Ендіміон

41

Коли отець-капітан де Сойя нарешті отримав виклик і тим самим звільнився від вимушеного домашнього арешту, цей виклик прийшов не від інквізиторів Священної Канцелярії, як можна було сподіватися: його передав особисто, прийшовши забрати з собою де Сойю, монсеньйор Лукас Одді, помічник Симона Авґустина кардинала Лурдусамі, Державного секретаря Святого Престолу та Ватикану.

Простуючи вулицями міста, а потім Ватиканськими садами, де Сойя відчував такий вибух почуттів, що словами не передати. Усе побачене й почуте: прозора блакить пацемського неба, пурхання в'юрків у гущавині грушевих садів, лагідний передзвін, що скликав на вечірню молитву, — усе це здіймало у його душі таку бурю емоцій, що він ледве стримував сльози. Йдучи поряд, монсеньйор Одді розважав його всілякими оповістками, у яких ватиканські плітки змішувалися з веселими побрехеньками, тому коли вони проминули ту частину саду, де над вишуканими клумбами висло тремке бджолине дзижчання, голова де Сойї йшла обертом, а у вухах дзвеніло.

Де Сойя придивлявся до свого супутника. Довгов'язий монсеньйор Одді хоч і був чоловіком уже дійшлого віку, а проте ходу мав швидку: здавалося, що він не ступав, а плив, нечутно рухаючи ногами під довгою сутаною. Кожна зморшка і лінія на його кістлявому, з хитринкою, обличчі свідчили про багаторічну звичку жартувати й іронізувати, а довгий гачкуватий ніс, здавалося, тільки те й робив, що винюхував у ватиканському повітрі нові побрехеньки та суди-пересуди. Де Сойя начувся доволі анекдотів як про самого монсеньйора Одді, так і про кардинала Лурдусамі. І справді: один був цибатим сміхуном, а другий — опецькуватим мефістофелем; якби не та необмежена влада, якою вони володіли, то, перебуваючи поряд, ці люди могли б у кожного зустрічного викликати лише сміх.

Де Сойя здивувався, коли вони проминули сади й увійшли в один із зовнішніх ліфтів, що підіймав відвідувачів до лоджій Ватиканського Палацу. Швейцарські гвардійці, виряджені в старовинні однострої у червоно-синьо-помаранчеві смуги, виструнчувалися щоразу, коли вони заходили в ліфт чи виходили з нього. Гвардійці мали в руках довгі піки, але де Сойя знав, що при потребі старовинні піки перетворяться на лазерні гвинтівки.

— Якщо ви пам'ятаєте, Його Святість після свого першого воскресіння вирішив розташуватися в цих покоях через величезну повагу до свого тезки, Папи Юлія Другого[129], — промовив монсеньйор Одді, невимушено змахнувши рукою в напрямку довгого коридору.

Де Сойя лише підтакнув. Його серце шалено калатало. Папа Юлій II, легендарний Папа-воїн, котрий замовив розпис стелі Сікстинської капели під час свого правління з 1503 по 1513 рр. н.е., був першим, хто оселився у цих світлицях. Тепер Папа Юлій, в усіх своїх втіленнях, починаючи з Юлія VI й аж до Юлія XIV, мешкає тут і править звідси майже у двадцять сім разів довше, ніж його тезка. Невже він зустрінеться з Папою?! Де Сойї вдалося не виказати свого хвилювання, коли вони пішли цим славетним коридором, але долоні його змокріли, а дихання почастішало.

— Звісно, ми з вами прямуємо до Секретаріату, — сказав, усміхаючись, Одді, — але вам має бути цікаво пройтися цим коридором, якщо ви ще не бували в покоях Папи. Самого Папи зараз нема: Його Святість сьогодні цілий день буде присутній на засіданні Міжзоряного Синоду в меншому залі аудієнцій Будинку Нерві[130].

Де Сойя кивнув, хоча його увага в цю мить насправді була прикута до Станци Рафаеля[131]. Крізь розчинені двері папських покоїв, повз які вони проходили, він бачив фрески на стінах. Історія їхнього створення в загальних рисах була йому відома: Папі Юлію II набридли «старомодні» фрески таких другорядних геніїв, якими він вважав П'єро делла Франческу й Андреа дель Кастаньйо[132], тому восени 1508 р. він запросив двадцятишестирічного генія з Урбіно, Рафаелло Санті[133], знаного також як Рафаель. Крізь одні двері де Сойя побачив Станцу делла Сеньятура[134], вражаючу фреску, що зображала тріумф релігійної істини, порівнюючи його з тріумфом істини філософської та наукової.

— Ага! — сказав монсеньйор Одді, зупинившись на хвилинку й даючи де Сойї змогу роздивитися фреску. — Вам подобається, еге ж? Бачите Платона серед філософів?

— Так, — відповів де Сойя.

— А ви знаєте, на кого він схожий? Із кого художник його намалював?

— Ні.

— З Леонардо да Вінчі, — повідомив монсеньйор із ледь помітною усмішкою. — А Геракліт? Бачите його, он там? А хто послужив Рафаелю моделлю для нього, знаєте?

Де Сойя міг тільки заперечливо хитати головою. Він згадував крихітну саманну капличку Прихильників Марії на своїй рідній планеті, під двері якої завжди задував вітер, намітаючи кучугури піску під нехитрою статуєю Діви.

— Геракліт — це Мікеланджело, — сказав монсеньйор Одді. — А Евклід... ось він, бачите? Це Браманте. Зайдемо, глянете зблизька.

Де Сойя ледь насмілився ступати розкішним килимом. Фрески, статуї, золочені багети, високі вікна, здавалося, неслись у танці навколо нього.

— Ви бачите ці літери на комірі Браманте, ось тут? Підійдіть ближче. Можете прочитати, сину мій?

— R-U-S-M, — прочитав де Сойя.

— Еге ж, — хихикнув монсеньйор Лукас Одді. — Raphael Urbinus Sua Manu. Ану, сину мій... переклади для старого. Тобі цього тижня вже довелось пригадати свою шкільну латину... так я чув.

— Рафаель з Урбіно, — переклав де Сойя більше собі під ніс, ніж звертаючись до свого співрозмовника, — своєю власною рукою.

— Саме так. Ну, ходімо. Нам треба буде спуститися особистим ліфтом Папи. Ми не можемо змушувати Державного секретаря чекати.

Апартаменти Борджіа займали більшу частину першого поверху[135] цього крила палацу. Вони пройшли мініатюрною каплицею Миколи V[136], і де Сойя подумав, що, мабуть, людські руки не створили нічого прекраснішого за це невеличке приміщення. Фрески на стінах були виконані художником фра Анджеліко між 1447 та 1449 рр. н.е. і являли собою квінтесенцію простоти, втілення чистоти.

Після каплиці апартаменти Борджіа здавалися позбавленими світла, виглядали загрозливо, а втім, і подальша історія Церкви так спохмурнішала, коли в ній запанували Папи з роду Борджіа. Але починаючи з Кімнати IV, кабінету Папи Александра[137], котрий усе дозвілля присвячував наукам і мирським мистецтвам, де Сойя почав віддавати належне красі насичених кольорів, вишуканим золотим інкрустаціям у формі листя[138], розкішній ліпнині. У Кімнаті V статуї та фрески зображували життя святих, але тут відчувалася неприродність, якась стилізація, що нагадало де Сойї давньоєгипетські ієрогліфи, які колись існували на Старій Землі. У Кімнаті VI, що слугувала Папі їдальнею, фрески зображували, як пояснив монсеньйор Одді, таїнства віри. Від вибуху барв і розмаїття фігур у де Сойї буквально перехопило подих.

Монсеньйор Одді зупинився перед гігантською фрескою Воскресіння та вказав двома пальцями на фігуру на другому плані, від якої, попри минулі віки та потемнілі фарби, віяло благочестям.

— Папа Александр Шостий, — неголосно проказав він. — Другий із Пап Борджіа, — а на дві постаті, що стояли неподалік на багатофігурній фресці, він тицьнув пальцем чи не зневажливо. Ці дві фігури, висновуючи із кольорів і того світла, що вихоплювало їх із натовпу, схоже, також мали зображати святих. — Цезар Борджіа, — пояснив Одді, — позашлюбний син Александра. Поруч із ним — його брат... Цезар його вбив. А дочка Папи, Лукреція, зображена в Кімнаті V... можливо, ви її не помітили... Свята діва Катерина Александрійська.

Де Сойї зоставалося лише роззиратись навкруги. Він звів очі до стелі й побачив зображення, що повторювалося в усіх кімнатах, — білого бика з короною над рогами, герб роду Борджіа.

— Усе це намалював Пінтуріккіо, — кинув монсеньйор Одді наостанок, знову запрошуючи де Сойю йти за ним. — Його справжнє ім'я було Бернардіно ді Бетто, і він був божевільним. Можливо, служив темряві, — проходячи крізь двері, монсеньйор повернувся ще раз подивитись на кімнату, а гвардійці біля дверей знову виструнчились. — Проте в його геніальності сумнівів нема, — сказав він тихо. — Ходімо. Вам уже час.

Кардинал Лурдусамі чекав на них за довгим і приземкуватим письмовим столом, у Кімнаті VI, Залі Понтифіків, ще знаній як «Папська зала»[139]. Він не підвівся, коли йому доповіли про прихід де Сойї і той після дозволу зайшов у кімнату, а лише повернувся на своєму кріслі. Де Сойя став на одне коліно і поцілував каблучку кардинала. Лурдусамі поклав руку отцю-капітану на голову, а тоді змахнув рукою, відкидаючи подальші формальності.

— Візьми стілець і сідай, сину мій. Сідай зручніше. Запевняю тебе, що те невеличке крісло значно зручніше за оцей трон із прямою спинкою, на якому мушу сидіти я.

Де Сойя майже встиг забути, наскільки гучний голос у кардинала. Його бас гримів так, наче він ішов не стільки з грудей гіганта, скільки із самої землі. Та й вигляд кардинал мав відповідний: височезна й широчезна купа червоного шовку, білосніжного полотна та малинового оксамиту; людина-гора, увінчана здоровецькою головою, складеною із багатошарових підборідь, крихітного рота, гострих очиць і практично голомозого черепа, ледь прикритого малиновою шапочкою-камілавкою.

— Федеріко, — пророкотів кардинал, — я радий, що ти пройшов крізь стільки смертей і крізь такі випробування, не постраждавши. Ти маєш чудовий вигляд, сину мій. Трохи втомлений, але бадьорий.

— Дякую, Ваша Превелебносте, — сказав де Сойя.

Монсеньйор Одді взяв крісло і сів ліворуч від отця-капітана, трохи далі від стола кардинала.

— Наскільки я розумію, тебе вчора викликали на трибунал Священної Канцелярії? — басив далі кардинал Лурдусамі, дивлячись де Сойї просто в очі.

— Так, Ваша Превелебносте.

— Сподіваюся, пальців у лещата не затискали? Обійшлося без «залізної діви» або розпеченого заліза? Чи, може, вони тебе на дибі підвішували?

— Ні, Ваша Превелебносте, — спромігся на усмішку де Сойя.

— Добре, добре, — промовив кардинал. На його каблучці відбивалися промені світильника, що висів у десяти метрах над головою. Він схилився ближче й усміхнувся. — Коли Його Святість наказав Священній Канцелярії повернути її колишню назву — Інквізиція, — деякі скептики гадали, що Церква повертається до старих часів, часів несамовитості й терору. Але тепер вони переконалися, що це не так, Федеріко. Уся влада Священної Канцелярії полягає в тому, що вона дає поради Орденам Церкви, а єдине покарання, яке вона може запропонувати, — це відлучення.

Де Сойя облизав пересохлі губи.

— Але це жахливе покарання, Ваша Превелебносте.

— Так, — погодився кардинал Лурдусамі, і в голосі його не лишилося й натяку на жартівливість. — Жахливе. Але тебе це не повинно обходити, сину мій. Непорозуміння вже позаду. Твоє ім'я і твою репутацію повністю реабілітовано. Звіт, який трибунал надішле Його Святості, знімає з тебе всі звинувачення, за винятком... скажімо... нечуйного ставлення до емоцій певного провінційного єпископа, який має в Курії доволі друзів, аби його почули.

Де Сойя ще не наважувався видихнути.

— Єпископ Меландріано — злодій, Ваша Превелебносте!

Гострий погляд Лурдусамі метнувся до монсеньйора Одді, потім знову зупинився на отцю-капітану.

— Знаю, знаю, Федеріко. Нам це відомо. Ми дізналися про це якийсь час тому. Не сумнівайся, доброму єпископові з далекого плавучого міста на планеті, вкритій водою, доведеться свого часу постати перед поважними кардиналами зі Священної Канцелярії. І можеш не сумніватися, що в його випадку рекомендації не будуть поблажливими, — кардинал відкинувся назад у своєму кріслі з високою спинкою. — Але в нас є інші, важливіші питання для обговорення. Ти готовий продовжити виконання своєї місії?

— Так, Ваша Превелебносте, — де Сойю самого здивувала терміновість і щирість власної відповіді. Ще секунду тому він тішився з того, що ця частина його життя й служби позаду.

Обличчя кардинала Лурдусамі набуло серйознішого виразу. Щелепи, здавалося, зімкнулись міцніше.

— Чудово. Тепер ось що: наскільки я розумію, один гвардієць із твоєї команди помер під час вашої експедиції на Хеврон?

— Нещасний випадок під час воскресіння, Ваша Превелебносте, — відповів де Сойя.

Лурдусамі похитав головою.

— Жахливо. Просто жахливо.

— Стрілець Реттіґ, — додав отець-капітан де Сойя, відчуваючи, що треба вимовити вголос ім'я загиблого. — Він був добрим солдатом.

Невеличкі очі кардинала заблищали, наче від сліз. Він подивився просто в очі де Сойї й мовив:

— Про його батьків і сестру подбають. У стрільця Реттіґа є брат, який просунувся до посади священика-генерала в Брешії. Тобі це відомо, мій сину?

— Ні, Ваша Превелебносте, — відказав де Сойя.

Лурдусамі кивнув.

— Сумна втрата.

Кардинал зітхнув і поклав пухку руку на порожню стільницю. Де Сойя помітив ямочки на затиллі долоні. Він дивився на цю руку так, ніби вона жила сама по собі, мовби якась безкоста морська істота.

— Федеріко, — пророкотав Лурдусамі, — у нас є кандидатура, аби заповнити вакансію в екіпажі твого корабля, що утворилась через смерть Реттіґа. Та спочатку ми повинні обговорити підстави для твоєї місії. Чи тобі відомо, чому ми маємо знайти та затримати цю молоду особу?

Де Сойя випрямився на своєму сидінні.

— Ваша Превелебносте, мені пояснили, що ця дівчинка є донькою кібрида, — сказав він, — що вона становить загрозу для самої Церкви. Що вона може виявитись агентом ТехноКорду.

Лурдусамі знову кивнув.

— Усе так, Федеріко. Усе так. Але ми не пояснили тобі точно, яким чином вона загрожує... не тільки Церкві й Паксу, а й усьому людству. Якщо ми знову доручаємо тобі, мій сину, виконувати цю місію, ти маєш право це знати.

Здалеку раптом долинули два звуки, різні, ба навіть протилежні. Шибки та стіни палацу трохи притлумили їх, але не заглушили до кінця. На Янікульському пагорбі, над рікою поблизу Трастевере[140], вистрелила гармата, сигналізуючи настання полудня, і водночас годинник на соборі Св. Петра почав відбивати середину дня.

Лурдусамі зупинився, зі складок своєї малинової мантії дістав старовинний годинник, кивнув задоволено, завів його й повернув на місце.

Де Сойя чекав.