Дракони, вперед!

26. Гарбузяний Пих та оптичні ілюзії

Тут, угорі, було холодніше, ніж у місті. Ліворуч у райдужному колі линув ясно-білий місяць, колючі холодні зорі густо обсипали небо, Чумацький Шлях примарним мостом вигнувся над головою, а глибоко внизу чорним атласом вилискував Дніпро. Цього року ще не було великих морозів і ріка ще не замерзла. Білі засніжені береги виразно окреслювали оксамитово-темну воду з металевим вилиском місячної доріжки.

Раніше Михася, може, й лякала б ця запаморочлива безодня внизу, але під час свого короткого перебування драконом він позбувся страху перед висотою, тому тепер почувався цілком добре.

Хлопцеві було затишно на спині в Хай-Тобі-Греця. В обличчя дув крижаний вітер, зате спина велетенського дракона була тепла, майже гаряча.

Зазвичай рептилій називають холоднокровними, але вогнедихі дракони не просто теплокровні, а навіть гарячокровні. Тому їм не страшний ніякий мороз. Мандрувати взимку на такому драконі — все одно, що на теплій печі. З велетенської пащеки Хай-Тобі-Греця раз у раз вихоплювалися клуби пари, поряд пихкотіли інші крилаті ящури, але найкрасивіше виходило в Гарбузяного Пиха, бо він разом з парою видихав ще й цілі хмари сяючих іскор. Проте червоний флам тримався осторонь, усім виглядом даючи зрозуміти свою цілковиту незалежність.

У химерному світлі повного місяця й оцих Пихових феєрверків Михась знову розгорнув мапу, присвітив ліхтариком. Ага! — ось щойно вони проминули останній київський міст.

Праворуч жорстким хутром настовбурчилися ліси Кончі-Заспи. Дніпро раптом змінився і більше не нагадував гладеньку стрічку, бо тут примхливі води утворили таку неймовірну кількість проток, затонів, заплав і рукавів, що річка згори почала нагадувати чорне мереживо.

— Ох, яка я щаслива, що не перетворилася на кілька сумок та чобітків і можу усе це бачити! — захоплено промовила Лихоманка, міцніше притискаючи до себе сплячого Котьку й милуючись пейзажем.

— Світ, виявляється, таки величезний!

— Він — гігантський!

— Просто неоглядний!

— А скільки тут усього цікавенного!

— Неймовірного!

— Незбагненного! — навперебій зацокотіли Лимонки.

— Михасю, а як називається оте, що блискотить у нас над головою? — спитав Хай-Тобі-Грець, підіймаючи вгору величезну рогату голову.

Хлопець не встиг відповісти, як втрутився Хома:

— Ха! Та невже ти не знаєш? Ну як таке можна не знати? Це — зорі! Зірки! Вони завжди прикрашають небо вночі!

— Гарні… Горять… Блимають…

— А вони з чого, з вогню? — раптом зацікавився Пих.

— Вони… світять і… яка тобі різниця? — знітився грушевий дракон.

— Ну ти й знавець! — ущипливо всміхнулася Лихоманка.

— Ти маєш рацію, Пих, вони справді з вогню. Це такі собі величезні вогняні сонця. Вони в мільйони разів більші за нашу Землю. Просто зірки неймовірно далеко, на іншому кінці Галактики, тому й здаються такими маленькими сяючими цяточками. Там, у Всесвіті, є безліч світів, таких, як наш, — спробував пояснити Михась, згадуючи татові оповіді.

Усі дракони закинули голови вгору, споглядаючи зоряне безмежжя.

— І десь там, мабуть, є й інші дракони? — замислено промовила Лихоманка.

Михась не був певний, але щоб не розчаровувати її, погодився:

— Всесвіт такий нескінченний, що, мабуть, десь є.

— Але оцей гігантський ліхтар зовсім не так далеко, кілометрів з п’ять, не більше, — Пих показав у бік Місяця. — Зараз я його принесу й мандрувати буде веселіше! — Червоний дракон зірвався з місця і, перш ніж його встигли зупинити, помчав до ясного кола.

— Стій! Стій! — гукнув Михась. — Це не ліхтар! Зачекай!

Але флам його не слухав і щосили гнав до Місяця, лишаючи за собою хвіст з червоних іскор та диму, наче навіжена комета.

— Спиніть його! Місяць дуже далеко! Далі, ніж він може уявити! І там немає повітря! Він задихнеться! — злякано гукнув хлопець. Мабуть, треба було використати чарівну вуркóту, але Михасеві не хотілося застосовувати чар після того, як Пих відмовився визнавати його Навігатором.

Хома із сестрами Лимонками чимдуж кинулися навздогін. Переконати Гарбузяного Пиха виявилося зовсім не просто, і їхня суперечка мало не перетворилася на бійку. Михась, Хай-Тобі-Грець і Лихоманка споглядали за ними на тлі місячного диску.

Нарешті дракони повернулися, з усіх боків оточуючи Пиха, щоб не втік.

— Він не хоче вірити, що Місяць дуже-дуже далеко!

— Він хоче вхопити Місяць у лапи! — верещали Лимонки.

— І як ти гадаєш, нетямо, якого він розміру?! — дратувався Хома.

— Та це ж і так видно — не більший за футбольний м’яч! — не здавався Гарбузяний Пих, потужно вибухаючи іскрами від обурення.

Навігатор драконів тяжко зітхнув. Він, звісно, з самого початку розумів, що з цими незвичайними істотами буде непросто. Адже вони тільки на перший погляд великі й небезпечні чудовиська, а насправді це лише драконячі діти, які вперше опинилися в широкому світі.

«Може, я й справді не дуже підходжу на роль Навігатора, але все одно знаю більше, ніж будь-хто з них. Проте мушу навчитися краще їх розуміти, бо інакше біди не оминути».

— Послухай, Пих! Місяць — це не ліхтар, це — інший світ, такий самий, як наша Земля, тільки трохи менший. Однак там немає ані повітря, ані води — отже, немає й життя. Тому якби ти, припустімо, навіть долетів до Місяця, то опинився б серед мертвих гір, вкритих космічним пилом.

— А чому ж я тоді явно бачу, що він зовсім поряд?! — роздратовано спитав червоний дракон.

— Здається, це називається «оптична ілюзія», ну, коли на око щось видається не таким, як є насправді. Ні, чесно, Місяць — супутник Землі, і він дуже-дуже далеко.

— І ніхто ніколи так на ньому й не побував?

— Чому ж не побував? Люди колись туди літали на космічному кораблі. Вони його дослідили і повернулися на Землю, переконавшись, що життя там неможливе.

Гарбузяний Пих довго дивився на сяюче коло.

— А мені щось не віриться. Мабуть, ти сам нічого не знаєш, от і вигадуєш всілякі нісенітниці про інші світи.

— А я пригадую, що колись бабуся розповідала, ніби Місяць — це батьківщина драконів, — зненацька промовила Лихоманка.

На відміну від Хай-Тобі-Греця, Пиха та Лимонок, які народилися в майстерні Амура Ґаланта, Лихоманку ще зовсім малою разом з бабусею зловили браконьєри в Скелястих горах і контрабандою доправили до Києва. Поки стара дракониця була жива, вона розповідала своїй онуці та іншим бранцям безжального галантерейника драконячі казки й легенди. Тож саме завдяки Лихоманчиній бабусі малі ув’язнені драконята й змогли довідатись про життя своїх вільних предків, дізналися про драконські закони і вивчили рідну драконячу мову.

— Так, я теж чув ті розповіді, — кивнув рогатою головою Хай-Тобі-Грець.

Цей зелений велетень, мабуть, ліпше за всіх засвоїв уроки Лихоманчиної бабусі. За віком він був трохи старший за інших бранців Амура Ґаланта.

— Лихоманчина бабуся казала, що там, на зворотному боці Місяця, є дивовижна країна, де мешкають усі чарівні істоти з планети Земля. Колись вони мусили туди перебратися, щоб не заважати розвитку людства. Там мешкають дракони й чарівники, а також чимало різних дивовижних створінь, про яких тут тепер згадують лише в казках.

— Та я сам власними очима дивився в телескоп на Місяць, — заперечив Михась. — Там нічого немає, окрім мертвого каміння!

— А люди й не мають нічого помічати, бо чарівники навмисно створюють для них, як ти Михасю кажеш, «оптичну ілюзію». Лише завдяки їхнім чарам Місяць здається порожнім і неживим. Чародії зумисне ховаються, щоб люди не ніяковіли від усвідомлення, що вони постійно перебувають під наглядом. Але мешканці Місяця пильно споглядають за всім, що відбувається на Землі і, при потребі, якщо, не дай Боже, скоїться якесь величезне лихо, маги й дракони одразу прийдуть на допомогу людству.

Михась слухав і поблажливо усміхався. Він розумів, що це лише казки. Колись вони з татом відвідали планетарій і там крізь окуляр телескопа хлопець мав змогу побачити мертву пустелю Місяця. Проте він утримався від подальших спростувань тих нісенітниць — хай собі помріють про чарівну батьківщину драконів.

— А яка вона, та країна магів і драконів? — схвильовано запитав Пих, не відриваючи очей від Місяця.

Флам потрапив у драконарій Амура Ґаланта останнім, коли старої дракониці вже не було, і не мав змоги чути розповіді про батьківщину драконів.

Але Золота Лихоманка пам’ятала.

— Ой, вона неймовірна! Така дивовижна! Така химерна! — захоплено проголосила дракониця. — Уяви собі: там живуть не лише чарівники й дракони, там ще є крилаті леви і єдинороги, кентаври та гарпії, русалки, мавки і безліч інших чудернацьких істот. Чарівники постійно хизуються своєю майстерністю один перед одним, і через те Місячний світ сповнений нескінченними дивами. Ті чародії страшенно примхливі, і через те в КРАЇНІ-ПО-ТОЙ-БІК-МІСЯЦЯ усе безперестанку змінюється. Навіть будинки там мають здатність перепурхувати з місця на місце, навіть дерева блукають, тому постійних краєвидів немає. Кожний ранок чародії починають зі створення нового пейзажу, але до вечора він обов’язково перетворюється на інший. У них все залежить від настрою: сьогодні на цьому місці гора, завтра — озеро, а післязавтра — ліс. Принаймні так нам оповідала моя бабуся. А де тут казка, де правда — цього я вже не знаю.

— Колись я зберуся й таки гайну на Місяць, — сказав Пих. — Хочу на власні очі побачити Батьківщину Драконів!

— Гляньте! Гляньте! — загукали сестри Лимонки. — Он там, під нами внизу, ще одна Батьківщина Драконів!

Вони пролітали над широкою заплавою Дніпра, і в його спокійних агатових водах відбилося світле коло.

— А й справді ще один Місяць! Ну, якщо він внизу, а не десь у Всесвіті, то це вже точно ліхтар! — упевнено вигукнув Гарбузяний Пих і круто спікірував униз.

Гуп-хлюп! Чорний атлас ріки сколихнувся і розбігся широкими колами. За мить вода збурилася, закипіла, і з неї в клубах пари виринула голова Пиха. Дракон кашляв, відпльовувався, бив хвостом, крильми і лапами по воді. Нерозважливий флам не міг самотужки зринути в повітря, бо в холодній воді швидко втрачав сили. Яскравий колір його шкіри тьмянів на очах.

— Рятуйте, мерщій, бо він потоне! — злякався Михась.

— От бовдур! Спочатку робить, а потім думає! — обурився Хома. — Дівчата, ану хапайте цього дурка за передні лапи, а я беру на себе його хвіст!

Скіпка зі Скалкою стрімко знизилися і вхопили паливоду за лапи, а Хомі після короткої боротьби таки пощастило впіймати хвоста. Драконам довелося добряче побовтатись у крижаній воді, доки вони нарешті підняли Гарбузяного Пиха в повітря.

Усе навкруг одразу затяглося туманом — така потужна пара валила від невдатного потопельника.

— Мабуть, нам варто десь приземлитися, щоб він трохи очуняв? — запропонував Михась.

— Не треба, — присоромлено пробурмотів червоний дракон, продовжуючи парувати і кашляти. — Пустіть мене, я вже й сам можу летіти.

І справді, він знову почав вправно махати крильми і видихати іскри. За хвилину флам випустив з пащеки фонтан вогню і зізнався:

— Ох, мало не згас!

Якийсь час зграя крилатих ящурів летіла мовчки, але потім Гарбузяний Пих таки не витримав:

— Може, ти й тепер скажеш, що то була якась «оптична ілюзія»? — гукнув він до Михася.

— Звичайно. Це було віддзеркалення Місяця у воді. Якщо ти уважно подивишся у воду, то побачиш там і наші віддзеркалення.

Гарбузяний Пих подивився.

— Віддзеркалення! Оптичні ілюзії! Спробуй здогадайся, що тут справжнє, а що ні! — спантеличено замотав головою червоний дракон.

— На те в нас і є Навігатор, який про все це знає, — лукаво зауважила Лихоманка. — А що проголошує четвертий закон драконів? — «Слухайся Навігатора».

Пих набундючився, але згодом усе ж знехотя зронив:

— Добре, визнаю: ти — Навігатор.

27. Нещасливе кохання лимонних близнючок

— А чого це Дніпро так потовщав? Він тепер уже й на річку не схожий, радше на це, як його, озеро? — поцікавився Хай-Тобі-Грець.

— Це Канівське море, — Михась знову розгорнув татову мапу.

— Море? А де Дніпро?

— Канівське море — це і є Дніпро. Бачиш, отам, біля містечка, гребля? Якщо перегородити річище, то вода отак широко розливається й утворює водосховище. На Дніпрі аж п’ять морів-водосховищ. Київського ми не побачимо, бо воно лишилося північніше від столиці; ось це зветься Канівським, а ще буде Кременчуцьке, Дніпродзержинське та Каховське. Каховське з них найбільше.

— Це ж треба: аж п’ять морів крижаної води! — і Гарбузяний Пих здригнувся, згадавши своє мимовільне купання.

Розмова якось сама собою ущухла.

Було вже далеко за північ, і якби це була звичайна ніч, то Михась уже давно бачив би десятий сон. Втомлений пережитими пригодами, хлопець угрівся на теплій спині велетня й незчувся, як міцно заснув.

Що ж до Котьки, то малий давно вже спав, згорнувшись клубочком у лапах Лихоманки.

У Хоми теж злипалися очі, але грушевий намагався струсити з себе дрімоту, бо трохи соромився інших драконів. А їх зовсім не хилило до сну. Збуджені незвичним відчуттям волі, крилаті чудовиська бадьоро змахували крилами і завзято поглинали враження незбагненного вільного світу.

Та нарешті грушевий дракон знайшов вихід — зачепився однією лапою за довжелезний смарагдовий хвіст Хай-Тобі-Греця, заплющив очі і дрімав на льоту.

Отож зграя драконів линула над чорною водяною поверхнею у світлі повного місяця, а під нею нечутно рухалися шість крилатих віддзеркалень.

Михасеві снилося, що він вихователь у драконячому дитячому садку і йому ніяк не вдається впоратися з дюжиною галасливих драконят. Його вихованці гарчали, верещали, перекидалися, гасали над головою, шарпали один одного. Хлопцеві страшенно дошкуляв нестерпний гамір, але він ніяк не міг умовити малих чудовиськ сісти на килим і тихенько почитати книжку. «Тихіше, будь ласка! Хоч трохи тихіше!» — мурмотів уві сні драконячий вихователь.

Причиною такого тривожного сну, мабуть, був неабиякий шарварок, що зчинився наяву неподалік від Навігатора.

Спочатку в повітрі полинув гучний низький гул:

— У-у-у-у-у-у-у! — виводив рулади нелюдський голос.

— Що це за мурчання?!

— А може — гарчання? — сполошилися сестри Лимонки.

— Я гадаю, це співи, — замислено мовила Лихоманка.

— Чиї співи? — зацікавився Гарбузяний Пих.

— Звісно, драконячі. Гляньте, гляньте — отам, ліворуч, срібний дракон! — озвався Хай-Тобі-Грець і вказав на довгий сріблястий силует, що плив паралельним курсом.

Насправді ж це був, звісно, літак — аеробус 310, що виконував рейс 785/17 Київ-Стамбул. Із 148 пасажирів п’ятеро читали, двоє грали в шахи, троє бізнесменів підраховували прибутки, ще один юнак писав вірші на електронному планшеті, а решта просто дрімали в зручних кріслах. Красуні-бортпровідниці тихенько пліткували у своєму відсіку.

У штурманській рубці мирно світився зелений вогник автопілота[21]. Двоє пілотів і бортінженер з нудьги травили неймовірні байки. Командир, поблажливо поглядаючи на другого пілота — молодого недосвідченого лейтенанта Прохоренка, розповідав:

— Вперше це сталося над Бермудами, рейс на Ванкувер. Пам’ятаєш, Петре?

Сивий бортінженер кивнув і усміхнувся — адже це був улюблений прикол, на який велися всі новачки.

— Йду за розкладом. Ніч така ясна, як оце зараз, і раптом просто нізвідки виникає сяюча тарілка метрів з п’ятдесят завбільшки і йде паралельним курсом, справа.

Усі мимоволі глянули праворуч та так і остовпіли: у зоряному небі паралельним курсом летіла зграя різнобарвних драконів.

Дракони теж з цікавістю роздивлялися літак. Фюзеляж[22] аеробуса вкрився памороззю і виблискував у світлі місяця, мов діамант.

— Справді дракон! — зраділа Скіпка.

— Який гарнюсінький! Він просто сяє! — захоплено охнула Скалка.

— А які в нього охайні крильця!

— А хвостик як він бадьоро тримає вгору!

Мигнув проблисковий маяк.

— Бачила? Він мені підморгнув! — у захваті зойкнула Скіпка.

— А чого це — тобі? Я до нього ближче! Мене він першою побачив! — обурилася Скалка. — Ось бачиш, знову МЕНІ підморгнув!

— Але я трохи жовтіша за тебе й красивіша, тож він підморгує саме мені!

— Кажу ж тобі, мене він першою помітив! Це — мій дракон! — Скалка миттю ринула до аеробуса і вхопила його за крило.

— Може, тебе він і помітив першою, але вподобав саме мене! — заверещала її сестра і смикнула літак за інше крило — у свій бік.

— Ти брехуха! — заридала Скалка, тягнучи літак до себе.

— Сама брехуха! — залилася слізьми Скіпка, щосили шарпаючи крило у свій бік.

У салоні літака з полиць посипалися портфелі і київські торти. Світло замиготіло. Пасажири буцнулися лобами.

Зчинився жахливий лемент:

— Мамо! Мамо моя рідна!

— Господи!

— Господи, помилуй мене грішного!

— Алла!

— Айюхар-Раббу Яссу!

— Ал масііх Ібну-л-лаах!

— Ірхаманіі ана-л-хааті![23]

І всі одночасно натиснули на кнопку виклику бортпровідника.

— Наталко! — гримнув командир до бортпровідниці. — Ти мусиш негайно заспокоїти пасажирів! Негайно!

Він марно намагався впіймати штурвал, щоб вимкнути автопілот і перейти на ручне керування, — літак немилосердно трясло й гойдало, штурвал крутився сам собою, і палець першого пілота ніяк не міг утрапити на потрібну кнопку. Прилади на щитку збожеволіли: авіагоризонт ніби витанцьовував гопака, швидкість змінювалася щомиті, цифри на висотомірі стрибали, з усіх боків миготіли червоні вогники і пищали застережні сигнали. Досвідчений пілот облітав майже увесь світ, але вперше втрапив у таку жахливу ситуацію.

— А що я їм маю казати?! Що наш борт схопили крилаті чудовиська?! — обурилася бортпровідниця, з жахом споглядаючи, як за вікном лобового скла пілотської кабіни миготять лимонно-жовті лапи, крила та хвости.

А Лимонки тим часом усе завзятіше відпихали одна одну від аеробуса, і літак жорстоко тіпало й підкидало.

— Кажи пасажирам що завгодно, але щоб було тихо!

Стюардеса мужньо стрибнула в розбурханий салон і, щосекунди буцаючись об перегородки, чарівливо посміхалася:

— Шановні пасажири! Вас вітає авіакомпанія «Ейр Юкрейн»! — бум! — бум! — Наш політ протікає нормально! — бум! — Швидкість — 800 кілометрів на годину, температура за бортом —34С! — бум! — бум! Тепер ми потрапили в короткотривалу зону турбулентності! — бум! — бум! — бум! Пристебніть, будь ласка — бум! — ремені — бум! Голови схиліть до колін — бум! — бум! — і накрийте згори руками! — бум! — бум! — бум! — бум! — бум! — Приємного вам польоту! — БАБАХ!!! БУХ!!! БУ-БУ-БУХ!!!

— Дівчата, чого ж ви так зухвало чіпляєтесь до незнайомого хлопця?! Де ваша дівоча гордість? — обурилася Лихоманка.

— Потримай, будь ласка, — попросила вона Хай-Тобі-Греця, обережно передала велетневі сплячого малюка, а сама гайнула до близнючок.

— Пустіть негайно! Ви з ним навіть не знайомі! Це непристойно! Що цей дракон про нас усіх подумає?! — Лихоманка почала розтискати лапи Скіпки, щоб відірвати її від крила аеробуса.

— Ми з ним покохали одне одного! З першого погляду! — ридма ридала лимонна драконка, чіпляючись за літак.

З іншого боку до другої сестриці підскочив Пих і теж почав відривати її від крила лайнера, розсипаючи іскри у небезпечній близькості від паливного бака.

— Не вірте їй, він кохає лише мене! Мене-е-е-е одну-у-у-у!!! — у відчаї захлиналася рясними слізьми Скалка.

Несамовиті волання зрештою збудили Хому. Він миттю збагнув, що відбувається, й собі кинувся рятувати літак.

— Дівки, ви зовсім подуріли! Це не дракон! Це машина! — горлав грушевий, але його ніхто не слухав.

Хома вчепився за кіль злощасного аеробуса, намагаючись утримати його на місці, однак певно зрушив рулі керування[24] і це спричинило шалене кружляння борту 785/17.

Тепер лайнер підкидало й крутило на всі боки, наче дзиґу. Пасажирів, хто не встиг пристебнути рятівні ремені, перевертало разом зі стюардесою в проході, наче голубці на пательні. В салоні стояв суцільний вереск.

— Он, чуєш? Через тебе в красунчика буркотить у животі! — зойкнула Скалка і випадково зазирнула в ілюмінатор.

Те, що вона там побачила, вразило її в самісіньке серце.

— Сестро, сталося лихо! — заволала драконка ще голосніше. — Ми покохали поганого хлопця! Він — людожер! Він наковтався людей! Бачиш, он вони в ньому перетравлюються!

Тут в ілюмінатор зазирнула Скіпка, і сестри разом кинулися до носової частини фюзеляжу.

— Виплюнь!

— Негайно виплюнь!

— Хіба ти не знаєш, що перший драконячий закон проголошує: «Не їж людину»?!

Драконки щосили ляскали лапами по фюзеляжу.

Перед пілотами за склом гойдалися дві страхітливі жовті мордяки, що несамовито верещали, а жовті пазуристі лапи зі страшною силою ляскали літак. Ще мить — і лобове скло не витримає, лусне…

Згори на Лимонок налітав синій Хома й обурено репетував:

— Ідіотки! Це летюча машина! Транспорт! Розумієте? Транспорт!

Але кожен горлав своє і ніхто нікого не слухав.

Зрештою жахливе ревище збудило й Михася. Хлопець розплющив очі й від жаху ледь не звалився з шиї Хай-Тобі-Греця: його підопічні в усі боки смикали літак!

— Що ви робите?! Припиніть негайно!!! — крикнув хлопець, але голос його безслідно потонув у несамовитому галасі повітряної баталії.

На щастя, Михась згадав, що він тепер Навігатор, і поспіхом видобув з кишені чарівну вуркóту. У морозному повітрі гучно пролунав клич «Всі до мене! До мене! До мене!»… Дракони миттю покинули аеробус і помчали до свого ватажка.

І саме тут ледь не сталося лихо, бо пошарпаний літак з диким виттям одразу почав завалюватись у крутий штопор[25]. Однак командирові аеробуса таки пощастило вимкнути автопілот, він переключився на ручне керування і вирівняв літак.

— Прохоренко, проси екстрену посадку в Дніпропетровську! — прохрипів командир, тремтячими руками щосили стискаючи штурвал.

Другий пілот надяг навушники:

— Зараз я диспетчеру розкажу про драконів — він точно здуріє! — не без задоволення зауважив недосвідчений лейтенант.

— Лейтенант Прохоренко, ось саме зараз ви мусите вибирати, чого ви хочете: закінчити свої дні в божевільні або й надалі літати?

— Звісно ж — літати.

— Тоді запам’ятайте: нічого цього не було.

— Як не було?! А пасажири?! Вони теж їх бачили і все одно про все розповідатимуть!

— Ми їм пояснимо, ніби це були галюцинації[26], що виникли внаслідок кисневого голодування[27], яке спричинилося через часткову розгерметизацію[28] літака.

— Дніпропетровськ-один, на зв’язку борт 785/17. Під час польоту виникли технічні ускладнення, прошу екстрену посадку. Ми зазнаємо аварії, дайте вільний коридор, — буденним тоном промовив у мікрофон лейтенант Прохоренко.

«Молодець, хлопчисько, з нього таки будуть люди, — міркував командир. — Але про пасажирів і справді навіть страшно подумати!»

— Наталко, як там? — гукнув він до стюардеси.

— Синці, ґулі — але нічого надто серйозного, — озвалася дівчина, потираючи забитий лікоть.

— От і добре, — підсумував перший пілот і почав розворот, орієнтуючись на вогні злітної смуги дніпропетровського аеропорту.

28. Посадка борту 785/17

А на летовищі теж виникла нештатна ситуація, бо на екрані радара зненацька з’явилося шість великих невпізнаних літаючих об’єктів. Терміново викликані вищі чини охорони аеропорту з подивом спостерігали за їхніми стрімкими рухами.

— Зенітки до бою! — про всяк випадок наказав генерал. — Якщо вони наблизяться ще хоча б на півкілометра.

Михась зі своєю крилатою командою з невеликої відстані споглядав посадку літака 785/17. Мабуть, треба було мерщій летіти далі, але Навігатор хотів пересвідчитися, що його дракони не пошкодили літак і з ним не станеться лиха.

Злощасний аеробус, зі слідами пазурів на фюзеляжі, увімкнув посадкові вогні і взяв курс на зниження.

— Випускай шасі[29]! — скомандував командир другому пілотові, і той натиснув на відповідні кнопки.

Задні стійки зафіксувалися нормально, і величезні колеса з’явилися під фюзеляжем, але носове шасі заклинило — воно чомусь не вийшло з відсіку. Певно, лимонні близнючки щось-таки зіпсували, намагаючись змусити літак виплюнути пасажирів.

— Командире, у нас немає носового шасі! — повідомив лейтенант Прохоренко.

— Здається, воно нам не знадобиться, — похмуро буркнув перший пілот.

Він уже бачив, що зниження відбувається надто швидко і аеробус спускається якось боком, завалюючись на ліве крило. На жаль, хвіст і кіль теж сильно постраждали, тож вирівняти літак не було жодної можливості. До того ще й ліва турбіна була оповита димом.

Другий пілот крізь лобове скло побачив, як швидко наближається льотне поле, яким у напрямку злітної смуги мчать крихітні пожежні машини, і зрозумів: «Падаємо. Це кінець».

— Ми зробили все, що могли, але кут надто великий. Елерони майже не працюють. У нас немає шансів, якщо тільки не станеться дива, — констатував командир.

— А в мене цієї неділі — весілля, — озвався лейтенант Прохоренко.

В салоні принишкли навіть найгаласливіші пасажири, адже всім раптом стало ясно, що це кінець. Повітряна машина з ревом наближалася до землі, всі затамували подих, чекаючи на останній вибух.

І тут Михась нарешті зрозумів, що справи кепські, і сказав:

— Ось бачите, що ви наробили? Ану допоможіть йому сісти, підтримайте, щоб він не гепнувся часом.

Дракони миттю ринули до аеробуса.

Начальник охорони аеропорту опинився в дуже складному становищі.

З одного боку він бачив на екрані радара атаку невпізнаних об’єктів і мав би скомандувати: «Вогонь!», але як стріляти, коли в зоні обстрілу пасажирський літак? Генерал стиснув підлокітники крісла і завмер з мікрофоном біля рота.

— Іване Петровичу, ходіть сюди! Звідси краще видно! — покликали його диспетчери, що скупчилися перед величезними вікнами спостережного пункту.

Начальник охорони летовища, не знімаючи навушників і мікрофона, наблизився до скла. Видовище справді було гідне подиву, і генерал, забувши про мікрофон, замість команди на знищення нападників приголомшено пробурмотів:

— Ох, Боже мій…

З темного неба неквапно знижувався повітряний лайнер, який з усіх боків дбайливо підтримували велетенські крилаті чудовиська.

Ось вони обережно довели аеробус до злітно-посадкової смуги, але щойно шасі торкнулося асфальту, дракони злинули вгору і розчинилися між зірок.

Коли задні колеса торкнулися смуги, передня стійка шасі теж раптом вийшла і зафіксувалася. Літак плавно покотився по асфальту поміж вогнів злітної смуги.

Пасажири, відчувши нарешті під собою твердий ґрунт, шалено зааплодували майстерності пілотів, але ті розуміли, що цього разу м’яка посадка — зовсім не їхня заслуга.

В кабіні пахло димом, тож командир, натискаючи на гальма, квапливо гукнув у мікрофон:

— Екстрена евакуація![30]

Щойно літак зупинився, миттю повідкривалися люки, з них висунулися надувні аварійні трапи, і стюардеси по черзі почали пропускати пасажирів до виходу. Аварійний трап був зовсім не схожий на сходи, радше на гірку з дитячого майданчика. Пасажири один за одним хутко з’їжджали вниз.

Тут під’їхали пожежні машини й почали заливати оповитий димом фюзеляж потоками піни.

Розпатлані, вкриті синцями й ґулями і забризкані піною, пасажири почувалися такими щасливими, як ще ніколи в житті. Християни, мусульмани та атеїсти обіймалися, підкидали вгору капелюхи і дружно горлали «Ура!», «Слава тобі, Господи!», «Аллах акбар!», «Слава екіпажу!»

Добре, що в Михася тепер був зір дракона, отже, він навіть у темряві з великої відстані бачив аварійну евакуацію і переконався, що з людьми все гаразд.

Посадка літака справила на мандрівних драконів неабияке враження. А Гарбузяний Пих замилувався потужними прожекторами злітної смуги.

— Гей, Навігаторе, а можна я один-єдиний разочок отак гарно знижуся і пробіжуся поміж тих вогнів? — запитально втупився в Михася червоний флам. — Ну, будь ласка!

— В жодному разі! — суворо заперечив Михась. — Ви достатньо вже накоїли дурощів! І як вам спало на думку хапати літак?! Щастя, що все добре закінчилося. А якби він упав і розбився? Там же понад дві сотні людей!

— Він був такий гарний! — присоромлено зітхнула Скіпка.

— Такий блискучий! — стиха схлипнула Скалка.

— Ну ви даєте, дівки! — хихикнув Хома. — Ні, це ж треба — закохатися в шматок заліза! — грушевий свиснув і покрутив пазурем біля скроні.

— А сам ти також дуже розумний — трохи не відірвав хвоста бідолашному літакові, — зауважила Лихоманка.

— Сталася прикра помилка, — тихенько промовила Скіпка.

— Жахливе непорозуміння, — луною озвалася Скалка.

— Сестричко, а давай ніколи більше не будемо сваритися через хлопців, — запропонувала Скіпка.

— Ніколи-ніколи! — погодилася Скалка.

Лимонні сестри обнялися і знову міцно вхопили одна одну за лапи.

— Ну що ж, друзі, — звернувся Михась до драконів. — А тепер гайда до Карабі-Яйли! Самі знаєте — треба поспішати, щоб врятувати нашого Спайка. Тільки, будь ласка, добре запам’ятайте: не можна нічого хапати з того, що вам трапиться в повітрі, — ані літаків, ані гвинтокрилів, ані повітряних куль, ані птахів!

Зграя драконів вишикувалася клином, на зразок журавлиного, й полинула на південь. Попереду летів зелений гігант Хай-Тобі-Грець з Михасем на шиї, Спайком на спині і сплячим Котькою в лапах, проте велетень був такий могутній, що зовсім не відчував на собі тягаря. З лівого боку від нього летіли сестри Лимонки, а з правого — Хома з Гарбузяним Пихом. Замикала драконячий гурт Золота Лихоманка.

А в диспетчерській дніпропетровського летовища генерал Іван Петрович — начальник військово-повітряної охорони — витер картатою хусточкою лоба, прокашлявся й суворо зауважив:

— Треба негайно якнайретельніше промити скло в диспетчерському пункті, бо коли дивишся крізь цей бруд, таке може приверзтися.

Диспетчери перезирнулися — скло в оглядовій вежі було чистісіньке.

Аж тепер начальник охорони аеропорту остаточно оговтався і скомандував у мікрофон:

— Відбій! Зачохлити зенітки.

Михась і його дракони так ніколи й не дізналися, яка страшна небезпека їм загрожувала.

29. Місто за порогами

До тієї жахливої пригоди з аеробусом і під час неї дракони встигли подолати чималу відстань. Коли Михась знову розгорнув карту, несподівано з’ясувалося, що й Кременчуцьке, і Дніпродзержинське водосховища та ще кілька чималеньких міст лишилися позаду.

Щойно вогні дніпропетровського летовища зникли за обрієм, Лихоманка підлетіла до Хай-Тобі-Греця, щоб забрати Котьку. Але малому було так затишно в здоровезних лапах велетня, а самому велетню так не хотілося розлучатися з манюнім блакитним драконеням, що він запропонував:

— Краще хай малий ще трохи побуде в мене, а ти трохи відпочинь, красуне. Поглянь, на тобі після того літака ще й досі вся луска настовбурчена.

Лихоманка одразу згодилася. Їй давно вже кортіло дослідити новий загадковий світ, але з Котькою в лапах це було нелегко здійснити, адже малюк потребував постійної уваги. Золота дракониця нашорошила вуха, відкрила ширше очі й налаштувалася розглядати, відкривати, спостерігати і вивчати.

Перше, що вона помітила одразу після того, як загін драконів проминув Дніпропетровськ, що Дніпро перестав нагадувати озеро, — тепер він знову став річкою.

Примхливе річище гнучко вигиналося поміж засніжених берегів, нагадуючи гігантського чорного дракона, що плазує на південь.

Внизу на берегах де-не-де миготіли крихітні вогники сіл та містечок.

Часом Лихоманка непомітно полишала зграю і небезпечно знижувалася до землі, щоб покружляти довкола ретрансляційної вежі чи високого фабричного димаря. Іноді вона легенько торкалася дзвону на дзвіниці якогось храму або струшувала сніг з верхівок височезних дерев, а тоді, схаменувшись, похапцем наздоганяла драконячу зграю.

Аж ось попереду спалахнула заграва. Загін драконів знову наближався до великого міста. Річку попереду мовби залило розплавленим золотом, але найкрасивішим серед тієї ілюмінації було намисто з великих вогнів, що сяяли впоперек річища.

Це було освітлення великої греблі Дніпрогесу[31]. Проте дракони, звісно ж, нічого не знали про цю велику гідроелектростанцію.

Михась також помітив вогні і розгорнув мапу.

— Ось зараз ми, здається, майже дісталися до Запоріжжя, — повідомив він, рухаючи по мапі пальцем.

— Запор-ріж-ж-я! А чому в нього таке смішне ім’я? — підскочила до хлопця цікавська Лихоманка.

Мабуть, для того, щоб бути хорошим Навігатором, треба знати про все на світі. Михась відчував, що іноді йому бракує знань, щоб усе пояснити драконам. Він спробував пригадати, що їм розповідали в школі:

— Колись тут серед річища з води стриміли гострі скелі. Їх називали пороги, бо вода переливалася через них так, ніби зістрибувала сходинками. Плавати між порогами було дуже небезпечно, адже човни-байдаки билися об ті підводні камені і люди гинули. Але потім збудували Дніпрогес — велику електростанцію з греблею, — он бачите ті вогні? Вода піднялася, пороги сховалися в глибині, й рухатися Дніпром стало зручніше. Ну а місто називається Запоріжжя, бо його збудували за порогами — все просто. Гей, друзі, не відставайте, доки не проминемо місто!

Внизу потяглися довгі ланцюжки вогнів.

— Слухай, Михасю, давно хотів тебе спитати: а як це ти став братом Хомі? — поцікавився Хай-Тобі- Грець, плавно змахуючи широкими крилами.

— Та це сталося зовсім випадково, — і хлопець почав докладно розповідати про свої пригоди на дослідній ділянці № 77.

Лихоманці, мабуть, теж було б цікаво почути Михасеву історію, але її вабило місто. «Я тільки одним оком погляну і миттю їх наздожену», — вирішила драконка, крутнула хвостом і непомітно злинула вниз.

— За-по-ріж-ж… За-по-ріж-жя… — їй подобалося цікаве слово, бо воно мовби дзижчало й лоскотало на язику.

Лихоманка описала круте коло, низько пролетівши над греблею електростанції. Шум турбін, гуркіт і піна біля водозливної греблі викликали в допитливої драконки неабиякий захват. Вона ще трохи покружляла над Хортицею, а тоді ковзнула уздовж Преображенського мосту у напрямку міста.

Під нею тяглися освітлені ліхтарями вулиці, а в голові юрмилася сила-силенна запитань, але, на жаль, відповідати на них не було кому.

Уже запала глупа ніч, вулиці майже спорожніли. Лихоманка роздивлялася згори парк «Алюмінієва балка»[32]. Нарешті вона натрапила на дитячий майданчик і, спустившись униз, почала розгойдувати гойдалки і крутити каруселі.

А тим часом зовсім неподалік сталося лихо.

30. Золота Лихоманка та безкрилі комашки

До головного відділення банку під’їхала броньована машина. Інкасатор[33] доправив з далекого відділку величезну суму грошей — цілий мільйон гривень! Взагалі-то гроші мали б опинитися в банку ще вдень, але завадила жахлива ожеледиця на дорогах. Усі працівники банку — і сам інкасатор, і офіцер охорони, і водій броньованої машини — страшенно втомилися і мріяли якнайшвидше здати гроші й нарешті опинитися вдома.

Офіцер натиснув на кнопку пульта, але ґрати воріт лишилися непорушні.

— Ну ось, вони, звісно, сплять, — пробурчав він. — Їм, звичайно, байдуже, що ми півночі буксували по цій клятій кризі.

Охоронець набрав якийсь номер, але відповіді знову не отримав. Тоді відчинив дверцята автомобіля і вистрибнув на сніг.

Місто огорнула ясна морозяна ніч.

Крізь райдужне ґало[34] байдужо сяяв місяць і привітно підморгували зірки. Дерева були вкриті білими капелюхами, а під ногами порипував сніг. Навкруги — нікого.

Офіцер пройшовся уздовж фасаду банку і рішуче попрямував до головного входу. Там він погрюкав у скляні двері, на мигах домовився з черговим охоронцем, щоб той їм відчинив, і повернувся до броньованої машини.

— Ховрашко, виходь! — гукнув охоронець. — Підеш крізь головний вхід.

— Це суперечить інструкції, — відгукнувся інкасатор Ховрашко.

— Та тут нікого немає, навіть приблудні пси, і ті сплять! Ти що, аж до ранку будеш сидіти в машині?

В інкасатора Ховрашка страшенно затерпли ноги, йому дуже хотілося гарячого чаю і спати. Він ще трохи повагався, а тоді кодовий замок на задніх дверцятах броньованого автомобіля клацнув і в них з’явився невеличкий чоловічок в окулярах, що міцно притискав до серця чималенький кейс.

Інкасатор сторожко озирнувся і підтюпцем побіг до головного входу. Ось тут це й сталося — від стовбурів найближчих дерев миттю відокремилися три тіні. Невиразно клацнув постріл пістолета з глушником — і офіцер охорони, впустивши зброю, осів на сніг.

Інкасатор Ховрашко біг, як заєць, але чорні тіні миттю наздогнали його і смикнули з рук опломбований кейс.

— Не віддам! — гукнув очкарик, чіпляючись за свій дорогоцінний вантаж, і лише тепер побачив, що в нападників немає облич.

Голови темних постатей щільно облягали натягнуті до самого підборіддя балаклави, у прорізах яких зблискували хижі очі.

— Що-що? Не віддаси? — басом зареготала оцупкувата постать без обличчя. — Та хто ж тебе питатиме?

Знову щось клацнуло — і праву руку Ховрашка обпік раптовий біль, а пальці самі собою розтислися. З рукава на сніг заструменіла кров. Уже лежачи на снігу, інкасатор бачив, як ліворуч, наче з-під землі, раптом виринув чорний джип, грюкнули дверцята, рикнув потужний двигун і мільйон зник у темряві.

На щастя, черговий усе бачив крізь кульонепробивні скляні двері і вчасно натис кнопку тривоги.

За кілька хвилин до банку із сиренами підкотили патрульна машина й швидка допомога.

Поранені інкасатор та офіцер охорони в один голос повідомили інспектору міліції, що джип грабіжників звернув на вулицю Перемоги.

— Жени! — гукнув інспектор водію, поспіхом застрибуючи в старенький міліцейський уазик.

Машину заносило на заледенілій дорозі, мотор чхав, гальма верещали, і за кілька хвилин попереду замиготіли червоні вогні стоп-сигналів джипу.

— Газуй! Ми мусимо їх взяти! — благав інспектор.

Проте, не зважаючи на всі зусилля водія, автомобіль злочинців невблаганно віддалявся.

— Васько, ну давай! Давай швидше! Ну що ти плентаєшся, як стара баба?!

— Хіба ви не бачите, що це — «Брабус»[35]?! Він валить 300 кілометрів на годину! — ображено озвався водій. — Куди до нього нашому уазику!

«Втечуть! Ці мерзотники точно втечуть! — з прикрістю подумав інспектор. — Спробую поцілити в колесо, може, хоч так пощастить їх зупинити».

Він рішуче опустив скло і висунув руку з пістолетом, але машину так шалено трясло й підкидало на крижаних вибоїнах, що націлитися ніяк не виходило. І раптом він побачив таке, після чого геть забув про свій намір.

Бандитський «Брабус» уже наближався до Алюмінієвої балки. Всередині злочинний авторитет на прізвисько Гаплик, недбало розвалившись на м’якому сидінні, легенько барабанив пальцями по опломбованому кейсу.

— Набридла мені ця дурнувата країна, поїду в Париж.

— Може, краще в Чикаго? Або в Лас-Веґас? — запропонував кілер на прізвисько Упир.

— Тьху ти, козляча печінка! Шеф, за нами хвіст! Міліція! — стурбовано заверещав із заднього сидіння їхній поплічник на прізвисько Банан, худий і жовтий з виду.

— Не дрейф, кореш, прорвемось! Хіба ж мою тачку можна порівняти з тими ночвами на колесах? Ану, водила, дай жару!

Бандитський водій натис на голосистий клаксон, і грабіжники самовдоволено загиготіли.

Лихоманка, яка в цю хвилину бавилася з гойдалками на дитячому майданчику, почула дике виття і визирнула з-за дерев.

Дорогою мчав блискучий чорний жук і відчайдушно волав. Він був схожий на хруща, який минулої весни залетів у драконарій, тільки цей був набагато більший.

Вона вже бачила таких комах із сяючими очима на вулицях Києва, але тоді забракло часу їх роздивитися.

«Бідненьке, воно плаче, мабуть, тому, що не може злетіти. Он як мчить по злітній смузі, а злетіти не виходить», — міркувала Лихоманка.

— Не плач, маленький, я тобі зараз допоможу! — пообіцяла джипові драконка і, акуратно підхопивши автомобіль під «животик», злетіла вгору, ще й підкинула «Брабуса» якомога вище.

Автомобіль каменем шугнув униз. Добре, хоч Лихоманка встигла підхопити його біля самої землі.

— Ну, чого ж ти? Ось давай зараз спробуємо ще разочок: я тебе підкину, а ти не барися — хутенько розкривай крильця! — умовляла джип Золота Лихоманка.

Проте «жук» чомусь не злетів і цього разу, тож Лихоманці довелося знову його зловити.

Драконка завагалася.

— Може, ти й справді не вмієш літати? Може, в тебе й крил немає? — спитала вона, лагідно попліскуючи автомобіль по даху.

Всередині джипа вирувала паніка.

— Я все поверну!!! Присягаюся маминим здоров’ям — все, до копієчки! І більше ніколи… Ніколи!!! Амба! О-О-О! Не треба кидати, благаю! О-О-О-О!!! — надривався Гаплик.

— Отче наш… Отче наш… Отче наш… Отче наш… — белькотав кілер Упир, двома руками стискаючи здоровезний золотий хрест на грудях. Від жаху він геть забув, як там далі.

Бандитський водій кинув кермо, міцно зажмурився, обома руками вчепився в свою шевелюру і застогнав.

Найбільше пощастило Бананові, бо він зі страху одразу знепритомнів.

Міліцейський уазик заглух.

Крізь лобове скло отетерілі міліціонери спостерігали, як золоте крилате чудовисько грається надпотужним джипом грабіжників. Вони мимоволі відчули щось дуже схоже на співчуття, навіть до тих запеклих злочинців.

— Такого й ворогу не побажаєш. — пробурмотів інспектор.

Аж раптом Лихоманка помітила міліцейський уазик. «Ой, а це ж, мабуть, старенька матуся цього жучка. Вона, певно, хвилюється за нього — он як стурбовано блимає блакитним ліхтариком», — подумала доброзичлива драконка.

— Не хвилюйтеся, я йому нічого не зробила! Ось ваш синочок — цілий і здоровий! — промовила Лихоманка і поклала бандитського «Брабуса» перед носом патрульної машини.

У джипі відчинилися одночасно усі четверо дверцят. Звідти, хитаючись на всі боки, мов п’яні, вибралися бандити і чимдуж рвонули до уазика.

Гаплик впав на коліна перед дверцятами, з яких визирав інспектор, і простяг запломбованого кейса. Обличчя злочинного авторитета було рясно залите слізьми.

— Підтверджую! Я! Це я пограбував банк! Ось мільйон! Це незаперечний доказ! Швидше заарештуйте мене — і в камеру! Щоб стіни товсті! Бажано під землею! Довічно! — ридав грізний ватажок банди.

Його поплічники теж благально простягали руки — інспекторові лишалося тільки дістати кайданки.

Лихоманка щиро засмутилася, побачивши людей, що висипали з «жучка».

«Ох, здається, це знову якийсь людський транспорт, — здогадалася вона. — Не варто було його чіпати, бо тепер влетить мені від Михася».

Інспектор наважився вийти з машини. Про всяк випадок він зняв із запобіжника свій пістолет і тримав пальця на спусковому гачку. З одного боку, його лякало, що чудовисько втупилося в патрульний автомобіль, а з іншого — воно не робило ніяких спроб нападу, просто дивилося і все.

Зібравшись з духом, міліціонер уважно роздивився жахливу істоту. І раптом на свій подив збагнув, що це чудовисько пречудове: довга тендітна шия, витончені пальчики на передніх лапах, елегантно закручений хвіст, візерунчаста золота луска, а головне — очі: сині, ясні, розумні, без найменшого натяку на лють.

Недарма інспектор стільки років працював у слідчих органах — якимось чином він здогадався, що перед ним істота жіночої статі, а отже, зняв шапку й чемно вимовив:

— Дякую, пані! Ви мені дуже допомогли.

Звісно, на відповідь він не чекав, але вродливе чудовисько кокетливо схилило голову і промовило:

— «Панно» — я ще не заміжня. Розумієте, я не одразу здогадалася, що це транспорт.

І знову вони мовчки дивилися одне на одного.

Зненацька звідкілясь, дуже здалеку, долинув дитячий голос:

— Агов, Лихома-а-анко! Де ти є?! — і залунала дивна нявчально-мурчальна мелодія.

«До мене, до мене, до мене! — співала музика. — До мене, до мене…»

Панна-чудовисько стрепенулася.

— Пробачте, але я дуже поспішаю. Прощавайте.

— Прощавайте, — луною машинально озвався інспектор.

Сяйнули золоті крила. Волосся інспектора розвіяв порив гарячого золотого вітру. У всі боки розбіглися осяйні відблиски. Золота стріла стрімко зринула в зеніт.

Невдовзі Лихоманка перетворилася на ледь помітну сяючу цятку над обрієм і стало неможливо відрізнити її від інших зірок.

Треба було негайно доправити злочинців до відділення і повернути в банк врятований мільйон, але інспектор зволікав. Стояв, дивився на зимові мерехтливі зорі, машинально стискаючи не потрібну вже зброю, і думав: «Цікаво, вона хоч зрозуміла, що затримала небезпечних злочинців? От би нам таких бодай двійко на відділок…»

31. Про лютих драконів та беззахисне людство

— Де ти була, Лихоманко? З тобою все гаразд? Бо я тут посивію з вами! — Михась картав драконку так, як зазвичай докоряла йому мама.

— У За-по-р-ріж-ж-ж-і! — драконка змахнула хвостом і щасливо посміхнулася.

— Ти там чогось або когось торкалася? — підозріло спитав хлопець.

— Ну… трошки.

— От лихо! Кажи тільки чесно — люди постраждали?

— Та наче ні.

— Вони тобі щось казали? — Михась намагався уявити розміри лиха, що його могла накоїти в місті Лихоманка.

— Не вони — він. Він сказав: «Дякую, ви мені дуже допомогли!».

Навігатор полегшено зітхнув. Здається, великого цунамі у Запоріжжі не сталося. Однак з драконами треба було негайно серйозно поговорити, і він нарешті зважився на цю не надто приємну розмову.

Хлопець піднявся і став на увесь свій зріст на шиї Хай-Тобі-Греця, тримаючись за шпичак його гребеня. Коротко заграв на вуркóті: «Всі до мене!».

На нього з різних боків втупилося шість пар різнобарвних очей.

— Слухайте всі уважно: ми мусимо оминати великі міста! І дуже вас прошу: не торкайтеся нічого, що хоч якось пов’язано з людьми! Будь ласка, запам’ятайте: ви не повинні потрапляти на очі людям!

— Чому?!

— А нащо нам ховатися?

— Але ж Спайк і Хома жили собі серед людей — і нічого!

— Вони ніколи не з’являлися на людські очі у своєму справжньому вигляді! Хомо, я правду кажу? Чого ти мовчиш?! — запитав Михась.

— Так, це правда — я завжди вдавав собаку, і Спайк також, — визнав Хома.

— Зрозумійте, люди бояться драконів! — з прикрістю вигукнув хлопчик, втрачаючи терпіння.

— Вони нас бояться?!

— А чому?

— За що?!

— Що ми їм зробили поганого?!

— Ми жодного разу не порушили перший закон драконів: «Не їж людину!» — обурено загукали крилаті ящури.

— А я взагалі живлюся самими фруктами! — докинув Хома.

— На жаль, у нас, людей, надто багато казок, де дракони — безжальні хижі чудовиська, які нищать усе на своєму шляху і залюбки харчуються нами, — пояснив Навігатор.

Зграя вражено замовкла. Надалі чутно було тільки шерхіт крил. Юні дракони важко перетравлювали новину, що в цьому світі їх мають за оскаженілих людожерів. Тривалий час вони мовчки линули над Каховським морем.

— Це нестерпно! Так не має бути! — раптом зойкнула Скіпка.

— Несправедливо! — підтримала сестру Скалка.

— До речі, моя бабуся часом розповідала нам драконячі казки про безжальних і хижих людей, які зі зброєю в руках вдиралися в наші домівки, щоб поцупити наші скарби! — ображено видихнула Лихоманка.

— Ой, та ти поглянь на мене й на себе! — спалахнув хлопець. — У вас он які зуби і пазурі! Ударом хвоста кожен з вас легко звалить коня, а ти питаєш, чому людство боїться драконів?!

— Тоді поясни мені, хто це майже зовсім винищив на землі увесь драконячий рід? Чи не слабеньке бідненьке людство?!

— У нас є багато законів, які забороняють полювання на людину, а у вас? — підтримав її Хай-Тобі- Грець.

— І в нас є закони, але…

— Ось ти, Михасю, кажеш, мовляв, у вас, у людей, немає пазурів і зубів, але ж ви вигадали залізні пазурі і безліч всілякої вогнепальної зброї, яку використовуєте зовсім не для захисту! — зненацька промовив Хома.

Грушевий дракон дуже полюбляв дивитися по телевізору бойовики з вибухами та стріляниною, але хто б міг подумати, що він зробить з побаченого такі невтішні висновки?

Навігатору було трохи прикро, що його вихованець уперше взяв сторону своїх одноплемінників, а не підтримав його, свого брата.

— Людина — найстрашніший хижак! — гукнула Скіпка.

— Найпідступніший! — підтвердила Скалка.

— Я чула, що, окрім драконів, на Землі є ще й інші хижаки з пазурами та зубами, і що з того? Вони теж майже зникли[36]! І хто в цьому винен? — допитувалася Лихоманка. — Знаєш, Михасю, ти наш Навігатор і ти хороша людина, але я думаю, що це радше виняток. Я раніше взагалі не вірила, що бувають такі люди, як ти. Люди, які траплялися нам раніше, були абсолютними мерзотниками, схибленими на наживі! Згадай хоча б Амура Ґаланта! А дракони — шляхетні й гідні поваги істоти.

Михась вражено дивився на обурену зграю і в нього палали вуха, адже в цьому була велика частка правди.

— Але повірте мені, — майже благально звернувся хлопець до розгніваних чудовиськ, — у світі є багато гідних, добрих, розумних людей, які й мухи не образять.

Вибух глузливого реготу урвав його виправдання. Вони не вірили!

— Озирнися, — прогуркотів Хай-Тобі-Грець, — отам у мене на спині взірець людської великодушності.

Михась мимовільно поглянув на попелясто-сіру морду з міцно заплющеними очима. Пурпурових плям на пов’язці значно побільшало. Заперечити було годі — Спайк гинув від людської руки. Хлопчик знітився і вмовк. Загальний настрій зовсім зіпсувався. Усі якось одразу відчули і холод зимової ночі, і голод, і втому.

— Я більше не можу! В мене крила просто відвалюються! — поскаржилася Скіпка.

— Ми вже кілька годин летимо без відпочинку! — додала Скалка.

— Давайте хоч трохи відпочинемо, бо я зараз просто впаду на якесь поселення і ще більше налякаю ваше беззахисне людство, — дошкульно закинула Лихоманка.

Хлопець і сам був не проти перепочити, однак він був Навігатор і не мав виказувати слабкості.

— Грецю, а як ти щодо відпочинку? — спитав Михась.

— Та я взагалі-то міг би летіти й далі, але якщо дівчата потомились, то я не проти. Але де ж ми тут зможемо непомітно сісти?

Хлопець глянув униз і зрозумів, що Хай-Тобі-Грець мав на увазі. Тут по обидва боки Дніпра села розташувалися майже впритул одне до одного.

Михась заглибився в мапу. Палець рухався уздовж річища між позначками селищ та містечок, і раптом натрапив на сіру пляму.

— Ось тут, трохи ліворуч від Дніпра, має бути досить велика піщана територія — Олешківські піски[37] називається. Знижуємось! — скомандував Навігатор.

32. Вогняні танці та драконячі співи

Згори Олешківські піски здавалися величезною темною плямою серед вогників довколишніх сіл. Тут, на півдні, було трохи тепліше і сніг уже не залягав суцільним шаром. Серед білого простору де-не-де темніли латки проталин. А Олешківські піски взагалі були майже без снігу.

Спочатку внизу промайнули ріденькі сосняки, невеличкі напівзамерзлі озерця, а далі потяглися нескінченні піщані хвилі. Невідомо, як і чому, через яку примху природи з’явилася ця невеличка пустеля серед квітучої густонаселеної місцевості.

Зграя драконів залетіла углиб Олешківських пісків.

Один за одним Михасеві підопічні складали крила і стрибали на бархани. Дракони, що, як відомо, непогано бачать у темряві, з цікавістю озиралися, однак тут не було на що дивитися — пісок і пісок.

Прокинувся Котька й почав, було, знову рюмсати і кликати маму, але коли Михась із Лихоманкою нагодували його бананами, які їм дав на дорогу Домінус Верба, малюк заспокоївся і почав щось завзято будувати з піску.

Гарбузяний Пих знайшов напівзасипаний сухий стовбур, витяг його з піску і підпалив одним подихом. Інші дракони теж притягли по чималенькій деревині, зрештою вийшло доволі велике вогнище — вгору знялося полум’я заввишки з ліхтарний стовп.

Дракони колом повсідалися довкола багаття. Це була рідна стихія вогнедихих істот. Вони зовсім не боялися вогню і набиралися від нього сил та наснаги.

Михась притулився до теплого боку Хоми і подумав: «От би зараз ще кілька картоплин.» — у животі Навігатора щось жалісно бурчало з голоду.

— А хочете побачити вогняні танці? — несподівано запропонував Пих. — Я можу це влаштувати — у нас, фламів, є особлива угода з вогнем.

— Так! Так! Хай будуть танці вогню! — схвально озвалися його товариші.

Пих обережно подув у полум’я — й воно спалахнуло яскравіше, осяйні пасма сплелися і закружляли в шаленому танку. В гудінні полум’я й потріскуванні палаючих гілок вчувалася мелодія — незвична, дика, загрозлива.

Спочатку Лихоманка заходилася відбивати такт хвостом, потім до неї приєдналися сестри Лимонки, а тоді зненацька Хай-Тобі-Грець густим голосом, схожим на віддалене гуркотіння грому, затягнув старовинну пісню. Поступово й інші крилаті чудовиська долучили свої голоси, і над безлюдними пісками полинула старовинна драконяча дума, яка лунала в світі задовго до появи першої людини.

Драконячий хор гуркотів, сурмив і гарчав так голосно, що в довколишніх селах попрокидалися собаки і приєднали своє виття до диких співів чудовиськ, а за дальніми кучугурами їм відповіли вовки.

Далі попросиналися й люди. Дослухаючись до дивних звуків, що долітали до них з Олешківських пісків, місцеві мешканці хитали головами й думали: «Мабуть, знову на олешківському полігоні випробовують якусь зброю! А начебто ж обіцяли, що такого більше ніколи не буде».

Михась співав і вуркóтів на вуркóті разом з усіма. Він начебто й розумів, про що йдеться в пісні, але дуже приблизно, бо не знав старовинної драконячої мови.

«Як шкода, що мої крилаті брати зневажають людей, — думав Михась. — Я маю щось зробити для того, аби дракони переконалися, що люди не такі вже й погані, як їм здається».

Навігатор тихенько полишив своє співоче товариство і задумливо побрів по піску, щоб трохи розім’яти ноги.

І тут раптом своїм нічним драконячим зором він побачив, що просто перед ним з піску стримить якийсь механізм — гострі чорні стабілізатори[39]. Він ніколи не бачив бомб, але одразу здогадався, що це якісь їхні частини! Як вони тут опинилися?!

Михась квапливо витяг з кишені мапу й, присвічуючи ліхтариком, знайшов Олешківські піски. В дужках дрібним шрифтом під цією карликовою пустелею було написано: «В минулому — військовий полігон, призначений для бомбометання».

Навігатора обпекло відчуття небезпеки. Чому він не звернув на це увагу, коли обирав місце для перепочинку? «А якщо не всі бомби розірвалися? — промайнула в голові жахлива думка. — А вони ж там ще й вогнище запалили!».

Михась щодуху помчав до багаття. Однак швидко бігти не виходило, бо ноги раз у раз вгрузали в пісок.

«Поганий з мене Навігатор! Навіть позначки на мапі полінувався уважно прочитати. Як я міг привести їх у таке небезпечне місце?!»

Його підопічні й досі співали.

Котька рився в піску і був замурзаний-замурзаний. Він дедалі більше скидався на справжнього дракона, бо вже видихав крихітні, як полум’я від сірника, пасемця вогню.

Михась трохи стишив ходу і спокійно, щоб не налякати замріяних драконів, промовив:

— Ну, хлопці й дівчата, час уже гасити багаття, бо треба рухатися далі.

— Чому?

— Так швидко?

— Ми ж іще не доспівали! — загукали чудовиська.

— Хіба ви забули, що Спайк потребує допомоги? Невдовзі ранок!

Лихоманка хитро глянула на хлопця і загадково промовила:

— Михасю, а поглянь!

Спайк лежав біля вогнища. Він прийшов до тями і навіть ледь чутно підтягував драконячу пісню. Полум’я зігріло пораненого морока й додало йому дрібку сили.

— Йому краще! — у захваті прошепотіла Золота дракониця.

— Він очуняв!

— Він одужує! — загукали лимонні сестри.

— Але ж кровотеча не спинилася, — хлопець вказав на пурпурову пов’язку, на якій майже зовсім не лишилося білого. — Збирайтеся! Ми мусимо до світання прибути на Карабі-Яйлу.

Дракони неохоче заворушилися. Довелося Михасеві заграти на чарівній вуркóті марш «Вгору, крилаті!», і лише після того вони закидали піском залишки багаття, повантажили Спайка на спину Великому Грецю і злинули в повітря.

«Ох, здається, минулося, — з полегшенням зітхнув Навігатор. — Сподіваюся, ніхто нічого не помітив. Добре, що не довелося їм пояснювати про бомби, бо вони й так доволі кепської думки про людство».

33. Нова погана Котьчина цяцька

Котьці не дуже сподобалося, коли Золота Лихоманка вихопила його з піщаної нірки, яку він викопав у піску. Але він не надто пручався, бо встиг прихопити з собою дещо цікавеньке — залізну цяцьку, що трапилася йому в тій нірці. Малий дракон міцно стискав ту залізячку в своїх блакитних лапках і роздивлявся — що ж воно таке?

Штукенція була симпатична: видовжена, кругленька, з гострим носиком і чотирма коротенькими хвостиками, які стирчали згори. Котька покрутив її в лапах, понюхав, лизнув, а тоді вирішив дізнатися, що там всередині. Він міцно затис нову іграшку між задніми лапами, а передніми щосили рвонув частину з металевими хвостиками в надії, що вона відірветься.

— Що це в тебе? — запитала Лихоманка, побачивши забавку в малого. — Ой, яка гарна цяця! Де ти взяв?

— Там! — Котька тицьнув убік зникаючих на обрії Олешківських пісків.

— Ой, погляньте, як малому пощастило, — гукнула Лихоманка до товариства, — поки ми співали, він знайшов собі в піску класну цяцьку!

Михась глянув і відчув, як серце провалилося йому в п’яти, — малюк гриз… невеличку бомбу. Цілу. Звісно, вона була набагато менша, ніж ті рештки, через які він ледь не перечепився, але якщо ця пекельна машинка спрацює, то рознесе на шмаття увесь їхній гурт.

А Котька тим часом вирішив спробувати нову іграшку на зуб. Драконячі молочні зуби лишали на металевій поверхні глибокі борозни.

У старшого брата волосся на голові заворушилося від страху.

— Котю, а даси мені подивитися свою новеньку цяцю? — фальшиво-лагідним голосом почав Михась. — Даси, га?

Проте малюк одразу відчув підступ.

— Ні! — заперечив він і знову заходився гризти стабілізатори.

— Міняємо! — запропонував старший брат, витяг з кишені ліхтарика і натиснув на кнопку. Нічну темряву прорізав світлий промінь.

Котька давно вже задивлявся на цей диво-прилад, але йому навіть потримати не давали. Отож малюк глянув на сталеву бадяку в своїх лапах, потім на сяючий ліхтарик і, недбало кинувши Михасеві бомбу, простяг блакитні лапки до нової іграшки.

Вибуховий пристрій гулькнув униз, просто на вогні передмість.

Михась охнув, але прудкий Пих устиг впіймати бомбу на льоту. Хлопець знову злякався, адже з Червоного Флама так і струменіли іскри.

— Мерщій віддай це Михасеві! — раптом жорстко наказала Лихоманка. Золота дракониця помітила хвилювання їхнього ватажка і зрозуміла, що металева штукенція приховує якусь небезпеку.

— Чому?

— Бо він наш Навігатор.

— Що, навіть подивитися не можна? — образився Гарбузяний Пих.

— Не можна! — сердито гарикнула драконівна.

Пих від обурення вибухнув цілим снопом іскор, але все ж таки жбурнув залізяку Михасеві.

Михась, умліваючи від жаху, впіймав бомбу, перевів подих і кинув вдячний погляд на Лихоманку.

Вибуховий пристрій виявився не такий і важкий — кілограмів з п’ять-шість, не більше, та Михасеві дуже хотілося негайно позбутися того тягаря. Однак під ними, внизу, пропливали вогники передмістя Херсона. Там безтурботно спали люди, не підозрюючи, що над їхніми головами лине зграя драконів, несучи з собою смерть.

До хлопця шугнув цікавий Хома:

— О, а що то за скарб знайшов наш малий? — спитав він і аж закашлявся — одразу збагнув, чого варта ця залізячка, адже не раз дивився з братами по телевізору військові фільми.

Хома витріщив очі і вже відкрив пащеку, щоб залементувати від жаху, але Михась суворо урвав свого улюбленця.

— Мовчи!

Дивно, але Хома послухався, хоч це було зовсім на нього не схоже. Він нишком летів поруч, переживаючи страшну внутрішню незгоду. Якась його частина наказувала дременути якнайдалі від страшної знахідки, однак інша вимагала негайно порятувати старшого брата.

— Давай я понесу, — несподівано запропонував грушевий дракон і сам здивувався власній сміливості.

— Ми разом понесемо, — стиха промовив хлопець. — Лихоманко, віддай Костика Грецеві. Так, добре. Далі тобі доведеться вести зграю замість мене. Ось карта. Дивися: ви весь час маєте летіти прямо на південь, а тоді за лиманом, уже над морем, отут — біля цього півострова, який зветься Тарханкут, звернете на південний схід і візьмете курс на гори. Ну, а там вже спитаєте в когось, де Карабі-Яйла.

— А ти?

— У нас із Хомою є одна жахливо важлива справа.

— Але ви ж нас потім наздоженете? — стривожено прогуркотів Хай-Тобі-Грець.

— Звісно. Та ви нас не чекайте, бо ми можемо затриматись.

Михась обережно перебрався з надійної широкої спини Великого Греця на вузьку спину Хоми. Щоб часом випадково не впустити з рук страшну цяцьку, її довелося притиснути до серця. Михасеве серце відчуло холод смерті й озвалося шаленим стукотом.

34. Пекельний прилад

Михась уперше мандрував верхи на Хомі. Легенького малого братика Котьку грушевий дракон залюбки катав на спині, але старший брат був заважкий для нього. Хома ще був надто молоденьким драконом, бо ж зовсім недавно народився, точніше виріс. Це сталося лише у вересні.

Отже, грушевий пихкотів, видихав клуби пари, відчайдушно вимахував крильми, але вони все одно втрачали висоту.

Михасеві теж було не надто зручно сидіти на тендітній спинці Хоми. Навіть довелося зняти куртку, скласти й змайструвати щось на зразок сідла, бо інакше всидіти на гострому гребені було б неможливо.

Вони спускалися — нижче, ще нижче, і ось вже опинилися над самими димарями. «І як це нас занесло в місто замість повернутися до Олешківських пісків?» — з прикрістю питав себе хлопець, проте мапи в нього тепер не було і він не знав, у якому напрямку рухатись, щоб опинитися подалі від людських осель.

— Ти ще довго збираєшся тягати цю гидоту? — дратівливо пхикнув Хома. — Просто жбурни її вниз — і по всьому!

— Якийсь ти дивний, Хомо! Хіба не бачиш, що ми летимо над будинками? Невже ти не розумієш, що там живуть люди? — не менш сердито відказав Михась. — Думаєш, мені подобається з нею носитися?!

Під блакитними крилами Хоми замигтіли крони дерев, які після вчорашнього снігопаду були схожі на зарості білих коралів. Дерев ставало дедалі більше, і хлопець зрозумів — вони линуть над міським сквером.

— Ну що, по-моєму, місце підходяще, — озвався Хома. — Кидай!

— Ні. Летимо далі.

— Ти що, знущаєшся? Чому?!

— Тому, тому, що тут дерева.

Звісно, хіба ж такий завзятий ботанік міг допустити, щоб такі чудові клени, платани, акації й тополі вирвало з ґрунту і потрощило вибухом?

— Гуманіст! Природолюб! А я за що страждаю?! — обурено пихкотів грушевий дракон, відчуваючи, як крила від шаленої напруги мовби наливаються свинцем.

Зненацька нескінченна смуга дерев урвалася, й вони знов опинилися над темною дніпровською водою.

— Ну, нарешті! Давай! Зараз буде класний бух!

— Далі.

— Ти що, геть з глузду з’їхав? Що тобі тут заважає?! Навкруги жодного човна, жодної людини!

— А знаєш, як роблять браконьєри? Приблизно так само: вони кидають вибухівку у воду, а потім безліч мертвої риби спливає догори черевом. Тебе таке влаштовує?

— О, ви тільки гляньте — нам і рибки шкода! Нам усіх шкода, крім Хоми!

Сердешний дракон і справді хрипів, сопів, ледве втримуючись на льоту. Ясно-синій колір луски змінився на фіолетовий.

«Дивно, — думав Михась, — Земля така велика, а виявляється, на ній так мало місця, куди можна кинути бомбу».

— Кидай, бо я тебе зараз вкушу! — лютував Хома, клацаючи спересердя зубами. — Хіба ти не бачиш, що я втрачаю останні сили? Ось зараз вже впаду!

— Перестань скиглити, Хомо! Гадаєш, мені легко? От щойно я побачу безпечне місце, яке підходить для вибуху, — одразу й кину.

За суперечками вони перетнули річку й летіли тепер зовсім низенько, не вище п'яти-шести метрів. Хлопець напружував свій драконячий зір, намагаючись роздивитися шлях у суцільній темряві внизу. Під ними промайнули якісь річкові рукави, протоки й затоки, і раптом він відчув новий незнайомий шум.

Досі Дніпрова течія були тиха, майже нечутна, а тепер вода під ними потужно рухалась, зітхала й хлюпотіла, обличчя вкрилося дрібними солоними бризками.

— Море, Хомо! Ми над морем!

— Ага! — люто видихнув пасмо вогню дракон. — А тепер пожалій морську рибку.

І тут Михась побачив попереду довгу піщану косу, що світлою смугою перетинала збурений чорний морський простір.

— Ліворуч! Повертай ліворуч! — гукнув він до свого крилатого друга. — Хомчику, любий! Ще трішки, ще кілька метрів! Зараз ми її позбудемось…

Однак сили грушевого дракона раптово вичерпались.

— Все! — прохрипів він. — Я тебе попереджав — падаю!

Брати Вербицькі крутою дугою брязнули вниз.

Михась чудом, в останню мить, таки встиг відкинути бомбу якнайдалі. І щойно вони вгрузли в мокрий пісок, земля раптом попливла кудись у безвість, небо спалахнуло червоним, оглушливий грім боляче вдарив по вухах. Високий стовп піску й дрібного каміння зметнувся до самих зірок і обвалився, ховаючи під собою хлопчика та його грушевого дракона…

— Він живий? — пролунало раптом ніби десь дуже здалека, і холодна солона вода хлюпнула йому в обличчя.

— Здається, так, — відповів чийсь смутно-знайомий голос.

Хлопець хотів відповісти, підтвердити, що живий, але замість цього зайшовся шаленим кашлем, бо надміру надихався дрібного піску.

— Михасю, ти як? — над ним схилилися дві схвильовані драконячі морди: синя — Хоми й золота — Лихоманки.

— Нормально, — нарешті спромігся вимовити хлопець. Протер засипані піском очі, зазирнув у піщану вирву біля ніг і занепокоєно спитав: — Усе добре, так?

— Майже, — Хома повернувся боком, і лише тепер Михась помітив, що в його улюбленця бракує принаймні третини хвоста. «Найкрасивіший фруктовий дракон столиці» був тепер такий пошарпаний, брудний і куций, що в хлопця стислося серце.

Вони ще трохи мовчки посиділи на краю піщаної вирви, і потроху все, що сталося раніше, зринуло в пам’яті Навігатора. Михась злякано поглянув на Лихоманку:

— Як ти тут опинилася?! Ви ж мали вже підлітати до Кримських гір! Де Котька?! Де Спайк?! Де всі?!

І тут дракониця розридалася. Тихий подзвін супроводжував її плач, бо кожна сльозинка застигала й перетворювалася на кристал гірського кришталю. Саме так плачуть дракони.

— Я… я… я їх загубила над морем! І мапу загубила! Михасю, пробач, я не впоралась!..

Заливаючись кришталевими слізьми, Лихоманка розповіла про поневіряння зграї без Навігатора.

Доки вони летіли над Дніпром, все було зрозуміло. Аж ось зграя несподівано опинилася над морем. Побачивши примхливу лінію берега, Золота Лихоманка розгубилася. Вона марно крутила мапу в лапах, повертала її то вправо, то вліво, а то й узагалі догори дриґом, адже не вміла визначати, де північ, а де південь.

— А потім я помітила в морі такі довгі будинки, вони швидко пливли й тягли за собою хвости з піни, — схлипнула дракониця. — Розумієте, я нічого подібного ніколи не бачила! Я ж мусила глянути на них хоч одним оком!

— Ну, звісно, хіба ж ти могла пропустити кораблі повз свій довгий допитливий ніс, — фиркнув Хома.

— Він не довгий! — заридала ще дужче Золота Лихоманка.

— Облиш, Хомо, дай їй доказати, — попросив Михась.

— Я наказала їм летіти далі вздовж берега і пообіцяла, що скоро їх наздожену, а сама гайнула глянути на ті будин… кораблі. Але над морем зненацька налетів шалений порив вітру і вирвав мапу з моїх лап. Я спустилася аж до самої води й почала її шукати, але там тільки кипіла піна. Тоді вирішила наздогнати зграю, однак вони всі неначе крізь землю провалилися. Це так страшно опинитися самій над чорним розбурханим морем! Я кидалася туди-сюди, однак всюди вирували хвилі. А потім неподалік щось гучно бухнуло, я полетіла на той звук і ось знайшла вас.

Лихоманка у відчаї затулила очі лапами:

— Вас знайшла, а їх загубила! Може, вони вже й загинули через мене! — потік її сліз подвоївся, і тепер на піску громадилася чимала купа кришталиків.

— Не плач, все буде добре, адже в нас є вуркóта, — сказав Михась і лагідно поплескав драконицю по шиї.

Золота Лихоманка витерла очі й рішуче підставила Навігаторові спину:

— Сідай скоріше! — звеліла вона Михасеві і вхопила куцого Хому за лапу, щоб і він не загубився в якомусь вихорі.

Коли вони зринули високо над морем, Михась видобув з кишені чар і заграв.

— До мене! До мене! До мене! — заспівала мурчально-нявчальна мелодія.

Першим на голос чару примчав Гарбузяний Пих. Майже одразу за ним з-за скель прилинули сестри Лимонки. Останнім із захмарної височини спустився Хай-Тобі-Грець з Котькою і Спайком на спині.

Дракони неймовірно зраділи, побачивши Михася, адже тепер зграя знов була разом зі своїм Навігатором.

«Хоч ми й не маємо карти, та якщо рухатись уздовж берега, то якось долетимо до тієї яйли. До ранку, мабуть, ще далеченько», — міркував Михась, зручніше влаштовуючись на Лихоманчиній спині.

— Ой, дивіться! — раптом зойкнула Скіпка.

— Отам, на сході, — луною озвалася Скалка.

Всі обернулися на схід — там розгоралася тьмяна, ледь помітна блідо-рожева смуга.

— Світанок! — сполошилася Лихоманка. — Спайку, як ти почуваєшся?

— СПАТИ… — стиха відізвався морок, заплющуючи очі. — СПАЙК СПАТИ…

Чомусь усі одразу зрозуміли, що то буде непростий сон. Контури тіла пораненого морока потроху втрачали щільність, і він дедалі більше нагадував безплотну тінь.

— Будь ласка, не засинай, ми вже близько! Ми вже в Криму, вже ось-ось… Гайда! Гайда! — крикнув Михась, і зграя вихором зірвалася на південний схід.

35. Шепіт зимного вітру

Внизу під золотими крильми Лихоманки пропливали посріблені місяцем скелясті шпичаки, глибокі каньйони, покручені гірські потічки та кам’янисті плоскогір’я. Саме плоскогір’я місцеві мешканці, кримські татари, і назвали яйлою.

Перша яйла, що трапилася на шляху мандрівних драконів, виявилася зовсім пустельною. Тут не було не те що заповідника, а й взагалі будь-яких ознак життя. Передсвітанковий вітерець ганяв мережані кулі торішнього перекотиполя. Зимно. Сумно. Порожньо.

Тим часом смуга на сході поволі розгоралася.

Бліде сяйво майбутнього світанку страшенно непокоїло Навігатора, і якби він міг, то зупинив би ранок. Уперше в житті він не хотів сходу сонця, бо розумів: з першим променем обірветься життя Спайка.

«Не встигнемо! Не встигнемо! — раз у раз накочувалися панічні думки. — Ми повік не знайдемо ту яйлу! Спайк загине. Котька назавжди залишиться драконом. Мама з татом ніколи нас не діждуться…»

Михасеві раптом стало шкода себе, в очах підступно защипало, по щоці покотилися сльози. Хлопець квапливо витер їх рукавом і озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не помітив його слабкості…

Михась голосно охнув — позаду нікого не було.

— Стій, Лихоманко, ми знову їх загубили! — гукнув Навігатор.

Він приклав до вуст вуркóту і недбало в неї подув, перебираючи правою рукою струни.

У відповідь не пролунало ніякого звуку, навіть жодна струна не бренькнула.

Михась здивувався і знову повторив спробу, але результат був той самий. Тоді він набрав повні груди повітря й подув щосили — вуркóта мовчала. Хлопець квапливо зазирнув усередину інструмента, чи, бува, не забився чимось прохід для повітря, але там було чисто. Він потрусив чар і знову притулив до губ — тиша, навкруги лунало тільки лиховісне шелестіння холодного вітру.

— Здається, вона зіпсувалась… — розгубився Михась.

Лихоманка здивувалася.

— Ану спробуй ще раз!

Михась спробував. Він з такою силою дмухав, що увесь аж почервонів від натуги, та все було марно — з чару не лунало жодного звука. Тільки вітер зривав зі скель сніговий пил і нашіптував щось лиховісне про зневіру та безнадію…

— Може, вона поламалася, коли ви падали? — перелякано прошепотіла Лихоманка.

Михась ще раз ретельно оглянув інструмент — ніякого пошкодження не було, вуркóта була в повному порядку.

І тут він почав здогадуватись, що з цією мовчанкою не все так просто.

Щось відчула й Лихоманка. Вона помітила мокрі доріжки на щоках Михася і зненацька спитала:

— Скажи чесно, ти втомився й більше не хочеш бути Навігатором, так?

Хлопець похнюпився. Йому було соромно. Він і сам вже зрозумів — невідомо як, але чар відчув його ганебні думки. Він, Михась, зрадив їх. Він не мав права впадати у розпач. Від нього залежало життя і Спайка, і молодшого брата, і безхвостого Хоми, і всіх, хто врятувався з драконарію Амура Ґаланта.

— Який з мене Навігатор — я занапастив усіх.

— Знаєш, я теж страшенно втомилася, — стиха звірилася Лихоманка, — ніколи в житті мені не доводилося так довго й далеко літати. Я дуже добре тебе розумію: ти жива істота, а не залізна машина, яка здатна працювати безупинно. Але якщо ти справжній Навігатор, то подолаєш і слабкість, і втому.

— Гадаєш, вуркóта мені вибачить?

— Тут вуркóта ні до чого — головне, щоб ти сам у себе повірив. Спитай себе: ти Навігатор чи ні? Ти поведеш нас далі?

Михась спитав і сам собі відповів.

Тоді без жодного страху звівся на ноги на спині золотої дракониці в небесній височині і впевнено підніс до вуст вуркóту:

— До мене! До мене! До мене! — гучно заспівала нявчально-мурчальна музика, заглушуючи підступний шепіт зимного вітру.

І враз галаслива зграя мандрівних драконів вихопилася з-за найближчого пагорба.

Навігатор оглянув своїх підопічних: Котька міцно спав у лапах Великого Греця, а от Спайкові дрімати не давали. Хтось із драконів постійно намагався розважати пораненого хижака, щоб не дати йому поринути в останній смертельний сон.

— Де це ви поділися? — спитав Михась. — Невже так важко весь час триматися за нами з Лихоманкою?

— Та тут у нас сталася прикрість, — похмуро пояснив Хома. — Розумієш, ми надто низько спустилися і опинились у вузький ущелині. Протяг там просто скажений, аж свистить. Ми й не стямились, як вітер зірвав зі Спайка пов’язку, а замінити її нема чим, сам знаєш…

Михась з тривогою придивлявся до вмираючого морока — тіло Спайка стало ще прозоріше, і тепер крізь нього можна вже було навіть розрізнити силуети гір.

«Він гине, остаточно перетворюється на тінь. Треба якнайшвидше дістатися заповідника, а ми тут безглуздо блукаємо сюди-туди. І де ж та Карабі-Яйла? Якби ж у мене була карта! — з прикрістю думав хлопець. — У нас більше немає часу на пошуки».

І тут Михасеві сяйнула думка:

«От, якби можна стрімко промчати над усією грядою Кримських гір. Але, мабуть, часу не вистачить, бо до світання лишалися лічені хвилини».

— Грецю, — спитав хлопець, — а ми можемо рухатися швидше?

— Звісно.

— Ти не зрозумів. Чи може зграя хвилин за двадцять промайнути всі Кримські гори — від Севастополя до Керчі?

— Авжеж, може! Ми, дракони, все можемо, але ось ти… Не знаю, чи ти витримаєш таку швидкість? — відказав велетень.

— Витримаю, — Навігатор підійняв руку: — Увага! Далі ми будемо рухатись на граничній швидкості. Тримайтеся за нами з Лихоманкою! Не відставати! Готові? ДРАКО-О-ОНИ, ВПЕРЕ-Е-ЕД!!!

36. Кам’яне море

Михась мчав попереду на спині Лихоманки. Разом з ними мчав Хома, який міцно вчепився у хвіст золотої дракониці, бо відсутність третини хвоста не давала змоги грушевому дракону самостійно розвинути належну швидкість.

За ними, мовчки стиснувши зуби, гнала зграя — гнала на межі своїх можливостей, і шерхіт численних крил нагадував шум буревію. Проте надія на щасливе завершення цієї шаленої гонитви танула з кожною хвилиною. Бліда смуга на сході набрала ясно-малинового кольору, і було зрозуміло, що вже ось-ось має визирнути денне світило.

Товариство мандрівних драконів зі свистом промчало над печерними містечками Ескі-Кермену, над круглими куполами Кримської обсерваторії,[40] над гострими, ніби олівці, мінаретами палацу кримського хана.[41]

Михась пригнувся до Лихоманчиної шиї і віддався шаленому руху. Обличчя нестерпно обпікали пориви холодного вітру, легені різало крижане повітря, але йому все одно здавалося, що вони летять надто повільно. Час від часу хлопець кидав стривожені погляди на Спайка, але тепер йому доводилося напружувати очі, щоб роздивитись ту бляклу тінь, що колись була грізним чорним мороком. Навігатор постійно боявся, що наступний його погляд вже не знайде на спині Хай-Тобі-Греця ніяких слідів Олелькового дракона.

Гори тяглися й тяглися внизу нескінченним зубчастим гребенем. Праворуч зяяло наповнене туманом провалля. Часом у розривах між клаптями хмар з’являлося срібне ряботіння далекої морської поверхні. Раз у раз перед зграєю зненацька здіймалися вершини, які доводилося огинати.

Надія танула з кожною хвилиною. Аж тут попереду в гірському хребті відкрився просвіт, і хлопець раптом побачив: далеко за двома скелястими гребенями на тлі малинового передсвітанкового неба раз у раз запалюються спалахи.

— Гляньте! Гляньте! Отам, ліворуч! — гукнув Михась.

— Це вогонь драконів! Це вони, вогнедихи! — зрадів Гарбузяний Пих.

Дракони зробили відчайдушний ривок, і хлопець відчув, що непритомніє, бо виття вітру в вухах перетворилося на нестерпно-тонкий свист, пейзаж перетворився на нечіткі горизонтальні смуги, а перед очима затанцював розсип дрібних різнобарвних зірок.

Та ось зграя пригальмувала — попереду розгорнулася величезна кам’яниста яйла.

Навігатор віддихався і знову відчув тривогу — чи чекають тут на них? Він квапливо видобув з кишені вуркóту. Цього разу з чару пролунав звук, схожий на спів мисливського рога. Його відлуння відбилося від довколишніх гір і повернулося ще гучнішою луною.

— Дивіться! Праворуч! Там посадкова смуга! — крикнули лимонні близнючки.

І справді: попереду, серед темного простору плоскогір’я раптом засвітився коридор з вогнів, що дуже нагадував злітно-посадкову смугу летовища.

Карабі-Яйла[42] — найбільше плато з усіх, що їм довелося бачити, було геть засипане камінням. Мандрівникам раптом здалося, що вони линуть над розбурханим, але давно застиглим кам’яним морем. На одному місці каміння було ретельно прибране, а на скелястому ґрунті вирізнялися зображення чотирьох метеликів[43], викладені з уламків скель. Саме там і блимали посадкові вогні.

Зграя знизилась, і невдовзі стало видно, що посадкову смугу позначають дракони, які вишикувались коридором у два ряди і дружно видихали полум’я.

«Нас помітили!» — здогадався Михась.

З невеличкого будиночка з антеною на даху вискочило двоє людей і побігли їм назустріч, несамовито вимахуючи руками. Хлопець упізнав знайомих аспірантів з Інституту Експериментальних Досліджень Фольклорної Флори і Фауни — Олексу і Мурата.

Стрункий лад зграї раптом порушився. Дракони змішалися, намагаючись обігнати одне одного. Кожний крилатий ящур бажав приземлитися першим, і через те посадка могла стати справжньою катастрофою, але Михась вчасно зметикував, що треба робити.

— Увага! — гукнув він. — Сідаємо за чергою! Шикуйтеся в ряд!

— А можна, я перший? — чемно попросив Гарбузяний Пих. Рубінові очі флама сяяли від захвату.

— Добре. Перший сідає Пих, тоді ми з Лихоманкою і Хомою, потім Грець зі Спайком та Котею, а завершують наше приземлення лимонні сестрички. Ну, ви вже самі вирішуйте, яка сідає перша, а яка — друга.

Дракони вишикувалися за наказом Навігатора.

І ось нарешті збулася мрія червоного флама — він урочисто знизився, намагаючись наслідувати сріблястий аеробус, легко торкнувся лапами скелястого ґрунту і повагом побіг між двома рядами почесної варти вогнедихів.

Слідом за ним приземлялися всі інші. Щоправда, урочистість моменту трохи зіпсували лимонні сестри, які мало не побилися, сперечаючись, котра з них має сісти першою. Близнючки до останньої миті відпихали одна одну і таки схибили, так і не втрапивши на рівну смугу. Обидві ляпнулися збоку на каміння і трохи позбивали собі лапи.

— Де він, ваш поранений морок? — гукнув Олекса, навіть не привітавшись.

— Чи ще живий? — підбіг схвильований Мурат.

Вони хутко зняли пораненого зі спини Греця й поклали його на камінне зображення метелика. Спайк утратив майже всю вагу і тепер важив не більше, ніж жменька снігу.

У Михася стислося серце: де й подівся той грізний лискучо-чорний хижак, під чиїми важкими кроками здригалася земля. Тепер перед ним лежав тьмяний, ледь помітний, попелястий померк. Ще трохи, і він остаточно стане лише мороком і назавжди загубиться серед тіней Кам’яного моря. Він ще жив, але очі в хижака були заплющені, а дихання слабшало з кожним подихом.

«Запізнилися, — з тугою зрозумів хлопець. — Все було марно — Спайк умирає! Там, у майстерні Амура Ґаланта, Олельків дракон урятував наші життя. А от ми не впорались, не змогли його порятувати.»

— Погані справи, — важко зітхнув Олекса, хитаючи головою. — Навіть не знаю, чи можна тут хоч чимось зарадити?

Зненацька тінь Спайка розплющила очі, відшукала поглядом Михася і майже нечутно прошелестіла:

— ВІН ПОВЕРТАТИСЯ?

Навкруги юрмився натовп драконів і людей, та лише Михась зрозумів, про що він питає.

— Спайку, тримайся! Олелько вже за п’ять днів буде вдома, канікули закінчуються!

— ТИ КАЗАТИ: «ПРИВІТ ВІД СПАЙКА»…

— Не треба, ти сам йому це скажеш.

Хижак гучно видихнув повітря й затих, а ледь помітні обриси його тіла почали розчинятися.

37. Майстер драконів

Темний жах упав на Михася — оце й по всьому, нема більше Спайка. Але Мурат раптом смикнув його за руку й рішуче наказав:

— Грай! Бери свій чар і грай! Звісно, в тебе замало досвіду і вміння, щоб повернути йому здоров’я, але доки ти гратимеш — його життя буде тривати. Ми викликали Майстра Драконів. Він трохи запізнюється, але обов’язково прибуде. Нам треба протриматися до його прибуття. Грай!

Михась слухняно підніс до вуст вуркóту — й вона залунала. Ніколи — ні до того, ні згодом — йому не доводилося чути такої сумної колискової.

Навігатор драконів відчув, як увесь, по вінця, сповнюється сумом прощання. Сум останньої пісні стиснув серце, ліг тягарем на плечі і нестерпно запік в очах, але хлопець стримав сльози, бо навігатори не плачуть. Він грав і грав, перебираючи струни однією рукою.

Груди прозорого Спайка ледь помітно здіймалися — він ще жив — жив, доки лунає чар. Мелодія колискової поступово пройняла невимовним жалем усіх: і людей, і драконів. Довкола линув нестримний кришталевий подзвін: це плакали сестри Лимонки, Лихоманка та інші дракони. Біля засмучених чудовиськ хутко зростали купи кристалів гірського кришталю.

Михась, може, не надто й вірив, що обіцяна допомога прибуде вчасно, та він був Навігатор і мусив до останнього, навіть попри безнадію, дбати про своїх драконів, а тому, грав, грав і грав.

Зненацька Пих, який стояв поруч з Михасем, видихаючи клуби тужливо-чорного диму, стиха промовив:

— Оце дракон! Усім драконам дракон!

Не перестаючи грати, Михась, скосив очі й побачив, що дракони знову вишикувалися у два ряди й почали дружно видихати вогонь, щоб створити посадкову смугу. Туди швидко знижувався неймовірних розмірів дракон. Його пурпурова луска райдужно мінилася в заграві світанку, а на спині, у високому візерунчастому сідлі, сиділо двоє вершників — старий і дівчинка.

— Це Астеріон[44] — дракон Великого Майстра, — пояснив Олекса.

— Нарешті! — з полегкістю обізвався Мурат.

Пурпуровий дракон приземлився, і двоє вершників хутко збігли по його крилі до тієї ледь зримої тіні, яка ще недавно була Спайком.

Михась опустив вуркóту, але дівчинка махнула йому рукою, щоб він продовжував грати.

Прибульці стали обабіч тіні морока. У їхніх руках були музичні чар-інструменти: у дівчинки — щось на зразок кобзи, подвійний гриф якої був щедро обвішаний дзвіночками, а в старого — барабан, дуже схожий на той, який був у підступного галантерейника, але набагато більший.

Дівчинка торкнулася струн — озвалися дзвіночки, тоді додався чіткий ритм барабана. Спочатку вони підхопили сумну колискову вуркóти, а тоді ритм прискорився і мелодія пожвавішала, повеселіла.

Тепер уже Михасева вуркóта підспівувала їм.

Михась не відривав очей від Спайка, і за кілька хвилин з подивом зауважив, як ледь помітні контури тіні просто на очах почали ущільнюватися і міцніти. Повернувся густий чорний колір, зблиснули очі, клацнули зубиська — і ось перед ними вже лежала не примарна тінь, а грізний хижак. Хлопцеві навіть здалося, що морок став тепер ще міцніший, ще чорніший і ще зубатіший.

Зненацька Спайк чхнув і сів, хвильку послухав музику, нахиляючи важку голову то в один, то в другий бік, а далі рішуче прогундосив:

— МУЗИКА — ДОБРЕ, ПЕЧЕНЯ — КРАЩЕ.

Натовп засміявся і зааплодував.

Мелодія урвалася.

— Ходімо, друже, я проведу тебе до нашої куховарні. Бачу, що тобі не завадить підкріпитися, — запропонував Мурат.

Спайк запитально поглянув на Навігатора — «можна?». Хлопець кивнув.

Михась із широкою усмішкою на обличчі дивився, як, незграбно чалапаючи на товстих лапах, чорний морок по-змовницьки цікавився в Мурата:

— КОТЛЕТИ? СОСИСКИ? ПЕЧЕНЯ? КОВБАСА? ШИНКА? МНЯА-А-АСО?

Тієї хвилини до Михася підійшов Олекса і потиснув йому руку, наче дорослому.

— Ну, Михасю, — захоплено мовив він, — Навігатор з тебе просто неймовірний! Скажу тобі чесно, коли вчора ввечері ти мені подзвонив, я ні на що особливо не сподівався, просто хотів, щоб ти вивів драконів з Києва, адже там могло статися величезне лихо. Сам розумієш: дракони в такому густонаселеному місті — це катастрофа. Та я ніколи не міг уявити, що такий хлопчик, як ти, здатен впоратися з цілою ватагою крилатих чудовиськ! Досі всі наші навігатори були поважні дорослі люди. Не збагну, як ти зумів приборкати таку кількість драконів? Адже вони надзвичайні шкідники і свавільці! Зазвичай Навігатор може привести до Карабі-Яйли двох, максимум — трьох драконів. А ти привів аж вісім — це абсолютний рекорд!

— Сім, — зауважив Майстер Драконів. — Восьме драконеня — його молодший брат, і малий мусить обов’язково перетворитися на людину.

Голос старого здався Михасеві дуже знайомим. Хлопець уважніше поглянув на чарівника і впізнав — та це ж бабусин сусід, той самий дід Шпак-музика, що змайстрував вуркóту! Щоправда, тепер старий був зодягнений у широчезну оксамитову синю мантію, якою вільно мандрували сузір’я, хвиляста біла борода майже сягала колін, а чоло прикрашав золотий обруч з величезним сапфіром.

— Добрий день… — розгублено проказав хлопець.

— Вітаю тебе, Михасю. Я тоді в Карпатах одразу збагнув: з тебе буде добрий Навігатор драконів — тому й подарував тобі цей чар.

— Пане Майстре… — нерішуче почав Михась.

— Ну-ну, сміливіше. Про що ти хочеш запитати?

— А як вийшло, що чар потрапив і до Амура Ґаланта?

Обличчя старого чарівника ураз спохмурніло.

— Це моя велика помилка, Михасю. Колись я завітав до свого старого друга, одного художника. Він на той час викладав у дитячій художній школі. Мені схотілося подивитися, як малюють діти, і я зазирнув на урок. Того дня малі художники мали намалювати якусь тварину. Малюнки були дуже гарні: зайці, лисиці, вовки, ведмеді, коти, собаки. Лиш один білявий хлопчик намалював дракона — і як намалював! Йому стало терпіння зобразити кожну лусочку. Малюнок мені дуже сподобався, і я вирішив, що лише той, хто добре ставиться до драконів, може їх так гарно малювати. Той хлопчик явно захоплювався крилатими ящурами, тож я подумав, що з нього може вийти непоганий Навігатор. От тоді я й подарував йому чар-барабан і пояснив, яку владу він тепер матиме над крилатими ящурами.

Майстер засмучено похитав головою.

— Та, на жаль, я помилявся, бо той хлопець захоплювався не самими драконами, а тільки красою їхньої шкури. Він виріс, навчився вправно користуватися чар-барабаном і першого ж довіреного йому дракона підступно приспав, розкроїв його шкуру і створив колекцію вишуканих галантерейних виробів. Парубок одразу розбагатів, продавши ті рідкісні сумки й гаманці за дикими цінами. Тоді ж він і вигадав собі оте ґламурне ім’я — Амур Ґалант і розпочав свій брудний бізнес.

— А далі?

— Далі ти вже приблизно знаєш: щоб отримати нових драконів, він вдавався до шахрайства і контрабанди. На совісті цього мерзотника життя вісімнадцяти вогнедихів.

— І що, зовсім нічого не можна було зробити, щоб зупинити того вбивцю драконів?

— Я намагався, але не міг навіть наблизитись до нього — Амур Ґалант ретельно захистив свою майстерню. Він знайшов охоронця, що знався на магії Сходу. Карлик Жовтий Треш оточив драконарій якимись чарами недосяжності. Безліч разів я робив спроби навідати крамницю «Еліте», однак за кілька метрів до вітрини мовби впирався у невидимий бар’єр. Згодом стало зрозуміло, що тієї перепони не здатен подолати жоден чарівник — до крамниці могли вільно заходити лише звичайні люди. Добре, що самовпевнений галантерейник не сприйняв тебе всерйоз і допустив до своєї майстерні. Завдяки тобі, Михасю, врятувалося он скільки драконів!

— Та головне — назавжди припинилося злочинне нищення вогнедихів! — несподівано додала дівчинка, яка під час цієї розмови стояла поруч і пильно дивилася на Михася.

— Моя онука захоплюється твоїми героїчними вчинками. Гадаю, вона залюбки допоможе тобі повернути молодшому брату його справжній вигляд. Якщо ти вже відпочив, то варто зайнятися Костиком. Разом з Альфою[45] ви впораєтесь. Коли чар-вуркóта і чар-торбан діють разом — це велика сила.

38. Мінлива Альфа и Кодекс Драконів

Михась обернувся до дівчинки і… здивувався. Йому здавалося, що після шаленої мандрівки з драконами він нічому більше не дивуватиметься, але. По-перше, вона була гарна, а по-друге. він взагалі не міг збагнути, яка вона насправді!

Дивлячись на будь-яку свою однокласницю, Михась завжди бачив: ця — білява, ця — чорнява, ця — русява, а ота — руда. Дівчинка, яка тепер стояла перед ним, змінювалася щомиті. Ось зараз її довжелезне волосся було чорне-чорне, а за хвильку вже палало рудим вогнем. Те саме відбувалося й з очима: на хлопця дивилися то сині, то карі, то смарагдово-зелені очі.

Райдужні хвилі прокочувалися і її сукнею — вона теж постійно змінювала колір. Один тільки інструмент, названий майстром Шпаком «чар-торбаном», не мінявся.

— Мою онуку звуть Альфа Бетельгейзе. Трохи незвично, так? Справа в тому, що вона постійно змінюється, але ти швидко звикнеш, — зауважив старий.

«Може, колись і звикну, але не швидко», — подумав Михась, бо йому аж в голові паморочилось від цих постійних перетворень.

— Краще не дивися, — запропонувала Альфа. — Я не ображуся. Розумієш, я народилася під мінливою зіркою Бетельгейзе[46], і можу сама обирати, якою мені бути. Але й досі не можу визначитись. Мене всі сварять за цю мінливість — і батьки, і вчителі, але я весь час хочу чогось іншого, нового.

Котьку Альфа з Михасем відшукали в гурті місцевої дітлашні. Малі драконенята бавилися в «летючки». Малюки ще поганенько трималися в повітрі, тож перемагав той, хто примудрявся пурхнути вище за інших.

Помітивши старшого брата, Котька відчайдушно затріпотів крильцями і примудрився злинути вгору аж на півтора метри, і переміг. Однак це не сподобалось попередньому переможцю, і завзятий маленький флам намірився кусьнути Котьку за хвоста, проте схибив і кусьнув когось іншого. Вкушений з пронизливим вереском накинувся на маленьку яблучну драконку, що сиділа поряд. За мить уся юрба малих драконів перетворилася на клубок лап, хвостів та гребенів.

Поки дві дорослі дракониці намагалися їх вгамувати, Михасеві пощастило висмикнути брата з бійки.

— Ой, який гарнесенький! — захоплено вигукнула Альфа. — Ти точно вирішив знову перетворити його на людину? З нього може вирости дракон неймовірної краси!

— Боюся, наша мама не зможе оцінити його драконячу вроду, — зітхнув Навігатор.

— А-а, тоді зрозуміло. Ну, що ж, тоді я почну, а ти підхоплюй.

Чар-торбан задзвенів і забряжчав у руках Альфи, яка при цьому ще й пританцьовувала в такт. Михасева вуркóта заспівала в унісон. Мелодія цього разу була весела, і Котька, доп’явши, що грають для нього, затанцював, вимахуючи блакитним хвостиком і хляпаючи крильми.

Ніхто з них навіть не встиг помітити, коли крила і хвіст десь поділися, і поряд з ними застрибало мале хлоп’я.

Навігатор опустив вуркóту, і малюк, за своєю звичкою, вхопився за ногу старшого брата, соромливо поглядаючи на Альфу.

Михась похапцем скинув куртку і загорнув у неї Котьку, бо той після перетворення стояв зовсім голий. Малий міг застудитися, адже на Карабі-Яйлі повівав крижаний зимовий вітерець.

«І як я не подумав про його одяг?!» — з прикрістю картав себе Михась.

Альфа враз відірвала чималий клаптик свого мінливого вбрання і склала його вдвоє. У її руках застрекотала якась крихітна машинка — і за кілька хвилин комбінезон був готовий.

— Ну як, мале драконеня, тобі тепло? — спитала вона, зав’язуючи поворозки капюшона під підборіддям малого.

Котька відповів широкою усмішкою.

Тепер найменший з братів Вербицьких блискотів і мінився різними кольорами, як і його рятівниця. До того ж це вбрання не пропускало холоду.

— А як же ти? — спитав Михась, з тривогою приглядаючись до вбрання дівчинки, адже на її сукні мала бути велика дірка.

Проте Альфа лише засміялася і покрутилася на місці. Її сукня широко роздулася й стала нагадувати дзвін, проте на ній не було жодних пошкоджень.

— Ходімо, покажу, що тут у нас є цікавого, — запропонувала онука Майстра Драконів, ховаючи в кишеню свою дивовижну машинку.

До них приєдналися Михасеві підопічні, і далі вони мандрували заповідником усі разом.

Майже на кожному кроці Карабі-Яйли траплялися печери.

З дірки-печери, де була куховарня, линули смачні пахощі. Там сидів ситий і цілком задоволений життям Спайк. Скуштувавши місцевих делікатесів, товариство рушило далі.

І ось перед ними постала велика кам’яна брила, що стриміла сторч і була вкрита якимись письменами.

— Це найголовніший менгір яйли. Саме тут відбуваються всілякі урочистості, бо на скрижалі вирізьблено головні закони драконів, — пояснила Альфа.

Михась вже дещо чув від своїх підопічних про ці закони, але побачив їх уперше. Він підійшов ближче і з цікавістю прочитав:

КОДЕКС ДРАКОНІВ*: (людською)

1. Не їж людину.

2. Не чини людині ніякого зла.

3. Рятуй людину від усілякого лиха.

4. Слухайся Навігатора.

5. Живи на Місяці, а Землю залиши людям.

6. Драконе — літай!

6. Дрракотто — фуррр!

5. Тіррі уль Місяць, а Земліон жбурр смаккотто.

4. Чуйто Навігаторр.

3. Рратото смакко бу поввний гапплик.

2. Фу цапко смакко ффікто люті.

1. Фу хрряп смакко. (гарррчальною)

ДРРАКОТТО ПОКОРРІ [47]

Драконяча мова видалася Михасеві трохи кумедною, але він стримав посмішку, бо помітив, що його дракони завмерли у піднесеному зворушенні.

— Як це мудро!

— Як велично!

— Як гарно!

— Як урочисто! — загукали дракони.

Розглядаючи письмена, викарбувані на древньому камені, Навігатор замислився про непрості стосунки між людьми і драконами.

Аж тут хтось легенько торкнувся його рукава. Хлопець озирнувся і зустрів ясний синій погляд Лихоманки. Усі його підопічні дракони теж пильно дивилися на нього.

— Михасю, пробач, що тоді в Олешківських пісках ми наговорили тобі багато прикрого про людство, адже саме ви, люди, тепер нас рятуєте. Ми. хочемо тобі подякувати.

— УРРАГАН НАВІГАТОРРО! (Слава Навігатору!) — дружно ревнули крилаті ящури і гучно загупали об землю хвостами, бо саме так аплодують дракони.

Михась зашарівся. А тоді вони всі разом ще трохи позахоплювалися Кодексом Драконів і рушили далі.

— Бачите той будинок? — спитала Альфа Бетельгейзе і показала на крихітний білий будиночок з антенами на даху. — То метеостанція[48]. Ми з дідусем зупиняємось там, коли доводиться на кілька днів затриматися в заповіднику.

Михась згадав, що вже бачив його згори, коли вони підлітали до Карабі-Яйли.

— А взагалі де ти живеш? — поцікавився хлопець.

Він уже почав трохи звикати до постійних змін, що відбувалися з дівчинкою, але все ж здригнувся з несподіванки, коли її волосся раптом підстрибнуло й закрутилося в дрібні золоті кучері.

— На Місяці. Ми з батьками й дідусем мешкаємо в Драконовій долині. І Астеріон, дідусів дракон, теж там живе, зовсім поряд з нами, — дівчинка помахала рукою, й до них наблизився той велетенський пурпуровий дракон, на якому вони з Майстром Драконів прибули до заповідника.

Побачивши Михасеву зграю, велетень схилив голову і привітно усміхнувся.

— Ох, який же він гарний! Це найкрасивіший дракон, якого мені доводилось бачити! — схвильовано зашепотіла Скіпка на вухо сестрі.

— А як він мені усміхається! — тихенько відгукнулася Скалка.

— Чого це тобі, він же дивиться просто на мене! — засичала Скіпка.

— Тому що в нього чудовий смак і він зразу помітив, що я жовтіша! — підвищила голос Скалка.

— Зате я стрункіша і в мене хвіст довший аж на чотири сантиметри! Він це зразу побачив! — верескнула Скіпка.

— Починається! Схоже, ці дурасі знову закохалися, — пробуркотів Хома.

Мінлива Альфа повернулася до Михасевих драконів:

— Знайомтеся, це Астеріон Мудрий. Він завуч драконячої школи, де вам доведеться вчитися.

— Михасю, а завуч — це хто? — пошепки спитала Скіпка.

— Це, мабуть, цар драконів? — припустила Скалка.

Михась усміхнувся:

— Завуч — це найстарший учитель. До речі, в школі саме завуч розбирається з порушниками дисципліни.

— Ой! Завуч! — перелякано пробелькотіла Скіпка.

— То ось, виявляється, хто він! — спантеличилася Скалка.

Сестри знову міцно вхопили одна одну за лапи і швидко сховалися за спинами інших драконів.

— Вчитися? — занепокоївся Хома. — Тут, у заповіднику? Так далеко від дому?

— Ні! Тут, на Карабі-Яйлі, є тільки дитсадок, бо малі драконенята ще надто слабкі, щоб подолати шлях до Місяця. Ви всі будете навчатися в Драконовій долині.

39. До Місяця

— Вчитися на Місяці?! — з жахом зойкнув грушевий дракон і вкрився фіолетовими плямами.

— Ти ж не хочеш залишитися невігласом? — здивувалася Альфа, і волосся її вмить почорніло.

— А Михась? Михась теж піде з нами в Драконову долину? — перелякано пробелькотів Хома.

— Михась повернеться додому.

— Тоді і я ні на який Місяць не полечу.

— Розумієш, твій Михась — людина, і він має жити людським життям, на Землі, а ти — дракон, і ти маєш жити життям драконів, на Місяці. Подумай сам, що буде, як ти виростеш остаточно — де ти подінеш усі свої сорок дев’ять метрів?

Грушевий дракон похнюпився. Михась відчув, що йому теж перехопило подих. Отже, їм доведеться розлучитися?..

Можливо, кілька днів тому він одразу виказав би свій розпач, але тепер він був Навігатором, а тому зумів усміхнутися і підбадьорливо поплескав свого вихованця по спині.

— І ми більше ніколи не побачимось? — якимось не своїм кволим голоском пискнув Хома.

— Чому? — озвалася руда Альфа. — Михась не просто людина, він — Навігатор Драконів. Ви всі тепер назавжди пов’язані з ним міцніше, аніж кровні брати і сестри. Якщо в ніч повного Місяця Михась заграє на своїй вуркóті, ви, його дракони, одразу це почуєте. Навіть якщо будете на Місяці. Отже, ви зможете навідати свого ватажка, якщо забажаєте. Усі наші дракони доволі швидко вчаться долати відстань Місяць-Земля. А згодом, думаю, і він нас у Драконовій долині навідає.

Михась із Хомою приголомшено витріщилися на дівчинку — це правда чи вона жартує?!

— Маючи справжній чар, це зробити зовсім не складно, — знизала плечима білява Альфа. — Дуже тобі раджу спробувати, бо воно того варте — на Місяці багато всіляких дивовиж. Ну, наприклад, у нас сила тяжіння вшестеро менша — я легко долаю кілька метрів за один крок. А ще…

До їхнього гурту знову підійшли Майстер Шпак, Мурат та Олекса.

— Пора, Альфо, не варто баритися, бо Місяць он як низько над обрієм. Ось-ось зійде сонце — тоді злітати буде важче, — поквапив онуку старий чарівник. — Збирайтеся — і гайда.

— А ти, дідусю?

— А я ще трохи побуду тут, бо вчора мені повідомили, ніби подібну до дракона істоту бачили в озері Синьовир на Закарпатті, а в Карпатах, біля Яремчі, якийсь лижник перечепився через чийсь довжелезний лускатий хвіст, що стирчав з-за скелі. Треба відшукати тих заблукалих драконів, знайти їм Навігатора, щоб доправив їх до заповідника, і переправити на Місяць.

— Ну, прощайтеся! — звеліла русява Альфа, яка тут-таки миттю поруділа, і побігла до драконів почесної варти, вигукуючи на бігу: — Нам потрібна довша злітна смуга — ви ж бачите, як нас багато цього разу?!

Михась по черзі обійняв кожного зі своїх драконів: Хай-Тобі-Грець зітхнув з таким шумом, що по яйлі прошуміло невеличке торнадо.

Гарбузяний Пих вибухнув яскравим феєрверком вогняних іскор і гаряче шепнув Михасеві на вухо:

— Ти — супер-Навігатор!

Лимонні близнючки осипали хлопця градом кришталевих сліз. А Золота Лихоманка пообіцяла:

— Я писатиму тобі листи!

— Олелькові казати «ПРИВІТ!» — нагадав Спайк.

І ось усі відійшли вбік, і перед Михасем лишився один насуплений безхвостий грушевий дракон.

— Пробач мені, Хомо, я погано зробив, що поцупив тоді насіння драконячого дерева.

— Ти шкодуєш, що виростив мене? — похмуро спитав Хома.

— Я? Та ніколи в світі! Але якби ти виріс у Драконовій долині, то, мабуть, був би щасливіший, не зазнав би таких тяжких випробувань і не втратив би хвоста.

— Та що хвіст? Альфа каже, що він відросте за два тижні — я ж із роду ящірок[49]. А ти, Михасю, не забудеш, що в тебе далеко-далеко, аж на Місяці, є брат?

— Ніколи. Я щовечора буду дивитися на Місяць.

— Коли вночі над Драконовою долиною буде сходити Земля, я теж буду на неї дивитися і думати про тебе. Бувай, Котю, і швиденько підростай! — сказав крізь сльози Хома, і троє братів Вербицьких обнялися.

Альфа Бетельгейзе уже сиділа у високому візерунчастому сідлі на спині пурпурового дракона, і Астеріон Мудрий громовим голосом гукнув:

— ДО МЕНЕ, ДІТИ ДРАКОНІВ!

Хома рушив до гурту біля злітної смуги.

— Будьте уважні, не губіться. Це насамперед стосується вас, допитлива золота панно. Бірюзовий, що без хвоста, полетить на моїй спині разом з Альфою, бо там, у відкритому космосі, знадобиться швидкість. Всі інші рухатимуться самостійно. Будь ласка, пильнуйте — коли я видихну полум’я, це означатиме, що ми виходимо за межі земної атмосфери. Вам належить зробити вдих і затримати дихання. Не хвилюйтеся, дракони можуть утримувати вдих до п’яти годин без шкоди для здоров’я. Стежте за Альфою — вона за допомогою прапорців покаже, у якій бік треба повертати. Орієнтовне прибуття до драконопорту — 7.30 за місячним часом. Ну, Альфо, давай старт.

Дівчинка підняла зелений прапорець і дзвінко гукнула:

— Дракони, вперед!

Михась дивувався, як цей досвідчений Астеріон і дивакувате дівча вправно командують зграєю, і мимоволі відчував ревнощі, адже це були його дракони.

Вони з Котькою сиділи на камені й дивилися, як один за одним злітають в небо дракони. Ось вони вишикувалися ключем, схожим на журавлиний, і полинули у напрямку блідого вранішнього Місяця.

Навіщось Михась витяг з кишені чар-вуркóту і підніс до вуст. Цього разу навздогін зграї залунав урочистий драконячий марш «Вперед, крилаті!».

А за півгодини Навігатор драконів уже міцно спав на задньому сидінні службового автомобіля, який віз братів Вербицьких до аеропорту на ранковий рейс Сімферополь-Київ.