Дуже страшна історія

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,

який ставить нас буквально на поріг страшної історії

Поки ми їхали електричкою, погода зіпсувалася. Визирнуло сонце. Природа явно загравала з нами: вона кокетувала осіннім промінням, забивалася до нас під пальта свіжим вітерцем, махала нам голими гілками… Хіба можна в таку погоду як слід настроїтися на думку про злочин?!

Але я все-таки настроївся… Напередодні я почув по радіо, що коли композитор Бородін умер, друзі з «Могутньої кучки» закінчили за нього оперу «Князь Ігор».

Це було для. мене абсолютним відкриттям! Воно наштовхнуло мене на ідею. І навіть на кілька ідей одразу… Може, мені пощастить закінчити повість Гл. Бородаєва! А що, коли я зумію розгадати таємницю: куди подівся той чоловік! Я напишу другу частину «Старої дачі». І Наташа занотує до зошита яку-небудь дуже цікаву нову думку. «Звичайно, його не можна порівняти ні з Покійником, — напише вона, — ба навіть з Принцом. І взагалі ні з ким!..»

Я не знав, не міг навіть припустити, що того дня, тієї звичайнісінької неділі… проте не буду забігати наперед, хоч мені й дуже кортить забігти…

Блідий Покійник ожив під сонячним промінням і виголосив;

— «Нехай живе сонце!» — сказав якось Пушкін. І в цьому я з ним згоден.

Коли ми зійшли з поїзда на дощану платформу маленької дачної станції, Наташа почала озиратися.

— Кого ти шукаєш? — спитав я з тривогою.

— Он розклад… Я мушу бути вдома о шостій або сьомій годині. Не пізніше! Щоб мама не хвилювалася.

— Вона все ще лежить?

— Так, — сказала Наташа. — Серце…

Я кинувся до розкладу. Мені здавалося, що хтось хоче мене випередити. Так завжди буває, завжди: коли якесь створіння стає тобі небайдужим, думаєш, що воно подобається усім кругом і всі відчувають те саме, що ти. Ця думка не дає спокою!

— Є електричка о сімнадцятій нуль-нуль! — доповів я. — А потім — о двадцятій нуль-нуль.

— Нам треба о сімнадцятій! Ми встигнемо?

«Нам… ми…» — я ладен був слухати ці слова без кінця!

— Ходімо! — скомандував Гліб.

Від станції ішли хвилин із сорок, не більше. Але й не менше, бо я стежив за годинником. Навмисне взяв у Кості годинника, наче наперед знав, що він сьогодні… Ні, забігати я не буду. Не буду!

— За мною! За мною! — командував Гліб. Йому подобалося бути начальником. — Тільки не відставати.

Я його просто не впізнавав.

Доля забажала, щоб дорога до дачі була дуже заплутана. Це мені подобалося: ми йшли наче лабіринтом: то звертали в ліс, то петляли між дачними парканами, то кружляли навколо якихось сараїв, то знову заглиблювалися в ліс… Здавалося, тікаючи від когось, ми намагалися заплутати сліди.

Я подумав, що без Гліба ми нізащо не дістанемося назад на станцію.

— За мною! За мною! — квапив Гліб.

І знову кудись звертав… Нарешті, він зупинився. І ми теж.

— Прийшли! — сказав Гліб.

Я глянув і побачив її. Вона виходила одним боком просто на дорогу, а другим — просто в ліс. Мене одразу вразило те, що стара дача зовсім не була старою.

— Її пофарбували, чи що? — спитав я Гліба.

— Ні, вона завжди була така.

— «Таємниця старої дачі» — це звучить? — спитав мене Покійник.

— Звучить.

— А «Таємниця нової дачі»?

— Не дуже.

— Тепер уторопав? Знаєш, що то таке — авторський домисел?

Принц Датський дивився на Покійника з повагою.

А я особисто страшенно не любив, коли Покійник починав оперувати «запитаннями», немовби влаштовуючи комусь іспит.

— Чому не видно дошки? — сказав він.

— Якої? — спитав Гліб.

— Меморіальної, звичайно: «Тут жив і помер…»

— А він не тут…

— Тоді інакше: «Тут жив і не помер письменник Гл. Бородаєв!»

«Може, Покійник все-таки має намір поставити над своїм черговим віршем літери Н. К.? — подумав я. — Чого це він раптом так старається перед Наташею?»

А Принц весь час дивився на нього з повагою.

Я вирішив негайно перехопити ініціативу!

— Більше я не можу мовчати. Ви маєте взнати дещо важливе, — сказав я. — Те, що написано в повісті Гл. Бородаєва, — це не авторський домисел. Тут, на оцій от дачі, зникла людина… Мовби її і не було! Ми з вами підемо не слідами повісті, а слідами злочину…

Покійник угамувався.

— На дачі є хто-небудь? — спитав я Гліба.

— Дачники всі виїхали.

— Всі до одного?.. — прошепотів Покійник.

— Ну звичайно, це ж помітно! — бадьоро відповів я. — В селищі зараз ні душі. Кричи не кричи, ніхто не почує.

— А навіщо нам кричати? — спитала Наташа.

— О, не бійся! — вигукнув я. — Звичайно, всяке може статися. Але я, тобто ми, тут, поруч. Все-таки зникла людина…

«Якби мені трапилася нагода від чогось її оборонити!» — подумав я тоді.

Миронова підняла руку:

— Нінель Федорівна сказала: «Подихаємо, погуляємо в осінньому лісі!»

Гостра спостережливість підказала мені, що Миронова не боїться: вона просто й на відстані корилася класному керівникові. Таку вона мала вдачу.

— Спершу подихаємо повітрям, яким дихав Гл. Бородаєв! — відповів я їй.

— А як ми туди попадемо, в ту дачу? — спокійно спитав Принц Датський.

— Двері не замкнені, — сказав Гліб. — Я ж попередив, що будемо. Вчора з міжміської…

— Ходімо! — крикнув я. — Не бійтеся!

І перший зайшов у дачу.

Там було тихо. Тільки згори долинало якесь бурмотіння. Всі заклякли. Я теж здригнувся… Але навіть досвідчене око не помітило б цього: я здригнувся внутрішньо, про себе.

— Це племінник хазяйки, Григорій, — повідомив Гліб чомусь не зразу. — Він стереже всі дачі в селищі. Він чекає на нас… І все нам розповість.

«Ті самі сходи! — подумав я. — «Буркотливо-рипучі», як написано в повісті. Ними новорічної ночі йшов Дачник після своєї останньої прогулянки. Більше він не гуляв!..»

Ми почали підніматися «буркотливо-рипучими» сходами. Вони не рипіли. «Зрозуміло: авторський домисел!» — сказав я собі.

З кімнати нагорі чітко долинули слова:

— Ви так?.. А ми вас — лусь по потилиці! Ви все-таки пручаєтеся? А ми вас — по карку торох!..

Покійник зупинився. А за ним і всі інші. Згори лунало:

— Ах, ви ще живі? То ось маєте! І ще, і ще, і ще!

— Що там діється? — спитав Покійник.

— Може, треба допомогти? — вигукнув я. Кинув прощальний погляд на Наташу й побіг нагору.

Двері наріжної кімнати були прочинені. Племінник Григорій грав сам із собою «в дурня». Він «ходив» і за себе, і за противника, якого не було.

— Ах, ви ще дихаєте? Ось вам! Ось вам іще!

Він почав підкидати «королів».

— Сюди! Сміливіше сюди!.. — крикнув я, наче видерся на гірський шпиль, а інші були ще десь на схилі.

Миронова рушила перша: вона підкорялася командам.

Гліб також вибіг нагору. Піднялася й Наташа. Принц Датський прикривав собою Покійника.

Племінник Григорій повернув голову до нас і погасив цигарку просто об стіл, на якому лежали карти.

Це було величезне створіння років двадцяти п'яти, не більше.

— Він виріс на руках у дідуся, — сказав Гліб.

Я часто намагаюсь уявити собі дорослих людей дітьми, якими вони були колись… Григорія я чомусь уявити собі дитиною не зміг. Гостра спостережливість давно підказала мені, що майже в кожній людині на все життя залишається щось дитяче: або погляд, або сміх, або якийсь порух. У Григорія нічого дитячого не залишилось… І я не міг уявити собі, як Гл. Бородаєв носив його на руках.

Я вже казав, що прізвиська стали у нас у школі пошестю: майже нікого не називали на ймення. Я так звик до цього, що знайомлячись з кимось, одразу давав йому прізвисько. Григорія про себе я назвав Племінником. Надто вже не пасувало йому це миле сімейне слово — от я його й прозвав: ми часто давали прізвиська мовби глузуючи. Низькорослому кричали: «Гей, Паганелю!», а довготелесому: «Нахилися ти, ліліпуте!» Племінник підвівся з стільця.

Можна було подумати, що йому від народження дісталася не своя голова: вона була дуже маленька. І на обличчі було так мало місця, що на ньому не уміщалося нічого, крім усмішки… Усміхався Племінник весь час.

— Ну, що вам показувати?

— Нам усе цікаво! — сказала Миронова.

— У цій кімнаті той самий дивак жив, котрий пропав. Заліз сюди під Новин рік — і амба. Провалився, мовби й мати рідна не народила. Кумекаєте?

Миронова одразу взялася записувати. Вона на всяких доповідях, лекціях чи творчих зустрічах записувала буквально кожне слово. Скаже доповідач: «Здрастуйте» — вона починає писати. Скаже він: «До побачення!» — вона теж запише й згорне зошит.

«Туго, мов струни, напнені дроти мало не торкалися вікна його кімнати…» — пригадав я рядки з повісті. Дроти і справді «мало не торкалися». Тут не було домислу.

«Час уже, нарешті, по-справжньому виправдати своє прізвисько!» — вирішив я. І сказав:

— Я пригадую, в повісті сказано: «Опівночі на дачі погасло світло. Поринуло в темряву і все дачне селище…»

— Слухай, хло', ти не вискакуй!.. — Племінник відмахнувся, наче на тому місці, де я стояв, раптом задзижчав комар. У слові «хлопче» він чомусь випустив половину.

Я дуже любив, щоб на мене в присутності Наташі Кулагіної поглядали дівчатка і щоб вона це помічала. Я був щасливий, коли в її присутності мене просили допомогти, щось пояснити: задачки чи там теорему… Та коли в її присутності до мене ставилися зневажливо, я дуже страждав.

— Розумієте, — почав я пояснювати всім одразу, — напрошується такий здогад: якщо струму не було, Дачник міг вилізти у вікно, схопитися за дроти (вони були тої хвилини безпечні!), потім міг долізти, чіпляючись за них, мов циркач, до першого стовпа, а потім спуститися на землю. І назавжди сховатися від родичів! Тому й слідів на дачній ділянці не було. Це, як кажуть, гіпотеза… Тобто припущення.

— Вікно було замкнене зсередини, — сказав Гліб.

— Тоді гіпотеза відпадає!

— Якщо ти, хло'… — погрозливо почав Племінник.

Слово «хлопче» він уперто скорочував на три літери, і слово звучало зневажливо. Серце моє стислося від болю: адже поруч була Наташа.

— Гіпотеза відпадає! — голосно повторив я, здригаючись від думки про те, що він може зовсім принизити мене в її присутності. І я не зможу вимагати сатисфакції: все-таки він був удвоє довший за мене.

Він знову махнув ручиськом, наче відганяв комара. Але все-таки образливі слова не зірвалися з його насмішкуватих губ.

Ми спустилися «буркотливо-рипучими» сходами, які не рипіли.

Племінник відчинив якісь двері, нахилився й зайшов до кімнати. Ми теж зайшли. Кімната переходила просто в терасу, а тераса виходила просто у двір.

— Хороший був письменник, — сказав Племінник. — Він у тітки дачу одразу на півроку, а бувало, й на рік наймав. І гроші наперед платив. Хороший письменник!

— У цій кімнаті він творив свою «Стару дачу?» — спитав я.

— Слухай, хло', якщо ти будеш вискакувати… Якщо ти будеш…

— Розумію! Розумію! — перебив я. — Я порушую ваш план? Повірте, дуже вже не терпиться!

Знову він не встиг принизити мене в її присутності.

— Письменник тут не писав, — повідомив нас Племінник. — Він про Дачника в підвалі писав. У підземеллі…

Миронова все записувала.

— Тут є підземелля? — пошепки спитав я.

— Він уранці залізе туди — і капець. До обіду не видно, мовби й мати рідна не народила… Кумекаєте?

— Філософ Діоген творив у бочці, — ліниво виголосив Покійник. — А цей, виходить, у підвалі?

— Він там страху на себе наганяв, — пояснив нам Племінник. — Там вогко, темно…

— Зрозуміло: входив у настрій! — знову вихопився Покійник.

Племінник Григорій чомусь не крикнув йому: «Слухай, хло'!» — а вів далі:

— Я там папери якісь знайшов, аркушики… Хотів був викинути, а тітка каже: «Віднеси краще в музей!» Я й відніс. Є у нас музей на сусідній станції.

— Мабуть, краєзнавчий, — висловив припущення Покійник.

Племінник і тут не цитькнув на нього, а спокійно сказав:

— Еге ж, цей самий. Мені подяку в письмовому вигляді видали! Папірці ті під склом розіклали й написали: «Знайдені й приставлені Григорієм Шавкіним». Тепер усі читають. Екскурсантам про мене розповідають!.. Кумекаєте?

— Ще б пак: рукописи, чернетки! — знову втрутився Покійник.

— Авжеж, вони! — погодився Племінник.

Я давно помітив, що типи, подібні до Племінника, як правило, обирають одну якусь людину й починають до неї чіплятися: «Ну, чого дивишся? Чого вирячився? Чого тут стоїш? Чого тут сидиш?» Хоч усі інші теж дивляться, теж стоять і теж сидять. — Але типи, подібні до Племінника, вибирають когось одного, і, як правило, найсимпатичнішу, найінтелігентнішу людину. Племінник вибрав мене…

— Слухай, хло', чого в підлогу втупився? Слухати не хочеш?

— Він, мабуть, замислився, — сказав Покійник.

Усі вдячно подивилися на нього: він немовби став мені на захист. Це було нестерпно!

— Швидше туди! — гукнув я. — У підземелля!.. До робочого місця письменника!

— Коли не дрейфите, то гайда! — сказав Племінник.

Ця моя пропозиція чомусь його не розізлила. Пізніш я довідався чому! Але в ту хвилину… здогад не схотів мене попередити, хоч взагалі він робив це дуже охоче.

Блідни Покійник тупцював на місці.

— Боїшся? — спитав я пошепки, але так, щоб почула Наташа Кулагіна. Я мусив розкрити їй очі!

Ми почали спускатися східцями, по яких ковзала нога: може, це через вогкість, а може, навіть через плісняву… Я відчув хвилювання: ось такими східцями спускалися в підземелля справжні детективи. Вони спускалися, знаючи, що можуть уже ніколи не піднятися!..

«О, якби на нас чигала там якась небезпека! — мріяв я. — Налякана Наташа кинулася б не до Покійника, а до мене, і я б знайшов вихід із становища. Я врятував би її! Та, на жаль… Якщо туди кожного дня залазив Гл. Бородаєв, виходить, нічого небезпечного там бути не може. І я не зможу довести їй…»

— Слухай, хло', знову ти той… поперед батька в підвал лізеш! Я світло увімкну.

Він крутнув вимикач. І з прочинених дверей, оббитих, як і належить, іржавим залізом, виповзла смужка тьмяного світла, В повісті Гл. Бородаєва світло завжди «виповзало» з прочинених дверей або «похмуро вихоплювало» щось з мороку, а потім, коли двері зачинялися, воно «відповзало» назад. Це я добре пам'ятав.

Племінник з видимим зусиллям відчинив двері навстіж. Вони завищали на погано змащених завісах. У повісті Гл. Бородаєва усі дверні завіси були обов'язково погано змащені й вищали. Це я також пам'ятав.

Отже, все було чудово: як у найсправжнісіньких детективних творах!

— Катайте! — сказав Племінник.

Миронова випередила всіх: вона любила виконувати накази. Племінник пропустив нас у підвал. Останній зайшов Покійник… На мене приємно війнуло гнилизною і пліснявою. Я вдихав на повні груди!

Раптом двері з виском зачинилися. Потім залізо заскреготіло по залізу: це племінник засунув клямку. Він залишився по той бік дверей, що, як мені здалося, зачинилися назавжди!..