностями, що його вага могла би придавити тендітнішу жінку, моя сестра робить слабку спробу втішити мене.

— Фіолетовий оксамит гарно підкреслює колір вашої шкіри.

Не втримавшись, я розвертаюсь до свічада. Мене зробили одним із державних символів — на моїй сукні вишили стільки золотих лілей, що мене можна прийняти скоріше за королеву Франції, ніж за майбутню королеву Наваррську.

Коли мене відводять до туалетного столика, я заглиблююсь у власні думки, поки фрейліни фарбують мені обличчя, а Жийона підколює моє волосся шпильками, готуючись закріпити вуаль.

— Це поліпшить їй настрій,— іронічний голос Генрієтти привертає мою увагу. Герцогиня тримає тацю, на якій лежить дивовижної краси намисто. Його прикрашають величезні рубіни та діаманти, а між ними, немов сльози, сяють перли розміром із виноградину.— До нього додається така ж сама тіара,— Генрієтта наказує баронесі де Рец відкрити іншу скриньку.

— Подарунки від нашого брата,— поспішає уточнити Клод, наче боїться, що я подумаю, що коштовності надіслав мій кузен. Даремно боїться. Я знаю, яким вбранням і прикрасам надає перевагу мій майбутній чоловік. У нього жахливий смак. Такий неуважний дворянин ніколи не обрав би подібні подарунки.

Коли Клод нахиляється застібнути намисто, Генрієтта шепоче:

— Намисто добре пасує до вашої сукні, але уявіть, як чудово воно виглядатиме на оголеному тілі. Ви маєте продемонструвати це Генріху,— я знаю, якого Генріха вона має на увазі, але все одно здригаюсь від думки, що мій кузен колись може побачити мене оголеною.

Коли на мене одягають перуку й корону, я знову підводжусь, даючи змогу Жийоні загорнути мене в горностаєву накидку. Інші фрейліни чекають, кожна тримається рукою за мою мантію з величезним шлейфом. Щойно вони закріплюють мантію на моїх плечах, заходить мати.

— Дочко,— вона вітає мене коротким кивком голови. Розвернувшись до Генрієтти, питає.— Вона готова?

Я захлинаюсь сльозами. Не можу втриматися. Я роблю те, що бажає її величність,— виходжу заміж за мого огидного кузена, але все одно не можу дочекатися від матері слів любові та підтримки.

— Пані, невже вам нічого сказати вашій доньці у день її весілля? — схлипую я.

— Годі плакати,— велить вона.— Ми витратили півмільйона екю, аби ви мали королівський вигляд. Хочете все зіпсувати червоним носом?

У парадній залі чекає мій кортеж. Карл здається недоречним на чолі свити з-понад сотні придворних дам. Багато поглядів прикуто до мене, але, здається, більшість придворних зацікавлені деталями мого вбрання. Лише дружина короля дивиться мені просто в очі. Вона підбадьорює мене усмішкою. Мати відводить мене до короля, після чого займає своє місце. Довкола нас чути збуджений шепіт, але ми з братом не промовляємо ані слова. Лунають сурми.

— Сигнал! — моя сестра Клод не єдина, хто каже це, але я чую саме її.

Фрейліни, які несуть мою мантію, квапливо розгортають її. Тепер мене відділяє близько чотирьох метрів від моєї матері та сестри. Навіть якщо в останню хвилину вони спробують звернутися до мене з порадами або заспокійливими словами, я все одно їх не почую.

Двері зали відчиняються, і я бачу, що ворота палацу теж відчинені навстіж — таке враження, ніби переді мною — безодня сліпучого білого світла. Коли ми рушимо з місця, я не побачу нічого за порогом. Чи відчуває те ж саме в’язень у день страти? Коли його витягають із темниці, він бачить світло (зазвичай це символ добра й чистоти), але він знає, що приречений, і для нього це ознака загибелі.

Опинившись надворі, я налаштована тримати себе в руках. Я докладу всіх зусиль, аби сльози, які я проливала в моїх апартаментах, були останніми, доки мене не залишать на самоті.

Замружившись від променів сонця, я стою на дерев’яному помості, що з’єднує палац архієпископа з воротами Собору Паризької Богоматері. Унизу з’являється кортеж більший за мій. Герольди, убрані в камзоли, розшиті державними емблемами Франції, й королівські охоронці з сурмами й кимвалами очолюють величезну королівську свиту, озброєну алебардами. Відблиск сонця на зброї знову викликає в моїй уяві образ ката в каптурі. А ось і мій особистий кат. Він стоїть між Анжу та Алансоном, убраний у жовтий атласний костюм, рясно прикрашений сріблом і перлами. Вбрання моїх братів нічим не відрізняється. Невже мій кузен не бачить, що припускається помилки, одягаючись так само, як і вони? Мої брати високі, темноволосі, з виразними рисами обличчя. Жовтий їм пасує. Натомість король Наваррський має хворобливо блідий вигляд.

Мій наречений зустрічається зі мною поглядом. Що я бачу в його очах? Надію? Недовіру? Мені байдуже. Я шукаю очима Генріха. Неважко здогадатися про релігійні переконання кожного дворянина з королівської свити: на відміну від мого чоловіка, його товариші по вірі, очевидно, не відмовилися від жалоби. Я ледве стримую сміх: я мала рацію, коли дражнила Генріха,— він зливатиметься з протестантами. Проте виявилося, що він змінив рішення вбратися в чорне. Коли я помічаю його біля похмурого принца де Конде, він блідий, як смерть, але вбраний у сріблясто-рожевий костюм. Його очі сповнені люті, й вони не відриваються від мене, доки кортеж не просувається вперед.

Здається, ми чекаємо вічність. Урешті-решт настає наша черга. Коли ми проходимо, безліч облич повертається до нас. Чимало роззяв спостерігають із вікон і дахів. Однак особливої радості ніхто не виявляє. Сподіваюсь, моя мати це бачить. Упевнена, що люди мого кузена все розуміють. Деякі з них збилися в окремі групи, їхні очі насторожені, їхні усмішки фальшиві. Вони знають: попри те, що король Карл виявляє однакову прихильність до католицьких і протестантських підданих, парижани не настільки одностайно їх підтримують.

Перед воротами Собору король підводить мене до мого кузена, той простягає руку. Я ігнорую його жест і руки не подаю. Поки фрейліни поправляють шлейф моєї мантії, мої родичі займають свої місця. Так само вчиняє і кардинал де Бурбон. Він дуже скромно вбраний: на ньому звичайне облачення. Таким було бажання матері короля Наваррського. Кардинал починає церемонію, і я начебто непритомнію: задихана від спеки, зачарована його голосом, я навіть не прислухаюсь до його слів. Потім я чую голос мого кузена. Кардинал знову щось говорить. Аж раптом западає тиша. Карл робить крок уперед і вельми брутально штовхає мене в плече. Ошелешена, я усвідомлюю, що не відповіла кардиналу.

— Згодна,— бурмочу я.

Жалюгідна відповідь, але я підтвердила мою згоду, і цього достатньо. Я дивлюсь на зображення над головою кардинала. Це сцени зі Страшного суду: архангел Михаїл зважує душі померлих і вирішує їхню долю залежно від того, яким було їхнє земне життя. Цієї миті я низько оцінюю мої шанси потрапити до раю, адже я взяла шлюб із єретиком, порушивши канонічний закон. Уся церемонія триває на диво недовго, враховуючи, що йдеться про ритуал, який має змінити моє життя. Однак я радію. Близькість мого кузена нестерпна. Не знаю, можливо, причиною є цілковита фальш нашого союзу. Віднині він має стати для мене близькою людиною, найдорожчою й найважливішою за всіх, крім короля — мого брата. Проте цього не трапиться. Мене тішить, що невдовзі ми розійдемось. Я благословляю Жанну Д’Альбре з її нескінченними умовами, завдяки яким мій кузен не може бути присутнім на нашій шлюбній месі.

На жаль, перш ніж я зможу насолодитися цією паузою, я змушена прийняти його руку. Поки ми прямуємо до темної й холодної церкви, довкола нас лунають фанфари. На помості, що відділяє неф від хору, до нас приєднується Анжу, який замінить мого кузена під час меси. Зазвичай я вперто відмовляюсь від руки Анжу. Сьогодні я залюбки погоджуюсь. Мабуть, він здається меншим із двох лих. Хоча ні. Відверто кажучи, якщо порівнювати його з моїм кузеном, мій брат підступніший. Нічого не вдієш, боюсь, у моєму новому житті лиха буде забагато.

«...factum est, et habitavit in novis et vidimus gloriam ejus, gloriam quasi unigeniti a Patre, plenum gratiae et veritatis. Deo gratias».

Меса добігає кінця. Кардинал де Бурбон і Єпископ Діня не встигають спуститися з вівтаря, як хтось поспішає привести мого кузена. Я замислююсь, чи усвідомлює він недоречність своєї поведінки, коли гомонів зі своїми приятелями в монастирі, чи усвідомлює він, що всі чули їхні гучні розмови та сміх, і це викликало загальний подив і ворожість. Коли він наближається до мене, я не бачу на його обличчі жодних ознак збентеження. Я готова взяти його під руку. Натомість він без попередження стискає мене в обіймах. Я напружуюсь, але він пригортається щільніше й шепоче:

— Ми маємо показати королю Франції те, за що він заплатив,— символ нового кохання між протестантами й католиками. Не заперечуєте?

Коли ми спускаємось уздовж нефа під звуки органа, я відповідаю:

— Ми справді виступаємо символом, пане, але не ідеалів Карла: ми — символ брехні. Подружжя, що усміхається натовпу, удаючи щастя, дуже схоже на мир, який існує лише на папері, а не в серцях людей.

— Серця важко змінити. Учинки важливіші за них. Нам не обов’язково любити, аби навчитися не вбивати одне одного.

Я міркую над тим, кого він має на увазі — французьких протестантів і католиків або нас обох.

За нашої відсутності залу палацу встигли розкішно прикрасити. Ми сидимо на почесних місцях біля короля. Таке враження, що це Карл одружився. Він сяє від задоволення. Ледве я вмощуюсь, він палко цілує мою руку.

— Сестро, сьогодні великий день. Я наказав відчинити всі вікна, аби містяни чули, як ми святкуємо.

Глянувши на гостей, я завважую, що вони не виявляють особливої радості та веселощів, але мені не вигідно висловлювати цю думку. Королівська прихильність понад усе.

— Брате,— відповідаю я, у свою чергу підносячи його руку до моїх вуст,— попри те, що я стала дружиною короля Наваррського, сподіваюсь, ви розумієте, що передусім я залишаюсь вашою сестрою. Благаю вас не викидати мене з вашого серця й надалі любити так, як я люблю вас.

— Авжеж! Король Наваррський може пригортати вас до серця, але це не означає, що я викину вас із мого серця,— Карл жваво нахиляється до мого кузена.— Кузене, я віддав вам найцінніший скарб, і йдеться не про її посаг, а про неї саму. Пообіцяйте дбати про неї, як завжди дбали її брати. Інакше я буду незадоволений.

— Ваша величносте, обіцяю вам ставитися до моєї дружини з усією повагою й турботою, до яких вона звикла.

Я пильно вдивляюсь у його обличчя, намагаючись визначити, чи він навмисно знущається. Проте погляд мого кузена ніжний.

Приносять перші страви. Я нічого не кажу кузену, а він нічого не каже мені. Час від часу Карл припиняє жувати й красномовно нахвалює всіх і все. Коли на тарілках нічого не залишається, король оголошує:

— Я приготував чудовий сюрприз,— він робить знак двом офіцерам. Заходять герольди з тацями, повними золотих медальйонів. Юнаки починають розкидати їх гостям. Карл підкликає одного з герольдів, і він підходить до нас зі своєю тацею.— Візьміть один,— велить Карл.

Я беру медальйон. У центрі вигравіювано ягня, що згорнулося клубочком біля розп’яття. На зображенні видно напис: «Я несу вам мир».

— Переверніть,— підказує мій брат.

На зворотній стороні я бачу мої ініціали, переплетені з ініціалами мого кузена,— відверте свідчення того, що я — ягня, принесене в жертву задля підтримання дворічного миру.

Карл усміхається, чекаючи на мою реакцію.

— Гарно,— з натугою кажу я.

— Кузене, ми маємо поділитися вашою радістю і показати мою щедрість. Ходімо, роздамо медальйони вуличному натовпу.

Я спостерігаю, як вони удвох — Карл ще попереду з тацею, яку він забрав у герольда,— прямують до вікна і жменями розсипають золото. Бачу, що інші теж спостерігають,— не лише мій коханий герцог, а й більшість католицьких аристократів. Коли мій брат і мій чоловік, усміхаючись, відходять від вікна і Карл обіймає його за плечі, деякі гості не приховують гніву. Я розумію їхні почуття, проте нагадую собі, що мене має тішити дружня бесіда короля з моїм кузеном. З одного боку, шлюб може зробити мене нещасною, а з іншого — посилити мій вплив при дворі. Якщо я не отримаю від цього союзу ані влади, ані престижу, я не отримаю нічого.

Тримаючись за руки, обоє повертаються до столу. Мій кузен усміхається мені, після чого одним ковтком вихиляє келих вина. Ще кілька тижнів тому я б вирішила, що він не помітив зневагу й незадоволення декого з присутніх. Однак упевнившись, що він розумніший, ніж підозрюють інші, я схильна думати, що він відчуває антипатію багатьох гостей, але удає, ніби не звертає уваги.

— Кузене,— каже Карл, коли король Наваррський просить наповнити йому келих,— ви маєте добрий апетит.

— Завжди мав, ваша величносте.

— Чудово. Я не довіряю людям, які погано їдять,— Карл зиркає на Анжу.— Гадаю, ви станете одним із моїх улюблених братів.

Мати стискає губи, Анжу та Алансон дивляться на нього спідлоба.

Коли всі ми підводимось наприкінці трапези, Генрієтта й Шарлотта підходять до мене.

— Ваша величносте, зачекайте хвилинку, ми знімемо вашу мантію,— каже її милість.

Я зупиняюсь, радіючи нагоді побути з подругами.

Король Наваррський теж зупиняється, чекаючи на мене, але Генрієтта просить його піти.

— Не бійтеся, пане, ми негайно приведемо вашу наречену й у значно кращому вигляді. Навряд вас обох умістить один паланкін, якщо королева Наваррська залишиться в такому вбранні.

Мій кузен усміхається герцогині, підморгує Шарлотті й каже:

— А вам навряд чи вдасться пліткувати, якщо я стовбичитиму тут, як дурень,— уклонившись, він виходить.

— Він добре знає жінок,— каже Генрієтта, проводжаючи його поглядом.

— Він краще розуміється на конях,— глузую я.

— Якби ж він подобався вам трохи більше, а королю — трохи менше,— зітхає Генрієтта.— Так склалося, що ви обоє дратуєте найвпливовіших придворних. Як це вам допоможе?

— Я поводитимусь як належить.

— Неправда. Невже ви змінили ваші плани на вечір?

Я мовчу.

— Сумніваюсь. Навіть заради порятунку Шарлотти.

Повернувшись до моєї другої подруги, я кажу:

— Мені прикро, що вам доведеться виконати обов’язки, якими я знехтую.

— Усе гаразд. Я впевнена, що він буде не найгіршим із моїх коханців. Принаймні він у розквіті сил. Чоловік, який добре б’ється, їздить на полювання, грає в теніс, має бути фізично витривалим і в ліжку.

Мій кузен чекає на мене біля нашої карети, аби допомогти мені піднятися. Усівшись поряд, він питає:

— Пил чи спека?

— Пане?

— Якщо ми не зачинимо вікна, задихатимемось від пилу. Якщо зачинимо, нас не обдуватиме вітерець.

— Як бажаєте.

Бачите, Генрієтто, я можу пристосовуватись.

— Зачиніть вікна,— каже він лакею.— Гадаю, на нас достатньо витріщалися.

— Боюсь, ваша величносте, найгірше ще попереду. Хіба ми не позуватимемо для портрету вдень? Хіба не влаштовують бал увечері?

— Так, але художники не витріщаються, а придворні, які будуть на балу, вже бачили нас разом,— він витримує паузу.— Ті, хто ніколи не схвалював наш шлюб, тепер мусять звикнути. До речі, про звички. Пані, настав час уживати інші звертання, крім «кузене».

— Як щодо «пана»?

— Непогано. Однак зважаючи на те, що нам не треба давати привід для пліток, а я анітрохи не зацікавлений викликати незадоволення вашої матері, насмілюсь запропонувати вам скрізь звати мене «чоловіком». Згодні? — він усміхається.

Мені не до вподоби ідея називати його «чоловіком». Проте я бажаю, аби ми обоє сприймали наш шлюб практично й невимушено. Які б не були причини його укладання, сутність залишається незмінною: це політичний союз.

— Домовились... чоловіче.

Він знову усміхається й запитально дивиться на мене.

— Що змусило вас надіти цю жахливу перуку?

— Той самий демон, пане, який умовив вас убратися в жовтий костюм.

— Отже, це ваша мати.

Я не можу стримати сміх.

— Я знав, що сьогодні ви або сміятиметесь, або плакатимете через мене,— каже він.

Насправді і те, і те. Паланкін зупиняється, й мій новоспечений чоловік допомагає мені зійти. Я усвідомлюю, що навіть уявити не могла подібних веселощів, коли гірко плакала вранці.

Гості багато танцювали на моєму весіллі. Вони напилися. Усі захоплювалися опорядженням склепінчастої зали, де переважали морські мотиви. Етьєн Лерой дивовижно співав упродовж балету, але його затьмарив Карл, який прибув у костюмі Нептуна, усівшись на хвості величезного золотого гіпопотама. Урешті-решт я витримала офіційну частину сьогоднішніх урочистостей. Щоправда, судячи зі стану багатьох придворних, вони гулятимуть до світанку. Дюжина жінок супроводжує мене, щоб допомогти підготуватися до інтимної церемонії — моєї шлюбної ночі. Дюжина придворних дам, серед яких немає матері.

Попри те, що я не жадаю її товариства, відсутність матері дошкуляє мені. Моє походження й мої привілеї заслуговують на королівський супровід. Її саму відводила до шлюбного ліжка королева Елеонора. Потім я збагнула: королева Франції — у моїй свиті, принаймні та, кого формально вважають королевою — моя зовиця Єлизавета. Вона крокує з одного боку, а Генрієтта — з іншого; обидві жінки тримають мене під руку. Генрієтта знає, про що я думаю, і підтримує моє рішення потисканням руки. Натомість Єлизавета, роздягаючи мене, намагається ніжними дотиками розвіяти мої дівочі страхи. Я вдячна їй, адже я справді знервована, хоча вона помиляється щодо причини мого хвилювання.

Я все ще налаштована відмовити моєму кузену. Щоправда, я не впевнена, що він прийме цю відмову. Лягаючи в ліжко, я пригадую, як він буянив на вечірніх урочистостях. Може, мій кузен і не високий, але, як відзначила Шарлотта цього ранку, він завзятий спортсмен, тож має бути сильним. Якщо мої слова не завадять йому вимагати здійснення шлюбних стосунків, я маю сумніви, що впораюсь із ним.

— Ви дуже бліда,— Єлизавета ніжно нахиляється, простягаючи мені келих вина, від якого я відмовляюсь. Гадаю, сьогодні я пила менше за всіх. Якщо розум — моя єдина зброя, він має бути гострим.

— Я просто втомлена.

— Погано, адже цієї ночі вам доведеться мало спати,— кепкує Флері де Суссі.

Фрейліни, які зібралися довкола мого ліжка, сміються. Так само, як і люди за дверима. Прибув мій кузен у супроводі деяких своїх підданих. Вони гучно розмовляють і регочуть, підштовхуючи одне одного. Потрапивши до моєї яскраво освітленої кімнати, повної чарівних жінок, вони негайно замовкають. Потім якийсь придворний за спиною мого кузена змушує короля переступити поріг зі словами:

— Уперед. Може, вона й католичка, але вона гарна.

П’яний,— думаю я. Обличчя чоловіка розчервонілося, верхні ґудзики камзола розстебнуті. Точно п’яний. Я придивляюсь до мого кузена, який шаріється, коли мої фрейліни проходять повз нього. Комір відірвано; обличчям струменить піт. У цьому винна спека чи він напився, як і його приятель?

Я зістрибую з ліжка так швидко, наче воно зайнялося полум’ям. При цьому я забуваю, яке прозоре моє нічне вбрання.

Король Наваррський відверто витріщається на мене, поки його люди виходять з опочивальні.

Генрієтта підбадьорює мене поглядом, після чого виходить слідом за іншими. Почувши грюкання дверей, король Наваррський відвертається, що дає мені час схопити сюрко.

— Пані,— мій чоловік вітається зі мною легким нахилом голови. Несподівана граційність його рухів і ясність мовлення дають зрозуміти: якими би п’яними не були його приятелі, він цілком контролює себе. Дякувати Богу.

Усівшись на найближчому стільці, він знімає чоботи. Я не в силах говорити й мимоволі згадую, як заплітався мій язик, коли в дитинстві мене кликали до матері. Підвівшись, мій кузен починає розстібати камзол. Побачивши оголене тіло під сорочкою, я переходжу до дій.

— Зупиніться.

Його пальці завмирають.

— Пані?

— Нам треба дещо обговорити.

— Сьогодні ви майже не розмовляли зі мною, а зараз хочете щось обговорювати? Я втомився; розмови можуть зачекати.

— Не можуть.

— Гаразд, я слухаю,— він схрещує руки на грудях.

— Я не хочу, аби ви були тут,— заявляю я, здіймаючи підборіддя.

— Це все? Ви не хотіли виходити за мене заміж, про що неодноразово згадували, але ми вже одружені.

Я здогадуюсь, що мій безпосередній виклик лише підштовхує його відповісти мені тим самим. Я змінюю тактику. Пригадавши, як ми разом сміялися в паланкіні, я усвідомлюю, що варто поводитися як союзниця ще до того, як цей союз з’явився. Я лагідно торкаюсь його руки.

— Ми одружені, тож треба діяти так, аби цей шлюб був нам на користь. Пропоную спершу стати друзями,— важко уявити мене другом мого кузена, але не настільки, як це було в день його приїзду до Парижа.— Ви втомлені. Я втомлена. Якщо ми говоритимемо зараз, ми лише виснажимо одне одного. Покиньте мої апартаменти — поговоримо завтра.

— Покинути вас? І не лягти з вами в ліжко?

— Саме так. Навіть не думайте про це. Мій брат король міг примусити мене взяти з вами шлюб у церкві, але я не маю наміру бути вашою дружиною тілесно.

Я прибираю руку й відступаю назад, готуючись до вибуху гніву.

Проте люті немає. Натомість мій кузен здивований.

— Але ж це моє право.

— Так, ваше право,— погоджуюсь я. Мені боляче це визнавати, але поступки необхідні для досягнення угод.— Але якщо ви скористаєтесь ним, я стану вашим ворогом. Вам мало ворогів у Парижі?

Якусь мить він дивиться на мене, після чого знизує плечима й знову застібає камзол.

— Я можу знайти задоволення не лише у ваших обіймах. Ваша подруга — маленька чарівна баронеса — фліртує зі мною.

— Фліртуйте з Шарлоттою, як вам заманеться,— кажу я, намагаючись промовляти ці слова якнайбайдужішим тоном.— Спіть із нею. Я ніколи не докорятиму вам. Спіть з усіма придворними дамами й наставляйте роги всім чоловікам. Я не ображусь.

— Яка ж ціна за таку терпимість?

Мій чоловік не дурний.

— Я теж хочу бути вільною.

— Ви маєте на увазі, вільною у ваших почуттях.

— Так, і я сподіваюсь, що ви будете сліпим, як і я.

— Навіть якщо ви обійматимете мого заклятого ворога?

З моїх вуст ледве не зривається глузливе питання: «Якого з них?», але я стримуюсь, адже ми обоє знаємо, що він говорить про Гіза.

— Так.

— Тоді ви просите мене бути не лише сліпим, а й дурним,— мій кузен хитає головою.

— Ви вже були дурним, коли, дізнавшись про смерть матері, не розвернулися й не поїхали до Наварри. Оскільки ви дісталися Парижа й прив’язали себе до дому Валуа, час виявити практичність — вашу природну якість, я гадаю. Вам не потрібен вірний друг серед Валуа? Відданий союзник при французькому дворі?

— Король обіймає мене й називає братом.

— Король мінливий, як вітер.

Цього разу він ствердно киває. Проте я відчуваю, що мій кузен не повністю переконаний. Він замислюється.

— Якщо я втрачу прихильність короля,— зрештою каже він,— я не втрачу впливовість. Король прислухається до Коліньї, мого давнього друга. Його дружба перевірена роками й, вибачте за відвертість, заслуговує на більшу довіру, ніж та, яку пропонуєте ви. Що ж до союзників, я привіз їх сюди — вісімсот осіб.

— Протестантські союзники при католицькому дворі,— я знизую плечима, удаючи таку ж безтурботність, як і він.— Вони бачать лише те, що дозволяє бачити моя мати. Жоден із ваших друзів не знає всіх кімнат і залів цього палацу, як і людей, що ходять цими кімнатами. Навіть адмірал.

— І ви будете моєю помічницею? — він відступає й пильно дивиться на мене.

Легке, необтяжливе «так» завмирає на моїх устах. Тепер моя черга зупинитися й поміркувати, вирішити, чи готова я взяти на себе такі зобов’язання: якщо я погоджуся бути помічницею мого кузена, від цієї обіцянки буде важко відхреститися.

Я не очікую ані кохання, ані щастя від цього шлюбу, але завдяки йому я хочу поліпшити моє становище при дворі: звільнитися від ярма материнських наказів, мати власну свиту. Аби титул королеви Наваррської приніс мені користь, король Наваррський має чогось досягти. Я розглядаю мого кузена; його розкішний світло-жовтий камзол, застебнутий криво в місцях, де він переплутав ґудзики, тонка лінія вусів кидає тінь на неусміхнений рот, очі зосереджено вивчають моє обличчя. Він не вписується в ці декорації. Він розумніший, ніж усі думають, але йому потрібна допомога. Я майже не впливаю на Карла. Для Анжу та матері я — ніщо. Можливо, я матиму більший вплив на мого чоловіка, якщо з самого початку стану йому в пригоді.

— Обіцяю бути чесною з вами й давати слушні поради, якщо ви не тиснутимете на мене.

— Домовилися.

Він розслабляє плечі. Це перша ознака, що він нервувався. Глянувши вниз і виявивши, як жахливо виглядає його камзол, він знову починає розстібати ґудзики, намагаючись виправити все.

— Залиште так. Певна неохайність у вашому вбранні підтримає бажану ілюзію.

Мій чоловік тихенько сміється.

— Отже, ваша перша порада стосується того, як треба виглядати, аби всі повірили, що я зробив те, що заборонено нашою угодою?

Я сміюсь у відповідь. Не так гучно, як у паланкіні, але щиро. Між нами немає фізичного потягу, але, здається, що нам добре разом. А це значно цінніше. Страх, що охоплював мене перед приходом короля Наваррського, зник. У моєму чоловікові немає нічого загрозливого. Навіть смішно згадувати, що я нещодавно боялася, що він візьме мене силою.

Глава 18 19 серпня 1572 — Париж, Франція

ього разу я прокидаюсь без сліз. Давно я так добре не відпочивала. Дивно: сталося те, чого я найбільше боялася, але я не розчавлена — навпаки, я здобула свободу. Я — королева, заміжня жінка з усіма відповідними правами й привілеями. І я вільна, цілком вільна... ніщо не заважає мені віддатися моїй пристрасті, доки мій чоловік не забере мене до Наварри, або доки вони обоє, мій коханий та мій чоловік, не вирушать на війну з іспанцями.

Я відганяю останні думки й устаю з ліжка. Я напишу Генріху: запрошу його на обід до готелю Анжу, хай приходить із легким серцем і чудовим апетитом. Протягом вечора він матиме змогу втамувати голод — це стосується як їжі, так і мого тіла.

Ступивши на підлогу, я помічаю, що в кімнаті страшенна задуха: або я довго спала, або цей день спекотніший за попередній. Я відчиняю віконниці найближчого вікна. Сонце стоїть високо в небі. Минула вже половина дня? Великий Боже!

До кімнати заходить Жийона.

— Чому ви не розбудили мене, коли прийшла герцогиня де Невер? — запитую я.

— Вона не приходила, ваша величносте.

— Справді?

— Ніхто не приходив. Палац був безлюдним увесь ранок. Усі відпочивають після вашого весілля. У кухні подейкують, що навіть королева-мати пізно прокинулася.

Усівшись за свій письмовий стіл, я відкриваю чорнильницю.

— Однак ваш чоловік піднявся вдосвіта й зараз грає в теніс.

Попри те, що я не цікавилася й не думала про те, чим займається король Наваррський, я здивована.

— У таку спеку? Не уявляю, хто з його друзів здатен грати; минулої ночі вони всі були п’яні.

— Ми теж,— відповідає Жийона, вочевидь, маючи на увазі католицьку половину двору.— Мабуть, це особливість гугенотів — вони всі прокидаються рано. У них багато особливостей,— вона виходить за сніданком, а я починаю писати листа.

Коли двері відчиняються знову, заходить не Жийона, а Генрієтта з моїм сніданком.

— Ось і наречена,— іронічно каже вона.— Бачу, ви пережили шлюбну ніч. Не було проблем?

— Жодних.

— Це підтверджує чутки, які долетіли до мене, щойно я проїхала ворота.

— Чутки?

— Кажуть, хтось бачив уранці, як король Наваррський виходив із опочивальні баронеси де Сов із чоботами в руках.

— Бідолашна Шарлотта,— глузую я. Як не дивно, я не настільки співчуваю їй, як очікувала.

— Це точно,— Генрієтта зловтішно усміхається і ставить тацю на стіл.— Тепер вона цілий тиждень відчуватиме присмак часнику.

— Я маю листа для герцога,— кажу я, виймаючи папірець.

— Хочете сказати, що відправляєте мене назад на розпечені вулиці? — вона спритно ховає лист у декольте. Схопивши ягоду з таці, вона кидає її до рота.— Принаймні це приємне доручення. Мені було б лячно з’явитися в готелі де Гіз, якби хтось побачив, як король Наваррський виходить із ваших апартаментів із чоботами в руках.

Я швидко снідаю. Для денних урочистостей одягатися зарано, але, попри спеку, я не хочу байдикувати в сорочці. Жийона може підібрати мені якесь просте вбрання.

— Ходімо подивимось, як король Наваррський грає в теніс,— я розмовляю безтурботно, але очі Жийони розширюються від подиву.— Люди чекатимуть цього від мене.

Непереконливе пояснення. Сподіваюсь, Жийона не розпитуватиме мене. Я все одно нічого не відповім.

Мій кузен грає з маркізом де Ренель проти графа де Ларошфуко та сеньйора де Пардайян. Він жваво бігає, енергійно розмахуючи ракеткою. Глядачів немає, тож він грає заради спорту, а не заради публіки. «Цей матч відображає його вдачу»,— думаю я й одразу відганяю цю думку. Прихована темрявою, я насолоджуюсь грою. Мій кузен має приємний природний атлетизм. Здобувши перемогу, він потискає руку Ренелю й дякує супротивникам за їхні зусилля. Потім він бачить мене.

Усе ще тримаючи ракетку, король Наваррський уклоняється.

— Панове,— заявляє він,— королева Наваррська вшанувала нас своєю присутністю.

У цих словах немає ані тіні насмішки, проте, коли неприязні погляди його приятелів звертаються до мене, я почуваюсь незручно.

Чоловіки вітаються зі мною, після чого розвертаються один до одного.

— Вам уже досить? — кричить партнер короля іншим гравцям.— Бажаєте знову програти?

Я підводжусь, тікаючи від власного збентеження. Мій кузен, який спостерігав за мною крізь сітку, що відділяє нас, чіпляється пальцями за петлі.

— Ви покидаєте нас, пані? Я був би радий, якби ви вболівали за мене в наступному матчі,— його погляд цілком серйозний, наче він здогадується, що його товариші змусили мене почуватися ніяково, і йому прикро.

— Боюсь, я мушу, ваша величносте,— я присідаю в неглибокому реверансі.— На відміну від чоловіків, жінки витрачають більше часу на свій туалет. На сьогоднішньому обіді ми з вами будемо в центрі уваги.

— Це правда. Але ж ви, прославлена красуня, не маєте боятися чоловічих поглядів. Гадаю, ви натякаєте, аби я присвятив більше уваги моєму туалету,— він ледь помітно усміхається. Стільки порад щодо мого вбрання відтоді, як ми одружені, очевидно, що він має на увазі нашу нічну розмову. Навіщо її згадувати? Нагадати мені про нашу угоду? Можливо, він просто хоче повернути невимушеність, з якою ми спілкувалися вчора.

— Я буду в сріблястій сукні. Доберіть схоже вбрання.

Мене неприємно вражає, що ми могли здаватися подружжям на наших весільних урочистостях, але насправді нам потрібен час, аби стати парою, навіть якщо йдеться про пару союзників. Я вдруге присідаю в реверансі й повертаюсь до них спиною.

Віддаляючись від майданчика, я чую, як один із чоловіків бурмоче: «Шпигунка».

Мої щоки палають. Я постійно чую це звинувачення, але мені все одно боляче. Моя мати засуджувала мене за те, що я — шпигунка герцога. Мабуть, піддані мого чоловіка теж підозрюють, що я працюю на герцога. Або думають, що я — шпигунка моєї матері, яка вважає мене негідною своєї довіри. Я втомилася бути маріонеткою, втомилася, що мені ніхто не вірить. Я вирішую довести, що я союзниця мого кузена що швидше, то краще.

Наступного разу я бачу свого чоловіка, коли він піднімається до мене в паланкін, і ми разом ідемо до розташованого неподалік готелю Анжу. Анжу влаштовує цей обід і вечірній бал у Луврі. Мені смішно й радісно від того, що етикет змушує брата святкувати мій шлюб. Смішно, тому що він ненавидить мого чоловіка. Радісно тому, що, враховуючи його гордість і вишуканий смак, він мав витратити чимало грошей на ці заходи.

Позаяк я вирішила бути в добрих стосунках із моїм кузеном, я усміхаюсь йому.

— Як пройшли інші тенісні матчі?

— Чудово. Я виграв усі.

— Справді?

— Ні,— він широко усміхається,— але я сподівався, що ви мені повірите на слово, адже ви не залишилися подивитися.

— Ніхто б не здогадався, що ви гасконець,— дражню я його.

— Та що ви, усі знають напевно, хто я: якщо мене не видає моє хизування, то любов до часнику неодмінно видає. Я чув, що двір багато говорить про це, особливо жінки.

Я шаріюсь, згадуючи сотні коментарів про запах часнику як невід’ємний атрибут короля Наваррського.

— Прикро, що ми всі поїдемо до Фландрії. Доведеться відкласти подорож до Наварри, а я так хотів би познайомити вас із нашою кухнею.

— Будь ласка, пане, не розмовляйте сьогодні про війну з іспанцями, принаймні в присутності королеви-матері,— мій голос серйозний, але я утримую усмішку на вустах, аби її бачили люди, які проїжджають повз нас.

— Я знаю, що її величність не схвалює цю ідею,— відповідає мій кузен, супроводжуючи свої слова звичним для нього знизуванням плечима.— Але мені здається, що його величність з адміралом вирішили воювати.

— Тоді вони змусять мою матір діяти жорсткіше та небезпечніше,— я розмовляю так тихо, що король Наваррський вимушений нахилитися до мене.— Якщо ви всі поїдете до Фландрії і вам там сподобається, ви матимете багато часу поговорити про це. Можете навіть похизуватися по-гасконськи за умови, що поводитиметеся добре. Доки це не станеться, прислухайтесь до моєї поради: не беріть активну участь у суперечках щодо війни.

Він замислюється.

— Мої люди радять протилежне. Вони вмовляють мене відкрито підтримати короля, аби він знав, що ми його союзники.

— Ті самі люди, які називають мене шпигункою?

— Вони не знають вас.

— Ви теж не знаєте мене, пане,— я торкаюсь його руки, даючи зрозуміти, що кажу це без гніву.— Але я сподіваюсь проявити себе, дотримуючись нашої угоди й пропонуючи вам найкращі поради, на які я здатна. Запевняю вас: бути ворогом її величності, навіть уявним ворогом, набагато небезпечніше, ніж змусити Карла думати, що ви байдуже ставитесь до можливої війни. Є вірніші способи завоювати прихильність короля. Коли прийдуть холоди, придворні їздитимуть на полювання. Як і ви, король — завзятий мисливець. Покажіть йому вашу пристрасть. Уполюйте для нього вепра, і ви будете братами, незрівнянно ближчими, ніж зараз. Повірте, такі тактики значно успішніші, ніж розмови про Іспанію, і значно безпечніші.

— Ви хочете сказати, що ваша мати страшніша за загнаного вепра?

— Так, хоча це ви, а не я висловлюєте вголос таку думку.

— Якщо ви не шпигунка, мені не треба боятися,— його усмішка незмінна, а от очі не настільки впевнені.

Коли ми дістаємось готелю Анжу, король Наваррський вагається, озираючись навкруги. Ми побачили Шарлотту одночасно.

— Ідіть до неї.

Мій чоловік пильно дивиться мені в очі.

— Учора я сказала вам те, що думаю. Усе це правда. Пане, ви можете сказати про себе те ж саме?

Я дивлюсь у бік Гіза. Герцог перехоплює мій погляд. Його очі голодні.

— Пані, я завжди виконую умови угоди. Але дозвольте зауважити, що не в наших інтересах публічно ставити одне одного в незручне становище. Прошу вас бути обережною.

— Маю таке ж прохання до вас.

Спостерігаючи, як мій чоловік підходить до Шарлотти й задоволено шепоче щось їй на вухо, я думаю, чи варто було попередити його, що Шарлотта — ставлениця матері. Натякнути, що її величність може використати баронесу як зброю проти нього? Можливо, я мала б так учинити, але я ще не готова до таких зізнань.

Мати зупиняється біля мене.

— Не витріщайтесь на них. Люди подумають, що ви ревнуєте.

Сьогодні ми розмовляємо вперше, і ось це вона хоче мені сказати?

— Я не ревную.

Вона змушує мене взяти її під руку, і ми піднімаємось сходами.

— Якщо ревнуєте, звинувачуйте лише себе. Король Наваррський дав вам чимало шансів підкорити його серце, а ви не скористалися ними.

— Пані, одна ніч у товаристві мого чоловіка не змінила мене. Я залишаюсь байдужою до нього.

— Добре. Байдужість — це сила.

— Ви говорите з якоюсь гіркотою.

— Можливо,— вона витримує паузу.— Мій досвід саме такий. Я шалено кохала вашого батька. Ми були одружені двадцять п’ять із гаком років, але я ніколи не приваблювала його як жінка. Якби я була байдужою до нього, це стало б моєю перевагою.

Гадаю, треба висловити співчуття, адже їй боляче робити таке зізнання. Проте в цю мить я не схильна виявляти доброту до матері.

— Тоді мені пощастило більше, ніж вам.

— Поки що ні. На відміну від вас, я маю синів. Раджу вам, дочко, не використовувати вашу подругу Шарлотту як привід нехтувати вашими шлюбними обов’язками.

— Пані, якби в короля Наваррського не було нащадків, підозрюю, що ви плакали б останньою. Ще одне покоління Бурбонів-протестантів на півдні навряд чи вам сподобається.

— Може, вони оберуть католицизм, як їхня мати. Діти вашого кузена будуть нащадками як Валуа, так і Бурбонів. Це охолодить релігійну боротьбу.

— О так, ми ж любляча родина: жодних ревнощів, жодних інтриг,— я виразно дивлюсь на Анжу, який вітає гостей.— Я бачила, як поводяться ваші сини, пані, і з такою ріднею мені страшно народити більше, ніж одного сина.

Мати відпускає мене. Її очі випромінюють щось схоже на ненависть. Але я не боюсь. Уперше в житті я відчуваю, що можу зробити боляче жінці, яка часто і з певною безкарністю завдавала болю мені.

Мій чоловік повертається й веде мене до столу. Упродовж бенкету я усміхаюсь лише йому, доки не завважую, що моя люб’язність викликає гнів герцога. Перестаралася. Я прагну переконати кузена в щирості моєї обіцянки, але не за рахунок спокою мого коханого.

Мій любий, дочекайтесь, коли закінчиться обід. Я буду вашою партнеркою, а не його.

Коли придворні повертаються до Лувру, більшість із них ледве пересуває ноги. Карл обіймає однією рукою графа де Ларошфуко, а іншою — мого герцога; він наполегливо вмовляє їх стати друзями. Ларошфуко відповідає жартами. Генріх мовчить. Мій чоловік іде в оточенні своєї свити. Він махнув мені рукою, перш ніж сісти на чужого коня. За мить він і дві дюжини дворян включно з моїми братами їдуть із двору. Паланкін залишається в моєму розпорядженні, тож я користуюсь нагодою. Наблизившись до Шарлотти, я стискаю її плечі.

— Поїхали разом.

Завісивши віконця, я питаю:

— Люба моя, як ви?

— Усе добре. Хіба може бути інакше? — вона відводить від мене погляд, по її щоках розливається рум’янець.

— Не хвилюйтесь, ми ж домовилися, що не дозволимо королю Наваррському стати між нами. Можете пліткувати й жартувати про нього так само, як і про ваших колишніх коханців.

— Нема над чим жартувати. Я вважаю вашого кузена приємним. Він неговіркий, але, якщо вже говорить, чесно висловлює свої думки.

Я не знаю, що відповісти. Тиждень тому я сказала б щось уїдливе про запах часнику — один із тих дотепів, над якими весело кепкував мій кузен під час нашої поїздки. Тепер мені це не вдається.

— Я рада, що він виявився приємнішим, ніж ви очікували. Рада, що ми обоє такої думки. Я почуватимусь менш винною, насолоджуючись із Гізом сьогодні ввечері, якщо знатиму, що ви не страждаєте.

Ми потискаємо руки і впродовж усієї поїздки пліткуємо про дивні палкі погляди мого брата Анжу в бік принцеси де Конде.

У Луврі розпочинається бал. Я покірно дозволяю Карлу відвести мене до зали. Король Наваррський танцює з його дружиною. Генріха забрала Генрієтта. Коли танець добігає кінця, вона усміхається мені, ніби запитуючи: «Насмілитесь?»

Так. Без жодних вагань я прямую до них.

— Пане, ви згодні бути моїм наступним партнером?

— Якби це залежало від мене, я був би не лише наступним, а вашим єдиним партнером.

Стільки всього трапилося відтоді, як ми стояли так близько. Цілий день ми не дивилися в очі одне одному, тож перший дотик наших пальців особливо хвилюючий — ми відчуваємо кожен нерв. Я здогадуюсь, що Генріх схвильований не менше, адже його рука тремтить.

Коли ми сходимось утретє, він нарешті збирається з духом.

— Що подумає Наваррський, коли побачить наш танець?

— Нічого, запевняю вас. Ми з моїм чоловіком чудово порозумілися. Маємо намір жити, як і більшість щасливих пар... заплющивши очі на гріхи одне одного.

— Отже, я — ваш гріх? — він усміхається, даючи зрозуміти, що жартує.

— Ви — мій тяжкий гріх. Так думає не лише мій чоловік,— я киваю в бік матері. Вона розмовляє з адміралом, але її очі прикуті до нас.

— Це робить вашу насолоду гострішою, правда?

— Авжеж. Один мудрий чоловік якось сказав мені, що заборонені поцілунки найсолодші,— я торкаюсь язиком верхньої губи.

— Тоді я зараз украду те, що заборонено,— Генріх веде мене до ніші одного з найбільших вікон.

У тіні стоїть Бюссі Д’Амбуаз, обіймаючись з якоюсь не надто знатною фрейліною. Угледівши нас, він квапливо біжить разом зі своєю дамою. Ховаючись за цією парою, Генріх підштовхує мене за масивну завісу біля яскраво освітленого вікна.

— Ви не уявляєте, як я страждав минулої ночі,— шепоче він.— Я тинявся до світанку й заснув лише тоді, коли отримав вашого листа.

Обхопивши руками голову Генріха, я нагинаю його ближче до себе, і наші губи зливаються. Огорнена музикою і м’яким оксамитом, я притискаюсь до його вуха й пристрасно шепочу:

— Я обіцяла вам. Чому ви не повірили мені?

— Віднині я не сумніватимусь у ваших словах.

Його рука торкається моєї шиї, переміщується на груди, там, де вони відкриті вирізом сукні. Потім його губи проходять тим самим шляхом. Я зітхаю, мріючи, аби цей день швидше закінчився, аби мій кузен пішов геть, а разом із ним — і всі придворні, які сміються, п’ють і танцюють так близько, що я чую, як тупотять їхні ноги.

— Генріху, ми не можемо!

— Не можемо,— погоджується він, пригортаючи мене до себе,— але, великий Боже, я до нестями цього хочу.

— Ви прийдете сьогодні ввечері?

— Я прийду сьогодні, завтра, післязавтра... Я буду з вами щоночі. Усе життя.

Звичайно, я знаю, що він перебільшує — він поїде з Парижа, як часто це робить; я, поза сумнівом, вирушу до Наварри. Однак це саме те, що я хочу чути, а він щиро цього бажає.

— Побачимось згодом,— пошепки кажу я.

Я виходжу на світло і з удаваною безтурботністю прямую до герцогині де Невер. На півшляху мене зупиняє мій чоловік, відходячи від своєї свити.

— Пані, дозвольте запросити вас на танець?

— Ви танцюєте? — я знаю, що моя усмішка відверто іронічна, але не можу стриматись.

— Підозрюю, що мої вчорашні зусилля не справили на вас враження, але ви дали мені лише один шанс. Я потребую другого шансу, аби виправдатися у ваших очах. До того ж,— каже він, беручи мене за руку,— від нас цього чекають. Ми ж не хочемо дати привід для пліток, принаймні ми маємо контролювати те, що про нас казатимуть.

Цього разу моя усмішка щира. Поки він веде мене до зали, я розглядаю його і з подивом виявляю, що все гаразд. Мій кузен не взірець моди, але сьогодні він має цілком пристойний вигляд. Я вперше усвідомлюю, що його перлисто-сірий костюм зі сріблястим оздобленням гармонійно доповнює мою сукню.

Певно, мій чоловік прочитав мої думки. Коли ми стаємо на позицію, він каже:

— Ви обіцяли мені розумні поради, пані. Помічниця не приносить користі, якщо її слова ігнорують. Мушу визнати, мій камердинер був у захваті від моєї раптової зацікавленості модою. Гадаю, Арманьяк приречений полюбити вас.

Дивлячись в усміхнене обличчя свого чоловіка, я несподівано розумію, що бажаю йому добра, я точно не бажаю йому лиха, як це було протягом останніх місяців. Ми можемо бути щасливими. Не в традиційному смислі, у якому буває щасливим звичайне подружжя. Паралельно одне одному. Ми немов коні в одній запряжці. Якщо ми штовхатимемо воза разом, будемо господарями власної долі. Це приємна думка.

Новий день, нові урочистості, нова поїздка в паланкіні з моїм кузеном.

— Кого ви граєте? — запитую я, поки ми стоїмо за іншими паланкінами на вулиці Д’Отріш в очікуванні своєї черги на під’їзді до готелю Петі Бурбон.

— Лицаря.

— Напрочуд дивний костюм. Судячи з нього, ви не на боці переможців, чи не так?

— Ваш брат Анжу ставить цю виставу. Гадаєте, я мав якісь шанси опинитися на боці переможців?

— Дуже слабкі. Це несправедливо, адже ви наречений, і всі ці заходи мали б ушанувати вас,— наш паланкін трохи просувається вперед. Визирнувши з вікна, я спостерігаю, як його величність із дружиною заходять до готелю. Побачивши Карла, я згадую дещо.— Пане, ви чули, що герцог де Монморансі поїхав із Парижа сьогодні вранці? Він попросив дозволу в короля. Карл був не дуже задоволений і довго розпитував Монморансі, чому той не може зачекати кілька днів і вирушити з усім двором до Фонтенбло,— не знаю, чи важлива ця інформація, але я намагаюсь викликати довіру мого нового союзника, тож вирішила звітувати йому про все, що трапляється.

— Я чув це від Коліньї,— він зупиняється на мить, відкидає голову й пильно дивиться на мене. Я торкаюсь волосся, перевіряючи, чи не збилася моя тіара.— Дідько! — лайка кузена захоплює мене зненацька.— Мої люди наполягають, аби я нічого вам не розповідав. Але як ви можете щось радити мені, якщо не знаєте те, що знаю я? Монморансі також переконував адмірала поїхати з міста.

— Дивно,— від моїх посмикувань шкіра на потилиці пече.— Коліньї не сказав чому?

— Монморансі не подобається натовп на вулицях Парижа. І погляди, які кидають на його кузена деякі особи, наближені до його величності. Проте адмірал вважає Монморансі боягузом,— король Наваррський закінчує фразу своїм улюбленим знизуванням плечима.— Він не покине Париж без вашого брата, принаймні доки вони не обговорять певні справи.

— Війну з Іспанією?

— Пані, ви ж просили мене не порушувати цю тему,— мій кузен ухиляється від відповіді. Отже, він хоче вірити, що я не шпигунка, але не впевнений у цьому.

Наш паланкін зупиняється востаннє. Кузен подає мені руку, допомагаючи зійти.

— Маю попередити вас,— каже він, коли ми піднімаємося сходами.— У сьогоднішній виставі я потрапляю до пекла й, поки я там перебуваю, балет дуже довго танцює, що значно погіршує враження.

Мій кузен помиляється: балет не найгірша частина вистави. Я закипаю гнівом. Декорації та музика чудові, але вся ця екстравагантна історія навмисно вигадана для приниження мого чоловіка і його підданих.

— Пані,— кажу я матері,— я здивована, що ви дозволили показати таку виставу. Упевнена, що приниження короля Наваррського та його друзів суперечить вашому бажанню об’єднати двір.

— Це не моя ідея.

Можливо, але я ні за що не повірю, що Анжу насмілився б винести таке на сцену без схвалення матері. Я звертаю до неї похмурий погляд.

— Марго, це лише розваги й годі. За мить ваш чоловік звільниться й повернеться до вас. Не думала, що ви так жадаєте його товариства.

Коли жахлива вистава добігає кінця, мій чоловік не повертається. Він залишається біля Карла, який однією рукою обіймає його, а іншою — Коліньї. Король усміхається і жваво розмовляє. Я бачу, що матір кривиться.

— Що ж,— кажу я,— може, мій брат Анжу і хоче бачити мого чоловіка в пеклі, але його величність, очевидно, любить його. Так само, як і адмірала. Закладаюсь, ви воліли б, щоб чоловік, який виїхав з Парижа сьогодні, забрав із собою свого кузена.

— Ви помиляєтесь, дочко, запевняю вас.

— Великий Боже, оце так погода! — Генріх виймає меч і кладе його на стілець.— Я залюбки залишу Париж.

— Поїдете до Фонтенбло?

— Якщо там будете ви.

— А якщо ні? — я вже вирішила, що подорожуватиму з двором незалежно від того, поїде мій кузен із нами чи ні. Але я не маю наміру повідомляти це Генріху, доки не почую його відповідь.

— Тоді я мушу залишитися, навіть якщо тут буде спекотно, немов у пеклі. До речі, про пекло. Я насолоджувався святкуванням вашого весілля більше, ніж міг уявити.

— Рада, що бодай хтось насолоджується,— напружено відповідаю я. Не можу визначити, що дратує мене сильніше: те, як швидко Генріх звик, що я дружина іншого, або те, що він насолоджувався урочистостями лише тому, що його суперника виставили на посміх.

— Годі, Марго! Хіба вас не потішила вечірня вистава?

— Не зовсім.

— Я здивований. Вистава була б іще приємнішою, якби Коліньї теж палав у вогні разом із жалюгідним чоловіком, за якого ви вийшли заміж,— Генріх заплющує очі й глибоко вдихає, наче отримує задоволення від цих образів.— Однак усе закінчилося тим, що адміралу пробачили його гріхи, як і іншим єретикам. Коли Коліньї потратить на той світ, я хочу, аби він навіки залишився в пеклі,— він по-власницьки обіймає мене.— Годі вже думати й говорити про протестантський непотріб.

Я починаю розстібати його камзол.

— Цього вечора король виявляв неабияку прихильність до вашого чоловіка. Мабуть, тому, що Наваррський підтримує цю дурість щодо Фландрії.

Я зупиняюсь.

— Ми ж домовилися не говорити про протестантів.

— Звісно. Ми говоримо про придворних, про впливових осіб, про політику взагалі. Звичні для нас теми.

Генріх має рацію. Я завжди обговорювала з ним головні події дня, завжди радила йому, як досягти успіху при дворі, де обізнаність, милість і впливовість тісно пов’язані. Протягом років я розповідала йому про вчинки моїх братів і матері, щоправда, сподіваюсь, не розкрила нічого, що зашкодило б моїй родині. Однак розмовляти з ним про те, що я чула від короля Наваррського,— інша справа.

— Я майже не бачила короля Наваррського сьогодні. Здається, я частіше зустрічалася з ним до весілля. Звісно, я не скаржусь.

Генріх киває.

— Я теж. Що менше часу ви проводитимете в товаристві цього чоловіка, то краще. Проте ви будете змушені їздити з ним, сидіти поряд, танцювати, спілкуватися з його людьми. Саме тому я просив би вас пильно стежити за ними й не пропускати повз вуха те, що вони говорять.

Я ошелешено дивлюсь на нього.

— Ви просите стежити за королем Наваррським, але його союзники вже звинувачують мене в цьому.

— Чом би й ні? Він ніщо для вас, а думка його людей взагалі нічого не значить.

Великим пальцем він піднімає за підборіддя мою голову й нахиляється поцілувати мене. Я відвертаюсь, і його губи лише ковзають по моїй щоці.

Він украй здивований.

— Маргарито?

— Він не ніщо,— мій голос лунає впевнено. Велика несподіванка для мене, адже до цієї миті я не підозрювала, що можу виявити відданість до короля Наваррського за таких обставин.— Він мій чоловік, хоч і небажаний.

— Хіба це не просто слово?

Цікаве питання. Як не дивно, я не замислююсь над відповіддю — вона приходить сама.

— Шлюб треба поважати, і я хочу бути гідною дружиною.

Генріх сміється: неприємний звук, більше схожий на гавкання собаки, ніж на теплий, лагідний сміх, яким ми зазвичай обмінювалися.

— Ваша раптова любов до пристойності вражає мене. Ми самі вирішуємо, що заслуговує на повагу, а що — ні. Інакше те, що ми називаємо коханням, було б банальною зрадою. Але я щось не пригадую, щоб ви опиралися моїм обіймам.

Я знаю, що це говорить гордість Генріха, а не його серце, але його слова дошкуляють мені. Чому він не хоче спробувати зрозуміти мою позицію?

— Я не прошу вас зрадити довіру вашої дружини.

— Який у цьому сенс? — він дратівливо уриває мене.— Вона не може сказати нічого цікавого і, безперечно, нічого корисного,— Генріх відступає на кілька кроків і одразу повертається. Він у розпачі.— Маргарито, я змушений постійно підтримувати мій вплив на короля і докладати всіх зусиль, аби становище моєї родини не похитнулося. Ви забули, що два роки тому його величність погрожував убити мене через кохання до жінки, якій зараз я не можу довіряти? Тоді ви були ладні зробити для мене будь-що,— Генріх замовкає. Може, він помітив мої здивовані очі, помітив, що я шокована його словами, які спотворюють реальність?

— Ви ладні були зробити будь-що, аби врятувати мене,— виправляється він.

— Якби ваше життя було в небезпеці, я зробила б усе, що в моїх силах, аби зберегти його,— я повільно наближаюсь до нього, побоюючись, що він знову відвернеться, хоча не менше мене лякає, що його подальші слова, як і останні, розчарують мене.— Як ви можете казати, що не довіряєте мені? — Він мовчить, тож я простягаю руку і торкаюсь його рукава.— Король Наваррський не претендує на моє кохання, і я відмовила йому у здійсненні шлюбних прав стосовно мого тіла. Ви маєте і те, і те. Однак попри все він заслуговує на відданість і впевненість у тому, що я не підтримую його політичних супротивників,— я міцніше стискаю пальці, відчуваю тепло руки, яка стільки разів тримала мене в обіймах. Я прагну його розуміння.

— Якщо ви не допоможете мені в боротьбі з Наваррським, як я можу бути впевненим, що ви не зрадите мене й не приєднаєтесь до нього? — таке питання схоже на ляпас.

— Даю вам слово.

Цього має бути достатньо. Учора він сказав, що віднині не сумніватиметься в моїх обіцянках. В очах Генріха я бачу кохання, але також бачу гнів. Сподіваюсь, кохання переважить. Потім він демонстративно відкидає мою руку.

— Слово жінки ненадійне, як і її почуття. Ви присягалися, що я завжди буду для вас усім, натомість тепер ви відмовляєтесь підтримати мене в боротьбі проти чоловіка, який волів би позбавити мене прихильності короля й усіх моїх привілеїв. Більш того, ви стали союзницею єретика, який прагне не лише зашкодити вірним католицьким підданим його величності, а й знищити Святу Церкву, що є основою всього порядку у Франції.

Мої очі щипає від сліз.

— Коханий...

— Не звіть мене так.

— Генріху, будь ласка. Я кохаю вас і готова бути для вас усім, тільки не вашою шпигункою при королі Наваррському.

Генріх вкладає свій меч у піхви. Витримує паузу.

— Я йду,— він вижидально дивиться на мене.

Я нажахана, мене охоплює паніка. Якась частина мене хоче благати вибачення й розкаятися у своєму рішенні. Але загалом я усвідомлюю, що втомилася, що на мене постійно тиснуть і пропонують любов лише за умови, що я робитиму те, чого від мене вимагають. Саме так любила мене моя мати. І мій брат Анжу. А зараз цей чоловік, який незліченну кількість разів присягався, що кохає мене заради мене самої, крає мені серце своїми амбіціями. Я можу пробачити це, хоча така поведінка підтверджує жорстокі напівзабуті насмішки моєї матері про те, що герцог кохає мене лише тому, що я королівського роду.

— Якщо ви покинете мене сьогодні, Генріху, залишите на самоті з вашими злими словами й несправедливими звинуваченнями, не розраховуйте на теплий прийом завтра,— мені було важче сказати ці слова, ніж я гадала, але сам факт, що я зуміла їх вимовити, здається дивовижним.

Відвернувшись, він прямує до вікна. Коли герцог майже дістається підвіконня, я бачу, що він вагається. Я сподіваюсь, що він передумає, але цього не сталося. Відчинивши стулки, Генріх закріплює драбину і зникає швидко й тихо, немов привид.

У перші миті я сумніваюсь, що ми взагалі зустрічалися. Може, все це наснилося мені в кошмарі, і насправді Генріх от-от прийде на побачення. Я бажаю цього всім серцем, вдивляючись у нічне небо, що простирається за незачиненим вікном. Сльоза, що струмить моєю щокою, розвіює ці ілюзії. Я падаю додолу, потонувши в шовках своєї сукні. Затуливши обличчя руками, я безутішно плачу.

Герцог прийшов. Герцог пішов. Я відштовхнула чоловіка, якого кохала і за якого не могла вийти заміж, заради чоловіка, за якого я вийшла заміж, але ніколи не покохаю.

Глава 19 21 серпня 1572 — Париж, Франція

ене засліплює відблиск сонця на обладунках придворних, які готуються вийти на ристалище. Бенкети, бали, турніри... як же мені набридли всі ці розваги. Не менше за спеку.

Сидячи між матір’ю та дружиною короля на балконі, зведеному спеціально для того, аби ми могли добре бачити бій, я дивлюсь в інший бік, поки моїх братів вітає натовп. Їх супроводжує Генріх — один із небагатьох обраних. Усі піддані короля перевдягнені в костюми амазонок. Зазвичай я посміялась би над таким видовищем, але сьогодні я не в гуморі. Минулої ночі моя угода з королем Наваррським втратила сенс. Спостерігаючи, як глядачі аплодують Генріху, я з болем згадую, якою самотньою я почувалася, коли прокинулася сьогодні вранці й не відчула його запах на своєму тілі. Мене охоплював страх, що ми розлучилися навіки. Я звертаю погляд на свого чоловіка в костюмі турка. Позаяк турнір більше нагадує виставу, його роль передбачає, що він зазнає поразки, але це не заважає йому усміхатися мені й показувати мої кольори на його рукаві. Я силкуюсь усміхнутися у відповідь, але мені це не вдається. Тож я розвертаюсь до балкона навпроти, де вмостилася мати Генріха, герцогиня де Немур, яка обмахується віялом. Розглядаючи її, я думаю, що її рот дуже схожий на рот Генріха. Аж тут я бачу кров, що цебенить із руки, яка тримає віяло.

Мені перехоплює подих.

Мати якось дивно зиркає на мене.

Учепившись руками в перила, я глибоко вдихаю повітря, намагаючись опанувати себе. Разом із повітрям мене огортає запах крові. Цей запах добре знайомий мені з полювання. Але з такої відстані відчути його неможливо! Я дивлюсь униз. Потішний бій ще не розпочався, а земля вже багряна від крові. Звідки вона з’явилася? Я спостерігаю за реакцією людей довкола мене. Але всі сміються, плескають у долоні або улюлюкають у відповідь на передмову до вистави. Ніхто не шокований і не переляканий. Я знову дивлюсь на ристалище. Кров зникла. Я хитаюсь на сидінні, міцніше вчепившись у перила. Зупинившись, я змушую себе глянути в бік герцогині. Як я й підозрювала, жодних слідів крові на її руці немає.

Я намагаюсь переконати себе, що це була галюцинація, викликана сліпучим світлом або спекою. Коли Генріх покинув мене вчора, я майже не зімкнула очей, а відтак особливо чутлива до нещадної погоди. Проте попри всі раціональні аргументи, жахливе передчуття вже оволоділо мною. На пам’ять приходить почута в дитинстві розповідь матері про те, як вона передбачила смертельне поранення мого батька. Може, зі мною сталося те ж саме? Може, потішний бій закінчиться смертю? І хто помре? Я уважно стежу за королем Наваррським: його люди наступають, але їх відкидають назад. Охоплена панікою, я думаю, що мій розрахунок невірний. Зрештою, кров текла з руки Генріхової матері. Я зосереджую увагу на своєму герцогу. Раптом з ним трапиться лихо, його поранять або гірше, а ми так і не примирилися! Я напружена, як струна, але на ристалищі нічого надзвичайного не відбувається. Геть нічого. Амазонки перемагають. Бій закінчено. Усі аплодують. Я роблю спробу плеснути в долоні, проте я з такою силою чіплялася за перила, що мої пальці заніміли.

Підвівшись з усіма королівськими фрейлінами, я розкидаю квіти переможцям. Я маю розслабитися. Однак мені не стає легше. Я вибігаю геть. Я мушу побачити Генріха. Біля сходів я помічаю Карла та його амазонок, але Генріха серед них немає. Неподалік від його величності пишна тканина, що спадає з балкона, легенько рухається. Вітер не дме. Здійнявши завісу, я зазираю всередину. Там, зачаївшись у тіні, Генріх відповідає на уклін незнайомого мені чоловіка з вузьким обличчям й темною бородою.

— Не треба було приходити сюди,— до мене чітко долинають слова Генріха, коли я залізаю під балкон.

Угледівши мене, Генріх ховає незнайомця за своєю спиною.

— Пані,— каже він,— учора ви обіцяли, що ніколи не видасте мене Наваррському. Якщо ваша обіцянка дійсна і вдень, нікому не кажіть, що ви бачили тут.

Перш ніж я встигаю щось сказати, він зникає крізь отвір у завісі так само, як і чоловік із загостреним обличчям.

Повернувшись на світло, я намагаюсь знайти його й опиняюсь на відстані кількох футів від свого чоловіка. Він здивовано піднімає брови, але не питає, чому я ховалася. Можливо, він бачив, як виходив Генріх, і думає, що ми зустрічалися, аби пошепотітися наодинці. Мені байдуже, що він думає. Я мушу попередити його, хоча не знаю, про що саме.

— Пане, я надзвичайно рада бачити вас і буду вдячна, якщо ви запропонуєте мені руку.

Він одразу подає її.

— Пані, попри спеку, ваша рука холодна, як лід,— він пильніше приглядається до мене.— І ви тремтите. Що сталося?

— Я боялася... Боялася, що когось поранять під час турніру.

Мій кузен виглядає збентеженим.

— Зачепили хіба що мою гордість. Це друга «битва», яку я змушений програвати за останні два дні.

— Я маю на увазі не репутацію, а рани, з яких тече кров,— наполегливо шепочу я.

— Пані, мене не поранено, а от із вами не все гаразд. Дозвольте відвести вас до ваших апартаментів.

— Ні,— я відсахуюсь,— ображена як на нього за те, що він не розуміє, так і на себе за те, що не знаю напевно, що хочу сказати.— Я бачила кров. Бачила там, де її насправді не було.

Я чекаю, що він засміється або знову скаже, що я хвора, але він спокійний. Він веде мене до балкона, де вже нікого немає. Усівшись на задній лавці, яку не видно знизу, мій кузен жестом запрошує мене сісти поряд.

— Де?

— На полі,— я не вважаю за потрібне згадувати герцогиню де Немур, і без того я можу видатися божевільною.

Він мовчить. Це підбадьорює мене.

— Ви теж бачили?

— Ні, але...— він витримує довгу паузу. Його обличчя, зазвичай таке люб’язне, змінюється, наче він скинув маску й розкрив свої сумніви. Минулої ночі я грав у кості з герцогом Анжу, сеньйором Бюссі Д’Амбуазом, маркізом де Ренель і сеньйором де Піль. Ця партія не була дружньою. Зрештою, були часи, коли Піль та Анжу дивилися одне на одного з протилежних боків муру під час облоги Сен-Жан-Д’Анжелі; Бюссі та Ренель, попри те, що вони кузени, судяться одне з одним. Дотепи, якими обмінювалися гравці, більше скидалися на образи, ніж на жарти. Потім до нас приєднався герцог де Гіз. Я здивувався, побачивши його...

Ми обоє знаємо, про що йдеться: він гадав, що вночі Гіз буде зі мною.

— Я не мав жодного бажання грати з ним. Я збирався піти, але ваш брат сказав: «Нужбо, кузене, ви відібрали найцінніший скарб Гіза, принаймні дайте йому можливість обчистити ваш гаманець». Я повернувся на своє місце, не бажаючи сперечатися. Анжу взяв кості. Поки він трусив їх, я побачив, точніше, мені здалося, що побачив, як між його пальцями цебеніла кров,— я подаюсь уперед і торкаюсь коліна мого кузена.— Спершу я подумав, що він так міцно стискав кості, що нігті впилися у шкіру. Проте, коли він кинув їх, його рука була неушкодженою, а кров зникла,— я з розумінням киваю.— Це повторилося і з Гізом. Я не забобонна людина, але, коли партія закінчилася і я забрав мій виграш, я припинив гру і пішов разом із моїми підданими. Ніякі кпини Анжу не змусили б мене знову сісти за стіл,— він знизує плечима, після чого його звична маска знову повертається.— Звісно, у своїх апартаментах я посміявся над собою. Коли власна уява навіює тобі видіння, це смішно.

— Не смішно — розумно. Моя мати колись сказала мені, що лише дурні не звертають уваги на видіння.

— Не впевнений, що я вірю в такі знамення.

Я розумію, чому він не бажає змінювати своє скептичне ставлення. Кров не може віщувати нічого доброго. Однак на його обличчі читається така вперта відмова прислухатися до попереджень, що я розумію: її не похитнути. Я не можу наполягати. Наскільки я пам’ятаю, нотації ніколи не справляли на мого кузена бажаного ефекту. Наразі я намагаюсь зблизитися з ним, а не відштовхувати його. Так склалося, що він єдине, що в мене залишилося.

— Вірте чи ні, але раджу вам бути обережним. Якщо ви не визнаєте інших причин, вважайте причиною те, що ви самі помітили: дружба між вашими підданими й моїми братами сходить нанівець. Урочистості на честь нашого весілля закінчуються сьогодні. По двох днях його величність вирушить до Фонтенбло. Куди поїдете ви?

— Я? — він здивовано дивиться на мене.— Ми супроводжуватимемо короля, доки мені не доручать їхати до Фландрії.

Я полегшено зітхаю, адже мене переслідує відчуття, що тут небезпечно. Якщо двір переїде до Фонтенбло, може, воно зникне.

Увечері я складаю список тих, кого хочу бачити у своїй свиті. Прийшов час готувати мою матір до сну, але я не рушу з місця, упевнена, що не потрібна їй. Я помиляюсь. Коли Генрієтта з Шарлоттою виконали свої обов’язки, вони прийшли до моїх апартаментів і поскаржились на мою недбалість.

Я усміхаюсь їм.

— Я воліла б бачити вас фрейлінами в моїй свиті й ніколи з вами не розлучатися.

— Що за дурниці! — Генрієтта наливає собі води, змішуючи її з вином.— Ми не розлучимось. Ваш чоловік говорив щось про подорож до Наварри?

— Зі мною не говорив,— я дивлюсь на Шарлотту.

— Постійно говорить,— усміхається вона.— Він сумує за Наваррою, особливо за горами.

— Краєвиди — це добре, але споглядання гір не можна порівняти із спостереженнями за інтригами придворних,— Генрієтта зазирає через моє плече до списку.— Якщо принцеса де Конде погодиться стати вашою першою фрейліною, вам доведеться заплатити за це високу ціну. Хочете, аби Анжу постійно тинявся біля вас?

— Я знаю, він цікавиться нею, проте підозрюю, що він лише прагне дошкулити Конде.

— Ваше припущення хибне. Ваш брат до нестями закоханий.

— Кохання несумісне з його вдачею.

— Хтозна,— герцогиня зіщулює очі.— В амурних справах трапляються несподіванки. Правда, Шарлотто?

Моя друга подруга червоніє по самі вуха.

— Шарлотта?

— Ваш чоловік її причарував. Хай заперечує, якщо хоче. Я бачу певні ознаки.

— Я вважаю його приємним. Що тут поганого?

— Нічого поганого, просто це дивно. Мені доведеться припинити жартувати про короля Наваррського,— Генрієтта демонстративно зітхає, наче на неї чекає важке випробування.

— Ви мали б зробити це для мене,— я відкладаю перо і підводжусь налити собі вина.

— Я не ваша мати, Марго. Мої жарти розраховані лише на присутніх. Але тепер Шарлотта не отримуватиме від них задоволення. Мабуть, і ви теж.

— Тобто? — я вмощуюсь на стільці й ставлю келих на стіл. Я здогадуюсь, що вона скаже. Дивно, що Генрієтта не порушила цю тему раніше.

— Сьогодні ви з Гізом майже не дивилися одне на одного, а ті кілька поглядів, якими ви обмінялися, були сумними або напруженими. Ви не танцювали з герцогом, проте тричі обирали партнером свого чоловіка, поки герцог розгнівано спостерігав за вами. Невже король Наваррський став між вами?

— Звісно, ні! — я не маю наміру розголошувати причини сварки між мною та Генріхом.— Про це вже пліткують?

— Дуже активно. Усе почалося сьогодні вранці, коли стало відомо, що Гіз грав у кості минулого вечора, коли мав бути з вами.

— Коханці інколи сваряться,— я намагаюсь промовити це, як досвідчена жінка.

— Так. І навіть набридають одне одному. Але, Марго, якщо Гіз вам набрид, це буде найбільшою з усіх амурних несподіванок, які трапилися після вашого весілля.

Щира правда. Саме тому, що б я не казала минулої ночі, я не готова розривати стосунки з Генріхом. Цікаво, чи готовий він до розриву зі мною?

Схоже, моє обличчя відбиває цю сумну думку, адже Генрієтта сідає біля мене.

— Не сумуйте, усе минеться. Якою б не була причина вашої сварки, б’юсь об заклад, що в усьому винна спека. Як можна бути люб’язними, коли люди почуваються так, ніби їх смажать живцем?

— Може, треба передати йому листа.

— Ні, не треба! Це ж не ваша провина.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що ви — моя подруга і представниця чарівної статі,— Генрієтта сміється.— Не витрачайте зусилля на пояснення, хто винен, а хто ні. Я й без доказів розумію, що ви — постраждала сторона.

— Це справді так.

— Я ж казала. Отже, герцог мусить миритися першим або принаймні він має так відчайдушно хотіти зустрічі з вами, що забуде, що ви теж почасти винні. Ви не побачите його сьогодні?

— Ні.

Але не тому, що я йому відмовлю.

— Добре. А завтра ми розпочнемо кампанію, аби він на колінах просив у вас вибачення.

Я знову й знову згадую, як я вперше прокинулася вдосвіта, сподіваючись привернути увагу Генріха, коли він грав у теніс. Того дня він змагався з Анжу. Сьогодні він грає з Карлом проти мого чоловіка та зятя адмірала. Навпроти мене сидить Анжу, він спостерігає за ними, поклавши голову на коліна матері. Вона ніжно перебирає пальцями його волосся, і цей жест нагадує мені, як я робила те ж саме з Генріхом. Перш ніж чоловіки почали гру, мій чоловік привітав мене, а може, привітав Шарлотту, яка сидить біля мене. У будь-якому разі я помітила, що Генріх трохи напружився: це свідчить, що він ще не звик виявляти байдужість до знаків уваги короля Наваррського в мій бік. Проте коли я перехоплювала його погляд у перерві між сетами, він швидко відвертався.

— Якби ж з’явився якийсь приємний дворянин і пофліртував із вами,— каже Генрієтта, помітивши, що його очі уникають мене. Вона витягує шию.— Ось і сеньйор де Ла Моль. Він єретик, але дуже гарний єретик,— вона кличе його. Я виразно дивлюсь на неї.— Чом би й ні? — шепоче вона.— Так, він звичайний придворний зі свити Алансона, але найкращий танцівник при дворі.

Ла Моль сідає між нами, приголомшений власним щастям. Я усміхаюсь йому, сумніваючись, що Генріх помітить це і якось відреагує.

Сеньйор витріщається на мене, немов дитина — на тацю з солодощами.

Що замислила Генрієтта?

Карл здобуває перемогу. Ми радісно аплодуємо, але овації уриває крик:

— Мій королю, вони застрелили адмірала!

Сеньйор де Піль уривається до двору, зупиняється біля Карла.

— Що? Що ви сказали? — питає король.

— Я щойно з вулиці Бетізі. В адмірала стріляли, коли він повертався з Лувру.

Кров! Я знала, що це видіння щось означає.

Придворні зойкають. Протестанти підстрибують зі своїх місць. Чути шепіт і різні коментарі, серед яких чітко вирізняються слова: «Дякувати Богу!» Між тим на майданчику Карл спотикається і кидає ракетку додолу.

— Якого біса! — кричить він, розглядаючи трибуни.— Коли я нарешті заспокоюсь? Коли це припиниться? Чому вас не задовольняє мир, який я намагаюсь вам дати?

Навпроти короля стоїть чоловік, за якого я вийшла заміж чотири дні тому. Він блідий, як стіна. Його партнер Теліньї геть приголомшений.

— Адмірал помер? — голос матері спокійний. Дивно.

— Ні, дякувати Богу! Небеса врятували його: тієї миті, коли в нього випустили кулю, він нахилився зав’язати шнурок. Інакше я впевнений, що приніс би вам гіршу звістку. Проте він отримав важкі поранення.

— Мій бідолашний батько! — вигукує Карл.— Амбруаз Паре мусить негайно їхати до нього.

— Ви! — сеньйор де Піль дивиться повз короля, звинувачувальним жестом указуючи на Гіза.— Я знаю, що це ваших рук діло.

Герцог мовчить, відповідає лише зневажливим поглядом.

— Хто б не скоїв цей злочин, я знайду його,— Карл дивиться на герцога, потім на Піля і, зрештою, на мого чоловіка.— Він буде покараний.

Я розвертаюсь до матері побачити її реакцію. Вона пішла! Так само, як Анжу і барон де Рец, який сидів біля неї з іншого боку. Карл щодуху біжить геть, кличучи своїх радників. Щойно він зникає, сотні тіл починають ворушитися. Змішуватися з натовпом безглуздо. Натомість я спускаюсь і підходжу до сітки, яка відділяє гральний майданчик. За звичкою я спершу шукаю поглядом герцога. Як і мати, Генріх теж пішов. А мій кузен залишився. Він веде розмову з Пілем.

— Чоловіче! — я навмисно вживаю це звертання, аби привернути увагу. Попри нашу домовленість, я не називала його чоловіком публічно. Це спрацьовує. Король Наваррський зустрічається зі мною поглядом і прямує до мене. Його люди йдуть слідом.

— Пані.

— Сумні новини.

— Так, але підозрюю, що для різних людей причини засмученості різні. Гадаю, деяким прикро не через те, що на адмірала вчинили замах, а через те, що він вижив.

— Він точно вижив? — дехто з підданих мого чоловіка реагує на це питання ворожими поглядами.

— Піль не знає напевно. Він побіг сюди, коли Коліньї ще несли до його дому.

— Ви підете туди,— це твердження, а не питання.

— Негайно.

— Обережніше на вулицях,— сеньйор де Пардайян, який називав мене шпигункою, глузливо сміється за спиною мого кузена. Я вибухаю гнівом.— Смійтеся скільки завгодно, пане! — сердито кричу я на нього.— Але, хто б не поранив адмірала, він, поза сумнівом, захоче вистрілити і в мого чоловіка.

— Вона має знати,— шепоче хтось.

— Ходімо, Марго,— Генрієтта торкається мого рукава.— Цим ідіотам бракує розуму, аби розрізнити ворогів і друзів. У них манери селян,— вона обурено випльовує останнє слово.

Вона має рацію. Навіщо витрачати час та емоції на людей, які знущаються з мене? Я відвертаюсь від загорожі.

— Зачекайте,— чути голос мого кузена. Озирнувшись, я бачу, що він наблизився до сітки, учепився пальцями у петлі точнісінько, як робив це наступного ранку після нашого весілля.— Прошу вибачення за моїх людей, вони надто схвильовані,— він чекає на якусь відповідь, але я мовчу. Мені добре відомо, що його піддані вважають мій католицизм і приналежність до роду Валуа нездоланними перешкодами між нами; вони ніколи не довірятимуть мені. Я не прикидатимусь, що все гаразд.— Коли ми розмовляли вчора,— веде далі він,— ви передбачили такий розвиток подій, що дає підстави прислухатися до ваших сьогоднішніх слів. Я піду озброєним. Я буду обережним.

Я киваю, не розуміючи, чому так переймаюсь, якщо взагалі переймаюсь, безпекою мого кузена. Є значно гірші речі, ніж стати вдовою.

Вулиці вщент заповнені людьми. Я рада, що їду на коні, адже карета не змогла би протиснутися. На вулиці Бетізі звели ще одні ворота, які охороняють протестанти. Годину тому Карл наказав усім католикам, які живуть по сусідству з адміралом, тимчасово покинути свої домівки, аби забезпечити кращий захист Коліньї. Він також заборонив містянам носити зброю. Проте коли ми спішуємось, я помічаю під плащем перехожого блиск меча та пістолета. Карл хоче бачити Коліньї попри запевнення Амбруаза Паре, що чоловік житиме. Мати тримається якнайближче до короля. Я теж намагаюсь бути попереду, штовхаючись ліктями, коли це необхідно. Пан Паре чекає на нас усередині. Він вражений кількістю людей у королівському кортежі так само, як і дюжина протестантів, які охороняють двері та сходи, що ведуть до опочивальні адмірала.

— Ваша величносте,— Паре уклоняється,— я витяг кулю з ліктя адмірала і видалив залишки мізинця, розтрощеного внаслідок пострілу.

Карл здригається, почувши подробиці ампутації.

— Адмірал відпочиває, але бажає бачити свого короля. Ви дозволите попросити вас відвідати його самому?

— Мені не подобається ця ідея,— бурмоче хтось.— Не треба його величності лізти самому до осиного гнізда.

— Я впевнена, пане, що в кімнаті вистачить місця для десяти людей. Стільки придворних схвильовані станом його здоров’я: їм мало знати на словах, як він почувається,— каже мати.

Королівський лейб-медик достатньо розумний, аби не суперечити її величності, тож він ствердно киває. Карл, Анжу, мати й головні радники короля піднімаються сходами. Я приєднуюсь до них останньою.

В опочивальні страшенна задуха. Адмірал лежить на ліжку. Почувши наші кроки, він піднімає голову.

— Ваша величносте, мені прикро, що я не в змозі привітати вас належним чином.

— А мені прикро, мій любий батьку, що на вас учинили такий жорстокий замах.

Карл наближається до ліжка, замінивши мого кузена, який, не дивлячись на мене, тихо відступає до відчиненого вікна, де стоять Піль і Теліньї.

— Я звелів провести розслідування цього підступного нападу,— каже король, обережно торкаючись перев’язаної руки адмірала.— Хто б це не був, він завдав удару і мені, адже ви — моя права рука і надійний радник.

— Сподіваюсь, ваша величносте, я незабаром одужаю і знову сидітиму біля вас у залі для нарад. Поки мене немає, прошу вас прислухатися до вашої совісті, а не до тих, хто прагне використати вас для своєї вигоди, а не для блага Франції.

— Адмірале,— каже мати,— вам немає чого боятися. Я завжди поряд із його величністю.

Маю вагомі сумніви, що це заспокоїть адмірала.

Теліньї виступає вперед.

— Ваша величносте, ми з моїм батьком цілком довіряємо вашому слову. Чи можемо ми розраховувати, що герцога де Гіза заарештують, перш ніж закінчиться цей жахливий день?

Адмірал звертає на свого зятя застережний погляд.

— Якщо ви маєте докази провини герцога,— каже Карл,— наказую вам виконати свій обов’язок переді мною і продемонструвати їх.

— Усі знають, що Гіз присягався вбити мого батька відтоді, як був дитиною.

— І всі знають,— мовить мати,— що його величність заборонив будь-які спроби втілити цю клятву в життя. Проте,— зітхає вона,— запальні чоловіки часто суперечать монаршій волі.

Неймовірно! У кімнаті, повній протестантів, мати щойно припустила, що мій коханий може бути винним у пораненні адмірала. Вона кинула його на поталу скаженим псам!

— Однак пане,— додає вона,— для розслідування необхідні докази, а не припущення.

— Ваші величності, можливо, ви не чули, але ми знайшли аркебузу, ще гарячу після пострілу. Зброя була на першому поверсі будинку, розташованому на території церкви Сен-Жермен-л’Озеруа. Будинок належить герцогині де Немур.

Я похолола від згадки про матір Генріха.

— Ця справа потребує розслідування,— каже Карл.

— Ви маєте слово короля! — тріумфально кричить мати.— Годі вже говорити про це. Такі розмови не заспокоюють. Адмірал має відпочити, чи не так, пане Паре?

Я бачу, що союзники адмірала не надто задоволені. Так само, як і католики, які супроводжують його величність. Я замислююсь, чи усвідомлює адмірал, який останнім часом невпинно добивався зближення між протестантськими та католицькими підданими Карла, що замах на його життя поглибив конфлікт, чи фізичні страждання не дозволяють йому думати. Натомість я усвідомлюю, і мені дуже боляче. Мене осяйнула жахлива думка, що моєю рукою скористалися даремно: незабаром я стану дружиною короля, який воює з моїм братом. Я дивлюсь на мого кузена: він мовчки спостерігає за всім, що відбувається. Чи вистачить йому сил поєднати Бурбонів і Валуа, досягти того, що не вдалося його батькові? Чи здатен він, якщо знадобиться, зайняти місце адмірала при моєму братові?

— Пане,— мати нахиляється до Коліньї,— я залишаю вас. Знайте: попри всі наші суперечки, я бажала б усім серцем, аби вас не поранили,— мати випростовується і жестом кличе дворян, яких ми привели з собою.— Ходімо, адмірал у колі друзів. Я впевнена, вони радше пожертвують життям, ніж дозволять комусь заподіяти йому шкоди.

Поки всі виходять, Карл затримується і про щось шепочеться з Коліньї. Я наближаюсь до мого кузена, навмисно не звертаючи уваги на його приятелів, роздратованих моєю присутністю.

— Пане, ви повертаєтесь з нами до Лувру?

— Ні, пані, я буду тут якийсь час.

Я відходжу до Карла й беру його під руку. Він із таким сумом дивиться на адмірала, що крає мені серце.

— Вірте мені, батьку,— лагідно каже він.— Я помщуся за вас, кого б мені не довелося покарати.

Мати, яка чекає в ногах ліжка, знервовано переминається з ноги на ногу.

— Я пришлю до вас охоронців, аби бути впевненим, що ніхто не турбуватиме ваш спокій.

Король стискає мою руку, що лежить на згині його ліктя. Ми протискаємось крізь натовп протестантів у чорному вбранні й прямуємо до наших коней. Коли всі сидять у сідлі, Карл повертається до матері:

— Цей підступний злочин — наслідок ворожнечі між домами Шатільйон і Гіз. Дім Гізів заплатить за це,— вигукує він.— Я накажу герцогу прийти, щойно ми дістанемось Лувру.

— Вибачте, ваша величносте,— каже мати,— його милість попросив дозволу покинути Париж, побоюючись, що якийсь розлючений гугенот може застрелити його, перш ніж з’ясується правда. Я дозволила йому.

Нарешті бодай одна приємна новина за цей жахливий день.

Коли настає час лягати в ліжко, я геть виснажена, і причина не в тому, що я перевтомилася. Мене пригнічує напружена атмосфера, яка панує при дворі. Чути безліч припущень про те, що сталося: починаючи з прямолінійних, наполегливих скарг протестантів, які стверджують, що в адмірала стріляв Генріх, і закінчуючи чудернацькими теоріями, які не варті уваги,— серед них вирізняється думка, що гугеноти покалічили власного лідера, сподіваючись, що поранений адмірал матиме ще більший вплив на короля. Дехто з тих, хто вважає винним Гіза, згадує й мене.

— Коли придворні цікавляться, чому герцог поводиться так, ніби хоче накликати гнів короля, ті, хто звинувачують Гіза, відповідають, що підтримка вашого шлюбу з боку адмірала стала останньою краплею,— каже Жийона, допомагаючи мені вмоститися під ковдрами.

— Яка маячня!

— Герцог прийде сьогодні?

— Він поїхав з міста,— я намагаюсь говорити невимушено, наче зовсім не переймаюсь звинуваченнями проти нього і його тривалою відсутністю в моєму ліжку.

Хтось грюкає у двері мого передпокою. Хто це може бути?

— Зачекайте,— кажу я Жийоні, коли вона вже прямує до дверей.— Допоможіть мені надіти сюрко. Хто б це не був, я не прийматиму його в ліжку.

Ми разом проходимо до передпокою. Вона відчиняє двері — на порозі стоїть мій кузен. Біля нього я бачу одного пажа, а за його спиною — принаймні чотирьох дворян із його свити.

— Вибачте, що я так запізнився, люба дружино,— каже він із люб’язною усмішкою.— Я затримався в адмірала.

Я вкрай збентежена. Те ж саме відчуває Жийона. Вона безпорадно дивиться, як король Наваррський та його піддані уриваються всередину, не чекаючи мого дозволу. Мій кузен бере мою руку, підносить до губ і демонстративно цілує. Уся ця сцена нагадує недолугий фарс.

— Панове,— мовить він, усміхаючись усім довкола, але ніхто не усміхається у відповідь,— мені треба поговорити з королевою наодинці.— Він обвиває рукою мій стан і веде мене до опочивальні. Попри розгубленість, я не опираюсь. Коли він відпускає мене й зачиняє двері, мій язик розв’язується.

— Ви збожеволіли? Вранці ви сказали мені, що цінуєте мої поради, а ввечері вдираєтесь до моїх апартаментів, немов справжній чоловік, незважаючи на ваші обіцянки відмовитися від шлюбних прав.

— Заспокойтеся,— каже він, піднімаючи руки на знак примирення.— Я прийшов не порушувати нашу угоду, а отримати з неї найбільшу користь.

— Справді? Не розумію, яким чином!

— Мені здається, що у такий день, як сьогодні, коли католики кляли мене на вулицях і брязкали мечами, а мої піддані погано висловлювалися про вашу родину, ми маємо нагадати всьому двору про те, що мене з королем пов’язують особливі узи: ви — моя дружина. Ось чому я так відкрито відвідав ваші апартаменти.

— Вас бачили?

— Я доклав усіх зусиль, аби мене побачило якнайбільше людей.

Я така розгнівана, що можу лише лаятися.

Мій кузен притискається ближче.

— Пані, я справді вважаю, що ця хитрість у наших інтересах. Невже ви хочете, аби мир порушився?

Його слова перегукуються з моїми сьогоднішніми думками, з моїми страхами щодо того, що мій шлюб визнають недійсним через останні події. Може, це й невдалий союз, але він існує, і єдине, що може зробити його гіршим — розірвання шлюбу зусиллями короля і моєї матері.

— Не хочу,— погоджуюсь я.— Проте я не очікувала, що вам доведеться порушити мир у моїх апартаментах задля збереження загального миру.

— Прошу вибачення.

— Ураховуючи, що ви так демонстративно завітали до мене, ваше бажання нагадати придворним про те, що ви — мій чоловік, уже здійснилося. Забирайте своїх людей і дайте мені поспати.

Він не рушить із місця, лише переминається з ноги на ногу.

— Сподіваюсь, ви дотримаєте слова бути моїм другом і дозволите мені залишитися на ніч.

— Тут?

— Достатньо пустити мене з моїми людьми в сусідню кімнату. Ми звикли спати в суворих умовах у горах Наварри, тож зручно розмістимось на підлозі. Коли я покину ваші апартаменти, ніхто не наважиться сказати, що ми посварилися через те, що чоловік, якого вважають вашим коханцем, поранив адмірала.

Він переміг, чорт забирай.

— До мене долетіли чутки, що наше весілля підштовхнуло герцога до злочину.

Він киває.

— Можливо, так і було.

Я ігнорую це зауваження, адже впевнена, що мій кузен не має на увазі нічого образливого, він лише розглядає таке припущення.

— Отже, ви мусите залишитися,— констатую я.— Однак мені б хотілося припинити плітки не лише з боку католицьких придворних, а й ваших протестантів. Я не викликаю у них ані любові, ані довіри. Якщо ви спатимете з ними в сусідній кімнаті, вони знатимуть, що наш шлюб — фікція, і гадатимуть, що ви теж мені не довіряєте.

Його очі розширюються.

— Тому вам краще спати на моєму ліжку, за завісами.

— Зовсім не обов’язково змушувати вас терпіти мене.

— Це обов’язково. Я бачила, як дивилися на мене ваші піддані, коли надійшла звістка про поранення Коліньї. Вони впевнені, що я можу завдати вам шкоди...

— Ні, пані!

— Так! — не отримавши відповіді, я вважаю, що все вирішено.— Відверніться,— наказую я. Він напрочуд швидко підкорюється. Я знімаю сюрко, вішаю на стілець і квапливо лізу під ковдри.— Тепер роздягайтеся і лягайте поряд.

Він сміється.

— Що тут смішного?

— Ви наказуєте мені лягти до вас у ліжко, хоча менше тижня тому чітко дали зрозуміти, що не бажаєте бачити мене поруч.

Я відвертаюсь, уявивши, що подумає Жийона, що подумає Генрієтта, коли завтра почує плітки, що подумає Генріх. Остання думка завдає мені болю. Мені байдуже, якщо Жийона вирішить, що я зійшлася зі своїм чоловіком, Генрієтті я розповім правду, але не матиму нагоди пояснити все Генріху. Враховуючи його ганебну поведінку, можливо, він і не заслуговує на пояснення.

Завіси з протилежного боку ліжка розсуваються, і мій кузен жваво стрибає на матрац, немов десятирічний хлопчик. Не промовивши ані слова, він лягає і миттєво засинає, чим надзвичайно дивує мене. Я була впевнена, що після сьогоднішніх подій він не зможе заплющити очі. От я не можу. Вдивляючись у темряву, я намагаюсь розгледіти його профіль, але нічого не видно. Лунають дзвони, а я все ще лежу без сну й дивлюсь у його бік, страждаючи від задухи і мріючи, аби він був чужим чоловіком, а не моїм.

Глава 20 23 серпня 1572 — Париж, Франція

арлотта кидає на мене дивні погляди, коли я заходжу до апартаментів матері. Вона не єдина. Якби не поранення адмірала, я була б головним об’єктом пліток. З іншого боку, якби не поранення адмірала, король Наваррський ніколи не провів би ніч у моїй опочивальні.

— Що відбувається з усіма? — запитую я, усівшись біля моїх подруг.— Фрейліни її величності наче збожеволіли.

— Не лише вони, запевняю вас,— каже Генрієтта. Помітивши мій недовірливий погляд, вона веде далі: — Сумніваєтесь? Справа в тому...

— Подейкують,— уриває її Флері,— що протестанти жахливо помстяться королю за те, що їхнього лідера поранили. Вони повстануть, і на вулицях Парижа спалахне нова війна.

Генрієтта звертає до мене красномовний погляд, в якому читається: «Я ж вам казала».

— Дурниці,— кажу я.— Ніхто не може звинуватити Карла. Усі знають про його відданість адміралу Коліньї.

Флері із сумнівом хитає головою.

— Гадаєте, ніхто не звинувачує вашого брата? — питає Генрієтта.— Поки ви солодко спали, кілька підданих вашого чоловіка побилися з королівськими охоронцями.

— Кажуть, вони намагалися силою вдертися до апартаментів його величності,— додає Шарлотта.

Я тихо лаюсь.

— А де мій чоловік?

Коли я прокинулася, він уже пішов, а я особливо не переймалася його пошуками.

— Король Наваррський, принц де Конде й сила-силенна їхніх друзів пішли до адмірала на світанку. Принаймні так кажуть,— Шарлотта змірює мене звинувачувальним поглядом.

Генрієтта притискається ближче.

— Розмови про можливий вуличний бунт протестантів точаться далеко за межами Лувру. До того ж пліткують, що вони змовилися вбити не лише короля, а й усю вашу родину.

— А потім посадять на трон вашого чоловіка,— втручається Шарлотта.

— Ці чутки ширяться містом, наче епідемія,— закінчує Генрієтта.

Мене охоплює страх. Я не боюсь, що мій кузен і його союзники збираються вбити мою родину: я не вірю в це. Мені страшно, що все так швидко вийшло з-під контролю.

— Карл мав одразу перевезти двір до Фонтенбло,— кажу я.— У таку спеку люди втрачають розум. Якщо ми поїдемо на місяць, парижани побачать, що в цих божевільних чутках немає ані слова правди, і заспокояться.

— Ви надто оптимістичні, Марго,— докоряє Генрієтта.— Король звелів провести розслідування нападу на адмірала, і парижани слідкуватимуть за цим.

— Немов пси, які переслідують поранену тварину,— завершую я думку моєї подруги.

— Вони будуть страшенно розлючені,— киває Генрієтта.

Кров Господня!

— У Карла не було іншого виходу. Якби він не намагався знайти й засудити злочинця, його вважали б слабким королем, хіба ні?

— Не хотіла б я бути на місці його величності,— відповідає моя подруга.— Він опинився між двох вогнів — протестантами й католиками, яких мимоволі зіткнув лобами. Аби заспокоїти перших, він мусить покарати винного, але,— вона ще більше приглушує голос,— це викличе гнів останніх: парижани не хочуть покарання для Гіза.

Я теж не хочу покарання для нього.

— Герцог забарикадувався у своєму готелі,— каже Флері, стискаючи й розтискаючи пальці.— А він зазвичай нічого не боїться. По-вашому, це не знак?

Генріх поки що в місті!

До кімнати вривається Рене де Р’є.

— Вони вдерлися без дозволу! У дворі величезний натовп протестантів.

Починається справжній безлад. Я стою біля дверей, тому першою вибігаю з кімнати. Діставшись вікна, з якого видно двір, я відчуваю, що фрейліни всією вагою навалюються на мене, поки я намагаюсь відчинити його. Дуже швидко сусідні вікна займають придворні дами, які нахиляються й дивляться на сотні вбраних у чорне чоловіків. Я розпізнаю на чолі групи сеньйора де Піля. Короля Наваррського немає.

— Йолопи! Про що вони думають, приходячи такою юрбою? — питає Генрієтта поверх мого плеча.— Страх парижан лише посилиться.

Унизу з’являється Карл, широким кроком він прямує до протестантів у супроводі Анжу, матері та всіх своїх радників.

Піль зістрибує з коня, наближається до нього й уклоняється.

— Ваша величносте,— його голос відлунюється від стін,— ми, чотириста ваших вірних підданих, прийшли...

Чотириста.

— Прийшли просити, ні, вимагати справедливого суду за напад на адмірала. Ми не можемо чекати. Рішення має бути швидким. Ті, хто замислили вбити Коліньї, мусять померти на шибениці Монфокону, якщо ви справді цінуєте нас так само, як ваших католицьких підданих.

Я приголомшена сміливістю цієї заяви. Мати кипить від злості. Її очі палають, ніздрі роздуваються. Вона виглядає молодшою років на десять.

— Сеньйоре, панове, ми діятимемо швидко,— мовить Карл. Його голосу бракує сили й впевненості Піля.— Заарештовано двох служників, які працювали в будинку, звідки здійснили постріли. Їх допитують. Затримано чоловіка, який надав коня, аби вбивця міг утекти.

— З чиєї стайні той кінь? — вигукує хтось із натовпу.

Карл піднімає руку.

— Ми не можемо сказати вам зараз.

— Вони ніколи не скажуть,— шепоче Генрієтта. Я розвертаюсь до неї. Вона виразно дивиться на мене.

— Ми повідомимо вас, коли дізнаємось. Задовольняйтесь цим рішенням,— каже Карл.— Тим часом повертайтесь до адмірала і дбайте про нього, як дбав би я, якби мене не відволікали пошуки тих, хто вчинив замах на його життя,— за спиною короля Гаст щось шепоче на вухо Анжу — мій брат відповідає своєму фавориту на диво похмурим поглядом.

— Так, ваша величносте,— Піль уклоняється. Коли він сідає в сідло, Генрієтта торкається мого плеча. Схопивши Шарлотту за руку, я протискаюсь між фрейлінами.

— Кінь належить Гізу,— каже Генрієтта, коли ми залишаємось наодинці.

Великий Боже!

— Сваряться коханці чи ні, ви маєте вмовити його покинути місто.

— Упевнена, Карл не дозволить стратити його на потіху протестантам!

— Гадаєте, розлючений натовп прислухається до короля? Невже ви розраховуєте лише на те, що герцогу пощастить?

Звісно, ні. Ми мчимо до моїх апартаментів і одразу стикаємось із королем Наваррським. Забувши про мою присутність, Шарлотта біжить до нього, оповиває руками його стан і схиляє голову йому на груди.

— Я дуже рада, що вас не було в тій делегації.

— Фізично — ні. Мені здалося недоречним ставити мого нового брата в незручне становище. Але моя душа була з ними. Ми з Конде дали Пілю наше благословення.

Тепер уже я лаюсь уголос.

Дивлячись на мене поверх голови Шарлотти, мій кузен каже:

— Пані, ви можете приділити мені хвилинку вашого часу?

— Авжеж.

Я залишаю двері моєї опочивальні відчиненими. Перш ніж приєднатися до мене, мій кузен квапливо цілує Шарлотту. Чи розповість він мені про коня слідом за Генрієттою? Якщо утримається від коментарів, це буде акт великодушності.

Якусь мить він розгублено стоїть, нагадуючи незграбного хлопчика, яким був колись.

— Пане,— кажу я,— здається, ми обоє маємо невідкладні справи.

— Можу лише уявити ваші,— іронічно відповідає він.

Отже, про великодушність не йдеться.

— Я не бажаю уявляти ваші,— відрізаю я.— Оскільки ви не завадили Пілю піти до короля із цілим військом, не сумніваюсь, що ви маєте намір підписати якусь провокаційну заяву й тим наразити на небезпеку себе й інших людей.

Він червоніє. Приємно усвідомлювати, що я можу дошкулити йому, адже в дитинстві мені це не вдавалося. Він робить два кроки до дверей. Потім зупиняється.

— Я не дозволю, аби дрібні образи роз’єднали нас. Якщо ми союзники, бути друзями необов’язково.

Добре.

— На вулиці Бетізі передають тривожні повідомлення. Подейкують, що герцогиню де Немур тричі викликали до королеви Катерини. Такого не було багато тижнів. Вона відвідувала її таємно, під покровом темряви.

— Що це означає?

— Може, кінь належав Гізу, й не виключено, що чоловік, який їхав на цьому коні, був найнятий Гізом, але справжніх винуватців треба шукати серед значно шляхетніших осіб.

— Виявляється, плітки протестантів не менш фантастичні за плітки католиків,— я обурено піднімаю підборіддя.— Карл обожнює адмірала. Він ні за що в світі не завдав би йому шкоди.

— Я не мав на увазі його величність. Але не забувайте про інших братів і про вашу матір, яка має всі підстави заздрити Коліньї.

— Запевняю вас, пане, заздрість ніколи не відібрала б її величності розум. Їй вистачає мудрості розуміти: якби вона скоїла такий злочин, втратила б набагато більше за впливовість, якої їй наразі бракує.

Я замовкаю й усвідомлюю, що мій подих прискорився. Попри мої заперечення, припущення про те, що мати відіграла вирішальну роль у нападі на адмірала, не можна відкидати. І це мене жахає.

Король Наваррський підступає ближче.

— На які б ганебні вчинки не була здатна пані Катерина, мене тішить, що зазвичай вона намагається бути поза підозрами,— він промовляє це лагідним тоном, наче йому прикро, що довелося розповісти мені про ті плітки. Така поведінка дивує мене, і я відчуваю, що мій гнів ущухає.

— Ви не вірите цьому, пане? Чи вважаєте, що, якщо її величність замішана в цій історії, доказів усе одно немає?

— Тепер це не має значення.

Я приголомшена.

— Вам байдуже, що моя мати могла підтримувати вбивство адмірала?

— Мені не байдуже, аж ніяк. Але наслідки були б непередбачуваними, якби це розкрилося. Мені важко їх уявити, і така невизначеність лякає мене,— він куйовдить рукою волосся майже так само, як і мій Генріх.— Що ви думаєте з цього приводу? Багатьох учасників нашої драми ви знаєте краще за мене. Як, по-вашому, вчинить його величність, якщо до нього дійдуть чутки? Він неодмінно дізнається до кінця сьогоднішнього дня. Як він діятиме, якщо з’являться докази?

Що робитиме Карл, якщо мати замішана в цій історії? Я не маю готової відповіді. Якби Анжу був винним, реакція Карла була б бурхливою. Але мати...

— Не можу сказати, пане. Таке питання лякає мене, як і вас.

Він енергійно киває.

— Ми достатньо розумні, аби боятися, набагато розумніші за тих, хто поширює плітки. Вони плескають язиком, не думаючи.

Тепер моя черга схвально кивати — його слова співпадають із тим, що я відчувала в товаристві фрейлін її величності.

— Пані,— він стискає моє плече,— ніхто з нас не може передбачити, як учинить король. Ви не можете передбачити дії католиків, а я не знаю, як відреагують мої люди, якщо слід крові простягнеться від будинку адмірала до Лувру. Проте я хочу, щоб ви знали: я не дозволю заподіяти вам шкоди.

Ураховуючи нинішні обставини, це дуже люб’язно з його боку. Мною оволодіває бажання заспокоїти його, відповісти таким же піклуванням. Такі власницькі почуття бентежать мене.

— Пане, я здатна подбати про себе,— я вивертаюсь з-під його руки.— Я не наважуюсь блукати вулицями. Краще подумайте, як захистити себе, коли повертатиметеся до опочивальні адмірала.

— Не хвилюйтесь.

— Перш ніж ви підете,— я зображую усмішку, ховаючи за нею мої побоювання,— поясніть дещо баронесі де Сов, яка має хибне уявлення про те, що сталося вчора. Я не хочу втрачати найкращу подругу через її ревнощі.

Він усміхається.

— Ви — дуже зручна дружина.

— Я обіцяла бути нею.

Я не йду за ним до сусідньої кімнати. Натомість берусь за написання листа до Генріха. Непросте завдання. Ще кілька днів тому я цілком довіряла цьому чоловіку без жодних докорів сумління або суперечливих почуттів. Проте він несподівано віддалився від мене: почасти цьому сприяв мій гнів, але загалом я дедалі більше переконуюсь, що ми маємо різні інтереси. Я вирішую писати стисло, зрозуміло й без прикрас. Чи завдасть йому болю таке прохолодне послання? А може, Генріх зрозуміє, що цей лист сам по собі є доказом моєї небайдужості до нього? Такі питання несуттєві. Їх затьмарює дещо важливіше: чи прислухається він до моїх порад? Я не впевнена. Знаю одне: якщо, борони Боже, Генріха заарештують або вб’ють, думка про те, що я намагалася попередити його, заспокоїть мою совість, але не врятує мене від розбитого серця. Я помилялася, вважаючи, що воно вже розбите.

— Ви не знайдете королеву в її опочивальні,— баронеса де Рец сидить одна в просторому передпокої матері.

— Де ж вона? — увесь ранок я блукала в пошуках достовірнішої інформації, ніж чутки, які продовжують розпускати придворні.

— Вирушила до Тюїльрі.

За таких обставин? Аж тут я усвідомлюю: немає зручнішого місця для усамітнення.

— З ким?

Моя колишня гувернантка вагається.

Я знизую плечима.

— Я поїду і сама побачу.

— З нею Анжу, мій чоловік, герцог де Невер і кардинал Біраг.

Поважне товариство — всі італійські фаворити матері та її улюблений син, але не король. Мене пробирають дрижаки. Така зустріч викликає неабияку тривогу. Я змушую себе усміхнутися. Потім я прямую до апартаментів Карла. Якщо він не знає, де мати і з ким, він мусить довідатися. Діставшись потаємних дверей, про які знають лише найближчі до нього особи, я здригаюсь від несподіванки, коли звідти виходить якась постать у плащі з каптуром. Постать піднімає голову.

— Маргарито! — очі Генріха зустрічаються з моїми. Я бачу в них подив, біль, кохання і гнів.

— Чому ви й досі в Парижі?

— А чому ви, та, хто знає мене краще за всіх, вирішили, що я втечу, як боягуз?

— Невже сміливці ховаються під каптуром?

Він випростовується на весь зріст і відкидає каптур назад. Його погляд стає лагіднішим, і я відчуваю, що зі мною відбувається те ж саме.

— Генріху,— кажу я, простягаючи до нього руку.— Сміливці теж можуть помирати, як боягузи.

— Так, сміливці можуть помирати. Але вони завжди роблять це краще за боягузів.

— Я воліла б, щоб ви жили до глибокої старості,— я опускаю очі.

— Невже? — його голос сповнений бажання знати правду. Я пильно вдивляюсь у його обличчя.

— Авжеж.

— Ви бажаєте бачити мене живим, аби мати змогу катувати? — сердиті інтонації дають мені зрозуміти, що він чув про ніч із королем Наваррським.— Ви обіцяли! — вкрай розгніваний, він звинувачує мене, немов примхлива дитина.

Я хочу розповісти, що мій кузен не торкався мене. Проте вирішую мовчати. Він не заслуговує на таке зізнання. До того ж, наша хитрість, про яку ми домовилися з кузеном, утратить сенс. Натомість я кажу:

— Ми багато чого обіцяли одне одному. А ви, Генріху, можете сказати, що дотримали свого слова? Ви відштовхнули мене попри ваші клятви кохати вічно,— якщо його мучить совість, я побачу це.

— Я мушу йти.

— Ідіть. Але спершу я прошу вас згадати нашу дружбу. Ви знаєте, що я не видала вас. Увесь день я боялася бозна-чого. Ви розмовляли з королем. Можете сказати, що відбувається насправді? Чутки надто дикі, аби бути правдою.

Відверто кажучи, я не чекаю від нього відповіді. Але я нічого не програю, якщо спробую бути нахабною.

Подолавши сумніви, він каже:

— Я не знаю, як учинить ваш брат, і я не можу зрадити тих, хто давав йому поради. Особисто я порадив йому вдарити по гугенотах, перш ніж вони припинять вимагати справедливості й повстануть. От бачите, мені теж небайдужа ваша доля: я хочу, щоб ви жили довго разом зі своєю родиною.

— Ударити? Ви маєте на увазі арешти?

Ігноруючи мої питання, він знову насуває каптур.

Коли він намагається пройти повз мене, я роблю другу спробу зупинити його.

— З боку Піля було нерозумно привести чотириста чоловіків до Лувру, але вони не вчинили насильства. І не всі протестанти супроводжували його.

Він хоче прибрати мою руку, але я чіпляюсь міцніше. Йому доведеться звільнитися від мене силою.

— Будь ласка,— благаю я, хоча таке приниження мені не до вподоби,— скажіть: якщо Карл піде проти лідерів гугенотів, він буде нерозбірливим? Заарештує всіх?

Генріх змушує мене розтиснути пальці. Наступної миті вже він хапає мене за обидві руки й люто трясе. Я ніколи не боялася його, але зараз уперше відчуваю страх.

— Ви — його шпигунка! Моєю шпигункою ви відмовилися бути. Ви стали справжньою королевою Наваррською! Хай Господь оплакує вас, пані. Я не маю такого наміру.

Я чекаю, що він відпустить мене, але натомість він пригортає мене до себе й брутально цілує. Я звиваюсь усім тілом у його обіймах, намагаючись вирватися. Урешті-решт він відштовхує мене з такою силою, що я спотикаюсь, ударяюсь об стіну й ледве утримуюсь на ногах. Не озираючись, він іде геть, поки я розтираю забиту руку.

— Мені не потрібні ваші сльози! — кричу я йому вслід.— І моїх сліз ви не дочекаєтесь!

Це брехня. Я починаю плакати, щойно він зникає. Водночас я гамселю в двері. Коли вони відчиняються і з’являється мій брат, я вражена його божевільним поглядом. Він не впускає мене. Не промовляє ані слова. Просто зачиняє двері перед моїм носом.

Залишається єдине місце, куди я можу піти. Чорт забирай, це вони штовхнули мене туди. Витираючи сльози, я йду з апартаментів Карла й прямую до короля Наваррського, молячись, аби він повернувся.

Він повернувся не один. Коли Арманьяк відчиняє двері, у передпокої мого чоловіка повно людей.

— Погляньте, хто до нас завітав,— принц де Конде промовляє ці слова з демонстративною глумливою посмішкою. У віддаленому кутку кімнати мій чоловік піднімає на мене погляд.

— Пані,— вітання люб’язне, але прохолодне.

— Ми зайняті,— бурмоче хтось.— Залиште нас,— мене змірюють сповненими ненависті поглядами.

— Пане,— я змушена підвищити голос, адже чимало приятелів мого кузена гучно розмовляють,— на хвилинку.

— Вибачте за такий прийом,— каже він, коли ми усамітнюємось у його опочивальні.— Вони дуже збуджені. Подейкують, що король дозволить Гізу втекти. Постійно говорять про участь вашої родини. Навіть шепочуться, що Анжу заплатив убивці з власного гаманця.

Я не маю часу обговорювати всі ці теорії.

— Гіз може втекти,— кажу я,— але вам краще потурбуватися про власну втечу. Саме тому я й пришла. Мені теж відомі чутки, серед останніх — те, що ваші товариші по вірі надто зухвало вимагають розслідування, якщо вони й надалі ходитимуть вулицями озброєні й провокуватимуть простих людей, їх заарештують.

— Його величність не насмілиться! Заарештувати гостей, яких він сам запросив на весілля своєї сестри, які не зробили нічого поганого? Вони лише засуджують підступну спробу вбити одного з найвідданіших підданих його величності. З його боку це було б нешляхетно й нерозумно.

— Це погроза?

Мій кузен здивований.

— Ні.

— А схоже на погрозу. Хіба ви не відчуваєте? Ось чому поведінку протестантів часто вважають загрозливою незалежно від ваших справжніх намірів. Ви маєте зупинити ваших підданих. Віднині — жодних вимог від короля. Тримайтесь подалі від вулиць або принаймні не з’являйтесь зі зброєю в руках.

— Зачаїтися? — він з відразою дивиться на мене.— Ви радите нам зачаїтися? Ні, пані, ми не зробимо цього. Завтра вранці ми відправляємо делегацію до його величності, аби офіційно звинуватити Гіза. Я теж буду у складі цієї делегації.

— Кузене, не треба! Невже голова Гіза цінніша за вашу власну свободу й безпеку?

— Ви виконуєте наказ герцога? Його цілком влаштувало б, якби ми не висували звинувачень проти нього.

— Боже мій! — я у відчаї заламую руки.— Я не допоможу вам. Навіщо я стараюсь? Послухайте мене: якщо завтра ви підете до Карла, готуйтесь тікати після цієї зустрічі. І якщо вам не вдасться, не сподівайтесь, що я відвідуватиму вас у Вінсенській в’язниці.

Я думала, що мій кузен розгнівається. Натомість він галантно й самовпевнено усміхається. Така реакція дратує сильніше: очевидно, він переконаний, що краще розуміє ситуацію. Чудово! Я не намагатимусь допомогти йому так само, як я відмовилася від спроб допомогти Генріху. Хай ці дурні чоловіки виживають самотужки, власним розумом. Мій розум утомився від марних зусиль.

Увечері я прямую до апартаментів її величності, аби запропонувати свої послуги. Такою розслабленою я не бачила матір відтоді, як стало відомо про поранення адмірала. Вона спокійно вишиває: її рука не тремтить, її усмішка умиротворена. Поганий знак.

Клод, яка сидить біля її величності, плескає по подушці на сусідньому сидінні. Я влаштовуюсь там.

— Як почувається король цього вечора, пані? — питаю я.

— Коли ми прощалися, він почувався добре.

Добре? За таких обставин? Недоречність її відповіді зміцнює мої підозри.

— Рада це чути,— я теж можу бути лицемірною.

Генрієтта приєднується до нас із Клод. Вона сідає спиною до матері, почасти затуливши мене від королеви.

— Король зустрічався з купецьким прево,— тихо каже вона.

Немає нічого дивного в зустрічі Карла з представниками міської влади, відповідальними за суспільний порядок. Проте в нинішній ситуації це важлива новина, що підтверджують виразні погляди моєї сестри й подруги.

— Герцогине, будьте так люб’язні, принесіть мені клубок блакитної вовни зі сховища,— це прохання — привід розлучити нас. За вовною можна було відправити служника. Вочевидь, мати не хоче, аби Генрієтта розмовляла зі мною.

— Залюбки, ваша величносте.

Коли мати передає Генрієтті зразок вовни, Клод нахиляється до мене й шепоче:

— Сьогодні вони нагадали Карлу про Монсо.

Про давню спробу викрадення?

— Хто? — шепочу я у відповідь.

— Біраг, Таванн, Монпансьє,— каже вона.— За наказом матері, Рец розмовляв із Карлом кілька годин.

Генрієтта зникає з поля зору її величності, і Клод хутко розправляє плечі.

На що вона натякала? Згадані нею придворні мають значний вплив на короля, і всі вони — ставленики матері. Таванн — військовий, а, відтак, більше схильний до військового розв’язання конфлікту.

— Ви дозволите мені взяти щось із вашої корзини? — безтурботно запитую я Клод, удаючи, ніби шиття — єдине, що мене хвилює.

Вона нахиляється за корзиною, а слідом за нею — я.

— Карл підкорився волі матері,— у її голосі відчувається розпач.— Він уже не хоче розслідувати злочин.

Випроставшись, я анітрохи не здивована, що очі матері прикуті до нас.

Я беру голку й намагаюсь удіти нитку, але мої руки тремтять. Може, Клод хоче заспокоїти мене, що Генріх у безпеці? Якщо так, чим пояснити її переляканий голос? Що страшного у відмові Карла розслідувати замах на життя адмірала?

— Марго,— зауважує мати,— ви маєте втомлений вигляд. Лягайте спати раніше. Я відпускаю вас,— я ошелешено дивлюсь на неї. Я не хочу йти, доки не розвідаю, що відбувається.

— Ваша величносте, дякую за турботу, але, запевняю вас, зі мною все гаразд. Невже ви позбавите мене честі допомогти вам підготуватися до сну? Адже це моє право і мій обов’язок.

— Слухняні діти тішать мене,— відповідає вона,— але для матері здоров’я доньки важливіше за можливість насолоджуватися її товариством. Ваша присутність необов’язкова, тож я бажаю, аби ви повернулися до ваших апартаментів.

Мені немає чим заперечити. Я мушу йти. Я повертаю корзину Клод, підводжусь і присідаю в реверансі. Аж тут сестра хапає мене за рукав. Розвернувшись, я бачу, що по її щоках горохом котяться сльози.

— Марго,— каже вона, захлинаючись риданнями,— залишайтесь. Цієї ночі краще не спати.

— Годі! Клод, ви перехвилювалися й даремно засмутите вашу сестру.

— Ваша величносте, благаю...

— Ані слова більше.

Клод похнюплює голову.

— Добраніч,— я прямую до дверей, гостро відчуваючи, що погляди присутніх зосереджені на мені.

Коли я дістаюсь моїх апартаментів, Жийона визирає із сусідньої кімнати. За кілька хвилин вона вибігає з посланням до короля Наваррського. Поза сумнівом, відбувається щось жахливе.

Я стою на колінах на моїй молитовній лавці, коли вони приходять усією юрбою — мій чоловік і три дюжини його підданих.

— Пропустіть лише короля,— наказую я, залишаючись на своєму місці. Раніше я принижувалася перед Гізом, а тепер маю намір поводитися так і з моїм чоловіком. Зрештою, кажу я собі, коли він переступає поріг, сумирність — чеснота, схвалена Богом.

— Дружино, уже можна не молитися, адже я прийшов,— цей жарт, цей сміх здаються мені незграбними й недоречними; я мимоволі згадую, як він дратував мене підлітком.

— Я молилася не за ваш візит, пане, а за безпеку нас обох.

— Ви щось дізналися.

— Герцогиня Лотаринзька повідомила, що король уже не бажає проводити розслідування.

— Чорт забирай! У будь-якому разі наше бажання незмінне. Якщо це все, залишаю вас із вашими молитвами.

— Не поспішайте. Я розмовляла зі своєю матір’ю. Щось змінилося. Така усмішка не віщує нічого доброго тим, кого вона вважає ворогами.

— Я впевнений, що навряд чи належу до її ворогів. Якби вона вважала мене одним із них, сумніваюсь, що вона віддала б мені рідну доньку, обіймала мене як сина й просила короля звати мене «братом».

— Бути впевненим стосовно її величності — жахлива помилка, пане. Проте не зважайте. Я не збираюсь переконувати вас бути боязким, як я. Я покликала вас сюди, аби попросити про послугу.

Він хитає головою зацікавлено й недовірливо водночас.

Я напружено ковтаю і подаюсь уперед.

— Залишайтеся зі мною цієї ночі.

— Ви не жадаєте мого товариства, тож я припускаю, що ви й справді передчуваєте якесь лихо.

— Я впевнена в цьому, як і того дня, коли я бачила кров.

— Гаразд. Якщо ви спатимете спокійніше, знаючи, що я тут, я прийду. Проте ще зарано; мені треба обговорити чимало справ із моїми людьми. Я піду до них, а потім повернусь.

Я чекаю на полегшення. Його немає. Я заперечно хитаю головою.

— Ні, не повертайтесь до ваших апартаментів. Ви можете розмістити ваших підданих у моєму передпокої. Ми з Жийоною зачинимось тут і не заважатимемо вам.

— Ви хочете, щоб мої люди теж лишилися?

— Я бачила, як вони захищають вас. Якщо королівські охоронці прийдуть за вами, ваші піддані дадуть вам можливість виграти час і втекти.

— У такому разі я докладу всіх зусиль, аби втекти, адже я знаю, що у Вінсені мене ніхто не відвідуватиме.

— Ваша правда,— відповідаю я, імітуючи його браваду. Однак це чергова брехня. Мені невідомі причини такого рішення, але я точно знаю, що навідуватимусь до мого кузена, якщо його кинуть за ґрати.

Жийона повертається.

— Здається, ви звикли до вашого чоловіка,— каже вона, допомагаючи мені перевдягатися.

— Якщо бажаєте, можете йти спати,— відповідаю я моїй тіні.— Моя розмова з Богом не закінчена.

Я повертаюсь до лавки. Мої молитви супроводжуються гудінням голосів за стіною; вони лунають то гучніше, то тихіше, деякі — сердиті. Свічки перегоріли, й тьмяне світло змінюється суцільною темрявою. Я продовжую молитися. Зосереджена на власних думках і власному шепоті, я навіть не чую, як відчиняються двері.

— Ви не спите.

На порозі стоїть мій кузен зі свічкою в руках, біля нього — камердинер.

Аж раптом я ніяковію — мені соромно, що Арманьяк може подумати, що я чекаю на мого чоловіка, а що стосується цього самого чоловіка, я побоююсь, що він глузуватиме з моєї набожності. Натомість він каже:

— Нам зачекати в передпокої?

— Ні,— я піднімаюсь із колін,— ви, мабуть, виснажені, і мені треба відпочити.

— Мій камердинер...— розгублено каже він.

— Може, йому буде зручно в ногах ліжка?

Арманьяк уклоняється. Це глибокий, шанобливий уклін. Я усвідомлюю, що усміхаюсь йому. А чом би й ні? Серед підданих мого чоловіка він єдиний, хто щиро виявляє до мене повагу без будь-яких ознак відрази.

Я влаштовуюсь у ліжку й чекаю. На відміну від минулої ночі, мій кузен не вагається. Прослизнувши під ковдри, він мовить:

— Хай Господь оберігає ваш сон, пані.

Господь не звертає уваги на його прохання. Судячи з усього, я втратила здатність відпочивати. Може, це сталося, коли Генріх пішов від мене й, перекинувши драбину через підвіконня, зник у темряві? Відтоді, як ми посварилися, я сплю погано. Сьогодні я не впевнена, що бажаю спати взагалі. Наді мною тяжіє попередження моєї сестри про те, що цієї ночі краще не заплющувати очей. Мене переслідує відчуття, що я маю прислухатися до тривожних звуків. Якийсь час я чую лише голоси протестантів. Але, зрештою, вони замовкають. Я вирішую, що відпочинок все ж таки необхідний. Проте щойно я заплющую очі, як бачу Піля та його чотириста союзників у дворі Лувра; бачу обличчя Генріха, коли він трусив мене; бачу дивну усмішку матері й божевільний погляд Карла в дверному отворі. Я підхоплююсь на ліжку — моє серце калатає з неймовірною швидкістю. Я налаштована дочекатися світанку. Кілька разів я ледве не засинала, але змушувала себе розплющити очі; зрештою, сон таки зморив мене.

Зненацька я прокидаюсь. Мій кузен сидить на ліжку біля мене.

— Що це було? — питає він.

— Про що ви?

У місячному сяйві, що проникає крізь віконниці, видно, як він хитає головою.

— Я впевнений, щось розбудило мене. Тим паче, що ви теж прокинулися.

Підвівшись, він підходить до найближчого вікна й відчиняє його. Кімнату затоплює світло майже повного місяця. Мій кузен визирає надвір.

Я теж підводжусь і сідаю на край ліжка. Ми обоє мовчимо, насторочуючи вуха. Нічого. Жодного звуку. Дуже повільно й обережно я намацую мій маленький годинник, виготовлений у королівській годинниковій майстерні в Блуа. Я не можу нічого розгледіти, тож переміщуюсь на інший бік ліжка і передаю годинник кузену.

— Котра година?

Він підносить циферблат до вікна, де падає найбільше світла.

— Четверта минула.

— Дивно, що в такий час ви прокинулися від якогось шуму. Зазвичай ви дуже міцно спите. Може, вам щось наснилося?

Він знизує плечима, кладе годинник на найближчий стіл і запалює свічку. Я здивовано спостерігаю, як він одягається.

— Куди ви? — після всіх цих жахливих чуток і сліз моєї сестри мені не подобається намір кузена блукати Лувром у темряві.

— Я вже прокинувся і навряд чи засну,— він пильно дивиться на мене.— У вас темні кола під очима. Гадаю, ви краще спатимете одна. Я зберу моїх людей і пограю в теніс.

— Ви збожеволіли. Зараз не час для спорту. Двір розтривожений, і лише Богу відомо, що може трапитися.

Він знизує плечима.

— Як на мене, нічого надзвичайного не відбувається. І нічого не станеться, якщо ми не будемо надто тиснути на його величність. Я гратиму в теніс, доки король не прокинеться. Потім наша делегація звернеться до нього з проханням добитися справедливості.

Отже, нічого не змінилося. Можливо, варто було б посперечатися з ним, але сили покинули мене. Мій кузен має рацію. Я втомилася. Страшенно втомилася. Не лише через безсоння. Я втомилася хвилюватися в ситуаціях, коли він спокійний.

Поки король Наваррський закінчує свій туалет, прокидається Жийона.

— Заради Бога,— кажу я їй, коли мій кузен і його камердинер виходять із моїх апартаментів,— замкніть двері на всі засуви й повертайтесь до ліжка. Ми не рушимо з місця, доки нас не покличе хтось впливовий. Минулого вечора її величність відмовилася від моїх послуг; вона впорається без мене і вранці.

Улаштувавшись під ковдрами, я заплющую очі. Можна погодитись із моїм кузеном: без нього моє ліжко набагато зручніше.

— Наваррський! Наваррський! — мене будить гучний, наполегливий крик, що супроводжується грюканням у двері моєї опочивальні. Дивно, що дерево не тріснуло. Жийона підхоплюється зі свого матраца. Здається, світанок уже близько, але надворі ще не розвиднилось.

— Двері! Швидше! Може, це мій чоловік!

Крик «Наваррський» повторюється, поки вона мчить відчиняти. Голос не схожий на мого кузена, але він міг прийти не один. Якщо він мусить тікати, я не розумію, чому він прибіг сюди.

Щойно вона відсуває засув, як поріг моєї опочивальні переступає чоловік без камзола, у білій сорочці, заплямованій кров’ю. Хитаючись, він наближається до мене. Це сеньйор де Ла Моль, який нещодавно сидів поряд зі мною під час тенісного матчу. Його очі сповнені жаху. Він підтримує одну руку. Відпустивши її і схопившись іншою закривавленою рукою за моє нічне вбрання, він кричить від болю. Перш ніж встигаю щось сказати, я розумію причину його страху. Чотири королівські охоронці уриваються до моєї опочивальні. Останній брутально збиває Жийону на підлогу.

Я вистрибую з ліжка. Бідолашний поранений чоловік все ще чіпляється за мене. Охоронці на мить завмирають; потім той, хто очолює групу, прямує до мене.

— Зупиніться! — кричу я.— Що зробив цей дворянин, якщо ви переслідуєте його в приватних апартаментах рідної сестри короля?

— Він єретик,— відповідає солдат.

— Як і мій чоловік. Але що він накоїв?

Охоронець тягнеться до спини Ла Моля у намаганні штрикнути його мечем. Роздратована відсутністю відповіді, я обхоплюю руками стан сеньйора і міцно тримаю, вирвавши у нього стогін.

— Пане! Негайно покиньте мої апартаменти або я накажу добряче вас побити.

Охоронець не відступає і не припиняє спроб дотягнутися до Ла Моля. Інший охоронець, який стоїть біля ліжка, глузливо сміється.

— Ваша величносте,— каже той, що наступає,— цей чоловік — ворог короля, і ми переслідуємо його згідно з королівською волею.

— Пане, така відповідь мене не влаштовує, доки я не почую це від самого короля. А зараз вийдіть із моєї опочивальні. Він залишиться тут,— поки я веду розмову, у дверному отворі з’являється пан Нансе.— Капітане, ваші чоловіки не підкоряються моїм наказам. Побачимо, чи вдасться вам вигнати їх. Накажіть їм забиратися звідси!

Нансе зустрічається зі мною поглядом — у його очах я бачу здивування й повагу.

— Залиште його! — звертається він до солдатів.— Ви марнуєте час. Якщо королеві Наваррський потрібен цей чоловік, ми можемо віддати його. Його величність вирішить його долю пізніше.

Охоронці виходять, а я опускаю непритомного Ла Моля на ліжко. Нансе вклоняється.

— Пане, що відбувається?

Моє питання затримує його, але відповідати він не поспішає. Поки я чекаю на пояснення, я усвідомлюю, що в палаці порушено тишу. За межами моїх апартаментів чути якісь тривожні шуми, тупіт ніг і пронизливі крики.

— Ваша величносте,— капітан знову вклоняється,— мені прикро, що я не маю ані часу, ані повноважень відповісти вам. Проте оскільки ви — улюблена сестра короля, щиро раджу не виходити з апартаментів.

Я подаюсь уперед.

— Пане, ми завжди були друзями. Будь ласка, скажіть: де король Наваррський?

— Я не можу.

— Не можете чи не хочете?

Він виходить, не промовивши ні слова. Я знаходжу сюрко й одягаю його поверх моєї скривавленої сорочки.

— Коли я піду, замкніть двері й нікому не відчиняйте, крім мене й короля Наваррського,— наказую я Жийоні.— Вам зрозуміло? Нікому. Навіть королю,— відкривши шухляду свого письмового столу, я виймаю кинджал.— Поки мене немає, якнайкраще подбайте про сеньйора.

У моєму передпокої жахливий безлад. Хто перевернув усе догори дриґом? Королівські охоронці чи піддані мого чоловіка, які ночували тут? Куди поділися люди короля Наваррського? Де вони зараз? Я обережно відчиняю двері й зазираю в щілину. Перше, що я бачу,— розпростерте на кам’яній підлозі тіло чоловіка. Його голова повернута в мій бік, але я не можу впізнати, хто це, тому що обличчя надзвичайно спотворене. Навіть у смерті його широко розплющені очі сповнені страху. Я відсахуюсь. Отже, охоронці, одержимі якоюсь незрозумілою зловісною метою, переслідували не лише Ла Моля. Глибоко вдихаючи повітря, я виходжу зі своїх апартаментів, радіючи, що озброєна кинджалом.

У перші хвилини я нікого не зустрічаю, а моторошні звуки, що долинають до мене, здаються вельми далекими. Потім починається лемент. Із кімнати вибігає чоловік. Він кричить як божевільний і мчить щодуху в моєму напрямку. За ним женуться троє лучників. Вони зупиняються, прицілюються і збивають чоловіка. Він падає зі стрілою в спині за десять кроків від мене. Однак верещання не припиняється.

Пресвята Богородице, невже це я верещу? Мабуть, так. Лучники не звертають на мене уваги; вони просто опускають луки й біжать далі — затримуються лише на мить, аби пересвідчитися, що жертва мертва. Я заплющую очі. Певно, це кошмар. Проте ще до того, як я розплющу очі, я знаю, що тіло чоловіка нікуди не зникне; мене огортає запах крові.

Я прямую вперед швидше й швидше. Праворуч від мене вікна виходять на той самий двір, де вчора зібралися чотириста протестантів. Різкий наказ відбивається луною від кам’яних стін. Підбігаючи до найближчого підвіконня, я дивлюсь униз, де розгортається сцена, яку міг би описати Данте. Солдати її величності пронизують списами чоловіків, які, судячи з їхнього вбрання, належать до протестантів і, можливо, стояли вчора тут, вимагаючи справедливості. Налякана, я впізнаю сеньйора де Піля, який лежить на бруківці з пробитими грудьми. Я не хочу дивитися на ці жахи, але відвернутися не можу. Охоплена відчаєм, я шукаю мого кузена. Може, це за ним женуться троє солдатів? Ні, надто високий. Може, це він люто відбивається мечем і дико кричить, падаючи на землю? Я затримую подих і відчуваю дивне полегшення, коли голова жертви відкидається назад: це обличчя сеньйора де Понт, а не короля Наваррського. Аж раптом я усвідомлюю: я не пам’ятаю майже нікого з підданих мого чоловіка. Той факт, що я впізнала вже двох, означає, що вбивають протестантську знать — людей з найближчого оточення мого кузена. Ця думка паралізує мене. Тим часом вікно навпроти відчиняється. Звідти викидають чоловіка — перевертаючись у повітрі, він летить і з неприємним тріском падає на каміння; його руки й ноги вивернуті в різні боки. Двоє королівських придворних з дивними білими хрестами на вбранні сміючись, визирають із вікна. Від цього видовища кров холоне в моїх жилах. Перехрестившись, я рушаю далі, сподіваючись, що не спізнилася.

На моєму шляху дедалі більше трупів як чоловіків, так і жінок. Я бачу маркіза де Ренеля, який б’ється зі своїм кузеном Бюссі Д’Амбуазом. Бюссі завдає йому кількох ударів кинджалом. Попри те, що я вражена такою жорстокістю, я зосереджуюсь на іншій меті. Я впевнена, що мій кузен у смертельній небезпеці, й хвилююсь, що мене можуть поранити, якщо я не сховаюсь у надійному місці. Я мушу дістатися апартаментів своєї сестри. Я наближаюсь до її дверей, коли за моєю спиною лунає крик. Розвернувшись, я опиняюсь віч-на-віч із паном де Бурс. Він так близько, що можна торкнутися. З його розірваного живота стирчить вістря алебарди. Я ледь не зомліваю. Він задихається і хоче щось сказати, але чути лише невиразне белькотіння. Якби охоронець не тримав його настромленим на вістря зброї, помираючий чоловік неодмінно впав би на мене. Потім охоронець кидає тіло до моїх ніг, висмикує алебарду, відчиняє найближче до нас вікно й виштовхує агонізуючого Бурса. Після чого, здіймаючи червону від крові алебарду, він каже:

— Прошу вибачення, ваша величносте.

Я гамселю у двері Клод — вперше в житті я стукаю з такою силою — й невпинно вигукую своє ім’я. Коли двері відчиняються, я відкидаю кинджал і з риданнями падаю в обійми сестри.

— Марго! З вами все гаразд?

— У неї кров! — почувши другий голос, я озираюсь. Дружина Карла стоїть за моєю сестрою.

— Покажіть! — Клод зриває з мене мантію.

— Це не моя кров,— кажу я, розглядаючи свою сорочку і з подивом виявляючи, що вона вся закривавлена.

— Дякувати Богу! — Клод стискає мене в обіймах.

— Що відбувається? — питаю я.

— Гріх і божевілля,— каже дружина короля. Її обличчя залите сльозами.

— А король? Хтось розповів Карлу?

— Він знає,— спокійно відповідає вона.

Боже милий, невже все це влаштував мій брат?

— Що нам робити?

— Я маю намір молитися,— упевнено заявляє королева.— Я прийшла сюди, аби переконатися, що з герцогинею Лотаринзькою все гаразд, і попросити її молитися зі мною. Я принесла мій часослов,— вона демонструє книжку так, наче в навколишньому хаосі це має якесь значення.

Гадаю, моя зовиця й справді набожна жінка, але молитви навряд чи врятують когось цієї ночі.

— За кого ви молитесь? За Карла?

Вона шаріється.

— Ви марнуєте час! Якщо він винний у тому, що відбувається, він приречений горіти в пеклі. Іменитих і поважних дворян переслідували й безжально вбивали в кімнатах, залах і дворах його палацу.

— Марго,— Клод стискає мою руку,— Єлизавета непричетна до цієї різанини, і я теж. Що можуть вдіяти неозброєні жінки? Вибігти надвір і померти разом з іншими?

— Тут ви в безпеці й можете залишатися, не боячись нікого зрадити,— я нахиляюсь підібрати кинджал, після чого розправляю плечі.— Але я не можу. Ті, кого я бачила мертвими й пораненими, були протестантами. Я мушу знайти короля Наваррського.

Клод стає між мною та дверима.

— Ви не можете знову піти туди.

— Можу й піду, але я не хочу безцільно тинятися. Минулого вечора ви щось знали.

Клод відвертається.

— Ви попередили, щоб я не спала. Час попереджень минув. Я не прошу вас розповідати все, про що ви дізналися і як вам це вдалося. Я благаю розкрити лише одну таємницю: що замислили зробити з моїм чоловіком і де мені його шукати.

Моя сестра ударяється в сльози. Я думаю, чи не дати їй стусанів, але в цьому немає потреби. Дружина короля каже:

— Я не знаю, що замислили зробити з королем Наваррським, але його можна знайти в апартаментах Карла.

Я навіть не дякую їй. Штовхнувши Клод, я відсуваю засув, відчиняю двері й знову занурююсь у жахіття.

Дорогою до апартаментів Карла я промовляю молитви на кожному кроці. Я молюсь, коли протестанти падають мертвими під мечами. Молюсь, коли чоловіки тягнуть служницю, яка кричить і опирається; їхні сповнені хіті очі нагадують погляд Гаста, коли той накинувся на мене. Молюсь, переступаючи предмет, який виявляється відрізаною рукою. Віддалившись від людних місць палацу, я молюсь про дві речі: потрапити до апартаментів Карла й побачити свого кузена живим. Не можу сказати, чому останнє прохання з кожним кроком видається дедалі важливішим, але це правда.

Стримуючи страх і нетерпіння водночас, я стукаю у потаємні двері. Відчиняє барон де Рец.

— Ваша величносте? — він збентежений і схвильований.

— Дозвольте мені увійти.

Його збентеження росте.

— Мені звеліли нікого не пускати.

— Як вам відомо, я не є загрозою для короля. Проте якщо ви не пропустите мене всередину, я опинюсь у небезпеці. Ви скажете моєму брату, що відмовили мені, коли мене знайдуть пораненою або мертвою?

Я перемогла. Він пропускає мене до гардеробної Карла. Я добре відчуваю, що просунутися далі буде непросто.

— Пане, дружина короля й моя сестра, герцогиня Лотаринзька, замкнулися в апартаментах останньої, їх ніхто не охороняє. Я боюсь за них,— мені не треба удавати переляк, адже після тих жахів, що я бачила, я й досі налякана.— Присягаюсь своєю честю, що замкну двері й нікого не впущу. Ви приведете до них кількох королівських охоронців, аби забезпечити їм захист?

Якусь мить барон розглядає мене. Те, що він бачить, навряд чи видається погрозливим: напіводягнена, скривавлена жінка, не озброєна нічим, крім кинджала. Я навмисно простягаю йому цей кинджал. Він заперечно хитає головою, не бажаючи ображати мене недовірою.

— Я піду.

Замкнувши двері, я одразу прямую до опочивальні Карла. Там безлюдно, лише стара нянька притулилася до шпарини дверей, що ведуть до приймальні. Почувши мої кроки, вона розвертається. Її обличчя бліде, як стіна. Нічого дивного. Як і мій кузен, вона сповідає так звану реформатську релігію.

— Король Наваррський там? — приглушеним голосом запитую я.

— Так. Ви прийшли за ним?

Я киваю.

— Хвала Богу.

Я заспокійливо стискаю її руку, проходячи повз неї.

— Обережно,— шепоче вона.— З ними королева-мати.

Боже, допоможи моєму чоловіку. Я навстіж відчиняю двері й бачу його. Він стоїть, спираючись усією вагою на спинку крісла. Здається, не поранений, але, судячи з одягу, бився. Його очі, які зустрічаються з моїми, мають якийсь божевільний вираз. Принаймні я так думаю, доки не зазираю в очі Карла. Мій брат, який крокує туди-сюди перед моїм кузеном, повертається до мене, наче не зовсім упевнений, хто я така. Його обличчя смертельно бліде й роздратоване. Це знайоме й тривожне поєднання зазвичай свідчить про напад неконтрольованої люті. Цікаво, його гнів уже вщухає? Поки я міркую над цим питанням, чути кашель. Мати, яка тихо сидить і спостерігає за всіма, прагне моєї уваги. Її очі напрочуд спокійні, і це лякає.

Я прямую до короля Наваррського й роблю те, чого ніколи в житті не збиралася робити: цілую його в губи.

— Чоловіче, дякувати Богу, ви в безпеці.

Мій кузен дивиться на мене з німим питанням: «Справді?»

Те ж саме питання читається в погляді Карла. Не дуже обнадійливий знак.

— Ваша величносте,— я відходжу від кузена й обіймаю свого брата,— я дуже рада бачити вас цілим і неушкодженим. Попри те, що сьогодні релігійне свято, у палаці панує зло; скрізь лише насильство і смерть.

— Доброчесним католикам немає чого боятися,— каже мати.— Щоправда, я припускаю, що дехто може загинути, виконуючи свій обов’язок перед Богом і королем.

Стиснувши руки Карла, які він знервовано піднімав у повітря, я ніжно запитую:

— Це ваш наказ, брате? Не вірю. Я гадала, ви — той король, який розкидав медальйони на моєму весіллі, святкуючи мир.

— Я хотів миру, Марго,— він із силою стискає мої руки у відповідь,— але вони не дозволили мені його утримати!

Він не уточнює, хто ці «вони». Можливо, як я і попереджала свого кузена, зухвалість, яку виявляли протестанти останніми днями, призвела до того, що Карл почав уважати їх небезпечними. А може, мій брат має на увазі щось інше. Може, він збожеволів. Від останньої думки я похолола.

Поки я дивлюсь на нього, печаль Карла миттєво змінюється люттю.

— Якщо мого любого батька немає, інші мені не потрібні. Якщо я не можу примирити католиків із протестантами, залишаться самі католики.

Пречиста Діво!

— Що сталося з адміралом?

Карл відступає від мене, але мовчить.

— Ми з його величністю щойно бачили його голову,— каже мати.

Мені спирає подих. Я бачу, як здригається мій кузен від байдужості, з якої її величність розповідає про наругу над тілом видатного лідера.

— Здається, Гіз таки помстився за свого батька. Ви радієте за його милість?

Звісно, ці слова призначені для мого кузена. Він злегка тремтить. Я не дозволю їй використати Гіза як бар’єр між мною і моїм чоловіком. Не зараз. Незалежно від того, чи мав герцог право на помсту, я не бачу жодних підстав кидати напризволяще чоловіка, з яким мене поєднав Господь,— і байдуже, що ми з ним не пара.

— Якщо його величність благословив герцога закінчити саме так його тривалу ворожнечу з адміралом, я тут ні до чого.

— Ні! Його величність ніколи не вчинив би так! — мати даремно намагається вразити мене розгніваним голосом, я не переконана.— Гіз — некерована людина,— веде далі вона.— Він і досі на вулицях завзято вбиває. Хтозна, що з ним може трапитися?

Отже, вона хоче позбутися і Генріха. Двір без адмірала і з послабленим Лотаринзьким домом дозволить їй здобути абсолютну владу над королем. Щось усередині мене обривається. Я не хочу бачити Генріха мертвим. Потім я нагадую собі, що він достатньо розумний, аби не довіряти матері,— якої б угоди вони не досягли. І де б герцог не був зараз, він озброєний і чудово б’ється.

— До біса Гіза,— каже мій чоловік.— Я хочу знати, що сталося з моїми людьми. Я знову питаю вас: де мої товариші, з якими ви розлучили мене після арешту?

Арешт! Те, що вчора здавалося мені таким жахливим, сьогодні ледве не смішить. Ніколи не уявила б такого.

Мати безжально дивиться на нього.

— Вони мертві.

Він похитнувся. А хто б утримався на ногах після такої новини? Я тягнусь до його руки, але він виривається.

— Піль? Ренель? Кельнек?

— Лаварден, Рошфуко, Понт,— мати з жорстокістю перелічує протестантів на пальцях.— Усі. Якщо хтось із них ще живий, незабаром буде мертвий.

— Я не вірю вам! Вони б билися,— мій кузен випинає підборіддя.

— Так, вони билися би, якби їм дали таку можливість. Не забувайте, ми мали перевагу, захопивши їх зненацька.

Я усвідомлюю як ніколи чітко, на які звірства здатна мати. Йдеться не лише про вбивства. Я вже знаю, що їй це під силу, але серед представників впливових родин є чимало вбивць. Її підступність полягає у здатності сприймати людей як цифри і спокійно говорити про свої злочини, наче про погоду.

— Вам ніколи не відмитися від цієї ганьби,— кажу я.

— А навіщо мені відмиватися? Люди радітимуть цим смертям, а ті, хто виживуть, надто сильно боятимуться короля, аби протистояти йому.

Мій кузен напружується. Я знаю, або принаймні підозрюю, що він скаже. Я знову тягнуся до його руки й міцно стискаю її. Я чую, як він затримує подих, і бачу, що його щелепа більше не смикається. Дякувати Богу.

— Його величність король Наваррський не має наміру протистояти королю. Він — брат Карла і мій чоловік. Я вдячна його величності за те, що ви привели його сюди й врятували від небезпеки.

— Але король Наваррський не може лишатися тут вічно. І ви чули, що сказав ваш брат. Після цієї ночі при дворі не буде протестантів і в Парижі їх буде обмаль. Навіть якби його величність не прийняв таке рішення, містяни не терпіли б єресі й надалі.

Цього разу моє стискання не спрацьовує.

— Я не перейду в католицизм,— каже мій кузен.

Мати зітхає, наче ці слова дуже розчарували її.

— Ви не можете стратити суверенного правителя і першого принца крові за те, що він слухається власної совісті,— кажу я.— Особливо зважаючи на те, що він виявляє покірність своєму королю.

— Він не виявляє покірності! — мати підводиться.— Його величність наказує йому зректися єресі!

— Карле, цей чоловік — ваш брат.

— Я можу пожертвувати деякими братами.

Сподіваюсь, мати розуміє, що Карл має на увазі не лише мого чоловіка, поза сумнівом, він натякає і на Анжу.

— Миру вже не буде, Карле. Я згодна, що запізно добиватися цього. Однак ви ще можете зберегти свою честь. Невже ви хочете, аби вас запам’ятали як короля, який фальшивими обіцянками заманив свого кузена-короля до Парижа, обіймався з ним перед усіма, потискав йому руку, а потім убив його, перш ніж об’їдки з весільного бенкету зникли з комори?

Карл упритул підходить до нас. Він так близько, що я відчуваю його прискорене дихання. Натомість я дихати не можу. Життя мого кузена висить на волосині.

— Гаразд,— мовить Карл.— Я помилую його. Проте якщо він не зречеться, решту життя проведе у Вінсенській в’язниці.

— Іншого рішення немає? Відпустіть нашого кузена до Наварри.

— Дозволити йому зібрати армію й піти на нас війною? — сміється мати.— Ні за що. Якщо король Наваррський прагне свободи, його величності варто випустити його на вулицю. Нам не вдалося переконати його зректися, але, можливо, це вдасться парижанам. Нам повідомили, що багато хто з його товаришів по вірі вирішив промовляти католицькі молитви, коли їм до горлянки приставляли меча.

— Дайте мені мого меча, і я скористаюсь своїм шансом,— відповідає король Наваррський.

Я приглушую голос, хоча не сподіваюсь приховати щось у цій кімнаті.

— Ви не потрапите на вулиці, пане. Ви не пройдете й десяти ярдів, коли покинете королівські апартаменти. Ймовірніше за все, вас уб’ють алебардою, як і багатьох інших людей, яких проштрикнули, немов смажену дичину.

Мене обпалює біль в очах мого кузена. Але я не шкодую, що була відвертою. Він не бачив те, що бачила я. Тож я мушу пояснити його справжнє становище, перш ніж він дасть моїй родині привід віддати його на поталу скаженим убивцям, які бігають по всьому палацу.

Звертаючи погляд до Карла, я кажу:

— Рішення щодо переходу в іншу віру важко прийняти одразу. Якщо ви наказуєте моєму чоловікові обирати між зреченням від його релігійних переконань і в’язницею, ви мусите дати йому час на роздуми.

— Я нічого не мушу. Я — король.

— Тоді я молю вас дати йому час.

— Три дні й ані годиною більше. Або він буде моїм католицьким братом, і саме такого брата я обійматиму, або буде моїм в’язнем.

Я киваю. Мати усміхається так, наче моя капітуляція — частина її плану. Випроставшись, вона поправляє спідниці.

— Хай ваша сестра подбає про свого чоловіка. Нас чекають важливіші справи.

Божевільний погляд Карла зосереджується на дверях.

— Так, я пропускаю найцікавіше.

Я здригаюсь від думки, що саме він пропускає; не менше лякає, що він жадає бачити те, що я залюбки стерла би з пам’яті, але знаю, що це неможливо.

— Марго,— каже мати,— можете забрати свого чоловіка. Я накажу охоронцям супроводити вас.

Коли вони виходять, мій кузен падає додолу, притиснувши коліна до грудей, немов маленький хлопчик, низько схиливши голову і вчепившись руками у своє коротке волосся. Лише по кількох хвилинах я усвідомлюю, що він плаче, адже жодних звуків не чути. Крім тремтіння плечей, його нічого не видає.

Я не знаю, що сказати, тому що не знаходжу слів, завдяки яким його майбутнє могло б видатися більш обнадійливим, а його втрати — менш жахливими. Я відчуваю, що заважаю йому, проте, щойно я відступаю, він здіймає голову.

— Не покидайте мене.

— Я не покину вас. Однак нам доведеться разом якось дістатися моїх апартаментів. Не знаю, чи буде там безпечно, але тут безпеки точно немає, і ми не можемо довіряти будь-яким охоронцям її величності.

— Якщо вірити вашій матері, всі, кому я довіряв, мертві.

— Тоді ми звертатимемось до тих, кому я довіряю. Якщо ви довіряєте мені.

Якусь мить він дивиться на мене. Потім каже:

— Звертайтесь, до кого хочете; ведіть мене, куди бажаєте,— навіть до моєї загибелі. Я не здатен ясно мислити й не маю сил захищати власне життя. Чоловік, який вийшов із вашої кімнати сьогодні вранці, помер разом зі своїми друзями.

— Не бійтеся, пане. Я не дозволю їм убити вас і захищатиму ваше життя до свого останнього подиху.

Це вагома обіцянка, яку буде важко виконати.

Глава 21 25 серпня 1572 — Париж, Франція

овий день настав, але вбивства тривають. Не в палаці — на вулицях. Через вікна до мене долинають жахливі крики. Зачинені віконниці мало захищають від них, лише створюють враження, ніби в моїх апартаментах панує вічна ніч. Це й справді ніч — ніч душі. Мені зле. Я не можу їсти. Не можу спокійно сидіти. Не можу навіть молитися. Я втомилася. Мій чоловік почувається ще гірше. Його змучена душа трохи заспокоїлася перед світанком, коли я заспівала йому колискову, немов дитині. Лише тоді сон дав йому кілька годин приємного забуття.

Новини доходять до моєї кімнати з різних джерел. Генрієтта, яку супроводжувало шестеро озброєних чоловіків, відповідальних за її безпеку в Луврі, розвідала, що сталося на вулиці Бетізі, коли вбили адмірала. Поведінка Гіза в тій ситуації розчарувала мене. Я відчула огиду, дізнавшись, що він об’єднався з Анжу й продовжує знищувати союзників адмірала. Я молюсь, аби правда була не такою шокуючою.

Жийона збирає всі плітки та подробиці щоразу, як виходить за межі моїх апартаментів. У палаці подейкують, що Карлу набридла різанина, і він намагається переконати всіх, хто його слухає, що звелів припинити її вчора опівдні. Якщо він не бреше, це свідчить про його слабку королівську владу.

Ні, я помиляюсь, думаю я, укотре обходячи свій передпокій Жийона стривожено спостерігає за мною. Цілком можливо, що придворні виконали його наказ і звільнили вулиці. Їхня присутність не потрібна. Звичайні люди роблять незвичайні вчинки.

— Торговці тканинами та вином кидають у Сену дітей своїх протестантських сусідів,— повідомляє Шарлотта, прошмигнувши до мене. Її обличчя перелякане, під очима з’явилися червоні кола.— Він усе ще тут?

Я киваю.

— Ви забезпечите його захист?

Я знову киваю, не бажаючи промовляти вголос обіцянку, яку можу не дотримати.

— Бажаєте його бачити?

— Він спить?

— Так,— я брешу, аби не хвилювати мою подругу.

Мій кузен не спить. Він у полоні печалі. Одну мить може лежати, скрутившись клубочком, немов маленький хлопчик, ридаючи і смикаючи себе за волосся, а наступної — підхоплюється і ходить туди-сюди, як звір у клітці, напружено міркуючи, як допомогти протестантам, на яких полює все місто. Я не кохаю його, але дивитися на його страждання дуже боляче. Підозрюю, що Шарлотта кохає його, а, відтак, розділить його відчай. Це розчавить її.

— Скажіть йому...— вона замовкає, і тихі сльози струменять її щоками.

— Я скажу,— обіцяю я.— Скажу.

Вона квапливо виходить, а я, розправивши плечі, повертаюсь до своєї опочивальні. Я відкладала цю розмову відтоді, як добу тому витягла мого кузена з королівських апартаментів, але далі чекати не можна. Як би мій чоловік не переймався своїм горем, у якому би стані він не був, ми мусимо обговорити його майбутнє — інакше майбутнього не буде взагалі.

Король Наваррський сидить на підлозі, спираючись спиною на ніжку мого ліжка. Почувши, як відчиняються двері, він хапається за кинджал. Однак побачивши, що це я, він укладає його назад у піхви.

— Вибачте, пані,— він намагається зобразити одну зі своїх іронічних усмішок, наче хоче пожартувати над власним страхом.

— Не вибачайтесь, обережність нам не завадить. Я дала Жийоні кинджал, а свій завжди тримаю при собі. Якби я мала пістолета, я віддала б його вам, але, на жаль, у мене його немає.

— Скількох я зможу застрелити, якщо Карл передумає і відправить до мене вбивць? — його плечі інстинктивно піднімаються. Потім він зауважує спокійнішим тоном.— Гадаю, я позбавлю їх задоволення вбити мене, як вони вбили Коліньї. Якщо я маю померти, я не хочу, аби в останні миті мого життя Гіз бив мене чоботами в обличчя.

— Не кажіть так.

— Про герцога?

— Про вашу смерть,— я підходжу до ліжка і сідаю на підлогу біля кузена. Я взяла б його за руку, але такий жест здається мені зухвалим.— Вам удалося уникнути найгіршого. Чому ви маєте помирати зараз?

— А чому ви вважаєте, що найгірше вже позаду?

— Тому що,— відповідаю я, згадуючи мої нещодавні думки,— мені нестерпно уявляти, що я помиляюсь. Якщо ми не хочемо збожеволіти, маємо вірити, що це жахіття добігає кінця.

— Гадаю, так, адже вони вже вбили стількох людей,— він затуляє обличчя руками. Я мовчу, не бажаючи турбувати його. За кілька хвилин він піднімає голову. Він так близько від мене. Ближче, ніж будь-коли. Його очі горять.— Герцогиня де Невер розповіла вам, що всі союзники адмірала, які були з ним у найжахливіші миті його життя, загинули. Зі мною було сорок чоловік, коли мене заарештували й потягли до його величності. Вони всі мертві. Кого з протестантських дворян ще можна зарізати? Лише мене й мого кузена Конде. Мені здається, їм нецікаво полювати на двох чоловіків після того, як вони вбили сотні.

— Не полювання, а політика вирішить, чи залишаться в безпеці ті, хто вижив.

— Ваша правда.

— Учора Карл помилував вас, але...— я вагаюсь, думаючи про постійні перепади настрою мого брата. Він божевільний? Якщо так, його божевілля тимчасове чи постійне? У будь-якому разі я не наважуюсь припустити, що він несповна розуму, тож я кажу: — Його настрій мінливий, як і настрій моєї матері. Він може скасувати своє рішення. Ви мусите добитися офіційного помилування.

— Звернутися до Ради,— киває мій чоловік.

— Так, вам треба прийти й публічно попросити помилування,— зібравшись із силами, я стискаю його руку.— І вам треба бути готовим заплатити за це.

— Зреченням? Відмовою від власної честі? Уся Франція глузуватиме з мене. Мої союзники зневажатимуть мене за слабкість. Католики засміють мене, коли ваша родина хизуватиметься мною як останнім надбанням для королівського звіринцю.

— Але ви сміятиметеся останнім. Ви завдасте вашим ворогам найсильнішого удару, якщо виживете. Не згодні?

Рука мого кузена переплітається з моєю, його пальці стискають моє зап’ястя.

— А ви підете зі мною на засідання Ради?

— Якщо бажаєте,— вільною рукою я відкидаю волосся з обличчя, аби він мав змогу подивитися мені у вічі й побачити, що я не брешу. Дотик його пальців стає наполегливішим.

— Чому? Чому ви так переймаєтесь, житиму я чи помру? Мої вороги — ваші рідні люди, ви пов’язані з ними як почуттями, так і узами крові.

Я хитаю головою.

— Я не знаю чому,— кажу правду. Я не кохаю цього чоловіка, а для дружби ми обрали не надто слушну нагоду.— Можливо, тому, що я дала вам слово — обіцяла бути вашим союзником,— така відповідь не задовольняє ані мене, ані мого кузена, адже його пальці не розтискаються.

— Його величність казав адміралу, що любить його, і обіцяв забезпечити Коліньї королівський захист, коли той лежав поранений. Бідолашний Ларошфуко грав у карти з вашим братом за кілька годин до того, як йому перерізали горлянку; коли вони прощалися, король обіймав його як друга. Зараз не можна довіряти жодним союзникам і жодним обіцянкам.

— Ви маєте рацію, пане. Проте я знову присягаюсь, що моєму слову ви можете довіряти.

Заплющивши очі, ми сидимо мовчки. Немов звірі, що зачаїлися в одному лігві.

— Я зіграю роль католика,— нарешті каже він.— Можете дозволити їм привести священика. Утім, якщо ви присягаєтесь бути моїм другом, я доручаю вам підготовку до мого зречення. Мені не доведеться брехати вам. Треба буде лише вивчити слова. Гадаю, достатньо збрехати перед усіма водночас, включно з Богом.

Я не знаю, що відповідати. Не дуже приємно слухати, як цинічно він говорить про своє фальшиве зречення. Проте хіба Христос не казав нам не засуджувати інших, оскільки всі ми — грішники? Коли я виходила заміж, я теж промовляла фальшиві обітниці перед Богом і людьми.

— Бог пробачить вас, пане. Після цієї ночі гріхи багатьох людей настільки жахливі, що ваш фальшивий перехід у католицизм — ніщо в порівнянні з ними.

Хтось наполегливо стукає у двері мого передпокою. Кузен відпускає моє зап’ястя. Я знаю, що Жийона не відчинить без мого дозволу. Це мій наказ. Підвівшись, я роблю два кроки. Драбина. Повернувшись до ліжка, я стаю на коліна й витягаю її. Стукіт продовжується.

— Тримайте,— я віддаю йому драбину,— це допоможе вам спуститися в льох. Я впевнена, що в Луврі ви маєте кращі шанси захистити себе, ніж на вулицях. Якщо вони прийшли за вами, і їх багато, я скажу: «Короля Наваррського тут немає». Це сигнал, що ви маєте тікати. Хай щастить!

— Дякую,— від його слів мені перехоплює подих, а на очі навертаються сльози. Я витираю їх рукавом, поки відчиняю двері до сусідньої кімнати.— Замкніться,— кажу я, не повертаючи голови.

Щойно він підкорюється, я жестом вказую Жийоні відчинити двері до передпокою. Заходить мати.

— Одягайтесь і виходьте надвір.

Я чекала від неї чого завгодно, але не цього.

— Куди? Пані, на вулицях ллється кров, і скрізь чути крики помираючих людей. Тільки божевільний захоче вийти туди.

— Ми будемо в безпеці.

Ці слова не заспокоюють мене, а сповнюють відрази.

— Що пропонує ваша величність? Ми всі вирушимо до церкви? Молитися за вашу душу і за душі моїх братів можна і в нашій каплиці. От тільки жодні молитви вам не допоможуть.

— Припиніть цей фарс. Ми не маємо підстав боятися Божого гніву або гніву набожних людей — навпаки. Один францисканець повідомив, що на Кладовищі невинно убієнних розцвів глід. Це знак, що Бог схвалює роботу своїх католицьких дітей.

— Яку ще роботу? Ви ж не маєте на увазі вбивство наших протестантських братів?

Боже милий, довкола мене панує божевілля, а його називають дивом.

Мати зневажливо усміхається. Вочевидь, вона вважає, що мій вибух гніву не заслуговує на відповідь.

— Ми вирушимо в паломництво до цього куща, і ви підете з нами.

— Я нікуди не піду.

Я мимохіть позираю на Жийону поверх плеча матері — на її обличчі читається неприхований страх. Але після вчорашніх жахливих сцен і не менш жахливих свідчень очевидців мати не може налякати мене.

— Король наказує вам бути. Ви відмовляєтесь виконати його наказ?

— Відмовляюсь.

Її усмішка зникає, очі зіщулюються.

— Тоді вас змусять.

— Як? Силою? Попереджаю вас, пані, якщо ви накажете найсильнішим охоронцям його величності тягти мене, їм буде непросто впоратися зі мною. І яку ви з королем матимете користь, коли я опиратимусь і кричатиму на вулицях? Може, ви хочете зв’язати мене й затулити мені рота кляпом? Чудове видовище для черні.

— Шлюб із єретиком зробив вас упертою.

— Мабуть, так.

Коли я промовляю це, мене раптом осяює розуміння, чому я вирішила захищати мого чоловіка і чому виявляю таку впертість. Якщо я не робитиму цього, я приречена на прокляття. Я ніколи не уявила б, що гості, які приїхали на моє весілля, будуть безжально вбиті, перш ніж зберуться повертатися додому. Але хто повірить у мою непричетність? Тим паче якщо мене побачать на кладовищі, в оточенні тих, хто святкує ці ганебні події. Я знаю, що невинна. Я навіть схильна думати, що король і моя мати не підозрювали, чим усе закінчиться, коли я давала шлюбні обітниці. Проте зараз їх ніщо не врятує від відповідальності за цю різанину.

Я не хочу, аби моє ім’я пов’язували з їхніми іменами, коли розповіді про ці звірства передаватимуть з уст в уста.

Мати повільно хитає головою. Я зачарована цим жестом. Здається, у ньому немає нічого особливого, але погроза відчувається.

— Побачимо, чи ви повністю втратили здатність тверезо мислити. Я тримаю в полоні Жана Д’Арманьяка.

— Камердинера короля Наваррського? Мій чоловік гадав, що він помер.

— Поки що ні. Хочете забрати його?

Кімната крутиться перед моїми очима, а, може, я просто похитнулася. Я пильно дивлюсь на її величність. Невже вона здатна на таку жорстокість? Невже я така дурна, що сумніваюсь? Адже я щойно сказала моєму кузену, що він мусить пожертвувати честю, аби вижити. Чому ж я коливаюсь?

— Приведіть його сюди.

— Потім.

— Спершу. Обіцяю: коли я побачу його, я почну одягатися.

— Чому я маю вірити вашим обіцянкам, якщо ви відмовляєтесь вірити моїм?

— Тому що на моїх руках немає крові, крім крові тих, кого я врятувала у Варфоломіївську ніч, у той час, як ваші руки червоні від крові вбитих.

— Я приведу його.

— Біле,— кажу я, коли за матір’ю зачиняються двері.— Я хочу вбратися в біле. Колір жалоби.

Я не повертаюсь до мого чоловіка, оскільки не знаю, що йому сказати. Мене не тішить перспектива розкрити йому мою участь у врятуванні Арманьяка. Але набагато гірше було б зізнатися, що я поїду з моєю родиною святкувати знищення його друзів і союзників. Я ціпенію від страху, уявляючи, що побачу на вулицях Парижа.

Я чекаю, мої думки блукають десь далеко.

Коли двері знову відчиняються, мати вже не одна. Швейцарський охоронець, убраний у заплямовану брудом і кров’ю форму, штовхає Арманьяка вперед.

— Пане, з вами все гаразд? — питання здається безглуздим. Воно і є безглуздим.

— Так, ваша величносте.

Мати виразно киває. Охоронець штовхає Арманьяка сильніше, і той падає в мої обійми.

— Ми вирушаємо за годину.

Заступницьким жестом я обіймаю камердинера мого чоловіка; він кладе голову мені на плече.

— Залиште нас.

Охоронець одразу підкорюється, але мати затримується.

— Король Наваррський тут?

— Так.

— Цікаво, як довго він витримуватиме ув’язнення.

— Він ще не вирішив стосовно Вінсену.

Вона сміється.

— Є різні в’язниці, дочко. Навіть якщо він повернеться до істинної Церкви, він не буде вільним. І ви теж понесете покарання за непокору. Ваш сьогоднішній вихід у світ буде останнім. Якийсь час ви залишатиметесь у своїх апартаментах.

— Пані, ви гадаєте, що ув’язнення в Луврі — важке випробування для мене? Помиляєтесь. Я ніколи не була вільною. Моє життя завжди підпорядковувалося вашій волі, примхам моїх братів, а інколи навіть і пліткам. От тільки мої бажання не мали жодного значення. Ви не можете обрізати мені крила, адже я не маю крил.

Коли вона виходить, я відчуваю, як тремтить Арманьяк, ридаючи на моєму плечі.

Дістатися мого коня — неабияке випробування. У залах Лувру вже немає трупів, але одяг і зброю загиблих ще не встигли прибрати. Неприродна тиша, що панує в приміщеннях, де зазвичай було повно людей, також нагадує про трагедію. Виходячи у двір, я одразу натикаюсь на розпростерте тіло: один із тих бідолах, які вчора стрибали з вікон у відчайдушному намаганні врятуватися. Я не бачу його обличчя, і це добре, адже я маю приховувати свій смуток. Мати спостерігає за мною. Будь я проклята, якщо вона помітить мій відчай.

Зібралося чимало придворних. Серед них поряд із моїм конем я бачу Генрієтту. Неподалік від неї стоїть Генріх. Він дивиться на мене — у його очах читається тріумф і тривога водночас. За ним височіє гора трупів, деякі з них проштрикнуті списами. У яскравому сонячному світлі здається, що це щось менш зловісне — приміром, копиця сіна. Зустрівшись поглядом із герцогом, я плюю на землю і забираюсь у сідло.

— Що це було? — шепоче Генрієтта, але я лише хитаю головою.

Коли ми проїжджаємо ворота, я завважую, що наш кортеж очолює Карл із двома священиками. Ми їдемо один за одним. Інакше не виходить. Вулиця Сен-Оноре достатньо простора, але вона завалена трупами — після стількох годин більшість із них залишилися оголеними. Однак кишенькові злодії та сміттярі не відмовилися від надії знайти щось цінне. Почувши стукіт копит, вони піднімають голову й розбігаються, немов щури, перед швейцарськими охоронцями.

Маленький хлопчик у нічній сорочці лежить на узбіччі дороги. Рука занурена у волосся жінки — поза сумнівом, його матері, яка не змогла ані врятувати його, ані тримати в обіймах після смерті. Я не можу відвести погляд від цих рук. Ми ідемо далі, але я знову й знову обертаюсь, аби подивитися на матір із сином. Зусилля стримувати сльози завдає мені фізичного болю. У грудях палає. Живіт судомить. Я поглядаю на Генрієтту, але вона дивиться вперед.

Які ж ми чудовиська.

Я уникаю дивитися на дорогу — зосереджую погляд на потилиці короля, на безхмарному небі, на чому завгодно, крім мертвих; не дивлюсь я і на величезний церемоніальний хрест, який несе один зі священиків. Бог не з нами. У цьому я впевнена.

Генріх під’їжджає до Генрієтти.

— Нам треба було раніше подумати про сморід і кинути більше трупів у річку. Завтра запах буде нестерпним.

Анжу, який іде переді мною, сміється й озирається через плече.

— Мені достеменно відомо, що біля Мосту мельників стільки трупів, що в річці вже немає місця. По цих трупах можна перейти на інший берег і навіть не замочити ноги. Але не бійтеся, Гізе, ми доручимо солдатам прибрати те, що залишать злодії та засмучені родичі. Лише уявіть, як приємно пахнутиме Париж цієї осені, коли стане прохолодніше, і значно менше єретиків псуватимуть повітря.

Герцог усміхається. Я ніколи не думала, що Генріх опуститься до рівня мого брата. Їхня поведінка завжди відрізнялася: на відміну від Анжу, Генріх виявляв найкращі якості. Те ж саме можна сказати про їхнє протистояння. Але зараз вони чудово порозумілися й навіть жартують разом. І з чого? Зі смертей невинних.

— Гадаєте, вам удасться позбутися вашого власного смороду? — я розмовляю тихо; мені бракує подиху підвищити голос, а якщо я раптом зірвусь на крик, мені забракне самовладання зупинитися.— Жодні парфуми не врятують вас від запаху смерті, брате. Цей запах супроводжуватиме вас, доки ви самі не помрете.

— І це каже та, що вийшла заміж за чоловіка, від якого тхне собаками й часником,— відповідає Анжу.

Генріх фиркає.

Я розвертаюсь до нього, наскільки це дозволяє моя подруга, яка іде між нами.

— Що таке часник у порівнянні зі смородом могили? — я змушую себе подивитися йому в очі, прагнучи, аби він відвернувся першим.— Якби моральний занепад мав такий самий запах, як і тіло, що розпадається, усі трималися б якнайдалі від вас, пане. Саме тому я щиро вдячна, що запах мого коня перебиває ваш сморід.

Він опускає очі, але перед цим я помічаю спалах болю в його погляді. Ніколи не уявила б, що здатна завдати Генріху болю й не розділити його разом із ним.

Я відчуваю полегшення, діставшись кладовища. Тут, принаймні, мертві лежать під землею. Мене охоплює дивне бажання зістрибнути з коня й побігти заховатися серед скелетів у склепі. Але що станеться зі мною, якщо мене визнають божевільною? Я не хочу бути жертвою моєї матері та моїх братів, і я не віддам їм короля Наваррського.

Старий кущ росте довкола могили, такої давньої, що ім’я небіжчика на плиті змите дощами. Розквітла одна-єдина гілка. Мушу визнати, що білий цвіт на тлі висохлої деревини виглядає дивовижно. Життя на тлі суцільної смерті. Ми спішуємось, і священики проходять уперед, промовляючи молитви. Король і мати йдуть слідом. Я маю нагоду трохи перепочити, тож я притискаюсь до мого коня, не відпускаючи поводи. Генрієтта підходить до мене.

— Марго, навіщо ви сперечалися з герцогом Анжуйським і герцогом де Гізом? Що штовхнуло вас на це? — попри шепіт, засудження мого вчинку очевидне.

— Горе і почуття провини — хвороби, які не торкнулися майже нікого з придворних у нашому кортежі.

Узявши мене під руку, Генрієтта змушує мене обійти коня і стати подалі від людей.

— Хіба ви втратили близьку людину, яку маєте оплакувати? Ви не відчували особливої симпатії до підданих вашого чоловіка, ваше знайомство з ними було таким швидкоплинним, що ви навіть не запам’ятали їхні імена.

— Але вони були моїми гостями. Навіть якщо я не маю підстав оплакувати їх, я вважаю огидним, що моє весілля стало причиною їхньої загибелі.

— Ви можете думати що завгодно. Чи варто висловлювати ці думки — ось у чому питання,— страх на обличчі моєї подруги передається й мені.— Яким чином такі думки та дії допоможуть вам? — запитує вона.— Нерозумно переходити на бік тих, хто зазнав поразки у війні, тим паче якщо вони мертві. Смерть не має друзів.

— Між нами був мир.

— Так, і незабаром мир знову запанує. Хто здатен повстати проти її величності? Що б там ви не думали про вчорашні події, померло ціле покоління лідерів гугенотів. Тіло адмірала протягли вулицями міста.

Я відштовхую її руку.

— Ви розповідаєте про це так, наче йдеться про якісь дрібниці. Ви сиділи за одним столом із Коліньї і полювали разом із ним! Лише тиждень тому він усюди супроводжував нас, він був королівським радником, одним із найвпливовіших дворян.

— Надто впливовим.

— Надто впливовим для Лотаринзького дому.

— І для дому Валуа теж,— Генрієтта приглушує голос до ледве чутного шипіння.— Ви подумали про це, коли накинулися на Гіза? Він не єдиний, хто бажав смерті Коліньї, і не єдиний, хто був причетним до першого замаху на його життя.

— Довкола нас чимало винних,— розгнівано шепочу я у відповідь.

— Ось чому будь-які звинувачення безглузді й небезпечні. Ми приїхали сюди святкувати. Зробіть вигляд, що усміхаєтесь. Принаймні з політичних міркувань. Убивати жінок і дітей у ліжку — неприпустимо, але радійте, що цю брудну роботу взяли на себе звичайні люди, а не знать. Так, Генріх убив адмірала й тим самим помстився за свого батька. Вам не здається, що це вчинок людини честі? Гадала, ви кохаєте його.

Не чекаючи моєї реакції, вона йде. Обійшовши коня, я бачу, що вона приєдналася до тих, хто зібрався біля куща, і разом з ними схиляє голову в молитві. Неподалік від неї молиться Генріх. Розглядаючи знайомий профіль, золотисте волосся, яке я так любила грайливо куйовдити під час наших побачень, я можу впевнено сказати, що кохала його. Я й досі кохаю. Саме тому я не можу погодитися з тим, як Генрієтта виправдовує його злочини.

Мати кидає виразний погляд у мій бік. Я зухвало дивлюсь на неї, але, зрештою, прямую до королівського кортежу. Я вдаю, ніби схиляю голову в молитві, хоча насправді мої думки більш прозаїчні.

Гіз не єдиний, хто вбивав людей минулої ночі. Незалежно від того, як розпочалася різанина, вона не тривала б так довго без дозволу моєї родини. Поза сумнівом, Анжу заплямував свої руки кров’ю, керуючись передусім дріб’язковими образами й амбіціями, а не бажанням очистити Францію від єретиків або зміцнити владу Карла. А Карл стверджував, що все, що відбулося в стінах Лувру, зроблено задля блага Франції. Проте я вірила, що Генріх відрізняється від моїх братів, які ставлять на перше місце егоїстичні потреби й примхи, але при цьому підкоряються матері. Я кохала його ще й тому, що вважала людиною честі, яка слухається власної совісті й підкоряється лише Богу. Коли я спостерігаю за герцогом, який молиться із заплющеними очима, я відчуваю, що моє серце обливається кров’ю. Я страшенно розчарована, що він не такий ідеальний, яким здавався моїм закоханим очам.

Я усвідомлюю, що люди довкола мене просуваються до куща. Карл отримує благословення першим і нахиляється поцілувати білі квіти. Придворні по черзі наслідують його приклад. Я не рушу з місця. Здається, я сама перетворилася на кущ і приросла до землі. Потім хтось змушує мене взяти його під руку. Ще до того, як я бачу його профіль, я розумію, що мій супутник — Гіз. Він не дивиться на мене, але з ніжністю каже:

— Якщо ви не хочете подбати про себе, я зроблю це за вас.

Він підштовхує мене й, коли ми дістаємось куща, відступає, залишаючись за моєю спиною. Переді мною Бюссі Д’Амбуаз приймає благословення, шепоче: «Дякувати Богу!» й цілує білосніжні квіти. Наближаючись до мене, священик хреститься й піднімає гілку, аби я теж мала змогу висловити подяку й припасти до неї губами. Я не маю наміру робити щось подібне. Але потім я думаю про бідолашного Арманьяка, який ридав на моєму плечі. Навіть у таку жахливу мить мені є за що дякувати. Я дякую зовсім не за те, за що дякують придворні у своїх молитвах, але це на краще.

Deogratias! На відміну від інших, я не бурмочу ці слова собі під ніс, а чітко промовляю їх, аби всі могли мене чути. Дякую, Боже, думаю я, за те, що дали мені сили врятувати Ла Моля від лучників, а Арманьяка — від моєї матері. Дякую, Боже, за життя короля Наваррського. Цілуючи глід, я прошу Бога й надалі зберігати життя моєму чоловікові. Потім я щодуху повертаюсь до мого коня. Я виконала свій обов’язок і можу забиратися звідси. Якби ж це було так само просто навіки розпрощатися з деякими присутніми.

Коли я повертаюсь до моїх апартаментів, король Наваррський сидить за моїм столом і щось пише. Арманьяк — біля нього. Обоє чоловіків перевдягнулися в чисте. Я запитально дивлюсь на Жийону.

— Я була в апартаментах його величності й забрала деякі його речі.

— За що я їй щиро вдячний,— мій кузен дивиться на мене. Він анітрохи не схожий на чоловіка, якого я залишила на підлозі своєї опочивальні. Утрачена холоднокровність повернулася до нього, і така сила духу надзвичайно вражає мене.— І я щиро вдячний за сильніші вияви співчуття,— він вказує очима на Арманьяка.

Я відвертаюсь, усе ще не бажаючи визнавати, що врятувала життя його камердинеру, адже мені огидно згадувати, яку ціну довелося сплатити за це.

— Що ви пишете?

— Список убитих. Можете допомогти.

Я здригаюсь.

— Ні, не треба,— заспокійливо каже він.— Це неприємне завдання, але я вважаю його важливим. Тих, кого не вбили, можна врятувати.

Очевидно, здатність сподіватися на краще — сімейна риса королів Наваррських.

— Якщо для вас це важливо, пане, я допоможу. Коли ми складемо список, я попрошу герцогиню де Невер переглянути його. Вона знає набагато більше за нас обох.

— Попросіть герцога де Гіза скласти свій список. Він має знати, кого з моїх союзників убив і скільки їх було. Щоправда, він міг знищити стількох людей, що збився з рахунку,— ці слова він промовляє спокійно, як і попередні, але вони висловлюють його гнів; перші злі слова, почасти спрямовані й на мене.

— Не можу. Гадаю, я ще довго не розмовлятиму з герцогом.

Хтось стукає у двері. Жийона визирає в коридор. Її очі розширюються. Вона просуває руку в щілину й повертається із запискою. Побачивши почерк, я одразу розумію, що це послання від чоловіка, від спілкування з яким я щойно відмовилася. Лише три слова: «Поговоріть зі мною».

— Я маю вийти.

Я знаю, що моє обличчя видає розгубленість, а, ймовірно, навіть і страх, але така реакція може пояснюватися багатьма причинами. Король Наваррський і не підозрює, що герцог чекає по той бік дверей. І це добре — інакше зчинилася б бійка. Останнім часом було забагато насильства.

Вислизнувши в коридор, я бачу Генріха: він крутить головою в різні боки, виглядаючи мене. Коли наші погляди зустрічаються, мені важко визначити, що виражають його очі — здивування чи надію. Можливо, і те, і те.

— Ви не запрошуєте мене до себе,— усвідомивши, що це означає, він змінюється в обличчі.— Він у ваших апартаментах.

— Якщо ви маєте на увазі мого чоловіка, це справді так. Він у моїх апартаментах відтоді, як король урятував його вчора.

— Король урятував його?

— Авжеж! Невже ви думали, що його величність дозволить убити чоловіка, пов’язаного з ним як узами крові, так і шлюбом із його сестрою?

Немає жодної потреби розкривати йому, наскільки невпевненою я була стосовно цього рішення.

— Я сподівався, що дозволить. Як і ваш брат Анжу, який, поза сумнівом, молився, аби Конде був серед мертвих.

Жахливе зізнання, але в ньому немає нічого дивного. Генріх ненавидить мого кузена не лише як єретика, а також як чоловіка, який посів місце, що було бажаним для нього самого. Я відчувала те ж саме до принцеси де Порсіан, і, правду кажучи, гадаю, я була б рада, якби мій кузен помер незадовго до нашого весілля. Хіба я переймалася б, хто вбив його і за яких обставин?

— Це все, що ви хотіли мені сказати?

Він знову озирається.

— Може, поговоримо в іншому місці?

Скільки разів я чула таке питання? Цього разу я приголомшена відкриттям, що внаслідок різанини усамітнитися в палаці ніколи не було так легко, як зараз. Безліч апартаментів порожні, і немає надії, що господарі повернуться. Найближчі апартаменти належать моєму чоловікові.

Коли ми заходимо, мене шокує відсутність безладу. Мабуть, охоронці, які прийшли арештувати короля Наваррського, побачили, що нікого немає, і вирішили не чіпати кімнату. Я не розпитувала мого кузена, як і де його затримали, адже здогадувалася, що такі спогади змусять його страждати сильніше.

Я стою навпроти Генріха в очікуванні, коли він розпочне.

— Маргарито, оскільки я кохаю вас і ви колись казали, що кохаєте мене, я хочу знати, чому ви так зневажливо розмовляли зі мною сьогодні вранці.

Він вимагає пояснень? Від мене?

— Пане, мене дивує, що ви не здатні зрозуміти причину. Хіба не ви вбили адмірала? Хіба не ви вранці жартували про мертвих протестантів, оголені трупи яких розкидані на вулицях?

— Я не розумію,— каже він. Я бачу, що він не бреше, по його очах і захисній позі.— Ви завжди знали, хто я. І ви завжди знали, що я присягався вбити Коліньї. Коли я вирушав на останню війну, ви плакали й просили мене вбити скільки завгодно єретиків, певно, скільки знадобилось би мені, аби повернутися цілим і неушкодженим. Ви бажали мені удачі, коли я мріяв помститися за смерть мого батька. Тепер удача усміхнулася мені — я виконав мій синовній обов’язок. Але ви чомусь думаєте, що мені має бути соромно.

Як пояснити йому? Я не вірю, що дуже змінилася відтоді — можливо, я не хочу вірити в це. Я схильна вважати, що навіть тоді для мене мало неабияке значення, як саме Генріх уб’є адмірала.

— Так, я знала про ваш намір убити Коліньї,— відповідаю я.— Але я думала, що це трапиться в бою або коли ви протистоятимете одне одному в двобої, як належить шляхетним дворянам. Я ніколи не уявила б, що ви можете витягти пораненого чоловіка з ліжка й викинути з вікна його власного готелю.

Він трохи кривиться від моєї розповіді, і така реакція зворушує мене більше за будь-які слова й погляди. Потім його очі суворішають.

— Так можна вбити пса,— каже він.— Коліньї був псом.

— Ні, він був єретиком. Але дворянином. А навіть якщо він не був би ним, ви — дворянин. Убити його у такий спосіб — негідно.

Я не знаю, що трапиться, якщо він, засоромившись, похнюпить голову й визнає свою провину. Якщо намагатиметься виправдати себе раптовим нападом божевілля. Багато хто збожеволів тієї ночі, блукаючи Лувром і паризькими вулицями. Я вирішую: якщо він покається, я обійму його й заспокою.

— Я не шкодую, що адмірал помер,— каже він.— А перейматися обставинами його смерті — безглуздо,— приглушивши голос, він виступає вперед, скорочуючи відстань між нами.— Маргарито, мені прикро щодо інших подій тієї довгої ночі.

— Невже? — прохолодним тоном питаю я, але моє серце схвильовано тріпоче.

— Не треба було вбивати дітей. Вони — невинні створіння, яких згодом можна було б переконати в хибності релігійних уподобань їхніх батьків і повернути в лоно Святої Церкви.

— Бог не може вимагати любові силою,— я думаю про страждання мого чоловіка, якого змушують зректися, його почуття провини й неприховану огиду до самого себе, викликану необхідністю формально стати католиком.

Генріх розгнівано піднімає руку.

— Здається, я теж не можу нічого вимагати від вас: ваше серце втрачене для мене, що б я не казав! Чого ви хочете від мене? Я маю проливати сльози, тому що ми звільнили королівство його величності від його найгірших ворогів і ворогів Бога?

Він відступає, і я вважаю нашу розмову закінченою. Проте обійшовши кімнату, він повертається і цього разу підходить ближче, значно ближче.

— Ви ображені на мене через мертвих протестантів? Може, справжня причина вашої образи — моє прохання шпигувати за королем Наваррським, і те, що я відштовхнув вас після вашої відмови? Не варто було дозволяти, аби наша сварка тривала так довго. Я провів чимало безсонних ночей, згадуючи, як спускався з вашого вікна, а особливо ту мить, коли, опинившись унизу, я хотів повернутися і стиснути вас в обіймах. Я шкодував тисячі разів, що не піддався своєму бажанню. Тепер я зізнаюсь: попри те, що моє тіло залишило вас саму в темряві, моя душа була з вами й ніколи вас не покидала.

Отже, моя самотність не була цілковитою — він поділяв мої почуття. Це приносить мені певну втіху й дещо більше. Наше взаєморозуміння потроху відновлюється. Іскра ледве жевріє, але вона є. Я боюсь говорити, побоюючись, що скажу щось не те й загашу її. Поки я витримую паузу, Генріх пильно спостерігає за мною.

— Якщо не хочете шпигувати за королем Наваррським, не робіть цього,— веде він далі.— Через таку дрібницю не варто розлучати два люблячих серця, які прагнуть бути разом.

Ця поступка, яка зробила би мене щасливою не далі як позавчора, уже не задовольняє мене. Як дивно. Нічого, крім роздратування, я не відчуваю.

— Дозволю собі зауважити: це здається «дрібницею» зараз,— кажу я.— Віднині немає потреби шпигувати за королем Наваррським. Ви, мої брати та її величність потурбувалися, аби він був самотнім в’язнем, позбавленим друзів. Із ким він може змовитися, якщо всі його піддані мертві, а деякі з них навіть розірвані на шматки? Ви претендуєте на великодушність, але даремно. Ви не пропонуєте нічого цінного.

— Я пропоную вам моє кохання,— спокійно каже він.— Мені здавалося, ви його цінували так само, як і я цінував ваше.

Звісно, він має рацію. Я цінувала його кохання. Я жила заради нього. Навіть цієї миті, коли я збентежена, сердита, ображена й нажахана моїм майбутнім і майбутнім Франції, мені важко уявити подальше життя без наших взаємних почуттів. Наше кохання, що тривало так довго й подолало стільки випробувань, стало найважливішою частиною мого єства. Я заплющую очі, прагнучи краще зосередитися на моїх думках.

Голос Генріха знову порушує тишу.

— Це означає, що між нами все скінчено? Нас розлучає перемога Церкви, яку ви любите не менше за мене, і чоловік, якого ви не кохаєте?

Розплющивши очі й побачивши Генріха, я розумію, що, попри його жахливі гріхи — смертні гріхи, поза сумнівом,— я не готова відкинути можливість, що колись ми знову будемо разом. Він може покаятися. Бог може пробачити його. Чому б не пробачити й мені? Однак у моєму серці поки що немає прощення.

— Генріху, я пропоную мир,— кажу я.

Його погляд стає ніжним, коли я промовляю його християнське ім’я. Я торкаюсь його руки. Почуття дивне, але в ньому немає нічого неприємного.

— Можливо, одного дня між нами все владнається, але нинішні події важливіші за наші особисті переживання. Це історична мить. Ви з моїми братами впевнені, що творите історію. Я не маю таких грандіозних намірів. Проте я знаю, що всі ми змінимось після того, що сталося. Я кохала вас, тож прошу замислитись над моїми словами. Я не можу передбачити, якою людиною будете ви і якою людиною буду я, коли ці лихі дні закінчаться. Сподіваюсь, я буду жінкою, яку ви можете кохати. Сподіваюсь, ви будете чоловіком, якого я зможу щиро обійняти.

— А між тим? — питає він.

— Між тим робіть ваші справи та дійте за покликом серця. Бог вам у поміч.

— Бог і поцілунок?

Я вагаюсь. Якась частина мене хоче нахилитися й торкнутися таких знайомих на смак губ. Може, поцілунок знищить усі жахіття, що стояли між нами. Потім я згадую, де ми. Ці кімнати забиті речами мого кузена. Король Наваррський довіряє мені. Якщо не йдеться про довіру до дружини, він довіряє мені як другу. Сумніваюсь, що його довіра протрималась би довго, якби він побачив, як я цілую його запеклого ворога. Звичайно, його тут немає і він ніколи не дізнається, але достатньо уявити його почуття, аби вважати поцілунок неприпустимим.

— Бог і мої найкращі побажання,— відповідаю я.

Промовивши ці слова, я квапливо проходжу повз нього. Я не хочу бачити розчарування Генріха або визнавати моє власне розчарування.

Глава 22 Зі серпня 1572 — Париж, Франція

инув тиждень після тієї страшної ночі, яку називають Варфоломіївською. Сьогодні королівська Рада помилувала мого кузена. Коли вони оголошують рішення, я стою біля нього. Останнім часом я не розлучаюсь із ним. Ані дитячі спогади, ані наш шлюб не сприяли нашому зближенню. Але різанина поєднала нас по-справжньому. Коли ми виходимо з кабінету для нарад, король Наваррський повертається до мене.

— Пані, я завдячую вам життям двічі.

— Це не той випадок, пане. Ви переоцінюєте мій вплив на королівську Раду. Я ніяк не впливаю на неї. Я обіцяла супроводжувати вас, і я це зробила. Але ви самі захистили себе вашим красномовним виступом.

— Мої слова не мали б жодного значення, якби я не був вашим чоловіком. Саме цей титул урятував мене, а не «король Наваррський» чи «перший принц крові».

— Дурниці. Принца де Конде теж помилували. Запевняю вас, жага вбивства вичерпала себе, принаймні в Парижі,— насправді я не така впевнена, як намагаюсь переконати його; нам обом відомо, що різанина, яка розпочалася тут, поширилася далі — на Мо, Труа, ла Шаріте й багато інших міст.

— Можливо,— каже мій кузен.— Дехто з присутніх кидав на мене відверто вбивчі погляди. Ви помітили вираз на обличчі Анжу? І він був не єдиним герцогом, розчарованим рішенням королівських радників.

Звісно, він має на увазі Гіза. Генріху бракувало його звичного самовладання. Побачивши, що я зайшла разом із моїм кузеном, він мав такий вигляд, наче йому заподіяли особисту образу. Коли оголосили про помилування, його розчарування було очевидним для всіх.

Ми прямуємо до моїх апартаментів — нашого святилища і в’язниці, де ми перебуваємо вдень і вночі. Я боюсь відпускати мого кузена до його апартаментів, і ніхто з нас не бажає брати участь у світських заходах. Нам наказали відвідати деякі з них, і це було найжахливіше. Два дні тому нас змусили приєднатися до процесії, яка вирушила до Монфокону, де було виставлено останки Коліньї. Моєму кузену довелося дивитися на закатоване тіло. Так само, як і сімнадцятирічному сину адмірала. Юнак плакав. Мій чоловік — ні. Проте тієї ночі він кликав Коліньї уві сні. Заспокоївши його, я повернулася до сусідньої кімнати й оплакувала обох чоловіків, а ще оплакувала власну долю.

Коли ми дістаємось дверей, мій кузен зітхає. Скоса позираючи на нього, я бачу чоловіка, якого вбиває ув’язнення. Мати передрікала це. І мені страшно. Якщо мій кузен погодиться на якусь авантюру, навіть помилування королівських радників не врятує його від смерті — він загине, як і його союзники.

— Дякувати Богу, кардинал де Бурбон не прийде сьогодні. Сумніваюсь, що я витримав би його катехізис, навіть якби від цього залежало моє життя,— мій кузен підходить до вікна.— Два тижні, пані,— каже він, повернувшись до мене спиною.— Від сьогодні я страждатиму два тижні від фальшивого зречення. Але спершу я мушу знайти спосіб придушити свою гордість і написати листа Його Святості, благаючи про прощення,— він дивиться на мене, його обличчя жвавішає.— Чому я маю вибачатися перед ним, коли подейкують, що він влаштовує урочисту церемонію в Римі на честь святкування вбивства найдорожчих для мене людей?

— Справа не в тому, справедливо це чи ні.

— Ваша правда,— його плечі опускаються, і він виглядає старшим за свої роки.

— Пане, ви маєте знайти зброю — щит для захисту вашої душі. Інакше вас знищать наслідки тих жахіть, які вам вдалося пережити.

— Я ніколи не почувався таким безсилим.

— Я завжди почуваюсь безсилою,— це зізнання дивує його, але я здивована більше.

— Як ви вижили?

Я не впевнена, що вижила. Наразі моє життя важко назвати життям як таким. Я не маю впливу при дворі; я віддалилася від чоловіка, чиє кохання здавалося мені вічним; я навіть не можу відволіктися на світські розваги.

— Я прикидалася, що все гаразд. Ви теж можете приховати свої почуття за бравадою, що зазвичай супроводжує ваші слова та дії. Якщо мої родичі знатимуть, що саме може завдати вам шкоди, їхні удари будуть точнішими й болючішими.

Він киває.

— У всіх виставах, які ставили на честь нашого весілля, мене змушували грати ту чи іншу роль. Ви радите мені обрати наступну роль самостійно. Я буду королем Наваррським, коли здобуду свободу й поїду подалі звідси. Треба подумати, як утекти на південь і зібрати армію.

— Так, але планування втечі потребує часу. Якщо ви поспішатимете, вас повісять на Монфоконі й віддадуть ваше тіло на поталу крукам. Доки ви чекаєте слушної нагоди втекти, ви можете жити заради помсти, і для цього вам необхідно знайти собі якесь заняття при дворі.

Дивлячись на свого кузена, я запитую себе, чого мені найбільше бракує. Відповідь надходить миттєво: кохання. Це те, що я не можу йому дати. Але я знаю, хто може. Останніми днями Шарлотта кілька разів намагалася зустрітися з моїм кузеном, але він не бажав її приймати. Час побачитися з нею.

— Пане, чому б вам не провести день із баронесою де Сов? Упевнена, це краще, ніж сидіти зі мною, обговорюючи гріхи моєї родини.

Він шаріється.

— Пані, я вважаю недоречним платити зрадою за вашу доброту.

— Політичним союзникам не потрібна така вірність,— відповідаю я.— Інакше ніхто не мав би політичних союзників,— я хотіла розсмішити його, але він не сміється.— Нужбо, пане, ви ж пам’ятаєте сутність нашої угоди: згідно з її умовами, я схвалюю ваші розваги з іншими жінками.

Він недовірливо дивиться на мене.

— Мені здавалося, останні події змінили умови нашої угоди.

— Останні події змінили все. Проте якщо ми хочемо бути господарями власного життя, треба поводитися, як ми звикли.

— Гаразд,— каже він.— Я знайду втіху в обіймах іншої, якщо лише так ви матимете змогу побути на самоті кілька годин,— він усміхається, і до нього майже повертається колишня безтурботність.— Я зустрінусь із Шарлоттою.

Уперше за багато днів я жвавіше крокую залами Лувру. Аж раптом чую щось дивне — дикий, пронизливий крик. Потім інший. Здається, вони долинають із двору. Я відчуваю, як кров крижаніє у моїх жилах. Я мчу до найближчого вікна й визираю надвір. Унизу, на бруківці, сидить величезний крук. Здійнявши голову, він дивиться мені в очі й знову каркає. Птахи починають падати з неба — ні, вони не падають, а кружляють над двором, лопотячи крилами. Я ціпенію від жаху. Невдовзі їх стає так багато, що й не злічити; втім, вони прибувають і далі. На відміну від першого птаха, чиї крики змусили мене бігти до вікна, ці птахи не каркають, але їхнє мовчання зловісне. Коли на землі не залишається місця, вони влаштовуються на карнизах. Один із круків вмощується біля вікна, де стою я. Він повертає голову і розглядає мене своїми чорними круглими очима. Я хочу сказати йому невідомо що, аж тут він відкриває свій чорний дзьоб і видає щось дуже схоже на вереск. Цей лемент — лише початок. Його товариші одразу приєднуються, розпочинаючи пекельний концерт, у якому зливаються крики, виття, стогони.

Мене осяює божевільна думка, що це душі підданих мого чоловіка, які повернулися на місце, де їх убили. Я хочу втекти звідси, але, паралізована страхом, не можу рушити з місця, не можу навіть відвернутися або затулити вуха руками. Я усвідомлюю, що довкола мене здіймається метушня. Люди стікаються до вікон — так само, як це було того дня, коли Піль привів до короля чотириста протестантів. За кілька хвилин каркання круків доповнюється плачем фрейлін. Хтось стискає моє плече й нахиляється до мене, ледь не торкаючись губами мого вуха.

— Хіба Господь не помститься за своїх обранців, які волають до Нього вдень і вночі? — це голос мого чоловіка.

Я тремчу, адже вірю, що це кричать душі загиблих, і я впевнена, що Бог теж їх чує. Мій кузен обіймає мене й щільніше пригортає до себе. У палаці панує жахливий гамір. З’являється король під руку з матір’ю.

— От бачите,— каже вона, коли Карл дивиться на зграю птахів, що невпинно каркають,— це лише круки. Не треба наказувати охоронцям виходити на вулиці.

Отже, Карл теж переплутав ці крики з людськими.

Король переводить погляд на мого чоловіка.

— Накажіть їм замовкнути! — його різкі інтонації дуже схожі на звуки, які видають птахи.

— Ваша величносте, я залюбки зробив би це, адже вони лякають мою дружину. Але птахи — такі ж мої піддані, як і ваші. Вони належать небесам.

— Це знак,— Анжу підходить до короля.— Я казав вам, що залишати живим бодай одного протестанта — помилка.

Герцог де Гіз, який стоїть за спиною мого брата, схвально киває.

— Генріху,— кажу я,— я чула й бачила достатньо.

Мій кузен не одразу розуміє, що я звертаюсь до нього, натомість Гіз реагує значно швидше. Почувши, що я називаю клятого суперника їхнім спільним християнським іменем, герцог блідне, його рука інстинктивно тягнеться до руків’я меча. Він змірює мого чоловіка сповненим ненависті поглядом.

Коли мій кузен веде мене звідти, не рознімаючи обіймів, я усвідомлюю, що припустилася помилки. Як би я не прагнула дошкулити Гізу, я не мала так довго тримати його в омані щодо моїх близьких стосунків із чоловіком. Очевидно, що ця думка підживлює ненависть Гіза й робить його небезпечним. Поки ми протискаємось крізь натовп, я помічаю Шарлотту, яку я саме шукала до того, як стався прикрий інцидент із птахами. Одними губами я промовляю слова: «Генрієтта» і «Приходьте».

Попри чималу відстань, я все ще чую в моїх апартаментах каркання круків. Мої подруги, мабуть, теж це чують, але навмисно ухиляються від будь-яких коментарів. Наблизившись одна до одної, ми ніжно обіймаємось — відтоді, як почалася різанина, ми вперше відчуваємо єднання. Потім Генрієтта завважує, що ми з Шарлоттою плачемо.

— Любі мої, годі плакати, останнім часом було забагато сліз. Коли ми зустрічаємось, мають бути лише усмішки або, принаймні, інтриги.

— Щодо останнього я маю певні плани,— відповідаю я.— Шарлотто, ви з королем Наваррським надто довго були в розлуці.

Моя подруга витирала сльози, але, почувши мої слова, знову плаче.

— Боюсь, наша розлука триватиме довше. Її величність сказала, що мені вже не треба з ним зустрічатися.

Вона забула, що мій кузен нічого не знав про наказ королеви. Зі свого місця я не можу розгледіти його обличчя. Але Шарлотта може. Що б вона не бачила, це шокує її, очі моєї подруги сповнені жаху. Вона затуляє обличчя руками й ридає. Король Наваррський повертається до неї спиною.

— Настав час розкрити правду,— кажу я, торкаючись його плеча.— Принаймні для нас чотирьох. Якщо ми будемо щирими одне з одним, ми отримаємо неабияку перевагу над іншими придворними,— я глибоко вдихаю.— Моя мати наказала баронесі бути вашою коханкою так само, як і мені наказала вийти за вас заміж. І що з того?

Мій кузен розвертається до мене, його обличчя вкрай сердите й недовірливе. Перш ніж він встигає щось сказати, я зупиняю його жестом.

— Послухайте мене. Я не бажала виходити за вас, але, зрештою, ми порозумілися й досягай згоди, причому на наших власних умовах. Шарлотта звабила вас згідно із задумом моєї матері, але, підозрюю, що зараз вона плаче, тому що засмучена своєю особистою втратою.

— Це правда,— каже вона.

— От бачите, пане. Невже поганий початок має якесь значення, якщо наприкінці спалахує кохання?

Його очі вже не такі суворі. Я веду далі наполегливіше.

— Невже у Франції так багато люблячих вас людей, що ви дозволите вашій гордості відштовхнути віддане вам серце?

— Ні,— він розкриває обійми, й Шарлотта мчить до нього.

— Шарлотто,— зауважую я,— як дружина я не заперечую стосовно вашого кохання. Проте як союзниця короля Наваррського я прошу вас пообіцяти мені, що віднині ви нічого не розповідатимете її величності. Вона заборонила вам зустрічатися з моїм кузеном. Хай думає, що ви підкорилися.

Шарлотта дивиться на мого чоловіка.

— Обіцяю. Я радше відріжу собі язика, ніж вибовкну те, що може зашкодити вам, пане.

— Ви вільні. Поки весь двір переймається круками, ви обоє можете відволіктися на щось приємніше.

— Союзниця протестантів, звідниця... після весілля ви виявили в собі чимало прихованих талантів,— каже Генрієтта, коли вони виходять.— Однак насмілюсь сказати, що це не принесло вам щастя.

— Ви маєте рацію. Але я не маю скаржитись. Здається, за нинішніх обставин жоден французький дворянин не почувається щасливим. Назвіть мені бодай одну щасливу людину — я буду здивована. Може, це моя мати?

— Ні, навіть її щастя не повне. Прості люди моляться на неї як на рятівницю королівства, і вона докладає всіх зусиль, аби останні події принесли їй користь. Але ви бачили її обличчя сьогодні вранці, коли його величність промовляв свою тираду?

— Вона боїться втратити контроль над королем і над ситуацією,— кажу я.

Генрієтта киває.

— Як відомо, прихильність його величності та всієї Франції може бути мінливою. Французи завжди ставилися зі здоровим скептицизмом до дій пані Катерини. Мій чоловік боїться, що, попри всі наші відчайдушні спроби врятувати Конде, нам це не вдасться.

— Отже, ви теж стали союзницею протестантів.

— Не зовсім,— Генрієтта криво усміхається.— Але я зроблю все, що в моїх силах, аби не допустити смерті мого зятя. Жоден мій зять не має померти.

— Упевнена, Гіз у безпеці.

— Йому варто стерегтися її величності. Принаймні зараз. Хоча я вважаю, що він наражається на більшу небезпеку через вас. Після розриву з вами він дуже страждав. З ним відбулися дивні зміни. Він жадав крові Конде попри те, що породичався з цим чоловіком.

— Не треба звинувачувати мене в тому, що Генріх жадає крові. Саме з цієї причини ми не можемо помиритися. Я так і сказала йому. На жаль, я почасти винна в тому, що він відверто бажає смерті моєму кузену. Я дозволила йому думати разом з усіма іншими дворянами, що ми з моїм кузеном близькі, як справжнє подружжя.

Очі Генрієтти розширюються.

— Нічого дивного, що він хоче вбити короля Наваррського.

— Прошу вас розвіяти його страхи. Скажіть Генріху, що я виконала обіцянку. Якщо він кохає мене, хай збереже мою таємницю, адже я маю всі підстави не розголошувати цю інформацію.

Спостерігаючи, як Генрієтта виходить, я ловлю себе на думці, що цим зізнанням сподіваюсь убити двох зайців: захистити свого кузена й повернутися до обіймів герцога. Після возз’єднання мого кузена з Шарлоттою я передчуваю, що мені буде важче терпіти мою самотність.

Надвечір мій чоловік надіслав записку, повідомляючи, що залишиться у своїх апартаментах. Сподіваюсь, це розумне рішення, хоча думка про те, що принаймні двоє моїх друзів будуть щасливими цієї ночі, викликає в мене усмішку. Укрившись ковдрами, я радію, що сьогодні мені не заважатиме хропіння мого кузена. Годину по тому я все ще не сплю і починаю замислюватися, що, можливо, це хропіння заспокоїло б мене.

Я встаю з ліжка й прямую до сусідньої кімнати, де Жийона сидить за тьмяно освітленим столом, пришиваючи нові перлини до коміру моєї сукні. Я прошу її піти до кухні й принести мені трав’яну подушку з лаванди й ромашки. Темрява в опочивальні пригнічує мене як ніколи. Невже я повертаюсь у дитинство? — сердито думаю я.— Ні. Навіть коли я була дитиною, я не боялася темряви. Я заплющую очі, але раптом у моїй уяві постає образ мертвої Жийони, пронизаної алебардою. Розплющивши очі, я хитаю головою, відганяючи жахливе видіння. Треба позбутися хворобливих фантазій. Хто й навіщо може завдати шкоди Жийоні?

Однак як би я себе не переконувала, мої страхи нікуди не зникають. Схопивши світильник зі столу, я тремтячими руками запалюю всі свічки, розвіюючи тіні в кутках. Якщо сила волі не допомагає, може, такі дії повернуть мене до тями.

Я стою спиною до дверей, коли вони відчиняються.

Розвернувшись, я очікую побачити мою фрейліну, але переді мною стоїть мати. Я ледве стримую крик. Ось кого варто боятися значно більше за темряву.

— Дочко,— каже вона — я прийшла поговорити.

Від її люб’язного єлейного тону кров крижаніє в моїх жилах, але я не дозволю їй насолодитися моїм тремтінням у літню спеку, тож я докладаю неабияких зусиль, аби мої руки не трусилися, коли я ставлю світильник на стіл.

— Яких демонів ви сподіваєтесь знищити всім цим світлом? — Її питання на диво доречне. Таке враження, ніби вона зазирнула в мою душу. Проте я намагаюсь запевнити себе, що мати не здатна на це. Ймовірно, що вона має дар передбачення, але читати чужі думки — за межами її можливостей.

— Я нікого не прагну знищити,— відповідаю я.— Я збиралася почитати, але не хотіла турбувати мого чоловіка, який спить у сусідній кімнаті,— я молюсь, аби вона повірила мені на слово.

— Чоловіка. Авжеж,— не чекаючи на запрошення, вона сідає за стіл. Я не хочу стояти перед нею, наче неслухняна дитина, тож вирішую сісти поряд.

— Вас здивує, якщо я скажу вам, що мені прикро?

Є безліч учинків, за які моя мати має почуватися винною. Однак я впевнена, що найтяжчі гріхи її не хвилюють.

— Прикро? — відповідаю я.— Пані, я не знаю, за що ви можете просити вибачення, жодна ваша спроба не була б своєчасною.

— Ви все ще чіпляєтесь за старі образи... за старе кохання...— вона замовкає і переводить погляд на власні пальці, які торкаються перлин на моєму комірі, що лежить між нами.

— Ви помиляєтесь. Я рідко думаю про лихо, якого ви мені заподіяли в минулому. Але забути теж не можу. Лише дурень двічі входить в одну річку. Ви не могли виховати дурну доньку.

Вона усміхається. Це щира усмішка, а не одна з її фальшивих або глумливих гримас.

— Ви не дурні, Марго. Браво. Ви набагато розумніші за інших. А все тому, що ви знаєте, як дбати про свої інтереси. Саме про це ми й поговоримо. Я сказала, що мені прикро, і це правда. Мені прикро, що я змусила вас вийти заміж за короля Наваррського.

Вона витримує паузу, аби я мала змогу відповісти, але я не знаю, які слова підібрати, а навіть якби й знала, мій язик немов прилип до піднебіння. Подавшись уперед, вона стискає мою руку, що лежить на столі. Я не виношу її дотик. Вирвавши руку, я підводжусь і прямую до коминка. Потім розвертаюсь до неї.

— Ми з королем гадали, що ваш шлюб зміцнить Сен-Жерменський мир. Відтак, ми наказали вам заглушити ваші муки совісті й голос вашого серця. Ви підкорилися, адже були слухняною дитиною і донькою Франції.

Я посміялася б над таким описом моєї поведінки, якби мені не завдавали болю спогади про те, як я на колінах благала Карла видати мене заміж за іншого чоловіка.

— Як виявилося, ваша жертва була марною.

— Ви маєте на увазі, що погано скористалися моєю рукою,— випалюю я.— Передбачалося, що ваша величність і король отримають певний зиск від мого шлюбу. Ви прагнули контролювати короля Наваррського зблизька й запобігти можливому повстанню протестантів проти корони. Мій шлюб мав посприяти здійсненню вашої мети, і з часом вам би це вдалося. Моя рука могла заспокоїти ваших ворогів. Але ви були нетерплячі й вирішили знайти інші руки, які жадали вбити їх.

Я замовкаю, очікуючи, що мати почне сперечатися. Натомість вона знизує плечима. Її жест дуже відрізняється від жесту, який я звикла бачити в мого кузена — раніше я ненавиділа його постійне знизування плечима, але тепер я розумію його значення. Мені здається, що її жест — байдужий і зневажливий, у той час як жест мого кузена — спроба уникнути конфлікту або показати, що він не надто переймається у якійсь неприємній ситуації.

— Називайте це як завгодно. Так, ми погано скористалися вашою рукою. Але питання ось у чому: ви дозволите, аби все так і залишилося? За останній тиждень ви зрозуміли, що розділите долю вашого кузена, й діяли відповідним чином,— вона з розумінням киває. Тривожний знак.— Подумайте. Ваш кузен під контролем короля: його утримуватимуть у заручниках, як і багато років тому, коли він був хлопчиком. Невже ви не хочете здобути свободу, приєднавшись до сильніших і впливовіших союзників?

— Ви знаєте, як анулювати мій шлюб,— дивно, але, промовляючи це, я раптом згадую мого чоловіка дитиною: він стоїть у Великій галереї Фонтенбло, незважаючи на неохайно підвернуту штанину бриджів, і з пристрастю розповідає про повернення до Беарну. Тоді я не відчувала до нього симпатії. Я симпатизую йому зараз, але не кохаю його.

— Так. Ви можете звільнитися від Генріха де Бурбон. Але ви маєте самі попросити про анулювання.

— Тобто?

Мої послуги навряд чи потрібні матері, аби повідомити Папі, що я вийшла заміж без його дозволу. Його Святість, безперечно, знає, навіть якщо більшість придворних нічого не підозрюють. Мабуть, у цьому й полягає проблема. Карл і мати не хочуть розголошувати, що вони знехтували забороною Папи, особливо тепер, коли їх славлять як захисників католицької віри.

Піднявши брови, мати нахиляється вперед, змінюючи позу удаваної безтурботності.

— Сьогодні я мала розмову з Гізом. Він стверджує, що, можливо, ви не стали дружиною короля Наваррського в тілесному сенсі.

Так ось у чому інтрига. Таємниця, яку я довірила Генріху, аби заспокоїти його, таємниця, яку я просила зберігати, стала відомою матері за лічені години, внаслідок чого вона має підстави добиватися анулювання, не визнаючи, що мене видавали заміж без дозволу Папи. Ах, Генріху, де ж тут віра? Де ваша честь? Мене захлеснув вир думок і почуттів. Проте мати веде далі.

— Я пояснила його величності, що таке становище може бути нестерпним для вас, і переконала його допомогти вам, якщо ви визнаєте, що ваш шлюб існує лише на папері. Більш того, ви отримаєте винагороду — вам нададуть право самостійно обрати вашого наступного чоловіка,— вона великодушно усміхається.

— Той, кого я обрала би, уже одружений.

— За відповідну ціну можна звільнити будь-кого.

Пекучі сльози набігають мені на очі. Шлюб, про який ми з Генріхом мріяли стільки років і в якому нам відмовили, може стати реальністю. Я ще можу бути щасливою. Можу бути коханою. Якщо життя й навчило мене чогось, то сутність цього уроку така: людина, яку ніхто по-справжньому не любить, безмежно самотня. Я намагаюсь не зважати на клубок, що стоїть у моєму горлі.

Так, я можу бути коханою, але якою ціною?

— А що станеться з королем Наваррським? Ви дозволите йому вирушити на південь? — з удаваною наївністю запитую я, адже чудово знаю, що мати ніколи не дозволить моєму кузену поїхати туди, де він зможе зібрати військо з протестантів, які вижили.

— Ми спробуємо дійти згоди,— відповідає вона без жодних докорів сумління стосовно своєї брехні.— Його величність обговорить це питання зі своїми друзями та радниками, серед яких буде присутній і ваш новий чоловік.

Жахлива ціна.

Її слова не залишають жодних сумнівів: щойно мене звільнять від короля Наваррського, він загине. Так хоче мати. Генріх її підтримує. На відміну від його друзів, яких убили під час різанини, мого кузена не чіпатимуть у стінах Лувру. Його вб’ють хитро: скористаються отрутою, влаштують вуличну бійку, підстережуть, коли він вертатиметься до Наварри, якщо йому навмисно дозволять повернутися. Моя мати та мої брати не заперечують своєї відповідальності за смерті тисяч протестантів (навпаки, вони в захваті від цього), але моя родина надто обережна, аби пролити кров мого кузена.

Ця кров буде на моїх руках.

Ні! Я відштовхую таку думку. Вибір не може бути настільки страшним!

Мати підходить до мене й обвиває рукою мій стан.

— Люба моя Марго, скажіть мені: король Наваррський — справжній чоловік?

— А хто ж він, по-вашому, пані? — я ухиляюсь від прямої відповіді, відкладаючи мить, коли мені доведеться вирішити долю мого кузена.— Ви часто бачили його за столом і на полюванні, тож маєте знати, що він поводиться, як справжній чоловік. До того ж, я не сумніваюсь, що ви отримали докладні звіти від баронеси де Сов, якій доручили звабити його.

— Дивний вибір короля Наваррського на користь жінки, яка не може зрівнятися з вами ані красою, сіні розумом,— ще одна причина розпрощатися з ним,— мовить мати.— Він має смаки селянина, які не може приховати його корона,— мати відпускає мене.— Я прийшла дізнатися правду, дочко. Скажіть мені відверто: ваш шлюб був консумований?

Думки вирують у моїй голові роями маленьких кусючих комах, схожих на тих, що прилітають до Парижа влітку. Усе, що мені потрібно — сказати правду, і мій шлюб буде анульовано. Якщо вірити моїй матері, я буду вільною і зможу вийти заміж за покликом серця. Але... хіба моя мати колись дотримувала слова, принаймні якщо йшлося про обіцянки, дані мені? Крім того, чи можу я купувати свободу ціною чужого життя? Підступне вбивство шляхетної людини — а мій кузен шляхетний і порядний — гріх. І мене не переконають пишні урочистості та молебні, які влаштували в Парижі протягом цього тижня, святкуючи вбивство товаришів по вірі мого чоловіка. Я не така, як моя мати, яка досягає своїх особистих цілей за всяку ціну.

— Так, пані, мій шлюб консумований.

Мати здригається. Стиснувши моє плече рукою, вона допитливо вдивляється в моє обличчя. Її темні очі нагадують мені крука на підвіконні. Вона чекає, що я здамся, відвернусь, визнаю поразку й скажу те, що вона хоче почути.

— Ви присягаєтесь? Пам’ятайте: клятвопорушення — великий гріх.

Мене охоплює нестримне бажання сміятися — вельми недоречна реакція. Клятвопорушення — великий гріх? А вбивство — ні? А зрада дітей задля влади і власних політичних інтересів не викликає огиди? Саме тому я піду на клятвопорушення з легким серцем.

— Як набожна католичка і донька Франції я присягаюсь вам, що пов’язана з моїм чоловіком справжніми шлюбними стосунками.

На якусь мить мати втрачає самовладання — її обличчя розгублене. Потім вона опановує себе. Але тієї короткої миті було достатньо для мого тріумфу. Я вільна! Не від мого чоловіка й не від стін цього палацу. Здається, нас із Генріхом ще довго триматимуть у полоні. Проте мати вже не має наді мною влади. Стільки років я намагалася догодити їй, привернути її увагу, завоювати її прихильність, покірно виконуючи її накази. Стільки разів я почувалася розчарованою, коли її любов виявлялася лицемірством. Ця тривала боротьба закінчилася. Я — доросла жінка, королева, і вперше в житті я гідна цього титулу. Я не знаю, чи покинули круки Луврський двір, але чорні птахи з моїх кошмарів полетіли геть, і я вже не боюсь, що вони повернуться.