Двір Хаосу

2

Я прискакав на гребінь Колвіра і спішився, під'їхавши до своєї гробниці. Я зайшов всередину і відкрив труну. Вона була порожньою. Добре. А то я вже почав сумніватися. Я наполовину очікував побачити себе, лежачим там переді мною; доказ, що, незважаючи на всі ознаки і інтуїцію, якимось чином забрів не в те відображення.

Я вийшов назовні і погладив Зірку по носі. Сяяло сонце, і бриз був холодним. У мене виникло несподіване бажання відправитися в море. Замість цього я сів на лаву і покрутив у руках люльку.

Ми поговорили. Дара сиділа, підібгавши під себе ноги, на коричневому дивані, і, посміхаючись, повторила історію свого походження від Бенедикта і пекельної діви Лінтри, вона була народжена і вихована при Дворі Хаосу, обширному неевклідовому царстві, де сам час являв собою дивну проблему випадкового розподілу.

— Розказане тобою при нашій першій зустрічі було брехнею, — сказав я. — З якого дива я повинен вірити тобі зараз?

Вона посміхнулася і почала розглядати свої нігті.

— Я змушена була тоді збрехати тобі, — пояснила вона, — щоб отримати те, що хотіла.

— І що ти…

— Знати про свою сім'ю, Лабіринт, карти, про Амбер. Завоювати твою довіру, мати від тебе дитину.

— А хіба правда не послужила б тобі з таким же успіхом?

— Навряд чи. Я з'явилася від ворога. Мої причини отримати це були не з тих, що ти схвалив би.

— Твоє уміння фехтувати?.. Ти тоді говорила мені, що тебе тренував Бенедикт.

— Я вчилася у самого Великого Князя Бореля, Високого Лорда Хаосу.

— Твоя зовнішність, — продовжував я, — вона багаторазово змінювалася, коли я дивився, як ти проходила Лабіринт. Як? А також, чому?

— Всі, хто походять від Хаоса, здатні міняти зовнішність, — відповіла вона.

Я подумав про перетворення Дворкіна в ту ніч, коли він представлявся мною.

Бенедикт кивнув.

— Батько обдурив нас своїм обличчям Ганелона.

— Оберон — син Хаосу, — підтвердила Дара. — Бунтівний син бунтівного батька. Але сила у нього така, як і раніше.

— Тоді чому ж цього не можемо робити ми? — Запитав Рендом.

Вона знизала плечима.

— А ви коли-небудь пробували? Напевно що ви теж можете. З іншого боку, це могло вимерти з вашим поколінням. Я не знаю. Однак, що стосується мене самої, то у мене є певні улюблені обличчя, до яких я повертаюся в напружені моменти. Я виросла там, де це було правилом, де мати інший вигляд є просто чимось необхідним. У мене це все ще рефлекс. Саме це ви і засвідчили — в той день, коли я проходила Лабіринт.

— Дара, — запитав я, — навіщо тобі знадобилося те, що ти, за твоїми словами, хотіла мати — знання про сім'ю, Лабіринт, карти, Амбер? І син?

— Гаразд, — зітхнула вона. — Гаразд. Ви вже знаєте про плани Бранда — зруйнувати і заново побудувати Амбер?

— Так.

— Це вимагало нашої згоди і співробітництва.

— Включаючи вбивство Мартіна? — Запитав Рендом.

— Ні, — відповіла вона. — Ми не знали, кого він мав намір використовувати в якості жертви.

— Вас би це зупинило, якби ви знали?

— Ти ставиш гіпотетичне питання, — сказала вона. — Відповідай на нього сам. Я рада, що Мартін усе ще живий. Це все, що я можу сказати про це.

— Гаразд, — сказав Рендом, — що щодо Бранда?

— Він зумів вступити в контакт з нашими лідерами за допомогою методів, які викрав у Дворкіна. У нього були амбіції. Йому були потрібні знання, сила. Він запропонував угоду.

— Якого роду знання?

— Ну, хоча б те, що він не знав, як знищити Лабіринт.

— Значить, відповідальні за те, що він все-таки зробив, були ВИ, — сказав Рендом.

— Якщо ти віддаєш перевагу такій точці зору, можеш дивитися на це так.

— Віддаю. — Вона знизала плечима і подивилась на мене.

— Ти хочеш почути цю історію?

— Давай, — я глянув на Рендома, і той кивнув.

— Бранду дали те, що він хотів, — продовжила вона свою розповідь. — Але йому не довіряли. Побоювалися, що коли незабаром він буде володіти силою сформувати який йому завгодно світ, він не зупиниться на правлінні зміненим Амбером. Він спробує поширити своє панування і на Хаос теж. Ослаблений Амбер — ось що було бажано, так щоб Хаос був сильнішим, ніж є зараз. Встановлення нової рівноваги, що дало б нам більше Відображень, що лежать між нашими царствами. Було давним-давно вияснено, що ці два королівства не можуть злитися, або одне з них — бути знищене без зміни всіх процесів, що знаходяться в русі між нами. В результаті була б повна статика або повний Хаос. І все ж, хоча і видно було, що у Бранда на думці, наші лідери пішли на угоду з ним. Це була найкраща можливість, яка представилася за довгі століття. За неї треба було вхопитися. Рішення було таким, що з Брандом можна мати справу, а під кінець замінити, коли прийде час.

— Так, значить, ви теж планували обман, — зауважив Рендом.

— Ні, якщо б він стримав своє слово. Але, втім, ми знали, що він не стримає. Так що ми передбачили хід проти нього.

— Який?

— Йому б дозволили досягти своєї мети, а потім знищили. Його місце успадкував би член королівської сім'ї Амбера, який був би також з першого сімейства Хаосу, що виріс серед нас і навчений для цього поста. Мерлін підтверджує своє походження з Амбера навіть з обох боків — через мого прадіда Бенедикта, і від тебе самого — двох найбільш вірогідних претендентів на ваш трон.

— Ти з королівського Дому Хаосу?

Вона посміхнулася.

Я піднявся, відійшов, і втупився на попіл на камінній решітці.

— Я знаходжу дещо прикрим бути учасником проекту виведення нового виду, — вимовив я нарешті. — Але, як би там не було і, допускаючи на хвилину, що все сказане тобою правда, — чому ти тепер все це нам розказуєш?

— Тому що, — відповіла вона, — я побоююся, що лорди мого королівства зайдуть заради своєї мрії так само далеко, як і Бранд. Напевно, навіть далі. Та рівновага, про яку я говорила. З обох сторін, здається, не розуміють, яка це крихка річ. Я подорожувала по Відображеннях неподалік від Амбера. Я також знаю Відображення, що лежать неподалік від Хаосу. Я зустрічала багатьох людей і бачила багато речей. Потім, коли я зіткнулася з Мартіном і поговорила з ним, то почала відчувати, що зміни, які, як мені казали, будуть на краще, будуть не просто результатом перебудови Амбера на більш приємний для моїх старійшин лад. Вони замість цього перетворять Амбер у всього лише продовження Двору, більшість Відображень перетвориться і приєднається до Хаосу. Амбер стане островом. Деякі з моїх старійшин, які все ще відчувають біль від того, що Дворкін взагалі створив Амбер, дійсно бажають повернення до часів, передуючих створенню Амбера. До повного Хаосу, з якого виникло все. Я дивлюся на виконання умови рівноваги, як на кращий вихід і бажаю зберегти її. Моє бажання — щоб жодна сторона не вийшла переможницею в будь-якому конфлікті.

Я повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як Бенедикт качає головою.

— Значить, ти ні на чиєму боці.

— Мені хочеться думати, що я на обох.

— Мартін, — звернувся я, — ти в цьому з нею?

Він кивнув.

Рендом розсміявся.

— Двоє вас? Проти Амбера і Двору Хаосу? Чого ви сподіваєтеся домогтися? Як ви сподіваєтеся сприяти збереженню цієї хиткої рівноваги?

— Ми не одні, — заявила вона, — а план не наш.

Її пальці порилися в кишені. Коли вона підняла руку, щось блиснуло. Дара повернула це пальцями на світло. Вона тримала перстень з печаткою нашого батька.

— Де ти його дістала? — Запитав здивовано Рендом.

— Так, де?

Бенедикт ступив до неї і простягнув руку. Вона віддала йому перстень. Він уважно вивчив його.

— Це батьківський, — підтвердив він. — Як ви знаєте, у нього є маленькі мітки ззаду, які я бачив раніше. Навіщо він тобі?

— По-перше, переконати вас, що я дію від його імені, коли повідомлю вам його накази, — відповіла вона.

— Звідки ти взагалі знаєш його? — Зацікавився я.

— Я зустрілася з ним під час його утруднень деякий час назад, — повідомила вона нам. — Фактично, можна сказати, що я допомогла йому позбавитися від них. Це трапилося після того, як я зустріла Мартіна і стала ставитися до Амбера більш співчутливо. Але, втім, ваш батько теж дуже приваблива і переконлива людина. Я вирішила, що не можу просто стояти і дивитися, як він залишається полоненим у моєї рідні.

— Ти знаєш, як він взагалі потрапив у полон?

— Я знаю тільки, що Бранд домігся його присутності в досить далекому від Амбера Відображенні, щоб його можна було схопити. Я вважаю, що це було пов'язано з помилковим пошуком неіснуючого магічного інструменту, здатного зцілити Лабіринт. Тепер він розуміє, що зробити це може тільки Камінь.

— Те, що ти допомогла йому повернутися… як це вплинуло на твої відносини з твоїм власним народом?

— Не дуже добре. Я тимчасово без дому.

— Чи не хочеш ти мати його тут?

Вона знову посміхнулася.

— Все залежить від того, як обернеться справа. Якщо мій народ доб'ється свого, я радо повернуся — інакше залишуся з тим, що збережеться від Відображень.

Я витягнув Карту і глянув на неї.

— Як щодо Мерліна? Де він тепер?

— Він у них. Я боюся, що тепер він може стати їх людиною. Він знає про своє походження, але вони довгий час займалися його вихованням. Я не знаю, чи зможе він вирватися.

Я підняв Карту і пильно подивився на неї.

— Марно, — сказала вона. — Вони не функціонують між тут і там.

Я згадав, який важкий був зв'язок по Карті, коли я перебував на краю Відображень Амбера. Але все одно спробував.

Карта стала холодною в моїй руці і я потягнувся. Виникло найслабше мерехтіння відповідної присутності. Я спробував ще старанніше.

— Мерлін, це Корвін. Ти чуєш мене? — Сказав я.

Я, здається, почув відповідь. Вона, здавалося, була: «Я не можу». А потім — нічого. Карта втратила свою холодність.

— Ти зв'язався з ним? — Запитала вона.

— Я не впевнений, — сказав я. — Але думаю, що так. Але тільки на мить.

— Краще, ніж я думала, — зауважила вона. — Або умови хороші, або ваші розуми дуже схожі.

— Коли ти розмахувала батьківською печаткою, ти казала про якісь накази, — зауважив Рендом. — Яких накази? І чому він шле їх через тебе?

— Тут справа в своєчасності.

— Своєчасності? Чорт забирай! Та він тільки вранці поїхав звідси!

— Йому треба було закінчити одну справу, перш ніж він був би готовий для іншої. Він не мав уявлення, скільки на це піде часу. Але я була в контакті з ним якраз перед тим, як з'явитися сюди — хоча я навряд чи була готова до прийому, який отримала — і тепер він готовий розпочати наступну фазу.

— Де ти з ним говорила? — Запитав я. — Де він?

— Я не маю уявлення, де він. Він вступив зі мною в контакт.

— І…

— Він хоче, щоб Бенедикт атакував негайно.

Жерар, нарешті, заворушився у величезному кріслі, де він сидів і слухав. Він піднявся на ноги, заткнув великі пальці за пояс і подивився на неї зверху вниз.

— Подібний наказ повинен виходити прямо від батька.

— Від нього і виходить, — заявила вона.

Він похитав головою.

— Це не має сенсу, навіщо вступати в контакт з тобою — особою, якій ми маємо мало причин довіряти — а не з одним з нас?

— Я вважаю, що він на той час не вже не міг зв'язуватися з вами. З іншого боку, він був здатний визвати мене.

— Чому?

— Він скористався не Картою. У нього такої немає. Він скористався резонуючим ефектом Чорної Дороги, схожим із засобом, завдяки якому Бранд одного разу втік від Корвіна.

— Ти багато знаєш про те, що відбувалося.

— Так. У мене є джерела при Дворі, а Бранд переправився туди після вашої боротьби. Я дещо чула.

— Ти знаєш, де наш батько зараз? — Запитав Рендом.

— Ні. Але я вважаю, що він направився в справжній Амбер, порадитися з Дворкіним і знову вивчити пошкодження первозданного Лабіринту.

— Для якої мети?

— Не знаю. Ймовірно, щоб вирішити, який курс йому вибрати. Той факт, що він викликав мене і наказав атакувати, скоріше всього означає, що він щось вирішив.

— Давно ви зв'язувалися?

— Всього кілька годин тому — по моєму часу. Але я була далеко звідси у Відображеннях. Я не знаю, яка там різниця в часі. Я занадто новенька в цих справах.

— Так, значить, це могло бути чимось вкрай недавнім? Можливо, лише кілька хвилин тому, — задумливо мовив Жерар. — Чому він говорив з тобою, а не з одним з нас? Я не вірю, що він не міг зв'язатися з нами, якщо б він побажав.

— Напевно для того, щоб показати, що він дивиться на мене, як на спільницю.

— Все це може бути повною правдою, — заявив Бенедикт. — Але я не рушу без підтвердження цього наказу.

— Фіона все ще біля первозданного Лабіринту? — Запитав Рендом.

— В останній раз коли я був там, я чув, що вона розіб'є там свій табір, — підтвердив я. — Я розумію, що ти цим хочеш сказати…

Я взяв Карту Фі.

— Тоді нас знадобилося більше, ніж один, щоб вибратися звідти, — зауважив він.

— Вірно. Тому допоможи мені.

Він підвівся, підійшов до мене. Бенедикт і Жерар теж наблизилися.

— У цьому немає потреби, — запротестувала Дара.

Я проігнорував її і зосередився на тонких рисах моєї рудої сестрички. Через кілька миттей у нас виник контакт.

— Фіона, — запитав я, бачачи по фону карти, що вона все ще перебуває там, де серце всього. — Батько ще там?

— Так, — відповіла вона, натягнуто посміхаючись. — Він всередині з Дворкіним. — Слухай. Справа термінова. Я не знаю, чи знаєш ти Дару чи ні, але вона тут…

— Я знаю, хто вона, але ніколи не зустрічала її.

— Ну, вона стверджує, що у неї є наказ про атаку від батька. У неї є в підтримку її повідомлення його перстень з печаткою, але він про це раніше нічого не говорив. Ти знаєш що-небудь про це?

— Ні, — відповіла вона. — Ми всього лише обмінялися привітаннями, коли він з Дворкіним прийшли сюди подивитися на Лабіринт. У мене тоді виникли деякі підозри, і твої слова підтверджують їх.

— Підозри? Що ти маєш на увазі?

— Я думаю, що батько збирається спробувати відремонтувати Лабіринт. При ньому Камінь, і я підслухала дещо з сказаного ним Дворкіну. Якщо він зробить таку спробу, то при Дворі Хаосу дізнаються про неї в ту ж мить, коли він почне. Вони постараються зупинити його. Йому бажано нанести удар першому, щоб тримати їх зайнятими. Тільки…

— Що?

— Це вб'є його, Корвін. Вже це-то я знаю. Досягне успіху він чи ні, по ходу справи він буде знищений.

— Я знаходжу, що в це важко повірити.

— У те, що король віддасть життя за своє королівство?

— Що батько здасть.

— Значить, або він сам змінився, або ти ніколи по-справжньому не знав його. Але я чула, що він збирається спробувати це.

— Тоді навіщо посилати свій самий останній наказ з людиною, якій, як він знає, ми по-справжньому не довіряємо?

— Я б припустила, щоб показати, що він хоче, щоб ви їй довіряли, якщо вже він підтвердить його.

— Це здається занадто кружним шляхом робити справи, але я згоден, що нам не слід діяти без підтвердження. Ти можеш отримати його для нас?

— Спробую. Я викличу тебе, як тільки поговорю з ним.

Вона перервала контакт.

Я повернувся до Дари, яка чула тільки мою частину розмови.

— Ти знаєш, що батько збирається зробити прямо зараз? — Запитав я її.

— Щось пов'язане з Чорною Дорогою, — відповіла вона. — На це він вказував. Однак, що і як не сказав.

Я відвернувся. Я зібрав Карти і поклав їх у футляр. Такий поворот подій мені не сподобався. Весь цей день почався погано, і з тих пір справи весь час котилися по похилій, і до того ж недавно минув час обіду. Коли я говорив з Дворкіним, він описав мені результати будь-якої спроби відремонтувати Лабіринт, і вони здавалися мені вельми жахливими. Що якщо батько спробує це зробити, зазнає невдачі, і загине в спробі? Де ми тоді опинимося? Прямо там, де тепер, тільки без лідера, напередодні битви — ми знову займемося проблемою успадкування трону. Вся ця огидна справа знову повернеться в наші уми, коли ми поскачем на війну. І ми всі почнемо свої особисті приготування до сутички один з одним, як тільки розправимось зі спільним ворогом. Повинен бути інший спосіб впоратися зі справами. Краще батько живий і на троні, ніж нове пожвавлення інтриг через успадкування.

— Чого ми чекаємо? — Запитала Дара. — Підтвердження?

— Так, — відповів я.

Рендом почав ходити. Бенедикт сів і перевірив перев'язку. Жерар притулився до камінної полиці. Я стояв і думав. Ось тут мені і прийшла в голову одна думка. Я негайно відштовхнув її, але вона повернулася. Вона мені не сподобалася, але вона не мала ніякого відношення до доцільності. Мені, однак, доведеться діяти швидко, перш ніж у мене буде шанс умовити себе на іншу точку зору. Ні! Я буду дотримуватися цієї. Чорт би її забрав!

Виникло відчуття контакту. Я чекав. Через якусь мить я знову дивився на Фіону. Вона стояла в знайомому мені місці, щоб впізнати, в якому, мені знадобилося лише кілька секунд: у вітальні Дворкіна, по інший бік важких дверей в кінці печери. І батько, і Дворкін були з нею. Батько скинув свою личину Ганелона і знову був самим собою. Я побачив, що Камінь у нього на шиї.

— Корвін, — сказала Фіона, — це правда. Батько послав з Дарою наказ про атаку, і він очікував, що ви звернетеся щодо підтвердження цього прохання. Я…

— Фіона, проведи мене.

— Що?

— Ти мене чула. Давай!

Я простягнув праву руку, вона простягнула свою, і ми стикнулися.

— Корвін! — Крикнув Рендом. — Що відбувається?

Бенедикт зірвався на ноги, Жерар вже рухався до мене.

— Ви скоро про це почуєте, — сказав я їм і рушив уперед. Я потиснув Фіоні руку, перш ніж відпустити її, і посміхнувся.

— Спасибі, Фі. Привіт, батьку! Привіт, Дворкін. Як там все?

Я кинув швидкий погляд на важкі двері. Вони були відкриті. Потім я обійшов Фіону і рушив до них. Голова у батька була опущена, очі звузилися.

— Що таке, Корвін? Ти тут без звільнювальної, — сказав він. — Я підтвердив цей проклятий наказ, тепер я чекаю його виконання.

— Його виконають, — кивнув я. — Я прийшов сюди сперечатися не через це.

— Тоді через що ж?

Я присунувся ближче, розраховуючи свої слова так само, як відстань. Я був радий, що він залишився сидіти.

— Деякий час ми їздили, як товариші, — промовив я. — Будь я проклятий, якщо ти мені не став тоді симпатичний. Раніше, знаєш, ніколи не був. Ніколи, до того ж, мені не вистачало духу сказати це раніше, але ти знаєш, що це правда. Мені хотілося б думати, що саме так ми могли б продовжувати наші стосунки, якщо б ми не були один для одного тим, ким є.

На саму коротку мить його погляд, здавалося, пом'якшав, коли я розташувався там, де треба.

— У будь-якому випадку, — продовжував я, — я збираюся швидше повірити в того тебе, ніж у цього, тому що є щось, чого б я ніколи не зробив для іншого тебе.

— Що?

— Це!

Я схопив Камінь, зробивши розмашистий рух вгору і зірвав ланцюг з його шиї. Потім, різко повернувшись, я помчав через двері з кімнати. Я рвонув двері, зачинивши їх за собою, і вона з клацанням зачинилися. Я не бачив ніякого способу закрити їх зовні, так що побіг далі, по знайомому шляху через печеру, по якій я в ту ніч слідував за Дворкіним. Позаду я почув очікуваний рев.

Я слідував по поворотах. Спіткнувся я тільки раз. Запах Вінсера все ще висів у його лігві. Я помчав далі і останній поворот приніс мені вид денного світла попереду. Я помчав до нього, перекидаючи через голову ланцюг з Каменем. Я відчув, як він впав мені на груди, подумки потягнувся в нього. Позаду мене в печері гриміла луна.

ВИБРАВСЯ!!

Я припустив до Лабіринту, відчуваючи його через Камінь, перетворюючи його в додаткове відчуття. Я був єдиною людиною, крім батька або Дворкіна, налаштований на нього. Дворкін повідомив мені, що ремонт Лабіринту може бути повністю здійснений людиною, що пройшла Великий Лабіринт і настроєна на Камінь. Випалюючи пляму при кожному перетині її, замінюючи пошкодження згідно записаного в камені образу Лабіринту, стираючи по ходу справи Чорну Дорогу. Тому краще вже я, ніж батько.

Я все ще відчував, що Чорна дорога зв'язана своєю остаточною формою з силою, доданою їй моїм прокляттям Амберу. Це я теж хотів стерти. У будь-якому випадку, батько краще впорається з улагоджуванням справ після війни, ніж коли-небудь зможу я. Я зрозумів у цю мить, що я більше не хотів трону. Навіть якби він був вільний, перспектива керувати всі ці нудні століття королівством, що могла мене чекати, була гнітючою. Можливо я шукаю легкого виходу, якщо помру в цих умовах. Ерік помер, і я більше не ненавиджу його. Інша обставина, яка штовхала мене на дію — Трон — тепер мені здавалося, що я бажав його тільки тому, що я думав, ніби Ерік занадто хотів його. Я відрікся і від того і від іншого. Що залишилося? Я посміявся над Віаль, а потім засумнівався. Але вона була права. Старий Солдат був у мені найдорожчий. Це було справою обов'язку. Але не одного обов'язку. Тут було більше…

Я досяг краю Лабіринту, швидко пішов до його початку. Я озирнувся на вхід у печеру. Батько, Дворкін, Фіона — ніхто з них ще не з'явився. Добре. Вони тепер не зможуть встигнути вчасно, щоб зупинити мене. Коли скоро я вступлю в Лабіринт, їм буде надто пізно що-небудь робити, крім як дивитися і чекати. На швидкоплинну мить я подумав про ризик померти, але відштовхнув цю думку геть, постарався заспокоїти свій розум до рівня, необхідного для цього підприємства, згадав свій бій з Брандом в цьому місці і його дивне оригінальне зникнення. Виштовхнув і цю думку теж, уповільнив дихання, приготувався.

На мене зішла певна летаргія. Час було починати. Але я затримався на якусь мить, намагаючись належним чином зосередити свої думки на стоячим переді мною грандіозним завданням. Лабіринт на мить ніби проплив перед моїм поглядом. Зараз! Чорт забирай! Зараз! Вистачить попередніх дій! Починай! — Звелів я собі. — Іди!

І все ж я стояв, наче уві сні, споглядаючи Лабіринт. Я забув про себе на довгі хвилини, поки розглядав його. Лабіринт, з його довгою чорною плямою, яку треба видалити…

Більше не здавалося важливим, що це може вбити мене. Мої думки ліниво текли, обдумуючи його красу…

Я почув звук. Це, мабуть, біжать батько, Дворкін і Фіона. Я повинен щось зробити, перш ніж вони дістануться до мене. Я повинен увійти в нього через мить…

Я відірвав погляд від Лабіринту і озирнувся на вхід у печеру. Вони з'явилися, пройшли частину шляху по схилу й зупинилися. Чому? Чому вони зупинилися?

Яке це має значення? У мене був потрібний для початку час. Я почав піднімати ногу, роблячи крок вперед.

І ледве зміг почати рухатися. Величезним зусиллям волі я дюйм за дюймом просував ногу вперед. Зробити цей перший крок виявилося куди важче, ніж іти по самому Лабіринту, ближче до кінця. Але я, здавалося, боровся не стільки проти зовнішнього опору, скільки проти повільності свого власного тіла. Все виглядало майже так, ніби я був паралізований.

Потім у мене виник образ Бенедикта поруч з Лабіринтом в Тир-на-Нготі коли до нього наближався, насміхаючись, Бранд. Камінь горів у нього на грудях.

Навіть перш, ніж опустити погляд, я знав, що побачу. Червоний Камінь пульсував в ритмі з моїм серцем.

Чорт їх забери! Або батько, або Дворкін — або вони обидва — дотяглися через нього в цю мить, паралізуючи мене. Я не сумнівався, що будь-який з них міг зробити це і сам. І все ж, на такій відстані не варто було здаватися без бою.

Я продовжував штовхати ногу вперед, повільно пересуваючи її до краю Лабіринту. Якщо я зумію до нього дістатися, я не зупинюся, як вони… Дрімота… Я відчув, що починаю падати. На мить я заснув. Це сталося знову.

Коли я відкрив очі, то побачив частину Лабіринту. Коли я повернув голову, то побачив ноги. Коли я підняв голову, то побачив, що батько тримає Камінь.

— Забирайтеся, — сказав він Дворкіну і Фіоні, не повертаючи голови.

Вони забралися, поки він одягав Камінь собі на шию. Потім він нахилився і простягнув руку. Я взяв її і він підняв мене на ноги.

— Це була дуже дурна спроба, — сказав він.

— Мені вона майже вдалася.

Він кивнув.

— Звичайно, ти занапастив би себе і нічого не добився б, — уточнив він. — Але, тим не менш, це було дуже здорово зроблено. Пішли, давай прогуляємося.

Він взяв мене за лікоть і ми рушили вздовж периферії Лабіринту. Я дивився, коли ми йшли, на дивне — без горизонту — небо-море навколо нас. Я гадав, що сталося б, зумій я почати проходити Лабіринт, що відбувалося б у даний момент.

— Ти змінився, — сказав, нарешті, він. — Або ж я ніколи по-справжньому не знав тебе.

Я знизав плечима.

— Щось і від того, і від іншого, напевно. Я збирався сказати те ж саме про тебе, не скажеш мені дещо?

— Що?

— Наскільки це було важко для тебе, бути Ганелоном?

Він реготнув.

— Зовсім не важко. Хоча, можливо, ти побачив на мить справжнього мене.

— Він мені подобався, або, скоріше, ти, колишній, там. Хотів би я знати, що сталося зі справжнім Ганелон?

— Давно помер, Корвін. Я зустрів його після того, як ти вигнав його з Авалона, давним-давно. Він був непоганим хлопцем, але я не довірився б йому ані на грам. Але, втім, я ніколи нікому не довіряв, якщо був вибір.

— Це в нашій родині спадкове.

— Я шкодував, що довелося вбити його. Не те, щоб він надав мені великий вибір. Все це було дуже давно, але я чітко пам'ятаю його, так що він, напевно, справив на мене враження.

— А Лорен?

— Країна? Хороша робота, по-моєму. Я попрацював з потрібним Відображенням. Воно набрало чинності від моєї присутності, як і всяке, якщо один з нас там надовго затримувався. Як було з тобою в Авалоні, а пізніше в тому іншому місці. А я подбав про те, щоб пробути там довго, спрямовуючи свою волю на перебіг її часу.

— Я й не знав, що це можна зробити.

— Ти поступово нарощуєш сили, починаючи зі своєї ініціації в Лабіринті. Є ще багато чого, що тобі доведеться пізнати. Так, я підсилив Лорену і зробив її особливо вразливою для зростаючої сили Чорної Дороги. Я подбав про те, щоб вона лежала в тебе на шляху, куди б ти не пішов. Після твоєї втечі всі дороги вели в Лорен.

— Чому?

— Це був капкан, розставлені мною для тебе, або, скоріше, випробування. Я хотів бути з тобою, коли ти зустрінешся з силами Хаосу, я так само хотів якийсь час помандрувати з тобою.

— Випробування? Для чого ти мене випробовував? І навіщо подорожувати зі мною?

— Невже ти не здогадуєшся? Я багато років спостерігав за всіма вами. Я ніколи не називав спадкоємця. Я навмисно залишав питання заплутаним. Ви всі досить схожі на мене, щоб знати, що в той момент, коли я проголошу одного з вас спадкоємцем, я підпишу його або її смертний вирок. Ні, я навмисне залишив справи такими, якими вони є, до самого кінця. Тепер, однак, я вирішив. Ним будеш ти.

— Ти там, в Лорені, зв'язався зі мною ненадовго, у власному вигляді. Ти сказав мені тоді зайняти трон. Якщо ти прийняв своє рішення в той момент, навіщо треба було продовжувати маскарад?

— Але я тоді ще не вирішив. Це було лише засобом гарантувати, що ти продовжиш свою справу. Я побоювався, що ти занадто сильно можеш захопитися тією дівчиною і тією країною. Коли ти вийшов з Чорного Круга героєм, ти міг вирішити залишитися і влаштуватися там. Я хотів посіяти тобі думки, що змусили б тебе продовжувати свою подорож.

Я довго мовчав. Ми пройшли пристойну відстань навколо Лабіринту.

— Є дещо, про що ти повинен дізнатися, — сказав я. — Перш, ніж з'явитися сюди, я поговорив з Дарою, яка намагається зараз очистити для нас своє ім'я.

— Воно й ТАК чисте, — сказав він. — Я очистив його.

Я похитав головою.

— Я утримався від обвинувачення її в дечому, про що я деякий час думав. Є дуже вагома причина в тому, чому я відчуваю, що їй не можна довіряти, незважаючи на її протести і твоє підтвердження. Фактично дві причини.

— Я знаю, Корвін, але вона не вбивала слуг Бенедикта, щоб зайняти своє положення в його домі. Я сам зробив це, щоб гарантувати, що вона підбереться до тебе, що вона і зробила якраз в потрібний час.

— Ти? Ти брав участь у цій її змові? Чому?

— Вона буде тобі гарною королевою, синку. Я довіряю крові Хаосу, в сенсі сили. Настав час для нового вливання. Ти займеш трон, вже забезпечений спадкоємцем. До того часу, коли Мерлін буде готовий для нього, його вже давно відучать від отриманого ним виховання.

Ми пройшли весь шлях до місця початку чорної плями. Я зупинився, присів навпочіпки і вивчив його.

— Ти думаєш, що ця штука вб'є тебе? — Запитав я, нарешті.

— Я знаю, що вб'є.

— Ти не вище вбивства невинних людей заради маніпулювання мною. І все ж ти пожертвуєш своїм життям заради королівства…

Я підняв на нього погляд і продовжив:

— Мої власні руки чисті. І я, зрозуміло, не дозволю собі судити тебе. Однак, деякий час назад, коли я готувався увійти в Лабіринт, я подумав про те, як змінилися мої почуття до Еріка, до трону. Ти робиш те, що робиш, я ж вважав, що ти виконував лише свій обов'язок. Я теж відчував той обов'язок — перед Амбером, перед троном. Але є щось ще. І це щось набагато більше, зрозумів я саме тепер. Але я зрозумів також і ще дещо, щось, чого обов'язок від мене не вимагає. Я не знаю, коли і як це припинилося і я змінився, але я не хочу трону, батьку. Я жалкую, що це плутає твої плани, але я не хочу бути королем Амбера. Жалкую.

Тут я відвів погляд, знову подивившись на пляму. Я почув його зітхання.

Потім він сказав:

— Я збираюся відправити тебе зараз додому. Сідлай свого коня і бери провіант. Скачи в якесь місце за межами Амбера — будь-яке місце, добре ізольоване.

— До своєї гробниці?

Він пирхнув і тихо розсміявся.

— Підійде. Їдь туди і чекай мого волевиявлення. Я повинен помізкувати.

Я встав. Він поклав праву руку мені на плече. Камінь пульсував. Він подивився мені в очі.

— Жодна людина не може мати всього, що вона хоче, таким способом, як вона цього хоче, — вимовив він.

І був ефект віддалення, як від сили Карти, тільки діючий в зворотний бік. Я почув голоси, потім побачив раніше мною покинуту кімнату. Бенедикт, Жерар, Рендом і Дара були все ще там. Я відчув, як батько випустив моє плече. Потім він зник і я знову опинився серед них.

— Що за історія? — Поцікавився Рендом. — Ми бачили, як батько відправив тебе назад, до речі, як він це зробив?

— Не знаю, — відповів я. — Але він підтверджує все, що сказала нам Дара. Він дав їй перстень з печаткою і послання.

— Чому? — Запитав Жерар.

— Він хотів, щоб ми навчилися довіряти їй.

— Бенедикт піднявся на ноги:

— Тоді я піду і зроблю, що він велів.

— Він хоче, щоб ти атакував, а потім відступив, — сказала Дара. — Після цього потрібно буде тільки стримувати їх.

— Довго?

Бенедикт видав одну зі своїх рідкісних усмішок і кивнув. Він зумів дістати футляр з Картами однією рукою, вийняв колоду, дістав дану йому мною особливу Карту для Двору.

— Щасти тобі, — побажав Рендом.

— Так, — погодився Жерар.

Я додав свої побажання і дивився, як він розтанув. Коли зникла веселка його залишкового зображення, я відвів погляд і помітив, що Дара мовчки плаче. Я ніяк не висловився про це.

— У мене теж є наказ — свого роду, — сказав я. — Мені краще буде рушати.

— А я повернуся до моря, — сказав Жерар.

— Ні, — почув я від Дари, коли рушив до дверей.

Я зупинився.

— Ти повинен залишатися тут, Жерар, і стежити за безпекою Амбера. Ніякої атаки з моря не буде.

— Але я думав, що на чолі місцевої оборони Рендом.

Вона похитала головою.

— Рендом повинен приєднатися до Джуліана в Ардені.

— Ти впевнена? — Перепитав Рендом.

— Переконана.

— Добре, — сказав він. — Приємно знати, що він, принаймні, подумав про мене. Жалкую, Жерар. Помилка вийшла.

Жерар виглядав просто спантеличеним.

— Сподіваюся, він знає, що робить, — сказав він. — Ми про це вже говорили, — сказав я йому. — До побачення.

Я почув за спиною кроки, коли залишив кімнату. Дара наздогнала мене.

— Що тепер? — Запитав я її.

— Я думала прогулятися з тобою, куди б ти не йшов.

— Я просто збираюся піднятися на гору і взяти деякі припаси. А потім відправлюся в стайню.

— Я поїду з тобою.

— Я поїду один.

— Я все одно не зможу супроводжувати тебе. Я ще повинна поговорити з вашими сестрами.

— Вони беруть участь, так?

— Так.

Деякий час ми мовчки йшли, потім вона сказала:

— Вся ця справа була не так холоднокровно розрахована, як здається, Корвін.

Ми зайшли в комору.

— Яка справа?

— Ти знаєш, що я хочу сказати.

— А, це. Ну, добре.

— Ти мені подобаєшся. Одного разу це може стати чимось більшим, якщо ти ще що-небудь відчуваєш.

Моя гордість вручила мені різку відповідь, але я проковтнув її. За століття дечому навчишся. Вірно, вона використовувала мене, але, втім, в той час, здається, вона не була цілком вільною діячкою. Найгірше, що можна було сказати, я вважаю, це те, що батько хотів, щоб я хотів її. Але я не дозволив своєму обуренню через це перемішуватися з тим, якими дійсно були або могли стати мої почуття.

Тому я сказав:

— Ти теж мені подобаєшся, — і подивився на неї. Вона, здається, в той момент потребувала поцілунку, так що я поцілував її. — Тепер мені краще підготуватися.

Вона посміхнулася і стиснула мені руку. А потім зникла.

Я вирішив не вивчати свої почуття в даний момент.

Я взяв деякі речі, осідлав Зірку і поїхав назад через гребінь Колвіра, поки не прибув до своєї гробниці.

Сівши перед нею, я закурив люльку і почав спостерігати за хмарами.

Я відчував, що день у мене був дуже насичений, а був лише ранній полудень. Передчуття грали мораліте в гротах мого розуму, жодне з яких я не бажав би брати з собою на ленч.