Дуже страшна історія

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

у якому лунає зойк з підвалу

— У вас тут є пошта? — спитав я Гліба.

— За Станцією, недалеко. По той бік… — Квапливо й старанно, як Миронова, пояснив Гліб; йому хотілося, щоб я забув про його темне минуле!

— Там є телефонна будка? — спитав я. — Для міжміських переговорів?

— Одна будка є…

— Нам досить однієї! — вигукнув я так голосно й радісно, що всі підбігли до нас.

— Я знав, що ти придумаєш… Що ти знайдеш вихід! Такий у тебе талант! — сказав Принц Датський, який усе ще цінував чужі таланти.

— Зараз ми побіжимо на пошту, щоб урятувати Наташину маму і взагалі всіх наших батьків. Подзвонимо й скажемо, що все гаразд: затрималися, але до ночі приїдемо. Гліб покаже дорогу.

— Це велике діло! — сказав Принц, простягаючи свої довгі руки, щоб обняти мене. — І як усе велике, таке ясне й просте: подзвонити, заспокоїти. Це знахідка!

До чужих знахідок він також ставився з великою повагою.

Знову всі подивилися на мене з погано прихованим захватом: люди пам'ятають про останній вчинок.

Раптом Принц спохмурнів.

— Що сталося? — спитав я.

— Зовсім забув: у нас вдома немає телефону… Та це нічого. Мої батьки, на щастя, здорові.

І все-таки я поринув у задуму. Але ненадовго! Коли я починаю щось вигадувати, виникає справжня ланцюгова реакція: одна ідея чіпляється за другу. Так було й того разу. Я став навшпиньки й обняв благородного Принца:

— Даси мені свою адресу! Я продиктую її своєму старшому братові Кості, а він збігає і заспокоїть твоїх батьків.

В тому, що у Наташі є телефон, я не сумнівався. Я це просто знав. Іноді я набирав її номер і, якщо вона підходила, мовчки дихав у трубку. «Чого ви там дихаєте?» — сказала вона одного разу. Відтоді я перестав дихати.

— Веди нас, Сусаніне! — звертаючись до Гліба, урочисто мовив Покійник.

Я кинув на Гліба швидкий, але гострий погляд; сам того не знаючи, Покійник влучив у ціль: уранці Гліб, мов Сусанін, збивав нас з дороги. Тільки ж Сусанін вчинив так з ворогами, а Гліб із своїми друзями. В цьому була принципова різниця!

Ми побігли за Глібом. Чому ми поспішали, важко було сказати: до наступної електрички залишалося ще багато годин. Просто ми того дня звикли бігати, немовби нас весь час наздоганяла погоня. Але погоні, на жаль, не було! А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Подекуди виднілися калюжі, в які ми несхибно потрапляли. Грязюка нагадувала густу сіру кашу, яка апетитно чвакала під ногами. Дощ чимдалі дужчав, приємно освіжаючи в дорозі. Дерева ласкаво простягали до нас свої криві чорні руки…

Гліб біг поперед усіх. І не тільки тому, що ми не знали дороги: він, як і досі, дуже старався.

— О-он там! — на ходу крикнув Гліб, вказуючи на одноповерховий будиночок, над яким була синя, з білими літерами, вивіска: «Пошта. Телеграф. Телефон».

«Іще трохи, — мріяв я, — і Наташа зайде в будку, з якої все буває чутно. І я почую слова: «Мамцю, не хвилюйся!» Потім вона вийде й кине на мене швидкий, але вдячний погляд. А потім і ми будемо дзвонити… Грошей вистачить: адже батьки дали «про всяк випадок», а в підвалі витрачати їх не було на що!»

Вікна будиночка кликали, вабили мене до себе з такою силою, що я випередив Гліба. Ці вікна здавалися мені близькими й рідними до тієї хвилини, коли я побачив, що вони зсередини щільно зачинені віконницями.

Я одразу трохи відстав, і Гліб досяг будиночка перший. Але він не вибіг на ганок, а поступився, щоб я міг пройти. Я вибіг, смикнув за ручку, яка виявилася холодною і мокрою. А двері виявилися зачиненими.

«Вихідний день — неділя», — прочитав я на облізлій табличці.

О, які сумні несподіванки підсуває нам життя!

Усі дивилися на мене. В очах не було й тіні недавнього захвату. Я був на ґанку, а трохи нижче стояли п'ятеро моїх друзів — у порожньому селищі, на мокрій землі, під дощем, біля зачиненої пошти. І вони знову вважали, що я винен: якби я вранці не переплутав, вони б зараз їхали у теплому вагоні до своїх мам і тат. Я переплутав… Це знову стало для них моїм останнім вчинком. А про те, що, якби не я, вони б усі сиділи в підвалі, ніхто уже й не пам'ятав!

Так я думав, поки не помітив у очах Наташі щось інше. Я побачив у них чекання й надію. Як це було вже не раз того дня. Вона ще покладалася на мене!

І знову почалася ланцюгова реакція: ідеї одна за одною полізли мені в голову!

— А якщо побігти до сусідньої станції? Це далеко?

— Півгодини бігу, — відповів Гліб. — Але районна пошта тут… А там немає будок…

— Неділя — для всіх неділя! — похмуро виголосив Покійник. — Ти вважаєш, там уже почався понеділок?

— Навіщо ж так? — несподівано обірвав його Принц. — Навіщо говорити під руку?

— Ну, якщо він думатиме рукою, наші батьки приречені!

— Покійнику, не чіпай Алика! — сказав Принц Датський так само грізно, як говорив колись мені: «Не чіпай Покійника!» У його грудях билося чесне, благородне серце! Підтримка запалила мене:

— А куди ти, Глібе, вчора дзвонив з міжміської? Щоб попередити Племінника… Ну, про те саме… про що, ти знаєш. Куди ти дзвонив?

— На дачу.

— Виходить, там є телефон?

— Так. Його дідусеві… Він виступав на телефонній станції, і йому… Там навіть табличка… На апараті. «Гл. Бородаєву від вдячних читачів…»

— З цього телефону ти, Наташо, й подзвониш! — проголосив я з ґанку, наче з трибуни. — А потім, якщо залишиться час, і ми подзвонимо…

— Ні, — сказав Гліб. — Ти не знаєш Григорія. Він не дозволить… Коли ми його…

Гліб ще не знав головного — він не читав мого напису на столі: «Племіннику! Вітай свою тітку!» А якщо Племінник, на відміну від Гліба, вже прочитав ці слова? Тоді він і поготів не пустить нас до телефону! А то ще й зажене назад у підвал… Зустрічатися з ним страшно!

Так я думав, а вголос сказав:

— Що нам Племінник! Шестеро одного…

— Не ждуть! — підказала Миронова. І вперше в житті підказуючи, не вгадала.

— Не бояться! — поправив я її. І повторив: — Шестеро одного не повинні боятися!

— Ти не знаєш Григорія, — знову сказав Гліб. — Він же сидів… А ми не сиділи… Нам не подужати…

— Побачимо! — вигукнув я. Але, як і досі, стояв на гайкові, поспішати на «стару дачу» якось не дуже хотілося.

На допомогу мені прийшла ланцюгова реакція: нова ідея яскраво спалахнула серед ранніх сутінків!

— Він нас і пальцем не зачепить!

— Пальцем, звичайно, — заскиглив Покійник. — А ти бачив, який у нього кулак?

— Не бачив! І жоден з вас не побачить, — сказав я впевнено. — І самого Племінника ви не побачите!

— Хіба це можливо? — і далі сумнівався Покійник. — Можливо!

— Хіба Племінник щез? Випарувався? — Від страху Покійник знову почав розмовляти запитаннями.

— Коли ви зайдете в дачу, там нікого не буде, — сказав я. — Ви вірите мені?

— Віримо, — сказала Наташа.

Це було мені скромною нагородою.

— Побігли! — гукнув я.

І всі знову побігли.

Якби хтось того дня спостерігав наші переміщення збоку, то вирішив би, що діється щось дуже дивне й підозріле. Спершу ми мчали від дачі до лісу. Зупинилися, помахали руками навколо Покійника й знову помчали. Потім зупинилися на платформі, знову помахали, порадилися і, ляпаючи одне на одного бризками грязюки, побігли до пошти. Знову зупинилися, знову помахали, порадилися і щодуху помчали назад до дачі… Тепер уже я весь час біг попереду, мов вожак, який обов'язково є в кожній зграї — пташиній, собачій і будь-якій іншій. Мені не потрібна була тепер допомога Гліба: я сам знав дорогу.

Повертаючись на дачу, ми кілька разів відпочивали. Кожен по-своєму. Покійник одразу падав на пеньок чи лаву і дихав усіма частинами свого тіла: носом, ротом, животом і плечима. Принц Датський ходив, по-спортивному високо піднімаючи ноги, зводячи і опускаючи руки, глибоко й рівно дихаючи, Гліб починав прогулюватися десь далі від мене: він уникав моїх очей і запитань. Здавалося, він хотів, щоб я забув про його існування. І про розслідування, яке все ще не було завершене: мені бракувало часу. Зненацька він повертав голову, наче за деревами й за кущами його наздоганяли мої болісні сумніви: «Навіщо ти, Глібе, це зробив? Навіщо?!»

Миронова, ледве зводячи подих, все ж піднімала руки й питала: «Треба відпочивати?», даючи зрозуміти, що, коли знадобиться, коли буде наказано, вона тут-таки, не зупиняючись, помчить далі.

Але, загалом, всі мали вигляд змокрілий, захеканий. Навіть я ледь помітним рухом витирав з лоба краплини втоми. І тільки Наташі втома була до лиця. Лише з легкого, ледь помітного рум'янцю та по блиску великих сірих очей, які сліпили мене, можна було здогадатися, що вона трохи стомилася. Я був певен, що не існує в житті таких ситуацій, які б заскочили Наташу зненацька і могли б їй зашкодити. Усе їй було до лиця, і через це мені ставало страшно…

Коли показалася «стара дача», яка зовсім не була старою, мої друзі знову вирішили перепочити. Вони боялися до неї наближатися. Так, гостра спостережливість підказала мені, що вони боялися.

Гліб завжди трохи нахилявся і, здавалося, полюбляв вивчати землю у себе під ногами. Раніше це було від скромності, а того дня, як я вже казав, він боявся зустрітися поглядом зі мною. Зі мною, який багато що зрозумів, багато що знав про нього, але дещо іще не дорозслідував.

Проте на останньому привалі Гліб підійшов і сказав:

— Ти не знаєш Григорія… Його всі тут… Як вогню! Адже він сидів… За бійку… Сидів!

— І ще посидить! — сказав я.

— Де?

— Не там, де раніш, але посидить. Поки що це таємниця.

Всі інші мовчки переступали з ноги на ногу, але очі їхні намагалися зупинити, вдержати мене. «Мудрий в дачу не зайде, мудрий дачу обійде!» — промовляли погляди друзів. І хоч я того дня переконався, яка мудра народна мудрість, цього разу вона мене не влаштовувала. Я вступав з нею в конфлікт!

Нарешті Принц Датський не витримав і вигукнув:

— Ти сміливий, Алику! Ти найсміливіший з нас!

Він поважав чужу відвагу.

— Я знаю, що мої вірші не приносять нікому особливої радості, — сказав він. — Але я ніяк не можу відвикнути…

— Від чого?

— Висловлювати свої почуття у віршах.

— Чому ти про це заговорив?

— Тому що спали мені на думку деякі рядки. Поки ми бігли. Відійдемо на хвилинку. І я прочитаю. Тобі одному!

Я зрозумів, що нічого поганого Принц про мене скласти не міг. Тому мені схотілося, щоб Наташа теж почула рядки, що спали Принцові на думку. Адже так приємно, коли тебе хвалять у присутності улюбленого створіння!

Я, немовби на прохання Принца, відійшов убік. Але в той, де стояла Наташа. І сказав:

— Прочитай! Не обов'язково мені одному. І не обов'язково тихо. Навіщо ж ставати на горло власній пісні?

Ось що він прочитав:

Але й сам Принц Датський ніколи не був боягузом. Він запропонував:

— Хочеш, я піду разом з тобою?

— І я піду, — сказала Наташа.

У її фразі було тільки три слова. І в двох із них було лише по одній літері. Лише по одній! Але слова ці опекли мене (в позитивному розумінні!).

Я не збирався, як Покійник, говорити, що мрію загинути. Навпаки, після трьох Наташиних слів мені схотілося існувати далі, як ніколи досі!

Але так само, як ніколи досі, я ладен був ризикувати собою в ім'я високої мети: врятувати її маму. І всіх наших мам! Татки, мені здавалося, менше потребували порятунку.

На тому останньому привалі я зрозумів, що кохання може надихнути людину на багато що!

— Я розумію ваше бажання поділити зі мною труднощі, — сказав я. — Повірте: мені дуже не хочеться ставати на горло вашій пісні! І народна мудрість говорить: «Один у полі не воїн!»

Тут я подумав, що уже вдруге за якісь п'ять хвилин заходжу в конфлікт із старою народною мудрістю. «Певно, жодна мудрість не годиться на всі випадки в житті!» — вирішив я. Того дня думки й узагальнення буквально обсідали мене.

— В даному разі, — сказав я, — конче потрібно, щоб воїн був у полі один. Але ви весь час будете поруч мене! — Я глянув на Наташу. — Ну, а коли я не повернуся…

— «Лиш вертай до нас живий-здоровий», — сам себе процитував Принц.

— Постараюся, — відповів я.

— Ти йдеш? — тужливо сказала Миронова: вона боялася залишитись без керівництва. Все-таки командиром був я!

— Що ти замислив? — спитала Наташа. — Може, скажеш? Що ти замислив?..

— Я відкрию вам шлях до телефону! Я усуну Племінника!

— Усунеш? В якому розумінні? Фізично? — злякано прошепотів Покійник. — В якому розумінні?..

— В тому розумінні, в якому треба!

— Усунеш? — розгублено сказав Гліб. — Але ж це… він, знаєш… Його всі тут… Як вогню!

«Ти б уже мовчав!» — хотів був відповісти я Глібові. Але стримався: розслідування не було завершене, і я не мав права при всіх його звинуватити, винести йому вирок.

— Отже, ідеш сам? Остаточно? — спитав Принц.

Я відчував, що друзі хочуть відтягти важку хвилину. Вони дивилися так, наче прощалися зі мною назавжди. Це було над мої сили. І я зробив рішучий крок: скинув з себе пальто.

— Ти застудишся, — сказала Наташа.

— Що поробиш? Це необхідно.

Вона простягла руки і взяла моє пальто.

«Коли що… нехай це буде пам'яттю про мене», — хотів я сказати. Але не сказав.

— Коли що… ти кричи, — попрохав Принц.

Він запропонував це, керуючись найкращими намірами.

Але я глянув на нього з подивом:

— Кричати? Нізащо!

— Що ж нам робити? Сидіти склавши руки?

— Сховатися за деревами й чекати мого сигналу! Коли я вихилюся з вікна й непомітно махну рукою, знайте: з Племінником покінчено!

— Назавжди? — спитав Покійник.

— Назавжди чи на час — хіба не байдуже? Важливо, що шлях до телефону буде вільний! Я вам непомітно махну…

— Чому непомітно? Ти махни якнайпомітніше. Бо ми не помітимо, — сказав Принц.

— Будь обережний, — тихо попрохав Гліб.

«Треба було раніше думати!» — відповів я про себе. І сміливим, рішучим кроком рушив до дачі, назустріч ризикові, подвигові й невідомості!

А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Дощ став рясніший. Я знав, що друзі, які пильнували кожен мій рух, бачать, як вітер шарпає мою одежу і як постать моя поступово мовби розчиняється в густій запоні дощу…

Я зайшов у дачу. Серце моє калатало так, що я притримав його рукою. І став підніматися «буркотливо-рипучими» сходами, які не рипіли. Кожен крок наближав мене або до тріумфу, або… Та про це я намагався не думати.

Згори знову долинуло бурмотіння:

— Ах, ви все ще пручаєтеся? В такому разі ми вже вас доб'ємо! Ах, ви так?.. Тоді ми вас — бац! — по карку!

Мені здавалося, що ці слова адресовано мені. І я зупинився. Та лиш на мить. А потім, щоб не залишати собі часу на вагання, швидко вибіг сходами нагору. На порозі колишньої Дачникової кімнати я знову на мить затримався: розстебнув куртку, роздер свою стару сорочку на тих самих місцях, де вона була заштопана, потім і її розхристав, щоб було видно моє голе тіло. І штовхнув двері. Племінник, як і раніше, грав сам з собою «в дурня».

Вигляд у мене був такий мокрий і розтерзаний, що Племінник, мені здалося, в першу мить мене не впізнав. Але потім придивився й підняв своє величезне тіло з-за столу.

— Це ти… хло'?

— Я… — відповів я, дихаючи так, щоб він зрозумів, що я майже задихаюся.

— Крізь стіну пройшов?

— Ні… Я дверима. Тими, що перекосилися й відчиняються тільки трохи-трохи. Скинув пальто і проліз. Бачите, сорочку подер. Але проліз. Інші застрягли й повернулись назад. А я просто до вас!

— Чому ж не ушився?

— Мені вам треба сказати… Повідомити!

— Сміливий ти, я бачу, хло'. А коли я тебе назад туди запхну, як оселедця в банку?

— Запхніть! Будь ласка!.. Я сам охоче запхнуся. Але спершу послухайте. Я мушу вас повідомити…

На його маленькому личку знову не вміщувалося нічого, крім усмішки.

— Я б вас випустив. Трохи згодом. — Він захихикав. — Та коли ви самі хвіст піднімаєте, глядіть мені, гаврики! Адже там написано: «Не підходити!» А ти, хло', підійшов? Начхав, виходить? Запхну я тебе назад. І будеш сидіти тихо, наче мати рідна не народила!

— Запхиіть! Будь ласка! Але спершу послухайте!

— Ну що там?.. — Він махнув на мене, наче на комара.

— Ми знайшли там… винятково цікавий запис! На стільниці. Просто на стільниці, зверху! Ви не помітили, бо цей запис зроблений олівцем і вже трохи стерся. Але зате дуже важливий! І адресований вам особисто!

— Мені?

— Вам особисто! Уявляєте?

— Мені особисто?

— Вам! Не вірите? Можете подивитись!

— На столі?

— Просто на круглій стільниці. Якщо вам за якісь папірці музей оголосив подяку, то вже за стіл з написом… Напевне, портрет ваш у музеї почеплять. І всім екскурсантам розповідатимуть!..

— А може, і грошенятами пахне?

— Заплатять! — упевнено сказав я. — По-перше, за стіл: це ж річ, безпосередньо пов'язана з життям письменника. І його творчістю! Потім, він же лише на трьох ніжках… А в музеї знаєте як? Що старіша річ, що більше поламана, то дужче за неї хапаються. Чули, кажуть: «Музейна рідкість»? Це, значить, щось поламане або роздерте. А по-друге, там же напис, адресований вам! Табличку почеплять: «З особистого архіву…» Я такі читав. І портрет… Ваш портрет!

— Ну, ти не мудруй! Не твого розуму справа, хло'. Веди-но мене. Коли правду кажеш, усіх випущу. А коли набрехав, теж випущу… дух з тебе! Второпав?

Задоволений собою, він розсипав огидний, дрібний смішок. І затопав униз, переступаючи через дві чи три сходинки. Я ледве встигав за ним. «Аби тільки не зірвалося! — думав я. — Ну, а коли зірветься… Я загину в підвалі. І не так, як Аїда і Радамес, що все-таки були удвох. Ні, я закінчу своє життя в темній вогкій самотині! Усе вирішиться буквально через секунду. Ось зараз! Ось зараз…» Я витер з лоба краплини страху. Навіть не дуже досвідчене око могло б безпомилково визначити: я трусився, мов у лихоманці. Як добре, що Наташа була далеко!

Ми зупинилися під дверима, що вели просто у підвал. Племінник ухопився за клямку. Залізо з іржавим скреготом проїхало по залізу. Потім він крутнув головку англійського замка.

— Проходь, хло'…

— Ні, ви перший. Адже ви старший! Я собі не дозволю…

— Чемний ти, хло'! Не люблю чемних.

Він ступив у вогкий морок підвалу.

І ту ж мить двері, які я сміливо й рішуче штовхнув йогою, хряснули. Клацнув замок, до якого ніхто не мав ключа… Про всяк випадок я тут-таки наліг на клямку і закрив її.

— Хло', ти що? — почулося за дверима.

— Не хочу вам заважати, — з погано прихованою зловтіхою відповів я.

— Відчини двері! Відчини-и-и!

— А ви нам відчинили?

— Ну, хло'! Ну. ти в мене…

— Поки що не я у вас, а ви у мене… сидите в підвалі.

— Зараз я твоїх дружків… Я їх усіх! Наче й мати рідна не народила!.. Я їх…

— Спершу знайдіть!

— Та я їх!

— Посидьте удвох із скелетом!

Він загрюкав у двері ногами. Але вони були міцно оббиті іржавим залізом.

— Спробуйте пролізти через інші двері, — порадив я, знаючи, що через них пролізе тільки маленька Племінникова голівка. Або його нога.

— Наб-брехав? Ти мені наб-брехав?

— Ні, я сказав правду. Підійдіть до столу і переконайтеся!

Я почув, як затупотіли його ножиська.

«Ось зараз він зупинився коло столу… — думав я. — А зараз він читає: «Племіннику! Вітай свою тітку!»

— Відчини-и-и! — долинув крик з глибини підземелля, схожий на ревіння циклопа, замкненого в печері.

Почуття законної гордості сповнювало мене! Шлях до телефону відкрито! Наташина мама була врятована!..