Двір Хаосу

6

Я проскакав менше тисячі метрів до того, що було колись півднем, і все зупинилося — земля, небо, гори. Я опинився віч-на-віч з аркушем білого кольору. Я тоді подумав про незнайомця в печерах і про його слова. Він відчував, що ця гроза закреслює світ, що вона відповідає чомусь з місцевої апокаліптичної легенди. Напевно, вона і відповідала. Напевно, це була хвиля Хаосу, про яку говорив Бранд, яка рухалася в цю сторону, проходячи, знищуючи, розриваючи. Але цей кінець долини був неторкнутим. Чому він повинен був залишитися? Потім я згадав свої дії.

Я використовував Камінь, укладену в ньому міць Лабіринту, щоб припинити грозу над цим районом. А якщо це було більше, ніж звичайна гроза? Якщо так, то як мені було продовжувати свій шлях?

Я подивився на схід, звідки світлішав день. Але сонце стояло, знову зійшовши в небеса, навіть, швидше, величезна, сліпуча, яскраво надраєна корона, з висячим, протягнутим крізь неї блискучим мечем. Я почув звідкись пташиний спів, з нотами майже немов сміх. Я нахилився вперед і закрив обличчя руками. Божевілля…

Ні! Я бував і раніше в ненормальних віддзеркаленнях. Чим далі подорожуєш, тим більш дивними вони іноді стають. До тих пір, поки не… Про що це я подумав тієї ночі в Тир-на-Нготі?

До мене повернулися дві фрази з розповіді Айзека Дінессона, фрази, які досить стурбували мене, щоб змусити запам'ятати їх, незважаючи на те, що в той час я був Карлом Корі: «… Небагато людей можуть сказати про себе, що вони вільні від віри в те, що цей світ, який вони бачать, є в дійсності плодом їх уяви. Чи задоволені ми ним, чи пишаємося ним тоді?» Коротке філософське зведення улюбленого проведення часу в нашій сім'ї. Чи створюємо ми Відображеня-світи? Чи вони існують незалежно від нас, і чекають на нас, щоб почути звук наших кроків? Або чи є істинною несправедливо виключена середина. Це справа, швидше, більш-менш, ніж або-або? У горлі в мене раптом піднявся сухий смішок, так як я зрозумів, що можу ніколи не дізнатися відповіді напевно. Це сталося, коли я подумав про ту ніч, що є таке місце, де приходить назад «Я», місце де соліпсизм НЕ є найбільш правдоподібним поясненням відвіданих нами областей, знайдених нами речей. Існування цього місця, цих речей говорить, що тут, принаймні, є різниця, а якщо вона тут, то вона напевно тягнеться «назад через дальші Відображення, теж інформуючи їх, що я не-я», рухаючи наші его назад до меншої стадії. Тому що це, відчував я, було саме таке місце, місце, де «чи задоволені ми ним, чи пишаємося ми ним?» необов'язково застосовно, як могли бути застосовні ближче до дому розірвана долина Гарнаті і моє прокляття. У що б я, врешті решт, не вірив, я відчував, що ось ось вступлю в країну досконалого не-я. За цим пунктом моя влада над Відображеннями може цілком втратити силу.

Я випростався в сідлі і примружився від світла полум'я. Я сказав Зірці одне слово і труснув повідком. Ми рушили вперед.

Якусь мить це було схоже на гонку в тумані. Тільки він був набагато яскравішим і не було ніяких звуків. Потім ми падали, падали чи дрейфували? Після першого відчуття поки було важко сказати. Спершу було відчуття спуску, напевно, посилене тим фактом, що Зірка запанікувала, коли це почалося.

Але лягали було нічого і, через деякий час Зірка припинила всякий рух, якщо не вважати, що вона тремтіла і важко дихала.

Я тримав поводи правою рукою і стискував Камінь лівою. Не знаю, вже що я звелів, і як саме я цього досяг, але мені хотілося пройти через це місце яскравого ніщо, щоб знову знайти свій шлях і рухатися далі до кінця подорожі.

Я втратив лік часу. Відчуття спуску зникло. Рухався я чи всього лише ширяв? Неможливо сказати. Чи була до того ж яскравість дійсно яскравістю? І ця огидна безмовність… Я здригнувся. Тут було навіть більше сенсорне позбавлення, ніж у дні моєї сліпоти в моїй старій камері. Тут нічого не було — ні звуку пробіглого щура, ні скрипу об двері моєї ложки, ні вологості, ні холоду, ні структури. Я продовжував тягнутися…

Мерехтіння.

Воно здавалося якимось розривом візуального поля, праворуч від мене, майже невловимим в своїй стислості. Я потягнувся і нічого не відчув. Воно було таким коротким, що я не був упевнений, чи було воно насправді. Воно легко могло бути галюцинацією.

Але воно відбулося знову, на цей раз зліва від мене. Наскільки довгим був інтервал між ними, я не міг сказати.

Потім я почув щось подібне до стогону, позбавленого спрямованості. Цей звук теж був дуже коротким.

Наступним — і я в перший раз був упевнений — виник сіро-білий ландшафт, схожий на місячну поверхню. Виник і пропав, напевно, всього за секунду в малому районі мого поля зору, вліво від мене. Зірка захрипіла.

Праворуч від мене з'явився ліс — сіро-білий — він перекидався, неначе ми проминали один одного під якимись неможливими кутами. Осколок малого світу зник менше ніж у дві секунди.

Потім шматки палаючої будівлі піді мною… Безбарвність… Уривчасте виття над головою…

Примарна гора, процесія з факелами, що сходила на неї, щоб потім опускатися по стежці на найближчому схилі…

Жінка, що висить на суку дерева, туга мотузка навколо її шиї, голова схилена набік, руки зв'язані за спиною.

Гори, перевернуті догори ногами, білі, чорні хмари над ними…

Клацання.

Крихітне тремтіння вібрації, немов ми на мить торкнулися чогось твердого. Одразу пропало…

Мерехтіння.

Голови — котяться, стікають чорною кров'ю… Смішок з нізвідки… Знову біле світло… Знову біле світло…

Клацання. Мерехтіння…

На час одного удару пульсу ми скачемо по стежці під смугастим небом. У ту мить, коли вона пропадає, я знову тягнуся до неї через Камінь.

Клацання. Мерехтіння. Клацання. Погримування.

Кам'яниста стежка, що наближається до високого гірського перевалу… Світ все ще одноколірний… За моєю спиною щось гуркоче, схоже на грім…

Я закрутив Камінь немов ручку фокусування, коли світ почав танути. Він знову повернувся… Два. Три. Чотири… Я рахував удари копит… удари серця, перекриваючи виючий фон… Сім, вісім, дев'ять… світ став яскравішим. Я зробив глибокий вдих і важко видихнув. Повітря було холодним.

Між громом і його луною я почув шум дощу. Але на мене не впало ні краплі.

Я швидко озирнувся.

Величезна стіна дощу стояла метрів за сто позаду. Я міг розрізнити крізь неї лише самі смутні обриси гір. Я прицмокнув язиком Зірці, і ми рушили трохи швидше, піднімаючись по майже рівній ділянці, яка вела поміж двох, схожих на вежі, піків. Світ попереду все ще був етюдом в чорних, білих і сірих тонах, небо переді мною ділилося чередуванням смуг темряви і світла. Ми вийшли на перевал.

Я почав тремтіти. Мені хотілося натягнути поводи, відпочити, поїсти, покурити, пройтися пішки. І все ж я був занадто близько від грози, щоб потурати собі.

Стукіт копит Зірки луною віддавався по перевалу, де кам'яні стіни круто піднімалися вгору з обох сторін під цим зеброподібним небом. Я сподівався, що ці гори прорвуть цей грозовий фронт, хоча я відчував, що вони не зможуть. Це була не звичайна гроза і у мене виникло нудотне відчуття, що вона тягнулася всю дорогу назад, до самого Амбера, і що я потрапив би в її сильця і заблукав би у ній навік, якби не Камінь.

Коли я спостерігав за цим дивним небом, навколо мене, роблячи мій шлях яскравішим, почався буран з блідих кольорів. Повітря наповнився приємним ароматом. Грім у мене за спиною пом'якшав.

Світ був охоплений сутінковим відчуттям, під стать освітленню, і коли я вибрався з перевалу, я подивився вниз у долину химерної перспективи, з відстанями, непідвладними вимірам, наповнену шпилями і мінаретами, які відбивали місяцеподібне світло смугастого неба, нагадуючи ніч в Тир-на-Нготі, всіяну схожими на дзеркала озерами, порізану пропливаючими духами, з місцями, які видавались майже терасами, далі — природними та хвилястими, позбавленими всяких ознак проживання.

Я не вагався, а почав свій спуск. Грунт тут, піді мною, був крейдяний і блідий, як кістка. І чи не була ця непевна лінія Чорною Дорогою далеко ліворуч від мене? Я просто не міг розібрати.

Тепер я не поспішав, оскільки бачив, що Зірка втомилася. Якщо гроза насунеться не надто швидко, я відчував, що ми можемо відпочити поруч з одним з озер у долині внизу. Я і сам втомився і зголоднів.

По дорозі вниз я продовжував оглядатися, але не побачив ніяких людей, ніяких тварин. Вітер видав тихий, схожий на зітхання звук. Білі квіти заворушилися на пагонах поруч із стежкою, коли я дістався до нижніх рівнів, де починалося постійне листя. Озираючись, я побачив, що грозовий фронт все ще не перевалив через гірський хребет, хоча хмари за ним продовжували накопичуватися.

Я продовжував свій шлях вниз, в це дивне місце, квіти навколо мене давно перестали з'являтися, але в повітрі висів тонкий аромат. Не було ніяких звуків, крім видаваних мною самим, і постійним вітерцем, праворуч від мене. Всюди навколо мене виростали дивного вигляду скельні формації, які здавалися майже виліпленими у своїй чистоті ліній. Все ще дрейфували тумани. Волого іскрилися бліді трави.

Коли я слідував по стежці до зарослого лісом центру долини, перспективи навколо мене продовжували зміщуватися, перекошуючи відстані, викривляючи види. Фактично я звернув із стежки наліво, щоб наблизитися до того, що було схоже на найближче озеро, і коли я під'їжджав воно, здавалося, віддалялося. Однак, коли я, нарешті, дістався до нього, спішився і вмочив палець у воду, щоб спробувати на смак, вода виявилася крижаною, але солодкою.

Втомлений, я напився досхочу, розтягнувся, дивлячись, як пасеться Зірка, в той час, як я взявся за холодну закуску зі своєї сумки. Гроза все ще намагалася перебратися через гори. Я довго спостерігав за нею, гадаючи. Якщо батько зазнав невдачі, то це було гарчання Армагеддона і вся моя подорож була безглуздям. Думати так не приносило мені ніякої втіхи, тому що я знав, що мені доведеться продовжувати шлях, що б там не було. Але я нічого не міг з собою вдіяти. Я міг прибути до своєї мети, я міг побачити, як виграна битва, а потім побачити, як все буде зметено. Безглуздям… Ні. Не безглуздям. Я ж зроблю спробу і буду продовжувати намагатися до кінця. Цього буде достатньо, навіть якщо все буде втрачено. Все одно, чорт би побрав Бранда! За те, що посіяв у мені.

Звук кроків.

Я опинився в стійці, пригнувшись і повернувшись в тому напрямку, з рукою, яка в одну мить опинилася на руків'ї шпаги.

Я опинився віч-на-віч з жінкою — маленькою, одягненою в біле. У неї були довге темне волосся і дикуваті млосні очі, і вона посміхалася. Вона принесла плетену корзину, яку поставила між нами.

— Ви, мабуть, зголодніли, Лицар, — сказала вона на тари зі дивним акцентом. — Я побачила ваш приїзд і принесла вам це.

Я посміхнувся і прийняв більш нормальну стійку, сказавши:

— Дякую вам. Так, мене звуть Корвін, а вас?

— Дама, — відповіла вона.

Я скинув брову.

— Дякую вам, Дама. Ви зробили це місце своїм домом?

Вона кивнула й опустилася на коліна розкрити кошик.

— Так, мій павільйон знаходиться далі по березі озера, — вона показала головою на схід, у напрямку Чорної Дороги.

— Зрозуміло, — сказав я.

Їжа та вино в кошику виглядали справжніми, свіжими, апетитними, це було краще, ніж мій стіл мандрівника. Підозра, звичайно, було при мені.

— Ви розділите її зі мною? — Запитав я.

— Якщо бажаєте.

— Бажаю.

Вона розстелила тканину, всілася навпроти мене, дістала їжу з кошика і розклала її між нами. Потім вона сервірувала її, і швидко попробувала кожну страву. Я відчував себе при цьому трішки негідником, але тільки трішки. Це було дивне місце проживання для жінки, явно самотньої, яка просто очікує можливості прийти на допомогу першому ж незнайомцю, який підвернеться. Дара теж нагодувала мене при першій нашій зустрічі, а так як я наближався до кінця подорожі, я був ближче до місць, де ворог був сильний. Чорна Дорога була дуже близько, майже під рукою, і я кілька разів вловив, як Дама поглядала на Камінь.

Але це був досить приємний час і, обідаючи, ми краще познайомилися. Вона була ідеальною аудиторією, сміялася з усіх моїх жартів, змушувала мене базікати про себе. Вона більшу частину часу зберігала очної контакт, і наші пальці зустрічалися якось всякий раз, коли щось передавалося. Якщо мене якимось чином обманювали, то вона робила це дуже люб'язно.

Поки ми обідали і базікали, я продовжував поглядати за просуванням цього здавалося, непохитного грозового фронту. Нарешті, він пішов грудьми на гірський хребет і перевалив його. Він почав повільний спуск по гірському схилу.

Очищаючи скатертину, Дама побачила напрямок мого погляду й кивнула.

— Так, вона насувається, — сказала вона, укладаючи в корзину останні столові прилади і сідаючи поруч зі мною, Принісши пляшку і наші чашки. — Вип'ємо за це?

— Я вип'ю з вами, але не за це.

Вона налила.

— Це не має значення, — сказала вона. — Не зараз.

І поклала долоню на мою руку, коли різко передавала мені мою чашку.

Я взяв чашку і подивився на неї. Вона посміхнулася. Доторкнулась до краю моєї чашки своєю. Ми випили.

— Ходімо тепер в мій павільйон, — запропонувала вона, беручи мене за руку, — де ми приємно проведемо останні години.

— Спасибі, — відмовився я. — В інший час таке спокійне проведення часу було б прекрасним десертом до прекрасного обіду. На моє нещастя, я повинен продовжувати свій шлях. Обов'язок не дає спокою. Час летить, а у мене є завдання.

— Гаразд, — сказала вона, — це не так вже й важливо. І мені відмінно відомо все про ваше завдання. Що тепер теж не так вже й важливо.

— О? Повинен зізнатися, що я цілком очікував, що ви запросите мене на яку-небудь вечірку наодинці, і якщо я прийму запрошення, то буду через якийсь час, блідий і самотній, блукати по холодному схилу якої-небудь гори.

Вона розсміялася.

— А я повинна зізнатися, саме так і збиралася використати вас, Корвін. Однак, більше, проте, не маю такого наміру.

— Чому це?

Вона показала на наступаючу лінію спотворення її світу.

— Тепер немає потреби затримувати вас. За цією ознакою я бачу, що Двір переміг. Ніхто і ніщо не зможе щось зробити, щоб зупинити наступ Хаосу.

Я коротко здригнувся і вона знову наповнила чашки.

— Але я воліла б, щоб ви не чекали мене в цей час, — продовжувала вона. — Вона добереться до нас сюди за якісь години. Який найкращий спосіб провести цей останній час в суспільстві один одного? Немає ніякої потреби їхати навіть настільки недалеко, як до мого павільйону.

Я опустив голову і вона присунулася до мене. Якого біса! Жінка і пляшка (от як я по-моїх же словах хотів закінчити свої дні). Я пригубив вино. Вона, ймовірно, була права. І все ж я подумав про ту жінку в масці, яка заманила мене в пастку на Чорній Дорозі по шляху в Авалон.

Спершу я прийшов їй на допомогу, швидко піддався її неприродним чарам — А потім, коли маска її була знята, побачив, що за нею взагалі нічого не було. Я страшенно злякався в той час. Але щоб не ставати занадто філософським, у кожного є цілий набір масок для різних випадків. Я чув, як психологи роками люто нападали на них. І все-таки я зустрічав людей, які спершу справляли на мене сприятливе враження, людей, яких я згодом ненавидів, коли дізнавався, які вони під маскою. Іноді вони були, як та жінка — без будь-чого прикметного там. Я виявив, що маска іноді набагато прийнятніша, ніж її альтернатива. Та що там говорити… Ця дівчина, яку я притискав до себе, могла дійсно бути всередині чудовиськом. Ймовірно і була. А хіба більшість з нас ні? Я міг придумати і гірші способи піти з життя, якщо б захотів здатися на цьому етапі. Вона мені подобалася.

Я прикінчив своє вино. Вона зібралася налити мені ще, і я зупинив її руку. Вона підняла на мене погляд. Я посміхнувся, сказавши:

— Ви майже переконали мене, — потім я закрив їй очі чотирма поцілунками, щоб не порушити зачарування, відійшов і сів на Зірку.

— Прощайте, Дама.

Я попрямував на південь, коли гроза, бушуючи, сповзла в долину. Переді мною були нові гори і стежка вела до них. Небо все ще було в смужку — чорну і білу — і ці лінії, здавалося, тепер трохи рухалися. Загальним ефектом був як і раніше ефект сутінків, хоча в темних ділянках не світило ніяких зірок. Як і раніше вітерець, як і раніше аромати навколо мене і безмовність, і викривлені моноліти, і сріблясте листя, як і раніше вологе від роси і блискуче. Переді мною випливали рвані клапті туману. Я спробував працювати з суттю Відображень, але це було важко і я втомився. Нічого не відбулося. Я зачерпнув сили у Каменя, намагаючись передати також якусь частину його сили Зірці. Ми рухалися рівним кроком, поки, нарешті, земля перед нами не пішла на підйом, і ми почали рухатися до ще одного перевалу, більш рівного ніж той, на який ми вступили раніше. Я зупинився, оглянувся назад, напевно, вже третина долини перебувала під мерехтливою завісою цієї псевдогрози. Я подумав про Даму, про її озеро і її павільйон. Похитав головою і продовжив шлях.

Дорога ставала все крутіше, коли ми наближалися до перевалу, і ми уповільнили хід. Над головою білі річки в небі прийняли червонуватий відтінок, що став, поки ми їхали, ще темніший.

До того часу, коли я дістався до самого перевалу, весь світ здавався пофарбованим кров'ю. Коли я проїжджав по цьому широкому кам'янистому шляху, мене вдарив сильний вітер. Коли ми пробивалися проти нього, грунт під ногами став більш рівним, хоча ми все ще продовжували підніматися і я все ще не бачив, що за перевалом.

Коли я помчав, щось загриміло по скелях, ліворуч від мене. Я швидко подивився в той бік, але нічого не побачив. Я скинув це з рахунків, подумавши, що це впав камінь. Зірка раптом різко сіпнулася піді мною, випустила страшне іржання, різко повернула вправо, а потім почала валитися з ніг вліво.

Я стрибнув, очистивши сідло, і коли ми обоє впали, я побачив у правому плечі Зірки стрілу. Я покотився, вдарившись об землю, і коли я зупинився, то подивився туди, звідки вона повинна була прилетіти.

На вершині гребеня, в десяти метрах праворуч від мене стояла фігура з арбалетом. Він знову зводив зброю, готуючись до наступного пострілу.

Я знав, що не зможу вчасно дістатися до нього. Так що я взявся шукати камінь, розміром з кулак, знайшов такий біля підніжжя крутого схилу, і постарався не дати своїй люті перешкодити точності кидка. Вона не завадила, а навіть надала кидку деяку додаткову силу.

Камінь влучив йому в ліву руку, і він, видавши крик, упустив арбалет. Зброя брязнуло по камінню і приземлилося на іншій стороні стежки, майже навпроти мене.

— Сучий ти сину! — Заволав я. — Ти вбив мого коня! Я тобі голову за це відірву!

Перетинаючи стежку, я шукав найшвидший шлях до нього і побачив його зліва від себе. Я поспішив до нього і почав підніматися. Якусь мить після того, як освітлення і кут зору стали такими як треба, я розгледів людину, що зігнулася мало не навпіл, масажуючи собі руку. Це був Бранд. Волосся його здавалося ще більш рудим в цьому рум'яному світлі.

— Ну, все, Бранд, — сказав я. — Я тільки бажав би, щоб хтось зробив це давним давно.

Він випростався і якусь мить дивився, як я піднімаюся. Він не потягнувся за мечем. Якраз, коли я опинився нагорі, приблизно в метрах семи від нього, він схрестив руки на грудях і опустив голову.

Я витягнув Грейсвандір і рушив на нього. Зізнатися, я був готовий вбити його в цій чи іншій позі. Червоне світло потемніло, але поки ми, здавалося, не купалися в крові. Вітер вив навколо нас, а з долини долинув гуркіт грому. Він же просто розтанув переді мною, якраз тоді, коли я дістався до нього.

З мить я постояв, лаючись, згадуючи розповіді про те, що він якось раз перетворився на живу Карту, здатну куди завгодно переправлятися в самий короткий час.

Я почув унизу шум.

Я кинувся до краю і подивився вниз. Зірка все ще брикалася і спливала кров'ю, і при вигляді цього у мене серце розривалося. Але це було не єдине прикре видовище.

Внизу був Бранд. Він підняв арбалет і знову почав готувати його. Я озирнувся навколо в пошуках іншого каменю, але під рукою нічого не було, а потім я помітив один, подалі ззаду, в напрямку, з якого я прибув. Я поспішив до нього, знову кинувши меч у піхви, і підняв його. Він був розміром з кавун. Я повернувся з ним до краю і пошукав очима Бранда. Його ніде не було видно.

Я раптом відчув себе дуже відкритим. Він міг переміститися в яку зручну точку і цілитися в мене в цю хвилину. Я звалився на землю, впавши на свій камінь. Мить по тому я почув, як стріла вдарила праворуч від мене. За цим звуком послідував смішок Бранда.

Я знову підвівся, знаючи, що йому буде потрібно якийсь час, щоб знову звести свою зброю. Подивившись в напрямку сміху, я побачив його, на карнизі, по іншу сторону проходу від мене — приблизно на п'ять метрів вище, ніж я, і приблизно в двадцяти метрах від мене.

— Шкодую щодо коня, — сказав він. — Я цілився в тебе. Але ці прокляті вітри…

До цього часу я помітив нішу і попрямував до неї, взявши з собою камінь в якості щита. З цієї клиноподібної тріщини я дивився, як він вставляє стрілу.

— Важкий постріл, — сказав він, піднімаючи зброю. — Виклик моєму мистецтву снайпера. Але, зрозуміло, що вартий зусиль. У мене ще багато стріл.

Він засміявся, прицілився і вистрілив.

Я нахилився додолу, тримаючи перед собою камінь, але стріла вдарила на півметра вправо.

— Я в деякому роді здогадався, що може трапитися, — зауважив він, знову готуючи свою зброю. — Треба було, однак, зробити поправку на вітер.

Я оглянувся навколо, шукаючи каменя подрібніше, щоб можна було як і раніше використати їх в якості боєприпасів. Поблизу ніяких не було. Тоді я подумав про Камінь. Передбачалося, що він буде діяти, рятуючи мене в присутності безпосередньої небезпеки. Але у мене було дивне відчуття, що для цього була потрібна близькість і що Бранд знав це і користався цим явищем. І все ж чи не міг би я ще щось із ним зробити, щоб перешкодити Бранду. Він здавався надто далеким для фокуса з паралічем, але я його одного разу побив, керуючи погодою. Я гадав, наскільки далеко була гроза. Я потягнувся до неї. Я побачив, що для встановлення умов необхідних для того, щоб притягнути на нього блискавку, потрібні хвилини, якими я не володів. Але вітер — це інша справа. Я потягнувся за ними, відчув його…

Бранд був майже готовий знову вистрілити. У проході почав верещати вітер.

Не знаю, де приземлилася його наступна стріла. Але ніяк не поблизу від мене. Він знову взявся готувати зброю. Я почав встановлювати фактори для удару блискавкою…

Коли він приготувався і знову підняв зброю, я знову підняв вітер. Я побачив, як він цілиться, як він зробив вдих і затримав його. Потім він опустив арбалет і пильно подивився на мене.

— Мені тільки що прийшло в голову. У тебе цей вітер в кишені, адже так? Це нечесно, Корвін, — він оглянувся навколо. — По ідеї, я повинен знайти місце, де це не буде мати значення… Ага!

Я продовжував працювати, встановлюючи фактори, щоб спалити його, але умови ще не були готові. Я подивився на небо, в цю червоно-чорну смужку, над нами сформувалося щось на зразок хмари. Скоро. Але поки ще ні…

Бранд знову розтанув і зник. Я гарячково шукав його всюди.

Потім він опинився прямо переді мною. Він перебрався на мою сторону проходу. Він стояв метрах в десяти на південь від мене, з вітром в спину. Я знав, що не зможу вчасно спалити його. Я подумував, чи не кинути свій камінь. Він, ймовірно, пригнеться, а я викину свій щит. З іншого боку…

Він підняв зброю до плеча.

— Хитрощі! — Крикнув у мене в думці мій власний голос, поки я продовжував возитися з небесами.

— Перш, ніж ти вистрілиш, Бранд, скажи мені одну річ. Гаразд?

Він завагався, потім опустив зброю на кілька дюймів.

— Яку?

— Ти правду мені казав про те, що трапилося — з батьком, Лабіринтом, приходом Хаосу?

Він відкинув голову і розсміявся серією коротких, гавкаючих смішків.

— Корвін, — заявив він потім, — навіть сказати не можу, як мені приємно бачити, що ти помреш не знаючи чогось, що для тебе так багато значить.

Він знову розсміявся і почав піднімати зброю. Я якраз рушив, щоб жбурнути свій камінь і кинутися на нього. Але жоден з нас не завершив обох дій.

Над головою пролунав гучний пронизливий крик і шматок неба, здавалося, відокремився і впав на голову Бранда. Він заверещав і випустив арбалет. Він підняв руки, щоб відірвати напалу на нього річ. Червоний птах, народжений від моєї крові і від батьківської руки, повернувся захистити мене.

Я кинув камінь і рушив на нього, вихоплюючи на ходу меч. Бранд вдарив птицю і вона відлетіла геть, набираючи висоту, кружляючи над ним для нового кидка. Він підняв обидві руки, прикриваючи обличчя і голову, але не раніше, ніж я побачив витікаючу з його лівої очниці кров.

Він знову почав танути, навіть коли я кинувся до нього. Але птах опустився, як бомба, і його кігті знову вдарили Бранда по голові. Потім птах теж став танути. Бранд потягнув руку до червоного напададника, і був ударений ним, потім вони обидва зникли.

Коли я дістався до місця дії, єдине, що залишилося, це кинутий арбалет, і я вщент розбив його чоботом.

«Ще ні, ще не кінець, чорт забирай! Скільки ще ти будеш мені докучати, брат? Як далеко я повинен буду зайти, щоб довести це до кінця між нами?»

Я спустився назад на стежку. Зірка ще не вмерла, і я повинен був закінчити роботу. Іноді я думаю, що займаюся не тією справою.