Дракони, вперед!

1. Ботанік

Один хлопчик (звали його Михась) дуже любив рослини. Не собак, не котів, не хом’ячків, не папужок і навіть не акваріумних рибок, а саме рослини. Як на хлопця — трохи дивне захоплення, бо зазвичай лише дівчата панькаються з усілякими квіточками. Міг би грати в футбол чи відвідувати секцію карате… Але рослини?

Ні, взагалі Михась був не проти поганяти з хлопцями м’яча, покататися на скейті чи посидіти перед монітором, але рослини — це зовсім інше.

А почалося все ось із чого.

Якось взимку під час прибирання Михась знайшов за холодильником стару порепану цибулину і вже хотів було жбурнути її в смітник. Однак дідусь порадив покласти її у склянку з водою.

— Та з неї нічого не проросте — вона ж суха! — обурився хлопчик.

— То, може, поб’ємося об заклад? Я кажу, що проросте, — хитро усміхнувся дідусь.

— А я кажу — ні.

Михась програв, бо вже за три дні на сухій порепаній цибулині проклюнулися тоненькі зелені пір’їнки. За вікном лежав сніг, з даху звисали довжелезні бурульки, а в хлопця з’явилася його власна маленька весна. Звісно, не така вже й дивина проростити цибулину, але Михась уперше спостерігав за народженням живої пір’їнки, бо тепер це була не просто зелена цибулина, а його особлива зелена цибулина.

Щоранку він ретельно вимірював паросток лінійкою — на скільки сантиметрів він подовшав. Та якось сталося лихо: мама зрізала зелені пір’їнки й покришила в тарілку з борщем. На вигляд було дуже гарно і пахло смачно-пресмачно. Проте Михась страшенно обурився, відмовився від обіду і цілий вечір просидів у своїй кімнаті на самоті.

З мамою він помирився лише наступного дня, коли вона принесла йому справжній горщик зі справжньою землею. Вони разом посіяли справжнє насіння, і мама пояснила, як про нього дбати.

Невдовзі його кімната почала нагадувати джунґлі. Звідусіль з кількох горщиків тяглися стебла, всюди зеленіло листя, розпускалися пуп’янки.

Тепер усі в їхній родині точно знали, що саме подарувати Михасеві на день народження — звісно ж, якусь рослину.

Михасеві подобалося спостерігати, як із землі спочатку обережно вигулькують маленькі живі зелені цвяшки, потім довшають, розгортають листя, витягують стебла, а деякі з них навіть квітнуть.

Тепер хлопець не міг пройти повз будь-який цікавий пагін, і де тільки міг, добував насіння, викопував і пересаджував паростки. Проте особливо його приваблювали рідкісні рослини.

Премудрі латинські назви лунали для нього неначе найкраща музика.

«От якби мені пощастило здобути вельвічію дволисту, яка тисячу років росте в пустелі без води, або пухирчасту альдрованду з джунґлів Амазонки, листя якої нагадує колесо водяного млина, або орхідею-привид, що росте в темряві! Або, може, хтось подарує мені на день народження японський бансай?» — мріяв Михась.

Батьки не завжди схвально ставилися до Михасевого захоплення. Іноді хтось із них радив йому позбутися якогось особливо страхітливого екземпляра. Однак їхній син ніколи не погоджувався розлучитися з жодним із своїх зелених вихованців і цілими днями лікував, поливав і підгодовував їх добривами. Хлопець навіть розмовляв зі своїм садом, коли його ніхто не чув.

Чи ж треба дивуватися, що цей несамовитий садівник ще в першому класі вирішив стати Ботаніком. У школі до нього міцно пристало це прізвисько. Хтось, можливо б, образився, бо так зазвичай дражнять зубрил, але Михасеві навіть подобалося, коли його називали Ботаніком. Для нього це означало одне — знавець рослин.

Того літа Михась разом з батьками та маленьким братиком Костиком відпочивав у Ялті. З першого дня хлопець переконував батьків, що йому неодмінно треба відвідати знамениту колекцію Нікітського ботанічного саду, бо він ціле життя мріяв на власні очі побачити ті рідкісні рослини.

Власне, мама й тато були не проти, однак чомусь не складалося. У батьків були власні плани, та ще й братик Котька весь час вередував, бо в нього різалися зуби (малому щойно виповнився рік).

Ботанік терпляче чекав, але термін батьківської відпустки невідворотно танув. Скидалося на те, що Михасеві так і не пощастить відвідати славнозвісний ботанічний сад.

Передостаннього дня, коли майже не залишилося надії, хлопець зважився на відчайдушний крок — повідомив, що вирушає в Нікіту[1] сам. Лише тоді батьки посадили Котьку у візочок і всією родиною вирушили на омріяну Михасеву екскурсію.

Він був майже щасливий. Майже, бо все псував молодший братик. Цілісіньку минулу ніч малий не давав батькам заплющити очей, а тепер час від часу жалісно пхинькав і завзято гриз своє зубне кільце.

Втомлені батьки були готові на що завгодно, аби лиш їхнє чадо трохи вгамувалося. Тому величезним Нікітським садом родина Вербицьких пересувалася за помахом маленького пухкого пальчика. Через це надто вже побіжно проминули вони колекцію кактусів і басейн з величезним колоподібним листям вікторії реґії[2]…

І тут Михась раптом побачив диво-рослину — суничник дрібноплідний[3], яку іноді ще жартома називають безсоромницею, бо те загадкове дерево часом скидає свою зеленкувату кору і стоїть з голим стовбуром. Хлопець, звісно, намірився підійти до тієї дивовижі, але Котьчин пальчик тицьнув у напрямку бамбукового гаю, тож батьки слухняно покотили візочка туди.

І тут майбутній ботанік не на жарт затявся і повідомив, що далі вивчатиме колекцію Нікітського саду самостійно. Мама була проти, однак тато визнав, що Михась уже достатньо дорослий і запропонував зустрітися о третій біля виходу. Вони навіть звірили годинники.

Нарешті хлопець отримав можливість спокійно досліджувати свої улюблені рослини!

Михась хутко рушив доріжкою повз рідкісні квіти й дерева, проте на рослини не дивився й пояснювальних табличок не читав. Думки його були зовсім про інше, а саме: «Навіщо людині молодші брати? Може, немовлят варто ізолювати від нормальних людей аж до тих пір, поки в них виростуть всі необхідні зуби? І чи потрібен батькам старший син, якщо всю свою увагу вони віддають молодшому?».

2. Дослідна ділянка № 77

Суничник дрібноплідний вигинав свій витончений стовбур, гліцинія вабила духмяними бузковими гронами на гнучких ліанах, однак Михась, нічого не помічав, заглиблюючись у нетрі парку. У його серці вирувала образа, і хлопець зовсім не звертав уваги, куди його несуть ноги. Він бездумно завернув у першу-ліпшу хвіртку, що трапилася на шляху. Шкода, що не помітив табличку при вході.

А там було сказано:

Невідомо, хто й чому саме в цей день залишив хвіртку незамкнену на жоден замок (а замків було аж сім!). І ось Михась уже чимчикував піщаною доріжкою, не помічаючи, що всі довколишні рослини були напрочуд ретельно обгороджені.

Зненацька до Михасевої кросівки втрапив камінець. Хлопчик нахилився, щоб його витрусити, — і тут зовсім поруч пролунав ніжний голосок:

— Зірви мене! Будь ласка, зірви!

Хлопець озирнувся. Навкруги нікого не було — самі рослини.

— Я тут, біля твого коліна, — озвався лагідний голосок.

Михась глянув униз і побачив, що крізь щільні сріблясті ґрати проросла маленька червона квіточка. Вона була така яскрава, аж сліпила очі.

— Нарешті ти мене побачив! — зрадів голосок.

Лише тепер хлопчик зауважив: вимовляючи слова, пелюстки квіточки ворушилися, наче людські вуста.

«Ти ба, виявляється, он які рослини бувають…» — здивувався Михась.

— Не вагайся, зривай швидше! Гарнішої за мене квітки нема в цілому світі! — гарячково зашепотіла квіточка і пелюстки її склалися в привітну усмішку.

Хлопчик уже й руку простяг, щоб виконати прохання говіркої рослини, аж раптом побачив на ґратах табличку із застереженням:

Поряд у маленькій скриньці за склом виднілася велика червона кнопка із написом «ALARM!»[5].

Це ж треба — червоненька квіточка! Михась раптом згадав ту давню казку про чоловіка, який необачно зірвав червоненьку квіточку і миттю опинився в пазурах жахливого чудовиська. А згодом змушений був віддати йому найдорожче — рідну доньку.

Червоненька квіточка — казку про цю капосну квіточку майже двісті років тому розповіла маленькому Сергійку Аксакову ключниця Пелагія. Згодом він виріс, став письменником і записав ту казку для нас, щоб ми собі запам’ятали: не варто зривати незнайомі рослини, щоб не втрапити бува у велику халепу.

«Еге, оце я мало не вляпався», — збагнув хлопчик.

— Пробачте, але я захисник рослин і вважаю, що квіти не можна зривати, — обережно мовив він.

Квіточка спалахнула і, зойкнувши: «Ой, яка дурня!», зникла за ґратами. За парканом щось грізно заревло, а потім стишилося.

«Як цікаво! Невже це та сама квітка? Але ж казки — вигадки для малюків. Чи, може… не зовсім вигадки?» — міркував Михась. Він заходився зазирати за щільні ґрати, але не побачив там нічого, крім великої купи бурого хутра в кутку.

Усе це трохи збивало з пантелику. Хлопчик спробував пригадати, чи не траплялося йому читати про подібні рослини в ботанічних довідниках? Проте нічого такого на думку не спало.

Тоді Михась нарешті роззирнувся. Дерева і квіти були оточені міцними ґратами й високими парканами з гострими залізними шпичаками.

За сусіднім парканом росла невеличка яблунька. Її яблука були незвичні на вигляд — вони яскраво золотіли на сонці, неначе кулі на новорічній ялинці. Коли хлопець наблизився до ґрат, одне яблуко зненацька зірвалося з гілки, прокотилося поміж металеві стрижні огорожі й спинилося біля самих Михасевих ніг.

Пам’ятаючи про підступну квіточку, Михась одразу ж пошукав очима табличку з поясненням:

«Мені тепер 11 років і шість місяців, — підрахував Михась, — якщо разок вкушу, то стану молодшим за Котьку аж на півроку! Може, вкусити? Тоді батьки покинуть панькатися з братиком і більше уваги приділятимуть мені…» Він потримав яблуко в руці, трохи подумав і вирішив не кусати, адже доведеться починати все з самого початку: знову вчитися ходити, говорити, відвідувати дитячий садок… Та й зуби різатимуться.

Хлопець поклав яблуко на доріжку і відійшов, але все ніяк не міг відірвати від нього очей. Воно блискотіло, розкидаючи на всі боки ясні лелітки.

Аж тут до золотого плоду, тягнучи за собою скарлючену лапу, зненацька наблизився крук. Старий-старезний, аж сивий, кульгавий, одне око затягнуте мутною плівкою більма. Птах важко дошкандибав до золотого плоду, уважно оглянув його здоровим оком і почав жадібно дзьобати.

Зміни відбулися миттєво. Його скарлючена лапа раптом розпрямилася, тьмяним запилюженим пір’ям пробігли оксамитово-чорні, з синім полиском, хвилі, сліпе око проясніло і гостро зблиснуло. Молодий крук вдоволено змахнув крильми і жваво кудись подався.

Зачудований Михась повернувся і сховав подзьобане яблуко в кишеню.

«Віддам дідусеві, — вирішив хлопчик, — у нього коліно ниє на дощ і з серцем останнім часом щось не дуже».

Дивне місце, чудернацькі рослини… Майбутньому ботаніку страшенно закортіло дізнатися, що ще росте там, за найближчим парканом.

А там стирчав зовсім непоказний сірий кущик, вкритий великими бляклими пуп’янками. З вигляду рослина здавалася кволою і нежиттєздатною. Однак щойно Михась торкнувся огорожі, як тьмяні пуп’янки розкрилися і звідти виринула ціла зграя крихітних істот з прозорими крильцями.

Тоненько зазвучали маленькі волинки, флейти та лютні, і летючі музики почали хвацько витанцьовувати в повітрі навколо хлопця. Хоч музика була й не дуже голосна, проте така запальна, що Михасеві страшенно закортіло затанцювати разом з тими крихітками. Його руки й ноги просто самі собою почали смикатися в такт мелодії. А веселі музики дзвінко реготали, лоскотали Михася, плуталися у волоссі й старанно затуляли йому очі, щоб він не побачив напису на табличці біля того кволого куща.

Проте хлопець, на щастя, таки встиг прочитати:

Ельфовик ірландський (ст. 17) — у Європі розповідають безліч казок про ельфів — крихітних істот, які начебто мешкають всередині квітів. Проте останні досліди виявили, що крихітні музики здатні співіснувати лише з цим непоказним і рідкісним кущем. Боюся, що його не відшукати навіть у Червоній книзі. Мабуть, тому дехто вважає, що кельтський кущ перевівся, а дехто — що він взагалі ніколи не існував.

— Я не танцюю! Я не танцюю! Я не танцюю! — квапливо загукав Михась, відмахуючись від настирливої зграйки. І розчаровані ельфи мусили полишити його й повернутися у свої пуп’янки.

— Ой, тут не знудишся, — сердито промурмотів хлопчик, струшуючи із себе квітковий пилок.

Довелося трохи затриматись, щоб поправити одяг, бо всі ґудзики виявилися застебнуті не в ту петельку, шнурки обох кросівок були міцно зв’язані між собою, а волосся — заплетене в безліч дрібнесеньких косичок.

Сусідкою летючих танцюристів була старезна верба, що мала років з триста, не менше, бо була дуже товста і щільно вкрита сивим мохом.

Михась обережно підійшов до огорожі й уважно прочитав пояснення:

Тут було прилаштовано таку саму кнопку тривоги, як і біля ділянки, де росла червоненька квіточка.

«Верба яра… Верба яра… Хіба є така казка?» — почухав голову хлопець. А тоді згадав — колись про щось подібне[6] йому розповідала бабуся. Там наче йшлося про дівчину, яку люта мачуха змушувала прясти всяку-всячину. І ту бідну дівчину виручала яра верба — з неї виринали добрі зелені прялі й допомагали усе вчасно спрясти.

Здається, там ще була така коротенька пісенька:

Михась проказав це пошепки, майже нечутно, та цього було достатньо, щоб у грубезному стовбурі зі страшним скреготом відчинилися дверцята і звідти вистрибнули дівчата з прялками в руках. Вони були гарні, але надто вже зелені: зелене волосся, зелена шкіра, зелені очі, і навіть їхні пишні сукні були зелені-зелені.

Дівчата одразу ж розсілися по гілках старої верби, неначе якісь чудернацькі птахи, й заходилися хутко прясти. Михась занепокоєно споглядав, як уся огорожа швидко затягується тонким зеленим павутинням.

— Дякую, дякую! Мені вже досить, — чемно звернувся він до зелених красунь.

Проте прялі не звертали на нього уваги і продовжували прясти з шаленою швидкістю. їхні веретенця кружляли в зелених пальцях і дзижчали, неначе зграя розлючених ос.

— Будь ласка! — зойкнув переляканий хлопець. — Будь ласочка, не треба більше прясти! Я вас прошу, не треба!

Але вони пряли й пряли.

— Та припиніть нарешті!!! — вигукнув щосили Михась, але веретенця зелених пряль крутилися дедалі швидше, дзижчання ставало дедалі тоншим і нестерпнішим.

Нитки потяглися за огорожу й почали хутко заповнювати собою усе навкруг. Хлопчик із жахом збагнув, що ці божевільні прялі здатні заткати своїми зеленими нитками увесь Нікітський сад, а може, й увесь Крим, і навіть цілий світ.

Тоді Михась таки наважився, розсунув зелене павутиння, розбив камінцем скло, натиснув на червону кнопку з написом «ALARM!» і кинувся навтьоки.

Позаду дико завила сирена.

3. Насіння драконячого дерева

Хлопець мчав, куди бачать очі, щоб тільки подалі від цього пронизливого виття. У голові стукотіла одна думка: «Що мені буде, коли дізнаються? Адже саме я викликав тих шалених пряль?!».

Отак він мчав і мчав поміж огорожами, за якими миготіли дивні, небачені дерева та квіти, заглиблюючись у нетрі таємничої дослідної ділянки № 77.

Певно, Михась зопалу проминув безліч чарівних рослин, а коли оговтався, то опинився в глухому куті, майже носом торкаючись таблички:

Драконяче дерево (ст. 21) — абсолютно справжнє дерево, яке росте переважно в тропіках Африки та Індії. Є така індійська легенда. Жив колись один лютий і хижий дракон, що понад усе любив полювати на слонів. І ось нарешті знайшовся один могутній слон, який переміг того слоноїда і розтоптав його на млинець. І ось саме з того місця, де лишилися рештки хижого чудовиська, й виросло драконяче дерево. (Ось тільки не варто шукати на його гілках блакитних груш.)

Ґрати довкола цієї рослини були потрійні з довгими гострими шпичаками, спрямованими всередину вольєра. А зовні на огорожі було прилаштовано чотири вогнегасники і три скриньки з червоними кнопками «ALARM!». Поряд — ящик з піском та всіляке протипожежне знаряддя.

Михась обережно зазирнув за потрійні ґрати. Незважаючи на грізне застереження, рослина здавалася радше кумедною, аніж загрозливою. Драконяче дерево хоч і було здоровезне, але якесь ніби іграшкове, ніби мала дитина невміло зліпила його з пластиліну. Із землі стирчала недоладна штукенція, схожа на величезну парасолю.

Михась саме розглядав протипожежне знаряддя, і тут йому раптом здалося, що просто на стовбурі відкрилося яскраве блискуче око й цікаво зиркнуло на нього. Він квапливо глянув на дерево, однак ніякого ока там не було.

Тоді Михась почав вдавати, ніби старанно вивчає червону кнопку тривоги, і бічним зором ясно побачив, як на стовбурі перекліпуються вже аж три ока. Зненацька одна з гілок здригнулася, щось перелетіло через огорожу й до ніг хлопця ляпнулося щось схоже на велику блакитну напівпрозору грушу.

«Знову якийсь підозрілий овоч. Але цього разу не яблуко, а груша», — подумав хлопчик.

Про всяк випадок він ще раз уважно прочитав табличку із застереженням і переконався, що там нічого не пишуть про груші. Отже, небезпеки немає. Михась нахилився і підняв плід. У ніздрі одразу вдарили незвичні, але дуже смачні пахощі — так пахнуть солодкі різдвяні пироги.

І тут він раптово відчув нестерпний голод. Михасів шлунок відчайдушно вимагав: «З’їж це негайно!». Проте розум наказував: «Негайно викинь цей підозрілий плід!».

Спантеличений хлопець не знав, на що зважитись. Він стояв і дивився, як крізь тонку напівпрозору шкірку груші спокусливо просвічує соковита блакить.

Нарешті зібрався з духом і сам собі наказав: «Зараз я покладу цю смакоту в ящик з піском і піду далі». Тоді нахилився, щоб ще раз відчути той неперевершений запах, і сам не помітив, як його зуби вп’ялися в соковиту м’якоть. Раз, два, три — і груші не стало. В його руці лишилася тільки синя кісточка — доволі велика, як голубине яйце — кругленька і з гострим носиком.

Юний ботанік був приголомшений власною нерозважливістю. Деякий час схвильовано прислухався до себе — може, він зараз помре від отруєння? Адже це плід драконячого дерева. Але ніяких змін Михась не відчув.

«На що ж це було схоже? — міркував він. — На абрикосово-персиково-ананасне морозиво? Чи, може, на лимонно-шоколадний торт?.. А це насіння я обов’язково посаджу і колись, можливо, уся наша родина буде харчуватися такими делікатесами».

І Михась надійно заховав у найглибшу кишеню насінину драконячого дерева.

4. Жовтогарячі господарі

Аж тут Ботанік згадав про батьків і квапливо поглянув на годинника.

От прикрість — він уже запізнився аж на десять хвилин! Знову тато дорікатиме йому за безвідповідальність.

Та щойно Михась намірився бігти, як його заскочили двоє дядьків. їхній вигляд налякав би кого завгодно, адже вдягнені вони були майже як якісь астронавти: у жовтогарячі скафандри. їхні обличчя ховалися за тонованим склом шоломів.

— Хлопче, ти тут давно? — штучним, спотвореним мікрофоном голосом звернувся до нього один з жовтогарячих дядьків.

— Та не дуже, — знизав плечима Михась.

— Ти мусиш докладно розповісти, до яких саме рослин підходив, — озвався другий.

— Відпустіть мене, будь ласка! На мене батьки чекають! — попрохав хлопчик, однак жовтогарячі міцно тримали його за обидві руки.

— Ти тут до чогось торкався? З кимось розмовляв? Щось їв? Може, дещо знайшов?

— Та нічого я не бачив і не їв, — збрехав Михась. — А знайшов тільки оце. — І він простяг дядькам золоте молодильне яблуко. — Та воно, мабуть, погане, бо ось бачите — геть подзьобане.

Один із жовтогарячих обережно узяв яблуко, поклав його в металевий контейнер, що звисав на ремінці з його плеча, і міцно замкнув важку накривку.

— Ще щось було? — підозріло спитав другий.

Михась промовчав про сховану в кишені грушеву кісточку, бо тоді довелося б визнати, що він справді щось з’їв, і його затримали б на ще довший час, а батьки, мабуть, і так вже хвилюються. Тому хлопець лише заперечливо похитав головою.

— Тепер ми тебе доправимо у медичний блок на огляд і санобробку, — повідомив жовтогарячий дядько.

— Але мама з татом…

— Де ти кажеш на тебе чекають батьки? — поцікавився другий жовтогарячий дядько.

— Біля виходу.

Той щось нерозбірливо пробурмотів у свій мікрофон.

Жовтогарячі вивели хлопця з дослідної ділянки № 77 зовсім іншим шляхом — якимись ретельно огородженими залізними доріжками та містками. З них набагато зручніше було роздивлятися ті дивовижні рослини. Найбільше Михасеві запам’яталося дерево, на якому замість листя росли золоті монети, та кущ, що кліпав безліччю людських зелених очей («стоокий аґрус», як пояснив один із жовтогарячих провідників).

Вони вийшли тією ж хвірткою із застереженням про небезпеку третього рівня і ретельно зачинили її на всі сім замків.

Медичний блок був у невеличкому білому будиночку неподалік від входу. Там, біля ґанку, у супроводі охоронця вже стояли Михасеві батьки. Мама витирала заплакані очі, брови тата були грізно насуплені, а Котька безтурботно спав у візочку.

Хлопчик миттю вивернувся з рук жовтогарячих провідників, помчав до батьків, обійняв маму і непомітно засунув кісточку драконячого дерева в Котьчин візочок, під подушку.

Жовтогарячі дядьки пообіцяли батькам, що Михась швидко повернеться, і повели його в білий будинок. Там хлопця оглянув лікар, потім його змусили старанно помитися під душем, а тоді ще й ретельно чимось обробили одяг: «щоб випадково не причепилася якась зайва спора», — пояснили дядьки.

Коли ті двоє нарешті скинули свої жовтогарячі скафандри, то виявилося, що то не дядьки, а молоді привітні хлопці. Звали їх Олекса та Мурат. Вони пояснили, що навчаються в аспірантурі Інституту Експериментальних Досліджень Фольклорної Флори та Фауни.

Довідавшись про Михасеве захоплення рослинним світом, вони одразу почали називати хлопця «колегою» і навіть показали йому кілька досить цікавих, але звичайних рослин. Наостанок аспіранти повідомили хлопцеві номер телефону свого дослідного інституту.

— Можеш навіть не записувати, бо наш номер дуже легко запам’ятовується: 075 755 75 75. Запам’ятав? Якщо помітиш щось підозріло-дивне — телефонуй, допоможемо.

— Хтозна, може, ми чогось не помітили, — зауважив Олекса.

— Тут часом трапляються надзвичайно хитрющі екземпляри, — підморгнув Мурат.

Був уже пізній вечір, коли родина Вербицьких повернулася до готелю. Батьки заходилися вкладати Котьку спати, проте він саме не на жарт розгулявся, бо проспав усю другу половину дня.

Батьки просто з ніг валилися від втоми, тому радо пристали на пропозицію Михася посидіти з братом, доки малий засне.

Щойно вони поснули, хлопець одразу почав шукати насіння драконячого дерева. Спочатку понишпорив під подушкою у візочку, але там нічого не було. Хлопчик ретельно обшукав увесь візочок, витрусив кожну пелюшку, проте нічого не знайшов.

Невже рідкісне насіння загубилося? Михась був у відчаї.

Тим часом Котька радісно цвірінькав у ліжечку. Підступний зуб нарешті з’явився на світ і перестав його мучити. Малий був у пречудовому гуморі і, щоб випробувати свого нового зубчика, щось завзято гриз.

Страшна думка раптом промайнула в Михасевій голові, і він поспіхом нахилився над ліжечком. Так і є! Синя кісточка була затиснута в пухкенькій ручці, і Котька завзято її гриз!

— Віддай негайно! — попросив хлопчик, — Це не для малих дітей! Ти можеш вдавитися! А може, воно взагалі отруйне?!

Однак братик міцно затис кісточку в міцному кулачку і зовсім не бажав її віддавати. Михасеві довелося силою розігнути цупкі пальчики й забрати небезпечну річ.

Проте малий не збирався так легко розлучитися з новою іграшкою і його ображене «дяй-дяй-дяй!» раптом переросло у жахливий вереск. Батьки миттю попрокидалися й почали перелякано питати, що трапилось? Минуло з півгодини, доки вони нарешті заспокоїли й заколисали Котьку, а Михасеві повідомили, що від нього самі неприємності, що на нього не можна покластися і що більше нікуди вони його з собою не візьмуть.

Клац! — тато вимкнув світло. Юний ботанік натяг край ковдри на голову й тихенько прошепотів:

— Я тебе посаджу у найгарніший горщик. Ти виростеш, і тоді вони зрозуміють…

Вночі Михасеві наснилося драконяче дерево, рясно обвішане стиглими блакитними грушами. Воно росло посеред його кімнати — від підлоги аж до самої стелі.

Зранку родина Вербицьких дісталася до Сімферопольського аеропорту й вилетіла додому в Київ.

Лише в літаку Михась нарешті добре роздивився насінину. Вона була трохи подряпана з одного боку новим Котьчиним зубом, але не надто.

Вдома хлопець спочатку ретельно оглянув свої зелені насадження і переконався, що дідусь доглядав їх добре. Потім узяв найбільший горщик із землею і дбайливо посадив туди синє зернятко драконячого дерева.

5. Воно проростає!

Михась терпляче чекав цілий тиждень, але нічого не відбувалося. Поверхня ґрунту в горщику лишалася рівною і на ній не з’являлося жодних ознак проростання. Ботанік почав здогадуватись, що Котьчин зуб таки пошкодив рідкісне насіння, тому знову і знову сердився на малого братика.

«Хіба це брат? Це лихо якесь, а не брат», — буркотів він, споглядаючи непевні кроки малого.

Хлопець зовсім не тішився, що за минулий тиждень Котька нарешті навчився твердо триматися на ніжках і з гучним тупотінням самостійно пересувався по квартирі. Тепер уникати малюка стало набагато важче, адже Костик дуже любив свого старшого брата і повсякчас намагався виказати свої щирі почуття палкими обіймами. Та оскільки він був ще маленький, то обіймав переважно за ногу. Ходити з Котькою на нозі було дуже незручно, але будь-яка Михасева спроба відірвати малі рученята від своєї ноги закінчувалася гучним ревінням.

Взагалі-то Котька був дуже веселою, допитливою і наполегливою дитиною. Він раз у раз намагався пробратися до Михасевої кімнати, бо, як виявилося, теж захоплювався рослинами і готовий був постійно з ними брататися. Проте його відвідини завдавали такої шкоди Михасевому домашньому саду, що старшому братикові довелося власноруч прикрутити до одвірка гачок і надійно зачиняти двері до своєї кімнати.

Якось уранці, поливаючи свої рослини, Михась ретельно дослідив горщик, де мала проклюнутися насінина драконячого дерева, і остаточно переконався в своїй поразці, бо минув уже майже місяць з того часу, як він уткнув її в ґрунт, проте й досі нічого не проросло.

«Чому ж вона не проростає? Чого їй бракує? Земля найкраща, поливаю щодня. Чого їй ще треба?» — міркував засмучений Ботанік.

Хлопець так перейнявся своєю невдачею, що забув зачинити двері на гачок і, звісно ж, до кімнати одразу завітав Котька. У рученятах малий стискав кухлик з томатним соком, його сяюче личко прикрашали пишні томатні вуса, а по паркету за ним тяглася брунатна доріжка томатних ляпок.

Михась насупився: «Треба його негайно звідси забрати, поки не наробив якоїсь шкоди».

Він акуратно полив останню рослинку і задивився, як по зеленому листю струменять прозорі краплини. Котька, який теж захоплено спостерігав за поливанням, вирішив наслідувати старшого брата. Він потупцяв до найближчого горщика і вилив туди свій томатний сік.

О жах! Це був вазон з насіниною драконячого дерева!

Звісно ж, розлючений старший брат одразу, без церемоній, виніс Котьку зі своєї кімнати. І знову все закінчилося плачем, адже малий зовсім не розумів, за що така немилість. Батьки насилу вгамували Котьку й обурено назвали Михася «черствим егоїстом».

Ображений хлопець вернувся до своєї кімнати в кепському настрої. Проте чомусь найбільше він сердився на кісточку драконячого дерева, яка не виправдала його сподівань.

«Треба її викопати і посадити туди…» — хлопець кинув погляд на безталанний вазон і раптом побачив, що з землі виткнувся маленький міцний паросток.

«Невже його треба поливати соком, а не водою?!» — вражено подумав Михась.

І справді, після другого кухля соку паросток підріс просто на очах і тепер був завбільшки з Котьчин пальчик. Михась крізь лупу уважно оглянув новий паросток і переконався, що такої дивної рослини він ще не бачив: яскраво-синьої, вкритої дрібненькою блискучою лускою.

Насправді, як ви вже, мабуть, здогадалися, Михась зовсім не був черствим егоїстом, тому із вдячності за геніальну підказку подарував Котьці свою стару книжку про Вінні Пуха. Хлопцеві було трохи прикро дивитися, як ще не надто вправні дитячі ручки смикають сторінки його улюбленої книжки. Проте Котя був у захваті і тут-таки навчився вимовляти «пу-у-к!», тицяючи мокрим пальчиком у картинку з плюшевим ведмедиком.

Отже, в родині Вербицьких запанував лад. Михась міг тепер нарешті спокійно, без перешкод вирощувати своє драконяче дерево.

За два тижні синій паросток виріс сантиметрів на двадцять. Він значно потовщав і став доволі опецькуватим як на рослину — завтовшки приблизно з ніжку стола. З одного боку на ньому з’явилася світла пляма, вкрита рудим ластовинням. Михась спочатку гадав, що рослині бракує світла, і повернув її плямою до вікна. Та на ранок виявилось, що пляма знову повернулася в бік кімнати. Згодом маленьке драконяче дерево випустило три пари товстих міцненьких листочків. А тоді з того боку, що був повернутий до світла, почали відростати ще два листки, але чомусь набагато більші за розміром, ніж попередні.

Дивно, але паросток нічим не нагадував те драконяче дерево, яке Михась бачив у Нікітському ботанічному саду. Хлопець сподівався, що коли листя побільшає, то в маленького дерева нарешті з’явиться крона. Однак нові листочки чомусь більше не виростали, а на самому вершечку паростка випнулися дві великі бруньки.

6. Хвостаті похибки та інші нісенітниці

Треба сказати, що після повернення з Криму з Михасем почали відбуватися незбагненні речі.

Спершу досить дивні відкриття хлопець зробив у школі. Він раптом помітив, що на карнизах і шторах класних кімнат мешкає безліч неприємних маленьких створінь. Вони були схожі на лисих кицьок породи «сфінкс», тільки завбільшки з маленьку мишку. Ті істоти мали довгі закручені хвости, а їхні сірі шкурки були вкриті літерами та цифрами. Михась назвав їх «похибки».

Отож ці бридкі створіння весь час чинили всілякі капості. Щойно учень, відповідаючи біля дошки, починав вагатися, похибка легенько стрибала йому на плече і мурмотіла у вухо неправильну відповідь.

Якщо школяр повторював за нею і отримував за це погану оцінку, вдоволена похибка, ласо облизуючись, поверталася на карниз. Мабуть, ці створіння харчувалися поганими оцінками.

На жаль, крім Михася, ніхто не бачив тих шкідників. Хлопець з прикрістю дивився на їхні витівки, але не знав, як цьому зарадити.

Проте не всі нові відкриття були таки неприємні. Ось, наприклад, Михась тепер мав змогу побачити, що насправді означає вислів «блискуча відповідь». Одразу після вдалої відповіді довкола учня раптом вибухав маленький, але неймовірно яскравий феєрверк. Вгору злітали снопи різнобарвних зірочок і крутився іскристий сяючий вир.

До речі, похибки завжди дуже лякалися цього тріумфального блискотіння і миттю ховалися в темні кутки за шафами.

Спочатку здивований Ботанік спробував розповісти про свої дивні відкриття деяким однокласникам і батькам. Але в класі лише сміялися і крутили пальцями біля скроні, а мама подивилася на нього зляканими очима і запропонувала відвідати дитячого психолога. Михась, звісно ж, одразу переконав її, що це був просто жарт.

Однак таких незвичних відкриттів дедалі більшало. Михасеві навіть почало здаватися, ніби кішки, собаки та птахи розмовляють досить зрозумілою мовою. Вулиця зустрічала Михася гомоном дивних розмов.

І навіть вдома не щастило відпочити, бо, до інших див, він почав чути й розуміти мову своїх рослин.

У глибині душі Михась здогадувався, що всі ці таємничі явища якось пов’язані з тим, що він так нерозважливо з’їв той плід з драконячого дерева.

Якось посеред дня у маминому кошику, куди вона складала мотки ниток, шпиці і недоплетені светри, хлопець несподівано угледів крихітного волохатого дідуганчика. Старий затишно влаштувався на м’якій вовні і неспішно ворушив шпицями, продовжуючи мамину роботу.

— Добрий вечір, — розгублено привітався Михась, дивлячись за вправними рухами волохатих рученят.

Дідок гостро кліпнув на нього і не надто привітно буркнув:

— Отже, ти мене бачиш? Так? От чуло моє серце! Доїздилися! І чого ж бо вам вдома не сидиться? А ти, хлопчино, спочатку мав би дізнатися, що то за птиця заморська, перш ніж тягти її до рідної оселі.

По цих словах кошлатий дідуганчик крутнувся, протиснувся між мотками вовни і зник у глибині кошика.

«Дивний старий. Цікаво, що він мав на увазі? Про яку це заморську птицю він патякав? У нас вдома начебто ніяких птахів нема, — розмірковував хлопець. — Проте мені здається, що цей міні-дідуганчик знається на всіх цих незрозумілих речах, що тепер відбуваються довкола мене. Було б добре його розпитати».

Михась кілька разів перебрав нитки в кошику, але нікого так і не знайшов.

Відколи почався новий шкільний рік, вільного часу одразу поменшало. Повернувшись зі школи, Михась намагався якнайшвидше виконати домашні завдання, щоб звільнити вечір для дослідів з рослинами.

У вівторок Михась повернувся зі школи й одразу взявся за уроки, але ніяк не міг зосередитись.

— Пити! О, будь ласочка, хоч ковток води! — благала гортензія[7].

— От зроблю алгебру, тоді… — почав хлопець.

— Я не витримаю… Я зів’яну… — простогнала квітка й безсило звісила листя.

Довелося Михасеві встати й полити скиглійку.

— Ох і хитра ж, — обурилася бегонія, — чому це вона напилася, а ми всі потерпаємо від спраги? В мене он вже земля у горщику порепалася!

— До речі, я — шляхетного походження, тому першою завжди треба поливати мене! — стрепенулася примхлива орхідея.

Щоб уникнути суперечки, хлопець полив і їх. Аж тут рослини загомоніли всі разом:

— Цей безсоромний каланхое[8] намагається підкинути в мій горщик аж сімох своїх дітлахів! — дратувалася герань.

— Відсунь мене подалі. Я все листя сколола об ці колючки алое![9] — скаржилася фіалка.

— Чи не можна хоч трохи розсунути мої гілки? Моїм лимончикам потрібно світло для достигання, — умовляв лимон.

— Мені зимно! Я маю право стояти впритул до вікна, на сонці, бо я тропіканка! — вимагала пальма.

І лише драконяче дерево ніколи нічого не казало.

Нарешті Михась виконав усе, чого бажали його зелені вихованці, і знову взявся за алгебру.

Аж тут двері відчинилися і в кімнату увірвався Котька. Він тицьнув у руки старшому брату велику грушу й зазирнув у вічі відданим поглядом.

Останнім часом між братами Вербицькими панував лад. Зазвичай з немовлям не так просто порозумітися, бо невідомо чого воно хоче і чому плаче. Але Михась тепер розумів свого брата так само, як і голоси рослин. А головне, Котька теж розумів усе, що казав йому старший брат.

Навіть мама почала прибігати по Михася, якщо малий надто вже вередував, і дивувалася, як брати чудово знаходять спільну мову.

— Міха, ді-ді! — вигукнув малюк.

Але старший брат виразно почув: «Михасю, давай глянемо на нього!».

— Добре, — всміхнувся Михась і вони з братиком всілися на підлогу біля горщика з драконячим деревом і втупилися в нього захопленими поглядами.

Це була ще одна причина, чому брати здружилися, адже вони обидва чомусь дуже любили драконяче дерево.

Проте з деревом, на жаль, останнім часом було не все гаразд. Уже кілька днів Михась знову почав непокоїтися за цю незвичну рослину — у тому місці, де стебло витикалося з землі, воно почало якось дивно витончуватись. «Може, воно хворіє?» — стривожено думав хлопчик, споглядаючи, як важкий паросток драконячого дерева хилиться на тоненькому стеблі.

— Любе драконяче дерево, — пошепки попрохав Михась, — ми тобі допоможемо, тільки скажи, чого тобі треба.

Але дерево мовчало і лише похитувалось на своїй надто тендітній стеблині.

Невдовзі мама забрала Котьку і повела гуляти на вулицю, а Михась знову засів за уроки. Подарована Котькою груша залишилася лежати у «драконячім» вазоні.

«Ось докінчу алгебру і з’їм», — вирішив Михась, щоб мати якийсь позитив попереду. Чесно кажучи, він не надто захоплювався алгеброю.

Упоравшись з усіма рівняннями, він закрив зошит, встав, потягся і пішов до вазона, щоб спожити соковитий плід.

Однак на нього чекала прикра несподіванка — на краю горщика лежав лише жалюгідний огризок.

7. Хо! Хо! Хо!

І тут Михась нарешті дещо збагнув. Він знову сів на підлогу і втупився в дивовижне драконяче дерево.

Рослина мала вже сантиметрів сімдесят заввишки. Незвичне деревце щось йому нагадувало. Але що?

Михась замислився: чи випадково останнім часом щоночі йому сниться один і той самий сон? Неначе щось незрозуміле ширяє над головою, обвіваючи гарячим вітерцем, і пахкає, неначе маленький паротяг — хо! хо! хо! хо! хо!

Михась ще раз оглянув синю рослину і здивувався. І як це він раніше не здогадався?! Хіба ж це стеблина? Це ж справжнісінький хвіст устромлено в землю! Оці міцненькі малі листочки — це лапки, світла пляма — пузо, а дві бруньки згори…

— Досить прикидатися, вилазь! — запропонував Михась.

Бруньки миттю кліпнули. Враз розплющилися двоє хитрих карих оченят, а трохи нижче розпливлася вдоволена усмішка. Драконеня висмикнуло хвоста із землі, змахнуло крилами і злинуло в повітря. Адже оті два більші листочки, звісно ж, були крильми.

Маленьке синє чудовисько зробило коло під стелею, зухвало хукнуло: «Хо! хо! хо!» — і з його оранжевої пащеки одна за одною вихопилися три вогняні кульки, пролетіли з півтора метра і згасли.

«Ой лихо, а що, як станеться пожежа?!» — збентежився Михась.

— Ну, ти, не дуже хокай, — сказав він уголос, — бо якщо ти підпалиш мамині фіранки, вона тобі цього не подарує!

Зненацька дракон спікірував і ляпнувся просто хлопцеві на плече, страшенно його налякавши.

Михась замружився й завмер, чекаючи чогось жахливого, але мале чудовисько натомість лизнуло його щоку гарячим шорстким язиком, потерлося об скроню головою і згорнулося клубком, наче кицька.

Хлопець обережно зняв його з плеча, погладив теплу лускату спину і замислився:

«Що скажуть батьки, як побачать у власному домі дракона? Чим годувати таке незвичайне створіння? Де його сховати?»

Дракон потягся й позіхнув на всю свою ясно-оранжеву пащеку з довгими гострими іклами.

— Ну й зубки в тебе, друзяко! — спантеличено пробурмотів Михась. — Цікаво, що вони захочуть гризти?

— Це грушевий підвид. Фруктові дракони належать до вегетаріанців,[10] вони харчуються фруктами та овочами, — неголосно промовив скрипучий старечий голос.

Михась озирнувся і побачив волохатого дідка, що сидів у порожньому горщику з-під драконячого дерева.

Це був той самий волохатий старий, якого хлопчик недавно бачив у маминому кошику.

Дідок грізно дивився на хлопчика з-під кущів сивих брів.

— Ой, як добре, що ви завітали! — зрадів Михась. — Мені давно треба з вами поговорити!

— Я не завітав. Я тут мешкаю. Я опікуюся родиною Вербицьких з 1632 року. Я ваш фамільний домовик Домінус Верба, — похмуро пробуркотів дід. Його колючі очка так і пропікали наскрізь, а гострі кінці довгих сивих вусів сердито рогатилися вгору.

— Ви на мене гніваєтесь?

— Авжеж. Ось ти притяг додому фруктового дракона, а знаєш, як це окошиться на вашій родині?

Хлопчик поглянув на свого вихованця. Дракон наче пустотливе кошеня завзято стрибав по ковдрі, хапаючи лапами пір’їнку. Михась мимоволі замилувався: крилатий ящур нагадував велетенську ялинкову прикрасу — він увесь блискотів і мінився спалахами різних відтінків синього кольору, а його лазурові крильця сяяли золотими плямками.

— Мені здається, що з ним можна домовитись. Він все добре розуміє.

— Звісно, розуміє, адже дракони не дурні. Але чи відомо тобі, якого розміру сягає дорослий фруктовий дракон?

— Якого? — хлопець напружився від поганого передчуття.

— Сорок дев’ять метрів, плюс-мінус двадцять сантиметрів, — колючі очка волохатого дідуганчика тріумфально сяйнули, — а у вас лише двокімнатна квартира тридцять два квадратні метри корисної площі.

Хлопчик замислився.

— А як швидко вони стають дорослі?

— За сім років. Щороку він виростатиме на 1/7 остаточного розміру. Ти ж грамотний, до школи ходиш, от і порахуй, скільки це буде, — старий встав і струсив зі штанців землю.

— Зачекайте, пане Домінусе, — квапливо сказав Михась, — а ви можете пояснити, чому я почав бачити такі дивні речі, як оце… ну, наприклад, вас?

— А що тут дивного? Ти драконячу грушу з’їв? З’їв. Отже, тепер маєш очі й вуха дракона. На відміну від людей дракони мають здатність бачити приховану сутність. Ти тепер лише зовні схожий на хлопця, а насправді ти — дракон, ще й назавжди пов’язаний із цим невихованим ящуром. Ви з ним наче кровні брати. До речі, і твій молодший братик теж, бо ж і він трохи надгриз насіння драконячого дерева. Наламав ти дров, хлопче! Навіть не знаю, що тепер з усім цим робити, — домовик приречено похитав головою і почав злазити з вазона, хапаючись рученятами за виступи візерунка.

— Будь ласка — останнє запитання, — попрохав Михась. — Чому цей дракон зі мною не говорить?

Старий зневажливо скривився.

— Та він просто соромиться, бо ще не навчився добре вимовляти «р».

Дракон обурено підняв голову й прицільно пустив струмінь диму просто в обличчя домовику — «хо!».

Домовик чхнув, крутнувся і зник.

— Привіт! — звернувся до свого вихованця Михась.

— Вітаю! — озвався малий ящур і помахав передніми лапами (їх у нього було аж шість).

— О, це вже розмова! — зрадів Михась. — Тепер тобі треба дати ім’я.

— Хо? — здивувався дракон.

— Гадаю, що тобі найкраще підійде ім’я «Хома». Подобається?

Чудовисько повільно повторило: «Хо-ма», прислухалося й радо закивало головою.

Хома оселився під Михасевим ліжком. Він завжди встигав блискавично пірнути туди, коли хтось заходив до кімнати. Хлопець влаштував йому затишне кубло зі своєї старої куртки. Достатньо було трохи підняти край ковдри й покотити під ліжко яблуко або морквину, щоб за мить почути хруп-хруп-хруп-хруп!

Та вночі Хома вільно ширяв кімнатою. Засинаючи, Михась дивився, як у сутінках мале чудовисько погойдується на люстрі, оповитій різнобарвними димами.

Одного разу хлопець забув зачинити кватирку і дракон випурхнув надвір. Михась страшенно злякався, що більше ніколи його не побачить, але за годину Хома повернувся, до того ж з великим помаранчем у лапах.

Юний вихователь дракона був неймовірно щасливий, що цей недосвідчений літун спромігся знайти дорогу додому, і намагався не думати про те, де він поцупив помаранч.

Та ось про те, як швидко ростиме його вихованець, хлопчик не думати не міг. За порадою Домінуса Верби Михась підрахував і пересвідчився, що чудовисько за рік підростатиме приблизно на сім метрів. Час від часу хлопчик вимірював дракона і за два місяці упевнився, що зріст Хоми сягнув одного метра тридцяти п’яти сантиметрів. Добре, що він хоч умів згортатися в невеличкий клубок, але що буде, коли велетенська рептилія вже не вміщатиметься під ліжком?

Михась утратив сон і апетит, ламаючи голову, що робити з драконом. Віддати в зоопарк? Який зоопарк згодиться тримати дракона такого розміру? А навіть якби й згодився, то хлопчик нізащо не хотів бачити хвостатого веселуна за ґратами.

Просто вигнати його на вулицю? А де ж він перебуде зимові холоди?

Хіба можна вчинити з ним так безжально? Адже чудовисько щиро прихильне до хлопця і цілком йому довіряє. Хоча іноді драконяча прихильність створювала Михасеві додаткові незручності.

Наприклад, виявилося, що дракони висловлюють своє захоплення, складаючи й співаючи урочисті гімни.

Щойно хлопець повертався зі школи і переступав поріг своєї кімнати, Хома висовував голову з-під ліжка і страшним голосом починав горлати, жахливо гаркавлячи і відбиваючи такт хвостом:

Мама сердито запитувала, навіщо він так голосно вмикає приймач і що це за новітня група з’явилася, ще гірша за «Рамштайн»?

Хоча фруктові дракони й вегетаріанці, у Хоми дуже швидко росли зуби, він шалено гриз усе, що трапляло на очі. Під дерев’яне ліжко невдовзі довелося підкладати стоси старих підручників, бо Михасів вихованець схрумав ніжку. Але ще гірше вийшло, коли завзяте чудовисько поцупило з передпокою і згризло татів зимовий чобіт. Довелося татові дістати з антресолі минулорічні стоптані шкарбани, оскільки на нові бракувало грошей.

До того ж хлопцеві дедалі важче було пояснювати мамі, куди зникають з холодильника фрукти і овочі.

— Три кілограми яблук за один день? — дивувалася мама. — Дві великі головки капусти і півтора кілограми моркви? Чотири цибулини? І ти все це з’їв?

— Авжеж. У мене тепер овочевий період, — відчайдушно брехав Михась, однак і сам розумів, що це звучить зовсім непереконливо.

Отже, проблем дедалі більшало.

8. Цуценя?

Того дня Михась повернувся зі школи засмучений, бо в його щоденнику з’явився запис, зміст якого доведеться якось пояснювати татові, і хлопець розумів, що неприємностей не уникнути.

Насправді він не зробив нічого поганого. А сталося ось що: коли найкращого Михасевого друга й сусіда по парті Ігоря Війта викликали відповідати з місця, на його плечі одразу примостилася похибка. Сіра зморшкувата потвора притулилася до вуха й замурмотіла якусь нісенітницю. Хіба міг Михась стерпіти, щоб оте поганюче створіння зашкодило його другові? Тому він простяг руку і вхопив похибку за довжелезного хвоста. Похибка сіпнулася, вирвалася, злетіла на карниз і звідти зловтішно споглядала за тим, що відбувається в класі.

Ніхто, звісно, не зрозумів, що саме зробив Михась, адже похибки невидимі для звичайних людей. Але всі чомусь вирішили, що це якийсь дурнуватий жарт. Учителька розсердилась і написала в щоденнику, що Михась Вербицький погано поводився на уроці. До того ж на нього образився і сам Ігор.

Отже, Михась прийшов додому, жбурнув рюкзак і сердито гукнув Хомі: «Замовкни!», бо той саме висунув синю лускату голову з-під ліжка і загундосив:

Хома ображено зник під ліжком.

— Швидше прибери цю колючу гілку алое, бо вона може мене вколоти! — зойкнула ніжна фіалка.

— Ця розпещена фіалка займає величезний горщик! А як я випадково покладу листок на край її вазона, то вона одразу починає верещати! — обурився алое.

— Панове, в мене велика радість! — загукав лимон, — мої лимончики нарешті почали жовкнути!

— Безсоромний каланхое знову понакидав дітлахів у мій вазон! — зарепетувала герань.

— В кімнаті протяг! Мені зимно! — скрикнула пальма.

— У мене жахлива мігрень через цей гармидер! — манірно пробелькотіла орхідея.

— Пити! О-о-о, будь ласка, несила терпіти, хоч півскляночки! — заскиглила гортензія.

— УСІ ЗАМОВКНІТЬ!!! — розлючено гарикнув Михась, сів за стіл і обхопив голову руками. Він мусив придумати, що сказати татові, бо розповісти правду, на жаль, було неможливо.

До кімнати притупотів Котя з надкушеним яблуком у руці. Хома миттю висунув голову з-під ліжка, понюхав яблуко, хутко висмикнув його з пухкенької ручки, підкинув у повітря і проковтнув. А тоді підставив малому спину. Котька радо видерся на дракона, вхопив його за довгі вуха, і той почав несамовито кружляти й гасати по стінах і по стелі.

Така вже була особливість цього грушевого чудовиська, що він вільно пересувався будь-якою поверхнею, хоч горизонтальною, хоч вертикальною, а хоч і головою вниз.

Михась був не в захваті від таких його талантів, бо драконові лапи з пазурами лишали на стінах і на стелі сліди, тож рано чи пізно батьки обов’язково це помітять.

Проте малюк з драконом особливо тим не переймалися і весело кружляли навколо люстри.

— Чух-пах, чух-пах, чух-пах! — пахкав Хома й пускав носом різнобарвні дими, а Котька реготав, аж повискував від захвату. Вони гралися в поїзд.

Ті нестримні пустощі заважали Михасеві думати, тож він іще міцніше затулив вуха руками. Отак і вийшло, що ніхто не почув кроків у коридорі.

Аж тут двері зненацька відчинилися і на порозі з’явилася мама з двома склянками свіжого яблучного соку.

— Хлопці, хочете со… — мамині брови поповзли вгору, а очі збільшилися мінімум удвічі, — що… хто… хто це такий?!

Добре, що Хома хоч устиг зістрибнути на підлогу. А от сховатися він не встиг, і тепер стояв, скрутивши бубликом довжелезного хвоста й зацікавлено принюхувався до склянок у маминих руках.

— Михасю, хто це?! Звідки?! — знову спитала мама, що вже почала приходити до тями після першого шоку.

— Грушевий дракон, — чесно відповів хлопець.

— Припини ці ідіотські жарти. Я тебе серйозно запитую: звідки ти притяг це цуценя? Одразу видно, яке воно породисте.

— Цуценя?! — тепер уже здивувався Михась.

Почувши, що він породистий, Хома набрав поважного вигляду, розпустив кольорового гребеня на потилиці і чемно вклонився:

— Хома Вер-р-бицький, — відрекомендувався він.

Мама засміялася.

— Боже ж мій, яке потішне собача! Як воно кумедно підгавкує! Наче хоче щось сказати! Любий, ходи-но швидше сюди!

За її спиною виникла широкоплеча постать батька. Однак тато не був у захваті від побаченого, а доволі суворо промовив:

— Цього ще бракувало! Мишко, ми ж домовлялися — ніяких тварин. Хіба нам мало усіх тих джунґлів, що ти розвів по всій хаті?!

Хлопець похнюпився й мовчав. Він добре розумів, що це означає: сталася катастрофа, і зараз Хому виженуть з їхнього дому. Однак він не може кинути напризволяще свого вихованця, адже це він, Михась, виростив грушевого дракона і тепер відповідає за його долю. Мабуть, доведеться назавжди покинути рідну домівку, тата, маму, малого братика і поневірятися світами в компанії з крилатим ящуром.

Здавалося, кімната по вінця наповнилася відчаєм, лише безтурботний Котька смикав Хому за вуха і весело попискував: «Хо-ма! Хо-ма!». Малий не розумів, що зараз вирішується доля їхнього улюбленця.

Але саме це кумедне белькотіння малюка розчулило маму і вона сказала:

— А знаєш, любий, я гадаю, дітям корисно про когось піклуватися. Ти ж сам завжди кажеш, що треба виховувати в них відповідальність.

Тато присів навпочіпки й потріпав дракона за вуха.

— Добре, — зрештою вимовив він, — сподіваюся, ти, Михасю, розумієш, що саме тобі доведеться вигулювати цього пса.

— Я згоден! Хоч сто разів! — підстрибнув хлопець.

Ось тут і Хома вже не втримався — витягнув шию і миттю висмоктав сік з обох склянок у маминих руках.

— Хомо, а чого це вони раптом вирішили, ніби ти собака? — спитав Михась, щойно за батьками зачинилися двері.

— Бо я вмію вдавати! — радісно гукнув дракон, прудко промчав стіною, знову зістрибнув на долівку, дзвінко дзявкнув — «гав! гав!» — і підняв передні лапи так, як це роблять собаки, коли «служать».

Дивно, але хлопцеві на мить і справді здалося, ніби біля нього сидить кумедне цуценя з довгими волохатими вухами.

9. Інший дракон

Увечері того дня Михась уперше вийшов на вулицю, тримаючи на новенькому повідку блакитного блискучо-лускатого дракона.

Хома гордовито ступав поруч, скрутивши бубликом довжелезного хвоста. Він старанно вдавав собаку — обнюхував дерева й завзято гавкав на котів.

І треба ж було статися під час першої прогулянки тій фатальній зустрічі!

Спочатку усе йшло добре. Сусідські хлопці та дівчата по черзі гладили Хому й запитували: «Це в тебе вівчарка? А може — сетер? А може — пудель?».

— Це рідкісна порода, яка називається «дракон», — майже чесно відповідав Михась.

— Гав! — підтвердив Хома й підняв райдужного гребеня на потилиці.

Вихователь дракона занепокоєно озирнувся, але сусідські дітлахи бачили тільки кумедне цуценя, чухали його й примовляли: «Гарний песик!»

Спершу Михась хотів трохи побігати з хлопцями в футбол. Проте міцно прив’язаний до паркану Хома легко звільнився й почав заважати. Він у всіх забирав м’яча і віддавав Михасеві.

Хлопчик зрозумів, що по-справжньому пограти в футбола не вийде, тому взяв Хому за повідок і вирішив просто погуляти вулицею.

І ось щойно вони завернули за ріг будинку, як ніс у ніс зіткнулися з Леліком, який теж вигулював свого вихованця.

Лелік — Олелько Пихач — мешкав у сусідньому під’їзді. Пихачі були найзаможнішою родиною на цілий будинок — їхня квартира займала аж два поверхи. Хоча за віком Лелік з Михасем були ровесники, однак вони не товаришували. Можливо, тому, що юний Пихач навчався десь у центрі міста в престижному ліцеї, а Михась ходив у звичайну школу через дорогу. Лелік завжди тримався окремо й місцевих дітлахів своєю увагою не надто обдаровував. Розмовляти з ним було дуже незручно, бо вельможні вуха постійно були міцно закорковані навушниками, а на грудях погойдувався дорогий плеєр.

На вулиці нащадок багатої родини з’являвся лише тоді, коли виходив вигулювати свого пса. Це була надзвичайно породиста велика чорна тварина, здається, ротвейлер, який викликав захоплення і заздрощі більшості дітей на подвір’ї. (З таким собакою можна взагалі нікого не боятися!)

Однак, побачивши тепер Лелікового пса, хлопець просто отетерів з несподіванки: у прикрашеному блискучими шпичаками нашийнику крокував… дракон!

Михась приголомшено витріщився на те чорне страховисько. Однак помилитися було неможливо: поруч з Олельком тюпав справжній крилатий ящур.

«Певно, і цей вміє прикидатися собакою! — здогадався Михась. — Це ж треба! Якби я не з’їв тоді блакитну грушу, то, мабуть, ніколи б не дізнався, що Пихачі тримають удома дракона!»

Хлопці обмінялися поглядами, і кожен одразу зрозумів, що інший бачить все по-справжньому.

Дракони зреагували ще гостріше. Хома позадкував, настовбурчив гребеня, зіщулив вуха й засичав. Леліків дракон присів на лапах і видобув з пащеки низьке утробне гарчання.

Стало зрозуміло: ще мить — і те чорне страховидло стрибне на Хому! Однак господар натяг повідка й суворо гримнув: «Фу!».

Олелько Пихач, зневажливо примружившись, розглядав Хому. Грушевому дракону зовсім не подобався цей пильний недобрий погляд, він сховався за Михасеві ноги і збентежено визирав на суперників.

— Фруктовий… — нарешті презирливо зронив юний аристократ. — А от у мене справжній м’ясоїд. Він може в натурі харчуватися такими от фруктожерами. Тож раджу триматися подалі.

Мабуть, так воно й було, бо хижий дракон знову загарчав, забив товстим хвостом об землю, вишкірив здоровезні зубиська і вдруге припав до землі, збираючись напасти на Хому.

— Фу! Спайк! Фу! Кому сказано! — гарикнув Олелько, хльоснув чорного дракона кінцем повідка і силоміць потяг його за собою, долаючи шалений опір чудовиська.

Ох, і не сподобався ж вигляд того дракона Михасеві й Хомі!

Звісно, він був трохи коротший за грушевого, зате десь удвічі товщий. Широкий м’язистий тулуб закінчувався коротким хвостом, на кінці якого стирчав гострий і, мабуть, отруйний шпичак. Ясно, що саме завдяки цій «прикрасі» на хвості хижак і отримав своє ім’я Спайк[11]. Зморшкуваті шкіряні крила були щільно притиснуті до боків, горбату спину замість луски вкривали грубі пластини кольору воронованої криці. А пащека! Яка жахлива в нього пащека! Широка, як у жаби, і звідти під різними кутами стирчала неймовірна кількість гострих кривих зубів!

Настрій у Михася та Хоми одразу зіпсувався, й вони вирішили за краще повернутися додому. Грушевий дракон ледь плентався за хлопцем, тужливо тягнучи сходами хвоста.

Вже вдома з вікна кухні вони разом споглядали, як Лелікове страховисько підкрадається до горобців, які мирно щось дзьобали біля лавки. Намітивши жертву, хижак різко виплюнув з рота довжелезного, як батіг, язика і… тільки хмаринка пір’я злетіла вгору.

Хома миттю пірнув під стіл, а Михась пополотнів. Мама, помітивши його стан, теж визирнула у вікно й обурено вигукнула:

— Та що ж це за неподобство — знову цей невихований пес ганяється за птахами! Якщо Пихачі не хочуть нормально навчати свого собаку, то хай би хоч намордника на нього надягали!

Засмучений Хома цілий вечір мовчки просидів під ліжком. Михась стривожився і, щоб хоч трохи втішити свого вихованця, приніс йому грушу — найулюбленіший фрукт. Однак той навіть не глянув на неї.

Тут хлопець уже й зовсім розгубився і, стривожений, заліз під ліжко.

Дракон щільно скрутився в клубок на старій куртці під стіною й поклав голову на хвіст. Очі в нього були міцно заплющені, але він не спав, бо повіки дрібно здригалися.

— Хомо, що з тобою? Ти захворів?

Грушевий важко зітхнув, відкрив очі й сумно промовив:

— Ти мене більше не любитимеш, старший брате, бо я не наймогутніший дракон у нашому будинку.

— Яка дурня! — обурився хлопець. — Хіба ж я тебе люблю за силу?

— А за що ж іще? — здивувався Хома.

Це було складне запитання, але Михась відповів:

— Я сам виростив тебе з маленького синього зернятка і, хоч би що там сталося далі, для мене ти завжди будеш єдиним у світі МОЇМ ДРАКОНОМ.

— Єдиним у цілому світі?

— Так.

— Ти ще не з’їв ту грушу?! Давай її сюди! — квапливо гукнув Хома і розкрив вогнедиху пащеку.

Здавалося б, усе владналося, проте наступного ранку, коли Михась дістав повідок і свиснув, Хома не вистрибнув, як звичайно, з-під ліжка, а навпаки, втягнув кінець блискучого хвоста під край простирадла і щось нерозбірливо забуркотів.

Довелося хлопцеві знову лізти під ліжко. Те, що він там побачив, неймовірно його налякало. Хома непорушно лежав на спині з примруженими очима. Усі шість драконових лап були охайно складені на пузі.

— Хомо! Хомчику! Будь ласка! Не вмирай! — сполохався Михась.

— О-о-о-ой! О-о-о-ой! — ледь чутно простогнав дракон. — Все скінчено… Прощавай, брате… Не судилося мені сягнути повноліття… Моє юне життя урветься, ще й по-справжньому не почавшись… Прощавай навік… — карі очі Хоми затяглися мутною плівкою.

— Хомчику, любий, скажи, як тобі допомогти! — у відчаї зойкнув хлопчик.

— На жаль, медицина тут безсила… Облиш мене, дай мені вмерти спокійно…

— Я зараз змотаюся до аптеки, тільки скажи, які ліки тобі можуть допомогти!

— Будь ласка, посади на моїй могилі фіалки… — з ока Хоми викотилася велика гаряча сльоза.

«Боже мій, що ж я наробив?! — жахнувся Михась. — Я таємно виростив удома дракона і ось він вмирає від невідомої хвороби!»

— Комедіант! Дешевий трюкач! — раптом пролунав поруч скрипучий голос і біля випрямленого тіла вмираючого дракона несподівано вигулькнув Домінус Верба. Руки домовика були складені на грудях, а крихітні очка під волохатими бровами метали блискавки.

— Ой, пане Домінусе, як добре, що ви тут. Скажіть, як його врятувати?! Що йому дати, щоб він одужав?! — попросив хлопчик.

— Смоли гарячої, ось чого цьому жалюгідному боягузові бракує, — буркнув домовик.

— Як? — спантеличився Михась.

— Вставай, симулянте! — старий безжально копнув Хому у хвіст.

— О-о-ой! Ой! Ой! — вереснув Хома.

— Та тобою орати можна, теж мені інвалід знайшовся! — не вгавав домовик.

— Що ви робите, пане Вербо?! — охнув хлопець.

— Хіба ти не бачиш, що цей нікчемний страхополох прикидається?

— Ні! Ви ж бачите — йому погано. Що тобі болить, Хомчику, скажи? — благав Михась.

— У мене смертельний злоякісний нежить! — дракон видув з носа райдужну бульку.

— Фіґляр! Він просто боїться йти надвір, бо там можна зустріти м’ясоїдного дракона! — в’їдливо зауважив домовик.

Хома розчепив лапи й перевернувся на бік.

— А ти бачив, які в того м’ясоїда ікла?! А пазурі?! А очі — як в здохлого кажана… — жалібно промовив він.

— Слухай, пташко заморська, — проказав домовик, — от ти називаєш себе Хомою Вербицьким, але в нашому роду Вербицьких ніколи не було боягузів. Отже, вирішуй: або ти належиш до нашої родини і тоді зараз же вилізаєш з-під ліжка і йдеш з Михасем надвір, або ти просто випадковий зайда і нам не родич! То як? — примружився Домінус Верба.

Хома нервово смикнув хвостом, важко зітхнув і виліз з-під ліжка.

— Однак, якщо станеться непоправне, я наполягаю, щоб на моїй могилі посадили фіалки, — ображено пробуркотів дракон і почапав до вхідних дверей, удавано накульгуючи і кашляючи.

— Дурнику, ти ж не беззахисне ягнятко. Ти — дракон, хоч і фруктовий, — докинув услід домовик.

— Хо! — з іклатої жовтогарячої пащеки вирвалася вогняна куля.

— Отож бо й воно, — усміхнувся старий.

Спочатку Михась хотів образитися на Хому за ці його вдавані хвороби, але потім згадав один випадок перед контрольною, коли йому особливо не хотілося йти до школи. Отож він просто застебнув повідок на лускатій шиї і вивів свого дракона на сходи.

10. Моторошно-темний отвір

У дворі біля лавки стояла купка дітлахів. Побачивши Михася з Хомою, вони всі чомусь здивовано витріщилися на них.

Михась спочатку навіть подумав, що сусідські діти якимось чином навчилися бачити справжню подобу його вихованця. Хома теж занепокоївся, старанно загавкав і заметляв хвостом.

Однак виявилося, що справа геть у іншому.

— Слухай, як це ти наважився вивести свого собаку? — спитав хлопця Ігор Війт, сусід Михася по парті.

— А що? Дощу наче немає?

— Озирнися, бачиш?

Михась уважно обдивився довкола: двір як двір. Власне, це була просто територія поміж кількома п’ятиповерхівками, але місцеві мешканці називали це двором.

— Бачиш? Ніхто більше не гуляє з тваринами в нашому дворі. А знаєш, чому? Тому, що тварини почали зникати. Пропав кіт тієї старої, ну, знаєш, з першого поверху, безслідно зник Сонин хом’як.

— Він так любив горіхи й насіння! — схлипнула маленька замурзана дівчинка з третього під’їзду.

— А пам’ятаєш, наша двірничка тримала курчат у дротяній огорожі? — не вгавав Ігор.

Михась озирнувся в той бік, де зазвичай за дротяною сіткою голосно пищали курчата. Тепер огорожа була розсічена навпіл, а між перекинутими мисками літало пір’я.

Михась лише тепер остаточно збагнув, про що йому намагався сказати однокласник: двір був порожній. Зазвичай тут вешталося багато собак та котів, а тепер навкруги не було жодної тварини. Навіть всюдисущі голуби з горобцями — і ті десь поділися.

— Ось саме це я і мав на увазі, коли не хотів йти надвір, — дзявкнув Хома.

— Кажуть, начебто в підвалі нашого будинку оселилося якесь страшне чудовисько. От воно і зжерло всіх тутешніх тварин, — пояснив Ігор Війт.

— А тепер воно, мабуть, візьметься за людей, — припустила Соня, витираючи рукавом носа.

— То треба викликати міліцію! — запропонував Михась.

— Двірничка вже викликала. Вони всюди шукали, і в підвалі також, але нічого так і не знайшли.

— Бо воно дуже хитре, те страховисько, — десь сховалося, а потім знову вилізло, коли міліція поїхала.

— А чого це ви вирішили, що воно в підвалі?

— Воно там — точно! Його чутно крізь вентиляційний отвір. Воно гарчить і сопе. Якщо хочеш, можеш сам почути.

— Не бійся, отвір маленький, тому страховисько не зможе крізь нього пролізти.

— А я й не боюся, — гордо вимовив Михась, який не мав звички боятися, адже був з роду Вербицьких.

Та насправді хлопчик відчув деяку непевність, проте вибору не було, і він попрямував до вентиляції.

Дракон Хома теж хвилювався, але від Михася не відставав.

Тут, з тильного боку будинку, опале листя ще не було прибране, і ноги щокроку занурювалися в його м’яку вогку масу. Уздовж фундаменту ще траплялися рештки будівельного сміття — бита цегла й шматки бетону.

— Он вона, та вентиляція, — пошепки промовила Соня і показала на отвір у стіні.

Такі вентиляційні отвори є в фундаменті кожного будинку, і зазвичай там мешкають нічийні коти. Діти спинилися за десять метрів від отвору. Ніхто не наважувався ступити ближче.

Чорне око отвору незмигно дивилося на Михася. Хлопцеві стало холодно. Він проковтнув важкий клубок у горлі, відстебнув поводок і сказав:

— Хомо, почекай мене тут.

— За кого ти мене маєш? — обурився Хома. — Я йду з тобою!

— Навіщо?

— Я краще чую, ніж ти, — дракон поворушив своїми величезними лапатими вухами, — і бачу краще. Та й взагалі, ми ж з тобою — Вербицькі?!

Михась здивовано глянув на свого лускатого вихованця: «Невже не боїться?». Дракон схвильовано переступав з лапи на лапу і ляскав вухами. Зненацька хлопець здогадався: звісно, Хома боїться, ще й як боїться, але йому цікаво — он як очі блищать.

Отже, він не сам. Михасеві стало тепліше на серці, і вони разом рушили до отвору.

Там, у глибині, вирувала абсолютна темрява. З отвору потягло гострим звірячим смородом. Спочатку здалося, що в пітьмі панує цілковита тиша, та згодом стало чутно, що там і справді хтось важко сопе.

— Це він! — збуджено вигукнув Хома. — Я відчуваю! — Спина дракона вкрилася фіолетовими плямами, а на потилиці настовбурчився гребінь.

— Хто — «він»?

— Ну цей… Спайк…

— Не вигадуй. Той хижак мешкає у затишній квартирі Пихачів, навіщо йому здався цей смердючий підвал?

— Я відчуваю, що це він. От зараз ще зазирну. Ми, дракони, класно бачимо навіть у цілковитій темряві.

Хома нахилився до самої вентиляції… аж раптом звідти блискавично вихопилася чорна пазуриста лапа і вчепилася в шию фруктового дракона.

Той захрипів.

Діти зойкнули і дружно чкурнули геть.

Все сталося так швидко, що Михась потім не міг зрозуміти, як це йому пощастило так швидко виплутатися з тієї халепи. А він просто підняв цеглину, що валялася під ногами, й щосили вгатив по пазуристій лапі.

Лапа миттю розтислася і зникла в отворі. У темряві гучно загарчало.

Хома сахнувся від отвору, а в повітрі закружляло кілька ясно-синіх сяйливих лусочок. Ота дужа лапа легко могла б зламати будь-чию шию, однак, на щастя, грушевого дракона врятував собачий нашийник.

— Ну що, бачив?! Я не помилився, це Спайк! — прошипів Хома, хапаючись за шию.

Якщо чесно, Михась не встиг роздивитися те чорне лаписько, однак почав схилятися до думки, що Хома має рацію.

— Ходімо, — махнув він рукою.

Хома ще раз потер шию передніми лапами, а тоді підняв камінця й жбурнув у отвір.

— Клятий м’ясоїде!

У душнику знову щось потужно заревло.

Коли вони поверталися додому після тієї жахливої пригоди, на Хому раптом щось найшло.

— Бачив, як я його? БУМ! — і в лоба! — радісно підстрибуючи, горлав грушевий дракон, поки вони підіймалися сходами. — Ох і ґуля в нього буде — як помідор!

— Чому ти гадаєш, що влучив саме в лоба? Там же ж нічого не видно у тій темряві, — трохи дратівливо озвався Михась, бо синє чудовисько навіть не подякувало йому за рятунок.

Поки хлопець скидав у передпокої куртку й чоботи, дракон встиг чкурнути до кімнати, де на них уже чекав Котька.

І раптом, наблизившись до дверей, Михась почув:

— …і тут він нахилився до отвору, а звідти — гульк! — вистромилася страшнюча лабета! Пазурі, як ножі!Михась злякався й гукає: «Ой!». Але я не розгубився, схопив каменюку й — БАБАХ! — по тій лапі! А те страховисько як заверещить: «Ай-яй! Я більше не буду!». А я ще раз каменюкою, і ще раз.

Котька захоплено слухав цю нісенітницю.

— Хомо, що ти верзеш? — обурився Михась, адже це була відверта брехня.

— Не варто заздрити. Наступного разу може й тобі пощастить і ти теж здійсниш геройський вчинок, — з гідністю озвався Хома.

Хлопець зі здивуванням втупився в свого вихованця.

— То ти, виявляється, ще й хвалькувате базікало, — зауважив Домінус Верба, усівшись на купу підручників, що лежали на письмовому столі. — Дракон — він і є дракон, а всі дракони — неймовірні хвальки, і тут вже нічого не вдієш, така їхня природа.

— Але ж він бреше! Все було зовсім не так!

— Звісно. Однак глянь на нього — він же й сам щиро вірить у свої вигадки. Він же ж маля — йому ще й року немає від народження.

Тим часом Хома метушився кімнатою, плазував, злітав у повітря, стріляв з уявної зброї, удавано кусався й брикався. З кожною хвилиною подія, що сталася біля вентиляційного душника, перетворювалася на дедалі потужніше бойовисько, а Котька був найвдячнішим слухачем, бо всьому вірив.

Михась махнув рукою й пішов до кухні. Його не надто зачіпали хвалькуваті теревені грушевого дракона. Набагато більше хвилювало інше: що робити зі страшною небезпекою, що причаїлася в підвалі?

На кухні мама готувала вечерю.

— Ти знаєш, синку, здається, цей твій пес — вегетаріанець, — вражено зауважила вона. — Щойно він поцупив у мене морквину, уявляєш!

11. Сніг

Михась ще й очей не розплющив, а вже знав: щось сталося. У сні вчорашні події кудись відсунулися і хлопцеві не хотілося просинатися, але й спати вже не міг — щось заважало. Він розплющив очі.

Кімнату сповнювало те піднесене чисте світло, яке з’являється лише тоді, коли випадає перший сніг.

На підвіконні сидів Хома, а кінець його довжелезного хвоста губився десь аж під письмовим столом. Дракон замріяно дивився на сніжинки, що пурхали за склом. Почувши Михасеве позіхання, дракон повернув до нього здивовану морду.

— Оце хтось вати накидав! Певно, якась крута рекламна компанія!

— Дурненький, хіба ж це вата? Це сніг!

— Хіба?

— Так. Він дуже холодний.

Михась зістрибнув з ліжка. Прочинив двері на балкон і вхопив повну жменю білого дива.

— Ось, дивись.

Хома обережно понюхав білу кульку.

— Пахне водою.

— Точно, бо це і є замерзла вода, — прозорі краплі збігали по пальцях хлопця.

Дракон лизнув сніг і скривився — не солодке.

— Сподіваюся, до прогулянки воно розтане?

— Не сподівайся, думаю, воно розтане місяців за три, на початку березня.

— А я що — ходитиму по замерзлій воді?! Ні! Нізащо! — і обурений Хома миттю пірнув під Михасеве ліжко.

Хлопець замислився, бо це й справді була проблема.

Справа в тому, що Хома панічно боявся води і кожне купання зазвичай перетворювалося на гучний скандал з диким вереском. Дракон категорично відмовлявся виходити гуляти під дощ, а що вже казати про оці снігові кучугури.

— Михасю, а що ти там шукаєш на антресолях? — поцікавилася мама.

— Ма, в тебе не знайдеться якогось шалика старенького — Хомі на шию, щоб він не змерз?

— Здається, є. Якщо тільки знайду, — мама понишпорила в шафі і простягла хлопцеві довжелезного смугастого вовняного шалика.

— Ось. Два роки тому сплела, однак надто захопилася і він вийшов задовгий, а розпускати не хочеться — шкода праці. А навіщо ти витяг усі свої позаторішні кросівки і черевики?

— Зараз побачиш, — пообіцяв хлопець.

Взути грушевого дракона виявилося не так просто, бо всі його лапи були чомусь різного розміру. Але десь за півгодини вони з Хомою були готові до зимової прогулянки. Лапи грушевого дракона були взуті в пару кросівок та пару черевиків, шия щільно закутана смугастим шаликом, а на голові між вухами стирчав Котьчин вовняний капелюшок з помпоном.

— Ну, тепер він в тебе точно не змерзне, — засміялася мама.

Надворі стояла особлива тиша безтурботного недільного ранку, навіть двірник ще не почав розчищати доріжки. Снігопад ущух, було хмарно, але не надто холодно. Михась стрімко вибіг на сніг.

— Ура-а-а! — захоплено гукнув хлопчина, бо хто ж може втриматися, коли все навкруги таке святково-новеньке?

Однак Хома не квапився його наздоганяти. З прочинених дверей під’їзду витяглася лапа, взута в старий зелений черевик Михася. Вона обережно ступила на сніг, провалилася крізь пухку поверхню й квапливо втяглася назад.

— Ну, чого ти там застряг? — гукнув хлопець і повернувся до дверей.

Грушевий дракон сидів на порозі і з неймовірною цікавістю розглядав власний відбиток.

— Ти ба, що вийшло… — глибокодумно промовив Хома, розглядаючи візерунок протекторів. — І що б це мало означати?

— Що на снігу лишаються сліди — нічого особливого.

— А хіба ти теж так можеш? — ревниво запитав дракон.

— Та скільки завгодно! — застрибав біля під’їзду Михась, лишаючи на снігу відбитки. — Виходь, будемо гратися у «снігових слідчих».

Хома набрав повні груди повітря й таки наважився вилізти надвір. За ним потягся ланцюжок різних слідів.

Гра в «снігових слідчих» досить нескладна: один гравець — «слідчий» — насуває капелюшка на очі, щоб нічого не бачити, а другий — «утікач» — ховається, лишаючи за собою сліди, за якими його треба розшукати. Однак ті сліди не прості відбитки ніг, адже «втікач» вдається до різноманітних хитрощів — повзе рачки, стрибає, засипає сліди снігом.

Спершу Михась був «утікачем», а Хома — «слідчим». Дракон вправно йшов за слідами, майже торкаючись носом снігової поверхні. Він ретельно повторював усі Михасеві петлі і зиґзаґи, а хлопець сидів на дитячому майданчику, за гіркою, і затуляв собі рота руками, щоб не було чутно, як він сміється.

Аж раптом дракон завмер і почав щось уважно розглядати. Хвіст його вигнувся, наче знак запитання.

Михась покинув свій сховок і теж підбіг подивитися, що там такого цікавого надибав його грушевий вихованець.

Біля будинку поряд з їхніми слідами відбився дуже дивний слід черевиків зі складним візерунком протекторів у вигляді латинської літери «Р». Досі брати Вербицькі вважали, що вони першими ступили на цьогорічний сніг, але виявилося, що хтось їх випередив.

Не змовляючись, обидва Вербицькі рушили за тими слідами. Тепер вони й справді почувалися слідчими. Дракон з хлопчиком значущо перезирнулися, коли відбитки завернули за ріг будинку і несподівано обірвалися біля того самого душника, де сталася жахлива подія з пазуристою лапою. Але потім таємничий незнайомець розвернувся і рушив у зворотному напрямку, але вже іншим шляхом — попід парканом.

Була там і ще одна несподівана обставина: неподалік душника на снігу лежала смажена куряча ніжка.

— М’ясо! — зойкнув Хома.

— Звісно! Хтось ходить годувати те чудовисько, що оселилося в підвалі, — підсумував Михась.

12. Господар хижака

— Ти справді впізнав лапу Спайка? — спитав хлопець грушевого дракона, котрий зі смаком наминав сливовий компот з великого полумиска.

— М-м-м-м… пфу! — Хома прицільно виплюнув кісточку й точно потрапив у мийку. — Так! А скажи, ти останнім часом бачив, щоб вони з Леліком вешталися в дворі?

— Жодного разу, — відказав Михась.

— А спитай себе: чому вони не виходять на прогулянку?

— Чому?

— Бо щось сталося. З якихось причин те страховисько мусило тепер оселитися в підвалі — пфу! — (друга сливова кісточка влучила в чайник — шпок! — і відрикошетила прямо Хомі в ніс): — Ой!

«А й справді, схоже на правду, — подумав Михась, викидаючи кісточку в смітник, — але як про це дізнатися точніше?»

— Може, просто піти й спитати Леліка, чи то не його дракон сидить у підвалі?

— Ага, так він тобі й скаже, — гмикнув Хома, потираючи носа.

Якщо раніше Михась із Хомою старанно уникали зустрічей з хижаком та його господарем, то тепер несамовито прагнули їх зустріти. Хлопець розпитував двірничку й сусідських дітей, чи не бачили вони Олелька Пихача з його собакою. Однак ніхто нічого такого не пригадав.

Годинами вони чатували біля кухонного вікна у марній надії побачити в дворі огрядного присадкуватого м’ясоїдного дракона. Нарешті Михасеві урвався терпець і він наважився піти до квартири Пихачів, щоб особисто про все розпитати.

Хома дуже занепокоївся, почувши про це.

— Не подобається мені твій план, старший брате! Подумай сам, а якщо в підвалі сидить не Спайк? Якщо він там, у квартирі Пихачів? Ти ж власними лапами рушиш просто в пащеку того страховиська!

— Але ж треба якось з’ясувати, хто сидить у підвалі, бо в небезпеці увесь двір. Хоча, може, ти й правий. Знаєш, мабуть, я, про всяк випадок, напишу батькам листа, але ти віддаси його лише тоді, якщо я… не повернуся.

— Хох… — з прикрістю видихнув дракон.

Хвилин за п’ятнадцять лист був готовий:

— Я йду з тобою! — у відчаї зарепетував Хома і гребінець на його потилиці дрібно затремтів.

— Тобі не можна. Бачив на дверях їхнього під’їзду табличку: «З тваринами вхід заборонено»?

Грушевий дракон похнюпився. Але, проводжаючи Михася до вхідних дверей, він тремтячим голосом таки затяг своєї:

— Облиш це! — попрохав Михась. — Ти, братику, краще подбай про батьків і Котьку, якщо я раптом… — і хлопець рішуче вийшов на сходи, замкнувши за собою вхідні двері, щоб Хома не подався слідом.

Під’їзд, де мешкала родина Пихачів, дуже відрізнявся від усіх інших у будинку. Перила тут були з мореного дуба, сходи — мармурові, по сходах угору тяглася червона килимкова доріжка. Тут було так чисто, що хлопець подумав, що, може, варто зняти взуття.

На звук дзвінка, коли Михась відчинив двері, раптом озвалася консьєржка, на вигляд — завучка школи для неповнолітніх злочинців.

— Ти до кого? — суворо запитала вона, визирнувши зі спеціального віконечка крізь товсті скельця окулярів, які робили її крихітні очиці схожими на очі краба.

— До Пихачів, до Олелька.

— Тебе запрошено? — «завучка» дивилася так, аж мороз ішов поза шкірою.

— Ні.

— Тоді нема про що говорити. До побачення. Двері причини щільніше, бо тут страшні протяги.

— Але…

— До побачення! — люто гарикнула консьєржка.

Одначе Михась не збирався так одразу здаватися.

Він гучно хряснув дверима, але не вийшов назовні, а присів так, щоб його не можна було побачити з віконця. А далі, переконавшись, що церберка знову взялася за свій пасьянс, обережно пробрався до сходів на чотирьох. На щастя, червона доріжка притишувала кроки.

Хлопець даремно хвилювався, що не зможе відшукати квартиру Пихачів. На третьому поверсі на монументальних білих із золотими візерунками дверях блищала прикрашена великими стразами[12] табличка:

Однак перед дверима нудьгував шафоподібний дядько з важкою кобурою при лівому боці.

— Куди?

— До Олелька Пихача. Ми друзі, — збрехав Михась.

— Як звуть?

— Михайло Вербицький.

Дядько-шафа поклацав кнопками свого смартфона[13] і голосно гмикнув:

— Немає в нього таких друзів. Вали звідси, шмаркачу!

Аж тут Михась зробив відчайдушну спробу обійти охоронця й дістатися кнопки дзвоника. Однак вартовий миттю впіймав хлопця за капюшон куртки і так провів його до самого виходу з під’їзду.

Під акомпанемент обуреного верещання консьєржки охоронець брутально штовхнув Михася в снігову кучугуру біля під’їзду.

Хлопець бухнув у сніг з головою, але майже одразу відчув, як чиїсь вправні лапи його енергійно відкопують. Зблиснула синя луска.

— Це ти, Хомо? А як ти тут опинився?

— Наша мама повернулася з роботи, відчинила двері і я рвонув тобі на поміч. Ну що, дізнався?

Михась зашарівся, згадавши свій безславний зворотний шлях.

— Ні, — скрушно визнав він свою поразку.

Братам Вербицьким лишалося тільки повернутися додому.

Аж раптом позаду гучно вереснули гальма. Біля під’їзду зупинився шевроле кольору «металік», звідти вистрибнув нащадок барона з білим портфелем зі свинячої шкіри. Він махнув рукою шоферу, і лімузин поїхав. Лелік неквапливо попрямував до свого під’їзду, і тут його заскочили брати Вербицькі.

— Слухай, пане спадкоємцю, а де подівся твій милий песик з отруйним жалом на хвості? — без зайвої дипломатії запитав Михась.

— Відвали! — буркнув юний аристократ.

Він хотів обминути хлопця, але дорогу йому загородив привітно усміхнений Хома, демонструючи свої гострі зуби, які могли впоратися не лише з фруктами.

— Краще кажи правду, бо я все одно дізнаюся. Ану, постав ногу сюди, — Михась показав на чистий, ще не затоптаний сніг.

Олелько знизав плечима і знехотя підкорився. На снігу чітко відбився слід з латинською «Р» посередині.

— О, все збігається: рідкісний малюнок протекторів. «Р» означає «Руhach», чи не так? Кросівки тобі роблять на замовлення?

— І що?

— А те, що це твої відбитки за будинком. Вони ведуть до вентиляції в підвалі. Кажи, навіщо ти носиш туди м’ясо?

Лелік смикнувся до дверей, але Хома міцно вчепився зубами в рукав його дорогої шкіряної куртки.

— То це Спайк сидить у підвалі, так?

І раптом обличчя Олелька-Рюрика Пихача-молодшого скривилося, по щоках потоком покотилися люті сльози.

— Це ти винний! Ти, зі своєю фруктовою потворою! Спайк мене завжди слухався! Але коли побачив оце синє одоробло, то наче сказився! Він убив собі в голову, що мусить з’їсти твого травоїда! Він вкусив тата і втік! Він голодує, ховається в холодному підвалі, але вертатися додому йому не можна, бо тато йому не вибачить!

Брати Вербицькі оторопіли, побачивши сльози на завжди холодному й гордовитому обличчі Олелька. Фруктовий дракон випустив з пащеки рукав.

— Але ж міліція обшукала підвал? Чому його не знайшли?

— Гадаєш, тільки твій фруктовий вміє прикидатися? Спайк прикидається у сто разів краще! І не тільки собакою. Часом він стає такий, наче тінь, ось тому його й не помітили.

— Слухай, Олельку, ти мусиш щось зробити, щоб твій дракон не залякував увесь двір. Мусиш його якось заспокоїти.

— Відведи свого фруктового до підвалу, хай там Спайк ним повечеряє! Ось тоді він заспокоїться і повернеться додому!

Зненацька молодший Пихач сахнувся, стрибнув і миттю зник за дверима, скориставшись розгубленістю братів Вербицьких.

Михась із Хомою верталися назад у глибокій задумі.

— А він і справді любить свого Спайка, — несподівано зауважив фруктовий дракон.

13. Згине лютий вороженько…

— Придумав? — спитав Хома, вправно підкидаючи недогризок яблука, так, щоб він сторчма приземлився точно на кінчик його блискучого синього носа.

Котька захоплено заплескав у долоні.

— Ні, а ти? — озвався Михась.

Фруктовий дракон непевно покрутив хвостом.

Уже третю добу в братів Вербицьких тривав мозковий штурм: вони шукали способу позбутися страшної небезпеки, що оселилася в підвалі їхнього будинку.

Утеклий хижий дракон Спайк розлякав усю живність навколо, зжер курчат двірнички та всіх підвальних пацюків, і раптом з’ясувалося, що він цілеспрямовано полює саме на Хому.

Вже було відкинуто чимало сміливих пропозицій:

1. Викликати міліцію — вже була, і Спайк її легко обдурив.

2. Підпалити підвал — не можна, бо згорить увесь будинок.

3. Вилити в душник татів одеколон «після гоління» (від таких концентрованих пахощів будь-хто втече світ за очі) — не годиться, бо образиться тато.

4. Напхати в шматок м’яса снодійних таблеток і взяти хижака сплячим — непогана ідея, але де взяти снодійне — всі Вербицькі сплять як убиті, хоч з гармати стріляй.

5….

Хома міряв стіни і стелю кімнати кроками, замислено мугикаючи собі під ніс: «Зги-и-ине лютий воро-же-е-е-енько, як роса на со-о-онці…».

— От якби ти трохи поспівав біля душника, Спайк точно не витримав би і втік світ за очі, — зауважив Михась.

— А ти взагалі співати не вмієш! — образився грушевий дракон, що неабияк пишався рідкісним тембром свого голосу.

На душі в братів Вербицьких було сумно й тривожно. Так нічого й не надумавши, вони полягали спати.

Але наступного дня ситуація несподівано змінилася. Під час прогулянки вони зненацька стали свідками однієї події.

Був перший день зимових канікул. Рано-вранці Михась із Хомою вешталися порожнім дитячим майданчиком, сторожко поглядаючи в напрямку входу до підвалу. Зненацька до під’їзду, де мешкали Пихачі, підкотило розкішне авто. З будинку вийшов сам барон у білому капелюсі, баронеса в хутрах і двоє слуг з неосяжними валізами, а тоді шафоподібний охоронець витяг з під’їзду Леліка, який щосили брикався, кусався і відбивався.

— Не хочу! Я не поїду на ці ваші дурнуваті Мальдіви! Чого я там не бачив?! Пусти! Пусти! Я сказав — не поїду!

— Олелько-Рюрик, ви недобре поводитесь на очах у простолюдинів, — сухо зронив барон. — Отже, будете покарані. А тепер сідайте в машину.

— Навіть мови бути не може, щоб ви сам-один лишалися тут на цілі вакації, — додала баронеса.

Спадкоємець уже й сам зрозумів, що його спротив марний. Він перестав вириватися, кинув повний відчаю погляд на вхід до підвалу й тужливо озирнувся. На якусь мить очі Олелька Пихача зустрілися з Михасевими очима. Можливо, Михасеві здалося, але в очах Олелька було благання.

Згодом лімузин з родиною Пихачів завернув за ріг вулиці і помчав до летовища.

— От і добре, — сказав Михась, — їх не буде аж два тижні, й оте страховисько за цей час здохне з голоду.

— Так йому й треба, тому драконожеру! — підтримав його Хома.

Дивно, але з того часу брати Вербицькі раптом втратили апетит. Щойно мама поставила перед Михасем тарілку з рум’яною смаженою рибою й паруючим пюре, прикрашеним життєрадісною петрушкою, як хлопець виразно відчув: там, унизу, в підвалі, голодує покинутий хижак… і відклав виделку.

Навіть такий ненажера, як Хома, і той відвертав морду від миски з салатом.

— Чому ви нічого не їсте? Може, захворіли? Застудилися? — захвилювалася мама й турботливо торкалася Михасевого чола і драконового носа.

Однак це була не хвороба.

На другий день, десь уже під вечір, до них раптом крізь усі поверхи долинуло моторошно-жалісливе виття, сповнене голодного жаху.

— В когось так страхітливо виють водопровідні крани, — зауважила мама. — Як можна таке терпіти? Треба негайно викликати сантехніка.

Тієї ночі ніяк не щастило заснути обом братам Вербицьким. Михась лежав, дивився в темряву і чув, як у нього під ліжком перевертається з боку на бік грушевий дракон, бо тому теж не спалося. Проте згодом хлопець усе ж задрімав і йому наснилося, ніби це Хома гине від голоду в сирому темному підвалі. Фруктовий дракон зовсім утратив сили. Він лежав на кам’яній долівці й хрипко шепотів:

— Сосиску… одну… маленьку… півкотлетки…

«Як це? — здивувався у сні хлопець. Хома ж не їсть м’яса?» І зненацька прокинувся, мовби хтось його штовхнув.

Вдома було темно й тихо, лише неголосно цокав годинник. З-під ліжка теж не чулося ніяких звуків — мабуть, Хома міцно спав. Михась обережно виліз з-під ковдри й подався на кухню. «Чомусь мені здавалося, ніби в нас набагато більше м’ясних продуктів залишилося з вечері? Десь тут мав бути чималенький шмат любительської ковбаси? Де ж мама його поділа? Ну добре, вистачить сосисок і оцих котлет».

Хлопчик вкинув усе в паперову торбинку і, взувши чоботи й накинувши куртку просто на піжаму, вийшов на сходовий майданчик. Дуже важливо було зачинити вхідні двері так обережно, щоб не клацнув замок.

Почувався жахливо, адже розумів, що зраджує свого брата — грушевого дракона. Він знав, що для Хоми загибель хижака — це реальна можливість позбутися смертельної небезпеки, але якесь незрозуміле почуття штовхало Михася до такого нерозважливого вчинку.

За будинком панував суцільний морок, бо світло ліхтарів сюди не потрапляло. Хлопець навпомацки просувався вперед, сварячи себе за те, що не захопив ліхтарика.

«Ну ось, здається, вентиляція має бути десь тут», — він простяг руку, обмацуючи стіну, й раптом торкнувся чогось живого, рухливого й гарячого.

«ВСЕ! КІНЕЦЬ! ВІН ВИБРАВСЯ З ПІДВАЛУ!» — миттю збагнув хлопець, відчайдушно закричав, сахнувся, підсковзнувся і впав у сніг. Хтось так само важко гепнув поруч, з переляку оглушливо зойкнувши: «Хо!».

Вогняне пасмо, що яскраво спалахнуло вгорі, освітило все навкруги: біля підвального душника поруч з Михасем на снігу сидів Хома, міцно притискаючи до грудей здоровезний шмат любительської ковбаси.

14. Вуркóта

Спайк доволі швидко навчився впізнавати Михася й Хому за запахом. Тепер, щойно вони з’являлися поблизу, з чорної діри починав линути радісний вуркіт і з’являвся товстий сірий ніс, що заповзято втягував м’ясні пахощі.

Ну й жер той хижак! Сосиски й ковбаса, риба й смажені кури, котлети й сало миттю зникали у вентиляційному отворі. Невдовзі стало зрозуміло, що родині Вербицьких з її не надто розкішними статками ніяк не прогодувати ненажерливе чудовисько.

Михась, навіть навідуючи дідуся, поцупив у нього шматок шинки з холодильника. Звісно, дідусеві все одно не можна жирного, і старий охоче віддав би той делікатес онукові, якби він попросив, але хлопець так уже звик до пограбувань власних домашних м’ясних запасів, що навіть не замислився, засунувши в кишеню шинку.

Одяг хлопця тепер постійно вкривали масні плями, хоча сам він уже почав забувати смак котлет — усе більш-менш м’ясне діставалося Спайкові.

Якось увечері Хома зазирнув до холодильника і злякано пробурмотів:

— Овочевий суп, сирники, кефір. Жодного шматочка м’яса. Чим же Спайк завтра снідатиме?!

Михась теж про це думав і раптом згадав:

— Бансай! Ми згодуємо йому мій бансай!

— А це що таке? Воно не кусюче?

— Та ти що, Хомо! Бансай — рослина. Японська. Це зовсім маленьке дерево, яке росте в звичайному квітковому вазоні.

— Не бреши. Дерева в горщиках не ростуть.

— Бансай росте. Уявляєш, воно крихітне, але це справжнє дерево зі стовбуром і кроною, таке, ніби його привіз Ґулівер з Країни ліліпутів, — пояснив хлопець.

— Та не їстиме Спайк твого бансаю! — обурено вигукнув Хома. — Ти ж знаєш, він рослини не вживає! Я тут якось йому морквяні котлети приніс, думав, може, не помітить різниці і проковтне. Та він викинув їх з душника, ще й образився. А ти кажеш: бансай, бансай!

— Ти не розумієш, бансай — дуже дорога рослина. Я аж два роки збирав гроші, щоб його придбати, але тепер на ці гроші ми купимо харчі для хижака. А бансай я потім. колись. — Ботанік засмучено зітхнув.

І справді, хтось збирає гроші на велосипед, хтось — на ноутбук, а Михасеві страшенно кортіло мати японську диво-рослину. Два роки усі свої кишенькові гроші він складав у глиняну свинку-скарбничку. І ось тепер. Гуп! — розлетілися на всі боки глиняні скалки і на підлозі лишилася купка паперових купюр і металевих гривень.

Михасевого бансаю вистачило аж на чотири дні.

А потім гроші скінчилися і годувальники знову засмутились.

«Хоч би швидше Олелько вернувся з тих своїх тропічних островів», — міркував Михась.

Однак за всіма розрахунками Пихачі повернуться не раніше, ніж за тиждень.

На другий день Михась з Хомою похнюплено тюпали з крамниці — грошей вистачило тільки на кілограм ліверної ковбаси, а це Спайкові хіба на один зуб.

Брати Вербицькі пірнули в темну пащеку підземного переходу.

Там, під землею, у млявому світлі ліхтарів, під стінкою притулилося кілька кіосків. Аж раптом тишу прорізала прегарна сумна мелодія, що луною покотилася підземними переходами. Звернувши за ріг, Михась із Хомою побачили хлопця зі скрипкою. Біля його ніг лежав розкритий футляр з монетами і паперовими купюрами.

Хома витріщився на ті скарби.

— Оце так! Звідки цей хлопець здобув таку силу-силенну грошей? Може, він синок Білла Гейтса?

— Хіба ти не бачиш? Він їх заробляє. Такі люди називаються «вуличні музики». Ті, кому подобається його гра, із вдячності дають трохи грошей. Тобі подобається? Мені також, — Михась підійшов до футляра і поклав туди останні двадцять п’ять копійок.

Решту дороги Хома про щось зосереджено міркував, а тоді, вже вдома, раптом виголосив:

— Я знаю, де взяти гроші, щоб прогодувати Спайка! Ми станемо вуличними музиками! Назбираємо собі купу грошей! І не лише того ненажеру прогодуємо, а й самі гайнемо на Мальдіви! А що? Візьмемо маму, тата, Котьку… Хоча є одне найважливіше питання: чи смакуватимуть мені мальдівські фрукти?

— От маячня! Отямся, Хомо! — усміхнувся Михась. — Щоб таким чином заробляти гроші, треба вміти класно грати хоч на якомусь музичному інструменті. Ти вмієш?

— Я співаю, — гордовито витяг свою лускату шию Хома. — Я легко переспіваю будь-який підсилювач. Не віриш? От послухай.

Хлопець ледве встиг затулити драконові рота.

— Ти здурів — тато відпочиває після роботи.

— А як же репетиція? — обурився дракон. — Я маю удосконалити свій природний дар, перш ніж вийти на публіку.

— Зрозумій нарешті, ми не маємо з чим вийти на публіку — інструмента немає.

— А це хіба не інструмент? — зненацька пролунав згори рипучий голос.

Брати Вербицькі озирнулися — на книжковій полиці стояв Домінус Верба і вказував на доволі дивну річ, що лежала поміж книжками.

Це була справжня вуркóта.

Михась здобув її того літа, коли під час канікул відвідав у карпатському селі бабусю. Бабусин сусід на прізвисько Шпак, жвавий балакучий дідок, виготовляв усілякі незвичні музичні інструменти.

Дід був старий-старезний і постійно балакав про політику, про старе життя «ще за Польщі», з нього дощем сипалися примовки, жарти та анекдоти. А тим часом руки старого, ніби окремо від свого господаря, щось вирізали, гнули, примотували. І зрештою з тих порепаних зморшкуватих пальців виходило щось дивне, ніколи не бачене. Дід сам давав назви своїм химерним творінням і одразу, не жалкуючи, дарував їх своїм співбесідникам.

Так Михась здобув невеличку колекцію неймовірних музичних інструментів. Проте звуки, які з них лунали, були дуже дивні.

«Клацка» клацала, ніби кінські підкови по бруківці, «бульбока» булькотіла, як гірська річка, «дудука» не дуділа, а саме дудукала, як одуд, «дзенька» дзеленчала, як овеча отара з дзвіночками на шиях. Та найдивніші були ті інструменти, що мали по кілька голосів водночас.

От, наприклад, ця вуркóта починалася як сопілка, а далі на ній з’являлося потовщення, схоже на половинку великої груші з отвором посередині, над яким були натягнуті струни, наче в кобзи. Якщо одночасно дмухати в отвір на кінці сопілки і перебирати пальцями струни кобзи, виходила досить кумедна нявчально-мурчальна музика.

— Пане Вербо, невже й ви гадаєте, що цим можна заробляти гроші? — упалим голосом спитав Михась.

— Авжеж. Усе ж краще, ніж грабувати холодильник власної родини, — ущипливо буркнув домовик.

15. Вуличні музики

Спайк знищив ліверну ковбасу набагато швидше, ніж сподівався Михась, і стало зрозуміло, що вже сьогодні по обіді їм доведеться випробувати себе в ролі вуличних музик.

Кого-кого, а Хому це зовсім не засмучувало. Навпаки — він увесь ранок завзято ґлянсував свою синю спину маминою батистовою блузкою, аж доки луска засяяла.

— Даремно стараєшся — ти ж все одно будеш прикидатися собакою? — дошкульно зауважив хлопець.

— Прикидатимусь, але це не завадить мені усвідомлювати, що я — найгарніший фруктовий дракон столиці! — Хома гордовито покрутив хвостом перед люстрою, так, щоб світло відбивалося від луски, і по стелі побігли блакитні лелітки.

О третій вони були майже готові вирушити до підземного переходу. Та коли вже одяглися і стояли на порозі, мама раптом викотила у передпокій візочок із тепло вдягненим для прогулянки Котькою.

— Михасю, мусиш мені допомогти, — втомлено сказала мама. — Погуляй з братом, бо в мене ціла купа термінової роботи.

Хлопець збентежився і рішуче замотав головою.

— Мам, розумієш, сьогодні…

— Згоджуйся швидше! — смикнув його за рукав Хома. — Це ж просто дарунок долі! Жодна бабуся не зможе байдужо проминути такого пуцика-бубуцика! Такого пончика-бомбончика! Зворушені жінки закидають нас грошима по самі коліна!

— Май совість, Михайле! — суворо промовила мама. — Ти вже дорослий хлопець і мав би розуміти, що на мені не тільки вся хата, а ще й робота.

— Та добре, добре, ма, не хвилюйся, — погодився Михась. (Ох, якби ж то знаття, до чого це призведе, він ніколи не погодився б!)

— Ми візьмемо для малого клацку і дзеньку, — хутко метнувся до книжкової шафи Хома.

Незабаром брати Вербицькі у повному складі вирушили з під’їзду. Першим шпацирував синій грушевий дракон, гордовито піднявши вгору блискучого носа, другим у візочку їхав Котька, завзято гризучи шматок бублика. А замикав ходу похмурий Михась. Його мучили погані передчуття, але відмовитися від цієї авантюри було ніяк — він однаково не зміг би миритися з голодним виттям Спайка.

Звісно, вони не пішли до найближчого переходу, бо ще бракувало, щоб їх за «концертуванням» заскочили сусіди, або ще гірше — однокласники.

Приблизно за півгодини пішого ходу на одній з центральних вулиць брати Вербицькі дісталися великого переходу, що більше нагадував підземний універмаг. Михась деякий час катав візочка підземними галереями, вдаючи, ніби шукає зручне місце, а насправді просто відтягував час ганьби.

Зрештою все вирішив дракон, стрибнувши в проміжок між кав’ярнею та газетним кіоском. Тут дійсно було непогано — жодних протягів, які могли б зашкодити здоров’ю малюка.

Цілу дорогу Михась сперечався з Хомою, з’ясовуючи, хто з них співатиме, а хто гратиме на вуркóті, але, опинившись на місці, хлопець відчув, що ні за які скарби не зможе змусити себе видушити бодай півкуплета. Він мовчки взяв вуркóту і тицьнув у липкі рученята Котьки клацку.

Хома начепив на кінець хвоста дзеньку, виставив величенького маминого полумиска, ретельно прокашлявся і вони ушкварили.

Певно, ця підземна крамниця бачила всяке, але такого — ніколи: з вуркóти потужно линула нявчально-мурчальна музика; Котька, який дуже любив музику, несамовито трусив клацкою і вона шалено клацала, наче зуби голодного вовка, дзенька на драконовому хвості пронизливо дзеленчала, але все перекривав жахливий голос чудовиська. Хома перевершив сам себе: він витанцьовував і горлав так, що на скляних вітринах сусідніх крамниць хиталися товари.

Це була та сама, одна-єдина пісня, яку грушевий дракон умів співати просто неперевершено. Щоправда, він трохи змінив слова:

Виступ братів Вербицьких явно мав успіх. Гучна луна розкотилася підземними переходами і навкруги одразу почав збиратися натовп. Усі хотіли дізнатися, звідки лине таке жахливе ревище.

— Такі маленькі і без мами! — жахнулася невеличка бабуся з кошиком і поклала в полумисок велике рум’яне яблуко.

— А вдягнені вони досить пристойно, — зауважила дама в малиновому капелюшку.

— І візочок зовсім новенький, — підтримала її подруга.

— Що за неподобство! Хто це так жахливо горлає? — заздрісно обурювався власник сусідньої крамниці, бо всі його можливі покупці приєдналися до гурту біля співочих братів.

— Що цей хлопець зробив собаці?! Чому сердешний песик так жахливо виє? — дратувалася гладка пані в норковій шубі. — Куди дивляться захисники тварин?!

— Та ні, він не виє, він співає. От прислухайтесь, чуєте? Мелодія! — промовила дівчина з футляром. — Це, мабуть, якийсь особливий музичний пес!

— А може, цей кундель — скажений?! — боязко зойкнув охайний дідок з газетою «Бульвар» у руці.

— Міліцію треба викликати! — запропонував літній дядько в золотих окулярах. — Хай цих порушників спокою заберуть до дітоприймальника!

Михась ладен був провалитися крізь землю. Він відчував, як у нього палають вуха. Щомиті хлопець чекав, що їх заарештують, але, замруживши очі, відчайдушно вуркóтав на вуркóті, сподіваючись, що в цьому натовпі не трапиться когось знайомого.

— Та годі вам, панове! Хлопцеві просто дуже потрібні гроші, хіба вам шкода гривні? — усміхнувся студент і кинув у полумисок гривню.

Здавалося, цей жах ніколи не скінчиться, аж ось Михась на мить опустив свій химерний інструмент, щоб перевести подих, і, кинувши випадковий погляд вниз, страшенно здивувався — миска була майже повна. Серед монет густо стирчали краєчки паперових купюр.

Хома теж вирішив на хвильку перепочити і з’їсти яблуко жалісливої бабусі. Один лише невтомний Котька продовжував завзято клацати.

— Бачиш, який результат? Блискучий! Слухай, може, мені податися в оперу? Уявляєш афішу: «Зірка сезону — найкращий голос Європи — Хома Вербицький!» — хвалькувато зронив дракон, прожовуючи яблуко.

16. Фіолетовий красень та жовтий карлик

Михась не вірив своєму щастю: невже ця ганьба скінчилася і можна вертатися додому? Хлопець почав заспокоюватись, він уже уявляв, як по дорозі вони завітають до якоїсь крамниці, придбають усілякого м’ясива для Спайка — і мерщій додому!

І тут раптом зовсім поруч він почув якусь дивну розмову:

— Відтінок справді рідкісний, маєш рацію. Якраз на той гарнітур для дружини міністра фінансів.

— А хіба вона хотіла синій?

— Звісно — синій, і, до речі, обіцяла будь-які гроші. А в мене, як на гріх, грушеві закінчилися.

— Ну ось бачите: фортуна до вас прихильна — екземпляр дивної краси і так вчасно.

У Михася аж в животі замлоїло — невже ці двоє говорять про Хому і бачать в ньому не собаку, а дракона?

Хлопець озирнувся. З кав’ярні праворуч вийшло двоє людей. Такі дивні постаті Михась досі бачив хіба що по телевізору. Один був високий, стрункий красень-блондин з довгим кучерявим волоссям. У його вусі блискотіла золота сережка, а вдягнений він був у довге пальто з фіолетової крокодилячої шкіри.

Другий, навпаки, був невеличкий на зріст, майже карлик. В цього було непорушне жовте східне обличчя і непропорційно широкі плечі. На коротуні був непоказний сірий плащ з каптуром. З-під складок плаща помітно випирала кобура.

— Гей, хлопче, бачу, тобі справді потрібні гроші, — зненацька звернувся до Михася білявий молодик. — Я можу вирішити це питання. Продай пса. Тисяча баксів, — у рукавичці з блискучої лайки з’явився стосик банкнот.

— Ні, що ви, я не можу, — позадкував від нього хлопець, затуляючи собою дракона.

— Дві, — кількість грошей подвоїлась.

— Ні, ні, не треба! — замотав головою Михась.

— Десять, — в руці молодика з’явилася товста пачка доларів.

— Собака не продається! — сердито відрубав хлопець.

— Ціну набиваєш? В цьому світі продається все. То скільки? — чарівно всміхнуся красень і в його передньому зубі гостро зблиснув діамант.

Михась мовчки повернувся до нього спиною, підхопив полумисок з чесно заробленими грішми й рішуче потяг за собою Хому.

— Ходімо, ходімо! — квапив він дракона, але той зовсім не квапився покинути місце свого тріумфу. Він велично кланявся публіці і марнославно дослухався до аплодисментів.

Пропозиція молодика зовсім не засмутила Хому, це йому радше лестило.

— Ні, ти хоч тепер нарешті побачив, який я шалено дорогий! — пишався Хома. — Чув, які грубі гроші за мене правлять? Певно, цей шикарний фіолетовий тип якийсь режисер з Оперного театру Ла Скала. Він цінує красу й силу мого голосу!

— Та добре-добре, ходімо! — квапив Михась хвалькуватого дракона, бо відчував якусь приховану загрозу в пропозиціях фіолетового молодика.

Він ще дужче занепокоївся, коли раптом за спиною почув стишене продовження розмови:

— То як — беремо?

— Авжеж, тільки обережніше, не зіпсуйте луску.

— А малюк?

— Згодиться.

— Хлопця теж?

— Ой ні, з підлітками забагато проблем.

Михась заквапився й помчав бігцем, штовхаючи перед собою візочка і тягнучи на повідку Хому. Грушевий дракон опирався, бо хотів ще слави та аплодисментів.

Хлопець постійно оглядався, чи не женуться за ними ті двоє, і не надто роздивлявся, куди вони йдуть, — головне, щоб подалі від тих типів.

Мабуть, вони завернули кудись не туди, бо опинилися у ще не добудованій частині підземного переходу. З нерівних бетонних стін тут стирчали шматки арматури, мляво жевріло примарне газове освітлення.

Михась петляв візочком поміж будівельного сміття. Він розумів, що треба повертатися й шукати якийсь інший шлях, але десь там причаївся той фіолетовий зі своїм озброєним карликом, і хлопчик боявся знов зустрітися з ними.

«Десь тут має бути вихід», — міркував він.

Зрештою прохід перегородили іржаві ґрати, і Михась був змушений зупинитися. Він зацьковано озирнувся: праворуч? ліворуч?

Зненацька мерхле світло замиготіло і згасло. Братів Вербицьких огорнула цілковита темрява.

Хлопець здригнувся — йому здалося, ніби повз нього в тому мороці пролетів потужний порив вітру. Котька з Хомою аж вереснули з переляку.

— Не бійтеся, в мене є ліхтарик, — удавано бадьоро гукнув старший брат і почав нишпорити в кишенях. Як на гріх, ліхтарик десь пропав.

— Зараз, зараз знайду! — обіцяв хлопець, але ніяк не міг намацати ліхтарика серед металевого мотлоху, що зберігався в кишенях його джинсів.

На щастя, за хвильку світло саме собою спалахнуло знову. Михась з полегшенням перевів подих, та так і завмер з відкритим ротом: він стояв посеред підземної галереї сам-один: на правій руці теліпався шматок обрізаного повідка, а лівою він штовхав порожнього візочка.

17. Нюхати! Шукати! Рятувати!

Хлопець заметушився підземними коридорами, відчайдушно гукаючи:

— Котька-а-а! Хомо-о-о-о! Де ви?! Ко-о-о-о-остику!!! Хо-о-о-о-о-омо!!!

Він чіплявся до перехожих, питаючи, чи не бачили вони маленького хлопчика з великим собакою. Та людям було байдуже до його біди. Цього холодного зимового вечора вони квапилися якнайшвидше дістатися до своїх затишних осель, тому байдуже проминали переляканого хлопчину.

Проте один старий порадив Михасеві звернутися до міліції і навіть назвав адресу найближчого відділку.

У міліції було дуже тепло, майже спекотно. Двоє міцних дядьків у формі грали в шашки під світлом настільної лампи. Поряд на екрані допотопного телевізора без звуку йшла стара комедія.

Хлопчик скинув свого плетеного капелюшка й наблизився до дерев’яної стійки.

Один з міліціонерів повернувся до нього.

— Слухаю, — суворо сказав страж закону.

— У мене брат пропав! І драк… собака!

— Коли? — було видно, що тому міліціонеру зовсім не хочеться занурюватись у ці безглузді дитячі проблеми.

— От щойно, десь із півгодини тому!

— Слідчі дії починаються за три доби після факту зникнення. Якщо твій брат не знайдеться сьогодні ввечері, завтра приходь з батьками, подасте заяву.

— Але ж я знаю, хто їх викрав! — у розпачі зойкнув хлопець.

Черговий важко зітхнув, узяв аркуш паперу і авторучку.

— Прикмети.

— Ну, він такий фіолетовий, крокодилячий, з діамантом у зубі.

Міліціонер кинув ручку на стіл, певно вирішив, що хлопець знущається з нього.

— Не повіриш, Миколо, як мене дістали приколи цих шмаркачів, — звернувся він до свого напарника. — Два тижні тому один такий подзвонив, що школу заміновано. Ми всіх евакуювали, півдня вешталися школою з собаками й міношукачами, а все тому, що той бовдур не підготувався до контрольної з математики! Ану, хлопче давай звідси! І щоб без батьків я тебе не бачив! — це вже до Михася.

— Але ж я справді…

— Чув, що я сказав? Завтра, і з батьками! — гарикнув черговий і гучно ляснув долонею по столу, ніби припечатавши свої слова.

Михась штовхнув двері, розуміючи, що більше він тут не зможе домогтися нічого.

«З батьками!». Хлопець уявив собі, як повідомляє мамі, що загубив Котьку, і йому стало так погано, як ще ніколи в житті не бувало.

Проходячи повз великий годинник, Михась здивувався: тепер лише п’ята. Важко було повірити, що за такий короткий час його життя так жахливо змінилося.

Власне, йти було нікуди, проте ноги самі принесли його до того місця, де в недобудованій частині переходу стояв покинутий Котьчин візочок. На картатій ковдрі лежала клацка і повний дрібних грошей полумисок.

Гроші. Все це сталося через них.

Хвиля відчаю з новою силою накрила Михася, і він з відразою вивернув полумисок на долівку. Монети дзвінко розкотилися в різні боки, а паперові гривні бетонною підлогою розвіяв протяг. Хлопчик повільно покотив порожній візочок додому.

Він не поспішав — волів би, щоб це безславне повернення тривало вічно. Дійшовши до будинку, довго стояв біля під’їзду, буцаючи ні в чому не винні грудочки снігу, споглядаючи на їхнє кухонне вікно і рухливу мамину тінь на фіранці. Тоді вкотив візочка до під’їзду і сів на сходи. Він не знав, як жити далі.

Уперше Михась пошкодував, що поцупив те насіння драконячого дерева. Поряд, за дверима підвалу, щось зашкребло і засопіло. Спайк! Він зовсім забув про хижого дракона. Той так і залишився без вечері.

Відчай штовхнув хлопця на дуже нерозважливий вчинок. Уламком цеглини він збив іржавий замок, відчинив двері підвалу і зробив крок у темряву.

У пітьмі щось заворушилося і в руку Михасеві тицьнувся гарячий жорсткий ніс. Спайк звик до хлопця як до надійного постачальника котлет та сосисок, тож тепер він облизувався і радісно пофиркував.

— Дурнику, ти не розумієш, — сказав Михась, — сьогодні головна страва — це я.

Він не розкисав, тримався увесь час, але чомусь саме тепер сльози прорвалися, хлопець сів на підлогу перед самим носом хижака і, схлипуючи, розповів йому про жахливі події. Хижак уважно слухав, раз у раз облизуючись.

Нарешті хлопець витер сльози й поглянув на Спайка. В мороці горіли маленькі червоні очиці.

— НЮХАТИ! ШУКАТИ! РЯТУВАТИ! — несподівано мовило страховисько.

Михась приголомшено витріщився на монстра. Увесь цей час він гадав, що хижак, на відміну від Хоми, абсолютно безмізклий і його цікавить лише їжа.

— ХУТКО ШУКАТИ! — знову рикнув Спайк.

Тепер хлопець оговтався і зрозумів, що нарешті знайшовся хтось, хто його вислухав і повірив, хтось, хто готовий допомогти. Він міцно прив’язав решту повідка, що й досі звисав з його зап’ястка, до нашийника Спайка й вони рушили.

18. Крамниця «ELITE»[14]

У переході хижак ретельно винюхав те місце, де обривалися сліди драконячих лап, і впевнено потяг Михася праворуч.

Досить швидко вони опинилися на вулиці. Сині зимові сутінки зробили місто святковішим, ніж удень. Миготіли неонові реклами, блискотіли ялинки, блимали крихітні вогники на деревах, привітно світили теплі прямокутники вікон.

Дракон ішов, низько нахиливши важку голову, гострі сталеві пазурі лишали глибокі подряпини на вкритому кригою асфальті. Звісно, він не забував прикидатися, тож перехожі бачили собаку, а не дракона, з осторогою обходили цього здоровезного гладкого ротвейлера з моторошно-червоними очима.

На відміну від гнучкого, легкого Хоми, який чутливо відгукувався на будь-який порух руки господаря, Спайк зовсім не зважав на хлопця, що підтюпцем біг поруч. Михась добре розумів: зупинити чи хоча б пригальмувати цього здоровезного ящура він навряд чи й подужає.

Несподівано чудовисько сіло просто посеред тротуару і — ані з місця.

«Невже він втомився?» — подумав хлопець.

— Ходімо, Спайку, ну, будь ласка! Прошу тебе, вставай! Ми потім відпочинемо, а тепер треба поспішати — вже майже ніч! Ми мусимо їх знайти!

Але Михасеві благання не справили на хижака ніякого враження, він так і закляк, втупившись у вітрину дорогого бутіка. Зненацька з пащеки страховиська стиха долинуло люте гарчання.

Хлопець мимоволі кинув погляд у тому ж напрямку і остовпів, приголомшений.

Це була крамниця дорогої шкіргалантереї. Над ними палахкотіла, вибухаючи неоновими зірками, назва: «Elite». На вітрині у світлі прожекторів виблискувала надзвичайно елегантна жіноча сумочка. Вона була блакитна, луската, точнісінько, як спина Хоми.

Страшний здогад миттю промайнув у Михасевій голові. Він уважно розглянув інші речі, виставлені у вітрині, й переконався — он та валіза скидалася на спину Спайка. Та й інші сумки, портфелі і саквояжі були зроблені із незвичайної шкіри, не дарма ж коштували шалені гроші — на ярликах купа нулів.

— Це все… це все… — промурмотів хлопець.

— ДР-Р-РАКОНЯЧА ШКІР-Р-РА!!! — заревів хижак.

Люди перелякано кинулися врозтіч від оскаженілого «собаки».

То ось для чого знадобився Хома тому молодикові в крокодилячому (ні, мабуть, драконячому!) пальті.

Михась з тривогою роздивлявся вишукану, тонкої роботи сумочку. На щастя, він швидко зрозумів, що вона зроблена не зі шкіри Хоми. Луска була дрібніша, колір трохи блякліший та й навряд чи можна було встигнути зробити таку річ за такий короткий проміжок часу. Це трохи заспокоювало, але не дуже.

— Ну, з Хомою тепер все зрозуміло, але навіщо ж йому Котька?

— ГАМАТИ! — ревонув Спайк.

— Ти гадаєш, що цей тип — людожер? — здригнувся хлопець.

— ДРАКОНИ ГАМАТИ.

Ох, оце заспокоїв. Думки плуталися в Михасевій голові: «Так, звісно, якщо той молодик шиє всілякі речі з драконячої шкіри, то має тримати про запас чимало таких ящурів, а отже, мусить їх чимось годувати… Серед них, певно, є й хижаки… Ох, біда… Котя… Костик… малий братик… такий кумедний малюк… Невже його згодують драконам?».

— І що ж нам тепер робити?!

— СПАЙК ДУМАТИ, — проскреготало чудовисько і заплющило очі.

Підморожувало. Хлопець почав змерзати. Він пробігся туди-сюди уздовж вітрини, тупаючи ногами. Спайк тим часом сидів непорушно, а з його ніздрів здіймалися тоненькі цівки диму.

— Ну що? — не витримав Михась.

— СПАЙК — СИЛЬНО ДУМАТИ. МИХАСЬ — СИЛЬНО ДУМАТИ, — буркнув хижак і знову заплющив очі.

Та хлопцеві не думалося — від жаху всі думки геть зникли. Він подивився на скляні двері з табличкою:

Отже, Спайкові сюди не можна, але йому, Михасеві, ніхто не забороняє зайти.

Він рішуче смикнув за ручку. Над головою мелодійно проспівав дзвіночок і назустріч випливла нафарбована білявка з чарівною посмішкою на вустах. Однак побачивши хлопця, який ніяк не міг бути клієнтом, краля миттю сховала свою посмішку і сухо спитала:

— Чого тобі треба?

— Мені треба до вашого директора.

— Тобі? — білявка зміряла Михася зневажливим поглядом. — Ти до пана Амура Галанта? Навіщо?

— Я його племінник, — відчайдушно брехав хлопець.

Білявка знову подивилася на дешеву куртку і брудні джинси відвідувача. На миловидому обличчі з’явився сумнів, проте, певно, красуня вирішила, що бідні родичі можуть трапитися у будь-кого, навіть у такої розкішної персони, як її начальник. Вона клацнула накривкою дорогого перламутрового мобільника й промуркотіла:

— Пане Ґаланте! Тут до вас хлопчик прийшов. Каже, що ваш родич.

Двері в глибині крамниці відчинилися і на порозі постав той самий кучерявий красень. Щоправда, тепер він був без свого фіолетового пальта, в лимонно-жовтій сорочці і вузеньких шкіряних штанцях. Здоровезна, як блюдце, пряжка паска мінилася розсипом дрібних діамантів.

— Що ви верзете, Мадлен? Який хлопчик? Який родич? — роздратовано спитав господар крамниці. — В мене зроду не було нія… — але, побачивши Михася, урвався на півслові.

— Ти як мене знайшов?!

— Ви мусите їх повернути, — рішуче сказав хлопець. — Де мій брат і мій дракон?

— Ти про що? Нічого не знаю! — зухвало посміхнувся Амур Ґалант. — І взагалі я зараз викличу міліцію і скажу, що впіймав тебе на крадіжці.

Красень спритним рухом фокусника засунув Михасеві в кишеню дорогий гаманець із сірої зморшкуватої шкіри.

— Не раджу, — промовив жовтий карлик з кобурою при лівому боці, враз вигулькуючи з-під ліктя свого патрона. — Він неповнолітній і справу будуть розслідувати в присутності батьків, а він їм, звісно, все розповість. Почнуться перевірки, і вам, пане Ґаланте, знову доведеться витрачати величезні гроші на хабарі. Воно вам треба? Казав же вам: якщо брати, то брати всіх — так спокійніше. Немає людини — немає проблеми.

— Ну, гаразд, Треш, ти мене переконав. Гадаю, зайвих 35 кілограмів якісного корму нам не завадять, — красень зміряв поглядом постать Михася і махнув рукою: — Відведи його в драконарій.

Карлик був однакового зросту з Михасем, але вдвічі ширший і, як виявилося, набагато сильніший. Він затис руку хлопця, ніби в залізних лещатах, і потяг його за собою.

— Пустіть, боляче! — смикнувся хлопець.

— Поки що не боляче, а ось далі буде значно болючіше! — пообіцяв Треш. — Треба ж таке — сам прийшов, дурник.

Михась лише тепер зрозумів, яку дурницю він утнув. Батьки не знають, де його шукати, навіть Спайк навряд чи помітив, як він зайшов до крамниці.

Досить швидко хлопець переконався, що не в змозі пручатися в руках низькорослого охоронця. Певно, той мав якусь особливу підготовку, бо м’язи в жовтого карлика були просто сталеві. Отже, довелося підкоритися. Вони пройшли через складські приміщення, заставлені виробами з драконячої шкіри, вийшли у внутрішній двір, перетнули його й опинилися перед масивними сталевими дверима із складним кодовим замком.

Охоронець почав набирати цифри, а хлопець озирався у пошуках виходу.

«Якщо я зараз вріжу йому ногою по коліну і вирву руку, то куди бігти?» — гарячково міркував він.

Двір був глухий, але в напрямку вулиці тягнувся довгий проїзд, який закінчувався масивною металевою брамою з гострими шпичаками по вершках.

Михась прикинув відстань і вирішив, що, мабуть, подужає перелізти. Тим часом сталеві двері потужно загули й почали повільно розсуватися. Далі зволікати не можна. Хлопець націлився й щосили копнув Треша в коліно.

Карлик вереснув і схопився за ногу.

Михасева рука опинилася на волі, і хлопець, не гаючи часу, щосили дременув до воріт. Лізти на ворота, чіпляючись за стики між металевими листами, виявилося набагато складніше, ніж він сподівався. Ноги зісковзали, холодне залізо обпікало пальці. Та він усе ж встиг видряпатись метрів на півтора, і вже схопився за пруття шпичаків, та тут його, шкутильгаючи, наздогнав охоронець, схопив за ногу і шарпонув униз.

— Спа-а-айк! Спа-а-айк! Допоможи! — щосили гукнув хлопець. Однак за воротами лунав звичний шум міста і ніхто не квапився на допомогу.

Треш ретельно зав’язав Михасеві рота його ж вовняним шаликом і, лаючись та накульгуючи, вдруге потяг хлопчика до дверей, що встигли за цей час знову зачинитися.

— Ах ти ж поганець! Шмаркач! Та я власними руками вкину тебе у найбільшу пащеку! Хай тобі грець! О, справді, хай тобі буде наш Грець! — чомусь розвеселився карлик.

І раптом позаду них щось важезне гучно вгатилося в браму. Треш із Михасем озирнулися. Просто у них на очах металеві листи почали прогинатися, викривлятися, а в деяких місцях їх наскрізь прохромлювали гострі пазурі. Михась миттю зрозумів, що хтось дуже потужний видряпується на браму, і він навіть знав, хто це.

— Що це в біса таке? — здивувався охоронець, бо, попри гучне скреготання пазурів по металу, нікого видно не було.

Але Михась відповісти все одно не міг, бо його рот був міцно зав’язаний. На відміну від карлика хлопець помітив, як невиразна тінь перевалилася через гострі шпичаки, які під великою вагою загнулися донизу. Примара глухо бухнулася донизу і зачаїлася в темному місці, було чутно тільки важке дихання. Отже, Олельків дракон вчасно скористався своїм умінням перетворюватись на тінь.

Спочатку хлопець був розчарований, адже чекав, що Спайк одразу кинеться йому на порятунок, та трохи згодом зрозумів, чому той сховався: треба було дочекатися, поки карлик відчинить кодовий замок, бо як же інакше вони зможуть потрапити в драконарій, щоб порятувати Котьку й Хому?

Підозріло оглядаючись на понівечену браму, охоронець поспіхом набрав код. Сталеве полотно з гучним стогоном повільно від’їхало вбік, і тієї ж миті Михась почав чіплятися за двері, заважаючи їм зачинитися.

Поки Треш відривав його пальці від дверей, повз них всередину щось пропхалося. Проте збагнути, що воно таке, було неможливо, адже коридор здавався цілком порожнім.

Охоронець здригнувся, витяг руку вперед і навмання почав мацати повітря перед собою.

— Що ж це коїться? — недовірливо запитав Треш, проте хлопець лише знизав плечима.

Карлик розстебнув кобуру, видобув звідти чорний пістолет і приставив його хлопцеві до скроні.

— Май на увазі, щеня, якщо щось не так — одразу тисну на гачок.

19. Драконарій

Михась багато разів бачив у кіно ситуацію, коли хтось опиняється під прицілом. І він точно знав, як має повестися справжній герой у такому скрутному становищі — він вправно вивертається, вибиває в негідника з руки пістолет і націлює йому в лоба: «Руки вгору, невдахо!».

Однак тепер, коли вони рухалися довгим темним коридором, хлопець навіть подумати не міг про таке зухвальство. Викручена назад рука боліла, дихати крізь вовняний шалик було важко, а в скроню впритул впиралася смерть. Уперше в житті Михась опинився так близько від смерті.

Краєм ока Михась помічав, як позаду скрадається невиразна тінь, яка важко сопе, а чиїсь гострі кігті шкрябають підлогу.

Охоронець Треш теж боязко озирався, і від того холодний ствол біля Михасевої скроні здригався. Хлопець розумів — якщо Спайк спробує зробити хоч якийсь рух для його порятунку, переляканий охоронець миттю натисне гачок: БАБАХ! — і нема Михася.

Нарешті коридор закінчився, і вони знов опинилися перед дверима, цього разу звичайними. Треш недбало копнув стулки дверей ногою — і вони розчахнулися.

На них одразу ринув потік світла від потужних прожекторів, прикріплених високо вгорі. Приміщення виявилося величезним, неначе ангар для літаків. З усіх боків їх оточували грубі ґрати, за якими вимальовувалися велетенські силуети.

«Дракони», — здогадався Михась.

Коли очі трохи звикли до яскравого світла, він помітив, що всі велетенські ящури спокійно поводяться в своїх клітках, лише в одній шалено метушиться щось синє й блискотливе, яке гризе і розхитує ґрати й несамовито верещить:

— Випустіть мене! Випустіть! Ря-а-атуйте! Михасю, пробач, я більше не буду! Миха-а-а-а-а-а-асю!!! Ря-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-атуй!!!

По стінах від стрімких рухів синього бешкетника розбігалися блакитні відблиски.

Михась, хоч і сам був у дуже складному становищі, дуже зрадів, що Хома поки що живий та здоровий.

Хлопець зробив крок до свого грушевого вихованця, але в скроню вперлося дуло пістолета і Треш просичав:

— Ану, стояти! Щойно ти, малий поганцю, трохи не позбувся голови. Якщо хоч раз ще так смикнешся…

— Чого це вам, друже Треш, раптом здумалося погратися у вестерн? — зненацька пролунав знайомий лінивий голос.

Проходом неспішно сунув сам розкішний Амур Ґалант. На манірному обличчі вигравала чарівна посмішка, на лимонний шовк модної сорочки спадали блискучі біляві кучері. Проте його осяйний вигляд трохи псував маленький пошарпаний барабан на сірій неохайній мотузці, що недбало звисав з плеча красунчика.

— Він намагався втекти! — пояснив карлик.

— Ну, звідси він точно не втече. Опустіть гармату, Треш, бо раптом випадково смикнете за гачок і хлопчина вже буде не годящий. Ви ж знаєте, що Хай-Тобі-Грець не любить здохлятини.

Треш послухався і відпустив хлопця. Михась поспіхом розмотав шалика і нарешті вільно вдихнув повітря. У драконарії огидно тхнуло чимось горілим.

— Михасю! Ти за мною! Нарешті! Швидше відчиняй! — ще дужче загорлав Хома, впізнавши свого названого брата.

Амур Ґалант лише скривився на ці відчайдушні волання.

— Драконів уже годували сьогодні? — спитав красень двох горилоподібних вантажників, що підіймали на транспортер[15] величезну, як ванна-джакузі миску. Миска була повна якоїсь зелені, порізаних фруктів, а ще… ще там сидів Котька і з апетитом наминав половинку яблука.

— Ідіоти, зніміть з малого комбінезон — він синтетичний, у Лихоманки може статися нетравлення шлунку, — роздратовано зауважив господар крамниці.

Побачивши маленького брата, Михась стрімголов кинувся до нього, але вантажники його зупинили.

— Не квапся, дорогенький, для тебе приготовано інший посуд, — лагідно зауважив красень і кивнув на іншу, ще більшу миску, де було накладено повно різаної ковбаси та кілька в’язок сосисок. — Лихоманка полюбляє ніжні страви, тож вона залюбки поласує твоїм делікатесним братиком, а от Хай-Тобі-Грець завжди віддавав перевагу суто м’ясним продуктам. Нарешті в нього буде нагода поласувати свіжаком.

З хлопця миттю зірвали куртку і посадили серед куп ковбас, надійно прив’язавши до отворів на краю посудини, щоб не втік. Мабуть, він був не першою живою стравою, яку вантажили в цей гігантський полумисок.

— Прощавай, малий поганцю! — мстиво вигукнув карлик Треш і натиснув на кнопку. Транспортер рушив, обидві миски посунулися до ґрат.

Хлопець повернувся так, щоб бачити брата.

— Котю, як ти там? — гукнув він.

— Миха! Ту-ту! — пискнув малюк і радісно замахав недогризком яблука. На щастя, він не розумів, яка небезпека йому загрожує. Костику здавалося, що рухатись транспортером зовсім непогана розвага.

А Михась раптом побачив, куди саме прямує миска з Котькою. Там, за ґратами, сиділа дракониця. Мабуть, саме її Амур Ґалант називав Лихоманкою. Величезна, разів у чотири більша за Хому, вона була не позбавлена своєрідної вишуканості. Луска на спині в Лихоманки виблискувала щирим золотом, довга шия граційно вигиналася, очі мінилися синіми вогнями.

Дракониця уважно стежила за посуванням миски, і від збудження складала та розкладала блискучі крила, пристрасно нюхала повітря і часто облизувалася роздвоєним язиком.

З-під її верхньої губи визирали бездоганно білі гострі ікла.

Хлопець рвонув шкіряного паска, яким був прив’язаний до миски, одначе марно. У відчаї відвернувся, бо дивитися, як ця Лихоманка їстиме його малого братика, було нестерпно.

Однак тепер Михась угледів власну долю в образі справжнього дракона-велетня, чия смарагдово-зелена шия здіймалася аж під стелю, а хвіст звивався гігантськими кільцями. Його страховидну морду прикрашало кілька різних за розмірами рогів, і кожен з них був більший за хлопця.

Заґратована заслінка відсунулася і полумисок ковзнув до клітки. Згори над головою Михася нависла жахлива мордяка, у пащі якої легко вмістився б цілий автомобіль. Михась мимоволі знову сіпнувся, але пасок тримав міцно. Бідолашний хлопчик заплющив очі і з завмиранням серця подумав: «Вже скоріше б! Сподіваюся, він не буде мене довго жувати?».

Поряд чулося потужне дихання гігантського хижака. Велетень зацікавлено понюхав миску.

Зненацька Хома несамовито загорлав на всю міць свого драконячого голосу.

— Не їж його!!! Будь ласка, не їж!!!

— Та я й не збирався, — прогримотіло над Михасевою головою. — Що я, драконожер якийсь? Гей, хлопче, прокидайся, давай знайомитись!

Михась поглянув — очі дракона були справді велетенські, але спокійні й добрі.

— Я одразу відчув, що ти хлопчина нашого, драконячого, роду. Ти ж брат отого синього горлодера, так? Як тебе звуть?

— Михайло.

— А я — Хай-Тобі-Грець, отже, будьмо знайомі.

Хлопець потис кінчик пазура на правій передній лапі велетня.

За мить той самий кіготь злегка розірвав пасок, що прив’язував Михася до миски.

— Ти часом не голодний? Хочеш ковбаски? Пригощайся, — Хай-Тобі-Грець показав на купу ковбас у полумиску.

Та Михасеві було не до їжі, він роззирнувся, щоб дізнатися, що сталося з Котькою. Але з малюком теж було все добре: золота дракониця гойдала малого на кінчику хвоста, мелодійно примовляючи:

— Гойда, гойда, гойда-да!

Котька реготав і повискував від захвату.

20. Пошарпаний барабан

— Ну, звичайно! І як це я одразу не здогадався? У цих хлопців є краплинка драконячої крові, ось звідки таке зворушливе порозуміння з цими монстрами! — замислено вимовив Амур Ґалант, повільно наближаючись до ґрат.

Молодик ніжно погладжував старий подряпаний барабан грубої кустарної роботи, що на брудній мотузці звисав з його плеча. Була якась жахлива невідповідність між блискучими шатами красеня і пошарпаним, недбало замотаним неохайною волохатою мотузкою, інструментом.

Михасеві на мить здалося, що він уже десь бачив щось подібне до цього облізлого барабана, але зараз було не до того, щоб згадувати такі дрібниці.

— Ну що ж, замість простого корму я отримав ще двох драконів. Непогано як для одного дня, — вдоволено посміхнувся Ґалант і в його зубі зблиснув діамант.

— Я не дракон, я — людина! — рішуче заперечив хлопець.

— Це ти так думаєш, — примружився красень, — а давай перевіримо.

Він легенько стукнув пальцем у барабан, Михась зі здивуванням відчув, що його права нога сама собою смикнулася в такт.

— Я так і знав, — лагідно зауважив галантерейник, — певно, ти колись необачно поласував блакитною грушкою.

Тендітний палець знову стукнув у барабан, і цього разу смикнулася ліва нога хлопця. Пальці ґламурного мерзотника почали щораз швидше вистукувати дріб, і обидві ноги хлопця самі собою затупали у тому ж темпі.

Михасеві ноги зовсім не слухалися свого господаря, а виконували якийсь шалений танок, підкоряючись звукам, що линули з пошарпаного барабана!

Михась спробував утримати неслухняні кінцівки руками, та де там — руки теж підключилися до цього дурнуватого ритму.

Аж тут він помітив, що всі дракони поводяться точнісінько так само, як і він, хвацько витанцьовуючи під ритмічні удари барабана. Поруч з ним гупав Хай-Тобі-Грець, і гупав він так важко, аж трусилася вся будівля. Хома видавав немислимий брейк, не припиняючи волати про допомогу. Шалено тупотіли дракони в клітках навпроти, у дальньому кутку драконарію стрибала навіть ледь помітна тінь Спайка.

Михась кинув стривожений погляд на клітку Лихоманки — як там Котька?

Лихоманка граційно вимахувала лапами, а поряд з нею на підлозі кумедно гопцювало маленьке ніжно-блакитне драконеня.

«Ні, цього не може бути!» — подумав хлопець і злякано глянув на власні ноги. Це більше не були людські кінцівки, це були лускаті, пазуристі, типово драконячі лапи. Хлопець у відчаї озирнувся й побачив, як звивається на підлозі довгий гострий хвіст — його власний хвіст. Дріб урвався. Амур Ґалант забрав руку від барабана і вдоволено зауважив:

— От і добренько. А знаєш, хлопче, в твоєї луски колір просто дивовижний — чистісінький ультрамарин. Мабуть, той гарнітур для дружини міністра фінансів — сумочку, рукавички та чобітки — варто пошити саме з твоєї шкіри. Хоча якщо кроїти економно, може вистачити і на піджак для мене. Як ти гадаєш, до кольору мого волосся пасуватиме ясно-синій прикид? — він гордовито струснув довгими золотистими кучерями й додав: — Ось зараз трохи відпочину, вип’ю кави і почнемо.

Красень натиснув кнопку селектора[16] і неквапно промовив:

— Мадлен, кави!

Втомлений тим шаленим гопцюванням, блакитний Котька заснув на руках у Лихоманки. Дракониця тихенько колисала малого і сумно дивилася кудись у простір крізь ґрати.

А Михась досі ніяк не міг осягти того незаперечного факту, що він тепер дракон. Він згинав і розгинав лапи, крутив хвостом, навіть намацав у себе на потилиці гострий гребінь. Та найбільше його вражало те, що тепер замість рук і ніг у нього було шість лап. Шість! Оце дивина! Нові кінцівки розміщувалися з обох боків на рівні пояса і слухалися Михася так само, як і старі.

«Не може, не може, не може такого бути, безглуздя… дурня, нісенітниця якась…» — крутилося в Михасевій голові, але правда полягала в тому, що тепер він і справді був драконом — синім фруктовим драконом, дуже схожим на Хому, тільки трохи більшим.

Хай-Тобі-Грець співчутливо поглядав на хлопця і так тяжко зітхав, що кліткою, здавалося, пролітали пориви вітру.

«Ох, що тепер скаже мама!» — з жахом думав хлопець.

— А знаєш, Михасю, у тебе тепер такий класний вигляд! — захоплено гукнув Хома зі своєї клітки.

— Замовкни, дурню! — сердито озвалася Лихоманка, заколисуючи Котьку. — Хіба ти не чув, що зараз оця ганьба роду людського шитиме зі шкіри твого брата чобітки для дружини міністра фінансів?

— Але ж ми можемо повстати і не допустити такого неподобства! — тремтячим голосом запропонував Михасів вихованець. — Вам не спадало на думку, що можна влаштувати повстання драконів?!

— Доки в Амура Ґаланта є цей барабан, він зробить з нами все, що схоче, — громоподібно зітхнув Хай-Тобі-Грець.

— Авжеж зроблю, — підтвердив красень, розвалившись у затишному фотелі. Він крихітними ковточками потягав каву з рожевої порцелянової філіжанки.

Неподалік курили вантажники, а карлик-охоронець полірував рукавом свій пістолет.

Над головою безжального красунчика на стіні драконарію висів великий святковий плакат із Санта Клаусом, який тримав великий лантух різдвяних дарунків, а під плакатом на підлозі валявся недбало кинутий пошарпаний барабан.

— А що це за барабан? Чому ми маємо йому підкорятися? — спитав Михась, розглядаючи луску на своїх лапах.

Хай-Тобі-Грець почухав лапою потилицю.

— Важко пояснити, але спробую. Дракони з’явилися на Землі раптово. Кажуть, їх принесло ураганом. Дев’ять днів і дев’ять ночей бушував шалений буревій, а коли вщух, на землі лежали велетенські крилаті ящури. Щойно вони оговталися, як проявилася їхня шалено люта вдача: вони хапали й жерли все, що рухалося, а особливо їм до смаку припали люди.

Тоді на землі ще жила найдавніша раса людства — дуже мудра, могутня і майже безсмертна. Ще й тепер зрідка трапляються її поодинокі представники — люди називають їх «чарівниками».

Чарівники розуміли, що беззахисне молоде людство не має ніяких шансів вижити поруч з кровожерливими ящурами, і вирішили приборкати хижаків. Одних драконів привчили до рослинної їжі, а тих, хто не зміг призвичаїтися, умовили не їсти людей. Попри всі страшні казки, жоден дракон ніколи не нападатиме на людину першим.

А інші чарівники взялися навчати драконів, і розумні, освічені, добре виховані чудовиська почали поводитися шляхетніше. Нарешті людям і драконам пощастило порозумітися, і крилаті ящури погодилися жити в особливих місцях, щоб не заважати людському прогресу. У нас, в Україні, дракони раніше мешкали на річці Горині, пам’ятаєш казки про Змія Горинича? Однак тепер великі крилаті рептилії лише зрідка трапляються в деяких озерах, в ущелинах карпатських гір та ще, кажуть, є великий заповідник десь у Криму. Наш вид зникає. У крилатих ящурів немає майбутнього на Землі, яка належить людям.

— Але між людьми та драконами ще у давні часи було укладено непорушну хартію[17] про недоторканість. За тим давнім законом ми не чіпаємо людей, а люди не вбивають нас. Але цей білявий негідник зневажає закони. Він купує у браконьєрів та контрабандистів драконячі яйця, насіння драконячих дерев і малих драконенят, щоб шити з них всілякий галантерейний непотріб! — сердито втрутилася Лихоманка.

— Чого це — «непотріб»? — пробуркотів господар драконарію, замислено намотуючи на тонкий палець пасмо білявого волосся. — Я роблю лише ексклюзивні художні речі. З твоєї золотої луски, моя красуне, я зшию чудові вечірні шати для першої леді країни.

Хай-Тобі-Грець кинув зневажливий погляд на безтурботне біло-рожеве обличчя Ґаланта і продовжив:

— Закони законами, але мудрі чарівники все одно непокоїлися, чи не прокинуться колись раптово наші кровожерні інстинкти, і про всяк випадок створили засоби, якими можна приборкати драконів, якщо вони зненацька надумають бешкетувати. Це «чари» — магічні музичні інструменти, що змушують драконів танцювати. І цей барабан — справжнє диво. Людина, яка володіє такою магічною річчю, має особливу владу над драконами і зветься Навігатором[18] Драконів.

— Фі, як нудно — «навігатор»! — обурився Амур Ґалант. — Мені більше до вподоби «володар» або «повелитель».

— То ви і є справжній повелитель драконів, — улесливо підтакнув карлик Треш.

— А чому я перетворився на дракона, щойно почув той барабан? — спитав Михась, роздратовано смикаючи хвостом.

— У тобі є щось від драконів, а будь-які чари одразу виявляють драконячу природу, — сумно пояснив гігант.

— Гарно оповідаєш — я просто заслухався, — зауважив красунчик-галантерейник і поставив на пульт управління транспортером порожню філіжанку з-під кави. Далі неспішно дістав з полиці теку, замислено погортав аркуші з ескізами, обрав один і нарешті задоволено кивнув — те, що треба.

— Ах, ну до справи, — ліниво потягся Амур Ґалант, знімаючи з пальців персні. — І чому така людина, як я, має працювати в поті лиця, щоб здобути шматок хліба? Давайте сюди обробний стіл, — махнув він вантажникам. — Треш, готуйте смертельну ін’єкцію.

Робітники викотили на середину зали довжелезний стіл, оснащений ланцюгами і кайданками. Карлик тим часом порався біля шафки, заставленої якимись скляними флаконами. Ґалант узяв до рук чарівний барабан і наказав:

— Відчиняйте дверцята.

Робітники відсунули важку заґратовану заслінку клітки, де перебували Михась із Хай-Тобі-Грецем.

— Він нізащо не вийде з клітки! Михасю, не виходь! — вигукнув Хома.

— Та невже?

Пальці Амура Ґаланта знову почали вправно вибивати на чарівному барабані ритм маршу. «Раз-два, раз-два, раз-два, раз-два, раз-два, раз-два!» — і знову драконячі лапи самі понесли Михася за поріг. Марно він чіплявся за ґрати, марно пручався, невідворотно наближаючись до загибелі.

І разом з ним у всіх клітках марширували на місці дракони. Навіть у сплячого Котьки самі собою смикалися блакитні лапки.

Певно, Хай-Тобі-Грець теж вийшов би з клітки разом з Михасем, але велетень був прикутий до стіни міцними сталевими ланцюгами.

Усі дракони мовчки гупали лапами, і лише Хома репетував на всю ширину легенів:

— Михасю! Брате! Я — фруктовий, але для цього садюги я зробив би виняток і з’їв би його! Розжував би його!!! Проковтнув би його!!!

Дракон Михась наблизився до столу. Робітники вмить повалили його на металеву поверхню, клацнули кайданки на лапах і навіть на хвості. Тепер він був намертво прикутий до столу і більше не міг пручатися.

— Фу-х-х-х, — Амур Ґалант витер лоба мережаною шовковою хустинкою. — Яке жахливе випробування для моїх бідних нервів! Щоразу боюся, що щось піде не так і ці страховища вирвуться на волю!

Молодик зняв з плеча чар-барабан, кинув на підлогу і підійшов до столу, де Михась з усіх сил намагався звільнитися.

— Хомо! — гукнув старший брат Вербицький. — Якщо тобі пощастить вирватися звідси, ти мусиш подбати про Котьку!

— Заспокойся, йому не пощастить, — байдуже зауважив Амур Ґалант, натягуючи гумові рукавички. — Треш, давай шприц.

Карлик обережно простяг шприц, з гострої голки якого повільно стікала блідо-жовта краплина отрути. Вродливець нахилився над Михасем і…

Щось велике й чорне ураз вистрибнуло з кута за клітками і вчепилося всіма пазуристими лапами в барабан. Клацнули важкі щелепи і за мить на місці, де лежав чарівний інструмент, лишилася тільки жалюгідна купка уламків.

Амур Ґалант здригнувся й випустив шприц на підлогу.

21. Чорний морок на ім’я Спайк

— А-а-а-ай! Це чорний морок! Звідки він тут узявся?! — тонким жіночим голосом вереснув господар крамниці «Elite» і з жаху підстрибнув. Під каблуком стильних ковбойських чобіт щось хрупнуло і по підлозі крихітною калюжкою розтеклася жовта отрута.

Спайк виплюнув рештки мотузки.

— ВІДМИКАТИ КАЙДАНКИ! ХУТКО ВІДМИКАТИ! — люто прогарчав хижак, насуваючись на красунчика-галантерейника.

Амур Ґалант тремтячими руками виконав наказ, і Михась хутко зістрибнув з обробного столу.

І лише тоді охоронець Треш оговтався, згадав про свою зброю, миттю вихопив пістолет і, не цілячись, випалив у Спайка. Одним ударом хвоста хижак збив карлика з ніг. Пістолет вилетів з руки охоронця і, обертаючись, ковзнув по кам’яній підлозі.

Треш спробував його наздогнати, але Михась виявився спритніший. Він копнув пістолет, і той відлетів аж до самого водозливу посеред підлоги.

— Акуратніше з цим! Він стріляє! — панічно загорлав карлик.

Михась квапливо підняв решітку стоку і обережно зіпхнув униз страшну чорну штуковину, що мала здатність плюватися смертю.

— КЛЮЧІ! — Олельків хижак притиснувся впритул до Амура Ґаланта, і той від жаху остаточно втратив розум. Він намагався зняти зв’язку ключів з пояса, але тремтячі пальці його не слухалися.

Спайк сам зірвав зв’язку зубами, рушив до клітки Хоми і, взявши ключа в зуби, відімкнув замок. Грушевий дракон миттю вирвався на волю з несамовитим криком:

— Дайте мені того мерзотника!!! Я порву його на дрібні шматки!!!

Та чорний морок несподівано зупинив його, впіймавши за хвіст:

— ХОМО, ВІДЧИНЯТИ КЛІТКИ… — прохрипів Спайк і раптом важко впав набік. — ХОМО, ВИПУСКАТИ…

— Спайку, друже, що з тобою?! — кинувся до нього Хома.

— РОБИТИ, ЩО Я КАЗАТИ! — так люто рикнув хижак, що грушевий дракон не наважився ослухатись і хутко помчав звільняти інших бранців.

— ЦИХ — ЗА ҐРАТИ! — з підлоги озвався до Михася чорний дракон і вказав на переляканого Амура Ґаланта і його спільників.

Михась ширше розсунув заслінку клітки, де раніше був Хома.

— Я нізащо не… — почав галантерейник, але, помітивши, що Хай-Тобі-Грець вже звільнився від ланцюгів і вибирається назовні, ураз чкурнув у клітку поперед усіх.

Хома вже звільнив усіх драконів і повернувся до своєї колишньої клітки з ключами.

— Ми можемо домовитися з вами сам на сам, пане Хомо, — стиха зашепотів Амур Ґалант, хапаючись за ґрати. — Я людина не бідна — я дорого куплю у вас ключ від цієї клітки. Ви все життя зможете споживати самі ананаси…

— Замовкни, падлюко! — відрубав Хома й повернув ключ у замку.

Тим часом усі дракони опинилися на волі. Виявилося, що в майстерні Ґаланта їх було ув’язнено п’ятеро: Хай-Тобі-Грець, Золота Лихоманка, дві лимонні сестри-близнючки з родини фруктових драконів з кумедними іменами Скіпка і Скалка та невеличкий, дуже яскравий червоно-помаранчевий дракон, що звався Гарбузяний Пих.

Вони всі колом оточили Спайка, який непорушно лежав на підлозі. Михась нахилився над хижаком. Біля лівого боку дракона розпливлася пурпурова пляма.

— Спайку, ти поранений?

— НЕ ЗВОЛІКАТИ, ТІКАТИ! — прогарчав Спайк.

— Тебе треба перев’язати, повернися на бік, будь ласка, — попросив Михась.

Однак Спайк відштовхнув його лапи.

— ТІКАТИ, СПАЙКА ЛИШАТИ! — сердито рикнув хижак.

— Припини! Ти можеш загинути! — розхвилювався Хома.

— СПАЙК НЕ ПОТРІБНИЙ, — дракон заплющив очі і відвернувся.

— Як не потрібний?! Ти нам дуже-дуже потрібний! — одночасно вигукнули обидва Вербицькі.

— СПАЙК ПОГАНИЙ… ОЛЕЛЬКО ЙТИ…

Лише тепер Михась зрозумів: Спайк думає, ніби Олелько його покинув назавжди. Він присів і погладив жорстку, як наждак, шкіру.

— Він повернеться. За шість днів закінчуються канікули і він прибуде додому, от побачиш.

— СПАЙК НЕ ПОТРІБНИЙ… — морок скрутився клубком, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не хоче, аби його чіпали.

— Ти, друже, помиляєшся, — гаряче втрутився Хома. — Олелько не хотів їхати від тебе, його змусили. Але він, до речі, доручив нам з Михасем наглянути за тобою, поки його не буде.

— КАЗАТИ НЕПРАВДУ… — ледь чутно прохрипів поранений.

— Правду! Чистісіньку правду! Ну скажи, з якої б радості ми тягали тобі оті м’ясива?

Цей доказ здався Спайку переконливим.

— СМАЧНЕ М’ЯСО… — промурмотів хижак і перевернувся догори черевом.

Куля поцілила між двома шийними пластинами, з рани постійно тонесенькою цівкою точилася пурпурова кров.

— Його треба негайно перев’язати! — заметушився дракон Михась. — У вас тут є якесь простирадло? — звернувся він до Амура Ґаланта.

— Отам, у шафі, є рушники, — промовив той з-за ґрат. — Шкода, що такий розкішний екземпляр пропадає задурно. З цього чорного мороку вийшло б щонайменше сім елегантних валіз.

— Я його зараз вб’ю! — обурився Хома. — В цього шевця замість серця — ганчірка! А чого це він нашого Спайка весь час «чорним мороком» обзиває? Сам він чорний морок!

— Чорні мороки — рідкісна порода драконів. Вони єдині з нас навчилися вдавати непомітну тінь. Це небезпечні хижаки, відчайдухи і чудові мисливці, от тільки розмовляти в них не надто добре виходить, — озвався згори Хай-Тобі-Грець. — Цікаво, як він тут опинився? Кажуть, ніби тепер мороків уже зовсім не лишилося на Землі.

Довелося зв’язати поміж собою кілька рушників, щоб вийшла пов’язка потрібного розміру. Шию Спайка туго замотали і на білому полотні майже одразу проступила маленька пурпурова плямка, що потроху почала більшати.

— От біда, — засмутилася Золота Лихоманка, — потрібен лікар.

— Лікар? Ветеринар, ось хто потрібен, — зауважив Хома.

— Дурниці, жоден ветеринар не візьметься лікувати дракона, — прогримотів Грець. — У нас особлива анатомія — ми ж вогнедихі.

Михась гарячково намагався знайти вихід. Хто може допомогти пораненому дракону? Хто взагалі хоч щось знає про драконів?

І раптом у пам’яті зринув номер телефону: 075-75575-75. Оті аспіранти з Дослідного Інституту Фольклорної Флори та Фауни, вони ж доглядають драконяче дерево, а отже, мають знатися і на драконах.

— Є тут телефон?!

Він озирнувся і зразу побачив — на пульті керування транспортером, поряд з філіжанкою з-під кави, лежав розкішний платиновий айфон Амура Ґаланта.

Хлопець поспіхом набрав номер.

— Алло, — почувся знайомий голос аспіранта Олекси.

— Ви мене пам’ятаєте? Це Михась!

— Який Михась?

— Пригадуєте, минулого літа я випадково потрапив на ділянку № 77?

— А-а-а, так-так, звісно. Привіт, колего, щось сталося?

— В мене тут важко поранений дракон, що робити?

— Фруктовий?

— Ні, чорний морок.

— Не може бути! Вони ж практично зникли! А що з ним?

— Кульове поранення в шию. Він стікає кров’ю!

— Це дуже небезпечно! У мороків дуже погано згортається кров. Я, звісно, зможу вранці вилетіти до Києва, але боюся, що до ранку він не дотягне. От якби можна було швидко доправити його сюди, в заповідник. Дуже важливо зробити це до світанку.

— Ми доправимо! — прогуркотів Хай-Тобі-Грець.

— Хто це? Чий це голос? — ще більше стурбувався Олекса.

— Це такий здоровезний зелений дракон.

— Гігантський грін, — підказав велетень.

— Гігантський грін.

— Боже мій… вухам своїм не вірю… — вигукнув аспірант. — Може, в тебе там є ще й інші дракони? Скільки їх?

Михась порахував.

— Дев’ятеро, зі мною разом.

— З тобою разом?! От лихо! Я так і знав, що та пригода так просто не минеться! Чуєш мене, Михасю?! Вам не можна залишатися в Києві! Ви мусите вирушити негайно! Заповідник драконів у Криму на Карабі-Яйлі, це місце ще зветься «Кам’яне море». Ми на вас чекаємо. Зможете відшукати дорогу на південь?

— Негайно вирушати?! А якщо… — аж тут щось клацнуло і зв’язок урвався.

Хоч скільки Михась набирав номер, нічого не виходило — у слухавці лунали лише короткі гудки.

— І як ми зможемо доправити Спайка аж у Крим? Ще й до світанку? В таку далечину? — не міг утямити Михась.

— Хлопче, ти тепер дракон, і в тебе є крила. Ми полетимо! Ми полинемо! Гай-гай! Шугонемо на південь! — ревнув Хай-Тобі-Грець і розгорнув здоровезні крила.

І всі дракони раптом, ніби за командою, замахали крильми. У драконарії стався невеличкий ураган.

Михась несподівано відчув, що і в нього позаду щось ворухнулося. Він озирнувся й побачив, що розкрилися його власні крила — фантастично гарні, лазурові, вкриті золотими плямками, наче у велетенського тропічного метелика. І вони були готові підійняти Михася високо вгору і нести світ за очі.

22. Подих Гарбузяного Пиха

Спайк упав у забуття. Він лежав на кам’яній підлозі і важко дихав. Пурпурова пляма на пов’язці повільно, але невідворотно збільшувалася.

Лихоманка зручно прилаштувала сплячого Котьку в фотелі, а сама разом з лимонними сестрами так вправно позв’язувала решту рушників з шафи Амура Ґаланта, що вийшло щось на зразок гігантського наплічника.

— Нікуди ви не полетите, аж доки не звільните мене з цієї клітки, — зухвало зронив Амур Ґалант, поліруючи й без того бездоганні нігті діамантовою пилочкою. Його охоронці збилися за ним у тісний гурт.

— З якої це радості нам тебе звільняти, садюго? — обурився Хома.

— Ви не знаєте коду замка на вхідних дверях, а я не скажу, аж доки не відчините клітку.

— А плювати нам на твої двері, я в них однаково не пролізу, — прогуркотів Хай-Тобі-Грець.

— А як же ти сюди потрапив? — здивувався Михась.

— О, це була незабутня подія — крізь ті двері вкотили яйце завбільшки з чимале барило, — посміхнувся Амур Ґалант. — А коли він вилупився, то перші слова, які я мимоволі проказав, побачивши ту «крихітку», і стали його ім’ям.

— Оцей негідник вирощував мене для того, щоб пошити парадні мундири для цілого загону президентської гвардії. В нього було таке важливе держзамовлення.

— О, так! У цій зеленій лусці в почесного караулу вигляд був би просто неперевершений, а я б непогано заробив, — нахабно зауважив Амур Ґалант.

— Але я виріс, і двері тепер для мене замалі. Але тут є купол… Правда, Пих? — звернувся Хай-Тобі-Грець до невеличкого помаранчево-червоного дракона.

Всі закинули голови вгору. Купол був прозорий — така засклена металева конструкція. Крізь скло у драконарій прозирала нічна темрява.

— Нічого у вас не вийде, це надміцна легована[19] криця, — зневажливо пхикнув із-за ґрат власник драконарію.

— Тобі варто було б знати, що температура полум’я червоних фламів — драконів, до яких належить Пих, сягає температури на поверхні Сонця. Отже, плавиться все. То як, ти впораєшся, Гарбузяний?

— Легко. Тільки ви всі відійдіть он туди, під стінку, щоб вам на голови не накрапала розплавлена криця.

Дракониці начепили на спину Хай-Тобі-Грецю наплічника з рушників, а тоді всі разом обережно поклали туди непритомного Спайка. Потім відійшли у дальній кут і притислися до стінки.

Хома завбачливо підхопив Михасеву куртку і Котьчин комбінезон.

— Навіщо ти тягаєшся з одягом? Кинь, воно все одно зараз на нас не налізе! — обурився старший брат.

— А що скаже мама, коли ви повернетесь додому без верхнього одягу?

Мама… Чи доведеться їм з Котькою ще колись побачити маму? Михась засумував і більше не заперечував.

На середину приміщення повагом вийшов червоний дракон. Своє прізвисько Гарбузяний він, певно, отримав за свій колір, бо лише деякі особливо породисті гарбузи мають таку яскраву помаранчево-червону середину.

Пих підняв морду вгору, і з його ніздрів заструменіли фонтани іскор.

Аж тут Амур Ґалант нарешті збагнув, що ніхто не збирається його звільняти, кинув пилочку і заверещав:

— Випустіть мене! Випустіть! Ви не маєте права! Мені звідси ніяк не вибратись! Ніхто не знає коду цього замка, окрім мене і Треша! Це зрештою негуманно! Я тут можу загинути від голоду, холоду і спраги!

— Не тобі патякати про гуманізм, — озвалася Лихоманка, притискаючи до себе Котьку, — краще помовч і подякуй, що легко відбувся.

— Караул!!! Рятуйте!!! Вбивають художника!!! — казився за ґратами галантерейник.

— Та не гарячкуй так, садюго, я вже викликав з твого айфона міліцію і пожежну команду. Про всяк випадок, — зневажливо фиркнув Хома, захоплено споглядаючи снопи іскор, що струменіли з ніздрів Гарбузяного Пиха.

— Міліцію?! Ні! Тільки не міліцію!!! Будь ласка!!! Не треба міліції!!! Ні-і-і-і-і-і. — остаточно втративши рештки своєї пихи, заверещав Амур Ґалант.

— Тьху, — сплюнув карлик Треш і відійшов подалі.

— КАКХА! — з огидою видихнула Золота Лихоманка.

— ШМАКЛЯ! — разом додали лимонні близнючки.

— ДУРБАН! — підсумував Хай-Тобі-Грець.

І це були найжахливіші лайки драконячою мовою.

Враз із пащеки Гарбузяного Пиха вихопився потужний струмінь розжареного білого полум’я. Купол зім’явся, похилився і вибухнув цілим фонтаном вогняних краплин розплавленої криці та скла.

Ті з киян, хто страждав на безсоння, мали можливість бачити тієї ночі неймовірне видовище: опівночі скляний купол у центрі міста раптом вибухнув полум’яним феєрверком, і з нього вихопилася ціла зграя різнобарвних драконів. Останній, ясно-червоний дракон, раптом знизився, пірнув униз і дмухнув полум’ям на вітрини дорогої галантерейної крамниці. Скло луснуло і почало стікати вогняними краплинами, а всередині спалахнула пожежа.

З усіх сторін до центру мчали з увімкненими сиренами пожежні та міліцейські автомобілі. Пожежникам довелося добряче попрацювати, але до світанку пожежу загасили.

Вранішня преса миготіла сенсаційними заголовками:

«ПОЖЕЖА В ЦЕНТРІ СТОЛИЦІ!»

«КІНЕЦЬ ІМПЕРІЇ ГАЛАНТЕРЕЙНОГО КОРОЛЯ!»

«ВНОЧІ ЗААРЕШТОВАНО ГЛАМУРНУ ЗІРКУ СВІТСЬКОГО БОМОНДУ!»

«АМУРУ ҐАЛАНТУ СВІТИТЬ ЧИМАЛИЙ ТЕРМІН ЗА ШАХРАЙСТВО ТА ЗВ’ЯЗКИ З КОНТРАБАНДИСТАМИ!»

«ПАРАД РІЗНОБАРВНИХ НЛО В НЕБІ НАД КИЄВОМ!»

«ВІЗИТ ПРИБУЛЬЦІВ ЧИ РЕКЛАМНЕ ЛАЗЕРНЕ ШОУ?»

Але все це сталося лише вранці, а напередодні, вночі, зграя драконів зринула над дахами Києва, описала широку дугу і стрімко пірнула у хмари.

23. Дракони у хмарах

На жаль, тієї ночі небо над містом затуляла щільна хмарність. Опинившись у густому тумані, крилаті ящури одразу ж загубили одне одного. Усі ці дракони зростали в неволі і їм ще ніколи не доводилося літати в широкому світі. Усі вони мали крила і від народження мріяли про політ, проте зовсім нічого не знали ні про хмари, ні про вітер, ні про дощ, ні про сніг, ні про туман. Мала дитина, і та краще могла б зорієнтуватися у просторі, ніж ці крилаті велетні.

Дракони, вихопившись зі своєї в’язниці, легко знялися в повітря, але що робити далі в цьому безкрайньому небі, ніхто з них не знав.

Хай-Тобі-Грець зі Спайком на спині потужно зринув угору. Він летів, летів, летів, прошиваючи хмари, ніби гігантська зелена голка, і, нарешті, пронизав наскрізь усі шари снігових хмар. Виринувши з них, гігант опинився над нескінченним волокнистим хмарним морем. Воно тяглося у всі боки до самого обрію. Хмари, хмари. і більш нічого. Тріщав мороз, ясно світили зорі, блідий байдужий місяць марно сподівався зігрітися, загортаючись в легенькі шматочки хмарного дріб’язку.

Хай-Тобі-Грець був готовий долати будь-які відстані, але не знав, у якому напрямку треба рухатись.

«На південь, нам треба на південь!» — сам собі нагадував велетень, але де той південь, було зовсім не зрозуміло. Дракон марно крутився на місці, пірнав у хмари і знову виринав, аж доки нарешті зрозумів, що остаточно загубився.

— Нічого, Спайку, нічого, не хвилюйся, — мурмотів велетень, — зараз ми когось з них знайдемо…

Однак Спайк був непритомний і не міг нічого відповісти. І тоді Хай-Тобі-Грець, здоровезний, дужий дракон, уперше в житті шалено злякався й заревів на всю міць свого могутнього голосу:

— МИХАСЮ-Ю-Ю!!! ХОМ-О-О-О!!! ПИ-И-И-Х!!! ЛИХОМА-А-А-НКО!!! ДЕ ВИ-И-И-И?!!

Страхітливе ревище громом прокотилося над містом, і мешканці столиці здригнулися в своїх затишних ліжках, бурмочучи у напівсні: «Ти диви, який зимовий грім.».

А Лихоманці теж було непереливки. Їй довелося нести сплячого Котьку, тому золота драконка не могла летіти швидко.

Опинившись у холодному тумані, малюк прокинувся й заплакав.

— Мамо! Ма-а-а-амо! Хочу до мами! МА-А-А-А-МО!

— Ну-ну, маленький, не плач, — колисала його Лихоманка. — Та де ж це всі поділися?! Гей! Ми тут!

Вона кружляла над самими дахами, чіпляючи хвостом димарі. Котька розійшовся не на жарт, за його пронизливим верещанням Лихоманка взагалі нічого не могла почути. «Сердешний малюк, він, мабуть, голодний, — міркувала драконка. — І як це я не здогадалася взяти хоча б яблуко на дорогу».

Зненацька вони натрапили на сяючу верхівку головної ялинки, що височіла на Майдані Незалежності.

— Не треба плакати, ось подивися, яка ялинка — диво! Яка цяця — дивись, як блискотить! Он які кульки! А он, бачиш? Святий Миколай несе дарунки малому Костику…

Котька трохи вгамувався і, схлипуючи, втупився круглими оченятами у те новорічне диво. І Лихоманка, трохи не плачучи від розпачу, так і кружляла навкруг ялинки, не знаючи, що робити далі, адже вона ще не була дорослою і досвідченою драконкою.

Черговий міліціонер на Майдані Незалежності, споглядаючи її маневри біля різдвяного дерева, затулив обличчя руками і подумав: «Пора змінити роботу, бо ці нічні чергування точно доведуть мене до божевільні».

Сестрам-лимонкам було трохи легше, бо вони трималися разом. Близнючки були надзвичайно дружні, майже нерозлучні, і летіли, міцно вхопивши одна одну за лапу. А отже, зрозумівши, що загубилися, вони одразу почали одна одну заспокоювати.

— Не хвилюйся, Скіпко, ми їх швидко знайдемо!

— Не переймайся, Скалко, все буде добре, от побачиш!

— Вони всі десь поруч, Скіпко!

— Вони нізащо нас не покинуть, Скалко!

Сестри згори невпевнено поглядали на київські вулиці. Там, унизу, було темно, сиро й незатишно, скрізь стриміли купи брудного снігу, поміж якими зрідка проповзали якісь дивні тварини, що освітлювали собі шлях палаючими очима.

Невдовзі драконки опинилися над верхівками високих дерев. Це був Ботанічний сад, той, що за університетом, але Лимонки цього не знали, вони лише чули колись, що десь є ліси, де росте багато дерев.

— Здається мені, що це ліс, — зауважила Скіпка.

— Звісно, ліс! — підтримала сестру Скалка.

— Як ти гадаєш, Скіпко, чи варто нам і далі ширяти у цій темряві?

— Зовсім не варто, Скалко!

— Тоді, Скіпко, може, почекаємо світанку в цьому лісі?

— Авжеж, це розумне рішення, Скалко!

І лимонні близнючки влаштувалися на гілці великого дерева, яка загрозливо прогнулася під їхньою вагою. Сестри пригорнулися одна до одної, щоб було тепліше, і приготувалися чекати ранку.

Поодинокі закохані пари, що затрималися в романтичному тумані Ботанічного саду, миттю дременули до виходу, побачивши на дереві дві велетенські крилаті лимонно-жовті істоти.

А Гарбузяний Пих не квапився покинути місце свого ув’язнення, бо захопився спогляданням пожежі крамниці «ELITE». Він, як і всі його родичі — червоні флами, найбільше в світі любив яскраве полум’я, і ось тепер, ширяючи над вогнем, серед іскор, попелу та задушливого чадного диму, почувався абсолютно щасливим. Дракон захоплено споглядав за діями пожежників, йому надзвичайно подобалися їхні блискучі шоломи.

Він пильнував, щоб полум’я не згасло.

«Як би я хотів потоваришувати з цими відважними хлопцями! Їм так подобається гасити полум’я! Ми могли б так класно порозумітися — я підпалював би, а вони — гасили, і всі були б задоволені». Пих уявив, як він мчить вулицями міста разом зі своїми новими друзями на отій здоровенній червоній машині з сиреною.

Проте пожежники ніяк не могли второпати, що ж це відбувається: щойно їм вдається погасити якусь частину будинку, як з диму зненацька виринає щось незрозуміло-червоне, вивергає потік полум’я і знову підпалює те саме місце?!

Хомі, на відміну від інших, уже не раз доводилося літати вночі над Києвом, бо Михась часом випускав свого вихованця погуляти. Навіть з оберемком одягу в лапах він вільно почувався в польоті і непогано знав дорогу додому — до спільного дому братів Вербицьких.

Трохи пометушившись у хмарах і покричавши у всі боки, Хома вирішив: «Якщо Михась мене шукатиме, то, мабуть, здогадається, що я чекаю на нього вдома».

Фруктовий дракон досить швидко відшукав рідний дах. Проте заявитися просто в квартиру без своїх братів він, звісно, не наважився, і тому відшукав нагорі знайомий димар. Втомлений Хома кинув на засніжену покрівлю Михасеву куртку, сів на неї, притулився до теплого цегляного комина, заплющив очі й незчувся, як задрімав.

Йому наснилася святкова новорічна вечеря і весела родина Вербицьких за столом. Тато показує фокуси, Михась грає на вуркóті, а він, Хома, співає. Котька просто верещить від радості і стрибає на пружному дивані. А матуся як постаралася! На столі — голубці, морквяні котлети, салатів — яких забажаєш, помаранчеві купи апельсинів і мандаринів, жовті півмісяці бананів, різнобарвні соки у високих склянках, а головне: на круглій розписній тарелі — рум’яний яблучний пиріг, такий духмя-а-а-ний.

«Невже вони самі подалися в Крим, а мене покинули? — стривожено подумав Михась. — Не може бути! А Котька? Хіба вони забрали б малюка з собою, не спитавши мене? Ні, хто завгодно, але Хома ніколи б не погодився летіти без мене… Так, без паніки, треба лише зосередитися й здогадатися, де він може мене чекати? — і одразу ж відповів собі: — Звісно, вдома».

Згори Київ був зовсім інший — засипані снігом дахи, церковні золочені бані, шпилі, а поміж ними де-не-де бовваніли височезні новітні будинки-хмародери. Якби Михась не народився в цьому місті і не знав його так добре, то, певно, заблукав би, як усі інші дракони, але йому, з діда-прадіда киянину, варто було кинути побіжний погляд на гостроверху вежу неподалік, і одразу ставало зрозуміло, що це «дім Барона» поблизу Золотих воріт, а отже, лишалося тільки розвернутись і летіти уздовж Ярославового Валу в напрямку свого дому.

Невдовзі хлопчик-дракон упізнав свій двір і будинок, де минуло все його життя. Дім спав, лише вікна їхньої квартири яскраво палахкотіли серед суцільної темряви. Батьки, певна річ, не сплять, хвилюються — ще б пак, адже в них пропало аж двоє синів. Ох, як же йому хотілося зараз опинитися поруч з батьками в теплі рідної домівки, однак не міг же Михась у драконячому вигляді з’явитися вдома. Навіть не можна собі уявити, що сталося б з мамою, якби синя драконяча пика раптом з’явилася у вікні, — на жаль, на відміну від Хоми, він не вмів вдавати собаку. А якби й умів, то хіба б це вирішило проблему? Михась важко зітхнув, піднявся вище і вмить угледів на покрівлі міцно сплячого грушевого дракона.

— Гей, Хомо, прокидайся! — термосив його Михась.

— Принеси мені банан… і грушу… а ще шматок пирога… отого, що з яблуками… — сонно мимрив Хома.

— Багатенько ти хочеш. Я б і сам не відмовився від пирога, — зауважив старший брат.

— Що?! Де?! — підскочив Хома й нарешті збагнув, де він тепер перебуває.

Грушевий протер лапами очі й позіхнув:

— Нарешті ти знайшовся!

— А де всі? — спитав Михась, обіймаючи брата.

— Хіба ти не бачиш? Хмари, туман, ще й темрява хоч в око стрель, от усі й загубилися. Сюди вони, звісно, ніяк не дістануться, бо нічогісінько не знають про наш будинок.

— Погано. І де тепер їх шукати? Ти ж знаєш, якщо ми до світанку не доправимо Спайка в Крим, він загине. Що я тоді скажу Олелькові? — зітхнув Михась.

— Скажеш, що ти неорганізований і безвідповідальний нехлюй, — раптом долинуло з димаря.

Щось зашаруділо, і з отвору виліз крихітний сердитий дідок. Старий влаштувався на верху комина і несхвально втупився в драконів з-під кошлатих брів.

— Домінус Верба! — разом вигукнули брати Вербицькі.

24. Чудернацька штукенція

— Чудово! Просто молодці! Більших дурощів накоїти було неможливо! — з прикрістю пробуркотів домовик, розглядаючи двох грушевих драконів, що винувато похнюпилися обабіч димаря. — Як ти примудрився втратити людську подобу?

— Це сталося через чарівний барабан… — ледь чутно прошепотів дракон-Михась.

— Роззява. Хоча б батьків пожалів. Вони вже обдзвонили всіх друзів, родичів і знайомих, а тепер дзвонять вже в лікарні та морги. Де малий?

— Він з однією… дівчиною, — Михась не наважився зізнатися, що довірив молодшого брата малознайомій дракониці. — Винні ці дурнуваті хмари, ми втратили зв’язок саме через них! Що тепер робити?!

— Звісно ж, розігнати хмари.

Брати Вербицькі витріщилися на Домінуса Вербу, намагаючись збагнути, чи не кепкує він з них.

— Ви інструмент часом не загубили?

— Який інструмент?

— Вуркóту.

— Знущаєтесь? До чого тут…

— Діставай.

Спантеличений і роздратований Михась витяг з-під Хоми куртку і намацав у кишені вуркóту. «Певно, старий зовсім з глузду з’їхав — навіщо йому саме зараз знадобилася вуркóта?» — сердито думав Михась.

— Поглянь на неї. Тільки уважно, — наказав домовик.

Михась знизав плечима, невдоволено смикнув хвостом, але послухався.

Чудернацька штукенція ця вуркóта — не розбереш: це сопілка чи маленька кобза. А зроблена сяк-так — сіра подряпана деревина, замотана неохайною волохатою мотузкою. І раптом він збагнув — і деревина, і мотузка, і робота — усе точнісінько таке, як у знищеного чарівного барабана.

— Ну що, дійшло нарешті?

— Це… це…

— Так, це чар. І підкоряються чару не лише дракони, а й взагалі будь-які стихії. Вилазь сюди на димар. Так, заплющ очі. А тепер уяви собі погожу ніч: легенький морозець, повітря прозоре, в небі розсипи зірок, місяць у золотистому колі — і грай! — наказав Домінус Верба.

Михась подув у чар-вуркóту, і з неї полилася нявчально-мурчальна музика, що текла й текла, як вода. А коли він розплющив очі, навкруги мерехтіла зірками ясна зимова ніч.

— А де поділися хмари?

— Та хутенько попхалися на північ, — пояснив Хома. Він якось дивно поглядав на старшого брата. — Погода — клас! Легенький морозець. А, до речі, тобі не зимно?

І тут Михась збагнув, що, справді, увесь аж труситься від холоду. Особливо лапи. Хлопець глянув униз і враз побачив, що це зовсім не драконячі лапи, а звичайні людські ноги. Він знову був людиною і стояв на верхівці димаря, голяка на морозі!

— Ти змінився, як тільки почав грати на вуркóті, — зауважив грушевий дракон.

— Навігатором може бути тільки людина, бо так належить, — пробуркотів домовик. — Почекайте, я миттю!

Домінус Верба прудко сховався в димарі.

Михась відчував, що зараз просто перетвориться на шматок криги. Мороз жорстоко щипав його за боки, і як тут було не пошкодувати про товсту драконячу шкуру, яка надійно захищала від холоду. Хлопець накинув куртку на голе тіло, скоцюрбився, обхопив себе руками і, цокаючи зубами, притулився до димаря.

— С-с-слухай, Хомо, а що там таке с-с-с-старий б-б-б-бовкнув про Навігатора?

— Ти ще не зрозумів? Ну ти даєш! Хіба не пам’ятаєш, як Хай-Тобі-Грець розповідав, що той, хто має чар, набуває особливої влади над драконами і має особливі обов’язки перед ними. І зветься він Навігатором драконів? Хіба вуркóта не чар?

— Ч-ч-чар.

— Отже, ти — Навігатор драконів.

У димарі знову зашаруділо і звідти вигулькнув домовик, обтяжений купою згортків. З одного спокусливо виглядали банани.

— Навіть не чекав! — зрадів Хома, простягаючи лапи до клунка. — Ви такий милий, пане Домінусе!

— Прибери свої пазурі, ненажеро, — буркнув домовик. — Це — малюкові. А тобі ось — яблуко.

Грушевий ображено набурмосився, але яблуко впіймав і одразу захрумкотів.

— Михасю, ось твій одяг. Вдягайся швидше, бо ти вже аж посинів з холоду, — старий кинув хлопцеві найбільший згорток.

Михась поспіхом натягнув на себе светра, штани, теплі вовняні шкарпетки, чоботи, куртку й шапку, ще й замотався шаликом. За якусь хвилину-другу нарешті трохи зігрівся і знову виліз на димар.

— Хоч ніч тепер і ясна, але я все одно не бачу жодного дракона.

— То поклич їх. Ти ж маєш чар, ти ж — Навігатор. Вони неодмінно мають тебе почути.

Хлопець покрутив у руках саморобну чудернацьку штуковину.

— Позвати? А як?

— Просто грай. Зрозумій нарешті, вуркóта — це не просто якась деренчалка, це — чар, а отже, вона сама обирає потрібну музику.

Михась приклав до губ химерний інструмент і подув. Вуркóта зненацька заспівала кумедним дитячим голоском:

— До мене! До мене! До мене!

Начебто й співала вона не надто гучно, але…

Спочатку просто в зеніті зіркового неба, десь поблизу Веги, з’явилася маленька зелена краплинка, яка швидко збільшувалася, і ось на їхнє подвір’я гучно, аж земля здригнулася, приземлився Хай-Тобі-Грець.

Хоч гігант і стояв на землі, його рогата мордяка опинилася на рівні даху п’ятиповерхового будинку.

Тоді з того боку, де вдалині палахкотіла заграва пожежі, раптом вихопився закіптюжений, оповитий іскрами Пих, а потім майже одночасно з-за покрівель випурхнули Лихоманка з Котькою в лапах і лимонні сестри.

— Не сюди! Сюди не сідайте! Дах розвалите! — люто замахав на драконів руками Домінус Верба. — Он на ті дерева.

Добре, що хоч дерева, які росли впритул до будинку, були старі, великі й міцні, але й вони сильно зігнулися, обсипаючи з гілок сніг під вагою крилатих ящурів. Однак Хай-Тобі-Грець так і залишився стояти на землі, бо навряд чи знайшлося б дерево, здатне його витримати.

25. Навігатор драконів

— То ти, виходить, Навігатор? — прогримотів Хай-Тобі-Грець, роздивляючись вуркóту в руках Михася. — Я здогадувався, бо щось таке особливе в тобі було…

— Навігатор? Мені завжди здавалося, що Навігатором має бути людина доросла, досвідчена, — промовила Лихоманка, з сумнівом придивляючись до не надто солідної постаті хлопця.

— Та хіба ж це Навігатор? Сміх та й годі! Ні, це не серйозно! — гаряче підтримав її Гарбузяний Пих.

— Навігатор має бути розумний!

— Навігатор має бути мудрий!

— І кмітливий!

— І освічений!

— І обізнаний!

— І далекоглядний!

— І пильний!

— І завбачливий!

— А ти хіба такий? — навперебій загукали сестри Лимонки.

— Та про що мова?! Звісно, він не годиться на Навігатора! — знову озвався Гарбузяний Пих.

Михась і сам розумів, що не підходить для такої відповідальної ролі, але все одно вислуховувати таке було образливо. Хлопцеві стало прикро.

«Ну й нехай. Нехай собі роблять що хочуть, нехай шукають когось кращого… Якби не Котька, я зараз взагалі розвернувся б і пішов собі додому, а вони хай самі про себе дбають. Але Спайка шкода… Поки вони сперечатимуться, він може загинути. До ранку конче треба доправити його в Крим. Цікаво, а як вони збираються знайти шлях на південь? Вони ж зовсім не знають, куди летіти, — он заблукали навіть над містом, а перетнути цілу країну?»

Михась стояв, обіпершись спиною на димар, і крутив у руках чар-вуркóту.

— Не підходить? Тут немає інших Навігаторів, щоб ви могли обрати собі до вподоби! — суворо озвався Домінус Верба. — Ви знаєте, куди треба летіти, щоб потрапити в заповідник? Ви вмієте читати мапу? А от він уміє. Мусите вибирати: або з таким Навігатором, або блукати зовсім наосліп.

Дракони принишкли.

— Та Михась у мільйон разів розумніший за будь-кого з вас! — обурився Хома. — Якби не він, ви й досі б сиділи за ґратами, чекаючи своєї черги, щоб стати валізами й чобітьми!

— Михасю, а ти справді знаєш, куди нам летіти? — спитала Золота Лихоманка.

— Можеш відшукати дорогу до Криму?

— Або хоча б з’ясувати, де той південь? — очі крилатих чудовиськ запитально втупилися в хлопця.

Михась збентежився. Ні, взагалі-то в нього завжди були добрі оцінки з географії, але Крим — це справді далеко.

— Ось тобі мапа, — домовик квапливо тицьнув хлопцеві в руки ще один згорток. Там були ліхтарик і мапа України, яка зазвичай лежала на татовому робочому столі.

Михась розгорнув аркуш. Пляма світла ковзнула по намальованих рівнинах і річках на південь.

— Знаю! Треба рухатися уздовж Дніпра! Вийде невеличкий гак, але Дніпро тече на південь, і якщо триматися річища, то точно не заблукаєш навіть у темряві.

— Ну ось все й з’ясувалося, — підсумував Хай-Тобі-Грець, — хто прокладає курс і має чар — той і Навігатор. Ясно, що нам без Михася ніяк не впоратись.

— Не хвилюйся, ми будемо тобі допомагати, — пообіцяла Лихоманка.

— Вітаю тебе, Скіпко, у нас таки є Навігатор! — радісно вигукнула Скалка.

— Ми таки його отримали! — відгукнулася Скіпка.

І сестри Лимонки міцно потиснули одна одній лапи.

— А я не згоден! — вибухнув Пих, розсипаючи на всі боки хмари іскор від обурення. — Хай покаже дорогу, але вважати його Навігатором — не згоден! Я його не слухатимусь! І він не має права використовувати свій чар до мене, бо я цього не хочу!

— Та ти можеш і взагалі лишатися тут або мандрувати самостійно! Теж мені гаряча цяця! — фиркнув Хома.

Флам і грушевий настовбурчили гребені, дихнули один на одного полум’ям і мало не зчепилися, але їх спинив домовик, сердито крикнувши:

— Ану цитьте! Йдеться про життя Спайка, вашого товариша, а ви поводитесь, мов скажені коти!

— А я все одно його не слухатиму, — просичав Гарбузяний Пих і відвернувся.

Домовик оглянув драконів, що розташувалися навкруги будинку, і занепокоєно спитав:

— А де ж найменший Вербицький? Можу я нарешті його побачити?

Лихоманка спурхнула з дерева і піднесла Котьку до самого димаря, аби Домінус Верба міг переконатися, що з малим усе гаразд.

Драконеня безтурботно спало. Воно було премиле, світло-блакитне, ще й усе мерехтіло й мінилося відображенням зірок і місячного світла, але старий домовик чомусь не зрадів, а навпаки, ще дужче спохмурнів:

— От лихо! Сердешний Костик! Бідолашна мати! А все твоя легковажність, Михасю! Це завдяки тобі малий скуштував драконячого насіння. Та що тепер балакати?! Ось, візьміть малому на доріжку, — старий простяг Лихоманці клунок з бананами.

Потім домовик оглянув Спайка, похитав сивою волохатою головою й рішуче наказав:

— Летіть мерщій у заповідник, бо морок довго не протягне. Та не забудьте там спитати, як повернути найменшому з Вербицьких людську подобу.

І справді, треба було поспішати, бо на білій пов’язці непритомного Спайка невпинно збільшувалися плями, схожі на лиховісні пурпурові квіти.

— Лишилося тільки одне запитання: як ти тепер літатимеш без крил? — стурбовано поцікавився Хома, скоса поглядаючи на Михася.

— Ну, з цього приводу перейматися не варто, — знову втрутився Домінус Верба. — Полетиш на котромусь із цих крилатих велетнів. Хто хоче допомогти Навігаторові?

— Я!

— Ні, я!

— Я краще літаю!

— Я краще!

— А зате в мене на спині зручніше сидіти!

— Михасю, йди-но до мене!

— До мене! — навперебій загукали дракони.

Михась обрав Хай-Тобі-Греця, бо так було легше спостерігати за станом Спайка. Хлопець доволі затишно влаштувався на шиї велетня, поміж двома шпичаками гребеня, неначе в сідлі.

— То як — летимо?

— Ой, сміхота — і оце Навігатор?! — дошкульно зареготав Гарбузяний Пих.

— Тут є частка правди, Михасю, — зауважив Домінус Верба. — Ти не просто на прогулянку вирушаєш. Ти тепер командир загону, а отже, мусиш чіткіше подавати команди. Ану, спробуй ще раз.

Михась прокашлявся, набрав повні груди повітря:

— Дракони, вперед! — гукнув Навігатор і підніс до вуст чарівну вуркóту.

Гримнув знаменитий драконячий похідний марш «Вгору, крилаті!» — і цього разу вуркóта лунала так, ніби грав цілий оркестр.

Під звуки урочистої музики швидкість драконів у польоті одразу вирівнялася. Увесь загін, синхронно змахуючи крильми, плавно зринув над Києвом, наче ескадрилья[20] під час військового параду, і полинув до Дніпра.

Крихітний старий домовик ще довго сидів на димарі, споглядаючи, як у темному небі серед зірок тане вервечка кольорових плям, і хитав волохатою головою, і супив брови, і смикав себе за вуса, і сердито мурмотів:

— Навігатор… теж мені… Навігатор — ще молоко на губах не…