Ексгумація міста

У МЕНЕ ВСЕ Є, І МЕНІ НІЧОГО ЗА ЦЕ НЕ БУДЕ

«Дивовижну будову має урбаністична людина, і топографічні її вчинки не менш дивовижні, - думала Ліка (іa href=http://www.lіka.com.ua target=_blank«LіKa»/a/і), намагаючись збалан сува ти зовнішній гуркіт з внутрішньою тишею. - Але, з іншого боку, для них нічого дивного в цьому немає. Вони дуже швидко забули, яким не так вже й давно було їхнє Місто і яким було Мертве Місто - «місто у місті»; а он ті школя рики біля дверей взагалі можуть і не знати про нього… маленькі майбутні пращури мутантів з неприродно розвиненими від натискання кнопок великими пальцями рук… може у наступних поколінь тільки й лишиться, що один великий палець для натискання різноманітним кнопок, колупання в зубах і для вказування на щось…» Ліка знову згадала посмертний топографічний відбиток Мертвого Міста (href=http://www.deadtown.com.ua target=_ blank«Мертве Місто»/a/і), схожий на електронну плату якогось архаїчного запилюженого своєю величчю пристрою - архаїчного для тих місць, звідки вона повернулася і про які нічого не пам’ятала, крім подразливого відчуття чогось заїбало мій шедевр безладдя дідусь Барроуз, «Голий сніданок» чужого, бездоганного і неосяжного. Буває так, що плід помирає й усихає в жінці - організм, щоби уникнути зараження, муміфікує його. Так сталося і з Містом, в якому Ліка народилася, жила, яким жила, яке носила в собі, і тепер зрозуміла, що воно перетворилося на мумію прекрасного плоду в бурштиновому узварі її тіла, її душі, уподібненому кольором й запахом до вод, що омивали, текли вздовж і крізь її Місто. Глухий біль, схожий на все осяжний похмільний сором, тицькався тупими ку тами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися.

Пухкі хмари, немов у повільному водокруті, ходять колом попід віями і повіками темного небесного ока, в якому жевріють іскри зірок - як життя нічних комах. У Нього (єдиного, хто чув це Місто, як жоден з паршивих українських інтелектуалів, серед яких заведено презирливе до Нього ставлення) - у Нього кровообіг починався у брудних судинах травневих потоків зливи на Узвозі. Його нерви вросли у брук, і легенями - поміж написаних морфіновим розчином й контролями рядків - ходили буйні хащі на схилах. Його серце билося в дзвінниці Хрестовоздвиженської, й підліткові нічні полюції заливали гірким конопляним молоком і гречаним медом повного місяцю Лису гору і Татарський цвинтар… Але містика Його Міста вичовгалася мільйонами ніг очманілих прибульців з мальовничих периферій, бо ж - «сталіца»… чого вони тут шукали, припадаючи ненажерливими карієсними пащами до джерел гіркого відьомського молока (що має спільну з нічними полюціями природу) - молока, змі шаного з кров’ю потрощених будинків, з цегляним пилом і пилком конопель; гризучи у звіриній нестямі м’які розсмоктані пипки Матері (Матері Гарадов Рускіх)?! Шлейфа Великої Американської Мрії? Вони би і його також роздерли би на шмаття, але ж - роздерли мантію смарагдового Андрогіна, випили, вичерпали генетично загрубілими долоня ми з обкусаними нігтями магію Батька і Матері в особі Неповторного Міста - Мертвого Міста…

«Піздєц всім сподіванням!»…

Крізь усю цю тотальну мляву маячню, проти якої модернізоване тіло чулося цілковито безпорадним, Ліка не встигла відреагувати на блискавичне завору шення, що промайнуло вагоном метро від дверей до дверей - тільки побачивши обурені й наля кані обличчя розштовханих брутально пасажи рів і шкіряну спину останнього з вибігаючих «заворушників», на мить включилася вдовколишнє. Її також міцно штовхонули - аж крутонуло тілом і збовтало останні нашарування думок, - включилася вона вже коли автоматично підводилася з колін монументального добродія (той від несподіванки лише й встиг, що притиснути до грудей газету з напіврозв’язаним кросвордом, а гелеву ручку непоправно упустив).

- Вибачте, - промимрила Ліка, хапаючись за ручник і відчуваючи, як з дратівливим шурхотом молекул її знову обліплюють люди, притираючись в тісному просторі вагону, аби знову утворити щільну масу, так несподівано знагла зруйновану цим вочевидь по-американському бойовицьким викидом. Ліка вирішила покинути це зосередженопараноїдальне скупчення і почала проштовхуватися до виходу.

Електронний годинник показував 12:12:12,.. 13,.. 14,.. 15,.. і Ліка машинально, за давньою дитячою звичкою, загадала бажання. Бажання це за своєю поквапливою і пожадливою розмаїтістю (поки не добігла хвилина) охоплювало купу різних виразних і невиразних бажань (скільки разів вона казала собі, що треба загадувати щось одне, реальне, конкретне і здійсненне!), і в кінцевому підсумку зводилося до чогось на кшталт «щоб у мене все було, і мені за це нічого не було».

Ескалатор з упертістю мурахи тяг Ліку нагору.

Ліка ворушила в кишені монети, ключі, камінці, крихітну гілочку з чотирма шишечками, одна з яких вже відвалилася, пісок забивався під нігті, і це дратувало…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: кефіру в поліетиленових паке тах, коли треба зрізати кутик ножицями… Я НЕ ЛЮ БЛЮ: тупих ножів, алюмінієвих та пластмасо вих столових приборів і посуду, масивного криштале вого посуду жлобсько-помпезної архітектури - «окраси креденсів та святкового столу», штучних квітів, килимів на стінах… Я ЛЮБЛЮ: Л І Т О… Я НЕ ЛЮ БЛЮ: поганої чутності у телефонних розмовах… Я ЛЮБЛЮ: коли на дворі дощ, а на колінах воркотить кішка… Я НЕ ЛЮБЛЮ: газети замість туалетного паперу… Я ЛЮБЛЮ: зручний одяг, про який одразу забуваєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: засобів масової інформації… Я ЛЮБЛЮ: поцілунки за вухом, вздовж хребта, в долоні, зап’ястя, внутрішній згин ліктю, між грудьми, у кутиках вуст… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли вітер наліплює волосся до помади на губах, а на фарбовані вії падає сніг чи дощ… Я ЛЮБЛЮ: нічого не робити… Я НЕ

ЛЮБЛЮ: черствого хліба і замерзлого масла… Я ЛЮБЛЮ: сидіти біля багаття… Я НЕ ЛЮБЛЮ: втрати контролю над дозою алкоголю… Я ЛЮБЛЮ: одужувати після хвороби (запах апельсинів - це не запах дитинства і зимових свят, це запах лікарні)…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: презервативів і взагалі всіх цих протизаплідних засобів, а надто - «вистрибування»… Я ЛЮБЛЮ: дощ, зливу, прибій, травень…

Я ЛЮБЛЮ: закурювати під каву після тривалої перерви і на ситий шлунок… Я НЕ ЛЮБЛЮ: чоловіків, які говорять лише про себе, роботу і секс (звісно, знову-таки крізь призму «себе-коханого») і вважають за краще взяти тобі обід і коньяк ніж подарувати квіти… Я ЛЮБЛЮ: тишу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: перебувати на одній території з батьками… Я ЛЮБЛЮ: збіг музики з нюансами настрою… Я НЕ ЛЮБЛЮ: цькувати себе всім, що «треба зробити» під час творчої кризи та маніакально-депресивного авітамінозу… Я ЛЮБЛЮ: несподіваний перегляд хорошого кіно… Я НЕ ЛЮБЛЮ: не надто бажаного і не надто цікавого товариства, коли тягне до спілкування і якихось дій, бодай «сходити на каву»…

Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: розмов про жіночу долю, про фемінізм, статевий расизм etc… Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері… Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна… Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: громадського транспорту… Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях «Королівських Zaйців»… Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкових кулькових ручок з масним синім чорнилом… Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги… Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється «натхнен99 ня» і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму чи бодай інших несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано вранці (не в сексуальному, а в побутово - дієвому сенсі)… Я ЛЮБЛЮ: курити траву з «однохвильцями»… Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто - пінки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна… Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі, і ще трохи - опісля… Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини… Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку не вистачає кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)… а більш за все - п’ятикопієчні монети… Я ЛЮБЛЮ: коли на Сходах розквітає бузина і в її гущавині вовтузяться синички й горобці, і сонце просвічує крізь листя, заливаючи тіні густим карамельним хризопразом… коли клен ще тільки квітне і не має листя, й усюди лежать тополині сережки, і ще пізно ввечері до цього домішується запах смаженої цибулі з чийогось вікна… Я НЕ ЛЮБЛЮ: відсутність води… Я ЛЮБЛЮ: коли чогось дуже кортить - якихось нормальних людських побутових дрібниць, наприклад свіжого огірка, чи кави-глясе, чи пройтися саме тим провулком…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: гуляти Містом зі знайомими та «колєжанками»… Я ЛЮБЛЮ: ходити босоніж… Я НЕ ЛЮБЛЮ: курити траву з «лівими»… Я ЛЮБЛЮ: не думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо пе ред тим, як скінчити… Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо перед тим, як скінчити… Я ЛЮБЛЮ: не думати під час любощів взагалі… (один знайомий фотограф: «коли я помітив, що кохаючись з нею, я уважно розглядаю репродукцію на стіні, я зрозумів, що час покласти стосункам край…) Я НЕ ЛЮБЛЮ: взагалі думати під час любощів…

Я ЛЮБЛЮ: танцювати… і танцювати в уяві, і дивитися, як танцюють професійні непрофесіонали самбу - румбу - мамбу - твіст - шейк - брейк - степ - бостон - чарльстон - рок-н-рол (живий, а не так званий «спортивний) - танго (приміром, як це робить Катрін Деньов зі своєю дочкою у фільмі «Індокитай») - бугі - реггей - просто - рухи… Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати про гроші (Є слова, які в різних мовах (скажімо, банально доступних Ліці Englіsh, українській та русском) дуже чітко передають його значення, як у слові гикавка (hіccups, икота) всі три слова наслідують звук, що цілком опановує людину під час гикання. Так само і гроші: в українській звучать як тріск пачки банкнот, що витікають з-під пальця пружним віялом, мов гральні карти, прилипають одна до одної, - гррр… - і останні приходять у спокій, загнута пачка знову розпрямлюється - шшш-ші…; в російській звучать як дзвін важких старовинних бронзових монет з обтертими боками - день!ги!-день!-ги!-день!-ги!; в англійській - зі вкрадливою пихатою ніжністю ситого хижака, зі звуком, який супроводжує витягування пухкого гаманця «еле ган тним як вампір» паном при розрахунку за каву і тринадцятирічну повію (таким же жестом і звуком цей пан супроводжує витягування з розщеплених штанів набряклого прутня перед ротиком оплаченої німфетки (і money звучать як мінєт); зі звуком і жестом закурювання, коли плавко клацає п’єзозапальничка; money звучать як «Honey!» з вуст чарівної юної міщанки, яка з викличною сором’язливістю тулиться до свого чоловіка у перші хвилини весільної подорожі на борту лайнера «Титанік» (money!); як репетир антикварного прадідівського кишенькового годинника на ланцюжку, що цибулиною ховається у цього чоловіка біля серця (tіme іs money…) Я ЛЮБЛЮ: купувати нові книжки, старі фільми, нові музичні диски, старі касети й платівки… Я НЕ ЛЮБЛЮ: класичного балету… Я ЛЮБЛЮ: облизувати крижинки, і стиглі фрукти, і… перш ніж розсмоктати, з’їсти, проковтнути…

Цей нескінченний список рефлексій міг би тривати набагато довше за той час, який знадобився на переживання всіх приємних і неприємних ситуацій, більшість з яких (особливо приємних) годі й пригадати… але Ліка вже минала скляні шлюзи.

Опинившись серед розпорошеного автами со няч ного сяйва, Ліка і другу руку опустила в належну до неї кишеню… і ще якусь мить перебувала у щасливій прострації просторового кретина… адже фізичні відчуття завжди випереджують розумову інтерпретацію (на час пересування сиг налу)… а розумова інтерпретація майже завжди випереджає рефлекторну реакцію - шок… це звучить парадоксально, але так є - у великих містах, серед переобтяжених невпинним процесом мислення сучасних урбанізованих людей… їхні рефлекси перетворилися на розумові штампи: вони знають, що за певних обставин мають пережити, скажімо, шок… себто відреагувати належним чином… одним словом, рука Ліки не змогла пролізти до кишені, бо кишеню заповнювала пружна пачка банкнот… немає серед сучасних людей такої, яка б навпомацки не розпізнала гроші! (так, напевно, дитина за жодних обставин не переплутає шурхіт цукеркової обгортки з якимось іншим паперовим шурхотінням).

Ліка механічно дійшла до фонтану під незграбною історичною спорудою (існування якої лише підкреслювало сумний топонімічний занепад Міста, ураженого раковими метастазами мегаполісу), і обережно, мов сновида, опустилася на дерев’яну лавочку. Але при цьому вона чомусь дуже тверезо розсудила, що витягати цю пачку з кишені зараз, на людях, не можна.

«Це ті хлопці в метро. - повільно думала Ліка, - утікач відчував, що його впіймають. Напевно, для нього було краще бути впійманим без цих грошей. Єдиний вихід він вбачав (та ні, яке там «вбачав»! - блискавичним рефлексом вирішив) у тому, щоби запхати їх комусь до торби чи до кишені. Просто кинути на підлогу навіть за тих обставин, напевне, блискавично стало шкода. Наркоділери якісь, чи що?.. А може він встиг мене запам’ятати і тепер шукатиме? В такому разі їх не можна потихеньку зараз вкинути до смітника - якщо він мене знайде, то не повірить… і відрізатиме від мене по шматку!..

Цікаво, скільки там…»

Ліка була з тих жінок, які не можуть не витрачати гроші, і які до того ж, всі гроші, які опинилися у них в руках вже незворотно відчувають своїми. Тому вона ніколи не брала в борг, не погоджувалася зберігати чужі гроші або щось для когось купувати. Мати гроші й одразу ж не розпочати їх розтринькувати на будь-що було для неї страшною мукою. Отож, попри всі ці думки, вона вже остаточно відчула ту пачку як свою власну, і не було вже на то ради.

Тому отак уривчасто міркуючи про себе й далі, Ліка підвелася, охоплена раптовим солодким дрожем параної, веселого страху і передчуттям Великих Вар’яцьких Витрат, і з виглядом Вінні-Пуха, який прикидався хмаркою перед неправильними бджолами, попрямувала до дерев’яного гирла Мертвого Міста, бо ноги завжди несли її туди, за невмирущою пам’яттю попри страшну руйнацію, яку неодмінно побачать там очі… з тим годі було щось вдіяти.

Так ста ра як світ самотня океанська почвара по вер таєть ся до вежі маяка, якщо, даруйте, тепер хтось іще читає справжню архаїчну філософську фантастику…

Еліка народилася тривіально і стандартно - як переважна більшість дітей глибоко й махрово радянських сімдесятих - в пору, коли ще не надто катастрофічні умови внутрідержавної екології не дозволяли своїми березневими хуртечами вбратися у яскраві вухасті сорочки в стилі диско, кострубаті плащики, контрабандні левайси з густофіолетового дубовго котону і гостороносі мешти на прямокутних підборах. Еліку оточували паталогічна стерильність і повна відсутність протягів разом з надміру калорійним харчуванням. Еліка росла стандартною дівчинкою, схожою на тих зосереджено-недоумкуватих пупсів, які прикрашали ситою кічухою своїх фоток на синьому або червоному тлі вітрини фотоательє, і на тих, що їздили в громіздких синіх або червоних візках-«мальвінах» з біло-синіми або біло-червоними «пустушками» з грубої пластмаси - замість рота.

Еліка також охайно вписувалася, знерушена багатьма шарами вовняних і фланелевих доказів зосередженої материнської інфантильності, в ці щасливі радянські стандарти з ґрунтовно кубічними нахилами. У профіль носик Елі ховався за стиглою яблучною щокою, що забезпечувало їй достойне існування серед інших кубічних поросяток на щоденних паркових прогулянках.

Все небезпечне і «нестандартне» (тоді ще не санкціонували вислів «нестандартне мислення»), що лише могло - включно зі смертю Володимира Висоцького підчас вісімдесятої олімпіади у Москві та (так, між іншим) святом 1500-ліття Київської Русі у тому ж таки вісімдесятому - пройшло тихо і безболісно повз рослинне Еліне існування, не лишивши жодного сліду, крім згадки про сімейний пікнік з шашликами на косі Спартак й «Американських гірок» на Гідропарку. Під час вирування цими цензурноприйнятними недоїдками Великої американської мрії бабусі зробилося зле з серцем, дідусеві просто погано, татові - нудотно від випитого, а дебільна собачка, претензійно названа мамою на честь німої героїні якогось санкціонованого американського кіна Менді - опецькуватий, на жаль аж ніяк не німий, напівпінчер - насцяла парадно вбраній мамі просто на коліна - крізь нейлонову смугасту сукню (пошиту за підпільними стандартами знайомою швачкою). Еля росла щасливою дитиною - тоді всі радянські діти росли щасливими, схожими на чисті нові унітази…

МЕНІ АБСОЛЮТНО ПОФІГ: Багато чого з того, від чого верне багатьох (переважну більшість) інших: коли на підлозі ванної валяються брудні шкарпетки… коли на стільцях навалений абияк одяг… «капронові джунглі кохання»… стан, в якому мені повертають мої книжки… що думає про мене переважна більшість оточуючих… чого від мене чекають… на кого я схожа у непрасованій чоловічій со рочці, подертих джинсах і брудних кедах в оточен ні охайних дєвачок… на кого я схожа у вечірній сукні на своєму робочому місці… графіті на стінах ель-бару - все абияк покреслене дурнуватими, але в цілому (майже елегія) милими… алевціломумилими… Еля любить ель Еля люби - тель Елялюбитель Еля люб іt Elle Elіa lub іt el Еля любить Ліку Ліка любить l Еllегія літер / гея / Еля / гелю / елю / Подумки відраховую кількість пройдених Я за останні сто метрів. Кроків все ж таки більше виходить: приблизно десять на темно-синє авто і двадцять сім - на осінній тролебус, що їде в минуле депо майбутнього літа, просяклого юшкою мідій, розбитим портвейном, цибулею і кавуном… Персики такі зелені, ніби виросли на кипарисах, а збирані - на узбіччі шосе біля автобусної зупинки, тієї, де ще шашлична поруч і пункт прийому склопосуду…

«Така вже я є» - не про мене, на щастя, накреслив незабутній маніяк на своєму споді…

- Двадцять сім по дванадцятій. - Почула Ліка за собою чиюсь відповідь на чиєсь запитання про час. Й одразу відчула як швидко вона віддаляється від цієї названої вголос часової віхи (що ніби вбитий у простір кілок) у своє майбутнє, де кожний крок стає теперішнім - ніби наступає на лінії між квадратними плитами з бетону, якими любили мостити у провінційних парках площі перед сте106 лами (фалотеллами, стелофалами, Фалоїдами Фекаложерів…) Невідомим Героям. «Збігло усього лише чверть години,» - подумки здивувалася Ліка, бо її завжди дивувала й інтригувала невідповідність визначеної людьми міри часу внутрішнім відчуттям плину подій. Ясна річ, без годинників урбанізована частина людства вмить (скільки це за загальноухваленим підрахунком часу? Га?) крейзанулася б. «Лишилися б самі негри й банде рівці боротись і гинути за вільну Нігерію», як накреслив на споді братньої могили юних літераторів інший маніяк - прекрасний і теж юний… втім, вже, напевне, не такий і юний… ось іще одне недбаль ство розрахунку, ще одне непорозуміння з кресленням часу. А тим часом і площу з Українським кентавром вже покрито ходою, що несе замислене тіло звичним, як дихання, шляхом… І сиротливий надгробок церковнослужителя, викинутий під ноги перехожим просто на асфальт і наївно обкладений потворними могильними квітами - так обтинають яму штахетниками або мотузкою з червоними клаптиками ганчір’я, аби туди хтось не зверзся, - лишився у просторі минулого. Просторі минулого, крізь який, утім можна пройти назад, а назавтра знову його проминути, перетнути під будь-яким кутом…

- «А якщо це все стобаксові купюри?» - думала Ліка про свою пачку, перечікуючи червоне світло на розі княжої вулиці - довжелезної, як старість; але в цьому місці вона була прекрасною, і годі було думати про поганий кінець, який, зрештою, має все прекрасне, бодай тому, що не вміє уникнути цього кінця, - отже, княжої вулиці та БЖ: «І тут же ніде нема кантора». Ліка майже ступила на дорогу перед загальмованою ауді разом з іншими пішоходами, як раптом згадала, що «обмін валют» вона щойно пройшла. Вона забрала занесену ногу з «зони зеленого часу» назад на хідник, але тут згадала, що вона ж не витягатиме ту пачку на людях! Варто її перекласти до наплечника десь наодинці і розміняти лише одну купюру, хай і сто баксів (цікаво, чому Ліка була переконана, що то саме бакси? Пояснення - і досить прості, - зрештою, можна знайти будь-чому, тільки не жіночій переконаності…), - і Ліка кинула ся наздоганяти інших пішоходів, які вже наближали ся до «фарватеру» (а найгарячковіші - наче коні на бігах - вже уповільнювалися біля протилежного світлофора). Так, в одну ріку не можна ступити двічі, але жигуль-рогуль, який не збирався нікого пропускати, використовуючи своє законне право на поворот, чомусь Ліку не збив, і вона благополучно дісталася рідного, мов ліжко дитинства, гастроному.

На якусь мить (наносекунду?) Лікою тіпнуло щось, ніби клацнув слайд у проекторі, але вона одразу ж втратила відчуття машини, що наближається.

Щось схоже відбувається при надшвидкісному проходженні одного умовного матеріального тіла крізь інше, коли «тканина реальності», себто матерія, не встигає деформуватися, і по контакті не лишається жодних слідів… Ліка погано знала фізику, точніше - тепер вже, коли по закінченні школи минуло більше десятиліття, - не знала зовсім…

Вона пройшла звичну брамку, де зустрічна дівчина, яка з нетутешньою млявістю пропливла повз у бік вулиці, вмить електрично блимнула спогадом десь в окрайці Лікіного мозку. КАБІНКА ЖІНОЧОЇ ВБИРАЛЬНІ, ЩО ПОРУЧ З Червоним залом у Дімі Кіна! Авжеж! Зачіска «клубний пост-панк», зародки пірсінгу, для синтетики трохи застара - не менш двадцяти п’яти на вигляд… така ж нетутешня млявість - так жевріють з сухим потріскуванням зіпсовані електричні дроти, небезпечно вирвані зі стіни старі розетки…

Тепер - згадавши на кого схожа щойна дівчина, - Ліка могла вже спокійно згадувати все те, що оточувало випадкове коротке знайомство, хоча…

Спогади - розмірені в такт ході - були про черговий кінофест «Молодість» - нестаріюче свято сталічних снобів, - а з цих щорічних осінніх кінотижнів важко було пригадати багато. Все вимивалося коньяком і викурювалося різносортними димами (а іноді і випалювалося чимось потужнішим, лишаючи на згадку загрубілу біля місця проколу діляночку вени).

Тоді Ліка саме сиділа у горішньому барі, отетеріла від гомону, голоду й диму, і заливала коньяком (ну, це, правда, голосно сказано, бо п’ятдесятьма грамами особливо нічого не заллєш!) дві свої щой ні невдачі на теренах порозуміння з Метрами. Хви лин п’ятнадцять тому вона дуже невдало підко тилася зі своїм вбогим мікрокасетником (і ще убогішим знанням англійської) до так-би-мовити-Брили європейського кінематографа Сайо Лестрінга, який взагалі-то просто не міг їй відмовити в коротенькій розмові, але байдужо і навідріз відмовив одним порухом мальовничої сивої голови у розумінні таких супутніх дрібниць, як погане знання англійської, коньячний перегар, втручання в трапезу й цілковиту розгубленість, що поступово - просто на очах - переростала в ступор. Режисер з погано виконаною терплячістю намагався зрозуміти третє безглузде запитання, яке стосувалося культової короткометражки «Зала чекань», і, якби на допомогу люб’язно не прийшла його чарівна супутниця (неймовірно чарівна!), невідомо, яким було би остаточне фіаско Ліки.

Одразу після нездалого інрев’ю, Ліка ще незграбніше підкотилася до Патріарха, який цього року потрапивши до складу журі, індиферентно цмулив каву за два столики від Лестрінга…

Однак, ці обломи не надто розстроїли Ліку: крихітна рибка сорому хвилини дві теліпалася десь в ділянці шлунку, а потім (мабуть, перетравлена надлишками нереалізованого шлункового соку) вгамувалася. Перехиливши чарочку, Ліка раптом почала вигадувати сценарій - а в її розумінні «вигадувати сценарій» означало ніби одразу диви тися вже готовий фільм у real tіme) короткометражного фільму про саму «Молодість» саме у день показу програми короткого метру. Отже, це мало приблизно такий вигляд:

ШКІЦ СЦЕНАРІЮ:

Камера хаотично рухається - зараз практику ють такі модні зйомки на МТV, у музичних кліпах, навіть вітчизняних «просунутих» музичних програмах. Те саме складає головну фічу Пола Макгілана у трилогії за оповіданнями Ірвіна Уелша «Asіd House» (Кислотний Дім), Дені Бойла у «Traіnspottіng» (На голці), Гая Рітчі у «Lock Stock amp; Two Smokіng Barrels» (Карти, Гроші, Два Стволи)… одним словом - круто! Камера метається у замкненому просторі, вихоплюючи з диму, гамору й музики гротескні мармизи то геніяльних нікому не відомих (і від того завжди п’яних) режисерів, то юрму гібридної растамансько-синтетично-золотої молоді у величезній черзі до шинквасу. Проходить столиками, за кожним з яких - своя специфічна тусівка. Крізь весь цей гамір піт і дим так і тхне снобізмом, святом, осінню, коньяком, кіном… Серед живоплоту ніг тусується модна кінематографічна такса з акредитаційною карткою на шиї і дуже щасливим виразом на морді. Камера фіксується на одному столикові, до якого приліпилося чоловік дванадцять: тут можна впізнати і Депутятіна з «Всяк Випадка», і кількох відомих молодих журналістів, і останнього українського романтика в кінематографі Тараса Томенка, і майже культових представників олдової наркокультури, і, звісно Ліку. Картинка схожа на сучасний комп’ютерний мультик з «пластиліновим» ефектом. Столик засраний капітально. Судячи з усього, компанія зависає тут ледь не зранку, періодично намагаючись підірватися на якийсь перегляд. З уривків розмов, які тонуть в загальному звуковому вариві, зрозуміло, що на жоден перегляд ще ніхто не спромігся. Колом ходить програмка і каталог фестивалю. Повз столик поважно, мов теплохід «Глушко», пропливає Головний Церемонімейстер Ааппчі - саме з таким виразом на обличчі, ніби осьось апчихне крізь приклеєну посмішку. За сто ли ком серед інших сидить істерична дєвочка Люся - вже наллята в дим, - вона катує Депутятіна деталь ною розповіддю про свої пошуки роботи. Двоє дов колакіношних богемців манірно поглинають з глечика плов власного приготування і заливають його го ріл кою з пластикової пляшки. Ліка дивиться на нас тінний годинник: «Піпл! До показу в Червоному залі двадцять хвилин.», «Треба зайняти місця,» - каже Майк. Ніхто навіть не ворушиться в цьому напрямку. До бару вливається народ з Синього залу, де щойно скінчилася програма студентських короткометражок. Вони потирають відлежані на підлозі спини, затерплішиї, відсиджені сідниці, сміються, кричать, скидують ся грошима… «Давайте якісь хоботи - я займу місця», -каже Майк. Всі присутні за столиком починають стягувати з себе сведри, шукати пара солі, хтось дає каталог «Молодості», хтось - поліетиленовий пакет, Люся незграбно стягує з себе бюстгальтер і довго не може витягти його з-під блузки, декого це приколює, і вони також починають зтягувати з себе нижню білизну, один з журналістів простягує Майкові упаковочку з презервативами… Майк з повним оберемком цього мотлоху проштовхується до виходу. За ним йде і Депутятін.

Камера простежує їхній шлях до червоної зали, вихоплюючи тим самим «емтівішним» ефектом довколишнє вар’ювання.

Червоний зал ще порожній - тільки най настирливіші кіномани дуже похилого віку бундючно шелестять програмками. Депутятін вибирає собі місце і теж починає розглядати програмку. Майк розкладає на кожному кріслі все, що приніс, займаючи таким чином місця. В ряду трохи вище літня інтелігентна пара шокована побаченим (здебільшого бюстгальтером, презервативами і брудною подертою маєчкою одного з довколакіношних богемців).

Бар. Компанія продовжує бухати. Нарешті підводяться Ліка і богемці: «Люди, вже кіно почалося!

Пішли вже! Я ще жодного кіна не бачила, я не хочу знову пробухати всю Молодість!» - «Нема розумної цьому альтернативи, молодість ми вже пробухали,» - відказує хтось, але все ж таки всі, хитаючись і перекидаючи стільці та філіжанки, підводяться й сунуть до виходу.

Прохід до Червоного залу.

В залі вже темно - фільм почався, біля входу - ціла «пробка»: всі, хто спізнився, намагаються знайти своїх (хто займав їм місця) або продертися вниз і вмоститися на підлозі. Майк, наражаючись на гнів глядачів, вимахує шарфиком і гукає зі свого місця.

Компанія ледь не по головах лізе на свої місця. Коли всі розсаджуються, то довго ще - мало не половину фільму - розбираються де чиї речі, одягають їх на себе навпотемки, ржуть, матюкаються і неймовірно дратують довколишніх….

… хоча, зараз, на підході до знайомих пагорбів, так яскраво і чітко, як бачилось все тоді, пригадати було важко - особливо заважав, спливаючи кострубатим окремим спогадом, образ агресивно п’яного Леся Укліненка, якого Ліка на біду зачепила тоді в барі разом з невідь звідки виниклим Джоном, московською гвинтовою адепткою Танєчкою і ше якимось геть лівим і вдупуп’яним вилупком…

Ліка дужж-же поважала Леся (знала вона його мало), дужж-же любила Джона (майже так само, як Майка, який, до речі, сидів зараз десь на перегляді, сповнений священного захвату, адже минулу «Молодість» проїбав у дурці), досить непогано стави лася до Танєчкі, і - зараз - досить поблажливо до галасливого в дупу п’яного лівого вилупка (стовідсотковий «хвіст» за всіма кармічними розрахунками), тому їй коштувало чималих зусиль, такту і витримки випручатися з цупкої атмосфери цього приємного, але випадкового товариства, і таки рушити на перегляд (зокрема і незмінної «Зали чекань» Лестрінга) до червоного залу.

Біля вбиральні на третьому поверсі (навіть горішній бар, з якого Ліка щойно видерлася, не зрівнявся би з цим місцем у культовості, велелюдності та задимленості) - саме коли Ліка на мить замислилася, чи варто вистояти чергу, щоб попісяти, і чи порівнюване це - все ж таки з неабияким полегшенням наприкінці - вистоювання з сидінням на підлозі червоного залу у тісних джинсах і без жодної надії на полегшення раніше, ніж години через дві, - до неї підлетів по-гіповому милий хайратий юнак (хлопчик років сімнадцяти) і, ви промінюючи глобальне людське щастя, впевнено запросив її на чорні сходи покурити (дмухнути). Лі ка одразу ж опинилася з ним (і ще, до речі, з десятком блискавично виниклих хвостів) за пожежними дверима, не обтяжуючи себе питанням, чи справді цей хлопець такий кльовий, чи просто переплутав її з кимсь з перекуру. Юні неогіпі висмоктали три труби менш, ніж за хвилину, і остання п’ятка намалювала на стіні кому за мить (наносекунду?) до появи суворого дідка з техслужби. Накурена отарка враз як по команді потяглася до дверей (втім, не надто кваплячись, зі стриманою гідністю неформалів, які ніби-то є досить вільними, аби робити все, що заманеться в світлі останніх європейських тенденцій просування легалізації «легких наркотиків», але є і досить слухняними пофігістами, аби не створювати собі та людям зайвих проблем), - старий навіть не встиг набрати обертів для свого відпрацьованого роками прочухана, - і Ліка знову опинилася біля туалету.

Вона лише встигла подумати, що травичка «такасобі» і варто все-таки попісяти, як опинилася в позі лотоса на підлозі червоного залу, щільно стиснена у химерній темряві плечима таких самих глядачів.

Тобто, те, що вони такі ж, як і вона, Ліка зрозуміла наступної миті, коли оточуючі її люди (і перекладач, який досить довго мовчав, до речі, також) невідь з чого вибухнули неприродно напруже ним реготом.

Ліка глянула на екран: нічого смішного там не відбувалося. Там взагалі нічого не відбувалося, окрім порожнього шосе в чорно-білому варіанті.

Шосе тривало і тривало. І тривало воно доти, доки якась кобіта не штурхонула Ліку в плече і, нахилившись до її лиця майже впритул, не спитала:

«Хочеш пива?». Великий пластиковий стакан «Оболонь» бовванів просто перед носом. Ліка хильнула пива і мовчки виклала на невеличкий вільний простір вкритої витертим ковроліном підлоги пакет з канапками. «О! З куркою!», - почулося приглушено довкола неї разом з шурхотінням і звуками фільму. Після недовгого жування, протягом якого Ліка намагалася в’їхати у зміст стрічки, кобіта знову навалилася на неї. Каламутні її очі, електрично покреслені екранними відблисками, жевріли безмежною вдячністю й жагою ще тіснішого взаєморозуміння, ще невичерпнішого - тотального, планетарного - людського братерства. «Пішли попісяєм», - ледь ворушачи обважнілим язиком прохрипіла кобіта. Вони звелися на непевні ноги і по чиїхось колінах і наплечниках пропхалися до бокового виходу. Вахтерка підозріло проводила їх поглядом: двох геть убитих кобіт з каламутними очима й кам’яними обличчями, що цілеспрямовано промарширували до туалету.

В тихому коридорчику, як і в самій вбиральні, на відміну від попередніх - поверхом нижче, - нікого не було. З невгасимою цілеспрямованістю (і непохитною також) Ліка і кобіта домарширували до край ньої кабінки біля прочиненого вікна і діловито пропхалися вдвох в одні двері, які кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, одразу ж защепнула на клямку. По тому вона так швидко і зосереджено заходилася перетворювати півлітрову пластикову пляшку з-під мінералки на бульбулятор, що Ліка не встигла подумати нічого поганого (наприклад, про те, що потрапила у пастку агресивної лесбійки).

Бойовий запал і жага людського братерства, напевне, вже потроху почали попускати кобіту, бо впевненість її рухів, коли вона намагалася пропалити запальничкою дірочку в денці пляшки, витікала, мов пісок крізь пальці просто на очах.

- Треба сигаретою. - Сказала Ліка.

Денце стоплювалося, але дірочки не давало.

Вони удвох ледве вміщувалися в кабінці. Відверто мінімальний і відверто замкнений простір надавав дедалі більше підстав для нападу клаустрофобії.

- У мене нема. - Похмуро кинула кобіта крізь зуби (боротьба з пластмасою давалася їй дедалі важче).

Тоді Ліка немов уві сні простягла мізинець з довгим налакованим начорно нігтем і тицьнула ним у стоплену пластмасу.

- Що ти робиш?! - Здивувалася кобіта.

Ліка тупо подивилася на свій мізинець, вкритий спеченими кавальчиками лаку, пластмаси і шкіри.

Виглядало жалюгідно, але болю від опіку вона майже не відчула. Кобіта це зрозуміла і з відновленою діловитістю почала роздирати зубами пакет, ретельно згорнутий зі сторінки якогось глянцевого журналу.

Перетертий ганж сипонув в унітаз.

- От блядь. - Без жодного емоційного забарвлення кинула кобіта і зсипала досить велику кількість до поштриканої фольги, вмощеної у горлечку пляшки.

Не збиваючись з темпу, вони зосереджено висмок тали все, що було (а було до хєра!), пляшка полетіла у відро для сміття, кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, відщепнула двері, вивалилася спиною назовні й одразу ж зникла в сусідній кабінці.

Ліка зробила те, задля чого, в принципі, порядні дівчата і ходять в туалет (не подумайте тільки, що підфарбувала губи) і, покинувши підозріло духмяну кабінку, видерлася на підвіконня. На підвіконні (за її внутрішніми розрахунками) вона просиділа не менше години, і за цей час, окрім тихого безвираз ного матюкання кобіти за дверима зачиненої кабінки, встигла почути з коридору голос вахтерки: «Ну вон!

Пашлі двоє! Апять траву курят, ви что, нє слишитє!».

Ліка сповзла з підвіконня, насунула на очі сонячні окуляри (досі вона навіть не підозрювала, що має їх при собі) і промарширувала - геть з вбиральні - повз вахтерку і трьох охоронців (не повертаючи голови) - до дверей червоного залу.

В темряві, у такому скупченні людей вона відчула себе личинкою в теплому затишному коконі. «Та на хуй атайді от екрана!» - сказав перекладач. Довкола зареготали. Ліка зареготала з якоюсь фонтануючою зненацька, неймовірно щирою радістю, разом з усіма. Поруч гепнулася на підлогу кобіта. На екрані йшли титри.

Титри взагалі-то і є тим, що на мить дає тверду впевненість в існуванні форми, поняття про її наповнення, про сюжет, про початок і кінець, про реальність живої історії і реальність її цілісного, завершеного, самодостатнього окремого існування. Впевненість у тому, що нею завжди можна помилуватися one more and one more tіme and once amp;once agaіn amp;agaіn etc. etc., перетворити на улюблений фетиш і дрочити на нього, доки він не зітліє (або його сенс до останнього образу, або ж сама плівка, на якій він живе)! В житті Ліки не було кінця і початку історій та випадків, не було жодного сюжету і жодного сподівання на гідний жанровий фінал - тільки Смерть… це було суцільне каламутне переливання і булькання, тому вона так любила кіно. Тому майже весь час в її уяві створювалися кіносценарії і знімалися кліпи в якомусь автономному режимі, а все, що текло зовні, було плівкою, на яку невпинно записувалися щойностворені вигадані світи. Будь-який студент факультету кінорежисури театрального інституту ім.. Карпенка-Карого скаже, що знімати можна і на списаній кіностудією ім. Довженка «Свемі» (наприклад, в метро, коли вранці замість жетону настирливо пхаєш у шпарку турнікету ключі від квартири, ймовірно ще знаходячись у напівсні на її порозі…), бо такі «Кодаки», як Дерев’яні Сходи, трапляються не часто, принаймні, у Великому Місті, яке щодня стає все більше схожим на неохайну купу запоротої кіноплівки, вщент захаращеної одноманітними зображеннями мільйонів людей.

Варто лише навчитися не заплющувати очей, і кіно ніколи не припиниться.

Сходи були порожніми, і Ліка вже майже цілковито відчула себе на них в позі Данаї з пляшкою крижаного світлого пива в руці, але дознімати сцену не вдалося (живо відчутий піднебінням смак пива довелося виплюнути з голови): вона згадала, що: по-перше, пройшла гастроном; по-друге, їй все одно не було за що взяти там пива; по-третє, що випадкова дівчина в брамі завела її у спогади про «Молодість» надто далеко від кінцевої мети, і шлях від будинків до Сходів геть випав з кадру.

Настільки, що навіть не подумалося у глухому дворику те, що зазвичай думалося останні кілька років: Ссцуки! Вишкребки періоду первинного накопичення капіталу! Спаскудили вкрай і без вороття милий серцю панківський цегляний апендикс, в якому так любо, так природно ходилося, сиділося, пилося і сцялося серед сміттєвого хаосу і карамельного вечірнього світла високих вікон, - спаскудили бридкою, бездушною, почварливою у своїй кубічності спорудою «бізнес-центру» ібий’огомать - з бетону і дратівливо-синього, немов плями бензину на мокрому асфальті, тонованого шкла!

Ніби якийсь неуявних розмірів урбаністичний монстр - глюканоїдне породження хворобливої отрує ної ноосфери - проходив тут, прямуючи кудись до злих і холодних космічних пустель звичним маршрутом шлюбного періоду, і зненацька, між іншим, просрався оцією застиглою купою сучасних тіпакрутосупєрмодних будматеріалів!

На унітазі Еліка годинами читала, періодичо зливаючи воду. Це наївне маскування призводило до цілком логічних проблем з батьками: вони боялися, що у дитини щось негазд зі шлунком і наполягали на медичному огляді. Еля тоді ще байдужо ставилася до лікарів і лікарень, а щорічні шкільні медогляди навіть любила за можливість пробайдикувати цілий навчальний день (надто тішило уникнення за щасливим збігом алгебри чи історії). На всю школу (цнотливі вісімдесяті - ві-ві! - підпільна вівісекція) було двоє-троє дівчат, які не могли приховати істеричного жаху перед гінекологічним кабінетом через свою ранню - як на ті часи дефлорованість.

Для Еліки вони були істотами з іншої планети, і, якщо у шкільному побуті дратували своєю пихатою тупістю, то перед невблаганно працюючими дверима гінекологічного кабінету (де на тлі великої сірої від снігу шиби бовваніло бридке чорношкіряне крісло з металевими розп’ялками для ніг - «гвинтокрил»), викликали якесь змовницьке, хоча й відсторонене співчутя. Нервуватися за законом отари починали всі дівчата, навіть ті, хто не користувався новомодним тампаксом («мало що там могло статися…а раптом там - там-тарам - щось порвалося, і спробуй доведи, що ти іще навіть не цілувалася з жодним хлопцем, не те що…»). Це приниження! Та яке вони мають право лізти до нас всередину! Яке їхнє собаче діло, дєвочка я, чи нє! А в мене місячні взагалі! - починали обурюватися дівчата, збиваючи у нерозбірливу отарку вишикувану вчителькою чергу…

«Окей!» - Сама собі сказала Ліка тоном Миколи Вересня, і спустилася коротшою правою гілкою сходів вниз, не чіпляючись на - до останньої шпаринки, до останнього найстаршого напівстертого чи найсвіжішого і тупого напису - знайомі гачки улюбленого місця. Повз купки лайна, штрикали і зужитий одноразовий посуд - пластмасові сліди життєдіяльності пластмасового покоління, - повз кущі і кущики, і хирляві дерева, вона збігла схилом так, щоби більш-менш сховатися з поля зору горішніх випадковців, очевидців і вочевидьків, спустила джинси і присіла, дивуючись струменю сечі так, ніби робила це вперше чи бодай люрала чистим пивом: виявилося, це і було справжнім бажанням її тіла, а вся ця маскувальна комбінація - лише хитро підкинутим приводом. Ліка витягла пачку з кишені, і випускаючи в землю останні краплі відпрацьованої рідини, пересвідчилася, що пачка складається - такі да! - зі стобаксових купюр.

Якась невимовно невиразна буденність обліпила все довкола, неначе застигла вулканічна лава - гирло отруєного опієм вулкану, який ніколи не прокинеться, бо вивергати лаву, це все одно, що безперервно пересічно срати, а безперервно срати означає життя без сновидінь - означає буденність, а… ще одне замкнене коло… Не міняючи пози, Ліка зробила пачці пальцем, наче колоді гральних карт, гррр-шшш-ші, і почала повільно рахувати гроші: ш-ші - ш-ші - ш-ші- ш-ші… Коли затерпла ліва нога, покалічена колись (коли, у якому завулку незбагненного простору часу?), Ліка сама собі тоном Миколи Вересня сказала: «Сто. Окей.» І з зусиллям підвелася. Одну сотку, поки відтерпала нога, Ліка запхала до кишені джинсів, решту - до наплечника, в середину «ділового щоденника», навпомацки розкривши списані сторінки.

Шлях до гастроному, розмінювання купюри, купування пива («Сармату», ясна річ, не виявилося) і повернення назад до Сходів не дали жодних натяків на позбавлення від невимовно невиразної буденності: така комбінація дій і подій (за винятком суми грошей) повторювалася Лікою в цьому місці не одну сотню разів протягом не одного десятка сотень днів.

Раптом - з першим буденним ковтком пересічного світлого холодного пива на теплих сходах, буденно мружачись від сонця, - Ліка згадала одну свою давню і давно і остаточно вже минулу і вичерпану недбало пристрасть. Вона згадала, як оточували її всюди, де б вона не була, ластівки в усіх можливих виглядах: від живих, до зображених на логотипі якогось турагенства. Ластівки і Кортасар. Як марила вона наяву протягом кількох місяців і жила, немов у шаманському танці, тим маренням, неначе комаха в бурштині. Як одного спекотного липневого дня («… якусь ще мить вона сиділа біля річки…») повернулася, як зомбі, до коматозного від задухи й пилу, схожого у своїй розпеченій незворушності на її марення, Міста, як злилася з ним, спеклася в один золотаво-попелястий нешліфований бурштин і потекла в ньому, разом з ним у безтямному просторі літа. Серед стопленого бітуму, розлитого пива, засіяного насіннєвим лушпинням, повз тріснуті (ніби забризкані кров’ю) круглі сонцезахисні окуляри…

Lucy іn the sky wіth the dіamond… І не було думок.

А була тільки пуповина потягу, що вела її крізь кисільне марення до свого початку, мов чаклунська ниточка до клубку. Межа Міста, немов прибій, - завжди сосни… Одноманітні дев’ятиповерхові «гостинки»… всі схожі (і всередині - надто) на покинені занедбані санаторії десь у Пущі-Водиці (а може й у Криму), на випорожнені, випотрошені (як риба - воронами і чайками), спустошені літніми канікулами гуртожитки, на негритянські квар тали, які показують в тілівізорі… Шостий поверх. Дерев’яні двері. На дверях Ліка намалювала крейдою ластівку. І довго сиділа на маленькому вичовганому килимку (Зоологія, 7-й клас, мімікрія килимковокрилих в умовах урбанізації), спершись на двері спиною, слухаючи і не чуючи радіо за ними. І навіть на думку не спало постукати до дверей своєї пристрасті - океан сутінок тихо підкотив до її босих запилюжених ніг порожню пивну пляшку… І - якщо він, її пристрасть, був весь цей довгий нечас вдома, - то, виходячи у темний вельветовий вечір по ци гарки, він неодмінно побачив спочатку цю пляш ку, а вже потім, коли замикав двері на ключ, лас тів ку. «… а коли хронопам сумно, вони беруть черепаху, і малюють на її панцирі крейдою ластівку…»

Чому Місто так ревно протистоїть спогадам?

Чому змінює шкіру, номери та наймення? Чому воно, голомозе, лишає бруд і спалює квіти? Чому його пахощі стають дедалі потужнішими і відчуженими, втрачають нюанси і напівтони чарівливих сумішей (хоча б ледь розквітлого абрикосу зі старою ґумою, що перезимувала серед коренів чистотілу)? Безглуздя якесь, але що мене повертає навспак, що змушує сподіватися? Це Щось - ззовні, якась безлика сила (адже я напевне можу відрізнити власну рефлексію від чогось інакшого, бодай неорганічного). У кожному випадковому багатті ввижається погляд моря, в торіш ньому листку - мушля, що зветься в народі «морською соплею», у вітрі - незручна септима крику чайки… Я знала, що ти повернешся, але щоб так - не хочу. Напевне, ніяк не хочу, тому що ми в якусь мить почали будувати кінець світу - запопадливо руйнувати сходи, чавити комах, топтати траву, зривати квіти, цілуватися автоматично (і це - найгірше, що можна було зробити)… А потім сталося невідворотне - ми згадали слова! І вмить за бу ли все інше, адже слів взагалі так багато, що вони ладні заповнити собою все - заліпити всі шпарки плоті, з яких назовні рветься тепло і світло.

Радість довколишніх - найвірогідніша прикмета, але ми начхали на неї, засліпили себе іржавим ножем приреченості «усього-лише-людини», тому що це (ну звісно!) видавалося найпростішим. А тепер? Тобі тепер просто живеться? Тебе не мучить совість, ніби ти скоїв убивство? Ми скоїли злочин, ми самі пішли до в’язниці, і нині- світ зачинився для нас, як двері.

Прозорі двері. Двері, через які переповнений життям всесвіт не в змозі заповнити нашу порожність.

Ти жалієш довколишніх… Я - теж… Чому вони не жаліють нас?! Не переймаються співчуттям…

Мерців не жаліють, ось чому. А коли ми ще жили, доживали останні хвилини?.. У них була єдина мета - повернути свою владу, привласнити нас назав жди, помститися за ту владу, яку ми над ними мали, і за те, що, не позбавивши їх цієї залежності, насмілилися жити.

Прицвяхована до твого лоба підкова вкривається іржею - ти не помічаєш? Я бачу, як твоя вдача, втомлена, тьмяніє і покидає тебе - потроху, неуникно. Ти народився в шовковій сорочці, але хутко зносив її, бо віриш у вічність і невразливість свого життя, у невичерпність фортуни. Щось мені підказує - чи логіка, чи тваринне знання - що ти повернешся до мене по своє щастя. Не спізнися.

Цей транспортний засіб - єдиний (і в сенсі своєї неповторності, і в сенсі кількості), і він не стоїть на місці, і не повертає навспак…

Ліка ковтнула пиво. І раптом (і наршті!) їй стало зрозуміло, що в житті насправді нічого не змінлося.

Це було неймовірно. Скільки разів у мить безпорадної люті, охоплена (мов екстатична немолода жінка в процесі непереконливого самоспалення з ідеологічною метою) бензиновим полум’ям ненависті до навколишнього соціуму, конгломератом тупості і фальшу в якому є мати, Ліка на кісточки розкладала (ретельно обсмоктуючи кожну) перед собою анатомічну будову «мрії Корейко». Вона уявляла собі, як і більшість цих розповсюджених планетою інфантильних духом створінь - її видових одноплемінників, - як віддає до копійки витрачені на неї впродовж усього життя гроші батькам.

Канєшно шо луччіх лєт паложеной жизні вже не воздаси навіть власною кров’ю зі втятих вен, але хоч гроші… Уявляла, як купує собі квартиру, купує собі «спокій від усих цих мудаків»… Ніби спо кій можна купити! Ліку з дитинства привчали со ромитися того, що «роблять усі», всіляко пле каю чи її начебто «особливість», але Ліка давно вже знала, що вона цілковито (як і будь-яка людина на планеті) відповідає загальному шаблонові, що вона - як всі, що всі - як всі, і винятків не існує.

Пиво закінчувалося. «Куплю собі квартиру десь у Львові» - тупо подумала Ліка. І заплакала. І ще згадалося:

Розмова на східцях БЖ з людиною, яка ра ніше була для мене чоловіком, можливо трохи «бла китнуватим»… Але зараз ця категорія розподілу на «він - вона - воно» чомусь не працює. Вона давно не працює. Людська істота. Тепла, жива, справжня, наповнена світлом існування, вона проміниться…

Тепер діє пошуково-ідентифікаційний рефлекс «живе - не живе» або «повне - порожнє». Більшість людських істот - не живі і порожні. Вони не зомбі, не «тупі-пересічні-звичайні», - просто порожні. Це може відчути лише тіло, мозок - ніколи. Це означає, що кілька живих, які зустрілися мені за життя, зі мною не спали, а десяток тих, з ким спала я - були порожні. Ось чому тіло не пам’ятає навіть фактури.

Ошукане мозком. Цівка пуповини цідиться крізь середину тіла… Пупок після пірсінгу загоюється дев’ять місяців… Наскрізно проходять примари декорацій… Претензійно-екзотичне тату внизу живота рухається в ритмі реггей - ритмі босих ніг та брязкалець на передкінцівках… За яскравим різноманіттям форм вгадується одна болванка, один шаблон, як сліди пожежі під косметичним євроремонтом. Діти не граються з прискавками - бо є водяні пістолети, йо-йо і клей, а скільки всього можна було зробити з пляшки з-під маминого шампуню…

Ти не пам’ятаєш, Лійке, бо тоді ти обвішувалася прикрасами сусідки, і гуляла безсоромно в маминих сукнях на іншому кінці містечка, де заклопотані непохмілені залізничники не звертали уваги на дитину не своєї статі… Тоді ти вірила в небо і читала медичні довідники та книжки про іспанську інквізицію. От і довідалася. Довідалася, що ти - Зло, що ти не просто хвороба - кримінальне діяння. Ти - в космосі, по інший бік стратосфери… Вакуум. Зло - це вакуум.

Нормальні відьми не тусуються по шабашах - лише «клубна молодь» демонструє форми, з яких нема чого висмоктувати. Нема чим поживитися.

Народжені від матері своєї та її сина, свого старшого брата, вони розводять кров граційною і безжально-милосердною отрутою, диявольським медом морфіну, пишуть сонети, картини і блюзи, одні - в очікуванні, інші - в пошуках батька…

Треті - витікають крізь пальці світу в простір, де нема з чого вислизати… Їхні очі затоплені прірвою з бурштиновими іскрами чогось, що не потребує назви… Звуки, іскри і вітер з місяцю вони відсилають до запитання, без сподівання відповіді… А крила приходять звідусіль, щоби сповити в кокон і сховати на дні океанському повних і живих…