Дух руїни. По сторінках історії

Осип Зінкевич Про «Дух руїни» Олега Ольжича

В історії української політичної думки дослідження Олега Ольжича «Дух руїни» є першим ґрунтовним осмисленням причин наших невдач, нашої тисячолітньої бездержавності. Були праці про «Велику Руїну» часів гетьманських міжусобиць після смерті Богдана Хмельницького. Були спорадичні статті на цю тему, які висвітлювали окремі епізоди міжусобиць, але такої статті, як «Дух руїни», у нас ще не було.

І виникає питання: що спонукало молодого 33-річного археолога і поета заглибитись у нетрі нашої історії, вивчити її в деталях і написати невелику, але блискучу статтю «Дух руїни», яка була опублікована у 1940 році у Празі окремою брошурою?

Це був 1940 рік. Рік великих надій і сподівань. Всі відчували, що ось-ось почнеться війна між двома світовими потугами — Німеччиною і Радянським Союзом. За кордоном і на українських землях у той час діяла найпотужніша в нашій історії політично-революційна сила — Організація Українських Націоналістів. Ще багато років до війни у голови Організації Євгена Коновальця було ясне бачення майбутнього — Україна зможе здобути свою незалежність лише внаслідок зудару цих двох світових потуг. Коли вони виснажились би воєнними діями, могутня, об'єднана і добре зорганізована українська сила, якою у той час була ОУН, могла б відіграти вирішальну роль у здобутті Незалежності. Ще за життя Є. Коновальця виникло питання: з ким і з чим у разі війни іти з-за кордону в Україну. Потрібні культурні кадри, кадри державного будівництва для зденаціоналізованої століттями російського панування України, де національно свідому українську інтелігенцію вщент винищила совєтська влада. Тому 1937 року при Проводі Українських Націоналістів було створено Культурну Референтуру, а згодом — Комісію державного планування.

Їх очолив тридцятирічний Олег Ольжич. Навколо нього згуртувалися найкращі українські політичні, культурницькі й освітні сили. Інтелектуальний потенціал цієї людини, його відданість справі, його виваженість у спілкуванні з людьми здобули йому загальне українське визнання.

З оптимізмом можна було дивитись у майбутнє. У разі воєнного протистояння двох сил в Україну буде з ким іти, щоб допомогти у відновленні і побудові її державності, у відродженні її багатогранного життя.

І в час найінтенсивнішої підготовки нових молодих кадрів для майбутнього України оживає і підводить голову наш історичний дух руїни — розкол ОУН на дві ворогуючі частини.

Нині віднайдено багато документів і матеріалів, які для неупередженого дослідника є переконливим доказом, що для розколу ОУН не було жодних вагомих причин. Вся аргументація на виправдання розколу, як і в кожному подібному випадку, ґрунтувалася на підозрах і припущеннях, а не на фактах і доказах. Опубліковані і ще неопубліковані документи свідчать, що жодна зі сторін не намагалася досягти компромісу в розв'язанні штучно створеної конфліктної ситуації.

По різні боки барикади опинилися близькі друзі Олега Ольжича. Чи у справі розколу був задіяний зовнішній чинник? О. Ольжич про це не пише (бо у той час не було переконливих доказів цього, а якщо й були, то, можливо, з різних причин він про них не згадував). І тоді в О. Ольжича народилося дослідження, перше у нашій історії, — «Дух руїни. По сторінках історії». На підставі історичних фактів О. Ольжич доводить, що першопричиною нашої бездержавності є внутрішні міжусобиці. І з цього можна зробити висновок, що і зовнішній чинник, німецький або російський, знаючи про наші традиційні, в генах закладені міжусобиці, відіграв, можливо, і вирішальну роль.

Вибух Німецько-Радянської війни 22 червня 1941 року застав обидва відламки колись потужної ОУН з ідентичними назвами на протилежних сторонах політично-революційної барикади. Використовуючи воєнні події, наражаючись на смерть, не зважаючи на заборони німецьких окупантів, на Схід просувалися Похідні групи обох ворогуючих між собою ОУН. Молодому Олегові Ольжичеві випала роль бути керівником ОУН на українських землях, окупованих німцями. Під час походу на Схід було підступно вбито провідних членів ОУН, яку він очолював. Слідом за ними, 30 серпня 1941 року, в Житомирі загинули два члени ПУН, найближчі співробітники Олега Ольжича — Микола Сціборський і Омелян Сеник-Грибівський, а двома роками пізніше, у 1943 році, — ще два члени ПУН, Ярослав Барановський і полковник Роман Сушко. Водночас жоден член Проводу протилежної сторони вбитий не був. Похідні групи обох ОУН наближалися до Києва. Якби не Олег Ольжич, то на третьому місяці війни українство могло опинитися у братовбивчій війні. І він силою свого авторитету зупинив цю можливість. Він закликав до спокою і посиленої роботи. На його переконання, причиною цих убивств був наш історичний дух руїни. Ольжич вірив, що це жахливе протистояння колись припиниться, і його в жодному разі не слід підсилювати. Так народилася друга стаття з тією самою назвою «Дух руїни», уривки з якої публікуємо в цій брошурі.

Після трагічної загибелі провідних членів ОУН німецькі окупанти завдали нових ударів цій Організації: у кінці 1941 року прокотилася хвиля масових розстрілів (після того, як восени ОУН відзначила двадцятиліття розстрілів більшовиками вояків УНР під Базаром), невдовзі після цього — у Бабиному Яру було розстріляно членів Культурної Референтури, яку очолював Олег Ольжич, — Олену Телігу і її чоловіка Михайла, Івана Рогача, Миколи Чемеринського і багатьох інших.

Коротка передмова до брошури «Дух руїни», доповненої післямовою сучасного дослідника Івана Дзюби, не ставить собі за мету шукати винних чи когось чомусь підозрювати. Мета цієї брошури — показати яку трагічну роль відіграє у нашій історії дух руїни. Припустімо, що Друга світова війна закінчилася так, як закінчилася. Кадри єдиної і монолітної ОУН розвивають свою діяльність у повоєнний час у всіх країнах українського поселення. Об'єднано і спільно можна було дуже багато осягнути. Але протистояння і внутрішня боротьба, витрати часу і ресурсів на взаємне поборювання тривали і поширювалися в українстві протягом шістдесяти років. І раптом настає історичний 1991 рік. Україна стає незалежною, самостійною державою. При владі залишаються колишні партократичні кадри. Об'єднана і монолітна ОУН могла у зародку української державності відіграти вирішальну роль у державному будівництві, у перетворенні зрусифікованої України на українську Україну.

Та цього не сталося. В Україну в 1991 році прийшли дві ворогуючі між собою ОУН, принесли з собою тенденційні публікації і взаємні звинувачення, і вже тут почали розколюватися і творити нові організації з тією самою назвою, додаючи у дужках різні нібито пояснювальні літери. Цей первородний гріх розколу 10 лютого 1940 року поширився й на інші національно-демократичні партії і організації незалежної України. І вони, беручи приклад зі своїх «старших братів» по розколу, почали розколюватись, також залишаючи за собою однакові назви з пояснювальними літерами у дужках.

Внаслідок цього дух руїни, замість завмерти, постійно оновлюється і оживає. Руїна українського громадського і політичного життя доведена до стану, коли націоналістичні й націонал-демократичні партії та організації опинилися на маргінесі державного, громадського і політичного життя. їхньої не лише конструктивної, але й будь-якої присутності в українському державному будівництві та в українській політиці майже не відчувається. Це є наслідок духу руїни і постійних міжусобиць.

У новітній історії ми є свідками циклічності наших міжусобиць і розколів, що їх дуже вміло використовують зовнішні сили, долучаючись до цих руйнівних процесів.

У нашій найновішій історії ця циклічність виглядає так: убивство лідера — розкол організації, розкол організації — убивство лідера, спроба отруєння лідера — розкол коаліції.

У 1938 році більшовицький агент вбиває голову ОУН полковника Євгена Коновальця, а через два роки після його загибелі, замість консолідації і об'єднання всіх національно самостійницьких сил, наймогутніша політично-революційна сила у 1940 році розколюється на дві однойменні ворогуючі частини.

У 1998 році настає розкол найпотужнішої української політичної сили вже у незалежній Україні — Народного Руху України, а через рік підступно вбито голову НРУ Вячеслава Чорновола.

У 2004 році відбулась невдала спроба отруїти голову найпотужнішої у той час української політичної сили «Наша Україна» Віктора Ющенка, незаперечного лідера української Помаранчевої революції. Вперше після багатьох століть національно-демократичні сили здобули перемогу, виграли вибори, обрали українського Президента, взяли владу у свої руки — і до року (так, до ОДНОГО РОКУ!) всі здобутки Помаранчевої революції вони, самі ж переможці Помаранчевої революції, зруйнували.

Вони — це той наш історичний дух руїни, дух, про який так блискуче писав кілька десятиліть тому Олег Ольжич. У носіїв того духу руїни — жодного почуття відповідальності перед своїм народом і одне перед одним. Зі своєї діяльності, зі своїх відносин вони викинули поняття компромісу, домовленості, поступок заради вищої мети.

Погляньмо з перспективи часу, чим сьогодні в Україні є розколена ОУН, розколений і зруйнований після Вячеслава Чорновола Народний Рух України, помаранчева коаліція після переможної Помаранчевої революції?

Стаття Олега Ольжича «Дух руїни» і стаття Івана Дзюби «Українські усобиці як феномен світової історії» з'являються у нашому видавництві окремою брошурою у 100-річчя від дня народження Ольжича, у дуже важливий для майбутнього України час. Наше бажання — щоб усі відповідальні особи, причетні до державного, громадського і політичного життя, ознайомилися з цими творами, переглянули своє недавнє минуле, задумалися над ним і зробили з прочитаного й зі своєї діяльності мудрі, логічні та раціональні висновки.

Сподіваємося, що і молоді читачі, майбутні громадські, політичні й державні діячі, познайомляться з українським трагічним минулим, щоб не нарікали на давнє минуле і на минуле дворічної давності, щоб знали, що головною причиною наших історичних нещасть і бездержавності є дух руїни, історичні міжусобиці. Молодь, яка прийде до влади за один, два чи десять років, не повинна повторювати нашого трагічного минулого. Ця молодь має бути іншою, має переконати себе, що ті, хто прийде після неї, не знатиме, що таке в Україні XXI століття дух руїни. Хочемо вірити, що його у нас більше не буде.

Запам'ятаймо слова Олега Ольжича, які він написав кілька десятиліть тому:

«Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною.

У цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».