Ендіміон

42

Аби дістатись до отця Главка та закутого у кригу міста, ми пробиралися крижаними тунелями цілу з лишком добу. За цей час ми зробили лише три короткі зупинки, щоб трохи поспати. У самому переході — темрява, холоднеча, вузькі проходи у товщі льодовика — не було нічого надзвичайного, і він би неодмінно випав мені з пам'яті, якби арктична примара не схопила одного з нашої ватаги.

Як це завжди буває в таких випадках, усе трапилось блискавично. Мить тому ми — Енея, андроїд і я — втомлено тяглись у хвості вервечки чітчатуків, аж нараз сніг надовкола наче вибухнув — я завмер на місці, бо мені здалося, що то вибухнула міна, — і один із чітчатуків, що йшов на дві позиції попереду Енеї, мовчки зник.

Я ще стояв стовпом, не встигнувши навіть зняти запобіжник із плазмової гвинтівки і марно стискаючи її в руках, коли найближчі до нас чітчатуки заволали від люті та безпорадності, а декілька мисливців кинулися новим коридором, який раптово відкрився в крижаній стіні.

Енея вже присвічувала своїм ліхтарем у колодязь, що йшов майже вертикально вниз, а я з піднятою вгору гвинтівкою проштовхався до неї. Двоє із чітчатуків покотилися колодязем, гальмуючи ногами та короткими кістяними ножами, так що крижані скалки летіли вгору. Я вже хотів було стрибнути вслід за ними, коли один із чітчатуків схопив мене за плече.

— Ктчі! — гаркнув він. — Ку тчета чі!

Ми спілкувалися вже четвертий день, тому я міг зрозуміти, що він забороняє мені йти. Я підкорився, тільки дістав свій лазерний ліхтар, аби присвічувати шлях мисливцям. А вони, продовжуючи волати, віддалилися від нас уже метрів на двадцять, а коли тунель повернув і пішов горизонтально, і взагалі зникли з очей. Спочатку мені здалося, що від криги відбивається червоний промінь лазера, але, придивившись, я побачив, що колодязь вкритий кров'ю, так наче його пофарбували в червоне.

Чітчатуки не припинили своїх криків навіть після того, як мисливці повернулися з порожніми руками. Я зрозумів, що примари вони навіть не встигли побачити, та й від жертви не лишилося й сліду — хіба що кров, клапті накидки та мізинець правої руки. Кучту, якого ми означили як знахаря, опустився на коліна, поцілував палець, різонув кістяним ножем по власній руці, так що його кров скрапнула на скривавлений палець, а тоді обережно, майже благоговійно, сховав палець у торбинку. Виття водномить ущухло. Чіаку, високий мисливець у шкурі з кривавою плямою (тепер плям там побільшало, оскільки він був одним із тих, хто кинувся в колодязь), повернувся до нас і взявся щось дуже серйозним тоном говорити. Решта опустили списи, закинули на плечі торби і рушили далі.

Йдучи вгору крижаним тунелем, я озирався до тих пір, поки зроблений примарою отвір не розтанув у мороці, який, здавалося, наступав нам на п'яти. Раніше я не дуже нервував, бо знав, що хижаки водяться на поверхні, а під кригу спускаються тільки полювати. Але тепер навіть лід під нашими ногами видавався підступним, а за кожним крижаним виступом чи колоною ввижалися примари. Я помітив, що намагаюся ступати на носаках, наче розраховую таким чином завчасу виявити пастку, де зачаївся в засідці хижак. Мушу зізнатись, що пересуватися навшпиньки Сьомою Дракона — справа нелегка.

— Пан-Енеє, — пролунав з-під однієї накинутої шкури голос А. Беттіка, — я не зрозумів, що казав пан-Чіаку. Щось про числа?

Обличчя Енеї ховалось за іклами примари. Я знав, що всі ці шкури роблять із дитинчат примар, геть маленьких, але побачивши, як білі руки, кожна завтовшки з мій тулуб, висовуються з крижаної стіни, тільки побачивши чорні пазурі завдовжки з мою руку, я по-справжньому зрозумів, які ж ці істоти величезні. Тримаючи напоготові плазмову гвинтівку, тепер уже зняту із запобіжника, й хоч і притиснутий гравітацією, все ж намагаючись ступати нечутно, я подумав про те, що інколи найкращим помічником відваги є цілковите невідання.

— ...отже, я гадаю, він казав про те, що кількість людей у загоні тепер не дорівнює простому числу, — пояснювала тим часом Енея А. Беттікові. — Поки... цього мисливця не вхопила примара... нас було двадцять сім, і це добре число, але тепер їм доведеться щось із цим зробити... інакше... я не знаю... може знову трапитись якесь нещастя.

Наскільки я зрозумів, аби вирішити проблему з простими числами, чітчатуки вислали Чіаку вперед як розвідника. А можливо, він сам відокремився від ватаги, аж поки вони не приведуть нас у місто; тепер нас налічувалось двадцять п'ять, число непарне, але з цим на короткий час можна було миритися. А от без нас їх знову стане двадцять два, а це вже геть неприпустимо.

Коли ми прибули до міста, я викинув із голови спроби розгадати слабість чітчатуків до простих чисел.

Передусім ми побачили світло. Після кількох днів, проведених у темряві, наші очі так звикли до тліючого приску в «чучкітуку», кістяній жарівні у формі митри, що навіть випадковий проблиск світла ручного ліхтаря засліплював нас. На світло замерзлого міста було просто боляче дивитись.

Колись цей сімдесятиповерховий будинок, зроблений зі сталі чи сталепласту і розумного скла, був повернутий вікнами на зелену терраформовану долину, де з південного боку на відстані лише п'ятсот метрів бігла ріка. А тепер наш крижаний тунель привів нас до пролому в скляній стіні в районі п'ятдесят восьмого поверху, а язики глетчера, що утворився із замерзлої атмосфери[141], вигнули сталевий каркас будівлі й подекуди проклали собі шлях усередину.

Але хмарочос усе ще стояв, випираючи горішніми поверхами понад глетчер, у безповітряну чорноту. І все ще сяяв вогнями.

Чітчатуки зупинилися біля отвору, прикриваючи очі від світла і завиваючи вже в іншій тональності. Це виття не було схоже на те, яким вони розтинали вранці безгоміння тунелю, коли примара вполювала жінку з їхнього загону. Вони наче кликали когось. Поки ми стояли й чекали, я витріщався на остов зі скла та сталі, на десятки ввімкнених усюди, на кожному поверсі, світильників. Навіть якщо глянути собі під ноги, крізь прозору кригу, можна було бачити, як будівля тягнеться вглиб льодовика, а вікна її яскраво світяться.

Отець Главк вийшов зі свого чи то «офісу», чи то крижаної печери і попрямував до нас. На ньому була довга чорна сутана, а на грудях — розп'яття, яке нагадало мені єзуїтів, яких я бачив у монастирі поблизу Порт-Романса. Відразу було видно, що цей чоловік — сліпий, оскільки його очі були молочно-білі від катаракти і бачили не краще, ніж два камінці. Але в зовнішності отця Главка мене вразило інше. Він був дуже старий, справжній сивоволосий патріарх, проте коли Кучіат окликнув його, риси обличчя отця Главка ожили, а сам він наче вийшов із трансу: сніжно-білі брови піднялися вгору, високе чоло вкрилося зморшками, потріскані обвітрені вуста утворили подобу усмішки. Можливо, мої слова звучатимуть дивно, але в отцеві Главку не було нічого химерного. Усе в ньому було на своєму місці — і його сліпота, і його сліпучо-біла борода, і стареча зморщена шкіра, і потріскані губи. Він був настільки... органічний, що жодні порівняння тут безсилі.

Чесно кажучи, я трохи побоювався зустрічі із цим «главком», аби він не виявився якимось чином пов'язаним із Паксом, від якого ми втікали. За логікою речей, побачивши перед собою священика, мені слід було схопити дівчинку й А. Беттіка та разом із чітчатуками вшиватися звідти. Але нікому з нас трьох таке навіть на думку не спало. Цей старий був не з Пакса... він був просто отцем Главком. І ми зрозуміли це вже в перші хвилини нашого знайомства.

Ще до того як ми вимовили бодай слово, сліпий священик, схоже, відчув нашу присутність. Звернувшись до Кучіата і Чічтіку їхньою мовою, він раптом обернувся в нашу сторону, піднявши руку, так наче міг долонею відчувати тепло, що йшло від нас — від Енеї, від А. Беттіка і від мене. Потім він зробив кілька кроків до того місця, де ми стояли — на кордоні між крижаною печерою і кімнатою.

Підійшовши до мене, отець Главк поклав кістляву руку мені на плече, а тоді голосно і чітко промовив мережевою англійською:

— Оце Людина[142]!

Щоб зрозуміти його слова, мені знадобились... роки. А тоді я просто подумав, що цей священик не тільки сліпий, а й божевільний.

Ми дійшли домовленості, що залишимось на кілька днів із отцем Главком у його висотному притулку, поки чітчатуки підуть у своїх важливих чітчатукських справах — найімовірніше, як підозрювали ми з Енеєю, аби залагодити проблему з простими числами, — а тоді ватага повернеться по нас. Нам з Енеєю вдалося пояснити на мигах, що ми хочемо розібрати наш пліт і перенести його за течією до наступного порталу. Чітчатуки начебто нас зрозуміли, принаймні закивали, повторюючи «чіа» (це слово означало згоду), коли ми жестами зображували другий портал і пліт, що проходить крізь нього. Наскільки я зрозумів з їхньої відповіді, подорож до другого порталу триватиме кілька днів, оскільки йти доведеться поверхнею, та ще й місцевістю, де водиться багато арктичних примар. Обговорення деталей ми відклали до того часу, поки вони не повернуться, відновивши «рівновагу», тобто відшукавши нового члена ватаги або вибавившись від трьох. Останній варіант змушував замислитись.

У всякому разі до повернення чітчатуків ми мусили залишатися з отцем Главком. Сліпий священик жваво поспілкувався з мисливцями ще кілька хвилин, а тоді залишився стояти в отворі крижаної печери, вочевидь, прислухаючись. І навіть коли відблиск їхньої жарівні давно розтанув, він усе ще стояв.

Потім отець Главк знову обмацав наші обличчя, плечі, руки. У такий спосіб зі мною ще ніколи не знайомилися. Доторкнувшись своїми майже прозорими руками до щік Енеї, старий вигукнув:

— Людське дитя! Ніколи не думав, що знову побачу дитяче обличчя...

Я не зрозумів його.

— А як же чітчатуки? — запитав я. — Вони теж люди. І в них мають бути діти.

Ще до процедури знайомства отець Главк провів нас сходами углиб будівлі, так що ми перебували у порівняно теплому приміщенні. Видно було, що це його постійне помешкання: в лампах і жарівнях був той самий присок, що його використовували і чітчатуки, хіба що тут їх було сотні; навколо стояли зручні меблі, був навіть старовинний програвач для платівок, а до внутрішніх стін тулилися полиці з книжками, що, на мій погляд, було трохи дивно як для помешкання сліпця.

— У чітчатуків є діти, — відповів старий священик на моє питання, — але вони не беруть їх у мандри з мисливськими загонами, які заходять так далеко на північ.

— Чому? — запитав я.

— Через примар, — мовив отець Главк. — На північ від межі колишнього терраформування зустрічається дуже багато примар.

— Я гадав, чітчатуки завдячують примарам своїм виживанням, — не вгавав я.

Старий кивнув і розгладив свою бороду. Це була пишна, білосніжна борода, досить довга, щоб закривати римський комірець. Хоча його сутана була дбайливо залатана та заштопана, але в очі все одно кидалася її поношеність і зужитість.

— Мої приятелі чітчатуки у всьому залежать від дитинчат примар, — зауважив він. — Метаболізм дорослих особин робить їхні кістки та шкури непридатними для використання...

Цього я не зрозумів, але не став перебивати.

— ...з іншого боку, примари у першу чергу полюють на дітей чітчатуків, — сказав він. — Ось чому всі здивовані присутністю серед вас дитини.

— А де їхні діти? — запитала Енея.

— На багато сотень кілометрів південніше, — пояснив священик. — Із загонами, що спеціалізуються на догляданні дітей. Там... тропіки. Товщина криги лише тридцять чи сорок метрів, а повітря майже придатне для дихання.

— А чому примари не полюють на дітей у тих місцях? — запитав я.

— Для примар там погані умови... надто тепло.

— Тоді чому всі чітчатуки, аби не ризикувати, не переселяться на південь... — почав я і затнувся, зметикувавши, що від високої гравітації та холоднечі кажу більше дурниць, ніж зазвичай.

— Атож, — сказав отець Главк, зрозумівши з мого раптового мовчання, що до мене дійшло. — Чітчатуки повністю залежать від примар. Мисливські ватаги, от як ватага нашого приятеля Кучіата, йде на страшенний ризик, аби забезпечити дітей і тих, хто ними опікується, м'ясом, шкурами, знаряддями праці та зброєю. Діти й ті дорослі, що біля них, можуть померти з голоду раніше, ніж отримають їжу. У чітчатуків небагато дітей, але вони дуже дорожать ними. Кажуть про них: «Утчай тук аічіт чакуткучіт».

— «Священніші... гадаю, це те слово?... за тепло», — переклала Енея.

— Саме так, — підтвердив старий. — Але де ж моя гостинність? Я покажу ваші кімнати... я постійно обігріваю ще кілька вмебльованих кімнат, хоча ви перші мої гості, якщо не брати до уваги чітчатуків, за... п'ять стандартних десятиріч, якщо не помиляюся. А поки ви будете влаштовуватися, я розігрію обід.