Дуже страшна історія

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

у якому ми знову знайомимося з героями повісті, не всі з яких будуть героями

«Отже, доля забажала, щоб я збагнув і розгадав страшну таємницю старої дачі, але таємниця загине разом зі мною», — ця думка примусила мене похолонути. Але вже наступної хвилини я відігрівся, усвідомивши, що не маю права піддаватися страху ні на мить! Поряд була Наташа й інші… Я повинен був їх урятувати. А поки що піднести чи хоч трошки підтримати їхній дух!

Ніхто не довідався про мій здогад. Я лишився з ним сам на сам.

Приємно бути сам на сам з легкими думками. А от коли тебе обсідають важкі, хочеться навпаки, не залишатися з ними віч-на-віч, а з кимось порадитися, поділитися. Але порадитися я не міг!

Я мусив приховувати правду.

— Ніякого скелета не було! Покійникові здалося…

— Як то не було? — пробурмотів Покійник. — А ребра?..

— Галюцинації! І тільки.

— Які ж галюцинації… у темряві?

— Ти гадаєш, бувають тільки зорові галюцинації? О, який ти наївний! Бувають і слухові. І, як би це сказати… дотикові.

— Навіщо ж ти в такому разі крикнув «назад»?

— Щоб твої галюцинації не передалися іншим. Погані приклади, сам знаєш…

— Виходить, я що ж… збожеволів? — Губи в Покійника затремтіли.

Принц Датський обійняв його за плечі.

— Усі ненормальні вважають себе нормальними, — сказав Принц. — А нормальним часто здається, що вони ненормальні. Отже не хвилюйся. Ось послухай, мені спали на думку деякі рядки. Може, тобі буде приємно?

І він почав декламувати, хоча ніколи досі своїх віршів уголос не читав:

Принц Датський обвів усіх соромливим поглядом. Але ніхто не веселився. Ніхто, крім мене.

— Чудово! — вигукнув я. — Ти дуже вірно відобразив наш загальний настрій!

Слідом за мною усміхнулася Миронова. Інші не усміхалися.

— Які ж галюцинації? А ребра? — все ще сумнівався Покійник.

Я відвів його убік.

— Покійник, будь же людиною! З нами жінки. Подумай про них.

— Виходить, це той самий… Дачник?

— Скелет Дачника. Так я гадаю. Усе, що залишилось… Але ні слова про це… З нами жінки… Знайди в собі сили!

— Я пошукаю… — сказав блідий Покійник.

— Фактично ми з вами перебуваємо в кабінеті письменника! — вигукнув я, звертаючись одразу до всіх. — Покійник недавно повідомив нас, що якийсь грецький філософ творив у бочці. Ви чули? А Гліб Бородаєв творив у підвалі! Поки Племінник так по-дурному жартує, давайте влаштуємо виїзне засідання нашого літературного гуртка. Просто тут, біля робочого місця письменника. Біля його, так би мовити, верстата! — Я трохи підняв колишній садовий столик, потрусив ним у повітрі і поставив на місце. — Покійник, Принц і Миронова нехай що-небудь напишуть. На тему дня! Вони це швидко роблять.

Миронова підняла руку н сказала:

— Принц уже…

— Нічого, напише іще. Адже йому це недовго! А Гліб пригадає якусь історію з дідусевого життя.

У Наташі на руці був маленький годинник.

Інші школярі, які носять годинники, весь час про них пам'ятають, тільки те й роблять, що задирають руку, наче завжди кудись поспішають. А Наташа поглядала на свого годинника непомітно: просто опускала очі.

— Електричка — о сімнадцятій… — сказала вона. — Я покладаюсь на тебе, Алику!

Вона на мене покладалась. Не на Гліба. Не на Принца. Не на Покійника. А на мене! В цю хвилину я був вдячний Племінникові, який замкнув нас у підземеллі. Адже якби він не замкнув, я б ніколи не почув цих слів.

— Їх треба чимось зайняти, — сказав я Наташі. — Нехай вони творять і не заважають мені думати. Шукати!.. Повір: я виправдаю твої сподівання. Ми встигнемо на електричку!

Вона нічого не відповіла.

— Отже, починаємо засідання гуртка, — голосно сказав я. — Погляньте, кожен матиме своє робоче місце: точно п'ять ящиків.

Миронова підняла руку й сказала:

— Але ж нас шестеро.

— Я не сідатиму. Я буду ходити…

Я читав, що славнозвісні детективи мали різні звички, які допомагали їм міркувати й розплутувати злочини. Один, наприклад, обов'язково курив люльку. Це йому допомагало. А я мусив неодмінно ходити туди н сюди. І хоч і кажуть, що «в ногах правди нема», я дошукувався правди саме на ногах.

Заклавши руки за спину, я почав ходити по підвалу. А інші посідали на ящики.

Наташа просто відпочивала. Гліб нахилився, немовби сидів на своїй останній парті в середньому ряду і боявся, що його можуть викликати до дошки. Миронова одразу ж розгорнула зошита й заходилася писати. Я був певний, що вона робить черговий «начерк». Принц Датський ворушив губами, а довгі руки його рухалися немовби в такт словам, яких не було чути, які залишались десь усередині і там-таки складалися в римовані рядки.

Покійник був схожий на покійника. Я підійшов до нього.

— Усьому край… — сказав він.

— Значить, здійсниться твоя мрія!

— Яка?

— Адже ти давно хотів умерти.

— Пожити б ще трошки… — прошепотів він.

— Я шукатиму вихід із становища. А ти візьми себе в руки. Не думай! Напиши вірш оцій своїй В. Ш.

— Вона не прочитає його…

— Чому? Може, колись знайдуть наші скелети, і поряд з твоїм лежатиме вірш. Вона прочитає і тихенько зітхне…

— Вона не зітхне.

— Чому?

— Тому що її нема…

— Як то — нема?

— Отак… Не існує. Я не можу брехати тобі в ці останні години свого життя.

— А інша? А. Я.?.. Її теж нема?

— Теж.

— А Б. Ю.?

— І її…

— Ти що ж, брав перші-ліпші букви?

— Чому перші-ліпші? У мене була своя поетична система. Свій метод!

— Який метод? Скажи. Розкрий таємницю! Все одно нам небагато лишилось…

— Тому я й скажу… Так, був у мене свій принцип! Я брав першу літеру алфавіту і останню, потім другу від початку й другу від кінця, третю від початку й третю від кінця. Так і виходили: А. Я., Б. Ю., В. Ш. Розумієш?

— Ти здорово вивчив алфавіт! А кохання, виходить, не було?

— Чому ж? Я закохувався, хотів умерти, потім байдужів, повертався до життя й знову закохувався!

— В нікого?

О, скільки на світі несподіваного й незбагненного!

— Хіба це перший випадок у літературі? Хіба й інші поети не вигадували, не уявляли собі образи коханих? І хіба не поклонялися їм, наче живим людям? Хіба не поклонялися?

— Я про це не чув.

— І не здогадувався?

— Ні, не здогадувався.

— Ну, як же це ти? Хіба це не ясно?..

— Що?

— А те, що вигаданий образ майже завжди кращий за реальний?

— Ну, це вже вибачай…

— Хіба можу я вибачити, коли ти не розумієш елементарних речей?

Він знову заговорив у своїй улюбленій манері, запитаннями, чого я просто не терпів. Він увесь час дивувався: як це я не знаю, не чув, не читав!

— Слухай, Покійнику, хоч у ці останні години розмовляй по-людському, — сказав я з погано прихованим роздратуванням. — Коли хочеш, то поясни, а не хочеш…

— Чому б мені не хотіти?

— Знову ти…

— Зрозумій, кожній людині притаманний власний стиль розмови: це її індивідуальність. Хіба це…

Я рішуче ступив убік.

— Не йди! — Покійник схопив мене за руку. — Я хочу все пояснити тобі… Може, ти випадково врятуєшся і тоді відкриєш таємницю моїх «присвят»! Розумієш, живим людям завжди властиві якісь вади. А вигаданий образ може бути бездоганний. Так би мовити, ідеальний! Йому якось приємніше поклонятися. Як мрії! А люди завжди з вадами…

— Але ж зате вони живі!

— Хіба це істотно?

— А хіба ні?

Покійник глянув на мене з жалем:

— Колись ти зрозумієш. Загалом, якщо ти випадково… Тоді прокоментуй мої вірші, щоб не виникали запитання. Бо інакше почнуть шукати всіх отих А. Я. та В. Ш., когось не того…

— Покійнику, не будь такий похмурий. Твій погляд впливає на інших.

Він зобразив на обличчі «останню усмішку».

— Ось бачите, в якому доброму гуморі Покійник! — сказав я. — А ти, Принце? Що ти там написав?

Принц Датський винувато розвів своїми величезними руками:

— Ось… Спало на думку. Може, вам буде приємно?

Фізична сила і далі уперто поєднувалася в ньому з дитячою сором’язливістю!

Добрий Принц хотів порадувати нас, але вірші його нікого особливо не радували, бо всі вже до них якось звикли. Здається, вперше в житті Принц відчув це і, сховавши за спиною свої руки (він завжди не знав, куди їх подіти), тихо сказав:

— Тоді вибачайте…

— За що? Ти дуже точно висловив наш загальний настрій! — вигукнув я з погано прихованим співчуттям.

Моє співчуття не сподобалося Принцу. Він раптом порвав вірші й викинув у темряву. В ту саму, яка допомогла йому оцінити світлої

— Хіба це не звичайна річ? — поставив своє чергове запитання Покійник.

— Що? — не зрозумів я.

— Те, що сталося. Хіба класики не знищували своїх творів? Не спалювали їх?

— Але ж на те завжди були причини, — заперечив я. — Їх не визнавали, не розуміли… А ми Принца завжди розуміємо. Ну, та нічого… Засідання гуртка триває!

Миронова підняла руку й сказала:

— Можна мені?

— Авжеж. Чим ти нас порадуєш, Миронова? Начерком?

Назви її начерків завжди починалися з слова «мій», «моя» або «моє»: «Мій день», «Мій ранок», «Моя сестра», «Моя кімната…» Цей начерк мав назву «Моя неділя».

— Звичайно по неділях я встаю о 9 годині 30 хвилин за місцевим часом, щоб о 10 годиш послухати «Пионерскую зорьку». Але цієї неділі будильник задзвонив, як у звичайні дні, тобто рівно о 7 годині 10 хвилин. Умилася я швидко, як ніколи: у ванній кімнаті було порожньо, всі ще спали, ніхто не поспішав на роботу. О 7 годині 30 хвилин за місцевим часом я з'їла один бутерброд з ковбасою і яєчню…

«Її останній сніданок!» — подумав я.

Миронова читала далі:

— О 8 годині 30 хвилин я була в шкільній канцелярії. Там зібралися всі члени літературного гуртка, щоб їхати на стару дачу, де творив письменник, ім'я якого колись носив наш гурток. Гліб Бородаєв, онук письменника по татовій лійці, повідомив нас, що наш класний керівник Нінель Федорівна захворіла. Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…

— Перечитай останнє речення! — голосно вигукнув я, бо доля забажала, щоб цієї хвилини в голові мені майнув один здогад.

Миронова перечитала.

— Що таке? — Покійник схопив мене за руку.

— Чекай, чекай! Здається, я починаю…

— Що?! — з надією запитав Принц Датський.

— Дайте час. Здається, я вхопився за кінчик мотузка… Тепер треба не випустити його!

— Хіба тобі важко пояснити? — заскиглив Покійник.

— А хіба тобі важко почекати? — Наслідуючи його, я відповів запитанням на запитання. — Читай, Миронова. Читай далі!..

Вона докладно повідомила всіх нас про те, як ми сіли на електричку, як зійшли з неї, як дісталися до дачі, як познайомилися з Племінником і як «об одинадцятій годині сорок хвилин за місцевим часом за нами замкнулися двері…»

— Багато конкретних, тільки тобі відомих деталей, — похвалив я Миронову.

Я був вдячний їй за її гідний подиву спокій (команди хвилюватися не було, вона й не хвилювалася!). А головне, за ту фразу, яка наштовхнула мене… Але не буду забігати наперед. Хоч мені й дуже кортить забігти.

— Засідання гуртка триває! — оголосив я.

— Хіба не краще нам помовчати? — спитав Покійник. — Я відчуваю, що твоя думка почала працювати. Ми помовчимо, щоб не заважати…

— І справді, Алику! Так, напевне, буде краще! — сказала Наташа.

Значить, вона й досі ще покладала на мене надії! Я знову похолов, але вже з радощів. «Тепер я мушу вчепитися за той кінчик мотузка, який, здається, у мене в руках!» — так я вирішив.

— О, не бійся сполохати мою думку! Всі ці деталі, спогади живлять її і зміцнюють… Нехай тепер Гліб розповість нам які-небудь вигадки з життя свого дідуся. Як це бувало колись…

— Отут, виходить, дідусь… «Таємницю старої дачі»… — розгублено почав Гліб. Він знову не дотягував фраз. — У цьому підвалі… Он там, на стільниці…

Він відокремив круглу стільницю від ніжок садового столика, переснованих соломою.

На зворотному боці, всередині чорної рамки, було щось написано. Гліб прочитав:

— «Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була написана повість «Таємниця старої дачі».

— Меморіальна дошка, — сказав Покійник.

— Так, так, так… — мовив я задумливо.

Всі враз принишкли. Наташа Кулагіна, що стояла позаду, дивилася на мене з надією.

Я відчував її погляд потилицею й серцем. Він пік мене!

— Виходить, дідусь тут, у підвалі, створював собі відповідний настрій? — спитав я Гліба. — Не поспішай, спершу подумай…

— Так… створював.

— Він наганяв на себе страх, як повідомив нас Племінник Григорій? Подумай як слід, не поспішай.

— Так… наганяв.

— Залишайтеся на своїх місцях! — скомандував я.

І хоробро кинувся в темряву.