Друзі коханки і велика халепа

Вгадайте яка.

Та коли я хотів побути поміж людей, щоб не почуватися таким самотнім, то обирав Генка Азарію, Девіда Прессмана, а згодом і Крейґа Б’єрко.

Хоч як дивно, але я зіграв персонажа на прізвище Азарян у серіалі «Район Беверлі-Гіллз». Гостьова роль у дев’ятнадцятій серії першого сезону, в якому всього було двадцять дві серії, — це неабиякий успіх. Коли я зіграв роль Роджера Азаряна, місцевої зірки тенісу й сина жорсткого холодного бізнесмена, «Район Беверлі-Гіллз» іще не став культурним явищем. Але тематика тієї серії (депресія, суїцид і проблеми з навчанням у підлітків) засвідчила, що цей серіал, попри атмосферу заможного життя, не цуратиметься реальних проблем.

На початку цієї серії, назву якої запозичили, ви не повірите, у Томаса Еліота («Найжорстокіший місяць, квітень»), я гамселю тенісні м’ячі, хизуючись формою гравця канадського національного рейтингу, розгонистими крученими форхендами, агресивними переможними бекхендами й непідробним умінням грати. Я навіть орудую старомодною дерев’яною ракеткою Donnay у стилі Б’єрна Борга. У цій сцені я примудрився зламати її мініатюрний обід занадто сильним ударом. Джейсон Прістлі в ролі Брендона Волша помітив мою погано приховану лють і запитав, скільки ракеток я нищив за тиждень. На це я відповів у дусі мистецтва, яке наслідує життя: «Залежить від того, чиє обличчя бачу на м’ячі».

Я не міг утекти від сходів ребцентру навіть у ролі вигаданого персонажа серіалу. Наприкінці тієї серії я зіграв в одній сцені з Брендоном, напився, приставив пістолет собі до обличчя й загримів у психіатричне відділення. Комедію я ламав лише в епізоді з пістолетом, усе інше зіграв за системою Станіславського.

Мені ще не виповнилося двадцяти двох. Уже кілька років мене запрошували в різні серіали, де я грав гостьові ролі.

Найголовніше, що я працював. Мій перший відносно великий прорив стався, коли я отримав роль у «Другому шансі», хоча цей здобуток затьмарив той, хто її не отримав.

Задум «Другого шансу» я дотепер вважаю чудовим: сорокарічний дядько на ім’я Чарльз Расселл гине в аварії судна на повітряній подушці (бо ж таке трапляється кожного дня) і потрапляє до святого Петра. Якщо під час суду на Чарльза проллється золоте світло, він потрапить у рай. Якщо червоне — у пекло. Якщо синє (що і сталося з містером Расселлом), його назвуть «синьосвітним». Це означає, що його доля не визначена. Отже, святий Петро вирішує повернути

Чарльза на Землю, де він має зустрітися із собою п’ятнадцятирічним і допомогти собі приймати вдаліші рішення. У сорок років він гине вдруге за тих самих обставин. Та цього разу Расселл став ліпшою людиною, тож колір світла змінюється із синього («невідомо, що з тобою робити») на золотий («ласкаво просимо у вічність»). Можете уявити кращий задум для акторської команди батька й сина? От ми з батьком і прийшли на кастинг. Але от біда: мені дали зелене світло на роль сина «синьосвітного», а татові не світило нічого.

«Тебе беруть. Мене не беруть», — сказав тато, довідавшись про це. Гадаю, я скорчив малозрозумілу гримасу. Зрештою, я отримав величезну роль, а він — ні. Можу уявити, що на моєму обличчі поєдналися смуток за нього та втіха за себе. Тато навіть сказав: «Мені повторити? Беруть тебе. Мене ні».

Якщо відволіктися від батькової образи, мене вперше взяли в серіал. Я заробляв п’ять штук на тиждень. Мені було сімнадцять років. Моє его злетіло аж до неба: я вважав себе невимовно крутим. Про «Другий шанс» усі теж так думали. У тому сезоні він опинився на дев’яносто третьому місці в рейтингу з дев’яноста трьох серіалів. В останніх дев’яти серіях, знятих після перших тринадцяти, про святого Петра із «синьосвітним» забули і просто показували різноманітні пригоди, у які я втрапляв із друзями. Мені було байдуже, що цей серіал став дев’яносто третім з дев’яноста трьох. Я так сподобався комусь важливому, що весь серіал вибудували навколо мене. Ця подія роздмухала моє его до колосального розміру. А ще, можливо, підготувала до майбутнього успіху.

Батько сприйняв цю звістку так, що не побував на жодних зйомках, крім останніх. Гадаю, у нього були свої причини.

Мені ж після цього вдалося знятися в низці гостьових ролей, а через два роки мене взяли в серіал «Сінді», у якому грала Валері Бертінеллі. У ньому йшлося про діяння Валері в ролі приватної детективки (!), а я грав її балакучого брата. Це все, що потрібно знати про ті тринадцять серій (серіал скасували після першої половини сезону). «Сідні» не вдалося зацікавити глядачів, але я ніколи не забуду двох моментів.

По-перше, адвоката/пасію Валері грав Крейґ Б’єрко. Після знайомства з Крейґом на знімальному майданчику я майже одразу зателефонував Генку Азарії і сказав: «Він говорить так само, як ми!». Вищої похвали від мене не могло й бути. Та перш ніж справді віддати належне дотепності Крейґа, я маю дещо розказати про «Сідні». На зйомках я до нестями закохався у Валері Бертінеллі. Вочевидь, вона мала проблеми в подружньому житті й щиро кайфувала від благоговіння двох найдотепніших хлопців на планеті, які осипали її увагою.

* * *

Валері Бертінеллі — колись ці сім складів дражнили кожну фібру моєї душі й тіла.

На початку дев’яностих не існувало жінки, привабливішої за Валері. Вона не лише була сліпуче красивою і життєрадісною, а й заливалася прекрасним, розкотистим, чарівливим сміхом, який ми з Крейґом воліли б слухати увесь день. Коли нас із Крейґом узяли в серіал, у Валері неначе з’явилося двоє нових блазнів, з якими вона могла бавитись, і ми пірнули в ці нові ролі з головою. Нам було страшенно весело утрьох.

Та грати в «Сідні» й клеїти дурня з Валері — це не суцільні веселощі. Ситуація склалася збіса серйозна. На роботі я мусив приховувати кохання до Валері (таке зі мною трапилося не востаннє). З’ясувалося, що це до розпачу складно. Я згоряв від пристрасті. По-перше, Валері була мені геть не по зубах. По-друге, вона була дружиною чи не найвідомішої у світі рок-зірки, Едді ван Галена. Приблизно в той час, коли ми знімали «Сідні», гурт Едді, Van Halen, випустив чотири першокласні альбоми поспіль. Можна сказати, що наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих цей гурт був найпопулярнішим у світі, та й сам Едді тоді був найкращим у світі гітаристом.

Я не мав проблем із сексом, бо умів смішити жінок, але розумів, що дотепні хлопці завжди поступаються музикантам. (У світі музики також є ієрархія: я вважаю, що в басистів найкраща ситуація із сексом, бо вони незворушні й холоднокровні, а їхні пальці ніжні й водночас сильні — за винятком Пола Маккартні. У цього із сексом було не дуже. За ними — барабанщики, бо вони — втілення сили й мужності. Потім гітаристи, бо в них гарні соло. Хоч як дивно, та вокаліст — останній. Він стоїть на видноті, але важко мати сексуальний вигляд, коли доводиться закидати голову і світити молярами, щоб узяти високу ноту.) Порядок міг бути яким завгодно, але я розумів, що мені далеко до ван Галена. Він не лише був музикантом — а в музикантів із сексом набагато краще, ніж у дотепних хлопців, — він одружився з предметом мого обожнювання.

Важливо наголосити, що мої почуття до Валері були справжніми. Вона мене геть причарувала. Я був одержимий нею і плекав хитромудрі фантазії про те, як вона йде від Едді ван Галена й залишається зі мною до кінця днів. Мені було дев’ятнадцять, я жив на розі бульварів Лорел-Кеньйон і Бербанк в однокімнатній квартирі (під назвою «Клуб Каліфорнія», щоб ви знали). Але фантазії і перші кохання нічого не розуміють у нерухомості. Вони взагалі нічого не розуміють.

У мене, курва, не було шансів. Звісно.

Проте якось увечері... Я прийшов до Валері й Едді, сидів у них і витріщався на Валері, намагаючись її розсмішити. Коли це вдавалося, я почувався так, ніби виріс три метри заввишки. Із плином вечора стало зрозуміло, що Едді перебрав плодів винограду — вкотре — і зрештою відключився. Від нас до нього не було й трьох метрів, та все-таки. Мені випав шанс! Якщо раптом ви вважаєте, що ніякого шансу мені й близько не випало, ви помиляєтесь, дорогий читачу: ми з Валері довго і старанно обіймалися й цілувалися. Це сталося — а що як вона відчуває те саме, що і я? Я сказав їй, що вже давно про це думав, а вона відповіла тим самим. Зрештою «рай» скінчився, я стрибнув у свою чорну Honda CRX і попрямував у «Клуб Каліфорнія» з таким стояком, на який можна було б сперти Пізанську вежу. Мою дев’ятнадцятирічну голову заполонили мрії про спільне життя з предметом моєї симпатії / одержимості.

Наступного дня я розказав про це Крейґові Б’єрко, а він дав мені вкрай потрібну пораду, прийняти яку я був неготовий.

«Обережно із цим», — сказав він. «Та він просто заздрить», — подумав я, готуючись до чергового робочого дня, у якому Валері буде моєю новою дівчиною.

Черговий робочий день не виправдав очікувань. Валері нічого не згадала й поводилася (що цілком слушно) як завжди. Я швидко зрозумів натяк і також зіграв відведену мені роль, але всередині відчував спустошення. Ночами я плакав і пив, а днями відсипався у своєму крихітному фургоні (а про довгі години споглядання того, як за сюжетом серіалу Крейґ зміцнювався в ролі пасії Валері, годі й говорити), що зробило з мене дуже сумного розчарованого підлітка. Серіал виявився провальним, тож я був безмежно вдячний, що через чотири тижні після того доленосного вечора його скасували й мені більше не довелося бачитися з Валері.

Звісно, Валері не зробила нічого поганого, але необхідність бачити її щодня та вдавати, ніби мене все влаштовує, надто сильно нагадувала те, що я кожного дня мусив удавати перед матір’ю, коли ще жив в Оттаві.

Усе життя мене приваблювали недосяжні жінки. Не потрібно мати диплом психолога, щоб збагнути: це якось пов’язано зі стосунками з матір’ю. Моя мама зачаровувала всіх, хто її бачив. Виразно пам’ятаю: мені шість, я стою в якійсь пишній залі, аж тут заходить моя мама — і всі обертаються. Тоді я хотів, щоб вона озирнулася й поглянула на мене, але мама була на роботі й не могла цього зробити. Я спромігся це зрозуміти лише через тридцять сім років.

Відтоді я залежний від такого «повороту». Домігшись його, я починав смішити жінку й сексуально її приваблювати. Після сексу я стикався з реальністю й розумів, що ці жінки були мені чужими. Вони були досяжними, а отже, непотрібними. Я мав знову вийти в люди, щоб на мене оберталися жінки. Ось чому я переспав зі стількома. Я намагався відтворити своє дитинство й вийти з нього переможцем.

Звісно, тоді я ні про що не здогадувався і просто думав, що з тими жінками щось не так. Несподіванка — у молодого канадського актора великі психологічні негаразди, пов’язані з мамою.

Але мені було дев’ятнадцять, і життя кожного з нас стрімко мчало вперед. Через рік ван Гален випустив альбом із влучною назвою For Unlawful Carnal Knowledge («За незаконне плотське пізнання»), а я повернувся до намагань знайомитись із жінками в кафе Formosa. І якомога частіше відтворювати «поворот».

Часом мені вдавалося, але щоночі о 01:40 я мчав до найближчої горілчаної крамниці, щоби встигнути запастися горілкою і пити допізна. Я сидів, вицмулював повну пляшку (поступово дійшов до тієї, з ручкою) і дивився «Бувай, люба» або навіть, можете собі уявити, «При тверезому розумі та ясній пам’яті» з Майклом Кітоном, аж доки не вирубався, як Едді ван Гален. У моєму мозку оселилася дошкульна думка — не дуже сильна, але все-таки: «Ти п’єш щовечора». Проте її швидко змивав наступний келих.

Наступного дня мені завжди вдавалося приплентатися на обід, де я бачився з Крейґом Б’єрко. Я дотепер не зустрічав людини з блискавичнішим почуттям гумору. Мені здавалося, що це в мене швидко працює голова, але ні — це про Крейґа Б’єрко. Генк Азарія став найбагатшим з нашої компанії, ніби озвучував «Сімпсонів» з 1955-го. Я став найвідомішим, а Девід Прессман — актором-поденником, як його тато, Лоуренс Прессман. До того ж він був найбожевільнішим. Девід любив, наприклад, голим забігти в супермаркет, горлаючи: «У мене жахливі проблеми! Хто-небудь, поголіть мене!» — а потім вибігти. (Він таке виробляв, навіть коли йому було добряче за сорок. Часом я також приєднувався до привселюдного оголення, але років у тридцять п’ять покинув, бо я ж доросла людина.)

Мене дотепер ніхто не смішив так, як Крейґ Б’єрко. Перевершити за дотепністю нашу трійцю — Генка, Девіда й мене — було майже неможливо, та Крейґові вдалося. Перевершити за дотепністю мене з Генком без Девіда — також нечувано, але Крейґу вдалося й це. Часом у кафе Крейґ утинав щось таке дотепне, що за п’ятнадцять хвилин після обіду, дорогою додому, я зупиняв машину на узбіччі, бо досі сміявся. Проїжджаючи повз, Крейґ бачив, що я сміявся, і розумів чому. Ніхто не був дотепнішим за Крейґа. Ніхто.

Наша дружба спиралася не лише на спроби бути найшвидшими і найдотепнішими, а й на славу. Ми відчайдушно жадали слави. Генк, який озвучував «Сімпсонів», заробляв найбільше, але ж то була не омріяна кар’єра Аль Пачіно. А я... Я багато знімався в серіалах, однак анітрохи не наблизився до слави. Слава, слава, слава — кожного з нас цікавила лише вона. У перервах між реготом — після останніх історій про невдалі проби або сценарії, які нам страшенно не сподобалися, — траплялися мовчазні миті, сповнені глибокого хвилювання, тихої туги і страху, що ми ніколи не досягнемо успіху, що слава просто пройде повз — та й по всьому. Чотири сильні его.

Четверо дотепних чоловіків. Жарти шрапнеллю розліталися навсібіч, але запекла битва не вгавала: битва за славу.

Я міцно тримався за віру в те, що слава вилікує мене від травми неповнолітнього без супроводу дорослих, яку відмовилася лікувати Валері. Але тепер лише ми з горілкою безплідно намагалися здійснити це нездійсненне завдання. Коли ж слава нарешті прийшла... Але про це згодом.

* * *

Якось я поцілувався з Девідом Прессманом (чи намагався це зробити), хоч і незумисно.

Коли нам було по двадцять з невеличким гаком, ми з ним і ще двома хлопцями попрямували на схід, у Вегас, займатися тим, чим займаються у Вегасі. Грошей у нас було як кіт наплакав, хоча це ще ніколи не зупиняло чотирьох бовдурів, що зібралися в Місто Гріхів. У мене в кишені лежало десь двісті баксів. Ми вчотирьох винайняли один номер з двома ліжками в мотелі біля Лас-Вегас-Стріпу. Певно, вночі мені наснилася Ґебі, моя колишня, тому я все ближче підповзав до Девіда, примовляючи щось типу «Моя крихітко», «Від тебе так добре пахне» і «Обіцяю, я швиденько». Він, на щастя, також спав, але його підсвідомість спромоглася повторювати «Ні!», «Відвали!» і «Дай мені, курва, спокій!». Згодом я почав цілувати йому потилицю, після чого ми обидва раптово прокинулися. Побачивши нажахане обличчя Девіда, я сказав: «Ой, та забудь», — і відкотився на свою половину ліжка.

Без сумніву, нам треба було випустити пару.

Першого вечора ми попрямували до гральних столів, де мені пощастило виграти 2600 доларів у блекджек. Ніхто з нас ніколи не мав такої купи бабла.

Настав час його розтринькати.

Я здійняв руки й вигукнув, неначе король: «Я кожному знайду, з ким трахнутися!».

Таксист завіз нас далеко за місто в такий собі Dominions, де, як він пообіцяв, наші потреби задовольнять (припускаю, що він заробляв відсоток за кожну компанію молодих йолопів, яких доправляв у той Dominions у пустелі). Якийсь чоловік без шиї повідомив, що за вхід

у цей вишуканий заклад комусь доведеться викласти щонайменше штуку. Оскільки мені пощастило у грі, цей привілей отримав я. Врешті-решт я викинув 1600 баксів за одну пляшку шампанського, після чого кожного привели в окрему квадратну кімнату, де уже чекала панянка.

Я подумав, що тих 1600 доларів, які вже витратив, вистачить на омріяний наступний етап, але, на жаль, помилявся. Мене відмовилися приймати, доки не викладу ще 300 баксів, що я, певна річ, і зробив. Але не встиг я взятися до справи, як під дверима з’явився Девід Прессман із двома іншими хлопцями. їм також були потрібні 300 доларів грошової допомоги. Задовольнивши їхні фінансові потреби, я повернувся до нагальної справи. (Тоді я не додумався порахувати, але раптом вам стане у пригоді: я почав з 200 баксів, виграв 2600, викинув 1600 на шампанське, а потім видав кожному ще по 300. Виходить 2800 — усе, що було.)

Коли я владнав фінансові зобов’язання, панянка почала витанцьовувати переді мною — ген у протилежному кінці кімнати. Вихилялася вона цілком стерпно, хоч і трохи в стилі «Дівчат з Роксбері», але я був готовий вивести наші стосунки на наступний рівень.

— Що, в біса, відбувається? — обтічно поцікавився я.

— Що? — перепитала вона.

— Що? Ми маємо зайнятися сексом! — сказав я. — Я витратив купу грошей!

Тоді вона чомусь пояснила, що подушки я можу розкласти там, де хочу.

— Чудово, я дуже радий за подушки, чесно, але хіба ми зараз не мали б займатися чимось іншим? — (благально) запитав я.

— Ти з поліції? — спитала вона.

— Ні! — відповів я, міркуючи про те, чи не викликати правоохоронців і повідомити про шахрайство. — Я тобі заплатив. У нас була домовленість...

— А! — перебила вона. — То тільки за танець...

Стукіт у двері сповістив мене, що кожного з моїх поплічників спіткала така сама сумна доля. Ми залишилися без копійчини, тож четверо кінчених (хай тільки в одному сенсі цього слова) невдах зі слізьми на очах вийшли в темну, як чорнило, нічну пустелю Мохаве й вирушили в довгу дорогу до мотелю.

Наступного дня мій приятель Нік сходив-таки з дівчиною на «Молодих стрільців — 2». Ну, хоч щось. Після перших «Молодих стрільців» лишилося чимало запитань без відповіді.

* * *

Крейґ Б’єрко був зіркою пілотного сезону 1994-го. Ми всі бігали по кастингах у найновіші ситкоми і драми, та Крейґ був найпопулярнішим. А ще він швидше за мене придумував репліки. До того ж був набагато гарнішим, але годі про це. Зарюмсаний автор вам ні до чого. Я мав би зненавидіти Крейґа, але дотепність завжди перемагає, тож я вирішив любити його, як і раніше.

Тоді, у двадцять чотири роки, я вже прогулював половину кастингів. Моя акторська кар’єра летіла під укіс. Випивка повільно, але впевнено перемагала у війні з кастингами, та я все одно нікого не цікавив. У фільми мене не брали, та й ролі на телебаченні не можна назвати революційними. Половину часу я мучився від похмілля, в інший час вибирався на обід чи в кафе Formosa. Якось менеджер викликав мене на розмову. Він сказав, що в усіх людей, на яких я рівнявся — Майкл Кітон, Том Генкс, — були закидони, на які я мітив. Водночас на вигляд із ними все було чудово, а він щодня чув від режисерів і продюсерів, відповідальних за кастинг, що я страшний як смерть.

Генк також почав перейматися, що марнує життя, і припинив ходити в кафе Formosa та на дотепні обіди. Він завжди вкрай серйозно ставився до свого тіла й кар’єри.

Нічого дивного, що приблизно в цей час мені зателефонував мій тодішній бізнес-менеджер.

— Метью, у тебе скінчилися гроші.

— А попередити не можна було? — відповів я, переляканий до смерті. — Ти не подумав, що можна було ввести мене в курс справ кілька місяців тому? Ну, знаєш, подзвонити і сказати: «Чуєш, Метью, твої статки трохи всохли», а не чекати, доки я збанкрутую?

На тому кінці телефонного дроту запала тиша, ніби бізнес-менеджер ніколи не чув про відстеження прибутків до того, як людина збанкрутує.

На щастя, я ще спромігся щось із себе витиснути й отримати роль у жахливій пілотній серії. Урвавши бесіду з тепер уже колишнім бізнес-менеджером, я зателефонував своїм агентам і сказав, що залишився без грошей, тому шукаю роботу — хоч якусь — і терміново.

Якщо, дорогий читачу, ти уявляєш, що саме так я потрапив у «Друзі», доведеться трохи охолонути. Після цього дзвінка я вплутався в серіал, який ледь не завадив мені потрапити у «Друзі».

* * *

Серіал «L.A.X. 2194» був «науково-фантастичною комедією» про вантажників лос-анджелеського міжнародного аеропорту. Тут можна було б поставити крапку, але це ще не все: цифра в назві натякає на найцікавіше. Події відбувалися в майбутньому, через двісті років, а пасажирами були інопланетяни. Раян Стайлз мав знятися в головній ролі менеджера-робота із чудернацьким акцентом (я вам кажу, Раян — дуже веселий актор, але що це за акцент?). Я — у ролі бідаки, який мав розрулювати цей гармидер і розв’язувати проблеми з багажем новоприбулих інопланетян. Так сталося, що їх грали ліліпути в дивакуватих перуках.

Якщо це вас не вразило, майте на увазі: насправді все було набагато гірше. По-перше, я мав нап’ясти на себе футуристичну сорочку. Попри мої побоювання (повторюю: «комедія» про вантажників, події відбуваються через двісті років, ліліпути грають інопланетян), за пілотну серію мені заплатили 22 500 доларів, яких мало вистачити на багато випивки і їдла в кафе... Але був ще один нюанс: оскільки я вплутався в «L.A.X. 2194», усі інші серіали залишилися недосяжними.

Потім сталася катастрофа, і я не про те, що «L.A.X. 2194» продовжили на цілий сезон. До цього, дякувати Богові, не дійшло. Річ у тім, що найгарячішою новинкою сезону став сценарій серіалу «Такі друзі, як ми». Кожен, хто його читав, розумів: вийде щось круте. Прочитавши той сценарій, я одразу зателефонував агентам, які допомогли мені влаштуватися в «L.A.X. 2194».

— Ви маєте влаштувати мене в «Такі друзі, як ми», — сказав я.

— Не вийде, — відповіли агенти. — Ти вже прив’язаний до серіалу про вантажників. З тебе зняли мірки для футуристичної сорочки — і все таке.

Я був у розпачі. Сценарій «Таких друзів, як ми» справив на мене враження, ніби хтось цілий рік ходив за мною по п’ятах, цупив мої жарти, повторював манери, копіював знуджене, але жартівливе світосприйняття. Один персонаж особливо вирізнявся на тлі інших. Я не просто думав, що міг зіграти Чендлера. Я був Чендлером.

А ще я був Блейном з «L.A.X. 2194». Бляха, ви що там, усі жартуєте? Я що — найнещасніша людина у світі?

Далі — гірше. «Такі друзі, як ми» стали хітом сезону. Всі читали сценарій. Усі ходили на проби. Усі, як мені здалося, вирішили, що роль Чендлера — викапаний я, приходили до мене і просили допомогти з підготовкою до проб. Дехто навіть неабияк просунувся завдяки моїм і лише моїм рішенням. Цей серіал так сподобався Генкові Азарії, що він двічі проходив кастинг на роль Джої. Саме так: пройшов кастинг, отримав відмову, слізно виблагав другу спробу, потім знов отримав відмову. (Згодом Генк зіграв коханого Фібі в кількох серіях. За це він отримав «Еммі». Я знявся у 237 серіях і не отримав нічого.)

Урешті-решт я вивчив сценарій «Таких друзів, як ми» мало не напам’ять, бо відпрацював його з друзями безліч разів. Часом я просто грав Чендлера замість них і казав повторювати за мною, бо анітрохи не сумнівався, що цю роль потрібно грати саме так. І все-таки раз на три-чотири дні я телефонував агентам, благаючи дати мені шанс.

Та не забуваймо про Крейґа Б’єрко, найгарячішого актора сезону. Якось Крейґ запросив мене з Генком на сніданок. Ми зайшли й побачили, що він сидить за столом, на якому розгорнуто два сценарії.

— Хлопці, — сказав Крейґ, — мене запрошують у два серіали. Обидва Джима Берроуза, найкрутішого режисера в Голлівуді. Один називається «Найкращі друзі», а другий...

Зачекай, не кажи, тільки не кажи...

— «Такі друзі, як ми».

Йому пропонували роль Чендлера. У мене вибухнула голова.

— Підкажіть, який вибрати.

Спочатку хотілося послати його на*уй разом із роботою. Але Крейґ був нашим близьким другом, тож ми з Генком пішли йому назустріч. Того ранку ми втрьох прочитали обидва сценарії, хоч репліки «Таких

друзів, як ми» я вже вивчив напам’ять і мені було очевидно, що слід обрати. У мене серце кров’ю обливалося, бо я розумів, що Чендлер — це я, але ж гівнюком я не був. Я страшенно засмутився. Ми з Генком порадили Крейґу пристати на «Такі друзі, як ми».

Мені пригадався один діалог з моєї сцени в «Районі Беверлі-Гіллз»:

БРЕНДОН. Що ти думаєш про друзів?

РОДЖЕР. Про друзів? Батько каже, довіряти можна лише їм.

БРЕНДОН. Ти завжди його слухаєшся?

РОДЖЕР. Ні.

Обід добігав кінця. Крейґ мав сказати агентам, що вирішив. Генк попрощався й попрямував у тренажерний зал, бо звідти не вилазив, а я пішов із Крейґом шукати телефон-автомат. (Мобілок тоді не було, хлопці й дівчата. Надворі 1994 рік.) Найближчий автомат був біля Fred Segal (неймовірно, але ця-таки крамниця є в моїй сцені з «Району Беверлі-Гіллз»). Крейґ закинув кілька монет, набрав номер і став чекати. Нарешті його з’єднали.

А потім, стоячи за пів метра від Крейґа, я почув, що він обрав ІНШИЙ СЕРІАЛ! Бляха, я вухам своїм не вірив. Відтак наші з новим головним актором «Найкращих друзів» шляхи розійшлися. Я помчав додому, щоб іще раз попроситися потрапити на кастинг у «Такі друзі, як ми».

За кілька тижнів я побував на зйомках пілотної серії «Найкращих друзів». Вона була кумедною, Крейґ сипав дотепами і грав головну роль, як і хотів. Прикольний серіал, жодних нарікань. Але остання роль, яка залишилася в пілотному сезоні 1994-го, — Чендлера в «Таких друзях, як ми», — досі була вакантною. А я загруз у довбаному серіалі про футуристичних вантажників!

* * *

Знаєте, як інколи буває: у всесвіту на тебе неймовірні плани, світ щось для тебе замислив, хоч ти доклав усіх зусиль, щоб самоусунутись від цього?

Ласкаво прошу в мій 1994-й.

Вочевидь, продюсерка NBC Джеймі Тарсес, мила й чарівна Джеймі Тарсес, за якою я страшенно сумую (тоді вона допомагала з розробкою «Таких друзів, як ми» на каналі NBC), запитала у свого тодішнього чоловіка Дена Макдермотта, продюсера Fox TV, поки вони валялись у ліжку:

— Слухай, a «L.A.X. 2194» збираються продовжувати? — нібито спитала Джеймі.

— Ні, він жахливий. По-перше, він про вантажників у 2194 році. Вони ходять у футуристичних жилетах... — відповів Ден.

— То Метью Перрі вільний? На другій позиції? — сказала Джеймі (на голлівудському жаргоні це означає «вільний»). (Іронічно, що згодом, після її розлучення, ми зустрічалися кілька років.)

За кілька днів пролунав телефонний дзвінок, який змінив моє життя.

— Завтра в тебе зустріч із Мартою Кауффман щодо «Таких друзів, як ми».

Скажу відверто: я знав, що серіал стане сенсацією.

На Марті Кауффман із Девідом Крейном лежала левова частка відповідальності за майбутніх «Друзів». Наступного дня, у середу, я прочитав Марті роль Чендлера з порушенням усіх правил. По-перше, я не приніс із собою жодної сторінки сценарію (на читку потрібно приходити з текстом, щоб показати сценаристам: ти розумієш, що це незавершена праця). Але я вивчив той сценарій напам’ять. І, певна річ, блискуче його прочитав. У четвер я прочитав його перед продюсерською компанією (також блискуче), а в п’ятницю — перед представниками каналу. І знову блискуче. Я несподівано читав слова і ставив наголоси там, де їх не ставив більше ніхто. Я перенісся в Оттаву, до братів Мюрреїв. Ніхто не вмів жартувати так, як я.

Я підбадьорював маму.

Так народився Чендлер. Тепер ця роль була моєю, і ніщо не могло стати цьому на заваді.

У пілотний сезон 1994-го взяли останнього актора: Метью Перрі в ролі Чендлера Бінґа.

* * *

Той телефонний дзвінок біля крамниці Fred Segal і Крейґове бажання бути зіркою серіалу, а не членом команди, врятували мені життя.

Не знаю, що зі мною сталося б, якби та телефонна розмова склалася інакше. Може, я ширявся б героїном десь на центральних вулицях Лос-Анджелеса аж до своєї дочасної загибелі.

Я прийшов би в захват від героїну. Це як залежність від опіатів, тільки на стероїдах. Я часто повторював, що після оксиконтину по жилах починає текти не кров, а теплий мед. А після героїну, певно, ти сам стаєш медом. Мені подобалося те, що я відчував після опіатів, але слово «героїн» чомусь завжди мене лякало. І завдяки цьому страху я досі живий. Є два різновиди наркоманів: ті, що хочуть накрутитися, і ті, що хочуть розкрутитися. Я ніколи не розумів людей, які сидять на кокаїні. Як можна прагнути ще гострішої присутності, ще більшої насиченості? Я з тих, хто любить заземлятися. Я хотів розтектися по дивану, відчути блаженство й дивитися фільми по колу. Я був тихим наркоманом, а не слоном у крамниці з посудом.

Певна річ, без «Друзів» я міг би зробити кар’єру сценариста ситкомів. Тоді я написав сценарій пілотної серії «Дім Максвелла», але він чомусь не продався, хоч я й не був нездарою. Та я ніколи не зміг би бути актором-поденником. Заради цього я не залишався б тверезим. Це не те, заради чого варто уникати героїну. Над «Друзями» працювалося весело й цікаво, тож я почав обмежувати себе в усьому. Принаймні тимчасово. Я був другим бейсменом «Нью-Йорк Янкіз». Я не міг пустити все коту під хвіст. Такого я собі ніколи не пробачив би...

Коли заробляєш мільйон доларів на тиждень, від сімнадцятого келиха доводиться відмовитись.

* * *

Приблизно за три тижні до проб у «Друзі» я сидів сам у своїй квартирці на розі бульвару Сансет і вулиці Доєні (десятий поверх, дуже маленька, але, звичайно, із чудовим видом) і читав у газеті про Чарлі Шина, який вкотре проштрафився. Пам’ятаю, що я подумав: «Невже йому не байдуже? Він знаменитий».

Аж раптом я опустився на коліна, міцно заплющив очі й почав молитися. Такого я ще ніколи не робив.

«Господи, можеш робити зі мною все, що хочеш. Благаю лише про одне: зроби мене знаменитим».

Через три тижні мене взяли у «Друзі». Без сумніву, Бог виконав свою частину угоди. Але Всемогутній на те і Всемогутній, щоб не забути про першу половину молитви.

Тепер, багато років по тому, я переконаний: я став знаменитим, щоб не згаяти все життя, намагаючись ним стати. Поки не зазнаєш слави, не зрозумієш: відповідь не в цьому. Хто не став знаменитим, ніколи в це щиро не повірить.

Інтерлюдія

МРЕЦЬ

Я КУПИВ ОБРУЧКУ з розпачу, щоб вона мене не покинула. Не хотілося під час ковіду залишитися наодинці зі своїми ушкодженнями.

Я освідчився їй під кайфом від 1800 міліграмів гідрокодону.

Навіть попросив благословення в її рідні. А тоді освідчився — п’яний, як чіп. Ставши на коліно. Вона також це розуміла. І все одно сказала «так».

Тоді я був у Швейцарії, в черговому реабілітаційному центрі. У віллі на Женевському озері з дворецьким і шеф-кухарем, у такій собі розкішній місцині, де гарантовано нікого не зустрінеш. (Що взагалі-то суперечить призначенню кожного ребцентру, про який я чув.) Та відсутність інших страждальців компенсувала легка досяжність наркотиків, що, на жаль, не відрізняло цей заклад від інших дорогих ребцентрів. Я заробив би кілька мільйонів, позвавшись на такі заклади до суду, але тоді моя ситуація привернула б зайву увагу, чого я не хотів.

Я розіграв стандартну сценку: поскаржився на сильний біль у животі, хоча насправді почувався нормально (у мене досі було відчуття, ніби я безперервно качаю прес, що дуже неприємно, але це не Біль). Отже, мені виписали гідрокодон — таку дозу, щоб подіяла. Виявилось, що це 1800 міліграмів на день. Пояснюю контекст. Якби ви зламали великий палець і вам пощастило з добросердим лікарем, він виписав би, мабуть, п’ять пігулок по 0,5 міліграма.

Ваш покірний від такого й вухом не поведе.

А ще мені щодня ставили крапельниці кетаміну. У вісімдесятих кетамін був популярним рекреаційним наркотиком. Нині він існує в синтетичній формі, яку застосовують у двох випадках: для полегшення болю й лікування депресії. Його ніби створили спеціально для мене. Могли б так і назвати — «Метті». Під кетаміном я ніби робив глибокий видих. Мене приводили в кімнату, садили, далі мені надівали навушники з музикою, зав’язували очі та ставили крапельницю. Що було нелегко: я завжди трохи зневоднений, бо п’ю мало води (оце так несподіванка), тож пошуки вени — ще та пригода. Під кінець я скидався, курва, на подушечку для голок. У крапельницю вводили трішечки ативану — причому я його відчував, — а потім годину крапали кетамін. Я лежав у непроглядній темряві, слухав Воп Iver, втрачав зв’язок із реальністю і марив, що мене навіть не лякало, так довго я був у терапії. Що там таке — кінь? Мабуть, він означає... Поки грала музика і в мені циркулював К., усе зводилося до его і смерті его. Я часто думав, що помру впродовж тієї години. «Он воно як, — думав я, — то ось що стається, коли помираєш». І все одно я знову і знову погоджувався на це лайно, бо воно було незвичне, а все, що незвичне, — добре. (За збігом обставин, це одна з фінальних реплік «Дня бабака».) Бути під К. — це ніби тобі вгатили по голові величезною веселою лопатою. Але похмілля було важким і перевершувало ту лопату. З’ясувалося, що кетамін не для мене.

У моєму номері дворецький знову розкладав одяг, у який я не перевдягався, шеф-кухар готував чергову корисну страву, якої я навіть не торкався, я ж подовгу задивлявся на Женевське озеро. Геть очманілий. Але це відчуття не було приємним. То було якесь дурнувате сп’яніння, і воно мені не подобалося.

До того ж я примудрився заручитись.

Потім генії з реабілітаційного центру вирішили полегшити «біль» у животі, вжививши мені в спину якийсь чудернацький медичний пристрій. Для цього було потрібно зробити операцію. Тож я не спав усю ніч, бо проковтнув 1800 міліграмів гідрокодону перед операцією, запланованою на наступний день. В операційній мені вкололи пропофол. Самі знаєте — наркотик, від якого загинув Майкл Джексон. Тоді я і довідався, що Майкл Джексон не хотів бути під кайфом. Він хотів забутися. Нуль свідомості. Ця страшна хвороба забрала ще один неперевершений талант.

Мені зробили укол об 11:00. Я прокинувся через одинадцять годин в іншій лікарні.

Схоже на те, що від пропофолу в мене зупинилося серце. На п’ять хвилин. То був не серцевий напад — я ж не помер від зупинки серця, — але воно не билося.

Якщо я можу дозволити собі таку сміливість, то попрошу вас зробити п’ятихвилинну паузу в читанні. Із цієї миті дивіться на телефон:

[Тут має бути п’ять хвилин вашого часу]

Це збіса довго, правда?

Мені розповіли, що якомусь жилавому швейцарцеві страшенно не хотілося, щоб чувак із «Друзів» помер у нього на столі, тож він реанімував мене аж п’ять хвилин, щосили наминаючи мені грудину Якби я не знімався у «Друзях», чи зупинився б він після трьох хвилин? Невже «Друзі» знову врятували мені життя?

Життя він мені врятував, а ще зламав вісім ребер. Я лежав і мучився, а наступного дня до мене приперся головний лікар і зверхньо сказав: «У нас на кетамін можете не розраховувати. Якщо вам потрібно в реабілітаційний центр, можемо вас відправити, тут є один».

«Я вже лежу в довбаному реабілітаційному центрі!» — крикнув я і перекинув столик, заставлений медикаментами. Фізичні прояви гніву трапляються зі мною нечасто. Лікар злякався і швидко покинув кімнату. Я перепросив за гармидер і звалив.

(У тому ребцентрі мені зробили швидку детоксикацію, але вона припала на невдалі дні — перші два, а мали б бути третій і четвертий. Коли я повернувся, детоксикація спрацювала на повну, тож від 1800 міліграмів я скотився до нуля. Дворецький з кухарем тут не зарадять.)

Між іншим, перелом восьми ребер — це як травма Дрю Бріса, квотербека «Нью-Орлінс-Сейнтс», у матчі проти «Тампа-Бей-Баккенірс» у листопаді 2021 року. Тиждень по тому Бріс зламав ще три ребра й дістав прокол легені — просто щоб перевершити мене, — зате він пропустив чотири матчі, тож я сказав би, що ми принаймні квити. Знаючи це, я почуваюся міцним горішком.

* * *

У розпал цього божевілля (але до інциденту з ребрами) я прийшов до Адама Маккея поговорити про амбітний фільм «Не дивіться вгору». Того дня з Чендлером не склалося. Я був якийсь млявий. Не зміг себе розворушити. Ми просто поговорили, а потім, перш ніж піти, я рівно і спокійно промовив: «Буду радий допомогти, чим зможу».

Адам відповів: «Здається, ти вже допоміг».

Наступного дня мені подзвонили і сказали, що я отримав роль у наймасштабнішому фільмі з мого досвіду. Він пророкував невелике затишшя серед бурі. Я мав зіграти журналіста-республіканця, а ще в мене мало бути три спільні сцени з Меріл Стріп. Саме так. Я зіграв у груповій сцені (за участі, зокрема, Джони Гілла) в Бостоні, де й відбувалися зйомки. Тоді я сидів на 1800 міліграмах гідрокодону, але ніхто цього не помітив. Та я не міг зніматися далі зі зламаними ребрами, тож до сцен з Меріл так і не дійшло. Було невимовно шкода, але я знемагав від болю. Один Бог знає, як Бріс продовжував кидати футбольний м’яч, та в сцені з Меріл Стріп зі зламаними ребрами не знімешся. Я навіть усміхнутися не міг без пекельного, курва, болю.

З «Не дивіться вгору» не склалося, бо моє життя котилося шкереберть, але я засвоїв важливий урок: не обов’язково влаштовувати спектакль, щоб мене взяли у великий фільм. На тій зустрічі ми з Адамом просто по-людськи розмовляли. Я берегтиму ту мить, той день, ту людину, як великий скарб. Яка ж він хороша людина. Щиро сподіваюсь, що наші шляхи ще перетнуться (тоді я неодмінно пересвідчусь у тому, що це справді він).

Коли настав час їхати зі Швейцарії, я вживав 1800 міліграмів оксиконтину. Щодня, хай йому грець. Мені сказали, що в Лос-Анджелесі я також міг розраховувати на цю дозу — а вона була потрібна, щоби просто триматися на плаву. Як завше, йшлося не про кайф, а суто про збереження, уникнення страждань. Я повернувся приватним літаком (летіти комерційним рейсом я не міг, адже всі на світі впізнавали моє трикляте обличчя), що влетіло у кругленьку суму, 175 тисяч баксів. У Лос-Анджелесі я пішов до своєї лікарки.

— Мені потрібно 1800 міліграмів на день, — сказав я, бо який сенс ходити околясом.

— Ні, — відповіла вона, — такої дози ми вам не дамо. Онкопацієнти отримують лише сто міліграмів.

Це тільки поглибило мою вдячність за те, що я не хворію на рак.

— Але у Швейцарії лікар сказав, що вдома мені випишуть саме таку дозу.

— Вони консультують, — сказала вона, — але зараз рішення приймаю я. Ось вам тридцять міліграмів.

Цього замало. Мені стане дуже погано.

Вдіяти я міг лише одне: того-таки вечора знову забронював приватний літак за 175 штук і повернувся у Швейцарію.

* * *

— Треба, щоб ви об’єднали мою ранкову дозу з вечірньою.

— Ich verstehe kein Englisch, — відповіла швейцарська медсестра.

Це буде нелегко. Моя нагальна потреба переписати правила проти її незнання англійської. Усе це нагадувало якусь чудернацьку німецько-англійську гру в «крокодила».

Мені не треба пігулку о шостій ранку. Вона потрібна вночі, коли мені лячно. Я не можу відшукати осередку страху: він повсюдний. До того ж я не можу заснути, тож кожнісінької ночі веду із собою перемовини. Думки плутаються. Ідеї виринають із шаленою швидкістю. Трапляються й слухові галюцинації: я чую голоси й розмови, інколи навіть відповідаю. Часом мені здається, що хтось хоче мені щось дати. Тоді я простягаю руку, але нічого ні від кого не отримую. Хоч у тверезому стані, хоч ні, — це трохи мене бентежило. Невже я ще й збожеволів? Це не шизофренія, лише достобіса голосів. Мені сказали, що голоси не роблять із мене божевільного. Це називається «слухові галюцинації», і вони дуже поширені.

Від голосів не існує ліків. Ну звичайно. Але я можу вигадати ліки — називаються «бути кимось іншим».

Хай там як, а я мав спожити одразу всю дозу ввечері, нічого не відкладаючи на ранок.

— Ранок. Вечір. Разом, — сказав я, зображаючи в долоні вісім пігулок замість однієї.

— Nee, keine Ahnung, — відповіла вона.

— Завтра, ранок. Без пігулки. Натомість зараз, — украй повільно вимовив я.

— Ich habe keine Ahnung, was Sie brauchen.

І ти, й усі інші — ніхто не знає, що мені потрібно.

Повернувшись у Лос-Анджелес, намагаючись протверезіти, я думаю: «Стоп... Як це я заручився? У моєму будинку живуть собаки. Як це сталося?».

Я попросив благословення її батьків, освідчився під кайфом і примирився із собаками. Ось як сильно я боявся, що мене покинуть.

4

LIKE I'VE BEEN THERE BEFORE³

«ДРУЗІ» БУЛИ ТАКИМИ ОСОБЛИВИМИ, що здавалося, ніби в минулому житті чи десь там ми всі були разом. Або в майбутньому, яке, без сумніву, починалося саме тоді. Усе було по-справжньому. Але як у мріях.

Довгенько я не хотів надто багато розповідати про «Друзів». Частково тому, що знімався в багатьох фільмах, але всім хотілося поговорити лише про Чендлера, як Джеймсу Тейлору — про пісню Fire and Rain (моторошна історія, якщо ви взагалі щось краєм вуха чули). Це ніби гурт записав блискучий новий альбом, але на концертах усім кортить слухати тільки хіти. Я завжди захоплювався, як Курт Кобейн відмовлявся виконувати Smells Like Teen Spirit або Led Zeppelin — грати Stairway to Heaven. Якось у New York Times написали, що «“Друзі” ... пристали до [Перрі], як спітніла сорочка». Це неправда — це, трясця їхній матері, просто жорстоко, — але так вважали не лише в газеті. Мене ганили за те, що я виконував добре. Щоп’ятниці увечері я гарував на сцені, мов проклятий, як і всі ми. Це мало б бути чимось хорошим, а не означати, що ми здатні на непересічний успіх лише в цьому ситкомі.

Я не скаржуся. Якщо вже мати стереотипне амплуа, то тільки таке.

Та в останні роки я врешті зрозумів, чим є «Друзі» для людей. А ще ми одразу збагнули, що цей серіал — дуже, ну дуже особливий.

* * *

Я останнім отримав роль у пілотному сезоні 1994-го. Ба більше, я долучився до роботи в останній день пілотного сезону.

На щастя, «L.A.X. 2194» залишився позаду, тож я спокійно міг бути Чендлером Бінґом. Понеділок після тієї п’ятниці, коли я отримав роль, став першим днем мого нового життя й неабиякою подією. Гадаю, ми

всі це відчували, адже приїхали вчасно. Утім, Метт Леблан кожен божий день приїжджав першим, а Еністон — останньою, кожен божий день. Машини гарнішали, та паркувалися в тому самому порядку.

Ми вперше побачили одне одного за столом. Тільки ми із Дженніфер Еністон були вже знайомі.

Це сталося зо три роки тому, через спільних друзів. Я одразу звернув на неї увагу (бо інакше й бути не могло), прийшов у захват і подумав, що Дженніфер також заінтригована: а раптом із цього щось та й вийдем Я отримав дві ролі за один день: першу — в «Нашвидкуруч», телешоу типу «Найкумедніші домашні відео Америки», а другу — в ситкомі. Тоді подзвонив Дженніфер і сказав: «Ти перша, кому я захотів про це розповісти!».

Невдала ідея. Я відчув, як від телефона повіяло холодом. Це тепер я виразно бачу, що в Дженніфер склалося враження, ніби я надто сильно або якось не так їй симпатизував... А потім я ускладнив ситуацію, запросивши її на побачення. Вона відмовила (тож бачитися з нею стало геть непросто), але сказала, що залюбки залишилася б зі мною друзями. Тоді я ще більше ускладнив і так складне, випаливши: «Ми не можемо бути друзями!».

Іронічно, що через кілька років ми таки стали друзями. Дженніфер досі приваблювала мене й здавалася пречудовою. Але тоді, першого робочого дня, нам, на щастя, вдалося залишити минуле в минулому й зосередитися на тому, що ми влаштувалися на найкращу роботу, яка тільки була в Голлівуді.

Інші були цілковитими незнайомцями.

Кортні Кокс, вбрана в жовту сукню, була гарна до нестями. Про Лізу Кудров мені розповів один спільний друг, і вона виявилася саме така вродлива, кумедна і дуже розумна, як він сказав. Метті Леблан був милий і незворушний, як скеля. Девід Швіммер носив дуже коротку стрижку (він грав Понтія Пілата в чиказькій театральній трупі) і скорботний вираз обличчя. Та мені одразу впало в око, який він дотепний, добросердий, розумний і креативний. Гадаю, він був наступним після мене за кількістю запропонованих жартів. Я пропонував жартів з десять на день, з яких брали два. Причому для всіх, не лише для себе. Підходив до Лізи і казав: «Знаєш, я думаю, буде дотепно, якщо ти спробуєш сказати таке...». І вона пробувала.

Режисер Джиммі Берроуз також був найкращим у цій справі: він зняв і «Таксі», і «Будьмо». Джиммі відчув, що наша Справа Номер Один — познайомитись і сподобатись одне одному

У повітрі зависло напруження.

Я завжди хотів бути єдиним, хто сипле жарти. Але тоді, у зрілому віці двадцяти чотирьох років, швидко збагнув: краще, коли дотепні всі. Я одразу побачив, що серіал буде шалено успішним. Я розумів це від самого початку, але нічого не казав уголос, бо чув про акторів, які так партачили читку сценарію, що їх чемно просили на вихід ще до першої хвилини зйомок. Але це мало статися завтра. Спочатку Джиммі відвів нас на знімальний майданчик із квартирою Моніки і сказав, щоб ми просто спілкувалися. Це ми й робили — спілкувалися і жартували: про стосунки, кар’єри, кохання та втрати. Так зародилася близькість, яку Джиммі вважав критично важливою.

Прекрасної весняної днини ми вшістьох обідали на вулиці. Поки ми їли, Кортні — єдина з нас відома на той час акторка — сказала: «Зірок тут нема. Цей серіал — командна робота. Ми всі маємо бути друзями».

Кортні мала такий статус (вона грала в «Родинних путах» і «Ейсі Вентурі», знялася в епізодичній ролі у «Сайнфелді» й танцювала з Брюсом Спрінґстіном у кліпі Dancing in the dark), тож могла б поставити себе на перше місце. Вона легко могла б сказати: «Зірка тут я». Чорт забирай, та вона могла б піти на обід окремо, а нам довелося б із цим миритися. Натомість Кортні просто сказала: «Давайте гарно попрацюємо й познайомимось». Вона помітила, що це спрацювало в «Сайнфелді», й хотіла, щоб усе вдалось і в «Друзях».

Тож ми пристали на її пропозицію. Відтоді, з першого ранку, ми були нерозлучними. Завжди їли гуртом, грали в покер... Спочатку я був клоуном на повну ставку і за будь-якої нагоди генерував дотепи, ніби машина жартів (чим, мабуть, страшенно всім набридав). Я хотів, щоб усі полюбили мене за потішність.

Бо ж чим іще я можу сподобатись? Мені знадобилося п’ятнадцять років, щоб зрозуміти: не обов’язково бути машиною жартів.

* * *

У перший день нам виділили гримерки, які не мали жодного значення, бо ми ними не користувалися. Ми завжди були разом.

Пригадую, що першого вечора, коли всі підійшли до своїх машин і попрощалися, я подумав: «Я щасливий».

Не можу сказати, що я звик до цієї емоції.

Увечері я зателефонував друзям (окрім Крейґа Б’єрко, зважаючи на те, що сталося) і розповів про цей чудовий день. Потім за звичкою провів черговий вечір «у коледжі» (тобто в кафе). Пригадую, як того вечора назвав серіал, у якому отримав роль, таким крутим, що я навіть у мріях не написав би кращий... Друзі страшенно за мене раділи, але я вже тоді відчув якусь зміну.

Можливо, я виріс із кафе Formosa? Я влаштувався на доленосну роботу, на якій мусив — та, чорт забирай, страшенно хотів — з’явитися зранку, от і випив значно менше, ніж зазвичай. У мене вдома навіть стояв велотренажер, який я крутив щодня, тож між пілотною і першою серіями я скинув чотири кілограми дитячого/алкогольного жирку.

Того вечора я лягав спати з думкою: «Швидше б настало завтра, бо я хочу туди». Наступного ранку, дорогою до знімального майданчика Warner Bros, у Бербанку від перехрестя бульвару Сансет і вулиці Доєні, через перевал Кавенґа, я помітив, що хилився до лобового скла. Я хотів туди.

І це тривало десять років.

* * *

Другий день був грандіозним. Ми зібралися в іншому приміщенні, у сороковому корпусі, на першу читку сценарію. Мені було бентежно й радісно, проте я був упевненим у собі. Я завжди гарно читав сценарій. Але над нами досі нависала думка, що будь-кого могли вигнати й замінити (наприклад, Ліза Кудров отримала роль Роз у «Фрейзері», та під час репетицій її вигнав не хто інший, як... режисер «Друзів» Джиммі Берроуз). Якби наші жарти були невдалими або щось не клеїлося — що тут скажеш, будь-кому могли б знайти заміну швидше, ніж ми запам’ятали, де гримерка.

Але я знав Чендлера. Я міг би потиснути йому руку. Я був ним.

(І збіса скидався на нього зовні.)

Того дня у приміщенні яблуку ніде було впасти — повний аншлаг. Прийшли сценаристи, керівництво, представники каналу. Гадаю, людей зібралося не менше сотні, але я любив грати на публіку і вмів це робити. Ми ще раз познайомилися з Мартою Кауффман, Девідом Крейном і Кевіном Брайтом (серіал тримався на цих людях, і саме вони взяли нас на роботу) і майже одразу почали сприймати їх як своїх батьків.

Перед читкою сценарію кожен назвався і розповів про свою роль у серіалі. Потім усе почалося. Що із цього вийде? Чи побачать вони ту «хімію», яка щойно почала зароджуватися між нами, чи ми — всього-на-всього шестеро молодих і перспективних, які омріяли собі великий прорив?

Причин хвилюватися не було: ми були готові, всесвіт був готовий. Ми були профі. Репліки відскакували від зубів. Ніхто не схибив. Усі жарти «зайшли». Ми завершили під бурхливі оплески.

Усі відчули запах грошей.

Актори відчули запах слави.

Після цього ми вшістьох набилися в мікроавтобус, який привіз нас на реальний знімальний майданчик, сцену 24, де почалася репетиція. Та все стало остаточно зрозуміло на вечірньому прогоні. Жарти, «хімія», сценарій, режисура — суцільна магія. Здавалося, усі ці частини злилися в неймовірно смішне, переконливе, потужне ціле. І ми всі це розуміли.

Цей серіал здобуде успіх і назавжди змінить життя кожного з нас. Присягаюся: я чув, як щось лопалося. Якщо добре прислухатися, можна було розчути цей звук. То справджувалися мрії.

Я вважав, що отримав усе, чого хотів. «Такі друзі, як ми» мали заповнити собою всі діри. До біса Чарлі Шина. Я стану таким знаменитим, що весь біль, який тримав у собі, розтане, як паморозь на сонці. Що кожна нова загроза відскакуватиме рикошетом, ніби цей серіал — захисне поле, у яке можна загорнутися.

* * *

У шоу-бізнесі є неписане правило: дотепними можуть бути або смішні на вигляд, або старші люди. Аж тут з’явилися ми — шестеро привабливих людей трохи за двадцять, які сипали жартами рівня «бог».

Того вечора я їхав додому, мов на хмаринці. На дорогах вільно. Усі світлофори зелені. Я дістався місця не за тридцять хвилин, а за п’ятнадцять. Мені завжди здавалося, що увага тікала від мене, але ось-ось вона заповнить кожен куточок мого життя, як спалах блискавки осяває кімнату. Тепер я подобатимусь людям. Стану повноцінним. Матиму значення. Тепер я не занадто нав’язливий. Я — зірка.

Тепер нас не спинити. Людям, які заходитимуть до зали, більше не доведеться обертатися, щоб помітити мене. Тепер усі погляди будуть на мені, а не на гарненькій жінці на метр попереду.

Репетиції тривали до кінця тижня, і ось тоді ми почали помічати ще щось. Я працюю актором з 1985 року, але такого не траплялося ні до «Друзів», ні після, і це було прекрасно: у наших босах не було ані краплини тиранії. Там справді панувала творча атмосфера. Ми пропонували жарти — перемагав найкращий, хоч би чий він був. Жіночка з кейтерингу сказала щось дотепне? Байдуже, беремо. Тож я був не лише актором: мої творчі коліщата крутилися на повну потужність.

Сценаристи запросили на обід кожного й кожну окремо, щоб познайомитись і додати в серіал трохи наших справжніх рис характеру. На цьому обіді я сказав про дві штуки: по-перше, хоч я і не вважав себе непривабливим, мені страшенно не щастило із жінками, а стосунки частенько завершувалися катастрофою. По-друге, мені було вкрай неприємно, коли западала тиша, тож я мусив наповнити її жартом. Так Чендлер Бінґ отримав невіддільний привід казати щось дотепне, ідеальний для ситкому. Із жінками Чендлер теж не мав великого успіху (він кричить услід Дженіс, яка тікає з його квартири: «Я тебе налякав. Бовкнув зайвого. Я недоладний, безпорадний і відчайдушно прагну кохання!»).

Лише уявіть ліпшого героя ситкому: не любить, коли западає тиша, і мусить наповнити її жартом.

Усе це було аж занадто близько до правди — я зараз і про Чендлера, і про себе. На самому початку роботи над «Друзями» я збагнув, що досі сильно закоханий у Дженніфер Еністон. Наші вітання і прощання стали ніяковими. А потім я почав себе питати: «Як довго можна на неї витріщатися? Три секунди — це занадто?».

Але яскраве сяйво серіалу прогнало цю тінь. (Про її приголомшливу незацікавленість я взагалі мовчу)

На зйомках ніхто не помилявся. Часом ми перезнімали сцени, якщо жарт не «заходив». Тоді всі сценаристи гуртувалися й переписували його. А помилки? їх просто не було. У багатьох серіалів є ролики з ляпсусами, у «Друзів» — лише кілька. Аж від пілотної серії... Хоча там помилок узагалі немає. Ми були як «Нью-Йорк Янкіз»: злагоджені, професійні, зі старту в найкращій формі. Ми були готові.

А ще я говорив так, як до мене в ситкомах не говорив ніхто. Я ставив дивні наголоси, робив у реченнях паузи після неочевидних слів, говорив у Ритмі Мюрреїв-Перрі. Я цього ще не знав, але мій стиль мовлення проникне в культуру й залишиться на кілька десятиліть. Тоді ж просто шукав цікавий підхід до реплік, які й без того були дотепними, та я вважав, що міг додати їм нових барв. (Потім Марта Кауффман казала, що сценаристи, бувало, підкреслювали слова, на яких зазвичай у реченні не падав наголос, щоби просто побачити мої дії.)

Навіть коли з героями виникали проблеми, нам вдавалося розв’язувати їх так, що сам розв’язок перетворювався на культовий момент.

Прочитавши сценарій, я одразу зрозумів, що він незвичайний, орієнтований на персонажів і розумний. Але в Метта Леблана рано виникли побоювання, що Джої не надто подобатиметься Рейчел, Моніці та Фібі й вони з ним не дружитимуть, адже за сценарієм він такий собі крутий мачо і бабій. Йому здавалося, що через це його герой був менш переконливим.

Ба більше: Метт був страшенно гарний. Він так скидався на якогось кіногероя, що після першої зустрічі мене навіть трохи взяли заздрощі. Метт був напрочуд милий і дотепний, тож ті заздрощі швидко розвіялися, і все одно він ніяк не міг відшукати ключ до свого персонажа. Лише він не мав чіткого амплуа. Метт грав привабливого безробітного актора, схожого на Пачіно, бо саме так його і схарактеризували, але це все одно не спрацьовувало. Якось під час примірки костюмів він одягнув коричневі шкіряні штани. На щастя, їх забракували всі, особливо Марта, яка за це відповідала.

Невдовзі після початку роботи стався епізод, де герой Метта розмовляє з героїнею Кортні про жінку, з якою він зустрічається, проте в них не складається із сексом. Моніка запитує, чи не спадало йому на думку задовольнити дівчину, але Джої просто не розуміє, про що вона. Тоді він перетворився з ловеласа на гарненьке, безглузде, нетямке цуценя. Про це нагадував повторюваний жарт, коли Джої багато разів товкмачили те саме, а він не розумів, про що мова. Метт знайшов своє місце в серіалі. Він став, по суті, нетямким старшим братом Рейчел, Моніки і Фібі. Тепер усі були на місці.

Інколи Метт заходив до мене у гримерку, переважно в першому сезоні, й запитував, що йому робити зі своїми репліками. Я відповідав, він спускався на знімальний майданчик і блискуче грав свою роль... Та в десятому сезоні статус гравця, який продемонстрував найбільший прогрес, дістався йому. Тоді я приходив до нього й питав, що робити з декотрими моїми репліками.

Та усе це ще в майбутньому. Тоді ми знімалися в серіалі перед виходом в ефір восени 1994-го. Тоді ніхто ще не знав, хто ми.

* * *

Коли матеріал відзняли, залишилося одне: призначити ефірне вікно. На NBC розуміли, що цей серіал особливий, тож нас поставили між «У захваті від тебе» і «Сайнфелдом». То було ідеальне місце, ласий шматочок. Стримінгових платформ ще не було, тож ефірне вікно мало принципове значення. У ті часи ще існували програми передач. Люди поспішали додому, щоб устигнути на серіал о восьмій чи дев’ятій вечора. Люди будували життя навколо серіалів, а не навпаки. Тож у четвер о 20:30, ще й між двома суперпопулярними серіалами, — це колосальний успіх.

Ми вирушили літаком Warner Bros, у Нью-Йорк на апфронт— презентацію. Апфронт — це коли серіал презентують дочірнім компаніям. Під час цієї подорожі нам сказали, що відтепер серіал називатиметься «Друзі» (перейменування здалося мені жахливою ідеєю, та я ніколи не називав себе розумним). «Друзі» шалено сподобалися дочірнім компаніям, усе складалося якнайкраще. У Нью-Йорку ми святкували, напивалися, веселилися на вечірках, а тоді летіли в Чикаго, де були нові апфронти й нові вечірки.

До прем’єри лишалося перечекати літо. Я наповнив його трьома визначними подіями: розвагами у Вегасі за наказом Джиммі Берроуза, самостійною подорожжю в Мексику й поцілунками з Ґвінет Пелтроу в комірчині.

Із Ґвінет я познайомився у Вільямстауні, Массачусетс. Вона грала у виставі, а я навідався до дідуся. На якійсь великій вечірці ми полізли цілуватись у комірчині для мітел. Ми з нею ще були достатньо невідомими, щоб потрапити в жовту пресу, та саме через це Джиммі Берроузу довелося повернути мене з небес на землю.

Після апфронтів стало очевидним, що серіал матиме шалений успіх, тож Джиммі полетів з нами у Вегас (дорогою ми дивилися пілотну серію «Друзів»), а після прибуття дав кожному по сто доларів і сказав розтринькати їх у казино й добряче розважитись, бо восени серіал вийде в ефір і ми вже ніколи не зможемо цього зробити.

«Ваше життя круто зміниться, — сказав Джиммі, — тож робити певні привселюдні вчинки ліпше зараз. Уже скоро ви станете такими відомими, що більше ніколи не зможете собі цього дозволити». Так ми і вчинили. Ми, шестеро новоспечених друзів, напилися, грали в азартні ігри і блукали різними казино. Просто шестеро близьких незнайомців, які приїхали на вихідні. Ніхто нас не знав, ніхто не хотів узяти автограф або зробити фото, ні на кого не полювали папараці. Ми ще були дуже далеко від майбутнього, у якому кожнісіньку мить нашого життя почали привселюдно фіксувати й робити досяжною для всіх — назавжди.

Я все ще жадав слави, але в повітрі вже відчувався якийсь дивний шалений присмак: чи справді слава, ця невловна коханка, заповнить усі мої діри? Що буде, коли я не зможу поставити двадцятку на чорне в якомусь незугарно освітленому казино, тримаючи в руці склянку горілки з тоніком, щоб ніхто не вигукнув: «Метью Перрі поставив двадцятку на чорне! Ідіть подивіться!». То було останнє літо в моєму житті, коли я міг цілуватися на вечірці з гарною дівчиною на ім’я Ґвінет, і це не обходило нікого, крім мене і Ґвінет.

Чи буде відплата вартою того? Чи буде зречення «звичайного» життя вартим заплаченої ціни? Тих людей, які нишпорять у моєму смітті і клацають найгірші, найкращі та всі інші миті мого життя?

Чи вдасться мені коли-небудь анонімно повторити свій двадцять перший день народження в готелі Sofitel навпроти торговельного центру Beverly, де я перехилив сім коктейлів «7 і 7», вилив пляшку вина у велетенський келих для бренді (такий, як ставлять на фортепіано для чайових), викликав таксі, заповз на заднє сидіння із цим келихом, цмулячи вино, спробував назвати свою домашню адресу, хоча міг вимовити лише «Л», а тоді чувак на передньому сидінні почав горлати: «Що ти, в біса, робиш?», бо то було не таксі, а звичайнісінька собі машина?

І найважливіше: чи заповняться ці діри? Чи помінявся б я місцями з Девідом Прессманом або Крейґом Б’єрко, чи схотіли б цього вони? Що я сказав би їм тоді, коли стендап-коміки та ведучі вечірніх шоу зробили з мого імені евфемізм — евфемізм слова «наркоман»? Що я сказав би їм про любов, ненависть і всі інші почуття до мене чужих людей?

Що я сказав би їм?

А що я сказав би Богові, якби той нагадав мені про молитву, яку я прошепотів за три тижні до того, як потрапив у «Друзі».

Господи, можеш робити зі мною, що хочеш. Благаю лише про одне: зроби мене знаменитим.

Бог виконав свою частину угоди, а за умовами другої половини він міг робити зі мною що завгодно. Я цілковито залежав від Бога, який то був милосердним, то вважав за доречне розіп’яти своє дитя на довбаному хресті.

Що він обере для мене? Який колір обрав би святий Петро? Золотий, червоний чи синій?

Мабуть, скоро дізнаюся.

* * *

У моїх вухах досі відлунювали слова Джиммі Берроуза про невідворотність слави, тож я вирішив востаннє поїхати в подорож анонімно.

Наприкінці літа 1994-го я полетів у Мексику. Я щойно розійшовся зі своєю дівчиною Ґебі й вирушив в алкокруїз — сам-один. У Кабо я безцільно вештався, напивався й телефонував з номера дівчатам у Лос-Анджелес. Під час круїзу щовечора ходив на якісь дивні вечірки, де всі страшенно нервувалися, доки не виносили карафу випивки, — після цього все йшло як по маслу Мені було самотньо. Я не міг знайти, з ким переспати. У Кабо стояла спека, але всередині мене було холодно. Я відчував, як Бог вичікувально спостерігав за мною. Найлячніше було від розуміння, що Бог всевідаючий, тож він уже знав, що мені уготовано.

* * *

Прем’єра «Друзів» відбулася в четвер, 22 вересня 1994 року. Ми одразу опинилися на 17-му місці рейтингу, що чудово для геть нового серіалу. Відгуки також були здебільшого блискучі:

Серіал «Друзі» ... обіцяє бути ... неординарним і спокусливим. ... Актори привабливі, діалоги тонко віддзеркалюють 1994 рік. ... «Друзі» максимально схожі на новий серіал, у якому є все.

New York Times

У «Друзях» стільки вдалих ходів, що ніяких нарікань просто немає. Він такий легкий та іскристий, що сюжет кожної серії згадати непросто, зате ви добряче посміялися.

Los Angeles Times

Актори піддражнюють одне одного з лукавою вдаваною скромністю, так ніби вони уявляють себе в якій-небудь виставі Ніла Саймона для покоління X.

People

Якщо любителям «У захваті від тебе» і «Сайнфелда» не завадить різниця у віці, їм має бути дуже затишно в товаристві цих шістьох, які теревенять про життя, кохання, стосунки, роботу й одне одного.

Baltimore Sun

Було й кілька розгромних відгуків:

Один герой сказав, що йому наснилося, ніби замість пеніса в нього телефон, а коли він задзвонив, «виявилось, що телефонує мати». І це в перші п’ять хвилин. Кошмарний витвір... дуже поганий... Серед акторів — гарненька Кортні Кокс, колись дотепний Девід Швіммер, Ліза Кудров, Метт Леблан і Метью Перрі. Усі вони симпатичні, шкода спостерігати за їхнім занепадом.

Washington Post

Слабкий серіал, не вартий ефірного часу увечері в четвер.

Hartford Courant

Але Дік Ров, менеджер з пошуку талантів у Decca Records, 1961 року відмовив Beatles і сказав Враяну Епштейну, що «гурти з гітарами скоро вимруть». Цікаво, що тепер відчувають ті оглядачі, які принизили чи не найулюбленіший серіал усіх часів. Тут вони справді схибили. Що їм ще не сподобалося — «Сайнфелд»? «Польовий шпиталь»? «Будьмо»? «Сент-Елсвер»?

Ми не вимерли. Ми були втіленням праймтайму, коли він ще мав якесь значення. Телевізійною золотою лихоманкою. І хороші відгуки — це навіть не найважливіше: ми втратили лише відсотків зо двадцять глядачів, які перемкнулися на «У захваті від тебе». Це надзвичайно сильний результат для нового серіалу. На шостій серії ми перевершили «У захваті від тебе». Колосальний успіх. Доволі швидко опинилися в першій десятці, потім — у першій п’ятірці, де протрималися десять років. Це досі нечувано.

То ось вона — слава. Як ми й передбачали, «Друзі» стали суперпопулярними, тож я не міг пустити все коту під хвіст. Я був у захваті від своїх колег-акторів, сценаріїв і всього пов’язаного із серіалом... Та водночас потерпав від залежності, яка лише поглиблювала мій сором. У мене була таємниця, про яку ніхто не міг дізнатися. Інколи мені було боляче навіть на зйомках. На возз’єднанні «Друзів» у 2020-му я зізнався: «Я думав, що помру, якщо [глядачі] не сміятимуться. Звісно, це нездорово. Але, бувало, я казав репліку, люди не сміялися, я обливався потом і, як би це назвати, корчився в судомах. Коли я розраховував на сміх і не отримував його, мені ставало зле. Саме так — кожнісінького вечора».

Цей тиск боляче по мені вдарив. Також я розумів, що із шести героїв серіалу хворим був лише один. Я отримав довгоочікувану славу — у Лондоні в мене склалося враження, ніби ми й були Beatles, бо під нашими готельними номерами верещали люди, — а потім про «Друзів» дізнався весь світ.

Наприкінці жовтня 1995-го, між п’ятою і шостою серіями другого сезону, я полетів у Нью-Йорк, де вперше відзначився на «Вечірньому шоу». У ті часи потрапити до Девіда Леттермана означало сягнути вершини слави в попкультурі. Я був у темному костюмі. Раптом Леттерман торкнувся вилоги мого піджака і сказав, що він — «у стилі кінця шістдесятих, Британського вторгнення, у дусі модів»⁴.

«Пані та панове, привітайте учасника найпопулярнішого серіалу в Америці — Метью Перрі».

Я схопив Бога за бороду. Домігся шаленого успіху. Але я так нервувався, що насилу стояв, тому мене цілком влаштовувало сидіти.

Я потиснув руку панові Леттерману й узявся виконувати досконало завчений номер — довгий опис типової серії «Острова Ґілліґана». Я навіть примудрився розповісти цю-таки історію Ясіру Арафату, який зупинявся в моєму готелі (то було на 50-річчі ООН, тож у Нью-Йорк з’їхалися всі). Леттерман обожнював такі чудернацькі просторікуваті історії. Жарти зайшли — навіть Дейв реготнув кілька разів, — а мій страх, від якого здригалася земля, вдалося надійно приховати.

Усе було добре. Золота пора. Нещодавно мені виповнилося двадцять п’ять. Я грав у найуспішнішому ситкомі у світі. Зупинився у нью-йоркському готелі, побачив, як охоронці заводили світових лідерів у ліфти, вбрався в костюм за тисячу доларів, а потім пішов перекидатися жартами з Дейвом Леттерманом.

Я зазнав слави. Але з-поза вогнів міста, з-поза хмародерів і тьмяних зірок, які мерехтіли за мангеттенськими небесами, на мене дивився Бог. Він вичікував. У його розпорядженні був увесь час світу. Бляха, та він сам вигадав час.

Він не забув. Щось насувалося. Я підозрював, що саме, та достеменно не знав. Щось пов’язане з випивкою кожного вечора... Невже вона могла перерости у велике лихо?

Але руйнівна сила тільки набирала обертів. «Друзі» стали культурною віхою. Нас усюди переслідував натовп (Девід Швіммер розповідав, як одного разу на вулиці потрапив у рій жінок, які відштовхнули його дівчину, щоб наблизитися до нього). Наприкінці 1995-го — саме тоді, коли побував у Леттермана, — я сам почав зустрічатися із шалено знаменитою дівчиною. Та спершу мав уладнати справи з «іншим» Чендлером.

* * *

Коли я став Чендлером, ми з Крейґом Б’єрко не спілкувалися два роки. Він переїхав у Нью-Йорк, і ми втратили зв’язок.

Серіал «Найкращі друзі», який він обрав замість «Таких друзів, як ми», зайшов у глухий кут. (Згодом Воррен Літтлфілд, колишній президент каналу NBC, згадав у мемуарах про відмову Крейґа від «Друзів»: «І слава Богу! Було в цьому Крейґові Б’єрко щось від лиходія з мультфільму. Мені здавалося, він тримав у собі багато злості. Красивий головний актор, який викликає симпатію і знається на комедійному жанрі, — це велика рідкість».) Крейґ не сидів без роботи. Згодом він зіграв у бродвейському мюзиклі «Музикант», трилері «Довгий поцілунок на добраніч» із Джиною Девіс і Семом Джексоном та ще купі крутої всячини, але наші долі склалися так по-різному, що від дружби лишилося згарище.

Я сумував за ним. Я досі не зустрічав людини зі жвавішим почуттям гумору й любив його за це — і ще багато за що. Тусуватися в кафе Formosa я більше не міг, тож за тим життям також сумував. Я почав випивати, замкнувшись у хаті, бо цей варіант був найбезпечнішим. Моя хвороба глибшала, але я цього ще не бачив. Поки що. А якби хтось побачив, скільки я пив, мене могли б збентежено попросити спинитися. Певна річ, спинитися я не міг.

Аж раптом, як грім серед ясного неба, мені зателефонував Крейґ Б’єрко. Хотів зайти в гості. Я зрадів, але трохи побоювався. Знаєте оте відчуття, ніби починаєш зустрічатися з дівчиною, у яку був закоханий твій найкращий друг? Я почувався саме так. Я отримав роль, яку міг і мав отримати він, і після цього моє життя перетворилося на золото, потім — на платину, потім — на якийсь інший рідкісний метал, який ще не відкрили.

Я гадки не мав, як складеться зустріч із колишнім другом. Згодом Марта Кауффман зазначила: «Безліч акторів пробувалися на роль

Чендлера, але сталося так, як мало статись». Та я не міг сказати нічого подібного Крейґові, бо те, що мало статись — тобто диво, — сталося зі мною, а не з ним. (За його вибором, не моїм.)

Коли він прийшов, градус напруги був високим. Крейґ заговорив першим.

— Хочу, щоб ти знав: мені дуже шкода, що я не розмовляв з тобою два роки, — сказав він. — Я ніяк не міг змиритися з тим, що роль, від якої я відмовився, зробила тебе багатим і знаменитим. Ми обидва були гідними цієї ролі, тож... що тут скажеш... Я просто не зміг із цим змиритись...

Я вислухав Крейґа. Запала тиша. Машини тягнулися бульваром Сансет до крамниці Fred Segal на бульварі Ла-Сьєнега.

Про Fred Segal я вирішив не згадувати.

Те, що я реально збирався сказати, викликало в мене огиду, але не сказати цього я не міг.

Я сказав: «Знаєш, Крейґу, вона не дає того, на що ми розраховували. Вона ні від чого не лікує». (Напрочуд витверезлива думка, як для двадцятишестирічного парубка, котрий прагнув лише слави і щойно зрозумів, що вона не заповнює діри. Ні, ці діри заповнила горілка.)

Крейґ витріщився на мене. Гадаю, він не повірив. Певно, й досі не вірить. Мені здається, потрібно здійснити всі свої мрії, щоб збагнути, що мріяв не про те.

Згодом, під час промоції «Студії 60 на Сансет-Стрип», я сказав виданню Guardian: «Я знявся в серіалах з найменшою [«Другий шанс», 1987 рік] і найбільшою [«Друзі»] кількістю переглядів в історії телебачення, та жоден з них не вплинув на моє життя так, як я думав».

У підсумку я без роздумів помінявся б місцями з Крейґом, Девідом Прессманом і працівником заправки на сусідній вулиці. Я помінявся би з ними місцями водномить і назавжди, якби лише міг не бути тим, ким я є. Таким, яким я є. Прикутим до колеса, охопленого полум’ям. їхній мозок не хоче їх убити. Вони нормально сплять уночі. Я не розраховую, що це спонукатиме їх переглянути ставлення до своїх рішень, до напрямку, в якому повернуло їхнє життя.

Я віддав би все, аби лише не відчувати цього. Думаю про це постійно. І це не якась порожня думка, а холодний факт. Моя фаустівська молитва — дурна й дитяча. Вона не мала нічого спільного з правдою. Але стала нею.

За докази мені правлять гроші, впізнаваність і кілька випадків, коли я був на межі життя і смерті.

Інтерлюдія

ЗУМ

НАРЕШТІ Я ПОВЕРНУВСЯ зі Швейцарії в Лос-Анджелес. Почалася пандемія ковіду. Усе й усюди було зачинене. Ми позамикалися в маленьких кімнатчинах, адже боялися смерті. Зате у мене поволі прояснялося в голові, і я вкотре виборював тверезість.

Мені пандемія далася трохи легше, на що було дві причини. По-перше, вона відбувалася за межами моєї голови. По-друге, у мене з’явилася збіса гарна відмовка для усамітнення у своїй квартирі на 3000 квадратних метрів, яка займала весь сороковий поверх хмародера Century в Сенчурі-сіті.

Принаймні ребра нарешті трохи загоїлись і я протвережувався. І поволі усвідомлював, що був заручений, жив із жінкою і двома собаками. Зрозуміло, що я не був до цього готовий. Ти живеш зі мною? Ми живемо разом? У нас уже є список дитячих імен, аж цілих дев’ять ярдів — як назва фільму, в якому я колись знявся?

Ти став на коліно й освідчився, від цього ще живіт сильно болів, пам’ятаєш?

Не пам’ятав. Годі й казати, що ми розійшлися.

5

БЕЗ ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ

ПАМ’ЯТАЄТЕ, ПІД ЧАС ПАНДЕМІЇ КОВІДУ деяким людям здавалося, ніби вони знов і знов проживали той самий день?

Є один день, який я хотів би проживати знов і знов (День бабака мого Дня бабака). Щодня, до кінця життя. Але цьому не бути. Тож єдиний спосіб залишити його в минулому — переповісти, ніби історію. Побачимо, чи допоможе.

(Звичайно, цим його не повернеш.)

Новорічна ніч 1995 року, Таос, Нью-Мексико. Після обіду ми грали у футбол у снігу. Я, моя дівчина Джулія Робертс і компанія друзів. Вона була найбільшою кінозіркою у світі, а я знімався в найпопулярнішому телесеріалі.

Спочатку ми залицялися по факсу. Десь у світі лежить стос факсів висотою з пів метра. Півметрове залицяння, сповнене поезії, ігор фантазії та закоханості двох величезних зірок, між якими зароджувався красивий романтичний зв’язок.

Я був на сьомому небі від щастя. Усе оберталося навколо мене, ніщо не могло мені завадити. Розжарене добіла полум’я слави було моїм. Я знов і знов устромляв туди руку, але воно ще не обпікало. То був його інертний центр. Я ще не дізнався, що слава не заповнить моїх дір, але тоді вона пречудово їх заповнювала, величезне дякую.

Перший сезон «Друзів» мав сенсаційний успіх, тож я, можна сказати, вплив у другий сезон. Я побував у Леттермана. Мав побувати у Джея Лено. Нас надрукували на обкладинках журналів People і Rolling Stone, коли вони ще були надзвичайно популярними. Мене запрошували у фільми. Хіба ж могло бути інакше? Я отримував усе, що хотів. Мільйонний контракт тут, мільйонний контракт там. Я не був Джулією Робертс, але другої такої й немає.

Потім сталося те, що стається лише зі знаменитостями. Марта Кауффман підійшла до мене і сказала, що незле було б відправити квіти Джулії Робертс.

Тобто найбільшій зірці у всесвіті, цій Джулії Робертс?

«Авжеж, чудово, а чому?» — запитав я.

Виявилося, що Джулії запропонували роль в одній серії другого сезону, наступній після Суперкубка, і вона готова була знятись у «Друзях», але тільки в моїй сюжетній лінії. Повторюю: вона готова була знятись у «Друзях», але тільки в моїй сюжетній лінії. (Нівроку в мене вийшов рік, еге ж?) Та спершу я мав її причарувати.

Я довго й ретельно міркував, як підписати листівку. Мені хотілося справити професійне враження, як зірці на зірку. (Гаразд, на значно більшу зірку.) Але й трохи пофліртувати, відповісти на її слова. Я пишаюся тим, до чого додумався. Відправив їй тридцять шість червоних троянд із підписом:

Що може бути кращим за твою присутність у серіалі? Лише те, що в мене з'явилася нагода відправити тобі квіти.

Непогано, правда? Я боявся лягати спати, але вмів, коли треба, напустити чарів. Та на мене чекало ще багато роботи. Джулія відповіла, що погодиться на роль у «Друзях», якщо я нормально поясню їй квантову фізику. Оце так! По-перше, я розмовляю із жінкою, для якої винайшли губну помаду, а тепер ще доведеться копирсатись у книжках.

Наступного дня я надіслав їй статтю про корпускулярно-хвильовий дуалізм, принцип невизначеності та квантову заплутаність, і метафоричності там було лише трохи. Багато років по тому Алекса Янґ, сценаристка «Друзів», розповіла виданню Hollywood Reporter, що «[Джулія] зацікавилася Метью здалеку, бо він неймовірно харизматичний. Вони завзято фліртували по факсу. Джулія надсилала йому запитання типу “Чому мені варто піти з тобою на побачення?”. Тоді всі сценаристи допомагали Метью пояснити їй чому. Він чудово впорався б і без нас, але ми, без сумніву, підтримували Метью і намагалися здійснити його бажання».

Урешті всі наші зусилля спрацювали. Джулія не лише погодилася на роль у серіалі, а й надіслала мені подарунок: бейгли. Дуже багато бейглів. Зрештою, чом би й ні? Це ж, чорт забирай, Джулія Робертс.

Так почалися щоденні залицяння по факсу, які тривали три місяці. Тоді не було ні інтернету, ні мобільних телефонів, тож спілкувалися ми лише по факсу І факсів було багато. Сотні. Спершу ми трималися на межі романтики: я надсилав їй вірші, просив назвати знамениту трійку нападників «Лос-Анджелес Кінгс» тощо. І не те що нам не було чим зайнятись. Я грав у найпопулярнішому серіалі на планеті, а вона — у фільмі Вуді Аллена «Всі кажуть “Я тебе кохаю”». У Франції. (Аякже.) Але три-чотири рази на день я сидів біля факса і спостерігав за тим, як на папірці поволі вимальовувалося її наступне послання. Я був у повному захваті. Інколи навіть уривав флірт із красивою жінкою посеред вечірки і мчав додому, щоб перевірити, чи прийшов новий факс. У дев’яти випадках з десяти він приходив. Її повідомлення були неймовірно кмітливими: те, як вона нанизувала речення, як бачила світ, як формулювала свої неповторні думки, страшенно мене причаровувало. Нерідко я перечитував ці факси по три, чотири, а часом і п’ять разів, усміхаючись папірцеві, неначе йолоп. Таке враження, ніби вона з’явилася на планеті задля того, щоби світ — а конкретно я — усміхався. Я шкірився, як п’ятнадцятирічний хлопчак на першому побаченні.

І це ми ще навіть не розмовляли, а про зустріч годі й казати.

Аж раптом щось змінилося. Джулія взяла курс на романтику. Я зателефонував другові й сказав:

— У мене каша в голові. Терміново приходь. Скажи, чи я, бува, не помиляюся.

Коли він прийшов, я показав йому той факс, і він відповів:

— Ні, не помиляєшся. У тебе в голові каша, це точно.

— І як мені на це відповісти?

— А як ти відчуваєш'?

— Ой, та пішов ти! — вигукнув я. — Просто скажи, як відповісти.

Тож ми з отим Сірано написали й надіслали факс, у якому також узяли курс на романтику. Потім стали біля факса й перезирнулися. Двоє чоловіків просто витріщилися на апарат.

Хвилин через десять мою квартиру заповнили какофонічні звуки факса — бамкання, дзижчання й сичання з відкритого космосу.

Слова «Зателефонуй мені» й номер унизу аркуша.

Я узяв телефон і набрав номер Джулії Робертс. Нервував страшенно, як уперше на шоу Леттермана. Але розмова пішла легко. Я розсмішив її — Господи, як вона сміялася... Без сумніву, Джулія була надзвичайно розумною, неабиякою інтелектуалкою. А ще я одразу зарахував її у трійку найкращих оповідачів, з якими був знайомий. Джулія розказувала такі цікавезні історії, що якось я навіть запитав, чи вона не записувала їх наперед.

Через п’ять з половиною годин, коли ми договорили, я збагнув, що хвилювання минуло. Після цього нас було не спинити: п’ять годин тут, чотири години там. Ми летіли стрімголов, хоч я ще не зовсім розумів куди.

Було очевидно, що нас сильно вабило одне до одного.

Аж якось у четвер у мене знову задзвонив телефон.

«У суботу о другій дня буду під твоїм будинком».

Клац.

І все.

Звідки вона знала, де я жив? А що як я їй не сподобаюсь? А що як факси й телефонні розмови — це чудово, але в реальному житті вона не схоче мене знати?

Чому я не можу покинути пити?

Щоб ніхто й не сумнівався, у суботу о другій дня в мої двері постукали. Дихай глибоко, Метті. Я відчинив, і за порогом стояла усміхнена Джулія Робертс.

Гадаю, я випалив щось типу:

«А, ця Джулія Робертс».

Навіть у такі миті жарти просто вистрілювали. Крейґ відреагував би швидше, та його не було поряд. Вона засміялася сміхом Джулії Робертс, від якого тисяча кораблів пустилася б берега. Напруги як і не було.

Джулія запитала, як у мене справи.

— Яку найщасливішого чоловіка на світі. А в тебе як?

— Може, впустиш мене?

І я її впустив — у дім і душу. Так почалися наші стосунки. Коли знімали серію «Друзів» про Суперкубок, ми вже зустрічалися.

А перед зйомками була новорічна ніч у Таосі. Переддень 1996-го. Я зустрічався із Джулією Робертс. Навіть познайомився з її рідними.

Вона відправила мене приватним літаком і зустріла на помаранчевому «фольксвагені-жуку». Я вважав себе багатим. Ні, багатою була вона.

Ми увесь день грали у футбол на снігу. Потім Джулія поглянула на мене, тоді на годинник — 23 : 45, — узяла мене за руку і сказала: «Ходімо».

Ми стрибнули у великий синій пікап і поїхали під гору. У повітрі кружляв сніг. Ми гадки не мали, куди їхали. Здавалося, ніби ми рухалися вгору, аж до зірок. Урешті дісталися вершини. На мить поясніло, стало видно Нью-Мексико й навіть далі, аж до Канади. Поряд із нею я почувався володарем світу. Трусив легкий сніжок. Так почався 1996-й.

У лютому Джулія побувала в Леттермана, який допитувався, чи ми зустрічалися. Вона щойно зіграла гостьову роль в «Епізоді після Суперкубка». Цю серію, у якій багато запрошених зірок (крім Джулії, є ще Жан-Клод ван Дамм, Брук Шілдс, Кріс Айзек тощо), подивилося 52,9 мільйона людей, тож після Суперкубка «Друзі» отримали більше переглядів, ніж усі інші серіали. Від самого лише прибутку з реклами наморочилося в голові: понад пів мільйона доларів за тридцять секунд ефірного часу. Без сумніву, «Друзі» приносили NBC найбільший зиск.

(І все одно я пам’ятаю вечори, коли думав, що краще знімався б у «Швидкій допомозі», а не у «Друзях». Мені постійно бракувало уваги. Ця проблема завжди була зі мною, як відбиток пальців і колір очей.)

Роль Джулії в тій подвійній серії зняли за кілька днів після Нового року, із 6 по 8 січня. Для мене написали репліки типу: «Тоді я використовував гумор як захисний механізм. Дякувати Богові, я більше так не роблю» і «Я зустрів ідеальну жінку». Наш поцілунок на дивані здавався навдивовижу справжнім, от люди й подумали, що він справжній.

Бо він таким і був. Джулія чудово зіграла у «Друзях». Таке враження, ніби наша з нею «хімія» сочилася з телевізорів у різних куточках Америки.

Відповідаючи Леттерману, Джулія вкотре довела свою кмітливість і обвела усіх круг пальця:

«Так, я зустрічаюся з Метью Перрі, але чомусь — може, тому, що я знялася в серії після Суперкубка, — люди думають, що це Метью Перрі з “Друзів”. Насправді ж він галантерейник, із яким

я познайомилась у Гобокені. Та Метью Перрі з “Друзів” також милий, тож я не проти такої помилки».

А ще вона назвала мене «страшенно розумним і гарним».

У ті часи не було нічого неможливого.

* * *

У квітні, після завершення другого сезону, я вирушив у Вегас на зйомки свого першого великого фільму. Мені мали заплатити мільйон доларів за роль у «Поспішиш — людей насмішиш» із Сальмою Гаєк. Можливо, це й досі мій найкращий фільм.

Якби я знімався в ньому зараз, мене супроводжували б троє людей — насамперед через те, що я боюся бути на самоті. Але тоді я був сам-один. Мене не сповнював страх, як тепер. Мабуть, через це на війну й відряджають молодих. Вони молоді. їм не страшно. Вони непереможні.

Зрозумійте мене правильно: я хвилювався через зйомки в «Поспішиш — людей насмішиш». У Вегасі я відчув на собі тягар фільму з 30-мільйонним бюджетом. У перший день, коли мене везли додому, я сказав водієві: «Зупиніться, будь ласка». Так він і зробив, і тоді мене знудило від страху на тому-таки узбіччі.

Робота над фільмом не лише просувається повільніше: вона вдається тільки тоді, коли ти реально відчуваєш те, що намагаєшся показати. Перемкнутися на таку глибоку працю буває важко, і мені вона дається складніше, адже сцени фільмів зазвичай знімають у довільному порядку.

Пам’ятаю другий день роботи над «Поспішиш — людей насмішиш» — зйомки сцени в акушерському кабінеті, де ми вперше почули серцебиття своєї дитини. Я гадки не мав, як витиснути із себе це почуття, адже ми із Сальмою щойно познайомилися. Пам’ятаю, потім була сцена, у якій я мав заплакати. Її я також страшенно боявся. Думав про неї весь день, а потім хвилювався всю ніч. Урешті мені якось вдалося це зіграти. Фокус простий: потрібно подумати про щось дуже сумне. Але є нюанс: це потрібно зробити чітко в потрібний час, а потім ще багато разів повторити.

Я проплакав увесь день на знімальному майданчику «Поспішиш — людей насмішиш». Потім підійшов до Енді Теннанта, режисера, і сказав: «Чуєш, ми цим займаємось уже десять годин. Я вже все із себе вичавив».

Енді відповів: «Друже, потрібно ще два рази».

Від цієї перспективи в мене полилися сльози. Ми з Енді розреготалися й дійшли згоди, що якийсь запас я ще мав. (Насправді драматичні ролі даються мені легше за комедійні. Я дивлюся на сцену й думаю: «Не обов’язково бути смішним? Та раз плюнути». За все життя я отримав чотири номінації на «Еммі». Одну за комедію, три — за драму.)

Але я почав видумувати цікаві стратегії, як наблизитися до справжніх почуттів і більше нагадувати виконавця головної ролі, ніж дотепного актора ситкому. Опівдні в готелі Stratosphere у Вегасі влаштовували грандіозні феєрверки. Я попросив Сальму поглянути на той готель о цій порі, адже в мого персонажа знайомство з її персонажкою викликало саме такі почуття.

Сальма також дуже старалася. На початку зйомок вона зайшла до мене у трейлер і сказала: «Давай трохи полежимо й пообіймаємось».

Я розіграв сценку в найкращих традиціях Чендлера — вдав, ніби не одразу зрозумів сказане, і скорчив уїдливу гримасу, — а тоді відповів: «Ну авжежї Давай трохи полежимо й пообіймаємось!».

У Сальми завжди було дуже закручене й далекосяжне уявлення про те, як зіграти сцену, але ці розлогі думки не завжди йшли на користь. В одній сцені я освідчуюсь їй у коханні. Вона запропонувала дивитись не одне на одного, а в наше спільне майбутнє. Послухавши цю нісенітницю хвилин з двадцять, я сказав: «Чуєш, Сальмо, у цій сцені я кажу, що кохаю тебе. Можеш дивитися, куди хочеш, а я дивитимусь на тебе».

Під час зйомок я гортав сценарій і пропонував варіанти жартів Енді Теннанту, страшенно розумному й надзвичайно милому. Він зачекав, доки я награвся зі своїми дотепними штучками, а потім відвів мене вбік і сказав: «Ти не мусиш цього робити. За тобою цікаво спостерігати й без цього».

Таким прийомом Енді спонукав мене зіграти чи не найкраще за всю кар’єру. А що як він хотів сказати: «Метті, ти повноцінний» — слова, які я прагнув почути все життя? (Енді зняв десятки фільмів, зокрема

«Метод Гітча» з Віялом Смітом. Певно, хороші хлопці таки не фінішують останніми.)

А ще Енді був відкритим до пропозицій. Під час зйомок до мене приїхав друг, Ендрю Гілл Ньюмен, і придумав таку репліку: «Я навіть не підозрював, що ти — це все, що мені потрібно». Я записав її і показав Енді Теннанту. Той був у захваті. Ця репліка — чи не найупізнаваніша у фільмі. І, мабуть, найкраще, що я говорив у кіно.

* * *

Якось під час зйомок ціла зграя людей каталася на гідроциклах озером Мід, і я запитав, чи можна й мені поганяти в обідню перерву. Та зйомки фільму тільки починалися, тож мені відповіли, що це занадто небезпечно.

Але ж у ті часи не було нічого неможливого... І я просто сказав: «Агов, ви маєте зголоситися».

Тож я рушив до озера Мід. Сонце було високо. Блакитна вода потріскувала, ніби багаття. Описуючи кола на гідроциклі, я бачив удалині Греблю Гувера, де знімали розв’язку фільму. Гора Вілсон нависала над усім, мов застереження. Та в моєму житті все було ідеально. Я зустрічався з найвродливішою і найвідомішою жінкою. Знімався в найпопулярнішому серіалі Америки. Заробляв великі гроші на зйомках фільму, який не міг не стати блокбастером. Я піддавав газу на гідроциклі, відчував невагомо-м’яке зчеплення з водою, повертав то в один бік, то в інший, мчав по брижах, підстрибуючи на сидінні. Моя права рука крутила і крутила руків’я, підштовхуючи машину до межі.

Потім я рвучко повернув гідроцикл праворуч, але вага мого тіла продовжила летіти вперед. Я піднявся в повітря, потім зірвався вниз. Торкнувшись поверхні води, я озирнувся туди, звідки приплив. Там, на березі, стояли сорок людей, уся знімальна група. Вони побачили, як я поставив на карту цей фільм, а потім кинулися в озеро Мід, щоб витягти мене звідти.

Діставшись берега, я зрозумів, що травмувався. Увечері ми мали знімати важливу сцену — народження немовляти, ключовий момент, — тож я мусив бути у формі. Але в мене боліло геть усе, а шия постраждала найбільше. Знімальна група розуміла, що мені погано, і викликала лікаря, який зайшов до мене в трейлер і вручив одну пігулку в целофані.

— Випий, коли завершиш, — сказав лікар. — Усе буде гаразд.

Я заховав ту пігулку в кишеню. Богом клянуся: думаю, якби я її не випив, наступні три десятиліття склалися б інакше. Хто знає? Я знаю одне: все було дуже погано.

Мій персонаж у «Поспішиш — людей насмішиш» — девелопер нерухомості, який їздить на червоному «мустангу». Того вечора ми зробили багато дублів однієї сцени, але перед самим світанком поставили крапку. Я відчував, як сонце підповзало до горизонту.

— Як вважаєте, можна мені на ньому поїхати додому, у Вегас? — запитав я.

Я дуже здивувався, що після фіаско з гідроциклом вони зголосилися бодай на щось. Але саме так і сталося.

Щойно я від’їхав від парковки, перший промінь світла осяяв гору Вілсон у Неваді. Я опустив відкидний верх «мустанга» і ковтнув пігулку. Подумав про Джулію. Подумав про те, як літав над озером Мід, не переймаючись нічим у світі. Подумав про своє дитинство й не відчув болю. Тоді я його не відчув. Коли пігулка подіяла, щось у мені клацнуло. Відтоді я женуся за цим відчуттям. Я думав про славу, Крейґа Б’єрко, братів Мюрреїв і «Друзів». Наближалося літо з рожевими перистими хмарами і м’яким повітрям пустелі. Моє рожеве небо. Як же мені було добре. Якби мене переїхав локомотив, я просто сказав би машиністу: «Ну, буває, брате». Я знову лежав на траві в Канаді, на задньому подвір’ї свого будинку, поряд із блювотинням Мюрреїв. Мені не вірилося, що так добре взагалі буває. Я відчував довершену чисту ейфорію. Після цієї пігулки моїми жилами потекла не кров, а теплий мед. Я був на вершині світу. Так чудово я не почувався ще ніколи. Ніщо й ніколи не могло піти не так. Пам’ятаю, як їхав на червоному «мустангу» з відкидним верхом до будинку, який винаймав у Вегасі, й думав: «Якщо воно мене не вб’є, я зроблю це знову». Це, звісно, поганий спогад (через те, що сталося потім), але водночас добрий. Того ранку я наблизився до Бога. Я відчув рай — мало кому таке вдається. Того ранку я потиснув Богові руку.

Богові — чи комусь іншому?

Уранці, діставшись дому, найперше я зв’язався з тим лікарем і сказав йому, що пігулка допомогла від болю (про Бога все-таки вирішив змовчати). Я ліг спати, а коли прокинувся, мені доставили ще сорок таких пігулок. Еврика!

Обережно, Метті. Те, від чого тобі так добре, не може минути без наслідків. Тепер я знаю, що то за наслідки. Навіть не сумнівайтеся. Але тоді я цього не знав. Якби ж то було все, що я можу розповісти про «Поспішиш — людей насмішиш». Цікаві історії про внутрішню кухню кінематографу. Шкода ламати ілюзії про зірок, але за блиском, останніми кадрами знімального дня й кінокамерами криється реальне життя. Чого ніхто не міг передбачити, то це того, що життя людини, від якої цього очікували найменше, невдовзі загримить у пекло.

Півтора року по тому я ковтав по 55 таких пігулок на день. У реабілітаційний центр Hazelden у Міннесоті я потрапив із вагою 58 кілограмів і зруйнованим життям. Я відчував непідробний страх, був певен, що помру, і гадки не мав, що зі мною сталося. Я не намагався померти. Я намагався лише підняти собі настрій.

Певна річ, історія «Метью Перрі в ребцентрі» наробила галасу. Мені навіть не дали змоги розібратися зі своїми негараздами без сторонньої уваги. Про це знали всі. Я був на обкладинках усіх журналів. Мені не дісталося навіть анонімності, як-от усім іншим. Я був страшенно нажаханий. А ще молодий, тож відновився швидко. За двадцять вісім днів я знову став на ноги і мав здоровий вигляд.

Так, ця історія наробила галасу, але не стільки, скільки інша.

* * *

Кінозйомки і зйомки для телебачення — геть різні речі. У «Друзях» сум доводилося грати так, ніби ти — найсумніша людина у світі, щоб це побачили навіть на гальорці глядацької зали. Під час гри ти, можна сказати, підморгуєш глядачам. Ти наче кажеш: «Ану, дивіться. Вам сподобається». Зніматися в ситкомі — ніби щотижня грати у виставі на одну дію. У залі сидить три сотні людей, перед якими потрібно відкрити душу.

Зйомки фільму просуваються набагато повільніше: спочатку загальний план, потім близький, далі — ще ближчий. А якщо твоєму персонажеві сумно, грати його потрібно сумним. І ніякого підморгування: це робота для профі. У «Друзях» ми навіть репетирували швидко. Пам’ятаю, якось у гостьовій ролі з нами знявся Алек Болдвін. Він сказав: «Як швидко ви працюєте!».

Постійно приходили запрошені актори, тож нам щоразу доводилося імпровізувати. Одним із моїх улюбленців став Шон Пенн. Він знявся у двох серіях восьмого сезону, і то блискуче. За сюжетом я мав нап’ясти на себе костюм рожевого кролика (бо був Гелловін), тож під час читки сценарію сказав: «Завжди мріяв працювати із Шоном Пенном, але ніколи не подумав би, що для цього доведеться вбратися в костюм рожевого кролика».

У квартирі «Друзів» справді не було четвертої стіни, але й уявна стіна не падала жодного разу. Щось подібне сталося хіба із Шоном Пенном. Я запропонував ідею сцени після титрів, на зйомках якої стояв за лаштунками в костюмі кролика. Коли повз мене проходив Шон, я сказав:

— Шоне, є хвилинка?

— Авжеж, Метью. Що таке?

— Я довго обмірковував одну річ. Гадаю, ти саме той, з ким варто її обговорити.

Промовляючи це, я курю, а потім гашу недопалок велетенською кролячою лапою і додаю:

— Я от думав, чи не податися мені у драму.

Шон Пенн секунд зо п’ять оглядає мене з голови до ніг, а тоді просто каже:

— Успіхів.

Ми гарно пореготали на читці сценарію, але порушили правило, якого не порушували жодного разу за десять років. Навіть такій впливовій людині, як Шон Пенн, та й мені у велетенському безглуздому костюмі кролика не давали зеленого світла на знесення четвертої стіни. Вона залишилася стояти. Як і мало бути.

* * *

У кожного й кожної з нас є сезони «Друзів», коли весь світ говорив лише про одного персонажа. Перший належав Девіду. Другий — Лізі. П’ятий і шостий — Кортні й мені. Джен — сьомий і восьмий, а Метту (тому з друзів, котрий продемонстрував найбільший прогрес) — дев’ятий і десятий. Дехто в ці роки отримав «Еммі». Ми всі мали б отримати більше нагород, але, мабуть, є певне упередження до красивих і багатих людей із нереалістично великою для Нью-Йорка квартирою... Хоча, як я повторював безліч разів, у ній не було четвертої стіни.

Девіду належав перший сезон, і якось під час його зйомок він зайшов до мене у гримерку. (Девід передав Россу свій понурий вираз обличчя, а ще він був страшенно дотепним. Першим знявся в рекламі, потрапив на «Вечірнє шоу», купив будинок, зняв фільм. Девід був зіркою першого сезону, і цілком заслужено. Ще й таким кумедним, що вмерти можна.)

Сів навпроти й заговорив.

«Метті, — сказав він, — я тут подумав... Коли переукладатимемо контракти, маємо діяти як команда. Нам усім мають платити однаково». Девід міг би виторгувати собі незрівнянно кращі умови. Я не вірив своїм вухам. І, ясна річ, страшенно зрадів. Мене цілком влаштовувала нагода скористатися його щедрістю.

Це рішення виявилося надзвичайно вигідним. Девід мав усі підстави вимагати найбільше грошей, але він цього не зробив. Хотілося б мені думати, що і я вчинив би так само. Але не певен, що двадцятип’ятирічний скнара пішов би на таке. Та рішення Девіда спонукало нас підтримувати одне одного на нескінченних і жахливо напружених переговорах із каналом. Воно дало нам неабияку силу. У восьмому сезоні нам платили по мільйону доларів за серію, у десятому — ще більше. Ми заробляли 1 100 040 баксів за серію, ще й просили зменшити їхню кількість. От телепні. За те, що нам пропонували, ми маємо дякувати доброті й тонкому підприємницькому чуттю Девіда. Я винен тобі приблизно тридцять мільйонів, Девіде. (І все одно ми були телепнями.)

Зйомки у «Друзях» — та прекрасна й рідкісна ситуація, яка змінювалася лише на краще. Але за кадром справи йшли не так гладко. Наприкінці квітня 1996-го я прийшов на шоу до Джея Лено й зізнався, що не маю пари. Я не впорався зі стосунками із Джулією Робертс. Мене переслідувала впевненість у тому, що вона мене покине. Хіба могло бути інакше? Я був неповноцінним. І не міг ним стати. Я був зламаним, зігнутим, не вартим кохання. Тож щоб уникнути неминучих мук втрати, я покинув прекрасну й незрівнянну Джулію Робертс. Мабуть, вона вважала, що завела інтрижку з якимось чуваком з телебачення, а потім цей чувак з телебачення її покинув. Не можу навіть приблизно описати спантеличений вираз її обличчя.

Ми з братами Мюрреями поїхали веселитися на Кейп-Код. Гадки не маю, чому обрав саме Кейп-Код і чому брати Мюрреї поїхали зі мною. Я подумав, що там ми ще не вешталися по барах. І саме там я завважив одну зміну. Одну нову тенденцію. Дівчата самі підходили до мене. Часи, коли я схвильовано белькотав жінкам щось посереднє, минули. Я стояв собі в кутку, тримаючи склянку горілки з тоніком, а вони підходили до мене.

Та жодна з них не була Джулією Робертс.

* * *

Я проходив детоксикацію понад шістдесят п’ять разів. Уперше — коли мені було двадцять шість років.

Я міцно сидів на вікодині. Якщо ви бачили третій сезон «Друзів», сподіваюсь, ви жахнулися з моєї худини в останніх серіях (опіоїди зводять апетит на пси, плюс від них постійно блюєш). Ви побачите, що в останній серії я одягнений у білу сорочку й бежеві штани, які здаються завеликими на три розміри. (Порівняйте мій вигляд в останній серії шостого сезону й першій серії сьомого. Тих, що про заручини Чендлера й Моніки. У цих двох серіях на мені той самий одяг, бо за сюжетом це один вечір, але між сезонами я скинув кілограмів з двадцять. За роки зйомок «Друзів» моя вага коливалася від 60 до 100 кілограмів.)

За моєю вагою в різних сезонах можна простежити траєкторію залежності: набираю вагу — алкоголь, втрачаю — пігулки. Відпускаю цапину борідку — купа пігулок.

Наприкінці третього сезону я переймався переважно пошуком п’ятдесяти п’яти пігулок вікодину на день. Без них мені ставало дуже зле. То була робота на повний день: дзвінки, походи до лікарів, удавані мігрені, пошук безпринципних медсестер, готових дати мені те, що потрібно.

Я не одразу збагнув, що сталося. Спершу вживав десь дванадцять на день, потім покинув і відчув себе нестерпно. «У мене великі неприємності», — думав я, але не спинявся. «Знімемо сезон “Друзів” — піду лікуватися».

Це рішення мене ледь не вбило. Якби сезон затягнувся ще на місяць, мене вже не було б.

Я ніколи не працював під кайфом. Я любив своїх колег і завжди прагнув змінюватися на краще заради них. Я був другим бейсменом «Нью-Йорк Янкіз». Ось тільки залежність прокидається першою і хоче, щоб ти був на самоті. Алкоголізм завжди перемагає. Варто підняти руку і сказати: «У мене проблеми», як алкоголь глузливо відповідає: «Хочеш щось сказати? Гаразд, я ненадовго відійду. Але повернуся».

Він ніколи не йде назавжди.

Я швидко отримав роль у наступному фільмі — комедії «Майже герої». У головній ролі — Кріс Фарлі, режисер — Крістофер Ґест. За участь мені заплатили два мільйони доларів. Знімали фільм у гівняній частині Північної Каліфорнії, біля Юрики. Фарлі був саме таким дотепним, як ви собі уявляєте, але його залежності разом із моїми ледь не поставили хрест на всій цій бісовій затії. Зйомки «Друзів» і «Майже героїв» відбувалися одночасно, тож я заморився. Пігулки вже не працювали, як раніше. Мені доводилося приймати певну кількість, щоби просто припинити безперервну нудоту.

}жа також заважала ловити кайф, от я й не їв. До того ж мене завжди так нудило, що їсти навіть не хотілося. Я постійно блював. Удома це ще нічого, а от посеред лісу, під час розмови з Крістофером Ґестом, уже не дуже. Ще тридцять секунд — і тебе знудить. Швидше шукай привід кудись відійти. Я блював за деревами, за валунами, у жіночих вбиральнях. Я чув про людей, що вишукують у своєму блювотинні рештки пігулок, які знову можна проковтнути, але не міг примусити себе до такого. Тоді в мене на зарплаті сиділо стільки лікарів, що така потреба виникала нечасто. Але біля туалету я тримав два рушники: один для блювотиння, другий для сліз. Я помирав, та нікому не міг про це розказати.

Тоді помер Кріс Фарлі. Його недуга прогресувала швидше за мою. (До того ж у мене був здоровий страх слова «героїн», а в нього — ні.) Дізнавшись про це, я пробив діру в стіні гримерки Дженніфер Еністон. Мені довелося промотувати «Майже героїв» за два тижні після його смерті. Я привселюдно розповідав про його смерть від наркотиків і алкоголю.

І весь час був під кайфом.

Про це ніхто не знав — ні рідні, ні друзі, ніхто. Мене безперервно нудило, хоч кричи. Я періодично намагався покинути — тут три дні, там чотири, — але тоді сум і нудота сильнішали донезмоги.

Якось увечері я сидів удома, намагаючись пояснити собі це все, аж тут пролунав дзвінок від моєї колишньої.

«Я знаю: з тобою щось не так, — сказала вона. — І збираюся відвезти тебе до лікаря».

Я не витримав. Розповів їй усе. Я ніколи в житті стільки не плакав. Таємницю було розкрито. Її дізналася інша людина.

Наступного дня я побував у лікаря. Він сказав, що я маю лягти в Hazelden.

«Там є велике озеро», — сказав лікар. А я подумав: «Міннесота — це біля Канади. Принаймні з тією гівняною погодою почуватимусь як удома».

Але я злякався не на жарт. Тепер усе було насправжки. Я мав лягти в ребцентр. У двадцять шість років.

* * *

Я ліг у Hazelden, щоб відкараскатися від пігулок, та нічогісінько не затямив.

План був такий: перш ніж вирушити на північ, у Міннесоту, пройти швидку детоксикацію. Під час швидкої детоксикації ти два-три дні лежиш у «відключці», поки тебе накачують препаратом, який нейтралізує опіоїди. Теоретично після цього ти маєш протверезіти. (До речі, тепер я знаю, що цей метод не працює, хоч його досі застосовують у лікуванні.)

Тож я пройшов швидку детоксикацію, потім поїхав у Hazelden, але після прибуття ледве переставляв ноги. Про детоксикацію від опіоїдів кажуть, що від неї не вмреш, але може цього захотітися. (Померти можна під час детоксикації від алкоголю й бензодіазепінів.) Я сидів у своїй палаті в ребцентрі, знемагав від нудоти й дриґався, як довбаний пес. Сіпав ногами й руками, страшенно переляканий. Я безперестанку благав про полегшення, але чув тільки одне: «Розслабся, ти ж пройшов детоксикацію».

Але я її не пройшов, лише перейшов від п’ятдесяти п’яти пігулок вікодину на день до нуля. Можна сказати, взяв і зненацька покинув. Я став так званим «попідстінником», бо не міг пройти й кількох кроків, не тримаючись за стіну.

Тепер я знаю: якби не швидка детоксикація, мені дали б щось для полегшення страждань. Натомість вони подумали, що я пройшов детоксикацію, і покинули мене напризволяще. Стрибок від п’ятдесяти п’яти до нуля свідчить принаймні про те, що я був міцним горішком, але то було чистісіньке пекло.

Десь на десятий день я сидів на сеансі групової терапії, аж раптом усе попливло. Мені розповіли, що я повторював: «Зі мною все гаразд, усе гаразд», але нічого не було гаразд. Певно, моє дитяче виховання — триматися хай там що — вкоренилося так міцно, що навіть під час великого епілептичного нападу я старався не розхитувати човен.

Після нападу я отямився у своїй палаті, де зібрався увесь нажаханий персонал. Я не розумів, що сталося, тому спантеличено сказав: «Господи, невже ви всі приїхали до мене в Каліфорнію? Як люб’язно!».

Хтось відповів: «Ви не в Каліфорнії, а в Міннесоті. У вас стався великий епілептичний напад».

Я просидів там ще два тижні, наприкінці яких почувався начальником закладу, його королем. Як я цього домігся — просто чинив, як Майкл Кітон у «При тверезому розумі та ясній пам’яті».

Я був ще досить молодим, щоб трохи набрати вагу, донесхочу награтися в теніс і покинути пігулки. У глибині душі я розумів, що знову почну пити. Коли мені стало краще, я повернувся в Каліфорнію. Мій стан не нормалізувався, але був стерпним. Та я вже казав, що нічого не затямив про свою проблему. Я ще не дізнався про Анонімних Алкоголіків, про те, як жити тверезим життям. Просто зліз із вікодину. Пояснюю для глядачів: то було на початку четвертого сезону. Тоді я був у найкращій формі за весь час серіалу. Недостатньо добрій для Дженніфер Еністон, та все одно дуже незлецькій.

Після повернення до Каліфорнії я протримався без спиртного шістдесят вісім днів. У мене була теорія: це не алкоголь мене ледь не вбив. Це опіоїди, а горілка лише заповнювала діри, які нікуди не поділися, тож чимось їх доводилося заливати.

До 2001 року я випивав щовечора.

* * *

Рік перед ребцентром Hazelden був чи не найкращим у моєму житті. Про такий можна лише мріяти. Радість слави ще не зовсім стерлася, та якби я помер тоді, на моєму нагробку було б написано або «ТУТ СПОЧИВАЄ МЕТЬЮ ПЕРРІ — ВІН ПОКИНУВ ДЖУЛІЮ РОБЕРТС», або «ХІБА МОЖНА БУТИ ЩЕ ДУРНІШИМ МЕРЦЕМ?».

У 1999-му я по вуха закохався в жінку, з якою знімався в одному фільмі. (У мене вже назбирався список знаменитостей, у яких я закохувався, як у моєї матері в Канаді.) Усі стіни впали, я був лише собою... А потім вона вирішила покохати іншого.

Мені переважно вдавалося сходитися із жаданими жінками, але від цієї історії досі боляче. Зайвий доказ, що винятки підтверджують правило: зійшовшись із жінкою, я маю покинути її, перш ніж вона покине мене, бо я неповноцінний і це швидко викриють. А коли жадана жінка обирає не мене, це лише доводить, що я неповноцінний і мене викрили. Герб — вона перемагає, копійка — я програю. Хай там як, а від згадки її імені в мене дотепер стискається живіт. Справдився страх, який тисне на мене кожну хвилину життя. Та жінка навіть сказала, що в мене проблеми з випивкою: ще одна втрата, завдана мені залежністю. Якщо вам здається, що від такого можна швидко протверезіти, то насправді стало ще гірше. Я заставив увесь дім свічками, пив, дивився фільм, у якому ми були разом, картав себе, самотній і пригнічений. Намагався забути про неї. Не вийшло.

* * *

На вигляд я був страшний, запухлий — це було жахливо, та й небезпечно.

Пам’ятаю, коли я ходив у дев’ятий клас ще в Оттаві, мене осяяло, що Майкл Джей Фокс одночасно знявся і в найпопулярнішому фільмі, і в найпопулярнішому серіалі. І навіть тоді, у чотирнадцять років, у мене пара валила з вух від заздрощів. Згодом я сказав New York Times: «Хочеться уваги, грошенят і найкращий столик у ресторані».

А потім, у проміжку між п’ятим і шостим сезонами «Друзів», я знявся у «Дев’яти ярдах». Щоб ви й не сумнівалися, на початку 2000-го, коли він вийшов, на моєму рахунку був і найпопулярніший серіал, і найпопулярніший фільм.

І що ж я? А я ковтав стільки пігулок, що не міг вийти зі спальні. Якщо ви думаєте, що в цей час Метью Перрі веселився й був улюбленцем загалу, то насправді я торгувався з наркодилерами, животів у темних кімнатах і страждав.

У дикій природі, коли один пінгвін травмується, інші юрмляться коло нього й підтримують, доки йому не стане краще. Так зі мною поводилися інші головні актори «Друзів». Інколи на знімальному майданчику я потерпав від страшного похмілля, а в Джен і Кортні, затятих прихильниць кардіотренувань як ліків від усього, за лаштунками стояв велотренажер. Між репетиціями й дублями я прямував за лаштунки і крутив педалі так, ніби пекельний вогонь уже лизав мені п’яти. Будь-що, аби тільки нормалізувати роботу мозку. Я був травмованим пінгвіном, який, утім, понад усе не хотів підставити цих чудових людей і зіпсувати серіал.

Залежність усе одно спустошувала мене. В одній сцені в кав’ярні я, одягнений у костюм, заснув там-таки, на дивані. Катастрофи вдалося уникнути лише завдяки Метту Леблану, який дав мені штурхана перед моєю реплікою. Ніхто цього не помітив, та я збагнув, що був на межі.

Але я завжди приходив на роботу і завжди вчив репліки.

А потім заробив панкреатит. У тридцять років.

Це сталося під час перерви. Я знову залишився на самоті. Не було ні зйомок — нічогісінько, тільки тягучий, як смола, час сповзав лос-анджелеськими каньйонами в безмежне море. Я просто місяцями сидів удома і пив. На самоті, щоб можна було пити. Пив, тому й на самоті. (Я вже казав, що алкоголізм відчайдушно хоче замкнути тебе наодинці із собою.) Я дивився фільм «Знайомтеся — Джо Блек» на повторі, хоч він і про те, як Смерть (я) намагається з’ясувати, що таке кохання. Ідеально. Та я ніби сам був Джо Блеком, якого все питають і питають: «Що тепер робитимемо?». Я уподібнився до смерті: пив, дивився фільм, відключався, прокидався, пив, дивився фільм, відключався.

Аж раптом відчув, як у живіт встромився ніж. Він проштрикнув стінку живота, прокрутився, зачепив вени зубчастим лезом, нагрів мою кров до температури кипіння й навіть вище. Ніж встромлявся дедалі глибше, а я закричав від болю, наче той звір, якого хтось шматує в каньйоні.

Я зателефонував жінці, з якою, якщо це можна так назвати, зустрічався — прекрасній Джеймі Тарсес, — і спромігся сказати: «Мені зле».

Джеймі була янголом Господнім. Вона одразу примчала до мене, запхала в машину й повезла в найближчу лікарню.

У відділенні невідкладної допомоги я горлав:

— Промийте мені шлунок! Промийте мені шлунок!

Лікар лише витріщився на мене.

— Вам не потрібно промивати шлунок. Це не отруєння.

— То що ж воно, бляха, таке? — вив я.

— У вас панкреатит, — відповів лікар. — Таке буває лише від зловживання спиртним.

Насправді в панкреатиту може бути низка причин: автоімунне захворювання, інфекція або камені в жовчному, але найчастіше він виникає, коли п’єш достобіса алкоголю. Панкреатит у тридцять — це нечувано. Дивіться, який я молодець! Поставив ще один рекорд.

— Хрін вам, — сказав я. — Ні. Я не зловживаю спиртним...

Можливо, я соромився. Може, заперечував дійсність. Різницю побачити важко. Хай там як, а Джеймі повезла мене додому.

Приблизно за годину вдома я зрозумів, що серйозна проблема нікуди не поділася, тож цього разу ми поїхали в іншу лікарню, але почули ту саму відповідь.

Тридцять днів і ночей я лежав у лікарні під крапельницями (єдиний спосіб вилікувати панкреатит — дати підшлунковій повний спокій, тож приблизно тридцять днів мені не можна було їсти й пити). Щоночі я засинав поряд із Джеймі Тарсес — вона підсунула ліжко — і бачив її, коли прокидався. (Я досі вважаю, що Джеймі послав добрий Бог і ніхто не був її вартий. Принаймні я точно не був.) Ми дивилися по колу «Західне крило», під яке я курив. Так, я курив у лікарняній палаті. Або тоді були інші часи, або я був таким великим цабе, що ніхто на це не зважав. Якось мене зловили і сказали припинити. Але я був у відчаї і виписався з лікарні, викурив сигарету, а потім знову став на облік.

Ця процедура тривала сім годин. Я ні про що не жалкую.

Для полегшення болю мене під’єднали до пристрою, який регулярно впорскував препарат дилаудид. Цей опіоїд впливає на те, як мозок сприймає біль (якби той мав людську подобу). Мені страшенно сподобався дилаудид. Він став моїм новим улюбленим наркотиком, і я залишився б у тій лікарні хоч на сто днів, якби мені продовжили його впорскувати. Упродовж тих тридцяти днів поряд зі мною була Джеймі, я був п’яний і щасливий. Особливо тоді, коли підписав договір на шостий і сьомий сезони. Завдяки безкорисливій блискучій ідеї Девіда Швіммера ми отримали по 50 мільйонів доларів. Коли я ставив підпис, з моєї руки стирчала трубка для внутрішньовенного харчування, а в мозку хлюпав дилаудид.

Але в лікарні щось запідозрили. Мабуть, я просив забагато чудодійного препарату.

— Ви здорові, — сказав лікар. — Панкреатит минувся. Маєте повертатися додому. Завтра.

— Тобто сьогодні дилаудиду не буде?

— Ні, — відповів він. — Не буде.

Я якось пережив ніч, але ніхто не знав, що зі мною робити.

Аж тут непомітно з’являється мій батько. Він, величезна йому дяка, запропонував пожити з ним і його сім’єю в Охаї, містечку на північний захід від Лос-Анджелеса.

Тато сказав: «Житимеш із нами. Походиш на зустрічі Анонімних Алкоголіків. Приведеш себе до ладу».

То був непоганий варіант. Оскільки інших я не мав, то поїхав додому — на вулицю Челан, що на Голлівудських пагорбах, — по свої речі. Я був тверезим, але після тридцяти днів на дилаудиді ще трохи витав у хмарах. Джеймі дочекалася, доки я зібрав сумку, а потім я сів у свій зелений «порше» і поїхав за нею звивистими дорогами Голлівудських пагорбів. Коли повернув ліворуч на провулок Челан, посеред дороги просто на мене їхала поштова вантажівка, тож я вильнув і витиснув гальма, але машина наїхала на траву й ніяк не зупинялася. Я в’їхав у сходинки, які вели до будинку, розніс їх і опинився у вітальні. На щастя, у будинку нікого не було, але машина була розбита. Як і сходи.

Знову ці довбані сходи.

Я вчинив як слід і дочекався копів. Раз у раз здіймав очі на небо, міркуючи, коли мені на голову знову впаде ковадло, як у мультику. Я просидів досить довго, щоб хтось устиг зробити фото і продати його журналу People: моя машина застрягла в будинку, я їду жити з батьком в Охай.

Я ніби повернувся у свої п’ятнадцять, коли жив з татом у Каліфорнії. Щодня приїжджала машина, яка возила мене на зйомки «Друзів». Але доволі скоро я знову взявся за вікодин, а потім, курва, знову почав пити й полюбив випивку. Як сказав мій терапевт, «ми набуваємо смаку дійсності», але мені так і не вдалося його набути. Я потай тягав до татового будинку й наркотики, й алкоголь. Його дружина так розсердилася, що врешті батько дуже спокійно попросив мене виїхати.