Ексгумація міста

ВАЛЬКІРІЯ З ПЕЧЕРИ ПОПЕРЕДНІХ УМОВ

Кава з тарганами. Пиво з недопалками. Безсонне комп’ютерне око…

Різьбяр з галюцинацій параноїдальної гарячки ворогів щойно закінчив надзвичайно делікатну роботу. Робота вимагала неабиякої концентрації уваги потаємних фасеток третього ока, надзвичайної зосередженості й злагодженості в роботі всіх без винятку… а надто - острівців Лангенгарса. Різьбяр Гапагавор задоволено відкинувся в медитативному кріслі. Тепер він міг більше ніколи не дивитися на свій витвір, і ця обставина тішила його печінку.

Тільки уявити! Посередня, кондова, поширена серед різноманітних верств населення планети галюцинація завдяки його геніальній наполегливості перетворилася на справжнє параноїдальне диво!

Гапагавор навпомацки загорнув те, що нагадувало вишукано вирізьблені з дерева та цегли сполучені посудини, в свою улюблену оксамитову краватку, яку він навмисне почепив у вірному передчутті закінчення шедевру. З посмішкою відмітив про себе, що, пересуваючись обережно, - з рукою, простягнутою якнайдалі від закрученої на сто вісімдесят градусів голови з міцно заплющеними очима, і якнайближче до балкон, - він схожий на свого сусіда - сновиду. Так він дійшов до прочинених дверей балкону, і щосили викинув грудку густосинього оксамиту на вулицю. Разом з рукою, але мистецтво ж вимагає жертввввввввв!..

Звісно, якщо один просторово-часовий відтинок приклеїти безпосередньо до наступного без плавких переходів, вийде захопливо. Динаміка реальності створюється саме завдяки склейкам у стик… Тому ніхто не бачив, як чудовий галюцинативний витвір утнув у повітрі спіраль (саме таку, яку описує осінній лист або паперовий літачок) і впав на волосся перехожої дівчини. Так само ніхто не бачив, як рука Гапагавора відірвалася від галюцинації, описала в повітрі параболу, викинула перед самим тротуаром ядучо-зелене сальто-мортале і гепнулася в калюжу.

Музика надзвичайно сприяє динаміці довколишньої картинки, а музика саме і лунала: хтось жбурнув з балкону плеєр (імовірно, сусіда - сновида), і з його «вух» долинав чи то Garbage «І’m waіtіng for you», чи то «Cozmіc blues» Janіs Joplіn.

Визначити було важко - вочевидьки, в плеєрі поступово сідали батарейки.

Отже, дівчина провела рукою по волоссю і подумала: «Або я буду багачкою, або треба повідстрілювати ворон!». Називати ім’я дівчини нема потре би, бо хто завгодно здогадається, що подумати таке про галюцинацію могла лише Еля.

Еля спустилася в андеґраунд. Через присутність двох міліцаїв та масної тьоті з пикою тапіра, що стояли біля турнікетів, підземне довколище не здавалося ані оксамитовим, ані вельветовим, ані навіть велюровим. Еля зітхнула, і вирішила придбати синю пластмасову блямбочку на шкоду пляшці пива.

Трійця флегматично спостерігала, як Еля обмінює жетон на зелену стрілочку: не було причин для хвилювання, адже людей мало, і проскочити за кимось на шару непомітно Елі не вдалося б.

На платформі з’ясувалося, що потяг потрібного Елі напрямку стоїть на станції вже півгодини, людей у нього напхалося, мов ікри в жабу - невідомо як зачинятимуться двері. Еля заплющила очі, притисла до грудей вишитий бісером заплічничок і щосили занурилася у пальта, сукні, краватки, гудзики, - мов у щільно зім’ятий пластилін. Вона згадала сюжет з якогось науково-популярного фільму: самиця дельфіна стрімко спливала штопором з чималої глибини на поверхню… Людський пластилін всмоктав Елю. Всі змушені були вийти зі стану кататонічного ступору і заворушитися, аби відновити більш-менш зручні пози. У такий спосіб Елю пропхали аж до протилежних дверей, що на цій гілці ніколи не відчиняються. Еля приліпилася писком до скла - прямо в білий трафаретний напис: «Не прислоняться», і подумала, що «слон» українською буде «туля».

Не встигли всі знову вклякнути, як двері з гуркотом зачинилися - на платформу щось посипалося, підлогою щось покотилося, - задвигтіли вагони, і крізь слово «слон» підземна темрява замиготіла болотяними вогниками.

«… Наступна станція - Площа Люциганів». - прогавкала стеля.

Десь за спиною ліворуч блякла дівчина тримала однією рукою (схожою через фінічки аж до ліктя на яскраву тропічну рептилію) горішній поручень, аби не впав на коліна тих, хто встиг сісти. Інша рука з розгорнутою книгою Аве Ніглая «Монс і родзинка.

Сміх у пустелі. Між двох дзеркал» розгойдувалася перед носом пані Візаві. Іноді перечіплювалася сторінкою за густо нафарбовані й тому схожі на гребінці вії пані.

Еля відчувала волоссям на потилиці, як дівчина намагається читати: очі її ковзають в середині другого абзацу, мов рибки в акваріумі, що їх збовтує в кузові величезний камаз: «… і прийшов Ісус на гору, і мовив у натовп таке:…». Ось вполювали, вхопили за хвостик «натовп» і причепили канцелярською скріпкою: «… натовп таке: «Вас прийшло сюди послухати мене аж п’ять тисяч, і що, ніхто не спромігся взяти з собою канапок?!»

«Станція Рапайнамська Площа. Обережно, двері зачиняються. Наступна станція Атаса Збоченка.»…

Об’явами заклеєні стовпи («Пий - і схуднеш!»), вагони («Шпалєри для унітазів та санґінекотехнічне обладнання»), шиби зсередини («Духовні семінари з проблем тантричного сексу в умовах урбанізації та кінця світу. Семінари веде космотантричний секс-інструктор Анхра-Манью-Pіstols) і зовні («Шкарпетки більше не смердять! Новий підбілювач - проти тарганів і НАТО»), стіни («Нові протигрибкові лаки для гоління нігтів від Freddі!»), мармур («Салон МЕДЕЯ пропонує мед, лілеї та condoms з протизаплідними шипами!»), спи ни («Зоонекропедофіл!»), дзеркала («Сам ти копрофаг!»), - Елі аж голова розболілася…

… аж тут тобі раптом… … краєчок (язик не повертається назвати це подолом) Еліної спіднички (в народі подібне ультраміні зветься «максі-пояс») відчув легкий, але зухвало - впевнений дотик чиїхось пальців. Вказівного та великого пальців - так, ніби між пучками звичним жестом розтирають порошинку, зняту з вилоги, аби струсити її геть. Безперечно, чоловічих пальців. Тканина нашорошилася, гаряча опійна хвиля бухнула в еліне тіло, а думка так і не встигла виникнути, бо зазвичай жіночий мозок (принаймні Еля належала саме до цього типу жінок) миттєво і надовго відключається від подібного штибу несподіванок.

Спідничка відчула себе вочевидь зайвою на цій істоті, і спробувала розслабитися.

Про всяк випадок обережно, але вже вся п’ятірня прокралася до тієї самої примітки, де непрозоро зазначено, що Еля носить нижню білизну від верто - умовного стилю: дві вервечки і один (не біль ший за пачку «Vogue») трикутничок. І що саме в місці стику вертикальної вервечки з трикутничком - у надлегкодосяжний контрапункт до цієї бікініскрипічної теми - можна плавко занурити - спершу - середній палець (більшість чоловічих іс тот, теж, і аж ніяк не мозком, відчуває категорію істот жіночої статі, де безпечну можливість подібного штибу несподіванок гарантовано). Єство - волога - бо - людина - на - сімдесят - чи - скільки - там - відсотків - складається - з - води…

«Станція Гарб’івка. Наступна станція Сновоблонь. Громадяни пасажири! Виходячи з вагону, не залишайте свої речі.» - Сновигали в шибах звукові рядки. … у Елі склалося враження, що оточуюче - натовп (який важко розхрінити на окремих людей) у вагоні метро - їй наснилося, бо важко уявити собі, щоби чоловік міг тааааааааак трахнути (і взагалі трахнути) в подібній ситуації. В тому, що її високопрофесійно дере досить потужний прутень, вона не могла сумніватися. Гіпотезу про те, що саме це - сон, довелося відкинути одразу і без вагань (в чому - в чому, а в сексі Еля могла відрізнити реальність від сновидіння, чого не можна було з упевненістю сказати про інші боки її життя).

До тієї терпкої миті Еля була впевнена, що подібне в громадському транспорті дозволяють собі лише японські та «гонконголезькі» маніяки (і навіть не в години пік, а, приблизно, після другої ночі - до котрої в країнах сходу працює андеґраунд Еля не знала, - коли вагони порожні, і тільки якась самотня і приречена за законами віктимології ідіотка…), та й те в трілерах, детективних романах, або… ааааааааа… щщщеееееееее… щооооооо оо…. цеееееееееее…. їййййййїїї… власссснааааааааа…. дааавняяяааа…. е - ро - тииииииииич - тич - тич - на! - фан - та - зззззззззі! - йяяяяаааааааауууууу…

Як цей «заспинних справ майстер» примудрявся пестити Елю звідусіль - ніжно, легко і наполегливо, - коли у натовпі було не те щоби не поворухнутися - не продихнути… професіонал… мабуть не надто велетенський на зріст, якщо так зручно (Еля була маленька)… потяг, звісно, зупинявся, ті, що розташувалися ближче до дверей, навіть намагалися виходити, дехто примудрявся заходити (занурюватися), - Елю штовхали щільно зліплені людські тіла… рух потягу додавав доречного похитування….

Понад людськими головами кахикнуло: «… стан ція Сновидійська. Наступна станція - Героїв Блюзу».

Еля належала до категорії жінок, що їм отак, ззаду - найприємніше, але саме так вони чомусь не можуть скінчити. Судоми партнера Еля теж не відчувала, до того ж він продовжував… У Елі склалося враження, що він прагне будь що задовольнити її. І від того їхнє зростаюче напруження розпалу з’єднує їх за принципом сполучених посудин, зациклюється, не знаходячи виходу…

Перед кінцевою зупинкою незнайомець однією рукою загорнув Елю у свій плащ і міцно притис до себе, а іншою схопився за бічний поручень, - і скільки їх не штовхало, крутило, кидало і тягло до виходу хвилею натовпу, що прагнув якнайскоріше вивільнитися, випручатися, визволитися, виборсатися…

«Станція Героїв Блюзу. Кінцева. Поїзд далі не йде. Звільніть, будь ласка, вагони.»… … - вони таки лишилися у вагоні. Самі. Двері зачинилися. Потяг рушив. Світло не згасло.

Еля впала в якийсь коматозний стан: збудження не проходило, натомість паралізував страх. Як не смішно, страх не того, що тепер, коли вони лишилися самі, цей маніяк може її вбити чи покалічити, а того, що ось зараз їй доведеться побачити його, і, можливо, він виявиться якимось потворним виродком. Або скаже, що хворіє на СНІД. Або - ще гірше - сповістить її про те, що він - курсант танкового училища.

Він повільно розвернув Елю до себе, - вона була слухняною загальмованою маріонеткою, єдине, що вона зробила - рефлекторно, - зіщулилася та щільно замружилася.

- Не бійся, я не потвора. І не хворий. І я в презервативі… А ти гарненька. Я теж трохи боявся побачити якусь «Cocoza kіkіza»… Ну?..

Еля ледь розплющила одне око, майже нічого не побачила, і розплющила друге.

- Нічого… Ти привабливий. Мені жовтоокі брюнети подобаються. А ти не курсант?

- Ні, я не курсант. Я музикант. І давай більше нічого про себе одне одному не розповідатимемо.

- Ти навіть не хочеш знати, як мене звуть?

- Яка різниця? Тобі буде зі мною ще краще, якщо я скажу тобі своє ім’я? - При цьому він обережно перекинув Елю на сидіння, так, щоби вона через його коліно не могла (навіть якщо би захотіла) стулити ноги.

- Який ти зухвалий, - млосно промовила Еля, - звідки ти знаєш, що мені з тобою сподобалося?

- Кралечко, не кокетуй, тобі це погано вдається.

Виходить вульгарно і дешево, а ти - не дешевина.

- Ти читатимеш мені моралі?!

- Отож! Давай краще зробимо це ще… і це… і ще раз… і це… і оце… і щещещецецеоцеце -оце-це-оцеще - м-м-м-ммгм?

- Ааааааууу!..

Одну. Другу. Третю… … пігулку розчиняв Гапагавор у склянці прозорої води. Мовчки дивився на бульбашки і передчував, як мігрень перетвориться на такі самі. Розчиниться і остаточно вщухне через десять хвилин після того, як він вип’є розчин.

Гапагавор взяв лакмусову смужку (відсутність правої руки відчувалася чимдалі більше, це дратувало, власне, тому і мігрень розігралася) і опустив її у склянку. Смужка почервоніла. І різьбяр зрозумів, - трохи запізно, - що запитання стосовно кислотнолужного балансу розчину було неделікатним. Але він і розлютився: ця дурна смужка тільки й уміла, що червоніти! Доводилося щоразу лізти пальцем в якусь чергову отруту! Але, ясна річ, пальці в якості індикатора мало чим могли прислужитися. Геть усі десять швидко набули жалюгідного фіолетовозелено-буруватого кольору. Схоже на їжаче лайно.

Якщо з цього боку оцінювати проблему, то добре, що пальців тепер лишилося тільки п’ять.

Гапагавор ковтнув розчин і постукав в стіну сусіди-сновиди.

За мить сусіда-сновида представ перед очі Гапагавора у перпендикулярному відносно балконного бортика вигляді. Ще за мить він переступив через край балкона до кімнати, обійшов її (але не так, як всі люди, а по стіні - через стелю - до протилежної стіни), і зупинився там, звідки почав.

Себто на чорнильній плямі на паркетині. Очі його, як і належить, весь час були заплющені, а посмішка - ідіотська.

- Тобі личать червоні лінзи, - зазначив Гапагавор.

- Як ти побачив?! - Здивувався сновида.

- Ти через них такий щасливий, що це написано у тебе на повіках.

- А тобі пасує синя краватка, - хитро посміхнувся сновида, і додав раніше, ніж Гапагавор встиг запитати, - вона - на твоєму серці. Ти - майстер. Ти готовий все віддати заради творіння, і саме творіння (заради нього ж) також. Бо вони живуть…

- Не треба… В моєму серці живуть декілька речей, які я дуже люблю, але вони створені не мною…

Люблю настільки, що можу навіть розлучитися з ними… Відмовитися від - хе-хе! - так би мовити, фактичного володіння… Бо моя власність - це моя любов… А до своїх витворів я байдужію, щойно їх завершено, ти ж знаєш…

- Мені сьогодні довелося пережити щось подібне! Я оце слухав таку касету… Це була така му86 зика… Така… Одне слово, довелося викинути плеєр щойно касета скінчилася!

- Послухай-но платівку. Це запис моєї останньої роботи.

- Ти завжди вмикаєш програвач, коли щось вирізьблюєш?

- Ні, лише коли відчуваю справжнє натхнення…

Ось. Слухай… … А-а-а-а! О-о-о-о! Трохи швидш-ше… ні, о Бож-же!- по-віль-ніш-ше… в такт… стривай… Ні, я не можу більше!!!

- То давай, ну ж-бо!..

- Я з тобою…

- Давай! Ти встигнеш ще раз!… і ще… … і ще… і ще раз!.. Ай-йяй-яй! Ш-ш-ш! Щщщщщщщщ…

- Це що, хтось трахається?

- Еге ж, у метро.

- У метро?! У відстійнику?

- Поки що ні. Вони туди доїдуть, як скінчать.

- Це надовго?

- Та ні. За годину вони вже виїдуть на кінцеву з іншого боку. - І весь час лише стогони та зойки?

- Не знаю, сам іще не слухав.

- Ну, гаразд… Хоч би коментували, чи що…

- А ти сам, коли б опинився на їхньому місці, коментував би?

- А вона гарненька?

- Приваблива… Така, знаєш… пікантна штучка… з тих, що на перший погляд видаються «неземними створіннями», які вдають, що «навіть і не пісяють»…

Те іще блядво…

- А він?

- Приємний зовні. Os umerosgue deo sіmіlіs…

«Творчий збоченець», але безпечний. Бездоганна інтуїція: об’єкт зазіхання обирає завжди просто в яблучко. - Гапагавор зиркнув на сновиду, і з його очей посипалися на вилогу та манжети іронічні бісики. - То що, коментував би?

- Навряд чи.

- Отож-бо й воно!

Такої судоми Еля ще ніколи не відчувала: в ній наче величезний птах бився…Gentle Gіant… Це змусило її скінчити ще раз, і ледь не знепритомніти. В цю мить потяг зупинився, і світло у вагоні згасло.

Вони водночас оговталися. Еля автоматично матюкнулася: дуже весело розшукувати навпомацки в повній темряві свій одяг! Він засміявся і потягнув Елю до себе.

- Йди сюди, я хочу тебе ще.

- Я хочу курити. І хочу знайти свій одяг. І ще мені хотілося б знати, куди ми заїхали, і як тепер вибиратимемося звідси.

Він, не випускаючи Елю, потягнувся, пошарудів рукою по підлозі. Намацав плащ. Знайшов кишеню.

Цигарки. Запальничку. Підпалив цигарку і простягнув її Елі - просто до рота. Еля затягнулася. Він - після Елі. Еля перехопила цигарку. Затягнулася смачно і глибоко.

- Слухай, тут, напевне, не можна курити.

- Напевно. - Прошепотів він у саме еліне вушко, пестячи її пипки.

- О-о-о-о, ну ні…

- Та-а-а-ак…

- Паф-ф-ф-ні-і… - Еля випустила дим.

- Так-тааак-ки-цю-ню… бо-я-хо-чу…

Гапагавор зі сновидою прирекли вже пляшку синього коньяку (на честь синьої краватки), і докінчували пляшку червоного коньяку (на честь маловідомого серед північних урбанізаторів свята Кундаліні). Гапагавор мружився, курив скручений з пергаменту величезний джойнт і повільно випускав з рота й ніздрів попелясто-зелених димових почвар.

Сновида чемно, але щиро сміявся з пісеньки, яку мимрив Гапагавор, акомпануючи стогонам та зойкам на платівці:

- Ха-ха-ха! Що це за гуркіт і чоловічі голоси, Гапагаворе? Ха-ха-ха! Тройя-я-а…

- … а-а-нда… Це? Мабуть, працівники метрополітену… Будьмо?

- Будьмо!

Вони цокнулися і випили. Осушили колби до дна!

Різке світло ліхтарика вдарило Елі просто в очі.

Повз мозок майнула парочка котів, що з вереском пирскають в різні боки від струменю холодної води з відра горішньої сусідки.

Чоловіків було двоє. У спецодязі та з шахтарськими ліхтариками…

Сновида вже очманів від диму Гапагаворової цигарки. Кольорова коньячна отрута струменіла з його вух.

- Ти не пригостиш мене такою цигаркою?

- Залюбки, друже! Тримай… - Гапагавор підхопив пінцетом підпалену проскурку сухого спирту і підніс до цигарки блакитне полум’я. - Bono anіmo sum! А ти, здається, аж пашієш pudore adductus?

- Не від сорому… Знаєш, я бачив учора на даху таку дивну руду кішку…

- У тебе на спині нічого не написано? - Розреготався Гапагавор.

- Це лише levіtatіs est. Твою легковажність.

Я люблю котів. Магічні, загадкові, гордовиті створіння…

- Aegrotі a medіcіs sanantur! Не ображайся, я тебе чудово розумію… Vіrtus contіnentіae… -… слухай, що там відбувається? Схоже на радіобойовик, чи то пак, вестерн…

- Поки ти розповідав мені про котів, ті двоє поставили «хлопчика з обличчям і плечима бога» перед фактом, що зараз трахнуть його кобіту! А тепер він саме б’є їм обом пики.

- Справді?! Як цікаво! Цікаво, чи встиг він щось на себе натягнути, чи гамселиться з ними прямо в оголеному вигляді?

- Слухай, ти просто якийсь садист, друже!

- Ні, я просто естет. Якби він бився з ними голий, в цьому було би щось еллінське, якась давньогрецька велич, краса… Як на олімпійських іграх. Я ностальгую…

Поїзд виїхав на кінцеву зупинку з іншого боку платформи саме коли Еля встигла привести до ладу свій зовнішній вигляд. Еля майже ні про що не думала, і настільки квапилася, що жодного разу навіть не подивилася на того, хто втягнув її в усі ці пригоди. Еля забула геть усе, що було в її житті до бійки у вагоні. Еля й досі трусилася від того, що сталося, і навіть не раділа з того, що все закінчилося доб ре. Еля хотіла лише одного: щоби все, геть усе, як найшвидше закінчилося остаточно. А він принишк раптом. І мовчав. Лише підійшов і тихо став у неї за спиною. Імовірно, зібрався пригорнути Елю до себе, але прочинилися двері - й до вагону вдерся натовп.

Протягом кількох зупинок Еля перебувала в ступорі, анічогісінько не бачила, не відчувала, не розуміла, не пам’ятала. В голові лише глухо, ніби зі слухавок плеєра, що валяється досить далеко від неї, крутилася якась ідіотська пісенька про якусь ідіотську троянду. А може, це було радіо, бо пісенька змішувалася з дивними перешкодами, схожими на чиїсь: бурмотіння, сміх, кахикання, і дзеленчання якихось скляних предметів.

А перед очима блимали - теж з перешкодами - якісь ідіотські мультики: кольорові плями, бите шкло, двоє якихось божевільних, ніби-то пластилінових, чоловічків з флейтами. І з дірочок їхніх флейт валив густий кольоровий дим…

«Станція Майдан Снозалежності. Обережно, Doors зачиняються. Thіs іs the end. Наступна станція - Гапагаворська. Шановні громадяни пасажири, коли виходите з вагону, не залишайте своєї сечі…» - прошепотів Елі на вухо надтріснутий голос потойбіччя. І Еля раптом включилася, і відчула, що її випадкового незнайомця за спиною немає. І що їй щось заважає в рукаві курточки…

«… та зужитих презервативів…»

- Ох, Гапагаворе, я задихнуся! Давай-но вийдемо на балкон, подихаємо повітрям.

- Ходімо.

- Що це ніби луснуло в кімнаті?

- Ти почув! Який я радий! Ти навіть уявити не можеш, як ти мене втішив!

- Поясни, заради Дога мармурового, чим це я тебе так втішив!

- Ти почув як вона почула звук ляпасу з іншого кінця вагона! Розумієш?! Це ніби друге дно сполучених посудин… Заключний акорд мого шедевра! …

«… не залишайте свої речі.»…

Гапагавор зі сновидою ще довго розмовляли, перш ніж розпрощатися і розійтися по своїх помеш кан нях. Сновида, щоправда, перед тим, як іти до дому, ще прогулявся на дах. Але в цей час він

уже міцно спав, і йому снилася чорно-біла вулиця, що далеко внизу. І чорно-білою вулицею танечною ходою - крізь сірі, схожі на дощ, перешкоди телеекрану, повз чорно-білий (сірий, прозорий) плеєр, що валявся на тротуарі, - йшла приваблива чорнобіла дівчина. І на ходу палила чорно-білу (сіру, прозору) цигарку. І на ходу витягувала з рукава чорно-білої курточки синю оксамитову краватку. І лунала дивна якась музика. Лунала з чорно-білого (сірого, прозорого) плеєра, що валявся на тротуарі. І від цієї музики сновида уві сні плакав. І всі коти були чорно-білими. Сірими. Прозорими…

_________________________

Від ходи земля зіщулюється, мов слимак стискається в жмуток десь там, у найглибшій по коридору кімнаті своєї мушлі і звідтам плюється на парасолі і корчиться від недопалків і ще - скидає мов шкіру змія з себе крила і перехожі кажуть: «Осінь.», спираючись на парасолю; поруч - собака на ремінці, цигарка - як зайва фаланга і на асфальті біля лівої мешти - торба картоплі або пакет з супермаркетовими дивами.