Долорес Клейборн

Шо питаєш, Енді Бісет? Чи «розумію я ці права з того, як ти їх мені пояснив»?

Падоньку! От чого деякі хлопи такі дубові?

Нє, та ви не подумайте — уже доста вам галайкати, вже й мене пора троха послухати. Я собі думаю, шо ви мене до самого рання слухати будете, то можете вже зачинати привикати. Само собою, шо я розумію, шо ти мені прочитав! Шо, хіба так виглядає, гейби мені вся олія з голови витекла, відколи виділа тебе у склепі? То лиш-но в понеділок було, якшо ти вже забув, бідолахо. Я ше говорила, шо жінка тобі такої публíки наробить, за то шо черствий хліб купуєш, — не жалій ухналя, бо підкову загубиш, як то старі люди кажуть, — і правду ж говорила, шо, нє?

Я свої права, Енді, розумію прекрасно. Мама моя дурних не ростила. І обов’язки свої я також розумію, дякувати Богові.

Кажеш, всьо, шо я скажу, можуть використати проти мене в суді, так? Ну чисте чудо, їй-бо! А ти, Френку Пру, шо зуби скалиш? Ти, може, теперка і весь такий поліцай-крутелик, але онде недавно бігав в обвислім підгузку і так само шкірився, шо дурний. Дам тобі пораду невелику — як сидиш коло такої старої бабери, як я, то ліпше так зуба­ми не світи. З таким лицем більше подобає йти на рекламу трусів у каталозі «Сірз»[2].

Добре, посміялися, та й доста. Пора вже й до діла. Я вам трьом тьму-тьмущу всього повідаю, як теперка зачну, і тьму-тьмущу з того, певно, таки можна використати проти мене в суді, якби то комусь захтілося, коли вже стілько часу минуло. То чистий анекдот, але люди на острові більшу частину з того й так знають, а самій мені давно ну майже посрати на то всьо з високого горба, як старий Нілі Робішо казав, як був нализувався. А нализаний він майже весь час був, кого хочете спитайте, то скажуть.

Але не посрати мені на одно, і я того й прийшла сюда сама, не силою. Я ту суку Віру Донован не вбивала, і шо би ви собі теперка не думали, я хочу зробити так, аби ви мені повірили. Це не я її з тих сходів скинула, аби їм добре було. Якшо схочете за то друге мене посадити, питань нема, але крови тої суки в мене на руках нема. І я собі думаю, Енді, шо ви мені таки повірите, доки я договорю. Ти все був файним хлопцем, не то шо майже всі інші. Маю на увазі, ти чоловік справедливий. І тепер виріс достойним хлопом. Лиш ти сильно носа не задирай. Ти, як і люби´й хлоп, виріс коло жінки, яка тобі прала, ніс витирала і показувала, куда йти, як зачинав блудити.

Але перед тим як зачнем — вас, Енді й Френку, я певно шо знаю, але шо то за пані з магнітофоном?

А, Боже, Енді, та я знаю, шо то стенографістка! Хіба я не сказала, шо мама моя дурних не ростила? Мені в листопаді, може, і стукне вже шістдесят шість, але всі клепки ше при мені. Я знаю, шо жінка з магнітофоном і записником — то стенографістка. Я всі ті програми дивлюся про суд, навіть «Закон Л.-А.», а там можна подумати, шо ніхто довше як п’ятнадцяти хвилин не може в одязі пробути.

Тебе як звати, дівочко?

Ага… і де ти така вродилася?

Ой, та доста вже, Енді! Ти шо, якісь страшні плани мав на нинька? Може, на гальківку зібрався, подивитися, чи вдасться наловити парочку тих зайд, шо без документів венерок копають? То, певно, було би багацько інтересніше, ну чуть серце не репнуло би, нє? Ха!

Отак. Так ліпше. Ти Ненсі Бенністер з Кеннібанку, а я Долорес Клейборн прямо відси-во, з Літл-Тола. Так от, я вже сказала, шо зібралася тут балакати, як на сільськім базарі, доки не скінчимо і ви не ввидите, шо я абсолютно не брехала. Того відразу кажу, якшо треба балакати голосніше чи повільніше, ти кажи. Стидатися ніц не треба. Я хочу, шоб ти кожне, курва, слово записала, і зачнім відразу з того: двадцять дев’ять років тому, коли шеф поліції Бісет, котрий отут-от сидить, був у першім класі та злизував клей ззаду тих своїх наліпок з пітчерами, я вбила свого чоловіка, Джо Сент-Джорджа.

Якийсь тут протяг, Енді. Може би, так не тягнуло, якби ти піддувало своє троха прикрив. Та й не тямлю, чого то ти такий зачудований. Сам знаєш, шо то я вбила Джо. То всі на Літл-Толі знають і, певне, ше половина народу через протоку в Джонспорті так само. Просто ж ніхто не міг ніц доказати. І я би тут зара’ не була, не признавалася би ні в чім перед Френком Пру та Ненсі Бенністер із Кеннібанку, якби не та тупа сука Віра, яка знов за свої старі штуки-дрюки взялася.

Ну шо ж, більше вона вже за них не візьметься, еге ж? Хоч якась розрада, можна сказати.

Ти, Ненсі, підсунь той магнітофон до мене ближче, кицю. Якшо ми вже то робимо, то треба робити всьо правильно, аби я скисла. От ті японці, ну такі вже вони хитромудрі штукенції роблять, нє? Так і є… але, певне, ми обидві знаємо, шо всьо, шо та лента пише всередині тої файнюлі, відправить мене до скону в жіночу виправну. Ну але шо вже зробиш, інакше нема як. Бог мені свідок, я все знала, шо Віра Донован буде мені погибеллю, — тільки-но перший раз її ввиділа. Ну і дивіться, шо вона натворила — просто подивіться, шо та йобана стара сука мені натворила. Цього разу вона мені вже весь компот запохабила. Але такі вже ті багачі є. Як не заб’ють до смерти, то до скону добротою зацілюють.

Шо?

Йой, падоньку! Та зара’, Енді, дай договорити нормально! Я ше думаю, чи правильніше буде повісти ззаду наперед, чи спереду назад. Я так думаю, троха хляпнути собі, то так не можна, та?

Ой, та до сраки ту вашу каву! Можеш хоч цілий кавник узяти та й в гузицю собі заткати. Просто дай води стакан, як жалко тобі хоч крапельку «Біма» з шухляди в столі. Я не…

Ну а ти як думаєш, звідки я то знаю? Йой, Енді Бісет, Енді Бісет, інакша людина подумала би, шо ти онде-во вчора з коробки від крекерів виліз. Думаєш, тут на острові люди лиш про то, як я свого чоловіка забила, балакають? Та то вже не новина ніяка, чоловіче. От ти — тобі ше можна сраку помити.

Дякую, Френку. Ти так само все був гарним хлопцем, хоч і тяжко було на тебе в церкві дивитись, доки мама не вилічила тебе від тої звички паршивої кози в носі шукати. Падоньку, та бувало, шо так глибоко ті пальці затикав, шо можна було подумати, ти там мозки собі вибереш. ’Кого чорта розчервонівся? Ше-м не виділа малих, які би хоч раз не добували то зелене золото в себе в дзюбку. Ти хоч знав, шо не можна лізти руками в штани, яйця там мнути, хоча би в церкві, а є ж купа хлопців, які до сих пір…

Та, Енді, та — зара’ зачну вже розказувати. Най го вирве, от хто-хто, а ти так і не вичесав у себе там усе в пахвині, правда?

Я так скажу: зійдемся насередині. Замість розказувати спереду назад чи ззаду наперед, зачну від середини і далі піду і туда і сюда. А як тобі, Енді Бісет, таке не подобається, можеш то записати собі в таємний список і відправити ксьондзові.

У нас із Джо було троє дітей, і як він літом шістдесят третього вмер, Селені було п’ятнадцять, Джо-молод­шому — тринадцять, а малому Пітові лиш дев’ять. Ну шо ж, Джо не лишив після себе ні горщика, аби посцяти, ні вікна, аби вилити…

Я так собі думаю: тобі, Ненсі, прийдеться троха то прикрасити, нє? Я ж просто стара баба з пакосним характером і ше пакоснішим язиком, але таке вже буває, коли в тебе пакосне життя.

Так, шо я розказувала? Ше ж не забула все геть-чис­то, нє?

А… так. Дякую, солоденька.

А лишив мені Джо лиш-но ту хатчину коло Східного рогу й шість акрів землі, здебільш хащі ожинника та оте чагариння, шо відростає після повної вирубки. Шо ше? Ну, давайте подивимось. Три машини, шо не їздили, — два пікапи і один лісовоз, чотири корди дров, борги в зошиті в склепі, борги в господарськім, борги в нафтовій компанії, борги в похороннім домі… і знаєте, яка вишенька на тім сранім пляцку? Ше й тижня не минуло, як його вложили в землю, як прийшов той пияцюга Гаррі Дусет із якоюсь сраною борговою розпискою, де писалося, шо Джо був йому винен двадцятку в бейсбольнім заклáді!

Ото всьо він мені лишив, але ви ж не думаєте, шо він ше якихось грошей зі страхівки зоставив? Дідька лисого! Хоч, може, в результаті то й на добре вийшло. Може, дойду до того, доки закінчу, але просто хочу сказати, шо Джо Сент-Джордж взагалі не був мужчиною. То був просто, курва, кіл у мене на шиї. Та навіть гірше, бо кіл хоч не нализується й не приходить додому весь у смеріді від пива та й ше хоче поїбстися в першій ночі. Я його вбила не через то, шо ото розказую, але, думаю, зачинати ліпше якраз з того.

Острів — взагалі не підхоже місце, аби хоч кого вбивати, скажу я вам. Воно так, ніби все хтось десь поруч є, все хтось хоче носом до тебе запхатися, якраз тогди, коли тобі найменше треба. Того я то й зробила тогди, коли зробила, і я ше до того дойду. Поки стане сказати, шо я то зробила десь за три роки після того, як чоловік Віри Донован вмер у тім трафунку з мотором коло Балтимора, де вони жили, як не літували на Літл-Толі. Тогди ше більшість шариків і роликів у Віри в голові були на місці.

Як Джо віддав Богу душу, а грошей не було, я впинилася троха в труднації, я вам кажу — мені здається, шо ні в кого на білім світі нема такого безпросвітку, як у жінки, яка сама на шиї дітей тримає. Я вже чуть не намірилася перепливати протоку й шукати роботу в Джонспорті, продавати в «Економі» чи кельнеркою в ресторації якійсь, і тут та манда безтолкова неждано-негадано вирішує собі жити на острові весь рік. Майже всі подумали, шо то вона блекоти об’їлася чи шо, але я геть не подивлялася — на той час вона й так більше тут бувала, ніж іше десь.

Той хлоп, шо тогди в неї робив, — не пам’ятаю, як його звати, але ти знаєш, про кого я, Енді, той жеребець безголовий, шо все так штани затягував, аби всі виділи, шо яйця в нього, як ті слоїки мейсона, — подзвонив мені і сказав, шо наша мадам (так він її все називав, «наша мадам», ну чи не дундук, їй-бо) хоче знати, чи не пішла би я до неї в найми на цілий день економкою. Ну, я в них так робила ше від 1950 року кожного літа, і думаю, шо то абсолютно нормально, шо вона перше подзвонила мені, а не ше комусь, але тогди так здавалося, ніби то сам Бог мені за молитви віддячив. Я відразу пристала на то й робила в неї аж до вчора, коли вона полетіла зі сходів на ту свою голову дурну порожню.

Де там її чоловік робив, Енді? Літаки будував, правда?

Йой. Ая, мені здається, шо я таке чула, але самі знаєте, як то люди на острові говорять. Точно я знаю лиш то, шо були вони люди імущі, і то добре імущі, і як він умер, то всьо добро перейшло їй. Ясно, крім того, шо собі держава забрала, і я сумніваюся, шо там вийшло хоч троха більше, ніж вони їй і так боргували. Майкл Донован був головатий, як та сова. Та й хитрий, не без того. І хоч ніхто би не повірив з того, яка вона була за останні десять років, але Віра й сама була хитрюга, як він… і пробула хитрюгою аж до самого скону. Цікаво мені, чи знала вона, в якім багнищі впинюся я, як вона вмре якось інакше, а не тихомирно в ліжку від нормального інфаркту? Я нині майже весь день пробула на Східнім розі, сиділа на тих благих сходах і про то думала… про то і ше пару соток других речей. Перше я би подумала, нє, в миски вівсяної каші більше мозків, ніж у Віри Донован під кінець віку, а потому згадала, як вона повелася з тим пилососом, і подумала, може бути… так, може таке бути…

Але то вже неважно. Єдине, шо тепер грає роль, — це то, шо я вискочила з дощу та під ринву, і мені би страшенно хтілося звідти вже вилізти, перше ніж ше зачну вже зовсім тонути. Якшо ше можна вилізти.

Я зачинала з того, шо працювала у Віри Донован економкою, а кінець кінцем стала тим, шо називають «платною компаньйонкою». Небагато часу мені знадобилося, шоби зрозуміти, у чім різниця. Як була економкою, мені треба було їсти гімно по вісім годин на день, п’ять днів на неділю. А як стала платною компаньйонкою, то прийшлося їсти гімно кожен круглий день.

Перший інсульт у неї стався вліті 1968-го, як вона дивилася по телевізору Національний з’їзд демократичної партії в Чикаґо. Той був маленький, і вона в тім винила Г’юбер­та Гамфрі. «То був останній зайвий раз, що я подивилася на того раденького козла, — сказала вона, — от у мене одна вена до дідька й тріснула. Я б мала подумати, що таке може бути, і на його місці так само міг бути й Ніксон».

У 1975-му інсульт у неї вже був сильніший, і того разу вона вже не мала як на політиків вину спихати. Доктор Френо то їй сказав, шо ліпше кидати курити й пити, але міг і не стрясати так повітря — така кітка, як Віра Поці­люй-мене-в-гузицю Донован, навіть не думала слухати простого сільського доктора, як ото Чіп Френо. «Я ще в нього на похороні буду, — говорила вона, — і скотчу із содовою в нього на надгробку вип’ю».

Якийсь час думалося, шо так воно й буде — він її шпетив, а вона собі суне далі, як та «Королева Марія»[3]. Далі, у 1981-му, її вдарив уже добрячий, а наступного ж року той її жеребець розбився в аварії на материку. Тогди я до неї і переїхала — в жовтні 1982-го.

Чи мусіла я то робити? А дідько його зна. Певно, нє. У мене була соціологічна поміч, як то називала стара Гетті Маклеод. Небагато, але на тогди діти вже давно повиростали — малий Піт взагалі пропав з лиця землі, бідне заблудле ягнятко, — і троха долярів я собі відложила. На острові все було жити дешево, і хоч тепер то вже не так, як було колись, всьо одно багацько дешевше, ніж на материку. Того, певно, я не мусіла жити з Вірою, нє.

Але на тогди ми вже з нею одна до другої привикли. Хлопам то тяжко пояснити. Я собі думаю, от Ненсі з тими своїми ручками, записниками й магнітофонами то розуміє, але, відай, їй говорити не можна. Ми привикли одна до другої так, як, певно, два старих лилики привикають висіти догори ногами одне коло другого в одній печері, хоч і ліпшими коліжанками їх точно не назвеш. Та й то не невідь-яка велика переміна була. Найбільше, шо змінилося, то хіба шо прийшлося святочну одежу вішати коло домашньої, бо вже з осени вісімдесят другого я там була щодень цілий день і майже всеньку ніч. Троха ліпша стала плата, але не настілько добра, шоби можна було зробити первісний платіж собі на перший «кадилак», якшо розумієте. Ха!

Я собі думаю, я за то взялася здебільш через то, шо більше нікому було то робити. У неї був комерційний директор у Нью-Йорку, хлоп із прізвищем Ґрінбуш, але Ґрінбуш не збирався приїздити в Літл-Тол, шоби слухати, як вона вересканить на нього з вікна спальні, аби перевірив і вішав ті простині на шість прищіпок, а не на чотири, і так само він не збирався переїжджати в її кімнату для гостей, міняти їй підгузки та підтирати ту грубу стару задницю, поки вона буде робити його винним, шо краде копійки в неї з якоїсь тої сраної фарфорової свинки, і горлопенити, шо вона його за то в тюрму відправить. Ґрінбуш виписував чеки. Я мила їй сраку й вислуховувала репети через простині, ковтунці порохів і ту срану фарфорову свинку.

І шо з того? Я за то медалі не прошу, навіть Пурпурового серця. Я за своє життя багато гімна намилася, а ше більше наслухалась (я ж шістнадцять років була жоната на Джо Сент-Джорджі, пам’ятаєте), і ніц, рахітом від того не заслабла. Думаю, шо я кінець кінцем не лишила її, бо в неї більше нікого не було. Або я, або дім для пристарілих. Діти ніколи до неї не приїздили, і то одно, через шо мені було її жаль. Ви собі не думайте, я не чекала, шоби вони взялися мені помагати, але не тямила, чого вони не можуть вирішити ту стару колотнечу, шо там у них була, і хоч подеколи приїжджати, шоб хоч на день чи на вихідні з нею побути. Та, на ту суку було тяжко дивитися, тут не перечу, але то ж їхня матінка. Ну і на тогди вона вже була стара. Певна річ, я теперка знаю набагато більше, ніж тогди, але…

Шо?

Та, то є правда. Шоб мені відсохло, як брешу, як мої внуки кажуть. Самі подзвоніть тому Ґрінбушу, як мені не вірите. Думаю, як та новина розійдеться, — а вона розійдеться, то все так є — буде ше одна соплива стаття в Бенґорській «Дейлі Ньюз» про то, як то всьо чудесно. Ну, хочу вам сказати — у тім нема ані грама чудесного. То сране страховиння. Шо би тут не вчинилося, люди будуть казати, шо то я її намовила зробити то, шо вона зробила, а далі порішила її. Я знаю, Енді, і ти так само знаєш. Ні на небі, ні на землі нема такої сили, яка би не дала людям думати найгірше, коли їм так хочеться.

Ну, але ні однісіньке, курва, слово з того, не є правдивим. Я її ні до чого не силувала, і вона точно не зробила то, шо зробила, через то, шо любить мене чи якось мене вподобала. Я собі думаю, шо вона могла таке вчворити через то, шо думала, шо шось мені винна — по-свому, по-чудному, вона могла подумати, шо до дідька винна мені, і то була б не вона, якби шось сказала. Може навіть бути так, шо то, шо вона зробила, — то вона мені так віддячила… Не за то, шо я її засрані підгузки міняла, а за то, шо була з нею, коли з кутів вилізали дроти чи з-під ліжка вилізали ковтунці.

Я знаю, шо ви не розумієте, шо я мелю, але ше зрозумієте. Перед тим, як відкриєте ті двері та вийдете з цеї кімнати, слово вам даю, шо всьо ви зрозумієте.

Вона була сукою в трьох манерах. Я знавала жінок, у яких і більше таких манер було, але три — то вже добре для пристарілої бабці, яка здебільш чи на візку інваліднім, чи на ліжку. Три — то до дідька добре для такої жінки.

Перша манера — то коли вона була сукою, бо не могла інакше. Пам’ятаєте, як я сказала за ті прищіпки, шо їх треба було рівно шість, аби вішати простині, але не чотири. Ну, то лиш один приклад.

Були конкретні методи, як ти мусіла всьо порати, якшо робиш у пані Поцілюй-мене-в-гузицю Віри Донован, і ніяк не можна було ніц із того забувати. Вона з порогу казала, як всьо має бути, і я вам тут повідаю, шо так всьо й було. Якшо ти шось забула, то вона крила тебе на чім світ стоїть. Якшо забула другий раз, вона врізала плату. Якшо забула третій раз, то алєс — пензлюй де хоч, і ніяких відмовок вона не слухала. Таке було у Віри правило, і я ніц проти не мала. Я думала, шо то є різко, але то є і спра­ведливо. Якшо вона двічі тобі сказала, на які підставки викладати випічку, як витягнеш із духовки, і ніколи не викладати її на кухні на підвіконня, як то роблять ті плюгаві ірландці, а ти всьо одно не запам’ятала, дуже навіть напевно, шо ти ніколи того не запам’ятаєш.

Три погрішності — і за двері, таке було правило, і там не було абсолютно ніяких винятків, і через то за ті роки я проробила в тій хаті з цілою купою різного люду. Я не раз чула в колишні часи, шо робити в Донованів, то як заходити в ті двері-каруселі. Можеш один раз прокрутитися з ними, можеш і два, а декому й десяток чи навіть більше раз удається, але кінець кінцем тебе все випльовує на тротуар. Того, коли я перший раз йшла до неї робити, — то було в 1949-му, — я туда йшла, гейби в печеру до змія. Але вона була не така злосна, як то люди люблять розказувати. Якшо вмієш добре слухати, то на роботі вдержишся. Я вміла, і жеребець той так само вмів. Але з нею постійно треба було бути насторожі, бо вона була тямка, бо вона все знала більше про то, шо діється в люду на острові, ніж інші літники… і того, шо вона бувала підла. Ше тогди, ше до того, як з нею приключилися всі ті біди, вона бувала підла. Для неї то було як хобі.

— Що ти тут робиш? — питає вона в мене в перший день. — Хіба ти не маєш сидіти вдома, бавити малу дитину й готувати великі гарні вечері для свого благовірного?

— Пані Каллем готова дивитися за Селеною по чотири години на день, — кажу я їй. — Можу працювати лиш на пів ставки, добродійко.

— Мені тільки й треба когось на пів ставки, як і було написано в оголошенні у вашій місцевій пародії на часопис, — відворкує вона — лиш показує мені край того свого гострого язика, а не ріже ним відразу, як багато разів буде різати потому. Пам’ятаю, шо того дня вона в’язала. Та жінка вміла в’язати скоро, як блискавка, — для неї ціла пара шкарпеток за день то взагалі не була проблема, навіть як зачинала десь аж у десятій. Але вона казала, шо до того має бути настрій.

— І то правда, — сказала я. — Так воно є.

— Мене не звати «І то правда», — сказала вона та відклала в’язання. — Мене звуть Віра Донован. Якщо я тебе візьму на роботу, ти маєш називати мене мадам Донован — принаймні доти, доки ми не познайомимося краще, щоб це змінити, — а я називатиму тебе Долорес. Зрозуміло?

— Так, мадам Донован, — сказала я.

— Добре, початок непоганий. Тепер скажи мені таке. Що ти тут робиш, Долорес, якщо сама маєш дім, за яким треба доглядати?

— Хочу троха підробити до Різдва, — сказала я. Як ішла туда, я вже вирішила, шо так скажу, як вона запитає. — А якшо я до того часу вас влаштую — і якшо мені сподобиться у вас робити, звісно, — може, лишуся на довше.

— Якщо тобі сподобається працювати у мене, — повторює вона, а далі закочує очі, ніби то найдурніше, шо вона коли-небудь чула, — як хоч комусь може не сподобатися робити у великої Віри Донован? І тут вона ше повторює: — Гроші до Різдва. — Змовкає, весь той час на мене дивиться, а далі знов повторює, і так ше більше єхидно: — Ги-рош-ші до Різд-вах!

Як вона й догадалася, насправді я там була, бо в холодильнику в мене вже не знати котра миша повісилась, і вже тогди я мала проблеми з чоловіком, а вона лиш хтіла повидіти, як я зачервоніюся й опущу очі, аби знати точно. То я й не червонілась і очей не опускала, хоч мені було лиш-но двадцять два і я була дуже близька до того. І я би так само ні одній живій душі не призналася, шо вже тогди дійсно мала проблеми — з мене того дикими кіньми би не витягли. Пояснення з грошима на Різдво Вірі вистачило, хай як єхидно вона про то говорила, і всьо, шо я собі дозволила сказати, — це то, шо того літа грошей із догляду хатів було троха менше, ніж все. Лиш через багато років я змогла признатися, чого я того дня пішла в саме кубло тої зміюки: мені треба було знайти варіант, як відкласти троха грошей, які Джо пропивав за тиждень чи програвав по п’ятницях увечері в покер у шинку «Фаджі» на суші. Тогди я ше вірила, шо любов чоловіка до жінки й жінки до чоловіка сильніша, ніж любов до пійла й дебошу, — та любов кінець кінцем підійметься наверх, як вершки на молоці. За наступні десять років я зрозуміла, шо помилялася. Світ деколи як якийсь нещасний шкільний клас, нє?

— Ну, — сказала Віра, — ми дамо одна одній спробу, Долорес Сент-Джордж… хоча, навіть якщо тобі все вдаватиметься, припускаю, за рік чи десь так ти однаково будеш знову вагітна, і тоді я тебе бачитиму востаннє.

По правді кажучи, я вже прямо тогди була два місяці як вагітна, але і то також із мене було навіть дикими кіньми не витягти. Я хтіла мати ті десять долярів на тиждень із роботи, і я їх діставала, і ліпше вам мені повірити, як скажу, шо я там кожну щербату копійку відробила. Я того літа гарувала як віл, а як прийшов День праці, Віра спитала, чи не хочу я й далі в них робити, як вони поїдуть назад до Балтимора, — хтось же має таку велику хату весь рік тримати в ладі, самі розумієте — то я на то й пристала.

Я все там робила, доки не лишився місяць, як мав родитися Джо-молодший, і вернулася до роботи ше скоріше, ніж від цицьки його відлучила. Вліті я його лишала з Арлін Каллем, — Віра би не стерпіла плаксивого малого в себе в хаті, нє, — але як її з чоловіком не було, я приносила з собою і його, і Селену. Селену здебільш можна було лишати саму — навіть у два роки, майже три, їй багато в чім можна було довіряти. Джо-молодшого я возила із собою у візку на щоденних обходах. Він перший раз пішов у неї в головній спальні, хоча, ви мені повірте, Віра про то навіть не чула.

Вона подзвонила мені за тиждень після родів (я чуть не передумала відправити їй оголошення про народження, а далі подумала, раз вона гадає, шо я чекаю якогось файного подарунка, то її проблема), привітала із синочком, а потому сказала то, чого, я думаю, вона і дзво­нила, — шо тримає моє місце. Думаю, вона хтіла, аби я розчулилась, і так і сталося. То, певно, був найвищий комплімент, який могла вділити така жінка, як Віра, і для мене то означало набагато більше, ніж двадцятип’яти­доляровий чек із премією, який мені прийшов на пошту від неї в грудні того року.

Вона була строга, але чесна, і в себе в тій хаті вона все була начальницею. Її чоловіка там не було, хіба раз днів на десять, навіть по літах, коли вони би там мали весь час жити, але навіть як був, всьо одно було видно, хто старша. Може, у нього там хоч двісті, хоч триста робітників, у яких сподні спадають, як він шось там лялякає, але Віра була начальницею всьої-всьої машинерії на Літл-Толі, і коли вона йому казала скидати капці й не розносити болото по гарнім чистім килимі, він слухався.

І, як я вже казала, вона всьо робила по-свому. Ой, ше й як! Не знаю, звідки вона того понабиралася, але точно можу сказати, шо вона була як полонена в тих всіх своїх замислів. Якшо шось робилося не по-правильному, в неї або голова боліла, або живіт. Вона стілько часу за день тратила на то, шоби всьо перевіряти, шо я багато думала, може, їй було би спокійніше на душі, якби просто позвільняла всіх і сама всьо господарство порала.

Усі балії треба було чистити «Спік-н-спеном», то по-перше. Не «Лестойлом», не «Топ джобом», не «Містером Пропером». Лиш «Спік-н-спеном». Як вона виділа, шо ти якусь балію чимсь другим миєш, крий Боже.

Як доходило до прасування, треба було спеціальним спреєм із крохмалем бризкати на комірці сорочок і блюзок, і ше була спеціальна марля, яку перед тим треба було прикладати. Та срана марля ну абсолютно ніц до дідька не робила, наскілько мені було видно, і я напрасувала в тім домі, певно, тисяч із десять сорочок і блюзок, але як вона заходила в пральню й виділа, шо ти прасуєш сорочку без тої сіточки на комірці чи хоч як просто не повісила її на дошці, крий Боже.

Як забудеш включити витяжку на кухні, коли шось жариш, крий Боже.

Сміттєві баки в гаражі, ше одно. Їх було шість. Сонні Квіст приїздив раз на тиждень забирати помиї, і економка або хтось зі служок — хто там якраз напохваті — мала приносити ті баки назад в гараж в ту ж хвилину, в ту ж секунду, як він їхав геть. І не можна було просто затягнути їх у кут і лишити. Їх треба поскладати рівно по два вздовж східної стіни гаража, а кришки покласти зверху догори дриґом. Як забудеш їх якраз так поскладати, крий Боже.

Далі ше були килимки для ніг. Їх було три — один під передніми дверима, один під дверима внутрішнього по­двір’я і один під задніми, де висіла та така пихата табличка «ВХІД ДЛЯ ТОРГІВЦІВ»[4], аж до минулого року, коли мені вже остогидло на неї дивитися і я зняла. Раз на тиждень я мала брати ті килимки і розкласти їх на такім великім камені в кінці заднього подвір’я, ну, скажемо, ярдів за сорок від басейну, і вибивати з них порохи мітлою. Добряче так, шоби курява стояла. І якби ти халявила, вона всьо знала, як на тім ловити. Вона не кожний раз дивилася, як ти вибиваєш ті килимки, але дивилася часто. Стояла на внутрішнім подвір’ю з біноклем свого чоловіка. І штука була в тім, шоби як приносиш ті килимки назад до хати, треба було, аби обов’язково «ЛАСКАВО ПРОСИМО» було в правильний бік. Правильний бік — то так, шоби люди, які підходять до тих дверей, могли прочитати. Покладеш той килимок на порозі неправильним боком, то крий Боже.

Було десь зо сорок таких різних штук. У колишні часи, лиш як я зачинала там денною служкою, в універмазі Віру Донован багато хуйкали. До Донованів все було багато уваги, всі п’ятдесяті роки в них було багато помічників по хаті, і здебільш найголосніше хуйкала якась шмаркачка, яку взяли на пів ставки, а далі вигнали, бо вона якесь правило тричі забула. Вона всім, хто хтів слухати, розказувала, яка Віра Донован підла, злоязика стара меґера, ше й до всього скажена, як той пес. Ну, може, була вона скажена, може, нє, але я вам таке скажу: якшо всьо пам’я­тати, нікого вона не кобенила. І я так собі гадаю: якшо хтось може запам’ятати, хто з ким спить у всіх тих кінах любовних, шо пополудні показують, то може й запам’я­тати, шо балії треба «Спік-н-спеном» мити, а килимки під дверима правильним боком класти.

Але простині — то я вам кажу. Ото була штука, яку ніколи не можна було спартачити. Вони мали висіти на шнурках ідеально рівно — знаєте, так, аби крайки збігались, — і на кожну треба було по шість прищіпок. Не чотири, ніколи. Все шість. І як ти потягнула якусь по болоту, можна було вже не переживати про три помилки. Шнурки все були на боковім подвір’ї, прямо під вікнами її спальні. Вона підходила до вікна, рік за роком, і кричала мені:

— Шість прищіпок, Долорес! Дивись мені! Шість, а не чотири! Я рахую, а з зором у мене так само все добре, як колись!

Вона…

Шо, зайчику?

Йой, та Боже, Енді, відчепися від неї. Нормальне питання, і таке, шо ні одному хлопові би мозків не стало спитати.

А я тобі скажу, Ненсі Бенністер з Кеннібанку, штат Мейн, — так, у неї була сушарка, велика, файна, але нам забороняли класти туда простині, хіба як передавали дощі днів на п’ять. «Єдине простирадло, яке варто достойній людині мати в себе на ліжку, це таке, яке просушилося на свіжім повітрі, — казала Віра, — бо так воно гарно пахне. Вони трохи вловлюють вітру, який їх розвіває, і затримують його в собі, а той запах дарує гарні сновидіння».

У неї вся голова була забита дурнотою про різні речі, але не про запах свіжого повітря в тих простинях. У тім я з нею повністю згідна. Хто завгодно почує різницю між простинню, яка крутилася в «мейтеґу», і тою, шо лопотіла на гарнім південнім вітерці. Але бувало й багато зимових ранків, коли температура була лиш десять градусів, а вітер сильний, мокрий і зі сходу, прямо з Атлантики. У такі ранки я б відказалася від того солодкого запаху й навіть не пікнула б. Вішати простині в тріскучий мороз — ше та мука. Ніхто не знає, як то, якшо ніколи того не робив, а вже як зробив, то ніколи не забудеш.

Несеш кошик до шнурків, із нього парує, і перша простинь ше тепла, і ти собі, може, думаєш, — то якшо ти раніше такого не робила: «Ой, та то ше не є зле». Але поки повішаєш ту першу, шоб і краї рівно, і шість прищіпок, то з кошика вже парувати перестає. Вони ше мокрі, але тепер ше й холодні. І пальці в тебе мокрі й так само холодні. Але ти вішаєш ше одну, і ше, і ше, і пальці в тебе вже червоні, і вже не так скоро всьо то йде, і плечі болять, і рот уже зсудомило від тих прищіпок у зубах, шоб руки були вільні й можна було ті скурві простині вішати весь час гарно й рівно, але найбільша напасть — то ті пальці. Якби німіли, було би одно. То вже й хочеться, шоби заніміли. Але вони лиш червоніють, а як простиней багато, то пальці не лиш червоніють, а стають такі блідо-сливові, як у деяких фіалок квіти. Доки закінчиш, то руки вже як ті пазурі. Але найгірше то, шо ти знаєш, шо буде, як нарешті вернешся назад із тим порожнім кошиком для прання і руки впиняться в теплі. Їх зачинає пощипувати, а далі аж колотити в суглобах — лиш то таке чуття, шо більше подібне на вереск, ніж колотіння. Хтіла би я так пояснити, шоб ти, Енді, зрозумів, але не можу. От Ненсі Бенністер виглядає так, шо вона знає, ну, хоч троха, але є дві великі різниці між тим, шоби взимі вішати прання на материку та на острові. Коли пальці знов зачинають грітися, то так, ніби в них всередині цілий рій комашні якоїсь. Мастиш ти їх, значить, якимсь кремом для рук, чекаєш, доки мине та сверблячка, і знаєш, шо неважно, хоч то магазинна мазь якась чи хоч навіть просто овечий шампунь. Скілько би не мастиґанила, до кінця лютого шкіра всьо одно буде така потріскана, шо буде лóпати й кирвавити, як стиснеш кулак. А деколи, навіть після того, як знов загрієшся, та, може, вже й спати підеш, руки тебе серед ночі розбудять плачем від згадки про той біль. Думаєте, я шуткую? Можете скілько влізе сміятися, але я взагалі не шуткую, аніскілько. Їх майже шо чути, як ті малі діти, які ніяк своїх мамів знайти не можуть. Воно десь зсередини виходить, і ти лежиш така та й слухаєш, весь час знаєш, шо всьо прийдеться знов виходити, тут ніц не вдієш, і то всьо частина бабської роботи, про яку ні один хлоп ніц не знає і не хоче знати.

І поки ти всьо то робила, руки дубові, пальці сливові, плечі ниють, із носа тече та примерзає міцно, як качаном, до верхньої губи, вона майже все стояла собі чи сиділа коло вікна спальні й дивилася на тебе. Чоло нахмурила, губи опустила, а руками шуркала одну до другої — така вона була напружена, ніби там якась складна хірурґічна операція абощо, а не просто хтось вішає шмаття, шоб сох­ло на зимовім вітрі. Можна було ввидіти, як вона пробує стримуватися, хоч цього разу держати писок стуленим, але через якийсь час вона вже ну ніяк не могла, то розчахувала вікно, вихилялася звідти так, шо той холодний східний вітер їй аж волосся розвівав, і волала: «Шість прищіпок! Не забудь, шість прищіпок! Дивися, щоб вітер не зніс мої чудові простирадла в кут двору! Ану дивись мені! Слухай, що кажу, бо я дивлюся і рахую!»

До березня я вже спала й виділа, як беру сокирку, шо ми нею з тим жеребцем рубали тріски на розпал для кухні (доки він не вмер, потому я вже сама робила ту роботу, так мені повезло), і вмащую тій суці язикатій прямо помежи очі. Іноді я от аж виділа, як то роблю, аж отак вона мене роздраконювала, але я собі думаю, я все знала, шо десь всередині їй самій немило отак кричати, так само як мені немило було то слухати.

То була її перша манера суки — не мати змоги ніц із тим зробити. Їй по правді від того було гірше, ніж мені, ше дужче після того, як її ті інсульти трафили. На тогди прання вже було набагато менше, але з тим усім вона не вспокоїлася зовсім, доки більшість кімнат у хаті не позапирали, гостьові ліжка порозбирали, а простині позапаковували в целофан і склали в шафу для шмаття.

Їй стало тяжко, бо до 1985-го її дні наскоків на людей скінчилися — їй прийшлося розраховувати на мене, просто шоби ходити по хаті. Якби не було мене, шо я її з ліжка підіймала та клала в інвалідне крісло, так би й лежала вона в постелі. Бачте, вона сильно розкабаніла — на початку шістдесятих важила десь сто тридцять, а поправилася аж до сто дев’яносто[5], і найбільше набрала якраз тих жовтуватих балабухів жиру, як то в старих людей деяких. Воно всьо висіло в неї на руках, ногах і сраці, як хлібне тісто на патику. Деякі люди на старість літ стають худі, як ті сірники, але то не у випадку Віри Донован. Доктор Френо сказав, шо то через то, шо нирки в неї заслабли. Відай, так воно й було, але я купу раз думала собі, шо вона так розжиріла, лиш би мене нервувати.

Та й то не лиш вага одна була проблемою, вона ше ж майже всліпла тогди. Всьо через ті інсульти. Зір у неї то пропадав, то появлявся. У деякі дні вона троха виділа лівим оком і до сраки добре правим, але більше вона казала, шо перед очима в неї гейби сіра пелена, як від дощу. Думаю, можна зрозуміти, чого вона так від того біснувалася, — вона ж така була, шо все любила за всім пантрувати. Пару раз то вона навіть плакала через то, і ви вже мені повірте, шоби таку бабу-грім, як вона, шось заставило плакати, то має бути неабияка штука… і навіть після того, як всі ті роки її на коліна поставили, вона всьо одно була тою бабою-грім.

Шо, Френку?

Маразм?

Точно я не знаю, от шо я скажу, і то буде правда. Я так не думаю. Та й навіть якшо він у неї був, я чогось певна, шо в простих людей маразм не так виглядає. І я то кажу не лиш того, шо, як виявиться, шо таки була вона в маразмі, суддя, який відповідає за затвердження заповіту, тогди просто об нього вишмаркається. Мені однаково, най собі ним хоч сраку підотре. Я просто хочу вилізти зі капари, яку вона мені тут встроїла. Але всьо одно маю сказати, шо я думаю на маразм: у шпаківні в неї не було зовсім пусто, навіть під самий кінець. Може, таке, пару пташок повилітало, але не всі.

Головне, чого я так кажу, — то того, шо бували в неї дні, коли вона себе вела майже так само толково, як колись. То було здебільш у ті самі дні, коли вона троха виділа й помагала мені садовити її в ліжку чи навіть робила ті два кроки від ліжка до візка, а не шоб я її таскала, як той міх із зерном. Я клала її в крісло, шоб перестелити ліжко, а вона хтіла в нім бути, шоб під’їхати до свого вікна — того, шо в бік двору і з видом на гавань. Якось-то вона мені сказала, шо взагалі весь розум стратить, як їй прийдеться весь день і всю ніч лежати на ліжку та глипати лиш на стелю й стіни, і я їй вірила.

Бували в неї і дні замішання, не без того. Дні, коли вона не знала, хто я така, та й ледве розуміла, хто вона така. У такі дні вона була як той човен, у якого швартови від­в’язалися, але океан, по якім її кидало, — то був час. Часто таке було, шо зрання в неї був 1947 рік, а по обіді 1974-й. Але бували в неї і добрі дні. Таких було менше і менше з часом, і в неї були ті маленькі інсульти, — їх ше старі люди «ударами» називали, — але були й такі. Часто її добрі дні для мене були погані, бо як я їй попускала, вона далі показувала своє старе зловредство.

Підла вона ставала. То була її друга манера суки. Та жінка бувала підла, як котяча гнида, коли того хтіла. Навіть як стирчала майже весь час у ліжку, у підгузку й гумових штанах, всьо одно деколи бувала ше тою паскудою. Срачі, які вона виробляла в дні прибирання, — ліпшого прикладу про то, шо я кажу, і не підбереш. Вона їх не робила кожний тиждень, але Бог мені свідок, надто часто вона то робила по четвергах, шоб подумати, шо то лиш так співпадало.

Четвер — то був у Донованів день порядків. Хата там величезна, — так збоку і не скажеш, доки там не походиш усередині, — але більша частина замкнена. Дні, коли там могло бути з пів десятка дівок у хустках робочих, які натирали дерево там, мили вікна сям і збирали павутину в кутках стелі, то вже двадцять чи й більше років як минули. Я деколи ходила по тих темних покоях, дивилася на меблі, закутані в простині від порохів, і думала про то, як там всьо виглядало в п’ятдесятих, коли вони там робили літні балі, — на газоні все були різнокольорові японські ліхтарики, ой, так добре то пам’ятаю! — і мені від того аж мороз по шкірі ходить. Кінець кінцем із життя все пропадають всі ясні кольори, ви таке собі примічали? Кінець кінцем усе завше сіре, як суконка, яку забагато прали.

Останні чотири роки в хаті відкриті були кухня, головна вітальня, їдальня, солярій із вікнами на басейн і внутрішнє подвір’я, і ше чотири спальні наверху — її, моя і дві гостьові. Взимі гостьові не сильно нагрівали, але там прибиралося, на випадок якби її діти таки приїхали, шоб троха побути.

Навіть у ті останні пару років у мене все було дві дівочки з міста, які мені помагали, як були дні порядків. Вони досить скоро мінялися, але десь від 1990-го мені помагали Шона Віндем і Френкова сестра С’юзі. Без них я би не впорала, але всьо одно я багато робила сама, і коли дівки йшли додому в четвер у четвертій, я вже ледве на ногах стояла. Але всьо одно ше була інакша робота — допрасувати всьо, шо треба, написати список, шо купити в п’ятницю, та й для паньматки вечерю зварити, само собою. Безбожним нема впокою, як то кажуть.

Але перед тим, шоб можна було робити хоч шось, скоріше за все, треба було ше з деяким її зловредством ро­зібратися.

До вітру вона здебільш ходила в один час. Кожні три години я клала під неї горщик, і вона мені туда дзюркала. І в більшість днів після полуденної процедури разом зі сциклинням в горщику був і кавелдик.

Окрім, звісно, четвергів.

Не кожного четверга, але в ті четверги, як вона була при розумі, я більше могла розраховувати на капості… і на біль у спині, від якого я до півночі не спала. На кінець навіть «Анацин-3» не помагав. Я більшу частину життя була здорова як коняка, і я й досі здорова як коняка, але шістдесят п’ять є шістдесят п’ять. Так легко від болячок уже не повідмахуєшся, як колись.

По четвергах у шостій ранку замість пів горщика сциклиння було лиш трошечка накапано. То саме в дев’ятій. А в полудні замість сциклиння й кавелдика здебільш не було ніц. Тогди я вже знала, шо можна чекати біди. Єдине, коли я абсолютно точно знала, шо буде біда, — то тогди, як кавелдик вона мені і в середу в полудень не лишала.

Енді, я виджу, як ти стримуєшся, шоб не кікотати, — можеш не душитися, як хочеш. Тогди було не до сміху, але вже всьо скінчилося, і шо би ти собі там не думав, то всьо правда. Та стара гарпія мала банківський рахунок із гімном, і бували тижні, шо вона там наскладувала, аби потому дістати проценти… але збирати всі ті фінанси я мала сама. Мусіла збирати, хоч хтіла того, хоч нє.

По четвергах я цілий день бігала нагору, шоби вчасно її запопасти, і деколи то навіть виходило. Але шо би там не було в неї з очима, на вуха вона не нарікала і знала, шо я ніколи не дозволяю дівкам із міста пилососити обю­ссонський килим у вітальні. І тільки-но вона чула, як там включався пилосос, то запускала свою стару й вимучену фабрику повидла, і той гімнистий банк зачинав сипати асигнації.

Далі я придумала, як її ловити. Я кричала одній із дівок, шо, певно, зара’ буду пилососила у вітальні. Я кричала, навіть як вони обидві стояли прямо коло мене в їдальні. Включала пилосос, так, але не робила ним ніц, а підходила до сходів і ставала одною ногою на нижню сходинку, а руку клала на першу балясину, як той бігун, уся зібрана, готова, лиш би суддя стрельнув стартовим пістолетом.

Раз чи два я підходила заскоро. То було зле. Ніби мене дискваліфікували за фальстарт. Треба було прийти вже після того, як вона свій мотор запустила, шоб не могла спинити, але ше до того, як вона влупила по щепленню та не скинула баласт у ті свої старі штани для старих. Я в тім троха наловчилася. Та й ви би наловчилися, якби знали, шо як прорахуєтеся з часом, прийдеться таскати сто­дев’яностофунтову бабу. Я ніби обходилася з ручною гранатою, набитою гімном, а не вибухівкою.

Я заходила, а вона там лежала на тім своїм лікарнянім ліжку, червонюща як буряк, рот перекривлений, ліктями в матрац вперлася, а руки в кулаках, і така вона: «Еннг! Ен-н-н-н-н-г-г-г-г! ЕН-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Г-Г-Г-Г!» Я вам шо скажу — їй би лиш пару рулончиків липкої плівки на стелі та й каталог «Сірз» на коліна, і всьо би було якраз доречно.

Йой, та Ненсі, та доста вже кусати щоки — ліпше чесно перднути, ніж по-шпіонськи бзднути, як то кажуть. Та я й не кажу ніц, воно дійсно смішно. З гімном всьо смішно. Любу дитину спитайте. Я ж і сама можу троха з того посміятися тепер, коли вже всьо то скінчилося, а шось же в тім є, правда? Хай у якій сраці я буду, з гімняними четвер­гами Віри Донован розбиратися мені вже не прийдеться.

Чи чула вона, як я заходжу, чи злилася? Була десь така злосна, як медвідь, шо одною лапою у вулик заліз.

— Що ти тут робиш? — питала вона тим своїм гонористим голосом, як усе говорила, коли її ловили на пакостях, так, ніби вона по цей час ходить у Вассар чи в Голі-Оукс, чи в яку там із «Семи сестер»[6] її старі були запхали. — Сього­дні день прибирання, Долорес! Іди займайся своїм ділом! Я по тебе не дзвонила, мені тебе тут не треба!

Вона мене взагалі не страшила.

— Я собі думаю, шо таки вам мене треба, — казала я. — То ж не «Шанеллю номер п’ять» чути з боку вашої старої пані, правда?

Іноді вона навіть пробувала бити мене по руках, як я стягувала простинь і ковдру. Блискала очима, ніби хтіла мене на камінь перекинути, якшо я не піду геть, і так губу нижню відквашувала, гейби мала дитина, шо не хоче до школи йти. Але мене таке ніколи не зупиняло. Нє, не мене, Долорес, доньку Патриції Клейборн. Я десь секунди за три зривала простинь і ше десь за п’ять скидала її панталони та відщіпала ті такі стрічки на підгузках її, і хоч вона била мене по руках, хоч нє, то не важило. Всьо одно, здебільш вона то припиняла робити після кількох разів, бо вже її запопали, і ми обоє то виділи. Її машинерія була вже така стара, шо як вона запускалася, то спинитися не можна було. Я підсувала під неї нічний горщик, наскілько можна рівно, і як я вже йшла назад наниз, шоб уже дійсно пилососити, то вона так матюкалась, як роботяга лєцтий — зовсім не як з Вассара дівка, я вам кажу. Бо вона знала, шо того разу програла в тій грі, бачте, а ніц гірше за то Віра не ненавиділа. Навіть стара та слабоумна, вона страшне як ненавиділа десь програвати.

Так всьо і йшло якийсь час, і я вже була собі подумала, шо виграла війну, а не лиш пару битв. Але то я помилилася.

Був якось день порядків — то було десь півтора року тому, — і я вже була напоготові, шоб кидатися наверх і знов її піймати. Мені то навіть зачало подобатися. Ну, як сказати. То мені компенсувало багато разів, як я прибігала другою після неї. І я подумала, шо вона собі того разу планувала чистий ураган із гімна, якшо їй вдасться то прокрутити. Були всілякі ознаки, різні. По-перше, вона при світлім розумі була не лише в той день, а цілий тиждень — навіть попросила мене в понеділок покласти їй на підлокітники крісла таку дошку, аби вона собі троха побавилася в пасьянс «Великий годинник», як у старі часи. І шо стосується її кишечника, то в неї якийсь був довжелезний період засухи. Не скидала в горщик ніц ше від вихідних. Я вже подумала, шо конкретно того четверга вона мені насипе не лиш зі звичного рахунку, а ше й із «Різдвяного клубу»[7].

Як я витягла нічний горщик у неї з-під ліжка в полудень того дня і ввиділа, шо там сухо, як у старого діда на п’яті, то й кажу їй:

— Віро, може, шось витиснете із себе, як троха потужитеся?

— Ой, Долорес, — відповідає вона та кліпає на мене тими туманними синіми очима, невинна, як агнець Божий, — я вже тужуся, як тільки можу — аж боляче. Мабуть, закреп у мене.

Я з нею відразу погодилася.

— Певно, таки дійсно закреп, і як він найближчим часом не мине, дорога моя, прийдеться вам усю коробку «Екс-лаксу» згодувати, шоби прорвати загату.

— Ой, та я думаю, що воно саме мине з часом, — сказала вона і всміхнулася мені. У неї вже, само собою, на той час і зубів не сильно було, і нижню щелепу не носила, як не сиділа в кріслі, бо могла закашлятися, ковтнути та вдавитися. Вона як всміхалася, то її лице виглядало як старий кусок стовбура з гнилою ґудзовою діркою. — Ти ж мене знаєш, Долорес, — я вважаю, що природа краще знає, що і як робити.

— Та я тебе знаю, — буркнула я, вже як відверталася.

— Що кажеш, дорога моя? — питає вона, та так мило, шо можна було подумати, у неї в роті навіть цукор не розтане.

— Кажу, я ж не можу стояти тут і чекати, доки вам схочеться по-великому, — сказала я. — Роботу маю. Самі знаєте, четвер, порядки роблю.

— Ой, що, справді? — каже вона так, ніби відразу не знала, як тільки очі зрання розлупила, який то день. — То йди роби, що маєш робити, Долорес. Якщо мені знадобиться сходити, я тебе покличу.

«Так-так, покличеш, — думала я, — хіба десь за п’ять хвилин, як наробиш». Але я так не сказала. Просто спустилася назад.

Я витягнула з комори пилосос, занесла у вітальню і включила в розетку. Але запустила я його не відразу. Перше пару хвилин витирала порохи. Тогди я вже набила руку, розраховувала на інстинкти й чекала, шоб шось мені всередині підказало, шо час настав.

Коли той голос заговорив і сказав, шо час прийшов, я вівкнула С’юзі й Шоні, шо зара’ буду пилососити. Гукнула голосно, та так, шо, певно, разом із королевою-маткою наверху мене почуло ше пів села. Я включила «кірбі», далі підійшла до сходів. Того дня я не розраховувала на багато. Секунд, може, тридцять-сорок, і всьо. Я собі думала, шо ну мусить у неї там всьо на волоску висіти. То я й кинулася вверх, по дві сходинки за раз, і шо ви думаєте?

Ніц!

А… ні… чо… гісінько.

Лиш-но.

Лиш-но, як вона на мене дивилася, ото було. Уся така спокійна й приємна, яка лиш може бути.

— Ти щось забула, Долорес? — лепече вона.

— Ая, — кажу я. — Забула п’ять літ тому звідси звільнитися. Віро, може, вже доста?

— Досить чого, дорога моя? — питає вона і розмахує віями, ніби зеленого поняття не має, шо я їй таке кажу.

— Давайте нічия, і квит, маю на увазі. Просто скажіть мені прямо — треба вам горщика чи нє?

— Не треба, — каже вона тим своїм найліпшим, чесним-пречесним голосом. — Я ж сказала!

І просто либиться мені. Вона й слова не мовила, але й не мусі­ла. Лицем вона показала всьо, шо мала сказати. На тобі, Долорес, шо було на тім лиці. На тобі, аби тобі добре було.

Але то ше не був кінець. Я знала, шо вона тримає в собі цілу кам’яну ковбасяку, і знала, шо прийдеться добряче заплатити, якшо вона зачне зарання, до того, як я їй горщик підсуну. То я спустилася, стала коло того пилососа й зачекала п’ять хвилин, а далі знов вибігла. Але того разу вона не либилася мені, як я зайшла. Того разу вона лежала на боці, міцно спала… чи то я так думала. І я дійсно повірила. Задурила вона мені голову добряче, і знаєте, як ото кажуть: здуриш мене раз — ганьба тобі, здуриш два — ганьба мені.

Як я другий раз зійшла, то вже дійсно пилососила у вітальні. Як скінчила, то віднесла «кірбі» й пішла подивитися, шо там вона. Вона сиділа на ліжку, не сонна нітроха, ковдри поскидала, штані ґумові спустила до самих тих бабиних колін і розщіпила підгузок. Чи засрала вона там всьо? Йсусику солоденький! На ліжку було повно гімна, вона вся була вимащена гімном, гімно було на килимі, на візку, на стінах. Навіть на шторах гімно було. Видно, вона набрала собі жменю і шпурнула, як ото діти болотом кидаються, як у коров’ячім ставку купаються.

Яка я люта була! Така люта, шо аж тріскотіла!

— Але Віро! Але ти є СУКА паршива! — крикнула я на неї.

Енді, я її не вбила, але тогди вже була готова, я би прямо там прямо тогди то і зробила би, як повиділа той срач і занюхала ту кімнату. Я хтіла забити її, так. Про то я брехати не буду. А вона лиш лупала на мене з тим тупорилим лицем, як у неї бувало, коли розум їй всякі коники показував… але я виділа, як у тих баньках сам чорт витанцьовував, і добре знала, кому того коника показали цей раз. Здуриш два, ганьба мені.

— Хто це? — спитала вона. — Брендо, золотко, це ти? Корови знов вибігли?

— Сама знаєш, шо ше від 1955-го нема тут ніяких корів на три милі в любий бік! — рявкнула я. Я пішла по кімнаті, таким великим кроком, і то я змилилася, бо одним капцем стала в ланяґ і чуть на хребет не впала. Якби впала, певно, забила би її. Я би не стрималася. Тогди я була готова сіяти вогонь і сірку жати.

— Я не-е-е, — каже вона, пробує говорити так, ніби вона стара бідачка, але вона багато коли й була такою. — Я не-е-е! Я не бачу, і так мене живіт мучить. Здається, зараз буде в мене аварія. Долорес, це ти?

— Та я, а хто ше, коза ти драна! — сказала я, досі лементувала на всю силу. — Я би тебе зара’ чисто забила!

Я так думаю, тогди вже С’юзі Пру й Шона Віндем стояли під сходами, вуха понащулювали, і ше я думаю, шо ви вже з ними побалакали, то вони й підвели мене мало не до шибениці. Та не треба ніц казати, Енді, так чи так. У тебе он на лиці всьо як на долоні.

Віра повиділа, шо взагалі мене ніяк не здурить, уже то не робить на мене, то й перестала мене зманювати, ніби їй знов розум потьмарило, і замість того сама зачала лютувати, на самозахист. Думаю, може, я й напудила її троха. Тепер, як згадую, то я і себе напудила… але Енді, видів би ти, шо вона там наробила! Ніби банкет у пеклі там всьо виглядало.

— Певно, так і зробиш! — загорлала вона на мене. — Одного дня таки вб’єш мене, плюгава ти стара фурія! Уб’єш мене, як і чоловіка свого вбила!

— Нє, добродійко, — сказала я. — Не зовсім так. Як я буду готова тебе порішити, то не буду собі голову мо­рочити, шоби всьо виглядало ніби випадково, — я тебе просто з вікна випхну, і стане в світі на одну суку засрану менше.

Я вхопила її за стан і підняла, як якась Чудо-жінка. Потому вночі крижі про то нагадали, скажу я вам, і на наступний ранок я ледве могла ходити, так мене боліло. Я ходила до хіропрактика в Макаяс, і він шось зробив, шо мені стало троха ліпше, але від того дня вже не було так, як колись. Але якраз тогди я ніц зовсім не відчула. Я дістала її з того ліжка, ніби я якась злосна дітвачка, а вона — лялька Реґеді Енн, на якій я хочу злость зігнати. Вона зачала вся трястися, і лиш як я зрозуміла, шо вона дійсно напуджена, то я троха вспокоїлася, але най поб’є мене гріх за таку брехню, якби я не була втішена з того, як вона напудилась.

— О-о-о-ой-й-й! — кричить вона. — О-о-ой-й-й-й, ні-і-і-і-і! Не викидай мене у вікно! Не викидай мене, не смій! Поклади мене! Мені боляче, Долорес! ПО-О-ОКЛАДИ-И-И-И-И МЕНЕ-Е-Е-Е-Е!

— Ой, та стули вже писок, — кажу я і кидаю її на візок, та так, шо аж зуби в неї застукали… якби були в неї ті зуби. — Дивися, шо ти наробила. Лиш не кажи, шо не видиш, бо я знаю, всьо то ти видиш. Дивися!

— Вибач, Долорес, — каже вона. Зачала ревіти, але я виділа, як ті злі іскри в неї в очах плигають. Я виділа їх, як ото рибу в чистій воді, коли стаєш у човні на коліна й дивишся через край. — Вибач, я не хотіла такого безладу наробити, просто хотіла допомогти.

Вона все так казала, коли обсирала ліжко, а тогди троха в нім мняцкалася… хоча в той день то вона перший раз вирішила ше й троха стіни прикрасити. «Я просто хотіла допомогти, Долорес», — дідько б її забрав.

— Сядь і заткайся, — сказала я. — Якшо дійсно не хочеш прямим експресом через то вікно і ше прямішим додолу на каміння в клумбах, то роби, шо кажу.

І ті дівки коло сходів, не сумніваюся, слухали кожнісіньке слово, шо ми говорили. Але якраз тогди я була до чорта злосна, шоби про шось таке думати.

Їй стало розуму замовкнути, як я сказала, але всьо одно було видно, шо вона втішилася. Та й чого би нє? Вона зробила то, шо і намірялася, — того разу перемогла вона і чітко, як крізь скло, показала, шо війна не скінчилася, геть-то нє. Я взялася до роботи, мила й робила порядок у кімнаті. Години зо дві на то всьо пішло, і як я скінчила, крижі мені вже «Аве Марію» виспі­вували.

Я вам розказала про простині, як то було, і по лицях ваших ввиділа, шо троха ви зрозуміли. Зі срачами зрозуміти тяжче. Я так скажу, гімна я не бриджуся. Я всьо життя його підтирала, і від вигляду його ніколи не бридилася. Воно, звісно, не пахне як квіти садові, і треба з тим бути обачним, бо так переносяться хвороби, так само як зі шмарклями, слиною та кров’ю, але відмити можна, знаєте. У кого є дитина, кожний знає, шо гімно відмити можна. Того так зле було не від того.

Думаю, зле було від того, шо вона була з тим така підла. Така хитра. Вона вичікувала моменту, а як випала нагода, наробила найгіршого срачу, якого могла, і то так скоро, як лиш могла, бо знала, шо часу я їй багато не дам. Вона ту мерзоту спеціально зробила, розумієте, до чого я веду? Наскілько її обморочені мозки їй то дозволяли, вона всьо запланувала, і то обтяжило мені серце й затемнило зір, поки я за нею прибирала. Поки я перебирала постіль, поки носила засраний наматрацник, засрані простині та засрані напірники до жолоба для прання, поки відтирала підлогу, стіни та шибки, поки знімала штори й вішала нові, поки знов стелила її ліжко, поки зціплювала зуби, аби мені диски в хребті не повилітали, як мила її та натягувала на неї свіжу нічну сорочку, а далі піднімала її з крісла й знов клала на ліжко (і вона ж мені ніяк не помагала, лиш висіла на мені мертвим вантажем, хоч я добре знала, шо то був один із тих днів, коли вона могла б і помогти, якби схотіла), поки я вимивала підлогу, поки мила її сраний візок, а як по-чесному, то не мила, а шкрябала його, бо гімно вже поприсихало… поки я всьо то робила, серце в мене було опущене, а погляд темний. Вона то також знала.

Вона знала й тішилася з того.

Коли я того вечора прийшла додому, то випила троха «Анацину-3», шоб так крижі не боліли, а далі лягла в ліжко, скрутилася в клубок, хоч від того й боліло мене в плечах, але я плакала, і плакала, і плакала. То так, ніби я не могла спинитися. Ше ніколи — як мінімум після того трафунку з Джо — я не чулася такою посмученою та зневіреною. Або такою, в сраку, старою.

То була її друга манера суки — та підлота.

Шо кажеш, Френку? Чи вона таке ше робила?

Ну а ти як думаєш? Вона то саме вчворила на другий тиждень, і далі ше за тиждень. Ті рази вже було не так зле, почасти того, шо вона не могла відложити аж такий дивіденд, але здебільш того, шо я була вже готова. Але після другого разу я знов пішла спати в сльозах, і далі, як лежала в ліжку, чула ту муку в плечах, я вирішила звільнитися. Я не знала, шо з нею буде, хто за нею глядітиме, але тогди я то вже в сраці мала. Тогди я вже думала, най там хоч здихає в тім ліжку задристанім.

Я ше плакала, як заснула, бо від думки про звільнення — про то, шо вона взяла гору наді мною, — мені було зле, як ніколи, але як я встала зрання, то чулася добре. Думаю, то так дійсно є, шо розум людський насправді не засинає, навіть як сама людина так думає. Він собі далі мізкує і деколи навіть ліпше фуричить, коли сама людина там не задрочує його звичним пасталаканням, яке в людини в голові діється, — шо треба поробити, шо на обід з’їсти, шо по телевізії подивитися, отакими штуками. Відай, так воно є, бо причина, по якій я зрання так добре себе відчула, була в тім, шо я знала, як вона мене здурила. Єдине, чого я не ввиділа то раніше, то того, шо звикла її недооцінювати — ая, навіть я, а я ж знала, яка вона деколи хитрюща буває. І лиш-но я зрозуміла смисл, то зразу знала, шо з тим робити.

Було мені боляче знати, шо прийдеться довірити пилососити той обюссонський килим одній з четвергових дівок — від самої думки, шо то буде робила Шона Віндем, у мене, як мій дідо казав, аж жижки тряслися. Енді, ну ти ж знаєш, яка вона вайлувата — усі Віндеми вайлуваті, то звісна річ, але вона їх усіх побиває і туда і розтуда. У неї ніби з тіла якісь ґулі виростають, шоби всьо перекидати, як ходить. Вона то не винна, то шось у крові мусить бути, але я не могла навіть думати про то, як Шона буде літала по вітальні, де всьо Вірине карнавальне скло й «тіфані», і то всьо лиш питання часу буде, шоб поперекидалося.

Але всьо одно, я ж мусіла хоч шось зробити, — здуриш два, ганьба мені — і, на щастя, можна було покластися на С’юзі. Вона також не балерина, але весь наступний рік пилососила обюссонський і ні разу ніц не розбила. Вона файна дівочка, Френку, і не можу тобі словами описати, яка я рада була, як отримала то оголошення про шлюб, хоч парубок той і звідкись здалеку був. Як вони поживають? Шо кажуть?

А, ну то добре. Добре. Я рада за неї. Ше там дитину не наклепали, нє? В теперішні часи люди чекають, аж доки не прийде час у дім пристарілих…

Так, Енді, зара’! Я просто хтіла би, шоби ви пам’ятали, шо я про своє життя тут теперка розказую, про сране життя своє! Того, може, просто всядься в тім своїм кріслі та закинь ноги і вспокойся? Як далі будеш так тиснути, то шось порвеш собі.

Менше з тим, Френку, ти їй передай, шо вліті дев’яно­­сто першого вона майже спасла життя Долорес Клейборн. Можеш переказати їй цю історію про ті четвергові срачі та як я їх спинила. Я їм чітко не казала, шо відбувається. Точно вони лиш знали, шо ми з Її королівською високістю троха гнівилися між собою. Я тепер виджу, шо я встидалася розказувати їм, шо діється. Певно, я, так само як Віра, не люблю програвати.

Розумієте, всьо діло в шумі пилососа. От шо я зрозуміла, як того рання встала. Я вам сказала, шо з вухами в неї всьо було добре, і через шум пилососа вона тямила, чи я роблю порядок у вітальні, чи стою коло сходів, на старті. Коли пилосос стоїть на одній точці, то видає один звук, розумієте. Лише оте жу-у-у-у-у-у-у. Але як пилососиш килим, то видає два звуки, і вони так чуються, хвилями. Вуп, як сунеш від себе. І жуп, як тягнеш назад до себе. ВУП-жуп, ВУП-жуп, ВУП-жуп.

Та вже доста вам голови чухати, обоє рябоє, ліпше подивіться, як Ненсі оно всміхається. Шоб ввидіти, хто з вас бодай троха з пилососом діло мав, то треба лиш на лиця глянути. Якшо дійсно думаєш, Енді, шо то настілько важливо, сам попробуй. Зразу вчуєш, хоча Марія, певно, впаде трупом, як зайде та ввидить, шо ти килими пилососиш.

Того ранку я і втямила, шо вона перестала дослухатися, просто коли зачинає працювати пилосос, бо затямила, шо з того вже ніц нема. Вона стала слухати, чи зачав звук ходити туда-сюда, як коли пилосос нормально працює. Вона не викинула того свого коника сраного, доки не вчула ту хвилю ВУП-жуп.

Я дуріла, так кортіло мені перевірити свою ту ідею, але відразу не могла, бо в неї знов зачався поганий період, того якийсь час вона просто робила свої справи в горщик чи троха запісювала підгузок, якшо треба було. І я вже настрашилася, шо того разу вона вже з того стану не вийде. Знаю, звучить смішно, бо ж з нею набагато легше було дати раду, коли в голові все переплутано було, але як у людини така ідея виникає, то їй троха хочеться її перевірити. І знаєте, я дешо чула до тої суки, крім того, шо хтіла її придушити. Я ж її сорок років як знала, було би дивно, якби ніц не чула. Знаєте, якось-то вона сплела мені плахту. То ше задовго до того, як їй стало геть зле, але вона в мене по цей день на ліжку лежить, і як у лютому холодні вітри, то я кутаюся, і тепло троха з того.

А далі, десь за місяць чи півтора після того, як я встала зрання з тою своєю думкою, вона зачала знов вертатися до тями. Вона дивилася «Небезпеку» на маленькім телевізорі в спальні та кепкувала з учасників, як ті не знали, хто був Президентом, коли була іспано-американська війна, чи хто грав Мелані у «Звіяних вітром». Вона зачала всю ту свою стару бульканину про то, як, може, діти приїдуть до неї в гості перед Днем праці. І само собою, вона доймала, шоб її посадили у візок, шоб вона могла видіти, як я вішаю ті простині, та перевіряти, на шість я прищіпок то роблю чи лиш на чотири.

Далі надійшов четвер, коли я в полудні дістала з-під неї горщик, а той був сухий як кістка й порожній, як обіщання торгаша машинами. Словами не описати, яка я була втішена, як ввиділа той порожній горщик. «Ну попробуй, стара ти лисиця хитра», — подумала я. Отепер-то ми подивимося. Я спустилася наниз і закликала С’юзі Пру до вітальні.

— С’юзі, я хочу, шоб сьогодні тут попилососила ти, — сказала я їй.

— Добре, місіс Клейборн, — сказала вона. Так вони мене обидві називали, Енді, — так майже всі на острові мене називають, так воно пішло. Я ніколи з того проблеми не робила, ні в церкві, ні де-небудь, але так уже є. То так, якби вони думають, шо я була жоната з хлопом із фамілією Клейборн десь там у минувшині бурній… або, може, я просто хочу думати, шо більшість із них Джо не пам’ятають, хоча, певно, багато хто не забув. Кінець кінцем, то не то шоби сильно важило, так чи інак. Певно, я собі маю право думати так, як хочу. То ж я була з тою скотиною жоната.

— Я не проти, — каже вона, — але чого ви шепочете?

— Не звертай уваги, — сказала я, — лиш сама також будь тихо. І ніц тут не розбий, С’юзен Еммо Пру, — навіть не подумай.

А вона ж зачервонілася, ну просто як волонтерська пожежна машина. Навіть троха смішно з того було.

— Звідки ви знаєте, шо в мене друге ім’я Емма?

— Не твоє мелеться, — кажу я. — Я вже на Літл-Толі, відколи світ світом, і не порахувати, скілько я всього знаю, та людей, про яких я то знаю. Ти лиш за ліктями своїми дивися коло меблів і тих божественних ваз із карнавального скла мадам, шонайперше як назад відходиш, і не буде тобі за шо переживати.

— Я буду дуже обережна, — сказала вона.

Я включила їй «кірбі», а далі зайшла в коридор, склала руки до рота й окрикнула: «С’юзі! Шоно! Теперка буду у вітальні пилососити!»

С’юзі прямо там і стояла, само собою, і я вам кажу, у тої дівки всьо лице було як знак питання. Я лиш махнула їй рукою, шоби далі робила, шо їй сказано, і не звертала уваги на мене. Так вона і зробила.

Я навшпинячки підійшла до підніжжя сходів і стала на своїм старім місці. Знаю, шо то дурне, але я не була така схвильована, відколи тато взяв мене на полювання, як мені дванадцять років було. То було то саме чуття, коли серце щосили калатає, а в грудях і шиї в тебе троха млість. У тої жінки було купа всяких цінних пам’яток, а ше ж то дороге скло у вітальні, але я взагалі не думала про С’юзі Пру, яка там крутилася й вертілася серед того всього, як той дервіш. Вірите?

Я себе заставила стояти на місці стілько, скілько могла, десь, певно, хвилини півтори. А далі чкурнула. І як я вломилася до неї в кімнату, то така вона й була, морда червона, очі звужені до самих щілинок, кулаки стиснуті, і вся вона така: «Енгг! Енггггг! ЕНГГГГГ!» Але як тільки вона вчула, шо двері відкрилися, очі зразу розлупила добряче. От би мені тогди фотоапарат — то було безподобно.

— Долорес, ану забирайся звідси! — кричить вона, аж пискає троха. — Я намагаюся подрімати, але мені не вдасться, якщо ти кожні двадцять хвилин будеш сюди вриватися, як бик зі стояком!

— Добре, — сказала я, — я піду, але перше, думаю, я той горщичок під вас підсуну. По запаху можу сказати, шо шоби вирішити вашу проблему із запором, то вас лиш троха напудити прийшлося.

Вона била мене по руках і кляла — вона вміла клясти страшенно, як мала бажання, а таке бажання вона мала щораз, як хтось їй перечив, — але я на то не зважала. Вона й оком не моргнула, як я скоро під неї горщик підсунула, і, як то кажуть, усьо гарненько пішло. Як скінчилося, я подивилася на неї, вона на мене, і нікому не треба було ніц говорити. Ми вже віддавна одна другу знали.

«На, маєш, шмонька ти стара, — показувала я їй лицем. — Я тебе знов зловила, шо на то скажеш?»

«Небагато, Долорес, — показувала вона своїм, — але то нічого. Лиш те, що тебе спіймали, не означає, що ти лишишся спійманою».

Але я таки зловила її — того разу так. Бувало ше дрібне капарництво, але такого, як ото я вам розказала, більше не було, шоби гімно навіть на фіранках впинилося. То була її остання побіда. Після того часи, коли розум у неї був чистий, приходили чимраз рідше та й рідше, а як приходили, то ненадовго. То помогло моїй спині болючій, але я також і засумувала. З нею був клопіт, але я вже до неї була привикла, якшо розумієте.

Можна ше стакан води, Френку?

Дякую. Довго так балакати, то труби сушить. А якшо ше вирішиш ту пляшку пана «Джима Біма» вигуляти троха на свіжім повітрі, Енді, то я нікому не скажу.

Нє? Ну, від таких, як ти, я інакшого й не ждала.

Так… шо я розказувала?

А, знаю. Про то, яка вона була. Ну, третя її манера суки була найгірша. Вона була сукою, бо була сумна баба, якій не лишилося шо робити, крім як умерти у верхній спальні на острові далеко від місць і людей, яких вона знала більшу частину життя. То вже й так було зле, але вона ше ж поки вмирала, то втрачала розум… і десь у глибині знала, шо решта її — як той підмитий берег ріки, шо от-от звалиться у воду.

Бачте, вона була одинока, і я того не розуміла — ніколи не розуміла, чого вона взагалі викинула всьо своє життя, шоби переїхати жити на острів. Аж до вчора я того не розуміла. Але вона й напуджена була, і то я розуміла добре. Та навіть так, у неї була якась жахлива, страхітна сила, ніби в королеви при смерті, яка ніяк не пустить корону, навіть у самім кінці. Так, ніби Сам Господь мусів би в неї її з пальців видирати.

У неї бували гарні дні й погані — я вам то вже сказала. То, шо я називала її припадками, ставалося десь посереди­ні, коли вона після пари днів у нормальнім стані переходила на тиждень-два в туман і далі назад до ясного розуму. Коли вона мінялася, то було так, гейби вона була ніде… і десь у глибині вона то також знала. Тогди в неї й діялися ті галюцинації.

Якшо то всьо були галюцинації. Я вже не така певна, як колись. Може, я вам то розкажу, може, нє, — я ше подивлюся, як буду чутися, як до того дойде.

Я думаю, вони не всі приходили вдень неділі чи посеред ночі. Певно, ті я пам’ятаю найліпше, бо в хаті було так тихо і я дуже страшилася, як вона зачинала кричати. То було ніби на тебе хтось посеред гарячого літнього дня відро льодяної води виливає. Ні разу не було, шоби я не подумала, шо в мене серце стане, як вона зачинала кричати, і ні разу не було, шоби я не думала, шо зайду до неї в кімнату, а вона вже вмерла буде. Але чого вона боялася, у тім ніякого смислу не було. Ну, тобто я знала, шо вона боїться, і собі троха уявляла, чого вона боїться, але ніколи не розуміла чому.

— Дроти! — бувало, шо кричала вона, як я заходила. Вона була вся затиснута в ліжку, руки запхала межи цицьок, старий хирявий писок весь витягнувся й трясеться. Вона була біла, як мара, а по зморшках під очима їй текли сльози. — Дроти, Долорес, зупини дроти!

І вона вічно вказувала на одно й то саме місце… плінтус у дальнім куті.

Там, звісно, ніц не було, але шось там таки було для неї. Вона виділа ті дроти, шо вилазили зі стіни і дряпалися по підлозі до її ліжка… ну, так собі, то я собі думаю, шо вона то виділа. Шо я, а я бігла вниз, брала ніж великий із сушарки на кухні, а далі з ним верталася. Я ставала в куті на коліна — або ближче до ліжка, якшо вона показувала, шо вони вже пролізли добряче далі, — і вдавала, шо ріжу їх. Так я і робила, легенько й обережно опускала ніж на підлогу, аби не подряпати дорогий клен, доки вона не переставала плакати.

Далі я підходила до неї, фартухом або «клінексом», шо вона все тримала в себе під подушкою, стирала їй сльози, цілувала її раз-другий і казала: «Тихо, дорогенька, — уже їх нема. Я повідрубувала кожний скурвий дріт. Самі дивіться».

Вона дивилася (хоча в той час, шо я про нього вам оповідаю, вона насправді не могла вже ніц видіти), ше троха плакала, ніби то не помогло, а далі обіймала мене й казала: «Дякую, Долорес. Цього разу я вже думала, що вони мене точно вхоплять».

Чи деколи вона мене називала Брендою, коли мені дякувала, — то була наглядачка, шо робила в домі Донованів у Балтиморі. Ше бувало, шо вона мене кликала Кларіс, а то її сестра, шо вмерла 1958 року.

Бували дні, шо я забігала в її кімнату, а вона вже наполовину зсунулася з ліжка, кричала, шо в неї в подушці змія. Ше бувало, шо вона всідалася, накидала на голову ковдри й лементувала, шо вікна — то лýпа і сонце зара’ її спалить. Деколи вона клялася, шо вже чує, як у неї волосся шкварчить. І не важило, хоч надворі дощ, хоч туман, як у пияцюри в голові, вона була певна й намірена, шо сонце її зажарить живцем, того я мусіла опускати всі жалюзі, а потому обіймати її, доки вона не переставала плакати. Деколи я тримала її довше, бо навіть після того, як вона затихала, було чути, як вона трясеться, як то щеня, яке погані діти зобидили. Вона знов і знов просила подивитися на її шкіру та сказати, чи нема там ніде опіків. Я знов і знов казала їй, шо нема, і через якийсь час після таких розмов вона деколи засинала. А деколи й не засинала — просто впадала в ступор, шось бурмотіла до людей, яких коло неї не було. Деколи вона балакала французькою, і я не маю на увазі ту парлє-ву острів­ну французьку. Вони з чоловіком любили Париж і їздили туда щораз, як мали як, деколи з дітьми, а деколи самі. Деколи вона розказувала про місто, як була жвава, — про кафе, нічні клуби, галереї та човни на Сені, — а я дуже любила слухати. Вона вміла обходитися зі словами, то Віра вміла, і коли вона дійсно шось розхвалювала, то ти ніби своїми очима всьо виділа.

Але найгірше — чого вона страшилася найбільше, — то були ковтунці порохів. Ну, знаєте, про шо я: маленькі кульки з порохів, шо збираються під ліжками, за дверима і в кутах. Такі, подібні на стручки молочаю. Я знала, шо то вони, навіть як вона не могла то сказати, і в більшості випадків я могла її вспокоїти, але чого вона так страшилася купок обмарного гіменця — то вона так про них думала, — того я не знаю, хоч якось собі думала. Не смійтеся лиш, але відповідь мені приснилася.

То добре, шо всьо то діло з ковтунцями порохів було не так часто, як сонце, шо шкіру розпікало, чи дроти в куті, але коли вже до того доходило, я знала, шо легко не буде. Я знала, шо то ковтунці, навіть серед ночі, як лежала в себе, міцно спала із запертими дверима, а вона зачинала волати. Коли їй заходили в голову інші штуки…

Шо, зайчику?

Ой, шо, справді?

Та нє, не треба той свій диктофон файний підсувати. Якшо треба мені голосніше балакати, то я так і зроблю. Узагалі, я найгаласливіша курва, яка лиш може бути — Джо якось казав, шо кожний раз, як я є вдома, йому хочеться вуха ватою заткати. Але то, шо вона показувала через ті ковтунці, — мене від того аж у жар кидало, і якшо я троха притихла тепер, то лиш доказує, шо по цей час так. Хоч вона вже вмерла, всьо одно. Деколи я її за то вичитувала. «От нашо ви встаєте через таке бозна-шо, Віро?» — казала я. Але то не було ніяке бозна-шо. Як мінімум для неї самої. Я не раз собі думала, шо знаю, як вона вріже дуба в кінці кінців — просто до смерти настрашиться тих ковтунців дурнуватих. І вийшло не то шоби далеко від тої моєї думки, якшо тепер так прикинути.

Так от, я казала, коли їй заходили в голову інші штуки — змія в напірнику, сонце, дроти, — вона кричала. Як то були ті ковтунці, вона вересканила. Здебільш там навіть слів не було. Просто такий довгий і голосний вереск, шо в серце ніби льодом било.

Я туда забігала, а вона шарпала себе за волосся чи дерла нігтями лице, як якась відьма. Очиська в неї були величезні, мало не як варені яйця, і все вони були втуплені в один чи другий кут.

Деколи вона могла сказати: «Ковтунці, Долорес! О Господи, ковтунці!» А деколи лиш плакала й душилася. Вона секунду-дві плескала руками в себе перед очима, але далі знов їх опускала. Так, ніби не могла дивитися, але так само не могла не дивитися. Відтак знов зачинала нігтями впиватися собі в лице. Я їх їй підстригала, наскілько можна було коротко, але вона всьо одно часто дерла до крови, і я кожен раз, як таке було, думала собі, як її серце витримує такі жахіття, воно ж бо старе й заплиле жиром.

Один раз вона впала з ліжка і так і лежала, одну ногу під собою тримала. До сраки сполошила мене, аякже. Я забігла, а вона лежала на підлозі, лупила кулаками по дошках, як мала дитина, якій бзіки якісь заходять, і лементувала так, шо чуть дах не зносило. То був єдиний раз за всі роки, шо я в неї робила, коли я подзвонила доктору Френо посеред ночі. Він прибув із Джонспорта на катері Коллі Вайлет. Подзвонила йому, бо подумала, шо вона ногу зламала. Ну, мусіла зламати, так вона її вигнула під собою, і майже напевно мала би вмерти від шоку. Але нє — не знаю як, але Френо сказав, шо то тільки розтягнення, — і на другий день вона знов вернулася до свого ясного розуму та ні дідька не пам’ятала. Я її пару раз запитала про ковтунці, коли світ білий у неї був більш-менш у фокусі, а вона на мене як на дурну подивилася. Поняття зеленого не мала, шо я їй таке кажу.

Після пари разів я вже знала, шо робити. Як тільки я чула той її вереск, то зривалася з ліжка й летіла за двері — моя спальня лише за двоє дверей від її, знаєте, через комору для білизни. Відколи її трафив той перший припадок через ковтунці, я в коридорі поставила мітлу із совком на кінці ручки. Я, як та оглашенна, забігала до неї в кімнату, розмахувала мітлою, ніби перед поштовим поїздом, та на все горло волала (лиш-но так я могла докричатися до неї).

— Я спиню їх, Віро! — кричала я. — Я їх спиню! Ви лиш поперед батька в пекло не лізьте!

І я мела в куті, на який вона дивилася, а потому і в другім куті, шоб напевне. Деколи вона відразу після того вспокоювалася, але частіше зачинала пищати, шо є ше під ліжком. То я ставала раком і вдавала, ніби і там замітаю. Якось та стара бідна недотепа зо страху чуть не впала з ліжка просто на мене, так нахилялася дивитися, чи точно ніц нема. Вона би мене, певно, як ту муху прибила. Ну, то була би чиста кумедія!

Шойно замела кожне місце, яке її лякало, то показувала порожній совок і казала: «Осьо, дорогенька, видите? Я кожнісіньку ту дрантиву бісівщину зібрала».

Вона перше дивилася в совок, а далі на мене, вся тряслася, і в очах у неї стілько сліз було, шо вони плили, як ото каміння, коли в потік дивишся, і шептала вона: «Ой, Долорес, вони такі сірі! Такі негарні! Забери їх геть. Прошу тебе, забери їх геть від мене!»

Я ховала мітлу й порожній совок назад собі під двері, шоб на другий раз вони зразу були під рукою, а далі верталася, шоби вспокоїти її, наскілько могла. Та й себе так само вспокоїти. А якшо ви думаєте, нашо мені було вспокоюватися, то самі попробуйте встати серед ночі в тім вели­чезнім старім музеї, де за вікном виє вітер, а всередині виє скажена стара баба. Серце стугоніло, як локомотив, і я ледве дихати могла… але не могла я їй того показувати, бо та ше зачала би сумніватися, і шо би з того далі було?

Зазвичай після тих тарарамів я чесала їй волосся — то, здавалося, штука, шо її заспокоює найшвидше. Перше вона стогнала і плакала, а деколи тягнулася руками й обіймала мене, впиралася лицем мені в черево. Пам’ятаю, які в неї вічно гарячі були щоки й чоло після тих її фортелів із ковтунцями і як вона деколи просто сльозами намочувала мені нічнушку. Бідна стара жінка! Я так думаю, тут ніхто з нас не знає, як то, бути такою старою і ше й шоб за тобою такі біси гналися, шо ти сама не можеш пояснити, навіть собі.

Деколи навіть пів години того вичісування не помагали. Вона далі дивилася попри мене в кут і раз за разом переставала дихати й нила. Або ляпала в темноті руками під ліжком, а далі вихоплювала їх, ніби думала, шо там внизу шось є і хоче її вкусити. Раз чи два вже навіть я думала, шо виділа, як шось під ліжком шмигає, і мусіла зціпити зуби, шоб самій не в крик. Але то, звісно, була просто тінь її руки, і я то знала, але то я так, шоб показати, до якого стану вона мене саму довела. Ая, навіть мене, а я здебільш така сама розсудна, як і язиката.

Як до того доходило і вже не було на то ради, я лягала до неї. Руками вона обвивала мене й тримала за боки, голову клала набік на то, шо в мене від грудей зосталося, а я своїми руками обіймала її та так і тримала, доки вона не засинала. Далі я вилазила з ліжка, дуже повільно й легко, шоби її не збудити, і верталася до себе в кімнату. Пару разів було, шо я й того не робила. У ті рази — вони все були, коли вона будила мене серед ночі своїми зáводами, — я засинала коло неї.

В одну таку ніч мені й приснилися ковтунці. Але в сні я була не я. Я була нею, прикутою до лікарняного ліжка, бо така вже жирна була, шо ледве могла обернутися без чужої помочі, дзюрка десь у глибині в мене страшенно горіла від запалення сечівника, яке ніколи до кінця не відступало, як порахувати, яка вона все там внизу була мокра, і я зовсім ніц не могла подіяти. Килимок під дверима був виставлений, на заваду жучкам і бацилам, можна так сказати, а напис усе був у правильний бік.

Я подивилася в кут і ввиділа там шось таке як голову з порохів. Очі в неї були закочені, а рот роззявлений, і в нім повно було гострезних зубів із порохів. Вона зачала підступати до ліжка, але повільно, а як знов перекотилася лицем догори, то очі дивилися просто на мене, і я ввиділа, шо то Майкл Донован, чоловік Віри. Але як лице було вид­но другий раз, то був мій чоловік. То був Джо Сент-Джордж зі злим оскалом на лиці, і він клацав рядами порохових зубів. Як лице з’явилося третій раз, то вже я не знала, чиє воно було, але воно було живе, було голодне і так і хтіло докотитися просто до мене, шоби мене з’їсти.

Я як проснулася та як дриґнулася, шо заледве сама не звалилася з ліжка до чортової матері. Був ранній ранок, перший промінь сонця світив на підлогу, як та стрічечка. Віра ше спала. Вона мені всю руку була заслинила, але перше я сили не мала навіть витерти то. Я лиш лежала, тряслася, вся впріла, заставляла себе повірити, шо я дійсно не сплю і всьо точно добре — так, знаєте, як ото після дуже страшного сну. І я другий раз ввиділа, шо на підлозі коло ліжка лежить та порохова голова з порожніми очима та довгими зубами з порохів. Отакий то був страшний кошмар. А далі вона пропала. Підлога і кути кімнати були чисті й порожні, як і все. Але відтогди я все думала, чи, може, вона наслала мені той сон, чи, може, я ввиділа троха того, шо видить вона, як кричить. Може, я взяла троха її страху та зробила своїм. Думаєте, таке буває в справжнім житті, чи то так лише в тих дешевих газетах, шо в продуктовім продаються? Не знаю… але знаю, шо той сон мене до сраки сполошив.

Ну, менше з тим. Досить буде сказати, шо ті крики на всю голову по неділях удень і серед ночі — то була третя її манера суки. Але однаково то було дуже сумно, страшне як. У глибині вся та її сучість була сумна, хоч то деколи не спиняло мене від того, шо хтілося викрутити їй макітру, як ту шпульку на веретені, і я думаю, шо всім би так хтілося, хіба крім якої Жанни, курва, д’Арк. Думаю собі, як С’юзі з Шоною вчули, як я в той день кричу, шо хочу її забити… чи коли інші люди то чули… чи як ми одна з другою кричали одна другій усякі злостиві речі… ну, певно вони думали, шо підберу я спідницю та як дам лиха закаблукам на її могилі, як вона нарешті віддасть Богу душу. І я так думаю, ви від декого то чули вчора та й нині, та’, Енді? Можеш не відповідати. Я й так усьо в тебе на лиці виджу. То звичне радіо. Та й я знаю, як то люди люблять поговорити. Вони говорили про мене й Віру, а про мене та Джо стілько перемов було, шо на цілий ярмарок би стало. Троха до того, як він умер, троха після. Тут, у такій закутині, певно, найцікавіше, шо людина може виробити, — то ні з того ні з сього вмерти, ви таке не примічали?

От ми й дойшли до Джо.

Я боялася, як до того дойде, і, певно, брехати тут нема смислу. Я вже вам сказала, шо вбила його, того з тим розібралися, але найтяжча частина всьо одно ше попереду: як… і чого… і коли то мало бути.

Я нині, Енді, багато про Джо думала — більше про нього, ніж про Віру, якшо чесно. Усе силувалася згадати щонайменш, чого я взагалі за нього пішла, і на початку я так і не змогла то зробити. Через якийсь час у мене з тим зачиналася паніка, як у Віри, коли їй здавалося, шо в неї в напірнику змія. А потому до мене дойшло, у чім проблема, — я ж шукала ту частину, де була любов, ніби я якась дурна мала дівка, шо їх Віра наймала в червні, а потому навіть не на середині літа звільняла, бо вони не могли вивчити правила. Я шукала ту частину, де любов, і її було страх як мало навіть ше в 1945-му, як мені було вісімнадцять, а йому дев’ятнадцять, і світ був новий.

Знаєте, єдине, шо мені прийшло в голову, поки я була там нині на сходах, морозила собі тухес і пробувала згадати ту частину, де була любов, — у нього було гарне чоло. Я сиділа коло нього в кабінеті самостійної роботи, як ми двоє були в школі — ше в часи Другої світової, — і я пам’ятаю його чоло, яке воно гладеньке було, без жодного прища. Було їх троха на щоках і підборідді, а на крилах носа мав він вугрі, але чоло в нього було гладесеньке, як вершки. Пам’ятаю, як хтіла його помацати… мріяла його помацати, чесно кажучи. Хтіла перевірити, чи дійсно воно таке гладеньке, як виглядає. І як він запросив мене на випускний останніх і передостанніх класів, я погодилася і могла торкнутися його чола, і воно було настілько ж гладеньке, наскілько й виглядало, і волосся в нього спадало назад такими гарними гладенькими хвильками. Як я гладила його волосся та рівне чоло в темноті, поки ансамбль у залі готелю «Самосет»[8] грав «Коктейль місячного сяйва»… Після того, як я пару годин просиділа на тих сраних благих сходах, уся промерзла, і от шось мені згадалося, то, як видите, шось там троха таки було, кінець кінцем. Звісно, шо не минуло дуже багато тижнів, як я вже мацала багацько більше, а не лиш його чоло, і отогди я й змилилася.

Так, але давайте відразу розберемося — я не хочу сказати, шо кінець кінцем ліпші роки свого життя стратила на того старого пияцюру лиш того, шо на сьомім уроці в кабінеті самостійної роботи, як сонце гарно падало, я його чоло собі вподобала. Та ніхера. Але хочу я сказати, шо то і є вся любов, яку я змогла нині пригадати, і мені аж зле від того. Сидіти нині коло Східного рогу, думати про ті старі часи… до сраки, як то тяжко було. Тогди я вперше ввиділа, шо, може, задешево себе продала, і, може, я так зробила, бо дешево — то найліпше, шо світило таким, як я. Я знаю, шо тогди був перший раз, як я посміла подумати, шо заслуговую більше любови, ніж Джо Сент-Джордж міг дати хоч комусь (крім себе хіба шо). Ви би могли й не подумати, шо така гостроязика сука, як я, вірить у якусь любов, але, якшо чесно, то, певно, єдине, у шо я дійсно вірю.

Але то мало стосувалося того, чого я за нього вийшла, — то я вам відразу маю сказати. У мене в череві вже шеститижнева дівочка була, як я сказала йому: так, беру, доки смерть нас не розлучить. І то була наймудріша частина… Сумно, але так воно і є. Решта — то все звичайні дурні причини, а шо я за життя своє вивчила, так то, шо дурні причини доводять до дурних шлюбів.

Мені вже надоїло було сваритися з мамою.

Надоїло вислуховувати татові тиради.

Усі мої подружки так робили, переїжджали від батьків, і я хтіла бути дорослою, як вони. Мені надоїло бути дурною дітвачкою.

Він сказав, шо хоче мене, і я йому повірила.

Він сказав, шо мене любить, і я в то так само повірила… І як він сказав та спитав, чи я то саме чую до нього, мені здавалося чемним сказати так само.

Я боялася, шо зі мною було б, якби я так не сказала, — куда би я пішла, шо би я робила, хто би наглядав за дитиною, поки я то роблю?

Усьо то буде виглядати дуже по-дурному, як ти колись то перепишеш на папері, Ненсі, але найдурніше то, шо я знаю цілу купу жінок, які були дівками, шо я з ними в школу ходила, і вони виходили заміж по тих самих причинах, і більшість із них досі заміжні, і багато з них просто тримаються, надіються пережити свого хлопа, аби нарешті поховати його й назавжди витріпати проперджені від пива простині.

Десь до 1952-го я вже майже забула про його чоло, а на 1956-й не виділа якоїсь особливої користі в усім іншім, і, здається, ненавидіти я його зачала десь до того часу, як на місце Айка став Кеннеді, але думка про то, шоби забити його, з’явилася в мене вже пізніше. До того я думала, шо лишаюся з ним, хоч би того, шо дітям же треба тата. Смішно страшне, нє? Але так воно й було. Слово даю вам. І ше слово даю вам про друге: якби Бог мені дав другий шанс, я би його і другий раз забила, навіть якби за то мені світили пекельні муки й вічне прокляття… а вони мені, відай, і так світять.

Я собі думаю, шо всі на Літл-Толі, хто не вчорашній, знають, шо то я його забила, і, певно, більша частина думає, шо знає чого — через то, як він своїми руками зі мною обходився. Але бас йому урвався не того, шо руки ті шось робили мені, і проста правдонька в тім, шо, шо би собі люди на острові тогди не думали, за останні три роки нашого шлюбу він мене ані мізинцем ні разу не зачепив. Від тої дурноти я його вилічила в кінці 1960-го чи десь на початку шістдесят першого.

До того часу він часто мене молотив, та’. Тут я перечити не можу. І я то попускала — у тім також не перечитиму. Перший раз то сталося в другу ніч нашого шлюбу. Ми були поїхали в Бостон на вихідні — такий у нас медовий місяць був — і ночували в «Паркер Гаусі»[9]. Звідти носа, можна сказати, шо і не висовували. Ми були просто як ті дві сільські миші, знаєте, боялися заблудити. Джо сказав, шо дідька лисого він стратить ті двадцять п’ять долярів, шо мої мама з татом дали нам на якісь забаганки, на таксі, просто того, шо не зможе найти дорогу назад до готелю. Падоньку, ну дурнуватий хлоп! Звісно, я так само така була… але шо було в Джо, а в мене нє (і я з того так само тішуся), то та його вічно підозріла натура. Він собі думав, шо весь люд лиш думає про то, як йому тертого хрону підсунути, отакий був Джо, і я купу разів думала, шо як він таки налигувався, то лиш для того, шоб лягти спати зі спокійною душею.

Ну то таке, ні для нашої внучки, ні для бабиної сучки. Шо я вам повідати хтіла, так то, шо ми тогди в суботу вечором пішли в їдальню, повечеряли там файно, а далі вернулися в кімнату. Джо добряче хитало на правий борт, як ми йшли по коридору назад, як тепер пам’я­таю — він шось чотири чи п’ять пив втулив за вечерю, а ше ж перед тим пополудні було дев’ять чи десять. Лиш-но ми зайшли в кімнату, він став та так довго на мене дивився, шо я спитала, чи в мене шось на чолі написано, чи шо.

— Нє, — каже він, — але я видів, як якийсь мужик там у ресторані тобі під спідницю зазирав, Долорес. Очі в нього ну чуть на лоба не вилізали. І ти знала, шо він дивиться, правда?

Я чуть не сказала йому, шо навіть якби в куті сидів Ґері Купер із Рітою Гейворт, то я б не примітила, але потому подумала: нашо тим тривожитися? Як Джо собі випивав, із ним сваритися смислу ніякого не було. Я в той шлюб не зовсім уже із закритими очима скочила, і не буду вам доказувати інакше.

— Якшо мені під спідницю якийсь хлоп заглядав, то ти чого не пішов і не сказав йому очі закрити, га, Джо? — спиталася я. То я просто пошуткувала — може, хтіла його відволікти, я вже й не пам’ятаю точно, — але він то не зрозумів як жарт. Ото я пам’ятаю. Джо не з тих був, шо жарти розуміють. Якшо серйозно, я би сказала, шо в нього взагалі ніякого почуття гумору не було. Отого я дійсно не знала, як ішла з ним під вінець. Тогди я ше думала, шо почуття гумору — то як ніс чи пара вух, у когось ліпше, у когось гірше, але в усіх є.

Він мене злапав, перегнув собі через коліно і шльопнув своїм капцем. «Поки жива, Долорес, ніхто не має знати, якого кольору в тебе спіднє, окрім мене, — сказав він. — Чуєш мене? Крім мене, ніхто».

Я тогди ше подумала, шо то якась така любовна гра, він удає ревнивого, шоб мені підлестити, — отака я була телиця. Там була одна ревність, то ясно, але любови там ніякої не було. То було більше подібне, як пес кладе лапу на свою кістку й гарчить, аби ніхто не підходив. Я тогди того не знала, того з тим мирилася. Далі я з тим мирилася, бо думала, шо як чоловік подеколи б’є свою жінку, то просто ше одна частина шлюбу — частина негарна, але якшо так подумати, то і виходок пуцувати — не дуже гарна частина шлюбу, і всьо одно більшість жінок добряче того понароблюються після того, як весільна сукенка й вельон ідуть на стрих. Шо, не так, Ненсі?

Мій тато так само на маму, бувало, руку підіймав, і, відай, звідти я й дістала ту думку, шо то нормально — просто шось таке, із чим треба миритися. Я любила свого тата страшне, і вони одна з другим страшне любилися, але міг він і руки порозпускати, як йому якийсь волос впоперек сраки ліз.

Пам’ятаю, було мені певно, йой, та десь дев’ять років, коли тато прийшов додому після того, як косив поле в Джорджа Річардза на Західнім кінці, а мама йому вечерю не зготувала. Я вже не пам’ятаю, чого вона того не зробила, але дуже добре пам’ятаю, шо було далі, як він прийшов. Вбраний він був лиш у комбінезон (робочі боти й шкарпетки скинув перед порогом, бо в них було повно полови), а лице та плечі в нього згоріли, як у рака. Волосся від поту поприлипало до скронь, а на чолі, прямо між зморшок над бровами, застрягло сіно. Він виглядав розпашілим, змученим і вже готовим роззлоститися.

Пішов він на кухню, а на столі не було ніц, крім скляного дзбанка з квітками. Він обертається до мами й каже:

— Де шось їсти на вечерю, недотепо?

Вона відкрила рота, але не встигла ніц сказати, як він накрив їй долонею лице і штовхнув у кут. Я стояла при вході на кухню і всьо то виділа. Він пішов на мене, голову опустив, і волосся йому троха висіло перед очима, — усе, як я виджу, шо якийсь хлоп так іде додому, змучений із роботи з бідоном від обіду в руці, то згадую тата, — і я настрашилася. Хтіла зійти йому з дороги, бо думала, шо він і мене штовхне, але ноги в мене стали як дерев’яні, не могла з місця зрушити. Але нє, він того не зробив. Він просто взяв мене тими теплими ручищами, посунув убік і пішов далі за хату. Сів на ковбан для дров, склав руки на колінах, голову похнюпив, ніби дивився собі на руки. Перше розлякав курей, але далі вони вернулися й зачали дзьобати в нього коло ніг. Я думала, він їх розкопає, шоби пір’я летіло, але він і того не робив.

За якийсь час я пішла подивитися, де мама. Вона так і сиділа в куті. Накрила лице рушником кухонним і під ним плакала. Руки схрестила на грудях. Ото я найліпше пам’ятаю, хоч і не знаю чого, — як вона схрестила собі так руки на грудях. Я підійшла та обійняла її, вона відчула мої руки в себе на стані й обняла мене теж. Далі забрала рушник з лиця, витерла ним сльози й сказала мені вийти запитати в тата, чи не хоче він стаканчика холодного лимонаду або пляшку пива.

— Обов’язково скажи йому, шо пива є лиш дві пляшки, — сказала вона. — Якшо він хоче більше, то треба піти до склепу або взагалі не пити.

Я пішла й переказала то йому, а він сказав, шо пива не хоче, а от стаканчик лимонаду буде якраз то, шо треба. Я побігла по лимонад. Мама робила йому вечерю. Лице в неї троха розпухло від плачу, але вона собі шось наспівувала, і тої ночі в них пружини в ліжку рипіли, так само як і в більшість інших ночей. Ніхто ніц не казав, не думав. У ті часи таке називали домашньою покарою, то було частиною хлопської роботи, і якшо я після того взагалі шось думала, то хіба, шо мамі дійсно того троха треба було, інакше би тато такого не зробив.

Я й інші пару разів виділа, як він її карає, але цей я запам’ятала найліпше. Я ніколи не виділа, шоби він бив її кулаками, як деколи мене бив Джо, але якось він шварк­нув їй по ногах куском мокрої парусини, а від того, певно, пекло так, шо всратися можна було. Знаю, шо від того лишилися червоні знаки, які весь день не сходили.

Тепер уже ніхто таке домашньою покарою не називає — то слово вже зовсім випало з розмов, і то тільки на ліпше, — але я росла з думкою, шо як жінки чи діти збиваються з дороги, то хлопська робота — пригнати їх назад. Але не хочу вам сказати, шо лиш того, шо я виросла з тою думкою, я гадала, шо вона правильна, — я не така поблажлива до себе. Я знала, шо як чоловік розмахує руками перед жінкою, то ніяка не покара… але всьо одно дозволяла Джо робити то зі мною багато років. Певно, я була засильно змучена від догляду за хатою, порядками в літників, вихованням дітей і залагодженням дурощів Джо, шо він влаштовував із сусідами, шоби ше про то думати.

Шлюб із Джо… ой, курча ляґа! А шо, хіба в когось шлюб якийсь інакший? Може, вони всі різні, але нема ні одного, шо такий, який він є на вигляд. Шо другі люди видять із життя в шлюбі і шо там діється всередині, то ше більше, ніж родина — кумового наймита дитина. Іноді то страх, а іноді весело, але зазвичай то як усі інші частини життя — і то, і друге одночасно.

Думають люди, шо Джо був алкоголіком, який мене бив, — і, певно, й дітей так само — коли був п’яний. Вони думають, шо він із тим зайшов уже задалеко й через то врізав дуба. То є правда, шо Джо пив і деколи їздив на наради Анонімних алкоголіків у Джонспорті, але він був не більший алкоголік, ніж я. Він упивався раз на чотири-п’ять місяців, здебільш із ханигами, як ото Рік Тібодо чи Стіві Брукс — оті хлопи дійсно були алкоголіками, — але потому лишався того ровера, хіба міг хряпнути одну-дві шклянки, як приходив пізно. Не більше, того шо як у нього була плящина чогось доброго, він любив то розтягнути. Щирі алкоголіки, яких я знала за своє життя, то ні один не хтів розтягувати пляшку хоч чогось — чи то там «Джим Бім», чи то «Олд Дюк», чи навіть фризури — антифризу, профільтрованого через ватну прокладку. Правдивого пияку цікавлять лиш дві речі: як прикінчити то, шо в тебе в руці, і як знайти більше, шо в тебе ше нема.

Нє, алкоголіком він не був, але йому було однаково до того, шо люди думали, ніби він такий. То йому помагало знаходити роботу, тим паче літом. Мабуть, то, шо люди думають про Анонімних алкоголіків, за роки помінялося, — знаю, шо зара’ про то говорять частіше набагато, ніж колись, — але шо не помінялося, так то, як люди пробують помагати комусь, хто вже й сам помагає собі. Джо один цілий рік не пив, — або хоч не говорив про то, якшо пив, — і в Джонспорті для нього зробили баль. Дали йому торт і медальйон, так. То як він пішов на роботу до одного літника, перше, шо він там сказав, так то, шо він алкоголік у зав’язці.

— Якшо ви через то не схочете мене брати на роботу, я ніяких образ тримати не буду, — сказав він, — але мав про то вам сказати. Я вже більше ніж рік ходжу на зустрічі Анонімних, і там нам кажуть, шо ми не можемо бути тверезими, якшо ми нечесні.

А далі діставав свою золоту медаль за рік без випивки і їм показував, і весь той час виглядав як останній упосліджений. Певно, один-двоє з них мало не сплакалися, як Джо повідав їм про то, як день за днем старався, не спішив, відпускав і дав Богові вирішувати, коли проймало його бажання випити… а воно його проймало кожні хвилин п’ятнадцять, як його послухати. Вони бігли, аж шпорталися, так хтіли брати його на роботу, і ше й здебільш платили на пів доляра-доляр більше, ніж планували. Можна було подумати, шо після Дня праці такий номер вже не проходив, але навіть тут, на острові, де люди його щодень виділи й мали би знати ліпше, усьо йшло як по маслу.

По правді, здебільш, як Джо мене бив, то був тверезий як скло. Як уже він собі лиґав, то на мене зовсім уваги не звертав, ніякої. А далі, у шістдесятім чи шістдесят першім він якось то вечором прийшов із роботи у Чарлі Діспензієрі, був помагав тому човен на воду поставити, і як нахилився, шоби взяти собі колу з холодильника, я ввиділа, як у нього прямо на сраці бриджі тріснули. Я засміялася. Не могла стриматися. Він ніц не сказав, але як вернувся до печі, перевірити, як там капуста, — я того вечора варенину робила, як тепер пам’ятаю, — то дістав з ящика для дров кленове поліно і як влупив мене ним по крижах. Боліло, шо страшне. Знаєте, як то, коли хтось по нирках зарядить. Вони стають такими дрібними, такими гарячими й такими тяжкими, шо ніби от-от відірвуться від того, на чім там висять, і просто втонуть, як свинцева дробина у відрі.

Я ледве дошкандибала до столу та й сіла на крісло. Просто звалилася би на підлогу, якби крісло було троха дальше. Так і сиділа там, чекала, доки перестане боліти. Я не то шоби плакала, не хтіла дітей страшити, але сльози по лиці всьо одно текли. Не могла їх стримати. То були сльози від болю, такі, шо не втримаєш.

— Ти, сука, навіть не думай собі колись із мене сміятися, — каже мені Джо. Шпурнув дровиняку, якою вдарив мене, назад у ящик, а далі сів читати «Американ». — Уже би мала бути мудріша, ніж десять літ тому.

Хвилин, певно, зо двадцять минуло, доки я змогла встати з того крісла. Мусіла покликати, шоби Селена збавила вогонь під овочами з м’ясом, хоч до печі мені було чотири кроки.

— Мамо, а ти чого то не зробиш? — спитала вона мене. — Ми з Джої мультики дивилися.

— Я віддихаю, — сказала я їй.

— Та’, — каже Джо із-за газети, — мама так багато язиком таляпала, аж зморилася.

І засміявся. Отого мені було доста. Того його сміху. Тогди я й рішила, шо він мене більше ніколи й пальцем не зачепить, бо інакше заробить добрячу віддяку.

Ми повечеряли, як усе, і потому телевізор подивилися, як усе, я зі старшими дітьми на дивані, а малий Піт у тата на колінах у великім кріслі. Піт там і засопів, майже все там засинав, десь коло пів восьмої, і Джо відніс його в ліжко. За годину я відправила спати Джо-молодшого, а Селена пішла в дев’ятій. Зазвичай я лягала десь коло десятої, а Джо ше сидів, певно, до півночі, то дрімав, то вставав, троха дивився телевізор, троха читав у газеті, шо не вспів із першого разу, і в носі колупався. Того, Френку, видиш, з тобою ше не найгірше, дехто так і не відучується від тої звички, навіть у дорослім віці.

Але того вечора я не пішла спати так, як усе. Замість того я далі собі сиділа коло Джо. Спина вже не так боліла. Боліла, але терпимо для того, шо я намірилася зробити. Може, я через то нервувалася, але якшо так, то не пам’ятаю. Я лиш чекала, доки він закемарить, і нарешті він заклював носом.

Я встала, пішла на кухню і взяла зі столу маленький дзбанок для вершків. Я не йшла на кухню спеціально за тим. Дзбанок там стояв просто того, шо була черга Джо-молодшого прибирати стіл, і він забув покласти його в холодильник. Джо-молодший все шось забував — сховати дзбанок із вершками в холодильник, накрити кришкою масляничку, підгорнути кульок із хлібом, шоби перший кусок за ніч не зачерствів, — і тепер я, як виджу його по телевізії, шо він якісь промови виголошує чи інтерв’ю дає, я про то згадую найбільше… і гадаю собі, шо би подумали демократи, якби знали, шо керівник групи більшості в сенаті Мейну, як йому було одинадцять років, не міг ні разу нормально стіл прибрати. Але я ним горджуся, і навіть не здумайте ніколи мені перечити. Я ним горджуся, навіть попри то, шо він демократ сраний.

Одним словом, він, звісно, примудрився того вечора забути якраз то, шо треба. Дзбанок був маленький, але тяжкий, і в руці лежав якраз так, як треба було. Я підійшла до ящика з дровами й узяла коротку сокирку, шо ми на полиці над ним тримали. Як я вернулась у вітальню, Джо там придрімував. Той дзбанок я стиснула в правій руці, замахнулася і як вмастила ним йому збоку по мордяці. Дзбанок аж на тисячу скалок розлетівся.

А як прудко він усівся, Енді, ти би видів. І ше чули би ви його. Голосно? Господи Боже та Йсусе солодкий! Та так заревів, ніби віл, шо межи штахет пуцаком застряг. Очі вивалив, а рукою притиснув вухо, з якого вже кров текла. На щоці в нього були дрібні краплини звурджених вершків, і в тих хащах збоку на лиці в нього виглядало так, ніби бакенбард.

— Вгадай шо, Джо? — кажу я. — Я вже віддихнула.

Я вчула, як Селена вискакує з ліжка, але не сміла обернутися. Якби обернулася, була би в гімні по вуха — він, як хтів, був спритний, як блискавиця. У лівій руці я тримала сокирку, збоку, де її майже прикривав фартух. І як Джо зачав вставати з крісла, я висунула її та показала йому.

— Джо, якшо не хочеш, шоби оце-во в тебе в голові впинилося, ліпше всядься, — сказала я.

Якусь секунду я думала, шо він усьо одно встане. Якби встав, був би йому каюк, прямо там, бо я не шуткувала. Він також то видів і вріс сракою десь за п’ять дюймів від сидіння.

— Мамо? — покликала Селена з дверей своєї кімнати.

— Лягай спати, рибочко, — кажу я, а очі від Джо ні на мент не відриваю. — У нас із твоїм татом тут троха дебати.

— Всьо добре?

— Аякже, — кажу я. — Шо, нє, Джо?

— Угу, — каже він. — Усьо як має бути.

Я чула, як вона робить пару кроків назад, але не зразу вчула, шоби її двері закрилися, — секунд десять, може, п’ятнадцять, — і того знала, шо вона там стоїть і на нас дивиться. Джо був у тій самій позі, рука на побічниці, а зад­ниця задерта над кріслом. Тогди ми вчули, як двері закрилися, і від того Джо ніби втямив, як по-дурному, певно, виглядає, наполовину сидить, наполовину стоїть, другу руку притиснув до вуха, а по лиці йому вершки течуть.

Він повністю всівся і забрав руку. І рука, і вухо були всі в крові, але рука не розпухала, а вухо ше й як.

— Ну, суко, ти за то ше в мене заробиш, — каже він мені.

— Та ну? — відказала я йому. — Якшо так, то от шо я тобі скажу, Джо Сент-Джордж: всьо, шо ти мені зробиш, то від мене два рази дістанеш.

Він мені либився, ніби не вірив у то, шо чув.

— Ну тогди, певно, прийдеться мені замочити тебе, так?

Майже він встиг то доказати, як я подала йому сокирку. Я була не в собі, як то зробила, але як лиш-но ввиділа, як він тримає її в руці, то знала, шо то єдине, шо я могла зробити.

— Вперед, — кажу я. — Лиш давай із першого разу, аби я не мучилася.

Він глипнув на мене, на сокирку, далі знов на мене. Видіти зачудовання в нього на лиці було би смішно, якби то всьо не було так серйозно.

— А далі, як закінчиш, то обов’язково тої варенини собі загрій і добавки візьми, — сказала я йому. — Жери, доки не тріснеш, бо підеш у каталажку, а там, чула, ніц доброго й домашнього їсти не дають. На початках будеш, напевно, в Белфасті. Певно, і костюм тобі оранжевий видадуть по розміру.

— Мандо, стули пащу свою, — каже він.

Але я не стулила.

— Далі, певно, переведуть у Шоушенк, а там я точно знаю, шо теплого ніц на стіл не дають. І по п’ятницях там у покер із пивом не побавишся з дружками своїми в барі. Я лиш кажу тобі зробити всьо скоро, і шоби діти не виділи тої капари, як докінчиш.

Далі я закрила очі. Я була майже певна, шо він ніц не зробить, але майже певність мало помічна, як стоїть питання життя та смерти. То одно з того, шо мені спало на ум тої ночі. Я стояла із закритими очима, виділа лиш темноту й думала, як воно буде чутися, як та сокирка розрубає мені ніс, губи, зуби. Пам’ятаю, шо думала, шо перед тим, як умерти, точно відчую язиком скалки з дерева, і ше втішилася, шо наточила лезо шойно два чи три дні тому. Якшо він мене вже мав убити, то не тупою сокиркою.

Стояла там я ніби років із десять. А далі він сказав, якось так мужикувато та досадливо:

— Будеш іти спати чи далі будеш стояла, як та Гелен Келлер[10], якій траханина наснилася?

Я розкрила очі і ввиділа, шо сокирку він поклав під крісло — було видно, як з-під волана крайчик ручки стирчить. Газета лежала в нього на ногах, як палатка. Він нагнувся та струсив її, — пробував вестися так, ніби ніц того не сталося, зовсім, — але по щоці йому текла кров із вуха, а руки тряслися якраз так, шоби сторінки газети легенько шурхотали. Він ше лишив червоні відбитки пальців на сторінках, і я рішила всьо то спалити до дідькової матері перед тим, як він спати піде, аби діти не ввиділи та не гадали, шо сталося.

— Нічнушку я вдягну скоро, але перше нам треба з цим розібратися, Джо.

Він підіймає очі й через зуби цідить мені:

— Ти, Долорес, так сильно не борзій. Бо то може дуже погано кінчитися. Мене ліпше не зачіпати.

— Я не зачіпаю, — кажу я. — Лиш хочу сказати, шо вже то скінчилося, шо ти міг мене вдарити. Якшо зробиш так ше хоч раз, хтось із нас поїде до шпиталю. Або в трупарню.

Він довго-довго дивився на мене, Енді, а я дивилася на нього. Сокирка була не в нього в руці, а під кріслом, але то не важило. Я знала, якшо опущу очі скоріше, як він, потиличники та удари по хребту не скінчаться ніколи. Але нарешті він опустив очі знов на газету та якось буркнув:

— До роботи візьмися, жінко. Рушник принеси мені для голови, як більше ніц не можеш. Вся сорочка в юшці.

То був останній раз, як він мене вдарив. Розумієте, в душі він був сцикун, хоч я ніколи того слова йому не говорила — ні тогди, ні ніколи. Таке зробити — то найрискованіше, шо може бути, мені здається, бо сцикун більше за всьо на світі боїться, шо його розкриють.

Само собою, я знала, шо є в нім острах. Я би не посміла вгатити його по голові тим дзбанком, якби не думала, шо скоріше сама вийду в плюсі. Та й до того я дешо зрозуміла, поки сиділа в кріслі після того, як він мене вдарив, і чекала, доки нирки відпустить: якшо я не постою за себе теперка, то, певно, ніколи вже за себе не постою. Того я так учинила.

Знаєте, розбити дзбанок Джо об голову — то була проста частина. Перше ніж я змогла то зробити, я мусіла раз і назавжди викинути з голови спогад, як тато штовхав маму та як лупив її по литках мокрою парусиною. Забути то було тяжко, бо я страшне як любила їх обох, але кінець кінцем змогла то зробити… напевно, того шо я мусіла то зробити. І я тішуся, шо зробила то, навіть лиш того, шо Селені не прийдеться ніколи згадувати, як її мама сиділа в куті й ревіла з рушником коло лиця. Моя мама приймала, коли тато її частував, але я не збираюся сидіти та їх судити. Може, вона мусіла приймати, а він мусів частувати, бо інакше його би принижали хлопи, з якими він щодень жив і працював. Тогди й часи були інакші — більшість людей і не розуміють, наскілько інакші, — але то не значить, шо я мусіла миритися з Джо просто того, шо мені стало дурості взагалі вискочити за нього заміж. Нема ніякої покари в тім, шо чоловік б’є жінку кулаками чи дровами з ящика, і кінець кінцем я вирішила, шо не буду таке дозволяти ні таким, як Джо Сент-Джордж, ні якомусь другому хлопові.

Були випадки, шо він піднімав на мене руку, але потому думав і спинявся. Деколи, як рука вже була вгорі, хтіла вдарити, але не дуже замірялася бити, я в нього в очах виділа, шо він згадував той дзбанок… а може, і сокирку. А далі вдавав, ніби підняв руку лиш шоби голову почухати чи витерти чоло. То був урок, який він вивчив із першого разу. Може, єдиний такий урок.

Дешо інше вилізло того вечора, як він вдарив мене поліном, а я його дзбанком. Мені не хочеться то розказувати, — я з тих старомодних, шо думають, то, шо діється в людей у постелі, має там і лишатися, — але, відай, ліпше розповісти, бо то, напевне, частково грає роль у тім, як усьо вийшло.

Хоч ми були пошлюблені й жили разом під одним дахом наступні два роки, — а може, й майже три, я вже не па­м’ятаю добре, правда, — він пробував виконати свій шлюбний обов’язок зі мною після того лише пару раз. Він…

Шо, Енді?

Ну само собою, я хочу сказати, шо він був імпотент! А про шо би ше я могла говорити, шлюбний обов’язок мої труси вбирати, якби йому таке припекло? Я йому ніколи не відказувала. Він просто втратив до того спосібність. Він не був із тих, шо хочуть щоночі, навіть на початках, та й не затягував він той процес — майже всьо то було трах-бам, на добраніч, мадам. Та й усьо одно, йому вистачало інтересу, шоби раз чи два на тиждень вилазити наверх… до того часу, як я його тим дзбанком вдарила.

Якоюсь мірою то і випивка повпливала — він став пити набагато більше в ті останні роки, — але не думаю, шо то була єдина причина. Пам’ятаю, як він одної ночі скочувався з мене хвилин через двадцять марного тужіння та хекання, а його болтик так і висів собі, м’який, як макаронина. Не знаю, скілько то тогди минуло часу від вечора, про який я вам оповіла, але знаю, шо то точно було після, бо пам’я­таю, як лежала, нирки в мене боліли, і я думала, шо скоро встану та й піду троха аспірину прийму від них.

— На, маєш, — каже він мені, чуть не плаче. — Ти, певно, тішишся, Долорес. Тішишся?

Я ніц не сказала. Деколи буває так, шо, шо би жінка чоловікові не сказала, всьо буде зле.

— Тішишся? — далі каже він. — Тішишся, Долорес, га?

Я всьо одно ніц не сказала, лиш лежала та й дивилася на стелю і слухала вітер надворі. Тої ночі він дув зі сходу, і я чула в нім океан. Все любила той звук. Він мене заспокоює.

Він обернувся, і я вчула його пивне дихання собі в лице, тухле й кисле.

— Виключати світло раніше помагало, — каже він, — а тепер уже нє. Я твою погану морду навіть у темноті виджу. — Він потягнувся рукою, стиснув мені цицьку і потряс нею. — А це-во, — каже він. — Розбовтана та плоска, як оладок. А пизда твоя — то ше гірше. Тобі, блядь, ше навіть тридцять п’ять не стукнуло, а тебе їбати — то саме, шо в калюжу тикати.

Я думала сказати: «Якшо в мене там калюжа, то ти би міг і без стояка запхати, Джо, і шо, легше тобі від того стало?» — але тримала рот на замку. Патриція Клейборн дурних не ростила, я вже вам казала.

Ми ше троха були тихо. Я вже була вирішила, шо він досить мені погані наговорив, шоб нарешті заснути, і вже думала вийти собі по аспірин, як він знов забалакав… і того разу, я майже певна, він дійсно плакав.

— Ліпше би ніколи твоєї морди не видів, — каже він, а далі: — Чого просто не взяла ту сокирку срану та й не відсікла її собі, Долорес? Мені би то однаково виглядало.

Того видите, не я одна думала, шо як вдарила його тим дзбаном з вершками, — і як я сказала, шо тепер в хаті дешо поміняється, — то й з’явилася та проблема. Але я всьо одно ніц не сказала, лиш чекала, шоби знати, чи він засне, чи знов схоче на мене руками розмахувати. Він лежав коло мене голий, і я точно знала місце, куда кинуся, якби він попробував. Скоро почула, як він хропе. Не знаю, чи був то останній час, як він попробував бути зі мною як чоловік, але якшо нє, то десь майже останній.

Ніхто з його дружків сном-духом про ті речі не чув, ясне діло. Він же не розталяпував би про то, як жінка йому дзбанком до безпам’ятства врізала, і тепер його когутик навіть гребінь не показує, еге? Такий, як він, точно нє! Того коли інші хвасталися, як обходяться зі своїми жінками, то і він за компанію розказував, як дав мені по чолі за то, шо я язиком сильно дражнила його або купила собі в Джонспорті сукенку, але не спитала його перед тим, чи можна так тратити гроші зі слоїка.