Дух руїни. По сторінках історії

Олег Ольжич Дух руїни. По сторінках історії

Українська історія багата на великі й героїчні моменти, але досить в ній і темних та болючих сторінок, що їх воліли б ми часто вирвати і не мати в цій великій книзі, з якої народ має вчитися славних і добрих діл. Та зріла мужня суспільність не сміє боятися глянути правді в лице, зокрема в хвилині, коли дійсність вимагає, щоб її бачити тверезо, а не через рожеві окуляри ідилії.

* * *

Дух руїни, дух степу покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, почерез гетьманщину й визвольні змагання 1917-20 років аж по сьогоднішній день.

Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись із сусідами то з півночі, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали. Це є ті Махни, Григорієви та інші отамани, які не хотіли підпорядкуватися власному урядові. Це ті всі, які не признавали і не признають нікого поза собою і над собою, які самі собі панами були, «герць для герцю» виправляли і завжди знаходили опікунів, протекторів, покровителів, яких кликали на поміч, і яку ті радо давали, бо це було в їхньому інтересі.

Міжусобиці й бунти бували й у інших народів. Але інші народи вспівали оформитися в держави й виховати, деколи жорстокими способами, своїх громадян на здисциплінованих і карних членів національної і державної спільноти.

Ми, українці, не вспіли цього зробити, бо нам перешкодили в цьому орди з півночі та зі сходу, які нападали на нашу державу, а згодом сусіди, які наш знесилений нарід поконали, розбивши нашу державу і попровадивши у відношенні до нашого народу політику внутрішнього порізнення, відомого під назвою «діли й пануй» або «пусть русіна на русіна».

З тягарем духу степу і руїни ми опинилися в епосі 1917-20 рр. Цей дух степу і руїни покутує в нас по сьогоднішній день. Упродовж майже цілої історії не мали ми можливості того духа бунту і руїни усунути при помочі фізичної сили чи державних законів, як це було в інших народів. У нас цього духу руїни можна було усунути лише моральною силою, солідарною, моральною поставою громадянства взагалі, а провідних, відповідальних за долю українського народу одиниць зокрема. Одначе так не сталося. У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли появився якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитета, — його негайно стягали на долину і тут мотлошили усіма способами і засобами, щоб тільки він не став, не дай Бог, авторитетом для ширших мас громадянства.

У політичному житті повставали щораз нові партії, групи, фронти і т. п. Наше політичне життя за останнє десятиріччя можна порівняти з робітничою майстернею, в якій учні навчалися на челядників, а згодом, опанувавши ремесло, «визволялись», покидали «майстра» і відкривали власну «майстерню» або просто викидали «майстра» і самі приміщувались у його «майстерні».

Дві речі (руїна й бунт) йшли завжди у парі й приходили гейби на замовлення в найкритичніший для народу момент, обертаючи в нінащо всі його надбання, створюючи для ворогів українського народу вимріяну нагоду поглибити внутрішній його розклад, використавши його для своїх ворожих цілей.

* * *

Зусиллям ряду здібних володарів українська держава Х-ХІ ст. досягла потуги і розмірів, що їм рівних не було тоді в Європі. Простягаючись від Фінської затоки по Чорне море і від Вепру та Вислоку по Тьмуторокань і Волгу, творила вона наймогутнішу імперію своїх часів та загрожувала існуванню самої столиці тодішнього культурного світу — Візантії.

Ріст і сила цієї Держави спиралися на єдиності централізованої князівської влади в Києві, що її тверда рука не знала оглядів супроти непокірних.

Вершка свойого осягла вона за панування Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Але вже по них настає період невгавних бунтів проти Великого князя, усобиць і поступового розпаду сили Української Держави.

По смерті Ярослава (1054) Київським князем став Ізяслав, найстарший його син. Проти нього зворохобилися київляни й проголосили князем Полоцького князя Всеслава Брячиславича (1068). Ізяслав привів собі на поміч поляків, але ця поміч відвернула ще більше від нього населення та навіть молодших братів. Брати не хотіли його слухати: Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський вигнали його, і князем зробився Святослав (1073). Війни між братами з участю Польщі точилися потім ще дуже довго, щораз більше підриваючи становище Києва у Східній Європі.

За Всеволода Ярославича (1076-1093) знову ж його непогамовані небожіізгої Олег Святославич та Борис Вячеславич без угаву билися між собою, накликаючи на Україну половців. Ізгоїв було аж три роди: Роман, Олег, Давид та Ярослав Святославичі, два Ігоревичі (Давид з братом) та Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі.

На нараді у Любечі під Києвом 1097 р. ухвалено нарешті по довгих зусиллях святочно мир між князями. Але зараз по цьому Давид Волинський полонив і осліпив Василька Теребовельського. Володар, його брат, кинувся на Давида війною. Почалася нова загальна боротьба князів — Святополка проти Давида, потім Володаря і Василька.

По смерті Мстислава Володимировича (1132 р.), що запанував був у Києві, вибухла чвара за великокнязівський стіл між його родом та іншими Мономаховичами і Святославичами. До влади прийшов Ярополк, але проти нього збунтувалися брати, і руїнна війна тривала аж до 1139р., коли він помер.

Київський стіл займає Ярополків брат Вячеслав, одначе Всеволод Ольгович Чернігівський зчиняє заколот проти нього і виганяє його з Києва. Ольговичі та Давидо-вичі сваряться знову і воюють між собою. Повага Великого князя упадає дедалі, то більше.

По його смерті Київський престол займає Ігор, та збунтовані кияни кличуть Ізяслава Мстиславича Переяславського (1146-1154), що з чорними клобуками, одним зі степових кочових племен, атакує Київ і бере його, щоб потім увесь час воюватися з Ольговичами. Він не допустив до Київського престолу свого третього дядька Юрія Долгорукого Суздальського, що знайшов собі союзника Володимира Галицького. Ізяслав II визвав на поміч угорського короля Гейзу II, чеського короля Володислава II та польського Болеслава Кучерявого, що тільки й чекали на це. Щойно після смерті Ізяслава II потішився Юрій Суздальський Київським престолом у 1155-56 рр. Після його смерті знову настали війни за Київ; вони тяглися довго і вкрай виснажили силу Київського князівства і силу України.

Тривало це аж до зруйнування Києва сином Юрія Долгорукого Андрієм Боголюбським 1169 р., коли-то замкнувся цілий уступ української історії, що їй на ім'я — Київська Держава.

З занепадом Києва як центру імперії осередок державного життя України пересувається на захід, де одно з удільних князівств — Галицько-Волинське — видає кілька постатей, що зуміли бодай на час здолати прокляття українського хаосу.

Тяжкий і часто прикрий був шлях до цієї перемоги Галицько-Волинської Держави. Володимирко Галицький відмовив був послуху Києву, і 1144 р. прийшла карна експедиція; Володимирко мусив скоритися та заплатити Київському Великому князю Всеволодові кару. Це обурило знову ж «ощадних» галицьких бояр, і вони покликали до себе Івана Ростиславича Берладника. Володимирко мусив облягати власний Галич і жорстоко карати бояр. По смерті в Києві Всеволода виступає Володимирко проти його наступника Ізяслава на спілку з Долгоруким, але їх обох розгромлюють, і він присягає Києву на вірність... Цю присягу Володимирко знову ламає, і літопис говорить про Божу кару — наглу смерть, що прийшла після глумливих його слів: «От мені маленький хрестик!».

Ярослав Осьмомисл (1153-1187) спершу мусів продовжувати війну проти Ізяслава II, що справив різню галичан під Теребовлею (1154). Але по його смерті погодився з його братом Ростиславом І Мстиславичем Смоленським і сином Мстиславом II Ізяславичем Київсько-Волинським. Всі вони ходили разом походом на Київ, де засів Чернігівський князь Ізяслав ІІІ Давидович (1158). Його прогнано, і в Києві засів Ростислав І Мстиславич. А тим часом власні бояри, лихі на впливи при дворі роду коханки князя Насті Чагарової, хапають свого володаря, палять його коханку, вбивають її рідню і диктують князеві навіть особисте життя.

Ярославів син Володимир знову має клопіт з боярами, що встрявають в його приватні справи. Князь тікає перед власними підданими до Угорщини, а у висліді спритні угри садовлять в Галичині королевича Андрія... З поміччю поляків Володимир, проте, приходить до влади і засідає на престолі. Втягнення у внутрішні українські справи чужинців, що мали помагати здушувати внутрішні бунти, фатально відбилося на Галицько-Волинській Державі.

Щойно князь Роман спромагається здолати і зовнішніх ворогів, і внутрішній хаос та звернути сили назовні. Він творить найславнішу сторінку цього Галицько-Волинського періоду української історії, провадячи успішні війни проти поляків і Литви та запускаючись глибоко в їх території.

По смерті могутнього Романа почалася, одначе, 40-літня колотнеча за Галицький стіл між Рюриком Київським, Ольговичами Чернігівськими, Ігоревичами Сіверськими, галицькими боярами, Лєшком Польським та Андрієм Угорським.

Найбільше приходили до слова звичайно обидва останні; Ігоревичів, що захопили були головні осередки, угри та ляхи 1211 р. прогнали, а бояри повісили двох з них, Романа і Святослава, настановляючи князем чоловіка з-поміж себе — Володислава Кормильчича. Все скінчилося, як і можна було чекати, пануванням у Галичині угорського воєводи Бенедикта, що правив від імені п'ятилітнього Коломана, «князя Галицького», зарученого з дволітньою Соломією Лєшківною...

Вже син Романа Галицького не мав стільки щастя, що батько, хоч і був це ще час слави і сили Галицько-Волинської Держави. Данило Романович (1228-1264) п'ятнадцять літ воював з Ростиславом Чернігівським, уграми та власними боярами, що роздавали навіть городи своїм товаришам. Остаточно переборює він ці труднощі і твердою ногою стає на заході і півночі, але зі сходу суне нова навала — татари.

Зруйнована бунтами і усобицями, розбита на поодинокі князівства, Україна вже не може поставити їй міцного опору. Безсила спинити її й мала Держава Галицько-Волинська. Азія відтепер заливає українські степи і пустошить щораз більше українську територію. Українська сила вже не може підвестись. Народи, що виросли за плечима України — Литва і Польща, — підводять голову і накладають руку на українські землі.

Так кінчиться перший великий розділ української історії — Княжа Україна, велика імперія, що змарнувала свою силу у дрібних крамолах та бунтах проти власної центральної влади, потуги, що спалилася в боротьбі сама з собою.

* * *

Мусило пройти аж два століття чужинецького панування, аж поки в українських степах постала сила — козацтво, що перебрало на себе тягар боротьби за українську волю.

Тяжке було це завдання, і непевні перші кроки боротьби. І вже від початку супроводило їх прокляття, безголов'я, бунти і зради.

Це ж під Лубнами, на Солониці, 1596 р. наливайківці в облозі вбили гетьмана Лободу, настановили Кремпського, щоб незабаром видати полякам скарб, корогви, гармати, сурми і самого Наливайка та всіх інших проводирів...

Треба аж такої велетенської появи, як Хмельницький, щоб загнуздати український хаос і звернути буйну силу козацтва на зовнішнього ворога. Кричав гетьман на своїх полковників, бив їх, траплялося, булавою по головах, а котра заслужила, то й стинав, але твердою рукою досягнув-таки того, що українському народові вернулася його давня потуга. Великі плани розбору Польщі, прилучення Західних Українських Земель, Білорусі і Литви та союз зі Швецією проти Москви плекав грізний гетьман. Але смерть не хотіла цього...

Нездалий був, обраний у сентиментальному пориві, Юрась Хмельниченко. Помилку направлено, його місце заняв передбачений Хмельницьким Іван Виговський. Подивляла старшина політичний сприт нововибраного гетьмана, але полковникам не подобався надто розумний володар з їх власного середовища, що знав їх кожного зблизька. Найгірші речі вигадувано про колишнього генерального писаря і свідка всіх державних таємниць покійного гетьмана.

Волелюбна радикальна чернь кричала за рівноправність, освічена меншість, що хотіла забезпечити краю права і вольності, вимагала порядку і дисципліни. Простий народ все ще бажав би бачити женоподібного Юрася, а запорожці не могли забути, що Виговський «не дав їм артилерії», яку «мали городові козаки», і що заборонив морські походи, які провокували сусідів.

Почалися доноси до Москви, що гетьман, мовляв, поновив тайний союз з Ракочієм та шведами, з Воєводою Молдавським і татарами, що зраджує царя, кривдить цареві вірних запорожців і чернь. У доносах прохано, щоб цар зарядив повний вибір гетьмана і прислав своїх воєводів в українські міста.

Царська Москва цього тільки й бажала і радо взяла на себе роль миротворця, посилаючи листи і посольства, «противники» «мирилися», але нічого не робила, чекаючи, щоб вони міцніше стялися.

На чолі опозиції став 1657 р. Мартин Пушкар, полковник полтавський, раптовий претендент на гетьманську булаву. Він мав з Виговським особисті прикрості. Гетьман вислав був до його полку карну експедицію Богуна, наказав йому звернути пограбований татарський полон, прислав з окремими повновластями до полку Юрія Немирича.

Пушкар посилає доноси, що «Гетьман зраджує царя і лучиться з ордою і ляхами, щоб воювати українські городи». З'єднавши собі інтригами та агітацією Довгаля, Іскру та Донця з миргородським полком, поширює він між народом чутки про гетьманську співпрацю з татарвою. Москва ж шле своїх послів «лагодити суперечності», а в дійсності їх підсичувати.

Довідавшись про все, гетьман, що леліє вже в душі Конотоп, арештує московських послів і рушає на бунтівників. 18 травня 1658 р. над Полуозером під Полтавою вперше розбито ребелянтів, Пушкар з Барабашем, замкнувшись у місті, просили «помилування», в дійсності ж, щоб проволікти справу і діждатися помочі з Москви.

Виговський погодився і зажадав, щоб Пушкар зложив у його таборі заяву покори. Цей натомість напав уночі на гетьманський табір. Виговський тоді, затягнувши ще татар, розгромив наголову Пушкаря, кладучи в бою трупом його разом з 15 тисячами прихильників. Барабаш утік до Москви. Люди кидали киї і корилися гетьманові.

Після Гадяцької умови піднялися проти гетьмана Максим Филимонів, ніжинський протопоп, прихильник Москви, Василь Золотаренко, що мріяв сам про гетьманську булаву, і Тиміш Цецюра, який і собі був не від того. До них залучився запорозький кошовий Сірко і видвигнув на гетьманство знову Юрася Хмельниченка. На козацькій раді у Германівці спільними силами всіх ребелянтів скинуто Виговського з гетьманства.

Прийшов період боротьби за Україну між москалями і ляхами, в якій обидві сторони послуговувалися своїми «гетьманами», що з них найтиповішим був Тетеря.

Начальник польського війська Маховський став провокувати Виговського, який, уступивши з гетьманства, мав уряд Київського Воєводи, до бунту проти Тетері і поновлення свойого гетьманства. А водночас доносив королеві, що провідником розрухів на Правобережжі є власне Виговський. Тетерю ж він запевняв, що тільки завдяки йому він ще сидить на гетьманстві, бо Виговський його найбільший ворог і хоче його скинути.

Нарешті Маховський запросив Виговського, що не йшов на його підбрехування, на військову раду. Зі здивуванням застав Виговський там Тетерю. Замість ради Маховський зложив військовий суд, і Виговського на підставі фальшивих зізнань людей, що їх постинали перед його приїздом, засуджено на смерть за те, що, мовляв, підбивав козаків до підданства Москві. А приятель Маховського Чарнецький дістав по Виговському Київське Воєводство...

Так скінчила своє життя одна з найвизначніших постатей України XVII століття, якої не зуміли оцінити сучасники.

Сила козацька ослабла від цієї боротьби, «містечко воює з містечком», — писали очевидці. Але попереду були ще гірші часи.

По Чуднівській умові і затвердженні польським королем на Чорній Раді Юрася Хмельниченка вдруге на гетьманстві переяславський полковник Яким Сомко та ніжинський Іван Золотаренко почали домагатися гетьманського уряду для себе. Це вони скликали у Переяславі раду, щоб відірвати Лівобережну Україну від Москви.

По обранні Сомка наказним гетьманом Золотаренко починає інтригувати проти нього перед московським воєводою Ромодановським та пише доноси до царя. Сомко з москалями тим часом криваво воює проти Юрася, що йому помагають ляхи. Розбитий Юрій Хмельниченко зрікається 1662 р. гетьманства на користь Павла Тетері, рівно ж польського ставленика.

Так поділилася Україна на дві частини: лівий і правий берег. Тим часом полковник паволоцький Іван Попович підняв повстання проти Тетері, підтримуваний Сомком. Його подолано і скарано смертю. В кривавих різнях мусив Тетеря нарешті відмовитись від гетьманства і передати його Ханенкові, що, як і він, орієнтувався на Польщу.

В цей час на Лівобережжі колишній джура Богдана Хмельницького Іван Брюховецький вирішив доп'яти собі гетьманського уряду. З ватагою запорожців здобув він ласку у московського воєводи Ромодановського, і на Чорній Раді у Ніжині 17 червня 1663 р. «вибрано» цього Брюховецького. Він смертю скарав Сомка і Золотаренка, а їх прихильників послав у Москву.

Увесь час воював Брюховецький з Юрасем та Тетерею. Оженився для певності з московкою, дочкою боярина князя Долгорукова і, підлещуючись, запросив московських воєвод з гарнізонами до українських міст, зв'язуючи силу української влади.

В тому ж часі домагався гетьманства ведмедівський полковник Опара, вже зовсім гротескова фігура, та заходжувався коло татарської помочі.

Серед оргії отаманії і себелюбства підноситься над часом Руїни одна постать: палкого патріота і борця Петра Дорошенка (1665-1674). Він ставить своїм завданням усамостійнити й об'єднати розтерзану гетьманськими чварами і бунтами Україну, щоб, як казав, «било єдино стадо і єдин пастир».

Але січові отамани Суховій і Ханенко піднімаються по черзі проти нього. Московський же воєвода Ромодановський збирає у Глухові раду, де в березні 1669 р. обрано і стверджено гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного, що його був настановив там наказним гетьманом Дорошенко. Зломавши вірність йому, Многогрішний присягнув Москві, і почалася дволітня війна його проти Дорошенка. Суховія ж підперли запорожці, і він з помічниками-татарами пішов під Чигирин, де, одначе, Дорошенко розгромив його наголову.

Весною 1669 р. Суховій знов прийшов з новими татарами і полтавським, миргородським, лубенським, прилуцьким і переяславським полками облягати Дорошенка під Каневом. Кампанія скінчилася нічим. Тоді проголошено знову гетьманом нового самозванця — Михайла Ханенка, уманського полковника. Він змагався проти Дорошенка вже за допомогою поляків дальших два роки.

5 березня 1674 р. у Переяславі дав себе окричати гетьманом дальший ребелянт Іван Самойлович і теж почав війну проти Дорошенка, але з московською поміччю...

Один повстанець проти гетьмана — Многогрішний — скоро скінчив сумно, як кінчають бунтівники. Власні генеральні старшини схопили його вночі з московськими стрільцями і закутого відставили до Москви для заслання на Сибір. Інші ребелянти продовжували своє діло руїни.

1678 р. — знову появляється Юрій Хмельниченко, що встиг скинути рясу і проголосити себе втретє гетьманом під дивовижним ім'ям «Гедеон-Георгій-Венжин Хмельницький, князь сарматський, гетьман запорожський». Знову почалася боротьба, але Юрася було забагато самим туркам, що його висунули. Голосного гетьмана засуджено на смерть, за те, що... наказав здерти шкуру з живої жидівки, і його місце турецького ставленика зайняв молдавський господар Дука. Так смутно скінчив чоловік, що носив прізвище найбільшого українця середньої доби нашої історії.

Та XVII століття видало з себе ще одну небуденну постать, що стала на важку прю з українським бунтом і ворожим наступом. Був це — Іван Мазепа, зручний політик, обережний тактик і великий патріот. Він приборкує суворо прояви українського хаосу, що загрожують країні зсередини та уможливлюють втискатися туди ворогові.

Ще Петро Іваненко, або Петрик, військовий канцелярист, проголошений гетьманом запорожцями, три роки заколочує з хановою поміччю спокій, аж поки якийсь козак Вечірка не забиває його. Веремія гетьманських претендентів стихає. Натомість підноситься метелиця доносів до Москви, що мають пошкодити Іванові Мазепі.

Гетьман готує спілку зі шведським королем і самостійність України, а тим часом з найближчого його оточення поспішають до ворога зі скаргами і доносами на нього.

Вершок цього становить справа Кочубея. Він, Генеральний Суддя Козацької держави, вирядив до Москви ченця Никанора з доносом на Мазепу, щоб самому добитися гетьманства. Потім посилає він ще Яценком — другий, а далі — третій донос.

Гетьман твердою рукою скарав зрадників і пішов до своєї мети, щоб бодай створити Україні гідний заповіт. Ці скрижалі української самостійницької традиції закопано під Полтавою, де проти нього бився під рукою москалів другий український патріот, але бунтар — полковник Палій...

Сила козацької України розгубилася у змовах та «приватах» честолюбців-претендентів на гетьманів і бунтівничій стихії черні. Цієї сили ніщо не могло врятувати. Скористалися з цього сусіди.

Ішли два довгі століття смерті, темряви, сну, що в ньому народ, затрачуючи навіть свою історичну пам'ять, набирав сил до майбутнього пробудження і чину.

По яких двох віках небуття прокинулась українська нація у громах світової війни й революції 1917 року.

Все свідоме в українстві кинулось організовувати національне життя та українську владу. Найвищим органом України стала Центральна Рада.

Микола Міхновський зі своїми однодумцями береться будувати українську збройну силу — основу кожної держави. Проводиться українізація армії. Півтора мільйона українців у російському війську на німецько-австрійському та турецькому фронтах проголошують на військових з'їздах у Києві, що стоять до диспозиції української влади, готові на боротьбу і смерть за Українську Державу.

Але запаморочені доктринери не розуміють ваги армії, збудованої на послухові й дисципліні. Їм важливіші ідеологічні суперечки; по партійних локалях та на засіданнях Центральної Ради радяться про дрібниці внутрішньої політики... А ворожа пропаганда тим часом не спить, і більшовицька армія посувається під Київ. Українське військо розкладається. Нарешті приходить хвилина, коли з-за Дніпра починають бити гармати Муравйова.

В рішучу хвилину, коли все мало станути на оборону столиці, ряд українських полків, збаламучених ворожою пропагандою, відмовив послуху українській владі і або «проголосив нейтралітет», або збунтувався проти Центральної Ради. Українську столицю боронила дрібна жменька сил — гайдамаки Петлюри, студентський курінь під Кругами та Галицько-Буковинський курінь Коновальця—Мельника, що був сформований з недавніх полонених.

Розклад ішов невпинно. Вся мільйонова маса здеморалізованого війська з фронту посунула додому, несучи заразу бунту й анархії в містечка й села. В жорстоких боях з наїзником кривавилися невеликі вірні своїй владі військові частини та «Вільне Козацтво» — народна самоохорона зі статочних господарів та романтичної молоді.

Українська влада, заключивши Берестейський договір, ще раз запанувала в Києві, але це був вже інший час. Здеморалізоване дезертирами українське село лежало, як бездонне трясовиння, на ньому не можна було вже спертися. Вирішну й єдину силу становили збройні сили союзника.

З цього скористала група монархістів з генералом Скоропадським на чолі, що скинула Українську Центральну Раду. Останні українські частини — Січові Стрільці — були роззброєні. Про Україну рішали біломосковські старшини, що підготовляли відновлення «єдиної недєлімої Росії» і закінчили своє панування гетьманським проголошенням федерації України з Москвою.

Виступ Січових Стрільців Коновальця—Мельника в Білій Церкві та їх похід з Симоном Петлюрою під прапорами Національного Союзу на Київ, де вони розбивають московські офіцерські дружини, вернув Україні її столицю. Але занархізована селянська маса вже не є матеріалом для війська. Повстанці розходяться назад по хатах, кожен пильнує свойого кутка і свойого поля...

Влада Директорії слаба, бо українська армія нечисленна. Ворог з-за Дніпра наступає, з заходу йдуть поляки, на Буковину наскочили румуни. А тим часом в кожній українській партії свій заколот, своє «повстання». Партії діляться на фракції, фракції на групи; час губиться на безплідних дискусіях, інтригах та змовах. Ліві соціалісти-революціонери, т. зв. боротьбисти, та ліві соціал-демократи — дарма, що їх партії були в уряді, — йдуть на співпрацю з Москвою. Бунт і хаос заливають українське політичне життя.

Українська армія в героїчних боях на Правобережжі творить ще славну епопею Походу З'єднаних Армій на Київ, яка виявляє, чого можуть доконати українці збірним, керованим одною волею зусиллям. Але все це вже намарне. Кожне українське село — це Дрогобицька республіка або Рашківська волость, що завдає в спину удар свойому війську; кожен український дядько, вишколений вояк або підстаршина — це агітатор, бунтівник і повстанець проти своєї влади.

Ба й самі військові частини були заражені цим духом руїни. Закінчення правильної військової боротьби 1919 р. становить символічно бунт отамана Божка з його «Запорізькою Січчю», включно з захопленням державної скарбниці... Божко в свою чергу, як годиться бунтівникові, загинув з руки другого такого ж — отамана Волоха, що вже просто перейшов до більшовиків.

Ще рік змагаються українські частини проти москалів, спираючись вже на Польщу, що готує зраду... Ще ходять по Україні окремі загони месників, але час її вже втрачений. Сила українська розпорошилася в бунтах і анархії. Україна ставить собі нерукотворний пам'ятник — могилою під Базаром.

* * *

Знайшлися люди, що в час занепаду та розвалу української сили зберегли гострість зору й історичної перспективи та зробили потрібні висновки. Під стріли останніх українських гармат Євген Коновалець і Андрій Мельник планують новий етап української боротьби у змінених умовинах. Січові старшини з наказу Стрілецької Ради розходяться на схід і захід творити українське підпілля і не дати перерватися традиції визвольної боротьби. Росте нова, невидима українська збройна і політична сила.

Скріплення сили УВО і зріст Організації не дають спокою тим, що їх дух є руїна. В 1925 р. постає так зв. ЗУНРО — Західно-Українська Народна Революційна Організація, що визнає президента Петрушевича і стає... передовиком більшовизму на ЗУЗ. Творці її хоч посідали великі можливості, зокрема розбудовані зв'язки за кордоном, довго не гриміли у світі. Скоро розвалилася вона у взаємній гризні та в безплідній балаканині.

Тим часом УВО, керована досвідченими провідниками, повела енергійну та систематичну акцію низкою відважних революційних чинів в літах 1924-1926, приковуючи до Організації думки й почуття всього живого в українстві. УВО, зростаючи чисельно й морально, скоро дозрівала до свойого перетворення у всесторонньо-політичну організацію — ОУН.

Рух, аналізуючи нашу історію, а зокрема, причини поразки в останній визвольній війні, свідомо кладе в свою основу ідеї й принципи, що мали творити зовсім нову духову дійсність і бути запорукою успіху в боротьбі нації за свою мету.

Партикуляризмові та загумінковості тодішнього українського громадянства протиставляє він свою всеукраїнськість, доривочним та кволим спробам протиставляє тезу про тяглість Національної Революції, демократичній чорній раді української політики — ідею вождівського монократизму та провідницький принцип, а хаосові й анархії загалу — тверду вояцьку карність свойого членства, готового іти без надуми на смерть на кожний наказ Вождя й Організації.

* * *

Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні.

1940-1941

«Дух руїни. По сторінках історії». Прага, 1940; журнал «Україна», 1947. Скорочено.