Друзі коханки і велика халепа

«Гаразд, я виїду, але ви двоє більше не отримаєте від мене жодної копійчини. Жодної», — подумав я, та нічого не сказав.

На зйомки наступного сезону «Друзів» я повернувся таким очманілим, що всі зрозуміли: потрібно щось робити.

Я чув про метадон, крихітний ковточок якого мав позбавити звички з’їдати по п’ятдесят п’ять пігулок вікодину на день. Але був нюанс: його потрібно було вживати щодня, щоб не почалася сильна ломка. «Мене влаштовує», — подумала моя доведена до відчаю свідомість. Я одразу підсів на цей наркотик, а наступного дня зміг повернутися до «Друзів» у ясному розумі.

Мені казали, що метадон не має побічних ефектів. Неправда. Насправді то був початок кінця.

Усе інше складалося чудово. «Друзі» досі були успішними. А потім до мене знову прийшли. Цього разу не Девід, і не з добрими новинами.

* * *

— Я знаю, що ти п’єш, — сказала вона.

Моя закоханість давно минула — усе було гаразд, відколи вона почала зустрічатися з Бредом Піттом, — і я точно вирахував, як довго на неї дивитися без відчуття ніяковості. Але таке зауваження від Дженніфер Еністон боляче мене зачепило. І спантеличило.

— Звідки ти взяла? — запитав я. П’яним я не працював ніколи. — Я намагався це приховати...

— Ми відчуваємо запах, — ніяково, але тепло відповіла вона, і оте «ми» вгатило по мені, наче молотом.

— Я знаю, що зловживаю спиртним, — сказав я, — але не розумію, як цьому зарадити.

Інколи я був не у формі, щоб їхати за кермом (я ніколи не працював п’яним, а от із похмілля — ще й як), і тоді викликав лімузин. Повірте: на таке люди дивляться вкрай підозріло. Усі запитували, чи зі мною все гаразд, але ніхто не хотів ставити крапку на «Друзях», бо вони приносили купу грошей. Я жахливо картав себе за це. Моя найбільша радість водночас була найстрашнішим кошмаром. Я ледь не спаплюжив таке диво.

Згодом у мене на роботі з’явився тверезий компаньйон, але користі від нього було мало. Одного разу я прийняв якісь ліки, а напередодні напився, і це все почало діяти на генеральній репетиції перед усіма. З одним прецікавим нюансом: я був п’янючий, сам того не усвідомлюючи, і вважав, що приховувати нічого. Жував слова, але не знав, що я п’яний, як чіп. Ніхто не розумів жодного слова, яке я вимовляв. А я й гадки не мав.

Я знову повернувся в гримерку, в якій сиділи усі причетні до серіалу.

— Що ти збираєшся робити, Метті? — спитали вони.

— Це через ліки. Я усе виправлю. Вибачте.

Того вечора я не пив, а наступного дня вийшов на роботу, але ходив по тонкій кризі.

Тоді зателефонував своєму менеджерові.

— Так, — сказав він. — Вони щось запідозрили.

Сценаристи, актори — та, бляха, геть усі — дізналися про це, тож я сказав: «Знайди мені фільм. Терміново. Витягни мене звідси».

Я знову вирішив тікати від себе. Мені досі здавалося, що, самоусунувшись від ситуації, я зможу остаточно здолати наркотики з алкоголем. (Насправді ж я лише збільшив робоче навантаження утричі, до того ж кількість випивки й наркотиків також зростала.) Та від себе не втечеш. Мені пригадалися часи, коли я благав про роль у пілотному сезоні й опинився в «L.A.X. 2194». Тоді я зміг влаштуватися в пілотний сезон серіалу, завдяки якому вистачило

грошей на випивку в кафе Formosa. Тепер, на світанку нового століття, я міг потрапити у фільм, коли цього хотів. «Шахраїв» мали знімати в Далласі. Без поняття, звідки я взяв, що це ідеальна місцина, щоб протверезіти...

* * *

«Шахраї» — поганий фільм, який став ще гіршим від моєї кепської гри.

Я був у жахливій формі, до того ж забагато на себе взяв. Чотири дні на тиждень я працював на зйомках фільму, а потім летів приватним літаком у Лос-Анджелес, на зйомки «Друзів». У літаку я вчив свої репліки, безперестанку цмулячи горілку з пляшки для води. (Якщо ви там ведете облік, то я сидів на метадоні, ксанаксі й кокаїні, плюс щодня випивав по літру горілки.) Якось у Далласі я прийшов на зйомки однієї сцени, і тут до мене дійшло, що ми її вже зняли кілька днів тому. Ситуація розхитувалася.

Джеймі Тарсес — красива, неймовірна, дбайлива, обдарована Джеймі Тарсес — прилетіла в Техас доглядати за мною, та я все одно пив, уживав усі наркотики й намагався приховати це від неї. Якось увечері ми дивилися телевізор, вона поглянула на мене і сказала:

— Таке враження, ніби ти зникаєш.

Відчинилося вікно. На крихітну шпарину, але відчинилося.

— Не хочу зникнути, — прошепотів я. — Зупиніть усе.

Я зателефонував своєму менеджеру, батькові — усім.

— Яв повній сраці, — сказав я. — Мені потрібна допомога. Я маю лягти в ребцентр.

«Шахраїв» скасували, що згодом коштувало мені 650 тисяч доларів. Невелика ціна за порятунок життя. «Друзі» відклали сцени зі мною. Цього разу я вирушив у центр детоксикації в Марину-дель-Рей, що на захід від Лос-Анджелеса. Я був машиною, що мчала на швидкості 300 кілометрів за годину й розбилася об цегляну стіну. Зеленим «порше», яке врізалося в сходи. (Довбані сходи.)

У перший день мені сказали: «Ідіть у свою палату. Наркотиків ви більше не вживаєте». Натомість цілком могли сказати таке:

— Ідіть у палату і просто припиніть дихати.

— Але без дихання я не виживу.

— Ні. Люди вже таке робили. Люди вже туди заходили і припиняли дихати.

Ось що я відчував.

Я пробув там місяць. Якось увечері я курив сигарету, падав дощ, а в зоні для курців гойдалася еклектична лампочка. Я промовив: «То ось що таке пекло. Я в пеклі».

У Марині-дель-Рей я нарешті взявся за головну книжку Анонімних Алкоголіків. Сторінці на тридцятій прочитав: «Ці люди пили не для того, щоб утекти від проблем. Вони пили, щоб перебороти потяг до спиртного поза межами свого розумового контролю».

Я згорнув цю книжку й заплакав. Та й зараз плачу від однієї думки про це. Я не був самотнім. Ціла громада людей мислила так само, як я. (А Вільям Сілкворт написав ці слова 27 липня 1938 року.) Ця мить була прекрасною і водночас жахливою. Його слова означали, що я більше ніколи не буду самотнім. А ще — що я алкоголік і мав покинути пити й уживати наркотики, — і то негайно, кожного дня, крок за кроком, до кінця своїх днів.

У Марині-дель-Рей сказали: «Цей хлопець непробивний. Тридцяти днів замало. Йому потрібне тривале лікування». Тож звідти мене доправили в один реабілітаційний центр у Малібу, де я геть не спав перші дванадцять днів. Мої печінкові проби зашкалювали. Та місяці за три я потроху почав видужувати: долучався до груп і «працював», як кажуть там.

Коли Моніка й Чендлер одружилися, я жив у ребцентрі. Це сталося 17 травня 2001 року.

* * *

За два місяці до того, увечері 25 березня 2001 року, я проходив детоксикацію, а сильні світу цього вирішили подарувати нам вільний вечір для перегляду церемонії вручення «Оскарів». Я лежав, обливався потом, сіпався, не тямив себе від страху й майже не слухав, коли Кевін Спейсі зійшов на подіум і промовив:

«Номінантки на найкращу жіночу роль:

Джоан Аллен — за фільм “Претендент”;

Жульєт Бінош — за фільм “Шоколад”;

Еллен Берстін — за фільм “Реквієм за мрією”;

Лора Лінні — за фільм “Можеш на мене розраховувати”; а також

Джулія Робертс — за фільм “Ерін Брокович”».

Тоді він сказав:

«“Оскара” отримує... Джулія Робертс!».

Я побачив, як Джулія поцілувала свого тодішнього хлопця, актора Бенджаміна Бретта, а потім піднялася сходами, щоб отримати нагороду.

«Дякую, дуже вам дякую, — сказала вона. — Я надзвичайно щаслива...» Під час її промови в ребцентрі залунав голос — нетерплячий, сумний, лагідний, злий, благальний, сповнений туги і сліз. Він сперечався зі всесвітом, поки Бог спокійно вистукував ціпком по жорстокому холодному світу.

Я пожартував.

«Можеш повертатися до мене, — сказав я. — Можеш повертатися до мене».

Усі засміялися, хоч це й не була дотепна репліка із ситкому. Почалося справжнє життя. Люди з телевізора більше не були моїми. Ні, моїми людьми були ті, перед якими я лежав під покривалами і тремтів. І мені з ними пощастило. Вони рятували моє життя.

У тріумфальний голлівудський вечір Джулії я заповз у ліжко і втупився у стелю. Тієї ночі сон не прийшов. Тільки думки проносилися в голові, ніби хтось стріляв по бляшанці. Той синій пікап, та вершина пагорба. Усі сині пікапи, усі вершини пагорбів — вони зникли, розчинилися, ніби ефір у вакуумі страху. Я невимовно радів за неї. А я — я дякував за те, що прожив ще один день. Коли ти на дні, дні тягнуться довго.

Мені був потрібен не «Оскар», а ще один день.

Інтерлюдія

ДІРИ

ЗАЛЕЖНІСТЬ СХОЖА НА ДЖОКЕРА. Просто хоче побачити, як увесь світ палає.

6

БРЮС ВІЛЛІС

ПІСЛЯ ТРЬОХ ДОВГИХ МІСЯЦІВ у ребцентрі мені стало краще.

Зіп’явшись на ноги, я страшенно радів можливості жити життям, підвладним не лише алкоголізму й залежності. Я покинув спиртне й наркотики. Потяг до них також зник. Тепер моїм життям розпоряджалося дещо незрівнянно більше від мене. Усе-таки дива трапляються.

Найперше я поїхав до Джеймі Тарсес.

— Мені потрібен час, щоб осмислити тверезе життя, — сказав я, — але на це піде весь мій час. Я невимовно вдячний за всі твої чудові вчинки.

Я побачив, як від її обличчя відливає кров.

— Але... Зараз я не можу бути у стосунках.

Отже, що ми маємо: я віддячив милій і чудовій Джеймі Тарсес за те, що вона два роки жертвувала величезними шматками свого насиченого важливого життя й фактично правила мені за няньку, розірвавши стосунки з нею. Джеймі Тарсес була чи не найчарівнішою, найгарнішою, найрозумнішою людиною... Дивовижно розумною. Я захоплювався тим, як вона мислила. А потім розстався з нею. Це доводить, що тверезість не додала мені розуму. Ба більше, вона зробила з мене колосального йолопа. Певно, Джеймі була найнеймовірнішою людиною, яку я знав, та ще й кохала мене. Але я був до цього не готовий.

Звичайно, я наговорив Джеймі сім мішків вовни. Я щойно протверезів, був величезною зіркою і хотів переспати з кожною дівчиною в Південній Каліфорнії.

Що й зробив. (Уявіть, що мені на голову, ніби в мультику, падає ковадло.)

Я був такою велетенською зіркою, що легко знаходив пару для побачення. А ось як я починав кожне з них.

«Привіт! Вибач за запізнення».

«До речі, чудово виглядаєш. Радий, що ми нарешті зустрілися». (Пауза для належної приємної відповіді.)

«Але я не хочу одразу справити на тебе хибне враження, — продовжував я. — Хочу бути максимально щирим. Я людина нехитра. Запитай про що завгодно, я відповім чесно».

Потім ми знову говорили теплі слова. У вдалий день вона підтакувала в захваті від моєї чесності, повноти емоцій, флеру галантного зацікавлення.

Потім я казав гірку правду.

«Не знаю, чого хочеш ти. Якщо емоційної прив’язаності — тобі не до мене». (Пауза для осмислення почутого.)

«Я не дзвонитиму тобі щодня, — продовжував я, — і не буду твоїм хлопцем. Якщо ж хочеш розважитися — тоді. Тобі. До. Мене».

Схоже на те, що видатна філософиня двадцятого століття Сінді Лопер мала рацію: дівчата справді просто хочуть розважитися⁵. Якщо ж раптом моя думка була не до кінця зрозумілою, я додавав дрібку солі до п’янкого варива, з якого черпав.

«Я людина дуже пристрасна, — дещо сором’язливо промовляв я, щоб жінка не запідозрила мене в нещирості. — І, правду сказати, трохи романтик. Навіть на еліптичному тренажері тільки те й роблю, що слухаю пісні про жінок у біді».

«Але я не шукаю емоційних стосунків, та й не готовий до них», — повторював на той випадок, якщо моя думка пролунала дещо розмито. — Я щойно вийшов із тривалих стосунків і звільнився від залежності, тож стосунки мені зараз не потрібні».

Потім наставав час фінального акорду.

«Ой, ти хотіла проглянути меню? — запитував я. — Я чув, тут прекрасно готують».

Дивуюся, як багато жінок зголошувалися на таке. Припускаю, багато з них вважали, що зможуть мене змінити. Що ви там кажете? Ну звісно, декотрі демонстративно розверталися і йшли. Кілька жінок сказали: «Мене це анітрохи не цікавить», а потім підвелися й пішли. (Не випадає дивуватися, що саме вони справді цікавили мене.)

Та здебільшого моя промова спрацьовувала бездоганно.

Слово «спрацьовувала» я вживаю умовно. Зайвий раз не згадуватиму, що про це все можна сказати хіба таке: якби тоді замість голови в мене виросла осляча дупа, ніхто не завважив би різниці. Я не лише покинув найкращу жінку на планеті. Оті мої плани були марнуванням часу. Секс — це, звичайно, круто, але я думаю, що реалізувався б у житті значно краще, якби присвятив ті роки пошукам чогось більшого.

Можливо, ця помилка стала найбільшою в моєму житті, на якому від хиб не лишилося живого місця. А виправити це непросто.

За той час я познайомився принаймні з п’ятьма жінками, з якими міг би одружитися й народити дітей. Якби я так вчинив хоч один раз, то не сидів би тепер у велетенському будинку з видом на океан, який можу розділити лише з тверезим компаньйоном, медсестрою і садівником двічі на тиждень. Садівником, до якого я часто вибігаю, щоби вручити сто доларів, аби він тільки вимкнув свій довбаний листодув. (Ми можемо відправити людину на Місяць, але не можемо винайти таку штуку, тільки безшумну?)

Однією із цих жінок була Наташа Ваґнер. Вона не лише красива, розумна, дбайлива і зваблива. Вона — донька Наталі Вуд і Річарда Ґреґсона (її виховував Роберт Ваґнер, а потім, після трагічної загибелі матері, — Роберт Ваґнер із Джилл Сент-Джон). У Наташі було все. Вона була ідеальною! Але я прагнув не ідеалу. Я прагнув більшого. Більшого, більшого, більшого. Тож, оскільки спочатку я виголосив перед нею промову, а потім ми не почали нормально зустрічатися, наші шляхи розійшлися й мені залишилося шукати ще ідеальніших жінок, хоча насправді я їх уже знайшов.

Кілька років по тому я їхав трасою вздовж Тихого океану в якійсь бомбезній тачці — такій чудовій, що її марки зараз не згадаю, хоч убий. їхав з опущеним верхом. Осяйне сонце чіплялося за гребені океанських хвиль, перетворюючи їх на ковзке срібло. Серфінгісти тинялися в очікуванні Тієї Єдиної, яка так і не з’явилася. Я чудово розумів їхні почуття.

Аж тут у мене задзвонив телефон. То була Наташа. Вона закохалася в мене після котрогось із побачень, тож нам довелося розпрощатися.

Таке правило, Метті, таке правило! Та хоч я й викреслив її зі списку, ми залишилися друзями.

— Привіт, Метті! — життєрадісно промовила Наташа, як уміла лише вона. Наташа завжди була сліпучою, як сонце на океанських хвилях. Часом я мусив відводити погляд, щоб відновити самовладання.

— Привіт, Наташо! Як справи? — сказав я. Мені було дуже приємно її чути. — Що нового?

Якщо вона сама зателефонувала, то, може, була якась імовірність, що ми...

— Я стала мамою! — вигукнула вона. — У мене народилася дівчинка. Кловер!

— О... — промовив я, але швидко отямився — чи принаймні так мені здалося. — Неймовірна новина, сонечко. А ім’я яке чудове!

Ми ще трохи поговорили, потім попрощалися. Аж зненацька бомбезна тачка почала з’їжджати на узбіччя — бо це я скеровував її на узбіччя, — аж доки не нависла над краєм урвища. Сонце ще було високо, серфінгісти стояли на дошках, а мене прибило емоціями. Та велетенська хвиля, якої всі чекали, прокотилася в моїй голові.

«Вона могла народити від мене», — промовив я ні до кого, схлипуючи, мов новонароджений.

Мені було страшенно сумно й самотньо. Я проплакав хвилин сорок п’ять, а потім завважив нову думку. Вона повзла повільно, ніби хмари над океаном.

Боже правий, оце так реакція...

Я неодмінно мусив з’ясувати, чому так розклеївся. Думав і думав, аж доки не збагнув, чим, бляха, займався. Я шукав кількох годин насолоди з кожнісінькою жінкою, тимчасом як стільки всього в житті проходило повз мене. І заради цього я звільнився від залежності? Щоб спати з жінками? Гадаю, Бог уготував мені щось цікавіше.

Це потрібно було з’ясувати, і то швидко. Наташине життя квітнуло, а моє перетворювалося на величезну помилку.

* * *

Намагаючись зрозуміти свої стосунки з тверезістю і залежністю, я постійно повертаюся до цих слів: я здатен бути тверезим, поки нічого не стається.

У спокійні тверезі дні я згадував недавнє минуле й не міг збагнути, чому після зав’язки повертався до пігулок або наркотиків.

Коли я був тверезим і сильним та почувався нормальною людиною, то часом фантазував, як надіваю бейсболку й темні окуляри та йду тусуватися поміж звичайних людей, які товчуться довкола смоляних трясовин Ла-Брея або стоять коло зірки якоїсь знаменитості на Алеї слави. Просто щоб зрозуміти, як воно. Не в сенсі «я зірка, я кращий за них», ні. У сенсі «то ось на що схоже тверезе життя».

Але частенько я був лише заїжджим гостем тверезості. Пустити коріння було неймовірно важко. Чому мені так тяжко, якщо я бачив, що це завиграшки вдавалося сотням людей?

Я перезустрічався з усіма в Лос-Анджелесі, а потім познайомився у Нью-Йорку з однією жінкою, яка страшенно мені сподобалася. Я зраджував цю жінку, але кохав її. Я щойно звільнився від залежності, був відомим і хотів трахнути всіх в окрузі Лос-Анджелес. Чимало жінок відповідали взаємністю на моє бажання. Моя промова не мала права діяти так безвідмовно. Але та жінка, яку я кохав у Нью-Йорку, нагадувала добру маму: надзвичайно дбайлива й дуже вродлива. Звичайно ж, мене потягнуло до неї. Звичайно ж, я все зіпсував. Але не все було аж так погано. У Лос-Анджелесі я допомагав іншим алкоголікам протверезіти: був їхнім спонсором⁶, відповідав на дзвінки за першої ж потреби, давав поради. «Друзі» впевнено мчали вперед, і я міг не хвилюватися, що облажаюся там. Я не вживав наркотиків, а наступний сезон став моїм: усі тільки про те й говорили, що про Чендлера. (Дев’ятий — єдиний сезон «Друзів», коли я був повністю тверезим. Здогадуєтесь, що то був за єдиний сезон, коли мене номінували на «Еммі» в категорії «Найкращий актор комедійного жанру»? Угу, дев’ятий. Якщо це ні про що вам не говорить, то вже нічого не скаже. Що я робив інакше в тому сезоні? Слухав. Не просто чекав своєї черги щось сказати. Часом в акторській справі слухати важливіше, ніж говорити. Я намагався так чинити і в реальному житті. Більше знай, менше кажи. Це моє нове кредо.)

Пролетіло два роки. Певно, так і почуваються нормальні люди. Певно, я знайшов своє покликання: окремо від «Друзів», кар’єри кінозірки й усього іншого я допомагав людям звільнитися від залежності та залишатися тверезими.

Та потім дещо сталося, а я ж здатен бути тверезим, поки нічого не стається.

Одна із жінок, перед якими я виголосив ту промову, прив’язалася до мене. Сам знаєш, любий читачу: коли таке трапляється, я неодмінно даю задній хід.

Тож так учинив і тоді. Сказав: «Я тебе не кохаю. Я ж попереджав, коли ми познайомились... Пам’ятаєш той спіч, коли я запитав про меню?».

Але було запізно. Вона мучиться, і винний у тому я. І для цього я звільнився від залежності? Щоб спати з жінками? А потім робити їм боляче? Я певен: Бог уготував для мене щось краще.

Вона жила в готелі Beverly Hills, тож я прийшов туди, але розрадити її не вдалося. Ця жінка нагадувала мою матір: хоч як я її причаровував, хоч як жартував, але вгамувати її біль не міг.

Згодом вона вийшла у вбиральню, а я залишився в кімнаті. На тумбочці лежала перекинута баночка вікодину. Три пігулки висипалися під світлом настільної лампи. Жінка замкнулася у вбиральні й ридала. Я не міг зарадити ситуації. Вона й виявилася тим чимось, що сталося. Тож я узяв ті три пігулки і якось дожив до ранку, але поставив хрест на двох роках життя без залежності.

Я знову був по вуха в лайні. Щойно ти пробиваєш оболонку тверезості, починається ломка — і пішло-поїхало.

Вороття не було. Я швидко скотився до пошуку пігулок самотужки. А потім знову почав пити. Я свідомо став на довгий шлях, який спускався в забуття. Але залежність була сильнішою від мене. Я нічого не міг вдіяти.

Озираючись назад, я бачу: потрібно було всього-на-всього комусь про це розповісти, але тоді довелося б покинути. А такий варіант я навіть не розглядав.

* * *

Якось у 1999-му я сидів сам-один у завеликому будинку на пагорбі Карла-Рідж. У черговому будинку з гарним краєвидом — тепер Лос-Анджелеської долини. Десь там, унизу, нуртувало звичне лос-анджелеське життя (смоляна трясовина, Алея слави). Тут, нагорі, я просто вбивав час: в одній руці келих, у другій — безперервний потік мальборо лайт. Ішов п’ятий сезон «Друзів». Росс і Рейчел непевною ходою вийшли з каплиці, де одружилися поперед Чендлера з Монікою. «Друзі» були культурною віхою, символом нового тисячоліття, найпопулярнішим серіалом на планеті, який обожнювали усі.

А ця говірка! «Хіба існує щось іще модніше?» Уся країна розмовляла так. Клінтон сидів у Білому домі. Одинадцяте вересня не мало жодного особливого значення, якщо на цей день не припадав чийсь день народження або річниця весілля. Уся вода світу збігала в іскристе озеро, на якому нескінченно гойдалися прегарні безіменні птахи.

Аж тут під дверима з’явився кур’єр і обірвав мої марення. Ніби повторення того, що колись сталося з поетом-романтиком Колріджем, чиє сп’яніння (він вживав опіум) обірвав легендарний «чоловік з Порлока». Затуманена опіатами свідомість Колріджа повністю запам’ятала поему «Кубла-хан». Проте посланець, який постав у нього на порозі того дня 1797 року, знищив цей спогад, тож нащадкам залишилося всього 54 рядки.

Я не Колрідж, та моє сп’яніння все одно було відчутним. Краєвид, горілка з тоніком і солодкий димок мальборо перенесли мене в безпечне місце, де я не залишався без супроводу. Де в будинку за моєю спиною з’явилася вродлива дружина із цілим виводком чудових дітлахів, які стрибали на голові в ігровій кімнаті, поки татко усамітнювався в домашньому кінотеатрі. (Хочете почутися одинокими? Подивіться фільм у домашньому кінотеатрі — на самоті.) Саме в такі миті, коли туман був найгустішим, я уявляв, ніби моє життя не діряве, ніби мінним полем мого минулого пройшлися люди з металошукачами, вбрані в захисні костюми, і запанувала добра прекрасна безпека.

Але той дзвінок, мов подзвін по моєму сп’янінню — бо ж ні дружини, ні дітей я не мав, — змусив мене відчинити двері. «Чоловік з Порлока» вручив мені пакунок, у якому лежав сценарій із заголовком «Дев’ять ярдів». Мій менеджер написав на ньому: «Може, стане золотою жилою».

То був не «Кубла-хан», але я побачив, що він матиме шалений успіх.

Я ніколи не вмів читати сценарії. Мені пропонували мільйони доларів за ролі у фільмах, а я насилу перегортав перші кілька сторінок. Тепер у цьому соромно зізнаватися, бо нині я сам пишу сценарії, а актори відповідають украй неохоче. Може, вони відчувають те, що і я колись: що в житті, сповненому веселощів, слави і грошей, читання сценарію — хоч скільки за нього обіцяють — занадто скидається на школу

Та всесвіт тебе навчить. Багато років я вважав себе завеликим цабе, щоб читати сценарії, а торік написав сценарій під себе й намагався втілити його в життя, поки не збагнув, що вже застарий для цієї ролі. У п’ятдесят три роки люди здебільшого вже вміють давати раду своїм тарганам, тож я мав найняти тридцятирічного. Мій обранець не відповідав тижнями й поводився страшенно невиховано.

— Чи вистачить у мене сили випустити незалежний фільм? — у розпачі запитав я свого менеджера Дуґа.

— Та, мабуть, ні, — відповів Дуґ.

Але тоді, у 1999-му, мій «чоловік з Порлока» приніс сценарій, потенціал якого бачив навіть я. І потенціал цей полягав у тому, що до нього був дотичний не хто інший, як Брюс Вілліс.

* * *

На зламі століть не було кінозірки, більшої за Брюса Вілліса. Він зіграв у фільмі «Хто б казав» і його продовженні, усіх «Міцних горішках», «Кримінальному чтиві»... Тоді він був найуспішнішим актором. До того ж я тішився перепочинку від сімдесяти двох романтичних комедій, у яких нещодавно знявся. Мітчелл Капнер написав дотепний сценарій з безліччю несподіваних поворотів. Він легко читався, а це завжди добра ознака. Та найкраще, що в ньому був Брюс Вілліс, а головну роль грав я. Покажіть мені визнану успішну телезірку — і я покажу вам розчаровану кінозірку-невдаху.

Золота жила? Щоб ви й не сумнівалися. Та спершу я мав пережити вечерю з режисером і братом свого напарника.

Наступного вечора я приїхав у ресторан Citrus на проспекті Мелроуз. Тоді він був наймоднішим у Голлівуді: дорогий, лише для обраних, вхід тільки в піджаку, вервечка папараці біля входу несамовито клацала всіх, хто заходив і виходив. Хто прийшов і пішов того вечора: я; режисер Джонатан Лінн — опецькуватий британець, який зняв «Мій кузен Війні» й суто випадково виявився кузеном

Олівера Сакса; й один з продюсерів цього фільму — Девід, брат Брюса (до речі, Девіду дісталося волосся, а Брюсу — підборіддя).

На ту вечерю я вбрався в чорний костюм, як і годиться кінозірці. Запізнився на кілька хвилин, бо так чинять кінозірки. Вечеря пройшла дуже вдало, хоч ніхто й не торкнувся своїх страв, як заведено в Голлівуді. Джонатан — неймовірно кмітливий і дотепний, із сухим британським почуттям гумору — казав щось на позір серйозне, але блиск в очах давав зрозуміти, що це іронія. Девід був уважним, цікавим і кмітливим. Що ж до мене, то я вже вирішив знятися в цьому фільмі. У початковому варіанті сценарію не було фізичної комедії, тож я сказав щось таке: «Гадаю, сюди чудово вписалася б фізична комедія, і я цілком готовий падати зі сходів і стрибати з вершини гори заради співпраці з Брюсом Віллісом».

Джонатан з Девідом розреготалися, як мені здалося, з полегшенням. «Вечеря» добігла кінця. Джонатан сказав: «Що ж, ти з нами. Ми дуже хочемо працювати з тобою». Потиснувши їм руки і проігнорувавши папараці, я стрибнув у своє трав’янисто-зелене «порше» й зі скрипом витиснув газ.

«Я гратиму головну роль у фільмі з Брюсом Віллісом», — подумалося мені. Усі світлофори на бульварі Сансет знову горіли зеленим. Коли я повернувся додому, на Карла-Рідж, зійшов самотній скорботний місяць і кинув якусь незграбну тінь на мій краєвид. Я увімкнув телевізор, налив собі горілки з тоніком і став чекати.

Зірки знову вишикувались у ряд. Невже в невпинному злеті Метью Перрі стався черговий колосальний стрибок? Поки я думав, на чисте темне небо вийшли реальні зірки. Я почав їх рахувати, хоч і знав про забобон: хто дорахує до сотні, той помре.

Спинився на дев’яносто дев’ятій. Напровсяк.

* * *

Уранці на моєму автовідповідачі було повідомлення.

«Метью, це Брюс Вілліс. Зателефонуй мені, інакше я спалю твій дім і переламаю коліна й руки, щоб ти ходив з куксами замість рук і ніг до кінця життя».

Клац, гудки.

Я вирішив, що було б незле передзвонити.

За кілька днів ми зустрілися в Ago — черговому крутому ресторані італійської кухні в Голлівуді, у захованій приватній залі, зарезервованій для людей статусу містера Вілліса. Я знову примчав на своєму «порше», яке простояло на нейтралці рівно стільки, щоб я встиг віддати ключі паркувальнику

Того вечора я прийшов вчасно.

Брюс Вілліс не розчарував. Не залишалося жодного сумніву, що він — зірка найбільшого калібру. Він не просто заповнював кімнату собою. Він був тією кімнатою. Я зрозумів, що Брюс Вілліс — справжня кінозірка, коли найперше він навчив бармена ідеально змішувати горілку з тоніком.

«Наливати три секунди», — сказав він отетерілому чоловікові.

Брюсові було сорок чотири роки, він був неодружений (коли ми познайомилися, він розлучився з Демі Мур) і знав точний рецепт ідеального коктейлю. Людина-свято, його присутність бадьорила. Згодом до нашої приватної зали завітав Джо Пеші (він знявся у «Моєму кузені Війні» під режисурою Джонатана Лінна) й кілька гарненьких відвідувачок. Брюс сміявся з усіх моїх дурних жартів. Здавалося, його тішило видовище молодшого дотепника, який віддавав йому належне і встигав пити в його темпі (якби він лиш знав). Я був у захваті від можливості бути поряд із ним. Він умів жити життя.

Вечері знову ніхто не торкнувся. Двоє новоспечених найкращих друзів попрямували у Брюсів велетенський будинок у районі вулиці Малголланд. Певно, Брюс також любив гарні краєвиди. На завершення вечора Брюс Вілліс і Метью Перрі з келихами в руках подавали м’ячики для гольфу в долину Сан-Фернандо, що розкинулася внизу.

«Ці м’ячики десь та приземляться», — подумав я. Та не встиг уявити, якої шкоди може наробити прицільний удар ключкою із залізною голівкою, та осягнути метафоричний сенс нашого вчинку, як геть припинив думати й перехилив ще один коктейль.

«Вітаю у світі профі», — сказав Брюс. Мабуть, він мав на увазі життя кінозірки, а не мою гру в гольф. У нас зав’язалася дружба: ми випивали, зубоскалили й вихваляли гольфові свінги один одного.

Зрештою, як завше буває, зійшло сонце, і ми осоловіло попрощалися. Пам’ятаю, що дорогою додому я думав: «Поглянь на нього. Ось воно як — бути щасливим». Здавалося, ніби Брюса нічого не гризло. Ніхто йому не відмовляв. Він справді належав до найвищої акторської ліги.

Того-таки дня, ближче до обіду, Брюс зателефонував мені й запросив на перегляд свого наступного фільму. Але мені було так зле з похмілля, що я навіть думати про таке не міг. Виправдовуючись, я спитав назву цього фільму, щоб подивитися потім.

«Шосте відчуття», — сказав він.

* * *

Я отримав роль у «Дев’яти ярдах» і подружився з найвідомішою кінозіркою планети. Та навіть мені було зрозуміло: я стільки пив, що не подужав би цей фільм. Довелося рубати з плеча. Комусь, може, і легко веселитися на вечірках, а потім робити роботу, але в когось, на відміну від мене, немає залежності.

Щоб я міг веселитися на вечірках, встигати за Брюсом і більше не пити спиртного, повернувшись у готель, щось інше мало допомагати мені скинути напругу й дістатися знімального майданчика наступного дня.

Я зателефонував другові (у широкому сенсі цього слова), про якого знав, що він продавав ксанакс.

— Скільки ти хотів би купити? — з огидою спитав він.

— Дай мені сотню, — відповів я.

Коли пігулки приїхали, я сів на ліжко і перелічив їх. Це для того, щоб я міг пити з Брюсом та іншими, а потім, залишившись нарешті на самоті, просто ковтнув одненьку й ліг спати. План у мене, може, і був, але я геть пропустив повз вуха той факт, що це поєднання було просто вбивчим.

Ми полетіли літаком Брюса (ну аякже) в Монреаль на зйомки «Дев’яти ярдів». Прибули, ніби герої-завойовники, готові штурмувати місто. Я, ніби канадський блудний син, повернувся й був готовий до веселощів.

Ми облаштувалися в готелі Intercontinental. Я — у звичайному номері. Брюс — на усьому верхньому поверсі, який він негайно і без жодної очевидної причини охрестив «Клубом Z». За лічені години там встановили дискобол.

Ресторан Globe також став нашим другим домом. Гроші й коктейлі лилися рікою, а всі офіціантки були гарячими штучками.

За кілька місяців до того я почав зустрічатися із жінкою на ім’я Рене. Ми познайомилися в лос-анджелеському ресторані Red. Я вечеряв із першим помічником режисера «Друзів», своїм приятелем Беном Вайссом, коли до нас підсіла офіціантка й почала зі мною теревенити. Мені здалося, що зазвичай офіціантки так не поводяться. Коли вона прийняла наше замовлення, я сказав Бенові:

— Гадаю, її звати Саманта.

— Та ні, — заперечив він. — Вона точно Дженніфер.

Коли вона принесла нам їжу, я сказав:

— Ми зробили ставки на твоє ім’я. Я поставив на Сем, а мій приятель вважає, що ти Джен.

— Я Рене, — відповіла вона. — Будьмо знайомі.

А після кількох пиятик ми з нею чомусь стали парою.

Скажу одне: Рене замінила жінку, яка розбила мені серце в попередньому фільмі. Це одразу поставило її в невигідне становище... Коли я вирушив у Монреаль, наші стосунки вже були натягнутими, але — не пишаюся цим зізнанням — на тому життєвому етапі я був готовий трахати болото. Канадське болото, коли вже на те пішло.

* * *

Роль була нехитра. Я лише мав удавати, ніби боявся Брюса — що дуже легко — і закоханий у Наташу Генстридж, а це ще легше. Джонатан, режисер (казна-чому я почав називати його Семмі), створив на знімальному майданчику таку атмосферу, як я люблю: дуже творчу. Там, як і у «Друзях», перемагав найкращий жарт, хоч звідки він надходив.

У «Дев’яти ярдах» грала й Аманда Піт. Дотепна, розумна і страшенно приваблива. У Аманди був хлопець, але вона не забороняла собі фліртувати, що охоче робила і з Брюсом, і зі мною. Якось Брюс навіть гримнув на неї: «Обери когось одного!».

Вечорами під Брюсовим дискоболом у «Клубі Z» ревіли вечірки. І все одно усім якось вдавалося виходити на роботу о шостій ранку. Я кажу «якось», але знаю як саме: та сотня ксанаксів творила дива, хоча після пігулок і спиртного моя голова часто скидалася на баскетбольний м’яч марки Spalding. Зате містер Вілліс-Із-Вищої-Ліги справляв таке враження, ніби міг розпечатати конверт підборіддям.

Кожного дня я потерпав від убивчого похмілля, але був достатньо молодим, щоб упоратися з ним. Ми збиралися гуртом і будували плани на день. «Ми» — це я, Джонатан Лінн, Брюс Вілліс і прекумедний Кевін Поллак, який грав Янні Ґоґолака, ще одного кримінального авторитета. У нас вийшла майже сценарна кімната: ми обговорювали те, що могло бути кумедним, що могло пасувати то до однієї сцени, то до іншої. Ми дуже старалися додати фізичної комедії до моєї ролі. Я налітав на вікна, врізався у двері. Ми зняли один дубль, у якому я побачив злочинця, обернувся, врізався в когось, відлетів назад, гепнувся на світильник і схопив його, намагаючись відгородитися від поганця. Усе придумав сам, усе спрацювало відмінно.

У Кевіна була така репліка: «Дивно, як він узагалі може вдихати повітря».

Я запропонував йому витримати неприродно довгу паузу перед словом «повітря». То був чи не єдиний у моїй кар’єрі випадок, коли я втратив самовладання. Кевін так кумедно промовляв цю репліку, а пауза тривала щоразу довше з кожним дублем, що врешті мені довелося пересидіти зйомки цього епізоду в іншій кімнаті.

* * *

Коли з Брюса Вілліса впала пелена, мені захотілося просто бути його другом. Я не хотів підлизуватись до нього, як усі на світі. Якось під час зйомок «Дев’яти ярдів» нам дали три вихідних, і Брюс полетів зі мною, Рене і своєю дівчиною на острови Теркс і Кайкос (там у нього був будинок). Прекрасна місцина з неймовірним океанським краєвидом. Вони навіть думали викупити всі прилеглі ділянки, щоб нас не діймали папараці. Ми всюди носили парасолі й ховалися від сонця, щоб обличчя не надто засмагли й не вибивалися з фільму. Новий фокус кінозірки — один із багатьох, яких я навчився в містера Вілліса.

Але між Брюсом і мною була одна велика відмінність. Брюс любив тусовки. Я потерпав від залежності. У Брюса є вимикач. Він може веселитися, як скажений, а потім узяти сценарій фільму типу

«Шостого відчуття», покинути тусовки і блискуче зіграти — тверезим. У нього немає цього гена: він не наркоман. У Голлівуді не бракує людей, здатних і веселитися, і повноцінно жити. Я до них не належав. Якби за часів, коли я пив і вживав наркотики, до мене прийшли з поліції і сказали: «Якщо ви сьогодні вип’єте, завтра сядете за ґрати», я почав би збирати речі в буцегарню. Коли я починаю, спинитися вже не можу. Над першим келихом я ще мав контроль. Потім ситуація ставала непередбачуваною. (Див. «Спочатку людина владна над келихом, потім келих владний над усім іншим».) Якщо я повірю у брехню, наче можу обмежитися одним келихом, — пиши пропало. Далі я за себе не відповідаю. Без допомоги інших людей, реабілітаційних центрів, лікарень і медсестер мені не впоратися.

Я не можу спинитися. Якби тоді я не опанував себе, і то швидко, — загинув би. У моєму мозку жило чудовисько. Чудовисько, яке хотіло замкнути мене на самоті, переконати випити перший келих або ковтнути пігулку. А потім те чудовисько засмоктувало мене.

* * *

Вечірки вечірками, але всі причетні до цього фільму були профі, тож нам вдалося випустити шалено популярне кіно. Перші відгуки були позитивними, як-от цей, із журналу Variety:

Люди прийдуть подивитися на Брюса Вілліса, але увагу буде прикуто насамперед до Метью Перрі. Його гра, сповнена кумедних ляпсусів, нагадує те, що робив Том Генкс 12-15 років тому.

Неймовірно висока оцінка людини, яка рівнялася на Тома. Брюс сумнівався, що цей фільм вдасться, а я заклався, що так і буде. У разі програшу він мав зіграти гостьову роль у «Друзях» (Брюс знявся у трьох серіях шостого сезону).

«Дев’ять ярдів» три тижні поспіль протрималися на першому місці кінорейтингу Сполучених Штатів.

Мені вдалося. Нарешті справдилося те, про що я мріяв з дев’ятого класу. «Дев’ять ярдів» — це не «Назад у майбутнє», але тільки Майкл Джей Фокс і я одночасно знялися і в найпопулярнішому фільмі, і в найпопулярнішому серіалі.

Я мав би бути шалено популярним. Та після повернення в Лос-Анджелес стало очевидним, принаймні для мене: моя залежність сягнула небезпечного рівня. Дійшло до того, що я з дому не міг вийти: мною цілком оволоділи наркотики й алкоголь. Я так міцно підсів на наркотики й без кінця морочився з дилерами, що справді не міг вийти зі спальні. Замість прекрасної миті незатьмареної слави я морочився з дилерами — і все. Звісно, я прийшов на прем’єру фільму й зіграв «Шоу Метью Перрі», але був увесь запухлий і страшенно боявся чогось незбагненного.

Завжди мріяв прийти на токшоу й говорити відверто.

ДЖЕЙ ЛЕНО. Ну, Метью, як справи?

Я. Та я вже не знаю, на якому я світі. Сиджу по шию в лайні. Почуваюся нестерпно. Не можу встати з ліжка.

Тоді для цього був би ідеальний час.

* * *

За чотири роки після «Дев’яти ярдів» ми з Брюсом і Кевіном знялися у продовженні (цього разу з іншим режисером). Якщо «Дев’ять ярдів» були початком моєї зіркової кар’єри в кіно, то можна з певністю сказати, що «Десять ярдів» стали її кінцем.

Другий фільм знімали в Лос-Анджелесі. Нам дали забагато свободи, тож вийшло казна-що. Щось добре рідко вдається відтворити, як-от у цьому випадку. Жарти здавалися прісними, а вечірки — тим паче. Цей фільм виявився таким невдалим, що згодом я зателефонував своїм агентам і сказав: «Мені ще можна хоча б ходити в кіно?».

Після виходу «Дев’яти ярдів» я так загруз у залежності, що насилу виходив із кімнати. Я був у пекельній безодні розпачу й морального занепаду, і схиблена свідомість повільно тягнула за собою тіло. Нещодавно мене осяяло: цей стан слід було б приберегти до виходу «Десяти ярдів». Після такого будь-хто у здоровому глузді впав би у глибоку депресію.

Наприкінці ночі, коли ось-ось мало зійти сонце, усі гості вже пішли й вечірка закінчилася, інколи ми з Брюсом просто сідали поговорити. Тоді я й побачив справжнього Брюса Вілліса: добросердого чоловіка, дбайливого, самовідданого. Чудового батька. Чудового актора. І, що найважливіше, хорошу людину. Якби він лише захотів, я став би його другом на все життя. Але, як воно часто буває, потім наші шляхи майже не перетиналися.

Звісно, тепер я молюся за нього щовечора.

Інтерлюдія

БЕЗОДНІ НЕБЕСНІ РОЗКРИЛИСЯ

ЩОСЬ СТАЛОСЯ — і я зірвався. Я вже казав: щоб я зірвався, зі мною має щось статися — будь-що. Хороше або погане.

Я спаскудив черговий шмат тверезого життя. Навіть не пам’ятаю чому. Все було чудово. Так тривало два роки — я допомагав іншим звільнитися від залежності, а потім усе спаскудив заради якоїсь дрібнички, навіть не пам’ятаю якої. Що я пам’ятаю — це багато алкоголю, багато наркотиків, багато усамітнення. Вживав я завжди на самоті. Боявся, що якби хтось побачив, скільки я вживаю, то перелякався б і змушував би мене спинитися. Та якщо я вже починав, то спинитися більше не міг.

Переляк часто рятував мені життя. Коли здається, що все геть вийшло з-під контролю, я панікую, беру телефон і прошу допомоги. Того разу на порятунок прийшли тверезий компаньйон і мій чудовий батько. Вони одразу оселилися в мене вдома. Того-таки дня я розпочав детоксикацію від наркотиків.

Фізично я почувався повного розвалиною... Але детоксикація просувалася успішно. Принаймні так вважали мій тато і тверезий компаньйон. Чого вони не знали — я заховав у спальні баночку ксанаксу. Ось що таке бути наркозалежним: ти робиш те, чого й уявити не міг. Мій чудовий батько покинув усе і приїхав, щоб дати мені любов і підтримку в черговій катастрофі, яку я заподіяв собі сам, а я віддячив йому тим, що заховав наркотики в тумбочці.

Якось уночі я відчайдушно хотів заснути, бодай якось утекти від жорстокої детоксикації. Та баночка ксанаксу кликала мене, мов злий маяк у пітьмі. Я уявляв її чимось типу світлового маяка — от тільки тоді я скерував своє судно до кораблетрощі, а не у протилежному напрямку. Кришечка із захистом від дітей не завадила цьому дитяті. Його батько дрімав у сусідній кімнаті під повтор фільму «Таксі». Я ж у своїй кімнаті — біля метафоричних убивчих скель — пірнув у баночку ксанаксу й ковтнув чотири штуки. (Навіть однієї забагато. А чотирьох"?)

Вони не подіяли. Зі втечею не склалося. Тих чотирьох ксанаксів не вистачило, щоб угамувати мої думки. Сон вислизав з рук. Його стримували сором, страх і сильна ненависть до себе. Що тепер підказує логіка? Цьому наркоманові — випити ще чотири. (І це вже не просто на вісім штук більше, ніж потрібно. Така кількість заграє зі смертю.) Друга четвірка поєдналася з першою — і заснути нарешті вдалося. Сон під ксанаксом неглибокий (усі знають, що для глибокого сну цей препарат — повне лайно), але мені було байдуже. Я лише хотів, щоб оцей мозок, який не давав мені спокою, вгамувався бодай на кілька годин... А ще — полегшити неймовірно болісну детоксикацію.

Мені пощастило прокинутися, але ксанакс не просто завадив мені глибоко заснути, а й наробив біди. Він випалив мені мозок і довів до божевілля. Мені ввижалася всяка дурня: дивні марення й небачені кольори, про існування яких я й не здогадувався. Сірі автоматичні штори в моїй спальні стали темно-фіолетовими. Таке враження, ніби колбочки й палички в сітківці самовільно передавали через зоровий нерв у підсмажений стовбур головного мозку якісь нові сигнали. Звичайний синій став лазуровим. Червоний — пурпуровим. Чорний перетворився на вантаблек⁷, чорний 3.0, найчорнішу чорноту.

І це ще не все. Ксанаксу більше не залишилось, тож, якби я чимшвидше щось не вдіяв, мене могло не стати. (Не забувайте: єдині види детоксикації, від яких можна померти, — це випивка і ксанакс. Під час детоксикації від опіатів тільки хочеться вмерти.) Я ж злазив з усього гамузом. Вихід був лише один: якось роздобути ксанаксу, але стан справ удома заважав мені це зробити. Мене точно впіймали б. Отже, я мусив чесно зізнатись у тім, що вживав ксанакс, щоби пройти детоксикацію як належить.

Я вийшов зі вбиральні в кольоровий калейдоскоп вітальні. «Це рай? — подумав я. — То вчора ввечері я помер від ксанаксу, і ось на що схожий рай?» Я обережно пояснив татові й тверезому компаньйонові, що накоїв. Вони жахнулися, чого і слід було очікувати. Тверезий компаньйон без зволікань зателефонував лікареві.

Я геть втратив розум. І саме тоді вирішив розповісти батькові про свій страх.

— Тату, — на повному серйозі промовив я. — Розумію, що здамся тобі несповна розуму, але ось-ось приповзе велетенська змія й забере мене.

І як відреагував мій батько?

— Метті, якщо приповзе велетенська змія і забере тебе, я накладу в штани.

Я досі під враженням від того, як батько підіграв моєму чистому божевіллю.

Тут повернувся тверезий компаньйон, висловив розчарування, але сказав, що все одно хотів би мені допомогти. Але я мав терміново потрапити до лікаря. Туди ми й поїхали. Наприкінці прийому я вибачився перед лікарем, потиснув йому руку й пообіцяв, що такого більше не повториться. Я не брехав. З мене було досить. Лікар прописав нові препарати для детоксикації, протисудомні (під час детоксикації від ксанаксу може судомити). Ми вирушили додому. Моїй багатостраждальній помічниці Мойрі зателефонували, щоб вона забрала ліки, от ми й чекали. І чекали. Чомусь на здійснення цієї нової місії в неї пішло кілька годин.

Але час спливав. Якби я чимшвидше не отримав того препарату для детоксикації, могла статися велика біда. Мене могло засудомити. Я міг померти. Жоден із цих варіантів мене не приваблював. Тож троє дорослих чоловіків витріщалися на вхідні двері, чекаючи, доки ті відчиняться. Двоє з них ще й витріщалися на переляканого Метті.

Коли витримувати пильні погляди стало несила, я ретирувався на канапу біля кухні. Дійсність, смаку якої ми набуваємо, почала відновлюватися, повільно і впевнено, ніби фокус лінзи. Почувався я препогано — фізично й емоційно. Я знемагав від сорому і провини. Не міг повірити, що знову таке утнув. Ті, кого я спонсорував, залишалися тверезими довше за мене. Неможливо віддати те, чого не маєш. Я ж не мав нічого.

Я ненавидів себе.

Сягнув нового дна. Я не думав, що можна впасти ще нижче за моє попереднє дно, і все-таки мені вдалося. Ще й перед батьком, який, вочевидь, страшенно перелякався. Підступна, неосяжна, потужна залежність дісталася мене знову.

Вхідні двері досі не відчинялися. Я втрапив у серйозну халепу. Дійшов до відчаю. Споживання наркотиків — та й алкоголю — сягнуло апогею. Усе було так погано, що я навіть заплакати не міг. Можливо, плач свідчив би про якусь віддалену подібність до норми, але нічого природного тут не було.

Отже, дно. Найнижча точка мого життя. Хрестоматійна мить у житті наркозалежного. Мить, після якої шукаєш стабільної допомоги... Стривайте, а це що таке? Вдивляючись у кухню, я помітив якийсь вигин в атмосфері. Гадаю, людина, яка не опустилася на дно, могла б відмахнутися від нього, але він так мене вабив, що я не міг відвести очей. Він нагадував невеличку хвилю в повітрі. Ніколи в житті не бачив нічого подібного. Ця хвиля була справжньою, правдивою, осяжною, конкретною. Чи це те, що ми бачимо наприкінці? Я що, помирав? А потім...

Я почав несамовито молитися. Відчайдушно, як потопельник. Коли я молився востаннє — незадовго до того, як отримав роль у «Друзях», — мені вдалося лише укласти з Богом фаустівську угоду. Тоді він тільки глибоко вдихнув і почав вичікувати слушної миті. Минуло понад десять років — і я знову ризикнув помолитися.

«Господи, благаю, допоможи мені, — прошепотів я. — Покажи, що ти тут. Господи, благаю, допоможи».

Поки я молився, та невеличка хвиля перетворилася на золотий вогник. Поки стояв на колінах, вогник поволі розростався. Він ріс, доки не заповнив собою всю кімнату. Я ніби ступив на поверхню Сонця. Що відбувалося? Чому мені почало кращати? Чому я не злякався? Той вогник викликав у мені неперевершене відчуття, якого не викликала навіть найкраща доза наркотиків. Відчувши ейфорію, я таки злякався і спробував вивільнитися від неї. Але вивільнитися було неможливо. Це відчуття було набагато більшим за мене. Залишився один вихід: піддатися йому, що було неважко, бо мені було надзвичайно добре. Спершу я відчув ейфорію маківкою, а потім вона поволі пронизала все моє тіло. Певно, я просидів у її полоні п’ять, шість, сім хвилин.

Замість крові моїми жилами не біг теплий мед. Я сам став теплим медом. Уперше в житті я відчув присутність любові і прийняття. Мене сповнило разюче відчуття, що все буде гаразд. Я зрозумів, що на мою молитву відповіли. Бог був поряд. Білла Вілсона, засновника Анонімних Алкоголіків, урятувало переживання, подібне до удару блискавки у вікно. Тоді він відчув, що зустрівся з Богом.

Тепер це відчув я.

А втім, коли тобі так добре — це лячно. Якось мене спитали, чи я колись був щасливим, за що я мало не відгриз тому гівнюкові голову. (Одного разу під час реабілітації в центрі Promises я сказав своєму консультантові, що інші пацієнти здавалися надзвичайно щасливими і мене це лякало. «У них якась дурнувата радість, а я тут конаю», — сказав я. Тоді він пояснив, що ці люди здебільшого нічого не тямили, не розуміли, що з ними. Рано чи пізно вони знову опиняться в ребцентрі — й тоді їм буде ще гірше.)

Хвилин через сім (тут має бути жарт про «сім хвилин у раю»⁸) світло почало тьмяніти. Ейфорія вщухла. Бог виконав своє завдання й вирушив на допомогу комусь іншому.

Я розплакався. По-справжньому, безконтрольно ридав, аж плечі тряслись. Я плакав не від смутку. Плакав, бо вперше у житті почувався так, як належить. Я відчув себе в безпеці, оповитим турботою. Десятки років напружених стосунків із Богом, боротьби із життям, смутку — це все сплинуло в небуття, ніби ріка болю.

Я побував поряд із Богом — у чому навіть не сумнівався. І цього разу я молився про те, чого потребував: про допомогу.

Згодом ридання вщухли. Але все змінилося. Я інакше бачив кольори, параметри кутів стали іншими, стіни — міцнішими, стелі — вищими, дерева, які стукали у вікна, ще ніколи не здавалися такими досконалими, їхнє коріння пронизувало ґрунт і поєднувалося з планетою, а тоді знову зі мною, ніби єдиний всеохопний зв’язок, створений Богом, утіленням любові. Далі — небо, яке колись було теоретично нескінченним, а тепер стало незвідано безмежним. Я ще ніколи не відчував такого зв’язку зі всесвітом. Навіть хатні рослини, яких я ніколи не помічав, ніби опинилися в чіткому фокусі: неймовірно гарні, неймовірно досконалі, неймовірно живі.

Я залишився тверезим на два роки лише завдяки цій миті. Бог показав мені уривок життя, яким воно могло бути. Хай там як, він урятував мене тоді — і назавжди. Він перетворив мене на шукача, і не лише тверезості та правди, а й Бога. Він прочинив вікно, а тоді зачинив, ніби сказав: «А тепер візьми й заслужи».

Тепер, коли в моєму житті настає темна смуга, я міркую про те, чи то було лише безумство під дією ксанаксу, лише продовження змії, появу якої я вважав неминучою. За даними Національного інституту охорони здоров’я, цей препарат може викликати «оборотні короткочасні напади психозу». (Згодом мене страшенно скорчило на очах у батька, що не надто мені сподобалося. Як і термінова поїздка в пункт медичної допомоги Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, який тоді здався мені проміжною зупинкою на шляху до янголів.) Але я швидко повертаюся до правди золотого світла. Коли тверезий, я досі бачу його й пам’ятаю, як воно мені допомогло. Можливо, хтось спише це на стан клінічної смерті, але там був я, і там був Бог. А коли я на зв’язку з Богом, він показує мені, що це сталося-таки насправді. Дає маленькі підказки, як-от коли сонячне сяйво відбивається від океану, забарвлюючи його в прекрасний золотий колір. Або сонячні зайчики на зеленому листі дерева, або коли світло повертається до очей людини, яка вийшла з мороку у тверезе життя. Я відчуваю це, коли допомагаю людині протверезіти. У мене тьохкає в серці, коли я чую слова подяки. Просто та людина ще не знає, що це я маю їй дякувати.

Через рік я зустрів жінку, з якою був шість років. Бог — усюди. Потрібно лише очистити свій канал, інакше проґавите.

7

ПРИВІЛЕЇ «ДРУЗІВ»

МОНІКА ВИЙШЛА ПЕРШОЮ. Поклала ключ на порожню стільницю. За нею — Чендлер. Потім Джої — лунає гучний регіт, бо в нього взагалі не мало б бути ключа, тоді — Росс, Рейчел і нарешті Фібі. Тепер на стільниці лежало шість ключів. Що сказати після такого?

Ми всі вишикувалися довгою вервечкою. Фібі сказала: «Ось, мабуть, і все». Тоді Джої промовив: «Угу». Він мало не зламав четверту стіну, окинувши глядачів швидким поглядом, і додав: «Мабуть, що так...».

Але ламати четверту стіну було ні до чого. Насправді її й не існувало. Ми десять років з’являлися в чиїхось спальнях і вітальнях. Ми стали невіддільною частиною життя стількох людей, що дечого не помітили: четвертої стіни не існувало, то й ламати було нічого. Ми були шістьма близькими друзями у квартирі, яка здавалася завеликою, хоча насправді була завбільшки з телевізор у вітальні.

Настав час вийти з квартири востаннє. Тепер нас було восьмеро: шість головних героїв і близнята Моніки й Чендлера у візочку.

Перед останньою серією я покликав Марту Кауффман на два слова.

«Усім буде до цього байдуже, крім мене, — сказав я. — Будь ласка, можна я скажу останню репліку?» Ось чому, коли на виході з квартири Рейчел запропонувала востаннє сходити на каву, поставити крапку на «Друзях» випало саме мені.

«Звісно, — відповів Чендлер. Потім, востаннє витримавши ювелірну паузу, додав: — Куди?»

Обожнюю вираз обличчя Швіммера після цієї репліки. Ідеальне поєднання теплоти і втіхи — це саме те, що серіал «Друзі» незмінно дарував світові.

На цьому кінець.

Правду сказати, ми всі були готові до завершення «Друзів». По-перше, Дженніфер Еністон вирішила, що більше не хоче зніматися в цьому серіалі, а оскільки рішення ми ухвалювали гуртом, зупинитися довелось усім. Дженніфер хотіла зніматись у кіно. Я ж знімався в кіно увесь час і чекав виходу «Десяти ярдів», які неодмінно мали стати хітом (на цьому місці уявіть собі ослячу голову). І все-таки, хоч то була найкраща робота у світі, у 2004-му історії Моніки, Чендлера, Джої, Росса, Рейчел і Фібі вичерпалися. Я не міг не помітити, що Чендлер подорослішав значно швидше за мене. Тож, насамперед під впливом Дженні, десятий сезон вийшов скороченим. Але на цей час усі герої були цілком щасливими, а кому треба дивитися, як щасливі люди займаються своїми щасливими справами? Що тут кумедного?

Було 23 січня 2004 року. Ключі лежали на стільниці. Чувак, дуже схожий на Чендлера Бінґа, спитав: «Куди?». Лунала пісня Embryonic Journey гурту Jefferson Airplane. Камера захопила панораму дверей зсередини квартири. Бен, перший помічник режисера й мій дуже близький друг, востаннє крикнув: «Знято!» — і майже в усіх хлинули сльози, мов безліч гейзерів. Ми зняли 237 серій, включно з останньою, яка влучно називається «Остання». Еністон рюмсала. Минув якийсь час — і я дуже дивувався, що в її організмі ще залишилася рідина. Навіть Метт Леблан плакав. Я ж не відчував нічого. Не міг збагнути, чи це через опіоїд бупренорфін, який я вживав, чи просто геть втратив чутливість. (Щоб ви знали, бупренорфін — це препарат для детоксикації, до того ж чудовий. Він допомагає злізти з інших, «сильніших» опіатів, але зовсім тебе не змінює. Іронічно, що злізти із цього препарату найскладніше. Бупренорфін, він же субоксон, у жодному разі не можна вживати довше за сім днів. Я ж боявся жорсткої детоксикації і просидів на ньому вісім місяців.)

Тож замість рюмсів я повільно пройшовся сценою номер 24 на студії Warner Bros, у Бербанку зі своєю тодішньою дівчиною (яку також влучно звали Рейчел). Після завершення серіалу ту сцену перейменували на «Сцену “Друзів”». Усі велемовно розпрощалися і домовились скоро зустрітися (люди так роблять, коли розуміють, що цього не буде), а потім ми пішли до моєї машини.

Я трохи посидів на парковці з думками про останні десять років. Про «L.A.X. 2194», 22 500 баксів і Крейґа Б’єрко. Про те, що я отримав роль останнім, про ту подорож у Вегас, де ми могли пройтися переповненим казино, бо ніхто не знав, хто ми такі. Про всі дотепи і сповільнені реакції, про братів Мюрреїв і декотрі з моїх найвідоміших / занадто схожих на правду реплік, як-от: «Привіт, я Чендлер. У незручних ситуаціях я жартую», і «До двадцяти п’яти років я думав, що єдина відповідь на “Я тебе кохаю” — це “От лайно”», і «Ми маємо проковтнути свої почуття. Навіть якщо доведеться довіку бути нещасними», і «Хіба можна бути ще більш мені не по зубах?».

Я подумав про літо між восьмим і дев’ятим сезонами. Тоді я побував у ребцентрі, а журнал People написав на обкладинці, що я «Щасливий, здоровий і ЗВАБЛИВИЙ!». («Дотепник із “Друзів” коментує чутки про дівчат, — написано в першому абзаці, — “останній” сезон і боротьбу із залежністю. “Мені було страшно, — каже він. — Я не хотів померти”».) Того літа я справді боровся із залежністю й багато грав у теніс. Я подумав про перший день четвертого сезону, після того літа, коли я надзвичайно публічно загримів у ребцентр. Звісно, на першій читці сценарію з мене не зводили очей. Мій товариш Кевін Брайт, один із виконавчих продюсерів серіалу, розпочав те зібрання словами: «Хто хоче розповісти, як провів літо?». Я скористався нагодою розтопити лід і промовив гучним тверезим голосом: «Добре! Я перший!» — і розрядив атмосферу. Всі розреготалися й поаплодували мені за те, що я кардинально змінив життя і прийшов на роботу свіжим та готовим до праці. Можливо, це досі мій найдотепніший жарт.

Я подумав про те, як благав у продюсерів дозволу не говорити в останніх сезонах, наче Чендлер (і позбутися безрукавок). Ця інтонація — хіба може щось бісити ще більше? — страшенно затерлася. Якби мені довелося ще хоч раз поставити наголос не на тому слові, я вибухнув би. Тож я просто заговорив нормально — у більшості серій шостого сезону й далі.

Я подумав про те, як заплакав, коли попросив Моніку вийти за мене. Але я не був би собою, якби не виникли й негативні думки.

Я більше не маю щодня ходити на шалено цікаву і творчу роботу, що ж тепер зі мною буде?

«Друзі» стали для мене безпечним простором, мірилом спокою. Вони день у день спонукали мене вставати з ліжка, спонукали трохи менше випивати напередодні роботи. То був найкращий час наших життів. Ми ніби щодня дізнавалися якусь неймовірну новину. Навіть я розумів: тільки безумець (яким я все одно частенько бував) спаскудив би таку роботу

Того вечора, коли ми їхали додому бульваром Сансет, я показав Рейчел величезний білборд із рекламою «Десяти ярдів». П’ятнадцятиметровий набурмосений я в темному костюмі, бузковій сорочці й краватці поряд із Брюсом Віллісом у білій футболці, фартуху й капцях-кроликах. Двометрові літери «ВІЛЛІС» і «ПЕРРІ» підносилися над слоганом: «Вони давно не бачилися. Цього разу цілитимуться краще». Я був кінозіркою. (Ви ж пам’ятаєте, що я казав про ослячу голову?)

Моє майбутнє здавалося доволі обнадійливим навіть без «Друзів». Невдовзі мав вийти великий фільм зі мною. Я знявся у двох серіях «Еллі Макбіл» і в трьох «Західного крила», тож, окрім комедійних, у мене з’явився досвід гри в серйозних ролях (я отримав дві номінації на «Еммі» за три появи в «Західному крилі»). До того ж я щойно завершив зйомки у фільмі «Історія Рона Кларка» для каналу TNT. Це реальна історія про вчителя з маленького містечка, який влаштувався в чи не найпроблемнішу школу Гарлему. У цьому фільмі не було жодного жарту, і його серйозність доводила мене до сказу, тож за кадром я створив персонажа на ім’я Рон Дарк, який пиячив і без кінця матюкався перед дітьми. І все одно цей фільм, який вийшов у серпні 2006-го, здобув величезний успіх. Я зібрав номінації на премію Гільдії кіноакторів, «Золотий глобус» та «Еммі». (І програв усі три Роберту Дювалю. Я не міг повірити, що мене перемогла така шкапа.)

Але, як я вже казав, «Десять ярдів» виявилися катастрофою. Не певен, що на нього сходили хоча б мої найближчі родичі й друзі. Якщо придивитися, можна було побачити, що на прем’єрі глядачі відводили очі від екрана. Мені здається, на сайті Rotten Tomatoes у нього нульовий рейтинг.

Ось тоді Голлівуд і вирішив більше не запрошувати містера Перрі у фільми.

* * *

У мене був план: наступного дня після останніх зйомок «Друзів» сходити на зустріч за Програмою дванадцяти кроків, щоб почати нове життя на правильній ноті. Але впоратись із чистим аркушем порожнього дня було страшенно важко. Наступного ранку я прокинувся з думкою: «Бляха, і що мені тепер робити?».

А що я, бляха, міг удіяти? Я сидів на бупренорфіні без перспектив нової роботи. Що було безглуздо, адже я щойно завершив зйомки в найпопулярнішому ситкомі в історії телебачення. На додачу до цього, у наших з Рейчел стосунках почалися негаразди: труднощі були і з фізичною відстанню, і з емоційною близькістю. Хоч як крути, мені було непереливки.

Потім я знову залишився на самоті.

Ні роботи мрії, за яку платили шалені гроші, ні близької людини. Тож справи швидко вийшли з-під контролю. Ба більше, мені здавалося, ніби я впав зі скелі. У мій хворобливий мозок укотре прокралася божевільна думка: вживати інші, сильніші наркотики. Невдовзі те, що здавалося неможливим, сталося знову. Алкоголь і наркотики повернулися.

Можливо, вам так не здається, але я, дякувати Богові, ніколи не думав про суїцид. Я ніколи не хотів померти. Насправді у глибині моєї душі завжди жевріла якась подоба надії. Та якби смерть була наслідком того, що я вжив потрібну дозу наркотиків, мені довелося б прийняти смерть. Ось як викривилося моє мислення. Мені вдавалося одночасно тримати в голові дві думки: я не хочу померти, та якщо інакше не зможу спожити вдосталь наркотиків — отже, мені уготоване забуття, амінь. Виразно пам’ятаю, як тримав у долоні пігулки й думав: «Це може мене вбити». А потім усе одно їх ковтав.

Це вкрай тонка й небезпечна межа. Алкоголізм і наркозалежність сягнули такого рівня, що я пив і вживав наркотики задля того, щоб забути, скільки випивав і вживав. Щоб упасти в амнезію, довелося вжити ледь не смертельну дозу.

А ще я був до болю самотнім. Самотність пробирала до кісток. Зовні здавалося, ніби мені неабияк пощастило в житті, тож поскаржитись я міг лише кільком людям, які не затуляли мені рота. Та все одно... ніщо не могло заповнити діру всередині мене. Якось я купив чергову тачку, якою тішився днів зо п’ять. До того ж я регулярно переїжджав — насолода новим будинком з іще гарнішим краєвидом тривала трохи довше за втіху від нового «порше» або «бентлі», але не набагато. Я так глибоко поринув у себе, що повноцінні партнерські стосунки із жінкою були для мене майже недосяжними. Мені значно краще вдавалася дружба з привілеями, щоб та, з ким я зустрічався, не відкрила для себе оту повільну скрадливу думку: я безнадійно неповноцінний.

Я загубився. Податися було нікуди. Хоч би де я намагався сховатися, скрізь знаходив себе. Алкоголіки ненавидять дві речі: ситуацію, яка склалася, і зміни. Я розумів, що потребував змін (я не хотів заподіяти собі смерть — і все-таки помирав), але страшенно боявся бодай якось вплинути на ситуацію.

Мені було конче треба побачити те жовте світло, тож я довіку вдячний, що це сталося тоді, у мене вдома, бо після цього до мене повернулися життєві сили. Я знову отримав дар тверезості. Залишалося з’ясувати одне: як ним розпорядитися? Мене ще ні на що не вистачало надовго. Я мав або цілковито змінити підхід до життя, або врізати дуба. А врізати дуба я не хотів. Спершу я мав навчився жити, кохати. Спершу я мав краще зрозуміти світ.

Якби ця звичка мене вбила, вона вбила б не ту людину. Я ще не став цілісним. Складався із самих лише частин (і то не найкращих). Нове життя я вирішив розпочати з роботи, бо ця вихідна точка здалася мені найпростішою. Я мав одну надію: примиритись із тим, що доведеться докладати зусиль. Я трохи пожив тверезим життям, знову зіп’явся на ноги. У мене було кілька дружб із привілеями, але одна з них поволі почала перетворюватися на щось більше. Чи то значно більше. Я знав, як бути із дружбою з привілеями, а із цим? Тут у мене не було чіткого уявлення. Ловив себе на бажанні, щоб вона залишилася після сексу: «Може, залишайся? Подивимось якийсь фільм».

Що я коїв? Порушував усі правила.

* * *

Коли ми познайомились, їй було двадцять три, а мені — тридцять шість. Я дізнався, що їй було саме стільки, бо прийшов без запрошення на святкування її двадцять третього дня народження. Потім ми вперше обіймалися й цілувалися на задньому сидінні страшенно неохайної «тойоти» (лишень уявіть: віддав купу грошей за модні тачки, а сам сидить на задньому сидінні бежевої «короли»). Потім я сказав:

«А тепер я пішов із цієї машини. Насамперед тому, що мені тридцять шість».

Із цього почалися два роки чи не рекордної кількості сексу без жодних зобов’язань. Ми з нею чітко дотримувалися правил дружби з привілеями. Були на одній хвилі. Ніколи не ходили вечеряти, ніколи не розмовляли про рідних одне одного. Ніколи не обговорювали участь інших людей у житті одне одного. Натомість обмінювалися повідомленнями, у яких писали щось типу: «Можеш у четвер о сьомій?».

Спершу вона була грубіянкою. Пам’ятаю один діалог на початку знайомства. Я сказав їй, що вдягнений у костюм, і вважаю, що мені дуже личить.

«Терпіти не можу костюми», — відповіла вона.

Я відучив її від грубощів, але на це пішов не один рік.

* * *

В одному підручнику для акторів (напевно, у тому, який мені подарував тато, з підписом «ще одне занапащене покоління») сказано, що слід братися за нове й докладати максимум зусиль. Якщо ти домігся успіху в комедійному жанрі, варто зробити крутий поворот і стати драматичним актором. Це стало моїм планом. Вийти на пенсію я не міг, та й у комп’ютерні ігри дорослий чоловік не може грати без кінця і краю. Якось моя подружка з привілеями сказала: «Ти живеш ніби людина, яка п’є і вживає наркотики, але сам не п’єш і не вживаєш». (Я вже казав, що вона була ще й дуже розумною?)

Я стояв на роздоріжжі. Що робити, коли ти актор, багатий і знаменитий, але до грошей і слави тобі байдуже?

Або виходиш на пенсію (для цього я був замолодим), або щось змінюєш у житті.

Я сказав менеджеру й агентам, що відтепер шукатиму лише драматичні ролі.

У цьому жанрі я вже успішно спробував себе в «Західному крилі», «Еллі Макбіл» та «Історії Рона Кларка», тож такий крок не здавався божевільним. Я пробувався на ролі в серйозних фільмах, та не отримав їх. Зіграв у кількох незалежних стрічках — дуже старався, але марно.

А потім мені трапився шалено цікавий сценарій.

Ніколи не бачив такого спокусливого проекту: він тягнув до себе, як магніт. «Студія 60 на Сансет-Стрип» (сценарист Аарон Соркін, режисер Томас Шламме) була продовженням серіальчика «Західне крило». В Аарона й Томмі було п’ятнадцять «Еммі» на двох, тож восени 2005-го їхній новий проект наробив нечуваного галасу. Я ніколи не бачив такого потужного проекту, який ще навіть не стартував. Канали NBC та CBS змагалися за нього, мов гладіатори. Перемога на суму три мільйони доларів за серію врешті дісталася NBC. Скрізь, де я побував тієї осені, хтось та говорив про «Студію 7 на Сансет-Стрип» (початкова назва). Я був у Нью-Йорку — завершував роботу над «Історією Рона Кларка» — і жив у своєму найулюбленішому готелі Greenwich у районі Трайбека. Мені аж кортіло прочитати той легендарний сценарій. Оскільки я був на Східному узбережжі, сценарій дістався б готелю лише о десятій вечора, тож я чекав.

Після «Західного крила» Аарон і Томмі змінили ставлення Америки до телесеріалів. Я ж зі своїми інтонаціями Чендлера Бінґа змінив те, як Америка говорила. Здавалося б, потужна комбінація.

О пів на дванадцяту я дочитав сценарій і вирішив повернутися на мережеве телебачення.

Головними героями того серіалу були Метт Елбі, головний сценарист Студії 7 (схоже на те, що Аарон писав цю роль з думкою про мене), і Денні Тріпп, його колега-телередактор, якого зіграв добрий і блискучий Бредлі Вітфорд. їх повернули задля порятунку шоу типу «Суботнього вечора у прямому ефірі», яке називалося «Студія 60 на Сансет-Стрип».

Зйомки серіалу ще не почалися, а про нього вже було написано: «величезний хіт, за який дадуть “Еммі”». Над ним працювали Соркін, Шламме і я. Що ж могло піти не так?

Спершу виникла проблема з грошима. За «Друзів» мені платили шалені гроші, і я розумів, що отримати таку суму знову буде важко, але всіх акторів цього серіалу про комедійну телепрограму попросили зголоситися на однакову суму... Діалог був приблизно таким (уявіть його з інтонаціями Соркіна):

Я. Я дуже хочу в ньому зіграти.

МЕНЕДЖЕР. Так, Соркін неперевершений у цьому жанрі.

Я. Цей серіал стане моїм поверненням на телебачення, це слушний крок.

МЕНЕДЖЕР. Єдина проблема — ціна.

Я. Ціна? Що за ціна?

МЕНЕДЖЕР. За одну серію...

Я. Це я розумію. Дякую. То скільки?

МЕНЕДЖЕР. П’ятдесят тисяч доларів за серію.

Я. За «Друзів» мені платили понад мільйон. Можна домовитися про підвищення?

МЕНЕДЖЕР. Схоже, що ні. Вони хочуть, щоб усі були на рівних умовах, тож усім пропонують саме стільки.

Я. Невже доведеться відмовитися від найкращого на моїй пам’яті сценарію серіалу?

Мій менеджер, честь йому і хвала, не опустив рук. Він нагадав продюсерам: попри задум про рівні умови для всіх акторів «Студії 60 на Сансет-Стрип», щойно в цьому серіалі з’явлюся я, він почне крутитися навколо мого персонажа, як урешті й сталося. Пам’ятаючи про цей аргумент, приблизно за шість тижнів переговорів ми відмовили їх від думки про рівну платню для всіх. Мене мали виставити зіркою серіалу, тож ми вмовили підвищити мій гонорар до 175 тисяч доларів. Очевидно, що це непогані гроші за тиждень роботи, але за три сцени від нас Леблану платили 600 тисяч на тиждень за роль у «Джої». Та зрештою сценарій переміг (кожен актор прагне доброго матеріалу, що тут скажеш), і я зголосився на занижену суму (а ще — щоб довершити акторський склад, роль дали моїй добрій подрузі Аманді Піт).

Ми зняли пілотну серію. Як на мене, цій пілотній серії програла б будь-яка з тих, що я бачив у житті, — ось якою вона була вдалою. У ній було завзяття, рідкісна для телебачення дзвінкість, а ще вона сподобалася фанам. Прем’єра мала надзвичайний успіх. (Після «Друзів» прем’єри усіх моїх серіалів були дуже успішними, а потім той успіх зненацька сходив нанівець.) Другу серію «Студії 60» подивилося удвічі менше людей, ніж першу. Цей серіал нікого не зацікавив. І я зрозумів, чому так, лише через багато років.

У «Студії 60 на Сансет-Стрип» був фатальний недолік, який неможливо виправити добрим сценарієм, режисерською роботою або акторською грою. У «Західному крилі» ставки були максимально високими: на Огайо націлено ядерну бомбу, а президентові тепер розбиратись із цим лайном? Мешканці Огайо увімкнули б такий серіал принаймні для того, щоб з’ясувати, що саме могло б статися, якби перед прильотом міжконтинентальної балістичної ракети довелося поцілувати себе у сраку на прощання.

Дуже мало хто (зокрема я) знає: влучний жарт у шоу-бізнесі — це питання життя або смерті. Люди, які це знають, — схиблені диваки. Певно, під час перегляду «Студії 60 на Сансет-Стрип» мешканці Кантона, що в Огайо, подумали: «Це ж просто жарт, вгамуйтесь уже. Що тут такого, люди, схаменіться!». Це вам не сцена з «Монті Пайтона» про Ернеста Скрібблера, який написав прекумедний жарт, що убивав нацистів. (Британці до нього невразливі, бо не знають німецької. А німецька в цьому вбивчому жарті — повна нісенітниця, що також кумедно.) Може, серед працівників Рокфеллерського центру⁹ або продавців квитків до комедійного клубу Comedy Store на бульварі Сансет і були віддані глядачі «Студії 60», однак задум цього серіалу не виправдав величини ставки на нього. Власне, спроба припасувати ставки «Західного крила» до комедійного серіалу й не могла спрацювати.

Якщо ж прискіпуватися до дрібниць, то над «Студією 60 на Сансет-Стрип» мені працювалося до розпачу інакше, ніж над «Друзями» чи навіть «Дев’ятьма ярдами». Аарон міцно тримає руку на пульсі. Така вже в нього вдача. На знімальному майданчику навіть була людина, яка стежила за точністю сценарію. Якщо в оригіналі було написано, наприклад, «Ну, я пішов», а я або хтось інший казав: «Ну, пішов я», доводилося перезнімати усю сцену. Все мало бути саме так, як написано. (Помічниця продюсера, якій це доручили, отримала від мене прізвисько «Яструбиця». Лиш уявіть, яка це жахлива робота — пильнувати, ніби вихователька, юрбу творчих людей, які грають ролі, аж зі штанів вилазять.) На жаль, інколи найкращим був дубль із трохи інакшим прочитанням репліки, але у фінал потрапляв найточніший, а не найкращий. Система сценариста Аарона Соркіна й режисера Томмі Шламме не була актороцентричною. На перше місце ставили правильне прочитання тексту, ніби це Шекспір. Між іншим, на знімальному майданчику хтось казав, що то і був Шекспір...

Крім того, я інакше уявляв творчий процес загалом. Я звик подавати ідеї, але Ааронові не подобалася жодна з них. У мене були певні думки про сюжетну лінію мого персонажа, але їм також не були раді. А я ж не просто диктор. У мене є мозок, найліпше він працює в комедійному напрямку. Аарон Соркін пише набагато краще за мене, проте він не дотепніший (колись Соркін люб’язно назвав «Друзі» своїм улюбленим серіалом). А в «Студії 60» я грав комедійного сценариста. Я вважав, що подавав дотепні ідеї, але Аарон забракував усі до одної. Його право, і я не дорікаю за те, що він любить керувати роботою на знімальному майданчику саме так. Я просто розчарувався. (Том Генкс сказав, що з ним Аарон вчинив так само.)

Мабуть, мені пощастило, бо я встиг зрозуміти: участь в успішному серіалі не розв’язує проблем. На початку серіал здобув неймовірний успіх. Пілотна серія отримала 13 мільйонів переглядів, а це дуже круто, плюс 14 % перегляду реклами, що також чимало. Відгуки теж були схвальними. У тижневику Variety написали: «Складно не вболівати за “Студію 60 на Сансет-Стрип” — серіал, у якому іскристі діалоги Аарона Соркіна і його бажання працювати з важливими ідеями поєдналися із більш ніж зірковим акторським складом». У газеті Chicago Tribune на цьому не зупинилися. Мені заспівали дифірамб: «“Студія 60” — не просто добрий серіал. Він може стати класикою малого екрана».

Ось тільки проблема нікуди не поділася: ми намагалися зняти серйозний і якісний серіал про комедію так, ніби це не менш важливо за світову політику. Нещодавно я прочитав один дуже повчальний критичний відгук про «Студію 60» в онлайн-виданні А. V. Club (дочірній проект Onion). Нейтан Рабін, який опублікував цей коментар за кілька років після виходу серіалу, згоден із тим, що пілотна серія була непересічною.

Увечері 18 вересня 2006 року я дивився прем'єру піхотної серії, сповнений бентежного передчуття, як і багато інших глядачів. Коли вона скінчилася, я з нетерпінням чекав наступної. Я передивився пілотну серію ... кілька місяців тому, і після повторного перегляду мене найбільше вразило відчуття безміру можливостей. «Студія 60» могла піти куди завгодно. Зробити що завгодно. Ще й чи не з найнеймовірнішим акторським складом сучасності. Пілотна серія «Студії 60» і під час повторного перегляду випромінює потенціал, якому, на жаль, не судилося здійснитися.

Водночас Рабін припускає, що цьому серіалові забракло самоіронії — а там взагалі-то мало йтися про дотепи — і що абсолютний контроль Соркіна перекрив повітря всім іншим.

Зарозумілість цього серіалу сягнула такого рівня, що сценарій кожної серії написав Аарон Соркін. Звісно, інколи штатним сценаристам також діставалася згадка «автора сценарію», та загалом «Студія 60» — це театр одного актора. Голос Соркіна заглушує інші.... Хай як дивно, але «Студія 60» досі жива, хоч вона й не шедевр, а грандіозна дурість, до якої періодично пробуджується захват.

Часи також змінилися. Ми вийшли в ефір якраз тоді, коли телебачення переродилося на щось геть інакше. Телепрограми за розкладом, як-от «Друзі» або «Західне крило», почали стрімко втрачати популярність. Люди записували серії, щоб переглянути згодом. Це відбивалося на рейтингах, тож зрештою саме вони (а не власне серіал, який загалом вийшов збіса хорошим) почали відігравати найважливішу роль.

Наприкінці першого (і єдиного) сезону аудиторія загалом погоджувалася з оцінкою Рабіна. Кількість глядачів «Студії 60» упала до чотирьох мільйонів, причому саме цей серіал вмикали лише 5 % телевізорів.

Ми були приречені.

Проте неуспіх мене не спустошив. Уже казав: я знав, що душу неможливо наповнити популярним серіалом. До того ж моя душа повнилася іншим. * * *

Два роки «дружби з привілеями» переросли в кохання. То був чи не «найнормальніший» період мого життя. Так, інколи в мене траплялися маленькі зриви. Я ковтав десь дві пігулки оксиконтину, після яких доводилося проходити шестиденну детоксикацію. Але наші стосунки сягнули такої глибини, що переді мною замайоріло одне нагальне запитання до неї.

Якось я сказав: «Думаю, годі вже себе дурити. Ми кохаємо одне одного». Вона не стала заперечувати. І я таки її кохав, дуже. Водночас наша з нею любов до роботи давала змогу заплющити очі на проблеми з близькістю. Мій глибокий страх того, що вона мене покине, нікуди не подівся. Хтозна — може, вона також боялася, що я покину її.

І все-таки момент настав.

Перед Різдвом я заплатив одному художникові шалені гроші за наш портрет. Наші стосунки завжди трималися на сексі й повідомленнях (принаймні так було перші чотири роки), і я дізнався від свого бізнес-менеджера, що ми обмінялися приблизно 1780 повідомленнями. Отже, у правому нижньому кутку цієї картини сидить вона — як завше, з New York Times і пляшкою води. У лівому нижньому кутку сиджу я — як завше, у футболці з довгим рукавом під ще одну футболку, з банкою редбулу й Sports Illustrated... Тим часом ми пишемо одне одному повідомлення. Художник намалював 1780 сердечок, по одному на кожне повідомлення, а потім розтушував, щоб вийшло одне велике серце. Я ще ніколи не витрачав таких грошей на подарунок. Я кохав цю жінку й хотів, щоб вона про це знала.

Я планував подарувати їй картину, а потім поставити запитання. Самі знаєте яке. Не обов’язково уточнювати, про що в ньому йдеться — насамперед тому... Тому, що я так його й не поставив. Я вручив їй подарунок, вона страшенно розчулилася і сказала: «Метті, серденько... Що ти робиш із моїм серденьком».

Час настав. Я мав лише сказати: «Сонечко, я тебе кохаю. Станеш моєю...». Але я цього не сказав. Усі страхи підкралися до мене, ніби змія — та змія, появи якої я злякався за рік до нашого знайомства, коли побачив Бога, але примудрився не зрозуміти всього, що потрібно.

У мене одразу ввімкнувся режим Чендлера скурвого сина Бінґа.

«А що це в нас тут таке? — на її превеликий подив сказав я. — Ти тільки подивися!» — довбана Чендлерова інтонація востаннє повернулася до життя.

Слушний момент здимів. Можливо, вона цього чекала, хтозна. Я забарився на кілька секунд. Кілька секунд і ціле життя. Нерідко в мене виникає думка: якби я таки поставив те запитання, тепер у нас було б двоє дітей і будинок без краєвиду, хтозна. Нащо мені краєвид, якби я міг дивитися на неї. І на дітей. Натомість я — п’ятдесятитрирічний кретин, який живе сичем і дивиться на неспокійний океан...

Отож я не поставив того запитання. Занадто боявся, геть зламався або очманів. Я увесь час зберігав їй цілковиту вірність, навіть в останні два роки, коли чомусь втратив бажання займатися з нею сексом. Два роки, протягом яких жодна терапія для пар не змогла пояснити, чому я... Чому я так і не поставив те бісове запитання, чому почав бачити в ній лише найкращу подругу. Чи то дружбана. Найкращого дружбана. А я не хотів утратити найкращого дружбана, тому два роки силкувався оживити стосунки.

Тоді я не розумів, чому зник секс. Тепер розумію: повзучий, нав’язливий, безмежний страх, що, варто нам ще хоч трохи зблизитися, вона побачить мене справжнього й покине. Розумієте, тоді я й сам недолюблював себе справжнього. Наша різниця у віці також почала даватися взнаки. Вона завжди хотіла кудись ходити й щось робити, а я потребував спокійнішого життя.

Були й інші проблеми. Її зосередженість на кар’єрі конфліктувала з моїм тодішнім ставленням до життя, яке межувало з повним неробством. Я, можна сказати, вийшов на пенсію. Щиро не думав, що колись іще працюватиму. Оскільки я був шалено багатим, то просто грав у комп’ютерні ігри і проводив час наодинці.

І що я мав тепер робити?

Прийняти те, що доведеться докласти зусиль.

Я створив серіал «Містер Саншайн». У мене є теорія, що життя — це процес, а не результат, і я ще ніколи не писав, тож вирішив спробувати себе в цьому. Написати сценарій серіалу так, як хочеться саме тобі, майже неможливо. На цій кухні стільки кухарів — виконавчих продюсерів і сценаристів, й усі наполягають на своєму, — що показати власне бачення на екрані може хіба Соркін і люди з його натурою.

«Містер Саншайн» вибудувано навколо мого персонажа — Бена Донована, адміністратора спортивної арени в Сан-Дієго. Еллісон Дженні грає мою керівницю. Чи не найбільший ґандж Бена — його неспроможність зближуватися із жінками... А після титрів я навіть примудрився вставити жарт для кола втаємничених: моя продюсерська компанія називалася Anhedonia Productions, а на рекламному проспекті, який ми створили, був малюнок, де я позіхаю на американських гірках. Я вклав у цей серіал усю душу, але його величезний успіх тривав тижні зо два. Потім увесь світ вирішив, що не хоче його дивитися.

Проте я здобув надзвичайно цінний досвід: навчився створювати серіал з нуля. Може здатися, що це легко, а насправді — неймовірно складно, як із математикою або щирою розмовою. Мені було цікаво, але це марафон, а я спринтер. Цей марафон швидко перетворив тверезого багатія, який бавився в комп’ютерні ігри, на неймовірно заклопотану людину. Не надто вдала ідея. Серіал навіть став для мене пріоритетнішим за тверезість, тож я вкотре зірвався.

Після такого старту я створив ще один серіал (він так і називається — «На старт»): про ведучого спортивної радіопрограми, який намагається пережити смерть дружини. Його активно просували на NBC, навіть показали під час Олімпіади, тож прем’єру побачили шістнадцять мільйонів людей. Але комедія про терапію горя — це як? Остання серія, у квітні 2013 року, зацікавила нещасних два з половиною мільйони. І знову серіал, яким я керував, починався дуже успішно, а потім його скасували. Без роботи й коханої я вкотре зірвався. Проте швидко помітив цей зрив і ліг у реабілітаційний центр у Юті.

Там я й познайомився з консультантом Бертоном — персонажем із характером Йоди, який сказав, що мені подобається драматизм і хаос, пов’язані з моєю залежністю. «Що ви таке кажете? — спитав я. — Вона зламала моє життя. Украла все, що в мене було хорошого».

Я страшенно розлютився.

А що як він мав рацію?

Інтерлюдія

КИШЕНІ

Я СИДІВ У ПАЛАТІ нью-йоркського лікувального центру й нестерпно хотів опіатів. Детоксикація не подіяла. Моє тіло криком кричало, так йому кортіло наркотиків. Я сказав про це лікареві й консультантові, хоча міг і не казати: мене крутило і трусило, я явно потерпав від ломки.

Вони нічого не вдіяли. Я заплутався. Мені було зле. Настав час узяти справу у свої руки.

Я декому подзвонив і про дещо домовився.

Правило таке: коли виходиш за межі території, одразу після повернення потрібно зробити аналіз сечі. Отож я вийшов, підійшов до машини, віддав гроші, забрав пігулки, машина поїхала геть. У лікувальному центрі я негайно попрямував до вбиральні, зробив аналіз сечі, а тоді ковтнув три пігулки.

Геніально, еге ж?

Не так швидко.

Щойно пігулки почали діяти, а в тілі знову з’явилося відчуття теплого меду — таке враження, що якраз тоді, коли я припинив тремтіти, — у двері постукали.

От чорт. Чорт-чорт-чорт.

Зайшов консультант із медсестрою.

— Мені подзвонили і сказали, що поблизу нашого закладу комусь продали наркотики, — сказав консультант. — Мені потрібно перевірити ваше пальто.

Чорт!

— Та ви що! — промовив я, округливши очі від удаваного подиву. — Ні, у мене ви пігулок не знайдете. Я пас, — додав я, розуміючи, що пігулки вони знайдуть і ніякий я не пас.

Звісно, у мене в кишені лежали пігулки. (Я сам їх туди поклав.) їх забрали і сказали, що займуться цим уранці. Тобто ще години зо

чотири я мав кайфувати, але наступного дня на мене чекала пекельна розплата.

О десятій ранку наступного дня все керівництво цього жахливого закладу вишикувалося в коло. Мені сказали одну просту річ: ушивайся.

— Ви мене виганяєте? — сказав я. — Не вірю, курва, своїм вухам. Ви центр реабілітації від наркотиків, чи що? То чому вас, курва, так дивує, що хтось вжив наркотики? Я казав двом людям, що мені зле, а ви нічого не вдіяли. Що мені, в біса, було робити? І, на Бога, приберіть цей шок з облич. Я наркоман, я вжив наркотики, ми таке робимо!

Після кількох телефонних дзвінків мене доправили до якогось невідомого ребцентру в Пенсильванії.

Звідти мене перекинули в інший штат, ніби м’ячик з автомата для гри у пінбол. Єдина перевага — там дозволяли курити. За лічені секунди після прибуття я викурив першу цигарку за дев’ять місяців, і це було невимовно приємно.

Та виникла одна проблемка: я був залежним від шести міліграмів ативану, а в цьому новому закладі його не давали. Мабуть, нью-йоркський заклад міг би й поцікавитись, але не зробив цього. Власний досвід і багато років спілкування з іншими залежними навели мене на думку, що здебільшого такі заклади — повне лайно. Вони одержимо користаються з хворих людей, які потребують допомоги, і займаються здирництвом. Гнила й зіпсована система.

Повірте мені. Я знаю, про що кажу. Я влив у цю «систему» не один мільйон доларів.

Чи гроші допомогли мені, чи зашкодили? Я ніколи не збанкрутував би, сидячи на наркотиках або алкоголі. Чи ускладнило це моє становище?

На щастя, цього ми ніколи не дізнаємось.

8

ОДІССЕЯ

ПІСЛЯ «ДРУЗІВ», ФІЛЬМІВ, шести років у стосунках, падінь і злетів, злетів і падінь — після всього — на наступні шість років я подався в одіссею. Хоч що хто думав, я не був грошовитим неробою. Ні, справ я мав удосталь. Я летів з гірського схилу, мене несла бурхлива ріка, я сподівався знайти прихисток хоч на якомусь безпечному сухому камені.

Між «Містером Саншайном» і «На старт!» я побував у Cirque Lodge, що у Сан-Веллі, штат Юта. Це вже третій ребцентр, раптом ви ведете лік. Цей заклад стоїть біля підніжжя гори Тимпаногос у Скелястих горах. Я не шаленію від природи — якщо вже мова про спокійні місця, я більше люблю океан чи бодай вид на нього, — але від цієї місцини забивало подих. Повітря було розрідженим і справжнім, гострим, як лезо, осяйним. Скрізь ходили індики, які булькотали так, ніби ось-ось луснуть (а інколи вони літали — хто знав, що вони літають?), і літали беркути, а подеколи повз нас проходив лось, важкий і повільний (ні, там справді були лосі, мені не примарилося).

На додачу до краси, у Cirque Lodge працювали першокласні люди, знавці своєї справи. Мій консультант Бертон (якби в нього було зелене обличчя, я міг би присягнутися, що це Йода) неабияк мені допоміг і з реальними проблемами, які я приніс із собою, і з вигаданими, які ніколи мене не облишали. (Так склалося, що він із тих чоловіків, які чули від мене «Я люблю тебе».) Я приїхав страшенно переляканим (інакше в ребцентр і не ляжеш, та все одно це вкрай неприємно), але коли почув заспокійливий голос Бертона, мені майже одразу стало трохи краще.

«Відкривай, виявляй, відкидай» — основний девіз цього закладу, і я радісно думав, що міг би здійснити принаймні останній пункт. Настав час раз і назавжди позбутися всього непотребу. Я сам уже став справжнім фахівцем із дванадцяти кроків (і всього іншого, на чому зазвичай роблять акцент у ребцентрах)... Тож у Cirque Lodge я багато допомагав новеньким і намагався весело проводити час. Мені принесли стіл для пінг-понгу, і я навіть вигадав гру в червоний м’яч, який ми жбурляли одне одному Це годинами розважало інших пацієнтів і зміцнювало моє почуття призначення. Я страшенно хотів допомагати. Мені це добре вдавалося.

Я подумав, що під час перебування в ребцентрі мені доведеться глибоко опрацювати свої травми, повернутися в дитинство, витягнути на поверхню весь давній біль і самотність, щоб почати їх відпускати, хоч як це болітиме. Я вважав, що, давши раду цим травматичним подіям, більше не муситиму ховати їх за наркотиками й алкоголем.

Та Бертон думав інакше. Він звинуватив мене в тому, що мені подобався драматизм залежності, й запитав, чому мені було так весело в Cirque Lodge, зате майже все, що відбувалося в реальному світі, страшенно мене бентежило.

Я негайно образився на це запитання. Мені подобається? Як Бертон міг дивитися на десятки років залежності, жаху, безконтрольності, відвертих душевних мук — і казати, що мені це подобається?

Зазвичай під час Тижня рідних і друзів пацієнти ребцентру запрошували гостей, але я неабияк цьому опирався. Батько навідувався до мене в Hazelden, мати — у Promises, що в Малібу, а тодішня дівчина годинами вислуховувала мої нарікання під час детоксикації у присутності всіх медсестер і тверезих компаньйонів, які приходили до мене додому. Я не хотів знову змушувати їх це переживати. Це занадто боляче, важко, несправедливо. Я хотів дати їм перепочити. Це найменше, що я міг удіяти. Якщо вже сам вплутався в цю халепу, сам маю й виплутатися.

Аж якось під час Тижня рідних і друзів я сидів на вулиці — на самоті, сподіваючись побачити лося або індика, який змахував крилами десь у деревах. Стояв лютий холод, температура опустилася нижче нуля, але я неодмінно мусив покурити. Тож що тут зробиш — закутайся і терпи... Поки я пахкав мальборо, почав падати легкий сніжок — і все замовкло, ніби всесвіт пильно прислухався до моєї голови й серця.

Цікаво, що він там почув.

Я замислився, чому цього разу не хотів кликати гостей, і мене глибоко осяяло... Чому я бережу рідних і близьких від цього пекла, а себе — ні?

Ця думка підказала, що Бертонова порада була слушною: так, мені подобався хаос. Настав час дати собі перепочити. Наркотики вже давно не задовольняли моїх потреб, та все одно я повертався до них, ризикуючи життям... Щоби що? Втекти'? Від чого? Найгірше, від чого я мав тікати, — це алкоголізм і наркозалежність, тож робити це за допомогою випивки й пігулок... Самі бачите логічну невідповідність. У цьому не було ніякого, жоднісінького сенсу. Мені вистачило розуму, щоб це побачити. А щоби щось удіяти... На цей рівень математики я ще не вийшов. Мінятися завжди страшно, навіть коли твоє життя висить на волосині.

Та принаймні я нарешті почав ставити правильні запитання, хоч іще й не до кінця розумів відповіді. У глибині душі я розумів, що сенс життя у простих радощах, як-от жбурляти одне одному червоного м’ячика або дивитися, як лось розгонисто скаче галявиною. Я мав зіскочити з гачка всього того, що мені шкодило: злості на батьків, подорожей без супроводу дорослих багато років тому, неповноцінності, страху серйозних стосунків через страх їх завершення.

Я мав пригадати, що тато покинув нас, бо йому було страшно, а мама була дитиною і старалася, як уміла. Вона не була винною в тому, що мусила присвячувати стільки часу довбаному прем’єр-міністрові Канади. Така робота не буває нормованою, навіть коли вдома чекає дитина. Але тоді я цього не розумів, і от що ми маємо...

Я мав залишити це все позаду, піднестися над цим і збагнути, що світ великий і не має до мене претензій. Він узагалі нічого до мене не має. Світ просто є, як оті звірі й гостре, мов бритва, повітря. Всесвіт неупереджений, красивий і продовжує існувати — зі мною чи без.

Я жив у неупередженому світі, та все ж спромігся виокремити собі важливе, значуще місце. Я мав усвідомити: мені хотілося б, щоб після моєї смерті «Друзі» опинилися аж наприкінці послужного списку. Я мав нагадати собі, що з людьми потрібно бути чемним. Щоб наші випадкові зустрічі були радісними, а не сповнювали мене жаху, так ніби це і є найважливіше. Я мав бути добрим, щиро любити, уважніше слухати, безумовно віддавати. Годі вже бути переляканим гівнюком.

Час збагнути: хоч які ситуації виникатимуть, я даватиму їм раду Бо я сильний.

Згодом сніг сповільнився, почав збиратися морок, із якого в сад нечутно зайшов велетенський лось. То була лосиця зі спокійною видовженою мордою, яка ніби бачила все хоча б один раз і вже нічому не дивувалася. «Ось мені урок», — подумав я. Позаду неї трюхикали лосенята, сповнені енергії, яка буває тільки в дітлахів. Усі вони подивилися на те, як я сидів у присмерку, тоді розвернулися й пішли.

Можливо, це й був той урок, який мені послав усесвіт. Я був незначущим, не відігравав грандіозної ролі. Я був усього-на-всього черговою людиною, яка нескінченно рухалася по колу.

Збагнути це — уже достатньо. Я загасив мальборо, зайшов у приміщення і влаштував черговий матч із Червоного М’ячика.

* * *

Я вийшов із ребцентру худим, щасливим, готовим завоювати світ і залишитися зі своєю дівчиною назавжди. Але новий Метті не надто їй сподобався. Мені здалося, вона була не в захваті від того, що я вже не потребував її так, як колись. Можливо, моя проблема давала їй відчуття безпеки. Цей хлопець ніколи мене не покине, принаймні доки не виплутається зі своїх негараздів. їй не сподобалося, що мені стало краще. І ця прикра істина стала нашим крахом. Ми щосили намагалися порозумітись, але визнали поразку й розсталися. Хай що кажи, це страшенно сумно. Я любив її понад усіх на світі, але нам не судилося бути разом. Ми вчинили правильно, та від того сумували не менше.

Наша пісня гарна й нова: і що тепер?

Спершу я заповнив цю діру активізмом, але в процесі обпікся і примудрився втратити останню подобу наївності.

У 2001-му я лежав у реабілітаційному центрі Promises, що в Малібу (одразу після того, як уперше взяв до рук головну книгу Анонімних Алкоголіків у Марині-дель-Рей). Там я познайомився з чолов’ягою на ім’я Ерл Гайтавер. Він проводив заняття у Promises і одразу припав мені до душі. Ерл був дотепним і пречудово знався на Анонімних Алкоголіках. У нього було кілька інших клієнтів-зірок, які робили успіхи. Я подумав, що мені до нього, і попросив Ерла стати моїм спонсором. (Він казав, що не пив з 1980-го.) За кавою я зізнався в одному побоюванні: що рано чи пізно він змусить мене читати сценарій. Ерл відповів: «У мене є сценарій, але з тобою я так не вчиню...».

Із цього почалися наші стосунки. Ми проходили 12 кроків. Ба більше, я ганявся за ним, щоб ми це робили. Я так відчайдушно хотів пройти програму і залишитися тверезим, що кожного дня телефонував Ерлові й просив попрацювати. Він стверджував, що на нього ніхто й ніколи так не напосідав. Протягом наступних десяти років він виконував дві ролі: мого спонсора й найкращого друга. Я рівнявся на Ерла й дослухався до нього. У нас було однакове почуття гумору й навіть однакова вимова. Я заплющував очі на те, що він був, можна сказати, знаменитістю у світі реабілітації від залежності — у світі, де все мало б бути анонімним.

Та найсильніше я схибив у тому, що зробив з нього вищу силу. Якщо в мене виникала проблема зі стосунками — та з будь-чим, — я телефонував Ерлу і він давав якусь велемудру пораду. Дійшло до того, що якби він сказав: «Вибач, Метью, але тобі доведеться переїхати на Аляску і стати на голову», я негайно забронював би квиток в Анкорідж. Якби він сказав: «Наступні три місяці не їж нічого, крім зелених М & Ms», можете не сумніватися — я гидив би темно-зеленим.

У глибині душі я розумів, що не слід робити спонсора своїм найкращим другом, але Ерл був для мене всім. Він став моїм батьком, моїм наставником. Я ходив на його виступи (він був страшенно кумедним і дуже ефектним промовцем). Ми ходили в кіно. Я зривався, а він допомагав, шукав мені лікувальні центри. Можу сказати без перебільшень, що кілька разів Ерл урятував мені життя.

А потім наша дружба перетворилася на бізнес. Так, я заснував бізнес зі своїм спонсором. Довбана фатальна помилка.

Ерл заснував компанію, яка мала облаштувати будинки тверезого проживання поблизу Лос-Анджелеса, і керувати ними мав він сам. Я вклав у цю компанію 500 тисяч баксів і перетворив свій дім у Малібу на будинок тверезого проживання під назвою Perry House. Тим часом за вказівкою чудового Веста Гаддлстона, голови Національної спілки суддів, які розглядають справи про наркотики, ми з Ерлом кілька разів побували у Вашингтоні, де зустрічалися із законотворцями і працювали над ефективністю таких судів. Завдання судів, які розглядають справи про наркотики, — декриміналізувати наркозалежних, які не вдаються до насилля, і забезпечити їм догляд та лікування замість ув’язнення. У травні 2013-го Джил Керліковскі, тодішній «наркоцар» в адміністрації Обами, навіть вручив мені нагороду «Чемпіон одужання» від Управління контролю за наркотиками. Тоді я жартома сказав виданню Hollywood Reporter, що «якби мене заарештували, я сидів би десь у в’язниці з татуюванням на обличчі».

Того-таки місяця я був запрошеним ведучим телепрограми «У прямому ефірі з Пірсом Морґаном», на якій розмовляв із Лізою Кудров і Лорен Ґрем, водночас зосередивши увагу на проблемах залежності й одужання. Я намагався з’ясувати, чим хотів би зайнятися в майбутньому, і мені сподобалося вести цю передачу. Почав я з того, що я не Пірс Морґан, і це можна точно визначити «за відсутністю британського акценту, а ще за тим, що моє ім’я не схоже на пірсинг». На цьому Ліза гучно розсміялася, і я подумав: «Може, це моє майбутнє?». Я навіть пожартував, що моя майбутня біографія називатиметься «Досі хлопчисько».

Ой.

Хай там як, тепер я був ведучим токшоу і наркоманом з регаліями. Як, бляха, до цього дійшло?

Ерл мав брати участь у шоу Пірса Морґана разом зі мною, але відхрестився від нього в останній момент. Згодом ми все одно поїхали в Європу, де боролися за ефективність судів, які розглядають справи, пов’язані з наркотиками. Я обговорював це питання на вечірній інформаційній програмі Newsnight, яка виходила на BBC. Окрім модератора, вередливого Джеремі Паксмана, який прославився нечемним ставленням до гостей, у ньому взяла участь баронеса Мічер, тодішня голова Міжпартійної парламентської групи Великої Британії з реформування наркополітики (вона мене щиро підтримувала) і повний мудак на ім’я Пітер Гітченс.

Не уявляю, як це — мати брата, якого всі обожнюють, а самому бути недоумком, якого всі ненавидять, але мені здається, що Пітер міг би поділитися враженнями. Втрата дивовижного брата Пітера, прекрасного Крістофера Гітченса — незрівнянного оповідача, письменника, полеміста й бонвівана, — дається взнаки дотепер. Світ досі оплакує Крістофера, хоча після його жорстокої смерті від раку минуло вже понад десять років. На жаль, його молодший брат Пітер досі просторікує на теми, про які гадки не має. Він поєднує праву ідеологію з таким собі патерналізмом і моралізаторством.

Гітченс прийшов на Newsnight, щоб викласти своє безглузде переконання, буцімто вживання наркотиків свідчить лише про слабкість моральних засад. («Зараз надзвичайно модно, — іронізував він, — нехтувати людською здатністю до контролю над власним життям і вигадувати всілякі відмовки». Він скидався на якусь божевільну двоюрідну бабцю після зайвої чарки хересу.) На цьому бздури не припинилися. Згодом він «стверджував», що насправді ніякої залежності не існує. Мене гріє думка, що ми з баронесою дали йому прочухана, але це, скажу відверто, було нескладно. По-перше, я очікував від нього дорослої поведінки на інтерв’ю, але, вочевидь, марно. По-друге, мені вдалося неодноразово звернути увагу на те, що Американська медична асоціація додала залежність до переліку захворювань ще в 1976-му, а він — єдиний у світі незгодний із цією думкою. Це не надто йому сподобалось, тож урешті інтерв’ю звелося до того, що Паксман з баронесою Мічер висміювали дурість і жорстокість Гітченса:

ГІТЧЕНС. Якщо ви кажете правду, як так виходить, що люди взагалі звільняються від залежності?

Я. Просять у Санта-Клауса...

ГІТЧЕНС. Авжеж, це страшенно дотепно, але ми обговорюємо дуже серйозну тему. А ви ставитесь до неї неймовірно легковажно...

Цим він довів, що нічогісінько не знав або про мене, або про тему, на яку просторікував.

І хоч я виставив Пітера Гітченса йолопом, яким він і був, і підтримував європейські суди, що розглядають справи про наркотики, в Америці ребцентр Perry House пішов на дно. Через зависоку ціну до нього зверталося замало людей, тож мені довелося мінімізувати збитки і продати будинок.

Я пішов на обід з Ерлом, попросив повернути гроші й досі чекаю. Він плів якусь нісенітницю — наприклад, як розмірковував стати актором. Щось було не так, і це страшенно мене налякало, тож — що тут сказати — я повернувся додому і вжив наркотики. У цьому лише моя провина, але принципово важливо, що тоді я зазнав двох непоправних втрат: наївності й довіри до Ерла Гайтавера.

Згодом Ерл переїхав в Аризону, про що навіть мені не сказав, і наша дружба скінчилася. Спочатку ми жили душа в душу, були найкращими друзями, агітували за наркосуди й будували заклади тверезого проживання, а потім я втратив пів мільйона доларів, найближчого спільника і роками виплекану наївність. Він розбив мені серце.

* * *

Я багато років писав сценарії для телебачення, але тільки з напарником. Наступного дня після катастрофи з Гайтавером я почувався особливо не у своїй тарілці. Тоді згадав слова одного мудреця: у такі часи я маю робити щось творче. Тож я відкрив ноутбук і почав набирати текст. Я не розумів, що друкував. Просто робив — і все. Згодом стало очевидним, що в мене народжувалася п’єса.

Я цього потребував. Останнім часом моя планка впала так низько, що я вирішив трохи наблизитися до думки про те, щоб поглянути на себе в дзеркало.

Я сердився на себе за те, що сталося під час зйомок «Дивної парочки» на CBS. Я давній шанувальник фільму за п’єсою Ніла Саймонса і завжди хотів зняти нову версію для телебачення. Моя мрія справдилася у 2013-му, коли я нарешті отримав зелене світло від CBS. Серіал «На старт!», який я зняв перед «Дивною парочкою», провалився, але у цьому в мене було більше впевненості. Блискуче першоджерело, чудовий акторський склад — усе пророкувало успіх. Проте депресія наступала мені на п’яти, та й залежності знову розквітли буйним цвітом. Через це мені страшенно соромно за свою поведінку під час зйомок «Дивної парочки». На додачу до депресії я вічно запізнювався й був під кайфом, тож зрештою головний редактор телеканалу перебрав усі мої повноваження. Але я цілковито визнаю свою відповідальність за те, що сталося, і хочу перепросити не лише колег-акторів, а й усіх причетних.

Ця катастрофа залишилася позаду, і тепер у мене на руках хоча б була п’єса. Відчуваючи, як з-під шкіри сочиться ця вагота, цей неспокій, зазвичай я вживав наркотики, щоб витіснити їх, досягнути полегкості. Але я був тверезим і розумів, що це неможливо. Я мав відшукати щось інше. Цю п’єсу я писав по десять годин на день десять днів поспіль, доки не дописав — і вона вдалася, якщо вірити дуже небагатьом людям, яким я дав її почитати. Назвав її «Кінець жадання». Чернетку я накидав за десять днів, але на вдосконалення пішов цілий рік.

Я надихнувся — а під словом «надихнувся» слід розуміти «намагався перевершити» — п’єсою «Сексуальне збочення в Чикаго», і результат мене задовольнив. Я вважаю, що моя п’єса цілком може змагатися із цим чудовим твором. Розповідаючи про свій задум, я сказав виданню Hollywood Reporter: «Часто кажуть, ніби люди не змінюються. Але я бачу, як люди змінюються щодня, і хотів би донести цю думку до людей та водночас дати їм нагоду посміятися». Отже, у п’єсі ми бачимо чотирьох друзів, які сидять у барі й намагаються зрозуміти кохання. П’єсу відкриває мій герой, Джек. Він самозакохана людина й алкоголік. Далі — гірше.

Оскільки я — це я, саме лише написання п’єси мене не влаштувало: я мав поставити її на сцені й зіграти в ній. Кілька місяців по тому відбулася прем’єра «Кінця жадання» у священному Вест-Енді, театральному районі Лондона. Мені страшенно сподобалося бути драматургом і грати головну роль, бо я міг змінювати те, що не спрацьовувало. Я розумів, що грати великого пиятику кожного вечора буде огидно: це стане сильним тригером. Але я розумів і те, що мусив показати, як низько може впасти людина.

Ми влаштували прем’єрний показ у театрі Playhouse на вісімсот місць і швидко зібрали аншлаг. У нас були величезні касові збори й жахливі рецензії. Задля історичної певності: ми отримали сім великих рецензій, шість із яких були поганими. Лондонським критикам не сподобалося, що голлівудський лицедій приїхав до них і поставив виставу. Хай там як, а вона здобула колосальний успіх, я став драматургом — і мені це подобалося.

Але одна людина ніяк не приходила на виставу, хоч скільки я прохав.

Жінка, з якою я був шість років, тепер зустрічалася з британцем, і вони жили по шість місяців то в Лондоні, то в Лос-Анджелесі. Ми залишились у достатньо дружніх стосунках, щоб пару разів сходити на обід і обмінятися кількома повідомленнями. Знаючи, що вона в Лондоні, я запросив її на «Кінець жадання», але вона відповіла, що дуже зайнята. «Побачимось у Штатах!» — написала вона. Я відповів, що її відмова трохи мене зачепила: як-не-як, а вистава відбувалася в її місті. А потім отримав електронного листа, у якому вона сказала, що зібралася заміж і в її житті не залишилося місця для друзів.

Я не відповів на того листа, і ми більше не розмовляли. Про своє одруження вона повідомила дуже жорстоко, я ніколи не вчинив би так з іншою людиною, але що вже вдієш. І все одно я завжди буду відданим їй. Я радий, що вона вийшла заміж і щаслива, і завжди бажатиму їй тільки щастя.

* * *

Із Лондона вистава переїхала у Нью-Йорк. Це вже було не надто весело. По-перше, довелося змінити тональність вистави: британці спокійно ставилися до непристойних слів, але Бродвей є Бродвей, тому мову довелося врівноважити. І не лише її: багато жартів також довелося викинути. Отже, у Нью-Йорку мою виставу не похвалили і не полюбили. У New York Times її розгромили, назвавши «синтетичною» (хай що це означає), і на всіх показах у Нью-Йорку я заробив 600 баксів. Це не одрук. (Я заробив у тисячу разів більше — майже до останнього фунта, шилінга й пенса — на показах у Лондоні.) Хоч видання Hollywood Reporter дало приємний відгук: «Принаймні Перрі показав, що очистився від великого досвіду в комедійних телепрограмах. На цьому творчому вечорі ми почули чимало смішних лаконічних жартів (здебільшого їх розповідає сам автор, що цілком передбачувано). ... Перрі вміє розраховувати час і розповідати жарти у своєму фірмовому стилі». Оте «принаймні» зробило мені дуже боляче, і я збагнув, що в «Кінця жадання» не буде стількох шанувальників, щоб я міг вважати себе майбутнім Девідом Меметом. Але ніколи не пізно!

Інтерлюдія

ТАБІР ДЛЯ ТРАВМОВАНИХ

ТАБІР ДЛЯ ТРАВМОВАНИХ ІСНУЄ. Так, я там був. Так, я вигадав цю назву.

Він відбувся у Флориді — де ж іще? Я провів у ньому дев’яносто днів, розпечатуючи свої життєві травми і проживаючи їх заново, епізод за епізодом. Я працював у групі: усі розповідали про свої травми, доки не починали непритомніти, блювати і труситися. У якийсь момент мене попросили намалювати всі свої травми як схематичних чоловічків, а потім показати ці малюнки іншим і описати їх. Від спроби показати на котрийсь із малюнків у мене затрусилися пальці, потім — усе тіло, і воно трусилося без упину ще тридцять шість днів. Я був ніби козел, який упритул зіткнувся з ведмедем: ведмідь уже десь завіявся, а козел ніяк не припиняв труситися.

Наприкінці травмотерапії — після того, як ти повертаєшся у травматичний стан і проживаєш його заново, — терапевти мають тебе «закрити». Ти маєш відчути всі емоції, відпустити їх і навчитися перетворювати на історію, яка більше не живе у твоїй душі й не володарює над тобою, як колись.

А ще ти маєш виплакатися.

Мене не закрили так, як належить, і я не виплакався. Мені було лячно. Я почувався так, ніби знову зійшов на сцену. Можливо, ви не так собі уявляли, як воно — бути знаменитістю в ребцентрі. Тут у кожного вагон проблем, тож кого обходить, що ти — Метью Перрі? Згодом, у Пенсильванїї, я лежав у ребцентрі з шістьма людьми за сімдесят. Серед них була Деббі, моя кара небесна. Деббі була серед них єдиною, хто курив, тож я без кінця бачив її на вулиці. А ще Деббі відбило пам’ять.

— Чекай, ми знайомі? — казала вона.

— Ні, Деббі, не знайомі. Але я грав у серіалі «Друзі». Можливо, ти бачила мене там.

— А-а-а! Люблю цей серіал, — казала Деббі.

Через п’ять хвилин Деббі відривалася від цигарки й питала:

— То ми разом ходили в школу?

— Ні, Деббі, — я відповідав так лагідно, як лише міг. — Ти на двадцять сім років старша за мене. Можливо, ти бачила мене в серіалі «Друзі»...

— А-а-а! Люблю цей серіал, — повторювала Деббі, й так по колу.

9

ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ

КОЛИ ЧОЛОВІК АБО ЖІНКА просить допомогти з відмовою від спиртного, а я зголошуюсь на це й бачу, як погляд людини поволі проясняється, — я бачу Бога. Та хоч я підтримую стосунки з Богом і часто відчуваю вдячність попри все, інколи мені кортить послати Бога подалі за те, що він зробив мій шлях таким важким.

Коли не вживаю наркотиків і алкоголю, я ніби бачу світло, яке можу розділити з людиною в розпачі, котрій потрібно допомогти кинути пити. Те саме світло, яким переливається океан під яскравим сонцем, прекрасне золоте мерехтіння води. У ньому я бачу Бога. (Так само й уночі, коли вода переливається під місячним сяйвом, — очманіти можна! Це ледь не збиває мене з ніг. Бо, як і те п’ятирічне хлопча, що летить на самоті через увесь континент, бачить вогні Лос-Анджелеса й розуміє, що вже скоро поряд буде тато... Словом, це те саме.)

Чому мені так важко залишатися тверезим, коли я бачу, що моїм товаришам це нібито як раз плюнути? Чому мій шлях всіяний труднощами? Чому я веду таку запеклу боротьбу із життям? Чому ми набуваємо смаку дійсності й чому мені так важко його набути? Та коли я допомагаю відмовитись від алкоголю одній людині, ба навіть тисячам учасників ретриту або конференції вихідного дня, усі ці запитання кудись спливають. Я ніби стою під гавайським водоспадом, купаючись у прекрасній теплій воді. Бог — там. Вам доведеться взяти це на віру.

Я не святий — і ніхто не святий. Але коли опиняєшся на межі життя і смерті й не помираєш, може скластися враження, що відтепер ти купатимешся в полегшенні та вдячності. Та насправді все не так. Натомість ти дивишся на важкий шлях до одужання й бісишся. Або ж тебе не відпускає настирливе запитання: чому я залишився серед живих? Інші четверо, яких під’єднали до ЕКМО, мертві. Має бути якась причина.

Часом я пояснюю це тим, що маю десять тисяч годин досвіду у програмі Анонімних Алкоголіків і допомагаю людям покинути пити. Це наповнює мене життєвою силою — і я бачу трохи того золотого світла з моєї кухні.

Але ж має бути ще щось, Боже. Чому ти залишив мене серед живих? Я готовий. Вкажи мені напрямок — і я піду. Коли Вуді Аллен ставить це запитання прибульцеві у фільмі «Спогади про зоряне світло», той відповідає: «Щоб ти кумедніше жартував». Але ж річ не може бути лише в цьому.

Хай там як, а я готовий. І я щодня дошукуюсь відповіді. Я шукач. Я шукаю Бога.

* * *

Моє ж особисте життя — окрема історія. В особистому житті я накоїв більше помилок, ніж Елізабет Тейлор. Я пристрасний романтик. Я завжди жадав кохання. Не можу до кінця пояснити, що то за туга в моїй душі.

Коли мені виповнилося сорок, правила змінилися. Я перевиконав план зі спання з жінками й тепер шукав партнерку, спільницю, з якою міг би розділити життя. До того ж я завжди любив дітей. Певно, річ у тім, що моя сестра Кейтлін народилася, коли мені було десять років. А за нею Емілі, тоді Вілл і, зрештою, Меделін. Я обожнював з ними бавитися, глядіти їх, гратися з ними в дурнуваті ігри. Найпрекрасніший звук на планеті — це дитячий сміх.

Тож коли мені було за сорок, я щиро хотів бути із жінкою, на яку міг би покластися і яка також могла б покластися на мене. Якось увечері ми з друзями святкували мою чергову першу річницю тверезого життя. Девід Прессман, із яким ми досі близькі друзі, познайомив мене з Лорою, сестрою своєї дівчини. Ми всі гуртом пішли на матч «Доджерс», але я не бачив ні гри, ні стадіону, ні продавців хотдогів. Увесь світ стиснувся до одного вродливого личка під бейсболкою. Я спробував витягнути на поверхню давню харизму Перрі — будь-що, аби тільки вона звернула на мене увагу. Але Лора була надто зосереджена на тому, щоб продемонструвати іншим свій дивовижний характер і гострий розум. Її геть не вразило те, що я був

Чендлером. Вона спілкувалася зі мною цілком приязно, але я відчув, що всередині неї нічого не тьохнуло.

Дорогою додому в мене тривав внутрішній діалог.

«Так, це прикро, але ти подобатимешся не кожній дівчині, Метті». Я відпустив ситуацію, та не забув Лору. А раптом колись ми зустрінемося знову.