Енн із Шелестких Тополь

1

(Лист від Енн Ширлі, бакалавра гуманітарних наук, директорки Саммерсайдської середньої школи, Гілбертові Блайту, студентові медичного факультету Редмондського коледжу в Кінгспорті).

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд, Острів Принца Едварда,

Понеділок, 12 вересня

«Коханий,

дивовижна адреса, правда? Тобі доводилося чути щось чарівніше? „Шелесткі Тополі“ — це мій новий дім, і мені його назва дуже подобається. Як і назва Примарного провулку, хоч офіційно її не існує. Насправді він зветься — Трент-стріт, але цієї назви ніхто й не згадує, хіба зрідка в „Тижневім кур’єрі“, — і тоді люди перезираються й питають одне одного: „А це ще де?“ А це всього-на-всього Примарний провулок, хоча хтозна, чому його так називають. Я вже питала про це Ребекку Дью, та почула лише, що він завжди був Примарним провулком, і колись давно хтось розповідав, начеб тут мешкав якийсь привид. Але, запевняє вона, їй ніколи не траплялося в цім провулку нічого страшнішого за неї саму.

Проте не забігаймо наперед. Ти ще геть не знайомий із Ребеккою Дью. Але познайомишся: я відчуваю, що це ім’я незрідка виринатиме в моїх листах.

Надворі сутеніє. (До речі, яке гарне слово, коханий! Мені воно подобається значно більше, ніж „вечоріє“ — таке оксамитове, тінисте і… і СУТІНКОВЕ). Удень я належу цьому світові з усіма його клопотами, уночі поринаю в царство сну та вічності. Зате в сутінках я вільна від одного й від іншого, і належу самій собі… і тобі. Тож цю священну годину я завжди присвячуватиму листам до тебе. Хоча нинішній лист не буде любовним. У мене таке скрипуче перо, а я не можу писати любовних листів скрипучим пером… чи надто гострим… чи тупим. Отже, ТІ листи я писатиму лиш тоді, коли в мене буде саме таке перо, як потрібно. А поки що розкажу тобі про свій новий дім та його мешканок. Гілберте, вони такі серденька!

Сюди я приїхала щойно вчора ввечері в пошуках житла. Зі мною поїхала пані Рейчел Лінд — начебто на закупи, але насправді, я впевнена, для того, щоб знайти мені добру кімнату. Попри все моє навчання в коледжі й диплом бакалавра, вона досі вважає мене юним недосвідченим створіннячком, яке треба доглядати й пильнувати.

Їхали ми залізницею, і там, Гілберте, зі мною сталася кумедна притичина. Я з тих, хто постійно, хоч-не-хоч, утрапляє в халепи, — здається; я просто притягаю їх до себе.

Це сталося тоді, коли поїзд уже підходив до нашої станції. Я підвелася і, нахилившись, щоб витягти саквояж пані Лінд (вона збиралася провести неділю в гостях у своєї саммерсайдської подруги), схопилася рукою за те, що здалося мені блискучою, відполірованою ручкою вагонного сидіння. Наступної ж миті я дістала такий сильний удар по пальцях, що ледь не завила з болю. Гілберте, те, що я прийняла за ручку сидіння, виявилося лисиною якогось пасажира! Я вочевидь розбудила його, і тепер він сердито глипав на мене. Я перепросила його, сама не своя від ганьби, і похапцем втекла з вагона. Коли я востаннє на нього озирнулася, він усе ще похмуро дивився мені вслід. Пані Лінд перелякалася, а в мене досі болить рука!

Я не сподівалася якихось труднощів у пошуках житла, бо ж кімнату директорам і директоркам саммерсайдської школи от уже п’ятнадцять років здавала така собі пані Прінгл, дружина пана Томаса Прінгла. Але з якоїсь незбагненної причини вона раптом „утомилася від пожильців“ і не схотіла мене взяти. У деяких інших пристойних місцях так само чемно відмовили. Ще кілька місць я не змогла б назвати пристойними. Цілий день ми блукали містом, і нас — принаймні мене — почали долати втома, зневіра, спека та головний біль. Я вже готова була здатися… і саме тоді з’явився Примарний провулок!

Ми зайшли до пані Бреддок, давньої приятельки пані Лінд. Вона й сказала, що мене можуть узяти до себе вдови.

— Я чула, вони мусять узяти пожильця, щоби платити Ребецці Дью. Без додаткових джерел прибутку вдови більше не зможуть її тримати. А ХТО доїтиме їхню руду стару корову, якщо Ребекка піде?

І пані Бреддок суворо глянула на мене, мовби вважала, що доїти ту корову мушу я, але нізащо не повірила б, якби я заявила, що зможу із цим упоратися.

— А що це за вдови, про яких ти кажеш? — запитала пані Лінд.

— Таж тітонька Кейт і тітонька Четті, — відповіла пані Бреддок так, наче це мав би знати кожен, включно з нетямущими бакалаврами. — Тітонька Кейт — це пані Маккомбер, удова капітана Емейзи Маккомбера, а тітонька Четті — звичайна собі пані Маклін. Але їх усі кличуть тітоньками. Вони мешкають у самісінькому кінці Примарного провулку.

Примарний провулок! Тепер мені все було ясно. Я знала, що просто мушу оселитися в удів.

— Ходімо до них негайно, — звернулася я до пані Лінд. Так лячно було затриматися бодай на секунду, щоби Примарний провулок знову не зник у країні мрій.

— Ідіть до них, та знайте: брати вас чи ні, вирішуватиме Ребекка Дью. У Шелестких Тополях усім керує вона, це я вам напевне скажу.

Шелесткі Тополі! Такого не могло бути… не могло! Я вирішила, що мені це сниться. А пані Лінд заявила, що це дуже химерна назва, як для дому.

— То капітан Маккомбер вигадав. Це був його дім. Він обсадив його тополями, і так пишався ним, хоч рідко бував удома й чи не одразу знову їхав. Тітонька Кейт увесь час нарікала, як це незручно, а ми так і не збагнули, що ж вона мала на увазі — те, що він так швидко їхав, чи те, що взагалі приїздив. Надіюся, панно Ширлі, ви зможете там влаштуватися. Ребекка Дью — неперевершена куховарка, а щодо картоплі, то справдешній геній. Коли сподобаєтеся їй, будете як сир у маслі купатися. А коли ні — то вже ні, та й квит. Я чула, тут у нас якийсь банківський клерк шукає собі кімнату, і вона, можливо, обере його. Дивно, що пані Прінгл не схотіла вас узяти. У Саммерсайді повно Прінглів та їхніх родичів. Їх тут кличуть „королівською родиною“, і ви, панно Ширлі, мусите з ними ладнати, щоб мати успіхи в тій вашій школі. Вони завжди верховодили в околиці — навіть одна вуличка тут має ім’я старого капітана Авраама Прінгла. Це справжній клан, а головують у нім дві старі дами із Кленового Пагорба. Я чула, буцім вони настроєні проти вас.

— Але чому? — вигукнула я. — Вони ж мене зовсім не знають!

— Котрийсь із їхніх далеких родичів теж домагався посади директора школи, і всі вони вважали, що він її й дістане. А її віддали вам, і та зграя задерла голови й завила. То їхня натура. Мусимо приймати їх такими, якими вони є. Слова їхні будуть медоточивими, та діятимуть вони завжди проти вас. Не хочу вас лякати, але хто попереджений — той озброєний. Сподіваюся, вам добре поведеться. Якщо оселитеся в удів, ви ж не будете проти того, щоб їсти разом із Ребеккою Дью? Бачте, вона не звичайна служниця, а далека родичка капітана Маккомбера. Коли в домі гості, вона не сідає за стіл з усіма — ТОДІ вона знає своє місце; та якщо ви оселитеся в них, Ребекка, звісно, не вважатиме вас гостею.

Я запевнила стривожену пані Бреддок, що залюбки їстиму разом із Ребеккою Дью, і потягла пані Лінд до дверей. Я МУСИЛА встигнути раніше за того клерка.

Пані Бреддок вийшла нас провести.

— Тільки глядіть, не кривдьте почуттів тітоньки Четті, добре? Її надзвичайно легко образити. Вона дуже чутлива, бідолаха. Бачте, у неї немає ТАКИХ грошей, як у тітоньки Кейт — хоч і в тітоньки Кейт їх не аж так багато. А ще тітонька Кейт страшенно любила свого чоловіка, а тітонька Четті — зовсім ні… тобто зовсім не любила свого. І не дивно! Лінкольн Маклін був старий чудило, та вона вважає, що люди винуватять її в цім. Ваше щастя, що нині субота. У п’ятницю тітонька Четті нізащо вас не взяла б. Ви радше подумали б, що це тітонька Кейт має бути забобонна — вона ж удова капітана, а мореплавці всі такі, правда? Але з них двох забобонна — це тітонька Четті, хоч її чоловік був теслею. Така гарна була свого часу, бідолаха.

Я запевнила пані Бреддок, що почуття тітоньки Четті будуть для мене священні, та вона подріботіла доріжкою слідом за нами.

— Кейт і Четті не порпатимуться у ваших речах, доки вас не буде вдома. Щодо цього вони дуже порядні. Ребекка Дью, може, і зазирне, але нікому нічого не скаже. І на вашім місці я не йшла б до парадних дверей. Ними вони користуються лише в особливих випадках. Здається, їх і не відчиняли після похорону капітана Маккомбера. Ідіть до кухонних дверей. Ключ лежить на підвіконні, під квітковим горщиком, тож якщо нікого не виявиться вдома, ви собі зайдіть і почекайте. Тільки в жоднім разі не хваліть кота, бо Ребекка Дью його не любить.

Я пообіцяла не хвалити кота; ми нарешті рушили й невдовзі вийшли до Примарного провулку. Це коротесенька бічна вуличка, за якою пролягає відкрита місцевість, а вдалині маячить розкішно гарна блакитна гора. По один бік її зовсім ніхто не живе — лише велика ділянка землі тягнеться вниз до затоки. По інший бік — будинків лише три. Перший — то звичайнісінький будинок, про нього більше й сказати нема чого. Другий — великий, солідний, похмурий особняк із червоної цегли з кам’яною облямівкою, де з мансардного даху визирають маленькі віконця, сам дах оточений залізною огорожкою, а довкруж будинку так густо купчаться ялини й сосни, що за ними ледь видно стіни. Мабуть, усередині там страхітливо темно. А третій і останній — це і є Шелесткі Тополі, що примостилися на самім розі трав’янистої вулички, до якої виходять парадні двері, і справжньої сільської дороги, уздовж якої так гарно витанцьовують тіні від дерев.

Я закохалася в них із першого погляду. Знаєш, існують будинки, що вражають тебе так глибоко через якусь ледь зрозумілу причину. Шелесткі Тополі — саме такі. Я можу змалювати тобі цей дім як білий каркасний будиночок — невимовно білий — із зеленими — дуже зеленими віконницями й маленькою кутовою башточкою та віконцями на горищі з кожного боку, із низькою кам’яною огорожею, попід якою на рівній відстані одна від одної ростуть тополі, і з великим городом, де так весело впереміш ростуть квіти й овочі — та цей опис не передасть тобі його привабливості. Тож одним словом — це дім із дивовижно чарівливою індивідуальністю, що чимось нагадує Зелені Дахи.

— Ось місце для мене… воно судилося мені Долею, — захоплено мовила я.

Проте вигляд пані Лінд свідчив, що до цього веління Долі вона ставиться вельми скептично.

— До школи далеченько, — із сумнівом завважила вона.

— Нехай. Матиму добрий моціон. Ох, погляньте на той гайок через дорогу — які там берези й клени!

Пані Лінд поглянула, та відповіла хіба:

— Надіюся, тобі тут не дошкулятимуть комарі.

Я теж надіюся. Ненавиджу комарів. Один-єдиний комар проганяє мій сон швидше за нечисте сумління.

Добре, що ми не пішли до парадних дверей. Вони були нітрохи не гостинні — великі, двостулкові, різьблені, а в кожній стулці — червоне скло з квітковим візерунком. Цьому будинку вони геть не пасують. Невеличкі зелені кухонні двері, до яких ми підійшли гарненькою доріжкою, викладеною тонким пласким пісковиком, що де-не-де потопала в траві, здалися мені куди привітнішими й добрішими. Обабіч доріжки розташувалися охайні, дбайливо доглянуті клумби з канарковою травою, дицентрами, тигровими лілеями, турецькими гвоздиками, полином, пагінцями порани, біло-рожевими стокротками й іще тими квітами, що їх пані Лінд називає пініями. Звісно, не всі вони квітнуть о цій порі, та все ж видно, що кожна старанно розквітала в належну годину. У дальньому закутку городу — трояндові кущі, а поміж Шелесткими Тополями й похмурим сусіднім будинком — кам’яна стіна, уся оповита віргінським виноградом, що поглинув і ґратчасту арку над блякло-зеленими дверима посеред неї. Виноградні пагони пролягли й упоперек них — вочевидь, останнім часом їх ніхто не відчиняє. Хоч насправді то навіть і не двері, а лише нижня їх половина. Верхня ледь прочинена, і крізь малесеньку щілинку можна мигцем уздріти сад по той бік стіни.

Щойно ж ми зайшли на город Шелестких Тополь, при самісінькій доріжці я завважила латочку конюшини. Щось змусило мене нахилитися й розглянути її ближче, і — віриш, Гілберте? — одразу три квітки мали на собі по чотири листочки! Ото знак! Проти цього були безсилі навіть Прінгли. А я відчула, що жоден банківський клерк не має ані найменшого шансу тут оселитися.

Кухонні двері виявилися відчинені: хтось вочевидь був удома, тож нам не довелося зазирати під квітковий горщик. Ми постукали й до нас вийшла Ребекка Дью. Ми одразу збагнули, що це вона, бо це не міг би бути більше ніхто в цілім світі. І вона просто не могла зватися ніяк інакше!

Ребецці Дью за сорок, і якби помідор міг мати чорні гладенько зачесані коси, чорні блискучі оченята, крихітний ніс із широким кінчиком і рот-щілинку, оце й був би достеменний її портрет. Усе в ній коротеньке — руки, ноги, шия, ніс… усе, крім усмішки — широченної, від вуха до вуха.

Але тоді, у найпершу мить, жодної усмішки на її обличчі ще не було. Коли я запитала, чи можемо ми поговорити з пані Маккомбер, Ребекка Дью глянула на мене геть непривітно.

— Ви маєте на увазі вдову КАПІТАНА Маккомбера? — запитала вона так докірливо, начеб у домі жило щонайменше з десяток різних пані Маккомбер.

— Так, — смиренно відповіла я. І тоді вона провела нас до вітальні й лишила там. Це доволі гарна кімнатка, хоч у ній і забагато серветочок на спинках і бильцях крісел, та її тиха й затишна атмосфера сподобалася мені невимовно. Кожен предмет меблів має там своє особливе місце, де стоїть уже багато років. А як блищать усі вони! Такого дзеркального блиску не дасть жоднісінька полірувальна рідина з тих, що продаються в крамницях. Я збагнула, що це — результат ненастанної праці Ребекки Дью. На камінній полиці у вітальні стоїть пляшка з вітрильником усередині, яка дуже зацікавила пані Лінд. Вона так і не зрозуміла, яким чином вітрильник потрапив у пляшку, проте сказала, що це надає кімнаті „моряцького вигляду“.

Увійшли вдови. Мені вони одразу сподобалися. Тітонька Кейт висока, сива й худорлява, трішки сувора — зовсім такого ж типу, що й Марілла. Тітонька Четті теж сива й худорлява, але низенька і з сумним обличчям. Може, свого часу вона й була дуже гарна, але тепер від колишньої вроди не лишилося нічого, крім очей. Вони справді чарівні — великі, лагідні, карі.

Я виклала мету свого візиту й удови перезирнулися.

— Ми мусимо порадитися з Ребеккою Дью, — мовила тітонька Четті.

— Авжеж, — відгукнулася тітонька Кейт.

І з кухні вони покликали Ребекку Дью. Разом із нею зайшов великий пухнастий мальтійський кіт із білим хутром на грудях та довкола шиї. Мені хотілося його погладити, але, пригадавши настанову пані Бреддок, я вдала, що його тут немає. Ребекка дивилася на мене без тіні усмішки.

— Ребекко, — мовила тітонька Кейт, яка — і в цьому я невдовзі впевнилася — слів на вітер кидати не звикла, — панна Ширлі хоче винайняти в нас кімнату. Я думаю, погоджуватись нам не слід.

— Чому? — запитала Ребекка Дью.

— Це додасть вам клопотів, Ребекко, — відповіла тітонька Четті.

— Клопотів я не боюся, — мовила Ребекка Дью. Неможливо відокремити її ім’я від прізвища, Гілберте, неможливо… хоча вдови це роблять. Вони кличуть її просто Ребеккою. Гадки не маю, як їм це вдається.

— Але ми вже застарі, щоб тут вешталася молодь, — вела своєї тітонька Четті.

— Кажіть за себе, — відрубала Ребекка Дью. — Мені всього сорок п’ять і я ще доволі моторна. І на МОЮ думку, узяти в дім когось молодого було б зовсім незле. А що вже дівчину краще, ніж хлопця, то й поготів. ВІН курив би зранку до ночі, і спалив би нас просто в ліжках. Якщо вам конче потрібен пожилець, Я радила б узяти її. Але, звісно, це ваш дім.

„Сказала й здиміла“, як часто це повторював Гомер. Я знала, що справу залагоджено, але тітонька Четті заявила, що я мушу піднятися нагору й оглянути кімнату.

— Ми віддамо вам кімнату в башті, дорогенька. Вона менша, ніж гостьова спальня, зате в ній є комин для грубки, а з вікна такий прегарний краєвид. Воно виходить на старий цвинтар.

Я знала, що полюблю цю кімнату. Від самих лише слів „кімната в башті“ мене охопив трепет. Я мовби опинилася в тій старовинній баладі, яку ми співали в школі в Ейвонлі — про діву, що жила „у вежі понад сивим морем“. І справді, то виявилася прегарна кімната. Ми піднялися до неї кутовими сходами. Кімнатка невеличка… але геть не така тісна, як та жахлива спальня, де я прожила ввесь перший рік у Редмонді. У ній два вікна — північне й західне, — і в зовнішньому кутку башти ще одне вікно: потрійне, відчиняється назовні, а під ним розташовані книжкові полиці. На підлозі — круглі плетені килимки, ліжко велике, із запоною, укрите ковдрою з клаптиків, такою гладенькою й рівною, що спати в ньому й руйнувати цю досконалу гармонію видається блюзнірством. І, Гілберте, воно таке високе, що залазити в нього я мушу невеличкою драбинкою, яку вранці треба скласти під ліжко. Здається, усю цю конструкцію привіз капітан Маккомбер із якогось закордонного плавання.

Є тут і милий кутовий буфетик із паперовими фестонами на поличках та візерунками у вигляді букетів на дверцятах. Блакитна подушка на лавці попід вікном — кругла, із заглибинкою від ґудзика посередині, що надає їй схожості з пончиком. І гарненький умивальник із двома поличками: на верхній ледь вистачає місця для миски й блакитного глечика, а на нижній — для мильниці й глека з гарячою водою. Біля нього стоїть невеличка скриня з мідними ручками, заповнена свіжими рушниками, а на поличці над нею — порцелянова фігурка дами в рожевих туфельках, із золотим паском, а її визолочені порцелянові коси прикрашає червона порцелянова ж троянда.

Крізь жовтаві фіранки в кімнату ллється золотисте сонячне світло, а на побілених стінах висять рідкісні гобелени, на які падають тіні тополь ізнадвору — живі гобелени, такі мінливі й тремкі. Чомусь ця кімната видається дивовижно ЩАСЛИВОЮ. Я найбагатша дівчина у світі.

— Тут тобі буде безпечно, от що, — мовила пані Лінд, коли ми вийшли.

— Боюся, після свободи в Домі Патті мені тут буде тіснувато, — відповіла я, щоб трішки її піддражнити.

— Свободи! — пирхнула пані Лінд. — Свободи! Не мели дурниць, ти ж не янкі.

А сьогодні я перевезла вже всі свої речі. Тяжко було, звісно, розлучатися із Зеленими Дахами. Хай як часто й надовго мені доводиться їх покидати, я возз'єднуюся з ними, щойно починаються канікули, так, мовби нікуди й не їхала, і серце мені болить від розпуки, коли я мушу знов ладнатися в дорогу. Та я знаю, що полюблю свій новий дім. А він уже любить мене. Я завжди знаю, любить мене котрийсь будинок чи ні.

З усіх моїх вікон дуже гарні краєвиди — навіть отой, зі старим цвинтарем, зусібіч обсадженим темними ялинами, до якого веде кривуляста стежина з кам'яними огорожками по боках. Із західного вікна мені видно всю затоку — аж до дальнього туманного берега — і маленькі вітрильники, які я так люблю, і статечні кораблі, що відпливають „до земель незнаних“… Яка чарівна фраза! У ній стільки „простору для уяви“! З північного вікна видно гайок із березами й кленами. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли в Редмонді на лекціях з англійської літератури ми вивчали Теннісона, я завжди тужила разом із бідолашною Еноною за її навік утраченими соснами.[1]

Поза гайком та цвинтарем — розкішна долина, яку червоною лискучою стрічкою розтинає дорога з мовби нанизаними на неї білими будиночками. Деякі долини справді розкішні… хоч і важко сказати, чому. Просто дивитися на них — уже невимовна радість. А за долиною — моя блакитна гора. Я назвала її Королем Штормів. Така вже я, що неодмінно мушу давати імена всьому довкола.

Тут, у своїй кімнатці, я зможу побути сама, коли мені цього захочеться. Знаєш, часом так приємно лишитися на самоті. За друзів мені будуть вітри, що стогнатимуть, ридатимуть і зітхатимуть довкруж башти… білі зимові вітри… зелені весняні… блакитні вітри літа й багряні вітри осені… нестримні й дикі. „Вітер бурхливий, що виконує слово Його“[2] — яким трепетом сповнює мене цей вірш із Біблії — мовби кожен вітер несе й мені своє послання. У дитинстві я часто заздрила хлопчикові, що полетів на крилах Північної Вітериці в тій дивовижній повісті Джорджа Макдональда.[3] Колись, Гілберте, і я відчиню у своїй башті вікно й випурхну з нього просто в обійми вітру… а Ребекка Дью так і не дізнається, чому тієї ночі моє ліжко лишилося неторкане.

Сподіваюся, коханий, що коли ми відшукаємо дім нашої мрії, довкруж нього теж літатимуть вітри. Цікаво, де він буде, цей незнаний дім? І коли я любитиму його більше — на світанку чи попід місячним сяйвом? Цей дім майбутнього, де в нас будуть любов, дружба, праця… і кумедні пригоди, звісно, щоб було з чого посміятися в старості. Старість! Невже й МИ колись постаріємо, Гілберте? Зараз це здається неможливим.

Із лівої шибки вікна в кутку башти мені видно дахи будинків у місті, де мені належить провести щонайменше рік. Люди, що мешкають у тих будинках, стануть моїми друзями, хоч я їх іще й не знаю. А може, і ворогами — бо ж такі, як Паї, живуть повсюди, під різними прізвищами, а на Прінглів, схоже, доведеться мені зважати. Навчальний рік у школі розпочинається завтра. Я викладатиму геометрію! Це, звісно, буде не тяжче, аніж вивчати її. Молю небеса лише, щоб серед Прінглів не виявилося математичних геніїв.

Я тут усього півдня, але почуваюся так, мовби знала вдів і Ребекку Дью все життя. Вони вже попросили мене кликати їх тітоньками, а я їх — кликати мене Енн. Ребекку Дью я назвала „панною Дью“… лише раз.

— Яка ще панна? — запитала вона.

— Дью, — смиренно відповіла я. — Адже це ваше прізвище?

— Моє, еге ж. Але мене, бачте, так давно не кликали панною Дью, що я аж навіть злякалася. Не кажіть більше так, панно Ширлі, я до того не призвичаєна.

— Добре, я запам'ятаю, Ребекко… Дью, — мовила я, щосили, проте марно намагаючись уникнути звертання на прізвище.

Пані Бреддок слушно казала, що тітонька Четті страшенно вразлива. У цьому я переконалася за вечерею. Тітонька Кейт зронила щось про „шістдесят шостий день народження Четті“ і я, мигцем зирнувши на тітоньку Четті, побачила, як вона… ні, не розридалася — це надто сильне слово для опису її стану. Вона просто сповнилася слізьми, що підступили їй до очей і потекли по щоках без найменшого зусилля чи звуку.

— Що знову сталося, Четті? — суворо запитала тітонька Кейт.

— Мені… мені ж усього шістдесят п'ять років, — відповіла тітонька Четті.

— Вибач, Шарлотто, — мовила тітонька Кейт, і знову засяяло сонце.

Кіт — великий, гарний, із золотавими очима, в елегантнім попелясто-сірім пальтечку й бездоганно білій сорочці. Тітоньки кличуть його Димком, оскільки це його ім'я, а Ребекка Дью зневажливо каже на нього „Цей Кіт“, бо її обурює й він сам, і те, що вона мусить двічі на день давати йому по шматку печінки, відчищати старою зубною щіткою його шерсть із крісла у вітальні, де він полюбляє сидіти, і розшукувати його, коли він десь вештається ночами.

— Ребекка Дью ніколи не любила котів, — розповіла мені тітонька Четті, — а Димка ненавидить особливо. Його сюди два роки тому приніс у зубах пес старої пані Кемпбелл — у неї тоді був пес. Мабуть, вирішив, що до пані Кемпбелл тягти його дарма. Таке було нещасне кошеня — усе мокре, закоцюбле, ще й кісточки зі шкіри ледь не випиналися. Найжорстокіше серце не змогло б не прихистити його. Тож ми з Кейт узяли кошеня, та Ребекка Дью нам цього не пробачила. Ми тоді повелися зовсім не дипломатично. Слід було відмовитися його брати. Не знаю, чи ви помітили, — тут тітонька Четті сторожко озирнулася на двері з їдальні до кухні, — як ми ладнаємо з Ребеккою Дью.

Я помітила — і на це так утішно дивитися. Саммерсайд і Ребекка Дью можуть думати, що це вона керує Шелесткими Тополями, та в удів щодо цього своя думка.

— Ми не хотіли брати того клерка: чоловік у домі — це страшенний клопіт, та ще ми хвилювалися б, що він погано відвідує церкву. Але ми вдали, що хочемо взяти його, і Ребекка Дью заявила, що й чути про це не бажає. Я така рада, що ви оселилися тут, дорогенька. Нам буде дуже приємно куховарити для вас. Сподіваюся, ви всіх нас полюбите. Ребекка Дью має багато чудових рис. Коли п’ятнадцять років тому вона прийшла до нас, то прибирала геть не так ретельно, як тепер. Одного разу Кейт мусила написати її ім’я — „Ребекка Дью“ — на дзеркалі у вітальні, щоб показати, скільки на ньому пилу. Та це було вперше й востаннє. Ребекка Дью розуміє натяки. Сподіваюся, дорогенька, у кімнаті вам буде зручно. Можете на ніч відчиняти собі вікно. Хоча Кейт цього не схвалює, але заради пожильців і вона готова на поступки. Ми з нею спимо в одній кімнаті, тож домовилися, що однієї ночі вікно буде зачинене — для неї, а іншої відчинене — для мене. Такі дрібні суперечки завжди можна розв’язати, якщо тільки мати бажання, правда ж? Не лякайтеся, коли почуєте, як Ребекка Дью нипає вночі по кімнатах. Їй постійно щось вчувається, от вона й устає, щоби все перевірити. Мабуть, тому Ребекка й не хотіла здавати кімнату клеркові — боялася, що він заскочить її в самій нічній сорочці. Надіюся, вас не турбуватиме, що Кейт неговірка. Така вже в неї вдача. Хоч вона має, що розповісти — замолоду з капітаном цілий світ об’їздила. Я й сама хотіла б мати такі теми для розмов — та ніколи й нікуди не виїздила з нашого острова. Я часто думаю, чому все так — я люблю поговорити, а не маю про що, а Кейт має, проте не зносить балачок. Але, напевне, Провидінню це видніше.

Та хоч тітонька Четті й справді любить поговорити,[4] усе це вона не проказала на одному подиху. Часом я могла докинути кілька реплік, хоч вони й не мали великого значення.

У вдів є корова, що пасеться на луці пана Джеймса Гамільтона, це трішки вгору від дороги — і Ребекка Дью ходить туди цю корову доїти. Тому вершків нам не бракує, а вранці й увечері Ребекка Дью у двері в садовій стіні передає склянку молока „Жінці“ пані Кемпбелл — для „маленької Елізабет“, котра мусить його пити за приписом лікаря. Я ще не знаю, ані хто така Жінка, ані хто така маленька Елізабет. Пані Кемпбелл — це власниця сусіднього особняка, що має назву Ялиновий Затінок.

Сьогодні я, мабуть, не засну — я ніколи не можу заснути першої ночі на новому місці… а тут іще й таке незвичне ліжко. Але нехай. Я завжди любила такі ночі, коли можна лежати й міркувати про все — теперішнє, минуле й майбутнє. Особливо про майбутнє.

Я знаю, Гілберте, це страхітливо довгий лист. Більше я тебе не мучитиму й надалі писатиму коротше. Але я так хотіла все тобі розповісти, щоб ти й собі міг уявити місце, де я тепер житиму. Місяць уже „пірнає в царство тіней“,[5] тож і мій лист добігає кінця. Мушу ще написати Маріллі. Післязавтра лист прийде в Зелені Дахи, і Деві принесе його додому з пошти, і вони з Дорою сядуть обабіч Марілли, доки вона читатиме його, а пані Лінд слухатиме, затамувавши подих… Ох! Від цих слів мені так нестерпно захотілося додому. Добраніч, коханий, бажає тобі та, що є і завжди буде, найвідданіша твоя Енн Ширлі».

2

(Уривки з різних листів від тієї ж до того ж).

26 вересня

«Знаєш, куди я ходжу читати твої листи? До гаю через дорогу. Там є видолинок, де заростями папороті вистрибують сонячні зайчики. Уздовж нього жебонить потічок, і рядком виструнчуються молоденькі сестри-берізки, а на землі лежить порослий мохом стовбур дерева, на якому я зазвичай сиджу. І тепер, коли мені насниться особливий сон — зеленаво-золотий, із багряними прожилками, сон зі снів, — я тішитиму себе думкою, що він прийшов до мене з потаємного березового видолинку й став плодом незримого союзу найтоншої, найстрункішої із сестер та струмка, що тихенько наспівує свою переливчасту пісню. Люблю сидіти там і слухати мовчання лісу. А ти колись помічав, Гілберте, як по-різному звучить тиша — у лісі, на узбережжі, на луці… вночі й у літніх сутінках? Усі вони різні — бо різні ледь чутні нотки, що виплітають їх. Я певна, що якби навіть була сліпа й не відчувала ні холоду, ні спеки, я все одно знала б, де опинилася, лише зі звучання тиші довкола себе.

Заняття в школі тривають уже два тижні, і я, здається, непогано організувала навчальний процес. Але пані Бреддок правду казала — мені важко із Прінглами. І поки що я не знаю, як долати ці труднощі, навіть попри щасливу конюшину із чотирма листками. Як каже пані Бреддок, слова їхні сочаться медом, а самі вони слизькі, мов змії.

Це таки справдешній клан, усі члени якого сваряться й гризуться між собою, ведуть суворий облік одне одного — але стають пліч-о-пліч у боротьбі проти кожнісінького зайди. Я думаю, що саммерсайдці поділяються лиш на два типи — Прінгли й не-Прінгли.

У моєму класі повно Прінглів та їхніх родичів, що ховаються під іншими прізвищами. За ватажка в них, здається, Джен Прінгл — зеленооке чудовисько, яке з лиця точнісінько нагадує чотирнадцятилітню Беккі Шарп.[6] Я переконана, що це вона майстерно влаштувала підпільну кампанію з непокори й неповаги, котрій мені буде важко протистояти. Вона має хист до неперевершено комічних гримас, і коли на уроці я чую між учнів тамований сміх, то завжди знаю, що саме спричинило його, хоч іще жодного разу не спромоглася впіймати Джен на цих витівках. Вона розумна — мала капосниця! — твори пише незгірші за добру літературу, і з математикою пречудово дає раду — лихо мені! Є якась іскра в усьому, що вона робить і каже, та ще в неї розвинене почуття гумору, яке могло б нас зблизити, якби вона не почала виявляти до мене відверту ненависть. Тож, боюся, нескоро ще ми із Джен зможемо з чогось посміятися РАЗОМ.

Майра Прінгл, кузина Джен — найвродливіша дівчина в школі, проте явно дурна й часто робить кумедні помилки, як-от сьогодні на уроці історії, коли вона заявила, що індіанці вважали Шамплена[7] та його сподвижників богами й „просто чимось нелюдським“.

У громадськім житті Прінгли являють собою, як то каже Ребекка Дью, „саммерсайдську елиту“. Мене вже запросили на вечерю у дві прінглівських сім’ї — бо звичай велить запросити кожного нового вчителя, а Прінгли не з тих, хто буде нехтувати правилами доброго тону. Учора я була в домі Джеймса Прінгла, батька вищеназваної Джен. З вигляду він поважний, мов професор, та насправді — неотесаний і дурний. Базікав про „дисципліну“, стукаючи по скатертині доволі брудним нігтем вказівного пальця й часом страхітливо зневажаючи граматику. Саммерсайдська школа, мовляв, завжди потребувала твердої руки — досвідченого вчителя, і бажано чоловіка. Я ж, на його думку, трі-і-ішечки замолода — „та цю ваду час виправить дуже скоро“, заявив він не без жалю. Я нічого не відповіла, щоб не наговорити зайвого. Була усміхнена й чемна, незгірше за будь-кого із Прінглів, а вдовольнялася тим, що дивилась на нього ясними очима й думала: „Старий лицемірний невіглас“.

Розумом Джен, очевидно, вдалася в матір… котра мені зненацька сподобалась! Сама Джен у присутності батьків була просто взірцем послуху та вишуканих манер. Проте, хоч слова її були ввічливі, у тоні бриніла зухвалість. Коли вона промовляла „панно Ширлі“, це звучало, як образа; а коли дивилася на мої коси, я відчувала, що на колір вони просто-таки морквяні. Жоден Прінгл, я впевнена, ніколи й нізащо не назвав би їх каштановими.

У Мортона Прінгла мені сподобалося більше, хоча цей Мортон не має звички слухати співбесідника. Скаже щось, а доки йому відповідають, він обмірковує свою наступну фразу.

Ще одна пані Прінгл, удова Стівена Прінгла — у Саммерсайді повно вдів, — учора написала мені листа — чемного, люб’язного, отруйного. Міллі одержує забагато домашніх завдань. Міллі — квола дитина, їй не можна перевтомлюватися. Пан Белл НІКОЛИ не давав їй домашніх завдань. Міллі — дуже чутлива дівчинка, яку потрібно РОЗУМІТИ. Пан Белл завжди так добре її розумів! Пані Прінгл не сумнівається, що і я зрозумію Міллі, коли тільки захочу.

Я певна, що пані Прінгл вважає, буцім то через мене в Адама Прінгла сьогодні була кровотеча з носа, і він мусив піти додому. А вчора серед ночі я прокинулася й більше не заснула, бо пригадала, що не поставила крапки над однією „і“ в питанні, яке написала на дошці. Джен Прінгл напевне це помітила, і тепер по всьому клану підуть балачки.

Ребекка Дью каже, що всі Прінгли — окрім хіба старих дам із Кленового Пагорба — запросять мене на вечерю, а потім удаватимуть, що не помічають моєї присутності. Оскільки вони тут „елита“, це означатиме, що від громадського життя в Саммерсайді мене буде усунено. Що ж, подивимося. Битву ще ані виграно, ані програно. Та все це мене дуже смутить. Марно намагатися щось довести упередженим людям. А я ж лишилася така сама, як була в дитинстві — мені нестерпно бачити, що я комусь не подобаюся. Прикро знати, що сім’ї половини моїх учнів ненавидять мене — без жодної моєї в тім вини. НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ — ось що болить мені найбільше. Знову я підкреслюю слова! Але так набагато легше дати раду почуттям.

Проте, коли не зважати на Прінглів, мої учні мені подобаються. Серед них є розумні, завзяті й наполегливі — їм справді хочеться мати освіту. Льюїс Аллен сплачує своїм господарям за кімнату хатньою працею — і нітрохи цього не соромиться. А Софі Сінклер їздить до школи на батьковій старій кобилі, без сідла, щодня шість миль туди й назад. Оце сила волі! І якщо я можу чимось допомогти такій дитині, хіба варто мені перейматися Прінглами? От лише… коли не порозумітися з ними, то й допомогти будь-кому я навряд чи зможу.

Але я страшенно люблю Шелесткі Тополі! Для мене це не просто пансіон — це рідний дім! І мене тут усі люблять, навіть Димко, хоч він часом і висловлює мені несхвалення, демонстративно всідаючись до мене спиною й поглядаючи скоса золотавим оком — чи я усвідомила свою провину? Я намагаюся не гладити його в присутності Ребекки Дью, бо її це невимовно дратує. Удень він — спокійний, домашній, замислений кіт, зате вночі геть дичавіє. Ребекка пояснює це тим, що на ніч його замикають удома. Вона страшенно сердиться, що мусить вечорами стояти на заднім подвір’ї й гукати його. Каже, що з неї, мабуть, усі сусіди глузують. Але вона так гучно й розкотисто кричить оте своє „Киць-киць-КИЦЬ!“, що серед ночі це й справді, напевно, чути по всьому місту. У вдів буде істерика, якщо Димко не з’явиться додому ночувати. „Ніхто не знає, що я пережила через Цього Кота… жодна душа!“ — запевняє мене Ребекка Дью.

Моїм взаєминам із вдовами час іде тільки на користь — вони мені щодня більше подобаються. Тітонька Кейт уважає романи негідним читанням, проте каже, що не буде порпатися в моїх книжках. Тітонька Четті любить романи — тайкома приносить їх із бібліотеки й тримає в „схованці“, разом з колодою карт для пасьянсу та іншими речами, яких не хоче показувати тітоньці Кейт. „Схованку“ тітонька Четті влаштувала в сидінні стільця, і ніхто, крім неї самої, не знає, що це не звичайний стілець. Мені вона показала її — підозрюю, тому, що дуже сподівається на мою допомогу в постачанні книжок. Хоча в Шелестких Тополях нема потреби облаштовувати жодні „схованки“ — я ще не бачила будинку з такою кількістю найрізноманітніших таємних буфетиків.

Утім, Ребекка Дью не дозволяє їм лишатися таємними, запекло звільняючи їх від усякого мотлоху. „Дім сам себе прибирати не буде“, — трагічним тоном стверджує вона, щойно котрась із удів надумає протестувати. Роман чи колоду карт вона напевне викинула б одразу, без найменших вагань. І те, й інше жахає її святобливу душу. Ребекка Дью переконана, що карти — це забавки диявола, а романи ще гірші. Усе її читання, окрім Біблії, становить лише колонка світської хроніки в монреальській „Гардіан“. Вона любить розмірковувати над дописами про будинки, умеблювання й розваги мільйонерів.

— Уявіть собі, панно Ширлі — митися в золотій ванні! — зітхнула вона якось.

Та загалом Ребекка Дью — просто диво. Знайшла десь таке зручне старовинне крісло, оббите вилинялою парчею — достоту, як я люблю — і каже: „Це ВАШЕ крісло. Воно стоятиме тут для ВАС“. І не дає Димкові в ньому спати, щоб на моїй спідниці не лишалося котячих шерстинок, а Прінгли не мали зайвих підстав для зловтіхи.

Усіх трьох дуже зацікавила моя каблучка з перлами — та пов’язана з нею історія. Тітонька Кейт показала мені свій дошлюбний перстеник із бірюзою (тепер він став їй замалий, тож вона його більше не носить). А сердешна тітонька Четті зі слізьми в очах розповіла, що в неї такого перстеника ніколи й не було, бо її чоловік уважав це „марницею“. Ми говорили з нею про це, доки вона сиділа в моїй кімнаті з масочкою із маслянки на обличчі. Вона щодня робить собі таку масочку, щоб уникнути зморщок, проте взяла з мене слово, що я нікому не зраджу її таємниці, бо цього нізащо не має знати тітонька Кейт.

— Вона скаже, що це сміховинне марнославство для мого віку. А Ребекка Дью, очевидно, уважає, що християнка не повинна й намагатися бути вродливою. Досі я робила це ночами в кухні, коли Кейт засинала, та повсякчас боялася, що мене заскочить Ребекка. У неї слух, як у кицьки — навіть уві сні. Якби ви дозволили мені щодня приходити сюди… дякую, дякую вам, дорогенька.

Я дещо дізналася про сусідів із Ялинового Затінку. Пані Кемпбелл (у дівоцтві теж Прінгл!) вісімдесят років. Я ще її не бачила, але з того, що про неї кажуть, вона здається мені такою непривітною. Її покоївку, Марту Монкман, майже так само стару й непривітну, зазвичай називають „Жінкою пані Кемпбелл“. А ще з нею живе правнучка, маленька Елізабет Грейсон. Елізабет вісім років, і вона навчається в початковій школі, куди ходить „манівцями“ — тобто коротшим шляхом через сусідські городи, тож ми ще жодного разу не зустрілися з нею, хоч я й живу тут уже два тижні. Її покійна мати, онука пані Кемпбелл, була сиротою й жила в бабусі, а потім вийшла за такого собі Пірса Грейсона — „янкі“, як означила б його пані Лінд — і померла при народженні Елізабет. Пірс Грейсон мусив поїхати з Америки в Париж, бо цього вимагали справи тамтешньої філії його підприємства. Дитину відправили до старої пані Кемпбелл. Кажуть, буцім він „дивитися не міг“ на доньку, що прийшла у світ ціною життя власної матері, тому ніколи нею не цікавився. Хоча це можуть бути й порожні плітки, бо ні сама пані Кемпбелл, ні Жінка нічогісінько про нього не розповідають.

Ребекка Дью запевняє, що вони обидві засуворі з маленькою Елізабет і життя в неї там невеселе.

— Вона не така, як інші діти, — надто доросла для своїх восьми літ. А вже як часом щось скаже! Ото була запитала: „Ребекко, а що, коли вже лягаєш спати, а тебе раптом щось ухопило за ногу й ТРИМАЄ?“ Хіба дивно, що вона боїться лягати спати в темряві сама? А вони змушують! Пані Кемпбелл каже, що боягузам у її домі не місце. Стежать за нею, як дві кицьки за мишкою, не дають і кроку ступити. Щойно мала здійме найменший галас, а ті старі вже й не тямляться. Щоразу „цить“ та „цить“. Так вони її до смерті зацитькають. А що тут удієш?

І справді, що?

Я хочу познайомитися з нею. Мені, напевне, буде жаль її. Хоч тітонька Кейт і каже, що дбають про неї як слід… насправді ж вона сказала, що дівчинка „доглянута й сита“, але ж не хлібом самим повинна жити дитина. Я завжди пам’ятатиму, яким було моє життя до приїзду в Зелені Дахи.

У п’ятницю я їду додому — на два дивовижних ейвонлійських дні. Шкода лише, що всі, кого я там зустріну, питатимуть, як мені вчителюється в Саммерсайді… Але подумай, Гілберте, які вони зараз — Зелені Дахи, і Озеро Осяйних Вод попід блакитним туманом, і клени з-за струмка, що вже вбираються в багряні шати, і золотисті сутінки на милій Стежині Закоханих. Я всім серцем прагну зараз бути там із… із… угадай, з ким?

Знаєш, Гілберте, часом у мене з’являються сильні підозри, що я кохаю тебе!»

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

10 жовтня

«Шановний та високоповажний мій пане!

Так починається один із любовних листів бабусі тітоньки Четті. Правда, гарно? Який, напевне, трепет охоплював дідуся від усвідомлення власної величі! А тобі таке звертання не здалося б кращим за „Гілберте, милий“? Хоча я тішуся, що ти не дідусь тітоньки Четті, і взагалі ще зовсім не дідусь. Як це чудово — знати, що ми молоді й перед нами ціле життя… життя РАЗОМ, правда?

(Кілька сторінок пропущено. Очевидно, перо в Енн не було того дня ані скрипуче, ані тупе, ані іржаве).

Я сиджу край вікна у своїй башті й дивлюся на дерева, що гойдаються на тлі бурштинового неба, і на далеку затоку. Учора ввечері я славно прогулялася самотою. Я мусила кудись піти, бо в Шелестких Тополях стало дещо гнітюче. Тітонька Четті плакала в їдальні, бо хтось знову скривдив її почуття, а тітонька Кейт — у спальні, бо вчора були роковини смерті капітана Маккомбера. Ребекка Дью плакала на кухні, але я так і не зрозуміла, чому. Досі я не бачила Ребекки Дью в сльозах. Та коли я спробувала тактовно поцікавитися, у чім річ, вона сердито відповіла, що людина може собі й поплакати, коли їй цього хочеться. Тож я відклала вишивання й пішла, покинувши її робити, що вона забажає. Вийшла з дому й рушила просто до затоки. У повітрі витав приємний запах першого жовтневого морозцю, змішаний із ароматом зораних полів. Я гуляла, доки сутінки не обернулися на місячну осінню ніч, сама — але не самотня. Подумки я розмовляла з уявними співбесідниками й видала в тій розмові стільки влучних афоризмів, що була приємно здивована власною дотепністю. Тож попри всі негаразди із Прінглами, я дуже гарно провела той час.

Мені знову сумно й хочеться поскаржитись на Прінглів. Хай як гірко в цьому зізнаватися, та кепські мої справи в саммерсайдській школі — проти мене, без сумніву, точиться змова.

Почати з того, що домашніх завдань не виконує ніхто ані з Прінглів, ані з їхніх родичів. До батьків звертатися марно. Вони всі улесливі, чемні й ухильні. Я знаю, що подобаюся всім учням, які не належать до клану, та прінглівський вірус непослуху пригнічує моральний дух усього класу. Одного разу я виявила страшенний розгардіяш на своєму столі й у шухлядах. І звісно, жоден з учнів гадки не мав про те, хто міг це зробити. Так само й іншого разу ніхто не зміг чи не схотів сказати, звідки взялася на моїм столі коробка, із якої, щойно я її відкрила, вискочила іграшкова змія. Зате всі Прінгли аж за животи бралися — мабуть, у мене був страшенно наляканий вигляд.

Джен Прінгл через день запізнюється на уроки, щоразу чемно, проте з невимовно зухвалим виразом повідомляючи нову переконливу відмовку. Передає записочки по всьому класу просто в мене під носом. А нині, одягаючись, я виявила в кишені пальта очищену цибулину. Страшенно хочу замкнути це дівчисько на хліб і воду, аж доки воно затямить, як треба поводитися.

Але найгіршою з усіх дотеперішніх витівок була карикатура на мене, яку я виявила одного ранку на класній дошці — біле обличчя з ЧЕРВОНИМ волоссям. Усі заперечували своє авторство — і Джен з усіма, проте я знаю, що вона єдина в класі вміє так малювати. А малюнок і справді був добрий. Мій ніс, котрим я завжди пишалася й тішилася, був намальований горбатим, а вуста — кривими, наче в злостивої старої панни, що тридцять років учителювала в школі, де повно Прінглів. Але то був МІЙ портрет. О третій ночі я прокинулася й здригнулася від спогаду про все це. Дивно, чому вночі нас так рідко будить щось справді негідне? Найчастіше просто принизливе.

А чого тільки не кажуть! Мене звинувачують у тім, що я „занизила оцінки“ за контрольні роботи Гетті Прінгл — лише тому, що вона з Прінглів. Що я „сміюся, коли діти роблять помилки“. (Хоча я справді засміялася, коли Фред Прінгл сказав, що сотник — це чоловік, якому виповнилося сто років, — не втрималася).

Джеймс Прінгл заявляє: „У школі немає дисципліни… жодної дисципліни!“ І ще пішла чутка, що я сирота казна-звідки.

Я повсюди стикаюся з ворожим ставленням Прінглів. Громадське життя в Саммерсайді — цілком у їхніх руках, як і освіта. Не дивно, що їх тут назвали „королівською родиною“. Минулої п’ятниці мене не запросили на прогулянку до Аліси Прінгл. А коли дружина Френка Прінгла влаштовувала благодійне чаювання в рамках церковного проекту (Ребекка Дью каже, що вони хочуть „звести“ новий шпиль), я виявилася єдиною дівчиною-пресвітеріанкою, якої не покликали допомагати на підготовку прийняття. Я чула, що дружина пастора (так само новенька в місті) хотіла запросити мене співати в церковнім хорі, але всі Прінгли присяглися в такому разі його покинути, тож у хорі просто не лишилося б людей.

Звісно, я — не єдина з учителів, хто має труднощі в роботі. Коли інші вчителі відправляють до мене порушників дисципліни — ненавиджу це слово! — половина з них виявляється Прінглами. Але на НИХ ніхто не скаржиться.

Два дні тому я залишила Джен після уроків, щоб вона виконала домашнє завдання, якого не зробила навмисне. Через десять хвилин до школи під’їхав екіпаж із Кленового Пагорба, у дверях класу постала панна Еллен — ошатно вбрана, усміхнена стара дама в чорних мереживних мітенках і з тонким орлиним носом, така, мовби щойно зійшла зі сторінок модного журналу 1840 року, — і запитала, чи можна їй, з мого дозволу, забрати Джен? Вона їде в гості до друзів у Лоувейл і обіцяла привезти її із собою. Джен переможно вийшла геть, а я вкотре збагнула, які могутні сили протистоять мені.

У цім песимістичнім настрої Прінгли нагадують мені суміш Слоунів із Паями. Але насправді я знаю, що це не так. Вони могли б мені сподобатись, якби ми не ворогували. Загалом вони — щирі, веселі, надійні люди. Навіть панна Еллен могла б мені сподобатися. Панни Сари я жодного разу не бачила. Вона вже десять років не покидає Кленового Пагорба.

— Надто квола вже… чи думає, що квола, — пирхнула якось Ребекка Дью. — Зате пиха не ослабла нітрошечки. Усі Прінгли пихаті — а ці дві старі панянки понад усіх. Якби ви чули, як вони говорять про своїх предків. Хоча їхній батько, старий капітан Авраам Прінгл, був добрим чоловіком. Брат його, Майром, був геть не такий приємний, та його Прінгли майже й не згадують. Ох, боюся, тяжко вам із ними буде. Коли вже Прінгли мають про щось свою думку, то в житті її не змінюють. Але вище носа, панно Ширлі… не журіться.

— Я страшенно хочу взяти в панни Еллен рецепт її фунтового пирога, — зітхнула тітонька Четті. — Вона мені стільки разів обіцяла його, але так і не дала. Це їхній давній, іще англійський родинний рецепт. А вони так неохоче дають свої рецепти чужим.

У божевільних, фантастичних мріях я вже бачу, як змушую панну Еллен на колінах віддати той рецепт тітоньці Четті, а Джен — добирати слів і поводитися, як належить. Хоча найгірше в тім, що я й сама легко могла би вплинути на Джен, якби тільки ввесь їхній клан не підтримував її в цих капостях.

(Дві сторінки випущено).

Ваша покірна слуга,

Енн Ширлі.

P. S.: Так підписувала свої любовні листи бабуся тітоньки Четті.

15 жовтня

Сьогодні ми дізналися, що вчора вночі пограбували дім на іншому кінці міста. Злодії поцупили гроші й набір із дюжини срібних ложок. Отож Ребекка Дью пішла до пана Гамільтона запитати, чи не позичить він нам свого пса. Його вона хоче прив’язати на кухоннім ганку, а мені радить замкнути мого перстеника на ключ!

До речі, я дізналася, чому вона плакала. Здається, то була хатня катастрофа. Димко знову „нагидив“ у домі, і Ребекка Дью сказала тітоньці Кейт, що із Цим Котом треба щось робити. Він доводить її до сказу. Це сталося вже втретє за рік, і вона певна, що кіт це робить навмисне. Але тітонька Кейт відповіла, що якби Ребекка Дью випускала його надвір, коли він нявкає, він би ніде не гидив і можна було б не перейматися.

— Це була остання крапля! — заявила Ребекка Дью.

А тоді розплакалася!

Ситуація із Прінглами щотижня дедалі сильніше загострюється. Учора одна з моїх книжок лежала на столі, обписана грубощами, а Гомер Прінгл виходив поміж парт із класу „колесом“. І ще я одержала анонімного листа з образами. Проте чомусь я не винувачу Джен ані в листі, ані у випадку із книжкою. Вона справдешнє чортеня, та до певних речей усе ж не принизиться. Ребекка Дью лютує, а я здригаюся від самої лиш думки про те, що вона зробила б із Прінглами, якби могла — Нерон не вигадав би для них жорстокішої кари! І, правду кажучи, осуджувати я її не можу, бо часом і сама почуваюся здатною всім Прінглам упевнено піднести келих з отрутою за рецептом Борджія.

Здається, я ще не розповідала тобі про інших учителів, їх двоє — заступниця директора Кетрін Брук, учителька молодших класів, та Джордж Маккей, що веде підготовчий клас. Про Джорджа багато й не скажеш. Це добрий, соромливий двадцятилітній юнак із легким приємним шотландським акцентом, що навіює думки про гірські луки й туманні острови — його дід був родом з острова Скай,[8] — і учні дуже його люблять. Наскільки я його знаю, він хороший і подобається мені. Але, ох, як важко буде нам порозумітися з Кетрін Брук!

Кетрін — дівчина років двадцяти восьми, хоч із вигляду скидається радше на тридцятип’ятилітню. Мені казали, буцім вона плекала надії на підвищення, тож і розсердилася, що директоркою стала я; тим паче, я молодша за неї. Вона хороша вчителька, дещо сувора, та її ніхто не любить. Але вона тим анітрохи не журиться! У неї немає ні друзів, ні родичів, а живе вона в похмурім пансіоні на брудній короткій Темпл-стріт. Крім того, вона недоладно вдягається, зовсім нікуди не ходить, а ще кажуть, начеб вона „страшна жаднюга“. Кетрін гостра на язик, і учні бояться її саркастичних зауважень. Я чула, що вони геть скисають від отого її погляду з-під чорних кошлатих брів та манери говорити поволі, загрозливо й люто. От би й мені спробувати так із Прінглами! Та я не хочу залякувати учнів, як вона. Я хочу, щоб діти любили мене.

Попри те, що Кетрін, вочевидь, легко може приструнчити свій клас, вона постійно відправляє деяких порушників до мене — головним чином Прінглів. Я знаю, вона робить це навмисне, і розумію, хай як це гірко, що її тішать мої труднощі та сподівання на мою поразку.

Ребекка Дью розповідає, що з нею ніхто не може потоваришувати. Удови кілька разів просили її на недільну вечерю — ці добрі душі завжди кличуть до себе самотніх людей і частують їх дивовижно смачним курячим салатом, — а вона так і не прийшла. Отож, вони її більше й не просять, бо, як то каже тітонька Кейт, „усьому є межа“.

Подейкують, буцім Кетрін талановита: вміє гарно співати й читати вірші — „дипломувати“, за висловом Ребекки Дью, — проте ні того, ані іншого не робить. Якось тітонька Четті запросила її виступити на церковнім прийнятті.

— Але вона так нечемно відмовилася, — сказала тітонька Кейт.

— Аж гарикнула, — підтакнула Ребекка Дью.

У Кетрін низький, грудний, ледь не чоловічий голос. Коли вона сердиться, то й справді замалим не гарчить.

Вона не красуня, та все ж має гарні риси й могла б їх вигідно підкреслити. Вона смаглява, і в неї розкішні чорні коси, які вона зачісує назад, відкриваючи високий лоб, і скручує в недбалий вузол на потилиці. Її світло-бурштинові очі не гармонують із чорними бровами й косами, зате вона може не соромитися своїх вух. А ще в неї найкрасивіші руки, що я бачила в житті, і гарні, чітко окреслені вуста. Але вдягається вона жахливо. Здається, у неї справжній талант добирати саме ті фасони й кольори, що зовсім їй не личать: скажімо, темно-зелений і блякло-сірий, хоча для цього в неї надто жовтава шкіра. І смугасті сукні, що роблять її високу худу фігуру ще вищою та худішою. Крім того, одяг її завжди пожмаканий, мовби вона щойно в нім спала.

У неї геть недобрі манери — „дметься, як тісто в горщику“, за висловом Ребекки Дью. Щоразу, минаючи її на шкільних сходах, я відчуваю всі її злостиві думки щодо мене. І щоразу, коли ми розмовляємо, вона дає зрозуміти, буцім я кажу щось не те. Утім, мені її страшенно жаль… хоч я й знаю, яке обурення це викликало б у неї. І я не можу їй допомогти, бо вона не хоче нічиєї допомоги. Мене ж вона просто ненавидить. Якось ми, усі троє, сиділи в учительській і я, на її думку, зробила щось усупереч одному з неписаних шкільних правил. Тоді вона заявила: „Певне, ви вважаєте СЕБЕ вищою за будь-які правила, панно Ширлі“. Іншим разом, коли я заговорила про деякі зміни, корисні для нашої школи, вона, презирливо всміхнувшись, відрубала: „Мене не цікавлять казки“. Ще якось я схвально відгукнулася про її роботу й педагогічні методи, і почула у відповідь: „І де ж ложка дьогтю в цій бочці меду?“

Та що образило мене найтяжче — це випадок, коли я взяла до рук одну з її книжок в учительській, завважила підпис на форзаці й мовила:

— Мені подобається, що ви пишете своє ім’я через „К“.[9] Так воно здається веселішим і грайливішим, бо й сама літера „К“ цікавіша за нудну холодну „С“.

Вона промовчала, та в наступній же записці до мене її ім’я починалося з літери „С“!

Усю дорогу додому я плакала.

Може, я й не намагалася б завоювати її прихильність, якби не дивне, незбагненне відчуття, що під цією грубістю й злобою ховається справжня потреба в дружньому товаристві.

Не знаю, як би я й давала раду з такою ворожістю Кетрін і Прінглів, якби не мила Ребекка Дью, твої листи… і маленька Елізабет.

Нарешті я познайомилася з маленькою Елізабет. І вона дивовижне дитя!

Три дні тому я понесла молоко до дверей у садовій стіні, а там на нього чекала не Жінка, а сама маленька Елізабет. Її голова ледь виднілася над нижньою частиною дверей, тож личко було мовби обрамлене пагінням виткого плюща. Вона невисока, блідава, сумна золотокоса дівчинка. З осінніх сутінків на мене поглядали її великі, золотисто-карі очі. Блискучі коси, розділені проділом посередині й гладенько зачесані круглим гребінцем назад, падали на плечі хвилями. Вона стояла в блакитній бавовняній сукні та з виразом, що личив би малій принцесі ельфів. Таке „делікатне пташатко“, як каже Ребекка Дью, вона справила на мене враження дитини з недоситом — не фізичним, але духовним. У ній більше місячного сяйва, аніж сонячного.

— То ти Елізабет? — запитала я.

— Сьогодні ні, — серйозно відказала вона. — Сьогодні я Бетті, бо так страшенно люблю цілий світ. Елізабет я була вчора, а завтра, напевно, буду Бет. Усе залежить від того, що я відчуваю.

То був дотик рідної душі. Мене аж трепет охопив від нього.

— Як це приємно — мати ім’я, котре можна легко змінювати й так чи так відчувати, що воно твоє власне.

Маленька Елізабет кивнула:

— Я можу зробити з нього стільки різних інших імен. Елсі, Бетті, Бесс, і Еліза, і Лізбет, і Бет — але не Ліззі. Я ніколи не почуваюся Ліззі.

— То й не дивно, — відказала я.

— Ви думаєте, це дурниці, панно Ширлі? Бабуся й Жінка думають, що так.

— Зовсім не дурниці. Дуже мудро й гарно.

Широко розплющеними очима вона глянула на мене з-над склянки з молоком. Я відчула, що мене зважують на потаємних духовних терезах; аж раптом збагнула, що здобулася на високу оцінку, бо маленька Елізабет попросила мене про послугу, а вона ніколи й ні про що не просить тих, хто їй немилий.

— Будь ласка, чи не могли б ви підняти вашого кота й дати мені погладити його? — соромливо проказала вона.

Димко саме крутився коло моїх ніг. Я підняла його; маленька Елізабет простягнула крихітну ручку й захоплено погладила його по голові.

— Я більше люблю кошенят, аніж дітей, — сказала вона, мовби захищаючись: так, наче думала, що я розсерджуся, та все одно збрехати не могла.

— Напевне, ти просто мало бачила дітлахів, то й не знаєш, які вони милі, — усміхнулася я. — А кошеня в тебе є?

Елізабет похитала головою:

— Немає: бабуся не любить котів. А Жінка їх зовсім ненавидить. Сьогодні вона десь поїхала, то я прийшла сама забрати молоко. Я люблю сюди приходити, бо Ребекка Дью дуже хороша.

— Ти шкодуєш, що не вона принесла тобі сьогодні молоко? — засміялася я.

Маленька Елізабет знов похитала головою:

— Ні, ви теж дуже хороша. Я так хотіла й з вами познайомитись, але боялася, що це вийде аж тоді, коли настане Завтра.

Ми стояли біля стіни й розмовляли: Елізабет маленькими ковтками пила молоко й розповідала мені про Завтра. Жінка заявила їй, що Завтра не настане ніколи, проте Елізабет у це не вірить. Колись воно справді настане! Одного чудового ранку вона розплющить очі й зрозуміє, що от воно — Завтра. Не Сьогодні, а Завтра. І тоді буде стільки всього доброго. Вона зможе провести цілий день так, як їй заманеться, і ніхто не наглядатиме за нею — хоч мені здалося, що це, на думку Елізабет, надто прекрасно, щоб статися навіть у Завтра. А ще вона піде й дізнається, що ж там — на тому кінці прибережної дороги, стрімкої, звивистої, подібної до прегарної червоної змії, що, як думає Елізабет, веде аж на край світу. Можливо, там і є Острів Щастя. Дівчина певна: десь є такий Острів Щастя, де стоять на якорі всі кораблі, зниклі безвісти, і вона знайде його, коли настане Завтра.

— А ще в Завтра, — мовила Елізабет, — у мене буде мільйон собак і сорок п’ять котів. Я сказала це бабусі, коли вона не дозволила мені завести кошеня, а бабуся розсердилася й відповіла: „Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли, панянко Зухвалице“. І мене відправили до ліжка без вечері. Але я не хотіла бути зухвалицею, панно Ширлі. І потім я не могла заснути, бо Жінка мені сказала, що знала дівчинку, яка померла вві сні за те, що була зухвала.

Коли Елізабет допила молоко, хтось різко постукав у невидиму шибу за ялинами. Здається, увесь цей час за нами стежили. Моя ельфійська принцеса втекла; її золотисті коси маяли в темряві алеї, доки не зникли зовсім.

— Вигадливе дитя, — мовила Ребекка Дью, коли я розповіла їй про свою пригоду… бо це й була справжня пригода, Гілберте! — Каже мені якось: „Ви боїтеся левів, Ребекко Дью?“ А я кажу: „Ніколи їх не бачила, тож і не знаю“. А вона каже: „У Завтра буде скільки завгодно левів, але то будуть хороші, добрі леви“. „Дитино, — кажу, — з тебе самі очі лишаться, коли будеш так дивитися“. Бо вона так дивилася крізь мене, ніби на щось у тім своїм Завтра. „У мене глибокі думки, Ребекко Дью“, — каже вона. Їй, певно, тяжко, що вона так мало сміється.

Я пригадала, що за всю нашу розмову Елізабет ні разу не засміялася. Мабуть, вона цього зовсім не вміє. Той їхній великий будинок такий самотній, похмурий, там ніколи ніхто не сміється. Навіть зараз, коли осінь буяє барвами, він стоїть нудний і сірий. Маленька Елізабет так часто наслухає всілякі непевні шурхотіння.

Мабуть, одним із моїх завдань у Саммерсайді буде навчити її сміятися.

Ваш найніжніший, найвідданіший друг,

Енн Ширлі.

P. S.: Це теж із підписів бабусі тітоньки Четті!»

3

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

25 жовтня

«Гілберте, милий!

Угадай, що сталося? Я вечеряла в Кленовому Пагорбі! Панна Еллен сама написала запрошення. Ребекка Дью страшенно збентежилася — вона й не думала, буцім на мене там звернуть увагу, і переконана була, що наміри в них анітрохи не дружні.

— Вони напевне замислили щось лихе! — вигукнула вона. Правду кажучи, і в мене були такі самі підозри.

— Неодмінно вдягніть вашу найкращу сукню! — звеліла Ребекка Дью.

Отож, я вбралася в гарну сукню із кремового чаллісу,[10] розшиту бузковими фіалками, а коси вклала в нову зачіску із кучерями над чолом. Вона мені дуже личить.

Господині Кленового Пагорба по-своєму чарівні. Знаєш, Гілберте, я навіть могла б їх полюбити, якби вони мені дозволили. Їхній маєток пихато відмежувався деревами від звичайних будинків, котрих мовби й знати не хоче. У саду розташувалася велика біла дерев’яна жіноча фігура, що колись прикрашала собою ніс вітрильника, де капітаном був старий пан Авраам Прінгл, славетного „Піди й запитай її“; а коло ґанку — зарості полину, що його понад сто років тому привезли зі Старого Світу перші тутешні Прінгли. Ще один їхній предок брав участь у битві при Міндені,[11] і шпага його висить на стіні у вітальні, поряд із портретом капітана Авраама Прінгла. Панні Сарі та панні Еллен капітан доводився батьком, і вони дуже ним пишаються.

Понад старими чорними рифленими камінними поличками в них висять масивні дзеркала, на полиці — скляна ваза з восковими квітами. Є й картини, на яких увічнено осяйну красу давніх вітрильників, вінок із пасмом волосся кожного з відомих Прінглів, кілька великих мушель, а в гостьовій кімнаті — ліжко, укрите ковдрою з візерунком у дрібнесенькі крилечка.

Ми сиділи у вітальні на шератонівських[12] стільцях із червоного дерева. На стінах були шпалери в срібну смужку, на вікнах — штори з важкої парчі, на одному з мармурових столиків — прегарна модель корабля з малиновим корпусом та білосніжними вітрилами — того самого „Піди й запитай її“. А на стелі — величезна люстра, уся зі скляних підвісок. У центрі — кругле люстро з годинником: то, певно, капітан Прінгл привіз його з „чужих країв“. Усе таке вишукане. Я хочу, щоб так було й у домі нашої мрії.

У Кленовім Пагорбі навіть тіні здаються промовистими й дотримуються традицій. Панна Еллен показала мені десь із мільйон прінглівських фотографій. Більшість із них — дагеротипи в шкіряних футлярах. А тоді до вітальні зайшов великий пістрявий кіт і скочив мені на коліна, та панна Еллен виставила його на кухню. Вона перепросила мене — але спершу, я думаю, перепросила на кухні кота.

Говорила здебільшого панна Еллен. Панна Сара, малесенька худенька жінка в чорній шовковій сукні на ретельно накрохмаленій нижній спідниці, із білосніжним волоссям та очима чорними, достоту як сукня, з худими жилавими руками, що їх вона склала на колінах поміж невагомих мереживних хмарок, тендітна, вродлива й сумовита, здавалася надто кволою й для звичайної розмови. А втім, Гілберте, у мене виникло враження, що геть усі Прінгли, включно із самою панною Еллен, скачуть під її дудку.

Вечеря була розкішна. Вода холодна, скатертини й серветки гарні, посуд витончений. Прислуговувала нам покоївка, пихата й аристократична, як і господині. Та панна Сара вдавала, буцім не чує, коли я до неї звертаюся, і щоразу, ковтаючи шматок, я боялася, що він стане каменем у мене в горлі. Уся моя відвага здиміла. Я почувалася, мов та сердешна муха на смужці липкого паперу. Ніколи, ніколи, Гілберте, не виграти мені цієї битви з „королівським кланом“! Подумки я вже бачила, як подаю заяву про звільнення зі школи з нового року. Проти них у мене — жодних шансів.

Та все ж, озирнувшись довкола, я хоч-не-хоч пошкодувала цих стареньких. Бо ж і їхній дім колись був ЖИВИЙ — тут люди народжувалися… вмирали… раділи… засинали й впадали у відчай, тішилися, боялися, любили, сподівалися й ненавиділи. А тепер йому лишилися тільки спогади, якими живуть господині… та їхня пиха.

Тітонька Четті журиться — нині, витягаючи для мене чисті простирадла, на одному з них, посередині, вона уздріла складку у формі багатогранника. На її думку це віщує смерть у домі. Тітоньку Кейт ці забобони дуже сердять — а мені вони подобаються. Забобонні люди додають життю свіжих барв. Як, напевно, потьмянів би світ, де всі були б розважливі, мудрі та БЛАГОПРИСТОЙНІ. Про що б ми тоді говорили?

Позавчора в нас сталася нова „котострофа“. Димко цілу ніч блукав на вулиці, попри всі розпачливі вечірні заклики Ребекки Дью. А вранці повернувся… ох, у якому стані! Одне око геть запливло, на морді ґуля завбільшки з куряче яйце, хутро суціль заляпане болотом, а одна лапа прокушена наскрізь. І все ж як тріумфально, без найменшого каяття поглядав він довкола вцілілим оком! Удови були нажахані, проте Ребекка Дью врочисто заявила: „Цей Кіт іще в житті так добряче не бився. І я певна, що тому іншому котові дісталося ще більше!“

До затоки крадеться туман, ховаючи від очей ту червону дорогу, що її всю хоче пройти маленька Елізабет. По всіх городах палять бур’ян та висхле осіннє листя, і дим, переплітаючись із туманом, додає Примарному провулку чарівливості й моторошної таємничості. Надходить ніч і моє ліжко промовляє: „У мене є для тебе сон“. Я вже звикла залазити в ліжко драбинкою… і спускатися теж. Ох, Гілберте, я нікому не розповідала, та це надто кумедний епізод, щоб довіку тримати його в таємниці. Першого ранку в Шелестких Тополях, прокинувшись, я геть забула про драбинку й бадьоро вискочила з ліжка, приземлившись, „мов віз із цеглою“, за висловом Ребекки Дью. На щастя, я нічого собі не зламала, та цілий тиждень ходила побита й уся в синцях.

З маленькою Елізабет ми тепер добрі подруги. Вона щодня сама приходить до стіни по молоко, бо Жінка лежить удома, хвора на те, що Ребекка Дью називає словом „брунькит“. Ми зустрічаємося біля хвіртки — вона чекає на мене, її величезні очі сяють відблиском призахідного сонця. Ми розмовляємо через двері, яких уже багато років ніхто не відчиняв. Елізабет маленькими ковтками, якнайповільніше п’є молоко, щоби продовжити нашу розмову. І щойно вона допиває останню краплю, знов і знов долинає стукіт у невидиму шибу.

Я вже довідалася, яка приємність чекає на неї в Завтра — вона одержить лист від батька. Досі він іще ніколи не писав їй. Хотіла б я знати, про що думає цей чоловік!

— Бачте, йому гидко на мене дивитися, панно Ширлі, — сказала вона, — та може, він захоче якось мені написати.

— Хто сказав, що йому гидко на тебе дивитися? — обурилася я.

— Жінка, — щоразу, як Елізабет промовляє слово „Жінка“, я уявляю собі цю стару у вигляді великої сердитої літери „Ж“ — сухореброю й незграбною. — Мабуть, воно й справді так, інакше він приїздив би до мене.

Того вечора вона була Бет — вона говорить про батька лише тоді, коли почувається Бет. Коли вона Бетті — позаочі дражнить бабусю й Жінку, а тоді стає Елсі й шкодує про це, і хоче зізнатись, але боїться. Зрідка вона стає Елізабет — і тоді в неї личко істоти, що наслухає казкову музику й розуміє мову троянд і квітів конюшини. Вона дивовижна дитина, Гілберте — чутлива, мов тонкі листки на шелестких тополях, і я дуже її люблю. І як же я лютую від самої думки, що ті бабиська змушують її лягати спати в темряві!

— Жінка сказала, що я вже велика, тож мушу спати без світла. Але, панно Ширлі, у темряві я мовби зовсім маленька, бо ніч така величезна й жахлива. І ще в моїй кімнаті стоїть опудало ворони, а я його боюся. Жінка сказала, що воно видзьобає мені очі, якщо я буду плакати. Але я не вірю в це, панно Ширлі, та все одно мені страшно.

У темряві всі речі ШЕПОЧУТЬСЯ між собою. Але в Завтра я нічого не боятимуся — навіть того, що мене вкрадуть.

— Елізабет, але ж тебе ніхто не вкраде.

— Жінка сказала, що вкрадуть, коли я ходитиму сама чи розмовлятиму із чужими. Але ви — не чужа, так, панно Ширлі?

— Звісно, мила. Ми з тобою завжди були знайомі в Завтра, — відповіла я».

4

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

10 листопада

«Коханий!

Досі найбільшим моїм ворогом був той, хто повсякчас псував кінчик мого пера. Та я не можу довго сердитися на Ребекку Дью за те, що вона бере моє перо, щоб переписувати рецепти, доки я в школі. Ось нині вона знову це зробила, і ти цього разу не одержиш ані довгого, ані любовного листа.

Най-найкоханіший!

Щойно стихла остання пісня цвіркуна. Вечори настали такі холодні, що Ребекка Дью принесла до моєї кімнати невеличку круглобоку довгасту грубку. За це я пробачаю їй своє перо. Ця жінка може воістину все; а ще вона завжди розпалює в грубці вогонь до мого повернення зі школи. Грубка малесенька — я могла б узяти її в руки. На своїх чотирьох кривуватих залізних ніжках вона нагадує кумедного чорного песика. Та коли закласти в неї трісок і запалити — вона розквітає, мов рожева троянда, від неї лине дивовижне тепло й невимовний затишок. І зараз я сиджу біля неї, умостивши ноги на цегляній підставці і, поклавши папір на коліна, шкрябаю тобі цього листа.

Усе місто — чи майже все — на танцях у Гарді Прінгла. Мене не запросили, і Ребекка Дью обурилася цим настільки, що я співчуваю Димкові. Та щойно згадаю доньку цього Гарді, Майру, вродливу, але геть нетямущу, яка намагалася в контрольній роботі довести, буцім сума квадратів катетів дорівнює квадратові ГІПОТАМУЗИ, як прощаю ввесь прінглівський клан. Минулого тижня вона заявила, що шибениця — це „збитошне дівчисько“! Утім, будьмо справедливі — кумедні помилки роблять не самі лише Прінгли. Нещодавно Блейк Фентон назвав алігатора „величезною комахою“. Отакі вони, радощі вчительського життя!

Здається, скоро піде сніг. Люблю ці останні осінні вечори. „Вітер гне дерева долу“,[13] і моя затишна кімнатка стає ще затишніша. Сьогодні з осик упадуть останні золоті листки.

Я повечеряла вже нібито в усіх родинах своїх учнів, у самому Саммерсайді та в передмісті. І, ох, Гілберте, як мені набрид гарбузовий джем! У домі нашої мрії його ніколи, ніколи не буде!

Майже всюди, де я вечеряла минулого місяця, до столу подавали гарбузовий джем. Першого разу він мені сподобався — такий золотавий, що мені здалося, наче він із сонячного сяйва, — тож я необачно висловила свій захват. Пішла чутка, що я обожнюю гарбузовий джем, тож усі подавали його спеціально для мене. Учора я вечеряла в пана Гамільтона, і Ребекка Дью запевнила мене, що там гарбузового джему не буде, бо з Гамільтонів його ніхто не любить. Та коли ми сіли за стіл, поміж страв я уздріла незмінну розетку з гарбузовим джемом!

— Свого джему я не варю, — мовила пані Гамільтон, накладаючи мені щедру порцію, — проте чула, як ви його любите. А в неділю їздила до кузини в Лоувейл, то й кажу: „У мене цього тижня панна Ширлі вечеряє, а вона страх як любить гарбузовий джем. Позич мені для неї баночку“. Ото вона й позичила, і решту я вам із собою додому віддам.

Бачив би ти лице Ребекки Дью, коли я повернулася від Гамільтонів із майже повною банкою гарбузового джему! Тут його теж ніхто не їсть, от і довелося нам пізно вночі потайки закопати банку на городі.

— Ви ж не будете про це писати? — занепокоїлася Ребекка Дью. Вона з’ясувала була, що я зрідка пишу оповідання для журналів, і тепер боїться — а чи сподівається, хтозна, — що я писатиму про все, що коїться в Шелестких Тополях. Вона хоче, щоб я „прописала й допекла всіх Прінглів“. Проте, на жаль, це вони „допікають“ мене — через них і роботу в школі я геть не маю часу на оповідання.

На городі лишилося хіба зів’яле листя й пожовклі стебла. Ребекка Дью підв’язала трояндові кущі соломою, наділа на них мішки для картоплі, і тепер у сутінках вони нагадують згорблених старців, що спираються на ціпки.

Нині я одержала листівку від Деві з десятьма цілунками-хрестиками й лист від Прісцилли — на папері, що їй надіслав „знайомий з Японії“, тонкому, шовковистому папері із зображеними на ньому блідо-примарними гілками квітучої сакури. У мене з’являються підозри щодо цього „знайомого“. Та найкоштовнішим сьогоднішнім дарунком став мені великий і довгий лист від тебе. Я перечитала його чотири рази, упиваючись кожним словом… мов пес, що вилизує миску! Це, звісно, геть неромантичне порівняння, просто воно спало мені на думку. І все ж листи, навіть щонаймиліші, не можуть принести задоволення. Я хочу БАЧИТИ тебе, і тішуся, що до різдвяних канікул лишилося тільки п’ять тижнів».

5

Пізнього листопадового вечора Енн сиділа при вікні у своїй башті, піднісши до вуст перо й замріяно споглядаючи густі осінні сутінки, — аж раптом їй закортіло прогулятися до старого цвинтаря. Вона ще ніколи не була там, і досі воліла гуляти прибережною дорогою чи березовим та кленовим гаєм. Проте споглядати голі дерева в листопаді здавалося їй замалим не святотатством, бо ж слава їхня земна облетіла, а небесна слава білизни та чистого духу ще не спустилася до них. Отож, Енн рушила на цвинтар. Тими днями вона відчувала такий розпач і зневіру, що навіть цвинтар видавався їй порівняно веселим місцем. До того ж, за словами Ребекки Дью, там було повно Прінглів. Їх ховали упродовж багатьох поколінь, віддаючи перевагу старому цвинтарю перед новим, аж доки «більше жодного й запхати нікуди стало». Енн відчувала, що це буде підбадьорливе видовище — стільки Прінглів там, звідки вони вже нікому не зможуть дошкулити.

У протистоянні з Прінглами Енн, здавалося, вичерпала всі свої ресурси. Ситуація щодалі більше скидалася на справдешнє жахіття. Кампанія з непокори, яку майстерно провадила Джен Прінгл, досягла апогею. Кілька днів тому Енн загадала старшокласникам написати твір про найважливішу подію тижня. Джен Прінгл упоралася із завданням блискуче — бо ж вона справді розумна, мале чортеня! — підступно вплівши у свій твір образу на адресу вчительки, та ще й настільки явну, що оминути її увагою було неможливо. Енн відправила Джен додому, попередивши, що не дозволить їй повернутися, доки та її не перепросить. Заварилася каша, і боротьба між Енн та Прінглами стала відкритою. Сердешна Енн не сумнівалася в тім, хто здійме звитяжний прапор. Опікунська рада підтримає Прінглів, і їй доведеться вибирати: чи то дозволити Джен повернутися до школи, чи то подати заяву про звільнення.

Їй було дуже гірко. Вона зробила все, що могла, і знала, що легко досягла б успіху, якби лиш битва була рівноправна.

«Я не винна, — скрушно думала Енн. — Хто міг би протистояти такій когорті й такій тактиці?»

Та повернутися додому, у Зелені Дахи, переможеною! Зносити обурення пані Лінд і зловтіху Паїв! Навіть співчуття друзів буде нестерпне. А коли звістка про її саммерсайдську поразку розійдеться островом, їй більше не вдасться знайти собі посади в жодній іншій школі.

А все ж у випадку зі шкільною виставою вона таки перемогла! На цей спогад Енн задиркувато всміхнулася, а очі її спалахнули лукавим і радісним вогником.

Вона організувала шкільний драматичний гурток і нашвидкуруч поставила з його учасниками невеличку п’єсу, щоб зібрати гроші на один зі своїх давно виплеканих задумів — гравюри для класних кімнат. Енн змусила себе звернутися по допомогу до Кетрін Брук, бо ж Кетрін, здавалося, ніхто й ніколи не просив до участі в жодних заходах. Утім, побачивши Кетрін іще дошкульнішою й саркастичнішою, ніж завжди, вона не раз про це пошкодувала. Її брови не знали спочинку, а без ядучих зауважень не минала жодна репетиція. І воістину найгірше — Кетрін наполягла, щоб роль Марії Стюарт виконувала Джен Прінгл.

— Жодна інша учениця не здатна буде зіграти цю роль, — відрубала вона. — Жодна не має відповідної зовнішності й характеру.

Енн не була аж така цього певна. Їй радше здавалося, що Софі Сінклер, висока дівчина з горіховими очима й густим каштановим волоссям, значно більше годиться на роль Марії Стюарт, аніж Джен. Проте Софі не була учасницею гуртка й ніколи не грала в жодній п’єсі.

— Новачки нам не потрібні. Я не братиму участі в явно безнадійній справі, — похмуро буркнула Кетрін, і Енн мусила поступитися. Утім, Джен, безперечно, добре грала свою роль. У неї був акторський хист і вона всією душею поринула в підготовку до вистави. Репетиції відбувалися чотири рази на тиждень, і зовні все минало гладенько. Джен захопилася роллю так, що поводилася майже бездоганно. Енн не втручалася в обговорення характеру головної героїні, лишивши Джен під керівництвом Кетрін. Раз чи двічі вона завважила тривожний, зловтішний вираз на обличчі Джен, проте й гадки не мала, що він означав.

Якось по обіді, невдовзі після початку репетицій, Енн застала в жіночім гардеробі заплакану Софі Сінклер. Спершу Софі, часто кліпаючи горіховими очима, заперечувала, що плаче — та потім розридалася.

— Я так хотіла грати у виставі… бути королевою Марією, — схлипувала дівчина. — Але я не могла… тато не дозволив мені записатися до гуртка, бо там треба платити внески, а в нього ані цента зайвого немає. І досвіду в мене теж немає. Але я завжди так любила королеву Марію… від самого її імені вся тріпотіла. І я не вірю… ніколи не вірила, що то вона вбила Дарнлі.[14] І як було б гарно уявити, хоч на трошечки, що я — це вона!

Згодом Енн дійшла висновку, що відповідь у ту мить їй підказав янгол-охоронець.

— Софі, я перепишу для тебе текст ролі й допоможу розучити її. Це буде тобі доброю підготовкою. А оскільки ми хочемо, у разі успішної прем’єри, дати виставу ще в інших містечках, було б непогано мати дублерку, якщо Джен поїхати не зможе. Та поки що ми нікому про це не скажемо.

До наступного ранку Софі вивчила роль. Щодня після уроків дівчина йшла з Енн до Шелестких Тополь, де вони у башті вдвох розучували текст. Скромна й непримітна Софі мала надзвичайно жвавий розум, тож удвох їм було дуже весело. Прем’єра мала відбутися останньої листопадової п’ятниці в залі міського правління; виставу широко рекламували, і всі квитки були розпродані заздалегідь. Упродовж двох вечорів Енн та Кетрін прикрашали залу, був найнятий оркестр, а із Шарлоттауна мала приїхати славетна співачка, щоб виступати в перервах між актами. Генеральна репетиція минула успішно. Джен грала пречудово; решта учасників вистави трималися на тому ж рівні. У п’ятницю вранці Джен не прийшла до школи; по обіді її мати надіслала записку: мовляв, у Джен дуже болить горло, вони бояться, чи це не ангіна. Їм дуже прикро, та про її участь у виставі не може бути й мови.

Енн і Кетрін обмінялися стривоженими поглядами.

— Доведеться відкласти виставу, — поволі мовила Кетрін. — Це катастрофа. Наближається грудень, коли й без того багато різдвяних розваг. Я від найпершого дня вважала, що ставити п’єсу в такий час нерозумно.

— Ми не будемо нічого відкладати, — заперечила Енн; очі її в ту мить зеленіли незгірше, ніж у Джен. Вона не збиралася казати це Кетрін Брук, та розуміла, що ангіна загрожувала Джен не більше, ніж їй самій. То був зумисний, добре продуманий намір — байдуже, чи брали в ньому участь інші Прінгли — зірвати виставу лиш тому, що її затіяла вона, Енн Ширлі.

— О, якщо ви так хочете, звісно, — неприязно стенула плечима Кетрін. — Та що ж ви вдієте? Знайдете когось, хто читатиме текст із аркуша? Це зруйнує виставу. Марія — головна героїня.

— Софі Сінклер може зіграти цю роль незгірше за Джен. Костюм їй добре пасуватиме — на щастя, шили його ви, і він лишився у вас, а не в Джен.

Прем’єра відбулася того вечора при повній залі. Щаслива Софі грала Марію — була Марією, що ніколи не вдалося б Джен, виглядала Марією у пишній оксамитовій сукні з високим коміром та коштовних прикрасах. Однокласники, що досі бачили Софі лише в тьмяних, куцих та негарних саржевих платтях, безформних пальтах і старих пошарпаних капелюхах, дивилися на неї із захватом. Вони тут-таки й вирішили запросити її в драматичний гурток — Енн сама сплатила за неї вступний внесок, — і відтоді Софі ввійшла до числа учнів, на яких «зважали» в Саммерсайдській середній школі. А проте ніхто не міг собі ще навіть уявити — і найменше сама Софі, — що того вечора вона зробила перший крок на шляху до слави. За двадцять років Софі Сінклер належало стати однією з найкращих акторок Америки. Та жодні овації, вочевидь, не відлунювали їй у вухах так солодко, як гучні, щирі оплески, під які опустилася того вечора завіса в залі Саммерсайдського міського правління.

Пані Прінгл переказала своїй доньці Джен новини про виставу, від яких очі в цього дівчиська напевне позеленіли б, якби й без того не були зелені. Цього разу, як палко заявила Ребекка Дью, Джен дістала по заслузі. Імовірно, це й спричинило образи, які вона вивергнула у своєму творі на адресу Енн.

До старого цвинтаря Енн дійшла стежиною, що пролягала, мов борозна, між високих, укритих мохом кам’яних насипів, порослих султанами замерзлих папоротей. Уздовж стежини, на рівній відстані одна від одної, темні на тлі віддалених пагорбів, росли стрункі тополі, з яких іще не зірвали останніх листочків суворі вітри пізньої осені. Сам цвинтар, де чи не половина старих надгробків перехнябилася, щільним колом оточили високі похмурі ялини. Енн не сподівалася зустріти когось на цвинтарі й була заскочена, одразу при вході побачивши панну Валентину Кортлоу — жінку з довгим, шляхетної форми носом, тонкими вустами, тендітними похилими плечима й незмінно благородними рисами та манерами. Звісно, Енн, як і всі в Саммерсайді, добре знала панну Валентину — найкращу з-поміж тамтешніх кравчинь, котрій було відомо все, варте уваги, про всіх — живих чи померлих. Енн воліла прогулятися на самоті, читаючи старі химерні написи на могильних каменях та розгадуючи імена давно спочилих закоханих, що видніли з-під заростей лишайників. Та їй не вдалося втекти від панни Валентини, яка взяла її попід руку й повела цвинтарем, де членів родини Кортлоу було поховано не менше, аніж Прінглів. Панна Валентина не мала ані краплі прінглівської крові; її небіж був одним із улюблених учнів Енн. Отож, чемна розмова з нею не вимагала особливих зусиль, коли тільки не натякати, буцім панна Валентина «заробляє на прожиття шитвом» — це питання для неї було надзвичайно дражливе.

— Я рада, що прийшла сюди нині, — мовила панна Валентина. — Можу розповісти вам про кожного, хто тут лежить. Я завжди казала: щоб на цвинтарі було цікаво, треба все-все знати про покійників. На цьому цвинтарі мені подобається більше, ніж на новім. Тут лежать хіба старі сімейства, а всілякий набрід — на новім. Кортлоу поховані отут. Боже правий, скільки ж похоронів відбулося в нашій родині!

— Як і в кожній старій родині, мабуть, — озвалася Енн, бо ж панна Валентина явно чекала від неї якоїсь відповіді.

— Та в жодній їх не було стільки, як у нашій, — ревниво відказала панна Валентина. — Ми дуже схильні до сухот. Із наших рідних більшість від них і померла. Ось могила моєї тітоньки Бессі. Коли й була на землі свята жінка, то це вона. Хоч побалакати цікавіше вдавалося з її сестрою, тітонькою Сесилією. Коли востаннє я прийшла до неї, вона сказала: «Сідай, мила, сідай. Я помру нині десять хвилин по одинадцятій, та чом би нам гарненько не попліткувати наостанок?» І що найдивніше, панно Ширлі — вона таки померла того ж дня десять хвилин по одинадцятій! Ви можете пояснити, звідки вона це знала?

Ні, пояснити цього Енн не могла.

— А тут лежить мій прапрадід Кортлоу. Сюди він приїхав у 1760 році, а на прожиття заробляв тим, що робив веретена. Я чула, начебто всього він виготовив їх щонайменше тисячу чотириста. Коли він помер і пастор зачитав на похороні текст «Діла їхні йдуть за ними слідом»,[15] старий Майром Прінгл заявив, що в такому разі шлях на небеса за моїм прапрадідом буде ввесь забитий веретенами. Вам не здається, панно Ширлі, що такий жарт не виказує доброго смаку?

Якби ці слова належали не Прінглові, Енн, вочевидь, не проказала б так рішуче: «Звісно, не виказує», споглядаючи при цьому надгробок із вирізьбленим на нім черепом та кістками прискіпливо, мовби мала величезний сумнів щодо того, чи виказує добрий смак і ця могильна прикраса.

— Тут лежить моя кузина Дора. Вона тричі була заміжня, та жоден її чоловік довго не протягнув. Сердешна, так і не пощастило їй відшукати здорового. Останній її чоловік, Бенджамін Беннінг, — він лежить не тут, а в Лоувейлі, поряд зі своєю першою жінкою, — той ніяк не хотів умирати. Дора казала, що там на нього чекає кращий світ. А бідолашний Бен відповідав: «Хтозна, хтозна… Може, і так, але мені й у цьому, гріховному, начеб як незле». Він випробував шістдесят один засіб, та попри це ще довгенько прожив. А тут — уся родина дядька Девіда Кортлоу. У ногах кожної могили трояндовий кущ — і, Боже правий, як вони квітнуть! Я щоліта приходжу сюди, зрізаю троянди й ставлю їх до вази — бо ж прикро було б, якби вони намарне відцвіли, чи не так?

— Мабуть… мабуть, так.

— Тут лежить моя сердешна менша сестра Гаррієт, — зітхнула панна Валентина. — Розкішні коси мала — на колір схожі, як у вас, лиш не такі руді. Вони колін їй сягали. Гаррієт була заручена, коли померла. Я чула, що ви теж заручені. Я ніколи не хотіла вийти заміж, та побути зарученою, мені здається, було б дуже приємно. Звісно, я мала таку можливість. Мабуть, надто перебірлива була — але дівчина з родини Кортлоу не може вийти за першого-ліпшого, ви згодні?

Очевидно було, що не може.

— Френк Дігбі — він лежить отам, під сумахом[16] — якось був мені освідчився. Шкода було йому відмовляти — але ж Дігбі! Він побрався із Джорджиною Труп. Вона завжди трохи спізнювалася до церкви, щоб усім своїми сукнями похизуватися. Боже правий, як вона любила гарний одяг! Її поховали в такій розкішній блакитній сукні — то я їй пошила до чийогось весілля, а вона вбрала її на власний похорон, бідолашна. У неї було трійко дуже милих дітлахів. Вони завжди сиділи в церкві попереду мене, а я пригощала їх цукерками. Як ви гадаєте, панно Ширлі, то не дуже зле — давати дітям цукерки в церкві? Не льодяники — у льодяниках є щось релігійне, вам не здається? Та вони, біднятка, їх не любили.

Коли історії родини Кортлоу вичерпалися, спогади панни Валентини стали дещо пікантніші. Та це не мало великого значення, коли йшлося не про когось із Кортлоу.

— Тут лежить стара пані Прінгл, дружина Рассела Прінгла. Я незрідка думаю: цікаво, на небесах вона чи ні?

— Чому? — видихнула вражена Енн.

— Вона терпіти не могла своєї рідної сестри Мері-Енн, котра померла за кілька місяців до неї. «Коли Мері-Енн на небесах — ноги моєї там не буде», — заявляла пані Прінгл. А вона завжди тримала слово — як усі Прінгли. Батько в неї теж був Прінгл, а тоді вона ще вийшла за свого кузена Рассела. А тут — дружина Дена Прінгла, Джанетта Берд. Померла точнісінько в сімдесят років, день у день. Подейкували, буцім вона й не посміла би прожити ані дня довше, бо сімдесят років — це межа, якої велить триматися Біблія.[17] Люди часом таке кумедне кажуть, правда ж, панно Ширлі? Я ще чула, начеб смерть була єдиним, на що вона наважилася без дозволу чоловіка. Знаєте, дорогенька, що він зробив одного разу, коли вона купила капелюшок, що йому не сподобався?

— Гадки не маю.

— З'їв його! — тріумфально проказала панна Валентина. — Звісно, то був невеличкий капелюшок — мереживо й квіти, жодного пір’я. Та все одно він, певно, був доволі нестравний, а Дена потім довго ще мучили гризькі болі в шлунку. Я не бачила, звісно, як він його їв, та мене завжди впевняли, що це правда. А ви як гадаєте, панно Ширлі?

— Що стосується Прінглів, то я в усе готова повірити, — понуро відказала Енн.

Панна Валентина співчутливо стиснула її лікоть.

— Я розумію, люба, розумію. Ставляться вони до вас жахливо. Та Саммерсайд — це не самі лише Прінгли, панно Ширлі.

— Іноді мені так не здається, — сумовито всміхнулася Енн.

— Ні, тут багато людей, що з радістю вітатимуть вашу перемогу над ними. Не здавайтеся, хай що вони зроблять. У них наче диявол вселився. Та вони всі підтримують одне одного, а панна Сара так хотіла, щоб той їхній родич став директором школи… Тут лежить Натан Прінгл із жінкою. Йому все здавалося, що вона хоче його отруїти, але він на це мовби не дуже й зважав. Казав, що так навіть жити цікавіше. Якось він запідозрив, буцім вона йому в кашу поклала миш'як, то він пішов і викинув кашу свині. Та через три тижні здохла, а він сказав, що це, можливо, був тільки збіг, бо так чи так він уже не згадає, чи була це та сама свиня. Дружина, зрештою, померла раніше за нього, і він сказав, що вона була йому доброю жінкою, коли не зважати на те єдине. Я думаю, милосердніше буде вважати, що він дарма її в тім підозрював.

— «Світлій пам’яті панни Кінсі», — прочитала спантеличена Енн. — Який дивний напис. Хіба вона не мала імені?

— Якщо й мала, то ніхто його ніколи не чув. Вона приїхала з Нової Шотландії й сорок років пропрацювала в Джорджа Прінгла. Сказала, що її звуть панною Кінсі, то всі її так і кликали. А коли нагло вмерла, то й з’ясувалося, що імені її ніхто не знає, а родичів, яких можна запитати, у неї нема. От вони так і написали. Джордж Прінгл дуже гідно поховав її й сам заплатив за надгробок. Вона була сумлінна й працьовита, але, побачивши її, ви собі подумали б, що вона з народження так і була панною Кінсі. Тут лежить Джеймс Морлі з жінкою. Я була в них на золотім весіллі. Таке свято влаштували — квіти, подарунки промови, і їхні діти з’їхалися звідусіль, а самі вони всміхалися й кланялися, хоч як ненавиділи одне одного.

— Ненавиділи?

— Люто ненавиділи, дорогенька. Усі це знали. Багато років ненавиділи — власне, усе своє подружнє життя. Вони посварилися дорогою додому із церкви щойно після вінчання. Я часто думаю, як це їм удається так мирно лежати тут обіч.

Енн здригнулася. Як це жахливо — сідати щодня за спільний стіл, лягати спати разом, хрестити у церкві дітей — і при цім усім ненавидіти одне одного! Вони ж мали спершу бути закохані! Хіба таке можливо — щоб колись вона й Гілберт… але ні! То все Прінгли діють їй на нерви.

— А тут лежить Джон Мактаб. Такий був красень. Кажуть, буцім то через нього втопилася Анетта Кеннеді. Мактабів усіх Господь не обділив уродою, та вірити їм було не можна ні на гріш! Тут колись стояв надгробок їхнього дядька Семюеля. П’ятдесят років тому надійшла звістка, що він потонув у морі, а тоді він повернувся живісінький — і надгробок забрали. Та чоловік, у якого вони той надгробок купили, не схотів узяти його назад, і тоді Семюелева жінка зробила з нього дошку для тіста. Дошку для тіста з мармурової плити! Але вона казала, що то був дивовижно зручний надгробок. Діти Мактабів завжди приносили до школи печиво з випуклими літерами й цифрами — фрагментами епітафії. Усіх пригощали, та я не могла змусити себе з’їсти бодай одненьке. Щодо цього я страшенно забобонна. А тут лежить пан Гарлі Прінгл. Якось він програв передвиборче парі, то мусив за це провезти Пітера Мактаба головною вулицею у возі, надівши жіночого капелюшка. Увесь Саммерсайд вибіг на це подивитися — крім Прінглів, звісно. Ті ледь не вмерли від ганьби. А тут лежить Міллі Прінгл. Я дуже її любила, хоч вона й із Прінглів. Така була гарненька, і ходила так легко, ніби фея. Знаєте, люба, часом я думаю, що такими вечорами, як нині, вона тихенько вислизає з могили й танцює, як танцювала колись. Та, мабуть, для християнки це нечестиві думки — як ви гадаєте, панно Ширлі? Тут лежить Герб Прінгл. Дотепний був чоловік — завжди всіх смішив, а ще був уголос розсміявся в церкві, коли Міта Прінгл схилила голову в молитві, і з квітів на її капелюшку вискочила миша. Мені було геть не смішно. Я не знала, куди побігла та миша, тож підіткнула спідницю довкола ніг і так сиділа до кінця служби; утім, уся проповідь була для мене зіпсована. Герб сидів позад мене, і як же він реготав! Ті, хто не бачили миші, певно, вирішили, що він збожеволів. Я аж злякалася, що той регіт ніколи не вщухне. Якби Герб був живий, то вступився б за вас і перед самою панною Сарою. Ну, а це, звісно, пам’ятник капітанові Аврааму Прінглу.

Пам’ятник вивищувався над усім цвинтарем. Чотири похилі кам’яні плити утворювали прямокутний п’єдестал, на котрім маячіла велетенська мармурова колона, увінчана незугарною задрапованою урною, попід якою дмухав у ріжок товстий херувим.

— Який потворний! — щиро вигукнула Енн.

— Ви так вважаєте? — панна Валентина була, здавалося, вражена. — Коли його звели, усі казали, що він дуже гарний. Оце мав бути архангел Гавриїл, що дме в трубу. Як на мене, цей пам’ятник додає цвинтарю шляхетності. Він коштував аж дев’ятсот доларів. Капітан Авраам був славним чоловіком. Шкода, що він помер. Якби капітан був живий, вони б вас так не мучили. Не дивно, що Сара й Еллен пишаються ним, хоча деколи аж надто кирпу гнуть.

При виході зі цвинтаря Енн озирнулася.

Над безвітряною землею залягла дивна, погідна тиша. Довгі персти місячного сяйва пронизували темні силуети ялин, подеколи торкаючись могильних плит і витворюючи між ними химерні тіні. Та все ж старий цвинтар не був похмурим місцем. Після оповідок панни Валентини поховані там люди видавалися живими.

— Я чула, що ви пишете, — занепокоїлася панна Валентина, ідучи стежиною разом із Енн. — Але ж про те, що я розповіла, ви писати не будете, правда?

— Обіцяю, що не буду, — відповіла Енн.

— Як ви гадаєте, це кепсько… чи небезпечно — погано казати про мертвих? — дещо стривожено запитала панна Валентина.

— Не думаю, що це небезпечно чи кепсько, — мовила Енн. — Хіба що… трішки нечесно — як ударити того, хто не може себе захистити. Але ви ні про кого не сказали нічого лихого, панно Кортлоу.

— Я сказала, що Натан Прінгл вважав, ніби жінка хоче його отруїти…

— Але ж ви не сказали, що то був достеменний факт… — і панна Валентина впевнено й спокійно рушила своєю дорогою.

6

«Сьогодні я помандрувала на цвинтар, — писала Енн того ж вечора Гілбертові, діставшись додому. — Мені здається, „помандрувати“ — це таке чарівне слово, тож, коли тільки можу, я вживаю саме його. Мабуть, це звучатиме дивно, коли я скажу, що насолодилася прогулянкою на цвинтарі — але це справді так. Панна Кортлоу розповідала такі кумедні історії. Як тісно переплетено в житті кумедне й трагічне, Гілберте! Лиш єдине турбує мене — це історія тих двох, що півстоліття прожили разом, ненавидячи одне одного. Я не вірю, що це правда. Хтось сказав, що „ненависть — це лише заблукала любов“. Я переконана, що насправді вони кохали одне одного — так само, як я кохала тебе всі ті роки, коли певна була, що ненавиджу, — і думаю, що смерть засвідчила їм це. Добре, що я зрозуміла свою помилку ще за життя. І дізналася, що у світі є й гідні Прінгли — серед померлих.

Учора ввечері я спустилася на кухню випити води й застала в коморі тітоньку Кейт, що робила собі масочку з маслянки. Вона попросила не казати про це Четті — Четті вирішить, що це так нерозумно. Я обіцяла, що не скажу.

Елізабет досі сама приходить забирати молоко, хоча Жінка вже цілком одужала від бронхіту. Дивно, що вони її відпускають, надто зважаючи на те, що пані Кемпбелл теж прінглівського роду. Минулої суботи Елізабет — здається, тоді вона була Бетті, — попрощавшись зі мною, бігла додому співаючи, і я виразно почула, як Жінка насварила її коло ґанку: „Неділя вже скоро, а ти співаєш ТАКУ пісню!“ Мабуть, вона радо заборонила б Елізабет співати будь-яку пісню в будь-який день тижня, якби лиш могла.

Того вечора Елізабет була вбрана в нове, дуже гарне темно-вишневе платтячко — вони справді добре її одягають, — і тужливо проказала: „Коли сьогодні я вдягла його, панно Ширлі, то здалася собі навіть трошечки гарною, а тоді подумала, що от якби тато побачив мене. Звісно, він побачить мене в Завтра — та часом я боюся, що воно аж надто довго не настає. От якби ми могли трішки поквапити час, панно Ширлі!“

А зараз, коханий, я мушу розв’язати кілька задач із геометрії. Вони прийшли замість того, що Ребекка Дью називає „літературними вправами“. Страх, що являється мені із дня на день — раптом у класі вигулькне задача, якої я не зможу розв’язати. Що тоді скажуть Прінгли… ох, що вони скажуть тоді!

А поки що, оскільки ти любиш мене й увесь котячий рід, молися за нещасного, згорьованого кота, що потерпає від знущань. Днями в коморі попід ногами в Ребекки Дью пробігла миша, і відтоді вона аж нетямиться від гніву. „Цей Кіт нічого не робить — хіба спить та їсть, а тут повсюди шастають миші! Це була остання крапля!“ Тепер вона ганяє його по всьому домі, скидає з улюбленої подушки і — я знаю, бо сама це бачила, на власні очі — випускаючи надвір, допомагає бідному створінню ногою, і то зовсім не лагідно».

7

Якось надвечір у п’ятницю, наприкінці теплого й сонячного грудневого дня, Енн поїхала до Лоувейла на вечерю з індичкою. Вілфред Брайс, котрий жив у Лоувейлі у свого дядька, сором’язливо запитав її, чи не хотіла б вона поїхати з ним після уроків, щоби взяти участь у церковнім прийнятті та провести суботу в нього вдома. Енн погодилася, сподіваючись, що їй удасться вмовити того самого дядька дозволити Вілфреду продовжити навчання в школі. Вілфред боявся, що з нового року дядько забере його із класу. То був працьовитий, здібний хлопчина, котрий особливо цікавив Енн.

Не можна сказати, що в гостях їй сподобалося. Енн удовольнялася тим, як тішився її приїзду сам Вілфред. Його дядько й дядина виявилися людьми дивакуватими й неотесаними. Суботній ранок був темний і вітряний, з неба на землю падав лапатий сніг, і спершу Енн розгубилася: що ж їй робити цілий день? Напередодні вечеря з індичкою тривала допізна, і тепер Енн почувалася розбитою й невиспаною; Вілфред мусив помагати дядькові чистити обору, а в домі не видно було жодної книжки. Аж раптом вона згадала про стару побиту моряцьку скриньку, котру завважила в горішнім передпокої, і з пам’яті їй виринуло прохання пані Стентон. Ця добродійка писала історію Острова Принца Едварда й уже була запитувала Енн, чи знає вона, де можна відшукати старі щоденники та інші документи, що могли би згодитися їй у роботі.

— У Прінглів, звісно, матеріалів багато, — сказала вона Енн. — Але до них я звернутися не можу. Бачте, Прінгли й Стентони ніколи не були добрими друзями.

— На жаль, я теж не можу звернутися до них, — відповіла Енн.

— О, я цього й не прошу. Ви хіба пильнуйте, як будете десь у гостях, і коли знайдете якісь старі щоденники, мапи чи ще щось, позичте їх для мене. Ви не уявляєте, які цікаві факти трапляються мені в старих щоденниках — маленькі клаптики справжніх життів, що роблять перших поселенців такими близькими нам. Я хочу включити їх до своєї книжки, разом зі статистичними даними та генеалогічними таблицями.

Енн запитала пані Брайс, чи не збереглося в них удома якихось старих документів. Пані Брайс похитала головою:

— Як я знаю, то ні. Ото хіба що, — пожвавішала вона, — там є скринька дядька Енді: може, ви собі щось і віднайдете. Він плавав був зі старим капітаном Авраамом. Піду запитаю Дункана, чи можна вам у ній покопатися.

Дункан відповів, що Енн може «копатися» в скриньці, скільки забажає, а все, що знайде, узяти собі. Він-бо так чи так збирався те все спалити, а в скриньку поскладати інструменти. Енн «копалася» довгенько, та знайшла хіба старий пожовклий щоденник, чи то бортовий журнал, який Енді Брайс вів, здавалося, усі ті роки, що проплавав на кораблі. Непогідний ранок Енн провела, читаючи журнал із цікавістю й задоволенням. Енді був досвідченим морським вовком і часто виходив у плавання з капітаном Авраамом Прінглом, яким надзвичайно захоплювався. Щоденник був повен неграмотних, кострубатих похвал на адресу капітана, його відваги й кмітливості, надто в оповіді про одну виснажливу експедицію довкола мису Горн. Утім, захват Енді геть не поширювався на Авраамового брата Майрома, який також був капітаном, але на іншому судні.

«Сьогодні були в Майрома Прінгла. Він россердився на жінку і скочив хлюпнув їй водою зі склянки в лице.

Майром приїхав додому. Їхній корабель згорів і вони пересіли в шлюпки. Ледь не вмерли з голоду. Тоді застрелився Джонас Селкірк, а вони його з’їли. Їли три дні, а тоді їх підібрала „Мері Дж.“. Майром сам розказав мені. Мабуть, думав, що це добрий жарт».

Енн здригнулася, читаючи цей останній запис, далеко страшніший від тієї спокійної байдужості, з якою Енді описував моторошні факти. Потім замислилася — у щоденнику не було нічого цікавого для пані Стентон, проте, можливо, його захочуть узяти собі панна Сара та панна Еллен? Адже там стільки йдеться про їхнього любого батька. Мабуть, варто надіслати щоденник до Кленового Пагорба. Дункан Брайс дозволив їй робити з ним усе, що завгодно.

Ні, не варто. Нащо їй намагатися тішити їх та їхню пиху, надмірну й без усякої додаткової поживи? Прінгли постановили собі вигнати її зі школи, і в цьому досягли великих успіхів. Вони разом з усім їхнім кланом виявилися сильніші.

Вілфред віз її надвечір до Шелестких Тополь, і обоє вони були щасливі. Енн удалося вмовити Дункана Брайса дозволити хлопцеві закінчити навчальний рік.

— Тоді я вступлю до Королівської вчительської семінарії, а ще за рік почну вчителювати й навчатися сам, — мовив Вілфред. — Як я зможу віддячити вам, панно Ширлі? Дядько не хотів нікого слухати, та ви йому сподобалися. Він сказав мені там, в оборі: «Руді жінки можуть крутити мною, як захочуть». Але то все не через ваші коси, панно Ширлі, хоч вони й дуже гарні, а просто тому, що це… ви.

О другій ночі Енн прокинулася з думкою, що, певне, слід таки надіслати щоденник Енді Брайса до Кленового Пагорба. Зрештою, старі панни їй навіть трішки подобалися. І в них майже зовсім нічого не було, що зігрівало б душу — окрім гордості за батька. О третій вона прокинулася ще раз і вирішила, що не надсилатиме нічого. Панна Сара вдає, буцім недочуває — е, ні! О четвертій Енн завагалася знову, і врешті-решт постановила собі таки надіслати щоденник. Вона не буде ницою. Бути ницою, як Паї, здавалося їй бридким.

Отак вирішивши, Енн спокійно й глибоко заснула, міркуючи про те, як гарно буває прокинутися вночі під звуки заметілі, що стугонить довкола башти, а тоді затишно вкластися попід ковдрою й знову поринути в царство снів.

Уранці в понеділок вона охайно загорнула старий щоденник у папір і надіслала панні Сарі з короткою запискою:

Вельмишановна панно Прінгл!

Припускаю, що Вас може зацікавити цей щоденник. Пан Брайс дав його мені для пані Стентон, яка пише історію нашого острова. Утім, їй для роботи він навряд чи знадобиться, а Ви, імовірно, захочете лишити його собі.

Щиро Ваша,

Енн Ширлі.

«Як неприязно, — подумала Енн, — та я просто не можу писати їм щиро. Не здивуюся, коли вони бундючно пришлють мені його назад».

У ніжних блакитних сутінках того раннього зимового надвечір’я Ребекка Дью пережила найбільше потрясіння у своїм житті. Екіпаж власниць Кленового Пагорба проїхав дірчастим снігом уздовж Примарного провулку й спинився побіля Шелестких Тополь. З екіпажа вийшла панна Еллен, а за нею, на превеликий подив усіх свідків цієї сцени, — панна Сара, що вже десять років нікуди не виходила з дому.

— Вони йдуть до парадних дверей! — нажахано скрикнула Ребекка Дью.

— Куди ж іще можуть піти Прінгли? — відповіла тітонька Кейт.

— Так, авжеж… але вони ледь відчиняються, — трагічно мовила Ребекка. — Ви ж знаєте… ми їх не відчиняли опісля генерального прибирання тієї весни… Це була остання крапля!

Двері й справді не хотіли відчинятися, проте Ребекка Дью розчахнула їх із відчайдушним зусиллям і провела господинь Кленового Пагорба до вітальні.

«Слава Богу, нині ми там розпалили камін, — думала вона, — і, надіюся, Цей Кіт не лишив своєї шерсті на дивані. Якщо спідниця Сари Прінгл після гостини в нашій вітальні буде вся в шерсті…»

Ребекка Дью не наважилася й уявляти собі наслідки. Оскільки панна Сара запитала, чи вдома панна Ширлі, вона покликала Енн із її кімнати в башті й рушила на кухню, аж нетямлячись від цікавості, що ж привело «панянок Прінгл» до панни Ширлі.

— Якщо це нові їхні підступи… — похмуро буркнула Ребекка Дью.

Та й сама Енн спускалася до вітальні занепокоєна. Невже вони приїхали, щоб із крижаною зневагою повернути їй щоденник?

Щойно ж вона увійшла до кімнати, маленька зморшкувата панна Сара підвелася й заговорила без жодних передмов:

— Ми приїхали, щоб капітулювати, — проказала вона з гіркотою. — Ми нічого не можемо вдіяти. Ви ж, мабуть, усе зрозуміли, коли прочитали той жахливий запис про бідолашного дядька Майрома. Та це неправда… цього не могло бути! Він просто хотів поглузувати з Енді Брайса… Енді був такий наївний. Хоча всі, хто не належить до нашої родини, залюбки в це повірять. Ви знали, що це перетворить нас усіх на посміховисько — і навіть гірше! О, ви дуже кмітливі. Ми це визнаємо. Джен перепросить… і буде чемна… я обіцяю вам — я, Сара Прінгл! Якщо ви тільки не розкажете пані Стентон… нікому не розкажете… ми зробимо все… усе!

Панна Сара, тремтячи, перебирала вишуканий мереживний носовичок у маленьких руках із набубнявілими синіми венами. Енн дивилася на неї вражена й налякана. Сердешні старенькі гадають, ніби вона їм погрожує!

— Це непорозуміння… страхітливе непорозуміння! — вигукнула вона, хапаючи маленькі зморшкуваті ручки панни Сари. — Я не хотіла, щоб ви вважали, наче… Я просто подумала, що вам буде цікаво почитати всі ті деталі про вашого дивовижного батька! Мені й на думку не спало б розповідати комусь про той запис. Адже для мене він не має жодного значення. І я ніколи нікому не розкажу.

Якусь мить усі мовчали. Тоді панна Сара м’яко вивільнилася з рук Енн, піднесла носовичок до очей і сіла; її старече личко взялося ледь помітним рум’янцем.

— Ми… так, ми не зрозуміли вас, люба. І… ми негідно поводилися з вами. Ви пробачите нам?

Через півгодини — півгодини, що ледь не звели в могилу Ребекку Дью — обидві панни Прінгл пішли. То були півгодини дружньої розмови та обговорення інших, не таких дражливих фрагментів щоденника Енді. Вже на порозі панна Сара, яка впродовж усього візиту не мала жодних труднощів зі слухом, зупинилася й витягла з ридикюля аркуш, списаний гострим каліграфічним почерком.

— Я ледь не забула — колись ми обіцяли пані Маклін наш рецепт фунтового пирога. Ви могли б віддати їй оцей аркуш? І скажіть, що головне… найголовніше — неухильно триматися всіх настанов щодо вчинення тіста. Еллен, у тебе капелюшок перехнябився. Поправ його, доки ми не вийшли. Ми… ми були дещо схвильовані, коли вдягалися.

Удовам і Ребецці Дью Енн сказала, що віддала панні Сарі та панні Еллен старий щоденник Енді Брайса, тож вони приїхали подякувати за нього. Цим поясненням вони й удовольнилися, хоч Ребекка Дью відчувала, що за ним є щось більше… значно більше. Удячність за старий щоденник, весь укритий плямами від тютюну, ніколи не привела б Сари Прінгл до парадних дверей Шелестких Тополь. Ця панна Ширлі така потайна!

— Віднині раз на день я неодмінно відчинятиму парадні двері, — присяглася Ребекка Дью. — Просто щоби підтримувати їх у належнім стані. Бо я ледь не гепнулась була, коли вони зрештою відчинилися. Ну, так чи так, а ми нарешті маємо цей їхній рецепт фунтового пирога. Тридцять шість яєць! Якби ви спекалися Цього Кота й дозволили мені завести курей, ми могли б раз на рік дозволяти собі й цей пиріг.

Після цього Ребекка Дью рушила на кухню, де поквиталася з долею, видавши Цьому Котові молока замість сподіваної печінки.

Ворожнеча між Енн та Прінглами вщухла. Причини цього не знав ніхто, окрім самих Прінглів, та всім жителям Саммерсайда було зрозуміло, що Енн Ширлі, у якийсь таємничий спосіб, здобула перемогу над цілим кланом, який відтоді в усьому їй корився. Наступного ж дня Джен повернулася до школи й смиренно перепросила Енн перед усім класом. Тепер вона була взірцевою ученицею, і всі юні Прінгли слідували її прикладу. Та й неприязнь дорослих Прінглів розтанула, мов туман попід сонячним промінням. Більше жоден із них не нарікав на «дисципліну» чи завелику кількість домашніх завдань; зникли й витончені образи на адресу директорки. Усі Прінгли навзаводи виявляли своє добре ставлення до Енн. Бо, хоч панна Сара особисто спалила горезвісний щоденник у каміні, пам’ять лишалася пам’яттю, а панна Ширлі, якби захотіла, мала б що розповісти. Та в жодному разі не можна було, щоб та пронозлива пані Стентон дізналася, що капітан Майром Прінгл був канібалом!

8

(Уривок із листа до Гілберта).

«Я сиджу у своїй башті, а Ребекка Дью на кухні співає різдвяний гімн „Якби мені вгору зійти“. І це нагадує мені, що дружина пастора запросила мене співати в церковнім хорі! Звісно, до цього її змусили Прінгли. Тож я співатиму в церкві у ті неділі, коли не їжджу в Зелені Дахи. Прінгли простягли мені руку щирої дружби та прийняли мене враз і беззастережно. Прецікава родина!

Я відвідала вже три вечірки у Прінглів. Не зловтішатимусь, та все ж мені здається, що всі їхні дівчата копіюють мою зачіску. Але, як то кажуть, наслідування — це найщиріші лестощі. І знаєш, Гілберте, Прінгли мені справді подобаються; я завжди відчувала, що так і буде, коли тільки вони дадуть змогу потоваришувати з ними. Підозрюю навіть, що рано чи пізно мені сподобається й Джен. Вона може бути чарівна, коли захоче, а зараз очевидно, що їй хочеться саме цього.

Учора я ввійшла прямісінько в лев'яче лігво — іншими словами, піднялася на квадратний ґанок Ялинового Затінку з чотирма побіленими чавунними урнами по кутках, і подзвонила у дзвоник. На поріг вийшла панна Монкман і я запитала дозволу взяти маленьку Елізабет на прогулянку. Я не чекала згоди, та Жінка зайшла всередину, порадилася з пані Кемпбелл, а тоді вийшла й буркнула, що Елізабет може піти, тільки щоб я була така ласкава не затримувати її допізна. Цікаво, невже й сама пані Кемпбелл дістала відповідні вказівки від панни Сари?

Елізабет, оніміла від щастя, вистрибом збігла зі сходів униз до мене, схожа на різдвяного ельфа у своїм червонім пальтечку й зеленім капорі.

— Я вся тремчу від хвилювання, панно Ширлі, — тихенько проказала вона, коли ми вийшли за ворота. — Зараз я Бетті — я завжди Бетті, коли почуваюся так.

Ми зайшли „дорогою, що веде на край світу“ настільки далеко, наскільки нам стало відваги, а тоді повернулися. Темна затока попід малиновим призахідним небом, здавалося, поволі тонула в країні мрій із її таємничими островами й недослідженими морями. Від думки про це мене охопив трепет, як і дівчинку, що трималася за мою руку.

— А якби ми побігли щодуху, панно Ширлі, ми могли би вбігти в захід сонця? — запитала вона, а мені прийшов на згадку Пол та його мрії про край Заходу.

— Для цього нам доведеться зачекати, доки настане Завтра, — відповіла я. — Поглянь, Елізабет, на той золотий острів із хмар просто над входом у затоку. Уявімо, що це і є твій Острів Щастя.

— Там десь є справжній острів, — замріяно відповіла Елізабет. — Він зветься Летюча Хмара. Правда, гарно? Мовби із самого Завтра. Я бачу його з віконця на горищі. Він належить одному чоловікові з Бостона — у нього там літній будинок. Але я бавлюся, наче він мій.

На ґанку я спинилася й поцілувала Елізабет у щічку. Ніколи не забуду її очей. Гілберте, це дитя просто марніє без любові!

Сьогодні, коли вона прийшла по молоко, я завважила, що очі в неї червоні від сліз.

— Вони… вони примусили мене змити ваш цілунок, панно Ширлі, — схлипнула Елізабет. — Я хотіла більше ніколи в житті не вмиватися. Я ПРИСЯГАЛАСЯ, що не буду вмиватися. Я не хотіла змивати ваш цілунок. І вранці я пішла до школи, не вмившись, але ввечері Жінка взяла і просто стерла його з милом.

Я не всміхнулася.

— Люба, не можна все життя прожити невмитою. І не журися через поцілунок. Я цілуватиму тебе щовечора, коли ти приходитимеш сюди, і тоді те, що ти вранці вмиватимешся, не матиме великого значення.

— Ви єдина в усьому світі, хто любить мене, — сказала Елізабет. — Коли ви розмовляєте зі мною, я чую запах фіалок.

Чи випадало комусь одержувати прекрасніший комплімент? Проте я не могла вдати, що не чула її першої фрази.

— Твоя бабуся теж любить тебе, Елізабет.

— Ні… вона ненавидить мене.

— Ти не все ще розумієш, мила. Твоя бабуся й панна Монкман уже старенькі, а старі люди легко дратуються. Ти іноді теж дошкуляєш їм, звісно. А ще… коли вони були малі, дітей виховували значно суворіше, аніж тепер. Вони тримаються давніх звичаїв.

Проте мої слова не переконали Елізабет. Вони справді не люблять її, і вона це знає. Вона скрадливо озирнулася на двері, щоб пересвідчитися, чи вони зачинені. Тоді рішуче проказала:

— Бабуся й Жінка — дві старі тиранки, і коли настане Завтра, я втечу від них на все життя!

Здається, вона чекала, що я помру від жаху. Підозрюю, що цими словами Елізабет хотіла мене вразити. Та я лише засміялася й поцілувала її. Надіюся, Марта Монкман бачила це з кухонного вікна.

Із лівого вікна моєї башти видно увесь Саммерсайд. Тепер це скупчення дружніх білих дахів — нарешті дружніх, відтоді, як ми помирилися із Прінглами. Там і тут у вікнах на піддашшях і горищах поблискує світло. Там і тут в'юниться із коминів примарно-сірий дим. У низько навислому небі яскраво мерехтять зірки. „Місто у сон поринає“… як гарно це звучить. Пам'ятаєш — „Ішов Галаад, а міста у сон поринали…“?[18]

Я така щаслива, Гілберте. Тепер я не мушу на Різдво вертатися додому, у Зелені Дахи, розбитою та переможеною. Життя дивовижне… дивовижне!

Як і фунтовий пиріг панни Сари. Ребекка Дью таки спекла його, вчинивши тісто згідно з усіма настановами. Це просто означає, що вона загорнула його в кілька шарів пергаменту й іще кілька рушників, і так лишила на три дні. Рекомендую.

(А все ж, як правильно казати — „рекомендую“ чи „раджу“? Попри те, що я бакалавр гуманітарних наук, у мене часто виникають подібні сумніви. Уяви, що було б, якби Прінгли дізналися про це, ще доки мені трапився той старий щоденник Енді Брайса!)»

9

Одного лютневого вечора, коли за вікнами стугоніла хурделиця, а розжарена крихітна грубка вуркотіла, мов сита чорна кицька, Трікс Тейлор, затишно скрутившись клубочком у кріслі в башті Шелестких Тополь, виливала Енн свою журбу. Віднедавна чи не всі саммерсайдські дівчата почали питати в Енн поради щодо своїх любовних справ. Було відомо, що вона заручена, тож ніхто не вбачав у ній імовірної суперниці, та ще вчувалася в ній аура людини, якій сміливо можна звірити найпотаємніше.

Трікс прийшла, щоб запросити Енн на завтрашню вечерю. Вона була веселою пухкенькою дівчиною зі сміхотливими карими очима й рожевими щічками, і зовсім не нагадувала ту, котрій життя у двадцять років здається нестерпно важким. Проте з’ясувалося, що й вона мала свої негаразди.

— Завтра в нас вечерятиме доктор Леннокс Картер. Ось чому ти особливо нам потрібна. Він страшенно розумний і нещодавно очолив кафедру сучасних мов у Редмонд і, тож ми хочемо, щоб хтось тямущий міг із ним поговорити. А щодо розуму, Енн, ти знаєш, ні я, ні Прінгл не маємо чим похвалитися. А Есмі… бач, — Есмі чудова дівчина й дуже кмітлива, але така боязка, що навіть розум їй не допоможе, коли поряд буде доктор Картер. Вона до смерті закохана в нього. Жалюгідно. Я сама дуже кохаю свого Джонні, але нізащо в житті не буду так перед ним умлівати.

— Есмі й доктор Картер заручені?

— Ще ні, — значущо відказала Трікс. — Але — ох, Енн, вона так сподівається, що цього разу він нарешті їй освідчиться. Хіба приїздив би він сюди, на острів, посеред семестру в гості до кузини, якби не мав такого наміру? Я теж надіюся, що так і буде, бо інакше Есмі від розпачу просто помре. Та між нами кажучи, я геть не в захваті від того, щоб мати його своїм зятем. Есмі сама каже, що він страшенно вибагливий, і аж нетямиться від жаху, що ми йому не сподобаємося. А коли так, вона боїться, що він не захоче просити її руки. Ти не уявляєш, як вона прагне, щоб завтрашня вечеря минула гладенько. Не знаю, чого б їй минати по-іншому. Наша мама так смачно куховарить… а ще в нас дуже вправна покоївка, і Прінглові я віддала половину своїх кишенькових грошей, щоб тільки він був чемний за столом. Він сам теж не любить доктора Картера — каже, що той надто вже пихатий, — але обожнює Есмі. Аби лиш тато не сердився.

— У вас є якісь причини вважати, що він може розсердитися? — запитала Енн. Усі в Саммерсайді знали, що в Сайруса Тейлора трапляються напади гніву.

— Хтозна, коли він спалахне, — тужливо проказала Трікс. — Нині він страшенно лютував, бо не міг знайти свою нову фланелеву сорочку. Есмі поклала її не в ту шухляду. Можливо, у нього це вщухне до завтра, а можливо, і ні. Якщо ні — він зганьбить нас усіх, а доктор Картер не захоче родичатися з такою сім’єю як наша. Принаймні так каже Есмі і боюся, що вона права. Знаєш, Енн, я думаю, Леннокс Картер дуже кохає Есмі й уважає, що вона буде йому гідною жінкою. Та він розважливий і не хоче жертвувати своїм прекрасним «я». Я сама чула, як він казав своїй кузині, що обачність не може бути надмірна, коли йдеться про сім’ю, із якої чоловік бере собі дружину. А зараз він у такому стані, коли його щось легко здатне підштовхнути до одного із двох рішень. А татів кепський настрій тут — це не абищо.

— Пан Тейлор не любить доктора Картера?

— Любить і впевнений, що для Есмі то буде чудова партія. Проте коли тато розсердиться, його ніщо не переконає. Типовий Прінгл. Наша бабуся Тейлор, його мати, була із Прінглів. Ти не уявляєш, що довелося знести нашій сім’ї. Він ніколи не лютує… ну, як дядько Джордж. У дядька Джорджа ніхто й не зважає, коли він упадає в шал. Він тоді кричить і вибухає — аж за три квартали чутно — а потім стає сумирний, мов ягнятко, і всім купує нові сукні на знак примирення. Але тато просто дметься, сердито на всіх поглядає, і за столом нікому й слова не каже. Есмі переконана, що навіть це краще, ніж те, як кузен Річард Тейлор за столом усім пускає ядучі шпильки й ображає свою дружину, та я думаю, немає у світі нічого гіршого за цю татову мовчанку. Ми сидимо такі нажахані, що й рота розтулити боїмося. Та й це не було б так погано, якби відбувалося тільки в колі родини. Але так стається й тоді, коли в нас гості. Ми з Есмі вже втомилися всім пояснювати ці образливі татові мовчанки. Вона просто вмирає від страху, що тато не забуде до завтра про цю сорочку. Що тоді подумає Леннокс? А ще вона просить, щоб ти наділа блакитну сукню. Вона сама буде в блакитнім, бо Ленноксу подобається цей колір. Але тато його терпіти не може, тож, якщо ти будеш у блакитнім, він, можливо, і на неї зглянеться.

— А чи не краще їй буде вдягти іншу сукню?

— Їй зовсім нема чого вдягти до вечора з гостями, окрім хіба того зеленого поплінового плаття, що тато подарував їй на Різдво. Саме по собі воно чудове — тато любить, коли ми гарно вбрані. Але іншого такого страхіття, як Есмі в зеленому, і уявити годі. Прінгл каже, що в тому платті вона здається хворою на сухоти в останній стадії. А кузина Леннокса Картера сказала Есмі, що він ніколи не одружиться із хворобливою жінкою. Я страшенно рада, що мій Джонні не такий «вибагливий».

— Ти вже розповіла батькові про свої заручини із Джонні? — запитала Енн, котрій були відомі всі деталі сердечної історії Трікс.

— Ще ні, — простогнала бідолашна дівчина. — Ніяк не можу зважитися. Ох, Енн, він влаштує такий скандал. Тато завжди нападається на Джонні лиш тому, що той бідний. Тато забуває, що сам був іще бідніший за Джонні, коли щойно починав торгувати залізним крамом. Хоча сказати доведеться, звісно. Та спершу я зачекаю, доки в Есмі усе владнається. Я знаю, що коли скажу, тато кілька тижнів ні з ким із нас не розмовлятиме, а мама буде так непокоїтися — для неї ці татові напади гніву просто нестерпні. Ми всі страшенно боїмося мати справу з татом. Хоча мама й Есмі завжди такі боязкі, але ми із Прінглом — не з полохливих, і тільки татові вдається залякати нас. Часом я думаю: от якби хтось підтримав нас… але підтримати нема кому, і нас просто паралізує від жаху. Ох, Енн, ти не знаєш, як це — обідати з гостями в нас удома, коли тато сердиться. Та якщо завтра ввечері він буде в добрім гуморі, я прощу йому все, що завгодно. Тато може бути такий милий і погідний, коли захоче. Він достоту як та дівчинка в Лонгфелло: «як чемний — то найкращий, а як збитошний — стогнуть усі, великі й малі».[19] Проте я бачила, як він був і справжнюю душею товариства.

— Він був дуже приємним співрозмовником, коли я обідала у вас минулого місяця.

— О, я тобі вже казала: ти йому сподобалася. І це одна із причин того, чому ти нам дуже потрібна. Може, хоч ти на нього добре вплинеш. Ми не нехтуємо нічим, що може його потішити. Проте коли він особливо сердиться, то, схоже, всіх і все ненавидить. І все ж ми приготували розкішну вечерю з легким помаранчевим кремом на десерт. Мама хотіла спекти пиріг — вона каже, що всі чоловіки обожнюють пиріг на десерт, навіть професори сучасних мов… усі, крім тата. Але тато не любить, тож ми вирішили не подавати жодних пирогів, бо від цієї вечері так багато залежить. Помаранчевий крем — це улюблені татові ласощі. А щодо мене й горопашного Джонні, то, мабуть, нам лишиться хіба тікати разом, і тато мені цього ніколи не пробачить.

— Я певна, що коли ти тільки зважишся розповісти йому й перечекати, доки в нього минеться кепський настрій, він примириться із цією думкою, а ти позбавиш себе довгих місяців страждання.

— Ти не знаєш тата, — похмуро буркнула Трікс.

— Можливо, я знаю його навіть краще, ніж ти. Ви втратили відчуття перспективи.

— Що втратили? Енн, люба, не забувай: я ж не бакалавр. Я закінчила тільки середню школу. Я залюбки вступила б до коледжу, але тато проти вищої освіти для жінок.

— Я хотіла сказати, що ви — надто близькі до нього, щоб оцінити його правильно. Часом сторонній людині все видно ясніше й зрозуміліше.

— Я знаю тільки те, що коли тато вирішить мовчати, ніщо не змусить його проказати бодай слово… ніщо. Він цим ледь не пишається.

— То чому ж ви просто не розмовляєте собі так, мовби нічого не відбувається?

— Ми не можемо. Я ж казала — нас паралізує від жаху. Ти сама все зрозумієш, якщо до завтра він не забуде про ту сорочку. Не знаю, як у нього це виходить — але виходить завжди. Ми, певно, і не зважали б так на це, якби він бодай розмовляв. Але ця мовчанка нас виснажує. Ніколи не пробачу татові, якщо він зіпсує завтрашній вечір, такий важливий для нас.

— Сподіваймося на краще, люба.

— Я намагатимуся. І я певна, що ти цьому дуже посприяєш. Мама вважала, що нам слід би запросити ще й Кетрін Брук, але тата це тільки розлютило б. Він її не зносить і, мушу сказати, цим я йому не докоряю. Я й сама не хочу мати з нею справи. Не розумію, як ти можеш бути з нею така приязна.

— Мені жаль її, Трікс.

— Жаль її! Таж вона сама винна, що ніхто її не любить. Різні люди є у світі, це так — але я вважаю, що Саммерсайд цілком міг би прожити й без Кетрін Брук. Злостива нікчемниця!

— Вона чудова вчителька.

— Хіба я не знаю? Я була в її класі. Вона втовкмачувала мені в голову науку й допікала своїми кислими зауваженнями. А як вона вдягається! Тато не зносить вигляду жінки, вдягненої абияк. Каже, що його дратують нехлюї, і він переконаний, що й Бога теж. Мама жахнулася б, якби почула, що я це все тобі розповідаю. Татові вона ще може це пробачити, бо він чоловік. А бідолашний Джонні до нас тепер і носа намагається не потикати, бо тато постійно йому грубіянить. Погідними вечорами я тихенько вислизаю з дому й ми вдвох тиняємося довкруж нашого кварталу, поки геть не змерзнемо.

Коли Трікс пішла, у Енн вихопилося дещо аж надто схоже на полегшене зітхання: отож, щоб піддобрити Ребекку Дью, вона метнулася на кухню попоїсти.

— То ви підете в гості до Тейлорів, га? Надіюся, старий Сайрус поводитиметься як слід. Якби вони його до смерті не боялися, він би й не сердився на них так часто. Не сумнівайтеся, панно Ширлі, він тішиться з тих своїх нападів гніву. А тепер, очевидячки, треба підігріти Цьому Котові молока. Ото розбещена тварина!

10

Наступного вечора в Тейлорів, ледь переступивши поріг, Енн відчула, що атмосфера в домі крижана. Охайна покоївка повела її нагору, до гостьової кімнати, і, піднімаючись сходами, Енн завважила пані Тейлор, яка, ідучи з їдальні до кухні, тайкома втирала сльози зі свого блідого, змученого, та все ж доволі вродливого обличчя. Ясно було, що Сайрус так і не забув халепи із сорочкою.

Це підтвердила й Трікс, яка навшпиньках прокралася в кімнату до Енн і розпачливо зашепотіла:

— Ох, Енн, він такий лютий. Уранці ще прокинувся в добрім гуморі, і наші сподівання зросли. Та по обіді Х’ю Прінгл виграв у нього в шашки, а тато ненавидить програвати. Ну чого це мало статися саме нині! Тоді він побачив, як Есмі «милується собою в дзеркалі» — так він сказав — і просто вигнав її з кімнати й замкнув двері на ключ. А вона ж, сердешна, хотіла тільки глянути, чи достатньо вона гарна, щоб сподобатися докторові Ленноксу Картеру. Не встигла й разочка перлів надіти. А поглянь на мене. Я не наважилася закрутити коси, бо тато не любить неприродних кучерів… і тепер, мов опудало. Щодо мене, звісно, це не так важливо — але ж бачиш… Тато викинув квіти, які мама поставила на обідній стіл; вона так засмутилася, їх було важко знайти. І ще заборонив їй надівати гранатові сережки. Він так не сердився ще відколи навесні повернувся додому із заходу й виявив, що мама повісила червоні штори у вітальні, замість бордових, як йому хотілося. Ох, Енн, прошу тебе, коли він мовчатиме, говори за столом про що завгодно. Інакше це буде таке страхіття.

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяла Енн, з котрою, безсумнівно, ще ніколи не траплялося, щоб вона не знала, що сказати. Та все ж їй ніколи ще не доводилося опинитися в такій ситуації, як та, що невдовзі чекала на неї.

Усі сиділи за столом, дуже гарним і вишуканим, попри відсутність квітів. Обличчя напівживої від страху пані Тейлор було чи не сіріше за її сіру шовкову сукню. Есмі, окраса сім’ї — хоч і дуже бліда, із блідо-золотим волоссям, блідо-рожевими вустами й очима кольору блідих незабудок, — пополотніла так, що здавалося, наче вона от-от зомліє. Прінгл, зазвичай веселий круглоокий чотирнадцятилітній товстунець в окулярах та зі світлою, майже білою чуприною, тепер сидів, як побитий пес, а Трікс нагадувала перестрашену школярку.

Доктор Картер, безперечно вродливий і витончений чоловік із темними кучерями, жвавими чорними очима й в окулярах у срібній оправі, але котрого Енн, ще за часів навчання в Редмонді, де він обіймав посаду асистента професора, вважала чванькуватим занудою, був ні в сих, ні в тих. Він напевне відчував, що в домі щось негаразд — цілком слушне припущення, коли господар похмуро суне до свого чільного місця за столом й сідає на стілець без жоднісінького слова.

Проказувати молитву Сайрус вочевидь не збирався. Пані Тейлор, червона, мов буряк, ледь чутно пролопотіла: «Господи, хай удячність буде в наших серцях за те, що ти даєш нам». Вечеря розпочалася кепсько, позаяк схвильована Есмі впустила виделку на підлогу. Усі, окрім Сайруса, підскочили на стільцях, бо нерви в кожного були натягнуті, немов струна. Сайрус утупився в Есмі своїми банькатими синіми очима з виразом тамованої люті, тоді обвів решту важким поглядом, від якого всі похололи, неспроможні бодай розтулити рота. Він зиркнув на дружину, що брала собі ложку хронового соусу, і сердешна пані Тейлор умить згадала про свій кволий шлунок. Опісля цього вона, хай як любила хроновий соус і була певна, що він не завдасть їй жодної шкоди, не змогла проковтнути ані краплинки, так само, як Есмі. Обидві вони лише вдавали, що їдять. Вечеря минала в тоскній мовчанці, яку лиш деколи порушували скупі зауваження Енн і Трікс про погоду. Трікс поглядом благала Енн підтримувати розмову, проте Енн уперше у своєму житті виявила, що зовсім не має чого сказати. Вона відчувала, що мусить говорити; утім, на думку їй спадали хіба дурниці, яких не годилося промовляти вголос. Невже Сайрус зачаклував їх усіх? Дивовижно, як уміє пригнічувати інших цей набурмосений упертюх! Енн ледве й вірилося, що таке можливо. Жодного сумніву не було й у тім, що Сайрус замалим не впивався радістю від того, як смертельно незручно змушує почуватися кожнісінького за столом. Та що він собі думає? Цікаво, а чи підскочить він, якщо вколоти його шпилькою? Зненацька Енн захотіла відшмагати його, дати йому по руках, поставити в куток, як розбещеного хлопчиська, яким він насправді й був, попри свою колючу сиву чуприну й настовбурчені вуса.

Понад усе вона прагнула змусити його заговорити. Енн інстинктивно відчувала, що найтяжчою карою для нього було би взяти участь у розмові, коли він уперто затявся мовчати.

А може, їй підвестися й зумисне розбити оту велетенську потворну старомодну вазу, що стоїть на столику в кутку — розцяцьковану незліченними порцеляновими трояндами й листками, із яких так важко було витирати ввесь пил, до останньої порошинки? Енн знала, що вся сім’я ненавиділа цю вазу, проте Сайрус відмовлявся забрати на горище річ, що колись належала його матері. Тепер вона міркувала, що розбила б цю вазу без жодного остраху, якби тільки мала певність, що це змусить пана Тейлора вилити свій гнів уголос.

І чого мовчить Леннокс Картер? Якби лише він проказав бодай щось, вона, Енн, змогла б відповісти йому, а це допомогло б розвіяти чари, що скували язики Трікс та Прінглові, і зав’язалася б сяка-така подоба розмови. Але доктор Картер просто сидів та їв. Можливо, він гадав, що так буде краще… можливо, боявся ще більше розгнівати вже й без того сердитого батька своєї коханої.

— Чи не бажаєте ви почати цю баночку маринованих огірків, панно Ширлі? — кволо запитала пані Тейлор.

Аж раптом у душі Енн спалахнув пустотливий вогник. Вона «почала» маринад… і ще дещо. Без жодних роздумів дівчина схилилася вперед і, поглядаючи на Леннокса Картера ясними сіро-зеленими очима, тихо проказала:

— Ви, певно, здивувалися б, докторе Картер, якби почули, що пан Тейлор минулого тижня зненацька оглух?

Кинувши цю бомбу, Енн випросталася на стільці. Вона сама достеменно не знала, чого сподівалася від своїх слів. Можливо, якщо доктор Картер вважатиме, що господар не розлючений, а просто глухий, це розв’яже йому язик. Вона не збрехала докторові Картеру — не сказала, що Сайрус Тейлор і справді оглух. Утім, якщо Енн прагнула хоч так змусити його заговорити, їй довелося визнати свою поразку. Сайрус лише мовчки й похмуро дивився на неї.

А проте слова її справили геть несподіваний ефект на Трікс та Прінгла. Трікс і собі нетямилася від безмовної люті. Щойно за мить до того, як пролунало риторичне запитання Енн, вона уздріла, як Есмі тайкома втирає зрадливі сльози, що крапали з її сповнених відчаю блакитних очей. То був кінець усіх її сподівань. Тепер Леннокс Картер уже ніколи їй не освідчиться, хай що кажуть і роблять усі члени її сім’ї. Зненацька Трікс охопило пекуче бажання помститися свавільному батькові. Слова Енн підбурили її; Прінгл же, цей вулкан тамованого бешкету, спершу розгублено позирав довкола, кліпаючи білявими віями, а тоді натхненно взявся вторувати сестрі. Наступних страхітливих п’ятнадцяти хвилин до кінця своїх днів не забули ні Енн, ні Есмі, ні пані Тейлор.

— Таке лихо, — зітхнула Трікс, через стіл звертаючись до Леннокса Картера. — Татові ж усього шістдесят вісім.

Два білих ікла блимнули попід вусами в Сайруса Тейлора, коли він почув, як донька збільшила його вік на шість років. Та все ж він уперто мовчав.

— Яка то втіха — смачно попоїсти, — виразно й чітко мовив Прінгл. — Що ви подумали б, докторе Картер, про того, хто змушує сім’ю харчуватися фруктами і яйцями — самими фруктами і яйцями, бо так йому хочеться?

— Невже ваш батько..? — вражено промимрив доктор Картер.

— А що ви подумали би про того, хто вкусив свою дружину, коли вона повісила штори, що йому не сподобалися — навмисне вкусив? — запитала Трікс.

— Аж до крові, — урочисто додав Прінгл.

— Тобто ваш батько..?

— А що ви подумали би про того, хто подер на клапті шовкову сукню своєї дружини, бо йому не сподобався фасон цієї сукні? — вела далі Трікс.

— Що ви подумали би, — мовив Прінгл, — про того, хто забороняє дружині завести собаку?

— Коли вона так про це мріє, — зітхнула Трікс.

— Що ви подумали би, — підхопив Прінгл, який уже почав тішитися цій грі, — про того, хто подарував дружині на Різдво пару калош — лише пару калош і більш нічого?

— Калоші не гріють серця, — визнав доктор Картер. Він усміхнувся, зустрівшись поглядом із Енн, котра цієї миті подумала, що досі ніколи ще не бачила усмішки на його обличчі. Тепер воно дивовижно змінилося. Але що там каже Трікс? Хто міг би уявити, що в ній сидить таке чортеня?

— Чи думали ви колись, докторе Картер, як це жахливо — жити в однім домі з тим, хто заввиграшки може жбурнути в покоївку печенею, якщо вона погано вдасться?

Доктор Картер стривожено глянув на Сайруса Тейлора, наче боявся, що зараз він жбурне в когось із присутніх курячими кістками, проте заспокоївся, пригадавши, що господар недочуває.

— Що ви подумали би про того, хто вважає, що Земля пласка? — поцікавився Прінгл.

У Енн майнув здогад, що після цього Сайрус Тейлор напевне заговорить. Розчервоніле обличчя його викривило судомою, та він, як і досі, не промовив ані слова. Утім, вуса його, на превелике задоволення Енн, стирчали вже геть не так зухвало.

— Що ви подумали би про того, хто занапастив свою тітку… єдину тітку в богадільні? — запитала Трікс.

— І пас корову на цвинтарі, — докинув Прінгл. — То було пам’ятне видовище для всього Саммерсайда.

— Що ви подумали би про того, хто занотовує в щоденнику все, що їв на обід? — вела далі Трікс.

— Так робив великий Піпс,[20] — знову всміхаючись, завважив Леннокс. Він насилу стримувався, щоб не розреготатися. Може, він зовсім і не чванькуватий, думала Енн, — просто дуже скромний і надміру серйозний молодий чоловік. Утім, їй було прикро. Вона ж анітрохи не прагнула, щоб усе зайшло так далеко. Розпочати забаву виявилося значно легше, ніж припинити. Трікс і Прінгл були підступні, мов ті змії. Вони не сказали напевне, що батько справді робив бодай щось із їхнього переліку. Енн уже бачила, як Прінглові круглі очі стають іще кругліші, і чула, як він удавано безневинно каже: «Я ж хотів лише дізнатися, що подумав би доктор Картер».

— Що ви подумали би про того, — не вгавала Трікс, — хто відкриває й читає листи, адресовані його дружині?

— А що ви подумали би про того, хто з’явився на похороні власного батька в засмальцьованім халаті? — запитав Прінгл.

Що ще вони вигадають? Пані Тейлор відверто плакала, Есмі охопив розпачливий спокій. Ніщо більше не мало жодного значення. Вона глянула просто у вічі докторові Картеру, якого втратила назавжди, і вперше в житті від жаского душевного болю промовила справді мудрі слова:

— Що ви подумали би про того, — тихенько запитала вона, — хто цілий день провів у пошуках нещасних кошенят застреленої кицьки, бо йому нестерпно було думати, що вони помруть від голоду?

У кімнаті запала ніякова тиша. Трікс і Прінгл присоромлено опустили голови. А тоді пані Тейлор додала, відчуваючи, що її подружній обов’язок — підтримати доньку, що так несподівано виступила на захист батька:

— І він чудово плете гачком… Узимку сплів таку гарну серветку на стіл у вітальні, доки лежав із прострілом.

Усяке терпіння має свої межі, і в цю мить воно вичерпалося й у Сайруса Тейлора. Він так сильно відштовхнув назад свій стілець, що той, ковзнувши навощеною підлогою через усю кімнату, вдарився об столик, на якому стояла сумнозвісна ваза. Столик перекинувся й ваза розбилася на традиційну тисячу друзок. Сайрус, із кошлатими сивими бровами, настовбурченими від люті, підхопився й нарешті вибухнув гнівом:

— Я не плету гачком, жінко! Невже єдина жалюгідна серветка мусить навіки згубити мою репутацію? Мені було так зле через той клятий простріл, я не тямив себе! І я оглух, панно Ширлі? Я оглух?

— Вона не сказала, що ви оглухли, тату! — вигукнула Трікс, яка не боялася батька тоді, коли він лютував уголос.

— Авжеж, не сказала. І жоден із вас нічого не сказав! Ти не сказала, що мені шістдесят вісім, коли мені ще тільки шістдесят два! Ти не сказав, що я забороняю вашій матері завести собаку! Господи, жінко, та ти можеш завести хоч сорок тисяч собак, якщо бажаєш, і тобі це відомо! Коли це я відмовляв тобі в тому, чого ти хотіла… коли?

— Ніколи, татусю, ніколи, — здушено схлипнула пані Тейлор. — І я ніколи не хотіла собаки, татусю… навіть не думала хотіти…

— Коли це я читав твої листи? Коли це я вів щоденник? Щоденник! Коли це я приходив на будь-чий похорон у засмальцьованім халаті? Чи пас корову на цвинтарі? Яку це тітку я занапастив у богадільні? Хіба колись я жбурляв у когось печенею? Коли це я змушував вас харчуватися фруктами і яйцями?

— Ніколи, татусю, ніколи, — ридала пані Тейлор. — Ти завжди так добре дбав про нас… найкраще.

— Хіба ти не сказала мені, що хочеш калоші на Різдво?

— Звісно, татусю, звісно, я хотіла калоші. І цілу зиму вони так приємно гріли мені ноги.

— Отже! — Сайрус переможно оглянув усіх присутніх і втупився у вічі Енн. Аж раптом сталося дещо несподіване — він засміявся! На щоках у нього з’явилися ямочки, котрі геть змінили ввесь його вид. Сайрус підсунув свій стілець назад до столу й сів.

— У мене, докторе Картер, є одна кепська звичка — сердитися на домашніх. Усі ми маємо кепські звички… отака вона в мене. Утім, одна-єдина. Годі вже, мамусю, не плач. Я визнаю, що заслужив усе це… окрім хіба що твоїх слів про плетіння гачком. Есмі, доню, я ніколи не забуду, що ти єдина вступилася за мене. Поклич Меггі, нехай підмете скалки. Я знаю, ви всі раді, що та клята штука розбилася… і принесіть нарешті пудинг!

Енн ніколи в житті не повірила б, що вечір, який почався так жахливо, може так гарно завершитися. Більш дружнього та приязного співрозмовника, ніж Сайрус, годі було й відшукати; очевидно, і згодом між ним та його сім’єю не було ніяких порахунків.

Кілька днів по тому Трікс зайшла до Енн і сказала, що нарешті зважилася розповісти батькові про свої заручини із Джонні.

— Він дуже розсердився, Трікс?

— Він… він зовсім не розсердився, — присоромлено зізналася Трікс. — Тільки пирхнув і сказав, що сподівався на це після того, як Джонні два роки крутився коло мене й віднаджував усіх інших женихів. Мабуть, він не може собі дозволити розсердитися вдруге за такий короткий час. А поміж нападами гніву тато зазвичай просто чудо.

— Я думаю, для вас він значно кращий батько, ніж ви заслуговуєте, — відказала Енн, геть як Ребекка Дью. — Тоді за вечерею, Трікс, поводилися ви огидно.

— Але ж ти перша почала, — мовила Трікс. — А Прінгл допоміг мені трохи. Ну, та все добре, що на добре виходить — і, слава Богу, я ніколи вже не муситиму витирати пил з тієї вази.

11

(Два тижні по тому.

Уривок із листа до Гілберта).

«Оголошено про заручини Есмі Тейлор із доктором Ленноксом Картером. Судячи з куцих уривків місцевих пліток, того фатального п’ятничного вечора він вирішив, що мусить захистити її від батька, рідних… та, імовірно, друзів! Її скрутне становище вочевидь пробудило в ньому лицарське почуття. Трікс запевняє, що все це сталося завдяки мені. Можливо, я й справді доклала до цього руку, та навряд чи колись іще захочу повторити подібний дослід, що надто вже скидається на спробу впіймати блискавку за хвіст.

Не знаю, Гілберте, що й сталося зі мною того вечора. Мабуть, це давня моя відраза до всілякої „прінглуватості“ дається взнаки. Я майже забула про неї; утім, довкола всі й понині дивуються, як то воно так вийшло. Я чула, буцім панна Валентина Кортлоу геть не здивована, що я підкорила собі цілий прінглівський клан, бо я „така дивовижно чарівна“, а дружина пастора вважає, що це Господь відповів на її молитви. Та хіба ж це неправда?

Учора ми із Джен Прінгл разом верталися додому зі школи, розмовляючи „про черевики й човники, капусту й королів“[21] — про все, крім геометрії. Джен розуміє, що я не надто тямлю в геометрії, хоч це компенсується тією дрібкою відомостей про капітана Майрома Прінгла, що є в моєму розпорядженні. Я дала їй почитати „Книгу мучеників“ Фокса.[22] Мені завжди так тяжко позичати комусь улюблені книжки, бо щоразу здається, наче вони повертаються до мене вже не такі, як були. Та „Книгу мучеників“ я люблю хіба тому, що її колись вручила мені мила пані Аллан за успіхи в недільній школі. Насправді ж читати про мучеників мені не подобається, бо після того я здаюся собі такою малодушною. Хай як соромно зізнатися, та я страшенно не люблю вилазити з ліжка морозними ранками, ще й повсякчас намагаюся уникнути візиту до зубного лікаря!

Отже, Есмі й Трікс щасливі, і я дуже тішуся. Відколи квітне мій власний роман, я дедалі більше цікавлюся любовними справами інших. Але це добра цікавість — не зловтіха чи настирливість, а просто радість за те, що так багато щастя довкруги.

Ще досі лютий, і „сніг на дахах монастирських під місяцем мерехтить“[23]… хіба що тут це всього-на-всього дах обори на подвір'ї пана Гамільтона. Проте я думаю: „Лишилося ще кілька тижнів до весни, а тоді ще кілька — до літа, і будуть канікули… і Зелені Дахи… і золоте сонячне сяйво над ейвонлійськими луками… і затока, срібляста на світанку, сапфірова опівдні й малинова надвечір… і ти!“

У нас із маленькою Елізабет стільки планів на цю весну. Ми з нею такі добрі друзі. Щовечора я приношу їй молоко, а часом її навіть відпускають на прогулянку зі мною. Ми з'ясували, що наші дні народження припадають на той самий день, і Елізабет уся аж зашарілася від щастя. Вона така гарна, коли шаріється. Зазвичай личко в неї бліде й від молока нітрохи не червоніє. Тільки після наших сутінкових прогулянок попід вечірнім вітром воно береться ніжним рожевим рум'янцем. Якось вона дуже серйозно запитала: „Панно Ширлі, а якщо мастити вечорами лице маслянкою, у мене буде така гарна кремова шкіра, як у вас, коли я виросту?“ Здається, маслянка належить до улюблених косметичних засобів у Примарнім провулку. Я виявила, що нею користується й Ребекка Дью. Вона взяла з мене клятву, що я нічого не скажу вдовам, бо ті вважатимуть її надто легковажною, як на свій вік. Кількість таємниць, звірених мені в Шелестких Тополях, старить мене завчасу. А ще цікаво, якщо Я маститиму обличчя маслянкою, допоможе позбутися семи веснянок на носі? До речі, мій пане, завважували ви, що в мене „гарна кремова шкіра“? Якщо так, то ви ніколи мені про це не казали. І чи усвідомили ви цілком і остаточно, що я „порівняно вродлива“? Бо сама я нещодавно дізналася про це.

— А як воно — бути вродливою, панно Ширлі? — запитала мене днями Ребекка Дью, коли я приміряла нову ніжно-бежеву муслінову сукню.

— Я теж часто думаю про це, — відповіла я.

— Таж ви вродливі, — мовила Ребекка Дью.

— Не думала, що ви здатні бути такою ущипливою, Ребекко, — дорікнула я.

— Я не хотіла вас шпигати, панно Ширлі. Ви вродливі… порівняно.

— О! Порівняно!

— Гляньте в дзеркало, — вказала Ребекка Дью. — Порівняно зі МНОЮ ви вродливі.

Що ж, мушу визнати, це так.

Утім, я ще не все розповіла про Елізабет. Одного штормового вечора, коли в Примарнім провулку гуготів лютий вітер, ми не змогли піти на прогулянку. Тоді я привела Елізабет до себе й удвох ми накреслили мапу чарівного краю. Елізабет умостилася вище на моїй блакитній подушці, схожій на пончик, і схилилася над мапою, мов серйозний маленький гном.

Наша мапа ще не готова — щодня ми додаємо туди все нове й нове. Учора ми позначили на ній дім Снігової Чаклунки, за яким намалювали три пагорби, всуціль порослі квітучими вишнями. (Між іншим, Гілберте, я дуже хочу, щоб і побіля дому нашої мрії теж росли вишні). Певна річ, на мапі є Завтра — воно розташувалося на схід від Нині й на захід від Учора, — і немає ліку часам у нашім чарівнім краї. Весняний час, довгий час, короткий час і час молодого місяця, час доброї ночі та майбутній час — проте немає минулого часу, бо він надто сумний для чарівного краю, — старий і молодий час (бо коли є старий час, то мусить бути й молодий), гірський час — бо це так гарно звучить, — нічний та денний час (але жодного часу лягати спати і часу йти до школи) різдвяний час (та без ніякого єдиного часу, бо це теж надто сумно), утрачений час, який так приємно віднайти, деякий час, добрий час, швидкий та повільний час, час цілунку, час вертатися додому та час незапам'ятний (бо це одне з найкрасивіших слів у світі!). І повсюди маленькі грайливі стрілочки, що вказують шлях до кожного часу. Ребекка Дью, звісно, вважає мене геть здитинілою. Проте, ох, Гілберте, я хочу, щоб ми ніколи не стали надто дорослі й мудрі… ні, надто дорослі й ДУРНІ для мандрів у чарівних краях.

Ребекка Дью, вочевидь, має сумніви в моєму доброму впливі на Елізабет і вважає, що я заохочую її вигадки. Якось надвечір, коли мене не було, вона сама понесла молоко до стіни й зустріла Елізабет коло хвіртки. Маленька так замріяно вдивлялася у небо, аж не почула зовсім не чарівно легких кроків Ребекки.

— Я НАСЛУХÁЛА, Ребекко, — пояснила вона.

— Ти забагато наслухáєш, — несхвально відказала Ребекка Дью.

Елізабет усміхнулася своєю неземною усмішкою, так, мовби думки її витали десь поміж хмар. Ребекка Дью не вживала цих слів, але я добре знаю, як усміхається Елізабет.

— Ви здивувалися б, Ребекко, якби довідалися, я інколи чую, — мовила Елізабет таким тоном, аж Ребекку Дью мороз по шкірі продер — принаймні так вона запевняє.

Ну, та Елізабет завжди мовби купається в чарах — і що тут удієш?

Твоя,

Енн з-між усіх Енн.

P.S.: Ніколи, ніколи, ніколи не забуду я обличчя Сайруса Тейлора в ту мить, коли дружина звинуватила його в плетінні гачком. Але до нього я тепер завжди буду тепло ставитися через тих кошенят, яких він шукав цілий день. І до Есмі також, бо вона вступилася за батька навіть попри крах, як їй здавалося, усіх своїх надій.

P.P.S.: Сьогодні в мене нове перо. І я кохаю тебе тому, що ти не чванькуватий, як доктор Картер… і тому, що ти не капловухий, як Джонні. І — найголовніша з усіх причин — я кохаю тебе просто тому, що ти Гілберт!»

12

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

30 травня

«Коханий і най-найкоханіший,

весна!

Можливо, там, у Кінгспорті, із головою у вирі іспитів, ти й не знаєш про це. Але я тут відчуваю її прихід із голови до п'ят, як відчуває увесь Саммерсайд. Заквітчані гілки дерев над старими парканами та ряди кульбаб у траві попідтинню цілком змінили навіть найпотворніші вулиці. Навіть порцелянова дама на поличці в моїй кімнаті відчуває весну, і я знаю, що якби тільки прокинулася якось посеред ночі, то вздріла б, як вона танцює pas seul[24] у своїх рожевих туфельках на позолочених підборах.

Усе довкола кричить мені: „Весна!“ — сміхотливі потічки, блакитні тумани над Королем Штормів, клени в гаю, куди я ходжу читати твої листи, квітучі вишні вздовж Примарного провулку, зухвалі гладкі вільшанки, що мостяться на заднім дворі, цілковито зневажаючи присутність Димка, дикий винограду який розвішав своє зелене пагіння над хвірткою, до котрої маленька Елізабет приходить по молоко, ялини довкруж старого цвинтаря, що їхні гілки уже вбралися в нові смарагдові китички, навіть сам старий цвинтар, де найрізноманітніші квіти попід могилами розгорнули пуп’янки й листки, мовби промовляючи: „Навіть тут життя перемагає смерть!“ Позавчора я знов залюбки прогулялася цвинтарем надвечір. (Ребекка Дью, напевне, вважає ці мої смаки геть нездоровими. „Хтозна, чого вас так і тягне до того небезпечного місця“, — каже вона). Я блукала там у духмяних зеленавих сутінках і міркувала, чи справді жінка Натана Прінгла хотіла його отруїти. Її могила, поросла свіжою травичкою й лілейками, мала такий невинний вигляд, аж я подумала, що ту сердешну, мабуть, обмовили.

Іще місяць — і я їду додому на канікули! Думаю лише про сад у Зелених Дахах, що стоїть тепер, мовби ввесь усипаний снігом… старий міст понад Озером Осяйних Вод… гуркіт моря… літні дні на Стежині Закоханих… і про ТЕБЕ!

Сьогодні, Гілберте, у мене саме таке перо, як потрібно, тому…

(Дві сторінки пропущено).

Нині я знову ходила до пані Гібсон та її доньки. Марілла просила мене відвідувати їх час від часу, бо сама вона була знайома з ними, ще відколи Гібсони жили у Вайт Сендз. Я зайшла до них кілька разів, і відтоді роблю це щотижня, бо мої візити, здається, дуже тішать Поліну, а мені так її шкода. Вона справжня рабиня власної матері — жахливої, свавільної жінки.

Пані Гібсон вісімдесят років, і свої дні вона проводить у візку. До Саммерсайда вони переїхали п’ятнадцять років тому. Поліні сорок п’ять, вона наймолодша з-між своїх братів і сестер. Усі вони мають власні родини й нізащо не хочуть жити в однім домі з пані Гібсон. Поліна веде господарство й виконує всі материні примхи. Вона худенька бліда кароока жінка із золотаво-брунатним волоссям, досі лискучим і гарним. Вони доволі заможні; Поліна могла б дуже легко й приємно жити, якби не пані Гібсон. Вона так любить церковну роботу й була б щаслива допомагати Спільноті милосердя й Товариству підтримки місіонерських служінь, влаштовувати благодійні вечері та прийняття — тим паче, у неї ростуть найгарніші традесканції в місті. Проте їй зрідка вдається вийти з дому навіть на звичайну недільну службу. Я не бачу жодного рятунку для неї, бо стара пані Гібсон, вочевидь, заповзялася прожити до ста років. Ноги в неї кволі, та язик нітрохи не ушкоджений. Мене завжди охоплює безсилий гнів, коли я сиджу в них удома й слухаю, як вона шпигає Поліну своїми ядучими шпильками. Поліна сказала мені, що її мати „надзвичайно високої думки“ про мене, тому в моїй присутності поводиться з донькою значно ласкавіше. Якщо це правда, мені й думати лячно, яка вона, коли мене немає поруч.

Поліна не сміє НІЧОГО зробити без дозволу матері. Не може сама купити собі одягу — навіть панчіх. Усе потребує схвалення пані Гібсон і мусить носитися, аж доки буде двічі перелицьоване. Ось уже чотири роки Поліна носить той самий єдиний капелюх.

Пані Гібсон не зносить ані найменшого галасу в домі, ані подуву свіжого вітерцю. Кажуть, вона ніколи в житті не всміхалася — мені самій не доводилося ще заскочити її на цім, і, дивлячись на неї, я часто міркую, що сталося б із її обличчям, якби вона таки всміхнулася. Поліна не має навіть власної спальні й мусить спати в одній кімнаті з матір’ю, ледь не щогодини встаючи, щоб розтерти їй спину чи подати ліки, чи принести грілку з гарячою водою — ГАРЯЧОЮ, а не ледве теплою! — чи збити подушки, чи з'ясувати, що то за дивні звуки чути на заднім подвір’ї. Пані Гібсон спить удень, а вночі вигадує нові завдання для доньки.

Та все це нітрохи не озлобило Поліну. Вона добра, терпляча й безкорислива, і я тішуся, що в неї є улюблений пес. Завести цього пса — це єдине, що вона могла зробити за власним бажанням… та й це хіба тому, що тоді в місті когось пограбували, і пані Гібсон сподівалася, що пес захистить їх від злодіїв. Поліна мусить приховувати від матері своє добре ставлення до нього. Пані Гібсон ненавидить пса й повсякчас нарікає, що той приносить у дім кістки, хоч із практичних міркувань ніколи не велить його спекатися.

Але тепер я нарешті можу допомогти Поліні, і неодмінно це зроблю. Я подарую їй ВІЛЬНИЙ ДЕНЬ, хоча сама для цього й буду змушена пожертвувати вихідними у Зелених Дахах.

Сьогодні я зайшла до них й одразу помітила сльози в Поліниних очах. Причину їх негайно розтлумачила мені пані Гібсон.

— Поліна хоче поїхати, панно Ширлі, поїхати й кинути мене тут саму, — заявила вона. — Чемна, вдячна донька в мене, правда?

— Лише на день, мамо, — сказала Поліна, тамуючи ридання й видушуючи із себе усмішку.

— Лише на день! Послухайте, що вона каже! Ну, та ви, панно Ширлі, знаєте, які мої дні… усі це знають. Але ви не знаєте, панно Ширлі… і, надіюся, ніколи не знатимете, яким довгим здається день, коли мучишся.

Проте я знала, що пані Гібсон зараз геть не мучиться, тож навіть не намагалася вдати співчуття.

— Я неодмінно знайшла б когось, хто лишився б із вами, мамо, — сказала Поліна. — Бачте, — звернулася вона до мене, — наступної суботи моя кузина Луїза відзначатиме срібне весілля у Вайт Сендз і кличе мене в гості. Я була дружкою на її вінчанні з Морісом Хілтоном. І я так хотіла б відвідати її, якби мама погодилася.

— Коли я мушу вмерти на самоті, що ж тут удієш, — мовила пані Гібсон. — Я лишаю це на твоєму сумлінні, Поліно.

Я знала, що битву для Поліни програно в ту мить, як пані Гібсон „лишила це на її сумлінні“. Пані Гібсон щоразу домагалася свого, лишаючи те чи те „на сумлінні“ близьких. Я чула, що багато років тому в Поліни був жених, та пані Гібсон завадила весіллю, лишивши це „на її сумлінні“.

Поліна витерла очі, силувано всміхнулася й знову взялася перелицьовувати стару сукню в бридку чорно-зелену клітинку.

— Ану не дмися, Поліно, — звеліла пані Гібсон. — Не зношу людей, які отак супляться. І не забудь пришити туди комірець. Чи повірите ви, панно Ширлі — вона хотіла зробити сукню без комірця! Та вона й декольте носила б, якби я їй дозволила!

Я глянула на бідолашну Поліну з її тонкою шийкою — досі округлою й гарною, — закритою високим цупким комірцем.

— Сукні без комірців тепер модні, — заперечила я.

— Сукні без комірців, — відрубала пані Гібсон, — непристойні.

(Мушу завважити: я була в сукні без комірця).

— Крім того, — вела далі пані Гібсон так, наче одне стосувалося іншого, — цей Моріс Хілтон мені одразу не сподобався. Його мати була з Крокеттів. Він ніколи не вмів поводитися гідно. А як він цілував свою жінку! Завжди вибирав найнедоречніші місця.

(Ти певен, Гілберте, що вибираєш доречні місця для поцілунків? Боюся, задню частину шиї, наприклад, пані Гібсон вважатиме геть недоречним місцем).

— Таж ви знаєте, мамо, що того дня кінь Гарві Вайтера рвонув учвал і ледь не затоптав її на церковнім подвір’ї. Це природно, що Моріс був схвильований.

— Поліно, прошу тебе, не сперечайся. Все одно церковні сходи — то недоречне місце. Проте МОЯ думка більше НІКОГО не цікавить, авжеж. Усі хочуть моєї смерті. Але нехай. У могилі мені тісно не буде. І тобі я вже обридла, що вишу тягарем. Краще б я померла. Нікому я не потрібна.

— Не кажіть так, мамо, — благально мовила Поліна.

— Казатиму. Ти ж оно збираєшся в ті гості, хоча знаєш, що я проти цього.

— Мамо, люба, я не поїду. Я й не думала їхати, коли ви проти. Не хвилюйтеся так.

— То мені вже й трішки розхвилюватися не можна, щоб якось підбадьоритися в цім нуднім житті? Ви ж іще не йдете, панно Ширлі?

Я відчувала, що коли затримаюся, то неминуче збожеволію чи дам ляпаса пані Гібсон, дивлячись просто в її лице, на якому ніс замалим не зливався з підборіддям. Тож я сказала, що мушу перевіряти контрольні роботи.

— Певне, дві такі старі баби як ми — то невеселе товариство для юної дівчини, — зітхнула пані Гібсон. — Поліна сьогодні якась набурмосена — га, Поліно? Онде яка! Хіба дивно, що панна Ширлі не хоче посидіти ще?

Поліна вийшла зі мною на ґанок. Місячне сяйво лилося на її невеличкий садок і мерехтіло на поверхні затоки. Ніжний вітерець перешіптувався з яблунею, усипаною білим цвітом. Повсюди буяла весна… весна… весна! Адже навіть пані Гібсон не могла заборонити сливам квітнути. А лагідні сіро-блакитні Полінині очі сповнилися слізьми.

— Я так хотіла поїхати на срібне весілля Луїзи, — тяжко зітхнула вона із виразом розпачливої смиренності.

— Ви поїдете, — відказала я.

— О ні, люба, ні, я не зможу. Бідолашна мама нізащо не відпустить мене. Я просто викину це з голови. Правда, гарний місяць нині? — додала вона голосно й із силуваною безтурботністю.

— Ніколи не чула, щоб в отім витріщанні на місяць було щось добре, — озвалася з вітальні пані Гібсон. — Годі там щебетати, Поліно, іди сюди й подай мені червоні хутряні капці. Ці туфлі так жахливо муляють. Але всім байдуже до моїх гризот.

Я відчула, що мені й справді байдуже до її гризот. Мила, сердешна Поліна! Та вона матиме вільний день і неодмінно поїде в гості. Це кажу я, Енн Ширлі!

Удома я все розповіла Ребецці Дью та вдовам і ми добряче посміялися, вигадуючи всі ті дошкульні образи, які я могла б жбурнути в пані Гібсон. Тітонька Кейт сумнівається, що мені вдасться умовити пані Гібсон відпустити Поліну з дому, але Ребекка Дью в мене вірить. „Якщо вже ви не зможете, то й ніхто інший не дасть ради“, — сказала вона.

Днями я вечеряла в дружини пана Томаса Прінгла, тієї самої, що не хотіла здавати мені кімнату. (Ребекка Дью каже, що я — найкращий пожилець, якого вона бачила, оскільки мене так часто просять вечеряти деінде). Я дуже рада, що не живу в пані Прінгл. Хоча вона добра й ласкава, і пироги її хвалять її при брамі, та дім її — не Шелесткі Тополі, і стоїть він не в Примарнім провулку, та й вона сама — не тітонька Кейт, тітонька Четті чи Ребекка Дью. Я люблю їх усіх і збираюся прожити тут наступні два роки. Моє крісло в їхнім домі називається „кріслом панни Ширлі“, а тітонька Четті каже, що коли мене немає, Ребекка Дью все одно ставить на стіл мій прибор, „щоб їм не було так самотньо“. Іноді вразливість тітоньки Четті дещо ускладнює наші взаємини, проте вона каже, що тепер нарешті розуміє мене й знає, що, я ніколи не скривджу її навмисне.

З маленькою Елізабет ми тепер ходимо на прогулянки двічі на тиждень. Пані Кемпбелл велить, щоб це було не частіше й у жоднім разі не в неділю. Життя Елізабет повеселішало з настанням весни. Сонячні промені зігрівають навіть їхній старий похмурий особняк, а ззовні він майже гарний попід метушливими тінями дерев. Та все ж вона воліє тікати з нього, коли тільки має можливість. Інколи ми йдемо до центру міста, де Елізабет розглядає барвисті вітрини крамниць, але частіше — якнайдалі заходимо „дорогою, що веде на край світу“, захоплено й зацікавлено розглядаючи далекі зелені пагорби, що туляться один до одного, і минаючи кожен поворот, так, мовби за ним на нас чекає Завтра.

Коли настане Завтра, Елізабет хоче „поїхати до Філадельфії й побачити ангела в церкві“.[25] Я не сказала їй — і ніколи не скажу, — що Філадельфія, про яку писав Іван Богослов — це не та Філадельфія, що розташована в штаті Пенсильванія. Ми й без того надто швидко мусимо прощатися з ілюзіями. Та й хтозна, що буде в Завтра, навіть коли ми туди й потрапимо. А може, там повсюди ходять ангели.

Інколи ми дивимося, як у гавань із погожим вітром лискучою сонячною доріжкою, розтинаючи прозоре весняне повітря, заходять кораблі, і Елізабет міркує, чи не може її батько бути на котромусь із них. Вона так сподівається, що колись він усе-таки повернеться. Хтозна, чому він досі не приїхав. Я певна: він не зволікав би, якби знав, яка гарна в нього донечка, що так розпачливо чекає тут на нього. Мабуть, він і не думає, що вона вже велика — досі бачить її тим немовлям, що забрало життя його дружини.

Добігає кінця перший рік моєї роботи в Саммерсайдській середній школі. Перший семестр був жахливий, зате другий — надзвичайно приємний. Прінгли — ДИВОВИЖНІ ЛЮДИ! Як я могла порівнювати їх із Паями? Нині Сід Прінгл подарував мені букетик триліуму. Джен закінчує цей рік відмінницею, і подейкують, що панна Еллен каже, буцім я — перша вчителька, яка справді „зрозуміла цю дитину“. Єдина ложка дьогтю в моїй бочці меду — це Кетрін Брук, яка досі тримається зі мною холодно й вороже. Я, певно, більше й не намагатимуся потоваришувати з нею. Зрештою, усьому є межа, як каже Ребекка Дью.

Ох, мало не забула. Саллі Нельсон запросила мене бути дружкою на її весіллі. Вони з Гордоном Хіллом поберуться наприкінці червня в Боннів’ю, у літньому будинку доктора Нельсона. Отже, виходить, що з-поміж шістьох його дочок незаміжньою лишиться тільки Нора. Джим Вілкокс уже багато років ходить за нею „просто назирці“, як каже Ребекка Дью, та з цього досі нічого не вийшло, і всі вже певні, що й не вийде. Я дуже люблю Саллі, але так і не змогла хоч трохи ближче познайомитися з Норою. Вона старша за мене, а ще доволі стримана й горда. Та все ж я хотіла б стати їй подругою. Вона не красуня й не може похвалитися видатним розумом, але душа в неї з перчиком, і я відчуваю, що Нора цікава людина.

До речі, про весілля. Минулого місяця Есмі Тейлор вийшла за доктора Картера. Вінчання було по обіді в середу, тож я не могла прийти до церкви, але всі кажуть, що Есмі була така гарна й щаслива, а Леннокс мав вигляд чоловіка, який знає, що чинить правильно й перебуває в згоді із власним сумлінням. А із Сайрусом Тейлором ми тепер добрі друзі. Він часто згадує про ту вечерю і вважає все, що сталося тоді, дотепним жартом.

— Відтоді я ні разу й не посмів розсердитися, — каже він, — щоб мамуся, бува, не сказала, начеб я шию ковдри із клаптиків.

А ще він завжди просить мене переказати вітання вдовам. Гілберте, люди прекрасні, життя дивовижне, а я навіки твоя!

P.S.: У нашої рудої корови, що пасеться на луці пана Гамільтона, — гарненьке плямисте телятко. Останніх три місяці ми купували молоко в Лью Ханта. А тепер у нас знову будуть свої вершки. Ребекка Дью каже, що вона давно чула, буцім „у того Ханта молока — ціле море“, і тепер у цім пересвідчилася. Спершу вона зовсім не хотіла жодного теляти, аж тітонька Кейт мусила попросити пана Гамільтона сказати їй, що корова вже застара, щоб мати телят. Тоді Ребекка нарешті погодилася».

13

— Ох, коли ви будете, як я, немічною й прикутою до ліжка, ви матимете в серці більше співчуття, — плаксиво проказала пані Гібсон.

— Не думайте, що я не співчуваю вам, пані Гібсон, — мовила Енн, яка, опісля марних півгодинних спроб умовити вередливу стару, була готова її задушити. Лише благальний погляд сердешної Поліни, що сиділа за спиною в матері, утримував її від спокуси здатися й піти додому. — Будьте певні, ви не лишитеся тут самі, я подбаю про вас. Я проведу з вами цілий день і зроблю все, щоб вам нічого не бракувало.

— О, я знаю, що нікому не потрібна, — відрубала пані Гібсон, не зважаючи на слова Енн. — Можете мені про це й не нагадувати, панно Ширлі. Я готова померти щомиті… щомиті! І тоді Поліна зможе вештатися, де захоче. Мене тут не буде — не буде кого доглядати. Нинішня молодь нічогісінько не розуміє. Такі байдужі… такі безтурботні.

Енн не була певна, кого саме — її чи Поліну — пані Гібсон уважає безтурботною, байдужою молодою особою, проте вирішила вдатися до останнього свого аргументу:

— Бачте, пані Гібсон, якщо Поліни не буде на тому срібному весіллі в кузини, підуть усілякі чутки.

— Чутки! — різко відказала пані Гібсон. — Які ще чутки?

— Мила пані Гібсон («Хай проститься мені це означення!» — подумала Енн), за своє довге життя ви вже, напевне, збагнули, на що бувають здатні пліткарі.

— І для чого то щоразу нагадувати мені про мій вік? — сердито урвала її пані Гібсон. — І казати, що в цьому світі усі тільки те й роблять, що пхають носа в чужі справи? О, я це знаю… добре знаю. Як і те, що в цьому місті аж кишить гидкими брехунами. Але я, мабуть, не хотіла б, щоб вони патякали про мене… ото ще скажуть, наче я — стара тиранка. Я ж не забороняю Поліні їхати. Хіба я не лишила цього на її сумлінні?

— Так мало хто повірить у це, — обачно сумовито відказала Енн.

Хвилину чи дві пані Гібсон люто смоктала льодяник, а тоді проказала:

— Я чула, у Вайт Сендз епідемія свинки.

— Мамо, люба, ви ж знаєте, я хворіла на свинку.

— Дехто хворіє двічі. Ти саме з таких, Поліно. До тебе завжди всі хвороби чіплялися. Ох, Боже мій, ті ночі, коли я чувала над тобою, уже й не надіючись, що ти дотягнеш до ранку! Та материнські жертви швидко забувають. І як би ти дісталася до Вайт Сендз? Ти ж залізницею оно скільки років не їздила! І зворотного поїзда в суботу ввечері нема.

— Вона може вранці поїхати поїздом, — утрутилася Енн, — а додому її привезе пан Джеймс Грегор, я впевнена.

— Мені він ніколи не подобався. Його мати була з Тарбушів.

— У нього двомісна бричка, і якби він не мусив їхати туди в п’ятницю, то залюбки взяв би із собою Поліну. Але вона цілком безпечно дістанеться й залізницею. Треба лише сісти на поїзд у Саммерсайді — і вийти у Вайт Сендз, без жодних пересадок.

— Тут щось нечисто, — підозріливо мовила пані Гібсон. — Чого це вам так треба, щоб Поліна їхала, га, панно Ширлі? Кажіть.

Енн усміхнулася, дивлячись у старече лице з очима-намистинами.

— Бо я вважаю, що Поліна — хороша, дбайлива донька, і вільний день їй час від часу потрібен так само, як усім.

Більшість людей були нездатні опиратися чарам усмішки Енн. І пані Гібсон капітулювала — чи то від цієї усмішки, чи то побоюючись пліток.

— Мабуть, ніхто й не замислюється, як мені потрібен вільний день… щоб відпочити від свого візка. Але я прикута до нього навіки й можу хіба терпляче зносити цю муку. Ну, та якщо вона вже конче мусить їхати — хай їде. Вона завжди все робила по-своєму. Якщо її там заскочить свинка чи покусають чужі комарі, мене в цьому не винуватьте. А я тут переб’юся, як зможу. Ви будете зі мною, звісно, та ви ж не знаєте мого трибу життя так добре, як Поліна. Може, один день я й витримаю. Коли ні — то я так віддавна краду в смерті день за днем, що яка вже різниця?

Таку згоду не випадало назвати щирою — і все ж то була згода. Раптом Енн заскочила себе на тім, що робить дещо геть несподіване: схилившись до пані Гібсон, удячно й полегшено цілує її зморшкувату щоку.

— Дякую вам, — проказала вона.

— А ви не підлещуйтеся, — відповіла пані Гібсон. — Оно візьміть льодяника.

— Як я зможу вам віддячити, панно Ширлі? — запитала Поліна, коли вийшла разом із Енн на вулицю, щоб трішки провести її.

— Віддячите, якщо з легким серцем поїдете в гості й будете тішитися кожній хвилині відпочинку.

— О, я буду, звісно! Ви й уявити не можете, що це для мене означає, панно Ширлі. Я хочу не лише відвідати Луїзу. Там, неподалік від її дому, є старе обійстя Лаклі — невдовзі його продадуть, а я так хотіла б востаннє глянути на нього, доки воно опиниться в чужих руках. Мері Лаклі — тепер вона вийшла за Говарда Флемінга й живе на заході — була моєю найкращою подругою. Ми з нею були, наче сестри. Я так часто бувала в їхнім домі… так любила його, мріяла туди повернутися. Мама каже, що я вже застара для мрій. Ви теж так думаєте, панно Ширлі?

— Ніхто не може бути застарим для мрій. Як і самі мрії ніколи не старіють.

— Добре, що ви так вважаєте. Ох, панно Ширлі, подумайте — я знову побачу затоку! Уперше за п’ятнадцять літ! Тутешня гавань теж красива, та це не затока. Я зараз просто злечу від щастя! І все це завдяки вам. Мама відпустила мене лише тому, що ви так їй подобаєтеся. Я така щаслива! Ви всіх робите щасливими. Щойно ви з’являєтеся між люди, панно Ширлі, як вони стають щасливіші.

— Це найприємніший комплімент у моїм житті, Поліно.

— Тільки знаєте, панно Ширлі… мені зовсім нема чого вбрати, окрім старої сукні з чорної тафти. Але це буде надто похмуро для весілля, правда? І на мене вона завелика, відколи я схудла. Їй уже шість років.

— Спробуємо вмовити пані Гібсон дозволити вам купити нову сукню, — відказала Енн із надією в голосі.

Та це було вже понад її сили. Пані Гібсон була невблаганна: чорна Полінина сукня цілком годиться для срібного весілля Луїзи Хілтон.

— Шість років тому я купила цю тафту по два долари за ярд і ще три заплатила Джейн Шарп за шиття. Джейн вправна кравчиня. Її мати була зі Смайлі. І що це за вигадки, Поліно Гібсон, — хотіти «щось світліше»? Вона б уся в червонім з ніг до голови ходила, панно Ширлі, якби я їй дозволила. Ну, та скоро ти позбудешся цього прикрого тягаря в моїй особі, Поліно. Тоді можеш носити такі яскраві сукні, які захочеш, але доки я жива, ти поводитимешся пристойно. І чим поганий цей твій капелюх? Тобі так чи так уже пора носити чепець.

Сердешна Поліна здригнулася від самої думки, що їй доведеться носити чепець.[26] Краще вже до кінця своїх днів носити той бридкий капелюх.

— Я буду просто тішитися святу й зовсім не думатиму про свій одяг, — сказала Поліна Енн, коли удвох вони вийшли в сад, щоб набрати для вдів букет лілей та дицентр.

— У мене є план, — мовила Енн, озираючись, щоб пересвідчитися, що пані Гібсон, яка стежила за ними з вікна вітальні, їх не чує. — Пам’ятаєте мою сукню зі сріблясто-сірого попліну? Я позичу вам її на той день.

Збентежена Поліна впустила кошик із квітами, розливши духмяне біло-рожеве море коло ніг Енн.

— О ні, люба, я не зможу… Мама не дозволить.

— Вона нічого про це не знатиме. Слухайте. У суботу вранці ви вберете її під свою чорну сукню. Вона вам пасуватиме. Трохи задовга, але я завтра заколю на ній кілька складок — вони тепер модні. Сукня без комірця, із рукавами до ліктя, тож ніхто нічого не помітить. Коли приїдете в Галл Коув — зніміть чорну сукню, а ввечері лишіть мою сіру там. Я заберу її наступної суботи, коли поїду додому.

— Але ж я, мабуть, уже застара для вашої сукні?

— Нітрохи. Сірий колір можна носити завжди.

— Гадаєте… це буде правильно… обманути маму? — непевно проказала Поліна.

— У цьому випадку — правильно, — відрубала Енн без дрібки сорому. — Ви ж знаєте, Поліно, що не можна йти в чорному на весілля. Це може завдати лиха нареченій.

— Ох, я нізащо не хотіла б нашкодити їй. Та й мама не образиться, звісно. Надіюся, вона добре витримає цю суботу. Боюся лише, що без мене вона ані крихти не з’їсть, як тоді, коли я їздила на похорон кузини Матильди. З нею тоді була пані Прауті, вона й сказала, що мама нічого не їла цілісінький день. Вона так розсердилася… мама розсердилася, що кузина Матильда взяла й померла.

— Вона їстиме. Я про це подбаю.

— Так, ви дасте з нею раду, — кивнула Поліна. — А ви не забудете, люба, вчасно давати їй ліки? Ох, мабуть, мені все ж не варто їхати.

— За той час, що ви там ходили, можна було зібрати сорок букетів, — сердито мовила пані Гібсон. — Нащо вдовам твої квіти, не збагну? Їм своїх не бракує. Довго ж я мусила б нидіти без квітів, якби чекала на букетик від Ребекки Дью. Я вмираю від спраги, та кого це турбує?

У п’ятницю ввечері налякана Поліна подзвонила Енн по телефону. У неї болить горло, і чи не думає панна Ширлі, що це, імовірно, свинка? Енн побігла заспокоювати її, прихопивши із собою поплінову сукню в грубому паперовому пакунку. Пакунок вона сховала в кущі бузку, звідки пізно ввечері, обливаючись холодним потом, його витягла Поліна й віднесла нагору, до кімнатки, де зберігала свої речі й одяг, хоча спати там їй було заборонено. Поліну гризло сумління: а що, як біль у горлі — то кара їй за обман? Але піти на срібне весілля Луїзи в старій бридкій чорній сукні було понад її сили.

Рано-вранці в суботу Енн прийшла до Гібсонів. Сонячні, радісні літні дні завжди робили її чарівнішою та вродливішою. Вона мовби сяяла, як саме сонце, і пливла в золотому повітрі, струнка, наче ті фігури на грецьких вазах. Найпохмуріше місце починало сяяти й жити, щойно там з’являлася Енн.

— Так ідете, наче ввесь світ вам належить, — неприязно мовила пані Гібсон.

— Це ж так і є, — усміхнулася Енн.

— Ох, ви ще така молода, — зверхньо проказала пані Гібсон.

— «Я не стримував серця свого від жодної втіхи»,[27] — процитувала Енн. — Ось вам, пані Гібсон, настанова з Біблії.

— «Людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти».[28] Це теж із Біблії, — заперечила пані Гібсон. Те, що вона змогла так хвацько відбити аргумент панни Ширлі, бакалавра гуманітарних наук, значно поліпшило їй настрій. — Лестити я, бігме, не люблю, панно Ширлі, але цей ваш солом’яний капелюшок із блакитною квіткою вам до лиця. У нім ваші коси не здаються такими рудими. А ти хіба не захоплюєшся цією свіжою юною дівчиною, Поліно? Хіба не хочеш сама бути такою ж свіжою і юною?

У ту мить Поліна була надто щаслива й схвильована, щоб хотіти бути кимось, окрім себе самої. Енн пішла з нею нагору, щоб допомогти їй убратися.

— Як приємно уявляти всі ті радощі, котрі чекають на мене сьогодні, панно Ширлі. Горло мені більше не болить, і мама в такому доброму гуморі. Вам може здатися, що це не так, але вона розмовляє, нехай і геть ядуче. Якби вона була сердита чи розлючена — сиділа б набурмосившись. Картоплю я начистила, біфштекс заклала в кригу, а бланманже для мами поставила в льох. Банка з куркою на вечерю й бісквіт — у коморі. Ох, я вся, як на голках сиджу — раптом мама таки передумає? Я цього не переживу. Ох, панно Ширлі… ви таки гадаєте, що варто надіти цю поплінову сукню… справді?

— Надівайте, — звеліла Енн щонайсуворішим учительським тоном.

Поліна підкорилася — і невдовзі то була вже нова, зовсім інша Поліна. Сіра поплінова сукня без комірця та з мереживними рюшами на рукавах пасувала їй бездоганно. А коли Енн уклала їй коси в нову зачіску, Поліна ледь упізнала себе в дзеркалі.

— Шкода ховати це все під бридкою чорною сукнею, панно Ширлі.

Утім, це таки довелося зробити. Чорна сукня цілком сховала сіру від чужих очей. Довелося надіти й старий капелюх, який, проте, належало зняти по приїзді до Луїзи… та ще Поліна взула нові туфлі. Їх дозволила придбати пані Гібсон, хоч і відзначила «непристойно високі» підбори.

— Люди так здивуються, коли побачать, що я їду залізницею сама. Надіюся, вони не вирішать, що хтось помер. Я не хочу, щоб срібне весілля Луїзи хоч якимось чином пов’язували з думкою про смерть. Ох, панно Ширлі, парфуми! Яблуневий цвіт, як гарно! Лише краплиночку… я завжди думала, що це надзвичайно жіночно, та мама не дозволяла мені їх купити. Ох, панно Ширлі, ви не забудете нагодувати пса? Я лишила кістки в коморі в закритій мисці. Сподіваюся, — вона понизила голос до драматичного шепоту, — він… не нагидить у домі… доки я повернуся.

Перед від’їздом Поліна мусила пройти сувору материну перевірку. Радість від очікування свята й почуття провини через таємницю із сірою сукнею залили її щоки незвично яскравим рум’янцем. Пані Гібсон глянула на неї несхвально:

— А це що таке? Ідемо до Лондона дивитися на королеву, га? У тебе надто яскравий колір обличчя. Люди скажуть, що ти фарбувалася. Ти ж не фарбувалася?

— Ні, мамо… що ви, — налякано промимрила Поліна.

— Стеж за своїми манерами. Коли сідатимеш, тримай коліна й ступні разом. Не сиди на протязі та забагато не балакай.

— Не буду, мамо, — смиренно пообіцяла Поліна, нервово зиркаючи на годинник.

— Ось Луїзі від мене пляшка сарсапарелевого вина, щоб пити тости. Луїзи я ніколи не любила, та її мати була з Текеберрі. Пляшку привези додому й не бери в Луїзи кошенят. Вона завжди всім їх роздає.

— Добре, мамо.

— Ти впевнена, що не лишила мила у воді?

— Цілком упевнена, мамо, — відповіла Поліна, знову страдницьки зиркаючи на годинник.

— Шнурівки міцно зав’язала?

— Так, мамо.

— Ти непристойно смердиш парфумами.

— Ні, мамо… що ви… я взяла хіба малесеньку краплинку…

— Я сказала «непристойно смердиш» і саме це маю на увазі. У тебе немає там діри під пахвою?

— Ні, мамо.

— Покажи, — несхитно звеліла пані Гібсон.

Поліна затремтіла. Ану ж поділ сірої сукні буде видно з-під чорної, коли вона підніме руку!

— Ну добре, іди собі, — тяжко зітхнула пані Гібсон. — Якщо більше не застанеш мене живою, пам’ятай, що я волію бути похована в отій мереживній шалі та чорних сатинових капцях. І гляди, щоб волосся мені гарно вклали.

— Вам погіршало, мамо? — сіра сукня зробила Поліну ще чутливішою до докорів сумління. — Коли так, то… я не поїду.

— І викинеш гроші за туфлі! Авжеж поїдеш. Тільки дивись мені, не з’їжджай униз поруччям.

Тут чаша Поліниного терпіння переповнилася:

— Мамо! Невже ви гадаєте, що я на таке здатна?

— Ти робила це на весіллі в Ненсі Паркер.

— Тридцять п’ять років тому! Невже ви гадаєте, що я робитиму це й зараз?

— Тобі час іти. Чого ти тут патякаєш? Хочеш запізнитися на поїзд?

Поліна квапливо пішла, і Енн зітхнула з полегшенням. Вона була злякалася, що пані Гібсон в останню мить охопило диявольське бажання затримати доньку до відбуття поїзда.

— Нарешті хоч трохи спокою, — мовила пані Гібсон. — У домі такий страшний безлад, панно Ширлі. Надіюся, ви розумієте, що це не завжди так. Останні кілька днів Поліна була сама не своя. Ви не могли би посунути цю вазу на дюйм ліворуч? Ні, поставте назад. І абажур на лампі перехнябився. Так, тепер хіба трішки рівніше. Але ота штора на дюйм нижча за другу. Поправте її.

Енн надто сильно смикнула за шнурок, він вислизнув у неї з пальців і штора зі свистом шурхнула вгору.

— От бачите, — сказала пані Гібсон.

Енн «не бачила», та все ж ретельно вирівняла штору.

— А тепер, пані Гібсон, ви хочете, щоб я заварила вам чашечку чаю?

— Так, чай мені не завадить. Я геть знесилена всіма цими клопотами й метушнею. Здається, мене вивертає навиворіт, — плаксиво проказала пані Гібсон. — А ви вмієте заварювати добрий чай? Я ліпше з болота воду питиму, аніж той чай, що заварюють деякі.

— Заварювати чай мене навчила Марілла Катберт. Вам сподобається. Та спершу я вивезу вас на ґанок, щоб ви потішилися сонцю.

— Я вже багато років не виходжу з дому, — запротестувала пані Гібсон.

— О, сьогодні такий гарний день, сонце вам нітрохи не зашкодить. Подивитесь, як цвіте дика яблуня — із кімнати її не видно. І вітер сьогодні південний, тож до вас долине ще й запах конюшини з лук Нормана Джонсона. Я принесу чай, ми разом вип’ємо по чашці, а тоді я візьму вишивання — і ми будемо сидіти вдвох і пліткувати про кожного, хто йтиме вулицею.

— Пліток я не схвалюю, — суворо заявила пані Гібсон. — Це не по-християнському. Ану скажіть мені, то все ваші власні коси?

— Усі до останньої волосини, — засміялася Енн.

— Шкода, що такі руді. Хоча руде волосся тепер наче й модне. І сміх ваш мені подобається. Нервове хихотіння Поліни завжди мене дратувало. Ну, коли вже я мушу вийти з дому — що вдієш? Я, мабуть, застуджуся й помру, але винні в тім будете ви, панно Ширлі. Не забувайте — я маю вже повних вісімдесят років, хоча старий Деві Екем і розповідає всім довкола, що мені лише сімдесят дев’ять. Його мати була з Воттів, а Вотти страшенно заздрісні люди.

Енн спритно викотила візок на ґанок і довела, що вміє поправляти й збивати подушки. Невдовзі вона принесла чай, що здобув похвалу від пані Гібсон.

— Так, це можна пити, панно Ширлі. Боже, цілісінький рік мені довелося прожити на самій рідкій їжі. Ніхто не думав, що я видряпаюся. Та я й сама вважаю — краще б я тоді померла. Оце та яблуня, що ви її так нахвалювали?

— Так. Правда, вона дивовижна — біла на тлі густо-блакитного неба?

— Я не надто поетична, — тільки й мовила на те пані Гібсон. Та після двох чашок чаю настрій у неї став значно погідніший, і час до обіду промайнув дуже швидко.

— Я піду все приготую, а тоді накрию тут маленький столик.

— Е ні, панночко. Ці мавпячі витівки не для мене! Їсти в усіх на очах — та люди скажуть, що я геть здуріла. Тут, безперечно, дуже гарно — хоч від запаху конюшини мене завжди нудить, — і ранок минув швидше, ніж то звично буває, але надворі я не їстиму. Я не циганка. Глядіть, помийте руки як слід, перш ніж куховарити. Онде пані Сторі, знову гостей чекає. Розвісила всі свої найкращі простирадла. Та хіба то гостинність? Просто хоче похвалитися. Її мати була з Кері.

Обід, який приготувала Енн, удовольнив навіть смак пані Гібсон.

— Не думала я, що ті, хто пише для журналів, уміють іще й варити їсти. Але, звісно, вас виховала Марілла Катберт. Її мати була із Джонсонів. Поліна, мабуть, об’їсться до нудоти на тім весіллі. Ніколи міри не чула — уся в батька. Я бачила, як він наминав полуницю, хоч і знав, що за годину буде корчитись від болю. Я не показувала вам його портрета, панно Ширлі? Ходіть у гостьову кімнату й принесіть. Він під ліжком. Глядіть не зазирайте там ні в які шухляди. Але присядьте й подивіться, чи немає клубків пилу під комодом. Я не довіряю Поліні… Так, це він. Його мати була з Вокерів. Тепер таких чоловіків немає. Ми живемо в час виродження, панно Ширлі.

— Гомер казав те саме за вісім століть до нашої ери, — усміхнулася Енн.

— Ті старозавітні пророки часом тільки й могли, що бурчати, — відказала пані Гібсон. — Ви, може, не повірите, панно Ширлі, та мій чоловік мав доволі широкі погляди. Я чула, ви заручені… зі студентом-медиком. Ті студенти, мабуть, усі п’яниці — вони мусять пити, щоб витримати лекції в анатомічному театрі. Нізащо не виходьте за п’яницю, панно Ширлі… чи за того, хто нездатен заробити. На мріях та місячнім сяйві довго не протягнеш, це я напевне знаю. Глядіть, як митимете посуд — почистьте раковину й виполощіть ганчірки. Я не зношу масних ганчірок. І нагодуйте, певне, пса. Він так погладшав — це Поліна його розгодовує. Мабуть, нам таки доведеться спекатись його.

— О, не робіть цього, пані Гібсон. У місті часто стаються грабунки, та й дім ваш тут, у глушині, далеко від решти. Вам потрібен захист.

— Ох, мені байдуже, робіть, як знаєте. Я на все згодна, аби ні з ким не сперечатися, надто коли мені так дивно коле в потилиці. Мабуть, мене скоро нагла кров заллє.

— Вам треба поспати — тоді одразу полегшає. Я вкрию вас пледом і опущу спинку крісла. Може, вивезти вас на ґанок, щоб ви поспали там?

— Спати в усіх на очах! То ще гірше, ніж їсти надворі. У вас такі дивні фантазії. Лишіть мене тут, у вітальні — опустіть хіба штори й зачиніть двері, щоб у кімнаті не товклися мухи. Вам і самій корисно побути трохи в тиші, коли ви так безупинно базікаєте.

Пані Гібсон добряче поспала, та прокинулася зовсім не в гуморі й не дозволила знову вивезти себе на ґанок.

— Хочете, щоб я до смерті застудилася на тім вечірнім повітрі, — буркнула вона, хоча добігала тільки п’ята година. Ніяк їй було не вгодити. Напій, що принесла Енн, виявився надто холодним, наступна чашка — недостатньо холодною… хоча їй, певна річ, уже й таке згодиться. Де той пес? Авжеж, гидить у домі. Їй болить спина… болять ноги… болить голова… болить у грудях. Ніхто не може їй поспівчувати. Ніхто не знає, як вона мучиться. Спинка крісла зависоко… спинка крісла занизько. Їй потрібна шаль на плечі, подушка попід ноги, а ще вона хоче вкритися пледом. І чи не була б панна Ширлі така ласкава поглянути, звідки цей жахливий протяг? Їй би не завадила чашечка чаю, та вона нікого не хоче обтяжувати, і взагалі скоро вже спочине в могилі. Може, хоч тоді їй віддадуть належну шану.

Та «день, хоч довгий, хоч короткий проминає — за ним і вечір землю огортає». І хай як Енн страшилася, що цього вже не станеться, вечір таки надійшов. Сонце сіло, і пані Гібсон почала дивуватися, чому досі немає Поліни. Запали сутінки — Поліни не було. Зійшов місяць — а Поліни все не було.

— Я так і знала, — загадково мовила пані Гібсон.

— Таж вона не повернеться без пана Грегора, а він зазвичай їде з гостей ледь не останній, — утішливо мовила Енн. — дозвольте мені вкласти вас у ліжко, пані Гібсон. Ви втомилися. Я знаю, це виснажливо — коли поряд увесь час, хтось чужий замість того, до кого ви звикли.

Затятий вираз пані Гібсон іще більше поглибив зморшки довкола її вуст.

— Я не ляжу, доки це дівчисько не повернеться додому. Коли вам так треба йти — ідіть. Я можу побути сама… чи вмерти сама.

О пів на десяту пані Гібсон заявила, що Джим Грегор, вочевидь, не повернеться раніше понеділка.

— Такий ненадійний. Вічно змінює свої плани. А їздити в неділю, каже, гріх — навіть із гостей додому. Він член опікунської ради у вашій школі, так? Що ви думаєте про його погляди на освіту?

Енн закортіло побешкетувати. Урешті-решт, цього дня їй теж немало дісталося від ущипливого язика пані Гібсон.

— Я думаю, що цей чоловік — психологічний анахронізм, — серйозно відказала вона.

Пані Гібсон і бровою не повела.

— Я згодна з вами, — кивнула вона, проте невдовзі вдала, що спить.

14

О десятій нарешті з’явилася Поліна — з рум’яними щоками та сяйвом в очах вона здавалася молодшою років на десять, навіть попри стару чорну сукню й пошарпаний капелюх. У руках вона несла прегарний букет, який квапливо вручила насупленій старій дамі у візку.

— Ось, мамо, букет від нареченої — для вас. Правда ж, який він чудовий? Двадцять п’ять білих троянд.

— Курям на сміх! А передати мені хоч кавалочок торта ніхто й не здогадався, мабуть. Родинних почуттів тепер ні в кого вже немає. От колись…

— Але вони передали й торт, мамо. Ось, у мене в сумці — бачите, який великий шмат? І всі запитували про вас, і переказували вам вітання.

— Ви гарно провели час? — запитала Енн.

— Дуже гарно, — стримано відказала Поліна. — Таке смачне було частування, а пан Фрімен, пастор із Галл Коув, знов обвінчав Луїзу й Моріса.

— Це святотатство…

— Тоді прийшов фотограф і ми всі фотографувалися. А які розкішні квіти! Вітальня була, мов оранжерея.

— Як на похороні…

— І — ох, мамо, Мері Лаклі теж приїхала із заходу. Вона тепер пані Флемінг. Пам’ятаєте, як ми дружили в дитинстві? Кликали одна одну Поллі й Моллі.

— Несосвітенні дурниці…

— Так приємно було знов її побачити й пригадати давні часи. Її сестра Ем теж приїхала — із таким солоденьким малятком.

— Ти так кажеш, наче вони їстівні, — пирхнула пані Гібсон. — Звичайні собі діти.

— О ні, діти не бувають звичайні, — заперечила Енн, що саме в ту мить занесла до кімнати вазу для троянд. — Кожне маля — це диво.

— У мене їх було десятеро, і в жоднім я нічого дивовижного не бачила. Поліно, ти можеш хоч трошки всидіти спокійно? Ти мене дратуєш. І навіть жодного разу не спитала, як минув мій день. Та цього мені, певне, і чекати вже годі.

— Я можу, і не запитуючи, сказати, як минув ваш день, мамо: у вас такий веселий свіжий вигляд, — Поліна досі була така щаслива, що могла трохи лукаво розмовляти навіть зі своєю матір’ю. — Бачу, ви з панною Ширлі дуже гарно провели час.

— Так, ми добряче порозумілися. Я просто дозволила їй робити все, що вона хоче. Мушу визнати, уперше за багато років я цікаво з кимсь побалакала. Я не така близька до могили, як декому хотілося б. Слава Богу, я ще не оглухла й не здитиніла. А моє вино їм, певне, не сподобалося.

— Сподобалося, мамо. Усі сказали, що вино дуже смачне.

— Довго ж ти зволікала, щоб розказати. А де моя пляшка? Чи то годі й чекати, щоб ти згадала про неї?

— П-п-пляшка розбилася, — затнулася Поліна. — Хтось перекинув її там, у коморі. Проте Луїза дала мені іншу, таку самісіньку, тож не хвилюйтеся, мамо.

— Ця пляшка була в мене, відколи я щойно почала господарювати у власнім домі. Луїзина пляшка не може бути точно така сама. Тепер таких не роблять. Принеси мені ще одну шаль, я так чхаю. Мабуть, застудилася. Жодна з вас не думає, як шкідливо мені сидіти на вогкім нічнім повітрі. Тепер у мене, вочевидь, загостриться неврит.

У цю мить до пані Гібсон зазирнула сусідка, тож Поліна скористалася з нагоди трішки провести Енн.

— Добраніч, панно Ширлі, — цілком ласкаво попрощалася з нею пані Гібсон. — Дуже вдячна вам. Якби в цьому місті було більше таких, як ви, йому б це страшенно зарадило, — вона всміхнулася беззубим ротом і, притягнувши Енн до себе, шепнула: — Байдуже, що люди кажуть; я вважаю, що ви доволі гарна дівчина.

Енн і Поліна йшли прохолодною, свіжою нічною вулицею. Поліна розповідала все, про що не зважувалася казати в присутності матері.

— Ох, панно Ширлі, то було божественно. Як я можу вам віддячити? Ніколи в мене не було такого розкішного дня. Я ще багато років житиму спогадами про нього. Так весело було знов стати дружкою. А дружбою був капітан Айзек Кінт. Він… був колись моїм кавалером… тобто не кавалером… навряд чи він мав серйозні наміри… та ми часто каталися разом… і він зробив мені два компліменти. Сказав: «Я досі пам’ятаю, яка вродлива ти була у тій бордовій сукні на Луїзинім весіллі». Хіба не дивовижно, що він так і не забув моєї сукні? А тоді ще сказав: «Твої коси й понині на колір, мов меляса». Але в цім не було нічого негідного, так, панно Ширлі?

— Зовсім нічого.

— А коли всі поїхали, ми з Лу та Моллі повечеряли разом. Я була така голодна… здається, уперше за багато літ. Як це приємно — їсти все, що хочеться, коли ніхто не каже, що те чи те зашкодить моєму шлунку. А тоді ми з Мері пішли до її колишнього дому: блукали там у саду й говорили про давні часи. Бачили кущі бузку, що посадили з нею колись. Ми так гарно проводили там літні місяці в дитинстві. А коли сіло сонце, ми пішли на рідне старе узбережжя й мовчки посиділи там на скелі. З-над гавані лунав корабельний дзвін, і так приємно було знову чути вітер з моря й бачити, як мерехтять на воді відблиски зірок. Я вже й забула, які прекрасні ночі над затокою. А коли вже геть стемніло, ми повернулися додому, де на мене чекав пан Грегор, і, — сміючись мовила Поліна, — «подалася старенька до себе назад».

— Я дуже хотіла би… щоб вам тут не так тяжко жилося, Поліно.

— Ох, панно Ширлі, мила, тепер мені це байдуже, — квапливо відказала Поліна. — Тим паче, сердешній мамі я справді потрібна. А це так приємно — бути потрібною комусь.

Так, бути потрібною приємно. Енн міркувала про це у своїй кімнатці в башті, де скрутився на ліжку Димко, що допіру втік від удів та Ребекки Дью. Вона думала про Поліну, що квапилася назад у своє ярмо, хоч і супроводжувана «безсмертним духом радісного дня».[29]

— Надіюся, я завжди буду потрібна комусь, — звернулася Енн до кота. — Це така радість, Димку, — дарувати щастя іншим. Нині я подарувала Поліні цей день, і тепер почуваюся такою багатою. Але — ох, Димку, ти ж не вважаєш, що я колись буду така, як пані Гібсон, навіть і у вісімдесят років? Не вважаєш, Димку?

І Димко глибоким сонним вуркотінням запевнив її, що він так не вважає.

15

У Боннів’ю Енн приїхала в п’ятницю ввечері, напередодні весілля. Того дня Нельсони влаштовували вечерю для друзів сім’ї та гостей, що приїздили поїздом від порту. Великий літній будинок доктора Нельсона з безліччю господарських споруд стояв серед ялин на довгому вузькому мисі, за яким стриміли золотаві піщані дюни, котрі знали все, що годилося знати про вітри.

Дім сподобався Енн із першого погляду. Старі кам’яниці, що не бояться ні дощів, ні вітрів, ні примхливої моди, завжди мають спокійний та величний вигляд. Цього ж червневого вечора в нім вирувала радість юного життя — дівочий сміх, привітання давніх друзів, брички, що приїздили й від’їздили, подарунки й невсидючі діти. Усіх поглинула святкова метушня; хіба двоє чорних котів доктора Нельсона, Варнава й Савл,[30] сиділи на поруччі веранди, споглядаючи все довкола, мов два смоляних сфінкси.

Із юрми вигулькнула Саллі й потягла Енн нагору.

— Ми дамо тобі кімнату на північнім піддашші. Хоча ти, звісно, спатимеш там з іще трьома дівчатами. Тут такий хаос. Тато ставить намет для хлопців у гаю, і на засклену веранду ми принесемо ще кілька ліжок. Дітей, ясна річ, укладемо на сіні в повітці. Ох, Енн, я так хвилююся. Це неймовірно весело — виходити заміж. Моя сукня щойно сьогодні прибула з Монреаля. Просто мрія — кремовий рубчастий шовк, розшитий перлами, та мереживний комір. І подарунки прегарні. Ось твоє ліжко. На решті трьох спатимуть Мемі Грей, Дот Фрейзер та Сіс Палмер. Мама хотіла поселити тут іще й Емі Стюарт, але я не дозволила. Емі на тебе ображена — вона сама хотіла бути дружкою. Та хіба ж я могла взяти у свій почет цю куцу гладуху? І в зеленій сукні вигляд у неї буде такий, наче її мучить морська хвороба. Ох, Енн, і тітка Нишпорка тут! Вона щойно приїхала, і це жахливо. Ми запросили її, звісно, та хто ж думав, що вона приїде вже сьогодні?

— А хто ця тітка Нишпорка?

— Татова тітка, пані Кеннеді. Насправді вона — тітка Грейс, але Томмі прозвав її Нишпоркою, бо вона завжди пхає носа в усі таємниці. Нікуди від неї не дітися. Вона щодня найперша прокидається вранці й остання лягає спати ввечері — так боїться пропустити щось цікаве. Але це ще не найгірше. Коли є щось таке, чого казати не слід, вона неодмінно це скаже; і вона досі не затямила, що існують питання, яких ставити не можна. Тато називає всі її заяви «вітаннями тітки Нишпорки». Я знаю, вона зіпсує нам усю вечерю. А от і вона.

Відчинилися двері й зайшла тітка Нишпорка — низенька, смаглява, баньката жінка, уся пропахла нафталіном і з незмінно стурбованим виразом обличчя. Коли не зважати на цей вираз, вона таки дещо скидалася на кицьку, що винюхує мишей.

— То ви і є та сама панна Ширлі, про яку я стільки чула? Таж ви зовсім не схожі на ту панну Ширлі, що я знала колись. У тієї були такі гарні очі. Отже, Саллі, віддаєшся нарешті. Сердешна Нора — єдина в дівках зостається. Пощастило твоїй матері спекатися аж п’ятьох дочок. Вісім років тому я сказала їй: «Джейн, як ти гадаєш, невже всі твої дівчата віддадуться?» Чоловік — то суцільний клопіт, авжеж, і з усіх непевних речей у цім світі найгірша — то шлюб, але що ще лишається жінці? Це я щойно й сердешній Норі казала. «Невелика радість бути старою панною, Норо, — мовила я, — згадаєш мої слова. Що собі думає той Джим Вілкокс?»

— Ох, тітко Грейс, дарма ви це сказали! Джим та Нора посварилися ще в січні, і відтоді він до нас не приїздив.

— Я завжди кажу те, що думаю. Не варто про таке мовчати. Я чула, що вони посварилися, і саме тому запитала про Джима. «Краще тобі знати, — мовила я, — що він начебто впадає за Елеонорою Прінгл». Вона вся почервоніла, розлютилася й утекла. А що тут робить Вера Джонсон? Вона ж вам не родичка.

— Вера — моя близька подруга, тітко Грейс. Вона гратиме весільний марш.

— Невже? Аби лиш вона не зіграла похоронний марш замість весільного, як то утнула пані Скотт на вінчанні в Дори Бест. Це віщує лихо. Не знаю, де ви розташуєте на ніч усе це юрбище. Напевне, дехто муситиме спати на мотузках для білизни.

— О, тітко Грейс, ми для кожного знайдемо місце.

— Аби лиш, Саллі, ти не передумала в останню мить, як Хелен Саммерс. Це здійме такий переполох. Твій батько аж надто радіє. Я не з тих, хто повсякчас шукає неприємностей, та сподіваюся, нагла кров його не заллє. Я таке часто бачила.

— Тато пречудово почувається, тітко Грейс. Просто він трішки схвильований.

— Ох, Саллі, ти ще замолода й не знаєш усього, що може статися. Твоя мати каже, що церемонія відбудеться завтра опівдні. Усе змінюється, і весільні звичаї теж, але то хіба на краще? Коли я віддавалася, вінчання було надвечір, а батько закупив до весілля двадцять галонів вина. Тепер не ті часи. А що це коїться з Мерсі Деніелс? Я зустріла її на сходах — такий землистий колір обличчя.

— «Всі ж бо ми благаємо в молитві милосердя»,[31] — засміялася Саллі, крутячись перед дзеркалом і оглядаючи себе в новій вечірній сукні.

— Не промовляй намарне слів зі Святого Письма, — дорікнула тітка Нишпорка. — Вибачте їй, панно Ширлі. Вона ж оце вперше йде заміж. Аби лиш жених не стояв, мов зацькований — а з ними так часто буває. Певне, так воно їм насправді і є, та хіба ж можна це демонструвати? Аби лиш він не забув обручки, як Аптон Гарді. Той мусив надіти Флорі на палець кільце з карниза. Я піду ще раз огляну подарунки. Ти стільки гарних речей отримала, Саллі. Аби лиш ручки твоїх нових ложок було не так важко чистити, як то здається на перший погляд.

Вечеря на просторій заскленій веранді вдалася напрочуд весела. Розвішані повсюди китайські ліхтарики забарвлювали в ніжні кольори святкові сукні, лискучі коси й білі, ще не зорані зморшками обличчя дівчат. Варнава й Савл, мов дві ебенові статуетки, сиділи на широких підлокітниках крісла доктора, де він давав їм по черзі ласі шматки.

— Ти незгірший за того Паркера Прінгла, — мовила тітка Нишпорка. — У нього пес сидів із усіма за обідом, та ще мав власний стілець і серветку. Ну, та рано чи пізно на всіх буде Суд Господній.

Вечірка була велелюдна — окрім дружок та дружб, у гості приїхали ще четверо заміжніх доньок Нельсонів із чоловіками — та жвава, навіть попри «вітання» тітки Нишпорки… а може, і завдяки їм. Ніхто не сприймав її серйозно; для молоді вона була хіба що приводом до жартів. Коли їй відрекомендували Гордона Хілла й вона заявила: «Та ви ж геть не такий, як я уявляла! Думала, Саллі знайде собі височенького красеня», — між товариства хвилею прокотився сміх, і опецькуватий Гордон, якого навіть найближчі друзі вважали хіба «симпатичним», злякався, що він ніколи не вщухне. А коли вона сказала Дот Фрейзер: «Леле, ти щоразу в новій сукні! Аби лиш батьків гаманець тебе витримав іще бодай кілька років», — Дот, звісно, була готова зварити її живцем в олії, та іншим дівчатам це видалось дуже кумедним. Коли ж у розмові про завтрашній весільний бенкет тітка Нишпорка похмуро завважила: «Сподіваюся, що всі отримають назад свої чайні ложечки. Бо на весіллі Герті Пол їх зникло п’ять, то потім жодної не повернули», — пані Нельсон та її зовиці, що позичили їй три дюжини ложок, від жаху пополотніли. Та доктор Нельсон лише засміявся:

— Ми просто змусимо всіх вивертати кишені при виході, тітко Грейс!

— Смійся, Семюелю! Та коли це стається в родині — тут уже не до жартів. У когось, напевне, ті ложки й понині лежать. Я, щоразу, як іду до когось у гості — видивляюся. Я впізнаю їх будь-де, хоча це й сталося двадцять вісім років тому. Сердешна Нора була тоді ще немовлям. Пам’ятаєш її тоді, Джейн, у білій вишитій льолі? Двадцять вісім років! Ти старієш, Норо, хоч у такому світлі цього й не видно.

Нора не засміялася разом з усіма. Вигляд у неї був такий, наче вона ось-ось почне вергати блискавки. На відміну від прохолодно-білявої Саллі, Нора Нельсон мала пишні чорні коси, темні очі, густі чорні брови та оксамитові рум’яні щоки. Ніс її почав уже нагадувати орлиний дзьоб, та й загалом її ніколи не вважали красунею; і все ж, навіть попри її понурий, мов зотліле багаття, вираз обличчя, Енн мала дивне відчуття, що їй цікавіше було б дружити з нею, аніж зі жвавою, веселою Саллі.

Опісля вечері почалися танці. Із широких низьких вікон старої кам’яниці лунали музика й сміх. О десятій Нора зникла. Енн, трохи втомлена галасом і веселощами, прослизнула через передпокій до задніх дверей, що відчинялися ледь не на самісінький мис, і спустилася кам’яними сходами вниз на берег, попри невеличкий сосновий гайок. Як приємно було вийти із задушливої кімнати на прохолодне морське повітря! Як дивовижно мерехтіло сріблисте місячне сяйво на поверхні затоки! Який казково прекрасний був корабель, що вирушив у путь на сході місяця й тепер наближався до гавані! Такої ночі, здавалося, можна було натрапити на танець русалок попідбережжю.

Нора, похмуріша за грозову хмару, сиділа згорбившись у тьмяній тіні скелі.

— Можна мені посидіти з тобою? — запитала Енн. — Я втомилася від танців, та й шкода пропускати такий гарний вечір. Я тобі заздрю — мати цілу гавань на заднім подвір’ї!

— А як би ти почувалася такого вечора, якби не мала жениха? — смутно й різко запитала Нора. — І навіть сподівання, що він колись з’явиться?

— Я думаю, ти сама в цьому винна, — відказала Енн, усідаючись поряд із нею. Аж раптом Нора виявила, що звіряє їй усі свої прикрощі. Якимось чином Енн усіх спонукала до відвертих розмов.

— Звісно, ти це кажеш тільки із чемності. Але не треба. Ти незгірше за мене знаєш, що я не з тих дівчат, за якими гинуть чоловіки. Я — «негарна панна Нельсон». І я не винна, що не маю жениха. Я більше не могла там лишатися. Мусила втекти сюди, щоби дозволити собі поплакати. Я втомилася всміхатися, бути з усіма люб’язною, вдавати, що мені байдуже, коли вони сміються з моєї самотності. Це ранить… боляче ранить. Я єдина лишаюся в батьківськім домі. Четверо моїх сестер заміжні, у п’ятої завтра весілля. Ти чула, як тітка Нишпорка нагадала мені за столом про мій вік. Удень вона казала мамі, що я «від минулого літа постаріла». Авжеж постаріла — мені вже двадцять вісім. Іще через дванадцять років буде сорок. Енн, як я зноситиму це життя, коли доти не пущу власних коренів?

— На твоєму місці я не смутилася би просторікуваннями якоїсь дурної бабери.

— Звісно. У тебе ж ніс не такий, як у мене. За десять років я буду носата, як батько. І ти, мабуть, не журилася б, якби стільки років чекала, що чоловік тобі освідчиться… а він ані слова про це не казав?

— Журилася б, не могла б не журитися.

— От у цьому все моє лихо. Ти чула, напевне, про мене й Джима Вілкокса. Давня історія. Він стільки років ходив за мною, та ніколи й не обмовився про весілля.

— Ти любиш його?

— Звісно, люблю! Досі я вдавала, що це не так, але тепер годі. Ми не бачилися ще від січня. Посварилися… хоча ми й доти сотні разів сварилися. І він завжди повертався… а тепер уже не повернеться. Не хоче. Онде його дім, у місячнім сяйві по той бік затоки. Він там, а я тут, і між нами ціла гавань. І так буде завжди. Це… це жахливо! І я нічого не вдію.

— Хіба він не повернеться, якщо ти його покличеш?

— Покличу?! Ти думаєш, я здатна на таке? Краще вмерти. Якщо він хоче, йому ніхто не завадить прийти. А якщо ні — я теж не хочу. Але я хочу, дуже хочу! Я кохаю Джима… і хочу вийти заміж. Хочу мати власний дім, бути пані Вілкокс і заткнути рота тітці Нишпорці. Часом мені так кортить стати Варнавою чи Савлом — просто щоб засичати на неї. Якщо вона ще раз назве мене «сердешною Норою», я жбурну в неї відерцем для вугілля. Хоча насправді вона ж каже лише те, що всі й так думають. Мама втратила надію, що я колись вийду заміж, то вже й мовчить, зате інші повсякчас мене шпигають. Ненавиджу Саллі… звісно, це гидко з мого боку… проте я її ненавиджу. У неї буде чоловік і гарний дім. Це несправедливо, що вона матиме все, а я нічого. Вона не краща, не розумніша й ненабагато вродливіша за мене — просто їй пощастило. Ти, напевне, думаєш, що я жахлива… та мені байдуже, що ти думаєш.

— Я думаю, ти дуже, дуже втомилася цими тижнями приготувань та клопотів, і те, що раніше було важке, тепер стало нестерпне.

— Ти розумієш мене… я завжди знала, що ти зрозумієш. Я давно хотіла подружитися з тобою, Енн. Мені подобається твій сміх. Я теж хотіла б уміти так сміятися. І я не така набурмосена, якою здаюся — то все через брови. Це, мабуть, вони відлякують чоловіків. І справжньої подруги ніколи я не мала. Та в мене завжди був Джим. Ми дружили… давно… ще з дитинства. Коли він був мені потрібен, я ставила запалену лампу при отім віконці на горищі, і він одразу плив сюди в човні. Ми всюди ходили разом. Інші хлопці не мали жодної змоги… та ніхто з них, мабуть, і не прагнув її. А тепер усе скінчено. Я набридла йому, тож він використав сварку як привід мене позбутися. Ох, завтра я зненавиджу тебе за те, що розповіла тобі все це!

— Чому?

— Ми завжди ненавидимо тих, кому раптово звіряємо найпотаємніше, — сумовито відказала Нора. — Але часом на весіллі щось заходить тобі в голову… і мені вже байдуже… все байдуже. Ох, Енн, мені так зле. Дай хоч тобі виплакатися. Завтра я цілий день повинна буду всміхатися й вдавати щасливу. Саллі вважає, що я через забобон відмовилася бути її дружкою. Знаєш приказку: «Тричі в дружках — то довіку в дівках»? Але річ не в тім! Просто я не витримала би — стояти там, чути, як вона каже «так», і знати, що я ніколи не зможу сказати те саме Джимові. Я, напевне, задерла б голову й завила. Я хочу бути нареченою… мати посаг… білизну з вишитою монограмою… і подарунки. Хай буде навіть срібна масельниця від тітки Нишпорки — вона всім їх дарує. Гидезна річ із кришкою, мов баня на соборі святого Петра. Ми ставили б її на стіл, щоб Джим за сніданком міг посміятися з неї. Ох, Енн, здається, я божеволію.

Дівчата попід руку повернулися в дім. Танці скінчилися, гості ладналися спати. Томмі Нельсон відніс Варнаву й Савла до клуні. Тітка Нишпорка сиділа на дивані, розмірковуючи про всі ті страхіття, яких вона сподівалася уникнути завтра.

— Аби лиш ніхто не підвівся й не назвав причину, з якої цей шлюб укладати не можна. Так було на вінчанні в Тіллі Гатфілд.

— Гордонові так не пощастить, — відповів дружба. Тітка Нишпорка незмигно втупилася в нього суворими карими очима.

— Юначе, одруження — то вам не жарти.

— Та певна річ, — зухвало відказав він. — Агов, Норо, коли вже ми й на твоїм весіллі потанцюємо?

Замість відповіді Нора підійшла до нього й ударила, спершу по одній щоці, тоді по іншій. Ляпаси були нітрохи не вдавані. Опісля цього вона метнулася сходами нагору, не озираючись.

— Ця дівчина, — мовила тітка Нишпорка, — перевтомилася.

16

Суботній ранок минув у круговерті останніх справ. Енн, запнувшись фартухом пані Нельсон, допомагала Норі готувати салати. Нора була геть непривітна — очевидячки, вона, як і казала напередодні, устигла вже пошкодувати про свою вчорашню відвертість.

— Тепер ми ще місяць оклигувати будемо, — пирхнула вона, — та й татові на всі ці хвастощі ледве грошей стане. Але Саллі так затялася, що хоче «гарне весілля», і тато поступився. Він геть її розбестив.

— Злість і заздрість, — дорікнула тітка Нишпорка, що саме в ту мить зненацька вистромила голову з комори, де мучила пані Нельсон своїми безнадійними сподіваннями.

— Це правда, — гірко проказала Нора, звертаючись до Енн. — Вона правду каже — я зла й заздрісна. Мені нестерпний навіть вигляд щасливих людей. Та все одно я не шкодую, що вчора дала ляпаса Джадові Тейлору. Дарма ще за носа не смикнула. Ну от, салати готові. Гарні вийшли. Взагалі я люблю готувати святкові страви, коли в добрім гуморі. Ох, надіюся, усе мине добре — заради Саллі. Хай там що, а я таки люблю її, хоч зараз і ненавиджу кожного, а Джима Вілкокса в першу чергу.

— Аби лиш наречений не зник перед самим вінчанням, — долинув із комори скорботний голос тітки Нишпорки. — Як Остін Крід. Він просто забув, що жениться того дня. Кріди всі забудькуваті, але таке — це вже занадто.

Дівчата перезирнулися й розсміялися. Усе Норине обличчя змінилося — просвітліло… ожило… засяяло. Аж раптом хтось зайшов повідомити, що Варнаву знудило на сходах — вочевидь, він об’ївся курячою печінкою. Нора кинулася прибирати шкоду, а тітка Нишпорка випливла з комори, уголос надіючись, що весільний торт не зникне, як то сталося десять років тому на весіллі в Елми Кларк.

До полудня все було бездоганно приготовано — стіл накритий, ліжка застелені найкращими простирадлами, повсюди стояли кошики із квітами, а у великій північній кімнаті Саллі з трьома дружками тремтіли в радіснім очікуванні. Енн, в оливково-зеленій сукні та капелюшку, оглядала себе в дзеркалі й журилася, що її в цю мить не бачить Гілберт.

— Ти така гарна, — дещо заздрісно відзначила Нора.

— Ти теж гарна, Норо. Ця димчасто-блакитна сукня й розкішний капелюшок підкреслюють твої лискучі коси та сині очі.

— Тут усім байдуже, чи гарна я, — сумовито відказала Нора. — Енн, гляди, щоб я всміхалася. Щоб не була тінню смерті на бенкеті. Я ж мушу грати весільний марш — у Вери зненацька розболілася голова. Хоч мені радше кортить зіграти похоронний марш, як того боялася тітка Нишпорка.

Тітка Нишпорка, що цілий ранок, заважаючи всім, нипала по кімнатах у бруднуватім пеньюарі й заношенім хатнім чіпці, тепер з’явилася в усій пишноті бордового шовку й повідомила Саллі, що один рукав її весільної сукні пришитий криво, та ще висловила сподівання, що під час танців ні в кого не вистромиться поділ нижньої спідниці, як то сталося на весіллі в Енні Крусон. Пані Нельсон зайшла до кімнати й розплакалася, уздрівши прегарну Саллі у весільному вбранні.

— Ну, ну, Джейн, не будь така сентиментальна, — втішала її тітка Нишпорка. — У тебе лишається ще одна донька і, схоже, назавжди. Сльози на весіллі віщують лихо. Аби лиш ніхто не вмер, як старий дядько Кромвелл на весіллі в Роберти Прінгл. Сердешна мусила від потрясіння два тижні в ліжку пролежати.

Після цієї натхненної настанови Саллі та її дружки вийшли до вітальні, де Нора трохи бравурно зіграла весільний марш, і де впродовж усієї церемонії ніхто не помер і не сталося жодних прикрощів з обручками. Весілля вдалося таке гарне, що навіть тітка Нишпорка на кілька хвилин облишила всі свої тривоги.

— Зрештою, — оптимістично сказала вона згодом Саллі, — навіть коли ти й будеш нещаслива в шлюбі, старою панною тобі було б далеко гірше.

Смутна й самотня Нора незрушно сиділа перед фортепіано, та потім підвелася й міцно обійняла Саллі, зіжмакавши ввесь її серпанок.

— Ну от і все, — похмуро проказала Нора, коли після бенкету молодята й більшість гостей роз’їхалися. Вона оглянула кімнату, порожню й занехаяну, як то завжди буває після свята — тут зів’яла, затоптана квітка з корсажа, там безладно розштовхані стільці, клапоть мережива, два загублених носовички, крихти печива після дитячих веселощів, темна пляма на стелі, яка просочилася з гостьової кімнати, де тітка Нишпорка перекинула глека з водою. — Треба прибрати цей безлад, — сердито вела далі Нора. — Стільки гостей лишається до понеділка, чекати поїзда від порту. Завтра вони влаштовують багаття на узбережжі й танці попід місяцем. Можеш собі уявити, наскільки мені хочеться танцювати попід місяцем. Я радше лягла б у ліжко й поплакала.

— Після весілля дім завжди здається покинутим, — завважила Енн. — Та я допоможу тобі прибрати, а тоді ми вип’ємо по чашечці чаю.

— Енн Ширлі, для тебе чашечка чаю — то ліки від усіх турбот? Це тобі слід лишитися старою панною, а не мені. Не ображайся. Я не хочу бути грубою, але, мабуть, така вже вдалася. Ці танці на узбережжі мені нестерпніші за саме весілля. Раніше Джим завжди бував у нас на таких вечірках. Енн, я, напевне, поїду й вивчуся на доглядальницю. Я знаю, ця праця буде мені бридка — хай зглянеться Всевишній на моїх майбутніх пацієнтів, — але не хочу сидіти в Саммерсайді й слухати насмішки, що так і лишилася ні з чим. Ну, а тепер візьмімося за ці масні тарілки й удаватимемо, що нам це подобається.

— Мені справді подобається. Я завжди любила мити посуд. Це ж так гарно — зробити брудне знову чистим і блискучим.

— Тебе треба виставити в музеї, — пирхнула Нора.

Доки зійшов місяць, на узбережжі все було готово для танців. Хлопці розпалили велетенське багаття із паліччя, що його прибило хвилями до берега, морська вода пінилася й мерехтіла в місячних променях. Енн була сповнена радісного передчуття майбутніх розваг, та посмутніла, уздрівши обличчя Нори, що спускалася сходами з кошиком наїдків для гостей.

«Бідолашна! Якби ж я могла щось удіяти!»

Аж раптом у голову їй стрельнула думка. Енн часто випадало діяти під впливом імпульсивних поривань. Вона метнулася до кухні, схопила там невеличку гасову лампу й рвонула сходами на горище, де поставила лампу при маленькім віконці. Виглядало воно на інший бік гавані, а від гостей ховалося за верхівками дерев.

«Може, він побачить вогник і приїде. Нора, мабуть, страшенно розсердиться, та це не має значення, якщо він тільки приїде. А тепер мушу ще побігти загорнути кавалок торта для Ребекки Дью».

Джим Вілкокс не приїхав. Невдовзі Енн уже й не чекала на нього, а згодом і геть забула у веселій круговерті свята. Нора кудись зникла, а тітка Нишпорка, як не дивно, вляглася спати. Об одинадцятій вечірка скінчилася й утомлені танцюристи, позіхаючи, розбрелися по своїх кімнатах. Енн була така сонна, що й забула про лампу на горищі. Та о другій ночі в спальню прокралася тітка Нишпорка зі свічкою в руці, засліпивши дівчат яскравим світлом.

— Господи, що сталося? — вигукнула Дот Фрейзер, сідаючи в ліжку.

— Цс-с-с, — засичала тітка Нишпорка, очі в якої замалим не вилазили з орбіт. — У домі хтось чужий… я точно знаю. Що це за галас?

— Наче кицька нявкає чи пес валує, — засміялася Дот.

— Е ні, — суворо відказала тітка Нишпорка. — Я знаю, пес валує в клуні, та не це розбудило мене. То був стукіт — гучний, виразний стукіт.

— Від привидів, упирів, довгоногих почвар та злодіїв, що стукотять ночами, спаси нас, Господи, — промимрила Енн.

— Це вам не смішки, панно Ширлі. Нас пограбують! Піду розбуджу Семюеля.

Тітка Нишпорка вийшла. Дівчата перезирнулися.

— Гадаєте… усі подарунки внизу, у бібліотеці, — невпевнено проказала Енн.

— Байдуже, хай там що, я встаю, — заявила Мемі. — Енн, ти бачила, яке лице було в тітки Нишпорки, коли вона стояла тут, низько тримаючи свічку, розкошлана, а довкола вистрибували тіні? Справжня тобі Аендорська чаклунка.[32]

Четверо дівчат у пеньюарах вислизнули в передпокій. Тітка Нишпорка привела доктора Нельсона в халаті й капцях.

Пані Нельсон, що не могла знайти пеньюара, налякано визирала із дверей спальні.

— Ох, Семюелю, будь обережний. Якщо це злодії, вони можуть стріляти.

— Дурниці! Я не вірю, що там хтось є, — буркнув доктор.

— Кажу тобі, я чула стукіт, — кволо наполягала тітка Нишпорка.

До товариства долучилося ще й кілька хлопців. Усі разом, на чолі з доктором Нельсоном, навшпиньках спустилися додолу. Позаду чимчикувала тітка Нишпорка зі свічкою в одній руці та коцюбою в іншій.

Із бібліотеки безсумнівно долинав галас. Доктор відчинив двері й зайшов.

Варнава, що спромігся заховатися в бібліотеці, коли Савла віднесли до клуні, насмішкувато мружився, сидячи на спинці дивана. Посеред кімнати, у тьмянім сяйві свічки, стояли Нора та якийсь молодий чоловік. Він обіймав Нору й притискав до її обличчя велику білу носову хустинку.

— Це хлороформ! — заверещала тітка Нишпорка, і коцюба з гучним дзенькотом упала з її рук на підлогу.

Молодий чоловік озирнувся й випустив носову хустинку. Вигляд у нього був геть спантеличений, та все ж то був дуже гарний молодий чоловік із лагідними карими очима, хвилястою каштановою чуприною й виразно окресленим підборіддям.

Нора підхопила хустинку й знову притисла її до обличчя.

— Джиме Вілкокс, що це означає? — удавано суворо запитав доктор Нельсон.

— Я не знаю, що це означає, — доволі сердито відказав Джим. — Знаю лиш те, що Нора подала мені сигнал із вікна. Я був на масонському бенкеті в Саммерсайді, і щойно о першій повернувся додому, та коли побачив світло, відразу ж поплив сюди.

— Не подавала я тобі сигналів, — обурилася Нора. — Заради всього святого, не дивіться так, тату! Я не спала — сиділа в себе, при вікні… не роздягалася… аж раптом побачила, як від узбережжя сюди мчить якийсь чоловік. Коли він підбіг до дверей, я впізнала Джима й кинулася вниз. А тоді… наскочила на двері в бібліотеці й роз’юшила носа. Він намагався зупинити кровотечу.

— Я вскочив у вікно й перекинув лавку…

— А я ж чула стукіт, — утрутилася тітка Нишпорка.

— …та оскільки Нора запевняє, що не подавала мені сигналів, я перепрошу всіх причетних і позбавлю вас свого непроханого товариства.

— Шкода, що твій нічний спокій був порушений і ти перетнув усю гавань із такої безглуздої причини, — якомога холодніше відказала Нора, намагаючись відшукати не вимащене кров’ю місце на Джимовій хустинці.

— Причина геть безглузда, це так, — мовив доктор.

— Перевір-но, чи замкнені двері, — знову втрутилася тітка Нишпорка.

— Це я поставила там на горищі лампу, — знічено сказала Енн, — а тоді забула…

— Як ти могла? — закричала Нора. — Ніколи тобі не прощу!

— Чи ви всі подуріли? — розсердився доктор Нельсон. — До чого така метушня? Джиме, на Бога, опусти віконницю, ти змерзнеш на цьому протязі. Норо, закинь голову назад і кровотеча припиниться.

Сльози сорому й гніву, змішуючись із кров’ю на обличчі Нори, надавали їй страхітного вигляду. Джим Вілкокс волів, щоб підлога під ним милосердно розверзлася й допомогла йому провалитися в льох.

— Отже, — войовничо заявила тітка Нишпорка, — тепер ти мусиш побратися з нею, Джиме Вілкокс. Вона ніколи не знайде собі чоловіка, якщо всі довідаються, як її застали тут із тобою о другій ночі.

— Побратися з нею! — роздратовано вигукнув Джим. — Та чого ж я хотів усе життя, як не побратися з нею… тільки про це й мріяв!

— Чому ж ти раніше не сказав мені про це? — запитала Нора, озираючись і дивлячись йому в очі.

— Чому? Та ти ж була геть неприступна, роками глузувала й зневажала мене. Скільки разів ти саму себе перевершувала в намаганнях показати, яка я для тебе дрібна жалюгідна комаха. Я думав, що тебе й питати марно. А в січні ти сказала…

— Це ти мене змусив!

— Я тебе змусив! Це вже цікаво! Ти скористалася зі сварки, щоби спекатись мене!

— Ні… я…

— Який же я дурень, що поїхав сюди серед ночі, бо думав, що потрібен тобі, коли ти подала мені сигнал! Освідчитися тобі! Я освідчуся, негайно, щоб ти мала втіху відмовити мені перед ними всіма. Норо-Едит Нельсон, ти вийдеш за мене заміж?

— Авжеж… авжеж, я вийду! — вигукнула Нора так безсоромно, аж навіть Варнава почервонів за неї.

Джим недовірливо глянув на Нору, а тоді підскочив до неї. Можливо, кровотеча з носа припинилася… а може, і ні. Це вже не мало значення.

— Здається, ви всі забули, що настала неділя, — завважила тітка Нишпорка, яка й сама щойно згадала про це.

— Залюбки випила б чашечку чаю, якби хтось його заварив. Я незвична до таких сцен. Аби лиш сердешна Нора тепер була вже з ним назавжди. Принаймні свідки в неї є.

Усі вийшли на кухню, і пані Нельсон спустилася й заварила чай. Тільки Джим та Нора лишилися в бібліотеці з Варнавою в ролі дуеньї. Енн не бачила Нори аж до ранку — а вранці то була вже зовсім інша Нора, зарум’яніла від щастя й молодша років на десять.

— Це все завдяки тобі, Енн! Якби ти не поставила тієї лампи… хоча минулої ночі десь дві з половиною хвилини я відчувала, що можу відірвати тобі вуха.

— А я все проспав, — бідкався Томмі Нельсон.

Проте останнє слово було за тіткою Нишпоркою.

— Аби лиш не виявилося так, що вона хутко віддавалась, та гірко побивалась.

17

(Уривок із листа до Гілберта).

«Нині закінчився навчальний рік. Попереду два місяці в Зелених Дахах, і висока, духмяна, росяниста папороть обіч струмка, і мерехтливі тіні на Стежині Закоханих, і суниці на луках пана Белла, і дивовижні сутінки попід ялинами в Лісі Привидів. Моя душа літає мов на крилах!

Сьогодні Джен Прінгл принесла мені букетик лілей і побажала гарних канікул. Вона приїде до мене в гості якось на суботу й неділю. А хтось іще не вірить у дива!

Проте маленька Елізабет убита горем. Я хотіла, щоб і вона приїхала до мене, та пані Кемпбелл заявила, що „їй цього не треба“. На щастя, я нічого не розповіла Елізабет, тож уберегла її від розчарування.

— Напевне, без вас я завжди буду Ліззі, — сказала вона мені. — Принаймні ПОЧУВАТИМУСЯ Ліззі.

— Думай, як нам буде весело, коли я повернуся, — відповіла я. — І звісно, ти не будеш Ліззі. Ти ж анітрохи не схожа на Ліззі. А я писатиму тобі щотижня, маленька Елізабет.

— Ох, панно Ширлі, правда? Мені ще ніколи ніхто не писав. Так гарно буде! І я вам напишу, коли вони дадуть мені грошей на марку. А коли не дадуть, ви все одно знайте, що я думаю про вас. Я назвала бурундука на заднім подвір'ї на вашу честь — Ширлі. Ви ж дозволите мені? Я спершу хотіла назвати його Енн Ширлі, а тоді подумала, що це буде нечемно. Та й Енн — то не ім’я для бурундука. А ще ж то може бути хлопчик-бурундук. Бурундуки такі милі, правда? Але Жінка сказала, що вони гризуть корені трояндових кущів.

— Не дивно, — відказала я.

Я запитала Кетрін Брук, де вона збирається провести літо. Вона відповіла дуже скупо:

— Тут. А ви гадали, де?

Я відчувала, що мушу запросити її до Зелених Дахів, та не змогла. Хоча вона б не поїхала, мабуть. А якби й поїхала, то злостивістю своєю зіпсувала б мені всі канікули. Та як подумаю, що вона ціле літо нидітиме сама в тім жахливім пансіоні, мене починає гризти сумління.

Позавчора Димко приніс у дім живого вужа й поклав на підлогу в кухні. Якби Ребекка Дью могла пополотніти, то пополотніла б.

— Це була остання крапля! — вигукнула вона.

Останнім часом Ребекка Дью така дратівлива, бо мусить повсякчас оббирати із троянд великих зеленкуватих жуків і топити їх у гасі. Вона каже, що у світі розвелося аж надто багато комах.

Нора Нельсон та Джим Вілкокс одружаться у вересні. Дуже скромно — без метушні, гостей та дружок. Нора каже, що це єдиний спосіб уникнути тітки Нишпорки, а запрошувати її вона не хоче. Але я буду присутня — начеб як неофіційно. Нора запевняє, що Джим так і не повернувся б до неї, якби не та моя лампа у віконці. Він хотів був продати свою крамничку й поїхати геть на захід. Ох, подумати лиш про всі ті шлюби, котрі я нібито влаштувала!

Саллі переконана, що Нора й Джим увесь час сваритимуться, але так їм буде краще, ніж жити в злагоді з кимось іншим. Та я не думаю, що вони сваритимуться…

постійно. Здебільшого всі наші прикрощі стаються від непорозуміння. У нас із тобою воно теж було так довго…

Добраніч, коханий. Твій сон буде солодкий, якщо це залежить від побажань навіки твоєї.

P.S.: Останнє речення — це точна цитата з листа бабусі тітоньки Четті».