Дванадцять китайців і жінка

Розділ п'ятий

У вечері Феннер повернувся в бунгало. Баґсі сидів на сходах ґанку, щось замислено малюючи на гравії прутиком. Проходячи мимо, детектив запитав:

— То вона що, кусається?

Баґсі здригнувся, але ще до того, як спромігся відповісти, Феннер увійшов у дім. І попрямував у кімнату Глорії.

Жінка сиділа на підвіконні, загорнена в блідо-зелену шаль. Саме виглядала з вікна і швидко повернулася до Феннера, коли той зайшов.

— Забирайся геть! — вигукнула розлючено.

Феннер зачинив двері.

— Хочу розповісти тобі вельми утішну історію. ФБР тут дещо розкопало, а я все це переглянув. І виявив дуже цікаві речі.

Глорія застигла на підвіконні.

— Це ти про що?

Феннер сів на ліжко.

— Зараз розкажу, — мовив рівним тоном. — Дещо — лише здогадки, але є й факти, та все разом складає милу історійку. А почалася вона в одному провінційному містечку в штаті Іллінойс. Мер того містечка одружився з юною дівчиною. Усе йшло ніби добре, але в молодої дружини надто завеликі амбіції. Вона витрачала більше, ніж міг заробити її чоловіченько. Звали цього чолов'ягу Лідлер, і його навіть вважали неабияким політиком. Ти вийшла за нього тільки тому, що сподівалася вибратись із дешевого вар'єте, з яким мандрувала штатом. І тобі це справді вдалося. Лідлер, щоби втамувати твій апетит, глибоко запустив руку в казенну скарбницю. Тому ви швиденько втекли на Флориду.

Глорія випрямилася, склавши руки на колінах.

— Тепер ти нічого не зможеш мені зробити, — сказала.

Феннер хитнув головою.

— Та до біса з тим — моя історія не про це. — Я й не збираюся будь-що робити з тобою. Облишмо цю частину історії — про тебе і твого Лідлера. Не знаю, як та чому це сталось, але щойно на сцені з'явився Тейлер — значно молодший і багатший — як ти негайно вибрала його. Тож Лідлер щезнув з твого поля зору, а ти вирушила в круїз із Тейлером. Однак з'ясувалося, що Тейлер — один з тих хлопчиків, котрі люблять пустувати. Словом, він збоченець. Але й ти не ангел, тож дозволяла йому його маленькі фантазії. Однак ще до того, як з'явилася ти, Тейлер був одружений з Керлі Роббінс, котрій не подобалися Тейлерові уявлення про любов. Тейлер влаштовував на роботу китайців, яких Карлос нелегально постачав у країну. Саме він платив кругленьку суму за кожного нелегала, а потім перепродував їх у потогінні заклади, різні гадючники, розкидані по всьому узбережжю. Керлі знала про усе це. Тож із такими знаннями було дуже небезпечно відпускати її у вільне плавання. Тому Тейлер прилаштував Керлі на роботу до Найтінґейла, котрий вряди-годи виконував Карлосові «особливі» доручення. Вона отримувала непогані гроші, майже нічого не роблячи, а Найтінґейл за нею приглядав. Ти прагнула розлучитися з Лідлером, щоб вийти за Тейлера. Тим часом Тейлер ніколи не казав тобі, що одружений, але й ти не могла віднайти свого Лідлера. Одного дня ви припливли на яхті в Кі-Вест та, щоб розважитися, зайшли у місцеве казино. І в Нуленові ти впізнала свого давно зниклого чоловіка. Оце несподіванка, чи не так?

Глорія закусила губу.

— Думаєш, ти дуже тямущий, еге ж?

— Нулен, чи Лідлер — це як тобі більше подобається — не дуже вдало управляв своїм казино, тож він не був проти дати тобі розлучення за щедрі відступні. А ти не проти йому ці гроші відвалити, але Тейлер категорично заперечував. Виникло безвихідне становище. Самим Тейлором ти не надто переймалась, але тебе вельми цікавили його гроші. А цей чолов'яга явно в них купався. Ти хотіла впевненості, що ці гроші завжди будуть у тебе, а єдиний спосіб отримати їх назавжди — вийти за нього заміж. ФБР накопало вже вдосталь про це і про те, як, живучи з Тейлером, ти плуталася ще й із якимось китайцем. Ви намагалися це приховати, але не дуже вдало. Той чинк працював на Карлоса. Кілька місяців тому він безслідно зник. Можливо, про твої фіглі-міглі стало якимось чином відомо Тейлерові, й він підплатив Карлосу. Не знаю достеменно, але так чи інакше, китаєць зник. То що ж із ним сталося, крихітко?

Глорія почала плакати.

Феннер тим часом продовжував:

— Заспокойся — можливо, тобі до цього й байдуже. І тут несподівано з'явилася твоя загадкова сестра. Вона прагнула зустрітися з тобою. Дивно, але на неї в поліції нічого не було. Там не могли копнути далі твого опереткового минулого. Скидається на те, що твоя сестра була кращою дівчинкою, ніж ти, і трималася подалі від різних пустощів. Чому вона прийшла до мене; звідкіля знала про китайців, Нулена й Карлоса — поки що не можу пояснити. Колись я й до цього доберусь, але тепер мене хвилює інше. Саме твоя сестра змусила мене прибути сюди.

Отож, зараз ситуація виглядає так: Нулен боїться Карлоса і Тейлера, й тепер я розумію, чому. Він не хоче, аби хтось дізнався, що він — Лідлер, і даю голову на відсіч, що ти про це сказала Тейлеру; якщо й ні, то Нулен у такому впевнений. Ви з Тейлером не надто добре ладнаєте, а постійно сваритеся. Можливо, врешті-решт ти дізналася, що він одружений, і спробувала його застрелити. Злякавшись, прибігла до мене. Я сподобався, а оскільки тобі треба до когось прихилитися, то після невдалої спроби вбити Тейлера ти прибула в готель до мене. Але тобі не вдалося застрелили Тейлера, й тому він чекав на тебе в машині, припаркованій біля яхти. Спочатку ледь не прикінчив мене, а потім спробував пристрелити й тебе. Питається: чому він це робить? Бо знає, що ти забрала з яхти дещо цінне — після того, як начебто вбила його. Я правий?

Сльози Глорії раптово висохли.

— І це все, що ти знаєш? — запитала.

Феннер пересмикнув плечима.

— А хіба цього мало?

Глорія не відповіла нічого.

— Із тобою Тейлер зазнав повної поразки. Разом ми зможемо дістати його. Я маю намір покінчити з Карлосом та його бандою, а Тейлер піде на дно разом з ними. То як тобі таке?

Глорія відповіла:

— Треба подумати. А тепер іди — мені потрібно як слід усе обміркувати.

Феннер підвівся.

— Чекатиму в сусідній кімнаті, але думай швидше, — додав, але, вже підійшовши до дверей, зупинився. — Що для тебе значила сестра?

Глорія розплющила очі ширше.

— Нічого. Я її ненавиділа. Вона була посередня, обмежена і постійно створювала мені проблеми.

Феннер звів брови.

— Я не вірю багато чому з твоїх слів, — зауважив. — Але, можливо, це й правда. Тобі ж її не шкода, так?

— А чого б то я мала її шкодувати? — визнала Глорія без тіні жалю. — Вона отримала те, на що заслуговувала.

Феннер задумливо стояв коло дверей. Потім повільно просказав:

— А ти подала мені ідею. Ви ж із Тейлером були у Нью-Йорку в момент її смерті. І ви зі сестрою такі схожі. Припустимо, що Тейлер «запав» на неї. І, скажімо, заманив твою сестру до себе та випробував на ній свої штучки. Хтось таки відхльостав її перед тим, як вона прийшла до мене. А що, як ти застала їх разом і, розлютившись, із ревнощів убила її? І, скажімо, Тейлер найняв тих двох кубинців, щоб вони позбулися тіла, розчленувавши його. Адже то були його хлопці?

Глорія відмахнулася від детектива:

— Ах, облиш. Ти думаєш про мене ще гірше, ніж я того заслуговую.

Утім, Феннера вже цілком захопила ця версія. Він знову повернувся в кімнату.

— Хіба ж не було саме так? — запитав. — Скажи: це ти вбила Мерієн Дейлі?

Глорія розреготалася йому в обличчя.

— Ні, не я. Звісно ж, що ні!

Феннер почухав потилицю. І мовив:

— Так, справді. Мабуть, усе було не зовсім так. Це не пояснює її дивакуватої поведінки і появи китайця в моїй конторі. Та в цьому щось є...

Кілька хвилин він мовчки дивився на Глорію, потім вийшов з кімнати, полишивши її відточувати кігтики об стегна обтягнені шовком.

Попрямував до вітальні. Його охопило незрозуміле збудження — так, наче розгадка була вже близько. Підійшовши до бару, налив собі випити.

Одразу ж наче з-під землі з'явився Баґсі.

— Може, і мені наллєш? — з надією запитав.

Феннер заохочувально кивнув.

— Хлюпни собі сам, — мовив, сідаючи на диван.

Баґсі щедро налив собі віскі й стояв, із задоволенням споглядаючи склянку.

Потім зробив добрячий ковток і смачно облизав губи.

Феннер зирнув на нього, однак промовчав.

Баґсі занепокоєно глянув, а потім обережно спитав:

— Щось з нею не те, правда ж?

— Не те що? — механічно перепитав Феннер, думаючи про своє.

— Ну, я маю на увазі її... тобто, з нею, — і Баґсі махнув рукою. — Щось наче не те з її головою.

— Про що торочиш? — Феннер мріяв, щоб той якомога швидше забрався геть.

— Так... нічого, — квапливо відказав Баґсі, ковтнувши віскі. Нишком удруге поглянув на Феннера і налив собі ще.

— Наступного разу, коли поїдеш з вілли, візьми і мене зі собою, — попросив детектив. — Якось лячно залишатися з нею наодинці...

Феннер витріщився на нього.

— А я думав, що ти жадаєш цю дамочку, — протягнув здивовано.

Очі Баґсі кольору зеленого аґрусу розплющилися ширше.

— І я так вважав, — зізнався він, — але мені не подобається, як вона це робить.

Феннер сердито поглянув на нього.

— Послухай-но, хлопче! Може б, ти пішов прогулятись? У моїй голові й так повно усього. А тут іще твої любовні проблеми.

Баґсі допив віскі.

— Так, так, звісно, — немов попросив вибачення. — Піду трохи подрімаю. Ця дамочка надто мене виснажила.

І поплентався геть.

Феннер приліг на диван, тримаючи в руці склянку з віскі й неуважно дивлячись у вікно. Так він пролежав довгенько. Той Хосскісс, хлопець із ФБР, неабияк допоміг йому. Він ознайомив Феннера з усією інформацією, котру мав, і обіцяв за кілька днів «накопати» ще дещо. Хосскісс мав надію знайти хоч щось на Мерієн Дейлі, хоча досі це йому не вдавалося. Нулен, допоки залишався на Флориді, був недосяжним для правосуддя: його не можна було притягти до відповідальності згідно із законами цього штату. Феннер подумував навіть, а чи не спробувати залякати Нулена. І вирішив зробити це — а, може, щось із того й вийде.

Детектив усе ще лежав на дивані, коли уже в сутінках до кімнати зайшла Глорія та сіла поруч.

Феннер запитав:

— Ну як, подумала?

— Так.

Запала тривала мовчанка.

Нарешті Феннер уточнив:

— Тебе, певно, цікавить, що буде з тобою, еге ж? Боїшся, що тільки-но покінчимо з Тейлером, тобі знову доведеться полювати на чоловіка, котрий тебе утримуватиме?

Очі Глорії стали жорсткими.

— То ти про все подумав, чи не так?

— Не надто приндься. Так, я подумав про все. Можливо, це тобі й не надто сподобається, але іншого виходу нема. Тейлер стрімко котиться вниз, і чим швидше ти з ним порвеш, тим краще для тебе. Втім, не турбуйся — просто поглянь на себе у дзеркало. З такою зовнішністю ти не голодуватимеш.

Ґлорія хихикнула.

— А ти далеко не дурний. Як би я хотіла ненавидіти тебе, але ж ти такий привабливий... Невже ніколи не любишся з дівчатами?

Неначе не розчувши її останніх слів, Феннер продовжив:

— Тож повернемося до справ. Нехай тебе не обходить, що робитиму я. Зараз у мене робота, а я ніколи не змішую працю з розвагами.

Ґлорія удавано зітхнула:

— Пусте!

Феннер кивнув, бо це все вже починало йому набридати.

— То як стосовно Тейлера? Що саме ти в нього забрала?

Ґлорія закопилила губки:

— Здогадайся сам!

— Це справді загадка. Чому він хотів тебе позбутися? Помста? Надто ризиковано, бо Тейлер знав, що ти зі мною. Або щоби змусити тебе замовкнути? Це — ймовірніше.

Глорія підійшла до буфета й витягнула звідти дерев'яну коробку для печива. Дістала з неї маленький шкіряний гаманець і кинула його Феннерові на коліна.

— Я забрала це, — пояснила виклично.

У портмоне чимало паперів. Запаливши сигарету, Феннер уважно переглянув їх. Спочатку Глорія сіла ближче, але потім, зауваживши, що він надто поглинутий документами, підвелась і вийшла на веранду. Покрутилася там хвилин з десять, а потім повернулася до кімнати. Феннер, не підводячи очей від паперів, запропонував:

— Повечеряємо разом, люба; мені сьогодні доведеться довгенько працювати.

Жінка вийшла, полишивши його самого. Коли через певний час повернулася, Феннер усе ще сидів там, де вона його залишила, і палив. Гаманця з паперами не було видно ніде.

— Ну то що? — запитала.

Феннер нарешті поглянув на неї. Очі його були дуже серйозні.

— Хтось із тих хлопців знає про це твоє кубельце?

Вона заперечно хитнула головою.

— Ні.

Феннер споважнів.

— Тільки не розказуй мені, що ти зробила тут усе власними руками!

Він не був певний, чи Глорія справді сполотніла, чи так заграло світло. Одначе слова її прозвучали спокійно:

— Мені потрібне місце, де я могла б відпочити від усього цього. Отож заощаджувала гроші й самотужки купила цей будинок: тому про нього ніхто й не знає.

Феннер буркнув:

— Тобі відомо, що в гаманці?

— Ну, я заглянула в нього і не виявила там нічого цікавого для себе.

— Справді? А для Тейлера він дуже важливий. Там — чотири чеки, якими з ним розрахувався Карлос; дві боргові розписки Нулена на великі суми й адреси п'яти місць, де висаджують на берег чинків.

Глорія стенула плечима.

— Але я не можу перевести це в готівку, — байдуже махнула рукою.

Феннер зобразив посмішку.

— Однак я зможу, — сказав, підводячись. — Дай-но мені великого конверта, крихітко!

Вона вказала рукою на письмовий стіл біля стіни.

— Візьми сам.

Він підійшов до столу, висипав на нього вміст гаманця, запакував усе у великий конверт та підписав:

Глорія, прочитавши адресу через його плече, спитала підозріливо:

— Хто ця міс Доулен?

Феннер запечатав листа.

— Моя секретарка.

— А чому надсилаєш це їй?

— Послухай-но крихітко, я веду власну гру. Якби хотів, то передав би все Хосскіссу з ФБР, і нехай би він морочив собі голову з отими двома типами. Цих матеріалів йому цілком достатньо, щоб завести справу. Але Карлос обійшовся зі мною надто неввічливо, тож я відплачу йому тією ж монетою. Але може статися так, що він дістанеться до мене швидше, ніж я до нього: у цьому випадку документи все одно опиняться в руках поліції. Зрозуміла?

Глорія знову стенула плечима.

— Чоловіки шукають собі проблем або через жінок, або через пиху, — зауважила. — Однак мені подобається чоловік, який намагається самотужки впоратись із бандою гангстерів: це ніби в кіно.

Феннер нарешті підвівся.

— А хто сказав, що я діятиму самотужки? — Феннер вийшов на веранду. — Надішлю це поштою, швиденько повернуся, й ми з тобою славно повечеряємо.

Повертаючись із пошти, проходив повз телеграф. Повагавшись, зупинився й завернув туди. Написавши текст телеграми, підійшов до віконечка.

Клерк уважно перечитав текст і пильно поглянув на Феннера.

У телеграмі було таке:

Розплатившись за телеграму, Феннер вийшов і невдовзі був уже в бунгало. Глорія з коктейлями чекала на нього.

Детектив одразу ж попередив:

— Я дуже поспішаю, тож давай вип'ємо та поїмо одночасно.

Глорія подзвонила служниці.

— А куди поспішаєш?

Феннер мило посміхнувся.

— Маю намір зустрітися з твоїм чоловіченьком, — люб'язно пояснив. Йому саме пора позбутися сором'язливості та вступити у гру всерйоз!

Глорія вкотре стенула плечима.

— Навряд чи він тобі допоможе.

Поки вони вечеряли, Феннер мовчав. Заговорив, щойно вони скінчили їсти.

— Послухай-но, мала, це все дуже серйозно. Поки з тими хлопцями не буде покінчено, мусиш залишатися тут — за жодних обставин не полишай своє кубельце. Ти забагато знаєш, а цього цілком достатньо, щоб надовго засадити Тейлера за ґрати. Будь-хто з його банди залюбки переріже тобі горлянку, щойно дізнається, де ти. Тож будь обережною, нікуди не висовуйся.

Глорія хотіла щось заперечити, однак Феннер одразу ж урвав її.

— Ну будь же дорослою, — терпляче попросив, — це не займе в тебе багато часу, однак збереже для чергового бідолахи.

Глорія неохоче буркнула: «Гаразд» і попленталася до дивана. Феннер вийшов на кухню.

Баґсі саме закінчив вечеряти і загравав зі служницею, котра цілковито ігнорувала його.

Феннер попередив:

— Зараз мені треба їхати. Можливо, до ранку повернусь, а, може, й ні.

Баґсі миттю скочив на ноги.

— Принести револьвер? — запитав.

Феннер заперечно хитнув головою і розпорядився:

— Залишайся тут. Твоя справа — охороняти міс Лідлер. Тож не спи, а пильнуй. Хтось може спробувати спекатись її.

Баґсі почав:

— Заради Бога, шефе...

Але Феннер нетерпляче урвав:

— Ти залишишся тут!

Баґсі неспокійно засовався на стільці.

— Та дамочка не потребує захисту. Це мене треба від неї захищати!

— Про що дзявкаєш? Ти ж завжди мріяв про виводок жінок. А вона ж варта двадцятьох, чи не так? — перепитав Феннер і ще до того, як Баґсі встиг відповісти, вийшов з кухні.

Нулен буркнув:

— Коли я казав тобі триматися подалі звідси, то вважав, що ти зрозумієш...

Феннер кинув перед ним на стіл два папірці.

— Подивися на це.

Нулен узяв папірці, недбало глянув на них і враз знерухомів. Потім перевів погляд на Феннера.

— Ти би краще спалив їх, — великодушно порадив той.

Нулен одразу потягнувся за сірником.

Так вони стояли мовчки, доки попіл хмаркою осідав на підлогу.

— Це ж трохи поліпшило твоє становище, еге ж, Лідлере?

Нулен страшенно зблід. І прохрипів:

— Не називай мене так, чорт забирай!

Феннер спитав:

— Чому Тейлер позичив тобі тих десять «штук»?

— Звідки це в тебе?

— Та... знайшов. І подумав, що, можливо, ти будеш зговірливіший, якщо позбудешся боргів перед Тейлером.

Нулер опустив очі.

— Глорія розбовкала, — сказав стиха, і в голосі його зазвучала погроза.

Феннер заперечливо хитнув головою.

— Цю інформацію мені надала поліція. Послухай, приятелю, пропоную тобі врешті на щось зважитись. Якщо не вступиш у гру на моєму боці, то прихоплю тебе зі собою в Іллінойс. Думаю, вони будуть раді бачити тебе там.

Нулен сів.

— Гадаю, що так, — зітхнув. — То що ти хотів?

Феннер уважно розглядав свої нігті.

— Бажаю розв'язати невеличку війну, — врешті обізвався. — Насамперед маю намір покінчити з бандою Карлоса. Прагну спалити всі їхні човни й отримати Карлоса на блюдечку — як винагороду. А тоді вже можна братися й за Тейлера.

Нулен замислився.

— Його люди — справжні головорізи, — зауважив. — Тож це буде нелегко.

Феннер холодно всміхнувся.

— Захопимо їх усіх зненацька. Розправлятимемося по черзі. Хто в тебе міг би виступити проти Карлоса? Маєш кремезних хлопців?

Нулен кивнув:

— Знаю кількох, які могли б зробити це за відповідну винагороду.

— Добре. Даси їм, скільки попросять. Я зекономив тобі аж десять «штук» — зможеш трохи вділити їм. То чому Тейлер позичив тобі стільки грошей?

Нулен відвів очі убік. Феннер нахилився до нього:

— Послухай, мерзенний боягузе! Якщо не будеш зі мною відвертий, то я видам тебе тій зграї. Кажи все начистоту — і то якнайшвидше!

Нулен відкинувся у кріслі.

— Тейлер не хотів, щоб я давав розлучення Глорії, — мовив неохоче, — отож, він ці гроші позичив, але останнім часом наполягав на тому, щоб я їх віддав.

Феннер хмикнув.

— Ну й свиня ж ти, Нулене, — зауважив, підводячись. — А тепер показуй своїх хлопців.

Той заперечив:

— Цього не обіцяв!

— Якщо продовжуватимеш у такому ж дусі, то я тут таки виб'ю з тебе твої паршиві мізки, — пригрозив Феннер. — Просто забудь про те, що я маю певний стосунок до поліції. Це місто мені й задарма не потрібне. Але хочу викурити звідси Карлоса та його банду й отримаю задоволення, споглядаючи це. Опісля зникну звідси. А ти зможеш тут хоч імператором себе проголосити і робити все, що забажаєш.

Нулен підвівся.

— Гадаю, видатки завеликі, але якщо ти справді маєш на увазі те, про що говорив, то я подумаю, чим тобі підсобити.

Вони вийшли, сіли в машину і через чотири хвилини були вже у більярдній на Дюваль-стріт. Нулен зайшов першим, Феннер — за ним. Бармен кивнув Нулену, і вони через бічний вхід пройшли у залу.

У просторій кімнаті, навколо великого стола, обтягнутого зеленим сукном і тьмяно освітленого двома зеленими лампами, стояло п'ятеро чоловіків. У більярдній було страшенно накурено — хоч сокиру вішай.

Усі вони як за командою поглянули на Нулена та Феннера. Один, поклавши кий у піраміду, вислизнув геть.

Нулен оголосив:

— Маю до вас розмову, хлопці.

Вони підійшли крізь густий тютюновий дим ближче, й обличчя їхні були непроникні, а холодні очі неспокійно бігали. Нулен показав пальцем на детектива.

— Його звати Феннер. У нього є деякі міркування щодо бандитів Карлоса. Він гадає, що пора уже вибити їх з міста.

Усі миттю повернулися до Феннера. Тоді високий худий чолов'яга зі шрамом на підборідді та водянистими жорстокими очима кинув:

— Та що ти кажеш? Гарна ідея! Уже невдовзі ми всі складемо блискучу похоронну процесію!

Феннер спокійно проказав:

— Тож познайом мене з цими чудовими хлопцями.

— Це Шайфе, — вказав Нулен на чолов'ягу, котрий щойно говорив. — У зеленій сорочці — Скальфоні, з києм у руці — Кемеринський, а той, косоокий, — Мік Алекс.

Феннер подумав, що всі вони — пречудова колекція боягузів. Кивнув їм вітально.

— Де б то нам усім присісти? — вголос розмірковував, проходячи повз оббиті тканиною крісла, розміщені так, щоби було добре видно гру.

— Може, ми б щось випили?

Шайфе спитав у Нулена:

— Босе, хто цей хлопець?

Нулен кисло посміхнувся.

— Тямковитий. Він зараз на коні — будьте певні! — з ним ми не прогадаємо.

В очікуванні випивки усі сіли на довгу лавку. Коли бармен приніс замовлення, Феннер мовив:

— Я виставляю — Нулен платить.

Обізвався Скальфоні, миршавенький італієць:

— А не можна якось стисліше? У мене скоро побачення з дамою. Може, відразу перейдемо до справи?

Інші схвально щось буркнули.

І Феннер почав:

— Карлос надто довго верховодить у цьому місті. Треба трохи підсмажити йому п'ятки, щоб він удався до зброї. Хочу, хлопці, щоб ви поставилися до цього серйозно: то війна, а не пікнік.

— А що ми з цього матимемо? — запитав Шайфе.

Феннер поглянув на Нулена.

— А це тобі вирішувати.

Нулен трохи подумав, потім пообіцяв:

— По дві «штуки» кожному плюс добра робота, коли буду на коні.

Кемеринський задумливо шмигнув носом.

— Тобто, хочеш сказати, що перебереш Карлосів бізнес? — запитав у Нулена.

Той хитнув головою.

— Ні, мій бізнес значно кращий, аніж його. Довіртеся мені.

Кемеринський поглянув на Шайфе.

— Дві «штуки» — не бозна-які гроші, але я б хотів покінчити з тією бандою, якщо нам це вдасться.

Шайфе заперечив:

— Нехай буде три.

Нулен рішуче похитав головою.

— Ні, — заперечив. — І двох цілком достатньо.

На мить запала тиша, тоді обізвався косоокий Алекс:

— Не заперечую.

Двоє інших, повагавшись, також погодилися.

«Поки що все йде добре», — подумав Феннер.

— Нам буде потрібне судно, — сказав він уголос. — Чи є в когось із вас моторний човен?

Такий човен був у Кемеринського.

Феннер задоволено кивнув.

— На північ від Кі-Ларго є місцина, яка називається Чорна Скеля Цезаря. Саме там Карлос і тримає свої баркаси, і також там Тейлер забирає чинків і надалі уже сам опікується ними. Гадаю, ми могли б попливти туди та як слід оглянути те місце.

Скальфоні задриґав короткими ніжками.

— У мене припасені для тих хлопців гостинці, — холодно посміхнувся. — Чи не прихопити нам побільше ручних гранат?

Феннер неуважно обвів поглядом приміщення.

— Гранати? — перепитав. — Так, звісно. — Його очі стали крижаними. — А це справді непогана думка.

Нулен нерішуче застеріг:

— Копи зчинять через ті гранати неабиякий галас!

Феннер хитнув головою.

— За Карлосом копи не надто сумуватимуть. Вони враз полагіднішають, коли дізнаються, що той ґиґнув.

Скальфоні підвівся.

— То коли вирушаємо? — діловито спитав. У голосі бриніла нетерплячість.

— Одразу, тільки-но буде готовий човен, і ви, хлопці, запасетесь якоюсь зброєю.

Скальфоні завагався, потім здвигнув плечима.

— У мене побачення, але, гадаю, вона зачекає. Скидається на те, що ми сьогодні непогано розважимося.

Феннер запитав у Кемеринського:

— Де твій човен?

— У гавані навпроти готелю «Сан-Франциско».

— То як ви, хлопці, щодо того, аби зустрітися на човні за годину?

Усі радо погодились, і Феннер вийшов разом із Нуленом. Уже на вулиці лагідно мовив:

— На твоєму місці я би шукав захисту в поліції. Якщо Карлос дізнається, що ти приклав до цього руку, твоє казино може легко злетіти в повітря. Тож заляж на дно, поки все не закінчиться. Скажи копам, що тобі потрібна охорона в приміщенні, бо ти очікуєш безладу.

Нулен постояв у нерішучості, потім пообіцяв, що так і зробить, та зник у темряві.

Феннер манівцями вирушив до порту. Йшов, низько насунувши капелюха на очі та приглядаючись до усіх невиразних тіней на шляху. Найменше, чого хотів, то це саме зараз потрапити в руки головорізів. Знав, що той шукає його всюди. Детектив усіляко намагався переконати себе, що наступні двадцять чотири години будуть значно цікавішими за попередні.

Зайшовши на територію порту з боку Негро-Біч, побачив, що попереду, під вуличним ліхтарем, загальмувала якась машина. Він пильно глянув на неї і, сам не розуміючи чому, сповільнив ходу, минаючи її. Незбагненним чином це авто виглядало на безлюдній вулиці надто виклично. Раптом Феннер шмигнув у наближчі двері, бо помітив, що шторка заднього вікна авто колихнулася. Було безвітряно, але звідти неначе фізично війнуло чимось ворожим, і його охопило неприємне відчуття, що за ним спостерігають. В оглушливій тиші почулося деренчання двигуна, скрипнули гальма, й авто повільно покотилось уперед. Феннер стояв у дверях доти, доки червоні габаритні вогні автівки не зникли за поворотом. Тоді замислено почухав підборіддя і знову ступив на тротуар. Але не рушив, а стояв, прислухаючись. Звук двигуна почувся вдруге, й іронічна посмішка скривила Феннерові губи. Вочевидь, авто проїхало вперед, щоби розвернутися. Тепер воно поверталося. Феннер швидко перебіг дорогу і заскочив у якісь інші двері під покровом дерев. Притиснувшись до стіни, намацав револьвер, витягнув його з кобури та зняв із запобіжника, тримаючи зброю дулом донизу.

Авто, виїхавши з-за повороту, набирало швидкість. Світилися тільки габаритні вогні. Коли автівка проїжджала мимо, з вікна вдарила автоматна черга. Феннер чув свист куль, що рикошетили від стіни навпроти — там, де він щойно стояв. Хтось гатив із «томпсона», і детектив порадів, що здогадався перейти на інший бік вулиці. Коли машина проминала його, він тричі вистрілив. Почувся дзвін розбитого лобового скла, авто різко повело убік, воно вилетіло на узбіччя та врізалось у вітрину крамниці.

Залишивши свою схованку, Феннер ще трохи пробіг вулицею, проминув машину і помчав далі — в сутінковий бічний провулок. Там став на коліно й обережно розгледівся.

Із машини вийшли троє. Одним з них — принаймні, так здалося Феннерові, був Рейджер. Вони кинулися шукати прихистку в темряві. Феннер узяв на мушку середнього і натиснув на спусковий гачок. Чоловік похитнувся, намагаючись утримати рівновагу, й упав обличчям на дорогу. Двоє інших стрімко кинулися до дверей сусідніх будинків. І почали гатити по темному провулкові — один з автоматичного пістолета, а інший — з автомата. Феннер не надто звертав увагу на пістолет; його більше непокоїв «томпсон». Кулі від нього відбивали шматки кам'яної кладки, і детектив змушений був відповзти подалі від стіни, оскільки уламки бетону ставали щоразу небезпечнішими.

Згадавши ту ніч на баркасі, Феннер трохи підбадьорився. Принаймні, в нього зараз не кинуть гранату.

Раптом хтось поруч із ним сказав:

— Тобі краще заскочити сюди.

Він побачив прочинені двері зліва та фігуру, яка стояла у них.

— Зачиняй двері — тут будеш у безпеці, — сказав чийсь голос. — Мерщій!

Голос належав жінці. Вона безбарвно запитала:

— Викликати поліцію?

Феннер шаснув до незнайомки.

— Тримайся від цього усього подалі, сестро! — відповів. — То — особисте. Ховайся всередину, інакше ризикуєш отримати кулю в лоб.

Тільки-но вимовив це, як обох осліпив спалах, а сильний вибух струсонув вхід у провулок. Вибуховою хвилею жінку та Феннера жбурнуло в коридор.

Перекотившись, Феннер ногою зачинив за собою двері. І резюмував:

— Овва! Та ці хлопці таки мають гранати!

Голос жінки затремтів.

— Моя халупа не витримає ще одного вибуху: точно розвалиться!

Феннер непевно звівся на ноги.

— Дозволь мені зайти у кімнату, — поквапно попросив. І ступив у темряву, де, на його думку, мала бути кімната, однак перечепився через жінку, котра все ще сиділа на підлозі. Вона обхопила руками його ноги і тримала, не відпускаючи.

— Облиш цей намір, — попросила. — Якщо почнеш стріляти з мого вікна, вони вкинуть сюди ще одну гранату.

Феннер розгнівано вигукнув:

— То дозволь мені звідси вистрибнути!

Десь далеко завила поліцейська сирена.

— Копи, — констатувала жінка й, підводячись, відпусила Феннерові ноги. — У вас є сірники?

Детектив запалив сірника, і вона взяла з його пальців тремтливий вогник. Підійшовши до плити, запалила у конфорці газ. Жінка була середнього віку, невисока й повна — з квадратним підборіддям та рішучістю в очах. Феннер мовив:

— Ви дуже допомогли мені. Якби я був на вулиці, той «ананасик» навіки припечатав би мене до стіни. Але тепер, гадаю, мені краще звідси забратися, поки копи не почнуть прочісувати місцевість.

Звук сирени ставав усе пронизливішим і нарешті затих, а гальма заскреготіли на асфальті зовсім поруч. Жінка порадила:

— Залишайтеся тут — утікати запізно.

Феннер мить повагався. Глянувши на годинник, переконався, що до запланованої зустрічі в нього ще сорок хвилин, і кивнув.

— Якимось дивним чином ви нагадуєте мені мою кохану дівчину. Вона також завжди витягає мене з найскрутнішого становища!

Жінка схвально хитнула головою. В її очах спалахнули жартівливі вогники.

— Справді? — перепитала. — А ви нагадуєте мені мого чоловіка приблизно у вашому віці. Він також був меткий, сильний і задерикуватий. А водночас — і хорошою людиною.

Феннер хотів щось заперечити, та вона провадила далі:

— Пройди он туди і сядь на кухні. Копи ось-ось будуть тут. Я знаю місцевих копів, тож швидко залагоджу справу.

Феннер сказав: «Гаразд», пройшов у кухню і запалив велику гасову лампу. Зачинивши двері, сів у крісло-гойдалку. Кімната була бідно умебльована, однак чиста; килимок на підлозі благенький, потертий. На стінах висіли три літографії на релігійні теми та, пообіч від вогнища, на камінній поличці лежали два черепахові яйця. Він почув шум голосів, але не міг второпати, про що йшлось. Аби зрозуміти, треба було відчинити двері, але Феннер подумав, що тоді копи помітять світло. Отож, мирно погойдувався в кріслі й думав про Рейджера. Ті хлопці були справді небезпечні. Від недавнього вибуху в голові Феннера ще й досі паморочилося.

Він намацав у внутрішній кишені піджака гаманець, витягнув його й відрахував п'ять десятидоларових купюр. Підвівшись, підіпхнув гроші під тарілку на кухонному столі. Відчував, що жінка не візьме грошей, але, судячи з вигляду кімнати, вони тут не зашкодять.

Через кілька хвилин хазяйка зайшла й кивнула йому:

— Вони змилися.

Феннер підвівся з крісла.

— Ви були такі люб'язні. А тепер, гадаю, мені треба йти.

— Зачекай-но хвильку, чоловіче! То були люди Карлоса?

Детектив у роздумах поглянув на хазяйку.

— А що вам про них відомо?

Очі її стали суворими.

— Усе. Якби не ці негідники, мій Тім був би зараз зі мною.

Феннер відповів:

— Так, то Карлсові люди. А що сталося з Тімом?

Вона стояла нерухомо — мов гранітна глиба.

— Тім був хорошим чоловіком, — мовила, дивлячись Феннерові в очі. — Ми не належали до багатих, але якось давали собі раду. Тім мав човен, на якому возив туристів-рибалок у затоку. Але Карлос хотів, щоб він перевозив чинків. І пропонував за це гроші, однак Тім у подібні ігри не грав — не з таких був. Тож прямо й рішуче відмовив Карлосові.

Оскільки у Карлоса не вийшло по його, він убив мого чоловіка. Проте річ навіть не в тому, що сталося з людиною, яку вбили. Річ у тому, що відбувається потім з тією, котра залишилася живою. Тім помер швидко — згас, як свічка. Але я не скоро це забуду. Гадаю, що поступово помиратиму зсередини, і врешті усе вже не видаватиметься мені таким жахливим, однак просто зараз ні перед чим не зупинилася б, аби вбити Карлоса.

Феннер звівся на ноги. І сказав лагідно:

— Не переживайте. Карлос заплатить і за це. Якби ви його вбили, це б нічого не дало. Залишіть Карлоса мені. У мене сьогодні з ним побачення.

Жінка не відповіла нічого — тільки закусила край фартуха, й обличчя її перекосив жаль. Вона енергійно кивнула Феннерові на двері й безсило опустилася на стілець.

Коли Феннер урешті дістався порту, Шайфе вже чекав на нього відразу за готелем «Сан-Франциско». Вони зайшли в бар і похапцем випили кожен подвійне віскі, а відтак попрямували на пірс.

Шайфе сказав:

— У мене є два «томпсони» та кілька магазинів до них. Скальфоні прихопив мішок гранат. Правда, не знати, чи вони чогось варті, бо виготовляє їх сам. У цього хлопця аж руки сверблять — так хоче нарешті випробувати гранати.

Феннер відповів:

— Сьогодні він матиме таку змогу.

Човен Кемеринського був цілком підходящим. Апекс і Скальфоні стояли й палили, очікуючи їх. Феннер ступив на борт, щойно Кемеринський вийшов з машинного відділення. Посміхнувся до Феннера.

— Усе в порядку, — відрапортував. — Можемо відчалювати хоч зараз.

— Звісно ж, — проказав Феннер, — чого чекати: відпливаймо.

Коли троє інших теж ступили на борт, Кемеринський спустився у машинне відділення і завів двигун. Судно затріпотіло, й Шайфе відштовхнув його від пірса.

Феннер оголосив:

— Пришвартуємося в районі селища, а далі — пішки. Можливо, нам ще доведеться втікати.

Кемеринський пробурчав, обережно виводячи судно у відкрите море:

— Ця моя стара посудина не така швидка...

Підійшов Скальфоні й спустився у машинне відділення. Його жирна шкіра вилискувала в тьмяному світлі присмерку.

— У мене пречудові гранати, — зауважив він, — оце так буде штука, коли я їх нарешті використаю!

Феннер зняв капелюха й почухав потилицю:

— Але в тих хлопців також є гранати. — І одну з них вони кинули у мене годину тому.

Щелепа Скальфоні відвисла.

— І що, вона спрацювала?

Феннер, поглянувши на нього, кивнув.

— Ще й як: зруйнувала увесь будинок. Сподіваюся, твої саморобні штучки хоч чогось варті. Вони нам справді можуть знадобитися.

Скальфоні вигукнув:

— Варті — не те слово! — і знову пішов помилуватися своїми «ананасиками».

Уже за п'ятнадцять хвилин Феннер розрізнив удалині вогні.

Вказав на них Кемеринському, котрий підтвердив:

— Це справді Чорний Цезар.

Феннер виліз із кокпіту. Підійшов до хлопців, котрі сиділи спереду на палубі й дивилися на вогники.

— Розподілимо наші обов'язки, — звелів. — Ми прибули сюди для того, щоб вивести з ладу Карлосові човни. Маємо зробити це швидко і, за можливості, без втрат. Скальфоні, ти відповідаєш за гранати. Шайфе та я беремо «томпсони», Алекс прикриватиме нас револьвером. Кемеринський залишиться на човні. Усім зрозуміло?

Вони щось буркнули у відповідь.

Коли човен досягнув бухточки, Шайфе відв'язав два «томпсони» і передав один Феннерові. Скальфоні вийшов із каюти з чорним мішком у руці.

— Ви, хлопці, не дуже до мене притискайтеся, — пожартував, — бо мої іграшки надто делікатні.

Усі розсміялися.

Алекс застеріг:

— Котрийсь із тамтих може легко поцілити у тебе кулею. Але тобі, принаймні, не доведеться витрачатися на похорон.

Човен, зробивши півколо, підплив до молу. Кемеринський заглушив двигун, і судно поступово зупинилося. Шайфе, котрий стояв на кормі, зіскочив на причал, й Алекс кинув йому канат, міцно тримаючи човен, поки інші висаджувалися на берег. Кемеринський обережно подав чорний мішок Скальфоні.

Феннер нагадав:

— Будь напоготові. Щойно почуєш вибухи гранат, заводь мотор. Можливо, нам доведеться вшиватися звідси.

Кемеринський додав:

— Так, звісно! Бережіть себе, хлопці!

І вони вирушили у селище. Дорога була вузька та нерівна. Усюди валялися великі камені, й Скальфоні мало не перечепився через один з них. В інших душа пішла в п'ятки.

— Будь обережнішим, роззяво! — вигукнув Алекс. — Дивися, куди йдеш!

Скальфоні відповів:

— Я й так дуже обережний. Але з того, як ви з мене кепкуєте, тепер уже бачу, що вважаєте мою зброю достатньо небезпечною. Дай Бог, щоб так воно й було!

Феннер розпорядився:

— Підемо бічними вуличками. Двоє з вас — попереду, а ми зі Скальфоні — слідом. Не варто привертати зайву увагу.

Ніч була спекотна, з місяцем уповні. Феннер і Шайфе несли «томпсони», загорнуті в мішковину. Вони обігнули селище й темними звивистими вуличками пройшли увесь острів. Кілька зустрічних рибалок глянули на них з цікавістю, але не змогли роздивитися нічого, крім нечітких силуетів.

Після крутого підйому зненацька опинилися знову біля моря, що виблискувало за кілька сотень ярдів унизу.

Феннер констатував:

— Думаю, це тут.

Унизу, на крутому схилі, виднілися дерев'яна будка, довга бетонна дамба та шість великих моторних човнів, припнутих до вмонтованих у стіну кілець. У вікні будки світилися два вогники, двері були відчинені, й смужка світла виповзала звідти на маслянисту поверхню води.

Вони стояли і мовчки дивились униз.

Нарешті Феннер скомандував:

— Готуймо гранати. Кожен бере у парі. Скальфоні тримає решту. Спочатку цільмося в будку: тоді вже буде безпечніше зайнятися човнами. Їх треба потопити усі.

Скальфоні розв'язав мішок, витягнув звідти і подав Феннерові дві гранати. Це були короткі дводюймові відрізки труби, начинені динамітом. Детектив вичекав, поки Скальфоні не роздав гранати усім, а потім розпорядився:

— Ми зі Шайфе беремо будку, а ти, Скальфоні, займешся човнами. Алексе, залишся на місці: прийдеш на допомогу в разі потреби.

Скальфоні розстібнув сорочку і переклав гранати за пазуху.

— Якщо зараз упадеш, то клопотів тобі не оминути, — косо посміхнувся Феннер.

— Так, — погодився Скальфоні, — мені лячно вже навіть від думки про це!

Феннер тримав гранати в лівій руці, а «томпсона» — у правій.

— Ок, — мовив. — Ходімо.

Детектив і Шайфе почали дуже повільно спускатися схилом. Феннер порадив:

— Ти бери трохи вправо, а я зверну наліво. Хотілося б обійтися без зайвої стрілянини — хіба дуже припече.

Худе обличчя Шайфе скривилося:

— Марно на таке сподіватися...

На півдорозі вони зупинилися перепочити. З будки вийшов чоловік й узявся прогулятись уздовж дамби.

Феннер зауважив:

— Це ускладнює справу.

Чоловік унизу постояв біля бетонної стіни, вдивляючись у море. Феннер знову почав спуск, звелівши Шайфе:

— Зачекай трохи тут. Він може почути нас, якщо йтимемо разом.

Далі Феннер спускався майже безшумно. Чоловік стояв до нього спиною, не рухаючись. Детектив досягнув берегової лінії і зупинився. Свої гранати він теж поклав за пазуху. Але його настільки непокоїла присутність того чоловіка, що майже не відчув доторку металу до тіла. Тримаючи напоготові «томпсона», Феннер обережно просувався уздовж стіни. Коли був футів за тридцять від чоловіка, під ногу потрапив камінець, що відкотився і з голосним сплеском упав у воду. Феннер застиг на місці, тримаючи палець на спусковому гачку.

Чоловік озирнувся, помітив Феннера й смикнувся. Феннер наказав йому:

— Ані руш! — і спрямував на нього «томпсона».

При світлі місяця розгледів, що чоловік був кубинцем. Чітко виднілися білки його очей, вирізняючись у темряві. Кубинець ледь здригнувся від несподіванки, потім припав на коліно, потягнувшись рукою у внутрішню кишеню. Феннер тихо лайнувся і натиснув на спусковий гачок. Пролунала коротка автоматна черга, кубинець упав горілиць, притиснуши руки до грудей, відтак зіслизнув у воду.

Феннер пересувався блискавично. Дві бочки з пальним стояли зовсім поруч, і він сховався за ними. Уже за хвильку з будки зататакав кулемет. Детектив почув, як кулі б'ють по бочці, а різкий запах бензину підказав, що її пробито. Кулемет продовжував працювати, і з нього виривався такий град куль, що Феннер змушений був лягти плазом, уткнувшись обличчям у пісок та щомиті чекаючи, що котрась із куль увіп'ється йому в тіло. Обережно витягнув з-за пазухи дві гранати. Побалансувавши однією з них у руці й зубами потягнувши за шнур, швиргонув її поверх резервуара з пальним у будку. Почув, як граната щось зачепила і впала на землю.

Феннер подумав: «От тобі й саморобні штучки Скальфоні!»

Однак кулемет замовк, і запала майже гнітюча тиша. Феннер обережно виповз із-за резервуара та роззирнувся довкола. Світло в будівлі згасло, двері були зачинені. Намацавши іншу гранату, кинув її у двері. Ледве встиг сховати руку, як кулемет запрацював знову: Феннер заповз за цистерну саме вчасно. Граната влучила у двері, й темряву освітили язички полум'я; потім пролунав оглушливий вибух. Уламки дерева і частини бетону зі свистом розлетілися навсібіч, а у Феннера вкотре запаморочилося в голові. Після цього він змінив думку щодо якості гранат Скальфоні. Кулеметної черги більше не було чути. Знову визирнувши з-за бочки, Феннер побачив, що двері сторожки тримаються на одній петлі. Муровані й дерев'яні частини будівлі розтріскалися та почорніли від кіптяви. Тільки-но Феннер звів очі, як усередині сторожки пролунали ще два вибухи. Він здогадався, що це виконав свою частину роботи Шайфе. Прилаштувавши «томпсона» на бочці, Феннер випустив довгу автоматну чергу в напрямку сторожки і знову заліг у пісок. З напівзруйнованої будівлі відповіли короткою чергою; детектив ударив довгою. Настало тимчасове затишшя.

Поглянувши угору, Феннер побачив, як схилом повільно сповзає Скальфоні, обережно притискаючи до грудей небезпечну ношу. Він був прекрасною мішенню, отак спускаючись, але детектив подумки бачив тріумфальну посмішку на його обличчі. Напевно, хтось таки помітив італійця, бо цей хтось почав гатити в нього з карабіна. Але Скальфоні не втратив духу. Він засунув руку за пазуху, витягнув гранату і жбурнув її в сторожку. Феннер простежив очима за траєкторією і знову гепнувся на землю. У нього виникло моторошне відчуття, що граната летить прямо йому на голову.

Але вона таки влучила в будиночок й оглушливо вибухнула. Заграва освітила нічне небо, і дах будинку запалав. Скальфоні швидко спустився, не вдаючись більше до засобів прикриття. Зігнувшись навпіл, він вихором промчав повз будиночок і сховався за бочкою поруч із Феннером.

— Господи Icyce! — заволав Скальфоні. — Вони вибухають! Яка чудова ніч! Ніколи б не погодився проміняти її на жодну спідницю у світі!

Феннер наказав:

— Будь обережним! Вони зараз почнуть вилазити!

Скальфоні мовив:

— Дозволь мені кинути в них ще «ананасика»! Лише одного — щоб вони протверезіли як слід!

Феннер відповів:

— Що ж — розважся, якщо хочеш!

Скальфоні метнув у відчинені двері ще одну гранату. Цього разу вибух був такої сили, що навіть під прикриттям бочок обох оглушило.

За мить хтось заволав:

— З мене досить — здаюся! Припиніть, припиніть це!

Феннер ані порухався.

— Виходь! Руки догори!

Із палаючої будівлі, похитуючись, вийшов чоловік. Обличчя та руки його були порізані уламками скла, а одяг перетворився на суцільне лахміття. Він зупинився, хитаючись у непевному світлі заграви, й Феннер розгледів, що то був Міллер. Коли супротивник наблизився до бочки, стало видно, що рот його оскалений від жаху. Шайфе уже біг до нього, і його худе обличчя палало від збудження.

— Там ще хтось є? — запитав він.

— Усі інші мертві, — прошамкотів Міллер. — Не чіпайте мене, містере!

Феннер простягнув руку і вхопив його за пошматовану одежу.

— Мені здавалося, що я пояснив тобі усе як слід трохи раніше, — незадоволено проказав він.

Упізнавши Феннера, Міллер повалився на коліна.

— Заради Бога, не добивай мене! — заридав.

Вільною рукою Феннер ухопив його за волосся.

— Хто там ще є? — гаркнув. — Кажи, тварюко!

Міллер тремтів, як осика.

— Нема більше нікого, — скавулів. — Усі інші мертві.

Підбіг Алекс. Феннер звелів йому:

— Пильнуй цього хлопця. Будь для нього, мов рідна матір, — бо в нього, бачиш, шок!

Алекс недовірливо перепитав:

— Справді? — і садонув Міллера кулаком у щелепу, зваливши на землю, а тоді ще раз сильно ударив.

Феннер зауважив:

— Ну-ну! Легше! Я ще хочу з цим покидьком трохи побалакати.

— Нічого! Просто налаштую його на робочий лад, — посміхнувся Алекс, продовжуючи лупцювати Міллера.

Феннер полишив їх та пішов уздовж стіни до човнів. Там уже чекав на його вказівки Скальфоні.

— Потопи їх, а один залиши, щоб доплисти до Кемеринського — це зекономить нам час.

Феннер повернувся до Міллера, котрий відповз убік, благаючи Алекса пощадити його. Детектив звелів Алексові йти на допомогу Скальфоні, а сам зайнявся Міллером.

— Я попереджав тебе, гнидо, що так станеться. А це ж лише початок. Де Тейлер? Говори ж, мерзотнику, бо інакше відіб'ю тобі всі нутрощі.

Міллер заскиглив:

— Він ніколи тут не буває. Присягаюсь: я не знаю, де він!

Феннер гаркнув:

— А це ми ще побачимо!

Невдовзі бігцем повернувся Скальфоні.

— Човни тонуть, але надто повільно! Може, я кинув би у них ще кілька «ананасиків» для певності?

Феннер відповів:

— А чом би й ні?

За кілька хвилин оглушливі розриви гранат наповнили затихлу бухту і клуби густого чорного диму оповили місце, де недавно погойдувалися човни.

Феннер наказав Міллерові, підштовхуючи його в спину «томпсоном»:

— Підводься, негіднику; тебе чекає невеличка морська прогулянка.

Міллер був такий наляканий, що ледь плентався. І безустаннно повторював:

— Не вбивайте мене, містере! Я хочу жити! Жити хочу!

Інші вже чекали на них у човні. Коли всі розсілися, Шайфе завів двигун.

— Господи! — сказав він. — Та це ж найкраща робота, яку я коли-небудь виконував! Ніколи не думав, що ми з нею впораємося!

Феннер намацав сигарету і запалив її.

— Найвеселіше почнеться тоді, коли про це дізнається Карлос, — зауважив. — Я ж казав, що ефект несподіванки спрацює — так і вийшло. Тепер Карлос знає, з ким матиме справу, тож нам буде нелегко й далі.

Вони обігнули острів на човні Карлоса та просигналізували Кемеринському, котрий приєднався до них на виході з гавані.

Потім усі пересіли на судно Кемеринського, й Алекс перетягнув із собою і Міллера. Останнім був Скальфоні, який потопив човен, що залишився.

Перебравшись на борт до Кемеринського, Скальфоні зітхнув:

— Було трохи шкода всіх їх топити. Мені 6, наприклад, ще один човен зовсім не зайвий!

Феннер відповів:

— Я вже думав над цим, але в Карлоса все ще залишається чималенька банда, і вони однаково б відібрали ці човни. То був єдиний вихід.

Кемеринський вивів судно у відкрите море, згораючи від нетерпіння дізнатись, як усе було.

— Я чув вибухи, — схвильовано ділився він враженнями. — Вони сколихнули все селище. Усі гадали, що коїться — однак жоден із них не наважився вийти, щоби, поглянути на власні очі.

Феннер показав Алексові на Міллера:

— Відтягни цей непотріб у каюту — хочу з ним поговорити.

— Нема питань! — і Алекс виволік Міллера в маленьку, добре освітлену каюту.

Той стояв, тремтячи, й дивився на Феннера налитими кров'ю очима.

Урешті Феннер обізвався:

— У тебе є шанс, каналіє. Розкажи все — і залишишся живий. То де я можу знайти Тейлера?

Міллер заперечливо хитнув головою.

— Не знаю. Присягаюся, що не знаю!

Феннер поглянув на Алекса.

— Він не знає.

Алекс щосили зацідив Міллерові в пику. Спочатку почулося ледь вловиме пурхання руки у польоті, а потім наче щось хруснуло в обличчі Міллера. Він відлетів до стіни, затуливши лице руками.

— Де Тейлер?

— Клянуся, що не знаю! Якби знав, то сказав би! Богом присягаюся — не знаю!

Алекс підійшов до нього й відідрав руки від обличчя. Кров струменіла з розбитого носа Міллера; верхня губа була розсічена й крізь неї проглядав жовтуватий довгий зуб. Алекс ударив знову — і так сильно, що аж сам застогнав, тріпаючи забитою рукою.

Коліна Міллера підкосились, і він осів на підлогу.

Феннер у котре холодно спитав:

— То де Тейлер?

Міллер, захлинаючись сльозами та кров'ю, щось промимрив.

Феннер махнув рукою:

— Гаразд: залиш його мені!

І витягнув із внутрішньої кишені револьвер. Підійшовши до Міллера, схилився над ним.

— Вставай! — хрипко гаркнув. — Я не збираюся вбивати тебе тут. Ходімо зі мною на палубу.

Міллер поглянув, вирячивши очі, на ствол револьвера, і тихим рівним голосом, сповненим жаху, сказав:

— Він у кубельці тієї дівки — Лідлер.

Феннер так і залишився сидіти навпочіпки. Знерухомів.

— Як він дізнався про цю хату? — врешті запитав.

Міллер сперся головою об стінку. Кров і далі струменіла з його розбитого носа, але він не зводив очей з револьвера.

— Йому зателефонував Баґсі, — прошепотів.

— Баґсі?

— Так.

Феннер глибоко зітхнув.

— Звідкіля знаєш?

Але тепер Міллера вже остаточно полишив страх, поступившись спокою смерті. Він байдуже та втомлено пояснив:

— Я саме мав виїжджати, коли налетіли ви. Якраз зателефонував Тейлер. Він сказав, що Баґсі подзвонив йому і повідомив, де переховується та дівка — Лідлер. Тейлер звелів мені прибути негайно, прихопивши зі собою Найтінґейла.

Феннер випростався, підбіг до дверей каюти і гукнув Кемеринському:

— Розкочегар цю посудину! Маємо повернутися якнайшвидше!

Той відповів:

— Я більше з неї не витисну: ще трохи — й вона вибухне.

— Та зроби щось, чорт забирай! — знову озвався Феннер. — Додай швидкості!

Коли судно зайшло у гавань Кі-Вест, Феннер наказав:

— Алексе, відвезеш Міллера до Нулена. Звели йому сховати цього покидька до мого подальшого розпорядження, а тоді я передам його копам.

Апекс заперечив:

— До дідька! Може, ми просто кокнемо його й згодуємо рибам?

Феннер гостро глянув на нього:

— Роби, що кажу!

Шайфе таки вдалося збільшити швидкість судна. Незабаром усі вони поквапом сходили на берег. Зненацька Феннер побачив припаркований у тіні дерев знайомий «седан» і закричав:

— Лягай! — і сам упав ниць.

Із відчиненого вікна «седана» пролунала автоматна черга; Феннер витягнув свою зброю і тричі вистрілив. Усі впали, за винятком Міллера, котрий був надто ошелешений, аби робити будь-що. Злива куль прошила його наскрізь, і він без жодного звуку осів, зігнувшись навпіл.

Скальфоні зірвався, відчайдушно кинувся до «седана» й метнув свого останнього «ананасика». Щойно граната вилетіла йому з рук, як він упав, схопившись за горло. Граната відразу ж розірвалась, і вибуховою хвилею машину відкинуло вбік.

Феннер звівся на ноги та з криком ринувся до автівки, стріляючи від стегна. З машини виповзли троє. Один з них незграбно тримав у руці «томпсона». Здавалось, усіх їх контузило. Феннер вистрілив у чоловіка з «томпсоном», і той одразу ж упав обличчям донизу. Шайфе, пересуваючись зигзагами, поцілив у іншого та схилився над ним, для певності пристукнувши ще й рукояткою. Той, який залишився, прицілився і пальнув у Феннера, котрий ледь зауважив цівочку крові, що стікала його щокою. Детектив збив чоловіка з ніг і наступив йому на зап'ястя — так, що пістолет випав тому з правиці, та, оглушивши руків'ям зброї, нахилився над ним. Коли випростався, з-за повороту вигулькнуло ще одне авто, і, набираючи швидкість, виплюнуло автоматну чергу.

Феннер подумав: «Лише цього нам бракувало!»

Петляючи, він заховався за перекинутий «седан». Кулі прошивали вулицю та впивались у землю в нього під ногами. Шайфе, намагаючись знайти укриття, хрипко скрикнув і побрів уперед, затинаючись. З машини знову почулася стрілянина, й Шайфе впав, як підкошений.

Заховавшись за «седан», Феннер зробив кілька пострілів у бік іншої машини, відтак роззирнувся довкола, щоб побачити, чи є хто живий. Алекс і Кемеринський відступили на судно. Уже звідти запрацював «томпсон» Кемеринського. І ніч знову наповнилася спалахами та пострілами.

Феннер подумав, що йому пора забиратися звідси. Алекс і Кемеринський цілком можуть самі покінчити з позосталими бандитами. Йому ж треба якнайшвидше дістатися бунгало. Він трохи вичекав і, скориставшись паузою, коли постріли на мить ущухли, прослизнув між двома машинами та зник в одній з бічних вуличок.

Уже віддаляючись, почув завивання поліцейських сирен і гулькнув в іншу вуличку — подалі від галасу. Не міг зволікати, дозволивши поліції затримати себе навіть на хвилину.

Коли вибіг на центральну вулицю, мимо нього повільно проїхало таксі. Феннер рвонув за ним і махнув рукою водієві; той натиснув на гальма. Розчахнувши дверцята, Феннер назвав таксистові адресу.

— Тисни на всю котушку, друже! — крикнув. — Дуже поспішаю!

Водій різко розвернувся і рвонув уперед.

— Що тут відбувається? — запитав, не зводячи очей з дороги. — Скидається на те, що то справжній бій.

— Так, — підтвердив Феннер. — Бій — саме те слово.

Шофер висунув голову з автівки і сплюнув.

— Я радий, що мені — в інший бік. Тут стає надто небезпечно.

Феннер попросив таксиста зупинитися за квартал від бунгало. Той став на повороті, й детектив побіг до вілли. Будинок був яскраво освітлений, і, наближаючись до нього під'їздною алеєю, він побачив, як хтось швидко віддаляється від дверей. Феннер вивільнив револьвер з кобури.

Хлопчина в кашкеті зупинився, зачувши Феннерові кроки, й наблизився до нього. Це був посильний. Він запитав:

— Ви часом не містер Феннер?

— Так, це я, — відповів, — у тебе, може, є для мене телеграма?

Хлопчик подав йому конверт і свою облікову книгу. Поки Феннер у ній розписувався, посильний зауважив:

— Я довго дзвонив у двері, але ніхто не відгукнувся. Світло увімкнене, одначе вдома нікого нема.

Феннер дав йому двадцять п'ять центів.

— То ми так дуримо злодіїв, синку! — відповів, поквапно запхавши телеграму в кишеню, й піднявся сходами в будинок. Штовхнувши вхідні двері, зайшов усередину.

У вітальні на килимі лежав Баґсі, й під його головою розпливлася темна калюжка крові. Очі кольору зеленого аґрусу були напівзаплющені та бездумно дивилися на Феннера. Рот зморщився, а жовті зуби оскалилися не то в посмішці, не то в рикові.

Феннер зупинився, роззираючись навкіл. Він уже нічим не міг допомогти Баґсі — той був мертвий. Детектив витягнув у нього пістолет і повільно пройшов у хол. Трохи постояв, прислухаючись, і ступив до спальні. Тейлер сидів у маленькому круглому кріслі, й на обличчі його застиг вираз здивування. Засохла цівочка крові виднілася в кутику губ. Очі були порожні та нерухомі.

Феннер кинув:

— Ну й ну! — та оглянув кімнату. Легко було здогадатися, що сталося. Тейлер сидів обличчям до дверей. Можливо, він саме розмовляв із Глорією, коли увійшов хтось, кого Тейлер добре знав. Вочевидь, Тейлер звів очі, аби поглянути, хто це, й, пересвідчившись, що то свої, заспокоївся. І саме цієї миті у нього й поцілили.

Феннер підійшов до Тейлера і торкнувся його руки. Вона була ще теплою.

Почувся звук, наче десь унизу пересунули стілець. Звук долинав з кухні. Феннер завмер, дослухаючись. Стілець скреготнув знову.

Детектив підійшов до дверей і визирнув. Безшумно пересуваючись, зійшов униз і, тримаючи в руці револьвер, заглянув у кухню. Там стояв Найтінґейл, важко спираючись на спинку стільця. Він тримав пістолет, однак, помітивши Феннера, в'яло опустив його.

Той запитав:

— Ти поранений? — бо щось у позі Найтінґейла наштовхнуло на таку думку.

— Вони всі мені уже в печінках сиділи, — протягнув Найтінґейл. І почав повільно обходити стілець. Феннер підійшов, щоби допомогли йому сісти, але він гарячково викрикнув:

— Не чіпай мене!

Детектив відступив, спостерігаючи за тим, як Найтінґейл із зусиллям опускається на стілець. Нарешті це йому вдалося. Найтінґейл витер піт з чола.

Феннер мовив:

— Не хвилюйся — зараз я знайду лікаря!

Найтінґейл заперечно хитнув головою:

— Я мушу тобі дещо сказати. — Жоден лікар не дасть мені нових нутрощів, — додав він, нахилившись та підтримуючи обома руками низ живота.

— Я застрелив Тейлера, а той негідник Баґсі дістав мене. А я ж думав, що йому можна довіряти. Він випустив у мене п'ять куль перед тим, як я поцілив у нього. Але мій постріл був влучним.

Феннер спитав:

— Чому ти застрелив Тейлера?

Найтінґейл тупо дивився на підлогу. Коли знову заговорив, голос його був дуже хрипкий.

— Вони вбили мою Керлі. І цим підписали собі смертний вирок. Я хотів дістати також Карлоса, але, боюся, це мені вже не під силу.

— Вони вбили її тому, що ви з Керлі домогли мені втекти!

— Так, але Тейлер давно хотів її спекатися. Вона забагато знала. Нам обом було відомо надто багато. Знали ми й про тебе.

Під стільцем почала утворюватися червона калюжка. Феннер бачив, що кров витікає з Найтінґейла повільно та невпинно, наче вода з погано закрученого крана.

— Ця сучка Глорія була на чолі всього: вона та її китаєць.

— Який ще китаєць? — м'яко запитав Феннер.

— Чанг. Це той, якого вони підкинули тобі в офіс.

— То ти про все знав?

Найтінґейл заплющив очі. Й міцніше обхопив руками живіт. Лише в такому положенні — нахилившись уперед — він і міг сидіти, щоб не впасти. Нарешті проказав слабким, ледь чутним голосом:

— Так, я знав усе. Карлос дізнався про того чинка, з яким Глорія йому зраджувала. Коли Тейлер поїхав з нею в Нью-Йорк, Чанг вирушив теж. Чинк виконував спеціальні Карлосові доручення. Карлос запідозрив, що китаєць бавиться з Глорією, тож підіслав двох своїх людей, щоби приглянули за ними. Ті все з'ясували і вбили чинка. Саме Тейлер наказав їм підкинути його в твою контору.

Феннер стояв, розмірковуючи.

— Але чому? Чому саме мені, чорт забирай?

Раптом Найтінґейл розгледів у себе під ногами калюжу, що поступово збільшувалася.

— Невже це з мене? — здивовано прошепотів. — Ніколи не думав, що в мені стільки крові.

Феннер настійливо перепитав:

— То чому саме мені? Що за такий задум?

Найтінґейл хитнув головою.

— Не знаю. Вони вели якусь дуже складну гру.

Говорив він дедалі повільніше, і кожне слово давалося йому нелегко.

— Щось пішло не так під час тієї їхньої поїздки в Нью-Йорк. Щось таке, що розладнало їхні плани.

— Чанг? А що, Глорія справді любила його?

Феннерові здалося, що справа нарешті починає розплутуватися.

Найтінґейл зіщулився ще більше, але не здавався. Біль швидко охоплював його всього, і він помирав на очах, однак продовжував удавати, що йому не боляче. Хотів довести Феннерові, що стерпить усе без жодних нарікань.

Нарешті Найтінґейл вичавив із себе:

— Вона просто шаленіла за ним. Це був єдиний чоловік, який міг дати їй те, чого вона так прагнула. Більше він їй був ні для чого: вона жадала лише грошей та його східної пристрасті. А тут її обдурили двічі...

І він почав повільно розхитуватися на стільці.

— А де вона зараз?

— Утекла, щойно почалася стрілянина. Так чи інакше, Тейлер «пришив» би її, якби я не вписався. Тепер уже шкодую, що... не зачекав трохи... і поспішив застрелити Тейлера...

Феннер не встиг його підхопити, й Найтінґейл сповз на підлогу.

Ставши на коліна, детектив підняв йому голову.

— Кротті — хороший хлопець, — ледь чутно прошепотів приречений на смерть. — Передай йому, що я був на твоєму боці. Я з ним розрахувався.

Він глянув на Феннера крізь товсті скельця окулярів, намагаючись додати ще щось, але це йому не вдавалося.

Детектив сказав:

— Я все йому передам. Ти мені здорово допоміг.

Найтінґейл прошепотів:

— Дістань... Карлоса. У нього є... лігво... поблизу бару «Віскі-Джо»...

Найтінґейл спробував посміхнутися на прощання, однак лице закам'яніло, і він помер.

Феннер обережно поклав його голову на підлогу й підвівся. Витер руки носовичком, втупившись порожнім поглядом у стіну навпроти. Залишалося покінчити з Карлосом — тоді, можливо, й з усією цією справою буде завершено. Запихаючи носовичок у кишеню, намацав телеграму:

Феннер повільно зім'яв телеграму в руці.

— Ось воно що! — сказав він собі. — Тепер, гадаю, врешті зможу розплутати цю справу!

Ще раз поглянув на Найтінґейла і полишив бунгало.

Але де шукати Глорію? Вона знову вільна, бо Тейлер мертвий. Феннер подумав, що, можливо, знайде її в Нулена. Звісно ж, податися вона могла будь-куди, але спочатку варто спробувати щастя там. Коли дамочка бачить три трупи нараз і сама ледь уникає такої ж долі, навряд чи вона спроможна будувати далекоглядні плани. Усе під нею захиталось, а Глорія мала лише одну людину, яку добре знала. Саме Нулена вона таки повинна знати добре, погодився сам із собою Феннер. Усе ж таки, то її чоловік!

Детектив вийшов на центральну вулицю, спіймав таксі та поїхав у казино. Двоє поліцейських, які стояли при вході, уважно зміряли його поглядами, коли він підіймався сходами. Феннер посміхнувся, побачивши таке промовисте підтвердження Нуленової обережності. Пройшов через велику залу казино, яке щойно зачинилося. Світилася тільки одна лампа, й, окрім двох прибиральників-кубинців, котрі закривали чохлами меблі, в приміщенні не було нікого. Побачивши Феннера, вони звели на нього очі.

— Нулен ще в себе? — запитав він, прямуючи в його кабінет.

— Він зараз зайнятий, — сказав один з них, намагаючись перепинити його.

Феннер відштовхнув кубинця з дороги, рвучко відчинив двері й зайшов.

Нулен, Кемеринський і Алекс сиділи за столом. Перед ними стояли чорна пляшка без етикетки і склянки. Усі палили. Підвівши очі, злякано глипнули, але побачивши, що то він, полегшено зітхнули.

Нулен сердито зирнув на нього.

— Як би ти це назвав? — гірко спитав він. — Шайфе і Скальфоні вбиті, а ці двоє хлопців ледь живі. То таке в тебе уявлення про знищення банди Карлоса?

Феннер не був налаштований жартувати. Він поклав руки на стіл і глянув Нуленові просто в очі.

— Заткни пельку, телепню! До чого ці всі сантименти? Шайфе і Скальфоні вбиті? То й що? А ти гадав, що можна виграти війну без втрат? А як щодо іншої сторони? Ми потопили їхні човни. Спалили їхню базу. Тейлер мертвий; Найтінґейл мертвий, Міллер і Баґсі також — та ще шестеро чи семеро людей Карлоса. Хіба це все не варте твоїх грошей? І частка цих хлопців подвоїлася.

Нулен витріщився на нього.

— І Тейлер? — перепитав пошепки.

Феннер кивнув.

— Залишаються тільки Карлос та Рейджер. Я хочу сам дістати цих двох покидьків. І тоді всій банді кінець!

Кемеринський підтвердив:

— Цей хлопець знає, про що говорить. Я йду з ним.

Алекс також кивнув і щось буркнув.

Детектив продовжив:

— Гаразд. То на що чекаємо? Де той бісів бар «Віскі-Джо»?

— Це в районі Ніґґер-Біч.

Феннер повернувся до Нулена.

— Я йду по Карлосову душу. Коли повернуся, маю тобі дещо сказати. Залишайся тут. То буде кінець усієї цієї справи.

Він повернувся до двох інших.

— Прихопіть із собою «томпсони». Ми йдемо до «Віскі-Джо». Карлос має бути десь там.

Алекс пішов за зброєю. Кемеринський із сумнівом у голосі запитав:

— Що, лише втрьох?

Феннер кивнув головою.

— Я починаю першим. Ви вступаєте в гру пізніше й усе підчищаєте за мною.

Детектив із Кемеринським вийшли. Алекс чекав на них у машині, обіймаючи «томпсони». Кемеринський сів за кермо, і Феннер розпорядився:

— Ви удвох берете «томпсони» та чекаєте надворі, аж поки не почуєте стрілянину. Тоді вриваєтеся й трощите все, що потрапляє під руки. І не припиняєте стріляти, поки залишиться хоч одна жива душа. Второпали?

Алекс сказав:

— Сьогодні справді неповторна ніч!

Їхнє велике авто швидко рухалося Дюваль-стріт. Ця вулиця тягнулася через увесь острів. Було вже дуже пізно, тож їм назустріч не трапилася жодна машина. Кемеринський їхав швидко. На Саут-стріт він зменшив швидкість та звернув направо. У кінці вулиці різко загальмував і зупинився. Мовив:

— «Віскі-Джо» якраз за рогом, на Ніґґер-Біч.

Феннер вийшов з машини і рушив вуличкою вниз.

Його супутники йшли за ним, прикриваючи «томпсони» полами піджаків.

— Десь за баром у нього є лігво. Ви часом не знаєте, де це?

Алекс відповів:

— За баром є якийсь склад. Можливо, це воно?

— Ходімо поглянемо.

Бар «Віскі-Джо» був уже зачинений. У темряві він виглядав просто купою темного дерева.

Алекс стиха мовив:

— Тепер цим провулком униз.

Феннер звелів:

— Будьте тут, поки я не повернуся.

І пішов провулком. Тут було дуже темно й смерділо помиями та брудом. Він ішов обережно — не крадучись, але й не здіймаючи шуму. В кінці вулички була невеличка площа. Повернувши направо й опинившись якраз позаду «Віскі-Джо», зміг розрізнити велику чотирикутну будівлю з пласким дахом. Проти зоряного неба вимальовувався лише нечіткий її силует. Підійшовши ближче, помітив двері й обережно спробував їх відчинити. Ті були замкнені. Детектив пішов уздовж стіни, намагаючись знайти вікно; потім звернув та вирушив уздовж південної стіни. Жодних вікон. За поворотом угледів приставлену до стіни залізну драбину, що стриміла кудись у темряву. Феннер здогадався, що вона виведе його на дах.

Швидко й безшумно повернувся до своїх супутників, які чекали на початку провулку.

— Гадаю, я знайшов його лігво, — мовив їм. — Там лише одні двері. Усе, що вам треба, — це залягти поруч і гатити по них, щойно ті хлопці почнуть виходити. Але не підіймайте голови — лупіть лежачи.

У темряві він помітив, як блиснули злорадною посмішкою зуби Кемеринського.

— Я залізу на дах і викурю їх звідти вам назустріч. Але не робіть помилок — щойно почнете свою роботу, виконуйте її як слід. Сам за цим пригляну.

Ті двоє щось буркнули, і Феннер попрямував до будівлі. Залізною драбиною видряпався на дах, випробовуючи кожну сходинку перед тим, як стати на неї. Нарахував сорок сходинок. Коли подолав останню, побачив над головою зоряне небо і засклений квадратний дах, крізь який пробивалося світло. Детектив знав, що мусить бути дуже обережним, ступаючи на покрівлю. Найменший звук одразу ж почують усередині. Тому спочатку пройшовся вздовж парапету і поглянув униз. Помітив Алекса та Кемеринського, котрі залягли у рові якраз напроти дверей складу. Вгледівши його, вони помахали йому. Він махнув рукою у відповідь та зійшов з парапету на дах.

Тримаючи в правій руці револьвер, просувався дюйм за дюймом назустріч квадратику світла, що пробивалося крізь засклений дах. Це зайняло багатенько часу, але зробив усе безшумно. Зісунувши капелюха на потилицю, врешті зазирнув крізь скло у кімнату. Там були Карлос, Рейджер і ще хтось, кого він не знав. Бачив їх за кілька метрів од себе. Кімнатка була низенька, нагадуючи радше горище, і це так здивувало Феннера, що він навіть відсахнувся.

Карлос лежав на ліжку й курив травичку. Рейджер, притулившись головою до стіни, дрімав на стільці; третій спав на підлозі. Детектив рукою помацав поперечини заскленого даху. Вони були міцними. Феннер набрав у легені побільше повітря і натиснув на раму всією своєю вагою. Перекладини хруснули, й він разом зі склом звалився униз. Йому вдалося приземлитися на ноги; хитнувшись, випростався й наставив револьвер на трійцю, переводячи ствол з одного на іншого.

Карлос ані поворухнувся на ліжку, лише переминав сигарету в зубах. Чоловік на підлозі підсвідомо схопився за зброю. Приголомшений побаченим, він цим і заслужив собі смерть. Бо якби не був сонний, ніщо у світі не змусило б його схопитися за пістолет. Феннер поцілив йому поміж очі. Рейджер і Карлос заціпеніли. Й лише дивилися на детектива застиглими очима.

Феннер сказав Карлосові:

— Мені потрібний ти.

Попіл із сигарети Карлоса впав тому на груди. Він поглянув зляканими очима на Рейджера, потім на Феннера.

— Відпусти мене! — хрипко проказав Карлос.

Детектив гаркнув:

— Стули пельку! Я шукав вас обох, і тепер ви своє отримаєте. Але не хочу бруднити руки — зробите це самі. Змагайтеся між собою — хто переможе, той і вийде з цього лігва живим. Я його й пальцем не торкнуся. Можливо, ви вже чули, що я завжди дотримую слова. Або так, або прикінчу вас обох.

Рейджер раптово зітхнув з полегкістю. І спитав:

— Тож якщо я його вб'ю, ти мене відпустиш?

Карлос присунувся ближче до стіни.

— Рейджере! — завищав. — Не роби цього! Я твій бос — чуєш мене? Ти не смієш це робити!

Рейджер повільно підвівся зі стільця, і на губах його поблукала жорстока посмішка.

Феннер звелів:

— Зачекай! Руки догори та обличчям до стіни!

Рейджер люто поглянув на нього, але Феннер боляче ткнув йому в бік стволом револьвера. Рейджер, піднявши руки, відвернувся. Детектив забрав у нього пістолет та ступив крок назад.

— Залишайся на місці й не рухайся!

Підійшовши до ліжка, схопив Карлоса за комір і стягнув донизу. Побіжний обшук підтвердив здогад, що у Карлоса зброї нема.

Феннер відійшов у куток кімнати і притулився до дверей.

— То на що чекаєте? Невже жоден з вас не хоче додому?

Карлос почав верещати на Рейджера, але, глянувши на того, зрозумів, що битися таки доведеться. Рейджер, опустивши руки, зі звірячим вищиром узявся переслідувати Карлоса, який кружляв кімнатою, безустанно сиплячи прокляття. Але приміщення було надто мале, і це тривало довгенько. Раптом Рейджер кинувся вперед, ухопивши Карлоса за тулуб. Той закричав од жаху й лупонув Рейджера кулаками в голову, намагаючись вивернутися. Рейджер почав молотити Карлоса поміж ребра, працюючи кулаками, що потрапляли наче в порожнечу. Отак вони колували, гамселячи один одного, аж поки Карлос не перечепився через килимок та не впав на підлогу, прихопивши зі собою й супротивника. Рейджер, опинившись на Карлосові, почав бити того головою об підлогу. Повернувшись до Феннера, вигукнув, важко дихаючи та переможно вишкірившись:

— Я таки дістав цю гниду! Присягаюся, що прикінчу його!

Тим часом Карлос двома скрюченими пальцями вчепився в очі Рейджера й потягнув їх на себе. Знову встромив пальці, колупнув — і наново потягнув. Жахливий крик вирвався з грудей Рейджера, поступово переходячи у хрип. Той відкотився від Карлоса, притискаючи руку до очей, а іншою намацуючи дорогу, зіп'явся на ноги й побрів, натикаючись на речі. Карлос також повільно звівся на ноги і, дочекавшись, коли Рейджер знову проходитиме мимо нього, копняком збив його з ніг. Він упав долілиць і тепер лежав, стогнучи та брикаючись.

Карлос забув навіть про присутність Феннера. Бачив лише Рейджера. Усівшись тому на спину, затиснув боки кістлявими ногами і впився червоними пальцями в горлянку. Міцно притискаючи коліном спину Рейджера до підлоги, почав тягнути його голову на себе.

Рейджер безпорадно молотив руками по підлозі, й очі його вилазили з орбіт.

Карлос люто кинув:

— Тут йому й кінець! — і щосили стиснув горло Рейджера. Той видав булькання, кволо спробував розтиснути Карлосові руки й раптом обм'як. Почувсь якийсь нечіткий звук, і кров потекла з рота Рейджера. Карлос відкинув його від себе та підвівся, тремтячи всім тілом.

Феннер стояв, притулившись до одвірка й тримаючи Карлоса на прицілі.

— А ти щасливець, — зауважив. — Утікай, поки я не передумав. Біжи щодуху, інакше...

Карлос зробив кілька непевних кроків до дверей і розчахнув їх. Феннер чув, як той важко спускається сходами й відчиняє вхідні двері. Стояв, прислухаючись. Із темряви почулися звуки двох автоматних черг, і запанувала тиша.

Феннер сховав пістолет і потягнуся за сигаретою.

— Гадаю, з мене вже досить того міста. Повернуся додому, прихоплю зі собою Полу — і поїдемо кудись розвіятися, — сказав сам собі.

Знову виліз на дах і спустився драбиною. Щойно зробив це, як почув звук машини, що від'їжджала. Алекс і Кеметинський педантично здійснили свою роботу.

Повернувшись до входу, Феннер поглянув на Карлоса. Любив доводити все до кінця. Знав, що ті двоє ретельно виконали доручене, але хотів бути впевнений у цьому. Навіщо йому було потім сумніватися? Так, ті двоє справді добре виконали свою роботу. Детектив ретельно обтрусив одяг, напружено розмірковуючи, й пішов у казино Нулена.

Побачивши його, Нулен підскочив на стільці.

— Що сталося?

Феннер поглянув на нього.

— А ти як вважаєш? Обидва вони вже мерці. А де Глорія?

Нулен витер спітніле обличчя носовичком.

— Мертві? Обидва?

Він усе ще не міг повірити.

Детектив нетерпляче повторив:

— То де Глорія?

Нулен поклав на стіл руки. Вони тремтіли:

— А навіщо вона тобі?

— Утретє питаю: де Глорія? — очі Феннера крижаніли.

Нулен підняв палець:

— Нагорі. Не вплутуй її в усе це, Феннере. Тепер я нею опікуватимусь.

Детектив хмикнув.

— Навіщо це тобі? Невже ти повіриш її пізньому й нібито щирому розкаянню?

Обличчя Нулена почервоніло.

— Не потребую твоїх тупих жартів, — буркнув він. — До того ж, вона все ще моя дружина.

Феннер відштовхнув стілець.

— Та Бога ради! — вигукнув, підводячись. — Нема більшого дурня, ніж старий телепень! Ну, гаразд: так — то так! — пересмикнув плечима. — То ще та дамочка: щойно вистрибнула з ліжка одного товстосума, вже мертвого, як знайшла іншого.

Нулен сів. Його маленькі очі нерухомо втупилися в одну точку, а обличчя перекосилося.

— Облиш жарти, Феннере, — сказав він. — Мені вони не подобаються.

Той попростував до дверей.

— Я хочу побачити Глорію, — наголосив. — То де можу її знайти?

Нулен хитнув головою.

— Ти цього не зробиш. Лише спробуй — і матимеш купу неприємностей.

— Невже? Гаразд, я не бачитимуся з нею, але скажу тобі, що зроблю. За годину я повернуся з кількома копами та ордером на її арешт.

Нулен хмикнув:

— У тебе на неї нічого нема.

— Звісно ж, нема — хіба що замах на вбивство. А що таке вбивство у ваших колах — так, дурниці!

Нулен міцно стиснув пухлі ручки, і його жирне обличчя позеленіло.

— Про що це ти варнякаєш? — запитав крізь зуби.

Феннер попрямував до дверей.

— Невдовзі дізнаєшся. У мене нема часу гратися з тобою. Або я побачу Глорію зараз, або вже у в'язниці — мені начхати, де саме.

При світлі настільної лампи Нуленове обличчя аж вилискувало від поту. Він видавив із себе:

— Нагорі, останні двері направо.

Детектив, виходячи, кинув:

— Я там довго не затримаюся, тож залишайся тут.

Знайшовши потрібні двері, натиснув ручку й увійшов.

Глорія схопилася з крісла, страшенно збліднувши та від здивування роззявивши рота.

Феннер зачинив за собою двері та обперся об одвірок.

— Не завдавай собі клопоту знімати панчохи, — попередив він. — Ми з тобою трохи побалакаємо — оце й усе.

Вона знову впала у крісло.

— Не зараз, — сказала, і голос її звучав напружено. — Вже пізно... Хочу спати... І втомлена. Я попередила там унизу, щоб мене не турбували.

Феннер вибрав собі стілець навпроти неї і сів. Збив капелюха на потилицю й поліз рукою в кишеню за сигаретами. Простягнув їй пачку.

Глорія вигукнула:

— Забирайся звідси! Іди геть! Не маю бажання...

Феннер спокійно намацав сигарету й засунув пачку знову в кишеню. І так само спокійно сказав:

— Закрий рота!

Неквапно запалив, випустивши хмарку диму в стелю.

— Зараз ми з тобою трохи побалакаємо. Спочатку говоритиму я; потім — ти.

Вона демонстративно підвелася з крісла і попрямувала до дверей, але Феннер наздогнав її, ухопив за руку і розвернув до себе. Жінка нерозважливо спробувала уп'ятися гострими нігтями йому в обличчя, але він перехопив зап'ястя й затиснув її долоні в своїй; іншою навідліг вліпив ляпаса. Чотири червоні смуги проступили на щоці Глорії, а вона спромоглася лиш охнути.

Він відпустив її руки і грубо відштовхнув од себе.

— Сядь і не дзявкай!

Жінка слухняно сіла, тримаючись рукою за щоку. І просичала:

— Ти ще пошкодуєш за скоєне!

Феннер умостився на стільці так зручно, що він аж скрипнув.

— Це ти так вважаєш, — сказав, позіхнувши. — Дозволь оповісти тобі маленьку історію. Це — оповідка про нехорошу маленьку дівчинку та китайця. Вона тобі сподобається.

Глорія стиснула кулаки, й поклала їх на коліна.

— Припини! Я знаю все, що ти хочеш сказати! І не бажаю цього слухати!

Детектив тим часом продовжував:

— Для тебе не існувало нікого, крім Чанга. Він здавався тобі усім. Коли Карлос його вбив, життя для тебе скінчилося. Ніщо вже не мало значення. Ти жила лише для того, аби поквитатися з Карлосом, який відібрав у тебе єдине, що хоч трохи прикрашало твоє жахливе життя. А саме так і було; еге ж?

Вона затулила обличчя руками, і, здригнувшись, проказала:

— Так.

— Ви з Тейлером ненадовго поїхали в Нью-Йорк. Але ти не змогла розлучитися з Чангом навіть на тих кілька днів. Отож, твій китаєць прибув і зустрівся з тобою, коли Тейлер був чимось зайнятий. Карлос вислав услід двох своїх кубинців: ті вистежили і вбили Чанга. Це також правда, чи не так?

— Вони увірвалися вночі, коли ми були разом, — зізналася Глорія. Голос її звучав безбарвно. — Один з них тримав мене, поки інший перерізав Чангові горло. Я бачила все на власні очі. Вони ще сказали: якщо він пручатиметься, то вб'ють і мене. Отож, Чанг просто ліг на ліжко й дозволив тому огидному кубинцеві перерізати собі горлянку. Він ще примудрився посміхнутися мені, коли вони це робили з ним. О, Боже, якби ти бачив те все! І спостерігав, як спокійно лежав Чанг, коли кубинець схилявся над ним. І зафіксував раптовий вираз жаху та болю в ту останню мить! Я нічого не могла вдіяти, але заприсяглася, що помщуся Карлосові: знищу все, що будь-коли належало йому.

Феннер знову позіхнув. Почувався геть утомленим.

— Ти погана дівчинка, — констатував. — І я не можу тобі співчувати, бо ти завжди думала лише про себе. Якби лише захотіла, то давно б помстилася — навіть якщо б також загинула. Одначе тобі не вистачає мужності втратити те, що маєш. Отож, ти сплітала складні плани, як не втратити Тейлора й водночас спекатися Карлоса.

Глорія почала плакати.

Детектив вів далі:

— Поки усе це тягнулося, Тейлер знайшов собі нову лялечку, бо був також далеко не святим. Тейлор зустрів дівчину на ім'я Ліндсей. Можливо, це сталося на одній з вечірок. Ліндсей йому сподобалась, і він умовив її поїхати до себе. Знав, що на той момент тебе в будинку нема, тому й запросив. Лише здогадуюся, що було далі, — це ти мені можеш розповісти. Там він на неї накинувся, чи не так? Ще й користуючись тими своїми звичайними штучками... різками, тобто.

Глорія продовжувала плакати.

— Отож, він перестарався, й дівчина померла. Коли після вбивства Чанга ти повернулася, то побачила, що Тейлор з трупом на руках метушиться в кімнаті. Це ж було так?

— Так.

Вона приклала носовичок до очей, розхитуючись туди-сюди на стільці.

— Отож, ти побачила, що Ліндсей мертва; до того ж, уся побита й порізана. А тепер, крихітко, твоя черга розповідати. Ну ж бо, кажи! То що ти тоді зробила?

Глорія прошепотіла:

— Ти й так усе знаєш — навіщо питаєш?

— Але чому ти прийшла до мене?

— Я чула про тебе. І подумала: ось шанс врятувати Гаррі й покінчити з Карлосом! Подейкували, що ти крутий хлопець і ні перед чим не зупинишся в розслідуванні. Тож одягла чорну перуку, дістала скромний одяг і прийшла до тебе. Я вважала, якщо ти....

— Ти прийшла до мене як Мерієн Дейлі. І сказала, що в тебе пропала сестра. Тож ти подумала: якщо я займуся цією справою, то обов'язково вийду на Карлоса. І дала мені зачіпку. Натякнула на дванадцять китайців, яких зазвичай перевозять із Куби дюжинами, і знала, що в мене вистачить клепок зрозуміти: це — бізнес Карлоса. Разом з Тейлором ви спланували, як і куди підкинути, попередньо розчленувавши, труп Ліндсей, — так, щоб я обов'язково його знайшов та подумав, що це тіло Мерієн Дейлі. Оскільки жінки з таким ім'ям ніколи не існувало, то й Тейлера не можна було б притягнути до відповідальності за вбивство неіснуючої особи. Тож ти як слід постаралась, щоби зробити тіло жертви максимально подібним до свого. Для цього попросила Тейлера зімітувати рубці на своїй спині, й у той час, як прийшла до мене, він зателефонував, і це начебто мало виправдати твій стриптиз. Звісно ж, я побачив рубці, й природно, що вони вразили мене. Це був неоковирний план, і він розвалився б у будь-якому суді, але ти могла б значно заплутати справу, якби все пішло по-твоєму. Однак Тейлер наробив купу помилок.

Зокрема, він захотів, щоб тіло розчленували і вивезли з будинку. До того ж, прагнув, аби це здійснили якнайшвидше, бо якби труп знайшли пізніше, то жоден паталогоанатом не підтвердив би, що це ти, і смерть не співпадала б у часі з твоєю відсутністю. Тож тобі слід було чимскоріше зустрітися зі мною, потім затримати мене в місті на день-два, щоб облаштувати все так, як того хотів Тейлор. Тому він і підсадив труп мені в контору. Але ти про це не знала. Він наказав тим своїм двом кубинцям підкинути мені Чанга, сподіваючись нате, що копи будуть достатньо моторними, аби затримати мене для допиту. Але я випередив його. З'ясувавши, де зупинилися кубинці, поїхав туди і покінчив з ними до того, як вони позбулися розчленованих частин тіла тієї Ліндсей. І цим зруйнував усі твої плани. Ось як це було, чи не так?

Глорія похнюпилася, сиділа в кріслі.

Потім озвалася:

— Так, усе правильно. Це була безглузда думка, але Гаррі настільки налякався, що виконав би усі мої поради. Я мала не так багато часу, аби придумати щось краще, тож вирішила, що це прекрасна можливість спекатися Карлоса. «Розкрутила» Гаррі на десять «штук», але тобі віддала лише шість, бо знала, що ти й так візьмешся за справу. Я підробила листа, який підказував тобі необхідні зачіпки, і коли твоя секретарка відвезла мене в готель, скористалася першою ж змогою дременути від неї. То був кінець Мерієн Дейлі. Я повернулася в Кі-Вест разом з Гаррі й чекала на тебе там. Тейлор наказав кубинцям залишити тіло та одяг у валізі в готелі «Ґранд-сентрал». Ми мали намір дати тобі наводку на те місце. Я доручила це Гаррі, але він усе спартачив.

Феннер відкинувся у кріслі й задумливо втупився у стелю.

— То було цілком абсурдним, — зауважив. — Якби ти просто прийшла до мене і розповіла про Карлоса, я зробив би з ним те саме. Хлопець, який вчиняє так з людьми, заслуговує на те, що отримав.

Після цих слів Глорія випросталась у кріслі.

— Ти говориш так, ніби він уже мертвий...

Детектив поглянув на неї.

— Тобі пощастило — так воно і є. Дивно, але тобі завжди вдається знаходити виконавця усіх своїх брудних планів. Так чи інакше — я із задоволенням відправив Карлоса на той світ.

Глорія глибоко зітхнула. Хотіла щось сказати, однак Феннер випередив її.

— Чоловік, який убив доньку Джека Ліндсея, також мертвий. А ти поки що залишаєшся моєю клієнткою. Справою Ліндсей хай займаються копи. Може, їм вдасться вийти на слід Тейлера. Ймовірно навіть, що вони захочуть поговорити з тобою — але я в цьому ділі їм не помічник. Щодо мене, то виходжу з гри. Можеш знову приліпитися до Нулена і триматися його. Мені ти не подобаєшся, мала, і від Нулена я не в захваті. Єдине, чого хочу, — це повернутися додому. І мені байдуже, що трапиться з тобою далі. Не сумнівайся — ти ще знайдеш пригоди на свою голову. Дама з твоєю зовнішністю недовго залишатиметься сама. Тож на цьому й покінчимо.

Підвівшись, він ступив до дверей і, не озираючись, вийшов з кімнати. Нулен стояв у холі казино, дивлячись, як Феннер спускається сходами. Той, виходячи, навіть не глянув на нього. Уже на вулиці набрав повні груди повітря, глибокодумно почухав носа і пришвидшив ходу, прямуючи до аеропорту «Пан-Амерікен».