Рік другий

1

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок

14 вересня


«Як важко змиритися з тим, що два наших прекрасних місяці позаду. Адже вони були прекрасні, правда, коханий? І тепер лишається всього два роки до…


(Кілька абзаців пропущено).


Та приємно було й повернутися в Шелесткі Тополі — до моєї власної башти, до мого власного крісла й мого власного височенного ліжка… і навіть Димка, що ніжиться в останніх променях літнього сонця на підвіконні в кухні.

Удови втішилися, побачивши мене, а Ребекка Дью дуже щиро сказала: „Як добре, що ви повернулися“. Маленька Елізабет відчуває те саме. Ми так радо зустрілися біля зеленої хвіртки.

— Мені було трохи лячно, що ви потрапите в Завтра раніше, ніж я, — мовила Елізабет.

— Гарний вечір нині, правда? — сказала я.

— Де ви, там завжди гарний вечір, панно Ширлі, — відповіла маленька Елізабет.

Який розкішний комплімент!

— Як ти провела літо, мила? — запитала я.

— У роздумах, — тихо відказала Елізабет, — про все те добре, що станеться в Завтра.

Потім ми пішли до моєї башти читати оповідання про слонів. Зараз маленьку Елізабет дуже цікавлять слони.

— Навіть саме слово „слон“ таке врочисте, правда? — серйозно мовила вона, сперши за звичкою підборіддя на обидві руки. — Я хочу, щоб у Завтра було багато слонів.

Ми позначили парк слонів на нашій мапі чарівного краю. І не всміхайся так зверхньо й погордливо, Гілберте, як ти напевне всміхнешся, прочитавши це. У світі завжди будуть казки. Він не зможе без них існувати. І хтось мусить вигадувати їх.

Приємно було й повернутися до школи. Хоч Кетрін Брук і не стала нітрохи привітніша, зате учні, здається, раді мене бачити, а Джен Прінгл просить допомогти їй зробити з фольги німбики для янголів до концерту в недільній школі.

Навчальна програма цього року видається мені цікавішою за попередню. У ній тепер є новий предмет — історія Канади. Завтра я мушу прочитати маленьку „лекційку“ про війну 1812 року. Так дивно читати історії давніх воєн — подій, котрі ніколи більше не повторяться. Я сподіваюся, що для всіх нас ті „битви днів минулих“ будуть лише предметом академічного інтересу. Неможливо уявити собі, щоб у Канаді знову розв’язалася війна. Я щаслива, що той історичний період давно завершився.

Ми хочемо відновити діяльність нашого драматичного гуртка, і для цього збиратимемо гроші по всіх родинах, де є школярі. Льюїс Аллен та я взяли на себе Доліш-роуд, і цієї ж суботи обійдемо тамтешніх мешканців. Льюїс надіється вбити двох зайців, бо він бере участь у конкурсі на найкращий фотознімок фермерського будинку від журналу „Сільський дім“. Винагорода становить двадцять п’ять доларів, і це означатиме, що Льюїс зможе купити собі нове пальто й костюм — а вони ж йому так необхідні. Усе літо він пропрацював на фермі, а тепер знову платить своїм господарям за кімнату хатньою працею й тим, що прислуговує за столом. Певне, це йому нестерпно, та він ніколи про це й словом не похопився. Мені подобається Льюїс — рішучий, завзятий хлопчина, що так чарівно шкіриться замість усмішки. Він забагато працює — торік я боялася, щоб він, бува, не захворів од перевтоми. Утім, літо на фермі, здається, трохи зміцнило його. Наступної весни він закінчує школу й сподівається пройти річний курс у Королівській учительській семінарії. Цього року вдови хочуть якнайчастіше просити його до нас на недільні вечері. Ми з тітонькою Кейт уже обговорили, як можна це влаштувати — я наполягла, що платитиму більше за своє прожиття в їхнім домі. Умовляти Ребекку Дью ми, звісно, і не намагалися. Я просто поцікавилася в тітоньки Кейт у її присутності, чи зможемо ми бодай двічі на місяць кликати до нас на недільні вечері Льюїса Аллена. Тітонька Кейт холодно відказала, що цього вони дозволити собі не можуть, бо й так запрошують у гості по неділях самотніх дівчат.

Ребекка Дью страдницьки заголосила:

— Це була остання крапля! Так зубожіли, що не можемо хоч зрідка годувати бідного, сумлінного, працьовитого хлопця, який прагне здобути освіту! Та ви за печінку для Цього Кота більше платите, а він чи не лусне вже од тих харчів! Платіть мені на долар менше, проте кличте Льюїса.

Удови пристали на цю палку проповідь. Льюїс приходитиме до нас — без жодних збитків для Димка чи Ребекки Дью. Мила Ребекка Дью!

Учора надвечір тітонька Четті тайкома прийшла до мене в башту й розповіла, що хоче купити собі розшитий бісером чепець, але тітонька Кейт заявила, що вона вже застара для такого, і тяжко скривдила її почуття.

— Невже я справді застара, панно Ширлі? Звісно, я волію мати гідний вигляд, але мені так хотілося того чіпця з бісером. Вони завжди здавалися мені… ну, скажімо, ошатними, і ось тепер вони знову в моді.

— Застарі! Певно, що ні, люба тітонько Четті, — запевнила я. — Не можна бути застарою, щоб носити те, що хочеться. Якби ви були застарі для чіпця з бісером, вам би його й не хотілося.

— Я все ж куплю його, просто на зло Кейт, — відказала тітонька Четті, утім, геть не злостиво. Але чепець вона, безперечно, купить і, здається, я знаю, як примирити із цим тітоньку Кейт.

Я сиджу сама у своїй башті. За стінами її — непорушна, погідна ніч і велика оксамитова тиша. Навіть тополі не шелестять. Я щойно відчинила вікно й послала цілунок декому за сотню миль від мене — у напрямку Кінгспорта».

2

Доліш-роуд належала до звивистих доріг, а день сприяв мандрівникам — принаймні так гадали Енн та Льюїс, петляючи нею, зрідка зупиняючись, щоб помилуватися сапфіровим мерехтінням затоки з-поміж дерев чи сфотографувати прегарний пейзаж або мальовничий будиночок серед густого листя у видолинку. І хоч не так приємно було стукати у двері тих будиночків і просити пожертв на роботу драматичного гуртка, та Енн і Льюїс розділили обов’язки — він умовляв жінок, а вона переконувала чоловіків.

— Краще вам із чоловіками розмовляти, коли йдете в цьому капелюшку й сукні, — порадила Ребекка Дью. — Я свого часу немало пожертв назбирала, і весь мій досвід учить, що як ви гарні й убрані незле, то більше грошей від чоловіків дістанете. Та коли мусите із жінками розмовляти, вдягайте найстаріші й найгидкіші плаття.

— Яка цікава річ дорога, Льюїсе, — мрійливо проказала Енн. — Не пряма, а отака, із глухими кутами й поворотами, з-за яких раптом вигулькує щось дивовижно прекрасне. Я завжди любила повороти на дорогах.

— Куди йде ця Доліш-роуд? — запитав практичний Льюїс, хоч і думав у цю мить, що голос панни Ширлі нагадує йому про весну.

— Я могла б зараз виявитися прискіпливою вчителькою, Льюїсе, і сказати, що дорога нікуди не йде, а стоїть на місці. Але не казатиму. Що ж до того, куди вона йде чи веде, то це байдуже. Можливо, на край світу й назад. Згадай слова Емерсона:[33] «О, що для мене той час?» Це наше нинішнє гасло. Світ вочевидь не здригнеться, якщо ми ненадовго дамо йому спокій. Поглянь на ці тіні від хмар… на безрух зелених долин… на те обійстя з яблунею в кожному кутку. Уяви його навесні. Сьогодні — один із тих днів, коли люди відчувають, що живуть, і навіть вітер тобі друг і брат. Як чудово, що обабіч дороги тут росте духмяна папороть — папороть із тонкими, невагомими павутинками на стеблах. Це вертає мене в давні дні, коли я уявляла чи вірила… мабуть, усе-таки вірила… що легкі осінні павутинки — то скатертини казкових фей.

У золотому видолинку вони відшукали придорожній потічок і, присівши на моху, що здавався розсипом крихітних папоротей, напилися з чашки, яку Льюїс скрутив із березової кори.

— Доки людина не змарніє від спраги й не знайде врешті-решт води, вона не відчує істинної втіхи від пиття, — мовив він. — Того літа, коли я працював на заході, на будівництві залізниці, одного спекотного дня я заблукав і мусив довго дибати прерією. І коли вже думав, що помру від спраги — зненацька вибрів до якоїсь хижі, де поміж верб жебонів отакий потічок. Як я пив! Тоді я краще зрозумів Біблію та її любов до чистої води.

— Зараз ми дістанемо воду геть з іншого джерела, — занепокоїлася Енн. — Онде насувається велика хмара і… Льюїсе, я люблю зливи, та на мені мій найкращий капелюшок і одна з найкращих суконь. А найближчий дім аж за півмилі звідси.

— Там є стара покинута кузня, — кивнув рукою Льюїс. — Але до неї треба бігти.

І вони побігли, а тоді зі сховку милувалися зливою, як і всім, чим тішив їх той день безтурботних мандрів. Світ огорнула непорушна тиша. Юні вітерці, що поважно шурхотіли й перешіптувалися вздовж дороги, згорнули крила й принишкли. Ані листок не ворушився, ані тінь не маяла. Листя кленів на повороті дивилося нижнім боком угору, так, мовби клени пополотніли від страху. Велетенська прохолодна тінь налетіла на них, мов зелена хвиля — небо облягли темні хмари. Тоді хапливий, стрімкий порив вітру — і линув дощ. Він боляче періщив листя, танцював на курній червоній дорозі й весело стукотів по даху старої кузні.

— Якщо це довго триватиме… — сказав Льюїс.

Та це тривало недовго. Злива вщухла так само раптово, як почалася, і в краплях дощу на мокрих деревах знов замерехтіло сонце. Поміж білих лапатих хмар де-не-де прозирало сліпучо-синє небо. Дальні пагорби ще невиразно видніли з-за пелени дощу, проте із чаші долини попід ними вже здіймалися ніжні персикові тумани. Довколишні ліси виблискували й сяяли, мов навесні, а з-між гілок великого клена побіля кузні заспівала птаха, наче повірила, що й справді настала весна, — так посвіжішав і сповнився п’янкими ароматами світ.

— Давай поглянемо, що там є, — мовила Енн, щойно вони знову подалися в путь, озираючись на вузеньку бічну стежку, яка пролягала між двома старими, увитими золотушником парканами.

— Навряд чи хтось там живе, — засумнівався Льюїс. — Певно, це одна з тих доріг, що ведуть до гавані.

— Та все одно — ходімо. Я завжди любила бічні стежки — віддалені від битого шляху, загублені у своїм зеленавім усамітненні. Чуєш, як пахнуть мокрі трави, Льюїсе? А ще я всім єством відчуваю, що там є дім — такий собі… дуже фотогенічний дім.

Чуття не обмануло Енн. Невдовзі вони справді уздріли дім, та ще й доволі фотогенічний. То був химерний старовинний будинок із низько навислою покрівлею та квадратними вікнами, що їх рами ділили на безліч дрібніших фрагментів. Великі старезні верби дбайливо простягли над ним гілля, а довкруж безладно купчилися чагарники та інші багаторічні рослини. Був він убогий та пошарпаний дощами й снігопадами, проте великі повітки й клуні позад нього стояли міцні, чималі й доглянуті.

— Я чув, панно Ширлі, буцім коли стайні в господаря ліпші за будинок, це свідчить, що прибутки його перевищують витрати, — завважив Льюїс, ідучи з Енн трав’янистою стежиною із глибокими рівчаками від коліс.

— Радше це свідчить, що про коней він дбає ревніше, аніж про сім’ю, — засміялася Енн. — Навряд чи ми дістанемо тут гроші, зате з-між усіх будинків, що ми нині бачили, до конкурсу цей годиться найкраще. На фотографії не буде видно, що він сірий.

— Цією стежкою нечасто хтось і їздить, — знизав плечима Льюїс. — Певно, тутешні мешканці геть відлюдькуваті й про наш драматичний гурток ані гадки не мають. Зроблю-но я фотографію, перш ніж ми здіймемо їх у власнім лігві.[34]

Будинок здавався покинутим, та все ж, зробивши фотографію, вони відчинили невеличку білу хвіртку, пройшли через усе подвір’я й постукали в побляклі від сонця блакитні кухонні двері. Парадні двері тут, як і в Шелестких Тополях, вочевидь були радше для вигляду, ніж для користування — якщо тільки про двері, буквально поховані під заростями віргінського винограду, можна було сказати, що вони є в домі «для вигляду».

Вони сподівалися щонайменше на чемність, із якою їх зустрічали досі, байдуже, чи супроводжувалася вона щедрістю. Отож і не дивно, що обоє були спантеличені, коли двері розчахнулися й на порозі замість привітної дружини чи доньки фермера, яку вони надіялись уздріти, постав високий, широкоплечий і вже де-не-де сивий чоловік років п’ятдесяти, котрий доволі непоштиво запитав:

— Чого вам треба?

— Ми прийшли в надії зацікавити вас нашим шкільним драматичним гуртком, — незграбно почала Енн. А втім, господар позбавив її подальших зусиль.

— Ніколи про нього не чув. І чути не хочу. Мене це не цікавить, — безкомпромісно урвав він її, захряснувши двері перед носом у непроханих гостей.

— Схоже, нам нагрубіянили, — підсумувала Енн, ідучи геть.

— Який приязний, дружній пан, — вишкірився Льюїс. — Шкода мені його жінки, якщо вона в нього є.

— Якби була, то, певне, трохи б його приструнчила, — відповіла Енн, намагаючись повернути собі втрачену безтурботність. — Аби ж то за нього взялася Ребекка Дью. Та ми принаймні сфотографували його дім, і я відчуваю, що він і здобуде перемогу. Ох, мені в черевик ускочив камінець, тож зараз я присяду тут, на огорожі цього чемного пана, і витрушу його — із дозволу чи без.

— На щастя, з дому нас уже не видно, — мовив Льюїс.

Щойно Енн зашнурувала черевика, як вони почули, що праворуч хтось крадеться до них крізь густі чагарі. Аж ось перед ними постав хлопчик років восьми з вигляду із великим яблучним пирогом у пухких рученятах, і спинився, запитливо на них поглядаючи. Був він гарненький, із лискучим каштановим чубчиком, великими довірливими карими очима й тонкими рисами обличчя. Та хоч стояв він простоволосий і вбраний хіба в короткі вельветові штанці й полинялу блакитну сорочку, вчувалася в ньому беззаперечна шляхетність — мов у перебраного маленького принца.

За спиною в хлопчика вигулькнув великий чорний ньюфаундленд, голова в якого замалим не сягала дитячого плеча.

Енн дивилася на малого з усмішкою, що незмінно завойовувала серця дітлахів.

— Здоров, синку, — озвався Льюїс. — Ти чий?

Хлопчик усміхнувся у відповідь, підійшов і простягнув свій пиріг.

— Це вам, — соромливо проказав він. — Тато спік мені, але я краще вам його віддам. У мене їсти ще багато чого є.

Льюїс уже хотів був, не надто тактовно, відмовитися від частунку, проте Енн штурхнула його ліктем. Зрозумівши натяк, він із серйозним виглядом узяв пиріг і передав учительці, котра так само серйозно розламала його надвоє й віддала Льюїсові половину. Вони знали, що мусять з’їсти все до останньої крихти, попри болісні сумніви в «татових» кулінарних здібностях; утім, щойно скуштувавши, обоє заспокоїлися: хай і нечемний, пекти пироги «тато» все ж умів.

— Дуже смачно, — мовила Енн. — Як тебе звуть, маленький?

— Тедді Армстронг, — відповів малий благодійник. — Але тато завжди кличе мене Малюком. Я в нього єдиний у цілому світі. Тато страх як мене любить, а я страх як люблю тата. Ви, мабуть, подумали, що він нечемний, коли так скоро зачинив двері, але тато зовсім не хотів. Я чув, що ви просили їсти.

«Ми не просили, та це байдуже», — подумала Енн.

— Я був у саду поза алтеями, то зразу вирішив віддати вам пиріг, бо мені завжди так шкода нещасних людей, котрим нема чого їсти, — вів далі хлопчик. — Мені завжди є. Тато дуже смачно готує. Ви ще не бачили, який він робить рисовий пудинг.

— А родзинки він туди кладе? — сяйнув очима Льюїс.

— Багато-пребагато. Тато зовсім не жадібний.

— У тебе немає мами, серденько? — запитала Енн.

— Ні, вона померла. Мені якось пані Меррілл сказала, що мама тепер у раю, але тато каже, що раю не існує, а він мусить точно це знати. Він страх який розумний, бо прочитав цілі тисячі книжок. І я, коли виросту, буду, як він… тільки я завжди-презавжди даватиму всім людям їсти. Просто, знаєте, тато не любить людей, але до мене він добрий.

— Ти ходиш до школи? — запитав Льюїс.

— Ні. Тато вчить мене вдома. Але йому опікуни сказали, що наступного року я мушу туди піти. Напевно, мені сподобається. Там будуть інші діти, я з ними бавитимусь. Хоча, звісно, в мене є Карло, і з татом гарно можна бавитись, коли він має час. Тато дуже заклопотаний. Мусить сам на фермі поратися й прибирати вдома. Тому він не хоче, щоб йому заважали. Коли я виросту, буду йому помагати, і тоді він матиме час бути чемним.

— Добрий був пиріг, Малюче, — сказав Льюїс, проковтнувши останній шматок.

Малюкові очі спалахнули щастям.

— Я радий, що вам смакувало, — відповів він.

— Хочеш сфотографуватися? — запитала Енн, відчуваючи, що не годиться пропонувати гроші цій щедрій маленькій душі. — Якщо хочеш, Льюїс тебе сфотографує.

— Ой, я хочу! — палко відгукнувся Малюк. — І Карла теж?

— Звісно, Карла теж.

Енн гарно розташувала обох на тлі чагарів: хлопчик стояв, обійнявши свого великого друга за шию, і обидва вони здавалися однаково втішеними, а Льюїс зробив знімок на останній своїй фотопластинці.

— Якщо гарно вийде, надішлю тобі фотокартку, — пообіцяв він. — Як написати адресу?

— Панові Джеймсу Армстронгу, для Тедді Армстронга, Гленков-роуд, — відповів Малюк. — Ох, я вперше в житті сам-пресам одержу на пошті листа. Це так цікаво, і я страх як пишатимусь. А татові зовсім нічого не скажу, щоб йому була приємна несподіванка.

— Чекай на лист за два-три тижні, — мовив Льюїс, прощаючись із хлопчиком. Зненацька Енн нахилилася й поцілувала засмагле личко. Було в Малюкові щось, що зворушило її серце. Такий милий, витончений… і без матері!

Вже біля повороту на битий шлях вони озирнулися й побачили, що хлопчик досі стоїть попід огорожею зі своїм псом, і махає їм рукою.

Авжеж, Ребекка Дью знала все про Армстронгів.

— П’ять років тому вмерла його жінка, то досі цей Джеймс Армстронг не оговтався, — розповіла вона. — Він не завжди був такий грубий — приязний чоловік, хоч і трохи відлюдькуватий. Уродився такий. Йому аж світ зав’язало на тій юній дружині — вона була на двадцять років молодша. Я чула, коли вона вмерла, то було для нього таке потрясіння. Отоді він, певно, зовсім і змінився — став геть кусючий і дивний. І служницю брати не хоче, усе робить сам і на фермі, і сина глядить. Так довго парубкував, то воно йому добре вдається.

— Та це не життя для дитини, — озвалася тітонька Четті. — Він не водить його ані до церкви, ані ще кудись, де хлопчик бачив би людей.

— Я чула, він обожнює малого, — додала тітонька Кейт.

— «Хай не буде тобі інших богів передо Мною»,[35] — зненацька процитувала Ребекка Дью.

3

Минуло замалим не три тижні, доки Льюїс знайшов час проявити фотографії. Він приніс їх у Шелесткі Тополі в неділю, коли вперше прийшов на вечерю. І будинок, і Малюк вийшли на знімках пречудово. Малюк усміхався з фотокартки, «як живісінький», за висловом Ребекки Дью.

— А він схожий на тебе, Льюїсе! — вигукнула Енн.

— Еге ж, — кивнула Ребекка Дью, прискіпливо зиркнувши на фотографію. — Мені його личко відразу когось нагадало, тільки я не могла збагнути, кого саме.

— Очі, лоб… увесь вираз обличчя — твої, Льюїсе, — мовила Енн.

— Аж не віриться, що я колись був таким гарненьким хлопчаком, — знизав плечима Льюїс. — Десь у мене є фотографія, на ній я теж восьмилітній. Треба буде знайти її й порівняти. Ви посміялись би, панно Ширлі, якби побачили. Я там — щонайсерйозніше дитя з довгими кучерями й у мереживнім комірці, і стою прямий, як штик, наче мою голову затиснули в одній із тих триногих штукенцій для фотографування. Якщо ми з Малюком і схожі, то хіба випадково. Він не може бути моїм родичем. Я не маю рідних тут, на Острові… тепер.

— Де ти народився? — запитала тітонька Кейт.

— У Нью-Брансвіку. Батьки померли, як мені було десять, і я переїхав сюди до маминої кузини, тітки Іди. Але й вона померла — три роки тому.

— Джим Армстронг теж із Нью-Брансвіка, — озвалася Ребекка Дью. — Він не справжній острів’япин, інакше не був би таким чудилом. Ми теж часом дивні буваємо, та ми бодай люди культурні.

— Я не певен, що хотів би відшукати родича в цім чемнім панові Армстронгу, — вишкірився Льюїс, беручись до цинамонових грінок тітоньки Четті. — Та все ж, коли фотографія буде готова й наклеєна на картон, я сам відвезу її на Гленков-роуд і спробую щось розвідати. Можливо, ми якісь дальні родичі. Я нічого не знаю про мамину рідню — чи живі вони ще. Я завжди гадав, що всі померли. З татового боку живих не лишилося, я точно знаю.

— Та якщо ти сам відвезеш фотографію, Малюк засмутиться, бо не спізнає радості одержати на пошті лист, — запротестувала Енн.

— Малюкові я це відшкодую. Надішлю йому поштою щось інше.

Наступної суботи в Примарний провулок Льюїс приїхав древньою бричкою, яку тягла так само древня кобилка.

— Панно Ширлі, я їду на Гленков-роуд, відвезу фотографію Тедді Армстронгу, — мовив він. — Якщо від стрімкого лету мого скакуна у вас не завмиратиме серце, я хотів би, щоб ви поїхали зі мною. Надіюся, жодне з коліс не відвалиться.

— Де ти знайшов ці мощі, Льюїсе? — запитала Ребекка Дью.

— Не смійтеся з мого баского румака, панно Дью. Майте повагу до старості. Пан Бендер позичив мені кобилку й бричку, щоб я виконав його доручення на Доліш-роуд. А на те, щоб іти пішки, у мене сьогодні немає часу.

— Часу! — пирхнула Ребекка Дью. — Та я сама швидше дійшла б, аніж ця шкапа.

— І принесли б мішок картоплі панові Бендеру? Ви надзвичайна жінка!

Червоні щоки Ребекки Дью почервоніли ще густіше.

— Негоже кпити зі старших, — дорікнула вона, та в наступну ж мить, платячи добром за зло, додала: — З’їси кілька пончиків, перш ніж поїдеш?

Утім, на відкритому просторі біла кобилка зненацька розвинула дивовижну тяглову силу. Вони трюхикали дорогою, і Енн підсміювалася сама до себе. Що сказали б пані Гарднер чи навіть тітонька Джеймсіна, якби побачили її в цю мить? Та їй було байдуже. День стояв розкішний, мовби створений для мандрівки лісами й полями, що незмінно дотримувалися свого одвічного осіннього ритуалу, і Льюїс був чудовим супутником, перед запрошенням якого неможливо було встояти. Жодному з її знайомих і на гадку не спало б запросити її проїхатися в старій бричці, яку тягла б стара кобилка пана Бендера. Проте Льюїс і не думав, що в цьому є щось дивне. Хіба має значення, як мандрувати, коли зрештою ви дістанетесь туди, куди хотіли? І чим би ви не їхали, мирні верхівки дальніх пагорбів будуть так само блакитні, дороги так само червоні, а клени — так само ошатні. Льюїс був філософом, і його зовсім не обходило як те, що скажуть люди про його благеньку бричку, так і те, що дехто з однокласників дражнив його «Попелюшкою», бо ж він платив за кімнату хатньою працею. Нехай дражнять! Колись він сам посміється з них. У нього порожньо в кишенях, та не в голові. А нині, цього прекрасного дня, їм належало знову зустрітися із Малюком. Про цей свій намір вони й розповіли зятеві пана Бендера, коли він прилаштував мішок картоплі ззаду в їхній бричці.

— То ви хочете сказати, що у вас є портрет Тедді Армстронга? — вигукнув пан Меррілл.

— Є, та ще й дуже добрий, — мовив Льюїс, розгортаючи папір і самовдоволено простягаючи панові Мерріллу знімок. — І професійний фотограф не зробив би кращого.

Пан Меррілл гучно ляснув себе по нозі.

— Чи ти ба! Адже Тедді Армстронг помер…

— Помер! — нажахано скрикнула Енн. — Ох, пане Меррілл… ні… невже це миле дитя…

— Шкода, але це правда, панночко. Батько його божеволіє з розпачу, та ще ж у нього навіть фотокартки сина не лишилося. А тут у вас такий добрий портрет!

— Це… це здається неможливим, — ледь проказала Енн; очі її налилися слізьми. Вона знову бачила перед собою тендітну фігурку хлопчика, що махав їй рукою від огорожі.

— Дуже шкода, але це достеменна правда. Вже скоро три тижні, як він помер. Запалення легень. Кажуть, мучився страшно, але був такий відважний і терплячий. Не знаю, що тепер буде із Джимом Армстронгом. Він уже геть як безумний — до всього збайдужів, тільки й каже: «Якби ж мені хоч портрет мого Малюка».

— Жаль мені його, — утрутилася пані Меррілл. Досі вона мовчала, стоячи побіля чоловіка — худорлява, де-не-де сивувата, у поношеній міткалевій сукні й картатім фартуху. — Він заможний, і на нас, бідняків, поглядав був так зверхньо. Проте в нас є наш хлопчик, а доки маєте, кого любити, то й до злиднів байдуже.

Енн глянула на пані Меррілл із особливою повагою. Пані Меррілл не була вродливою жінкою, та коли її запалі сірі очі зустрілися поглядом з Енн, вони відчули одна в одній духовне порозуміння. Ніколи ані до, ані опісля того Енн не зустрічалася із пані Меррілл, проте завжди згадувала її як людину, що осягнула найглибшу мудрість життя: ви не бідні, доки маєте, кого любити.

Розкішний осінній день зненацька втратив для Енн усі свої чари. Упродовж їхньої короткої зустрічі Малюк дивним чином цілковито підкорив її серце. Трав’янистою стежиною вздовж Гленков-роуд вони з Льюїсом їхали мовчки. На великім камені попід блакитними дверми лежав Карло. Щойно вони вилізли з брички, він подибав до них і, лизнувши руку Енн, підвів на неї зболений погляд, мовби питаючи, де його маленький друг. Двері були відчинені; у темній склепінчастій кухні поза ними сидів чоловік, похиливши голову на стіл.

Коли Енн постукала, він підвівся й побрів до дверей. Її вразило, як він змінився — неголений, виснажений, із запалими щоками й очима, що горіли хворобливим вогнем. Спершу їй здалося, що вона знов почує грубощі, проте пан Армстронг упізнав її і мовив рівно й безбарвно:

— Це знову ви? Малюк розповідав, як ви з ним розмовляли й поцілували його. Ви йому сподобалися. Пробачте, що був тоді з вами такий непривітний. Що вам потрібно?

— Ми хотіли дещо вам показати, — лагідно мовила Енн.

— Може, ви зайдете та присядете? — так само безбарвно запропонував він.

Льюїс мовчки розгорнув портрет Малюка й подав панові Армстронгу, котрий схопив його, оглянув пожадливо й вражено, і розридався, впавши на стілець. Енн іще не бачила, щоб чоловік так плакав. Вони із Льюїсом стояли поряд у мовчазнім співчутті, доки він знов опанував себе.

— О, ви не знаєте, що означає для мене ця фотографія, — сказав він урешті-решт надтріснутим голосом. — У мене ж не було жодного його портрета. І я не такий, як інші люди… не пам’ятаю облич… більшість людей уміють бачити обличчя подумки, а я не вмію. А відколи Малюк помер, це так жахливо. Я навіть не міг пригадати, який він був. А тепер ви принесли мені це… коли я з вами так нечемно розмовляв… Сідайте… прошу вас! Я не можу висловити вам свою вдячність. Ви врятували мій здоровий глузд… і, можливо, навіть життя. Ох, панночко, гляньте, який схожий. Наче ось-ось заговорить. Мій рідний Малюк. Як мені жити без нього? Мені тепер нема для чого жити. Спершу його мати… тепер він…

— Він був дуже гарним хлопчиком, — із ніжністю сказала Енн.

— Мій маленький Тедді… Теодор, так його назвала мати. Казала, що він став для неї Господнім дарунком.[36] Він був такий мужній і зовсім ні на що не нарікав. А якось усміхнувся мені й каже: «Я думаю, тату, в одному ви помилялися — тільки в одному. Напевно, рай усе-таки існує, правда, тату?» І я відповів йому, що існує. Прости мені, Господи, що колись я вчив його інакше. А тоді він знову всміхнувся, так начеб задоволено, і каже: «Ось, тату, тепер і я йду туди, але мені там буде добре, бо там мама й Господь. Тільки я за вас непокоюся, тату. Вам буде так самотньо тут без мене. Але ви тримайтеся щосили, і будьте чемні з людьми, а колись потім теж прийдете до нас». Він змусив мене пообіцяти, що я не смутитимусь, та коли він помер, я не міг знести цієї пустки. Я збожеволів би, але ви принесли мені цей портрет. Тепер буде не так тяжко.

Деякий час він говорив про Малюка, віднаходячи в цьому втіху та розраду. Його стриманість і грубість зникли, мов скинутий одяг. Аж ось Льюїс простягнув йому іще одну, невеличку побляклу фотографію.

— Вам це нікого не нагадує, пане Армстронг? — запитала Енн.

Джеймс Армстронг спантеличено розглядав портрет.

— Такий схожий на Малюка, — проказав він урешті-решт. — Хто це?

— Я, — відповів Льюїс. — Мені тут років сім. Через цю дивовижну подібність із Тедді панна Ширлі й змусила мене привезти й показати цю фотографію вам. Я подумав, що, імовірно, ми з вами й Малюком якісь дальні родичі. Мене звуть Льюїс Аллен, я син Джорджа Аллена з Нью-Брансвіка.

Пан Армстронг похитав головою. Тоді запитав:

— Як звали твою матір?

— Мері Гардінер.

Якусь мить Джеймс Армстронг мовчки дивився на нього.

— Вона моя сестра по матері, — проказав він зрештою. — Я майже не знав її… лише раз бачив. Після батькової смерті я жив у дядька, а мати вдруге вийшла заміж і поїхала. Тільки якось приїздила до мене, і з собою взяла маленьку дочку. А невдовзі потому померла, і своєї сестри я більше ніколи не бачив. Тоді переїхав сюди й згубив її слід. Отож, виходить, ти мій небіж і двоюрідний брат Малюка.

Звістка ця приголомшила хлопчину, що вважав себе геть самотнім в усьому світі. Вони з Енн провели цілий вечір у пана Армстронга, який виявився освіченим і розумним чоловіком. Він сподобався їм обом; колишньої його неприязні вже ніхто й не згадував. Тепер їм видно було справжню цінність характеру, досі приховану попід незугарною оболонкою.

— Звісно, Малюк не міг би так любити батька, якби той був поганою людиною, — мовила Енн, у сутінках вертаючись із Льюїсом до Шелестких Тополь.

Коли наступної суботи Льюїс прийшов відвідати дядька, той сказав йому:

— Живи в мене, хлопче. Ти мій небіж, я можу зробити для тебе все, що зробив би для мого Малюка, якби він був живий. У тебе нікого немає на світі, і в мене теж. Ти мені потрібен. Я знову стану злий і грубий, якщо лишуся тут сам. Допоможи мені виконати обіцянку, що я дав Малюкові. Його місце порожнє. Прийди і займи його.

— Спасибі вам, дядьку. Я спробую, — відповів Льюїс, простягаючи руку.

— І привозь часом ту свою вчительку. Вона мені сподобалася. І Малюкові теж. Якось він сказав мені: «Тату, я не думав, що мені буде приємно, коли хтось мене ще поцілує, окрім вас, але вона мене так гарно поцілувала. У неї в очах було щось дуже добре, тату».

4

— Старий термометр на ґанку показує нуль, а новий коло бічних дверей — десять,[37] — завважила Енн одного морозного грудневого вечора. — Тож не знаю, чи брати мені муфту.

— Ліпше вірте старому термометру, — відповіла розважлива Ребекка Дью. — Він звичніший до нашого клімату. А куди це ви йдете проти ночі, ще й у такий холод?

— На Темпл-стріт. Хочу запросити Кетрін Брук на Різдво до Зелених Дахів.

— Зіпсуєте собі канікули, — похмуро відказала Ребекка Дью. — Вона й ангелів би зневажала… якби, звісно, колись надумала вшанувати Небеса своїм візитом. А найгірше те, що Кетрін ледь не пишається своїми кепськими манерами — упевнена, мабуть, що вони свідчать про силу духу.

— Розумом я згодна з кожнісіньким вашим словом, та серце відмовляється вірити, — заперечила Енн. — Попри все, я відчуваю, що під маскою неприязні ховається звичайнісінька скромна й нещаслива дівчина. Тут, у Саммерсайді, мені не вдасться потоваришувати з нею, проте в Зелених Дахах, я сподіваюся, вона відтане.

— Не поїде вона, от побачите, — ділилася своїми передчуттями Ребекка Дью. — Аби не образило її те ваше запрошення — так, наче ви їй милість яку пропонуєте. Ми кликали її на Різдво… зо два роки тому, пам’ятаєте, пані Маккомбер, у нас тоді були ще дві індички й ми гадали, як то з’їсти їх? А вона відрубала: «Ні, дякую. Коли я щось і ненавиджу, то це саме слово „Різдво“».

— Як це жахливо — ненавидіти Різдво! Треба щось удіяти, Ребекко! Я запрошу її в гості, і щось мені підказує, що вона таки поїде.

— Чомусь, коли ви запевняєте, що буде так чи так, я вам вірю, — неохоче визнала Ребекка Дью. — Чи немає у вас часом дару віщування? У матері капітана Маккомбера він був. Мене аж дрижаки хапали.

— Навряд чи в мене є щось таке, від чого вас мали б хапати дрижаки. Просто… інколи я думаю, що попри всю свою ущипливість, Кетрін Брук божеволіє від самотності, і що моє запрошення надійде у сприятливий психологічний момент.

— Я, звісно, не бакалавр гуманітарних наук, — скромно відказала Ребекка Дью, — і визнаю за вами право вживати незрозумілі слова. Як і не заперечую, що ви з людей можете мотузки сукати. Оно як ви всіх Прінглів здолали. Та шкода мені вас буде, коли ви таки візьмете із собою на Різдво цю суміш айсберга з тертушкою для горіхів.

Утім, ідучи на Темпл-стріт, Енн була геть не така впевнена в собі, якою хотіла здаватися. Останнім часом Кетрін Брук була просто-таки нестерпна. Знову й знову Енн, стикаючись із її ворожістю й зневагою, повторювала собі, як Ворон Едгара По — «Дарма!»[38] Щойно вчора на педагогічній нараді Кетрін вивергнула на її адресу кілька образ. Та в якусь мить в очах її Енн завважила дивний розпачливий вираз — мов у поневоленого звіряти, що навісніє від туги. Першу половину ночі Енн не спала, міркуючи, запрошувати їй до себе Кетрін Брук чи ні. Заснула вона аж тоді, як вирішила остаточно.

Господиня пансіону, в якому жила Кетрін, провела Енн у вітальню й знизала округлими плечима, коли гостя заявила, що прийшла поговорити з панною Брук.

— Я їй скажу, що ви тут, а чи вийде вона, то хтозна. Така сердита. Нині я повідомила їй за обідом, що пані Ролінз каже, буцім одягається вона непристойно, як на саммерсайдську вчительку, а вона лише зверхньо щось буркнула, як завжди.

— Нащо ви сказали це панні Брук? — докірливо запитала Енн.

— Бо я подумала, що їй варто знати про це, — дещо роздратовано відказала пані Денніс.

— А чи не подумали ви, що їй варто знати й те, що інспектор назвав її однією з найкращих учительок в усіх Приморських провінціях? — поцікавилася Енн. — Чи ви про це не чули?

— Чути я чула. Та вона й без того кирпу гне. Пихата — не те слово, хоч я гадки не маю, чим їй пишатися. Вона ще розсердилася, звісно, бо я не дозволила їй завести пса. Вбила собі в голову, що хоче мати пса. Запевняла, що платитиме за його харч і стежитиме, щоби клопоту з ним не було. А що б я робила з ним, доки вона в школі? І я відмовила. Сказала, що не здаю кімнат собакам.

— О, пані Денніс, дозвольте їй завести пса. Вам із ним не буде клопоту… великого клопоту. А доки вона в школі, можете садовити його в льох. Та ще він охоронятиме вас ночами. Дозвольте їй завести пса… будь ласка.

Щоразу, як Енн промовляла «будь ласка», в очах її було щось, від чого людям важко було їй відмовити. Пані Денніс, попри свої округлі плечі й нестримний язик, була зовсім не лиха. Просто Кетрін Брук раз по раз ображала її своїм неґречним ставленням.

— А чого б то ви хвилювалися, чи є в неї пес? Не знала я, що ви з нею подруги. Друзів-бо в неї геть нема. У житті ще не бачила таких неприязних пожильців.

— Я думаю, пані Денніс, їй саме тому й хочеться мати пса. Ніхто з нас не може прожити без бодай якогось товариства.

— Тоді це перший прояв людяності, що я бачу в ній, — відказала пані Денніс. — Я ж і заперечень проти пса не маю, та вона ніби як розізлила мене тією своєю в’їдливою манерою запитувати. Ото каже так чванькувато: «Ви ж, напевне, відмовите мені, пані Денніс, якщо я попрошу дозволу завести пса?» Бачили таке? «Авжеж відмовлю», — кажу я, і то теж гордо. І хоч я не люблю своїх слів забирати назад, як усі люди, та нехай. Скажіть їй, що я дозволю взяти пса, коли він тільки у вітальні гидити не буде.

Енн озирнула запилюжені мереживні фіранки та бридкі фіолетові троянди на килимі й здригнулася, подумавши, що вигляду цієї вітальні не зіпсував би навіть пес, якби й нагидив посеред кімнати.

«Шкода будь-кого, хто змушений проводити Різдво в такім домі, — думалося їй. — Не дивно, що Кетрін ненавидить саме це слово. Цю кімнату не завадило б як слід провітрити… тут якийсь невитравний запах кухні. Але чому ж Кетрін живе тут, коли в неї добра платня?»

— Вона каже, що ви можете піднятися, — долинув до Енн вражений голос пані Денніс. Уперше Кетрін Брук дотрималася правил поведінки.

Іти вузькими стрімкими сходами було неприємно. Без нагальної потреби ними, вочевидь, не піднімався б ніхто. Лінолеум у передпокої лежав протертий до дірок. Маленька задня кімнатка, де невдовзі опинилася Енн, здавалася ще понурішою, ніж вітальня. Із єдиного, не затіненого абажуром газового пальника линуло різке сліпуче світло. Стояло в кімнаті залізне ліжко з продавленим матрацом, а вузьке вбого завішене вікно виходило на город із рясним урожаєм старих бляшанок. Проте за городом було дивовижне, глибоке небо й цілий ряд тополь на багрянім тлі дальніх пагорбів.

— Погляньте, панно Брук, як сідає сонце, — палко вигукнула Енн із рипучого твердого крісла-гойдалки, на яке вовкувато вказала їй Кетрін.

— Бачила я, і не раз, як воно сідає, — холодно кинула та, не підводячись із місця й думаючи про себе: «Красно дякую, що зглянулась на мене зі своїм сонцем!»

— Ні, не бачили. Сонце ніколи не сідає однаково. Присядьмо тут удвох і насолодімося красою цього вечора, — мовила Енн, і собі думаючи: «Ти колись хоч щось приємне кажеш?»

— Прошу вас, без дурниць!

Яка гірка образа! Та ще й зі зневагою в усьому тоні Кетрін! Енн відвернулася від вікна і глянула на неї з рішучим наміром вийти геть. Проте в очах Кетрін майнуло щось дивне. Невже вона плакала? Ні, звісно, ні. Неможливо було уявити собі Кетрін Брук у сльозах.

— Ви не надто привітні зі мною, — поволі проказала Енн.

— Я не вмію прикидатися. Не маю вашого таланту поводитись по-королівському й усім казати те, що вони хочуть почути. Ви — небажана гостя. Та й хіба можна бути привітною в цій кімнаті?

Кетрін презирливим жестом указала на бляклі шпалери, тверді пошарпані стільці й хиткий туалетний столик з обвислим мусліновим рюшем.

— Кімната незатишна, та нащо ж ви живете тут, коли вам не подобається?

— Нащо-нащо… Ви не зрозумієте. Та це й не має значення. Мені байдуже, що кажуть інші. Що привело вас сюди? Авжеж не гарний вечір.

— Я прийшла запитати, чи погодитеся ви провести різдвяні канікули зі мною в Зелених Дахах.

«А тепер, — подумала Енн, — на мене чекає цілий шквал ущипливих слів. Аби ж вона хоч присіла! Стоїть так, мовби прагне, щоб я швидше пішла».

Утім, зо хвилину Кетрін мовчала. Тоді неквапно мовила:

— Чого ви мене запрошуєте? Адже не тому, що я вам подобаюся. Навіть ви не зможете вдати такого.

— Я запрошую вас тому, що мені нестерпна думка про будь-кого, хто мусить на Різдво лишатися в такому місці, — щиросердо відказала Енн.

Аж тут пролунало саркастичне:

— Ясно. Звичне благодійне поривання. Та поки що, панно Ширлі, мені ваша благодійність не потрібна.

Енн підвелася. Ця дивна, брутальна дівчина розлютила її. Вона підійшла до Кетрін і глянула просто їй у вічі.

— Знаєте ви чи ні, панно Брук, але що вам справді потрібно — то це добряча прочуханка.

Якусь мить вони дивилися одна на одну.

— Тепер вам, здається, полегшало, — мовила Кетрін. Проте зверхнього, грубого тону вже не було чути в її голосі. Навіть кутики вуст її легенько сіпнулися.

— Так, — відповіла Енн. — Я давно вже хотіла сказати вам це. Я запрошую вас у Зелені Дахи не тому, що виявляю вам ласку — і ви це знаєте. Я пояснила вам справжню причину. Ніхто не повинен зустрічати Різдво в такім домі. Мені бридка сама думка про це.

— Ви це робите тільки тому, що вам жаль мене.

— Так, мені жаль вас, Кетрін. Бо ви закрилися від життя — а тепер воно закривається від вас. Покладіть цьому край. Розчахніть двері назустріч життю — і воно прийде.

— Енн Ширлі пропонує свій варіант старого банального прислів’я: «Щоб від дзеркала усмішку мати, мусиш сам її дарувати»? — знизала плечима Кетрін.

— Як усі банальності, ця — абсолютно правдива. То ви їдете в Зелені Дахи чи ні?

— А що ви сказали б — собі, не мені, — якби я відповіла, що їду?

— Сказала б, що на моїй пам’яті це перший ваш проблиск здорового глузду, — так само вщипливо мовила Енн.

На диво, Кетрін засміялася. Вона підійшла до вікна, гнівно зиркнула на полум’яну смужку призахідного видноколу — все, що лишилося їй від краси змарнованого вечора, — і знов повернулася до Енн.

— Гаразд… я поїду. Тепер ви можете, як годиться, сказати мені, що ви дуже раді, і що ми гарно проведемо час.

— Я справді рада. Але як ви проведете час, я не знаю. Це великою мірою залежить від вас самої, панно Брук.

— О, я буду на диво чемна. Цікавою гостею, мабуть, не стану, та обіцяю вам не їсти з ножа й не грубіянити людям, котрі казатимуть мені щось там про чудову погоду. Скажу вам щиро — я їду з вами лише тому, що навіть мені нестерпна думка про те, щоб усі свята провести тут самій. Пані Денніс збирається на Різдво до своєї доньки в Шарлоттаун. Це так нудно — самій варити собі їсти. Я нікудишня куховарка. Така от перемога матерії над духом. Тільки пообіцяйте не бажати мені веселого Різдва. Не хочу бути веселою на Різдво.

— Як скажете. Та за двійнят я не ручаюся.

— Я не пропоную вам посидіти тут — ви змерзнете. Але, бачу, ваше сонце сіло, а замість нього зійшов дуже гарний місяць, тож я проведу вас додому й допоможу милуватися ним, якщо хочете.

— Хочу, — відказала Енн. — А ще хочу, щоб ви знали, що в нашому Ейвонлі місяць буває далеко гарніший.

— То вона їде? — здивувалася Ребекка Дью, наповнюючи гарячою водою грілку для Енн. — Ох, панно Ширлі, сподіваюся, ви не почнете навертати мене в магометанство — бо вам би напевне вдалося. А де Цей Кіт? Вештається Саммерсайдом, коли надворі нульова температура!

— Не за новим термометром. А Димко лежить, скрутившись, у мене в башті, у кріслі-гойдалці побіля пічки, і вуркоче від задоволення.

— Ну, то добре, — відповіла Ребекка Дью, замикаючи кухонні двері й здригаючись від холоду. — Я мрію, щоб у світі кожному було так тепло й затишно, як нам сьогодні.

5

Енн не знала, що її від’їзд із мансардного вікна Ялинового Затінку споглядала маленька Елізабет — заплакана й із тоскним відчуттям, наче все, що робить її існування вартим того, щоб жити, надовго з нього здиміло, і що тепер вона — найсумніша з усіх найсумніших Ліззі. Проте, коли сани зникли за рогом Примарного провулку, Елізабет пішла й уклякла біля свого ліжка.

— Милий Боже, — прошепотіла вона, — я знаю, що не варто й просити в Тебе веселого Різдва собі, бо ні бабуся, ні Жінка не бувають веселими, але зроби моїй любій панні Ширлі веселе-веселе Різдво й привези її щасливо знов до мене після канікул.

Тим часом Енн уже тішилася різдвяним щастям. Вона просто сяяла, коли поїзд рушив зі станції. Ось він проминув похмурі, негарні вулиці. Енн їхала додому — додому, до Зелених Дахів. За містом увесь світ був золотаво-білий та блідо-фіалковий, і там і тут мерехтіли в ньому чари темних ялин та витонченість безлистих беріз. Поїзд мчав дедалі швидше, і призахідне сонце за лісом стрімко летіло крізь верхів’я дерев, мов осяйне божество. Кетрін була мовчазна, хоч і доволі чемна.

— Не чекайте від мене розмов, — просто застерегла вона Енн.

— Добре. Сподіваюся, ви не вважаєте мене однією з тих жахливих осіб, із якими почуваєшся змушеним постійно з ними говорити. Ми розмовлятимемо лиш тоді, коли захочемо. Щоправда, я, напевне, хотітиму цього майже ввесь час, та ви не мусите зважати на те, що я кажу.

У Брайт Рівер їх зустрів Деві із ведмежими обіймами для Енн і широкими саньми, встеленими старим кожухом. Дівчата зручно вмостилися на задній лаві. Дорога від станції до Зелених Дахів завжди була найприємнішою частиною вихідних, які Енн проводила вдома. Щоразу вона пригадувала першу свою поїздку із Брайт Рівер з Метью. Тоді вони їхали пізньої весни, а тепер був грудень, та все довкруж мовби казало їй: «Пам’ятаєш..?» Сніг рипів під полозами, і мелодія чарівних дзвіночків линула з-між високих гостроверхих засніжених сосон. Над Білим Шляхом Зачудування маленькими гірляндами поміж дерев сяяли зорі. А з передостаннього пагорба їм відкрилася затока — біла й загадкова попід місяцем, та ще не скута кригою.

— Є одне місце на цій дорозі, де я завжди враз почуваюся вдома, — сказала Енн. — Це верхівка наступного пагорба, звідки ми побачимо вогні Зелених Дахів. Я вже уявляю собі вечерю, яку приготувала для нас Марілла, і, здається, чую смачний запах. Ох, як хороше, хороше, хороше знов бути вдома!

Її вітало мовби кожне дерево в Зелених Дахах, кожне освітлене вікно кликало до себе. А який аромат долинув із Маріллиної кухні, щойно вони відчинили двері! Дівчат зустріли й обійми, і радісні вигуки, і сміх. Навіть Кетрін здавалася не гостею, а просто однією з них. Пані Лінд запалила й поставила на стіл свою безцінну парадну лампу. То була незугарна штукенція з потворним червоним кулястим абажуром, та яким теплим рожевим світлом огортала вона все й усіх! Які затишні й дружні були тіні! Як виросла й розквітла Дора! І Деві став майже зовсім дорослий.

Та й новин було немало. У Діани народилася донька, за Джозі Пай почав ходити кавалер, а Чарлі Слоун, подейкували, заручився. Усе це було не менш цікаво за найважливіші новини з великих газет. Пані Лінд щойно закінчила шити нову ковдру з п’яти тисяч клаптиків, яку всі побачили того ж-таки вечора, і якій віддали належну хвалу.

— Коли ти повертаєшся, Енн, — мовив Деві, — усе неначе оживає.

«Таке й має бути життя», — муркнуло Дорине кошеня.

— Мені завжди важко було встояти перед чарами місячної ночі, — мовила Енн після вечері. — Може, прогуляймося на снігоступах, панно Брук? Я чула, що ви ходите на снігоступах.

— Так… Це єдине, що я справді вмію. Але я не робила цього вже років шість.

Енн відшукала на горищі свої снігоступи, а Деві побіг до Садового Схилу — позичити для Кетрін старі снігоступи Діани. Дівчата блукали Стежиною Закоханих, укритою чарівними тінями дерев, полями, довкола яких живими огорожами виструнчилися молоденькі ялини, мовчазними лісами, котрі, здавалося, ось-ось звірять вам усі свої таємниці, та широкими галявинами, що взимку нагадували срібні озера.

Вони не розмовляли — та й не хотіли цього, наче боялися, що, заговоривши, зіпсують цю досконалу красу. Проте ніколи ще Кетрін Брук не здавалася Енн такою близькою. Чари того зимового вечора майже поєднали їхні душі… майже, хоча ще не зовсім.

Коли вони вийшли на битий шлях, повз них промчали сани. Теленькнули дзвіночки, пролунав сміх — і дівчата мимохіть зітхнули. Обом здалося, що вони покидають зовсім інший світ, який не мав нічого спільного з тим, до котрого вони щойно повернулися — світ без часу, незмінно юний, світ, де можна спілкуватися між собою, не вдаючись до таких недосконалих засобів як слова.

— Це було дивовижно, — сказала Кетрін вочевидь сама до себе, тож Енн не відповіла.

Вони пройшли дорогою, а потім — стежиною до Зелених Дахів, та щойно опинившись біля хвіртки, завмерли, мовчки зіпершись на старий моховитий паркан і споглядаючи непорушно-безпечний, спокійний дім, що тьмяно прозирав крізь пелену дерев. Який гарний він був зимової ночі!

А внизу видніло Озеро Осяйних Вод, закуте в кригу й розмальоване по краях тінями дерев. Повсюди стояла тиша, хіба звіддалік чути було стрімке стакато, що вибивав копитами кінь, перетинаючи міст. Енн усміхнулася, згадавши, як часто вона чула цей тупіт, лежачи в ліжку на своєму піддашші й уявляючи, що це нічний галоп чарівних коней.

Аж раптом тишу розбив новий дивний звук.

— Кетрін! Ви… ви плачете?

Чомусь неможливо було повірити, що Кетрін здатна плакати. Проте це було так. Зненацька сльози зробили її ближчою й людянішою. Енн більше не боялася її.

— Кетрін, мила Кетрін, що з тобою? Чим тобі допомогти?

— Ти не зрозумієш! — схлипнула Кетрін. — Тобі все так легко дається. Живеш, ніби в чарівнім колі краси й романтичності. «Цікаво, яке дивовижне відкриття зроблю я нині», — ось твоє ставлення до життя, Енн. А я… я вже й забула, як жити. Ні, я ніколи цього й не знала. Я мов тварина, замкнена в клітці, у яку хтось постійно штрикає ззовні галузками. А ти… така щаслива завжди… у тебе друзі повсюди, наречений! Я не хотіла б мати нареченого — ненавиджу чоловіків… та якби я сьогодні померла, ніхто не журився б за мною! Хіба тобі сподобалося б не мати жодного друга в усьому світі?

Голос Кетрін урвався, вона знов заридала.

— Кетрін, ти кажеш, що любиш відвертість. Я буду з тобою відверта. Якщо ти така самотня — у цім лише твоя провина. Я хотіла стати тобі другом. А ти шпигала й ображала мене.

— Так, я знаю… знаю. Як я ненавиділа тебе, коли ти щойно приїхала. Хизувалася своєю каблучкою з перлів…

— Кетрін, я не хизувалася!

— Так, мабуть. То все моя природна злостивість. Але вона сама впадала у вічі. Ні, я не заздрила, що ти заручена. Я ніколи не хотіла вийти заміж — надивилася на це, доки живі були батьки… Але я заздрила, що ти моя начальниця, хоч і молодша за мене… тішилася, коли Прінгли тобі капостили… Ти мала все, чого так бракувало мені — вроду, друзів, юність. Юність! Моя юність була тоскна й порожня. Ти нічого не знаєш про це. Ти не знаєш… не маєш і гадки, як це — бути непотрібною нікому… жодній душі!

— Та невже? — вигукнула Енн і кількома сповненими гіркоти фразами описала своє дитинство до приїзду в Зелені Дахи.

— Шкода, що я не знала цього, — мовила Кетрін. — Тоді все було б інакше. Бо ти здавалася мені однією з улюблениць долі. Чорна заздрість гризла мою душу. Ти здобула посаду, якої так прагнула я. Авжеж, у тебе підготовка краща — проте я заздрила. Ти вродлива — принаймні люди вважають тебе вродливою. А мій найперший спогад — то чиїсь слова: «Яке бридке дитя!» А як гарно ти заходиш до кімнати… Я пам’ятаю, як ти зайшла в учительську, щойно приїхала до нас. Але, мабуть, справжня причина моєї заздрості в тім, що ти здавалася мені охопленою незбагненним щастям, так, мовби кожен день був для тебе пригодою. Та попри всю ненависть, часом я казала собі, що ти, напевне, прибула до нас із якоїсь далекої зірки.

— О, Кетрін, мені подих перехоплює від усіх цих компліментів. Але ти більше не відчуваєш ненависті до мене, правда? Тепер ми подружимося.

— Хтозна. Я ніколи не мала подруги, ще й майже ровесниці. І товариства не мала, як не маю й понині. Мабуть, я не вмію дружити. Так, я більше не відчуваю до тебе ненависті… не знаю, як я до тебе ставлюся. Певно, ці твої славетні чари вже й на мене діють… Я знаю тільки, що дуже хочу розповісти тобі про своє життя. Ніколи не зважилася б на це, якби ти не розповіла мені про власне дитинство. Я хочу пояснити, що зробило мене такою. Не знаю, чому — але дуже хочу.

— Розкажи мені все, мила Кетрін. Я теж хочу зрозуміти тебе.

— Ти справді знаєш, як це — бути непотрібною нікому, так… але навіть ти не уявляєш, що таке бути непотрібною власним батькам. Моїм я була непотрібна. Вони не любили мене, ще відколи я народилася… та й доти… і одне одного теж не любили. Це правда — вони ввесь час гризлися, то були ниці, нікчемні, дрібні сварки. Не дитинство, а суцільний жах. Вони померли, коли мені було сім, і я перейшла жити в дім дядька Генрі. Там я теж була нікому не потрібна. Усі вони дивилися на мене зверхньо, бо я «користалася з їхньої ласки» — я досі пам’ятаю всі образи на свою адресу. Я не чула від них жодного доброго слова. Одягали мене в старе дрантя моїх кузин. Найгірший був один капелюх — я скидалася в ньому на гриб, а вони глузували з мене щоразу, як я його надівала. Якось я схопила його й швиргонула в камін. Решту зими довелося ходити до церкви в гидкім старезнім капорі. Мені не дозволяли мати пса, коли я так хотіла. Я була тямущою ученицею… мріяла вступити до коледжу — але так само я могла просити місяця з неба. Утім, дядько Генрі погодився відправити мене до вчительської семінарії, лиш за умови, що я поверну йому гроші, коли знайду роботу в школі. Він платив за моє помешкання в жалюгіднім третьосортнім пансіоні, у кімнатці над кухнею, де взимку був крижаний холод, а влітку — спека, мов у казані, і ще в усі пори року стояв невитравний застарілий запах їжі. А який одяг я носила! Та все ж одержала диплом і посаду заступниці директора в саммерсайдській школі — єдина моя удача за все життя. Відтоді я обмежувала себе в усім, щоб повернути гроші дядькові Генрі — не лише за навчання в семінарії, а й за всі ті роки, що прожила в його домі. Я не хотіла бути винною йому аніжодного цента. Ось чому я жила в пані Денніс і так убого вдягалася. І щойно я закінчила платити йому. Уперше в житті я почуваюся вільною. Та характер мій геть зіпсувався. Я знаю, що нетовариська… що не вмію підтримати розмову… знаю, що з моєї власної провини мною нехтують у світськім і громадськім житті. І що в умінні бути жовчною я досягла найвищих висот. Знаю, що я в’їдлива. Знаю, що учні вважають мене деспоткою й ненавидять. Ти думаєш, мені це не болить? Вони всі дивляться на мене з таким острахом — терпіти не можу тих, хто боїться мене. Ох, Енн, здається, ненависть стала моєю хворобою. Я хочу бути, як інші люди — хочу й не можу. Ось що робить мене такою нестерпною.

— Але ти можеш! — однією рукою Енн обійняла Кетрін за плечі. — Можеш позбутися ненависті, зцілитися від неї. Тепер ти вільна й незалежна, і нарешті для тебе почнеться справжнє життя. А ми ніколи не знаємо, що буде за наступним поворотом дороги.

— Я й раніше чула, як ти казала це. Чула й насміхалася із твого «повороту». Проте біда в тім, що на моїй дорозі жодних поворотів немає. Вона простягається переді мною аж до крайнеба, нескінченно одноманітна. Ох, Енн, чи лякало тебе коли-небудь життя — своєю порожнечею, своїми юрмами холодних, нецікавих людей? Ні, звісно, ні. Тобі ж не доведеться все життя вчителювати. А ще тобі немовби всі цікаві, навіть оте кругле червонолице створіння, яке ти кличеш Ребеккою Дью. Та я ненавиджу вчительську працю — а більше нічого робити не вмію. Учитель — то лише невільник часу. Я знаю, що ти любиш учителювання, та не збагну, як тобі це вдається. Енн, я хочу мандрувати. Це єдине, про що я завжди мріяла. Я пам’ятаю єдину картинку, що висіла в моїй кімнатчині на горищі в домі дядька Генрі — бляклу стару гравюру, яка для «пристойних» кімнат не годилася. На ній були пальми довкола оази в пустелі й караван верблюдів, що йшли десь далеко-далеко. Вона буквально заворожувала мене. Мені завжди так хотілося поїхати й відшукати ту оазу. Я хочу побачити Південний Хрест,[39] і Тадж-Махал, і колони Карнака. Хочу знати — не просто вірити, — що Земля кругла. Та хіба можна це робити на вчительську платню? Я муситиму все життя цідити казна-що про дружин Генріха VIII та невичерпні природні ресурси Канади.

Енн засміялася. Тепер можна було сміятися без жодного остраху. У голосі Кетрін більше не відчувалося гіркоти — лише смуток і роздратування.

— Так чи так, а тепер ми подружимося. І наша дружба почнеться з того, що ми весело й гарно проведемо тут наступні десять днів. Я завжди хотіла стати тобі подругою, Кетрін — через грайливу «К»! Я знала, що за всіма твоїми колючками ховається щось, заради чого варто зблизитися з тобою.

— То он що ти насправді думала про мене? Я часто міркувала, якою здаюся тобі. Що ж, доведеться леопардові перемінити плями[40] — якщо це взагалі можливо. Хтозна. У цих твоїх Зелених Дахах я й не в таке готова повірити. Це перше місце у світі, де я почуваюся вдома. Я хочу бути, як інші люди — коли ще не пізно. Навіть попрактикуюся у видушуванні з себе осяйної усмішки, щоб зустріти нею цього твого Гілберта, коли він приїде сюди завтра ввечері. Звісно, я вже забула, як розмовляти з чоловіками — якщо взагалі бодай колись це знала. Він побачить у мені лиш дурну стару панну. Цікаво, чи буду я, коли вляжуся спати, люта на себе за те, що скинула маску й відкрила тобі свою налякану тремтливу душу?

— Ні, не будеш. Ти подумаєш: «Як добре, що тепер вона побачила в мені людину». Ми затишно підгорнемо теплі хутряні ковдри, а в кожному ліжку, напевне, буде дві грілки, бо й Марілла, і пані Лінд покладуть нам по грілці з остраху, що інша про це забуде. І ти так солодко заснеш після морозяної прогулянки під місячним сяйвом. А потім настане ранок, і ти почуватимешся, мов перша людина, котра збагнула, що небо синє. І ще ти більше дізнаєшся про сливовий пудинг, бо допоможеш мені приготувати його до вівторка — великий, смачнючий і з безліччю слив.

Уже в будинку Енн вражено поглянула на Кетрін — незвично гарну, рум’яну опісля довгої зимової прогулянки; а саме рум’янець мав вирішальне значення у її вроді.

«Ох, та вона була б красунею, якби носила плаття й капелюхи, що їй личать, — міркувала Енн, намагаючись уявити чорняву, з бурштиновими очима Кетрін у густо-червонім оксамитовім капелюсі, який вона допіру бачила в одній із саммерсайдських крамниць. — Я неодмінно подумаю, чим тут можна зарадити».

6

Цілу суботу й понеділок у Зелених Дахах тривали щонайвеселіші клопоти. Сливовий пудинг був готовий, а у вітальні постала ошатна різдвяна ялинка. Кетрін, Енн і двійнята їздили по неї до лісу, де зрубати її Енн погодилася лиш тому, що ділянку, власником якої був пан Гаррісон, навесні так чи так належало розчистити й засіяти.

Вони збирали глицю й суховершки для вінків — трапилося їм навіть кілька стебел папороті, що ввесь рік зеленіли в глибокому видолинку — та блукали лісом, аж доки день і ніч обмінялися усмішкою понад засніженими пагорбами. А тоді, щасливі, повернулися додому, де на них уже чекав високий молодий чоловік із карими очима й невеличкими вусиками, що робили його таким дорослим і солідним, аж на одну страхітливу мить Енн засумнівалася, справді це Гілберт, а чи хтось інший.

Кетрін, ледь усміхнувшись — вона хотіла зробити усмішку саркастичною, та це їй вдалося погано, — залишила їх у вітальні, а сама цілий вечір бавилася з двійнятами в різноманітні ігри на кухні — ще й, на свій подив, збагнула, що її це тішить. А як цікаво було спуститися з Деві в льох і з’ясувати, що у світі ще лишилися такі смачні солодкі яблука. Ніколи досі Кетрін не бувала в сільському льоху, тож і гадки не мала, яким дивовижним, загадковим, сповненим тіней, він стає при сяйві свічки. Життя вже здавалося теплішим. Уперше Кетрін зрозуміла, що воно може бути прекрасне — навіть для неї.

Різдвяного ранку, щойно почало на світ благословлятися, Деві здійняв страхітливий галас, який міг би розбудити й Сімох Поснулих,[41] бігаючи сходами вгору й униз і калатаючи в старий коров’ячий дзвоник. Марілла жахнулася, що він виробляє таке, коли в домі гостя; утім, Кетрін вийшла у вітальню сміючись. Вони з Деві дуже легко й швидко подружилися. Як згодом сама Кетрін щиро зізналася Енн, їй нецікаво було з чемною, зусібіч бездоганною Дорою, проте Деві виявився зліплений із того ж тіста, що й вона.

Відчинити вітальню й роздати подарунки довелося ще перед сніданком, інакше двійнята — навіть Дора — не змогли б ні крихти проковтнути. Кетрін, яка не сподівалася нічого, окрім, хіба що, подарунка з чемності від Енн, раптом виявила, що одержує дарунки від усіх: плетену гачком барвисту шаль від пані Лінд, саше з фіалковим коренем від Дори, канцелярський ножик від Деві, цілий кошик маленьких слоїчків із варенням від Марілли й навіть прес-пап’є у вигляді чеширського кота від Гілберта. А попід ялинкою, затишно скулившись на клаптику вовняної ковдри, лежало прегарне темнооке цуценя із чуйними шовковистими вушками та чарівним хвостиком. До нашийника його була прив’язана картка з підписом: «Від Енн, котра все ж наважиться побажати тобі веселого Різдва».

Кетрін схопила жваву маленьку істоту в обійми й схвильовано проказала:

— Яке диво, Енн! Та пані Денніс мені не дозволить. Я вже хотіла була завести пса, і вона відмовила.

— Я домовилася з пані Денніс. Вона дозволить, от побачиш. Та хай там як, ти не залишишся в неї надовго. Кетрін, ти мусиш знайти собі хороший пансіон — тепер, коли нарешті повернула те, що вважала своїм боргом. Дивися, який гарний поштовий набір мені прислала Діана. Хіба не цікаво дивитися на чисті аркуші й думати, що ти напишеш на них?

Пані Лінд раділа сніжному, білому Різдву — бо ж не бути смертям і лихові, коли Різдво біле, — та Кетрін воно здавалося й багряним, і малиновим, і золотим. І тиждень опісля Різдва був так само прекрасний. Досі Кетрін часто й із гіркотою думала, що ж відчувають щасливі люди — а тепер сама була щаслива. Вона дивовижно розквітла, і Енн раптом збагнула, що тішиться її товариству.

«А я гадала, що вона зіпсує мені канікули!» — чудувалася подумки Енн.

«А я ледь була не відмовилася від запрошення приїхати сюди», — казала собі Кетрін.

Вони ходили на довгі прогулянки — Стежиною Закоханих до Лісу Привидів, де сама тиша видавалася дружньою, до пагорбів, де в зимовому танці гоблінів кружляли сніжинки, до старих садів, де було повно фіолетових тіней, — крізь пишноту передзахідних лісів. Не було чути ані щебету птахів, ані дзюркоту струмків, ані цокотіння білок. Проте вітер створював свої мелодії, чия виразність винагороджувала дівчатам нетривалість звучання.

— Завжди можна відшукати щось приємне для зору та слуху, — мовила Енн.

Вони розмовляли про «капусту й королів», запрягали свої брички зорями[42] й поверталися додому з апетитом, що кидав виклик навіть запасам у коморі Зелених Дахів. Одного дня надворі штормило, тож дівчата не могли вийти з дому. У піддашшя бив східний вітер, стогнали й ревли сірі води затоки. Та навіть негода в Зелених Дахах була чарівна. Як затишно виявилося сидіти побіля печі, гризти яблука й цукерки та замріяно споглядати танець світла й тіні на стелі. А як весело було вечеряти під квиління бурі за вікном!

Якось надвечір Гілберт повіз їх у гості — відвідати Діану та її малесеньку донечку.

— Я ще ніколи не тримала в руках немовляти, — мовила Кетрін дорогою додому. — Не мала такого бажання, та й боялася, що розчавлю його своїми ручищами. Ти не уявляєш, Енн, що я відчувала — така велика й незграбна, тримаючи ту витончену крихітку. Я знаю, пані Райт боялася, що я можу впустити дитину. Я бачила, як вона щосили намагалася приховати свій жах. Але це якось подіяло на мене — тобто немовля, — хоч я ще й не зрозуміла, як саме.

— Діти — надзвичайні створіння, — мрійливо проказала Енн. — У Редмонді хтось був назвав їх «гроном дивовижних можливостей». Уяви собі, Кетрін, — адже й Гомер колись був маленьким хлопчиком, із ямочками й круглими променистими очима. Тоді він, звісно, ще не був сліпий.

— Шкода, що його мати не знала, ким він буде, — мовила Кетрін.

— Та добре, що Юдина мати не знала, ким буде її син, — замислилася Енн. — Я сподіваюся, вона ніколи й не довідалася про це.

Одного вечора в клубі мав відбутися концерт, після якого всі були запрошені на вечірку вдома в Ебнера Слоуна, і Енн умовила Кетрін піти з нею.

— А ще, Кетрін, я хочу, щоб ти почитала нам вірші. Я чула, ти прегарно декламуєш.

— Так, колись я декламувала — і мені це навіть подобалося. Та позаторік я брала участь у концерті в готелі на узбережжі, і чула потім, як публіка з мене сміялася.

— Як ти знаєш, що сміялися з тебе?

— Вочевидь із мене. Більше там не було із чого сміятися.

Енн притлумила усмішку й продовжила наполягати.

— На біс прочитай «Джіневру».[43] Я чула, вона тобі добре вдається. Пані Прінгл, удова пана Стівена, сказала мені, що цілу ніч не могла повік склепити після того, як почула цей твір у твоєму виконанні.

— Ні, «Джіневри» я ніколи не любила. Та вона є в хрестоматії, тож я часом намагаюся показати учням, як треба її читати. А сама Джіневра мене дратує. Чому вона не кричала, коли її замкнули? Адже її шукали повсюди; хтось напевне почув би крики.

Зрештою Кетрін усе-таки погодилася декламувати, проте досі мала сумніви щодо вечірки.

— Я, звісно, можу піти. Але НІХТО не запросить мене танцювати, і я знову стану злостива й ущиплива, і почну себе соромитися. Я завжди почувалася нещасною на тих кількох вечірках, де була. Нікому й на думку не спадає, що я вмію танцювати, Енн, — а я ж умію, і доволі добре. Навчилася ще в дядька Генрі — їхня сердешна покоївка теж хотіла навчитися, і ми з нею вдвох танцювали вечорами на кухні під музику, що линула з вітальні. А я, мабуть, хотіла би потанцювати — із гідним партнером.

— На цій вечірці ти не будеш нещасною. Не дивитимешся на все збоку. Бо в цьому й полягає різниця — береш ти участь у тому, що відбувається, чи просто споглядаєш. У тебе розкішні коси, Кетрін. Ти дозволиш мені зачесати їх по-новому?

Кетрін знизала плечима.

— Спробуй. Напевне, зачіска в мене жахлива, та на те, щоб чепуритися щодня, я геть не маю часу. І гарної сукні в мене теж нема. Оця зелена тафтяна згодиться?

— Вбереш її, хоча зелений, моя Кетрін, — це той колір, якого тобі нізащо не можна носити. Але ти приколеш до неї оцей червоний шифоновий комірець, що я зробила для тебе. Так, приколеш. Тобі слід пошити червону сукню.

— Ненавиджу червоний. Коли я ще жила в дядька Генрі, тітка Гертруда змушувала мене носити яскраво-червоні фартухи, і щойно я приходила в них до школи, усі діти кричали: «Пожежа!» Та й не хочу я перейматися одягом.

— Боже, дай мені терпіння! Одяг — це надзвичайно важливо, — суворо проказала Енн, зачісуючи й укладаючи коси Кетрін. Невдовзі вона прискіпливо оглянула свою роботу й лишилася задоволена. Обійнявши Кетрін рукою за плечі, Енн повернула її до дзеркала і, сміючись, запитала: «Тобі не здається, що ми — двоє дуже вродливих дівчат? І хіба не приємно думати, що наш вигляд потішить тих, хто дивитиметься на нас? Є стільки негарних людей, котрі стали б значно привабливіші, якби лиш доклали трохи зусиль. Три тижні тому в церкві — пам'ятаєш, коли в бідолашного пана Мілвейна був такий нежить, що з усієї проповіді ніхто не міг і слова втямити — я провела час, роблячи всіх довкола себе гарнішими. Я дала пані Брент новий ніс, закрутила коси Мері Аддісон та промила водою з лимонним соком волосся Джейн Марден… я перевдягла Емму Ділл із коричневої сукні в блакитну, а Шарлотту Блер — із картатої в смугасту, я видалила кілька бородавок, зголила довгі рудуваті бакенбарди Томаса Андерсона… Ти не впізнала б їх усіх після цих процедур. До того ж, усі вони, окрім, хіба що, пані Брент, могли б це зробити й самі. Кетрін, у тебе такі гарні очі — на колір, мов чай, брунатний чай. Будь нині гідна свого прізвища[44] — струмок повинен бути світлий, веселий, грайливий».

— Усі ті риси, що в мене їх нема.

— Усі ті риси, що були в тебе ввесь минулий тиждень. Тож ти можеш бути такою.

— Це лише чари Зелених Дахів. Коли я повернуся в Саммерсайд, для Попелюшки настане північ.

— Ти забереш ці чари із собою. Поглянь на себе — зараз ти така, якою маєш бути щодня.

Кетрін дивилася в дзеркало, начеб сумніваючись, вона це чи ні.

— Я справді здаюся молодшою, — визнала вона нарешті. — Ти слушно кажеш: одяг творить дива. Так, я знаю, що досі здавалася старшою, ніж є — проте мене це геть не обходило. Та й чого б мало? Усім було байдуже. І я не така, як ти, Енн. Ти мовби народилася, уже знаючи, як жити. А я нічого про це не знаю — нічогісінько. Цікаво, чи не пізно ще почати вчитися? Я так довго була злостива й дошкульна, що й не знаю вже, чи здатна змінитися. Уїдливість стала для мене єдиним способом звернути на себе увагу. А ще я немовби завжди боялася — що скажу якусь дурницю в товаристві, і що з мене кепкуватимуть.

— Поглянь на себе, Кетрін Брук. Забери із собою цей образ — розкішні чорні коси, що так гарно облямовують лице, очі, сяйливі, мов темні зорі, ніжний рум’янець очікування — і ти більше не боятимешся. Ну, ходімо. Ми напевне спізнимося, та, на щастя, для учасників місця, як каже Дора, «законсервовані».

Гілберт відвіз їх до клубу. Усе було, як у давні часи — тільки замість Діани поряд із Енн сиділа Кетрін. Енн зітхнула. У Діани тепер геть інші клопоти. Концерти й вечірки — то більше не для неї.

Але який дивовижний удався вечір! Як мерехтливо сріблилися стежки попід свіжим снігом із блідо-зеленого неба на заході! Поміж хмар урочисто простував Оріон, а довкола в перлинній тиші завмерли пагорби, ліси й поля.

Вірші у виконанні Кетрін захопили публіку з перших рядків, а на вечірці всім охочим потанцювати з нею не знайшлося місця в бальній картці. Зненацька вона виявила, що сміється щиро й без жодної гіркоти. А потім — додому, в Зелені Дахи, гріти ноги коло вогню в їдальні, при веселім сяйві двох свічок на камінній полиці. Пані Лінд зайшла до них у кімнату — навшпиньках, бо година була вже пізня, — щоб запитати, чи не потрібні їм іще ковдри, і запевнити Кетрін, що її маленькому песикові тепло й затишно спиться в кошику, на кухні побіля плити.

«Я по-новому дивлюся на життя, — думала Кетрін, засинаючи. — Я й не знала, що у світі є такі люди, як ці».

— Приїздіть іще, — мовила на прощання Марілла — сувора, стримана Марілла, що ніколи не казала таких слів будь-кому зі звичайної чемності.

— Авжеж, вона приїздитиме, — відповіла Енн. — На вихідні, а влітку — на декілька тижнів. Ми влаштуємо багаття в саду, збиратимемо яблука й приганятимемо корів з пасовиська, будемо веслувати на ставку й блукати в лісі. Я дуже хочу показати тобі, Кетрін, сад Естер Грей, Прихисток Луни та квітучу Долину Фіалок.

7

Шелесткі Тополі,

вулиця, якою (напевне) блукають привиди,

5 січня


«Вельмишановний мій друже!

Ні, це не з листа бабусі тітоньки Четті. Це лише ті слова, гцо вона могла б написати, якби вони спали їй на думку.

Я постановила собі в новому році писати розважливі любовні листи. Як ти гадаєш, таке можливо?

Я покинула милі серцю Зелені Дахи та повернулася в милі серцю Шелесткі Тополі. Ребекка Дью розпалила в моїй кімнаті грубку, а в ліжко поклала грілку з гарячою водою.

Я рада, що люблю Шелесткі Тополі. Жахливо було б мешкати в домі, якого не любиш і який не любив би тебе… у домі, що не казав би: „Нарешті ти знову тут“, — як кажуть Шелесткі Тополі. Це старомодний і дещо бундючний дім, проте він мене любить.

І як радісно було знов побачити тітоньку Кейт, тітоньку Четті й Ребекку Дью! Я не можу не усвідомлювати їхніх кумедних слабкостей, та попри це, дуже їх люблю.

— Примарний провулок став зовсім інший, відколи ви тут оселилися, панно Ширлі, — сказала мені Ребекка Дью. Я була дуже втішена й зворушена.

Добре, що тобі, Гілберте, сподобалася Кетрін. Вона була з тобою надзвичайно сердечна. Просто диво, якою милою буває Кетрін, коли схоче цього. А ще я думаю, саму її це здивувало не менше, ні к інших. Вона й не сподівалася, що це так легко.

І в школі мені працюватиметься легше — тепер, коли моя заступниця підтримує мене. Вона вже шукає собі новий пансіону а я вмовила її купити той оксамитовий капелюх і ще не облишила сподівань переконати її долучитися до церковного хору.

Учора до нас прибіг пес пана Гамільтона й погнався за Димком.

— Це була остання крапля! — вигукнула Ребекка Дью. І, зі щоками, червонішими, ніж зазвичай, гладкими плечима, що здригалися від люті, та ще й у капелюсі, гарячково надітім навспак, вона подріботіла стежиною, щоб висловити панові Гамільтону все, що думає про нього. Уявляю, з якою дурнуватою усмішкою він слухав ту промову.

— Я не люблю Цього Кота, — заявила Ребекка Дью, — але він НАШ, і жоден гамільтонівський пес не сміє бігати сюди й ганяти його на власному задньому подвір'ї. „Він це робив лише для забави“, — каже мені той Джейбз Гамільтон. „Уявлення Гамільтонів про забаву відрізняються від уявлень Маккомберів, Маклінів і, коли вже на те, від уявлень Дью“, — мовила я. „Ви, панно Дью, мабуть, капусту їли на обід“, — каже він. „Ні, — відрубала я, — хоча могла б. Пані Маккомбер не всю капусту продала, щоб і домашнім залишити, хоча ціна була восени дуже добра. А дехто, — кажу, — нічого й не чує, крім брязкоту монет у кишені“. Сказала й пішла. Та чого ще чекати від Гамільтона? Негідник!

Над білим Королем Штормів висить темно-малинова зірка. Як би мені хотілося, щоб і ти зараз дивився на неї з вікна разом зі мною! Думаю, у цю хвилину ми відчували б щось більше, ніж звичайну взаємну повагу та дружбу».


12 січня.

«Позавчора надвечір до мене зайшла маленька Елізабет — поцікавитися, що то за дивні страшні звірі — папські булли,[45] та поплакатися, що вчителька просить її заспівати на шкільнім концерті, проте пані Кемпбелл рішучо це заборонила. Коли ж маленька спробувала вмовити її, то почула у відповідь: „Будь така ласкава, Елізабет, не сперечайся“.

Того вечора Елізабет пролила немалу кварту сліз у моїй башті, і навіть сказала, що віднині назавжди стане Ліззі. Тепер вона більше не зможе носити жодне з колишніх своїх імен.

— Минулого тижня я любила Бога; цього — ні, — обурено заявила вона.

Весь її клас бере участь у концерті, і маленька почувається, „наче проказана“. Здається, вона хотіла сказати „наче прокажена“, і це жахливо. Мила Елізабет нізащо не повинна відчувати себе прокаженою, тому я вигадала привід, щоб наступного ж дня піти до Ялинового Затінку. Жінка — що жила мовби й до Всесвітнього Потопу, така старезна вона з вигляду, — холодно зиркнула на мене порожніми сірими очима, тоді похмуро провела у вітальню й пішла доповісти пані Кемпбелл, що я хочу з нею поговорити.

Сонце, мабуть, не зазирало до тієї кімнати, ще відколи будинок був зведений. Там є фортепіано, та я певна, що на ньому ніхто ніколи не грав. Тверді стільці в парчевих чохлах стоять попід стіною — та й узагалі всі меблі, крім, хіба що, мармурового столика, розташовані вздовж стін, і всі, здається, незнайомі одне з одним.

Увійшла пані Кемпбелл. Досі я ніколи ще не бачила її. У неї тонке виразне лице, що цілком могло бути чоловічим, темні очі й густі чорні брови попід білосніжним волоссям. Вона не відмовилася від марнославного бажання прикрасити земне тіло й начепила велетенські сережки з онікса, що сягали їй ледь не пліч. Вона була підкреслено чемна зі мною, а я з нею. Якусь хвилину ми обмінювалися скупими репліками про погоду — обидві, як сказав би кілька тисяч років тому Тацит, „із ретельно дібраним виразом“. Я сказала — і то була правда, — що прийшла запитати, чи не позичить вона мені мемуари превелебного Джеймса Воллеса Кемпбелла, де, вочевидь, є багато цікавих фактів з історії нашого Острова, котрі я хотіла б використовувати на своїх уроках.

Пані Кемпбелл відтанула й покликала Елізабет, звелівши їй піти нагору й принести мемуари. На личку Елізабет видніли недавні сльози, котрі пані Кемпбелл милостиво пояснила: учителька надіслала другу записку із проханням дозволити дівчинці виступити на шкільнім концерті, проте вона, пані Кемпбелл, написала дуже різку відмову, яку Елізабет завтра ж понесе до школи.

— Діти віку Елізабет не мають співати на концертах, — заявила вона. — Це призводить до того, що вони стають зарозумілі й зухвалі.

Так, наче Елізабет може стати зарозуміла й зухвала!

— Ви слушно кажете, пані Кемпбелл, — мовила я тоном щонайглибшої підтримки. — Бодай тому, що Мейбл Філіпс теж співатиме на тім концерті, а в неї, кажуть, такий чудовий голос, що вона просто затьмарить усіх інших. Не варто Елізабет змагатися у співі з Мейбл.

Бачив би ти вираз пані Кемпбелл у цю мить! Зовні вона, можливо, і Кемпбелл, та в душі — справдешня Прінгл. Утім, вона нічого не відповіла, а я знала, коли мушу зупинитися, тож просто подякувала за мемуари й пішла.

Наступного вечора Елізабет прийшла по молоко до садової хвіртки, і личко їй, бліде та схоже на квітку, буквально сяяло. Вона сказала, що пані Кемпбелл таки дозволила їй виступити на концерті, лише хай від пихи не дметься. А все тому, що, як розповіла мені Ребекка Дью, Кемпбелли та Філіпси непримиренні щодо співу й гарних голосів!

На Різдво я подарувала Елізабет картинку, щоб повісити над ліжком — помережана сонячним сяйвом лісова стежина, що веде до пагорба, на якім поміж кількох дерев стоїть будиночок. Елізабет каже, що вже не боїться лягати спати в темряві, бо тепер щодня уявляє собі, наче йде туди, відчиняє двері, а будиночок світлий і там тато.

Бідолашна крихітка! Мені гидко думати про цього її батька!»


19 січня

«Учора відбулася вечірка з танцями в Керрі Прінгл. Кетрін була там у новій густо-червоній сукні з рюшами по боках, та ще вона зробила зачіску в перукаря. Чи повіриш — вона приїхала, і люди, котрі знали її, відколи вона оселилася в Саммерсайді, запитували одне одного, хто ця дівчина. Та я думаю, всьому причиною не так сукня й зачіска, як незбагненні зміни в ній самій.

Досі, коли вона опинялася в товаристві, її ставлення до інших було, здається, таке: „Мені нудно із цими людьми. Їм зі мною, певно, теж — я сподіваюся на це“. Та вчора вона мовби виставила запалені свічки в усіх вікнах свого життя.

Мені важко було завойовувати дружбу Кетрін. Утім, ніщо цінне не дістається легко, а я завжди відчувала, що ця дружба виявиться дуже цінною.

Тітонька Четті вже два дні лежить із нежитем та гарячкою, тож завтра, мабуть, викличе лікаря — боїться, чи це не запалення легень. А нині Ребекка Дью, пов’язавши голову рушником, цілісінький день навіжено мила й вичищала всі кімнати напередодні його ймовірного візиту. Зараз Ребекка в кухні — прасує білу вишиту бавовняну сорочку тітоньки Четті, щоб вона могла вдягти її на звичну фланелеву. Сорочка й без того була чистісінька, проте Ребекка Дью запевняє, буцім вона потьмяніла від довгого лежання в комоді».


28 січня

«Січень був місяцем холодних сірих днів із завірюхами, що час від часу кружляли над гаванню й засипали кучугурами Примарний провулок. Та вчора ввечері настала срібляста відлига, а нині вже сяяло сонце. Мій кленовий гай перетворився на місце неймовірної краси. Навіть звичайнісінькі улоговинки прегарно, казково замерехтіли. Кожна чарунка дротяної огороді обернулася на дивовижне кришталеве мереживо.

Ребекка Дью ввесь вечір прискіпливо читає один із моїх журналів, де надрукована стаття з фотографіями — „Типи жіночої вроди“.

— А гарно б то було, панно Ширлі, якби за одним помахом чарівної палички ми всі стали вродливі? — сумовито запитала вона. — Уявіть собі, що я відчула б, коли раптом стала б красунею! А втім, — зітхнула Ребекка, — якби ми всі були вродливі, хто б тоді робив за нас роботу?»

8

— Ох, як я втомилася, — зітхнула кузина Ернестина Б’югл, умощуючись за накритим до вечері столом у Шелестких Тополях. — Часом навіть сідати боюся — раптом підвестись уже не зможу.

Кузина Ернестина, сестра у третіх покійного капітана Маккомбера — та все ж достатньо близька родичка, на думку тітоньки Кейт, — прийшла того дня пішки з Лоувейла аж до Шелестких Тополь. Попри священні родинні зв’язки, вдови не надто тішилися її візитам. Кузина Ернестина не відзначалася вмінням підбадьорювати друзів та близьких, позаяк належала до тих сердешних, котрі щомиті переймаються не тільки власними справами, а й справами всіх інших, і не дають ні собі, ані їм відпочинку від цих хвилювань. Сам її вигляд, як запевняла Ребекка Дью, свідчив про те, що життя — то достеменна долина Плачу.

Кузину Ернестину неможливо було назвати красунею, та й сумнівно, щоб колись вона нею була. Мала вона сухе, зморшкувате й блякле личко із загостреними рисами, вицвілі блакитні очі, кілька незугарно розташованих бородавок і плачливий голос. Убрана була в колись чорну, а тепер помітно поруділу сукню та потерту горжетку з морського котика, яку відмовилася зняти навіть за столом, боячись протягів.

Ребекка Дью могла б сісти за стіл з усіма, якби захотіла, оскільки вдови не вважали кузину Ернестину гостею. Проте вона незмінно заявляла, що не здатна «смакувати хліб насущний» у товаристві цієї старої скиглійки. Натомість Ребекка воліла «вхопити перекуску» на кухні, та це не завадило їй висловити всі свої думки, прислуговуючи за столом.

— Це, певне, усе через весну, — завважила вона без тіні співчуття.

— Аби ж то річ була тільки в цім, панно Дью. Та зі мною, боюся, те саме, що й з бідолашною пані Гейдж. Торік вона їла гриби, а серед них, вочевидь, трапився отруйний, і відтоді їй страшно погіршало.

— Хіба ж ти могла вже їсти гриби цього року? — заперечила тітонька Четті.

— Ні — але, мабуть, я щось інше з’їла. Не втішай мене, Шарлотто. Добрі в тебе наміри, та це дарма. Стільки всього я знесла… Ти певна, Кейт, що в глечику з вершками не було павука? Боюся, я його бачила, коли ти доливала вершки до моєї чашки.

— У наших глечиках з вершками не буває павуків, — погрозливо мовила Ребекка Дью й захряснула кухонні двері.

— Може, то й тінь була, — поступилася кузина Ернестина. — Очі в мене вже не такі, як колись. Боюся, невдовзі я геть осліпну. І, до речі, була я сьогодні у Марти Маккей, а в неї гарячка й висип по всьому тілі. «У тебе, здається, кір, — кажу я їй. — І після нього ти напевне осліпнеш. Твої рідні усі слабували на очі». Я подумала, що слід її підготувати. Та й мати її хворіє. Лікар певен, що то нестравність, але я боюся, що насправді це пухлина. «І якщо вам робитимуть операцію й дадуть хлороформ, — кажу я їй, — боюся, ви вже не очуняєте. Не забувайте, ви з Гіллісів, а в них усіх було кволе серце. Онде й ваш батько помер від серцевого нападу».

— У вісімдесят сім років! — озвалася Ребекка Дью, збираючи брудні тарілки.

— А ти ж знаєш, що Біблія велить триматися сімдесяти, — лукаво докинула тітонька Четті.

Кузина Ернестина взяла третю ложечку цукру й тужливо розмішала чай у своїй чашці.

— Так сказав цар Давид, Шарлотто, але, боюся, у певнім сенсі він не був хорошою людиною.

Енн перехопила погляд тітоньки Четті й нестримно засміялася. Кузина Ернестина докірливо глянула на неї.

— Я чула, ви любите посміятися. Добре, коли так триватиме довіку, але я боюся, що ні. Боюся, невдовзі ви збагнете, що життя — то сумна річ. Ох, і я ж колись була молода!

— Невже? — дошкульно запитала Ребекка Дью, що саме в ту мить принесла оладки. — Я думаю, ви, панно Б’югл, завжди боялися цього. На те, щоб бути молодою, потрібна відвага.

— Ребекка Дью так химерно висловлюється, — занепокоїлася панна Б’югл. — Хоч мені то, звісно, байдуже. Смійтеся, поки можете, панно Ширлі, та, боюся, своїм щастям ви спокушаєте Провидіння. Ви так схожі на тітку дружини колишнього нашого пастора, що теж любила посміятися, а тоді в неї стався удар. За третім разом він буває смертельним. Боюся, наш новий лоувейльський пастор надзвичайно легковажний. Щойно я побачила його, то й сказала Луїзі: «Боюся, із такими ногами він напевне любить танцювати». Хоча, звісно, танці він покинув, коли взяв парафію, проте, боюся, ця вада виявиться в його дітях. Він нещодавно одружився і, кажуть, жінка в нього щонайнепристойніше закохана. Ніколи я, мабуть, не звикну до думки, що за пастора можна вийти з любові. Боюся, це страшенна неповага. Проповіді в нього добрі та боюся, що надто вільно він тлумачить Біблію: варто пригадати його слова про святого Іллю минулої неділі.

— Я прочитала в газеті, що тиждень тому одружилися Пітер Елліс та Фанні Б’югл, — мовила тітонька Четті.

— Еге. Аби лиш не було так, що вони хутко віддавались, та гірко побивались. Боюся, Пітер невдовзі збагне, що з лиця води не пити. Боюся, Фанні — цілосвітнє ледащо: столові серветки лише з одного боку прасує, не так, як її свята матінка. От коли була де безгрішна жінка — то це вона. У жалобі й нічну сорочку чорну вдягала. Казала, що вночі сумує незгірш, як удень. Я була в Енді Б’югла — помагала їм готувати святковий обід, — а наступного ранку спустилася в кухню й застала там Фанні, що їла яйце на сніданок. Їла в день свого ж весілля! Ви, мабуть, не вірите. Я й сама не повірила б, якби не вздріла на власні очі. Моя сердешна покійна сестра не їла нічого три дні до вінчання. А після смерті її чоловіка ми всі боялися, що вона вже ніколи ні крихти не з’їсть. Іноді я відчуваю, що більше не розумію теперішніх Б’юглів. Колись ми знали, чого чекати від рідні, а тепер усе так змінилося.

— Чи правда, що Джин Янг знову збирається заміж? — озвалася тітонька Кейт.

— Боюся, що так. Хоча кажуть, що Фред Янг помер, але я страхітливо боюся, що він іще знайдеться. Йому не можна було довіряти. Джин збирається вийти за Айру Робертса. Боюся, він освідчився їй лиш тому, що вона так хотіла. Його дядько Філіп колись упадав за мною, проте я відмовила. Сказала: «Б’югл я народилася, Б’югл і помру. Шлюб — то шило в мішку, і я не зважуся на цей непевний крок». За цю зиму в Лоувейлі було стільки весіль. Боюся, тепер усе літо будуть похорони, щоб відновити рівновагу. Місяць тому одружилися Енні Едвардс та Кріс Хантер. Боюся, через кілька років вони вже не кохатимуть одне одного так, як тепер. Він просто задурив їй голову. Його дядько Гайрем колись збожеволів. Стільки років уважав себе псом.

— Коли він часом гавкав для забави, цим йому ніхто не дорікав, — мовила Ребекка Дью, вносячи варення із груш та листковий пиріг.

— Він ніколи не гавкав, — заперечила кузина Ернестина. — Він гриз кістки й закопував, коли ніхто не бачив. Його жінка завжди відчувала щось таке.

— А де проводить цей рік пані Лілі Хантер? — запитала тітонька Четті.

— У сина в Сан-Франциско. Я страшенно боюся, що доки вона звідти виїде, там буде ще один землетрус і Лілі не зможе перетнути кордон. Щось та й має статися, коли мандруєш. Та хіба людей це спинить? Як подуріли всі. Мій кузен Джим Б’югл провів цю зиму у Флориді. Він розбагатів останнім часом, і тепер, боюся, дбає тільки про земне й минуще. Коли він їхав, я сказала… пригадую, наступного дня ще пес у Колманів здох… чи то було не тоді? Так, тоді. Я сказала: «Перед загибеллю гордість буває, а перед упадком бундючність».[46] Його донька вчителює у школі на Б’югл-роуд і ніяк не може обрати собі жениха. «Єдине, чого можеш бути певна, Мері-Анетто, — кажу я їй, — того, кого любиш найбільше, ти все одно не здобудеш. Тож краще візьми того, хто любить тебе, — коли можна в цім не сумніватися». Сподіваюся, їй вийде обрати краще, аніж Джессі Чепмен. Боюся, та погодилася вийти за Оскара Гріна лиш тому, що він весь час крутився поблизу. «І оцього ти обрала? — кажу я їй. — У нього ж брат помер від скоротечних сухот. І гляди не виходь заміж у травні, — кажу я їй. — Травень — нещасливий місяць для весіль».

— Як ви завжди вмієте розрадити! — озвалася Ребекка Дью, ставлячи на стіл таріль із мигдалевим печивом.

— Чи не знаєте ви, — запитала кузина Ернестина, не звертаючи уваги на Ребекку Дью й накладаючи собі другу порцію варення, — кальцеолярія — це квітка чи хвороба?

— Квітка, — відказала тітонька Четті.

Кузина Ернестина посмутніла.

— Хай там що воно таке, у вдови Сенді Б’югла це є. Я чула, як минулої неділі в церкві та казала сестрі, що в неї з’явилася кальцеолярія. А твоя герань, Шарлотто, геть засохла. Ти погано її підживлюєш. Удова Сенді Б’югла вже зняла жалобу, хоч він, сердешний, щойно чотири роки, як помер. Моя сестра була в жалобі за чоловіком двадцять п’ять років.

— А ви знали, що у вас розстібнувся гачок на спідниці? — запитала Ребекка Дью, ставлячи на стіл кокосовий пиріг.

— Я не маю часу розглядати себе в дзеркалі, — скривилася кузина Ернестина. — А як розстібнувся, то й що? Хіба я не ношу три нижніх спідниці? А кажуть, нині дівчата носять лише одну. Боюся, люди стають геть легковажні й недбалі. Зовсім не думають про судний день.

— Гадаєте, коли настане судний день, нас запитають, скільки нижніх спідниць ми носили? — мовила Ребекка Дью, тікаючи на кухню, перш ніж хтось спромігся вдати жах.

— Ви, мабуть, прочитали в газеті про смерть старого Алека Кравді, — зітхнула кузина Ернестина. — Його жінка два роки тому теж померла; буквально в гріб її звели, сердешну. Кажуть, йому так самотньо було відтоді, та, боюся, усе це тільки балачки. І, боюся, клопотів з ним буде ще родині доста, хоч його вже й поховали. Я чула, заповіту він не склав, тож вони всі перегризуться через спадок.

— А як поживає Джейн Голдвін? — запитала тітонька Кейт. — Її давно не було в Саммерсайді.

— Ох, сердешна Джейн! Вона все марніє, хтозна-чому. Боюся, то в неї алібі. А чого це панна Дью регоче на кухні, мов гієна? Боюся, вам ще з нею буде тяжко. Поміж Дью було немало божевільних.

— Я чула, у Тайри Купер знайшлося дитятко, — мовила тітонька Четті.

— О, так, бідолашне. Проте, слава Богу, одненьке. Я боялася, що буде двоє. У Куперів часто бувають двійнята.

— Тайра з Недом — така гарна пара, — додала тітонька Кейт, мовби сподіваючись урятувати бодай щось від неминучого кінця. Утім, кузина Ернестина не згодна була визнати, що є бальзам у Гілеаді — а надто в Лоувейлі.

— Тайра була дуже рада, коли нарешті вполювала його. А колись же боялася, що він не повернеться із заходу. Я застерігала її: «Будь певна, він тебе розчарує. Він завжди розчаровував людей. Онде всі боялися, що він помре немовлям, але ж бачиш — він досі живий». Потім він купив ферму Холлі, і я знов її застерігала: «Боюся, у їхнім колодязі тиф. П’ять років тому наймит пана Холлі помер був від тифу». Тож раптом щось станеться, мені вони дорікнути не зможуть. Джозеф Холлі каже, що йому болить спина, — мовляв, простріл. Але, боюся, це в нього розвивається спинномозковий менінгіт.

— Дядечко Джозеф — один із найкращих людей у світі, — мовила Ребекка Дью, вносячи знову наповнений чайник.

— Так, він хороший, — скорботно згодилася кузина Ернестина. — Аж надто хороший! Боюся, усі його сини пустяться берега. Так часто буває — щоб трималася рівновага. О ні, дякую, Кейт, чаю я більше не хочу. Хіба що одне печиво візьму. Воно для шлунка не тяжке, але, боюся, я вже забагато з’їла. Ну, от і мушу йти, і не попрощаюся з вами, як слід, бо ще стемніє перш, ніж я додому дістануся. Не хочу ноги промочити — я боюся амонії.[47] Онде цілу зиму щось мені ходило з руки аж до нижніх кінцівок. Я ночами спати не могла. Ніхто не знає, як мені важко було, та я не з тих, хто тільки й може, що нарікати. Я хотіла була ще раз вас відвідати, бо хтозна, чи дотягну до наступного року. Та ви обидві геть змарніли, тож, напевне, помрете ще раніше, ніж я. Ох, найкраще вмирати, доки є хтось рідний, щоб тебе поховав. Боже, ну й вітер здіймається. Боюся, він потрощить дах на нашій клуні. Стільки вітряних днів цього року. Боюся, наш клімат стає зовсім інакший. Дякую вам, панно Ширлі, — звернулася вона до Енн, що помагала їй надіти пальто, — глядіть, яка ви зморена й бліда. Боюся, усім рудим завжди здоров’я бракне.

— Із моїм здоров’ям усе гаразд, — усміхнулася Енн, подаючи кузині Ернестині чудернацький капелюшок зі страусовим пером над маківкою, — просто в мене нині трішки болить горло, панно Б’югл, от і все.

— О! — кузина Ернестина зраділа ще одному лихому передчуттю. — Про хворе горло треба дбати. Симптоми ангіни й дифтерії однаковісінькі до третього дня. Та є в цьому й утіха — скількох бід ви не зазнаєте, якщо помрете молодою!

9

Кімната в башті,

Шелесткі Тополі,

20 квітня.


«Милий бідолашний мій Гілберте!

„На сміх я сказав: нерозумний, а на радість: що робить вона?“[48] Боюся, я посивію молодою. Боюся, я скінчу свої дні в богадільні. Боюся, жоден з моїх учнів не складе випускних іспитів. У суботу ввечері мене обгавкав пес пана Гамільтона, і тепер, боюся, у мене буде сказ. Боюся, мою парасольку виверне вітром, коли сьогодні я піду гуляти з Кетрін. Боюся, зараз Кетрін любить мене так сильно, що вже ніколи не зможе любити так само. Боюся, мої коси все-таки не каштанові. Боюся, у п’ятдесят років на носі в мене виросте бородавка. Боюся, у школі почнеться пожежа, а ми не зможемо втекти. Боюся, нині я знайду мишу в ліжку. Боюся, ти освідчився мені лише тому, що я весь час крутилася поблизу. Боюся, невдовзі в мене з’явиться звичка постійно смикати ковдру.

Ні, коханий, я не збожеволіла — поки що. Просто кузина Ернестина Б’югл заразна.

Тепер я розумію, чому Ребекка Дью прозвала її „панною Полохливою“. Сердешна, вигадала собі та іншим стільки неприємностей, що й сам фатум, певне, геть знесилів.

У світі повно Б’юглів, хоч і не всі вони, може, зайшли у своєму б’юглізмі так далеко, як кузина Ернестина, але скільки ж їх — людей, що так бояться завтрашніх прикрощів, аж геть убивають цим радість нинішнього дня.

Гілберте, милий, не біймося — ніколи й нічого. Страхи — це таке похмуре рабство. Будьмо відважні, зухвалі та повні надій! Крокуймо назустріч життю й усьому, що воно принесе, хай навіть то будуть прикрощі, тиф і двійнята!

Сьогодні був день, що потрапив у квітень із червня. Сніг розтанув, і жовтавий місяць та золоті пагорби співають осанну весні. Я певна, що чула Пана — він грав на сопілці в зеленім видолинку посеред мого кленового гаю, — а над Королем Штормів має стяг із невагомого бузкового туману. Останнім часом тут було багато дощів, і я полюбила сидіти у своїй башті в тихі вологі години весняних сутінків. Та сьогоднішній вечір — вітряний і квапливий: навіть хмари мчать по небі, мовби кудись поспішаючи, і місячне сяйво, пробиваючись між ними, квапиться розлитися на світ.

От якби ми з тобою, Гілберте, нині йшли попід руку однією з довгих ейвонлійських доріг!

Боюся, Гілберте, я в тебе щонайнепристойніше закохана. Тобі не здається, що це страшенна неповага? Але ти ж не пастор».

10

— Я така несхожа на інших, — зітхнула Гейзел.

Це було жахливо — так відрізнятися від інших людей, — та все ж і дивовижно, начеб ти прилетіла на землю з далекої зірки. Гейзел нізащо не погодилася б стати, як усі, хай як їй дошкуляла б власна відмінність від решти.

— Усі ми несхожі на інших, — підсміхнулася Енн.

— Ви усміхаєтеся! — Гейзел молитовно склала перед собою пухкенькі білосніжні руки й заворожено втупилася в Енн. Вона виділяла щонайменше одне слово в кожнім своїм реченні. — У вас така чарівна усмішка… така незабутня усмішка. Відколи вперше вас побачила, я знала, що ви зрозумієте все. Ми з вами — люди одного рівня. Мені інколи здається, панно Ширлі, що я медіум. Я завжди в найпершу мить знайомства інстинктивно відчуваю, чи сподобається мені та людина. І я одразу відчула, що ви все знаєте… ви зрозумієте. Таке щастя, коли тебе розуміють. Ніхто не розуміє мене, панно Ширлі, — ніхто. Проте коли я побачила вас, якийсь внутрішній голос шепнув: «Вона зрозуміє. З нею можна бути справжньою». Ох, панно Ширлі, ми ж із вами будемо справжніми? Завжди будемо справжніми й щирими? Панно Ширлі, ви любите мене хоч малесеньку, найдрібнішу краплиночку?

— Я думаю, що ти мила дівчинка, — відповіла Енн, знову всміхаючись та перебираючи тонкими пальцями золоті кучері Гейзел. Полюбити Гейзел було зовсім не важко.

Гейзел виливала душу Енн у її кімнаті в башті, звідки так добре видно місяць-молодик над гаванню й густі травневі сутінки, розлиті в багряні чаші тюльпанів попід вікном.

— Не запалюймо світла, прошу вас, — мовила Гейзел, і Енн погодилася:

— Добре. Гарно тут сидіти, коли темрява — твій друг. А щойно запалюєш світло, як воно стає твоїм ворогом і дивиться на тебе так докірливо.

— Я можу уявити щось подібне, проте сказати все так вишукано не зумію, — простогнала Гейзел у солодких муках захвату. — Ви говорите мовою фіалок, панно Ширлі!

Гейзел ніяк не могла пояснити, що вона має на увазі, та це було байдуже. Адже це так поетично звучало!

Того дня кімната в башті була єдиним острівцем спокою в Шелестких Тополях. Зранку Ребекка Дью страдницьки проказала:

— Ми мусимо змінити шпалери у вітальні й гостьовій кімнаті, доки тут відбудуться збори Спільноти милосердя, — і негайно ж винесла всі меблі з обох кімнат, для зручності шпалерника, котрий потім заявив, що прийде аж наступного дня.

Отак і вийшло, що ввесь дім опинився в круговерті хаосу, якого не зазнала хіба спальня Енн.

Гейзел Марр, як то казали, «геть знетямилася» від Енн. Марри були новими людьми в Саммерсайді, куди взимку переїхали із Шарлоттауна. Гейзел, кароока «жовтнева білявка», як вона сама любила називати себе, мала золотаво-бронзові кучері і, на думку Ребекки Дью, була ні до чого не вдатна, відколи затямила, що вродлива. Проте вона була товариська, і хлопці не могли встояти перед чарами її очей та кіс.

Енн вона подобалася. Щойно того вечора Енн була втомлена й трішки зневірена, як то зазвичай стається після багатьох годин учительської праці, але тепер відітхнула. Хтозна, що послужило тому причиною — травневий вітерець, що вривався до неї, налитий ароматом яблуневого цвіту, чи балачки Гейзел. Мабуть, і одне, і друге. Гейзел нагадувала Енн її власну ранню юність з усіма ідеалами та романтичними захопленнями.

Гейзел ухопила руку Енн і побожно притисла її до вуст.

— Я ненавиджу всіх, кого ви любили до мене, панно Ширлі. Ненавиджу всіх, кого ви любите зараз. Я хочу, щоб ви належали мені цілком.

— Тобі не здається, що це нерозумно, дівчинко? Адже ти сама любиш не тільки мене. От хоча б Террі, скажімо.

— Ох, панно Ширлі, про це я й хотіла поговорити з вами. Я більше не можу зносити це мовчки… не можу! Я мушу розповісти — комусь, хто розуміє. Позавчора я вийшла і всю ніч ходила довкола ставка — ну, майже всю, години до дванадцятої. Я вистраждала все… усе!

Вигляд у Гейзел був такий трагічний, як лиш дозволяли їй кругле біло-рожеве обличчя, довгі вії та сяйво золотих кучерів.

— Що ти кажеш, Гейзел! Я думала, ви з Террі такі щасливі — тепер, коли все вирішено.

Не докоряймо Енн тим, що вона так вважала. Упродовж попередніх трьох тижнів Гейзел безупинно висловлювала захват від Террі Гарланда, бо ж, на її думку, що доброго було в тім, щоб мати жениха, коли не можна всім про нього розповісти?

— Усі так думають, — скорботно відказала Гейзел. — Ох, панно Ширлі, життя здається повним нездоланних труднощів. Я часом так хочу лягти десь — будь-де — скласти руки й ніколи ні про що не думати.

— Але… що сталося, мила?

— Нічого… і все найгірше! О, панно Ширлі, можна розказати вам про це? Можна вилити всю мою душу?

— Авжеж, Гейзел.

— Мені зовсім нема де вилити душу, — жалісливо мовила Гейзел. — Окрім щоденника, звісно. Ви дозволите мені показати вам мій щоденник, панно Ширлі? У ньому я розкриваюся повністю. І все ж я не можу писати про те, що горить у моїй душі. Це… це душить мене! — і Гейзел драматичним жестом схопилася за горло.

— Звісно, я прочитаю, якщо ти так хочеш. Але що сталося між вами з Террі?

— Ох, Террі! Панно Ширлі, чи повірите ви, коли я скажу, що Террі часом видається мені незнайомим? Незнайомим! Кимось, кого я раніше не зустрічала, — додала Гейзел, щоб уникнути непорозумінь.

— Але… Гейзел… я думала, що ти кохаєш Террі… ти ж сама казала…

— Так. Я теж думала, що кохаю його. Але тепер я розумію, що то була жахлива помилка. О, панно Ширлі, ви не уявляєте, яке тяжке моє життя… яке нестерпне!

— Мені це знайомо, — співчутливо мовила Енн, пригадуючи Роя Гарднера.

— О, панно Ширлі, я певна, що не настільки люблю його, щоб вийти заміж. І тепер я це збагнула — тепер, коли вже надто пізно! Просто мене засліпило місячне сяйво, от я й подумала, що кохаю. Якби не той місяць, я напевне попросила б дати мені час розміркувати. Але тоді я була зачарована… тепер я розумію. Ох, я втечу! Зроблю щось відчайдушне!

— Але Гейзел, мила, коли відчуваєш, що помилилася, скажи йому відверто…

— О, панно Ширлі, я не можу! Це його вб’є! Бачте, він мене просто обожнює. І я нічого не вдію. А Террі вже говорить про весілля. Подумайте лиш — я ще дитина… мені всього вісімнадцять. Усі друзі, яким я тайкома розповіла про заручини, вітають мене — і це такий фарс. Вони думають, що Террі — дуже вигідна партія, бо він одержить десять тисяч доларів, щойно йому виповниться двадцять п’ять. Це його спадок від бабусі. Наче мене цікавить така мерзенна річ як гроші! О, панно Ширлі, чому люди такі корисливі… чому?

— Часом вони справді бувають корисливі, але не завжди, Гейзел. А коли в тебе до Террі такі почуття… ну, то всі ми помиляємося. Інколи своїх бажань не вдається збагнути одразу.

— О, правда ж? Я знала, що ви зрозумієте! Я думала, що люблю його, панно Ширлі. Коли я вперше його побачила, то просто сиділа й дивилася на нього цілий вечір. І хвилі налітали на мене, коли вдавалося перехопити його погляд. Він був такий гарний… хоч і тоді я подумала, що він занадто кучерявий, та й вії в нього надто біляві. Уже це мало б мене застерегти. Та я завжди й в усе вкладаю всю свою душу… я така вразлива. Я трепетала від захвату щоразу, як він наближався до мене — а тепер не відчуваю нічого. Нічого! Ох, я так постаріла за ці тижні, панно Ширлі… так постаріла! Відколи заручилася, я майже нічого не їм. Мама вам підтвердить. Я впевнена, що не люблю його аж так, щоб вийти заміж. У чомусь іншому я можу сумніватися, але не в цьому!

— Тоді ти мусиш…

— Навіть того вечора, коли він освідчився, я міркувала про те, що ліпше вдягти на бал-маскарад до Джоан Прінгл. Я думала, як гарно буде вбратися Королевою травня[49] — у блідаво-зелену сукню зі смарагдовим паском, рожевими трояндочками в косах, і з жезлом, увішаним рожевими й зеленими стрічками та крихітними пуп’янками троянд. Правда, це було б чарівно? Але тоді в Джоан узяв та й помер дядько, і бал скасували, тож усе виявилося дарма. Але річ у тім, що коли думками я витала так далеко — я ж, напевне, не кохала його, так?

— Хтозна. Думки часом таке виробляють із нами…

— Бачте, панно Ширлі, я взагалі не думаю, що схочу колись вийти заміж. У вас часом немає напохваті апельсинової палички? Дякую. Щось у мене нігті потьмяніли, то я їх заразом відполірую. Правда, гарно так звіряти одна одній таємниці? Нечасто випадає така змога. Усі завжди прагнуть нам завадити. То про що це я… а, звісно, Террі. Що мені робити, панно Ширлі? вкажіть, бо я наче в пастці!

— Але, Гейзел, це ж просто…

— Ох, панно Ширлі, це зовсім не просто! Усе так жахливо закрутилося. Мама дуже тішиться, а тітка Джин — ні. Їй Террі не сподобався, а всі кажуть, що її поради слід послухати. А я взагалі не хочу виходити заміж. Я честолюбна. Хочу мати фах. Часом я думаю, що залюбки пішла б у черниці. Хіба не дивовижно — стати нареченою Христовою? Католицька церква така мальовнича, правда? Але я не католичка, та й навряд це можна назвати фахом. Я завжди відчувала, що хотіла б стати медсестрою. Це так романтично, правда? Утирати розпашілі чола й усе таке, а тоді в тебе закохується вродливий пацієнт-мільйонер і везе в медовий місяць на Рив’єру, стрічати вранішнє сонце в розкішній віллі понад синім морем. Я вже бачу себе там. Може, то все дурні мрії, але ж які солодкі. Я не можу зректися їх заради такої прозаїчної дійсності як шлюб із Террі Гарландом і життя в Саммерсайді!

Гейзел здригнулася на саму думку про це, і критично оглянула свій ніготь.

— Напевне… — почала було Енн.

— Бачте, панно Ширлі, у нас немає нічого спільного. Його не цікавлять поезія та романтичність, а вони — це все моє життя. Інколи мені здається, що я — реінкарнація Клеопатри… чи Єлени Прекрасної… ну, однієї з тих звабливих, меланхолійних жінок. У мене такі дивовижні думки й відчуття. І якщо не в цім уся річ, то й не знаю, звідки б їм узятися. А Террі такий жахливо приземлений… ні, він не може бути нічиєю реінкарнацією. І те, що він сказав, коли дізнався про перо Вери Фрай, доводить це, правда ж?

— Я нічого не чула про перо Вери Фрай, — терпляче відказала Енн.

— Хіба я досі не розповіла? Мені здавалося, що так, — я вже стільки вам розказала. Верин жених подарував їй перо для письма. Його була лишила по собі ґава. І Верин жених сказав так: «Нехай щоразу, коли ти ним писатимеш, дух твій лине до небес, наче птах, що колись носив це перо». Хіба не дивовижно? Але Террі сказав, що перо швидко зноситься, надто якщо Вера пише стільки ж, скільки й теревенить, а ґави так чи так не линуть до небес. Він не збагнув суті… всього значення цього дарунка.

— А в чім була суть?

— Ох… ну, в тім, щоб… розумієте — полинути. Втекти від усього земного. Ви бачили Верин перстеник? Із сапфіром. Я думаю, сапфір надто темний для дошлюбного перстеника. Мені більше подобається ваш — такий романтичний, із перлами. Террі теж хотів одразу надіти мені перстеник, але я сказала: «Зачекай». Це було б, наче кайдани… так невідворотно. Але якби я кохала Террі, то й думок таких не мала би, правда?

— Боюся, що так.

— Як дивовижно — розказати комусь, що відчуваєш насправді! О, панно Ширлі, якби ж я могла знов стати вільною… шукати глибинний сенс життя! Террі не зрозумів би нічого із цих моїх слів! А ще він дуже дратівливий — як усі Гарланди. О, панно Ширлі, якби ви поговорили з ним… сказали, що я відчуваю… Він запевняє, що ви дивовижна — він вас послухає.

— Гейзел, мила, як же я могла б це зробити?

— Не розумію, чому ні, — Гейзел відполірувала останній ніготь і з трагічним виразом відклала вбік паличку з апельсинового дерева. — Якщо й ви не зможете, мені вже ніде не буде рятунку. Та я ніколи, ніколи, НІКОЛИ не вийду за Террі Гарланда.

— Якщо ти не кохаєш Террі, то мусиш так йому й сказати… хай як він засмутиться. А колись ти зустрінеш того, кого покохаєш насправді — і тоді не сумніватимешся. Ти просто знатимеш.

— Я вже ніколи нікого не покохаю, — незворушно мовила Гейзел. — Кохання приносить лиш горе. Хоч я зовсім юна — та це затямила. Хіба не дивовижний сюжет для одного з ваших оповідань, панно Ширлі? Але мені час іти… я й не знала, що вже так пізно. Я почуваюся настільки краще, відколи звірилася вам — «немов душі торкнулася між тіней», як то казав Шекспір.

— Я думаю, ці слова належать Поліні Джонсон,[50] — лагідно виправила її Енн.

— Ну, я знала, що то був хтось… із тих, що жили. Думаю, панно Ширлі, що нині я засну. Я майже не спала, відколи заручилася з Террі… бо й збагнути не могла, як це так вийшло.

Гейзел підбила кучері й наділа капелюшок, обшитий рожевою тканиною й із цілим вінком рожевих квіточок. Він так прегарно личив їй, що Енн, не стримавшись, поцілувала свою гостю, захоплено сказавши при цьому:

— Яка ж ти мила!

Гейзел завмерла на місці. Тоді звела очі до стелі й задивилася крізь неї та крізь горище в башті, шукаючи в небі зорі.

— Я ніколи, ніколи не забуду цієї дивовижної миті, панно Ширлі, — поривчасто шепнула вона. — Я відчуваю, що моя врода — коли я справді вродлива — щойно була благословенна. О, панно Ширлі, ви не знаєте, як це страшно — бути вродливою й завжди боятися, що люди вважатимуть тебе геть не такою красунею, як їм казали. Це пекельна мука. Часом я ладна вмерти від жаху, бо мені здається, що я бачу їхнє невдоволення. Хоч, може, це лише моя уява — вона в мене така багата… Аж надто багата і, боюся, мені це шкодить. Бачте, панно Ширлі, я уявила собі, що закохана в Террі. Ох, ви чуєте цей аромат квітучих яблунь?

Ніс у Енн був, тож вона чула.

— Правда ж, він божественний? Я сподіваюся, у раю будуть суцільні квіти! Ох, які добрі були б люди, якби жили в лілеях, чи не так?

— Боюся, там їм було б тіснувато, — дещо лукаво завважила Енн.

— О, панно Ширлі, не кепкуйте з вашої маленької прихильниці! Від таких ущипливих слів я вся в’яну, мов осінній листок!

— Бачу, вона ще не до смерті вас забалакала, — мовила Ребекка Дью, коли Енн повернулася додому, провівши Гейзел до кінця Примарного провулку. — Не розумію, як ви її зносите.

— Вона подобається мені, Ребекко, справді. Я сама була страшною цокотухою в дитинстві. Цікаво, чи здавалися мої промови іншим людям так само дурними, як мені здаються часом слова Гейзел?

— Я не знала вас від малої, та певна, що ні, — відповіла Ребекка Дью. — Бо хай як ви це робили, а казали вочевидь те, що думали. Гейзел Марр не така. Вона вдає із себе вершки, а насправді є звичайним збираним молоком.

— Звісно, вона дещо перебільшує, як це властиво дівчатам, але, здається, щось та й каже щиро, — мовила Енн, пригадуючи Террі. Певне, тому, що сама вона була про Террі невисокої думки, Енн повірила, що всі слова Гейзел про нього були сказані цілком серйозно, і що дівчина воліє покинути його попри десять тисяч доларів спадку. Енн уважала Террі милим, проте доволі безхарактерним хлопцем, здатним закохатися в першу-ліпшу дівчину, що повела б за ним очима, і так само легко закохатися в наступну, якби «красуня номер один» дала йому відкоша чи надовго лишила самого.

Тієї весни Енн часто зустрічалася з Террі, оскільки Гейзел наполягала, щоб вона про людське око повсюди супроводжувала їх. Коли ж Гейзел поїхала відвідати друзів у Кінгспорті, цим зустрічам судилося почастішати, оскільки Террі упродовж відсутності своєї нареченої дуже прив’язався до Енн: їздив із нею на прогулянки й проводжав додому з вечірок та гостей. Вони були однолітками й називали одне одного «Енн» і «Террі», хоч Енн мала до нього радше материнські почуття. Террі надзвичайно лестило, що «розумній панні Ширлі» його товариство було, вочевидь, до душі, тож під час вечірки в Мей Коннеллі в саду попід місячним сяйвом, де гойдалися в танку тіні акацій, він став такий сентиментальний, аж Енн, сміючись, мусила нагадати йому про відсутню Гейзел.

— А, Гейзел, — зронив Террі. — Це дитя!

— Хіба ти не заручений із «цим дитям»? — суворо відказала Енн.

— Не те, щоб заручений… це так, просто флірт. Я… я думаю, мене тоді засліпило місячне сяйво.

Енн квапливо міркувала. Якщо Гейзел і справді так мало важить для Террі, ліпше буде, певне, звільнити дівчинку від нього. Мабуть, це небом дана їй можливість визволити їх обох із пастки, у яку вони самі себе загнали і з якої, сприймаючи все зі смертельною серйозністю юності, не могли вивільнитися.

— Звісно, — вів далі Террі, хибно витлумачивши її мовчанку, — я визнаю, що ситуація безглузда. Боюся, Гейзел сприйняла мої слова трохи засерйозно, а я й гадки не маю, як ліпше все їй пояснити.

Енн, яка завжди діяла імпульсивно, прибрала достоту материнської постави.

— Террі, ви — двоє дітей, що бавляться в дорослих. Насправді Гейзел кохає тебе не більше, ніж ти її. Місячне сяйво, мабуть, засліпило вас обох. Вона хоче знов бути вільна, та боїться казати, щоб не скривдити твоїх почуттів. Вона — романтичне, спантеличене дівчатко, а ти хлопчик, закоханий у кохання, і колись ви ще добряче із себе посмієтеся.

«Здається, я гарно все висловила», — самовдоволено подумала Енн.

Террі глибоко зітхнув.

— Енн, ти зняла такий тягар із моєї душі. Гейзел мила дівчинка, і я не хочу кривдити її, та вже кілька тижнів тому усвідомив свою… нашу помилку. Коли зустрічаєш жінку… саме ту жінку… Енн, ти ж іще не йдеш? Невже ми змарнуємо цей розкішний місячний вечір? Ти, мов біла троянда під місяцем… Енн…

Проте Енн зникла.

11

Енн, у тиші червневого надвечір’я перевіряючи екзаменаційні роботи, підвела голову й витерла носа. Того дня вона мусила так часто це робити, що ніс її почервонів і пік від болю. Річ у тім, що Енн стала жертвою сильного й геть неромантичного нежитю, який не дозволяв їй тішитися ні ніжно-зеленому небу над Ялиновим Затінком, ні сріблясто-білому місяцю над Королем Штормів, ні звабливому аромату бузку попід вікном, ні білосніжним, із блакитними жилками, ірисам у вазі на столі. Він затьмарював усе її минуле й кидав тінь на майбутнє.

— Нежить у червні — це аморально, — сказала Енн Димкові, що замислено сидів при вікні. — Та вже за два тижні я буду в рідних Зелених Дахах, де не муситиму скніти над шкільними творами, повними дурних помилок, і витирати свій змучений ніс. Подумай про це, Димку!

Димко, вочевидь, подумав про це. Напевне, він подумав і про те, що панянка, котра майже бігла вздовж Примарного провулку й незмінною стежиною до Шелестких Тополь, мала не по-червневому лихий і роздратований вигляд. То була Гейзел Марр, яка щойно напередодні повернулася з Кінгспорта, і вже за кілька хвилин, явно розгнівана, удерлася в кімнату Енн, не дочекавшись відповіді на свій різкий стукіт.

— Гейзел, мила… (Апчхи!) ти вже повернулася? Я не чекала тебе раніше наступного тижня.

— Авжеж не чекали, — ущипливо втяла Гейзел. — Так, панно Ширлі, я повернулася! І що ж я виявляю? Що ви хочете відбити в мене Террі — і вам це вдається!

— Гейзел! (Апчхи!)

— О, я все знаю! Ви сказали Террі, що я не люблю його… що хочу розірвати заручини… наші священні заручини!

— Гейзел, дівчинко..! (Апчхи!)

— Смійтеся, панно Ширлі, смійтеся з мене… з усього! Тільки не викручуйтеся! Ви це зробили… і зробили навмисне!

— Певна річ, коли ти сама попросила.

— Я… попросила!

— Так, у цій самій кімнаті. Ти сказала, що не кохаєш Террі й ніколи за нього не вийдеш.

— То в мене, певно, був такий настрій. Я ж не думала, що ви все сприймете серйозно. Гадала, що ви збагнете мою артистичну натуру. Ви, звісно, у сто разів старші за мене, та навіть ви не могли ще забути, як бездумно дівчата говорять… і мислять. Ви, що вдавали мою подругу!

«Це, мабуть, поганий сон», — подумала бідолашна Енн, витираючи носа, а вголос відказала:

— Гейзел, прошу тебе, сядь.

— Сісти! — Гейзел гарячково забігала кімнатою. — Як я можу сісти? Хто міг би просто сидіти, коли все життя лежить довкола в руїнах? О, якщо це робить з людьми вік… змушує заздрити й хотіти зруйнувати щастя молодих… то я молитимуся, щоб ніколи не постаріти!

Зненацька в Енн засвербіла рука дати Гейзел ляпаса — дивне, жахливе, нице бажання. Вона притлумила його так швидко, що згодом не йняла віри в те, що справді це відчула. Та до легкого покарання Енн усе ж вирішила вдатися.

— Гейзел, якщо не можеш сісти й не верзти казна-що, то, будь ласка, іди. (Дуже сильне «апчхи!»). У мене багато роботи. (А… а… апчхи!).

— Я піду, та спершу скажу вам усе, що думаю про вас. О, я знаю, що сама в усьому винна… я мусила знати… я знала! Щойно вперше побачила вас, я інстинктивно відчула, що ви небезпечна. Ці руді коси, зелені очі! Та я й не думала, що ви принизитесь до того, щоб розлучати мене з Террі! Я думала, що ви принаймні християнка! Я ніколи не чула, щоб хтось робив щось подібне! Що ж, ви розбили мені серце, якщо вас це втішить!

— Ти дурна мала…

— Не хочу з вами розмовляти! Ох, ми з Террі були такі щасливі, а ви все зіпсували! Я так раділа — заручилася перша з-між усіх своїх подруг! Я навіть продумала все щодо весілля: четверо дружок у блакитних сукнях із чорними оксамитовими стрічками на воланах! Так розкішно! О, я не знаю, чого в мені більше до вас — жалю чи ненависті! О, як ви могли вчинити так зі мною… коли я вас так любила… так сподівалася на вас… так вірила вам!

Голос Гейзел зірвався, очі налилися слізьми й вона безсило впала в крісло-гойдалку.

«Знаків оклику в тебе вже геть не лишилося, — подумала Енн, — та підкреслювати слова ти вочевидь не перестанеш».

— Це зовсім уб’є бідолашну маму, — схлипнула Гейзел. — Вона так тішилася… усі так тішилися. Усі вважали, що це бездоганна партія. Ох, чи зможе тепер хоч щось бути таким, як раніше?

— Зачекай наступного місячного вечора й спробуй іще раз, — тихо проказала Енн.

— О, так, глузуйте, панно Ширлі, смійтеся з моїх страждань. Я не мала сумніву, що вам буде смішно — дуже, дуже смішно! Ви не знаєте, що таке страждання! Це жахливо… жахливо!

Енн зиркнула на годинник і чхнула.

— То не страждай, — безжально відказала вона.

Буду страждати. У мене такі глибокі почуття. Порожні душі не страждали б, звісно. Та я рада, що, яка б я не була, я все ж не порожня. Хіба ви, панно Ширлі, зовсім не знаєте, що означає кохати? Сильно, глибоко, дивовижно кохати? А тоді повірити — і бути зрадженою? Я їхала до Кінгспорта така щаслива… я любила ввесь світ! Я веліла Террі подбати про вас — щоб вам не було самотньо без мене. І вчора повернулася така щаслива. А він сказав, що більше мене не кохає… що то все була помилка… помилка! — і що ви сказали, наче я зовсім його не люблю й хочу бути вільна!

— Мої наміри були цілком шляхетні, — усміхнулася Енн. На допомогу їй прийшло її лукаве почуття гумору, і тепер вона сміялася із себе так само щиро, як і з Гейзел.

— О, як я лиш пережила цю ніч! — безтямно продовжувала Гейзел. — Ходила й ходила кімнатою. І ви не знаєте… ви й уявити не можете, чого я зазнала нині вдень! Я мусила сидіти й слухати — о так, слухати! — балачки про безмежне кохання Террі до вас! О, люди вас бачили! Вони знають, що ви робили! А навіщо… навіщо? Я не розумію. У вас є свій жених — чому ж ви не залишили мені мого? Що ви проти мене маєте? Що я вам зробила?

— Я думаю, — сказала остаточно роздратована Енн, — що вас із Террі слід добряче відшмагати. Якби ти не була така люта й послухала розважливо…

— Ні, панно Ширлі, я не люта… лише скривджена… так тяжко скривджена, — плаксиво відповіла Гейзел. — Я відчуваю, що мене в усьому зрадили — і в дружбі, і в коханні. Кажуть, після того, як тобі розіб’ють серце, воно вже більше не болітиме. Надіюся, це правда, хоча думаю, що ні.

— А як же твої честолюбні прагнення, Гейзел? Мрії про паціента-мільйонера й медовий місяць у віллі понад синім морем?

— Не розумію, панно Ширлі, що ви таке кажете. Я зовсім не честолюбна. Я не із цих жахливих нових жінок. Моїм найвищим прагненням було стати щасливою дружиною й облаштувати щасливий дім для свого чоловіка. Було… було! Ох, невже про це доводиться казати в минулому часі? Що ж, не можна вірити нікому! Це я затямила. Гіркий, гіркий урок!

Гейзел витерла очі, Енн — ніс, а Димко з виразом мізантропа споглядав вечірню зорю.

— Гейзел, тобі, мабуть, краще піти. Я справді дуже зайнята й не бачу сенсу в тім, щоби продовжувати цю розмову.

Із виглядом Марії Стюарт, що прямує на ешафот, Гейзел підійшла до дверей і театрально озирнулася.

— Прощавайте, панно Ширлі. Лишаю вас наодинці з вашим сумлінням.

Лишившись наодинці зі своїм сумлінням, Енн відклала перо, тричі чхнула й поговорила із собою відверто.

— Енн Ширлі, ти, може, і бакалавр гуманітарних наук, та дещо мусиш затямити, хоч це могла б сказати тобі навіть Ребекка Дью — утім, вона й казала. Будь чесна із собою, мила, і проковтни цю пігулку, як то личить гідній дамі. Визнай, що тобі приємно було стати об’єктом поклоніння для Гейзел. Визнай, що тебе засліпили її лестощі й удавана любов. Визнай, що тобі подобалося бути таким собі «богом з машини»[51] — рятувати людей від їхньої власної дурості, коли вони цього нітрохи не хотіли. А визнавши все це, відчувши себе на тисячу років мудрішою й старшою, візьми перо і продовжуй перевіряти роботи, звернувши особливу увагу на те, що Майра Прінгл вважає, наче серафим — це «тварина, що мешкає в Африці».

12

Тиждень по тому Енн одержала листа на ясно-блакитнім папері зі срібними берегами:


«Дорога панно Ширлі!

Я пишу, щоб Ви знали: УСІ НЕПОРОЗУМІННЯ між нами з Террі з’ясовані, і ми так глибоко, щиро й ДИВОВИЖНО щасливі, що вирішили й Вам простити. Террі каже, що позалицявся до Вас, бо його засліпило місячне сяйво, та НАСПРАВДІ серцем був щомиті відданий мені. Він запевняє, що йому — як УСІМ ХЛОПЦЯМ — подобаються милі, скромні дівчата, і що він не зносить ЛУКАВИХ ІНТРИГАНОК. Ми не розуміємо, чому Ви повелися так із нами… і не зрозуміємо ніколи. Можливо, Вам потрібен був матеріал для оповідання, і Ви надумали його здобути, жорстоко експериментуючи з першим, ніжним і щемким дівочим коханням. Та ми дякуємо Вам за те, що Ви допомогли нам ПІЗНАТИ СЕБЕ. Террі каже, що досі не усвідомлював ГЛИБИННОГО СЕНСУ ЖИТТЯ. Отож усе вийшло на краще. Ми ТАКІ близькі духом… ми ЧИТАЄМО думки одне одного. Ніхто не розуміє його — тільки я, — і я хочу завжди бути ДЖЕРЕЛОМ ЙОГО НАТХНЕННЯ. Я не така розумна, як Ви, проте думаю, що можу стати ЦИМ ДЖЕРЕЛОМ, бо ми відчуваємо ЄДНАННЯ ДУШ і присяглися довіку зберігати НЕСХИТНУ ВІРНІСТЬ одне одному, хай скільки ЗАЗДРІСНИКІВ і ВДАВАНИХ ДРУЗІВ намагатимуться нас розлучити.

Ми поберемося, щойно буде готове моє весільне вбрання. Я поїду шити його до Бостона. У Саммерсайді ГЕТЬ НІЧОГО немає. Моя сукня буде з БІЛОГО МУАРУ, а дорожній костюм — сіро-блакитного кольору, із ясно-синім капелюхом, рукавичками та блузкою. Звісно, я ще дуже юна, але хочу вийти заміж МОЛОДОЮ, поки життя не втратило СВІЖОСТІ.

Террі — це все, що я могла уявити собі в НАЙСМІЛИВІШИХ МРІЯХ, і кожна моя СВЯЩЕННА ДУМКА належить йому. Я знаю, ми будемо БЕЗМЕЖНО ЩАСЛИВІ. КОЛИСЬ я вважала, що всі мої друзі теж РАДІТИМУТЬ за мене в щасті, та відтоді мусила засвоїти ЖОРСТОКИЙ УРОК ЖИТЕЙСЬКОЇ МУДРОСТІ.

ЩИРО Ваша,

Гейзел Марр.

P.S.: Ви казали, що Террі ТАКИЙ ДРАТІВЛИВИЙ. А його сестра запевняє, що він, мов сумирне ягнятко.

Г. М.

P. S. 2: Я чула, що ЛИМОННИЙ СІК виводить ластовиння. Спробуйте протирати ним Ваш ніс.

Г. М.»


— Цитуючи Ребекку Дью, — сказала Енн Димкові, — другий постскриптум — це була остання крапля.

13

Додому на другі свої саммерсайдські літні канікули Енн їхала зі змішаними відчуттями. Гілберт подався працювати на будівництві залізниці, тож в Ейвонлі його не чекали. Проте Зелені Дахи лишалися Зеленими Дахами, і саме Ейвонлі нітрохи не змінилося. Так само виблискувало й мерехтіло Озеро Осяйних Вод, так само густо росла папороть побіля Джерела Дріад, і кладка, що з кожним роком ставала дедалі хиткіша й дедалі сильніше бралася мохом, так само вела до Лісу Привидів, із його незмінними тінями, тишею та виспівами вітру.

Енн умовила пані Кемпбелл відпустити й маленьку Елізабет з нею до Зелених Дахів — хоч і не більш, ніж на два тижні. Утім, Елізабет, у передчутті цілих двох тижнів із панною Ширлі, і не просила більшого в долі.

— Сьогодні я почуваюся панною Елізабет, — радісно зітхнула вона, коли бричка від’їхала від Шелестких Тополь. — Будь ласка, назвіть мене «панною Елізабет», коли будете знайомити з вашими друзями в Зелених Дахах. Тоді я відчую себе такою дорослою.

— Добре, — серйозно пообіцяла Енн, пригадуючи малу рудокосу панянку, що колись просила кликати її Корделією.

Подорож від Брайт Рівер до Зелених Дахів дорогою, котру можна бачити лиш у червні на Острові Принца Едварда, захопив Елізабет не менше, аніж саму Енн найпершого, незабутнього весняного вечора багато років тому. Світ був прекрасний: обабіч дороги під вітром гойдалися трави, а за кожним поворотом на дівчинку чекали нові дивовижні несподіванки. Вона була зі своєю любою панною Ширлі, вільна від Жінки на цілих два тижні, у неї нове картате рожеве платтячко й гарні брунатні черевички. То було так, начеб Завтра вже надійшло — а за ним мали настати ще чотирнадцять Завтра. Очі Елізабет мрійно сяяли, коли врешті-решт вони виїхали на порослу квітучими кущами шипшини стежку до Зелених Дахів.

Усе для Елізабет мовби казково змінилося, щойно вона приїхала в Зелені Дахи. Два тижні дівчинка прожила в іншім, чарівнім світі. Неможливо було вийти за поріг, щоб не натрапити на щось романтичне. Щось неодмінно мало статися в Ейвонлі — коли не сьогодні, то наступного дня. Елізабет знала, що потрапила ще не в Завтра, та підійшла вже до самої його межі.

Усе в Зелених Дахах і довкруж них було мовби давно їй знайомо. Навіть Маріллин сервіз у рожеві троянди видавався давнім другом. Кімнати поглядали на неї так, начеб завжди знали й любили її, трава тут була зеленіша, ніж деінде, а люди — саме такі, як ті, що живуть у Завтра. Вона любила їх і відчувала їхню любов. Деві й Дора її розпещували, Маріллі й пані Лінд вона теж сподобалася. Елізабет поводилася, як справжня маленька дама, була охайна й чемна зі старшими. І хоч вони знали, що Енн не схвалює методів пані Кемпбелл, та все ж не могли заперечити, що свою правнучку ця добродійка виховала, як належить.

— Я не хочу спати, панно Ширлі, — прошепотіла Елізабет, коли після радісного вечора вони вклалися до ліжок у кімнатці на піддашші. — Шкода марнувати на сон хоч одну хвилину із цих дивовижних двох тижнів. Я хотіла б зовсім не спати, доки буду тут.

Якийсь час вона не спала. Їй було приємно лежати й наслухати низький, розкотистий звук, що був, як їй сказала панна Ширлі, гуркотом хвиль. Він сподобався їй, як і зітхання вітру попіддашшю. Елізабет завжди боялася ночі — хтозна, яка потороча може кинутися на тебе з мороку? — але тепер страх її минув. Уперше в житті ніч здалася їй другом.

Завтра панна Ширлі повезе її на узбережжя, де вони купатимуться в тих сріблистих хвилях, що біжать до берега, і які вони вже раніше бачили за зеленими ейвонлійськими дюнами, виїжджаючи бричкою на останній пагорб перед Зеленими Дахами. Одна по одній хвилі накочувалися на берег. Остання була великою, темною хвилею сну. Вона огорнула Елізабет, котра поринула в неї, солодко, покірно зітхнувши.

«Тут… так… легко… любити… Бога…», — думала Елізабет, засинаючи.

А втім, щоночі упродовж своєї гостини в Зелених Дахах вона лежала безсонна, ще довго потому, як засне панна Ширлі, і міркувала. Чому життя в Ялиновім Затінку не могло бути таке, як у Зелених Дахах?

Елізабет ніколи ще не жила в домі, де могла б собі галасувати, якби захотіла. У Ялиновім Затінку всі мусили ходити тихо, говорити тихо… ба навіть думати тихо, як часом здавалося дівчинці. Від цього вряди-годи її охоплювало нестримне бажання кричати, голосно й довго.

— Тут ти можеш галасувати, скільки захочеш, — запевнила її Енн. Та хіба не дивно — тепер, коли ніщо не заважало, їй більше не хотілося кричати. Тепер їй подобалося ходити тихенько, нечутно ступаючи між усіх тих прегарних речей, що оточували її. Проте за ці два тижні в Зелених Дахах Елізабет навчилася сміятися. І коли настав час повертатися до Саммерсайда, вона забрала із собою чарівні спогади, а Зелені Дахи ще багато місяців жили чарівними споминами про маленьку Елізабет. Для всіх мешканців ферми вона лишилася «маленькою Елізабет» попри те, що Енн урочисто відрекомендувала її як «панну Елізабет». Вона була така крихітна, золотокоса, така схожа на ельфа, що вони не уявляли її інакше, ніж «маленькою Елізабет» — маленькою Елізабет, що танцювала в сутінковім саду поміж білих лілей; маленькою Елізабет, що читала казки, згорнувшись клубочком на грубезній гілці старої яблуні, не питаючи дозволу й не порушуючи жодних заборон; маленькою Елізабет, що майже потонула на луці між жовтців, серед яких її золотава голівка здавалася лише трохи більшою за інші квіткою; маленькою Елізабет, що бігала за метеликами чи намагалася злічити світляків на Стежині Закоханих; маленькою Елізабет, що наслухала, як у великих дзвіночках гудуть джмелі; маленькою Елізабет, яку Дора пригощала суницями з вершками на кухні, чи смородиною, щойно зірваною з куща («Яка гарна смородина, правда ж, Доро? Наче їси коштовні камінці»); маленькою Елізабет, що співала в таємничому мороці ялинника; маленькою Елізабет із пальцями, липкими від соку свіжозрізаних великих рожевих троянд; маленькою Елізабет, що споглядала велетенський місяць понад долиною, де жебонів потічок («Здається, у місяця стривожені очі, правда ж, пані Лінд?»); маленькою Елізабет, що гірко плакала через небезпечні пригоди героя в новому розділі повісті з журналу, що його одержував Деві («Ох, панно Ширлі, він цього не переживе!»); маленькою Елізабет, що заснула по обіді на канапі в кухні поміж Дориних кошенят, зарум’яніла й чарівна, ніби дика троянда; маленькою Елізабет, що аж заходилася від сміху, коли вітер оголював гузна старим бундючним курям — невже це Елізабет могла так сміятися? — маленькою Елізабет, що допомагала Енн глазурувати кекси, пані Лінд — вирізати клаптики для нової ковдри з візерунком під назвою «подвійний ірландський ланцюжок», а Дорі — начищати старі мідні свічники до такого блиску, аж у них можна було побачити своє відображення; маленькою Елізабет, що пекла крихітні, ледь не іграшкові тістечка під пильним керівництвом Марілли. Ніде в усіх Зелених Дахах не лишилося жодного місця чи предмета, що не нагадував би їхнім мешканцям про маленьку Елізабет.

«Хотіла б я знати, чи буде в мене ще колись два таких щасливих тижні», — думала Елізабет, їдучи із Зелених Дахів. Дорога до станції була так само розкішна, як і два тижні тому, але споглядати її Елізабет заважали сльози, що раз по раз набігали на очі.

— Ніколи не подумала б, що так сумуватиму за якимсь дитям, — сказала пані Лінд.

Коли маленька Елізабет поїхала, у гості до Зелених Дахів аж до кінця літа завітали Кетрін Брук та її песик. Кетрін подала заяву про звільнення зі школи й у вересні збиралася вступити на річні секретарські курси в Редмондськім коледжі. Зробити це їй порадила Енн.

— Я знаю, це тобі сподобається, а вчителювати ти ніколи не любила, — мовила Енн якось надвечір, коли вони вдвох сиділи в порослому папороттю закутку біля конюшинового поля й милувалися красою призахідного неба.

— Життя винне мені більше, ніж заплатило досі, і я хочу взяти від нього все, що належить мені, — рішучо відказала Кетрін. — Я почуваюся значно молодшою, ніж рік тому, — додала вона сміючись.

— Звісно, для тебе це найкраще, але я не уявляю Саммерсайда й нашої школи без тебе, — мовила Енн. — У моїй кімнатці в башті тепер буде так порожньо без наших вечірніх звірянь та суперечок, без тих веселих годин, коли ми пліткували й жартували про всіх і все на світі.

Загрузка...