Дочка Медічі

Післямова

кби ж Маргарита де Валуа народилася в Англії.

Я постійно думала про це, коли шукала матеріал для моєї книги про принцесу, яка була об’єктом чисельних наклепів. Якщо відкинути міфи про неї (до яких я звернуся згодом) і спиратися виключно на історичні відомості, очевидно, що Маргарита була надзвичайно розумною жінкою, мудрим політиком, а в останні роки життя справила неабиякий вплив на літературне життя Франції. Поза сумнівом, вона була політично кмітливішою за власних братів і більше нагадувала свою матір Катерину Медічі — рішучого й досвідченого політика. Однак, попри те, що королі з роду Валуа помирали один за одним, і, зрештою, Маргарита залишилася останньою законною спадкоємицею, Салічна правда забороняла їй зійти на трон на відміну від її сучасниці Єлизавети І, яка успішно правила в Англії. Вона теж могла би стати великою королевою, але фортуна була не надто справедливою до Маргарити де Валуа.

Так само, як і не була справедливою історія.

Поки династія при владі, репутацію її представників усіляко підтримують. Коли ж династія припиняє своє існування, про останні роки її правління часто пишуть люди, які прагнуть очорнити колишніх монархів. Саме так склалася доля Валуа наприкінці XVI століття. Жоден представник королівського роду не уникнув нападів анонімних памфлетистів — як упродовж життя, так і в подальші століття. Противники Валуа цілеспрямовано намагалися принизити й Маргариту. Подібно до памфлетистів, які пізніше переслідуватимуть Марію-Антуанетту, вони обрали найдавніший і найпростіший спосіб занапастити жінку: звинуватити у німфоманії й розпусній поведінці. Образ Маргарити зазнав найбільшого спотворення у «Сатиричному розлученні». У цьому злісному памфлеті її ображали й з неї знущалися від імені її чоловіка, який вимагав анулювання їхнього шлюбу у зв’язку з необхідністю мати спадкоємця династії Бурбонів — нагальною необхідністю для правителя, який вже був не лише королем Наваррським, а й королем Франції. Нині здається дивовижним, що такі недостовірні джерела приймали за реальні факти. Проте укладачі ранніх історичних хронік не дуже переймалися об’єктивністю інформації. Як резонно відзначає Р. Дж. Сілі у книзі «Міф про королеву Марго: знищення легенди»: «Документальні джерела, створені у період релігійних війн, зазвичай мають відповідне політичне забарвлення». Навіть історичні дослідження, написані у XIX столітті й на початку XX століття, не можуть претендувати на об’єктивність. У передмові автори щиро зізнаються, кого вони підтримують. Сподіваюсь, моя книга «Дочка Медічі» віддає належне Маргариті. Я справедливіше поставилася до неї, ніж наклепники й історики, котрі не бачили сенсу пильніше придивитися до постаті, яку вважали незначною.

А як тоді бути з Катериною Медічі? Якщо я не погоджуюсь із відвертою брехнею і виправдовую Маргариту, можна припустити, що й Катерина не відповідала образу «Змії», а скоріше була доброчесною «матір’ю нації». Катерина — неоднозначна постать. Попри те, що королева-мати не була типовою кінематографічною лиходійкою або «чорною королевою», як її називали найзавзятіші сучасні критики, історики не доходять згоди щодо доцільності її політики під час релігійних війн — як і щодо інших політичних рішень. Безперечно, Катерина була впливовою жінкою, яка захищала своїх синів і боролася за владу для них і для себе. Їй можна віддати належне за позитивні зрушення, що відбулися в країні після смерті Генріха II. Однак не підлягає сумніву, що деякі її вчинки призвели до катастрофічних наслідків. На мій погляд, нелогічно стверджувати, що вона приймала політичні рішення, які приносили користь, але не причетна до рішень, які обумовили жахливі події. Саме такі аргументи наводять її захисники. Подібні твердження нелогічні ще й тому, що й суперечать впливовості Катерини, адже йдеться про одну з королев XVI століття, яка мала майже абсолютну владу. Як зауважує історик Р. Дж. Кнехт: «Спроби виправдати Катерину можуть завести надто далеко. Можливо, її звинувачують більше, ніж вона заслуговує, але вона не була святою, на її руках кров багатьох людей».

На щастя, моя робота відрізняється від розвідок академічних істориків, тож мені не довелося заглиблюватися у мотиви дій Катерини й проблему моральної відповідальності за злочини. Я розповідаю цю історію від імені її доньки, а, як відомо, донька сприймає не об’єктивно будь-яку матір — навіть найкращу у світі. Маргарита де Валуа мала вагомі підстави почуватися ображеною й розгніваною на Катерину. Саме крізь призму цих почуттів розкрито образ Катерини у моєму романі «Дочка Медічі».

Жодна авторська післямова не була би вичерпною без певних уточнень.

— Зображуючи королівський двір у переломний період релігійних війн, я намагалася дотримуватися історичної правди. Водночас я мала на меті розповісти захоплюючу історію. Особливості сюжету й обраної теми інколи змушували мене вдаватися до незначних відхилень. Скажімо, я могла трохи змінити послідовність викладення фактів, щоб уникнути плутанини й зберегти цілісність композиції. У деяких випадках я робила Маргариту свідком подій, які насправді відбувалися без неї. Деякі мої рішення стосовно сюжету вимагали не стільки дотримання істини, скільки пошуків компромісу між суперечливими версіями істориків. Приміром, ключову роль у житті Маргарити зіграла домовленість із її братом Анжу представляти його інтереси при дворі — завдяки цій угоді вона стала повірницею їхньої матері. Історики не одностайні у визначенні дати її зближення з Анжу та Катериною Медічі. Я поділяю версію, яку висуває Леоні Фріда й інші дослідники: на їхню думку, злет Марго розпочався після того, як герцог Анжуйський прибув до двору повідомити про перемогу королівських військ при Жарнаці.

Які ж причини розриву між Анжу та Марго? Я шукала переконливе пояснення раптової ненависті Анжу до сестри, яку він обожнював стільки років. Антипатія до герцога де Гіза, викликана військовим і політичним суперництвом, — недостатня підстава. Тривалий час ширилися чутки про ймовірні інцестуозні стосунки Маргарити з її братами. Я не схильна вірити, що вона була близька з кимось із них, але припускаю, що Анжу мав романтичні почуття до неї. Гнів чоловіка, якому відмовили у коханні, може бути безмежним. Якщо Анжу сприймав Гіза як суперника у битві за прихильність сестри, його бурхлива реакція на захоплення Маргарити стає зрозумілою — так само, як і протистояння між братом і сестрою, що прийшло на зміну їхній колишній дружбі.

Слід зазначити, що одна сцена є цілком вигаданою. 4 червня 1572 року у Жанни Д’Альбре стався напад лихоманки, який звів її у могилу. Жоден представник королівської родини не відвідав її, коли вона лежала на смертнім одрі. Натомість вони демонстративно оплакували королеву Наваррську, віддаючи їй останню шану. Таку дивну поведінку пов’язують із чутками про отруєння Жанни попри те, що королівські лейб-медики, які проводили розтин тіла, стверджували, що вона страждала на сухоти. Отже, візит до помираючої Жанни — плід моєї уяви. Я вважаю цю сцену дуже важливою, адже прохання королеви Наваррської виявити доброту до її сина й відповідна клятва Марго призвели до несподіваних наслідків.

Останні роки правління династії Валуа заплямовані кровопролиттям, зрадою, скандалами й релігійним фанатизмом. Кульмінацією цих жахіть стала Варфоломіївська ніч. Але найкраща представниця Валуа повелася як належить: вона врятувала від різанини Генріха Наваррського, майбутнього короля Генріха IV. Генріх Великий забезпечив релігійну терпимість до гугенотів, посприяв наповненню державної казни й досягненню фінансової стабільності, приніс мир і добробут своїм підданим, і наразі справедливо вважається одним із королів, якого найбільше любив народ за всю історію Франції. Маргарита де Валуа — жертва зневажливого ставлення її родини й наклепів істориків, але саме її забута сила, віра й винахідливість стали запорукою порятунку Франції. Така спадщина гідна повноправної королеви.