Друзі коханки і велика халепа - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Метью Перрі (Начало книги) #1

УДК 821. 111(73)’06-94

П27

Перрі Метью

П27 Друзі, коханки і велика халепа / пер. з англ. Анна Марховська. — К.: Наш Формат, 2023. — 272 с.: іл.

ISBN 978-617-8120-92-4 (паперове видання)

ISBN 978-617-8120-93-1 (електронне видання)

Цю надзвичайну історію міг розповісти лише він — і лише він міг розповісти її так душевно, кумедно і до теплоти знайомо. Метью Перрі показує нам розбиту сім’ю, у якій він виріс (і був покинутий напризволяще), жагу визнання, яка привела його до слави, і діру в душі, яка не загоїлася навіть після здійснення найграндіозніших мрій. А ще він розлого розказує про спокій, який віднайшов у тверезості, і ділиться враженнями від повсюдності «Друзів». Метью розповідає історії про акторів цього ситкому й інших зірок, які зустрілися йому на шляху. Перрі щиро, самосвідомо, яскраво і з коронним почуттям гумору змальовує боротьбу із залежністю, яка переслідувала його все життя, і пояснює, що підживлювало її, хоча й здавалося, що в нього було все.

«Друзі, коханки і велика халепа» — незабутні мемуари. Вони відверті й водночас приголомшливі, а ще стануть помічними для людей, яким важко залишатися тверезими. Шанувальники Перрі чекали саме на таку безкомпромісно чесну і зворушливу книжку, з якої можна добряче пореготати.

УДК 821.111(73)’06-94

Усі фото належать автору, якщо не вказано іншого.

Перекладено за виданням: Matthew Perry. Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing: A Memoir (NY, Flatiron Books, 2022, ISBN 978-1250866448).

Published by arrangement with Flatiron Books.

ISBN 978-617-8120-92-4 (паперове видання)

ISBN 978-617-8120-93-1 (електронне видання)

оригінал-макет, 2023

Усім страждальцям.

Самі знаєте, про кого я

Найкращий вихід — тільки навпростець.

Роберт Фрост

Побудь поряд зі мною ще один день.

Джеймс Тейлор

ПЕРЕДМОВА

Лізи Кудров

«ЯК ТАМ МЕТЬЮ ПЕРРІ?»

Мене про це питають уже багато років, останнім часом частіше, аніж про щось інше. Розумію, чому так багато людей цікавляться: вони люблять Метью і хочуть, щоб у нього все було гаразд. Я теж цього хочу. Та я завжди наїжачувалася на це запитання журналістів, адже не могла сказати того, що хотіла: «Він сам має розповісти. Це аж ніяк не в моїй компетенції, вам не здається?». Далі мені хотілося б сказати: «Це дуже особисте. Якщо людина сама нічого не каже, я вважаю це плітками, а пліткувати з вами про Метью я не буду». Розуміючи, що відсутність відповіді може зашкодити ще більше, інколи я просто казала: «Гадаю, з ним усе гаразд». Принаймні такі слова не привертали зайвої уваги, тож, можливо, Метью отримав би крихту приватності, поки боровся з недугою. Правду сказати, я не знала точно, як там Метью. У цій книжці він розкаже, що приховував свою ситуацію.

Метью не одразу зважився хоч щось розповісти про те, із чим боровся. За всі ці роки я не намагалася втрутитися або відверто з ним поговорити. Я мало знала про залежність, але розуміла, що тверезість Метью не в моїх руках. І все-таки час від часу запитувала себе, чи не помилялася, бо не робила більше, не робила бодай щось. Та врешті я зрозуміла, що його хвороба невблаганно набирала обертів і не збиралася зупинятися.

Тож я зосередилася на Метью, який щодня смішив мене до сліз, а раз на тиждень я реготала так, що не могла дихати. Метью Перрі був поряд — надзвичайно кмітливий... Чарівний, милий, чуйний, дуже розсудливий і раціональний. Попри все те, із чим йому випало боротися, він усе одно був поряд. Той самий Метью, який миттєво підняв нам усім настрій на виснажливих нічних зйомках у фонтані для вступних титрів. «Не пам’ятаю, коли я не сидів у фонтані!» «Ми

що, мокрі?» «Не пам’ятаю, коли не був мокрим... Я!» (Метью — той, завдяки кому ми всі регочемо у фонтані під час вступних титрів.)

Після «Друзів» ми вже не бачилися щодня, тож я й гадки не мала, як там Метью.

Із цієї книжки я вперше дізналася, як він насправді жив і виживав із залежністю. Дещо Метью розповідав, але без особливих подробиць. Тут він показує, що було у нього в голові та на серці, дає щирі й дуже відверті подробиці. Тепер нарешті можна не питати мене або інших, як там Метью. Він сам про це розповість.

Метью вижив попри мізерні шанси, але я навіть не здогадувалася, скільки разів він був на межі смерті. Я рада, що ти з нами, Метті. Рада за тебе. Я тебе люблю.

Ліза

ВСТУП

ПРИВІТ. Мене звати Метью, хоча ви, мабуть, знаєте мене за іншим ім’ям. Друзі називають мене Метті.

Зараз я мав би бути мертвим.

Якщо хочете, можете це читати як послання з потойбіччя. Мого потойбіччя.

Сьогодні — Сьомий День Болю. І під Болем я розумію не забитий палець ноги чи «Десять ярдів». Я пишу «Біль» із великої літери, адже такого сильного болю ніколи не відчував. То був платонічний ідеал болю, його взірець. Я чув, найсильнішим болем люди вважають пологи. Що тут сказати. То був найсильніший біль, який лише можна уявити, тільки опісля я ще й не міг тішитися немовляті на руках.

Минав і Сьомий День Болю, і Десятий День Без Перистальтики. Розумієте, до чого я хилю? Я десять днів не срав, отаке відхилення. Щось пішло не так, геть не так. Той Біль не нив і не пульсував, як головний біль. Не був він і пронизливим та гострим, як панкреатит, котрий я заробив у тридцять років. Цей Біль був інакшим. Ніби тіло зібралося луснути. Ніби тельбухи намагалися вирватися назовні. Такий Біль, що просто не до жартів.

А звуки. Звуки, Господи. Взагалі я парубок спокійний і небагатослівний. Але того вечора горлав як різаний. Бувають вечори, коли вітер віє в потрібному напрямку, а всі машини вже на нічних стоянках. Тоді можна почути жахливий звук: койоти когось шматують, і цей хтось виє на Голлівудських пагорбах. Спершу той звук нагадує далекий, дуже далекий дитячий сміх, а потім ти розумієш, що це не він. Це провісник смерті. Звісно, найгірше — коли виття припиняється, бо ти розумієш: те, на що вони напали, уже мертве. Справжнє пекло.

Так, пекло існує. І хай ніхто не запевняє вас у протилежному. Я там був. Воно є. Кінець розмови.

Тієї ночі звіром був я. Я кричав і кричав, чіплявся за життя зубами й пазурами. Тиша означала кінець. Я й гадки не мав, як близько мій кінець.

Тоді я жив у будинку тверезого проживання в Південній Каліфорнії. Нічого дивного. Я пів життя провів у різних лікувальних центрах або будинках тверезого проживання. Воно ще так-сяк, коли тобі двадцять чотири. Коли сорок два — вже гірше. Мені ж було сорок дев’ять, і я досі намагався здихатися цієї халепи.

Я вже знався на наркозалежності й алкоголізмі незгірш від будь-якого консультанта і більшості лікарів, з якими мав справу в цих закладах. На жаль, користі від такого самопізнання — нуль. Якби важка праця й обізнаність дарували золотий квиток до тверезості, цей звір уже давно став би для мене тьмяним неприємним спогадом. Крапка. Я ж перетворився на професійного пацієнта, щоби просто вижити. Не потрібно підсолоджувати гірку правду. У сорок дев’ять я досі боявся самотності. На самоті мій божевільний мозок (божевільний лише в цьому питанні) знаходив якусь відмовку, щоб узятися за немислиме: випивку й наркотики. Озираючись на кількадесят років життя, зруйнованих шкідливими звичками, я страшенно боюся повернутися до них. Я не боюся виступати перед двадцятьма тисячами людей, але варто залишити мене самого на дивані перед телевізором на один вечір — і на мене нападав страх. Страх перед власного свідомістю. Страх перед власними думками. Страх, що свідомість укотре штовхне мене до наркотиків, як було вже безліч разів. Моя свідомість намагається мене вбити, і я це розумію. Мене повсякчас переповнює зачаєна самотність, якась туга, і я чіпляюся за думку, ніби щось із зовнішнього світу вилікує мене. Але я мав усе, що тільки було в зовнішньому світі!

Я зустрічаюся із Джулією Робертс. Байдуже, піди випий.

Я щойно купив будинок мрії, з нього видно все місто! Без наркодилера не відчуєш насолоди.

Я заробляю мільйон доларів на тиждень. Я молодець, еге ж? Хочеш випити? Авжеж. Дуже дякую.

У мене було все. Але це все було оманою. Ніщо не могло мене вилікувати. Я бодай приблизно уявив собі розв’язок цієї проблеми лише багато років по тому. Прошу, зрозумійте мене правильно. Усе це — Джулія, будинок мрії і мільйон на тиждень — було чудовим, і моя вдячність не має меж. Мені поталанило, як мало кому на планеті. А як я веселився — ви би бачили.

Просто моїх проблем це не розв’язало. Якби довелося почати спочатку, чи подався б я на проби «Друзів»? Аякже! Чи пив би я? Авжеж! Без алкоголю, який гамував мені нерви й допомагав веселитися, я шугнув би з хмародера ще до тридцяти років. Мій дід, неймовірний Алтон Перрі, ріс із батьком-алкоголіком. Через це він ніколи в житті не пив спиртного, жодного разу за довгі й чудові дев’яносто шість років.

Я не мій дід.

Я це пишу не для того, щоб хтось мене шкодував. Я пишу ці слова, бо вони правдиві. Я пишу їх, бо хтось може впасти в розпач, адже розуміє, що має кинути пити (як і я, ця людина має всю інформацію та розуміє наслідки), але не може цього зробити. Ви не самі, брати й сестри. (У словнику під словом «наркозалежний» має бути намальовано, як я отетеріло роззираюся навколо.)

У тому будинку тверезого проживання в Південній Каліфорнії був краєвид західного Лос-Анджелеса і два двоспальних ліжка. Друге ліжко займала моя помічниця й найкраща подруга Ерін — лесбійка, дружба з якою для мене скарб, адже вона дарує радість жіночого товариства без романтичної напруги, котра, певно, і псує мою дружбу з гетеросексуалками (а ще з Ерін можна поговорити про звабливих жінок). Ми познайомилися за два роки до того в іншому центрі реабілітації, де вона працювала. Тоді я не кинув пити, але побачив, що Ерін прекрасна, хоч як крути. Я швиденько викрав її з того ребцентру і зробив своєю помічницею, а потім — найкращою подругою. Крім того, Ерін розуміла, що таке залежність, і врешті навчилася орієнтуватися в моїх негараздах ліпше за будь-якого лікаря, з яким я мав справу.

Ерін розраджувала мене в цій ситуації, та все одно я провів у Південній Каліфорнії багато безсонних ночей. У мене великі проблеми зі сном, особливо в таких місцях. Здається, я ніколи в житті й не спав понад чотири години поспіль. Не легше було й від того, що ми дивилися суто документальні фільми про в’язницю. Я злазив з такої величезної дози ксанаксу, що мій мозок висох. Мені здавалося, що я — справжній ув’язнений, а цей витверезний заклад — справжня в’язниця. Один мій мозкоправ повторює, мов мантру, що «ми набуваємо смаку реальності». Що я можу сказати? Тоді я втратив і смак, і запах реальності. У мене був ковід головного мозку. Я просто марив.

Що-що, а Біль мені не примарився. Було так боляче, що я припинив курити, а якби ви знали, скільки я курив, то побачили б чіткий знак: щось серйозно пішло не так. Одна працівниця того закладу, на чиєму бейджі цілком могло б бути написано «Медсестра Сракоголовченко», запропонувала прийняти магнієву ванну для полегшення «дискомфорту». Ніхто не прибуває на місце ДТП з лейкопластиром. Не можна запроторювати людину, яка відчуває такий Біль, варитися у ванні у власному соку. Але ж ми набуваємо смаку реальності, пам’ятаєте? Тож я заліз-таки в ту магнієву ванну.

Я сидів у ванні, голий і страшенно зболений, і вив, ніби пес, якого роздирають койоти. Мене почула Ерін. Та мене і в Сан-Дієго почули, чорт забирай. Вона з’явилася у дверях ванної кімнати, поглянула на моє сумне оголене тіло, скорчене від Болю, і сказала дуже просту річ:

— Хочеш, поїдемо в лікарню?

Якщо вже Ерін вважала, що все аж так погано, все справді було аж так погано. До того ж вона помітила, що я не курив.

— Ідея — клас, — промовив я, підвиваючи.

Ерін насилу витягла мене з ванни й витерла. Щойно я почав одягатися, як біля дверей з’явилася консультантка. Припускаю, її збентежила розправа над собакою на території закладу.

— Я везу його в лікарню, — сказала Ерін.

Так склалося, що Кетрін, та консультантка, була вродливою білявкою, котрій я, судячи з усього, після прибуття запропонував одружитися. Гадаю, вона не була в захваті від мене. (Без жартів: після прибуття я був геть не при своєму розумі, тож попросив її стати моєю дружиною і негайно покотився зі сходів.)

— Він просто хоче роздобути наркотики, — відповіла Кетрін, поки я вдягався далі. — У лікарні він попросить наркотиків.

«Зрозуміло, цей шлюб не склався», — подумав я.

Мої завивання вже сповістили інших про ймовірність того, що на підлозі ванної кімнати валяються собачі тельбухи або комусь сильно Болить. Старший консультант Чарльз (уявіть собі батька-модель і матір-безпритульну) став у дверях біля Кетрін, щоб не дати нам вийти.

Не дати вийти? Нам що, дванадцять років?

— Він наш пацієнт, — сказала Кетрін. — Ви не маєте права його вивозити.

— Я знаю Метті, — Ерін стояла на своєму. — Він не намагається роздобути наркотики.

Тоді Ерін звернулася до мене.

— Метті, тобі потрібно в лікарню?

Я кивнув головою, не припиняючи кричати.

— Ми поїхали, — сказала Ерін.

Ми якось проштовхалися повз Кетрін і Чарльза й вийшли з будівлі на парковку. Я кажу «якось» не тому, що Кетрін і Чарльз здійняли велику бучу, намагаючись нас перепинити, а тому, що з кожним кроком Біль ставав іще нестерпнішим.

Високо в небі висіла яскрава жовта куля, яка зневажливо дивилася на мене згори вниз і геть не переймалася моїми стражданнями.

«Що це? — подумав я, корчачись у муках. — А, сонце, точно...» Я нечасто виходив надвір.

«До вас їде знаменитість із сильним болем у животі», — промовила Ерін у телефон, відчиняючи машину. Машини — безглузді банальні предмети, доки тобі не забороняють водити. Тоді вони перетворюються на чудодійні коробки свободи й ознаки успішного минулого життя. Ерін посадила мене на пасажирське крісло, я відкинув спинку. Черево нестерпно судомило.

Ерін улаштувалася на водійському кріслі й спитала:

— Хочеш доїхати швидше чи не по ямах?

— Жінко, доїдь хоч якось! — вичавив я із себе.

Тим часом Чарльз і Кетрін постаралися нам завадити і стали перед машиною, заблокувавши її. Чарльз здійняв руки долонями до нас, ніби казав «Ні!». Можна подумати, автівку вагою понад тонну можна спинити силою його лаписьк.

І це ще не все: Ерін ніяк не могла завести машину. Щоб запустити двигун, потрібно голосно наказати машині завестися. Я ж знімався у «Друзях», самі розумієте. Кетрін і Долоні стояли наче вкопані. Коли

Ерін розібралася, як заводиться цей бісів автомобіль, залишився останній крок. Вона витиснула газ, рушила з місця і завернула на бордюр. Цей поштовх відлунив мені в усьому тілі, і я мало не врізав дуба. Заїхавши двома колесами на бордюр, Ерін промчала повз Кетрін і Чарльза та виїхала на вулицю. Ті дивилися, як ми мчали, а мені закортіло підбурити Ерін переїхати їх. Дуже страшно, коли не можеш припинити кричати.

Якби я таке виробляв лише заради наркотиків, мені мали б дати Оскар.

— Ти що, умисно наїжджаєш на лежачих поліцейських? Може, ти не помітила, але мені трохи недобре. Повільніше, — благав я. У нас обох котилися сльози.

— Я мушу їхати швидко, — сказала Ерін. Її співчутливі карі очі схвильовано й перелякано дивилися на мене. — Тобі чимшвидше потрібно в лікарню.

Десь на цьому місці я і знепритомнів. (Між іншим, 10 балів за шкалою болю — це втрата свідомості.)

[Майте на увазі: наступні кілька абзаців цієї книжки будуть не мемуарами, а біографією, адже мене вже не було.]

Найближчою до будинку тверезого проживання була лікарня Святого Іоанна. Оскільки Ерін завбачливо зателефонувала й попередила, що до них прямує важлива особа, біля під’їзду для швидкої нас зустрів паркувальник. Ерін дзвонила, ще не знаючи, що я страшенно хворий. Вона потурбувалася про мою приватність. Але в лікарні побачили, що ситуація вкрай серйозна, і помчали мене у процедурний кабінет. Там від мене почули: «Ерін, чому на дивані м’ячики для пінг-понгу?».

Ні дивана, ні м’ячиків для пінг-понгу не було. Я просто марив (не знав, що від болю можна марити, але чом би й ні). Потім у мій мозок проникнув дилаудид (мій найулюбленіший у світі наркотик), ненадовго повернувши мене до тями.

Хтось сказав, що мені терміново потрібна операція, і зненацька в мою палату злетілися всі медсестри Каліфорнії. Одна з них попередила Ерін: «Готуйтеся бігти!». Ерін була готова, тож ми всі побігли — точніше, бігли вони, мене ж лише швидко докотили до процедурної кімнати. Ерін попросили піти за лічені секунди після того, як я сказав їй: «Будь ласка, не йди». Потім я заплющив очі й не розплющував їх два тижні.

Так-так: кома, пані та панове! (І ці сучі діти з будинку тверезого проживання не пропускали нашу машину?)

Щойно я впав у кому, як виблював токсичне лайно, що назбиралося за десять днів, і вдихнув його через шланг. Воно пішло прямо в легені. Легеням це не надто сподобалося — привіт, пневмоніє, — після чого в мене розірвалася товста кишка. Повторюю для тих, хто не второпав: у мене розірвалася товста кишка! Мені й раніше закидали, що я лайняна людина, але тепер це виявилося правдою.

Радий, що я цього не бачив.

Тоді майже не залишалося сумнівів, що я помру. Мені не пощастило заробити розрив товстої кишки? Чи ж поталанило опинитися в єдиному місці в Південній Каліфорнії, де цьому могли якось зарадити? Хай там як, а на мене чекала семигодинна операція, яка принаймні залишила всім моїм рідним удосталь часу, щоб домчати до лікарні. Там кожному сказали: «Шанси Метью дожити до ранку — два відсотки».

Усі були на таких емоціях, що дехто навіть рухнув на підлогу в лікарняному вестибюлі. Я пам’ятатиму до кінця днів, що моя мати й інші рідні почули ці слова.

Мої рідні знали, що операція триватиме щонайменше сім годин, і не сумнівалися, що в лікарні зроблять усе можливе. Тож вони переночували вдома, щоб трохи перепочити, поки моя підсвідомість боролася за життя поміж ножів, трубок і крові.

Спойлер: до ранку я таки дожив. Але небезпека ще не минула. Моїм рідним і друзям сказали, що прожити якийсь час мені допоможе лише апарат ЕКМО (це означає «екстракорпоральна мембранна оксигенація»). ЕКМО часто називають «Аве Марія». Скажу одразу, що того тижня в лікарні при Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі до ЕКМО під’єднали чотирьох пацієнтів, і всі вони померли.

Ситуацію ускладнювало те, що в лікарні Святого Іоанна не було апарата ЕКМО. У Седарс-Синайському медичному центрі подивилися на мій анамнез і, вочевидь, сказали: «Ми не хочемо, щоб Метью Перрі помер у нашій лікарні».

Дякую, чуваки.

Лікарня при Каліфорнійському університеті також не хотіла мене приймати. З тієї-таки причини? Хтозна. Та принаймні там зголосилися надати апарат ЕКМО і команду медиків. Мене під’єднали до нього на кілька годин — і він спрацював! Тоді мене перевезли в лікарню при Каліфорнійському університеті швидкою, вщерть набитою лікарями й медсестрами. (Я не пережив би й п’ятнадцяти хвилин у машині, особливо з таким стилем водіння, як в Ерін.)

У лікарні при Каліфорнійському університеті мене поклали в кардіологічно-легеневе реанімаційне відділення, яке стало моєю домівкою на наступні шість тижнів. Я досі був у комі. Цілком імовірно, що мені там неабияк сподобалося. Затишно вмостився в ліжку, накачувався наркотиками — що може бути краще?

Мені сказали, що під час коми я ніколи, жодного разу не залишався на самоті — у палаті завжди був хтось із рідних або друзів. Вони пильнували коло мене при свічках, улаштовували молитовні кола. Мене огорнули любов’ю.

Урешті сталося диво — і я розплющив очі.

[Повернімося до мемуарів.]

Найпершою я побачив матір.

— Що сталося? — насилу прохрипів я. — Де я, чорт забирай? Останнє, що пам’ятав, — як ми з Ерін їхали в машині.

— У тебе розірвалася товста кишка, — сказала мама.

Після такої звістки я вчинив так, як будь-який комедійний актор: закотив очі та знову заснув.

* * *

Я чув, що дуже хворі люди втрачають зв’язок із реальністю. їх осяває чимось типу «Бог дає тобі стільки, скільки ти можеш витримати». Я ж іще кілька тижнів після виходу з коми відмовлявся чути, що саме зі мною сталося. Я страшенно боявся, що сам у цьому винний, що сам собі це заподіяв. Тож замість розмов на цю тему я вчинив так, як вважав за можливе. У лікарні я цілковито розчинився в рідних і провів багато годин зі своїми прегарними сестрами Емілі, Марією і Меделін. Вони смішили мене, дбали про мене й були поряд. Уночі зі мною була Ерін. Повторюю: я не залишався на самоті.

Аж згодом Марія, серце родини Перрі (моя мама — серце родини Моррісонів), вирішила, що настав час розказати мені, що сталося. Марія ввела мене, прикутого до ліжка й під’єднаного, ніби робот, до п’ятдесяти дротів, у курс справ. Мої страхи справдилися: я сам собі це заподіяв, я сам у цьому винний.

І я заплакав. Ох, як я плакав. Марія дуже старалася мене розрадити, але яка вже тут розрада. Я мало не заподіяв собі смерть. Вечірок я ніколи не любив. Уживання всіх цих наркотиків (а я вживав багато) було лише марним намаганням підняти собі настрій. Щоб ви й не сумнівалися: намагаючись підняти собі настрій, я опинився на порозі смерті. І все-таки вижив. Чому? Чому я врятувався?

Шлях до одужання був непростим.

Чи не кожен ранок хтось із лікарів заходив до мене й повідомляв чергову погану новину. Все, що могло піти не так, ішло не так. Мені поставили калоприймач — дякувати Богові, хоча б сказали, що цей процес оборотний, — а потім у мене з’явилася фістула, діра в кишківнику. Проблема в тому, що її не могли знайти. Через це мені поставили ще один приймач, із якого сочилося щось зелене і бридке, до того ж із цим новим приймачем мені заборонили їсти й пити, поки фістулу не знайдуть. Вони щодня шукали ту фістулу, а мені чимраз більше хотілося пити. Я буквально благав про колу лайт і бачив уві сні, як за мною женеться велетенська бляшанка дієтичного спрайту. Через місяць — цілий місяць! — вони нарешті відшукали ту фістулу в якійсь кишці позаду товстого кишківника. Я подумав: «Алло, хлопці, якщо ви шукаєте дірку в кишківнику, чому б не розпочати пошуки з того органа, який РОЗІРВАВСЯ, ТРЯСЦЯ ВАШІЙ МАТЕРІ». Коли дірка знайшлася, лікарі змогли її залатати, а я — заново навчитися ходити.

Я зрозумів, що видужую, коли відчув потяг до психотерапевтки, котру мені призначили. Так, у мене був величезний рубець на животі, але я однаково не з тих, хто часто світить голим пузом. Я не Метью Макконагі, тож душ приймаю із заплющеними очима, та й по всьому.

* * *

Я вже казав: у лікарнях мене ніколи не залишали на самоті, жодного разу. Отже, у темряві все-таки є світло. Ось воно, лише придивіться.

Через п’ять дуже довгих місяців мене виписали. Сказали, що за рік мої нутрощі мають достатньо загоїтися, щоб зробити другу операцію і позбутися калоприймача. Але, поки цей час не настав, ми набрали нічних пакетів — п’ятимісячний запас — і вирушили додому

Крім того, я Бетмен.

КРАЄВИД

НІКОМУ НЕ ВІРИТЬСЯ, що з ним може статися велика біда. А потім вона бере й стається. Ніхто не повертається до життя після перфорації кишківника, аспіраційної пневмонії та ЕКМО. А потім хтось бере і повертається.

Я.

Я пишу це в орендованому будинку з видом на Тихий океан. (У моєму справжньому домі на тій самій вулиці зараз ремонт. Кажуть, упораються за шість місяців, тож припускаю, що це десь на рік.) Двоє канюків кружляють унизу, в каньйоні, який поєднує район Пасіфік-Палісейдс із водою. У Лос-Анджелесі прекрасний весняний день. Сьогодні вранці я розвішував на стінах картини (точніше, їх вішали замість мене, бо я до такого не дуже здібний). Останнім часом я сильно захопився мистецтвом. Якщо добре пошукати, у мене можна знайти кілька робіт Бенксі. Крім того, я працюю над другою редакцією сценарію. У склянці свіжа кола лайт, а в кишені — повна пачка мальборо. Інколи цього достатньо.

Інколи.

Я раз у раз повертаюся до надзвичайного факту, від якого не втечеш: я живий. Якщо врахувати мої шанси, ці два слова навіть дивовижніші, ніж ви думаєте. Є в них щось чудернацьке і блискуче, ніби в камінчиках, привезених з далекої планети. Ніхто в це до кінця не вірить. Дуже дивно жити у світі, у якому твоя смерть ошелешила б людей, але нікого не здивувала б.

Ці два слова — я живий — насамперед сповнюють мене глибокої вдячності. Якщо підібратися до неба так близько, як я, вдячність не залишає вибору: вона лежить на журнальному столику, ніби ілюстрована книжка. Ти її майже не помічаєш, але вона є. Та в гонитві за вдячністю, яка глибоко заховалася десь у присмаку коли лайт (нотка анісу, відтінок локриці) і наповнює мої легені, наче кожна затяжка цигарки, є якась настирлива мука.

Не можу не ставити собі нестерпного запитання: чому? Чому я живий? У мене є натяк на відповідь, але вона ще не сформувалася. Я знаю, що це пов’язано з допомогою людям, але не знаю як. Моя найкраща здібність — це, без сумніву, коли інший алкоголік приходить і просить, щоб я допоміг відмовитися від випивки. Я зголошуюсь і допомагаю. Можу допомогти протверезіти людині, яка зневірилася. Гадаю, відповідь на запитання «Чому я живий?» приблизно така. Зрештою, я з’ясував, що лише від цього почуваюся добре. Бог існує, це беззаперечно.

Але, розумієте, я не можу погодитися на запитання «Чому?», коли почуваюся неповноцінним. Неможливо віддати те, чого не маєш. Мене майже постійно мучать настирливі думки: я неповноцінний, я неважливий, я занадто нав’язливий. Вони мені заважають. Я потребую кохання, але не довіряю йому. Якщо припиню грати роль, грати свого Чендлера, і покажу себе справжнього, ти можеш мене помітити. Ба навіть гірше, помітити й покинути. А такого я не витримаю. Не переживу. Більше не зможу. Це перетворить мене на порошинку і знищить.

Отже, я покину тебе першим. Нафантазую, що з тобою щось не так, і повірю в це. І піду від тебе. Але ж не може з ними всіма бути щось не так, Метсо. Який тут спільний знаменник?

А тепер ще ці шрами на животі. Ці розбиті романи. Розставання з Рейчел. (Не з тією. Зі справжньою Рейчел. З Рейчел — колишньою моєї мрії.) Вони напосідають, а я лежу без сну о четвертій ранку в домі з видом на Пасіфік-Палісейдс. Мені п’ятдесят два. Тепер це не так прикольно.

* * *

Хоч би в якому будинку я жив, звідти завжди був гарний краєвид. Для мене це принципово.

У п’ять років мене відправили на літаку з Монреаля в Канаді, де я жив із мамою, у Лос-Анджелес, Каліфорнія, у гості до тата. Я був так званим «неповнолітнім без супроводу батьків» (колись саме так називалися мої мемуари). У ті часи дітей часто кудись відправляли літаком без супроводу. Це було звично. Неправильно, але звичайно. Десь на мілісекунду мені здалося, що ось-ось почнеться цікава пригода, а потім доходило: я замалий, щоб летіти на самоті. Це неймовірно страшно (а також повна дурня). Ей, ви, заберіть мене! Мені було п’ять років. Ви з глузду з’їхали, чи що?

Це рішення змусило мене спустити на терапію кількасот тисяч доларів. Чи не могли б мені повернути гроші?

У літаку неповнолітні без супроводу мають чимало привілеїв, зокрема табличку «Неповнолітній без супроводу батьків» на шиї, пріоритетну посадку, дитячі зали очікування, смаколики, якими можна напхатися донесхочу, супровід до літака... Може, воно й мало б бути круто (згодом, коли я став знаменитим, то мав усі ці привілеї в аеропортах, якщо не більше, але вони щоразу нагадували про той перший літак, тож я їх ненавидів). Стюардеси мали наглядати за мною, але вони розливали шампанське на борту літака (так було заведено в сімдесяті, роки вседозволеності). Обмеження на два напої нещодавно скасували, тож той рейс нагадував шість годин у Содомі й Гоморрі. Алкоголем відгонило всюди. Дядько, що сидів поряд зі мною, випив із десяток олдфешенів. (Через кілька годин я припинив рахувати.) Я ніяк не міг уторопати, чому дорослому кортить пити той самий коктейль знову й знову... Свята простота.

Коли мені ставало духу (тобто не дуже часто), я натискав на зелену кнопку й викликав бортпровідника. Стюардеси, вбрані у високі чоботи й короткі шорти в стилі сімдесятих, приходили, куйовдили мені волосся і йшли.

Я перелякався до гикавки. Намагався читати журнал Highlights, але після кожної повітряної ями розумів, що зараз помру. Поряд не було нікого, хто міг би сказати, що все гаразд, у кого можна було б шукати розради. Я ж навіть ногами не діставав до підлоги. Я так боявся, що не міг відкинути спинку й заснути, тож не спав, а чекав наступної повітряної ями й безупинно думав, як воно — впасти з висоти десять тисяч метрів.

Я не впав — принаймні у прямому сенсі слова. Врешті літак почав знижуватися в прекрасні каліфорнійські сутінки. Я бачив мерехтіння вогнів, вулиці, що простягалися, ніби велетенський чарівний килим у блискітках, і широкі темні смуги (тепер я знаю, що це пагорби).

Місто стрімко наближалося. Моє дитяче обличчя приклеїлося до вікна, і я напрочуд чітко запам’ятав думку: ці вогні, уся ця краса означають, що скоро поряд зі мною буде тато.

Та подорож на літаку без супроводу батьків — одна з багатьох деталей, через які я все життя почуваюся покинутим... Якби я був повноцінним, хіба мене залишили б без супроводу? Хіба ж так має бути? В інших дітей були батьки. У мене — табличка й журнал.

Ось чому коли я купую новий будинок (а їх було багато, бо втеча від себе — то велика сила), з нього має бути гарний краєвид. Я хочу відчувати, що можу опустити очі й побачити безпечне місце. Побачити місце, де про мене думають, місце любові. Десь там, унизу, в тій долині чи в неозорому океані, що простягається поза трасою вздовж тихоокеанського узбережжя, на махових перах канюка, — там батьківська турбота. Там любов. Там дім. Тепер я почуваюся в безпеці.

Чому маленький хлопчик летів сам? Може, ти прилетів би в Канаду й забрав його, трясця твоїй матері? Це питання часто спадає мені на думку, та я ніколи не наважився б його поставити.

Не люблю конфліктів. Запитань я ставлю багато. Лише не вголос.

* * *

Я довго намагався звинувачувати всіх і все в тому безладі, який постійно зі мною траплявся.

Чималу частину життя я пролежав у лікарнях. У шпиталі навіть найкращі починають себе жаліти, я ж докладав до цього неабияких зусиль. Загримівши в лікарню, я щоразу починаю міркувати про своє минуле, крутити кожну його мить так, ніби незрозумілу знахідку на археологічних розкопках. Намагаюся відшукати причину, чому така велика частина мого життя була неприємною і болісною. Я завжди розумів, звідки брався справжній біль. (Я завжди знав, чому відчував фізичний біль. Відповідь — бо неможна стільки пити, йолопе.)

Спершу я хотів звинуватити батьків, які любили мене й мали найкращі наміри... Любили, мали найкращі наміри та ще й були такими вродливими, що можна очманіти.

Повернімося в п’ятницю 28 січня 1966 року. Події розгортаються в Лютеранському університеті у Ватерлоо, Онтаріо.

Ми на п’ятому щорічному конкурсі «Міс Снігова Королева канадських університетів» («конкурсанток оцінюватимуть за розумом, участю в студентській діяльності, характером і красою»). Канадці не пошкодували грошей на вшанування нової Снігової Королеви. Вони зібралися влаштувати конкурсанткам «смолоскипну ходу з парадними платформами й оркестрами» плюс «приготування обіду просто неба й хокейний матч».

У переліку претенденток на цей почесний титул була така собі Сюзанна Ленґфорд. Вона виступала під одинадцятим номером від Торонтського університету. Її суперницями були красуні з такими дивовижними іменами, як Рут Шейвер з Британської Колумбії, Марта Квейл з Оттави і навіть Гелен Фюрер на прізвисько Ціпочка з Університету Макґілла. Вочевидь, вона додала ту Ціпочку, щоб відвернути увагу від свого прізвища, трохи недоречного всього-на-всього за двадцять років після Другої світової.

Але ці дівчата не могли дорівнятися до прекрасної міс Ленґфорд. Того морозного січневого вечора торішня переможниця допомогла коронувати п’яту міс Снігову Королеву канадських університетів. Разом із цим почесним титулом їй дісталася стрічка й відповідальність: наступного року корону мала вручити вже міс Ленґфорд.

Конкурс 1967-го виявився не менш цікавим. Того року на ньому виступав гурт Serendipity Singers, ансамбль типу Mamas&the Papas, соліста якого звали Джон Беннетт Перрі. Serendipity Singers були аномалією навіть у шістдесятих, перенасичених фольком. Пісня Don’t Let the Rain Come Down, їхній перший (і єдиний) хіт, — це переспів британської дитячої пісеньки. І все одно у травні 1964-го вона вийшла на друге місце в хіт-параді сучасної музики для дорослих і на шосте місце хіт-параду Billboard Hot 100. Це досягнення варто розглянути в ширшому контексті: як відомо, вся перша п’ятірка відійшла Beatles (Can’t Buy Me Love, Twist and Shout, She Loves You, I Want to Hold Your Hand і Please, Please Me). Джон Перрі чхати на це хотів. Він був професійним музикантом, заробляв на життя співом, і що могло бути кращим за виступ на конкурсі краси «Міс Снігова Королева канадських університетів» в Онтаріо? Там він весело співав про те, як кособокий чоловічок жив із кособокими котиком і мишкою в

кособокому будиночку, та фліртував у мікрофон з торішньою Сніговою Королевою, Сюзанною Ленґфорд. Тоді вони були найвродливішими людьми на планеті — ви б бачили їхні весільні фото! Так і хотілося заїхати кулаком у їхні довершені обличчя. У них не було шансів. Двоє таких привабливих людей, можна сказати, зливаються одне з одним.

Після концерту флірт переріс у танці. На цьому можна було б поставити крапку, якби того вечора не налетіла доленосна люта заметіль, що завадила Serendipity Singers виїхати з міста. Як вам така історія знайомства: 1967 року соліст фольк-гурту закохується в королеву краси в засніженому канадському містечку... Найвродливіший чоловік на планеті зустрів найвродливішу жінку на планеті. Всі інші могли спокійно вшиватися додому.

Джон Перрі залишився на ніч, що неабияк потішило Сюзанну Ленґфорд. А за рік чи два — уявімо собі монтаж, як у кіно, — вона опинилася у Вільямстауні, Массачусетс, на батьківщині Джона. Клітини в її утробі ділилися й володарювали. Можливо, щось пішло не так у цьому простому поділі, хтозна. Я знаю одне: залежність — це хвороба, і в мене, як і в моїх батьків у мить знайомства, не було, курва, шансів.

Я народився у вівторок, 19 серпня 1969 року, у Джона Беннетта Перрі, ексучасника Serendipity Singers, і Сюзанни Марі Ленґфорд, колишньої міс Снігової Королеви канадських університетів. Того вечора, коли я з’явився на світ, лютувала сильна гроза (певна річ). В очікуванні мене усі грали в «Монополію» (певна річ). Я прийшов на цю планету за кілька тижнів після висадження на Місяць і через день після завершення Вудстоку. Отже, десь між космічною досконалістю небесних сфер і всім тим лайном, що відбувалося на земній фермі Ясґура, я прийшов у життя, завадивши комусь набудувати готелів на ласому клаптику грального поля.

Я з’явився на світ горлаючи — і не замовкав. Тижнями. Я потерпав від кольок. Проблеми із животом виникли одразу. Батьки божеволіли від того, скільки я плакав. Божеволіли? Хвилювалися, тож потягли мене до лікаря. Надворі 1969 рік, доісторичні часи, як порівняти із сьогоденням. Хай там як, а я не знаю, якою розвиненою має бути цивілізація, щоб розуміти: давати фенобарбітал немовляті, яке щойно розміняло другий місяць на світі божому, — це щонайменше цікавий підхід до педіатрії. Проте в шістдесятих батькам немовлят, яких мучили кольки, нерідко тицяли сильні барбітурати. Деякі старші лікарі на нього молилися — маю на увазі «виписували сильний барбітурат новонародженому, який реве без угаву».

Одразу скажу: я не звинувачую батьків. Дитина постійно плаче, з нею явно щось не так, лікар виписує ліки (та й він не єдиний вважає цю ідею слушною), ти даєш дитині ці ліки, вона припиняє плакати. Часи були інші.

Тож я лежав на грудях у своєї напруженої матері й горлав через її плече. їй був двадцять один рік. Тим часом якийсь динозавр у білому халаті, заледве піднявши очі над широким дубовим столом, пробурмотів щось несхвальне про «сучасних батьків» і виписав рецепт сильного барбітурату, який викликає залежність.

Я був крикливим і діставучим, а відповіддю на це все була пігулка. (Гм, дуже нагадує довбаний час від двадцяти до тридцяти років.)

Кажуть, мені давали фенобарбітал на другому місяці життя, з тридцятого по шістдесятий день. Це важливий період розвитку немовляти, особливо для сну. (Минуло п’ятдесят років, а я все ще погано сплю.) Після барбітурату я просто вирубався. Вочевидь, я плакав, потім препарат починав діяти, і я відключався, із чого мій батько реготав. Тато не був жорстоким, просто немовлята під кайфом — кумедні. Є дитячі фотографії, на яких очевидно, що я, бляха, геть очманілий. Мені сім місяців, а я киваю головою, ніби наркоман. Що, мабуть, навдивовижу доречно для дитини, яка народилася на другий день після Вудстоку.

Я був діставучим, а не милим і усміхненим немовлям, як усі сподівалися. Мені із цим жити, тож позатуляйте свої довбані роти.

Іронічно, що за стільки років у мене з барбітуратами склалися вкрай дивні стосунки. Люди здивувалися б, дізнавшись, що з 2001 року я переважно тверезий. За винятком шістдесяти-сімдесяти маленьких інцидентів. Якщо ти хочеш протверезіти після таких інцидентів — а я завжди хотів, — тобі дають певні препарати для полегшення процесу. Здогадайтесь, що це. Правильно: фенобарбіталі Барбітурати заспокоюють, коли ти намагаєшся вивести з організму інший непотріб. Нагадую: я почав уживати їх у тридцять днів, тож дорослим просто продовжив з того місця, на якому зупинився. Під час детоксикації я дуже діставучий і неприємний. На жаль, маю сказати, що я — найгірший пацієнт у світі.

Детоксикація — це пекло. Це коли ти лежиш у ліжку, рахуєш секунди й розумієш, що почуватимешся нормально ще нескоро. Під час детоксикації мені здається, ніби я помираю. Ніби це ніколи не скінчиться. Таке враження, що тельбухи хочуть виповзти з тіла. Я тремчу й пітнію. Наче немовля, якому не дали тієї пігулки для полегшення. Я вирішив побути під кайфом чотири години, знаючи, що потім на мене чекають сім пекельних днів. (Я ж казав, що ця частина мене — божевільна?) Інколи, щоб розірвати зачароване коло, мене доводиться замкнути на кілька місяців поспіль.

Під час детоксикації «нормальне самопочуття» — далекий спогад, сюжет листівки Hallmark. Я, ніби мала дитина, благаю хоч якихось ліків для полегшення симптомів. Дорослий чоловік, який цієї-таки миті красується на обкладинці журналу People, благає про полегшення. Я віддав би все — кожну машину, кожен будинок, усі гроші, — просто щоб це припинилося. А коли детоксикація нарешті завершується, ти купаєшся в полегшенні, сиплеш обіцянками, що більше ніколи собі цього не заподієш. А через три тижні опиняєшся в такій самій ситуації.

Це божевілля. Я божевільний.

І, ніби немовля, я не хотів копирсатися в собі надто довго. Якщо проблему можна розв’язати пігулкою, так простіше. Мене так навчили.

* * *

Коли мені було місяців з дев’ять, батьки вирішили, що більше не можуть терпіти одне одного. У Вільямстауні мене посадовили в автомобільне крісло — і ми утрьох поїхали до кордону з Канадою. П’ять із половиною годин у дорозі. Можу лише уявити безмовність тієї поїздки. Я, певна річ, не розмовляв, а колишніх любчиків на передніх сидіннях уже вернуло від перемовин. Але від тієї тиші, мабуть, можна було оглухнути. Ситуація склалася вкрай лайняна. На тлі далекого рокоту Ніагарського водоспаду нас чекав Воррен Ленґфорд, мій дідусь із боку матері, дуже схожий на військового. Він крокував туди й назад і тупцював ногами — чи щоб зігрітися, чи від розпачу, чи через те й інше. Мабуть, після зупинки машини він помахав нам рукою, ніби ми нагодилися в якусь веселу подорож. Мабуть, я був радий його бачити. Мені розповіли, що потім батько дістав мене з автокрісла, віддав дідусеві в руки, а тоді мовчки покинув мене з матір’ю. Коли мама нарешті також вийшла з машини, ми з нею і дідусем стояли, слухали й дивилися, як вода з гуркотом котилася з водоспаду в Ніагарську ущелину. Тим часом мій батько помчав геть — назавжди.

Схоже на те, що ми таки не житимемо всі разом у «кособокому будиночку». Та мені, певно, сказали, що тато скоро повернеться.

Можливо, мама сказала: «Не хвилюйся, Метсо. Тато просто поїхав на роботу. Він повернеться».

Мабуть, дідусь сказав: «Ну що, друзяко, погнали до бабусі. Вона приготувала на вечерю твої улюблені “пасгеті”».

Усі батьки їздять на роботу й неодмінно повертаються. Так має бути. Нічого страшного. Нічого такого, що могло б викликати напад кольок, залежність або довічне відчуття, ніби мене покинули, ніби я неповноцінний. Нічого такого, що могло б навіки зробити мене безутішним, призвести до шаленої жаги кохання й відчуття власної незначущості.

Мій батько помчав бозна-куди. Він не повернувся з роботи ані першого дня, ані другого. Я сподівався, що він приїде додому через три дні, через тиждень чи, може, місяць, але тижнів за шість припинив. Я був замалим, щоб зрозуміти, де та Каліфорнія і що означає «здійснити мрію стати актором». Що, в біса, таке актор? І де, в біса, мій тато?

Мій тато, який згодом став чудовим батьком, покинув малого сина з двадцятиоднорічною жінкою. Він розумів, що вона ще занадто молода для самостійного материнства. Моя мама — чудова, а ще експресивна, а ще вона просто була занадто молодою. Її, як і мене, покинули на парковці перед кордоном Сполучених Штатів і Канади. Мама завагітніла мною у двадцять років, а у двадцять один, щойно ставши матір’ю, залишилася на самоті. Якби в мене народилася дитина у двадцять один рік, я спробував би втопити це в алкоголі. Мама дуже старалася, і це багато важить, але вона просто не була готова до такої відповідальності, а я не був готовий ні до чого. Самі розумієте, я щойно народився.

Насправді нас із мамою покинули, коли ми ще навіть не встигли як слід познайомитися.

* * *

Коли тато пішов від нас, я швидко збагнув, що мав грати окрему роль у сім’ї. Я мав розважати, задобрювати, причаровувати, смішити, розраджувати, догоджати, бути блазнем для всіх придворних.

Навіть коли залишився без цілої частини тіла. Ба більше, особливо тоді.

Залишивши фенобарбітал позаду — спогади про нього розмилися, як і про батькове обличчя, — я швидко виріс і навчився дбати про інших.

У дитсадку якийсь тупий малий хряснув дверима по моїй руці. Коли густі бризки крові припинили підлітати, ніби феєрверки, хтось здогадався перебинтувати мене й відвезти в лікарню. Там з’ясувалося, що я залишився без кінчика середнього пальця. Моїй матері подзвонили, вона примчала до лікарні. Зайшла, схлипуючи (що можна зрозуміти), і побачила, як я стою на лікарняному ліжку з велетенською пов’язкою на пальці. Вона ще не встигла нічого сказати, як я її випередив: «Не плач, я ж не плакав».

Це почалося вже тоді: мій артистизм і прагнення догоджати людям. (Може, я навіть зобразив переляк / сповільнену реакцію у стилі Чендлера Бінґа, щоб справити потрібне враження, хтозна.) Уже трирічним я зрозумів, що доведеться мені стати головою сім’ї. Я мав дбати про маму, хоч мені щойно відтяли палець. Певно, на тридцятому дні життя я засвоїв: якщо плакатиму, мене вирублять, тож ліпше не плакати. Або ж зрозумів, що мусив дбати, аби всі — включно з моєю мамою — почувалися стерпно і в безпеці. Або ж просто ці слова прозвучали збіса ефектно від малої дитини, котра видерлася на лікарняне ліжко, як крутелик.

Відтоді змінилося не так багато. Дайте мені стільки оксиконтину, скільки я спроможний витримати, — і я відчую, що мене огорнули турботою. Тоді я сам зможу про всіх турбуватися й думати, бути комусь корисним. А без наркотиків мені здається, ніби я просто пускаю пил у море небуття. Авжеж, це означає, що я не спроможний приносити користь або бути у стосунках, адже я просто намагаюся протягнути ще хвилину, годину, день. Така вона, ця недуга страху, локриця неповноцінності. Крихта одного препарату, краплина іншого — тоді зі мною все гаразд. Коли сидиш на чомусь, відчуття смаку зникає.

(До 11 вересня дітям і допитливим дорослим інколи дозволяли оглянути кабіну літака. Років у дев’ять туди пустили мене. Захоплений кнопками, командиром і купою інформації, я вперше за шість років забув сховати руку в кишені. Я ніколи її не показував, бо страшенно соромився. Але пілот завважив це і сказав: «Покажи руку». Зніяковівши, я показав. Потім він додав: «Дивись». З’ясувалося, у нього теж не було цієї-таки частини середнього пальця правої руки.

Цей чоловік керував цілим літаком. Він знав, що роблять усі ті кнопки, цілком розумівся на цікавезній інформації про кабіну літака — і в нього також не було частини пальця. Відтоді — а зараз мені п’ятдесят два — я ніколи не ховав руки. До того ж я курив так багато років, що купа людей помічала це й питала, що сталося.

Принаймні мені вдалося добряче пореготати із цієї оказії з дверима. (Я роками скаржився, що після втрати шматка пальця міг казати людям лише таке: «Та пішов т...».)

* * *

Що ж, у мене не було батька й десяти цілих пальців, зате був гострий розум і язик — уже тоді. У поєднанні з украй зайнятою і затребуваною матір’ю, яка також мала гострий розум і язик... Бувало, я з насолодою читав їй нотації за неуважність до мене, проте не надто успішно. Важливе уточнення: уваги мені бракувало завжди. Хоч би що вона робила, мені завжди було мало. І не забуваймо, що мама працювала за двох, поки мій чудовий татко боровся зі своїми жахами й жаданнями в Лос-Анджелесі.

Сюзанна Перрі (для роботи вона залишила татове прізвище) була піарницею, як-от Еллісон Дженні у «Західному крилі». Вона працювала прессекретаркою П’єра Трюдо, тодішнього прем’єр-міністра Канади й великого бонвівана. (У Toronto Star їхнє спільне фото підписали так: «Пресаташе Сюзанна Перрі — підлегла чи не найвідомішої людини Канади, прем’єр-міністра П’єра Трюдо. Вона сама швидко набуває популярності, і то завдяки тому, що її бачать поряд із ним».) Уявіть: ви — знаменитість, причому лише тому, що стоїте поряд із П’єром Трюдо. Він був елегантним прем’єр-міністром із купою зв’язків. Колись зустрічався з Барброю Стрейзанд, Кім Кеттрел, Марго Кіддер... Якось посол у Вашингтоні бідкався, що Трюдо запросив на вечерю не одну, а трьох різних пасій. Чоловікові, так обдарованому жіночою увагою, доводилося вміти жонглювати.

Через роботу мами часто не було вдома, а я мав змагатися за дрібку її уваги з нескінченними клопотами важливої західної демократії та її харизматичного і благородного лідера. (У ті часи побутував вислів — «діти з ключами на шиї». Звучить прісно, та насправді так називають дитину, яку, бляха, покинули саму.) Отже, я навчився бути дотепним (ляпсуси, хльосткі короткі жарти, самі знаєте), бо мусив. Мама нервувалася на своїй нервовій роботі й навіть без цього була страшенно експресивною (плюс її покинули), а мої дотепи заспокоювали її настільки, що вона готувала якусь їжу, сідала до столу й вислуховувала мене. Певна річ, після того, як я вислуховував її. Але я не докоряю мамі за те, що вона працювала. Хтось та мав заробляти на хліб. Просто через це я дуже багато був на самоті. (Замість «я в батьків один» казав, що «я в батьків одинокий».)

Отже, у мене був гострий розум і ще гостріший язик, але, як я вже казав, у мами — також (цікаво, звідки воно в мене взялося). Ми багато сварилися, й останнє слово обов’язково мало бути за мною. Якось ми сварилися на сходах. Тоді мама викликала в мене таку лють, якої я в житті не відчував. (Мені було дванадцять, а маму бити не можна, тож я скерував цю лють усередину. Вже дорослим мені хоча б вистачило порядності стати алкоголіком і наркоманом та не звинувачувати інших.)

Я завжди почувався покинутим. Коли над нашим будинком в Оттаві пролітав літак, я часто питав у бабусі: «А мама в цьому літаку?». Я вічно хвилювався, що вона зникне, як батько (цього не сталося). Моя мати — красуня. Вона була зіркою будь-якої компанії. Без сумніву, своєю дотепністю я завдячую їй.

Тато подався в Каліфорнію, тож мама — красива, розумна, харизматична зірка будь-якої компанії — зустрічалася із чоловіками, а вони — з нею. Певна річ, кожного із цих чоловіків я перетворював на свого тата. І коли над нашим будинком пролітав літак, я знову питав у бабусі: «Той [Майкл / Білл / Джон / вставте ім’я маминого останнього любчика] летить від нас?». Я знову і знову втрачав батька. Мене знову і знов покидали на кордоні. Рокіт Ніагари назавжди закарбувався в моїх вухах, і його не вдалося б заглушити навіть дозою фенобарбіталу. Бабуся щось мені туркотіла і відкривала банку коли лайт. Нотка анісу з відтінком локриці заливала смакові рецептори відчуттям втрати.

Мій справжній тато телефонував щонеділі. Це було приємно. Відбувши термін у Serendipity Singers, він переорієнтувався на акторську майстерність, спершу у Нью-Йорку, потім — у Голлівуді. Хоча таких, як він, часом називають поденниками, тато мав цілком стабільну роботу, а згодом почав зніматися в рекламі Old Spice. Я частіше бачив його обличчя по телевізору або в журналах, ніж у житті. (Може, через це я і став актором.) «Хто там насвистує мелодію Old Spice? Мій татко!» — промовляє голос за кадром рекламного ролика 1986 року, у якому підстрижене під горщик біляве хлопча обіймає за шию мого реального батька. «Мій майже ідеальний чоловік», — протяжно вимовляє його усміхнена білява дружина. Це такий жарт, але мені від нього було не дуже смішно. «На нього можна покластися, він — друг...»

Потім, коли минало непристойно багато часу, мені на шию чіпляли табличку «Неповнолітній без супроводу», везли в аеропорт і відправляли в Лос-Анджелес. Я приїжджав до тата й щоразу пересвідчувався, що він харизматичний, дотепний, чарівний і невимовно вродливий.

Він був досконалим, а мені навіть у дитинстві подобалося те, чого я не міг отримати.

А найголовніше, що тато був моїм героєм. Ба навіть супергероєм. Коли ми виходили на прогулянку, я щоразу казав: «Ти будеш Суперменом, а я — Бетменом». (Тямущий психолог сказав би, що ми грали ролі замість того, щоб бути татом і Метью, бо наші реальні ролі були для мене занадто незрозумілими. Але тут без коментарів.)

Коли я повертався в Канаду, риси його обличчя й запах квартири стиралися з плином місяців. Потім наставав мій черговий день народження, і мама робила все можливе, щоб компенсувати татову відсутність. Коли з’являвся завеликий торт із купою свічок, з яких скрапував віск, я абсолютно кожного року загадував одне бажання. Подумки проговорював: «Хочу, щоб батьки знову були разом». Можливо, якби наше повсякденне життя було стабільнішим, якби тато був поряд, якби він не був Суперменом, якби не мій гострий розум і язик, якби П’єр Трюдо... Я, курва, не почувався б без кінця і краю не у своїй тарілці.

Я був би щасливим. Кола лайт смакувала б, а не просто була необхідною.

Без належних ліків я все життя почувався не у своїй тарілці й мав ге-е-еть викривлене уявлення про кохання. Процитую великого Ренді Ньюмена: «Мені потрібно дуже багато ліків, щоб удавати із себе когось іншого». Гадаю, я такий не один.

* * *

— Алло! Сюзанна вдома?

— Так. Я можу покликати маму, хто телефонує?

— П’єр...

До того як задзвонив телефон, ми з мамою прекрасно проводили час удвох. Увесь день грали (спробували навіть у «Монополію», але удвох це складно), а ввечері знайшли на маленькому телевізорі «Енні Голл» і надривали животи з будинку Вуді Аллена під американськими гірками. (Жартів про секс і стосунки я не розумів, але навіть у вісім років міг збагнути, що чхати білим порошком, який коштує дві тисячі доларів, — це комедія.)

Це мій найулюбленіший спогад з дитинства — як ми з мамою сиділи й дивилися той фільм. Аж раптом зателефонував прем’єр Канади — і невдовзі я знову втратив маму. Вона взяла слухавку, і я почув, як у неї ввімкнувся голос професіоналки, піарниці. Голос іншої людини. Сюзанни Перрі, а не моєї мами.

Я вимкнув телевізор і пішов спати. Закутався в ковдру й навіть без барбітуратів (поки що) спав неспокійним сном, доки ранкове світло не залило вікно моєї кімнати в Оттаві.

Пам’ятаю, що приблизно в цей час я побачив, як мама плакала на кухні, й подумав: «Чому б їй просто не випити?». Не знаю, звідки я взяв, що алкоголь зупиняє сльози. У вісім років я точно не пив (зачекав ще шість років!), але культура, яка мене оточувала, давала зрозуміти, що випивка дорівнює сміху й веселощам, украй потрібній втечі від болю. Мама плакала, то чом би їй просто не випити? Випивка притлумила б її почуття, правда?

Можливо, мама плакала, бо ми постійно переїжджали — Монреаль, Оттава, Торонто, — хоча моє дитинство минуло переважно в Оттаві. Я часто був на самоті. У мене були няні, але вони ніколи не затримувалися надовго, тож я просто додавав їх до переліку людей, які мене покинули... Я був дотепним, метким і гострим на язик, щоб просто вижити.

Оскільки моя мама супроводжувала П’єра Трюдо й була вродливою, вона одразу стала знаменитістю. їй навіть запропонували бути ведучою на каналі Global Television у Торонто.

Неймовірна можливість! Мама не могла відмовитися від такої роботи. Вона успішно її виконувала аж до того дня, коли на каналі прорекламували конкурс краси. Мама сказала: «Не сумніваюся, що від цього ніхто не зможе відірватися». Ця репліка була дотепною (і трохи дико прозвучала від переможниці конкурсу краси), але того-таки вечора її звільнили.

Я не зрадів переїзду в Торонто. По-перше, мене навіть не спитали. По-друге, я назавжди розлучився з друзями. До того ж мама була на дев’ятому місяці вагітності. Вона вийшла заміж за ведучого ранкового шоу Canada AM Кіта Моррісона (так, отого із шевелюрою з Dateline NBC). Мені навіть доручили видати маму заміж. Неочевидне рішення, хоч як крути.

Зате невдовзі в мене народилася красуня-сестра! Кейтлін була безмежно гарненькою, і я одразу її полюбив. Та я почав обростати родиною, до якої не відчував причетності. Приблизно в той час зробив усвідомлений вибір і сказав: «Та пішло воно, відтепер кожен сам за себе». Тоді й почалася погана поведінка: я лайняно вчився, став курити, побив П’єрового сина — Джастіна Трюдо. (Я вирішив покласти край ворожнечі, коли він також став прем’єром, у якого в підпорядкуванні ціла армія.) Я зробив вибір: жити головою, а не серцем. Дослухатися до голови було безпечніше. Вона — принаймні поки що — не була такою вразливою.

Я змінився. Став гострим на язик, а до мого серця не міг підступитися ніхто. Абсолютно ніхто.

Мені було десять років.

Коли я був у сьомому класі, ми повернулися в Оттаву, де й мали бути. Я став помічати, що смішити людей — крута штука. У коледжі Ешбері, середній школі для хлопчиків в Оттаві, я був блазнем, але якось спромігся отримати роль Рекгема, «найпрудкішого стрільця на Заході», у п’єсі «Життя і смерть Снікі Фітча», яку поставив наш учитель театральної майстерності Ґреґ Сімпсон. То була велика роль, від якої я був у захваті. Я думав, що смішити людей — моє все. Як із брижів виростає хвиля, так і спершу батьки вдають інтерес до діянь своїх чад, аж раптом — бам! — малий Перрі справді утнув щось смішне. (З усіх наркотиків цей досі найдієвіший, принаймні якщо говорити про радість.) Для мене було надзвичайно важливо стати зіркою «Життя і смерті Снікі Фітча». Я досягнув успіху бодай у чомусь.

Думка незнайомців була для мене вкрай важливою — і залишається досі. Це один із лейтмотивів мого життя. Пам’ятаю, як благав маму пофарбувати заднє подвір’я синім, щоб люди в літаках дивилися вниз на наше подвір’я і думали, що в нас є басейн. А що як поміж них був неповнолітній без супроводу, котрого це могло б розрадити?

Я був і старшим братом, і бешкетником. Одного разу перед Різдвом я понишпорив у всіх шафах, щоб побачити свої подарунки. До того ж крав гроші, щоразу більше курив і отримував чимраз гірші оцінки. Якось учителі розвернули мою парту до стіни в кінці класу, бо я без кінця теревенив і намагався смішити людей. Один учитель, доктор Вебб, сказав: «Якщо ти не змінишся, ніколи нічого не досягнеш». (Чи варто зізнаватися, що, потрапивши на обкладинку журналу People, я надіслав докторові Веббу примірник із запискою: «Вам не здається, що ви помилялися?». Та ні, це був би повний несмак.)

Я це зробив.

Фігові оцінки врівноважувало те, що я грав головну роль у кожній виставі й потрапив до національного тенісного рейтингу.

Дідусь учив мене грати в теніс із чотирьох років. У вісім я вже розумів, що міг би його побити, але зачекав із цим до десяти років. Я грав по вісім-десять годин щодня, а потім ще годинами гатив тенісну стінку, уявляючи себе Джиммі Коннорсом. Я розігрував гейми і сети. Кожен мій удар — це Коннорс, повернення м’яча від стінки — Джон Макінрой. Я бив по м’ячу перед корпусом, розгонисто махав струнами ракетки, закидав ракетку назад, ніби клав у наплічник. Вважав лише питанням часу, коли я вийду на Вімблдон, приязно і стримано киваючи своїм обожнювачам, розімнуся, а потім зіграю п’ять сетів проти Макінроя. Я спокійно дочекаюся, поки він вилає якогось пихатого британського суддю, а потім бекхендом виконаю ідеальний крос і виграю турнір. Тоді я поцілую золотий трофей і вип’ю склянку ячмінного лимонаду «Робінсонс». Цей напій такий несхожий на «Доктора Пеппера», що мені навіть сподобається. Отоді, мабуть, я виборю увагу своєї матері.

(Фінал Вімблдонського турніру 1982 року, коли Джиммі Коннорс із мінімальною перевагою переміг упевненого фаворита Джона Макінроя, — мій улюблений матч усіх часів. Після перемоги Джиммі прикрасив собою обкладинку журналу Sports Illustrated, яку я вставив у рамку й почепив на стіну, де вона висить дотепер. Чи то я був ним, чи він — мною — хай там як, а того дня перемогли ми удвох.)

У реальному житті я грав у тенісному клубі Rockcliff Lawn в Оттаві. Туди пускали тільки в білому. Певний час перед клубом висіла табличка «Лише для білих», доки комусь не спало на думку, що вона може справляти якесь не те враження. (Її швидко замінили на «Вхід лише в білому одязі» — й усі про це забули.) Там було вісім кортів, зайнятих переважно пенсіонерами. Я днював у приміщенні клубу: а що як хтось не прийде, буде потрібен четвертий гравець, і тоді я зможу долучитися. Старигани мене любили, бо я міг дотягнутися до будь-якого м’яча, проте в мене був жахливий норов. Я жбурляв ракетку, лаявся й казився, а коли програвав з великим відривом, починав рюмсати. Зазвичай таке передувало моєму камбеку. Я програвав один сет, програвав 5 : 1 у другому, програвав 0 : 40, ридав, а потім здійснював камбек і вигравав матч із трьох сетів. Я плакав, але думав: «Я переможу. Впевнений, що переможу». Іншим не було аж так потрібно перемогти.

У чотирнадцять років я потрапив до національного рейтингу Канади... Але тоді почалося ще дещо.

* * *

Я вперше спробував алкоголь у чотирнадцять. Тримався скільки міг.

Тоді я багато тусувався з братами Мюрреями — Крісом і Браяном. Ще з третього класу ми розмовляли якось так: «Хіба могло бути ще спекотніше?», або «Хіба вчитель міг бути ще грубішим?», або «Хіба нам могли призначити ще гірше покарання?». Можливо, ви впізнаєте ці інтонації, якщо любите «Друзів» або помічали, як говорять в Америці останні кількадесят років. (Я не вважаю за перебільшення припустити, що Чендлер Бінґ вплинув на те, як говорять в Америці.) Майте на увазі: ці зміни прийшли прямцем від Метью Перрі, Кріса і Враяна Мюрреїв, які у вісімдесятих клеїли дурня в Канаді. Збагатився на цьому лише я. На щастя, Кріс і Браян не натовкли мені пики. Вони й досі мої близькі друзі з першокласним почуттям гумору.

Якось увечері ми втрьох тусувалися на моєму задньому подвір’ї. Удома нікого не було. У височині сонце пробивалося крізь хмари, і жоден з нас гадки не мав, що ось-ось станеться дещо дуже важливе. Я лежав у канадській траві з багнюкою й ні про що не здогадувався.

Хіба я міг бути ще більш нетямущим?

Ми вирішили випити. Я забув, кому це спало на думку. Жоден з нас не здогадувався, у що ми вплуталися. У нас був блок пива Budweiser і пляшка білого вина Andres Baby Duck. Я забрав вино, а Мюрреї — пиво. Завважте: це відбувалося просто неба, на моєму задньому подвір’ї. Моїх батьків — оце так несподіванка — не було вдома, тож ми взялися до справи.

Через п’ятнадцять хвилин алкоголь зник. Мюрреї блювали десь поряд, а я просто лежав на траві. Аж раптом зі мною щось сталося. Сталося те, що відрізняє моє тіло й розум від інших. Я лежав на траві з грязюкою і свіжим блювотинням Мюрреїв, дивився на місяць і тут збагнув, що вперше в житті мене нічого не гризло. Все у світі стало на свої місця. Світ більше не був скаліченим і божевільним. Я зробився повноцінним і безжурним. Я ще ніколи не відчував такого щастя, як тієї миті. «Ось і відповідь, — подумав я. — Ось чого мені бракувало. Мабуть, нормальні люди завжди так почуваються. Проблем немає. Вони зникли. Мені не потрібна увага. Про мене потурбувалися, зі мною все гаразд».

Мене огорнуло блаженство. Ті три години я не мав проблем. Не був покинутим. Не сварився з мамою. Не хапав двійок. Не міркував про сенс життя і своє місце в ньому. Алкоголь прибрав усе.

Тепер я знаю, що залежність — прогресивна хвороба, і чудуюся, що не випив наступного вечора, а потім знову. Але я цього не зробив. Я витримав паузу й тоді ще не втрапив у лещата алкоголізму. Перший вечір не вилився в регулярне вживання спиртного, але, ймовірно, заклав для цього підвалини.

Згодом я зрозумів, у чому суть моєї проблеми: брак духовних настанов і неспроможність відчувати насолоду. Водночас я був залежним від радісного збудження. Донезмоги токсичне поєднання.

Певна річ, тоді я цього ще не знав, але якщо не шукав радісного збудження, не відчував його або не був п’яним, то не міг насолодитися нічим. Є таке красиве слово — «ангедонія». Я спустив мільйони на психотерапію і лікування, щоб відкрити й витлумачити для себе це слово та почуття. Можливо, саме через це я вигравав тенісні матчі лише після програшного сету й за крок до поразки. Можливо, саме через це я робив усе те, що робив. Між іншим, «Ангедонія» була першою робочою назвою мого улюбленого фільму «Енні Голл», який так сподобався нам з мамою. Вуді це розуміє. Вуді розуміє мене.

* * *

Удома справи йшли під укіс. У мами з Кітом була чудова нова сім’я. Народилася Емілі, білява й безмежно мила. Я одразу її полюбив, як і Кейтлін. Але частенько я ніби зазирав усередину знадвору. Я досі був дитиною без супроводу дорослого, яка кудись летіла високо у хмарах. Ми з мамою постійно сварилися. Щасливим я був лише на корті, та й тоді або сердився, або рюмсав, навіть коли перемагав. Що мені було робити?

Тоді на сцену вийшов мій батько. Я хотів зблизитися з ним. Настав час утечі від себе.

* * *

Еге ж, Лос-Анджелес, батько і нове життя кликали, але мені було п’ятнадцять, тож від’їзд розколов би повсякденне життя й розбив би мамі серце. Але ж вона сама не спитала мене, чи можна вийти заміж за Кіта, переїхати в Торонто й народити двох дітей... У Канаді я був злим, ридав і пив, ми з мамою сварилися, я не був повноцінним членом родини, фігово вчився, і що як мені все одно невдовзі довелося б

з’їхати — і так далі, і тому подібне. А ще хлопчина хотів зблизитися з батьком, чорт забирай.

Я вирішив поїхати. Батьки поговорили й вирішили, що Лос-Анджелес, можливо, кращий для тенісної кар’єри. (Я й гадки не мав, що в Південній Каліфорнії зможу стати в найліпшому разі упевненим клубним тенісистом. Там, де можна грати 365 днів на рік, значно вищі стандарти, ніж у Канаді, де два місяці перед вічною мерзлотою — вже за щастя.) Та навіть попри ці аргументи рішення про від’їзд залишило велику діру в тканині моєї сім’ї.

Ніч напередодні переїзду я провів у підвалі нашого будинку. Я спав у ньому лише тієї ночі, і вона виявилася найгіршою в моєму житті. Нагорі, в основній частині будинку, розверзлося пекло. Грюкали двері, співрозмовники сичали одне на одного, інколи кричали, ходили туди й назад, котресь із дітей плакало, і ніхто не міг покласти цьому край. Час від часу дідусь із бабусею спускалися і кричали на мене. Нагорі мама кричала і плакала, тоді плакали всі діти, дідусь із бабусею кричали, і діти кричали, а я був унизу — німий, покинутий, рішучий, нажаханий, переляканий, без супроводу дорослих. Троє страшенно могутніх дорослих раз у раз спускалися до мене й казали, що я розбиваю їм серце своїм від’їздом. Але вибору не було. Ситуація страшенно спаскудилася. Я зламався.

Зламався? Скалічився.

Наступного дня, рано-вранці, моя мама — гадаю, їй це далося дуже нелегко, — люб’язно відвезла мене в аеропорт і побачила, як я лечу від неї назавжди. Не розумію, як мені стало сміливості на цю подорож. Досі не певен, чи правильним був цей вчинок.

Усе ще неповнолітній без супроводу дорослих (хоча тепер я став у цьому профі), я полетів у Лос-Анджелес, щоби зблизитися з батьком. Я страшенно боявся, що мене не вгамує навіть голлівудська метушня. Але невдовзі я побачив вогні міста, і поряд зі мною знову був тато.

Інтерлюдія

НЬЮ-ЙОРК

Я ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ після п’яти місяців у лікарні й одразу закурив. Після страшенно довгої перерви той вдих, ті клубки диму в легенях нагадували першу цигарку в моєму житті. Ніби я знову повернувся на батьківщину.

Я більше не потерпав від Болю. Після великої операції на животі залишився рубець, і через нього в мене було таке відчуття, ніби я качав прес — щодуху й цілодобово, — але мені не боліло. Радше муляло.

Та навіщо іншим про це знати? Я поскаржився всім на біль, щоб роздобути оксиконтин. Ті вісімдесят грамів оксиконтину на день, які я собі вициганив, діяли недовго. Дозу потрібно було збільшити. Я попросив лікарів — вони відмовили. Зателефонував наркодилеру — той зголосився. Залишилося придумати, як так спуститися зі свого пентхауса на сороковому поверсі за двадцять мільйонів, щоб не помітила Ерін. (Богом присягаюсь: я купив ту хату, бо Брюс Вейн жив у такій квартирі в «Темному лицарі».)

За наступний місяць я зробив чотири спроби. Мене ловили — саме так — чотири рази. Я повний нездара. Певна річ, згори зателефонували і сказали, що цьому чоловікові знову потрібно в ребцентр. Отже...

Після розриву товстої кишки мені зробили першу операцію — і змусили носити калоприймач. Такому прикиду не міг дати раду навіть я. Попереду була друга операція, щоб прибрати калоприймач, але доти мені заборонили курити (у курців часто залишаються значно потворніші шрами, через це й такі суворі правила). Я вже мовчу про те, що лишився без двох передніх зубів. Я відкусив шматок тоста з арахісовим маслом, вони відкришилися, а часу порихтувати їх я не знайшов.

А тепер скажіть: ви хочете, щоб я одразу припинив і вживати наркотики, і курити? Та чхати я хотів на ті шрами, тож димів, як парова машина. Від мене забагато вимагали. Я мав лягти в реабілітаційний центр у Нью-Йорку, злізти з оксиконтину й кинути курити — одночасно. Мені було лячно.

У реабілітаційному центрі мені влаштували детоксикацію субутексом, що було не так уже й погано. Я заселився в палату, відлік пішов. На четвертий день я почав божеволіти. Цей день завжди був найважчим. Також я збагнув, що в цьому закладі вкрай серйозно ставилися до відмови від куріння. Під час детоксикації мені ще дозволили курити, але вирішили, що по переїзді на третій поверх пахкати більше не можна.

Усе було так серйозно, що мене тримали під замком — не давали вийти. Я сидів на третьому поверсі. Мене оточував Нью-Йорк. Поки місто муркотіло десь віддалік, робило свої справи, жило своїм життям, його обожнювана в’їдлива зірка ситкому вкотре загриміла в пекло. Нашорошивши вуха, я чув метро далеко внизу — лінію F, лінію R, 4, 5, 6. А може, то дзеленчало щось інше, щось непрохане, страшне й нестримне.

Я точно знав: той реабілітаційний центр був в’язницею. Справжньою, а не такою, як я колись вигадав. Червона цегла, чорні залізні ґрати. Я примудрився загриміти у в’язницю. Закон я ніколи не порушував (принаймні мене ніколи не ловили на гарячому) і все одно опинився в каталажці, у буцегарні, у камері попереднього ув’язнення. Без двох передніх зубів я навіть зовні нагадував ув’язненого, а кожен консультант був тюремним наглядачем. Мене цілком могли годувати крізь отвір у дверях на засуві.

Я щиро ненавидів той заклад. Нічого нового я там не дізнався б. Я був у терапії з вісімнадцяти років, але скажу відверто: досить з мене терапії. Що мені було потрібно — це два передні зуби і калоприймач, який не рвався. Слід уточнити: я прокидався у власному лайні п’ятдесят-шістдесят разів. Іноді траплялися ранки, коли приймач не рвався. Тоді я помічав дещо нове: після пробудження я насолоджувався приблизно тридцятьма секундами свободи, а потім повільно протирав очі, осягав ситуацію, у якій опинився, і так блискавично починав ридати, що сама Меріл Стріп позаздрила б.

А ще страшенно хотів закурити. Я вже казав?

Четвертого дня я сидів у палаті, зайнятий бозна-чим, аж раптом зі мною сталося щось незрозуміле. Ніби якісь штурхани зсередини. І хоч я був у терапії вже тридцять років і не дізнався б нічого нового, мені було потрібно якось викинути з голови нікотин. Отже, я вийшов зі своєї камери й попрямував коридором. Безцільно, без жодного уявлення, що я робив і куди йшов.

Гадаю, я намагався вийти зі свого тіла.

Я знав, що всі психотерапевти сиділи поверхом нижче, але замість ліфта вирішив спуститися сходами. Я погано розумів, що відбувалося. Навіть нині не можу описати, що зі мною скоїлося: якась паніка, спантеличення, щось типу стану фуги, ще й знову цей сильний біль — не Біль з великої літери, але дуже схожий. Повне спантеличення. І страшенно кортіло закурити. Отож я зупинився на сходах і замислився про довгі роки нестерпних страждань, про те, що подвір’я так і не пофарбували в синій, про довбаного П’єра Трюдо і про те, що я як був, так і залишився неповнолітнім без супроводу дорослих.

Таке враження, ніби погані моменти життя постали переді мною одночасно.

Ніколи не зможу до пуття пояснити, що сталося далі, але зненацька я почав щосили товкти головою об стіну. П’ятнадцять — нуль. Бах! Тридцять — нуль. Бах! Сорок — нуль. Бах! Гейм. Ейс за ейсом, череда бездоганних ударів, моя голова — м’яч, стіна — цементний корт, біль злітає високо, але ненадовго, я тягнуся вгору, б’юся головою об стіну, кров на цементі й на стіні, все обличчя в крові, турнір Великого Шлему завершено, арбітр кричить: «ГЕЙМ, СЕТ І МАТЧ, НЕПОВНОЛІТНІЙ БЕЗ СУПРОВОДУ ДОРОСЛИХ, ШІСТЬ — НУЛЬ, ХОЧЕ ЛЮБИТИ, ШІСТЬ — НУЛЬ. БОЇТЬСЯ ЛЮБИТИ».

Кров була всюди.

Мабуть, десь після восьмого приголомшливого удару якась жінка почула мене, спинила й поставила єдине логічне запитання:

— Нащо ви це робите?

Я поглянув на неї, як Рокі Бальбоа в кожній фінальній сцені, і сказав: — Бо не придумав нічого кращого.

Сходи.

ЩЕ ОДНЕ ЗАНАПАЩЕНЕ ПОКОЛІННЯ

ТАКЕ ВРАЖЕННЯ, ніби того літа 1984 року весь світ зійшовся в залі прибуття Лос-Анджелеського аеропорту

Гімнасти-любителі світового рівня, а також спринтери, метальники диска, стрибуни із жердиною, баскетболісти, штангісти, конкуристи зі своїми конями, плавці, фехтувальники, футболісти, синхронні плавці, журналісти з усіх куточків світу, чиновники, спонсори, агенти... і один п’ятнадцятирічний тенісист із Канади, також любитель, прибилися до берегів Лос-Анджелеса. Хоча лише він опинився там, тікаючи від себе.

То був рік олімпіади в Лос-Анджелесі, золотий час сонця в зеніті та потуги м’язистих тіл. Сто тисяч людей набилося на стадіони «Колізеум» і «Роуз-Боул», де Мері Лу Реттон мала отримати 10 балів і перемогти в абсолютній першості, із чим бездоганно впоралася, а Карл Льюїс виграв чотири золоті медалі, бо дуже швидко бігав і дуже далеко стрибав.

Того-таки року я переїхав до США. Розгублений канадський підліток, якому здавалося, що його член не працює, прибув у Голлівуд і оселився з батьком.

Ще в Оттаві перед від’їздом одна дівчина спробувала зайнятися зі мною сексом, але я так рознервувався, що превентивно вдудлив шість пляшок пива й зазнав краху. Я пив алкоголь уже кілька років. Почав невдовзі після того, як віддав маму за славного чолов’ягу Кіта.

Він справді був славним. Кіт жив заради моєї матері. У ньому мене дратує лише одне: він завжди стає на мамин бік. Він — її захисник. Не злічити, скільки разів мама робила щось таке, із чим я не погоджувався, а Кіт казав, що такого не було. Одні назвали б це газлайтингом. Інші назвали б це газлайтингом. Бо це і був газлайтинг.

Але моя сім’я трималася на одній людині, й цією людиною був Кіт Моррісон.

Та повернімося до мого пеніса.

Я не побачив взаємозв’язку між випивкою й несправністю мого інтимного органа. Про це нікому не можна було знати. Нікому. Я жив на світі з думкою, що секс — для інших. Це тривало довго. Роками. Секс здавався мені страшенно цікавим, але недосяжним. Отож я вважав себе (сексуальним) нездарою від народження.

«Тільки якщо переїду в Лос-Анджелес, буду щасливим...» — подумав я. Серйозно: я думав, що досягну цього втечею від себе, хоча ще нескоро дізнався, що взагалі таке — ця втеча від себе. Я почувався у своїй тарілці серед м’язистих, бездоганно натренованих спортсменів, які також чекали біля багажної стрічки. Ми ж усі приїхали в це божевільне місто з якоюсь божевільною мрією, хіба ні? Якщо спринтерів була сотня, а медалей у кожній дисципліні лише три, чи набагато розсудливішими від мене вони були? Можливо, я мав навіть більші шанси на успіх у своїй професії, ніж вони — у своїй. Усе-таки мій тато був актором, і я також хотів ним стати. Тато мав лише допомогти мені відчинити вже прочинені двері, правда? І що з того, що я не фінішував серед перших. Хай я не отримаю медалі, але принаймні вшиюся з Оттави, подалі від прутня, який чомусь не хотів працювати. Від родини, у якій почувався чужим, і так далі, і тому подібне.

Спочатку я й сам планував займатися спортом. Я вийшов на такий рівень у тенісі, що мене серйозно думали записати до тенісної академії Ніка Боллетьєрі у Флориді. Боллетьєрі був висококласним тенісним тренером — допомагав Моніці Селеш, Андре Аґассі, Марії Шараповій, Вінус і Серені Вільямс тощо. Але коли прибув у Лос-Анджелес, швидко стало очевидним, що я буду цілком упевненим клубним тенісистом, не більше. Я пам’ятаю, як записався на сателітний турнір, куди прийшов мій тато з новою родиною (1980-го він одружився вдруге — з Деббі, чудовою жінкою і найвигіднішою партією століття. Тоді в них уже була маленька донька Марія). В першому матчі я не виграв жодного очка.

У Південній Каліфорнії стандарти були захмарні. Коли щодня по двадцять градусів тепла, а тенісний корт є чи не на кожному подвір’ї та розі вулиць, хлопчині з крижаних просторів Канади (а там мінусова температура тримається з грудня по березень, і це якщо пощастить), нелегко чогось досягнути. Це як бути крутим хокеїстом у Бербанку Так і сталося: мої мрії стати наступним Джиммі Коннорсом швидко розбилися, зіткнувшись із блискавичними (100 миль за годину) крученими подачами бронзовошкірого каліфорнійського божества, яке виявилося одинадцятирічним хлопчаком на ім’я Чад, але через велику Д.

Настав час шукати нову професію.

Попри стрімке повернення з небес на землю я одразу полюбив Лос-Анджелес. Я полюбив його за безмежність, за можливості, за шанс почати спочатку — і, звісно, за щоденні двадцять градусів тепла, вигідну відмінність від Оттави. Коли ж збагнув, що не зароблятиму на життя тенісом, а потім почув, що за акторську діяльність платять гроші, мої кар’єрні цілі швидко змінилися. Вони не були аж такими нереалістичними. По-перше, тато працював у шоу-бізнесі, а я підозрював, що від уваги до себе сяятиму, як новорічна ялинка. Я добре натренувався вдома. Щоразу, коли втрапляв у якусь напружену ситуацію або потребував уваги, я відточував уміння ввернути щось дотепне. Вправно граючи роль, я відчував, що все гаразд і мені нічого не загрожує. Хоч я і був неповнолітнім без супроводу дорослих, але коли змушував людей сміятися, то зривав оплески численної аудиторії — мами, своїх сестер і брата, братів Мюрреїв, однокласників. Не можу поскаржитися й на те, що на четвертому тижні другого року навчання в дуже престижній і дорогій (дякую, тату) новій школі мені дали головну роль у шкільній виставі. Саме так, пані та панове: я грав Джорджа Ґіббса у «Нашому містечку» Торнтона Вайлдера. Акторська гра давалася мені легко. Чому б це мені не хотілося вдавати із себе когось іншого?

Боже правий...

Мабуть, тато відчув, що так і станеться. Отримавши роль у «Нашому містечку», я помчав додому, щоб розказати про цю важливу подію, і побачив на своїй постелі книжку «Акторська гра зі смаком». Усередині було написано:

Ще одне занапащене покоління.

З любов'ю — тато

Акторська гра також була моїм наркотиком. І вона не завдавала тієї шкоди, яку я вже почав відчувати від алкоголю. Мені було щоразу важче прокидатися після нічної пиятики. Не в навчальні дні. Так далеко ще не зайшло. Але щовихідних — точно.

* * *

Та спершу я мав здобути загальну освіту.

Я був блідим і гострим на язик канадським хлопчиною, а в чужинцях є щось таке, що пробуджує в підлітків цікавість. Ми видаємося екзотичними, особливо коли говоримо з канадським акцентом і можемо перелічити увесь склад команди «Торонто Мейпл Ліфе». Крім того, мій тато знімався в рекламі Old Spice. Однокласники багато років бачили по телевізору мого тата, вбраного, як моряк у відпустці, у бушлат і чорну безкозирку. Він жбурляв легендарну білу пляшечку ретельно виголеним статистам, закликаючи їх «скористатись олдспайсом і навести лад у житті». Хай це не Шекспір, але він був доволі відомим, високим і вродливим, дуже дотепним — моїм татом.

А ще тато любив випити. Щовечора він повертався додому зі знімального майданчика, на якому працював (або не працював), щедро наливав собі горілки з тоніком і казав: «Це найкраще, що зі мною сталося за весь день». Про алкоголь. Сидячи поряд із сином. Тоді випивав ще чотири склянки, а п’яту брав у ліжко.

Тато навчив мене багато хорошого. Але, без сумніву, він навчив мене й пити. Невипадково моїм улюбленим коктейлем була подвійна порція горілки з тоніком. І я щоразу думав: «Це найкраще, що зі мною сталося за весь день».

Проте між нами була відмінність, і то велика. Вранці тато неодмінно прокидався о сьомій, свіжий і бадьорий. Він приймав душ, мастився засобом після гоління (у жодному разі не олдспайсом) і прямував у банк, до свого агента або на знімальний майданчик. Він ніколи нічого не пропускав. Тато був утіленням ефективного алкоголіка. Мені ж уже тоді було важко розліпити очі, а ще про мене пліткували товариші по чарці.

Я бачив, як тато випивав шість склянок горілки з тоніком, а потім вів цілком ефективне життя і думав, що це можливо. Я думав, що теж так

зможу. Але в моїх потаємних куточках і генах зачаїлося щось типу страшного чудовиська, яке чигало в темряві. Я мав те, чого не мав мій батько, і ми дізналися про це лише через десять років. Алкоголізм, залежність — називайте як хочете. Я вирішив назвати це Великою Халепою.

* * *

Але я був і Джорджем Ґіббсом.

Не пам’ятаю, що однокласники подумали про цього блідого зайду з канадською говіркою, та мені було байдуже. На сайті SparkNotes про Ґіббса сказано, що він — «архетип еталонного юного американця. Зірка місцевої бейсбольної команди і президент випускного класу, не позбавлений цноти й чутливості. Джордж — хороший син ... [але] йому складно, ба навіть неможливо стримати емоції».

Стовідсоткова подібність.

Удома скрізь стояла татова горілка. Якось тато з Деббі кудись пішли, а я вирішив добряче хильнути. Коли теплий пряний напій забринів у моєму горлі та нутрощах, я відчув благоденство, безтурботність, переконаність, що все буде добре. Я побачив такі самі хмаринки, як над моїм подвір’ям в Оттаві, і вирішив вийти в місто, прогулятися в цьому блаженстві, у цьому двадцятиградусному раю. Зірка шкільної вистави блукала вулицями, всипаними зірками, ніби п’яний Одіссей.

Кленсі Сіґал писав у репортажі про лос-анджелеську олімпіаду 1984 року для лондонського видання Observer, що під час кожного приїзду до цього міста в нього було відчуття, ніби він «перетинає м’яку оболонку, яка відокремлює Лос-Анджелес від реального світу, сповненого болю». Я також пройшов крізь цю м’яку, пом’якшену горілкою оболонку туди, де не було болю, де світ і був, і водночас не був реальним... Але щойно завернув за ріг, на мене обрушилося щось таке, про що я ніколи не замислювався: смерть, страх смерті, запитання типу «Чому ми тут?», «Яке це все має значення?», «Який сенс?», «Як ми до цього приходимо?», «Що таке люди?», «Що таке повітря?». Усі ці запитання накотилися на мій мозок, ніби приплив.

А я, курва, просто зайшов за ріг!

Після тієї випивки і прогулянки в мені з’явилася тріщина, яка є й досі. Як же мені було тривожно... Я капець як заплутався. Питання лилися водоспадом, як алкоголь у склянку. Я зробив те саме, що Сіґал: прибув у Лос-Анджелес одночасно з гімнастами, спринтерами, конями, письменниками, акторами, колишніми й майбутніми, акторами з реклами Old Spice, а тепер піді мною розверзлася безодня. Я стояв на краю величезної ями, охопленої полум’ям, — такої собі «Пекельної ями» у пустелі Каракуми в центральній частині Туркменістану. Та випивка з прогулянкою породили мислителя, шукача. Але не якесь непевне буддійське абищо, а такого, що опинився на краю глибокого вогняного кратера, переслідуваний тим, що він — неповнолітній без супроводу, із жагою кохання і страхом покинутості, спрагою радощів і неспроможністю насолодитися ними, та ще й із несправним прутнем. Я зіткнувся в лоб із «чотирма останніми речами»: смертю, страшним судом, раєм і пеклом. П’ятнадцятирічний хлопець підійшов до есхатології впритул. Так близько, що відчув, як від неї тхне горілкою.

Багато років по тому з моїм батьком також сталася знакова прогулянка. Якось увечері він допився до того, що впав у кущі, а наступного ранку поговорив про це з Деббі. Вона запитала: «Ти справді хочеш так жити?». Він відповів, що не хоче, потім пішов прогулятися, кинув пити й відтоді не спробував ні краплини.

Тобто? Вийшов прогулятися і кинув пити? Я витратив понад сім мільйонів доларів, щоб протверезіти. Побував на шести тисячах зустрічей анонімних алкоголіків (це не перебільшення, а обґрунтоване припущення). П’ятнадцять разів лежав у реабілітаційних центрах. Я був у психіатричній клініці, тридцять років ходив до психотерапевта двічі на тиждень, стояв на межі смерті. А ти вийшов прогулятися, трясця твоїй матері?

Я скажу, куди ти можеш прогулятися.

Але мій тато не може написати п’єсу, зіграти у «Друзях» і допомогти безпорадним. У нього немає тих семи мільйонів, от він і не може їх витратити. Схоже на те, що в житті не без компромісів.

Звідси випливає питання: чи помінявся б я з ним місцями?

Може, поговоримо про це згодом?

Я кидав у музичний автомат по кілька монет і ставив на повторі Don’t Give Up Пітера Ґебріела і Кейт Буш, часом перемежовуючи її Mainstreet Боба Сіґера або Here Comes the Sun Beatles. Поміж іншого ми любили 101 Coffee Shop за актуальний репертуар музичного автомата. До того ж там панувала атмосфера старого Голлівуду: шкіряні дивани карамельного кольору й відчуття, що будь-якої миті може зайти якась зірка — певна річ, удаючи, ніби слава нічого не змінила.

У 1986-му я був цілком певен, що слава змінить усе, і жадав її так, як ніхто на світі. Я її потребував. Лише слава могла мене вилікувати. Я в цьому не сумнівався. Коли живеш у Лос-Анджелесі, іноді натрапляєш на якусь знаменитість: бачиш Біллі Крістала у клубі імпровізації, завважуєш Ніколаса Кейджа за сусіднім столиком. Я знав, що в них не було проблем. Усі їхні проблеми зникли. Вони були знаменитими.

Я постійно ходив на кастинги, а інколи навіть отримував роботу. Найпомітнішою була роль у першому сезоні «Відповідального Чарльза». Я зіграв Еда, вузьколобого обивателя в охайному картатому светрі з краваткою, який упевнено промовляє свою єдину головну репліку: «Мій батько — випускник Принстону й хірург. Я хотів би піти його шляхом!». І все-таки то була робота, ще й на телебаченні, тож я не дуже довго міркував, а потім помітив, що вже почав прогулювати школу й вештатися по закусочних із дівчатами, яким подобався мій акцент, жваві теревені, телевізійна кар’єра в зародку і вміння їх вислуховувати. У Канаді я навчився вислуховувати жінок у кризовому стані й допомагати їм. (Якщо ви жінка, вас щось гнітить і ви співаєте про це в пісні, я слухатиму її на повторі.) Отже, я сидів у 101 Coffee Shop, оточений зграєю дівчат. Відпускав жваві репліки, посміхувався й був готовий вислухати. Я скинув охайне вбрання у стилі «Відповідального Чарльза», щойно вийшов з кіностудії Universal у Студіо-сіті, й одягнувся в те, що носили всі модні підлітки в середині вісімдесятих: джинсівку на картату сорочку, а може, футболку з гуртом Kinks, хоча вдома я слухав Air Supply.

Коли тобі скоро шістнадцять, дні здаються нескінченними, особливо коли заграєш із натовпом дівчат у голлівудській забігайлівці. Певно, того дня я був в ударі, адже в розпал зубоскальства до нашого дивана підійшов зрілий дядько, поклав переді мною на стіл записку на серветці й одразу попрямував до дверей. Усі дівчата принишкли. Я подивився у спину тому дядькові, який ішов геть, і зобразив прототип сповільненої реакції Чендлера, чим укотре викликав сміх.

— Ну, прочитай! — сказала одна з дівчат.

Я обачливо підняв ту записку, ніби вона була вкрита отрутою, і повільно розгорнув. Там було написано тонким нерозбірливим почерком:

Я хочу, щоб ти знявся в моєму наступному фільмі. Будь ласка, зателефонуй за номером ...

Вільям Річерт

— Що там написано? — спитала інша дівчина.

— Там написано: «Хіба можна бути ще гарнішим і талановитішим?» — незворушно відповів я.

— Ні, — заперечила перша дівчина, — не може такого бути!

Вона промовила це з такою недовірою, що всі знову розреготалися з моїх слів: «Величезне тобі спасибі». Коли сміх ущух, я сказав:

— Там написано: «Я хочу, щоб ти знявся в моєму наступному фільмі. Будь ласка, зателефонуй за таким-то номером. Вільям Річерт».

Одна з дівчат сказала:

— Ось у це я повірю...

— Правда? — відповів я. — Цей фільм зніматимуть у фургоні без вікон.

Увечері вдома я спитав у тата, що робити. Він цмулив третю склянку горілки з тоніком, тож запасів переконливості в нього залишилося рівно на одну слушну відповідь. Тата почав трохи засмучувати стрімкий розвиток моєї кар’єри. Він не заздрив, але розумів, що я був молодшим від нього й мені сприяли всі обставини, а якщо витиснути з них максимум, можна вибудувати кращу кар’єру, ніж у нього. Але я отримував від нього лише підтримку. Нічого такого, як у «Великому Сантіні». Тато був моїм героєм і пишався мною.

— Що ж, Метті, — сказав він, — за дзвінок не битимуть.

Хоч би що тато відповів, я розумів, що зателефоную. Зрозумів, щойно прочитав ту записку. Зрештою, Голлівуд є Голлівуд. Так і мало статися, правда ж?

* * *

З’ясувалося, що Вільям Річерт не хотів знімати фільм у фургоні.

Того дня в кафе Річерт спостерігав за моїм виступом перед дівчатами. Надивившись «Шоу Метью Перрі», він захотів, щоб я знявся в екранізації його роману «Одна ніч із життя Джиммі Рірдона». Події роману й фільму розгортаються в Чикаго на початку шістдесятих. Рірдон — підліток, якого змусили вступити в бізнес-школу, хоча насправді йому кортіло одного: роздобути грошей і купити авіаквиток на Гаваї, де жила його дівчина. Я мав грати Рірдонового найкращого друга Фреда Робертса. Як і Ед із «Відповідального Чарльза», він був заможним, трохи зарозумілим і потерпав від хронічної цноти. (Мені це було знайомо.) Я знову скинув охайні шати, бо Фред носив сіру фетрову кепку, шкірянку, класичну сорочку з краваткою і — аякже — чорні шкіряні рукавички. У фільмі Рірдон переспав з моєю дівчиною, але я не заперечував, адже Рірдона зіграла людина, зраду якої я мав за честь.

Перелік геніїв, які випередили свій час, занадто довгий, щоб наводити його тут. Скажу лише, що увінчувати такий список має головний актор «Однієї ночі із життя Джиммі Рірдона» Рівер Фенікс. То був мій перший фільм, і я чудово розумію, що історія була б цікавішою, якби він здобув великий успіх. Але найважливіше те, що я навчився грати в кіно і познайомився з Рівером, всебічним утіленням краси. Він аж сяяв. Поряд із ним було так добре, що навіть заздрити не хотілося. Тоді саме вийшов фільм «Залишся зі мною» (Рівер зіграв у ньому блискуче). Варто було опинитися з ним в одному приміщенні, як сила його харизми перетворювала тебе на меблі.

Цей фільм знімали в Чикаго, тож я відсвяткував сімнадцятиліття й подався в Місто Вітрів — sans parents¹, sans нічого, знову неповнолітній без супроводу дорослих, — але тепер відчував це як свободу, як те, для чого народився. Я ніколи в житті так не радів. Саме в Чикаго, на зйомках цього фільму, поряд із Рівером Феніксом я закохався в акторську гру. А вишенькою на торті стало те, що ми з Рівером міцно потоваришували. Ми пили пиво і грали в більярд на Норт-Раш-стріт (тоді саме вийшов «Колір грошей», тож більярд був цілком доречним). Нам виплачували добові. Ми фліртували з дівчатами, але далі я так і не зайшов — самі знаєте чому.

Рівер був красивим і всередині, і зовні. Як виявилося, навіть занадто красивим для цього світу. Рівер був кращим актором, ніж я. Я був дотепнішим. Але в наших спільних сценах я, без сумніву, тримався гідно, а це чималий здобуток, якщо озирнутися з відстані кількох десятиліть. Та це не найважливіше: просто Рівер бачив світ інакше, ніж усі ми, і саме в цьому була його принадність, харизма і — так — краса. І то не така, як у рекламі марки Gap (хоч і вона теж), а така, якої немає більше ні в кого у світі. На додачу до цього Рівер стрімко летів до зірок, та це анітрохи не впадало в око.

Магія магією, але ми з Рівером Феніксом примудрилися знятись у фільмі.

Потім Рівер казав, що не задоволений своїм виконанням Джиммі Рірдона. Він вважав себе непідхожим до цієї ролі. Але в моїх очах він був підхожим до будь-якої ролі. Ріверу вдавалося все. Пам’ятаю, як побачив його у фільмі «Проникнення». Він робив таке, до чого не додумався б більше ніхто, і гідно тримався поряд із легендами — Робертом Редфордом і чудовим Сідні Пуатьє. (Якщо ви не бачили цього фільму, подивіться. Він прецікавий.)

Наш фільм не здобув касового успіху, але це не мало значення. Ми побачили дещо прекрасне й чарівне, хоч то була всього-на-всього Норт-Раш-стріт у промерзлому Чикаго. Це найкраще, що зі мною траплялося в житті, і я це розумів. Зі своєю частиною роботи я впорався тижні за три, але я так їм сподобався (мабуть, самому Ріверу), що залишився до кінця зйомок. Краще просто не буває.

Якось увечері незадовго до завершення я сидів на самоті у крихітному номері готелю Tremont. Я став навколішки і сказав усесвіту: «Ніколи про це не забувай».

І я не забув.

Але магія діє недовго. Діри, які ти заповнюєш, починають зяяти знову. (Як у грі «Прибий крота».) Може, річ у тім, що я постійно намагався заповнити діру в душі чимось матеріальним... Не знаю. Хай там як, а в останній день зйомок я сидів на ліжку в готельному номері й ридав. Я схлипував і схлипував, бо навіть тоді розумів, що нічого подібного зі мною не станеться вже ніколи: перший фільм далеко від дому, свобода фліртувати, пити й тусуватися з таким блискучим юнаком, як Рівер Фенікс.

Потім я схлипував на Гелловін 1993 року, коли Рівер помер під клубом Viper Room у Західному Голлівуді. (Я був у квартирі, почув крики, повернувся в постіль, прокинувся й дізнався цю новину.) Після смерті Рівера його мама написала про вживання наркотиків: «Дух покоління [Рівера] занепадає». Тоді я випивав щовечора. Але збагнув, що саме вона мала на увазі, лише через багато років.

Після зйомок «Джиммі Рірдона» я прилетів із Чикаго в Лос-Анджелес і повернувся з небес на землю, а точніше — у школу. Я без кінця ходив на кастинги, але без особливого успіху. Мене брали здебільшого в комедійні проекти, і зрештою я побував мало не в кожному. Оцінки в мене були жахливі. Я отримав атестат із середнім балом рівно «два». На випуск я просив про одне: щоб його відвідали і мама, і тато, що вони люб’язно й зробили. Неймовірно натягнута атмосфера під час вечері, на яку ми потім пішли, лише підкреслювала: їхній спільний син був приречений почуватися не у своїй тарілці за замовчуванням, хоча зазвичай саме він найдотепніший серед усіх присутніх. Але на тій вечері я був лише на третьому місці за дотепністю і красою. Принаймні справдилася моя дитяча мрія про те, щоб батьки були разом, — хоч тільки на один вечір, хоч вони ніяково мовчали й обмінювалися уїдливими репліками, ніби якоюсь злою космічною самокруткою марихуани.

Я вдячний батькам за ту вечерю. Це було неймовірно люб’язно й геть необов’язково. Але мене несподівано осяяло. Добре, що вони не разом. Так краще. Вони правильно вчинили, що розійшлися. Згодом обоє знайшли тих людей, з якими мали бути. Я за них невимовно щасливий. Метті міг більше не загадувати бажання, щоб його батьки були разом.

Вони опинилися в одному приміщенні через кількадесят років. І то з геть інакшої нагоди.

* * *

Робота актором, гострі розум і язик, дружба з Рівером і джинсівка на картату сорочку допомогли мені завоювати вродливу дівчину на ім’я Тріша Фішер. (Донька Едді Фішера і Конні Стівенс. Саме так — зведена сестра Керрі Фішер. Ця дівчина вміла причаровувати.)

Римованої поезії цього імені було достатньо, щоб я не зміг перед нею встояти. До того ж мені вже виповнилося вісімнадцять і я пересвідчився, що все в мене працює — от тільки не поряд з іншою людиною. Я носився з імпотенцією, ніби з писаною торбою. Та, зрештою, я з усім так носився. Отже, щойно мої стосунки з Трішею Фішер поглибшали, у нас, певна річ, почали з’являтися думки про тілесні втіхи, але я впевнено проголосив, що, як католик, хотів зачекати. Вісімнадцятирічні хлопці нечасто таке кажуть, та й не мають. Звісно, Трішу це заінтригувало. Коли вона почала допитуватися, я щось мимрив про «серйозні наміри», «майбутнє», «стан речей на планеті» чи «мою кар’єру» — та будь-що, аби не те, що у відповідальних ситуаціях я м’якший за дивани карамельного кольору в 101 Coffee Shop. Я не міг утрапити у відповідальну ситуацію, щоб не розкрити таємниці.

Моєї твердості (принаймні стосовно наміру зачекати) вистачило на два місяці. Але греблю може прорвати, а від пестощів, які ні до чого не вели, нам обом почало забивати подих. Тріша Фішер вирішила.

— Метті, — сказала вона. — 3 мене досить. Ходімо.

Вона взяла мене за руку й повела до ліжка в моїй крихітній студії у Вествуді.

Я страшенно перелякався й водночас зрадів, хоча мене досі мучив внутрішній діалог зі страхом:

— А що як тепер, поряд із глибоко небайдужою людиною, мої тривоги вляжуться... Вляжуться — невдале слово.

— Може, спершу випити чогось міцного? Друже, з міцністю в нас проблеми.

— Чи взагалі таке питання не стоїть... Не стоїть? Метті, припини...

Поки цей короткий діалог не перетворився на якусь тригрошову оперу, Тріша скинула з нас обох одяг і потягнула в ліжко. На підступах до любощів мені виразно запам’яталася чиста насолода, але, як альпініст-новачок, я боявся, що після певного базового табору не зможу продовжувати сходження, хоч скільки мені дай кисню. Так і сталося. Як би сказати? Ту штуковину не вдалося змусити працювати як слід. Я подумав про все, що тільки можна, прокрутив у спантеличеному мозку складні еротичні образи, сподіваючись відшукати бодай щось — хоч одне, цього буде достатньо! — що зміцнило б жагу майбутньої насолоди. Нічого не спрацювало.

Нічогісінько. Я вкотре жахнувся, покинув ніжні обійми Тріші Фішер і потягнув своє худе оголене тіло на стілець, що стояв у квартирі. (За бажання мене можна було зігнути надвоє.) Я сидів, обм’яклий і сумний, накривши коліна долонями, немов черниця на вечірній молитві, щосили намагаючись приховати ганьбу і, можливо, кілька сльозин.

Тріша Фішер знову не схотіла нічого чути.

— Метті! — сказала вона. — Що в біса коїться? Я тебе не приваблюю?

— Ні-ні, звичайно ж, приваблюєш! — відповів я. І на додачу до фізичних негараздів відчув, що у вікна кімнати поповзло відчуття покинутості, яке почало наростати. А що як Тріша піде від мене? А що як я неповноцінний, я ж завжди неповноцінний? А що як мені знову судилося бути неповнолітнім без супроводу дорослих?

Я впав у розпач. Вона страшенно мені подобалася, і я страшенно хотів вірити, що кохання мене врятує.

У мене був один вибір. Я мав усе розповісти.

— Трішо, — сказав я, — колись в Оттаві я так перенервував перед пестощами з дівчиною, що випив шість пляшок пива...

Нічого не приховуючи, я розповів Тріші всю ганебну історію, а на завершення визнав, що я імпотент і це назавжди. Що все марно, нічого не вдієш. Що жадання, яке я відчував до неї, ніколи не матиме міцного підґрунтя й не варте навіть імені. Але я відчайдушно боявся, що вона мене покине, тож якщо міг бодай якось утримати її поряд, їй було достатньо попросити. Я просторікував далі й далі, булькаючи, немов весняний потічок.

Люба моя Тріша Фішер. Вона вислухала мої спроби переконати її, що хоч якою вона була гарною (а Тріша була дуже гарною), це ні на що не впливало. Тій ночі в Оттаві судилося повторюватися до кінця моїх днів.

Урешті я вгамувався і глибоко зітхнув. Тріша промовила дуже спокійно і просто: «Ходімо. Це більше ніколи не повториться».

Потім вона підійшла до мене, взяла за руку, відвела до ліжка, вклала, а тоді, щоб ви й не сумнівалися... Чиста насолода, аж дві хвилини! Завдяки дивам усесвіту й допомозі вродливої дівчини, яка заслуговувала на краще, тієї ночі я нарешті спочатку десь запроторив цноту, а потім геть її втратив. Відтоді я не згадував про слово «імпотенція», як вона й обіцяла. У мене все справне — принаймні фізично.

Вельмишановний містере Перрі, розкажіть нам, як ви повернули цей борг, цей обтяжливий борг жінці, яка здійснила напрочуд благородний вчинок і врятувала вам життя?

Я, дорогий читачу, відплатив Тріші тим, що переспав мало не з кожною жінкою в Південній Каліфорнії.

(На одному побаченні моя вісімнадцятирічна однолітка урвала вечерю і сказала: «Поїхали до тебе займатися сексом».

Секс іще був для мене відносно новим, тож я одразу зголосився. Ми поїхали, та щойно переступили через поріг, як вона спинила мене і сказала: «Зачекай! Я не можу! Відвези мене додому».

Звісно, так я і вчинив.

Ця подія муляла мені наступного дня. Оскільки я вже був у психотерапії, то переповів це своєму терапевтові.

«Розкажу одну історію, яка ставатиме вам у пригоді, — відповів він. — Коли жінка заходить і роззувається, у вас буде секс. Якщо ні, то не буде».

Тоді мені було вісімнадцять. Тепер п’ятдесят два. Він мав стовідсоткову рацію. Часом я трохи махлював і ставив черевики біля вхідних дверей, ніби з натяком на те, що там їм і місце. Але спостереження психотерапевта справджувалося кожнісінького разу: якщо жінка не роззувається, можна розраховувати в найліпшому разі на пестощі.)

Ми з Трішею знову зустрічалися, коли «Друзі» були на піку популярності. Вона не покинула мене, але мною оволоділи давні страхи, тож я розірвав стосунки. Якби ж я справді міг відчути, що Тріша мене не покинула, міг справді в це повірити... Можливо, усе склалося б краще. Можливо, горілка з тоніком не стала б моїм улюбленим напоєм.

Можливо, все було б інакше. Або ні.

Але я хочу подякувати Тріші та її наступницям. А в усіх жінок, яких я покинув лише через страх, що вони покинуть мене, хотів би щиро перепросити. Якби ж тоді я знав те, що знаю тепер...

Інтерлюдія

METMEH

— РОЗКАЗУЮ ІДЕЮ, — проголосив я. — Готовий?

Адам відповів:

— Авжеж! Викладай!

Я глибоко затягнувся мальборо, міцніше притиснув телефон до щоки, повільно видихнув смолу, нікотин і біль, а потім почав продавати.

— Гаразд, — сказав я. — Ідеться про одного типа. Ти його впізнаєш. Його звати Метт, йому років зо п’ятдесят. Він відомий, бо дуже давно знявся в дуже популярному серіалі. Та на початку фільму в нього великий живіт, у квартирі повно коробок з-під піци, звалених на купу, ніби тотем із «Близьких контактів третього ступеня». Ну, який вони зліпили з картопляного пюре... Словом, життя в нього безладне. Він заплутався. Тут зненацька помирає далекий родич і залишає йому два мільярди доларів. Він витрачає ці гроші на те, щоб стати супергероєм.

— Мені подобається! — каже Адам. Потім додає: — Ти справді успадкував два мільярди?

А він дотепний.

— Ні, ні! — відповів я. — Тільки персонаж. То як, хоч щось тебе зачепило? Якщо так, що робимо далі? Це ж ти відповідальний за все.

— Та не те щоб за все, — каже Адам, хоч ми з ним розуміємо, що саме так і є. Мене гріє його скромність, але в Голлівуді за скромність не те що «дякую» — навіть «іди ти на...» не отримаєш.

— Як це — не за все? Та звісно, що за все...

Це, як-не-як, був Адам Маккей, режисер «Телеведучого», «Зведених братів» і багатьох інших успішних фільмів. Коли ми розмовляли, він знімав «Не дивіться вгору» — фільм про велетенський астероїд, який летить на Землю. Самі знаєте, той, у якому знялися Леонардо ді Капріо, Дженніфер Лоуренс, Тімоті Шаламе, Марк Райленс, Кейт Бланшетт,

Тайлер Перрі, Джона Гілл, навіть Аріана Ґранде і Меріл Стріп — дивовижний акторський склад.

Я й сам трохи доклався до «Не дивіться вгору». Я мав лягати в ребцентр у Швейцарії, та все одно поїхав у Бостон, щоб знятися у своїй ролі. Там я запропонував Адамові репліку, від якої він прийшов у захват, а сцена тільки виграла, на що я і сподівався. (Урешті він не використав цієї сцени. Таке трапляється, нічого страшного.) Що я хочу сказати: ми з Адамом Маккеєм чудово порозумілися, а тепер йому сподобалася моя ідея.

Тоді в мене болів післяопераційний рубець, тож довелося вживати знеболювальні. Певна річ, вони викликали в мене залежність, яка ще більше зашкодила нутрощам... Останнім часом я радів, бо став почуватися трохи краще, аж тут дзвінок від Адама. Ми просто теревенили, але в Голлівуді ніхто не теревенить просто так, і я подумав: що, в біса, відбувається? Нащо він телефонує? Але чомусь Адам ніяк не починав говорити по суті, тож я скористався нагодою і виклав йому свою ідею.

— То як вам, Ваша Відповідальносте? — запитав я, пропустивши повз вуха його вдавану скромність.

Знаєте, як інколи в розмовах бувають паузи, а потім ви думаєте, що краще та пауза тривала б вічно й не доводилося б дослуховувати до кінця?

— Здається, ти розмовляєш не з тим, із ким думаєш, — сказав «Адам».

— Що? А з ким тоді? — спитав я.

— Це Адам Маклін. Ми познайомилися шість років тому. Я продаю комп’ютери.

Якщо ви бачили «Не дивіться вгору», то знаєте, що наприкінці... Скажу одне: коли я збагнув, що розмовляв з Адамом Макліном, а не Маккеєм, у мої мізки ввігнався велетенський астероїд, дідько б його взяв.

Зі мною й раніше траплялося подібне лайно. За багато років до того Брюс Вілліс виграв приз глядацьких симпатій за найкращу чоловічу роль у «Шостому відчутті» й попросив мене вручити йому цю нагороду. За лаштунками я познайомився з Гейлі Джоелом Осментом і Найтом Ш’ямаланом, із якими поспілкувався хвилин з десять.

Шість місяців по тому я сидів з друзями в готелі Sunset Marquis, куди зайшов не хто інший, як Найт Ш’ямалан.

— Здоров, Метью! — сказав він. — Давно не бачилися! Можна присісти?

Чи можна йому присісти? Він щойно зняв «Шосте відчуття». Він був наступним Стівеном Спілберґом. Звичайно, йому можна було присісти! Я вже випив кілька келихів і чудово чувся. (Тоді із цим ще міг упоратись лише алкоголь.)

Мої друзі поступово відсіялися, теревенити залишилися тільки ми з Найтом. Пам’ятаю, мені впало в око, що ми взагалі не обговорювали шоу-бізнес, просто розмовляли про кохання, втрати, дівчат, Лос-Анджелес і все те, про що теревенять люди в барах. У мене склалося враження, що йому також весело: він сміявся з усіх моїх дурних жартів. Тож я почав думати: «Ого, та я йому подобаюся! Мабуть, він неабиякий фанат “Друзів” абощо, бо, здається, ловить кожне моє слово».

Зазвичай я цього не роблю — забагато разів обпікався на такому, — але в мене з’явилися несамовиті фантазії про те, що я міг витиснути для своєї кар’єри. Він сказав, що в іншому кінці нещодавно відкрився бар, і запитав, чи не хотів би я з ним поїхати туди. Чи не хотів би я з ним? З Найтом, курва, Ш’ямаланом! Звісно, я хотів з ним.

Ми підійшли до паркувальника, забрали машини — і я поїхав за ним у той новий заклад в іншому кінці міста, переконаний, що стану зіркою його нового успішного фільму. Саме так — нового класного фільму, несподіваною розв’язкою якого мав стати я!

Голова йшла обертом. Не втямлю, чому склалося враження, що він був у захваті від мене й моєї роботи. А ще я так напився, що вважав той вечір доленосним. Коли ми сіли в тому новому закладі, я наважився сказати (точніше, в мені заговорила кількість випитого), що незле було б нам попрацювати разом. У нього раптом зробився дивний вираз обличчя. Пам’ятаю, що я одразу пожалкував про сказане. Він перепросив і вийшов у вбиральню, а поки його не було, до мене підійшов знайомий і запитав, як мій вечір.

Я відповів:

— Проговорив з Найтом Ш’ямаланом. Кажу тобі: він від мене в захваті.

Мій приятель був під враженням... Поки Найт не повернувся зі вбиральні.

— Метті, — сказав мій товариш, пильно придивляючись до Найта, — можна тебе на хвилинку?

Це було збіса дивно, але від спиртного мало не все здається правдоподібним, тож я на хвильку відірвався від чарівного вечора з Найтом.

— Метті, — прошепотів мій друг, — це не Найт Ш’ямалан.

Це відкриття спонукало мене ненадовго сфокусувати розмитий горілкою погляд. У напівмороку бару я щосили примружився, вдивляючись у чоловіка, з яким протеревенив вечір.

Узагалі.

Нічого.

Спільного.

Виявилося, що «Найт» насправді був добродієм з Індії, трішечки схожим на Найта Ш’ямалана (може, то й був Найт Ш’ямалан?). Насправді він був метрдотелем Mr. Chow Beverley Hills, модного лос-анджелеського ресторану, до якого я колись вчащав... Але більше не вчащаю, бо сказав його метрдотелю, що незле було б нам коли-небудь попрацювати разом.

Цікаво, що він подумав про мій вечір?

БАГАЖ

Я ЖИВ У НЕСКІНЧЕННОМУ «Дні бабака». Невипадково це мій улюблений фільм.

Щовечора ми з друзями вирушали в кафе Formosa на бульварі Санта-Моніка в Західному Голлівуді. Над барною стійкою висіло дві таблички. Під портретами акторів було написано «Тут обідають зірки». На другій табличці — «Вино на розлив», але ми випивали не по келиху, а по нуль-п’ять, нуль-сім або й літр... І не вина, а горілки.

«Ми» — це Генк Азарія, Девід Прессман, Крейґ Б’єрко і я. Така собі камерна мінібанда.

Спочатку я познайомився з Генком — у шістнадцять років, на знімальному майданчику CBS, де ми проходили кастинг у пілотну серію з Еллен Ґрін (тією, що з «Крамнички жахів»). Нас обох узяли. У пілотній серії Генк зіграв мого дядька. Ми так добре поладнали, що з батькового гніздечка я випурхнув у квартирку-студію в його будинку. Генк уже тоді був збіса дотепним. Коли ми познайомилися, він активно займався дикторською начиткою тексту. Врешті-решт він неабияк на цьому збагатився, але тоді, на початку, ми жадали лише слави. Слави, слави й тільки слави. А ще дівчат і, гм, слави. Нас більше нічого не обходило, бо принаймні я вирішив, що слава заповнить ту величезну діру, яка нескінченно розросталася в моїй душі.

Але на порозі слави заливав цю діру алкоголем.

Я постійно випивав — у студентські роки — в кафе Formosa. Можна сказати, заробив найвищий середній бал із цієї дисципліни та вступив до алкогольної Бета Каппи². Любов до алкоголю справді керувала моїм життям, але, гадаю, я усвідомив силу її контролю лише після одного побачення з тодішньою дівчиною Ґебі. Згодом Ґебі стала сценаристкою програми «Віцепрезидент» і багатьох інших проектів, а також моєю подругою на все життя, але того вечора ми з друзями пішли на шоу ілюзіоністів у Юніверсал-сіті. Я пам’ятаю, що замовив якийсь фірмовий коктейль із захмарним вмістом спирту, щоб цмулити, поки той тип діставав кроликів з капелюхів чи ще бозна-що. Проте згодом ми втомилися від нескінченної вервиці шовкових хусток, витягнутих з рукава, і пішли до Ґебі. У неї вдома не було спиртного, у чому, звісно, не було нічого страшного, але зненацька двадцятиоднорічного мене вперше охопив жах. У мене закипала кров від бажання випити. Я страшенно хотів випити, ще й не міг думати більше ні про що.

Тоді я вперше відчув одержимість алкоголем. Я помітив, що друзів анітрохи не засмутила відсутність спиртного в домі Ґебі, зате мене нестримно тягнуло до нього, ніби крихітну залізну стружку до великого магніту. Я перелякався. Насамперед через враження, ніби кортить лише мені. Отже, того вечора я вирішив більше не пити... Але не міг заснути, не міг заспокоїтись, крутився-вертівся, одержимий цією думкою. Неприкаяний, дратівливий і невдоволений, доки нарешті зійшло сонце.

Що зі мною сталося? Що пішло не так? Чому лише я аж умирав, так хотів випити ще? Я не міг нікому розповісти, бо сам цього не розумів. Гадаю, люди довго не здогадувалися про моє пияцтво, принаймні про його масштаб. Тоді ще точно не здогадувалися. Я був звичайним студентом, який марнував студентські роки на випивку й жінок, а ще смішив друзів — і жінок. Що тут було визнавати?

Але ніхто не знав, що я пив на самоті. Це я тримав у таємниці. Скільки я випивав на самоті — це залежало суто від року. Насамкінець дійшов до великої пляшки з ручкою. Прикінчив її за два дні, сам-один. Але того вечора, після шоу ілюзіоністів, навіть я перелякався. Що сталося? Я ще ніколи в житті такого не відчував. Чому я, курва, не міг думати ні про що, крім випивки? У барі ти просто замовляєш іще один келих... Та зазвичай посеред ночі не лежиш без сну, мріючи про той келих у руці. Це щось нове. Щось інакше. Щось страшне. І таємне.

Через десять років я прочитав у Великій книзі Анонімних Алкоголіків такі слова: «П’яниці вважають, що намагаються втекти, але насправді вони намагаються подолати психічний розлад, про існування якого гадки не мали».

Еврика! Хтось мене розуміє. Ці слова були прекрасними й водночас жахливими. Я був не сам, а мав однодумців, але водночас я був алкоголіком і мусив відмовлятися від випивки крок за кроком, до кінця своїх днів.

Як я тепер мав веселитися?

* * *

Не можу визначитися, чи люблю людей.

У людей є потреби, вони брешуть, зраджують, крадуть, ба навіть гірше: хочуть розказати про себе. Алкоголь був моїм найкращим другом, бо він ніколи не хотів розказати про себе. Він просто завжди був поряд, мов безмовний пес біля ніг, який дивився на мене знизу догори, завжди готовий піти прогулятися. Він притлумлював величезну частину болю — наприклад мою самотність і наодинці, і в оточенні людей. Він удосконалював фільми, пісні, мене. Завдяки алкоголю мене влаштовувало бути там, де я був. Я більше не хотів бути деінде, де завгодно. Завдяки алкоголю я вдовольнявся тією жінкою, яка була поряд, а не міркував безперестанку, чи не ліпше було б зустрічатися з іншою. Завдяки алкоголю я більше не був чужим у своїй родині. Він прибирав навколо мене всі стіни, крім однієї, хоч і ненадовго. Він давав змогу тримати під контролем свої почуття, а отже, і свій світ. Він, немов друг, завжди був поряд. І я анітрохи не сумнівався, що без нього збожеволів би.

До речі, тут маю рацію. Без нього я збожеволів би.

Алкоголь вселяв у мене бажання бути геть іншою людиною. Я думав, що не зможу відмовитися від нього. Навчитися жити далі без алкоголю було ніби попросити когось прожити день не дихаючи. Я довіку буду вдячний алкоголю за це. Він нарешті вбив мені в голову здоровий глузд.

За словами Малкольма Ґладвелла, якщо присвятити якійсь справі десять тисяч годин, можна стати в ній експертом. Отож я став експертом з двох галузей: тенісу вісімдесятих і випивки. Лише одна з них така важлива, що може врятувати життя.