Дванадцять китайців і жінка

Розділ перший

Феннер ліниво розплющив око, коли Пола Доулен просунула у двері контори свою голівку з елегантними локонами. Затуманеним поглядом зиркнув на неї, а відтак зручніше вмостився у кріслі. Його великі ноги відпочивали на білосніжному стосикові промокального паперу, а крісло-вертушка небезпечно нахилилося під кутом 45 градусів.

— Біжи геть, крихітко, поговоримо згодом. Бо зараз я думаю.

У прочинених дверях мелькнули ще кілька завитків, і Пола підійшла до крісла.

— Прокидайся, Морфею! До тебе клієнт.

Феннер застогнав.

— Скажи йому, нехай забирається геть. Поясни, що ми зачиняємо нашу конторку. Чорт забирай, треба ж мені хоч колись поспати!

— А навіщо тобі ліжко? — нетерпляче хмикнула Пола.

— Відчепися, — пробурмотів Феннер, іще зручніше вмощуючись у кріслі.

— Усе-таки, Дейве, — зітхнула Пола, — прокидайся! У приймальні на тебе чекає справжня красуня! Ще й дуже засмучена...

Феннер розплющив обидва ока.

— Хто вона? Мабуть, знову збирають гроші на якусь благодійність.

Пола присіла на краєчок стола.

— Інколи я запитую себе: і навіщо ти тримаєш під дверима ту миску для пожертв... То берешся до роботи, чи як?

Феннер заперечливо крутнув головою.

— Ні, якщо цього можна уникнути, — відповів він. — Але ж ми на мілині, чи не так? Утім, якось викрутимося!

— Ти відкидаєш щось справді варте уваги. Та якщо вже так вирішив... — і Пола зісковзнула зі столу.

— Зачекай-но! — Феннер, випроставшись у кріслі, відсунув капелюха з очей.

— Вона справді гарна?

Пола кивнула.

— І здається, у неї серйозні неприємності, Дейве!

— Ну добре, тоді клич!

Пола, відчинивши двері, запросила:

— Заходьте, будь ласка!

Приємний голос подякував, і до кімнати увійшла молода жінка. Вона повільно проминула Полу, дивлячись на Феннера великими блакитними очима з поволокою. Була трохи вищою за середній зріст, гнучкою і делікатною. Мала довгі ноги з невеликими ступнями й тендітні руки; трималася дуже прямо. Її кучеряве волосся, що вибивалося з-під строгого капелюшка, було кольору воронового крила. Одягнена у діловий костюм і виглядала дуже юною та наляканою.

Пола підбадьорливо їй усміхнулась і вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.

Феннер піднявся.

— Прошу, сідайте, — запропонував відвідувачці. — Чим можу бути корисним?

І вказав на стілець поруч зі своїм письмовим столом.

Вона похитала головою.

— Ні, дякую, краще постою, — мовила жінка, ледь переводячи подих. — Я у вас не заберу багато часу.

Феннер знову сів.

— Ви можете почуватися тут цілком безпечно, — сказав він їй заспокійливо. — Тут усі чуються, мов удома.

Вони з хвилину дивились уважно одне на одного. Тоді Феннер сказав:

— Знаєте, ви би краще присіли. Маєте багато що розповісти, а вигляд у вас утомлений.

Феннер бачив, що відвідувачку лякає не він, а щось йому не відоме. Очі незнайомки неспокійно бігали, і вигляд у неї був такий, наче вона будь-якої миті готова утекти.

Жінка знову заперечливо хитнула головою.

— Хочу, щоб ви знайшли мою сестру, — сказала вона схвильовано. — Я дуже за неї тривожуся. Скільки це коштуватиме? Тобто, які у вас розцінки?

Феннер скоса поглянув на чорнильне приладдя на столі.

— Нехай вас не турбують витрати. Заспокойтесь і просто розкажіть мені все, — запропонував. — А для початку давайте познайомимося.

Раптом різко задзеленчав телефон. Дівчина здригнулася. Вона поквапно відступила від апарата кілька кроків, й очі її, затуманившись, ураз стали ще більшими.

Феннер посміхнувся.

— Зі мною теж так буває, — мовив спокійно, беручи слухавку. — Коли сплю, а несподівано забренькає телефон, то здається, ніби сорочка прилипає до тіла.

Жінка продовжувала стояти коло дверей, дуже напружена, насторожено спостерігаючи за ним.

Феннер сказав:

— Вибачте, хвилинку, — і зняв слухавку. — Алло!

На лінії чулося потріскування. Потім якийсь чоловік запитав із незначним акцентом:

— Феннер?

— Так!

— До тебе щомиті може зайти дівчина. Затримай її, до мого прибуття. Уже їду. Тобі зрозуміло?

Феннер поглянув на дівчину і знову підбадьорливо посміхнувся.

— Не розумію, про що ви, — сказав він телефонному співрозмовникові.

— Слухай і затям собі. До тебе прийде дівчина і розказуватиме про свою зниклу сестру. То ти її просто затримай, доки я не приїду. Вона психічно хвора, у неї манія переслідування. Вчора втекла з божевільні, а зараз, я знаю, вона йде до твоєї контори. Тож не відпускай її.

Феннер насунув капелюха на носа.

— А хто ви, до дідька, такий? — запитав.

На лінії знову почулось якесь тріщання.

— Усе поясню, коли приїду. Я вже в дорозі. Якщо ти мене послухаєш, отримаєш купу грошей.

Феннер відповів:

— Ок, чекатиму.

Дівчина запитала:

— Отже, він сказав, що я божевільна?

Однією рукою вона тримала сумку, а іншою перебирала складки спідниці.

Поклавши слухавку, Феннер коротко кивнув.

На мить вона примружила очі, а коли розплющила їх, повіки сіпнулися, мов у ляльки, котру раптово змусили сісти.

Із відчаєм у голосі дівчина мовила:

— Важко йому не повірити.

Потім поклала сумку на стіл, зняла рукавички і почала швидко розщіпати жакет.

Феннер сидів нерухомо, досі тримаючи руку на телефоні, й спостерігав за нею. Вона схлипнула, а тоді тремтячими пальцями взялася розщіпати ґудзики на блузці.

Феннер ворухнувся.

— Ви зовсім не мусите цього робити, — сказав ніяково. — Мене і без того зацікавив ваш випадок...

Вона знову схлипнула і, повернувшись до нього спиною, стягнула із себе блузку. Феннерова рука потяглася до дзвіночка. Можливо, ця дамочка і справді божевільна — ще спробує притягти його за спробу зґвалтування. Однак його рука застигла на півшляху, коли він побачив її спину. Вона вся була в рубцях. Тоненькі червоні смуги на її молочно-білому тілі складалися в дивний жахний малюнок. Дівчина знову одягла блузку, защіпнулась і вдягнула жакет. Повернувшись до Феннера, величезними очима поглянула на нього.

— Тож тепер вірите, що я в біді?

Феннер знову кивнув.

— Вам зовсім не слід було цього робити, бо ви звернулися до мене по допомогу, і нічого тут розводитися. Не бійтеся.

Вона стояла перед ним, покусуючи нижню губу блискучими рівними зубками. Відтак відчинила сумку, витягнула звідти пачку грошей і поклала на стіл перед господарем.

— Цього достатньо для завдатку?

Великим пальцем Феннер торкнувся пачки. Не порахувавши грошей, він не міг сказати з певністю, скільки там, але готовий був присягнути, що на око не менше, ніж шість «штук». Схопивши пачку, швидко звівся на ноги й пішов до дверей.

— Будьте тут, — звелів і вийшов у приймальню.

Пола сиділа перед друкарською машинкою, склавши руки на колінах. Побачивши його, запитально звела очі.

— Натягай капелюшка і чимдуж мчи з цією крихіткою в готель «Балтимор». Зніми для неї номер і накажи зачинитися там. Візьми ось ці гроші, та, щойно поселиш її, поклади їх у банк. Дізнайся про цю даму все, що зможеш. І запевни, що я подбаю про неї. Переконай її, що вона — у надійних руках, і трохи підсолоди це — ну, ти вмієш. Бідолаха дуже нервується і справді у біді, тому й потребує твоєї материнської опіки.

Феннер повернувся в контору.

— Як вас звати? — запитав відвідувачку.

Вона стиснула пальці.

— Заберіть мене звідси, — попросила.

Феннер поклав їй руку на плече.

— Пройдете з моєю секретаркою у безпечне місце. Вона потурбується про вас. Один чоловік дуже цікавиться вами — я займуся ним. То як вас звати?

— Мерієн Дейлі, — відповіла жінка й, ковтнувши слину, швидко продовжила: — Куди мене відсилаєте?

Увійшла Пола, на ходу натягуючи рукавички. Феннер кивнув Мерієн:

— Ідіть за міс Доулен. Але вийдіть із чорного входу. З вами тепер усе буде гаразд. Нічого не бійтеся.

Мерієн Дейлі сором'язливо всміхнулася.

— Я рада, що прийшла саме до вас, — сказала вона Феннеру. — Розумієте, у мене великі неприємності. Так само, як і в моєї сестри. І що в неї може бути спільного з дванадцятьма китайцями?

Феннер надув щоки та зробив очі-щілинки, зобразивши китайця.

— Погляньте-но на мене, — сказав, проводжаючи її до дверей. — Можливо, їй подобаються китайці. Деяким людям вони справді подобаються. Не беріть до голови нічого поганого! До зустрічі увечері.

Феннер вийшов у коридор і провів Полу та Мерієн до ліфта. Коли кабіна зачинилась і вони зникли з поля зору, він побрів у контору, легенько причинив за собою двері й підійшов до стола. Висунувши верхню шухляду, дістав звідти поліцейський револьвер 38-го калібру. Мав дивні передчуття, тож, поклавши зброю у внутрішню кишеню піджака, сів, звично заклав ноги на стіл і заплющив очі. Сидів так хвилин з десять, і в його голові нуртували різні версії. Три факти зацікавили Феннера. Шість тисяч доларів, смуги на спині дівчини і дванадцять китайців. Чому такий великий завдаток? Чому вона просто не сказала йому, що хтось її побив — замість того, щоб роздягатися? Чому говорила саме про дванадцять китайців? Чому не пояснила, що в неї спільного з китайцями?

І чому саме дванадцять?

Він неспокійно пововтузився у кріслі. А ще цей чоловік телефоном. Чи, може, вона й справді втекла з божевільні? Щодо цього він сумнівався. Була дуже налякана, це правда, але виглядала цілком нормальною. Розплющивши очі, Феннер поглянув на маленький хромований годинник на столі. Жінки пішли дванадцять хвилин тому. Скільки часу знадобиться тому чоловікові, щоби приїхати сюди?

Отак розмірковуючи, Феннер зрозумів, що не може зосередитися, бо його увагу відволікав якийсь свист у коридорі. Роздратовано смикнувшись, спробував знову сконцентруватися на проблемі.

То хто ж така Мерієн Дейлі? Вочевидь, це багата дівчина, яка належить до вищих верств суспільства. Її одяг коштує купу грошей. Хоч би цей тип у коридорі перестав свистіти! І що це, в біса, за мелодія? Феннер прислухався. І поступово почав відбивати пальцями по столу такт сумного мотиву «Хлої» — популярної на той час пісеньки.

Однак мотив продовжував переслідувати його, тож Феннер припинив повторювати ритм та прислухався до низького звуку, що продовжував лунати. А за мить похолов, бо він з однаковою частотою та гучністю звучав уже коло його дверей — неначе той, хто свистів, навмисно хотів привернути увагу.

Феннер безшумно прибрав ноги зі столу й обережно відкотився від нього. Скорботна мелодія тривала. Засунувши у внутрішню кишеню піджака руку, намацав рукоятку револьвера. Хоча вхід у його кабінет був лише один — через приймальню, позаду Феннер мав запасний вихід, зазвичай зачинений, що вів до чорного входу в будинок. І свист лунав саме звідти.

Феннер тихо підійшов до дверей і повернув ключ у замку, дбаючи про те, щоб його тінь не відбилася в коридорчику навпроти. Легенько торкнувся ручки й поволі прочинив двері. Свист умить обірвався. Вийшовши у коридор, господар роззирнувся. Там нікого не було. Він швидко пройшов до сходів і зиркнув униз. Нікого. Потім попрямував до кінця коридору і поглянув униз із інших сходів. Також нікого.

Насунувши капелюха мало не на носа, прислухався. Звіддалік вчувалися шум із вулиці, жалібний скрегіт ліфтів, що підіймалися й спускалися, та звичне цокання великого годинника над головою. Феннер повільно повернувся у контору і став там у дверях. Нерви його були напружені. Коли він зайшов і зачинив двері, свист відновився.

Тоді Феннер вийшов у приймальню, тримаючи в руці кольт 38-го калібру, а очі його набули сталевого виразу. Став у дверях, невдоволено бурмочучи. Чоловічок в чорному поношеному костюмі сидів, скоцюрбившись, у одному з великих крісел, призначених для відвідувачів. Капелюх його був насунутий на ніс так низько, що Феннер не міг бачити обличчя. Але достатньо було одного погляду, щоби зрозуміти: той — мертвий. Феннер сховав револьвер у кишеню та підійшов ближче. Поглянув на кістляві жовтуваті руки небіжчика, складені на колінах. Тоді нахилився і зняв з нього капелюх.

Видовище виявилося не вельми приємним. Так, то був справді китаєць. Хтось перерізав йому горлянку — акуратним півколом від правого вуха до лівого. Рана була гарненько зшита, та китаєць однаково виглядав, наче зі жахного сну.

Феннер прикрив його обличчя носовичком.

— Оце деньочок! — буркнув.

Поки він отак стояв, розмірковуючи, що робити далі, задзвонив телефон. Підійшовши ближче, Феннер схопив слухавку.

Голос Поли звучав схвильовано.

— Вона зникла, Дейве! — повідомила секретарка. — Щезла, тілько-но ми дісталися «Балтимору»!

Феннер насупив брови.

— Хочеш сказати, що її викрали?

— Ні, вона просто втекла від мене! Я саме замовляла для неї номер у готелі, як побачила, що вона стрімголов мчить до виходу! Коли вибігла слідом, її там уже не було!

— А що з грошима? Вони також зникли?

— Ні, гроші у мене. Але що мені робити тепер? Повертатись у контору?

Феннер поглянув на китайця.

— Трохи потиняйся «Балтимором» і замов собі ленч. Щойно звільнюся, приїду до тебе. Зараз у мене клієнт.

— Але ж, Дейве — що робити з дівчиною? Може, ти б уже приїхав?

Феннер ставав нетерплячим.

— Тут я бос! — кинув коротко. — Цей тип у мене з кожною хвилиною стає дедалі холоднішим та холоднішим... І боюся, що не від благородного гніву.

Він жбурнув слухавку й придивився до китайця.

— Ну ж бо, дорогесенький, тобі саме пора прогулятися...

Пола просиділа у вестибюлі готелю «Балтимор» аж до третьої. Її неспокій сягнув апогею, коли врешті, о чверть по третій, Феннер, прямуючи до неї, пересік залу — брови нахмурені, очі жорсткі та холодні. Подаючи їй жакет, що лежав на вільному стільці поруч, сказав:

— Ходімо, крихітко, мені треба з тобою поговорити.

Пола пішла слідом за ним у майже порожній бар.

Феннер провів її до столика у дальньому кінці приміщення — саме навпроти входу Трохи відсунув столик од стіни — так, щоби бачити вхідні двері.

— Отже, тобі випивка подобається вже більше, ніж парфуми? — запитав, сідаючи поруч. — Думаєш, тут можна замовити щось пристойне?

— Дотепно, — зауважила Пола. — А що ще може робити дівчина в такому місці? Я випила лише три «рожеві дами»[1]. Щось не так? Я аж три години насиджувала тут мозолі на задниці!

Феннер кивнув офіціантові.

— Не кажи «задниця». Це вульгарно.

Він замовив два подвійних віскі та імбирний ель.

Сидячи спиною до Поли, Феннел спостерігав, як офіціант готує напої. Коли той поставив випивку на столик, налив собі у склянку віскі, а в іншу плеснув ель, підштовхнувши її до Поли.

— Тобі слід пильнувати за кольором свого обличчя, крихітко, — порадив, одним махом вихиливши півсклянки віскі.

Пола зітхнула.

— Викладай, що хотів, — сказала вона нетерпляче. — І відпусти мене нарешті в туалет. Я терплю вже три години.

Запаливши сигарету, Феннер відкинувся у кріслі.

— А ти переконана, що міс Дейлі вийшла без сторонньої допомоги?

Пола кивнула.

— Усе було саме так, як тобі й казала. Я підійшла до рецепції, щоби замовити номер. Вона стояла за мною. Я зняла рукавички, щоб розписатись у книзі гостей, і відчула, що за моєю спиною нікого нема. Озирнувшись, побачила, як вона вискакує на вулицю. Мчала так, ніби за нею сто вовків гналося. Поки я пройшла крізь двері-вертушку, за міс Дейлі вже й загуло. Кажу ж тобі, Дейве, я була в шоці! Але найбільше схвилювало те, що її гроші залишились у мене! Думаю, це була справді блискуча ідея — віддати гроші мені.

Феннер похмуро вишкірився.

— Ти навіть уявити не можеш, як мудро я вчинив, крихітко. Та я молодець, що відіслав тебе разом із грошима! Ну, що там було далі?

— Я повернулася в готель, попросила на рецепції конверт, запакувала гроші й віддала їх на зберігання касирові. Тоді знову вискочила надвір, але нічого нового не помітила, тому зателефонувала тобі.

Феннер кивнув.

— Добре. Якщо ти впевнена, що її ніхто не штовхав у спину, то поки на цьому й зупинимося.

— Цілком упевнена!

— А тепер слухай. Тут усе не так просто. Коли ти пішла, хтось підсадив до нас у приймальню мертвого китайця, та ще й із перерізаною горлянкою.

Пола підскочила на стільці.

— Мертвого китайця?

Феннер сумно посміхнувся.

— Так. Той китаєць мав перерізану горлянку й був уже мертвий, коли його нам підкинули. А чому це зробили, дідько його зна. Щойно побачивши, я запитав себе: «Навіщо?». Чоловічка підкинули або як попередження, або як наживку. Та я не хотів ризикувати, тому швидко перетягнув його у порожню кімнату в кінці коридору. І добре зробив, бо то була таки наживка. Не минуло й кількох хвилин, як до мене у контору ввалилися троє поліцейських. Вони шукали того китайця, і, повір мені, я ледь стримався, щоби не розреготатись їм просто в лице.

— Але чому? — здивувалася Пола.

— Уяви, що вони знайшли його тут! Мене точно затримали б. Ось чого вони хотіли — прибрати мене з дороги, доки вийдуть на слід тієї дамочки, Дейлі. Копи трохи охололи, коли нічого не знайшли. Утім, нашу контору таки обшукали. А тепер уяви, якби вони знайшли у мене шість «штук»! Тоді була би довга розмова...

Пола запитала:

— Але що це все-таки означає?

— Спитай щось легше. Це все починає мене забавляти, але й досі не розумію, що тут і до чого. А тобі що вдалося вивідати у міс Дейлі?

Пола трусонула голівкою.

— Нічого. Вона не хотіла зі мною балакати. Я поставила їй кілька наших звичних запитань, але та сказала, що говоритиме лише з тобою.

Феннер допив віскі й загасив недопалок.

— Здається, наше розслідування закінчилось. У нас є шість тисяч — і жодної роботи.

— Але ж ти не сидітимеш, склавши руки?

— А чом би й ні? Вона зі мною розрахувалася, чи не так? А коли я зробив максимум для того, щоби дамочка виклала мені все начистоту, — просто втекла. То чому маю переживати? Коли їй знову буде потрібна моя допомога, вона зі мною зв'яжеться.

Немолодий чоловік з худющим обличчям — тільки ніс та підборіддя — зайшов у бар і присів за кілька столиків од них. Пола з цікавістю поглянула на нього. Судячи з його червонуватих очей, він недавно плакав. Цікаво, чому, міркувала вона. Феннер перервав перебіг її думок.

— То що думаєш про цю дамочку — Дейлі?

Пола знала, чого він хоче від неї.

— Вона освічена. Одяг на ній елегантний та коштує чимало. І вона чимось дуже налякана. Не можу сказати точно, скільки їй років. Я дала б їй двадцять чотири — плюс-мінус шість років. Вона або справді мила дівчина, або добра актриса. Макіяж її стриманий, багато часу перебувала на сонці. Скромна...

Феннер кивнув.

— Ага, я чекав цієї фрази. Звісно ж, вона зі скромних. То чому ж роздяглася, щоби показати, як її хтось побив?

Пола поставила склянку на стіл і витріщилася на нього.

— Це щось новеньке... — зауважила.

— Так. Я все повідомляю тобі вчасно.

Феннер хитнув порожньою склянкою у бік офіціанта.

— Ти ж іще не знаєш, що поки я розмовляв з міс Дейлі, мені зателефонував якийсь чоловік і сказав, що вона — божевільна. Саме тоді дамочка почала стриптиз. І ось що мене непокоїть — це ніяк не в'яжеться з її образом загалом. А вона просто зняла жакет та блузку і стояла переді мною тільки у ліфчику. Це якось нелогічно.

— Її хтось побив?

— Я міг би таке припустити, бо смуги на її спині були дуже червоні.

Пола хвильку розмірковувала.

— Може, дамочка боялася, що ти повіриш, ніби вона божевільна, а, побачивши синці, зрозумієш, що насправді — потрапила у халепу.

Феннер кивнув.

— Можливо, але мені це не подобається.

Поки офіціант наливав йому ще склянку віскі, Пола знову поглянула на немолодого чоловіка за сусіднім столиком. І сказала Феннеру:

— Не обертайся. Той тип зацікавився тобою...

— То й що? — нетерпляче запитав Феннер. — Можливо, я йому сподобався?

— Ага, він просто упевнений, що ти створений для голівудських фільмів!

Літній чоловік раптово звівся на ноги, підійшов до них, а тоді нерішуче зупинився. Вигляд у нього був такий скорботний, що Пола підбадьорливо посміхнулась. А старий тим часом запитав:

— Вибачте, ви часом не містер Феннер?

— Так, це я, — підтвердив той без жодного ентузіазму.

— Мене звати Ліндсей. Ендрю Ліндсей. Мені потрібна ваша допомога.

Феннер неспокійно посовався.

— Приємно з вами познайомитися, містере Ліндсей, але не знаю, чи зможу чимось вам допомогти.

— Не присядете, містере Ліндсей? — запропонувала Пола.

Феннер люто зирнув на неї, та Пола вдала, що не помітила цього.

Ліндсей, трохи повагавшись, присів.

А Пола продовжувала демонструвати вишукані манери, чим дуже нервувала Феннера.

— Містер Феннер — вельми заклопотана людина, та не пригадую випадку, щоби він відмовив комусь у допомозі.

Феннер подумав: «Цій малій треба буде трохи всипати, щойно ми залишимося наодинці».

Тим часом кивнув Ліндсеєві.

— Звісно ж! То що вас непокоїть?

— Містере Феннер, я читав, як ви знайшли міс Блендіш, коли її викрали. У мене така сама проблема. Моя маленька дівчинка учора зникла.

І дві скупі сльозини скотилися його обличчям. Феннер відвів погляд.

— Містере Феннер, благаю вас! Допоможіть її знайти! Вона все, що у мене є, і лише Господь знає, що з нею сталося.

Феннер допив віскі й зі стуком поставив склянку на стіл.

— Ви повідомили поліцію? — різко запитав він.

Ліндсей кивнув.

— Викраденням людей займається ФБР! У них це виходить краще! Наберіться терпіння — вони її знайдуть.

— Але ж, містере Феннер...

Той заперечно крутнув головою. Потім підвівся.

— Мені дуже шкода, однак не можу цим зайнятися.

Обличчя Ліндсея зморщилось, як у немовляти, котре ось-ось заплаче. Він простягнув правицю і вчепився Феннерові в рукав.

— Містере Феннер, зробіть це для мене. Ви не пошкодуєте. Я заплачу вам, скільки скажете. Виставте будь-який рахунок. Ви знайдете мою маленьку дівчинку швидше, ніж будь-хто. Я знаю, що ви це можете, містере Феннер! Благаю вас, зробіть це!

Очі Феннера були холодні, мов крига. Він м'яко, але рішуче скинув руку Ліндсея зі свого плеча.

— Послухайте! — сказав йому. — Я сам собі хазяїн, не працюю ні на кого. Якщо хочу взяти роботу, то беру її. Якщо ні, то відмовляюся від неї. І просто зараз дещо не дає мені спокою. Мені шкода, що ваша дитина потрапила у халепу, та нічим не можу зарадити. ФБР — достатньо могутня організація, щоби потурбуватися про вашу доньку й тисячі таких, як вона. Вибачте, але я цим не займатимуся.

Він кивнув Полі та вийшов з бару. Ліндсей безсило опустив руки і знову беззвучно заплакав. Пола поплескала його по руці. Потому піднялась і полишила бар.

Феннер стояв, чекаючи на неї. Коли дівчина підійшла, роздратовано сказав:

— Ти забагато собі дозволяєш! Де ми, в дідька, працюємо — у детективному бюро чи в притулку для собак?

Пола винувато поглянула на шефа.

— У старого зникла донька. Невже тобі байдуже?

— Для мене це — зайвий головний біль, — різко обірвав Феннер. — Повертаймося до контори, у нас купа справ.

— Інколи вважаю, що ти дуже розумний, — гостро сказала Пола, підходячи до рецепції. — Але зараз я би і копійки за твій розум не дала!

Високий молодик підвівся зі зручного крісла в холі й підійшов до Феннера.

— Мене звати Ґроссет. Я — з окружної прокуратури. Мені треба з вами поговорити.

Феннер буркнув:

— Я дуже зайнятий, хлопче. Зайдіть-но до мене завтра, коли я трохи звільнюся.

Ґроссет, немовби просячи вибачення, вказав на двох копів у цивільному, котрі відразу ж перегородили Феннерові дорогу.

— Ми можемо поговорити тут або у моєму кабінеті, — сказав церемонно.

Феннер вишкірився.

— Затримання? Гаразд, поговорімо тут, але швидко!

Пола сказала:

— Я дещо забула. За хвилину повернуся.

Вона полишила їх та повернулась у бар готелю. Ліндсей досі був там, і Пола присіла поруч.

— Не думайте про містера Феннера погано, — сказала вона м'яко. — Але саме зараз він займається дуже нелегкою справою. Ось чому грубуватий. Але він не хотів вас образити.

Ліндсей, підвівши голову, поглянув на Полу.

— Мабуть, мені не слід було просити його про це, — сказав він безпорадно. — Та моя дівчинка для мене — все.

Пола дістала зі сумочки записник.

— Розкажіть мені все, що знаєте про зникнення вашої доньки, — сказала. — Не можу нічого обіцяти, однак, можливо, мені вдасться його вмовити.

У заплаканих очах старого зблиснув вогник надії.

— Звісно, звісно, — хрипко сказав він. — То що би ви хотіли знати?

Феннер пішов слідом за Ґроссетом, і вони присіли у відлюдному куточку бару поруч з готелем. Феннер був напружений та пильний.

Натомість Ґроссет залишався спокійним — і навіть занадто. Він клацнув пласким золотим портсигаром і запропонував Феннерові сигарету. Підніс запальничку до обидвох сигарет.

Феннер коротко зауважив:

— Кучеряво живете, хлопці.

Наче не розчувши, Ґроссет зауважив:

— Здається, ми з вами раніше не зустрічалися...

Він заклав ногу на ногу, виставивши напоказ картаті чорно-білі шкарпетки.

— Я перевірив вашу ліцензію. Ви заробили купу грошей, розплутавши справу про викрадення міс Блендіш. Тоді були ще детективом-початківцем. То був ваш зірковий час, і ви зуміли вирватись із Канзас-сіті й перебратися сюди. Все правильно, чи не так?

Феннер випустив велике кільце диму.

— Ви почали цю розповідь, — протягнув, — вам і закінчувати.

Ґроссет споважнів.

— У Нью-Йорку ви вже півроку. Здається, за цей час не надто багато тут досягли...

Феннер позіхнув.

— Я — в процесі вибору, — відповів з удаваною байдужістю.

— Сьогодні зранку ми отримали щодо вас серйозну інформацію.

Феннер глумливо посміхнувся.

— Справді? Таку важливу, що прислали трьох копів, аби ті витягли її з мене? Втім, вони пішли ні з чим!

Тепер посміхнувся Ґроссет.

— Після того ми обшукали усі приміщення в будинку, — продовжив він, — і знайшли убитого китайця у порожньому офісі поблизу вашої контори.

Феннер звів брови.

— Про що це ви? Хочете, аби я замість вас з'ясував, хто таке вчинив?

— Інформація, отримана сьогодні вранці, стосувалася мертвого китайця, котрого ми мали були знайти у вашій конторі.

— Ой, яка прикрість! То що сталося? Невже вони підсадили його не в ту кімнату?

Ґроссет загасив недопалок у попільничці.

— Послухайте-но, Феннере, — нам з вами нічого ворогувати. Я викладу свої карти. Китаєць уже тридцять шість годин мертвий. Наводка була незграбною: ми й так зрозуміли, що вас підставили, але мусили відреагувати. Одначе той китаєць нас зацікавив. Можливо, у вас є якісь міркування щодо цього?

Феннер почухав носа.

— Колего, — мовив, — після вашої промови я готовий хоч зараз записатися в Армію спасіння[2]. Якби мені хоч щось було відомо про того китайця, то я негайно б вам розповів. Та жоден китаєць ніколи не був у мене в конторі — ні живий, ані мертвий, і сподіваюся, ніколи й не буде.

Ґроссет замислено поглянув на нього:

— Мене попереджували, що з вами нелегко працювати. Волієте робити все самотужки, і лише коли справа на фініші, перекидаєте все на нас. Ну що ж, якщо хочете вчинити так і цього разу, нехай буде по-вашому. Ми посприяємо вам, якщо зможемо, та коли вляпаєтесь у щось серйозне, то самі мастіть собі голову. Отоді навалимося на вас усією своєю вагою — так, що «Емпайєр Стейт Білдінґ» видасться вам пушинкою.

Феннер широко посміхнувся, підводячись.

— Ви скінчили? Якщо так, то, з вашого дозволу, я займуся своїми справами.

Ґроссет кивнув.

— Не пропадайте, Феннере. Днями знову загляну до вас.

Він кивнув охоронцям, і вони втрьох полишили готель.

Пола вийшла з бару й наздогнала Феннера, коли той уже прямував до виходу.

— А де була ти? — запитав він.

— Послухай-но, Дейве! Я розмовляла з Ліндсеєм і записала все, що трапилося з його донькою. Чому б тобі на це не поглянути?

Феннер холодно зиркнув на неї.

— Більше жодного слова про Ліндсея та його доньку! Це мене не цікавило, не цікавить і ніколи не зацікавить. Мені й без того вистачить роботи до кінця своїх днів.

— Беручи до уваги величину твого мозку, це мене не здивує, — холодно відчеканила Пола, виходячи на вулицю слідом.

Повернувшись у контору, Феннер попрямував до свого крісла, вмостився у ньому, запалив сигарету й гукнув помічниці:

— А ходи-но сюди, крихітко!

Пола прослизнула крізь двері й усілася поруч з ним, тримаючи олівець із блокнотом напоготові. Феннер заперечно хитнув головою.

— Нічого не диктуватиму. Хочу лише, щоб ти поміркувала разом зі мною.

Пола поклала руки на коліна:

— Добре, спробую підіграти тобі.

Феннер роздумував.

— Можливо, я б узяв слід, якби віддав гроші копам? Але тоді мені довелося б усе їм розказати. Китаєць непокоїть Ґроссета, тож він не спускатиме з мене очей. І що б я не зробив, дізнається про це.

— То й що? Він допоможе тобі розшукати дівчину! Дай йому шанс.

Феннер укотре крутнув головою.

— Ет, щось мені підказує: від копів краще триматися подалі.

Пола глянула на годинник. Була вже майже п'ята.

— Маю ще деякі справи. А ти зараз і так ні до чого не додумаєшся.

Феннер нетерпляче вигукнув:

— Будь тут! Хіба то не я тобі плачу?

Пола влаштувалася зручніше. Коли він починав говорити таким тоном, вона з досвіду знала, що йому ліпше не перечити.

— Якщо ця дама більше не зв'яжеться зі мною, справу можна вважати закритою. Я не маю жодної зачіпки. Не знаю, хто вона і звідки. Усе, що мені відомо, — у неї є сестра, котра цікавиться дванадцятьма китайцями. Якщо вбитий чинк[3] — один з них, то їх залишається тепер тільки одинадцять. Навіщо вона вивалила мені всі ці гроші, а потім змилася?

— Ну, може, побачила когось знайомого і злякалася? — м'яко вставила Пола.

Феннер обміркував її припущення.

— Чи помітила ти когось, хто міг би її налякати?

Пола заперечно покрутила головою.

— Ти ж знаєш, скільки людей буває о цій порі в холі «Балтимора».

— А що, це ідея.

Феннер підвівся та почав міряти кроками килим з барвистими візерунками.

— Якщо все справді так і було, то маємо сидіти коло телефона і чекати, коли вона подзвонить. Не знаю, чи зробить це, але якщо вчинить так — то я маю бути в курсі першим!

Пола застогнала.

— Так-так, тобі краще злітати додому, спакувати сумку з речами і переночувати тут. Ти могла би переспати у кріслі.

Пола скочила на ноги.

— А ти підеш додому і спатимеш у зручному теплому ліжечку, так?

— Не переймайся так моїм комфортом! Я повідомлю тобі, як зі мною зв'язатися.

Пола надягнула капелюшок і жакет.

— Якщо в конторі під нами дізнаються, що я ночую тут — не знаю, що вони подумають...

— Нічого такого. Вони й так знають, що я дивак. Не вважаю, що виникне скандал.

Пола вийшла, наостанок грюкнувши дверима. Феннер розлючено хмикнув, узяв слухавку телефона й набрав номер.

— Окружна прокуратура? З'єднайте мене з Ґроссетом. Скажіть, що це Феннер.

Через тріщання на лінії він розчув голос Ґроссета.

— Привіт, Феннере. Що змусило вас змінити думку і все мені викласти?

Феннер посміхнувся у слухавку.

— Я її не змінив, друже. Хочу, що б це ви мені все виклали. Той китаєць, котрого ви знайшли... Чи було в нього щось таке, що може допомогти?

Ґроссет розсміявся.

— Ну й нахаба ж ви, Феннере! Невже вважаєте, що я ділитимуся з вами інформацією?

Феннер сказав уже серйозно:

— Послухайте, Ґроссете. Ця справа лише починається. У мене таке відчуття, що коли вона набере обертів, то скоро буде ще одне вбивство. І я хочу запобігти цьому.

— Застерігаю вас, Феннере: якщо щось приховуєте, то це погано закінчиться для вас. Якщо трапиться щось, чого можна було уникнути, і я це виявлю, то вам не позаздриш.

Феннер неспокійно посовався у кріслі.

— Проїхали, хлопче, — сказав він нетерпляче. — Ти ж знаєш, що я маю право прикривати свого клієнта. Якщо підкинеш мені інформацію, я поверну тобі її з відсотками, тілько-но побачу, що затівається щось таке. То як, домовилися?

— Ну ти й спритник! — зауважив Ґроссет. — Але наша інформація тобі навряд чи допоможе. Нам нічого не вдалося з'ясувати.

— А як вони доперли туди китайця?

— Це не важко. Вони занесли його у вантажний ліфт у кошикові для брудної білизни і розпакували в порожньому приміщенні перед тим, як підкинути тобі.

— Е-е, не вплутуйте сюди мене, — заперечив Феннер. — Мені вони нічого не приносили! Вони його там і залишили.

Ґроссет видав якийсь смішок.

— Чи хтось бачив хлопців, які його принесли?

— Ні, — відповів Ґроссет.

— Що ж, дякую, колего. Одного дня відплачу тобі тим самим. Більше нічого? Нічого, що видалося б підозрілим?

— Мені багато що видалося підозрілим, але це не допоможе розслідуванню. Цьому чоловічкові перерізали горлянку, і хтось турботливо її зашив. Це дивно. А на спині є пасмуги, неначе перед тим його били батогом. Це також дуже дивує.

Феннер похолов.

— Що?! Того китайця хтось бив?

— Так. Він увесь посмугований. Це тобі про щось говорить?

— Поки що ні, але, думаю, це допоможе, — сказав Феннер і повісив слухавку.

Три-чотири хвилини він сидів із закам'янілим обличчям, затуманеними очима дивлячись на телефон.

Коли через кілька годин Пола повернулася, то застала його у тій самій позі — ноги на столі, піджак усипаний сигаретним попелом, а на обличчі — купа запитань.

Вона поклала на крісло валізку, зняла капелюх і жакет.

— Щось сталося?

Феннер заперечливо похитав головою.

— Якби не мертвий китаєць, то я би відхопив дармові гроші. Але ті хлопці не ризикували б так, перевозячи труп у мою контору, якби їм конче не треба було прибрати мене з дороги.

Пола відчинила валізку й дістала книжку.

— Я вже повечеряла, — сказала, вмощуючись у кріслі біля столу. — Тож готова чергувати. Якщо хочеш, щоб я тебе відпустила, то можеш іти.

Феннер кивнув. Підвівшись, він струсив із себе попіл.

— Ок! Скоро буду. Якщо вона зателефонує, скажи їй, що мені обов'язково треба з нею зустрітися. Дізнайся її адресу: як завгодно — але дізнайся! Хочу познайомитися з цією дамою ближче.

— Саме цього я й боюся, — пробурмотіла Пола, коли Феннер був уже коло дверей і не міг її почути.

За дверима він побачив двох чоловіків у чорному, які стояли впритул один до одного. Вони скидалися на мексиканців, але Феннер вирішив, що то, певно, іспанці, хоча й не був певний цього. Кожен з них тримав праву руку в кишені тісного піджака. Одягнені вони були однаково: чорні костюми, чорні капелюхи з м'якими крисами, білі сорочки та яскраві краватки. На перший погляд нагадували водевільних персонажів, однак, подивившись пильніше в їхні очі, ви би почали згадувати змій та усіляких інших плазунів.

Феннер запитав:

— Ви хотіли мене бачити?

Та він уже й так знав, що їхні револьвери націлені прямісінько йому в живіт. Опуклість у кишенях ніколи не обманювала.

Той, який нижчий, сказав:

— Так, ми мали намір зайти до тебе.

Феннер прослизнув назад у офіс, Пола хутко відчинила шухляду стола і поклала правицю на Феннерів кольт 38-го калібру.

Куций наказав:

— Забери руку!

Він говорив крізь зуби, і так слова звучали ще переконливіше.

Пола відкинулась у кріслі й склала руки на колінах.

Коротун зайшов у контору та обійшов її всю. На обличчі у нього застигло спантеличення. Потім підійшов до великої шафи, де Пола тримала канцелярське приладдя, й зазирнув усередину. А тоді почав невдоволено бурчати.

— Якщо у вас, хлопці, вдосталь часу, то ми могли б пригостити вас гарячою вечерею, — запропонував Феннер. — Ще й покласти спати. Та й узагалі, почувайтеся тут, як удома.

Кордупель узяв важку попільничку, задумливо покрутив її в руках, а тоді зненацька сильно вдарив нею Феннера в лице. Феннер спробував сховати голову в плечі, та зробив це недостатньо швидко. Тож удар добряче оглушив його.

Інший гість витягнув невеличкий автоматичний пістолет і всадив його дуло Полі в бік.

Він зробив це так грубо, що вона мимоволі скрикнула.

Коротун сказав:

— Лише порухайся — і ми випустимо дівці кишки!

Феннер, діставши з нагрудної кишені носовичок, витер обличчя. При цьому, забруднив кров'ю манжет сорочки.

— Можливо, ми ще зустрінемося, — сказав крізь зуби.

— Обличчям до стіни! Хочу оглянути кабінет! — гаркнув коротун. — До стіни, швидко! Бо вріжу тобі ще раз!

І Феннер зненацька збагнув, що вони кубинці. З тих, яких хоч греблю гати в будь-якому портовому містечку південного узбережжя. Він стояв, повернувшись обличчям до стіни, з піднятими руками. І був такий розлючений, що, якби не Пола, то опирався б. Але якесь внутрішнє чуття підказувало йому, що ці хлопці надто небезпечні, аби з ними гратися.

Кубинець-коротун обмацав Феннера.

— Зніми піджак і подай його мені, — наказав.

Феннер жбурнув йому піджак. Кубинець присів на краєчок столу, ретельно оглянув кожну складку та промацав підкладку. Тоді кинув піджак на підлогу. Знову підійшов до Феннера й обмацав його. Той з відразою відчув запах часнику та брудного тіла. Йому закортіло придушити кордупля.

Кубинець відійшов убік і вилаявся. Потому повернув голову до Поли.

— Тепер — твоя черга.

Пола міцно стулила губи, але підвелась і зробила крок уперед.

— Не чіпай мене брудними руками, — спокійно мовила.

Кубинець сказав напарникові щось іспанською. Той тріпнув головою у бік Феннера.

— Підійди ти.

Феннер пішов до нього через усю кімнату, але, коли минав коротуна, той з усієї сили уперіщив його по голові рукояткою револьвера. Феннер осів на коліна, підтримуючи рівновагу руками, і в очах у нього все попливло. Кубинець копнув його в шию тупим носаком черевика, цілячись у сонну артерію.

Удар був дуже сильним, і Феннер завалився на бік.

Пола хотіла закричати, але кубинець боляче заїхав їй дулом у живіт, і натомість вона лише опустилася на коліна поруч з Феннером, хапаючи ротом повітря. Нападник схопив її під пахви і силоміць поставив на ноги. Відтак почав стягати з неї сукню через голову, затуливши їй обличчя. Міцно тримаючи за руки, він обмацував її, розриваючи одяг. Не знайшовши того, чого шукав, люто заліпив дівчині дзвінкого ляпаса. Інший кубинець обшукав її крісло і присів на краєчку стола.

Коротун швидко обнишпорив усю контору. Він робив це вправно — так, ніби вже не раз займався цим. Потім прочесав приймальню. Феннер усе чув, але ноги та руки його не слухалися. Червона пелена гніву і болю застеляла обличчя. Він спробував звестися, але це йому не вдалося.

І лише коли кубинці пішли геть, гримнувши дверима, Феннер якось спромігся підвестися з підлоги. Тримаючись рукою за стіл, безтямними очима оглянув контору.

Пола сиділа, зіщулившись у кріслі. Вона вже вивільнила голову від сукні й тепер беззвучно плакала, сповнена соромом і люттю.

— Не дивися на мене! — вигукнула. — Не дивися на мене, чорт забирай!

Феннер, похитуючись, вийшов у приймальню і попрямував у маленьку вбиральню зліва. Набравши у раковину холодної води, ретельно вимив обличчя. Вода почервоніла. Вже упевненіше він підійшов до бару, дістав звідти пляшку віскі та дві склянки і жадібно випив. Голова тріщала. Віскі обпалило нутрощі, але й підбадьорило. Хлюпнув трохи віскі в іншу склянку і поплентався у кабінет. Пола спромоглася поскладати розірвані речі в кутку, продовжуючи плакати.

Феннер поставив склянку з віскі перед нею на стіл.

— Випий, мала! Це те, що тобі зараз потрібно.

Вона глянула на нього, а потім — на віскі. Тоді рвучко нахилилася, схопила склянку і виплеснула напій Феннерові в обличчя. Очі її дико зблиснули.

Феннер постояв хвильку нерухомо, а опісля витерся закривавленим носовичком. Пола затулила обличчя руками і розридалась уже по-справжньому. Феннер сів за стіл. Відчепив залитий віскі комір сорочки і жбурнув його у кошик для сміття. Потім старанно витер шию.

Отак вони сиділи кілька хвилин мовчки, і тишу порушували тільки ридання Поли. Феннер почувався жахливо. Потилиця неначе ось-ось вибухне, обличчя — мовби суцільна рана, а здерта шкіра на шиї немилосердно пече від віскі. Тремтячими пальцями він витягнув сигарету.

Пола перестала плакати.

— Отож, ти думаєш, що крутий, — почала вона, не підіймаючи обличчя. — І вважаєш, що сильний, еге ж? І ти дозволив цим бандюкам завалитися сюди та зробити з нами отаке? Боже мій, Дейве! Ти глибоко помиляєшся. Ти просто жовтороте пташеня. Чи бачив, що вони робили зі мною, поки ти валявся на підлозі, як спляча красуня?! Я погодилася працювати на тебе, бо думала: ти зможеш постояти і за себе, і за мене. Але помилилася. Ти просто сидів і дивився на все це! Слинько і розмазня! А що зробив опісля? Просто дозволив їм піти, а сам поплентався за випивкою! Тож, Феннере, з мене досить! Коли наступного разу мені знадобиться, щоби з мене зірвали одяг, то я тобі зателефоную — зможеш потримати свічку.

Вона щосили ударила кулаком диванну подушку та знову розплакалася.

І торочила одне:

— Ох, Дейве!... Як ти міг допустити, щоби вони зробили зі мною таке?

Поки вона говорила, Феннер сидів з кам'яним обличчям. Очі його були напівзаплющені, у них застигла крига.

Коли Пола нарешті втишилася, сказав:

— Ти права, сонечко! Я надто довго сидів тут без діла. — І він звівся на ноги. — Не кидай мене просто зараз, зачекай кілька днів. Зачини поки що контору й трохи відпочинь. А я займуся справами.

Він рвучко відчинив шухляду стола, витягнув звідти свій револьвер 38-го калібру, поклав його в кишеню штанів, прикривши рукоятку полами піджака. Відтак швидко вийшов з контори, зачинивши за собою двері.

Через годину, прийнявши душ та переодягнувшись, узяв таксі та поїхав у центр міста. Поки авто долало вечірні пробки, він невидющими очима дивився поперед себе. Лише міцно стиснуті кулаки на колінах видавали почуття, що нуртували в ньому. Таксі звернуло від Сьомої авеню вбік і помчало бічною вуличкою. Відтак зупинилось, і Феннер вийшов. Залишив водієві гроші й почав прокладати собі шлях тротуаром поміж хлопчаками, які борюкалися.

Бігцем подолав витерті сходи одного з будинків і подзвонив. За якийсь час двері відчинились, і неохайна стара, примружившись, глянула на нього.

— Айк удома? — запитав він.

— А хто хоче його бачити?

— Скажіть, що Феннер.

Стара зняла ланцюжок з дверей і впустила його.

— Обережно, коли будете підійматися, — додала вона — Айк сьогодні не в гуморі.

Феннер, обминувши її, пішов темними сходами нагору.

І відразу ж скривився від запаху зіпсутої їжі, змішаного зі смородом бруду. На першій сходовій клітці постукав у двері. Почувся шум голосів, а потім запала тиша. Двері неквапно прочинились, і худорлявий, але мускулястий хлопчина з гострою, мов у вепра, мордочкою оглянув його з голови до ніг.

— Чого треба?

— Скажи Айкові, що він мені потрібний. Я — Феннер.

Малий зачинив двері. Феннер чув, як той щось сказав, опісля відчинив двері й кивком запросив увійти.

Айк Бути сидів за столом з чотирма іншими чоловіками; вони грали у покер. Феннер зайшов і став у Буша за спиною. Інші гравці поглянули на нього з підозрою, але гри не припинили. Бути ретельно вивчав карти. Це був кремезний, огрядний чолов'яга з червоним обличчям та бровами, що зрослись. У його жирних пальцях карти нагадували кісточки доміно.

Кілька хвилин Феннер мовчки спостерігав за грою. Потому нахилився і прошепотів Бушу на вухо:

— Ти зараз жахливо влетиш.

Буш знов уважно вивчив карти, прочистив горло і сплюнув на підлогу.

З огидою жбурнув карти на стіл. Відкинувсь у кріслі, через хвильку звівся на ноги та відвів Феннера в дальній куток кімнати.

— Чого тобі треба? — гаркнув він.

— Двох кубинців, — спокійно сказав Феннер. — Обидва в чорному. Чорні капелюхи з опущеними крисами; білі сорочки; крикливі краватки. Чорні черевики з тупими носаками. Обидва — шмаркачі. Обидва зі «стволами».

Айк заперечно хитнув головою:

— Я таких не знаю. Вони не наші.

Феннер холодно глянув на нього.

— То швидко з'ясуй, хто вони. Вони потрібні негайно.

Айк стенув плечима.

— Що ті кубинці тобі зробили? — запитав. — Ти заважаєш мені грати...

Феннер, повернувши обличчя, продемонстрував Бушеві глибоку рану на вилиці.

— Ті двоє шмаркачів увірвалися в мою контору і поставили мені автограф... роздягнули Полу... і спокійно вшилися!

Айкові очі налилися кров'ю.

— Зачекай-но, — сказав він. І підійшов до телефона на столику. Після тривалої розмови упівголоса урешті поклав слухавку й кивком прикликав Феннера. Той підійшов.

— То ти їх знайшов?

— Так, — Айк витер спітніле обличчя рукавом сорочки. — Вони в місті вже п'ять днів. Ніхто не знає, хто вони, до біса, такі. Їхнє лігво у Брукліні. Ось адреса. Здається, вони знімають там хату. Мають гроші, але ніхто не знає, як вони їх заробляють.

Феннер простягнув руку і взяв папірець, на якому Буш нашкрябав адресу.

— Хочеш дістати їх? — із цікавістю запитав Айк. — Дати тобі кілька моїх хлопців?

Феннер зблиснув зубами в іронічній посмішці.

— Я сам.

Буш потягнувся і дістав зі стола темну пляшчину без етикетки. Запитально зиркнув на Феннера.

— Вип'єш на доріжку? — спитав.

Феннер заперечно крутнув головою, вдячно поплескав Айка по плечу і вийшов. Таксі все ще чекало на нього. Коли Феннер збігав сходами, шофер висунув голову.

— Я подумав, що це навряд чи ваш дім, — пожартував він, — тому вирішив зачекати. Куди їдемо?

Феннер відчинив дверцята.

— Далеко підете, — зауважив. — Ви, певно, в університетах вчилися?

Тепер водій сказав уже серйозно:

— У наш час справи йдуть туго, мусиш крутитися. Куди їдемо, містере?

— Перетнемо Бруклінський міст, а далі я пішки.

Таксі різко розвернулось і рвонуло у бік Сьомої авеню.

— Хтось до вас приклався? — співчутливо запитав водій.

— Ні! — буркнув Феннер. — То моя тітонька Фанні усюди забуває вставну щелепу.

— Міцний горішок ваша тітонька, еге ж? — зауважив шофер, але відразу ж замовк.

Уже темніло, коли вони нарешті перетнули Бруклінський міст. Феннер щедро розрахувався з таксистом і зайшов у найближчий бар. Там замовив сендвіч та подвійну порцію житнього віскі[4]. Поки він жував бутерброд, попросив офіціантку з'ясувати, де саме розміщений будинок, зазначений в адресі. Та довгенько шукала його на карті. Потім Феннер випив ще одне віскі, розрахувався і вийшов на вулицю.

За десять хвилин він був уже на місці й знайшов будинок, не блукаючи та нікого не розпитуючи. Йшов вулицею, приглядаючись до кожної тіні. Потрібний йому дім стояв одразу за рогом. Це була невелика двоповерхова споруда з високою живою огорожею, що цілком закривала парадний вхід. У вікнах було темно. Феннер штовхнув хвіртку і пройшов вимощеною стежкою. Насторожено вгледівся у вікна, вишукуючи за ними хоч якийсь рух. Вирішивши не заходити через парадні двері, обійшов будинок у пошуках чорного входу. Скрізь було темно. Він зауважив ледь прочинене вікно і присвітив маленьким ліхтариком у кімнату. Вона була порожня. На підлозі — повно пилюки. Феннеру знадобилося кілька секунд, щоб відчинити вікно і пробратися всередину. Він ледь чутно ступав дощатою підлогою. Легенько відчинивши двері, зайшов у маленький хол. Світло ліхтарика вихопило з темряви килим і масивний сервант, за яким були сходи. Постояв, прислухаючись, однак до нього не долинав жоден звук, окрім далекого шуму вуличного руху.

Феннер піднявся сходами, тримаючи в руці «38-й». Губи його були міцно стулені, а кожен м'яз обличчя напружений. На сходовій клітці зупинився, прислухався. І відчув неприємний запах, звідкись знайомий йому. Наморщив носа, відгадуючи, що то за сморід.

Перед ним було троє дверей. Він вибрав середні. Легенько торкнувся ручки і прочинив двері. Сморід тепер став сильніший і нагадав йому запахи у крамниці м'ясника. Феннер прочинив двері ширше й прислухався; відтак зайшов і зачинив їх за собою. Ліхтарик висвітлив вимикач, тож увімкнув світло.

Тримаючи палець на спусковому гачку, оглянув кімнату. Це була гарно умебльована спальня. Тут не було нікого, та Феннер не хотів ризикувати, тому замкнув за собою двері на ключ. Опісля уважно оглянув кімнату.

То була жіноча спальня. На туалетному столикові розкидані звичні дрібнички. Ліжко невелике; на подушці — нічна сорочка.

Феннер підійшов до шафи і зазирнув усередину. На вішалці — лише один костюм. І нічого більше. Та цього вистачило — саме в ньому приходила до нього Мерієн Дейлі. Він торкнувся тканини і спробував уявити Мерієн. Потім зняв костюм з вішака та розклав на ліжку. І вже впевненішою ходою підійшов до комода. У верхній шухляді лежав строгий маленький капелюшок. Кинув на ліжко і його. В іншій шухляді був стосик жіночої білизни, пояс із підтяжками, панчохи та черевички. Усе це він також жбурнув на ліжко.

Тоді підійшов до туалетного столика і різко рвонув на себе шухлядку під дзеркалом. Тут була сумочка Мерієн. З неабияким зусиллям він витягнув і її та перетнув кімнату. Сів на ліжко, посмикуючи сумочку, і втупився у килим. Усе побачене йому не сподобалося.

Феннер відчинив сумочку і висипав її вміст на ліжко. Звичайні жіночі дрібнички утворили зворушливу купку. Пальцем розворушив її, а потім знову заглянув усередину. Там уже нічого не лишилося. Тоді обмацав підкладку. Під нею — чи схований спеціально, чи опинився там ненароком — лежав зіжмаканий папірчик. Феннер розправив його і пильно вгледівся. Це був лист, написаний широким жіночим почерком на одинарному аркушикові.

Підпису не було.

Феннер дбайливо склав записку вчетверо і вклав її у портсигар. Сів на ліжко, розмірковуючи. Кі-Вест і два кубинці. Дещо починало вимальовуватися. Він звівся на ноги й почав системно оглядати кімнату, однак більше нічого не знайшов. Вимкнувши світло, зачинив за собою двері й тихо вийшов на сходову клітку. Відчинив двері ліворуч, і при світлі ліхтарика розгледів, що це — порівняно простора ванна кімната. Від смороду його мало не знудило. Тепер він уже точно розпізнав запах, тож ледь змусив себе увімкнути світло, пересвідчившись, що штори на вікні запнуті. Воно спалахнуло, щойно він нехотя торкнувся вимикача.

При яскравому освітленні кімната виглядала, наче бойня після дня роботи. Ванна в кінці кімнати накрита просякнутим кров'ю простирадлом. Стіни та підлога також забризкані кров'ю. На столику поруч із ванною лежав закривавлений рушник. Феннер бачив, що ним щось прикрите.

Він стояв нерухомо, озираючи кімнату, й обличчя його було блідим та рішучим. Повільно зробив крок уперед, і, зачепивши на столі стволом револьвера рушник, відкинув його. Тендітна рука, безжально вирвана з плеча, хитнулась і впала на підлогу прямо йому під ноги.

Феннер відчув, як холодний піт цівочкою стікає поміж лопатками, і його почало нудити. Він поквапно ковтнув слину, уважно поглянув на руку, однак не зміг себе змусити підняти її. Кисть була вузька і продовгувата, з акуратно наманікюреними нігтями. Сумнівів не залишилося. Це була жіноча рука.

Тремтячими пальцями він запалив сигарету, глибоко вдихаючи дим і випускаючи його через ніздрі, щоб позбутися нудотного запаху смерті. Тоді підійшов до ванни й відкинув простирадло.

Феннер не належав до людей зі слабкими нервами. Він давно займався своєю справою, кілька років працював газетним репортером у відділі кримінальної хроніки, тож смерть не надто вражала його. Насильство було лише манливим заголовком на першій шпальті, але зараз побачене приголомшило Феннера. Воно тим більше вразило, що він знав жертву. Ця його клієнтка і лише кілька годин тому була живою, сповненою емоцій жінкою.

Те, що він уздрів у ванній, підтвердило його найгірші побоювання. Криваві смуги все ще перехрещували понівечену спину.

Феннер накинув простирадло назад і вийшов з кімнати. Обережно прикрив двері та обперся на них. Зараз він усе віддав би за ковток віскі. Отак стояв у прострації, аж поки спроможність мислити поступово не повернулася до нього. Потім витер обличчя носовичком і почав спускатися сходами.

Ґроссету слід про це знати. А сам він мусить негайно дістати цих кубинських садистів. Зненацька зупинився і замислився. У тіла бракувало ніг та другої руки. Не було й голови. Мабуть, увесь тягар був завеликим, щоб його кудись переміщати. Тож відсутні частини тіла комусь підкинули, і невдовзі ці нелюди повернуться, щоби позбутися решти.

Феннер насупив брови. Все, що йому залишалося, — це дочекатися їх. Поки він роздумував, чи варто слухати телефон і зв'язатися з Ґроссетом, чи ліпше дочекатися кубинців і самому дати їм раду, почув, як поруч із будинком зупинилася машина та грюкнули дверцята.

Швиденько повернувся до спальні, тримаючи револьвер у руці, й став коло прочинених дверей.

Почув, як гримнули вхідні двері. Потім у холі спалахнуло світло. Висунувшись із-за дверей, він перехилився через бильця. Унизу стояли двоє знайомих йому кубинців. Вони напружено прислухалися. Феннер закляк на місці. Кубинці тримали в руках по великій валізі. Феннер побачив, як вони перезирнулися. Тоді коротун муркнув щось напарникові, той поставив валізу на підлогу і швидко піднявся сходами. Він зробив це так стрімко, що Феннер не встиг заховатися.

Кубинець побачив його, коли долав вигин сходів, і рука потягнулася до внутрішньої кишені піджака. Феннер, зціпивши зуби, тричі пальнув кубинцеві в живіт. Звуки пострілів прорізали тишу будинку. Кубинець гарячково хапнув ротом повітря, зігнувся навпіл і похилився уперед. Феннер підскочив до нього, відіпхнув з дороги, і той покотився сходами; сам він стрибнув «солдатиком» униз, прямо на іншого бандита — наче пірнув з вишки у воду. Коротун не встиг зреагувати. Раптовий постріл прикував його до місця, й, хоча рука кубинця інстинктивно потяглася за зброєю, він не зміг поворушитися.

Феннерових двісті фунтів кісток та м'язів[5] збили його з ніг, наче снаряд. Обидва вони повалилися на підлогу, причому кубинець опинився знизу. Там спромігся лише на пронизливий тоненький крик жаху, побачивши, як щось навалюється на нього. Феннер був зверху.

Від сильного удару при зіткненні голова Феннера закрутилась, і кілька секунд він змушений був лежати непорушно. Коли летів униз, револьвер вислизнув йому з руки, а, спробувавши встати на коліна, відчув раптовий біль у долонях.

Кубинець лежав нерухомо. Феннер обережно звівся на ноги і копнув того. Неприродний кут нахилу голови підтвердив — він скрутив кубинцеві шию.

Ставши навколішки, Феннер обшукав кишені коротуна, але не знайшов нічого. Заглянув в одну з валіз, однак вона була порожня. Запах крові на обшивці підтвердив думку про те, що убивці виносили розчленоване тіло частинами.

Феннер знайшов свій револьвер і обережно піднявся сходами, щоби поглянути на іншого кубинця. Той також був мертвий. Лежав, скоцюрбившись, у кутку на сходовому марші, з роззявленим ротом та вищиреними зубами. Феннер подумав, що той виглядає, мов скажений пес. Побіжний обшук не дав нічого, і Феннер знову зійшов униз. Він хотів якнайшвидше щезнути звідти. Вимкнув світло у холі, зачинив за собою двері — й ступив у ніч.

На вулиці все ще стояло авто. У ньому не було нікого, але Феннер не захотів сідати в нього. Він довго йшов вулицею, уникаючи освітленої частини, і лише діставшись пожвавленої Фултот-стріт, зміг трохи розслабитися.

Таксі відвезло його в контору. Дорогою він обміркував план подальших дій. Піднявшись ліфтом на четвертий поверх, поспішив у своє бюро.

Там усе ще горіло світло, і на мить — перед тим, як увійти — він завагався. Потім, тримаючи руку на револьвері, легенько торкнувся ручки дверей та увійшов.

Пола сиділа у кріслі поруч з телефоном. Почувши його кроки, вона смикнулася, наче перед тим спала.

— Чому не пішла додому? — коротко запитав Феннер.

Пола показала на телефон.

— Вона може щомиті подзвонити.

Феннер натомлено присів у крісло поруч з нею.

Пола почала:

— Дейве, вибач, що я...

— Проїхали, — сказав Феннер, поплескавши її по руці. — Ти була права. Події розвивалися наступним чином: кубинці таки вистежили дівчину, вбили її та розчленували труп. Я застукав їх, коли вони позбувалися решток. Обидва вже мертві — я прикінчив їх. Не перебивай. Коротко то все. Копи про це не мусять знати. То лише моя справа — і того, хто затіяв усе це. Ці покидьки — лише ширма, уся вистава ще попереду. Поглянь-но на це!

І Феннер простягнув Полі листа, якого знайшов у підкладці сумки Мерієн.

Пола уважно його прочитала. Трохи зблідла, однак загалом залишилася спокійною.

— Кі-Вест? — перепитала.

Феннер невесело посміхнувся.

— То що тобі спадає на думку?

Дівчина замислилася.

— Ця дамочка хотіла розшукати свою сестру, — продовжив Феннер. — Вона сказала, що не знає, де та. Чому не згадала про Кі-Вест? Знаєш, крихітко, усе це виглядає, як наживка. Щось тут не так...

— Хто такий Пайо? — запитала Пола, перечитавши записку. — І хто такий Нулен?

Феннер промовчав, його очі зблиснули сталлю.

— Ще не знаю, мала, але з'ясую. У мене є шість тисяч баксів, і навіть якщо мені доведеться витратити усі до останнього цента, я й тоді це зроблю.

Він підійшов до телефона і набрав номер. Поки з'єднували, сказав:

— Айкові доведеться відпрацювати частину тих грошей, на які я заплющив очі.

Після тривалого потріскування лінія нарешті запрацювала.

— Айку? — запитав Феннер і прислухавшись, звелів: — То скажіть йому, що це Феннер. І передайте, нехай не грає вар'ята. Якщо він зараз же не візьме трубку, то я приїду і повибиваю йому всі його гнилі зуби.

Трохи зачекав, машинально копаючи ніжку стола. Незабаром на тому кінці лінії почулося гарчання Айка.

— Добре, добре! — обірвав Феннер. — До біса твою гру! Це терміново. Мені потрібен хтось у Кі-Вест. Ти там нікого не знаєш? Когось справді крутого.

Почувши відповідь, Феннер заскреготів зубами і додав:

— То знайди. І зразу набери мене. Чекаю.

Тоді жбурнув слухавку на апарат.

— Що ж там таке? — запитала Пола.

— Все сходиться на Кі-Вест. Може, це і не так, але хочу перевірити, — відповів Феннер.

Пола звелася на ноги.

— Мені поїхати з тобою?

— Ні, залишайся тут, мала! Якби щось серйозне, я з тобою зв'яжуся. А зараз ти корисніша тут. Треба приглянути за Ґроссетом. Скажеш йому, що мене кілька днів не буде в місті, але ти не знаєш, де я.

— То я поїду до тебе і зберу все в дорогу.

Феннер кивнув.

— Добре. Так і зробимо.

Коли вона пішла, він вивчив розклад руху літаків і вибрав рейс. Літак до Флориди відлітав о 12.30. Зиркнув на годинник. Було п'ять по одинадцятій. Якщо Айк поквапиться, то можна встигнути.

Сівши за стіл, Феннер запалив сигарету. Через двадцять хвилин задзеленчав телефон. Він схопив слухавку.

— Хлопця, який тобі потрібен, звати Бак Найтінґейл, — повідомив Айк. — Він у курсі всього, що відбувається в місті. Але полегше з ним, бо характер у нього ще той.

— Як і у мене, — похмуро вставив Феннер. — Розкажеш йому про мене. Скажи, що Дейв Росс прибуде найближчим рейсом і йому потрібні деякі поради. Відрекомендуй мене як слід. Я скажу Полі, щоби вислала тобі чек на п'ятсот баксів за турботи.

— Добре, добре! — Айків голос став медовим. — Зроблю все, що ти просиш.

Феннер набрав ще один номер.

— Поло? Збирайся швидше — літак о 12.30. Зустрінемося в аеропорту.

Він відчинив шухляду, витягнув звідти чекову книжку й швидко виписав чек на п'ятсот доларів. Надягнув піджак і капелюха та уважно оглянув контору. Потім вимкнув світло й вийшов, гримнувши дверима.