Дракула - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Брем Стокер (Розділ VII) #9

Розділ VII

Вирізка з газети «Дейліграф» від 8 серпня

(вклеєна до щоденника Міни Мюррей)

Від нашого кореспондента

Вітбі.

Тут стався один із найпотужніших та найнесподіваніших штормів у історії; його наслідки були і дивовижними, і унікальними. Перед штормом погода була дещо задушливою і спекотною, що жодною мірою не є чимось незвичайним для серпня. Суботній вечір був напрочуд гарним, і велика кількість відпочивальників вирушила вчора до Малгрейв Вудса, Робін Гудс Бея, Ріг Мілла, Рансвіка, Стейта, а також до околиць Вітбі. Пароплави «Емма» і «Скарборо» здійснювали прогулянки вздовж узбережжя, була незвичайно велика кількість екскурсантів як із Вітбі, так і з навколишніх міст. Погода трималася навдивовиж гарною до середини дня, коли дехто із пліткарів, які часто бувають на цвинтарі Іст Кліфф і звідти спостерігають за значним обширом моря на півночі та на сході, звернули увагу на хмарини, які зазвичай називали «кобилячими хвостами», що раптово з’явилися високо в небі на північно-західному напрямі. На той час дув помірний південно-західний вітерець, котрий за барометричною шкалою класифікується як «№ 2: легкий бриз». Черговий берегової варти одразу доповів про ситуацію, а один старий рибалка, який понад півстоліття спостерігав за погодними прикметами з Іст Кліффа, емоційно попередив про раптове наближення шторму. Захід сонця був таким чудовим, такими величними виглядали масиви мальовничо забарвлених хмар, що на стежках старовинного цвинтаря, які тяглися вздовж урвища, зібралося чимало людей, щоб помилуватися навколишньою красою. Доки сонце встигло сховатися за чорною масою Кетлнесу, що чітко вирізнявся на тлі призахідного неба, його шлях донизу встиг позначитися міріадами хмарин усіх призахідних кольорів – яскраво-червоних, пурпурових, зелених, фіолетових, а також усіх відтінків золота; то тут, то там з’являлися невеликі, але, здавалося, чорні острівці темряви усіляких форм, часто набуваючи вигляду якихось гротескних силуетів. Це видовище не проминули помітити художники, і можна не сумніватися, що наступного травня деякі замальовки під назвою «Прелюдія до Колосального Шторму» прикрасять стіни Королівської академії мистецтв та Королівського інституту акварелістів. Не один капітан тієї миті вирішив, що його «бляшанка» чи «шкапа» – ці «терміни» вони вживають для визначення різних класів суден – краще залишиться у гавані, доки не скінчиться буря. Увечері вітер зовсім угамувався, а опівночі настав повний штиль, супроводжуваний спекотною духотою і тією розлитою у повітрі напруженістю, котра, з наближенням грози, пригнічує надміру чутливих осіб. У морі виднілося зовсім небагато вогнів, бо навіть каботажні пароплави, що зазвичай ледь не «липнуть» до берега, трималися тепер від нього на шанобливій відстані, а рибальських суден виднілося дуже мало. Єдиним видимим вітрильником була якась іноземна шхуна, яка, поставивши усі вітрила, прямувала, здавалося, на захід. Доки шхуна знаходилася в полі зору, дурна впертість або ж невігластво її капітана стали темою численних коментарів і не менш численних спроб сигналізувати йому про необхідність приспустити вітрила перед лицем небезпеки. До самої ночі можна було бачити, як ця шхуна – з мляво обвислими вітрилами – тихенько погойдувалася на морських хвилях:

Непорушна, як намальований корабель у намальованому океані.

Незадовго до десятої години вечора розлита у повітрі непорушність почала відчутно тиснути на нерви, а тиша стала такою виразною, що можна було почути далеке бекання овець на суходолі та гавкіт собак у самому місті; оркестр на пірсі, що вигравав якусь веселу французьку мелодію, зазвучав явним дисонансом до величної гармонії тиші навколишньої природи. Невдовзі після дванадцятої ночі з морської далечі докотився якийсь дивний звук, а з вишини донеслося слабке, але лунке химерне дзижчання.

І тут несподівано знялася буря. З неймовірною, як тоді здалося, швидкістю – у яку і зараз майже неможливо повірити – усе довкілля враз конвульсивно спотворилося. Раптом звідкілясь взялися величезні оскаженілі хвилі, одна вища за іншу; за лічені хвилини ще недавно гладке як скло море перетворилося на ревуче і всепоглинаюче чудовисько. Хвилі з білими бурунами несамовито кидалися на піщані мілини і гупали об прибережні скелі; інші ж перекочувалися через пірси, і їхня піна долітала аж до світлових камер маяків, що здіймалися вгору на краю кожного пірса у гавані Вітбі. Вітер ревів подібно до грому і дув з такою силою, що навіть дужим чоловікам було важко втриматися на ногах, а хто не міг встояти, ті відчайдушно чіплялися за металеві конструкції.

Було визнано за необхідне очистити всі пірси від маси глядачів, бо інакше кількість загиблих протягом цієї ночі зросла б у багато разів. Труднощі й небезпека значно посилилися через клуби туману, що насунувся з моря на суходіл; це були білі, вологі, схожі на примари хмарини, такі неприємно-мокрі й холодні, що, й не маючи розвиненої уяви, їх можна було уподібнити до привидів загиблих у морі людей, котрі торкалися своїх живих побратимів липкими руками смерті; не одна душа затремтіла з переляку, коли повз неї полинули кільця цього лиховісного морського туману. Час від часу туман розвіювався, і море на якусь мить освітлювалося сильними і короткими спалахами блискавок, супроводжуваних такими несподіваними ударами грому, що здавалося, наче все небо над головою здригається від важких кроків шаленіючого шторму. Деякі з висвітлених таким чином пейзажів мали заворожливо-привабливий і несказанно величний вигляд: височенні гори хвиль з купами піни, шматки якої зникали далеко у небі, підхоплені буревієм; то тут, то там – рибальський корабель з обривком вітрила, який відчайдушно поспішає до притулку гавані перед тим, як вдарить ще один порив вітру; інколи – білі крила затріпаної штормом чайки. На вершині Іст Кліффа деякий час тому було підготовлено до випробувань новий прожектор, але його жодного разу ще не вмикали. Чергові, що несли за нього відповідальність, ввели його в робочий режим і у проміжках між напливами туману почали освітлювати ним поверхню моря. Декілька разів послуги цього пристрою виявилися надзвичайно корисними, коли, наприклад, напівзатопленим рибальським суднам щастило – у рятівному світлі – уникнути зіткнення з пірсом і проскочити у гавань. Кожне таке спасіння супроводжувалося радісними вигуками маси людей, які скупчилися на березі моря; здавалося, цей крик на якусь хвилю навіть заглушував виття вітру, а потім цим самим вітром миттєво відносився геть. Невдовзі на певній відстані від берега прожектор вихопив із пітьми якусь шхуну, на якій було піднято усі вітрила: очевидно, це була та сама шхуна, яку помітили ще ввечері. На той час вітер уже встиг змінити свій напрям на східний, і глядачі, що зібралися на мисі, заклякли від жаху, враз усвідомивши ту жахливу небезпеку, яка тепер цій шхуні загрожувала. Між нею і портом лежав великий плаский риф, від якого потерпіло багато кораблів; і тепер, при нинішньому напрямі вітру, у шхуни не лишилося жодного шансу потрапити до гавані через досить вузький прохід. Приплив уже майже почався, але хвилі були такі великі, що в інтервалах між ними майже виднілася прибережна мілина, а шхуна неслася на усіх вітрилах з такою швидкістю, що один бувалий моряк сказав: «Якщо вона і проскочить куди-небудь, так це, найімовірніше, у пекло». Після цього стався ще один наплив морського туману, сильніший, ніж попередні; це була щільна імлиста маса, яка, наче сірим саваном, вкрила усе довкола. Людям тільки й лишилося, що покладатися на свій слух, у той час як ревіння бурі, гуркіт грому і гепання велетенських хвиль, що долітали наче з якогось туманного потойбіччя, стали, здається, ще гучнішими. Промінь прожектора не зводили зі входу в бухту, що навпроти східного пірса, де очікувалося зіткнення; затамувавши подих, усі чекали на катастрофу. Раптом вітер змінився на північно-східний, його порив порвав на шматки залишки туману, і – о, диво! – не встиг удар шторму накрити шхуну, як та, наче перестрибуючи з величезною швидкістю з хвилі на хвилю, стрімголов влетіла до рятівної гавані. Судно продовжували тримати у світлі прожектора – і тут всі, хто спостерігали за ним, здригнулися від жаху: до стерна шхуни був прив’язаний мрець; голова його впала на груди і хиталася туди-сюди з кожним порухом корабля. Окрім трупа, жодної людської подоби на палубі видно не було. Великий переляк охопив усіх присутніх, коли вони збагнули, що своєму чудесному спасінню корабель ніби завдячував саме мерцю за кермом! Однак усе це відбулося набагато швидше, аніж були написані ці рядки. Не зупиняючись, шхуна перетнула гавань і з розгону вискочила на купу дрібного каміння й піску, намиту численними припливами і штормами біля південно-східного закутка пірса, який випинається з-під Іст Кліффа і який місцеві жителі називають пірсом Тейт Хілл.

Коли судно врізалося в купу піску, то його, звичайно ж, добряче трусонуло. Кожна поперечина, кожен канат і кожна опора зазнали величезного напруження, а дещо з «верхотури» обрушилося вниз. Але найдивнішим було те, що тієї самої миті, коли корабель торкнувся берега, із його трюму на палубу вискочив, наче підкинутий струсом, величезний собака і, рвонувши уперед, зістрибнув із носу шхуни на пісок. Кинувшись прямо до стрімкого урвища, де цвинтар нависає над стежкою до східного пірса так круто, що деякі з лежачих надгробків («анкерних каменів», або «тичків», як їх називають на місцевому діалекті) ледь не висять у повітрі, бо земля під ними осіла у провалля, собака розтанув у темряві, котра поза плямою променя здавалася іще густішою.

Так сталося, що в цей час на пірсі Тейт Хілл нікого не було, оскільки всі власники навколишніх будинків або спали, або спостерігали за штормом з пагорбів. Тому першим на борт судна піднявся вартовий берегової охорони, який чергував на східному боці гавані і одразу ж після інциденту побіг до невеличкого пірса. Обслуга прожектора, ретельно дослідивши вхід до гавані й нічого там не побачивши, перевела промінь на покинуту командою шхуну і стала тримати його на ній. Вартовий побіг на корму і, діставшись до штурвала, зупинився, щоб придивитися до нього, але враз відсахнувся, наче чимось раптово нажаханий. Це підстьобнуло цікавість присутніх, і багато хто з них мерщій кинувся до корабля. Відстань від Вест Кліффа до пірса Тейт Хілл в обхід через Дроубрідж є чималенькою, але ваш кореспондент – досить добрий бігун, тому йому вдалося значно випередити натовп. Однак коли я прибіг до пірса, то побачив, що на ньому вже встиг зібратися добрячий гурт людей, котрий берегова охорона і поліція не пускали на борт шхуни. За люб’язного сприяння головного човняра мені дозволили піднятися на палубу, де я разом із невеликою групою мав змогу побачити мертвого моряка, прив’язаного до штурвала.

Недивно, що вартовий був вражений і навіть переляканий, бо не щодня доводиться бачити таку картину. Нещасного просто прив’язали схрещеними руками до однієї зі спиць штурвала. Між руками і дерев’яним руків’ям стирчав хрестик із розп’яттям, чотки були обмотані навколо кистей рук, самі ж руки хтось міцно прикріпив до штурвала мотузками. Мабуть, бідолаху спочатку прив’язали у сидячому положенні, але тріпотіння і удари вітрил передавалися через стерно на штурвал, а цей останній, обертаючись, тягав мерця з боку в бік, і мотузки врізалися в його руки аж до кісток. Все, що постало перед спостерігачами, було ретельно занотовано, а лікар – хірург з Іст Еліот Плейса, Дж. М. Кеффін, який дістався до шхуни одразу після мене, заявив після огляду, що моряк вже щонайменше два дні як мертвий. У кишені загиблого знайшли міцно закорковану пляшку з невеличким згортком паперу, що виявився додатком до бортового журналу. Вартовий берегової охорони висловив припущення, що моряк прив’язав себе до штурвалу сам, затягуючи вузли зубами. Той факт, що представник берегової охорони першим потрапив на борт, може запобігти деяким потенційним ускладненням в Адміралтейському суді, бо берегові охоронці не можуть претендувати на винагороду за врятоване майно, оскільки це є винятковим правом тієї цивільної особи, яка першою потрапить на покинуте командою судно. Однак деякі правники стали подейкувати (а один їхній молодий колега-недоук почав впевнено заявляти про це гучно вголос), що власник уже встиг передати свої права і що його майно затримують у порушення права «мертвої руки», тобто невідчужуваного права власності, оскільки штурвал як символ – якщо не доказ – делегованого володіння і справді знаходився в мертвих руках. Певна річ, загиблого стернового шанобливо забрали з того місця, де він до самої смерті ніс свою героїчну вахту з благородною рішучістю, і помістили до моргу для впізнання.

Шторм уже стихає, його несамовита лють слабне; натовпи людей поволі рідіють, а над Йоркширськими пустельними нагір’ями починає червоніти небо. Доки вийде наступний номер, я встигну надіслати нові подробиці про покинуте судно, якому лише чудо допомогло врятуватися в гавані від шторму.

Вітбі.

9 серпня. Продовження історії покинутої шхуни, яка минулої ночі таким дивом потрапила до місцевої гавані, є не менш приголомшливим, аніж її початок. Виявляється, що шхуна – це російське судно із Варни і зветься воно «Димитрій». Крім піщаного баласту, в ньому було дуже мало вантажу – лише декілька великих, заповнених гумусом дерев’яних ящиків. Цей вантаж було відправлено на консигнацію одному місцевому правнику, містеру С. Ф. Біллінгтону з Кресент, 7; сьогодні вранці він піднявся на борт і офіційно прийняв у власність доставлений йому товар, а російський консул офіційно вступив у володіння судном і сплатив усі витрати за перебування шхуни у гавані і т. д. Сьогодні тільки й говорять, що про цей дивний збіг обставин; чиновники ж з Міністерства торгівлі дуже прискіпливо стежили за дотриманням усіх чинних правил. Місцеві жителі дуже переймаються долею собаки, що зістрибнув на берег, коли судно врізалося у піщано-кам’янистий намив, а кілька членів Асоціації із захисту тварин, яка має у Вітбі великий вплив, спробували знайти цього пса. Та, на превелике розчарування загалу, собаки ніде не було видно; здається, він зовсім зник із міста. Може, він так перелякався, що втік до розвалин монастиря і досі там переховується. Дехто з жахом ставиться до такої можливості, побоюючись, що ця тварина може стати джерелом небезпеки, бо, вочевидь, вона сама є жорстоким хижаком. Сьогодні вранці знайшли мертвим великого собаку, нечистокровного мастифа: він лежав на дорозі поблизу пірса Тейт Хілл біля подвір’я свого хазяїна, місцевого торговця вугіллям. Цей собака загинув у двобої і явно мав лютого супротивника, бо той вирвав йому горлянку і – наче гострим ножем – геть розпанахав черево.

Згодом. Завдяки люб’язності інспектора з Міністерства торгівлі мені дозволили переглянути бортовий журнал «Димитрія»; записи в ньому велися належним чином аж до останніх трьох днів і не містили нічого особливого, окрім опису фактів зникнення членів команди. Однак набагато більший інтерес становить знайдений у пляшці клаптик паперу, який оприлюднили сьогодні під час розслідування; зізнаюся, що нічого більш дивного за його зміст ніколи в житті мені бачити не доводилося. Оскільки приховувати щось немає ніяких підстав, то мені дозволили скористатися цими записами, рескрипт яких я подаю майже повністю, за винятком чисто технічних деталей, що стосуються мистецтва мореплавства і суперкарго. Дуже схоже на те, що капітана охопила якась манія, котра постійно поглиблювалася упродовж усієї подорожі, доки він зовсім не збожеволів. Певна річ, моє твердження не слід сприймати cum grano, тобто як беззаперечне, бо писав я під диктовку помічника російського консула, який, попри обмаль часу, люб’язно зробив для мене переклад.

Бортовий журнал «Димитрія»

Варна – Вітбі

Написано 18 липня; відбуваються такі дивні речі, що я їх ретельно занотовуватиму віднині й до того часу, як ми зійдемо на берег

6 липня закінчили приймати вантаж – морський пісок і ящики із землею. Опівдні відпливли. Вітер – східний, свіжий. Команда – п’ятеро матросів… двоє помічників, кок і я (капітан).

На світанку 11 липня увійшли до Босфору. На палубу піднялися турецькі митники. Бакшиш. Усе гаразд. О четвертій дня вийшли.

* * *

12 липня, проходимо Дарданелли. Ще більше митників, і човен охорони з прапорцем для позначення курсу. Знову бакшиш. Митники працювали ретельно, але швидко. Хотіли пропустити нас якомога раніше. Коли стемніло, увійшли до Архіпелагу.

13 липня пройшли мис Матапан. Команда чимось незадоволена. Чогось бояться, але воліють мовчати.

14 липня. Мене дещо непокоїть стан команди. Матроси – всі дебелі й витривалі хлопці, раніше не раз ходили зі мною під парусом. Помічник не може збагнути, що трапилося, а вони відказують лише, що на кораблі щось є, і при цьому хрестяться. Один так роздратував помічника, що той вдарив його. Думав, буде люта сварка, але все обійшлося.

16 липня помічник доповів, що один член команди, Петровський, зник. Не міг до пуття пояснити, що трапилося. Минулої ночі той відстояв вісім склянок на вахті з лівого борту, але після того, як його заступив Абрамов, не повернувся. Моряки ще більш пригнічені, ніж раніше. Всі вони заявили, що очікували чогось подібного, але окрім фрази, що на борту щось є, не сказали нічого. Помічник дедалі більше непокоїться із цього приводу, боїться, що більша біда ще попереду.

Вчора, 17 липня, один із моряків, Ольгарін, зайшов до моєї каюти і під секретом сповістив мене, охоплений благоговійним страхом, що йому здається, наче на кораблі знаходиться якийсь чужинець. Він розповів мені, що коли був на вахті й ховався від негоди за рубкою, то бачив, як високий худий чоловік, не схожий на жодного з членів команди, піднявся по трапу, пішов палубою до носової частини судна, а потім зник. Моряк крадькома прослідував за ним, але, дійшовши до носа, нікого там не знайшов, а всі люки були задраєні. Моряк був охоплений панічним страхом перед всілякими забобонами, і я боюся, що ця паніка може поширитися. Щоб заспокоїти людей, я сам сьогодні ретельно обшукаю увесь корабель від носа до корми.

Трохи згодом я зібрав усю команду і сказав, що, оскільки вони явно переконані у перебуванні на кораблі якогось чужинця, то зараз ми усі разом влаштуємо обшук від носа до корми. Старпом розізлився, назвав це дурістю і сказав, що коли керуватися такими ідіотськими уявленнями, то можна деморалізувати моряків; а ще він сказав, що краще триматиме команду подалі від гріха за допомогою ганшпуга. Я поставив його за штурвал, а решта почали ретельний обшук – із запаленими ліхтарями і тримаючись один одного; не лишилося жодного неперевіреного нами закутка. Коли пошуки скінчилися, члени команди відчули велике полегшення і бадьоро повернулися до роботи. Старпом скривився, але нічого не сказав.

22 липня. Погана погода останні три дні, усі моряки зайняті вітрилами – часу на переляк не залишилося. Здається, усі члени команди забули про свої страхи. Помічник знову бадьорий, у всіх гарний настрій. Я похвалив людей за добру роботу в негоду. Пройшли через Гібралтарську протоку. Все гаразд.

24 липня. Над цим кораблем висить якесь прокляття. Людей і так не вистачає, попереду – Біскайська затока з її жахливою погодою, а тут знову зник іще один член команди. Як і перший зниклий, він змінився з вахти, і більше його ніхто не бачив. Усі охоплені панічним страхом; принесли мені петицію з розташованими по кругу підписами, щоб не видно було, хто підписався першим: просять дозволити виходити на вахту по двоє, бо кожен боїться залишатися наодинці. Старпом просто скаженіє від люті. Боїться, що буде біда, бо не витримає або він, або хтось із команди.

28 липня. Чотири дні як у пеклі: рискали у якомусь чорториї при ураганному вітрі. Ніхто не спав, бо спати було ніколи. Всі виснажені до краю. Не знаю, кого поставити на вахту, бо не схоже, що хтось зможе втриматися на ногах. Другий помічник визвався стати за штурвал і на вахту, щоб дати морякам змогу поспати хоч кілька годин. Вітер вщухає; хвилі й досі височенні, але вже не такі люті, і корабель гойдає вже не так сильно.

29 липня. Ще одна трагедія. Цієї ночі був лише один вахтовий, бо команда була надто змореною, щоб стояти на вахті по двоє. Коли вранішній вахтовий вийшов на палубу, то не знайшов там нікого, окрім стернового. Здійнявся лемент, усі висипали на палубу. Ретельно все обшукали, але нікого не знайшли. Тепер ми без другого помічника, команда – в паніці. Старпом і я вирішили надалі носити при собі зброю, щоб бути напоготові за перших ознак лиха.

30 липня. Раділи, що вже наближаємося до Англії. Погода чудова, мчимо повним ходом. Пішов спати, бо дуже втомився; спав міцно; розбудив старпом і сказав, що зникли обидва вахтових і стерновий. Керувати кораблем більше нікому, окрім мене, старпома та ще двох моряків.

1 серпня. Дві доби в тумані, не помітили жодного судна. Сподівався, що коли увійдемо до Ла-Маншу, то зможемо дати сигнал і покликати на допомогу або зайти до якогось порту. Мусимо коритися волі вітру, бо не в змозі впоратися з вітрилами. Не насмілюємося їх опустити, бо потім не зможемо підняти. Таке враження, що нас невідворотно несе назустріч загибелі. Наразі старпом є іще більш деморалізованим, ніж двоє моряків. Здається, його сильніший характер спрацював проти нього самого, зруйнувавши старпома зсередини. Морякам уже все байдуже; налаштувавшись на найгірше, вони працюють флегматично і спокійно. Моряки – росіяни, старпом – румун.

2 серпня, дванадцята ночі. Не встиг поспати і кількох хвилин, як прокинувся від крику, що почувся, як мені здалося, за ілюмінатором моєї каюти. У тумані нічого не зміг розібрати. Кинувся на палубу і наштовхнувся на старпома. Каже, що почув крик і побіг подивитися, але вахтового ніде не видно. Ще одного моряка немає. Господи, допоможи нам! Старпом каже, що ми, напевне, вже пройшли Дуврську протоку, оскільки, коли туман на мить розсіявся, він встиг побачити Північний Мис – саме тоді, коли почувся крик. Якщо це дійсно так, то ми вже увійшли в Північне море, і лише Господь зможе провести нас крізь туман, який неначе рухається разом із нами; Господь же, здається, покинув нас.

3 серпня. Опівночі я вийшов, щоби змінити стернового, але коли підійшов до штурвала, то нікого там не знайшов. Ми йшли за вітром, вітер був рівномірним, і тому ніяких відхилень від курсу не було. Не насмілюючись полишити стерно, я погукав старпома. Через кілька секунд той з виряченими очима вискочив на палубу в своїй фланелевій білизні. Вигляд він мав очманілий та змарнілий; я дуже боюся, що мій старпом став несповна розуму. Підійшовши впритул до мене, він хрипко прошепотів мені у вухо: «Воно тут; тепер я знаю це напевне. Стоячи на вахті минулої ночі я бачив Його, Воно схоже на людину, високе й худе, ще й мертвотно-бліде. Воно тинялося на носі корабля і щось видивлялося. Я підкрався ззаду і всадив у Нього свого ножа; але ніж пройшов крізь Нього, наче крізь повітря». Із цими словами старпом вихопив свого ножа і щосили завдав удару в порожнечу, а потім продовжив: «Але Воно тут. І я Його неодмінно знайду. Воно – у трюмі, мабуть, в одному з цих клятих ящиків. Я з усіх них позриваю кришки і подивлюся. А ти залишайся за штурвалом». По-змовницьки поглянувши на мене і притиснувши палець до губ, старпом пішов у трюм. На цей час піднявся поривчастий вітер, і я вже не міг полишити штурвал. Трохи згодом я побачив, як помічник знову з’явився на палубі, прихопивши з собою ящик для інструментів та ліхтар, а потім спустився у трюм через передній люк. Він, поза всяким сумнівом, остаточно збожеволів, і тому немає ніякого сенсу намагатися зупинити його. Отим великим ящикам у трюмі він не зможе завдати шкоди, бо їх вміст позначений у накладній як «глинозем», тож якщо йому вже так закортіло в них понишпорити, то нехай собі нишпорить, збитку від того не буде ніякого. Тому я залишаюся тут – стежу за штурвалом і пишу ці нотатки. Мені тільки й лишилося, що покладатися на Бога і чекати, доки не розвіється туман. А потім, якщо за наявного вітру я не зможу зайти до якої-небудь бухти, то мені доведеться обрізати вітрила, лягти в дрейф і кликати на допомогу…

І ось тепер я бачу, що наближається кінець. Не встигла в мене зажевріти надія, що помічник трохи заспокоїться – бо я чув, як він чимось несамовито гепав у трюмі, а робота завжди йде схибленим на користь, – як раптом через люк долинув крик до смерті наляканої людини, від якого у мене в жилах кров похолола, і на палубу кулею вилетів старпом. Він поводився як буйний божевільний, очі його вилізли з орбіт і рискали на всі боки, а обличчя спотворила гримаса смертельного жаху.

«Рятуйте! Допоможіть!» – вигукнув він, а потім замовк і поглянув на ковдру з туману, що вкрила все навкруги. Його жах перетворився на відчай, і несподівано впевненим голосом помічник сказав: «Краще б вам теж туди сходити, капітане, а то буде надто пізно. Він – там. Тепер я знаю таємницю. І мене врятує від Нього море; це – єдине, що мені лишилося». Не встиг я рота відкрити чи підбігти до нього ближче і вхопити його, як старпом скочив на фальшборт й умисно кинувся в море. Гадаю, тепер я теж знаю таємницю. Саме цей божевільний по одному поскидав у море всіх членів команди, а тепер і сам приєднався до них. Допоможи мені, Господи! Як я поясню всі ці страхіття, коли дістануся до порту? А коли я дістануся до порту? І чи дістануся я до нього взагалі?

4 серпня. І досі туман; його не в змозі пронизати промені сонця, яке нещодавно зійшло. Як бувалий моряк, я знаю зі свого досвіду, що сонце уже зійшло. Я не насмілився спуститися в трюм, не насмілився полишити штурвал; тож за ним я і простояв усю ніч, крізь морок якої я узрів, як на палубі з’явилося Воно, тобто Він! Нехай простить мене Господь, але правильно зробив старпом, що вистрибнув із судна. Краще вже гідно померти як справжній мужчина; ніхто не дорікне морякові, який загинув у морській пучині. Але ж я – капітан, і мені не дозволенно покидати корабель. Та я стану на заваді цьому жахливому чудовиську – коли мої сили почнуть покидати мене, я прив’яжу свої руки до штурвала, а до рук прикріплю те, до чого Він, тобто Воно, не посміє доторкнутися; і у такий спосіб я врятую свою душу і свою честь як капітана – що б там не сталося! Я починаю слабшати, і вже насувається ніч. Якщо Він знову загляне мені в обличчя, то в мене може не лишитися часу для дій… Якщо судно зазнає катастрофи, то може статися, що цю пляшку хтось знайде, а хто знайде – той зрозуміє. Якщо ж ні… то нехай усі знають, що я до кінця виконав свій обов’язок. Всемогутній Боже, Пресвята Діво і всі святі! Допоможіть нетямущому бідоласі лишитися гідним виявленої йому довіри…»

Зрозуміло, що однозначний вирок тут винести не можна. Якихось додаткових свідчень немає; тепер уже ніхто і ніколи не зможе сказати, чи є всі ці вбивства справою рук капітана, чи ні. Майже вся місцева публіка вважає капітана справжнім героєм, гідним пишних привселюдних похорон. Вже вирішено, що тіло його повезуть спочатку в супроводі кортежу суден річкою Еск, потім – назад до пірса Тейт Хілл, а далі понесуть сходинками старовинного абатства, бо загиблого мають поховати на цвинтарі над урвищем. Власники понад сотні суден вже дали свою офіційну згоду взяти участь у панахиді.

Великий собака наче у воду впав, з приводу чого лунає багато ремствувань, бо, гадаю, за нинішньої суспільної думки ним би радо стала опікуватися місцева громада. Завтра відбудеться поховання, яке стане завершенням іще однієї «трагічної таємниці моря».

Щоденник Міни Мюррей

8 серпня. Усю ніч Люсі ніяк не могла вгамуватися, і я також ніяк не могла заснути. Буря була страхітливою; вона несамовито гула в комині, і її гучне завивання наганяло на мене жах. Кожен різкий порив вітру скидався на далекий гарматний постріл. Дивно, але Люсі жодного разу не прокинулася, зате двічі вставала і вдягалася. На щастя, я щоразу встигала вчасно прокинутися і примудрялася, не будячи, роздягнути її і знову вкласти спати. Цей сомнамбулізм – вкрай дивна річ, бо якщо на Люсі вчинити якийсь фізичний вплив, то її зосередженість, якщо така має місце, зникає, і вона, не ремствуючи, повторює все те, до чого призвичаїлася у своєму повсякденному житті.

Рано-вранці ми обидві встали і подалися до гавані, щоб подивитися, чи не трапилося щось цікавого уночі. Людей там було дуже мало, і хоча яскраво сяяло сонце, а повітря було свіжим і чистим, величезні зловісні хвилі й досі пробивалися до гавані через вузький прохід, наче якийсь нахаба, що безцеремонно проштовхується крізь натовп. Самі хвилі, попри яскраве сонячне світло, виглядали темними і похмурими – мабуть тому, що пінисті чуприни на їхніх вершечках були білими як сніг. Мимоволі я відчула задоволення від того, що минулої ночі Джонатан був не на морі, а на суходолі. Стоп – а де ж він насправді!? Де він і що з ним? Я починаю страшенно за нього непокоїтися. От якби я знала, що мені робити, і якби я була в змозі зробити хоч щось!

10 серпня. Сьогоднішні похорони бідолахи-капітана були дуже зворушливими. Здавалося, в них брали участь усі кораблі тутешньої гавані, а їхні капітани несли труну від пірса Тейт Хілл аж до цвинтаря. Зі мною була Люсі, ми прийшли заздалегідь на наше звичне місце, а тим часом кортеж суден піднявся річкою до віадука, а потім повернувся назад. Нам усе було чудово видно, і ми мали змогу майже весь час спостерігати за процесією. Нещасного поховали досить близько від нас, тож у потрібний момент ми залізли на лаву і все бачили. Бідолашна Люсі була чимось дуже розстроєна. Вона увесь час шарпалася і взагалі поводилася дуже неспокійно. Я не можу не дійти висновку, що сомнамбулізм починає позначатися на її здоров’ї й поведінці. Одне мене дивує: вона ніяк не хоче розказати мені про причину своєї нервозності, а якщо така й існує, то все одно вона була б неспроможна її пояснити. Мабуть, однією з підстав для такої тривожної поведінки моєї приятельки стало те, що сьогодні вранці на нашій лаві було знайдено мертвим бідолашного містера Свейлза зі зламаною шиєю. Можливо, він, як сказав лікар, впав навзнак із лавки, чогось дуже перелякавшись, бо на його обличчі застиг такий вираз смертельного жаху, що ті, хто його знайшов, перелякалися не менше, ніж померлий. Бідолашний дідусь! Мабуть, перед його згасаючими очима з’явилася сама Смерть власною персоною! Люсі – така добра і така чутлива, що гостріше за інших людей відчуває різні емоційні впливи. От і зараз вона вкрай засмутилася через, здавалося б, дрібницю, на яку я не звернула особливої уваги, хоча сама дуже люблю тварин. Один чоловік, який часто приходить сюди виглядати кораблі, узяв із собою і свого собаку, що всюди супроводжує свого хазяїна. Вони обидва завжди поводилися спокійно, і я ніколи не бачила, щоб цей чоловік сердився або щоб собака гавкав. Під час похоронної відправи пес ніяк не хотів підходити до свого хазяїна, який сидів з нами на лавці. Натомість тварина трималася на відстані кількох ярдів, гавкаючи і завиваючи. Хазяїн собаки почав умовляти його спочатку лагідно, тоді жорстко, а потім – сердито; та пес продовжував триматися на відстані й здіймати лемент. Він наче впав у шаленство, його очі стали якісь дурні й злі, шерсть настовбурчилася, як хвіст у кота, що вийшов на стежку війни. Зрештою, цей чоловік теж розізлився, зіскочив з лавки і вдарив пса ногою, потім схопив його за шкірку і, протягнувши по землі, швиргонув об надгробок, на який спирається наша лава. Ледве бідний собака гепнувся об могильний камінь, він одразу ж замовк і почав несамовито тремтіти. Він і не намагався утекти, а натомість скоцюрбився і принишк. Тварина була в такому жалюгідному стані переляку, що я спробувала, хоча і марно, заспокоїти її. Люсі теж переповнилася співчуттям, але заспокоїти пса не намагалася, а натомість жалісно дивилася на нього. Я дуже боюся, що через свою надчутливу натуру моя подруга не зможе оминути негараздів у своєму житті. Я певна, що все побачене сьогодні вдень обов’язково насниться їй вночі. Скупчення подій та фактів останньої доби – входження до порту корабля, керованого мерцем, прив’язаним до штурвала, із хрестиком та чотками в руках; зворушливі похорони; собака, який то скаженів, то тремтів з переляку, – все це стане щедрою поживою для її сновидінь.

Гадаю, що краще б Люсі лягла спати дуже змореною фізично, тому я поведу її на тривалу прогулянку понад стрімчаками до затоки Робін Гуда і назад. Після цього моїй подрузі навряд чи захочеться ходити уві сні.