Долорес Клейборн

Передмова

У північно-західній частині Мейну — місцевості, відомій як район озер, — навколо мальовничого озера під назвою Дарк-Скор вигинається, наче місяць-молодик, містечко Шарбот. Дарк-Скор — одне з найглибших озер Нової Анг­лії, подекуди завглибшки понад триста футів. Дехто з тутешніх стверджує, що воно бездонне, але зазвичай після кількох кухлів (у Шарботі кількома вважається з пів дюжини).

Якщо на мапі штату з північного заходу на південний схід накреслити пряму лінію, яка починалася б від дрібної картографічної точки, що представляє Шарбот, і тягнулася б через більшу точку, що позначає місто Бенґор, можна було б дійти до найдрібнішої з усіх точок — крихітної зеленої зернини десь в Атлантиці, за шістнадцять миль від Бар-Гарбора. То острів Літл-Тол, з населенням 204 людини за переписом 1990 року, яке зменшилося з абсолютного максимуму — 527 мешканців — у 1960-му.

Ці дві невеличкі спільноти, розташовані за сто сорок миль навпрямки, обрамляють острівні та прибережні деталі найбільшого штату Нової Англії, наче пара неприкметних книготримачів. У них нема анічогісінько спільного. Узагалі сутужно було б знайти мешканця одного з цих містечок, який знав би хоч когось із другого.

Проте влітку 1963 року, останнього літа перед тим, як Америка — і весь світ — назавжди змінилася через кулю одного вбивці, Шарбот і Літл-Тол зв’язало дивовижне небесне явище: останнє повне сонячне затемнення, яке можна було спостерігати в Новій Англії аж до року 2016-го.

І через Шарбот на крайньому заході Мейну, і через Літл-Тол у крайній східній точці штату пролягала смуга повного затемнення. І хоча того спокійного вологого дня мешканці понад половини містечок уздовж цієї смуги не могли побачити те явище через низько навислі хмари, як у Шарботі, так і в Літл-Толі можна було насолодитися ідеальними умовами для перегляду. Для мешканців Шарбота затемнення почалось о 16:29 за північноамериканським східним часом. Для мешканців Літл-Тола — о 16:34. Період повного затемнення, яке пронеслося штатом, протривав майже три хвилини. У Шарботі цілковита темрява панувала із 17:39 по 17:41. Літл-Тол пітьма поглинула з 17:42 до 17:43, фактично на п’ятдесят дев’ять секунд.

Коли ця дивна темрява прокотилася хвилею по штату, загорілися й заповнили денне небо зорі, усілися на нічліг птахи, над димарями бездумно кружляли кажани, а на пасовиськах полягали й поснули корови. Сонце перетворилося на шпарке відьмине кільце[1] в небі, і поки світ у тій латці неприродної чорноти завис і примовк, а цвіркуни засокотали, двоє людей, які ніколи не побачаться, відчули одна одну, обернулися одна до одної, наче квіти, що обертаються за сонячним теплом.

Однією з них була дівчина на ім’я Джессі Мейгут — вона перебувала в Шарботі, на західному кінці штату. Другою була матір трьох на ім’я Долорес Сент-Джордж — вона була на острові Літл-Тол, на східному кінці штату.

Обоє почули посеред дня пугикання сов. Обоє лежали в глибоких долинах жаху, страхітливих містинах, про які, здавалося їм, розповідати не доведеться ніколи. Обоє повва­жали ту темряву цілком доречною та дякували за неї Богові.

Джессі Мейгут вийде за Джералда Берлінґейма, і її істо­рію описано в «Джералдовій грі». Долорес Сент-Джордж поверне собі дівоче прізвище і стане Долорес Клейборн — вона розповідає свою історію на подальших сторінках. Обидві історії — оповіді про жінок на смузі затемнення та про те, як вони виринули з пітьми.