Друзі коханки і велика халепа

Так і сталося.

Наша компанія вирішила зіграти в пінг-понг у готелі Standard у центрі Лос-Анджелеса. Я, звісно, не Форрест Ґамп, але знаю, що робити біля стола для пінг-понгу. Якщо ви бачили останню серію дев’ятого сезону «Друзів», то знаєте: я достатньо вправний, щоб виграти в Пола Радда. Я чув, що до нас мала долучитися Лора, тож грав, краєм ока позираючи на двері.

І вона нарешті прийшла. Таке враження, що в клуб її приніс торнадо. Вона захлиналася енергією і жартами.

«Вам кінець», — сказала Лора. Бабах! Мені в обличчя наче прилетіла цеглина. Але цього разу я підготувався. Так розпочався вечір, подібний до бійки на ножах, тільки із жартами. Виявилося, що моя нова пасія — стендап-комедіантка й успішна сценаристка на телебаченні. Одразу стало зрозуміло, що в нас ніколи не вичерпаються теми для розмови.

Наше перше побачення припало на новорічну ніч. Один приятель влаштував піжамну вечірку, і я запросив на неї Лору. Потім наші стосунки розвивалися повільно. Вона не поспішала, а я був готовий на все. Але симпатія між нами глибшала. Усе було чудово... Та в моєму світі нічого не буває чудово, пам’ятаєте?

Тут на сцену виходить Роум. Я не пив уже два роки, був здоровим, спонсорував інших, писав сценарій серіалу. Я був щасливим і навіть, якщо дозволите сказати, мав рельєфні м’язи. (А я скажу. Я ходив у тренажерний зал і все таке!) Мене попросили розповісти свою історію на зустрічі Анонімних Алкоголіків у Західному Голлівуді, а відмовляти на прохання Анонімних Алкоголіків не можна. У кімнаті яблуку ніде було впасти, залишилися тільки стоячі місця. (Певно, люди звідкілясь дізналися, що виступатиму я.) Тоді моя історія ще не сягнула глибин останніх кількох років, тож я не лише розповів про все, що мені довелося пережити, а й посмішив людей. Раптом подивився в бік кухні й побачив жінку, яка вистромила голову у вікно/ люк, спершись на лікті. Вона нагадувала прекрасну порцелянову ляльку й була приголомшливо красива. Зненацька в кімнаті залишилося тільки двоє людей. Мій виступ на зборах Анонімних Алкоголіків лунав лише для Роум. Зрештою, цей виступ став чи не найкращим у моїй історії, адже мене так причарувала та казкова красуня, що я хотів розказати їй про себе геть усе. Хотів, щоб вона знала все.

Потім, коли всі вийшли перекурити, ми почали розмовляти і фліртувати.

— Що збираєшся робити? — спитала вона.

— Поїду додому писати. Зненацька я став письменником, — відповів я.

— Цікаво, — сказала Роум. — 3 мене вийде першокласна муза.

— Навіть не сумніваюся, — відповів я і пішов, цілковито спантеличений цією загадковою жінкою.

Дорогою додому в мене знову зав’язався внутрішній діалог.

А як же Лоро? Так, саме вона — чудова Лора, яка що далі, то більше мені подобається. А тепер ще ця Роум. Що мені робити? Забути про Роум і продовжувати стосунки з Лорою, які складаються пречудово. Правильно? Саме так і має вчинити нормальна людина.

Але Роум мене приворожила.

Попри самонавіювання я скоїв принципову і згубну помилку. Тоді я ще не знав, що схибив. Хіба хтось усвідомлює помилку тієї миті, коли припускається її? Якби було так, то, може, ми й не помилялися б?

Що то була за тяжка помилка? Я почав зустрічатися з обома.

Не раджу так робити за жодних обставин, а людям типу мене — тим паче.

Я сказав собі: я не мудак, бо не говорив ні Лорі, ні Роум, що ми в стосунках. Але у глибині душі я розумів, що скоїв бздуру, адже вони обидві були мені небайдужі. Я щиро не хотів нікого скривдити, зокрема й себе. Тож ми з Лорою ходили на матчі «Кінгс», реготали й чудово — хай і дещо цнотливо — проводили час. Залицяння до обох жінок просувалося повільно, та врешті-решт вони скасували ембарго на секс, і тепер я був у двох повноцінних стосунках одночасно. У дивовижних стосунках, які збили мене з ніг і довели до божевілля.

Я казав, що до нестями закохався в них обох? Гадки не мав, що таке взагалі можливо. Я навіть вийшов в інтернет, прочитав кілька статей і з’ясував, що таке справді трапляється. Мої почуття до обох жінок були справжніми, якщо вірити прочитаному. Потім ми з Лорою проголосили себе хлопцем і дівчиною, ми з Роум — ні, та мені все одно було непереливки.

Що я мав робити? Мені однаково подобалося проводити час із кожною. Я їх кохав. Так тривало місяців із шість, доки я не схаменувся й не вирішив обрати одну. Я мав покласти край цьому божевіллю. Роум була пристрасною, звабливою, кумедною, розумною, але чомусь її захоплювала смерть, а мене це спантеличувало. Ми з Лорою розмовляли про фільми й на легші теми. Поряд із нею я почувався як удома. З Роум такого не було.

Я обрав Лору.

У нас із Роум була складна телефонна розмова. Спершу вона трималася спокійно, а потім її понесло. Дві години Роум кричала на мене на парковці ресторану Barneys Beanery на бульварі Санта-Моніка, поки я намагався залагодити провину. Ви ще спробуйте знайти людину, яка лютує сильніше, ніж Роум у той час.

Ви мене вже знаєте. Ви знаєте, що я не можу витримати зближення з іншою людиною, а між нами з Лорою відбувалося саме це. У мені почав жевріти страх. Розстатися з Лорою було б безглуздо. У ній було все й одразу. У нас було все й одразу. Ми були найкращими друзями. Але я боявся близькості. Я не сумнівався: варто Лорі ще трохи зі мною зблизитися — і вона побачить те, що про себе думав я. Як завжди: що я неповноцінний. Що я не маю значення. Невдовзі вона сама це побачить і покине мене. Це вдарить по мені так, що я вже ніколи не оговтаюся.

Був ще один варіант. Я міг залишитися в стосунках, але повернутися до наркотиків, намагаючись споживати небагато. Це мало захистити мене від страху, дати змогу скинути обладунок і зблизитися з нею ще більше.

Та насправді повернення до наркотиків завжди виливалося для мене лише в хаос.

Незбагненно, але я знову вирішив на це піти, щоб дати раду ситуації з Лорою. Почав приймати по одній пігулці на день, щоб залишитися в стосунках. Спочатку все було чудово, а потім наркотики, як завше, перемогли. Шість місяців по тому я був по вуха в лайні. Геть розсипався. Лора пішла, тож мені знову довелося сісти на субоксон і податися в будинок тверезого проживання. Я знову боявся, що помру. Роум досі кричала на мене за першої-ліпшої нагоди. Я скривдив Лору, змусив її хвилюватися, а ще — ну звісно — вона пішла від мене.

Так, у журналах є ще дещо про закоханість у двох людей одночасно. Вона завжди завершується однаково.

Ти втрачаєш обох.

Отже, я жив у будинку тверезого проживання в Малібу й сидів на восьми міліграмах субоксону. Це дієвий препарат для детоксикації — найкращий. Але я казав уже не раз, що в усьому світі немає препарату, з якого складніше злізти. Поки я намагався з нього злізти, у мене навіть з’явилися суїцидальні думки. Не зовсім так: я відчував бажання скоїти самогубство, але розумів, що в цьому винні ліки, тож насправді я не хотів накласти на себе руки, — якщо ви розумієте, про що я. Вдіяти я міг лише одне: якось перебути дні з думками про самогубство, нічого із цим не робити і пам’ятати, що рано чи пізно мені стане краще й накласти на себе руки більше не хотітиметься.

Щоби злізти із субоксону, потрібно щотижня знижувати дозу на один міліграм, доки не вийдеш на нуль. Від цього два дні страшенно зле, потім ти звикаєш до нової дози (у моєму випадку — семи міліграмів), а після стабілізації дозу знову потрібно знизити. Думки про самогубство з’являються після двох міліграмів.

На двох міліграмах я скоїв чи не найегоїстичніший вчинок у житті. Я боявся того, що невдовзі мав відчути, і не хотів переживати це на самоті. Тож я накупив квітів на триста доларів, поїхав до Лори й почав благати повернутися до мене. Ми сиділи на дивані у її вітальні й обговорювали деталі такого рішення. Суто під впливом страху я сказав, що хотів одружитися з нею і навіть, можливо, народити дитину.

А потім сталося неможливе. Поки ми сиділи, я почув повільний оберт ключа у вхідних дверях... І тут зайшла Роум.

Хто-хто, кажете, зайшов?

Як ці дві жінки могли стояти в одній кімнаті? Я все віддав би за машину часу, щоб повернутися в ту мить і сказати: «То, може, утрьох?». Але тоді мені було не до жартів. Моя щелепа лежала на підлозі.

— Піду поллю вазони, — сказала Роум і зникла на сходах.

— Я, мабуть, піду до неї, — сказала Лора й залишила мене у вітальні. Зрозумівши, що вона не повернеться, я попрямував у Малібу разом зі своєю залежністю від двох грамів.

З’ясувалося, що Роум і Лора познайомилися на зустрічі Анонімних Алкоголіків, збагнули, хто вони, і швидко подружилися. Думаю, ви уявляєте, що розмовляли вони здебільшого про те, який я мудак.

Я ж не міг залишатися в Лос-Анджелесі, тому сів у приватний літак і вирушив в один реабілітаційний центр у Колорадо. Там сказали, що, ймовірно, допоможуть мені злізти із субоксону без суїцидальних думок.

Ідея, звісно, чудова. Я думав про самогубство тридцять шість днів поспіль, тоді полетів у Нью-Йорк і прийшов на шоу Леттермана, силкуючись приховати, що тримався на шмарклях.

Казна-як, але мені вдалося.

* * *

Сім років по тому, коли я багато про себе зрозумів, я справді залагодив провину перед Роум і Лорою, і вони мені пробачили. Хоч вірте, хоч ні, але тепер ми втрьох дружимо. Лора вийшла заміж за чудового хлопця на ім’я Джордон, а Роум живе з не менш чудовим хлопцем на ім’я Ерік.

Нещодавно ми вп’ятьох вечеряли в мене вдома і прекрасно провели час. Потім, близько десятої вечора, обидві пари поїхали додому, кожна у своїй машині. Я чув, як шум двигунів згасав у каньйоні, наближаючись до міста.

Я стояв на подвір’ї і чекав появи чогось, що змінило б моє життя на краще, а натомість знову почув койотів.

Ні, я почув себе. Це я, самотній, відганяв демонів ще на одну ніч. Вони перемогли. А я зрозумів, що програв, підіймаючись у свою самотню спальню, щоб знову прогнати тих демонів і виторгувати собі сон.

Інтерлюдія

НАСИЛЬСТВО В ГОЛЛІВУДІ

Я НЕ СХИЛЬНИЙ ДО НАСИЛЬСТВА, але в житті встиг побути і жертвою, і кривдником.

Багато років тому мені влаштували побачення з Кемерон Діаз, якраз після того, як вона розсталася із Джастіном Тімберлейком.

Тоді я активно ходив у спортзал і накачав м’язи на руках. Я правильно підготувався до побачення: довго гуляв із підкоченими до плечей рукавами, щоб моя біцуха гарно засмагла (підказка від профі: так вона здається ще більшою). Так, перед тою зустріччю я справді підставив руки сонцю, щоб вони засмагли.

Наше побачення було на великій вечірці, але не встигли ми привітатися, як Кемерон накурилася. Видно, я анітрохи її не цікавив. Однак вечірка тривала, і згодом усі грали в якусь гру — здається, «Аліас». Поки Кемерон показувала слово, я сказав їй щось дотепне, а вона відповіла: «Та не може бути!» — і дала мені стусана у плече.

Принаймні хотіла. Але не влучила й натомість ляпнула по щоці.

«Бляха, ти серйозно?» — сказав я, збагнувши, що Кемерон Діаз заїхала мені по мармизі й рельєфні руки ніяк цьому не завадили.

Минуло п’ятнадцять років. Але вона, мабуть, ще зателефонує. Як вважаєте?

А потім сталася інша ситуація.

У 2004-му я полетів у Флориду на благодійний захід у тенісній академії Кріс Еверт — тенісний турнір за участі знаменитостей-професіоналів під патронатом Кріс Еверт і Банку Америки. На таких подіях добре видно, хто є хто в Голлівуді. Але найбільше мене цікавив Чеві Чейз.

Чеві давно був моїм героєм. Його гра у фільмі «Флетч» назавжди змінила моє життя. Одного зимного вечора в Лос-Анджелесі я пішов на попередній показ «Флетча» з моїм найкращим дружбаном Меттом Ондре. Під час перегляду ми у прямому сенсі качалися по підлозі від реготу. У цьому фільмі на Чеві припало сотні з три жартів, і кожен з них він виконав бездоганно. Чітко пам’ятаю, що згодом, коли ми з Меттом чекали автобус на зупинці, я вкрай серйозно сказав: «Метте, я говоритиму так само, як він, до кінця днів». Так я і вчинив. Тож історія, яку я зараз розповім, страшенно болісна і для Чеві, і для мене.

Мабуть, для Чеві все-таки більше.

Отже, на благодійному балу напередодні тенісного турніру до мене підійшов Чеві й вимовив: «Просто хотів сказати, що я від тебе в захваті». Неймовірно.

Я відповів: «Господи, та я тільки те й роблю, що краду в тебе». Після цього у нас зав’язалася дуже приємна бесіда, всіяна взаємними компліментами.

Наступного дня ми мали грати в теніс.

Зізнаюся: я встиг забути, як це робиться. Я не грав багато років і мав би добряче попрацювати над ударами з відскоку. Що я вмів — це подавати зі страшною силою. На турнірі стояв спідометр, і я гатив по м’ячу зі швидкістю 180 кілометрів за годину. З одним нюансом: я погано розумів, куди той м’яч летів. На звичайному громадському корті це ще нічого, а перед двома тисячами людей — уже не зовсім. Там був навіть колишній президент Джордж Буш-старший...

Починається гра. Я подаю перший. Мій партнер стоїть у другому квадраті, на протилежному боці — Чеві, також у другому квадраті біля сітки, а його партнер, на якого я подаю, стоїть на задній лінії. Я підкидаю м’яч, заводжу ракетку за спину, щосили луплю по м’ячу, а потім нажахано дивлюся, як замість того, щоб перелетіти корт по діагоналі до партнера Чеві, він мчить прямісінько на самого Чеві. Той стоїть на лінії подачі, рівно за вісімнадцять метрів від того місця, де я вдарив по м’ячу. За збігом обставин, до цієї лінії рівно така сама відстань, як від гірки до основної бази в бейсболі. Тож можу з певністю сказати: якщо м’яч летить зі швидкістю приблизно 160 кілометрів за годину, це означає, що він долає приблизно 44,5 метра за секунду, а отже, у містера Чейза було 0,412 секунди, щоб забратися звідти.

Містер Чейз не забрався.

Точніше, не забралися його яєчка. Я подав м’яч на швидкості, близькій до професійної, прямцем у маленького Чеві. Якщо ви розумієте, про що я.

Що сталося далі: Чеві скорчив кумедну гримасу — таку саму, як у «Флетчі», коли лікар промацує йому простату, — а потім рухнув на землю. (Не забувайте: це сталося на очах у двох тисяч людей.)

Турнір скінчився, на корт вибігло четверо медиків, які зафіксували його на каталці й помчали в найближчу лікарню.

Якщо я так чиню зі своїми героями — Майкле Кітоне і Стіве Мартіне, ховайтеся.

На цьому про насильство все.

10

ВЕЛИКА ХАЛЕПА

УЯВІТЬ СОБІ ТАКЕ: ти маєш повернутися на знімальний майданчик, де тижнями ледь не гидив під себе. Не розумів, на якому ти світі, жував слова, приймав невдалі рішення. Ти у Нью-Йорку, і хоч поряд з тобою не один, а аж двоє тверезих компаньйонів, набираєш телефон обслуговування номерів і кажеш тремким від детоксикації голосом: «Будь ласка, покладіть пляшку горілки у ванну в моєму номері. Так, у ванну. Покладіть туди».

А потім, наприкінці робочого дня, повертаєшся у свій довбаний номер, випиваєш ту пляшку горілки. Години за три тобі нарешті кращає, а наступного дня знову доводиться робити те саме. Ти тремтиш і щоразу, коли доводиться з кимось розмовляти, вдаєш, ніби нічого страшного не відбувається. Телефонуєш у готель і тим-таки тремким голосом просиш повторити фокус із пляшкою горілки у ванні.

Певно, «нормікам» — так ми, алкозалежні, називаємо тих, кому пощастило не бути алкоголіками, — завжди важко це зрозуміти. Я спробую пояснити: коли випиваєш цілу пляшку горілки, наступного дня тобі дуже зле. Кілька склянок уранці допомагають, але я грав головну роль у великому студійному фільмі, тож пити вранці не міг. Тебе нудить і трусить. Таке враження, ніби тіло хоче вичавити із себе всі тельбухи до останнього. І так увесь день. Увесь робочий день, який триває чотирнадцять годин.

Єдиний спосіб позбутися недомагання — наступного вечора випити стільки ж або трохи більше. «То просто не пий», — каже нормік. Нам, алкоголікам, здається, що ми просто збожеволіємо, якщо не вип’ємо. До того ж алкоголік і почуватиметься, і виглядатиме ще гірше, якщо не вип’є усю пляшку.

— А як же фільм?

— Байдуже, я маю випити.

— Може, зробиш перерву на один вечір?

— Це неможливо.

Ще запитання будуть?

Отже, я в Далласі. Сиджу на метадоні, літрі горілки на день, кокаїні та ксанаксі. Щодня я приходжу на знімальний майданчик, відключаюся у кріслі, прокидаюся перед зйомками своєї сцени й шкутильгаю на знімальний майданчик, де просто горлаю в камеру дві хвилини. Тоді знову дрімаю у кріслі.

На цьому життєвому етапі я був у когорті найвідоміших людей світу. Мене обпікало розжарене добіла полум’я слави. Тому ніхто не наважувався нічого сказати про цю кошмарну поведінку. Кіношники хотіли добити той фільм, ляпнути моє ім’я на афішу й заробити 60 мільйонів доларів. А «Друзі»... З «Друзями» було ще гірше. Ніхто не хотів чіпати цього верстата для друку грошей.

Якось під час зйомок «Шахраїв» я подумав: а що як мені допоможе валіум? У мій двоповерховий номер прибув лікар, щоб дати мені цей препарат. Напередодні його візиту я випив пляшку горілки, розраховану на велику компанію. Ту, що з ручкою. Лікар оглянув номер, побачив її і нервово запитав:

— Ви самі це все випили?

— Так, — відповів я. — Можна мені приймати валіум що чотири години, а не шість?

Після цього лікар щодуху збіг спіральними сходами і чкурнув за двері. Гадаю, він не хотів бути в номері, у якому помер Метью Перрі.

Але я ліг у ребцентр, коли Джеймі Тарсес сказала, що я гасну на очах. Потім повернувся, щоб завершити фільм.

Ось у якому стані я знімався в «Шахраях». Не розумів, хто я і де. Я відчував страшенну провину, перепросив в усіх і волів би думати, що добре попрацював в останні тринадцять днів зйомок. Усі намагалися мене жаліти й дуже старалися, але їх розривало від люті. Режисера — бо я зіпсував йому фільм. Головну акторку Елізабет Герлі — бо їй не випало нагоди знятись у ньому вдруге.

Я мав справді залагодити провину: цього вчать Анонімні Алкоголіки. Тож я перезаписав усі свої репліки, у яких жував слова, тобто весь фільм від початку до кінця. Довелося просидіти багато днів у студії звукозапису. Після трьох гудків я промовляв свою репліку, припасовуючи її до рухів губ. Це добре мені вдається, тож із фільму принаймні зникла нечітка вимова. Тоді я вирішив побити всі рекорди спілкування з медіа. Пнувся зі шкури, щоб виправити ситуацію. Був на обкладинці кожного видання і ходив на кожне токшоу, яке лише можна уявити.

Фільм, звісно, все одно провалився у прокаті. За роль мені заплатили 3,5 мільйона доларів, а потім подали скаргу за припинення роботи, хоч і через стан здоров’я. Представники страхової притиснули мене до стінки, тож я просто виписав їм чек на 650 тисяч баксів.

Пам’ятаю, як у мене промайнула думка: «Чорт забирай, ніхто не навчив мене правил життя». Я був паскудою, егоїстом і нарцисом. Вважав себе пупом землі, а на додачу мав дуже вигідний комплекс меншовартості — майже вбивче поєднання. З десяти років я тільки про себе й думав. Відтоді як роззирнувся навколо і сказав: «Тепер кожен сам за себе». Мені доводилося думати лише про себе, щоби просто триматися купи.

Але Анонімні Алкоголіки вчать, що так жити не можна.

За програмою дванадцяти кроків потрібно влаштувати моральну інвентаризацію (крок четвертий). Записати, на кого ти злишся й чому. (У мене назбиралося шістдесят вісім імен — шістдесят вісім!) Потім потрібно написати, як це на тебе вплинуло, а тоді зачитати комусь свій перелік (крок п’ятий).

Цей процес — а також турбота і любов прекрасного спонсора, якому я зачитав свій список, — дали мені зрозуміти, що я не центр усесвіту. Від цього усвідомлення стало легше. Мене оточують інші люди зі своїми потребами й клопотами, і вони не менш важливі за мене.

(Якщо ви зараз хитаєте головою, ні в чому собі не відмовляйте. Хто з вас без гріха — нехай першим кидає камінь!)

Тверезість стала найважливішою в моєму житті. Тепер я знав: поставиш будь-що перед тверезістю — усе одно втратиш те «будь-що», якщо вип’єш.

Погожої весняної днини у прекрасному лос-анджелеському центрі медитації, який називається «Озерний храм товариства самореалізації», я зачитав спонсорові свій список. У цій місцині, розташованій на пагорбі з краєвидом Тихого океану, надзвичайно спокійно. Там є озеро, сади, храми й навіть урна з прахом Махатми Ґанді — єдина за межами Індії.

Щойно я дочитав свій перелік, ми помітили, що в садах починається весілля. Я дивився на молодят, які лагідно всміхалися одне одному, на їхніх рідних у святковому вбранні, на усміхненого реєстратора шлюбу, готового до тиради про щастя й горе, доки їх не розлучить смерть. Я страшенно довго не підставляв нікому плече. Залежність була моєю найкращою подругою, злостивою подругою, карателькою і коханкою — усім одночасно. Моєю великою халепою. Але тоді, у височині, з тим краєвидом (а краєвид має бути неодмінно), біля майбутніх молодят, поряд із Ґанді, я відчув пробудження. Відчув, що мене тримає не лише велика халепа. Що я можу допомагати людям, любити їх. А через те, як низько опустився, я можу розказати історію, і ця історія може неабияк допомогти людям. Я знайшов відповідь у помочі іншим.

* * *

19 липня 2019 року на першій сторінці New York Times були матеріали про Дональда Трампа, Стормі Денієлс, підпал анімаційної студії в Кіото із численними жертвами й пуерториканців, яким, якщо вірити заголовку, «набридло».

Я гадки про це не мав. Ні тоді, ні два тижні по тому. Ані про те, що Ель-Чапо засудили до довічного ув’язнення плюс тридцять років. Ні про те, що якийсь дев’ятнадцятирічний парубок застрелив трьох людей (і застрелився сам) на фестивалі часнику в Гілрої, Каліфорнія. Ні про те, що Борис Джонсон став прем’єр-міністром Сполученого Королівства.

Прокинувшись від коми, я закричав. Поряд була моя мати. Я запитав, що сталося. Вона відповіла, що в мене розірвалася товста кишка.

«Дивовижно, що ти вижив, — сказала вона. — Ти неймовірно витривалий. Трохи змінити спосіб життя — і все буде гаразд. А калоприймач можна буде прибрати місяців за дев’ять».

Я подумав: «У мене є калоприймач? Чудово. Дівчата від такого заводяться з пів оберту».

Тоді сказав: «Дуже дякую».

Потім перевернувся й не розмовляв і не рухався два тижні. Я був на волосину від смерті — з власної провини. Мене під’єднали до п’ятдесяти апаратів, а потім я мав заново вчитися ходити.

Я ненавидів себе. Я ледь себе не вбив. Із соромом, самотністю, жалем було неможливо впоратися. Я просто лежав, намагаючись дати всьому цьому раду, але на те не було ради. Усе вже сталося. Я боявся померти, що прямо суперечило моїм вчинкам.

Усе скінчилося. «Шоу Метью Перрі» скасовано через опіати.

Інколи мені вдавалося трохи зосередитися на тому, що відбувалося навколо, але не більше. Я ні в чому не брав участі. Часом заходили мої найкращі друзі, Кріс і Браян Мюрреї. Тижні через три прийшла Марія, сестра з батькового боку.

«Ти готовий почути про те, що сталося?» — спитала вона.

Я (ледве) кивнув.

«Після розриву кишки тебе під’єднали до апарата вентиляції легень, у який ти виблював. Тож уся жовч і гній потрапили в легені. Тебе під’єднали до ЕКМО. Дивно, але ти вижив. Був у комі чотирнадцять днів».

Гадаю, після цього я мовчав ще тиждень. Я зрозумів, що справдився мій найбільший страх: я сам собі це заподіяв. Та одна перевага все-таки знайшлася. Після чотирнадцяти днів у комі дуже легко кинути курити.

Я так довго то злазив, то знову підсідав на різні опіати, що в мене виникла проблема, від якої потерпає лише частина людей. Опіати викликають закрепи. Як поетично. У мені було стільки лайна, що я мало не вмер.

А тепер ще ця ситуація з кишківником.

Останнє, що я сказав Ерін перед комою, коли лежав на підлозі й корчився від болю: «Не залишай мене». Я мав на увазі там і тоді, але вона, як і решта моїх рідних, зрозуміла це буквально. Ерін ночувала в тій лікарні п’ять місяців.

Нерідко я озираюся на ті часи з невимовною вдячністю за те, що вони не припали на пандемію ковіду. Інакше я пролежав би в тій кімнаті п’ять місяців на самоті. Натомість я не залишався сам жодного разу. То була Божа любов у людській подобі, з плоті й крові.

* * *

Тепер ми з мамою добре знаємо, що робити у кризовій ситуації. Я завжди хотів сказати їй, що знявся в отому серіальчику «Друзі», інших серіалах і фільмах заради того, щоб отримати її увагу Проте мама — єдина людина, що майже не звертала уваги на «Друзів». Подеколи згадувала про них, але її ніколи не розпирало від гордості за синові досягнення.

Але, певно, вона й не могла пишатися мною так сильно, як було потрібно мені. Якщо вже докоряти батькам за погане, потрібно й віддати їм належне за хороше. За все хороше. Я ніколи не зіграв би Чендлера, якби моя мати не була моєю матір’ю. Я ніколи не заробив би 80 мільйонів доларів, якби моя мати не була моєю матір’ю. Бо Чендлер лише приховував справжній біль. Кращого героя ситкому годі й шукати! Жартувати про все, щоб уникати розмов про справжнє, — Чендлер почався із цього. У першій розбивці сценарію Чендлера назвали «спостерігачем за чужими життями». Саме він відпускав якийсь жарт або коментар наприкінці сцени, неначе блазень з «Короля Ліра», який каже правду там, де її немає. Та Чендлер так усім сподобався, що перетворився на окремого головного героя. Він витіснив мої досягнення в реальному житті — одруження, народження дітей... Що ж, на деякі теми я говорити не вмію.

Та ось що найважливіше: у п’ятнадцять років я покинув маму — так само, як її покинув батько. Я був непростою дитиною, а вона сама була ще дитям. Мама завжди дуже старалася і, коли я вийшов із коми, просиділа в моїй лікарняній палаті п’ять місяців.

* * *

Коли через зловживання опіатами у тебе розривається товста кишка, розумне рішення — не просити опіатів, щоб стало легше... Звісно, саме так я і вчинив.

І мені їх дали.

Я потерпав від страшної депресії і, як завжди, хотів підняти собі настрій. Та й діра в животі, у яку вмістилася б куля для боулінгу, давала мені всі підстави приймати знеболювальне. Повторюю: я ледь не помер від опіатів і попросив лікарів розв’язати цю проблему за допомогою... опіатів! Тож навіть після такої катастрофи до мене нічого не дійшло. Я нічого не зрозумів. Я хотів далі вживати наркотики.

Після розриву кишківника я вийшов з лікарні в дуже гарній формі. Я сильно схуд, але в мене було стільки ушкоджень, що операцію з видалення калоприймача могли зробити через дев’ять місяців, не раніше. Тож я повернувся додому і збрехав усім про сильний біль, щоб отримати знеболювальне. Насправді мені не боліло. Радше муляло. Та лікарі повірили в цю брехню й дали мені купу опіатів. Звісно, я знову почав курити.

Отак і жив.

Не забувайте: калоприймач часто рвався — разів з п’ятдесят, не менше, — тож я сидів по вуха в лайні.

Любі виробники калоприймачів! Зробіть приймач, який не рветься, довбані ви телепні. Я смішив вас у «Друзях»? Ну то не ляпайте мені гівно в обличчя.

Після пігулки наркозалежний відчуває ейфорію. Та невдовзі він припиняє її відчувати, адже розвивається звикання. Але наркозалежний дуже, ну дуже хоче знову відчути ейфорію, тож замість однієї пігулки приймає дві, щоб був той самий ефект, що спочатку.

Тоді двох стає замало — і він збільшує дозу до трьох.

У минулому я грав у цю гру доти, доки не догрався до п’ятдесяти п’яти на день. (Перегляньте другу половину третього сезону «Друзів». Я був дуже слабким, худим і хворим. Це, безсумнівно, впадало в око, але ніхто нічого не казав.)

У лікарні при Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі мені давали опіати від фіктивного болю в животі, але мої потреби зросли, тож я зателефонував дилерові. Та я сидів на сороковому поверсі хмародера в Сенчері-сіті, тож мусив придумати, як спуститися, передати дилерові гроші в порожній пачці з-під цигарок і отримати пігулки. Тоді непомітно повернутися на сороковий поверх і ковтнути пігулки, щоб на якийсь час почутися добре.

Це все потрібно було зробити з урахуванням того, що у квартирі жили тверезий компаньйон, медсестра й Ерін. Виявилося, що я в цьому повний нездара. Я зробив чотири спроби й попався чотири рази. У лікарні при Каліфорнійському університеті були цим незадоволені й сказали, щоб я лягав у ребцентр.

Вибору я не мав. Я був залежним від усього, що мені там давали. Якби я сказав: «Ні, йдіть до біса», то була б, можливо, дивовижна мить, — але тоді наркотики припинилися б, а мені стало б страшенно зле. Мене поставили у вкрай дивне становище. Я мав вибрати, де мене мали замкнути на кілька місяців: або у Нью-Йорку, або у Г’юстоні. Може, це рішення варто було б приймати комусь здібнішому за мене? Я ж, максимально непридатний до будь-яких рішень, обрав Нью-Йорк.

Коли ми приїхали в той нью-йоркський реабілітаційний центр, я був під кайфом і удавано хапався за живіт. Та місцина нагадувала тюрму, але в людей були усміхнені обличчя.

— Бляха, чого ви всі так тішитесь? — запитав я. (Я був трохи заїдливим.) Я сидів на 14 міліграмах ативану і 60 міліграмах оксиконтину. У мене був калоприймач. Я спитав, де можна покурити, а у відповідь почув, що ніде.

— Я не можу тут залишатись, якщо курити заборонено, — сказав я.

— Тут заборонено курити.

— Так, це я вже чув. Як мені, на додачу до всього, ще й кинути курити?

— Ми дамо вам пластир.

— Тоді без претензій, якщо я викурю ваш сраний пластир, — сказав я.

Ми домовились, що я продовжу приймати ативан, почну пити субоксон і зможу курити під час детоксикації, але не в головному корпусі. Отже, курити мені дозволили ще чотири дні. Коли я хотів покурити, хтось із персоналу супроводжував мене надвір і стояв поряд, поки я пахкав димом.

Дуже розслаблює.

Перебувши три ночі, я познайомився зі страшенно гарненькою і неймовірно розумною медсестрою. Вона чудово мене доглядала, а я фліртував з нею, якщо можна фліртувати з людиною, що регулярно міняє тобі пакулі для какуль. Насувався страшний день, коли я мав покинути курити, тож мені дозволили сходити по каву з тою дивовижною медсестрою. Звісно, я трохи збадьорився. Жартував, фліртував у дусі «ми тут у ребцентрі, тож із цього все одно нічого не вийде». Потім ми повернулися назад.

Медсестра сказала:

— У мене до вас одне особисте прохання.

— Що завгодно, — відповів я.

— Мені потрібно, щоб ви більше не намагалися трахнути привабливу медсестру

Це вона про себе.

Боже правий.

— Я думав, наш флірт безпечний, бо між нами все одно нічого не станеться, — відповів я.

Я пролежав там ще чотири місяці й не фліртував з нею більше жодного разу. Вона також не відповідала фліртом на мій нефлірт. Мабуть, річ у тім, що вона неодноразово бачила мене в моєму ж лайні.

Я переїхав у головний корпус, познайомився з терапевтами — Брюсом, Венді тощо, — яких не хотів знати. Я хотів одного: закурити. Або поговорити про куріння. Або закурити під розмову про куріння.

Усі скидалися мені на велетенську цигарку.

Я рідко виходив з кімнати. Приймач рвався і рвався. Я зателефонував матері й попросив витягти мене звідти. Вона відповіла, що якщо я звідти заберусь, то куритиму, а для моєї майбутньої операції це буде жахливо. Я подзвонив терапевтці, благаючи врятувати мене. Вона відповіла те саме, що мама.

Я влип і загруз.

Почалася паніка. Калоприймач переповнився. Я не був під кайфом. Ніщо не відокремлювало мене від мене. Я почувався ніби дитина, яка боїться чудовиськ у темряві. Невже тим чудовиськом був я?

Я відшукав сходи. А медсестра? Десь зникла. А терапія? До біса терапію. Я товк стіни головою щодуху, як Джиммі Коннорс вбивав під лінію свої форхенди. Безліч кручених ударів. Прямісінько, курва, на задню лінію.

Сходи.

* * *

Я щодня стою на межі смерті.

Я не зможу ще раз стати тверезим. Якби я пустився берега, то назад уже не повернувся б. Якби пустився берега, то ні в чому себе не обмежував би. Мусив би не обмежуватись, бо мав колосальний рівень звикання.

Це не так, як у Емі Вайнгауз, яка трохи побула тверезою, а потім померла після першої пари келихів. У відомій документалці є фраза, яку можна застосувати й до мене. Щойно отримавши «Ґреммі», Емі сказала подрузі: «Я не відчую насолоди, якщо не нап’юся».

Бути відомим, бути багатим, бути мною — я не відчуваю від цього насолоди, коли не під кайфом. Не можу навіть думати про кохання без жаги бути під кайфом. Мені бракує якогось духовного зв’язку, що захистив би мене від цих почуттів. Ось чому я — шукач.

Коли я вперше випив п’ятдесят п’ять пігулок за день, то, як героїня Бетсі Маллум у «Ломці», не зрозумів, у чому річ. Я не зрозумів, що я — наркоман. Я чи не першим поміж знаменитостей ліг у ребцентр, і люди про це знали. У 1997-му я знімався в найпопулярнішому серіалі планети, ліг у ребцентр і потрапив на обкладинки журналів. Але я гадки не мав, що зі мною відбувалося. Бетсі Маллум у «Ломці» опускається до героїну — і гудбай. Ви бачите, як вона впадає в героїнову ейфорію, усміхається й помирає. Але в тій усмішці ховається відчуття, якого я повсякчас прагну. Певно, їй було дуже добре, але вона померла від цього. Та я досі шукаю цієї блаженної миті, тільки щоб без смерті. Я хочу відчути зв’язок. Зв’язок із чимось більшим за себе, бо я переконаний: лише це справді врятує мені життя.

Я не хочу помирати. Я боюся померти.

Та я навіть не вмію шукати наркотики. Якось на роботі мене звели з одним безпринципним лікарем. Я стверджував, буцімто в мене мігрені (з удаваними мігренями я ходив десь до вісьмох лікарів), і все одно висиджував по сорок п’ять хвилин на МРТ заради наркотиків. Часом, коли все було геть погано, я ходив до наркодилерів додому. Після смерті того лікаря його справу продовжила медсестра. Усі пігулки лежали в неї, а жила вона в Долині, тож я заїжджав до неї щоразу, коли хотів купити. Тим часом не тямив себе від страху.

Вона казала:

— Заходь!

— Ні! — кричав я. — Нас заарештують. Бери гроші, я пішов.

Потім вона хотіла, щоб я нюхав кокаїн разом із нею. Я купував пігулки, зі страху одразу приймав три і їхав додому під кайфом, щоби притлумити страх. Тож підстав заарештувати мене ставало тільки більше.

Набагато пізніше, вже живучи в Сенчері-сіті, я шукав виправдань, щоби спуститися із сорокового поверху й роздобути наркоти. Я жахливо почувався й потерпав від травм: живіт ще не загоївся, я був сам під час ковіду... Я найняв медсестру, вона давала мені наркотики, але я більше не ловив від них кайф. Отже, я телефонував наркодилерові й купував оксиконтин. Його я додавав до тих наркотиків, які мені прописали, щоб відчути ефект. На вулиці пігулки коштували десь 75 баксів за штуку, тож я щоразу — багато разів на тиждень — віддавав дилерові по 3000 доларів.

Проте я частіше попадався, ніж доводив справу до кінця. Мій лікар у шпиталі при Каліфорнійському університеті втомився від мене і сказав, що більше нічим не зможе допомогти. Я не маю до нього претензій: усі боялися фентанілу в тих пігулках і моєї смерті від них. (Певна річ, у лікувальному центрі в моїх аналізах виявили фентаніл.)

Ця хвороба... Моя велика халепа. Вона зламала стільки всього в моєму житті, що вже не до сміху. Вона ламала стосунки. Ламала мою повсякденність. Є в мене один друг, який не має грошей і живе у квартирі з контрольованою орендною платою. У нього не склалася акторська кар’єра, він діабетик, постійно переймається через гроші й не працює. Я водномить помінявся б із ним місцями. Віддав би усі гроші, усю славу й усі речі, жив би у квартирі з контрольованою орендною платою. Я готовий постійно перейматися через гроші, аби лиш без цієї хвороби, цієї залежності.

Я не просто хворий — я важкохворий. Важче вже нікуди. Одвічна безвихідь. Колись залежність мене уб’є (бо ж щось та має це зробити). Якось Роберт Дауні-молодший сказав про свою залежність: «Я ніби запхав собі в рот пістолета, тримаю палець на гачку й кайфую від смаку металу». Я зрозумів, про що він. Для мене це очевидно. Навіть у вдалі дні, коли я тверезий і дивлюся в майбутнє, він усе одно є. Пістолет нікуди не зникає.

Мабуть, моє щастя в тому, що мені вже замало усіх опіатів світу. Я опустився дуже, дуже, дуже низько. Щоб я із чогось зліз, має статися щось жахливе, якась дуже велика халепа. Я, можна сказати, керував серіалом «Містер Саншайн» — і писав сценарій, і грав головну роль. Потім, удома, готував примітки для автора сценарію. Біля мене стояла пляшка горілки. Я зробив тринадцять чи чотирнадцять коктейлів, але по-домашньому, тобто потрійних. Але після чотирнадцятої склянки більше не відчував сп’яніння. Так і покинув пити.

Гадаю, з опіатами зараз склалася така сама ситуація. Мені їх недостатньо, ось і все. У Швейцарії я приймав 1800 міліграмів на день — і не ловив кайфу. То що мені тепер робити? Зателефонувати наркодилерові й замовити всі наркотики? Тепер від думки про оксиконтин я уявляю себе з довічним калоприймачем. Такого мені не треба. Ось чому я вважаю, що мені буде доволі легко не повертатися до опіатів. Вони більше не діють. До того ж є ризик прокинутися після чергової операції — а їх було вже чотирнадцять — із незворотним калоприймачем.

Час придумати щось інше. (Я вже казав: наступний рівень — це героїн, але його я не чіпатиму.) До речі, я покинув пити і вживати опіати зовсім не тому, що такий сильний. Просто вони більше не діють. Якби зараз хтось прийшов до мене і сказав: «Тримай сто міліграмів оксиконтину», я відповів би: «Цього недостатньо».

Але проблема нікуди не поділася: я скрізь беру із собою себе. Ношу за собою всі проблеми, темряву й гівно. Тож після виходу з ребцентру щоразу намагаюся втекти від себе й купую довбаний новий дім. А потім живу в ньому.

Під час перегляду будинків — таке в мене хобі — я одразу зазирав в аптечки власників. А раптом там є пігулки, які можна поцупити? Тільки не будь свинею і не бери більше, ніж потрібно. Не бери забагато, бо господарі все зрозуміють. Поглянь на термін придатності: тобі треба щось протерміноване. Якщо термін придатності сплинув давно, можеш узяти хоч купу. Якщо ж вони зовсім свіжі, візьми пару штук, не більше. За один вихідний я встигав на п’ять переглядів. Вони заповнювали весь день.

Коли я приймав по п’ятдесят п’ять штук на день, то, прокинувшись, мусив якось роздобути нову порцію. Це як повноцінна робота. Я прораховував усе своє життя. Вісім штук, щоб дістатися дому. Там я буду три години. Тож потрібно ще чотири. Потім маю їхати на вечірку. Там мені потрібно сім... І це лише для підтримання, щоб не стало зле, щоб уникнути неминучого — детоксикації.

Уявляю, як господарі повертаються додому після переглядів і рано чи пізно відкривають аптечку.

«Невже Чендлер... Ні, це не Чендлер. Не може бути, щоб це зробив Чендлер Бінг!»

Тепер я не оглядаю чужі будинки, а чекаю, коли добудують мій. Цей процес я розпочав, бо приблизно півтора року тому не міг довести до кінця жодного речення. Усе стало таким прісним, таким жахливим. Приходили лікарі, приходила моя мати, всі приходили і дбали про мене, бо я не міг говорити. Я геть втратив зв’язок з реальністю. Потрібно було щось робити.

У мене був 20-мільйонний пентхаус у Сенчері-сіті, де я вживав наркотики, дивився телевізор і займався сексом з дівчиною, з якою зустрічався кілька місяців.

Якось уночі я відключився, вона теж відключилася, а коли ми прокинулись, біля ліжка стояла моя мати з Кітом Моррісоном. Я подумав: «Я що, у випуску Dateline? Якщо так, то що тут робить моя мама?».

Мати поглянула на мою дівчину і сказала: «Гадаю, вам час іти».

Це врятувало мені життя.

* * *

Тато також рятував мені життя багато разів.

Коли він допоміг мені лягти у клініку в Марині-дель-Рей (після слів Джеймі Тарсес, що я гас на очах), я смертельно злякався, що мені більше ніколи не буде весело. Я зателефонував Марті Кауффман і Девіду Крейну та сказав, що протверезів і можу повертатися до «Друзів».

«Коли ти повернешся? — запитали вони. — Ти маєш повернутися. Робота буде дуже напруженою. Маємо починати через два тижні, інакше не встигнемо».

Але мені ще було дуже погано. Батько почув тональність нашої розмови й зателефонував Марті та Девіду.

«Я заберу його з вашого серіалу, — сказав тато, — якщо ви надалі так до нього ставитиметеся».

Я був дуже вдячний татові за те, що він вчинив по-батьківськи, та водночас не хотів створювати проблем. Вони просто робили те, що мусили. На їхньому рахунку був найпопулярніший телесеріал, двоє головних героїв якого мали одружитися. Я не міг просто взяти і зникнути. Мені хотілося, щоб усе було добре. Тож мене перевели з Марини-дель-Рей у Promises, що в Малібу, і сказали, що двадцяти восьми днів буде мало. Після такого я мав відновлюватися кілька місяців.

Через два тижні працівник ребцентру Малібу привіз мене на знімальний майданчик «Друзів». Джен Еністон сказала:

— Я на тебе страшенно зла.

— Серденько, — відповів я, — якби ти знала, що я пережив, то не злилася б.

Потім ми обійнялися, і я взявся до справи. Я одружився з Монікою, а тоді машина забрала мене в лікувальний центр. У кульмінаційній точці «Друзів», у кульмінаційній точці своєї кар’єри, у культовий момент культового серіалу я їхав у пікапі, яким кермував тверезий працівник ребцентру.

Скажу одне: того вечора не всі світлофори бульвару Сансет горіли зеленим.

* * *

У стосунках від мене нуль користі, бо я водночас і причепливий, і страшенно боюся, що мене покинуть. Цей страх узагалі безпідставний, бо за п’ятдесят три роки я зустрічався з безліччю прекрасних жінок, але покинули мене лише раз, і то дуже давно. Певно, ви вважаєте, що всі, кого покинув я, мали б переважити... Але та жінка була для мене всім. Розумна людина в мені чітко все бачить: їй було лише двадцять п’ять, вона просто хотіла розважитись. Ми зустрічалися кілька місяців, але я відкинув усі перестороги. Вирішив просто бути собою, раз і назавжди.

А потім вона мене покинула.

Вона ніколи не давала жодних обіцянок. Я ж пиячив, як скажений, тож претензій до неї не маю.

Кілька років тому ми побачилися на читці однієї п’єси. Вона грала мою дружину.

— Як ти? — спитала вона перед читкою, а я вдав, ніби все гаразд, хоча насправді був у пеклі. «Тікай без розмов, — подумав я, — просто вдай, ніби все нормально».

— У нас із партнером двоє дітей, — сказала вона, — усе добре. У тебе хтось є?

— Ні, — відповів я. — Досі шукаю.

Я пошкодував про сказане, бо це прозвучало так, ніби я був у пошуках, відколи вона мене покинула. Але так і є. Я досі шукаю.

Читка п’єси закінчилася, вона більше не була моєю дружиною, я вшився звідти, вона анітрохи не змінилася.

* * *

Тепер я вірю в Бога, але частенько здається, ніби мою віру, як би це сказати, щось паралізує. Та ліки, які я приймаю, паралізують геть усе.

Нині я питаю себе: чи те, що я приймаю субоксон, паралізує мої стосунки з вищою силою?

У мене є велика проблема, яка частково пояснює всі ті негаразди, які сталися за багато років. Річ у тім, що я ніколи не дозволяв собі терпіти незручності так довго, щоб утворився духовний зв’язок. Я залагоджую незручності пігулками й алкоголем, не даючи Богові втрутитись і полагодити мене.

Нещодавно я був на дихальній гімнастиці. Там потрібно пів години дуже глибоко дихати, може стати аж неприємно. Ти плачеш, тобі щось ввижається, ти трохи ловиш кайф. Для мене це найкращий різновид кайфу — безкоштовний. Але субоксон паралізує навіть його... Половина лікарів каже, що я маю приймати субоксон хоча б рік, а може, і все життя. Інші кажуть, що формально я не вважатимуся тверезим, поки прийматиму його. (Остаточно з нього злізти в будь-якому разі страшенно важко. Що іронічно, бо за допомогою цього препарату злізають з інших наркотиків. Нещодавно мені поставили крапельницю субоксону зі зниженим на 0,5 дозуванням. Мені стало так погано і страшно, що довелося знову його збільшити. Коли припиняєш його приймати, почуваєшся жахливо.)

Героїн діє на опіатні рецептори — ти ловиш кайф. Потім він згасає і більше не діє на опіатні рецептори, далі якийсь час ти тверезий, а тоді — може, наступного дня, — знову вживаєш його, і він діє на опіатні рецептори, ти ловиш кайф, і так далі. А субоксон працює інакше. Він огортає рецептор і нікуди не зникає, тобто фактично шкодить рецепторам 24/7.

У мене є теорія про складні стосунки зі щастям,', можливо, я пошкодив ці рецептори. Субоксон витісняє мій дофамін. Дофамін виділяється, коли ми відчуваємо насолоду: наприклад дивимося на захід сонця, граємо в теніс і робимо гарний удар, слухаємо улюблену пісню. Я ж переконаний, що мої опіатні рецептори серйозно пошкоджені, ба навіть невідворотно. Ось чому я завжди трохи пригнічений.

А може — як із панкреатитом, — якби я надовго дав своїм опіатним рецепторам спокій, вони відновилися б і я знову став би щасливим.

* * *

Я побачив Бога не де-небудь, а в себе на кухні, тож я знаю, що існує щось більше за мене. (Почну з того, що я не спроможний виростити рослину.) Я знаю: він — усюдисуща любов і прийняття, а отже, все буде добре. Я знаю: після смерті щось відбувається. На нас чекає щось дивовижне.

Алкоголіки й наркомани типу мене п’ють лише для того, щоб підняти собі настрій. Принаймні я завжди хотів лише одного: підняти собі настрій. Коли мені було недобре, я перехиляв кілька келихів — і почувався краще. Але хвороба прогресує, тож для того, щоб підняти собі настрій, потрібно щоразу більше, більше, більше й більше. Якщо пробити оболонку тверезості, приходить алкоголізм і каже: «Здоров! Пам’ятаєш мене? Радий знову тебе бачити. А тепер дай мені стільки, скільки минулого разу, інакше я тебе вб’ю чи доведу до сказу». Тоді вмикається одержимість моєї психіки — і я безупинно думаю про те, як підняти собі настрій. Додайте до цього потяг — отримаєте синець, який ніколи не загоїться. Неможливо мати проблеми з алкоголем, потім покинути пити, а потім спокійно випивати в компанії. Хвороба бере й повертається.

Головна книга Анонімних Алкоголіків називає алкоголь підступним, приголомшливим і сильним... Я додав би, що він ще й терплячий. Коли ти підіймаєш руку й кажеш: «У мене проблема», залежність ніби відповідає: «Ну ок, якщо ти маєш дурість розтулити рота, я ненадовго піду...». Я три місяці лежатиму в ребцентрі з думкою: «Добре, я повернуся до наркотиків, щойно вийду звідси, але ще дев’ять днів зачекаю». Хвороба просто вистукує пальцями. Анонімні Алкоголіки часто кажуть: поки ти на зустрічі, хвороба чекає на вулиці, відтискаючись на одній руці.

Кілька разів я був на межі смерті. Що нижче ти падаєш (смерть — це найглибше дно, щоб ви знали), то більшій кількості людей можеш допомогти. Тож коли моє життя мчить з повним розмахом, я спонсорую людей, у мене просять допомоги. Два роки, з 2001-го по 2003-й, були найщасливішими в моєму житті. Я допомагав людям, тверезий і сильний.

У тверезості були й інші плюси. Деякий час я не мав пари. А отже, вчащав до клубів, та пити не хотів — зі мною сталося диво. Запевняю: найпопулярніший у клубі той, хто о другій годині ночі підходить до жінки тверезим і каже: «Привіт, як справи?». Я, мабуть, ніколи стільки не злягався, як у ті роки.

Але хвороба терпляча. Ти поступово припиняєш ходити на всі зустрічі, які маєш відвідувати. Та навіщо мені туди йти увечері в п’ятницю?!. Варто зміцнитися в цьому переконанні, як на тебе вже чигає алкоголізм — приголомшливий, сильний і терплячий. Зненацька ти геть припиняєш відвідувати зустрічі. Ти переконав себе, що розумієш усе. Мені це більше не потрібно. Я й без цього в курсі.

Наркомани — не погані люди. Ми прагнемо одного: підняти собі настрій, але потерпаємо від хвороби. Коли мені зле, я думаю: «Дайте мені щось таке, щоб стало краще». Дуже просто. Я залюбки пив би і вживав би наркотики, але не роблю цього через наслідки. Я вже на такій пізній стадії, що вони мене вб’ють.

* * *

Недавно мама сказала, що пишається мною. Я написав сценарій фільму, вона його прочитала. Мені все життя кортіло почути це від неї.

На моє зауваження вона відповіла: «Як щодо крихти поблажливості?».

«Я справді пробачаю тобі, — сказав я. — Справді».

Цікаво, чи зможе мама пробачити мені те, що я змусив її пережити...

* * *

Якщо ледачий засранець і егоїст типу мене здатен змінитися, то будь-хто здатен. Таємниця не зіпсується, якщо її розказати. На цьому етапі життя з мене ллються слова вдячності, бо я мав би бути мертвим, але чомусь не помер. На те має бути причина. Інакше мені занадто складно це осягнути.

Я більше не вірю в недбальство. Шлях найменшого спротиву — нудний, а шрами цікаві. Вони оповідають щиру історію, вони — свідчення битви, перемога в якій далася мені з потом і кров’ю.

Тепер у мене багато шрамів.

Коли я повернувся з лікарні після першої операції і скинув у ванній сорочку, то розридався. Побачене страшенно мене збентежило. Я думав, що на житті можна ставити хрест. Десь через пів години я зібрався із силами й зателефонував наркодилерові, який почав розпитувати, що сталося, ніби соціальний працівник або священник.

Три дні тому мені зробили чотирнадцяту операцію за останні чотири роки. Я знову плакав. До цього можна було б і звикнути, бо мене оперуватимуть знову. Це ніколи не скінчиться. У мене завжди будуть тельбухи дев’яносторічного діда. Не було жодного разу, щоб я не плакав після операції. Жодного.

Зате дзвонити наркодилерам припинив.

На моєму животі безліч шрамів. Варто лише опустити погляд, щоб зрозуміти: я пройшов через війну, яку накликав на себе сам. На одному голлівудському заході (дякувати Богові, тамтешній дрескод дозволяв — ні, вимагав сорочки) Мартін Шин сказав мені: «Знаєш, що святий Петро каже тим, хто намагається потрапити в рай?». Побачивши мій спантеличений погляд, цей чоловік, який зіграв президента, відповів: «Петро питає: “У тебе є шрами?”. Здебільшого люди гордо кажуть: “Ні, немає”, на що Петро відповідає: “Чому? Невже тобі не було за що боротися?”».

(Мартін Шин, як і Пачіно, Шон Пенн, Еллен Дедженерес, Кевін Бейкон, Чеві Чейз, Роберт де Ніро — усі вони належать до відомого мені «Клубу Знаменитостей», такої собі неформальної тусовки, до якої ти долучаєшся в аеропорту або на якомусь заході, коли до тебе підходить інша зірка й вітається, ніби ви знайомі.)

А шрами, шрами... Мій живіт нагадує топографічну карту Китаю. До того ж вони, курва, болять. На жаль, тепер мій організм чхати хотів на ЗО міліграмів оксиконтину. Пероральні препарати взагалі не діють.

Трохи допомагають лише крапельниці, які я не можу ставити собі вдома. Тож довелося повернутися в лікарню.

У січні 2022-го мені зробили п’ятнадцятисантиметровий шов із металевими скобами. Так і живуть люди, яким пощастило втрапити у велику халепу. А ще мені не дозволяють курити. Коли я доживаю до вечора без куріння й без божевільних пригод — це, вважайте, вдалий день. До того ж я гладшаю, коли не курю. Останнім часом я так потовстів, що зазирнув у дзеркало й подумав, ніби хтось мене переслідує.

Коли кидаєш пити, набираєш вагу. Коли кидаєш курити, набираєш вагу. Такі правила.

Я помінявся б місцями з будь-ким із друзів — Прессманом, Б’єрко, будь-ким, — бо їм не доводиться мати справу з великою халепою. Вони не воювали все життя з мозком, який хоче їх убити. Я відмовився б від усього, щоб не мати із цим справи. Ніхто мені не вірить, але це правда.

Моє життя стало спокійнішим. Дозволю собі таке сказати після усіх божевільних подій. Я подорослішав. Став справжнішим, щирішим. Мені не потрібно, щоб усі навколо верещали від сміху. Мені потрібно вийти з кімнати, тримаючи спину рівно.

І бажано не в комору.

Я став спокійнішим. Щирішим. Здібнішим. Звісно, якщо я хочу отримати добру роль у фільмі, можливо, тепер мені доведеться написати його самостійно. Та я це зможу. Я повноцінний. Навіть більш ніж повноцінний. Я домігся слави. Тепер можу розслабитись і насолодитися нею. Знайти істинне кохання. І справжнє життя. Не те, яким керує страх.

Я — це я. І цього має бути достатньо. Цього завжди було достатньо. Я єдиний ніяк не міг цього збагнути. Тепер збагнув. Я — актор. Я — письменник. Я — людина. І то хороша. Я бажаю добра собі й іншим і можу рухатися до цих цілей. На те, чому я досі живий, є причина. Зрозуміти її — ось моє завдання.

І я з’ясую цю причину. Без поспіху, без відчаю. Відповідь полягає хоча б у тому, що я живий і турбуюся про людей. Тепер мені цікаво прокидатися. Цікаво, що світ приготував для мене, а я — для нього. Цього вже достатньо, щоб жити далі.

Я хочу вчитися. Хочу навчати. Такі в мене грандіозні плани, ну а зараз я хочу сміятися й веселитися з друзями. Хочу кохатися із жінкою, від якої шаленію. Хочу стати батьком, щоби мною пишалися мама і тато.

Я полюбив мистецтво й почав колекціонувати. Придбав картину Бенксі на нью-йоркському аукціоні. Купив її через телефон. Ми не знайомі, але я хочу, щоб він знав: якщо раптом станеться пожежа, свого Бенксі я врятую. Цікаво, чи йому не байдуже. (Хоча, мабуть, він сам її підпалив би.)

Я маю чимало досягнень, але хочу встигнути ще дуже багато, і це щодня приносить мені радість. Я — хлопчина з Канади, який здійснив усі свої мрії. Лише мрії були не ті. Та я не опустив рук, а змінився і знайшов нові.

І знаходжу їх постійно. Онде вони — у краєвиді, у Долині, на пругах і спалахах, що відбиваються від океану під сяйвом сонця... Так просто.

Коли одна людина робить щось хороше іншій, я бачу Бога. Та неможливо віддати те, чого не маєш. Тож я намагаюся щодня змінюватися на краще. Коли я комусь потрібен, я відкидаю свої проблеми й роблю те, для чого ми всі живемо: просто допомагаю іншим.

Інтерлюдія

ЗАЛА ДЛЯ КУРЦІВ

ОДНІЄЇ ПРЕКРАСНОЇ ДНИНИ Бог і мій терапевт об’єднали зусилля й вирішили чудодійно відбити мені бажання вживати наркотики. Бажання, що не полишало мене з 1996-го.

Терапевт сказав: «Наступного разу, коли замислитеся про оксиконтин, я хочу, щоб ви уявили, як жити з калоприймачем до кінця життя».

Бог не сказав нічого, та це й не потрібно: усе-таки він Бог. Але він був поряд.

Після довгих дев’яти місяців із калоприймачем слова терапевта сильно мене зачепили. А коли слова цього чоловіка сильно зачіпають, найрозумніший вихід — негайно діяти. Після сказаного прочинилося крихітне віконце, крізь яке я і проліз. По той бік чекало життя без оксиконтину.

Наступний крок після оксиконтину — героїн. Це слово завжди мене лякало. Безсумнівно, страх героїну врятував мені життя. Страх того, що цей наркотик дуже мені сподобається, я не зможу з нього злізти й загину. Гадки не маю, як його вживати, та й знати не хочу. Навіть у найтемніші часи я не розглядав його як варіант.

Тож оскільки я заборонив собі героїн, а з усіх наркотиків мене цікавив лише оксиконтин, можна сказати, що в мене зник потяг до наркотиків. Я не знайшов би його, навіть якби шукав — а я не шукав. Я відчув полегкість у тілі. Відчув свободу. З плечей упав тягар. Та ділянка мозку, яка намагалася мене вбити, зникла. Стоп, не так швидко.

Нещодавно мені зробили чотирнадцяту операцію. Вирізали грижу, яка випирала крізь черевну стінку. Операція була страшенно болісною, тож мені дали оксиконтин. Ми, наркомани, не мученики. Коли нам дуже боляче, знеболювальне вживати можна, тільки обережно. Тобто мені ніколи не дають у руки банку пігулок: препарат вводить хтось нший і відповідно до інструкції. А ще в мене на животі з’явився новісінький шрам — п’ятнадцятисантиметровий шов. Ви серйозно? У мене розірвалася кишка, ви розітнули мене так, що вмістилася б куля для боулінгу, але найбільший шрам з’явився лише тепер?

Після операції і знеболювального біль зник, але це ще не все. Я відчув, що мій шлунково-кишковий тракт знову паралізувало. Як вам такий ПТСР? Я одразу потрапив у реанімацію. Я розумів: мені або дадуть проносне, або призначать термінову операцію. А після кожної операції був ризик прокинутися з калоприймачем. Таке траплялося вже двічі й легко могло статися знову.

Знаєте, як гарантовано не прокинутися після операції з незворотним калоприймачем? Покинути оксиконтин. Що я і зробив. Я вирвався на волю. Не знаю, якими словами описати колосальний масштаб цієї події. Відтоді наркотики мене не цікавлять. Поцуплю безсмертні слова Ела Майклза, коли 1980 року в Лейк-Плесід купка студентів перемогла в хокей збірну з довбаного совка.

«Ви вірите в дива? Так!!!»

Мене досі проймає, коли дивлюся цей матч. Тепер настав мій час. Диво сталося зі мною.

Я — прибічник теорії, що Бог посилає нам лише те, із чим ми можемо впоратися. Мені Бог подарував три тижні. Три тижні свободи. А потім кинув новий величезний виклик.

Я не звертав уваги. Вдавав, ніби нічого не відбувається або все саме розсмокчеться.

Перед сном я почав чути якісь хрипи. Часом такі гучні, що не міг заснути. Часом тихіші, але довші. Коли ж вирішив з ними розібратися (адже Бог подумав, що я готовий), то розхвилювався. Я сподівався, що це бронхіт або щось таке, що лікується антибіотиками, але боявся найгіршого.

До пульмонолога я записався лише через тиждень, тож цілих сім днів лежав і слухав цей жахливий звук у найвразливіший і найсамотніший нічний час. Той тиждень спливав повільно. Інколи я сідав і викурював цигарку, сподіваючись, що вона прожене хрипи. З мене ще той мудрагель.

Нарешті настав ранок перед прийомом, і ми з усюдисущою Ерін прийшли на дихальний тест. Кілька хвилин я щосили дмухав у трубку,

а потім мені сказали чекати результатів у приймальні лікаря. Ерін я змусив чекати разом зі мною, адже боявся страшної звістки. Не забувайте: ми розраховували на запалення бронхів. А через те диво, яке сталося три тижні тому, ховатися від поганих новин не було де.

Після страшенно довгого очікування лікар продефілював у приймальню, всівся і сказав (украй безтурботно, подумалося мені, з урахуванням ризиків), що довгі роки куріння неабияк пошкодили мої легені, тож я терміново — вже сьогодні — маю покинути курити, інакше помру в шістдесят років. Або так: яка, курва, різниця, чи було в мене запалення бронхів.

— Ні, це гірше, значно гірше, — сказав він. — Але ми помітили проблему вчасно, тож, якщо ви кинете курити, цілком можете дожити до вісімдесяти.

Приголомшення, заціпеніння від страху, вдячність за те, що ми помітили проблему вчасно, — ось які думки вирували в моїй голові дорогою до машини. Ми посиділи в авто. Я мріяв сісти в «делоріан», повернутися в 1988-й і взагалі не торкатися цієї отрути, яка висмоктує життя.

І я ще спромігся зберігати оптимізм.

— Що ж, — урешті промовив я, — усе дуже просто. До кінця дня я ще куритиму. А завтра о сьомій ранку покину смалити до кінця своїх днів.

Я вже кидав курити на дев’ять місяців, але то була катастрофа. Ерін (просто вона найнаймиліша людина у світі) сказала, що також кине.

Спершу мені дозволили курити вейп, але згодом від нього також довелося відмовитись.

Сьома ранку наступного дня настала занадто швидко. З будинку повикидали всі цигарки, а з вейпом я не розлучався. З минулих спроб мені запам’яталося, що третій і четвертий дні — найгірші, а після сьомого дня найстрашніше мало бути позаду.

Можете лише уявити, як мені було жахливо. Я сидів у кімнаті, курив вейп і чекав, доки жахливі відчуття зникнуть. Але ж я хоробрий. Я можу це зробити.

Сьомий день настав і минув, а почувався я все ще жахливо. Такої нікотинової ломки навіть уявити собі не міг. На дев’ятий день мені урвався терпець. Я вийшов з кімнати і сказав: «Хочу цигарку».

Медичний персонал мав стежити, щоб я не вживав наркотиків, а цигарки забороняти ніхто не мусив. Отже, мені дали закурити. Я зловив від цього кайф — такий сильний, як тоді, коли їхав додому у Вегас на червоному «мустангу».

Ще вісім цигарок, які висмалив того вечора, вже не мали такого ефекту. Я почувався гівняно і злякався до всрачки. (Дві згадки про лайно — це стилістична помилка, але вона умисна.)

Мені було п’ятдесят два роки. Якщо ви почали читати не із цього місця, то вже знаєте, що далі я збирався жити довго й щасливо. І я старався! Пролежав у ліжку дев’ять днів і не закурив.

Я зміг кинути кожен наркотик в історії наркотиків, але злізти із цигарок буде найскладніше? Ви там жартуєте?

Ми вирішили, що перехід із шістдесяти цигарок на день до нуля — це занадто, тож я куритиму, але менше, доки не з’явиться кращий план. У наступні дні я викурював не шістдесят, а десять. Це вже щось, але не забуваймо: на кону стояло моє життя. Я мав звести їхню кількість до нуля, і то швидко. Усі спроби викурювати менш ніж десять були провальними.

Тут на сцену виходить Керрі Ґейнор, неперевершений гіпнотизер. Я вже намагався відмовитися від цигарок з його допомогою, але не вийшло. Цього разу склалося геть інакше. Того дня перед Керрі Ґейнором сидів пройнятий розпачем чоловік, який хотів кинути. Я страшенно хотів кинути. Чорт, мені це було необхідно. Я не пізнав справжнього кохання, не зазирнув у ніжно-блакитні очі своїх дітей. До того ж смерть від емфіземи жахлива, з кисневими балонами й дихальними трубками. «Привіт, я Метью Перрі. Ви, звісно, вже знайомі з моєю дихальною трубкою».

Та чи можливо загіпнотизувати таку свідомість, як моя? У мене постійно скакали думки й виникали слухові галюцинації... Якщо я сам не контролюю свою свідомість, як це має зробити якийсь гіпнотизер? Я обожнював курити. Траплялися дні, коли я жив лише заради цього. Між іншим, я пізно лягав спати тільки для того, щоб чимдовше курити. До того ж це останнє, що в мене лишилося. Без цигарок нічого не відокремлюватиме мене від себе. Я назавжди кинув пити, коли до мене на кухню завітав Бог. Недавно я полишив наркотики до кінця своїх днів, бо калоприймач налякав мене до всрачки. Невже я справді це сказав? Як мені вдалося? Навіщо взагалі щось робити, якщо курити не можна?

Початок був невдалим. Я приїхав, подзвонив у двері, їх відчинила неймовірно привітна людина, тоді я сказав: «Привіт, Керрі вдома? У мене з ним зустріч».

Керрі не було, бо це був не його дім. Цікаво, що подумала та людина, коли в її двері подзвонив Чендлер Бінґ...

Через п’ять будинків я побачив Керрі. Він стояв перед своїм домом і чекав на мене. Я страшенно боявся. Моя остання милиця, та що там — моє життя висіло на волосині.

Кабінет найдорожчого гіпнотизера у світі уявлявся мені дещо інакше, натомість він пістрявів публікаціями, світлинами й вивісками «Стоп нікотин». Ми сіли, він почав розповідати про всі жахи куріння. Авжеж, це я знаю. Давай уже про найцікавіше.

Я розповів про свою безнадію, а він сказав, що мені знадобиться три сеанси. Вочевидь, мій випадок — особливий. Після бесіди я ліг на спину, і він гіпнотизував мене десять хвилин.

Звісно ж, я нічого не відчув.

Між сеансами потрібно курити, за що я був вдячний. Але щоб полегшити життя своїм легеням і Керрі, я викурював лише десять цигарок. (Кожен може висмалювати по три пачки на день, як і я, але для вгамування потягу до нікотину вистачить приблизно десяти цигарок. Решта п’ятдесят — справа звички.)

На другому сеансі Керрі застосував кожну тактику залякування, яку лише знав. Думати, що куріння не вбиває, — наївно. (Я так не думав.) Я можу хоч зараз викурити цигарку й заробити серцевий напад, і якщо поряд не буде нікого, хто викличе швидку, — мені кінець. Наступна сигарета може безповоротно понівечити мої легені, тож доведеться носитися з кисневими балонами й дихати лише носом до кінця днів. (Я подумав: «Це гірше від калоприймача», але вголос не сказав.) Чого мені більше хотітиметься завтра вранці — курити чи дихати? (Я знав чого.)

Перед другим сеансом гіпнозу я спробував пояснити, як у моїй божевільній свідомості скачуть думки.

— Не певен, що вам вдасться мене загіпнотизувати, — сказав я.

Керрі промовисто посміхнувся — мабуть, він чув таке вже тисячу разів — і знову попросив мене прилягти.

Я був на його боці. Хотів, щоб усе вдалося. І все одно сумнівався, що вдасться. Після того сеансу я повернувся до десяти штук на день, але щось змінилося: кожна нова цигарка лякала мене більше за попередню. Керрі блискуче впорався принаймні з одним: він вселив страх у кожну затяжку. Щось змінилося, до того ж сильно.

Аж ось настав завершальний сеанс. І все — після нього я мав кинути курити назавжди. Я пояснив, як жахливо почувався після кожної такої спроби. Відмовитися від цигарок складніше, ніж від наркотиків. До того ж, намагаючись кинути курити, я робив божевільні вчинки (див. «голова», «стіна»). Мене страшенно лякає ломка.

Керрі терпляче мене вислухав, а потім спокійно нагадав, що допоміг кинути курити багатьом тисячам людей, причому всі вони казали те саме: у перші два дні трохи неприємно, далі — нічого. Але нікотину не можна навіть торкатися. Більше ніяких вейпів.

Та мій минулий досвід був геть інакшим, про що я і сказав.

— Раніше ви не хотіли кинути й не робили цього так, як потрібно. Зі мною, — відповів Керрі.

Він мав рацію. Я хотів кинути. Жодного сумніву.

Отже, я знову ліг на спину, і він мене загіпнотизував. Цього разу мої відчуття неабияк відрізнялися: я дуже розслабився й хотів спати. А ще помітив, що в мене не скакали думки, поки Керрі розмовляв із моєю підсвідомістю.

На цьому все.

Я підвівся і спитав дозволу обійняти його. Він зробив мені таку ласку. Після цього з кабінету Керрі вийшов некурець. Назавжди, хоч там що. З мого дому прибрали всі нікотинові вироби й вейпи (від яких, за словами Керрі, можна померти так само швидко, як і від цигарок).

Була приблизно шоста вечора. Я мусив дотягнути до пів на десяту й не закурити.

Та дещо змінилося: мені й не хотілося.

Першого дня було трохи неприємно, другого також. А потім мені вже й не муляло, як Керрі й казав. Симптомів ломки взагалі не було. Жодного. І закурити не хотілося.

Гіпноз подіяв. Для мене таємниця, як Керрі вдалось усунути симптоми ломки і як із погляду медицини гіпноз узагалі на таке здатний. Але я більше не збирався ставити запитань.

Звісно, я тягнувся до цигарок щонайменше п’ятдесят разів на день, але то була всього-на-всього звичка. Я помітив ще дещо: хрипи зникли. Керрі Ґейнор урятував мені життя. Я став некурцем.

Сталося ще одне диво. Взагалі-то від див не було відбою: пригинайся, інакше зіб’є. Я не хотів наркотиків, кинув курити.

Я не торкався цигарок п’ятнадцять днів. Посвіжішав, став краще почуватися, робив менше пауз під час гри в піклбол. У мене горіли очі.

А потім щось трапилося. Я відкусив шматочок тоста, намащеного арахісовим маслом, — і в мене викришилися всі верхні зуби. Так, усі. Довелося швиденько побігти до стоматолога. Я ж усе-таки актор, тож усі зуби маю тримати в роті, а не в кульочку в кишені джинсів.

Але сталася катастрофа колосального масштабу. Стоматологові довелося видалити мені всі зуби — навіть імпланти, вкручені в щелепу, — і поставити нові. Мені сказали, що кілька днів пониє, але цей біль можна буде зняти ібупрофеном і парацетамолом. Та це, курва, якась алюзія на стоматолога-садиста, що його чудово зіграв Стів Мартін у «Крамничці жахів».

Скільки боліло насправді?

Сімнадцять днів.

Чи вдалося зняти цей біль ібупрофеном і парацетамолом?

Анітрохи.

Чи скоро я зламався й викурив цигарку?

Через три дні.

Я просто не зміг витримати біль такої сили і не закурити. Таке враження, ніби мені простягнули диво, а я його відфутболив зі словами: «Дякую, я пас».

Хочу скористатися нагодою і сказати кілька слів хірургові-стоматологу, відповідальному за це все: «Пішов у сраку, тупий кавалок гівна. Довбаний нікчема, щоб ти всрався».

Стало краще.

Після цього я почав переслідувати Керрі Ґейнора. Я зустрічався з ним за першої-ліпшої нагоди, потім купував пачку цигарок, викурював одну, а решту мочив під краном. Я не брехав Керрі, все йому розповідав. На щастя, він не стріляв у поранених. Я промовляв усі мантри й почав страшенно боятися курити: крапля страху ховалася в кожній хмарці диму

Та все одно курив.

Небажання торкатися цигарок не повернулося. Мені довелося взяти бика за роги: щоразу, коли кортіло закурити, я з’їдав замороженого винограду й ставав на бігову доріжку на двадцять хвилин. Я уявив собі чоловіка, який через ці всі доріжки схуд до 45 кілограмів і пищав: «Господи, як хочеться закурити!».

Вейп — не варіант. Пластир — не варіант. Брехня — не варіант. (Який з неї зиск?) Я витримував чотири дні, а потім курив і починав усе спочатку.

Та я не опускав рук. Я не міг опустити руки. У мене таке важке життя, я заслуговую на цигарку. Я написав сценарій і заслуговую на цигарку. Ці думки доводилося негайно гнати від себе, бо вони обнадіювали наркозалежного.

А тоді в мене виникла мудра думка: записатися до Керрі два дні поспіль. Звісно, я не міг курити, знаючи, що мав іти до нього наступного ранку. Нічка була весела, але таких на мою долю випало чимало, тож наступного дня я спромігся продефілювати в його чудернацький кабінет готовим до короткої розмови й чергового сеансу гіпнозу.

Я вже й сам міг би зіграти його роль. Ми могли б помінятися місцями. Тепер я запропонував би йому літеплої води у вкрай чудернацькому дитячому стаканчику із синьої пластмаси. Та другий день настав (маленькі перемоги). Керрі загіпнотизував мене, знову налякав до гикавки й відправив додому, записавши на консультацію через тиждень. Удома я напланував собі купу справ, щоб тільки не нудьгувати, бо нудьга — це перший крок у пекло.

Нудьга й та дівчина, яка розбила мені серце у тридцять років.

Колись я приймав п’ятдесят п’ять пігулок вікодину на день, а потім припинив, тож не збирався прогинатися під цю огидну, смердючу, неймовірно заспокійливу і прекрасну звичку. Що для мене важливіше — курити чи дихати? Дихання — це диво, яке ми всі сприймаємо як належне.

Цигарки вщент зіпсували мені здоров’я. До того ж вони шкідливі. Може здатися, ніби я жартую, але про таке слід пам’ятати. Я мав думати про повернення до акторської гри (після нещасного випадку я ніде не грав). Я мав писати й піарити книжку, а із цигаркою в руці це не дуже зручно. Не міг я і просто заїсти цю ситуацію. «Киньте цигарки, наркотики, алкоголь! Це дуже просто: щовечора з’їдайте по шість шоколадних тортів!» Не такий месидж я хотів транслювати.

Потрібно було побити рекорд: п’ятнадцять днів. Опісля я мав відчути прохолодну втіху небажання курити. Я вже таке робив і міг зробити знову — цілком перебудувати себе. Я не знав цього чоловіка, але він справляв приємне враження. Мені здалося, що він нарешті припинив гамселити себе бейсбольною битою.

Дуже цікаво побачити, що то за один!

11

БЕТМЕН

НАВІТЬ УЯВИТИ СОБІ НЕ МІГ, що в п’ятдесят два я не матиму пари й не бавитимусь у веселі безглузді ігри з гарненькими дітлахами, які бігають і повторюють усіляку нісенітницю, якої я сам їх навчив, щоб розсмішити мою красуню-дружину

Багато років я вважав себе неповноцінним, але більше не вважаю. Думаю, що я такий, як треба. Та щоранку я прокидаюся — і кілька секунд, ніби в тумані, ще тримаюся за сон і небуття й не розумію, де я. Тоді згадую про свій живіт і рубці на ньому. (Нарешті в мене кам’яний прес, але не тому, що я його качав.) Потім ставлю ноги на підлогу й навшпиньках іду у вбиральню, щоб не розбудити... Та, власне, нікого. Саме так — я неодружений, неодруженіше не буває. Зазираю в дзеркало у вбиральні, сподіваючись роздивитися в ньому пояснення всього. Я намагаюся не надто думати про неймовірних жінок, яких відкинув через страх (щоб зрозуміти це, пішло надто багато часу). Намагаюся не надто запарюватися цим. Якщо надто довго дивитися в дзеркало заднього виду, розіб’єш машину. І все одно я шукаю партнерку для романтичних стосунків. Я не вередливий: приблизно метр шістдесят, брюнетка, блискавично розумна, загалом здорова на голову. Любить дітей. Терпить хокей. Хоче опанувати піклбол.

Це все, чого я прошу.

Напарницю.

Коли я витріщаюся в дзеркало надто довго, то бачу, як моє обличчя починає зникати. Тоді я розумію, що час іти на подвір’я, до природи.

Там, попід урвищами, трасами й центром медитації, де я зачитав спонсорові свій список — там, де ширяють каліфорнійські мартини, — я дивлюся на океанські брижі, сланцево-сірі із синіми пружками. Я завжди думав, що океан — це відображення підсвідомості. У ньому є краса: коралові рифи, барвиста риба, піна, заломлене сонячне світло. Є і темрява: акули, тигрові риби й безмежні глибини, готові проковтнути хисткі рибальські човники.

Найбільше мене заспокоює його простір. Простір і сила. Такий великий, що можна загубитися назавжди. Такий сильний, що витримує нафтові танкери. Ми — ніщо на тлі його безмежності. Ви пробували стати біля краю води і спинити хвилю? Вона накочується, хоч що ми робимо. Хоч як намагаємося, океан нагадує, що на його тлі ми безсилі.

Споглядаючи океан, я зазвичай відчуваю, що мене сповнює не лише туга, а й спокій, вдячність і глибоке розуміння того, що я пережив і де опинився.

По-перше, я здався. Але таборові переможців, а не переможених. Я більше не загрузаю в безнадійному двобої з наркотиками й алкоголем. Більше не відчуваю потреби машинально закурити цигарку до ранкової кави. Я почуваюся чистішим. Свіжішим. Це помітили всі мої рідні та друзі — вони ще ніколи не бачили мене таким світлим.

Наприкінці головної книжки Анонімних Алкоголіків, у додатку «Духовні переживання», я прочитав:

Друзі новачка доволі часто помічають цю відмінність набагато раніше від нього самого.

Сьогодні вранці й кожного ранку, коли виходжу на подвір’я, я ніби той новачок. Ці «відмінності» — відсутність випивки, наркотиків, цигарок — сповнюють і наснажують мене. Я тримаю в одній руці каву, у другій — нічого, дивлюся на далекі хвилі в океані й розумію, що всередині мене також наростає хвиля.

Хвиля вдячності.

* * *

Коли світло стало яскравішим, а колір океану змінився зі сріблястого на світло-бірюзовий, та хвиля вдячності виросла так, що я побачив на ній обличчя, події й дрібні уламки свого насиченого життя.

Я відчував безмежну вдячність за те, що був живий і мав родину, яка мене любила. Це, мабуть, найважливіше й найкраще. Там, у дрібних бризках, я побачив обличчя матері й подумав про її незбагненну здатність приходити на допомогу в скруті, брати на себе відповідальність і змінювати ситуацію на краще. (Якось Кіт Моррісон розповів: «За ті сорок років, що ми разом, найголовнішим у її житті була надзвичайна прив’язаність до тебе. Вона постійно про тебе думає. Ще в 1980-му, коли в нас зав’язалися серйозні стосунки, вона сказала те, про що я ніколи не забував: “Жоден чоловік не стане між мною і Метью. Він завжди буде найдорожчою людиною в моєму житті. Тобі доведеться це прийняти”». Так і є: не було жодної миті, щоб я не відчував її любові. Навіть у найтемніші часи. Коли трапляється якась велика прикрість, вона дізнається про це першою.) Я побачив неймовірно вродливе обличчя батька. Цілком слушно, що я побачив і батька, і моряка з реклами Old Spice, хоча останній уже давно перетворився на бляклу плямку далеко на горизонті. Я думаю про те, як вони витримували в одному приміщенні, коли мені було дуже зле. Про яку любов це свідчить. Вони не пара. Тепер я це розумію. І хотів би повернути всі монети, які жбурнув у фонтани, загадуючи бажання, щоб вони були разом. їм обом пощастило одружитися з тими людьми, з якими вони й мають бути.

Обличчя моїх сестер і брата затьмарюють батьківські обличчя. Усі вони широко мені всміхаються — і не лише в лікарні, а в Канаді й Лос-Анджелесі, де я намагався їх смішити своїми теревенями. Вони ніколи мене не зраджували, ніхто з них. Ніколи не відверталися від мене, жодного разу. Спробуйте уявити таку любов.

З бурхливих вод виринули не такі глибокі, але не менш захопливі картини: як «Лос-Анджелес Кінгс» виграли Кубок Стенлі у 2012-му, а я в сьомому ряду кричав на гравців другої лінії, щоб ті сильніше тиснули на борти. Моя егоїстична думка про те, що це Бог протягнув їх у плейоф, бо того року вони туди потрапили в останні дні. Я щойно вийшов із тривалих стосунків, тож не сумніваюся, що «Кінгс» зайшли так далеко, бо Господь сказав: «Чуєш, Метті, я розумію, що тобі буде нелегко, тож ось тобі штука, яка триватиме три місяці, щоб ти міг відволіктися й розважитися». Так і сталося. «Кінгс» прорвалися у плейоф, ніби мстиві янголи смерті, потім перемогли «Девілс» у шостому матчі фінальної серії, а тоді, на останньому матчі за Кубок Стенлі у Стейплз-центрі, здобули найбільшу перемогу за двадцять років — 4:0 на другій хвилині другого тайму. Я був на кожному матчі, навіть літав з друзями на деякі з них.

Коли льодова арена мого захоплення спортом зникла під водою, звідти виринули нові обличчя: брати Мюрреї, мої найближчі, найдавніші друзі, з якими ми створили кумедну говірку, що припала до душі мільйонам. Крейґ Б’єрко, Генк Азарія, Девід Прессман... Колись я не потребував інших наркотиків, крім їхнього сміху. Та я ніколи з ними не познайомився б і нічого не досягнув би, якби Ґреґ Сімпсон не взяв мене в першу виставу. Ніколи не знаєш, у що може вилитися одна подія... Мабуть, висновок із цього такий: користуйся кожною можливістю, бо з неї може щось вийти.

З моєї можливості вийшло щось велике. Я заплющив очі і глибоко вдихнув. Коли розплющив, навколо були мої друзі з «Друзів» (без них довелося б грати в серіалі «Нуль друзів»). Я вдячний Швіммеру за те, що він змусив нас згуртуватися, хоч міг би піти окремим шляхом і заробити більше за інших. За рішення, що ми маємо бути командою. Завдяки йому ми заробляли мільйон баксів на тиждень. Ліза Кудров — жодна інша жінка не смішила мене так, як вона. Дякую Кортні Кокс: вона переконала Америку, що така красуня може вийти за такого, як я. Дженні — за те, що кожного дня дозволяла задивлятися на своє личко зайві дві секунди. Метт Леблан перетворив єдиного шаблонного персонажа в найкумеднішого героя серіалу. Я легко міг зателефонувати кожному з них. На возз’єднанні «Друзів» я плакав найбільше, бо розумів, що я мав, і моя тодішня вдячність дорівнюється до теперішньої. Цих принципів дотримувалася вся знімальна група, продюсери, сценаристи, актори, глядачі — безліч облич, які злилися в одне радісне лице. Марта Кауффман, Девід Крейн і Кевін Брайт, без яких «Друзі» були б німим кіно. («Хіба можна бути ще німішим?») Фани, безліч фанів, які дивилися «Друзів» тоді й дивляться досі. їхні обличчя — безмовні, як Бог, — визирають до мене, ніби я досі на сцені 24 у Бербанку. їхній сміх, який довго дарував мені сенс життя, відлунює схилами каньйону. Минуло стільки років, а я ніби досі його чую...

Я думаю про всіх спонсорів, тверезих компаньйонів і лікарів, які допомагали мені не спаскудити найкращу роботу у світі.

Вдивляючись у воду, я тихо промовляю: «Може, не такий я і поганий». А потім іду по ще одну каву

* * *

У будинку, певна річ, бачу Ерін. Вона завжди поруч. Я не розповідаю їй, про що думав, але її очі підказують, що вона, можливо, здогадується. Вона мовчить, бо так і належить найкращим друзям. Ерін, Ерін, Ерін... Вона врятувала мені життя в ребцентрі, коли в мене луснули нутрощі, й дотепер рятує кожного дня. Хто знає, що я робив би без неї. Я не збираюся цього з’ясовувати. Бачу, що їй кортить закурити, але вона тримається. Знайдіть друга, готового відмовитися від шкідливої звички разом з вами. Ви не уявляєте, як це впливає на дружбу.

Сонце піднялося вище. Ідеальний каліфорнійський день майже в розпалі. Удалині бачу човни. Присягаюся: примружившись, я бачу серфінгістів, які байдикують на спокійних водах. Навколо мене ще сильніше вирує вдячність і виринають нові обличчя: герої улюблених фільмів Вуді Алл єна, серіал «Загублені», Пітер Ґебріел, Майкл Кітон, Джон Ґрішем, Стів Мартін, Стінг, Дейв Леттерман (вдячний тобі за те перше запрошення), Барак Обама (найрозумніша людина, з якою я розмовляв у житті). Вітерець приніс фортепіанну версію пісні New York, New York Раяна Адамса в записі з Карнеґі-Голу 17 листопада 2014 року. Я знову і знову відчуваю: мені неймовірно пощастило бути в цій справі й мати змогу не лише спілкуватися з непересічними людьми, а і впливати на людей так, як на мене впливає пісня Don’t Give Up Пітера Ґебріела (про те відео, на якому він обіймається з Кейт Буш, навіть не розмовлятимемо. Його просто неможливо витримати). Я думаю про всіх діячів, які йдуть на ризик, — і краєчком ока бачу обличчя Ерла Гайтавера. У добрій іпостасі, не в поганій. Тоді на його місці швидко постає обличчя мого теперішнього спонсора Клея, який дуже часто заспокоює мене добрим словом. Я думаю про всіх лікарів і сестер медичного центру при Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Вони врятували мені життя. Тепер я непроханий гість у цьому шпиталі: там мене востаннє впіймали із цигаркою. Вдячний Керрі Ґейнору за те, що він позбавив мене тієї останньої цигарки. За ними майорить тінь Білла Вілсона. Він заснував організацію

Анонімних Алкоголіків, яка день у день рятує незліченні мільйони життів, відмовляється стріляти в поранених і завжди дарувала мені світло.

Я вдячний стоматологам... Стривайте — ненавиджу стоматологів.

Десь позаду, на вершині пагорба, я чую далекий дитячий сміх, свій найулюбленіший звук. Я беру ракетку для піклболу зі стола на подвір’ї і замахуюсь кілька разів. Відпрацьовую удар. Донедавна я навіть не чув про піклбол і не думав, що буду у формі для будь-якого виду спорту. Я вже давно покинув тенісну ракетку, але новий Метті радісно передчуває похід на Рив’єру, де відбиватиме яскраво-жовтий м’яч для піклболу.

Ерін перебиває мої роздуми.

«Чуєш, Метті, — каже вона, стоячи біля кухонних дверей, — дзвонить Дуґ». Дуґ Чепін — мій менеджер з 1992 року. Як і багато хто в цій справі, він часто терпляче вичікував, поки я виберуся з ями, у яку втрапив. Я нарешті знову міг працювати. Я міг писати. Хто знав, що таке можливо?

На очах забриніли сльози. Мені здалося, ніби море віддалилося, мов сон. Я заплющую очі й відчуваю невимовну вдячність за все, що дізнався в житті. За шрами на животі, які доводять: моє життя варте того, щоб за нього боротися. Я вдячний за можливість допомагати ближньому у скрутні часи. Це величезний дар.

На сітківці ока мерехтять обличчя красивих жінок, дивовижних жінок, які були в моєму житті. Я вкотре дякую їм за те, що вони підбадьорювали мене і спонукали показувати себе з найкращого боку. Моя перша дівчина Ґабріель Бобер звернула увагу на те, що зі мною щось не так, і вперше відправила мене в ребцентр. Дякую чудовій красуні Джеймі Тарсес за те, що не дала мені згаснути.

Дякую Тріші Фішер — з тебе все почалося. Рейчел — за обличчя. Медсестрі з Нью-Йорка — за те, що осяяла собою один із найтемніших періодів мого життя. Я вдячний навіть тій жінці, яка покинула мене після того, як я відкрив їй душу. Невимовно вдячний усім прекрасним жінкам, яких я покинув лише через те, що боявся. Дякую — і вибачте.

До слова, я вільний, майте на увазі.

Не знаю, коли я знову буду у стосунках, але в них уже не буде помилок, зумовлених страхом... Це я точно знаю.

Сонце в зеніті. Час ховатися в тінь. Не хочу йти від цього краєвиду. Гадаю, ніхто й ніколи не зможе зрозуміти, що для мене це означає. Коли я підношуся над світом, то знаю: скоро поряд знову буде тато. Я більше не неповнолітній без супроводу дорослих.

Життя не стоїть на місці. Кожен день дарує можливості. Нині я отримав шанс дивуватися, сподіватися, працювати й рухатися вперед. Цікаво, чи та престижна акторка, яка сильно зацікавилася моїм новим сценарієм, дала згоду...

Перш ніж зайти всередину, я зупиняюся на порозі. Моє життя — це низка порталів: між Канадою і Лос-Анджелесом, мамою і татом, «L.A.X. 2194» і «Друзями», тверезістю і залежністю, відчаєм і вдячністю, коханням і його втратою. Та я вчуся бути терплячим, поволі набуваю смаку дійсності. Сидячи біля кухонного стола, я копирсаюся в телефоні: хочу дізнатися, хто дзвонив. Не та акторка, але час іще є.

Зараз я живу так, і мені добре.

Я дивлюся на Ерін, вона мені усміхається.

Біля кухонного стола я завжди думаю про Бога. Він, ясна річ, з’явився на кухні й урятував мені життя. Нині Бог досяжний завжди, коли я очищаю канал, щоб відчути його велич. Зважаючи на все, складно повірити, що він досі підтримує нас, смертних. Але так і є, і в цьому суть: любов завжди перемагає.

Любов і хоробрість — це найважливіше, друзі. Страх більше не штовхає мене вперед. Тепер мене штовхає допитливість. У мене надзвичайна група підтримки, яка рятує мене щодня, бо я побував у пеклі. Пекло має конкретні характеристики, і я не хочу мати з ним нічого спільного. Та мені хоча б стало хоробрості зіткнутися з ним віч-на-віч.

Ким я буду? Байдуже. Я житиму далі як людина, яка нарешті пізнала смак життя. Я його виборов, друзі. Потом і кров’ю. Моєю перемогою стало визнання поразки. Залежність, ця велика халепа, така сильна, що самотужки її не перебореш. Але разом і крок за кроком її можна здолати.

Єдине, що я зробив правильно, — не здався. Не опустив рук і не сказав: «З мене досить, я більше не можу, твоя взяла». Ось чому тепер я тримаю спину рівно, готовий до будь-чого.

Колись і на вашу долю може випасти якесь важливе діяння, тож готуйтеся до нього.

І хоч би що сталося, подумайте: «А як вчинив би Бетмен?». Тоді так і вчиніть.

ІЛЮСТРАЦІЇ

ПОДЯКИ

ДЯКУЮ Вільямові Річерту, Девідові Крейну, Марті Кауффман, Кевінові Брайту, Меґан Лінч, Кейт Гойт, Дуґу Чепіну, Лізі Кастелер, Лізі Кудров, Еллі Шустер, Ґабріелі Аллен й особливо — незрівнянному докторові Марку Моррову. І Джеймі, милій, чарівній Джеймі, за якою я сумуватиму і про яку думатиму до самої смерті.

ПРО АВТОРА

МЕТЬЮ ПЕРРІ — американський актор канадського походження, виконавчий продюсер і комік.

Популярне видання

ПЕРРІ Метью

ДРУЗІ, КОХАНКИ І ВЕЛИКА ХАЛЕПА

Мемуари

Керівниця проекту Галина Харук-Бачуро

Координаторка проекту Ірина Григоренко

Літературна редакторка Вікторія Кравчук

Коректорка Марина Гетманець

Верстальник Андрій Гончарук

Художня редакторка Лілія Кобець

Обкладинку адаптував Орест Підлісецький

Дякуємо за допомогу в підготовці видання Олегові Боднару

Видавець: ТОВ «НФ»

Свідоцтво ДК № 4722 від 19.05.2014

Пров. Алли Горської, 5, м. Київ, Україна, 01032

(044) 222 53 49 fipub@nashformat.ua

Залишайте відгуки й отримуйте знижки на купівлю нових книжок

Знайшли помилку? Маєте інші зауваження чи слова вдячності?

Напишіть нам.

Хочете прочитати враження інших про книжку чи поділитися своїм?

Долучайтеся!

Notes

[

←1

]

Без батьків (фр.) — Прим. пер.

[

←2

]

Фі Бета Каппа — найстаріше почесне студентське товариство у США. — Прим. пер.

[

←3

]

Рядок пісні I’ll be there for you гурту The Rembrandts, яка лунала на початку кожної серії «Друзів». — Прим. пер.

[

←4

]

Моди — британська молодіжна субкультура, пік популярності якої припав на 1960-ті. — Прим. пер.

[

←5

]

Мається на увазі пісня Сінді Лопер Girls Just Wanna Have Fun. — Прим. пер.

[

←6

]

Спонсор — наставник, який звільнився від залежності за допомогою програми Анонімних Алкоголіків. — Прим. пер.

[

←7

]

Матеріал з вуглецевих нанотрубок, який поглинає близько 99,9 % випромінювання. — Прим. пер.

[

←8

]

«Сім хвилин у раю» — підліткова гра, учасники якої замикаються в темному приміщенні на сім хвилин і цілуються. — Прим. пер.

[

←9

]

У Рокфеллерському центрі розміщено офіс каналу NBC, на якому показували «Студію 60». — Прим. пер.