Дракула

Розділ VI

24 липня. Вітбі. Люсі, що виглядала гарніше і миліше, ніж зазвичай, зустріла мене на станції, і ми поїхали до будинку у Кресенті, де вони наймають кімнати. Це – пречудова місцина. Маленька річечка Еск протікає глибокою долиною, що розширюється у міру її наближення до гавані. Береги річки з’єднує віадук на високих опорах, і якщо дивитися через них, то все виглядає якимось віддаленішим, ніж насправді. Долина напрочуд зелена і красива, вона має такі круті схили, що коли стояти нагорі й дивитися вдалину, на другий бік, то вона якось випадає із поля зору, і тому її можна помітити, лише підійшовши до неї зовсім близько. Будинки старого міста – на дальньому від нас боці – всі мають дахи із червоної черепиці; здається, ці будинки нагромаджуються один на одного, як на фотографіях Нюрнберга. Над містом височіють руїни Вітбі Еббі, монастиря, який розграбували і зруйнували данці і який є місцем дії художнього твору «Марміон», де дівчину замуровують у стіну. Це – надзвичайно мальовничі руїни величезних розмірів, вони зберігають безліч прекрасних і романтичних легенд. В одній із них розповідається, що у вікні можна побачити сиву панну. Між монастирем і містом стоїть парафіяльна церква, навколо якої розташовано великий цвинтар із численними надгробками. На мою думку, це найгарніше місце у Віт-бі, бо воно знаходиться якраз над містом, з нього чудово видно усю гавань і всю затоку – аж до того місця, де мис Кетлнес виступає далеко в море. Цей шматок землі так круто нависає над гаванню, що частина його обрушилася, і це призвело до руйнації деяких могил. В одному місці надгробки попадали і валяються тепер унизу на піщаній дорозі. Територію цвинтаря перетинають стежки, обабіч яких встановлено лави, на котрих полюбляють сидіти відвідувачі, насолоджуючись краєвидом і підставляючи обличчя легенькому вітерцю з моря. Я сама дуже часто приходжу сюди, щоб посидіти і попрацювати. От і зараз я, поклавши щоденник на коліна, роблю в ньому записи, прислухаючись до розмови трьох старих, які сидять неподалік від мене. Здається, вони тільки те й роблять, що цілісінький день сидять тут і розмовляють.

Унизу розляглася гавань, на дальньому боці якої видно довгу гранітну стіну, що виходить, вигинаючись назовні, в море, а посередині її збудовано маяк. Уздовж зовнішнього боку цієї стіни тягнеться масивний хвилеріз. З ближнього боку гавані цей хвилеріз вигинається всередину, а на краю його теж стоїть маяк. Між двома пірсами залишено вузький прохід до гавані, котрий потім різко розширюється.

Під час припливу – краса! Але коли приплив змінюється відпливом, то вся вода відступає, і залишається тільки струмок річки Еск, що звивається між піщаними обмілинами, серед яких то тут, то там видніються скелясті породи. З мого боку за гаванню височіє великий риф завдовжки приблизно півмилі, гострий край якого виступає прямо з-за південного маяка. На цьому краю встановлено бакен із дзвоном, котрий розколихується в негоду, і його тужливий звук розносить вітер. Місцева легенда розповідає, що коли гине корабель, то звук цього дзвону чутно далеко в морі. Треба запитати про це в того старого, він саме сюди йде…

Такий кумедний дідуган! Напевне, він страшенно старий, бо обличчя його – вузлувате і вкрите зморшками, наче кора дерева. Він сказав мені, що йому майже сто років і що він був моряком на риболовецькому флоті Гренландії за часів битви під Ватерлоо. Боюсь, що цей дідуган – особистість дуже скептична, бо коли я спитала його про дзвони далеко у морі та про сиву панну в монастирі Вітбі Еббі, то він відповів різко й грубо:

– Став би я ото клопотатися через такі дурниці, міс! Коли мене питають про них, я страшенно дратуюсь. Ні, я не кажу, що це суцільна брехня, я кажу лише, що за моє життя нічого подібного не було. Це плітки для приїжджих та туристів, а не для такої красивої молодої панночки, як ви. Хто охоче купується на ці оповідки, так це оті бовдури з Йорка та Лідса, що весь час жують копчених оселедців, сьорбають чай та бігають туди-сюди, скуповуючи дешевий бурштин. Я все дивуюся – і кому ото ще не набридло вішати локшину їм на вуха? Газетам, які й без того повні дурних пліток, – і тим, мабуть, осточортіло це заняття.

Мені здалося, що цей дідусь – саме та людина, від якої можна було б дізнатися про безліч цікавих речей, тому я спитала, чи не хоче він розповісти мені дещо про лови китів у давнину. Щойно старий почав вмощуватися зручніше, щоб почати свою розповідь, як годинник пробив шосту, і він, крекчучи, підвівся:

– Мені час чвалати додому, міс. Моя онука не любить, якщо її змушують чекати, коли чай уже готовий, а мені ж потрібно чимало часу, щоб видертися сходами, котрих сила-силенна; до того ж, міс, мені б уже не завадило трохи попоїсти, а то щось у животі бурчить.

Старий зашкутильгав геть, а потім я побачила, як він поспішає сходинками донизу настільки прудко, наскільки дозволяв його похилий вік. Ці сходинки є неабиякою місцевою цікавинкою. Вони ведуть від міста угору до церкви; їх дуже багато, мабуть, сотні – точно не знаю скільки; вони утворюють плавну криву, а їхній нахил є настільки пологим, що ними легко може піднятися і спуститися кінь. Гадаю, колись ці сходинки мали якийсь стосунок до монастиря. Піду і я додому. Люсі пішла в гості зі своєю матір’ю, але я не ходила, бо це був лише візит ввічливості. Мабуть, на цей час вони вже встигли повернутися.

25 липня. Я прийшла сюди годину тому разом із Люсі, і ми мали дуже цікаву розмову з моїм стареньким приятелем та двома іншими підстаркуватими чоловіками, які завжди приходять сюди і сидять разом із ним. Схоже, що він для них – як Сер Незаперечна Істина. Гадаю, що свого часу це була особистість із сильними диктаторськими замашками і схильна до безапеляційних суджень. Дідуган ні з чим не погоджується і всіх принижує. Якщо він не може перемогти співбесідників у суперечці, то бере криком і залякує, а потім сприймає їхню мовчанку як згоду зі своїми поглядами. Люсі виглядала дуже мило у своїй білій прогулянковій сукні; відтоді, як вона сюди приїхала, у неї з’явився чудовий рум’янець. Мою увагу не проминуло те, що дідусі не забарилися підсісти до неї, як тільки ми тут з’явилися. Вона така мила зі старими; мабуть, вони вже встигли закохатися в неї. Навіть мій учорашній знайомець подобрішав і не заперечував їй, зате з подвійною енергією заходився заперечувати мені. Я підштовхнула його до розмови про легенди, і він вибухнув чимось на кшталт проповіді. Спробую пригадати її і викласти якомога точніше:

– Все це – дурні теревені, геть усе – від початку до кінця, ось що це таке – і більше нічого. Усі ці прокляття, далекі відлуння дзвону, привиди, злі духи, страхи і таке інше годяться лише для дітлахів та жінок зі слабкими нервами. Мильні бульбашки – і ніщо інше! Оті зловісні знаки та перестороги вигадані проповідниками, зловмисниками та залізничними комівояжерами для того, щоб збивати з пантелику довірливих йолопів та примушувати людей робити те, чого вони робити не хочуть. Як подумаю про все це, так просто шаленію! Мало цим зловмисникам друкувати дурні плітки в газетах та проповідувати їх з кафедр! Вони ще й викарбовують їх на надгробках, ось чим вони займаються! Погляньте-но довкола на усі ці начебто величні надгробні камені – та їм давно пора повалитися під вагою написаної на них брехні! На всіх них викарбувано: «Тут лежить тіло» або «Вічна пам’ять», але більшість могил – порожні, там немає нічиїх останків і ніколи не було; і пам’ять про них нікого й ніколи анітрохи не турбувала – тим більше «вічна». Брехня, все брехня і нічого, окрім тієї чи іншої брехні! Уявіть лишень, яка буде товкотнеча на Судний День, коли всі мерці пришкандибають сюди у своїх саванах і спробують прихопити з собою оці надгробки, щоби довести свою прижиттєву добропорядність; а дехто з них навіть не зможе вхопитися за ці камені, бо їхні тремтливі руки будуть слизькими від довгого лежання на морському дні.

Із самовдоволеного вигляду дідугана і з того, як він поглянув на своїх приятелів, чекаючи від них схвалення своєї промови, я дійшла висновку, що він дещо хизувався, тому я вставила своє слово, щоб спонукати його до продовження:

– Годі вам, містере Свейлз, ви напевне жартуєте. Хіба ж можуть всі ці надгробки брехати?

– Певна річ! Небрехливих серед них – якась жалюгідна жменька, та й то тих, під якими лежать справді добропорядні люди. Всі інші – брешуть. От, наприклад, ви, нетутешня, приходите сюди на цей цвинтар.

Я схвально кивнула головою, бо визнала за краще погодитися, хоча я не зовсім розуміла, про що йдеться. Я гадала, що це має якийсь стосунок до церкви. Старий продовжив:

– Ви приходите сюди і, звичайно ж, думаєте, що під цими надгробками, як і годиться, поховані люди, еге ж?

Я знову схвально кивнула головою.

– А ось саме тут і криється брехня. Їй-богу, на цьому цвинтарі є чимало поховань так само порожніх, як табакерка діда Дана у п’ятницю ввечері.

Він злегка підштовхнув ліктем одного зі своїх друзяк, і всі вони весело розсміялися.

– Сили небесні! Та хіба ж воно може бути інакше? Погляньте-но на ту могилу, що праворуч! Прочитайте, що там написано.

Я підійшла до могили і прочитала: «Едвард Спенслоу, убитий піратами біля острова Андрос у квітні 1854 року у віці 30 років». Коли я повернулася, містер Свейлз продовжив:

– І хто ж, цікаво знати, привіз його сюди, щоб поховати тут? Убитий біля острова Андрос! І ви думаєте, що його тіло спочиває на цьому цвинтарі?! Та я назву вам дюжину тих, чиї кістки лежать на морському дні біля Гренландії чи деінде, куди їх занесла течія! – Старий вказав рукою на північ. – Довкола вас – надгробки. Можете, не підводячись, прочитати звідси викарбувані на них брехливі рядки. Оцей Брейтвейт Лоурі – я знав його батька – потонув разом із кораблем «Жвавий» 1820 року біля узбережжя Гренландії; або ж Ендрю Вудхаус, потонув у тих самих водах 1777-го; або ж Джон Пекстон, потонув біля мису Фервелл за рік після того; або ж старий Джон Роулінгс – чий дід ходив у море разом зі мною – потонув у Фінській затоці у п’ятдесятому році. Як ви гадаєте – кинуться всі ці чоловіки стрімголов на цвинтар у Вітбі під трубні звуки Судного Дня? Дуже сумніваюсь! А якщо й кинуться, то штовхатимуть і лупцюватимуть один одного так само, як ми колись у давнину влаштовували бійки на льоду, гамселячи один одного з ранку до ночі, а потім зализуючи рани при світлі полярного сяйва.

Мабуть, це був якийсь місцевий жарт, бо дідуган весело зареготав, а його приятелі радо підхопили сміх.

– Однак, – зауважила я, – ви не зовсім праві, бо виходите з припущення, що усім цим неборакам або їхнім привидам знадобляться на Судний День їхні надгробні камені. А, може, в них не буде необхідності?

– А навіщо іще потрібні надгробки, га? Нумо поясніть мені, міс!

– Мабуть, щоб зробити приємність родичам померлих.

– Щоб зробити приємність родичам померлих?! – Старий вимовив цю фразу глузливим тоном. – А хіба приємно буде їхнім родичам, коли всі довкола знатимуть, що це – брехня? – Він тицьнув пальцем на камінь біля наших ніг, що колись упав набік і використовувався як підставка для лавки недалеко від краю урвища. – Прочитайте, що написано на цьому камені, – попросив він.

З мого місця літери виднілися догори ногами, але Люсі, сидячи трохи поодаль, мала змогу придивитися краще, тож вона нахилилася і прочитала: «Вічна пам’ять Джорджу Кенону, котрий загинув, сподіваючись на чудесне воскресіння, коли кинувся вниз зі скелі на мисі Кетлнес. Цей пам’ятник спорудила скорботна мати своєму улюбленому синові. Він був у неї єдиним сином, а вона була вдовою».

– І що ж тут смішного, містере Свейлз? – коментар Люсі прозвучав дуже серйозно і аж надто суворо.

– Ви не вбачаєте в цьому нічого смішного? Ха-ха! Звідки ж вам знати, що його убита горем мати була мегерою і ненавиділа свого сина за те, що той був байстрюком, та ще й несповна розуму, котрий ненавидів її так, що покінчив життя самогубством, аби тільки мати не змогла отримати страховку, яку вона на нього оформила. Цей молодик розніс собі голову пострілом зі старовинного мушкета, яким вони відлякували ворон. Ось яким чином він гепнувся зі скелі. Що ж до сподівань на чудесне воскресіння, то я часто сам чув, як він казав, що сподівається потрапити до пекла, бо його набожна мати безсумнівно потрапить до раю, а йому б не хотілося там з нею зустрічатися. Тож якої ви тепер думки про цей камінь? – Дідуган постукав по ньому палицею, – Напис на ньому є щонайменше суцільною брехнею, еге ж? Хіба ж не смішно буде архангелу Гавриїлу, коли до нього приплентається самогубець Джордж з важким надгробком на спині й попросить взяти цей камінь як доказ?

Я не знала, що відповісти, але тут Люсі підвелася і, змінюючи напрям розмови, сказала:

– І навіщо ви нам про це розповіли? Це моя улюблена лавка, і я не хочу її міняти; як я тепер на ній сидітиму, знаючи, що піді мною – могила самогубця?

– Це не зашкодить вам, красунечко, а бідолаха Джорді не тямитиме себе від радості, коли у нього на колінах сидітиме така гарненька дівчинка. Нічого поганого з вами через це не станеться. Ось я, наприклад, часто сидів на цьому місці останні двадцять з гаком років, і нічого поганого зі мною не трапилося. Нехай вас не лякають ті, хто лежить – чи мусить лежати – у вас під ногами. Ви ще встигнете настрахатися, коли побачите, як зникнуть всі надгробки і цвинтар стане схожим на вкрите стернею поле. А ось і годинник вдарив, отже, я мушу йти. До ваших послуг, панночки! – і старий пошкутильгав геть.

Ми з Люсі ще трохи побули на цвинтарі – перед нами відкривався такий чудовий краєвид, що, милуючись ним, ми взяли одна одну за руки та й сиділи собі, а вона знов і знов розповідала мені про Артура та їхнє майбутнє одруження. Від почутого мені стало трохи тоскно і тривожно на душі, бо вже цілий місяць я не отримувала листів від Джонатана.

Того ж дня. Я прийшла сюди сама, бо мені стало дуже сумно. Я не отримую листів. Хочеться сподіватися, що з Джонатаном не трапилося нічого поганого. Щойно годинник пробив дев’яту. По всьому місту вже горять розрізнені ліхтарі; інколи вони поодинокі, інколи утворюють ланцюжки там, де є вулиці. Ліхтарі тягнуться вздовж річки Еск і зникають за вигином долини. З лівого від мене боку поле зору перекриває темний обрис даху старовинного будинку, розташованого поряд із монастирем Еббі. Десь далеко в полі, позаду мене, бекають і мекають вівці та ягнята; чутно, як по бруківці внизу цокотить копитами віслюк. Оркестр на пірсі вправно грає якийсь не надто мелодійний вальс, а ще далі, десь у завулку на набережній, проходять збори Армії Спасіння. Оркестри не чують одне одного, але тут, нагорі, я чую і бачу їх обох. Цікаво, де ж це Джонатан і чи думає він зараз про мене. Так хочеться, щоб він був поруч зі мною!

5 червня. Історія хвороби пацієнта Ренфілда стає для мене тим цікавішою, чим більше я дізнаюся про цього чоловіка. Деякі з його рис є дуже добре розвиненими: егоїзм, потайливість і цілеспрямованість. Цікаво було б дізнатися, який план передбачає ота цілеспрямованість. Здається, він виробив якийсь конкретний власний план, але я ще не встиг дізнатися – який саме. Його пом’якшувальна риса – любов до тварин, хоча інколи вона має вельми дивні прояви, тому часом мені здається, що цей пацієнт є просто ненормально жорстоким. Дивні якісь у нього улюбленці. Тепер його пристрастю є ловля мух. На сьогодні він наловив їх уже стільки, що мені довелося висловити своє незадоволення. На мій подив, пацієнт не вибухнув гнівом, як я очікував, а поставився до справи з усією серйозністю. Він на якусь хвилю задумався, а потім сказав: «Ви можете дати мені три дні? Я приберу їх геть». Я, звичайно ж, погодився. Треба його пильнувати!

18 червня. Тепер пацієнт переключив свою увагу на павуків, у нього в коробочці декілька дуже великих особин. Він весь час годує їх мухами, і тому кількість останніх помітно зменшується, хоча половина його їжі пішла на те, щоб приманювати мух з вулиці до кімнати.

1 липня. Його павуки починають також завдавати клопоту, як перед цим мухи, тому сьогодні я запропонував пацієнтові позбутися їх. Він дуже засмутився, тож я сказав, що треба позбавитися хоча б частини павуків. Хворий охоче з цим погодився, і я дав йому, як і раніше, три дні на скорочення кількості «домашніх тварин». Мене ледь не знудило, коли до кімнати залетіла, явно наївшись якогось падла, величезна жирна муха, і він спіймав її та деякий час захоплено розглядав, тримаючи між вказівним та великим пальцями; не встиг я второпати, що відбувається, як мій пацієнт поклав муху до рота і проковтнув. Я вилаяв його за це, але він спокійно зазначив, що комаха була смачна, дуже корисна і додала йому багато життєвих сил. І тут мені на думку спала здогадка, вірніше – якась її подоба. Я вирішив обов’язково простежити, як пацієнт Ренфілд позбувається своїх павуків. Його явно мучить якась проблема, бо він має невеличкий блокнот, до якого завжди щось записує. Цілі сторінки цього блокнота заповнені безліччю чисел, зазвичай простих цифр, зведених у групи, суми яких знову зводяться у групи, наче він, за висловом ревізорів, «зводить рахунок».

8 липня. Його божевілля має свою методу, і приблизне уявлення про неї уже почало вимальовуватися у моїй голові. Незабаром ця ідея набуде чітко окреслених обрисів, і тоді – о, підсвідома діяльність мозку! Ти змушена будеш поступитися місцем своїй свідомій сестрі! Кілька днів я тримався осторонь свого пацієнта, щоб мати змогу помітити, чи сталися якісь зміни. Все залишилося так само, за тим винятком, що мій пацієнт розстався з декількома своїми улюбленцями і натомість обзавівся одним новим. Він у якийсь спосіб примудрився спіймати горобця і вже частково його приручив. Для цього він скористався дуже простим засобом: кількість павуків значно скоротилася. Однак тих, що залишилися, пацієнт Ренфілд годує добре, бо продовжує заманювати у кімнату мух, зваблюючи їх своєю їжею.

19 липня. У нас суттєвий прогрес. Мій «приятель» має тепер цілу колонію горобців, а його мухи та павуки майже всі зникли. Коли я увійшов до кімнати, він підбіг до мене і сказав, що має до мене велике прохання – «дуже велике і вкрай важливе»; промовляючи, він ластився до мене, як собака. Я спитав його, що це за прохання таке, і він відповів, з притиском і навіть якоюсь пристрастю у голосі:

– Кошенятко; гарненьке, маленьке, розумненьке і грайливе кошенятко, з яким би я міг бавитися і якого я міг би годувати, годувати й годувати! – Не можу сказати, що його прохання захопило мене зненацька, бо я вже встиг підмітити, що його улюбленці продовжували збільшуватися у розмірах і жвавості; але мені було зовсім байдуже, якщо він збирався позбутися своєї галасливої компанії горобців у такий самий спосіб, у який він позбувся мух та павуків, тож я відповів, що поклопочуся про це, і запитав, чи не хотів би він мати не кошеня, а дорослого кота. Радість, з якою він погодився, видала його приховане бажання:

– Так, так, безперечно! Я волів би мати дорослого кота! Я попрохав у вас кошеня лише побоюючись, що ви не дозволите мені мати дорослу тварину. А мати кошеня мені ніхто не заборонив би, еге ж? – Я похитав головою і сказав, що, на жаль, зараз такої можливості немає, але пообіцяв, що спробую вирішити це питання. Його обличчя вмить спохмурніло, і на ньому проглянули ознаки небезпеки, бо я спіймав злий та жорстокий, як у вбивці, погляд, який кинув у мій бік пацієнт. Цей чоловік – явно потенційний вбивця-маніяк. Треба дати проявитися його новій пристрасті сповна, а потім побачимо, яким буде результат; після того, маючи більше інформації, я зможу дійти якогось конкретного висновку.

10 година вечора. Я знову відвідав пацієнта і побачив, що той сидить, набурмосившись, у кутку. Коли я підійшов ближче, він кинувся переді мною на коліна і став благати дістати йому кота, бо це для нього було питанням життя або смерті. Однак я був непоступливим і заявив, що це неможливо, після чого він підвівся і, мовчки повернувшись у куток, де я його застав, почав нервово гризти нігті. Треба навідатися до нього завтра рано-вранці.

20 липня. Завітав до Ренфілда дуже рано, ще до того, як служник устиг зробити обхід. На той час мій «приятель» уже був на ногах і мугикав собі під ніс якусь мелодію. Він як раз розсипáв по підвіконню заощаджений ним цукор, вочевидь, збираючись знову зайнятися ловлею мух, і перебував у доброму й веселому гуморі. Я озирнувся, сподіваючись побачити його горобців, і, не побачивши їх ніде, спитав, куди вони поділися. Хворий відповів, не обертаючись, що вони полетіли геть. У кімнаті валялося декілька пір’їн, а на подушці я помітив краплину крові. Я мовчки вийшов і наказав служникові доповідати мені протягом дня, якщо пацієнт поводитиметься якось дивно.

11 година ранку. Щойно до мене приходив служник і доповів, що Ренфілду було дуже зле і він виблював цілий жмут пір’я. «Гадаю, лікарю, – сказав він, – що цей чоловік з’їв усіх своїх пташок – просто взяв і проковтнув їх живцем!»

11 година вечора. Увечері дав Ренфілду сильну дозу снодійного – достатню для того, щоб він заснув, і взяв подивитися його записник. Думка, яка останнім часом не давала мені спокою, тепер повністю сформувалася, а моя теорія підтвердилася. Мій пацієнт є вбивцею-маніяком особливого типу. Доведеться мені придумати для нього окрему категорію і назвати маніяком-зоофагом, тобто таким, що поїдає свої жертви живцем; його пристрастю є увібрати в себе якомога більше чужих життів, і він збирається досягти цього накопичувальним способом. Пацієнт згодував багато мух одному павукові, потім згодував багато павуків одній пташці, а потім хотів згодувати багато пташок одному котові. Якими були б його подальші кроки? Мабуть, варто було б довести експеримент до його логічного завершення. Це можна було б зробити, маючи достатньо вагомий мотив. Науковці зневажливо ставляться до вівісекції,[5] але погляньте лишень на її незаперечні результати! Чому б не розвивати науку в її найважчому і найважливішому аспекті – вивченні мозкової діяльності? От якби мені пізнати хоч одну таємницю хворого мозку, отримати ключ до фантазій хоч одного божевільного – тоді я мав би змогу підняти свою галузь науки до таких висот, у порівнянні з якими фізіологія Бердона-Сандерсона або наука Фер’є про мозок виглядали б вельми жалюгідно. От якби мати достатньо вагомий мотив! Але не слід мені надто багато про це думати, аби зайвий раз не спокушатися. Наявність достатньої мотивації допомогла б схилити шальки терезів на мій бік – а може, я теж маю геніальний мозок?

Як же неординарно і послідовно міркував цей чоловік! Втім, певною мірою це притаманне усім психічно хворим. Цікаво, а у скільки чужих життів він оцінює життя людини – може, лише в одне? Він підбив баланс надзвичайно точно, а сьогодні розпочав нову серію записів. А чи багато нас, нормальних людей, розпочинають з чистого аркуша кожен день свого життя?

Здавалося, лише вчора все моє попереднє життя закінчилося зі смертю моєї надії, і я воістину почав нове життя з чистого аркуша. І так триватиме доти, доки Головний Бухгалтер не закриє мій гросбух, звівши баланс до плюса чи мінуса. Ох, Люсі, Люсі! Не можу на тебе сердитися, не можу сердитися і на мого друга, чиє щастя стало і твоїм; мушу лише без надії сподіватися і працювати, працювати, працювати!

От якби я мав мотив так само сильний, як і той, що його має мій божевільний «приятель»! Мотив добрий і безкорисливий, який би спонукав мене до праці, бо праця єдина дає справжнє щастя.

26 липня. На душі в мене – тривога, а написання цих рядків дещо заспокоює, це приблизно так само, як нашіптувати щось самій собі і водночас самій же до цього і прислухатися. А ще у стенографічних знаках є одна особливість, що відрізняє стенографію від звичайного письма. Я засмучена через Люсі й через Джонатана. Певний час я не отримувала від нього листів і дуже непокоїлася; але вчора милий містер Хокінс, завжди такий люб’язний, переслав мені від нього вісточку. Ще раніше я написала йому і поцікавилася, чи не отримував він листів від Джонатана, і містер Хокінс відповів, що саме отримав адресованого мені вкладеного листа. Це лише один рядок, написаний із замку Дракули, і в цьому рядку йдеться, що Джонатан ось-ось збирається вирушити додому. Я не розумію такої стислості – це так несхоже на Джонатана, і саме це мене турбує. А тут іще Люсі, попри начебто добрий стан здоров’я, нещодавно відновила свою колишню звичку ходити уві сні. Я поговорила про це з її матір’ю, і ми вирішили з нею, що я щовечора замикатиму двері нашої кімнати. Місіс Вестенр переконана, що сновиди завжди походжають дахами будинків або по краю прірви, а потім, раптово прокинувшись, падають з переляку вниз із розпачливим криком, який відлунює довкола. Бідолашна! Вона так переживає за Люсі! Каже, що її чоловік, тобто батько Люсі, мав таку саму звичку – вставав уночі, вдягався і виходив надвір, якщо його ніхто не зупиняв. Люсі восени має вийти заміж, і вона вже планує – яке вбрання підготувати і як облаштувати будинок. Я чудово її розумію, бо на мене очікує те ж саме, з тією різницею, що ми із Джонатаном розпочнемо наше подружнє життя набагато скромніше і нам доведеться чимало потрудитися, щоб звести кінці з кінцями. Містер Холмвуд – тобто вельмишановний Артур Холмвуд, єдиний син лорда Холмвуда – ось-ось має прибути сюди; мабуть, Люсі вже лічить хвилини, що залишилися до його приїзду. Вона хоче повести його до лавки над урвищем на цвинтарі й показати йому всю красу Вітбі. Мені здається, що саме процес очікування і вплинув негативно на її нерви. Коли Артур приїде, все владнається.

27 липня. Жодної звістки від Джонатана. Я починаю дуже хвилюватися за нього, хоча для цього начебто немає підстав; мені просто дуже хочеться, щоб він написав мені, нехай би рядочок. Люсі стала ще більше ходити вночі; щоночі я прокидаюся від того, що вона ходить кімнатою. На щастя, стоїть така спекотна погода, що вона не зможе застудитися, але тривога і безперервне недосипання починають позначатися і на мені, і я сама стаю дратівливою і часто прокидаюся. Слава Богу, Люсі має міцне здоров’я. Містера Холмвуда раптово викликали до Ринга на побачення з батьком, який тяжко захворів. Люсі нервується через затримку його приїзду, але це не позначається на її зовнішньому вигляді: вона трохи розповніла і має чудовий рожевий рум’янець. Їй вдалося позбутися свого колишнього анемічного вигляду. Молю Бога, щоб такою вона залишилася і надалі.

3 серпня. Проминув ще один тиждень, а від Джонатана ніяких новин, немає новин навіть від містера Хокінса з того часу, як я отримала від нього останнього листа. Не дай Боже, щоб він захворів! Тоді б він мені про це написав. Дивлюся на його останній лист, і щось мені в ньому не подобається. Якось не схоже, що це він його написав, хоча почерк, безперечно, його. Тут сумнівів бути не може.

Минулого тижня Люсі ходила уві сні менше, ніж раніше, але в ній я відчуваю якусь дивну і незрозумілу мені зосередженість: навіть уві сні вона не зводить з мене очей. Посмикавши двері й переконавшись, що вони замкнені, вона ходить кімнатою у пошуках ключа.

6 серпня. Минуло ще три дні, а новин усе немає. Оця тривожна невизначеність стає просто жахливою. Знала б я, куди піти чи до кого звернутися, то почувалася б значно краще, але ніхто і нічого не чув про Джонатана відтоді, як я отримала останнього куценького листа від нього. Залишилося тільки просити Бога, щоб він дав мені витримку. Люсі стала ще збудливішою, хоча загалом почувається добре. Минулої ночі проявилися дуже загрозливі погодні ознаки, і рибалки кажуть, що насувається шторм. Треба й мені поспостерігати за погодою. Сьогодні похмурий день; я пишу ці рядки, а сонце вкрите важкими хмарами, що клубочаться над мисом Кетлнес. Усе якесь похмуро-сіре – за винятком зеленої трави, що виглядає як смарагд на сірому тлі; темно-сірі скелі, сірі хмари із золотою каймою там, де крізь них хоч трохи пробивається сонце; вони нависають над невеселим сірим морем, у яке піщані коси простягли свої сірі пальці. Хвилі, гуркочучи, перекочуються через відмілини, а їхній шум приглушується туманом, що напливає з моря на суходіл. За цим сірим туманом не видно обрію. У всьому відчувається обшир і громаддя: хмари купчаться одна на одну, наче гігантські скелі, а над морем розноситься якесь глухе «буркотіння», схоже на передвістя біди. То тут, то там на березі моря видніються темні постаті, інколи їх майже повністю поглинає туман; це нагадує відомі рядки – «чи то люди, чи дерева у тумані розбрелися». Рибальські човни поспішають додому, а у гавані їх по жолобах витягують на пагорбок. А ось чимчикує старенький містер Свейлз. Він простує прямо до мене, знімаючи капелюха, отже, хоче про щось поговорити…

Я була дуже зворушена тією зміною, що відбулася в старенькому бідоласі. Сівши поруч зі мною, він дуже лагідно мовив:

– Хочу дещо сказати вам, міс. – Я побачила, що старий явно почувається ніяково, тож, взявши його старечу зморшкувату руку, я попросила висловити все, що у нього на душі; і він, не витягаючи своєї руки з моєї, почав:

– Боюсь, що минулого тижня я надзвичайно неприємно вразив вас, серденько, своїми нечестивими теревенями про померлих і таке інше; але насправді я так не думаю і хочу, щоб ви пам’ятали про це, коли мене не стане. Ми, старі люди, стоїмо однією ногою в могилі, але все одно не любимо згадок про смерть і не хочемо, щоб хтось подумав, наче ми її боїмося; ось чому я так легковажно про неї говорив – я просто хотів сам себе підбадьорити. Але їй-богу, міс, я анітрохи не боюся помирати; я просто не хотів би помирати, якщо на те була б моя воля. Та Смерть моя вже зовсім близько, бо я такий старий, і сто років – це вже забагато для будь-якої людини; Смерть вже зовсім поруч, я навіть чую, як вона гострить свою косу. Бачите – я й тут не можу позбутися звички одразу ж покепкувати зі сказаного: продовжую базікати так, як привчився. Скоро, скоро Ангел Смерті засурмить у свою сурму і для мене. Та не сумуйте, красунечко, – тут старий побачив, що я плачу, – якщо він прийде сьогодні вночі, я не пручатимуся і відізвусь на його поклик. Бо, зрештою, життя – це очікування чогось більшого, ніж те, чим ми увесь час займаємося; а смерть – це те єдине, на що ми можемо покластися без жодного сумніву. Та я вдоволений, серденько моє, бо вона наближається дуже швидко і ось-ось буде поруч зі мною. Можливо, вона підкрадається, поки ми тут сидимо і милуємося краєвидом. Може, її донесе з собою вітер з моря, що так часто приносить загибель людей і кораблів, горе рідним загиблих і вічний сум у їхні серця. Дивіться, дивіться! – несподівано вигукнув старий. – У цьому вітрі й цьому шумі є щось таке, що має вигляд, запах і присмак смерті. Вона – у повітрі; я відчуваю її прихід. Боже, дай мені мужності, коли Ангел Смерті покличе мене! – Знявши капелюха, старий набожно здійняв руки догори. Губи його потихеньку ворушилися: мабуть, він молився. Після кількахвилинної тиші він підвівся, потис мені руку, благословив мене, а потім попрощався і почвалав собі геть. Все це зворушило і засмутило мене надзвичайно.

Я зраділа, коли до мене підійшов черговий берегової варти із підзорною трубою під рукою. Він, як завжди, зупинився, щоб поговорити зі мною, але увесь час не зводив очей з одного дуже дивного корабля.

– Щось я ніяк не второпаю, – мовив він; – з вигляду корабель російський, а тиняється туди-сюди, наче якийсь п’яниця. Таке враження, що він вагається: знає, що наближається шторм, але не знає, чи йти на північ у відкрите море, чи зайти у нашу гавань. Ось погляньте! Таке враження, що там зовсім немає стернового! Він міняє курс з кожним поривом вітру. Що ж, завтра ми дізнаємося більше про цей корабель.