Флорентійська чарівниця

{10} Там, де впаде на землю сім'я повішеного чоловіка

ам, де впаде на землю сім'я повішеного чоловіка, — читав уголос іль Макія, — буде знайдено мандрагору».

Коли Ніно Арґалія і його найщиріший друг Ніколо, або ж «іль Макія», були малими хлопцями і збиралися разом у Сант-Андреа в передмісті Перкуссина, що у Флоренції, то мріяли про окультну силу над жінками. Адже в їхньому лісі мусив же колись повіситися чоловік, вирішили вони, і місяцями блукали, шукаючи мандрагору на землях Ніколової родини — у дубовому лісі Каффаджіо та у vallata гаї поблизу Санта-Марія-дель-Імпрунета, а також у лісі навколо замку Біббіоне, що був трохи віддалік. Вони знайшли тільки гриби і загадкову темну квітку, від якої вкрилися висипкою. В якийсь момент вони вирішили, що сперма не обов'язково має бути з повішеного чоловіка, і після довгого тертя і пихтіння зуміли пролити на неродючу землю кілька крапель своєї власної. А тоді у Великодню Неділю, а вони вже мали по дев'ять років, Палаццо-делля-Сеньйора був прикрашений мертвими тілами викритих вісімдесятьох Пацці-конспіраторів, яких Лоренцо де Медичі повісив з вікон палацу, серед них і архієпископа при повних регаліях, а в цей час Арґалія перебував у місті з іль Макією та його батьком Бернардо в родинному будинку навпроти Понте-Веккіо лишень за три або ж чотири квартали від місця повішення, і коли вони побачили, що всі городяни бігли туди, то жодна сила вже не могла їх утримати.

Бернардо біг з двома хлопцями, наляканий і схвильований водночас, так само як хлопці. Бернардо був людиною вченою, жвавою, миролюбною, і кров його не приваблювала, але повішений архієпископ — це інша справа, на це варто подивитися. Хлопці прихопили з собою олив'яні чашки на випадок потрібних крапель. На П'яцца вони натрапили на приятеля Аґостіно Веспуччі, який голосно демонстрував повну зневагу до кровожерливих мертвих, вигукуючи:

— Курва ти! Курва твоя донька! Курва твоя мати і твоя бабуся, і твій брат, і твоя жінка, і її брат, і її мама, і материна сестра також.

А вони крутилися на вітрі й смерділи. Арґалія й іль Макія розповіли Аґо про мандрагорове замовляння, і він, схопивши чашку, став під архієпископів член. Потім у Перкуссині всі троє хлопців поховали дві чашки, проказуючи, як вони вважали, сатанинські вірші, а тоді почалося довге і безрезультатне чекання на появу паростків рослин кохання.

«Що починається із повішених зрадників, — сказав імператор Акбар до Моґора дель'Амора, — буде зрадницькою оповіддю».

Спочатку було троє друзів — Антоніно Арґалія, Ніколо «іль Макія» й Аґо Веспуччі. Золотоволосий Аґо, найбалакучіший із трійці, був одним із багатьох Веспуччі, пробивних і сварливих, що мешкали пліч-о-пліч у переповненому міському районі Оґніссанті, торгуючи оливковою олією, вином та вовною по всьому Арно у gonfalone del drago, районі дракона, тому і виріс він лайливим і галасливим, адже в сім'ї ти мусиш бути таким, аби тебе могли почути у гармидері всіх вогнедишних Веспуччі, що репетують одне на одного, як аптекарі або ж перукарі у Меркато Веккіо. Батько Аґо працював нотаріусом у Лоренцо де Медичі, тож після Великодня убивств та повішань йому ніщо не перешкоджало стати на бік переможців.

— Але ж за нами прийде задрипане папське військо, ми ж бо вбили попа, — бурмотів Аґо. — А також військо задрипаного короля Неаполя.

Тим часом кузена Аго, несамовитого двадцятичотирирічного Амеріґо або Альберіко Веспуччі, невдовзі відрядили з його дядьком Ґуїдом до короля Франції, аби заручитися допомогою для уряду Медичі. Коли Амеріґо вирушав до Парижа, з вогників в очах було легко судити, що його більше цікавить подорож, а не король. А от Аго було не до подорожей.

— Я знаю, ким стану, коли виросту, — сказав він своїм друзям у перкуссинському мандрагоровому лісі, в якому не було мандрагори. — Я продаватиму бісових овець або ж стану виноторговцем чи ще кимось таким, а якщо зможу пробитися на громадську службу, то стану бісовим писарем, нікчемним, безнадійним діловодом без майбутнього.

Незважаючи на суворість свого канцелярського майбутнього, Аґо любив вигадувати різні історії. Його історії, як і пригоди Поло, були фантастичними морськими подорожами, і хоч ніхто не вірив і слову з того, що він розповідав, проте всі слухати, а особливо любили його вигадку про найвродливішу дівчину за всю історію міста або ж навіть від створення землі. Минуло два роки відтоді, коли Симонетта Каттанео, що вийшла заміж за кузена Аґо Марка Веспуччі, якого поза очі називали Рогатий Марко або ж Марко Закоханий Дурень, померла від сухот і сповнила всю Флоренцію жалобою, оскільки Симонетта мала чисту і світлу вроду, настільки вражаючу, що не було такого чоловіка, який би, глянувши на неї, не потрапив у полон палкого кохання, не було також і такої жінки; це стосується міських псів, котів і, може, навіть хвороби, що також любила її, і тому жінка померла у віці двадцяти чотирьох років. Симонетта Веспуччі одружилася з Марком, але йому доводилося ділитися нею з усім містом, що він і робив, спочатку з покірною добродушністю, а громадяни того хитрого міста, що на все дивилися крізь пальці, тільки переконувалися у браку клепок в його голові.

— Врода — це громадське надбання, — казав він з ідіотською невинністю, — так само як річка чи золото у скарбниці, або ж світло та повітря Тоскани.

Художник Алессандро Філіпепі малював її багато разів до і після смерти, малював її одягненою і оголеною, як Весну, і як богиню Венеру, і навіть як саму себе. Позуючи, вона називала його «моє маленьке барильце», тому що завжди плутала Алессандро з його старшим братом, якого люди називали «Botticelli» — «Маленьке Барильце» через його цибулеподібну статуру. Молодший Філіпепі, художник, аж ніяк не був схожий на барильце, але якщо того хотіла Симонетта, то він не заперечував і відгукувався на прізвисько.

Такою чарівною була сила Симонетти. Вона могла перетворити чоловіків на що хотіла — на богів чи декоративних собачок, або ж на маленькі барильця чи ослінчик під ноги чи, зрозуміло, коханців. Вона могла наказати хлопцям піти на вірну смерть, аби довести свою любов до неї, і вони би це з радістю зробили, але для такого вона мала надто добру вдачу і ніколи не використовувала своєї величної сили для чогось злого. Культ Симонетти настільки зріс, що люди почали таємно молитися на неї в церкві, тихо бубонячи її ім'я, ніби вона була живою святинею, ширилися також чутки про сотворені нею дива: один чоловік, коли побачив її на вулиці, осліп від її вроди, а один сліпий прозрів, коли її співчутливі пальці торкнулися його хворого чола; дитина-каліка звелася на ноги, аби наздогнати її, а ще одного хлопця розбив параліч, коли він показував сороміцькі жести за її спиною. І Лоренцо, і Джуліано де Медичі божеволіли від неї і на її честь влаштували лицарський турнір; Джуліано ніс стяг з намальованим Філіпепі її портретом, з французьким написом la sans pareille, себто незрівнянна, вихваляючись перемогою над своїм братом у змаганні за її руку; коли ж вони привезли її до покою в палаці, то вже навіть недоумкуватий Марко помітив: щось не так у подружньому житті, але його застерегли, що будь-який протест вартуватиме йому життя. Після цього Марко Веспуччі став єдиним чоловіком у місті, спроможним не піддаватися чарам своєї дружини.

— Вона — повія, — казав він у тавернах, до яких почав учащати, аби втопити у чарці свої роги. — Для мене вона — потворна, як медуза.

Цілком сторонні люди побили його за спростування краси la sans pareille і зрештою йому довелося залишатися вдома в Оґніссанті й пиячити на самоті. А Симонетта захворіла і вмерла, і на вулицях міста люди казали, що Флоренція втратила свою чарівницю, що з нею померла частина душі міста, а дехто навіть почав твердити, буцімто одного дня вона постане з мертвих, а флорентійці ніколи не стануть самими собою аж до її другого пришестя, коли вона їх усіх викупить, як другий Спаситель.

— Але ж ви, — шипів Аґо у vollata гаю, — ще не знаєте, що зробив Джуліано, аби не дати їй вмерти: він перетворив її на вампіра.

За словами чоловіка її двоюрідної сестри, до Джуліанової палати було викликано найкращого мисливця на вампірів такого собі Доменіко Сальчедо, і наказано йому знайти одного з невмирущих кровопивців. Наступної ночі Сальчедо привів вампіра до палацу, де лежала хвора дівчина, і вампір укусив її. Однак Симонетта відмовилася від вічности та від членства у тому похмурому і блідому племені.

— Усвідомивши, що стала вампіром, вона стрибнула з вежі Палаццо-Веккіо і настромилася на піку вартового біля воріт. Тільки уявіть собі, що їм довелося робити, аби все те приховати.

Отже, згідно з чоловіком її двоюрідної сестри, перша чарівниця Флоренції померла, і то померла без надії на воскресіння з мертвих. Марко Веспуччі з розпуки геть чисто з'їхав з глузду. («Марко був просто дурнем, — казав Аґо недоброзичливо. — Якби я одружився з такою гарячою кралечкою, то я би замкнув її у найвищій вежі, і ніхто б не зміг навіть торкнутися її».) Джуліано де Медичі тим часом зазнав смертельної ножової рани у спину від конспіратора у день змови Пацці, а Філіпепі, те маленьке барильце, малював без упину, ніби намалювавши, він міг воскресити її з мертвих.

— Так само, як Дашвонт, — вражався імператор.

— Це може бути прокляттям людства, — відповів Моґор. — Не тому, що ми так різнимося один від одного, а тому, що ми так подібні.

Тепер хлопці цілими днями пропадали у лісі, лазили по деревах і займалися мастурбацією для зростання мандрагори, розповідаючи одне одному божевільні історії про свої сім'ї і журячись майбутнім, аби приховати свій страх, бо після провалу змови Пацці у Флоренцію прийшла епідемія чуми, і трьох друзів відправили для безпеки на село. Батько Ніколо Бернардо залишився у місті, занедужав на чуму, а коли він став одним з небагатьох, хто вижив, то його син пояснював це кукурудзяним чаклунством своєї матері Бартоломеї.

— Щойно ми починаємо хворіти, як вона вкриває нас кашею, — прошепотів він урочисто, прошепотів так, аби навіть лісова сова не змогла його почути. — Залежно від хвороби вона використовує звичайну солодку жовту поленту, але якщо це щось серйозне, то купує білу поленту з Фріулі. А вже у дуже серйозних випадках, як цей, вона додає туди, мабуть, городню капусту і помідори, а також якісь ще інші чарівні складники. Але це спрацьовує. Вона велить зняти нам увесь одяг і обкладає нас гарячою кукурудзяною кашею, хоч це і неприємна процедура. Каша не інакше як висмоктує хворобу. І, здається, навіть чума не встояла перед маминою полентою.

Після цього Арґалія почав називати божевільну сім'ю іль Макії «Полентіні» і склав пісню про уявну кохану на ймення Полента.

— Якби мала вона гроші, я би рахував, якби була вона книжка, я би розгортав. — А тоді приєднувався Аґа: — Якби була вона луком, я би постріляв, якби була вона шлюха, я би покохав мою солодку Поленту.

А потім іль Макія перестав сердитися і собі вторував.

— Якби гарно написала, я би прочитав. Якби гарно щось сказала, я би реготав.

Проте магія поленти виявилася безсилою, коли вони дізналися, що захворіли обоє батьків Ніно Арґалії. Арґалія став круглим сиротою, не досяглій й десятирічного віку.

День, коли Ніно прийшов у дубовий ліс, аби сказати іль Макії та Аґо, що його батьки померли, був днем, коли вони знайшли мандрагору. Вона, ніби священна тварина, ховалася під поваленим деревом.

— Нам тепер треба одного, — сказав Аґо похмуро, — а саме — чарів, які зроблять з нас мужчин, бо інакше навіщо нам задурманювати голови дівчатам?

Потім прийшов Арґалія, і в його очах вони побачили, що він уже змужнів від інших чарів. Показали йому мадрагору, але той тільки знизав плечима.

— Мене таке більше не цікавить, — сказав він. — Я втікаю аж до Генуї і хочу стати до лав Золотої Банди.

Це була осінь condottiery, себто воїнів фортуни із особистим найманим військом, які надавали свої послуги італійським містам-державам, що були надто бідні, аби утримувати своє власне постійне військо. Уся Флоренція знає історію про Джованні Мілано, себто сера Джона Гоксбанка, народженого в Шотландії за сотню років раніше. У Франції він був «Jean Aubainc», у німецькомовних кантонах Швеції — «Hans Hoch», а в Італії — Джованні Мілано, «Мілано», тому що milan — це сокіл, ватажок Білої Братви, колишній генерал Флоренції, переможець на боці флорентійців у битві під Полпетто над ненависними венеціанцями. Паоло Уччелло створив його похоронні фрески, і вони все ще знаходилися у Соборі. Але вік condottieri підходив до завершення.

Останній найбільший найманий полководець, так казав Арґалія, був Андреа Дорія, ватажок Золотої Банди, який саме в той час намагався звільнити Геную з-під французького контролю.

— Але ж ти флорентієць, а французи — наші союзники, — вигукнув Аґо, пам'ятаючи про місію своїх родичів у Парижі.

— Коли ти стаєш найманцем, — промовив Арґалія, помацавши підборіддя, аби перевірити, чи де не з'явилася щетина, — то місце свого народження ти викидаєш за облавок.

Воїни Андреа Дорії вже мали на озброєнні «гаківниці», себто аркебузи або ж гаркебузи, ґнотові рушниці, які під час стріляння треба ставити на триніг, ніби переносну гармату. Багато хто з них були швейцарцями, а швейцарські найманці — то найбезжалісна вбивча машина, люди без облич чи душ, невидимі, страхітливі. Коли Дорія розіб'є французів і візьме під своє командування Генуезький флот, то збирається піти на турків. Арґалії подобалися морські битви.

— Ми і так не мали грошей, — казав він, — а борги мого батька з'їдять наш будинок у місті і нашу невеличку власність за містом, тому мені доведеться або жебрати на вулицях, ніби бідняцький собака, або ж померти, намагаючись заробити грошей. Ви обоє погладшаєте від влади і заплідните пару безталанних жінок, які народять вам дітей, і ви їх залишите вдома слухати верещання малих покропивників, а самі підете до борделю Ла Цінґаретта або ж до якоїсь піддатливої висококласної шльондри, яка трохи знається на поезії; ви, як дурні, дриґатиметеся на ній, а я тим часом з турецькою кривою шаблею у череві помиратиму на підпаленій каравелі під Константинополем. Але хто знає? Може, я сам стану турком. Арґалія Турок, Володар Чарівного Списа, з чотирма височезними швейцарськими велетнями, наверненими у мусульманство, у моєму почті. Так, швейцарські магометани. А чом би й ні? Коли стаєш найманцем, тобою керує лишень золото і скарби, а тому мусиш вирушати на схід.

— Але ти, так само, як і ми, — дитина, — намагався напоумити його іль Макія. — А чи не ліпше спочатку вирости, а вже потім помирати в бою?

— Це не для мене, — промовив Арґалія. — Я вирушаю до поганських земель, аби боротися проти невідомих богів. Хто знає, кому вони поклоняються — скорпіонам, монстрам чи хробакам? Однак вони помирають так само як і ми. Б'юся об заклад.

— Не йди на смерть з повним ротом блюзнірства, — сказав Ніколо. — Залишайся з нами. Мій батько любить тебе щонайменше так само, як і мене. Тільки подумай, скільки Веспуччі живе в Оґніссанті. Якщо ти погодишся жити в Аґо, вони навіть не помітять одного зайвого.

— Я іду, — сказав Арґалія. — Адреа Дорія вже майже вигнав французів з міста, а я хочу побачити прихід свободи.

— От ти зі своїми трьома богами: теслярем, його батьком і духом, ну ще з тесляревою мамою — четвертою, — запитав імператор Маґора з деяким роздратуванням, — ти з тої святої землі, де вішають своїх єпископів і на вогні спалюють своїх священиків, де найбільший священик командує військами і поводиться настільки брутально, ніби він — звичайний генерал чи принц, от як ти вважаєш, яка з диких релігій цієї поганської землі для тебе найбільш приваблива? А чи вони для тебе всі однакові у своїй ницості? В очах отця Аквавіа та отця Мансеррате ми всі такі, якими нас бачить Арґалія, тобто, м'яко кажучи, безбожні свині.

— Ваша Величносте, — промовив дель'Амор спокійно, — мене приваблює великий політеїстичний пантеон тільки тому, що там кращі історії, їх там більше, вони — драматичніші, гумористичніші, дивовижніші; а також тому, що боги не є хорошим прикладом для нас, вони — набридливі, пихаті, дратівливі й нечемні, а це, мушу зізнатися, мені подобається.

— Ми маємо таке ж відчуття, — промовив імператор, заспокоївшись, — і наше захоплення цими свавільними, злими, грайливими, люблячими богами дуже велике. Ми створили загін із сотні й одного чоловіка і дали їм завдання порахувати і назвати всіх богів, яким поклоняються в Індії, тобто не тільки видатних богів, але також низьких, маловідомих духів місцин, духів сумних гаїв і веселих гірських потічків. Ми змусили сотню й одного чоловіка покинути свої домівки та сім'ї й вирушити у безконечну подорож — у подорож, яка закінчиться тільки тоді, коли вони помруть, оскільки завдання, яке ми поставили перед ними, виконати неможливо, і коли людина береться за виконання неможливого завдання, то вона щодня подорожує зі смертю, приймаючи подорож як очищення, розгортання душі, тож подорож стає не просто перелічуванням богів, але подорожжю до самого Бога. Вони ледь взялися до роботи, як уже нарахували один мільйон найменувань. Таке поширення божественности! Ми думаємо, що на цій землі існує більше надприродних сутностей, ніж людей з крови та плоті, і всі вони щасливі жити у такому магічному світі. Однак ми мусимо бути тим, ким ми є. Мільйони богів — це не наші боги; сувора релігія нашого батька завжди буде нашою релігією, так само як вчення тесляра буде вашою.

Він уже не дивився на Маґора і поринув у марення. Півні стрибали по вранішньому камінні Сикрі, а там, удалині, як видіння, грало велике озеро. Імператорів погляд минув півнів і озеро, минув королівський двір у Гераті та землі несамовитих турків і зупинився на шпилях та банях далекого італійського міста.

— Уявіть собі жіночі уста, — прошепотів Моґор, — що чекають поцілунку. Це місто Флоренція, низинне по краях, з підвищенням у центрі, а через нього тече Арно, ніби розтуляє уста. Місто — неначе чарівниця. Коли ж Флоренція поцілувала вас, ви пропали, байдуже простолюдин ви чи король.

Акбар ішов вулицями того іншого камінного міста, в якому ніхто, здавалося, не хотів сидіти вдома. Життя у Сикрі минало за опущеними шторами та решітчастими брамами. А життя цього чужого міста проходило під небесним склепінням. Люди їли в місцях, де птахи могли вихопити їжу, і грали в азартні ігри там, де кишеньковий злодій міг вкрасти виграш, вони цілувалися привселюдно і якщо хотіли, то навіть злягалися у затишних кутках. Що ж бо означає бути людині безпосередньо межи чоловіками, а також межи жінками? Коли відступає самотність, людина стає більш, а чи менш сама собою? Натовп підносить, а чи стирає особистість? Імператор почувався халіфом Багдада Гарун аль-Рашидом, що обходить уночі своє місто, перевіряючи, як живуть його піддані. Але плащ Акбара було пошито з тканини часу і простору, і ці люди були не його. Тоді чому він так сильно відчував спорідненість з мешканцями цих крикливих вуличок? Чому він розумів, ніби свою власну, їхню непривабливу європейську мову?

— Питання монархічної форми правління, — перегодя промовив імператор, — турбують нас дедалі менше. Наше королівство має достатньо законів, аби управляти ним, і достойних посадовців, вартих довіри, а також систему оподаткування, що забезпечує достатню кількість грошей і водночас робить людей нещасливими лишень у розумних межах. Коли ж з'являються вороги, яких нам треба розбити, то ми їх розбиваємо. Словом, у тій сфері у нас існують відповіді, яких потребуємо. Однак нас непокоїть питання Людини і майже так само споріднене питання Жінки.

— У моєму місті, Ваша Величносте, питання Людини було вирішене назавжди, — сказав Моґор. — А щодо Жінки, ну, то це питання є суттю і змістом моєї історії. Оскільки багато років після смерти Симонетти, першої чарівниці Флоренції, з'явилася друга чарівниця, прихід якої був передбачений.

{11} Усе, що він любив, було на його порозі

се, що він любив, було на його порозі, казав Аго Веспуччі; не було жодної необхідности йти цілим світом і вмерти між гортанними чужинцями в пошуках своєї сердечної подруги. Давним давно у восьмикутному мороці Баттістеро ді Сан-Джованні його, як і заведено, було охрещено двічі — один раз як Християнина, а потім ще як Флорентійця, і для нерелігійного хлопця, яким був Аґо, мало значення друге хрещення. Місто було його релігією, світом, настільки ж досконалим, як і небеса. Великий Буонарроті називав двері баптистерію[30] воротами до раю, і коли Аґо-немовля винесли звідти з мокрою головою, він одразу зрозумів, що потрапив в Едем зі стінами та воротами. Флоренція мала п'ятнадцять воріт із зображеннями Непорочної Діви та різних святих. Мандрівники торкалися воріт на щастя, і ніхто з тих, що вирушали у подорож крізь ворота, не робив цього без попередніх консультацій з астрологами. На думку Аго Веспуччі, абсурдність таких забобонів тільки підтверджувала безглуздя далеких подорожей. Ферма Макіавеллі у Перкуссині була поза рамками всесвіту Аґо. За ними починалася хмара невідомости. Генуя і Венеція були настільки ж далекими і вигаданими, як Сиріус та Альдебаран у небі. Слово планета також означало мандрівну планету. Аґо недолюблював планети і надавав перевагу нерухомим зорям. Альдебаран і Венеція, Генуя і Сиріус могли бути надто далекими, аби бути цілком реальними, але щонайменше вони були настільки ласкаві, що залишалися на одному місці.

Як виявилося згодом, Папа і король Неаполя не напали на Флоренцію після розгрому заколоту Пацці, однак, коли Аґо було трохи більше двадцяти років, король Франції таки з'явився, з тріумфом увійшовши у місто, — присадкуватий рудий карлик, від нестерпної французькости якого Аґо ледь не знудило. Але цього не сталося, він пішов до борделю і поліпшував собі настрій уже там. На порозі зрілости Аґо погодився зі своїм другом Ніколо «іль Макією» щодо однієї речі: хай які труднощі напосядуть, хороша й активна ніч з дівчатами владнає усе.

— У світі не багато проблем, любий Аґо, — просторікував іль Макія, коли їм ще не виповнилося й чотирнадцяти, — яких не може вилікувати жіночий зад.

Аґо був серйозним хлопцем, добросердним, хоч і мав репутацію лихослівного негідника.

— А от дівчата, — запитав він, — куди вони ідуть, аби позбутися своїх проблем?

Іль Макія мав спантеличений вигляд, ніби він ніколи над цим не задумувався або хотів показати, що чоловік не повинен витрачати свого часу на такі рефлексії.

— Одна до одної, поза сумнівом, — сказав він з дорослою категоричністю, що видалася Аґо остатнім словом у цьому питанні. А й справді, чому жінкам не шукати заспокоєння в обіймах одна одної, якщо половина молодих чоловіків Флоренції робили те саме?

Поширення содомії серед цвіту чоловічого населення Флоренції принесло місту репутацію світової столиці цього статевого збочення. «Відродженим Содомом» назвав тринадцятирічний Ніколо своє місто. Навіть у такому віці він зміг переконати Аґо, що дівчата більше цікавили його, тому «не потрібно боятися, що я накинуся на тебе у лісі». Хоча багато їхніх однолітків мали інші статеві нахили, наприклад, їхні однокласники Біаджо Буонаккорсі та Андреа ді Ромоло, а у відповідь на дедалі зростаючу популярність гомосексуалізму місто, за повної підтримки Церкви, заснувало Бюро Порядности, яке займалося тим, що будувало і субсидувало борделі, а також вербувало повій та звідниць-сутенерів з інших частин Італії та Європи на додачу до місцевих шльондр. Родина Веспуччі з Оґніссанті скористалася нагодою і диверсифікувала свій бізнес, пропонуючи на продаж жінок так само, як оливкову олію та вовну.

— Може, я і не стану писарем, — сказав Аґо похмуро до Ніколо, коли їм було по шістнадцять років, — а скінчиться все тим, що управлятиму будинком розпусти.

У відповідь іль Макія сказав йому, аби той подивився на світлу сторону цього питання.

— Писарів не трахають, — зауважив він, — і тут ми всі тобі заздритимемо.

Стезя Содому ніколи не приваблювала й Аґо, й правдою було те, що, попри всю свою брудну лайку, Аґо Веспуччі залишався скромним юнаком. А от іль Макія, здавалося, був утіленням бога Пріапа[31], завжди готовий діяти, завжди волочився за жінками — як за професіоналками, так і за аматорками, і кілька разів на тиждень затягував Аґо до власного борделю. На початку днів своєї юнацької потенції, коли Аґо супроводжував друга у хрипку бордельну ніч, він завжди вибирав наймолодшу повію у привілейованому закладі іль Макії, яка називала себе «Ганьбою», але виглядала досить стримано: кістляве створіння з села Біббіоне, яке ніколи не розмовляло і мало дуже наляканий вигляд, такий самий як і він. Тривалий час він платив їй тільки за те, аби вона непорушно сиділа на краю ліжка, коли він, розлігшись, удавав, що спить, аж поки іль Макія переставав сопіти і хрюкати у сусідній кімнаті. Відтак пробував зайнятися її духовним розвитком, читаючи для неї вірші; вона ж бо вдавала, що геть усе розуміє, хоча насправді ті вірші їй так набридали, що вона боялася померти від нудьги, і навіть насточортіли, бо нагадували звуки, які йдуть від чоловіків, що явно брешуть.

Одного дня вона надумала все змінити. Її поважні риси перетворилися на підкупну усмішку, а сама вона підійшла до Аґо і поклала одну руку на рот, переповнений Петраркою, а другу в інше місце. Коли ж вона оголила його чоловіче достоїнство, Аґо геть спаленів і почав чхати. Він чхав без упину понад годину, а потім у нього носом пішла кров. Кістлява повія подумала, що він помирає, і побігла за допомогою. Повернулася з найбільшою оголеною жінкою, яку Аґо коли-небудь бачив, і в момент коли його ніс занюхав її, то вмить перестав себе погано поводити.

— Я зрозуміла, — сказала ковбиця, яку називали Маттерассина, — ти гадаєш, що любиш кістлявих, але насправді тобі подавай тіло. — Вона повернулася до своєї кістлявої подруги і сказала їй по-простому, аби вона забиралася геть; після чого, без попереджень, ніс Аґо знову вибухнув.

— Царице небесна, — вигукнула ковбиця, — ох і ненаситний же ти, шибенику. Не задовольниться, поки не матиме нас обох.

Опісля Аґо був невгамовний, і навіть іль Макія аплодував.

— Повільно починає — довго не кінчає, — сказав він похвально. — На вигляд — плохенький, а насправді — міцненький.

Коли Аґо виповнилося двадцять чотири роки, його любов до міста, як ніколи раніше, була піддана серйозному випробуванню. Родину Медичів з міста вигнали, борделі всі позакривали, і повітря виповнилося смородом релігійного святенництва. Настав час створення культу Плакальників, твердолобих фанатиків, про яких Аґо пошепки казав до іль Макії, що вони, може, і народилися флорентійцями, але хрестильна вода, що полилася на їхні голови, мабуть, випарувалася ще до того, як помазати їх, бо вони так і палахкотіли пекельним жаром.

— Диявол послав нам цих дияволів, аби застерегти нас від чортівні, — промовив він у день, коли настав кінець темряві. — І тільки подумати, вони наводили причину цілі чотири бісові роки. Рясою прикривають свої нечестиві тіла, і так, дідько б їх забрав, щоразу.

Того дня йому не потрібно було казати нічого, бо його улюблене рідне місто враз перемінилося, як фенікс завдяки чудодійному вогню. Головний Плакальник, чернець Джіроламо, який перетворив життя кожного мешканця міста на пекло, повільно підсмажувався на середині П'яцца-делла-Синьоріа, саме на тому місці, де його плаксива компанія намагалася перетворити красу на попіл кілька років тому, стягуючи туди і підпалюючи картини, жіночі прикраси і навіть дзеркала, помилково думаючи, що людську любов до миловидности й навіть до самої Суєтности можна знищити лицемірним вогнем.

— Гори, бісів дурню, — кричав Аґо, пританцьовуючи навколо обвугленого ченця, що не дуже пасувало неодмінно поважному писарю. — Ти палив нас, а тепер — ми тебе! — Густий смердючий дим з обвугленого тіла Джіроламо Савонароли не міг зіпсувати гарний настрій Аґо. Йому двадцять вісім років, і борделі знову відкривалися.

«Mercatrice, meretrice». Місто багатих купців, відповідно до давнього звичаю, було також містом чарівних повій. Тепер же, коли дні Плакальників скінчилися, знову проявлялася справжня природа міста — міста похітливих ласолюбів. Флоренцію заполонив світ борделів. У великому будинку розпусти Маккіана, що в центрі міста поблизу Меркато Веккіо і Баттистеро, зняли віконниці і задля відновлення колишньої слави пропонували короткотермінову знижку, а на П'яцца-дель-Фраскато, всередині борделю, знову з'явилися танцюючі ведмеді й карлики-жонґлери, а також мавпочки, одягнуті в уніформу і навчені «вмирати за свою країну», а ще — папуги, які, пам'ятаючи клієнтів, викрикували їхні імена, коли ті заходили до закладу. І зрозуміло, що повернулися також жінки, несамовиті слов'янські шалави, меланхолійні польські курви, невгамовні румунські лярви, хворобливі німецькі штріхметхен, швейцарські наймані дівки, настільки люті у ліжку, як їхні одноплемінники чоловічої статі на полі битви, а також місцеві шльондри, які були найкращими. Аґо ніколи не вірив у подорожі, навіть у ліжку. Він знову навідував своїх улюблених дівчат, гарний тосканський товар, обох одразу: коли заходив до повії на ймення Ганьба та її найближчої подружки Ла-Маттерассіни, йому також сподобалася така собі Беатріче Пізана, що стали звати Пантасилеа, королеви амазонок, бо народилася з одною цицькою, але зате з найкращою цицькою у місті, або ж оскільки це стосується Аґо, то найкращою у всьому відомому світі.

Щойно стемніло, а вогнище на П'яцца погасло, виконавши своє завдання, з Маккіани та з прилеглих розважальних закладів на Кіассо де'Буої, тобто на алеї Корів, полинула музика і благословила місто, ніби той ангел, що проголошує відновлення радости. Аґо й іль Макія вирішили гульнути тієї ночі, і то добре гульнути, аби запам'ятати останню ніч своєї безтурботної юности; ще горів Савонарола, а вже нова правляча Рада Вісімдесятьох викликала Ніколо до Палацу і призначила його секретарем Другої Канцелярії, що відала закордонними справами Флорентійської Республіки.

Без зволікань Ніколо сказав Аґо, що бере його на роботу.

— Чого мене? — запитав Аґо. — Я замахаюся з тими бісовими іноземцями.

— По-перше, furbo, — відповів іль Макія, — я махатиму іноземців, а всю найнуднішу роботу з паперами залишаю на тебе. По-друге, саме ти про таке і мріяв, тож тепер не грай вар'ята, коли твоя мрія збулася.

— Що за чортівня, bugiarone, ти — таки добре гівно, — сказав Аґо скрушно і показав йому лівою рукою фіґу. — Давай вип'ємо по склянці і відсвяткуємо мої здібності ясновидця.

Furbo — це хлопець те що треба, який виріс на вулиці. Bugiarone — менш похвальне, а у випадку з Ніколо навіть менш точне для того, аби так його називати. Річ у тому, що ні Аґо, ні іль Макія не були прихильниками содомії, або ж не надто великими противниками, але тієї ночі, коли Плакальники рятувалися втечею чи лежали зв'язаними у провулках та кінських стайнях, якщо не могли бігати досить прудко, справжня Флоренція виходила із схованок, а це означало, що чоловіки знову, куди не кинь оком, трималися за руки і цілували одне одного.

— Буонаккорсі та ді Ромоло можуть уже не ховатися зі своєю любов'ю, — сказав іль Макія. — Між іншим, я їх також хочу найняти на роботу, тож ти дивитимешся на їхні полюбовні штучки, коли я буду у відрядженнях у справах Республіки.

— А що можуть показати мені ті два збоченці? — відповів Аґо. — Я вже все бачив, включаючи жалюгідні качани у їхніх штанах.

Відновлення, відродження, ренесанс. У місцевій церкві в Оґніссанті (куди Аґо самохіть зайшов, коли пішла чутка, буцімто у тій церкві з'явилася відома куртизанка задля реклами своїх принад) правовірні клялися, що тієї ночі сувора Мадонна Джіотто весь час широко всміхалася. І тієї ж ночі під церквою Орсанмікеле, де знову зібралися для молитви найвідоміші куртизанки, одягнуті у найкращий міланський одяг та коштовності своїх покровителів, до Ніколо та Аґо звернулася ruffiana Джульєтта Веронезе, ліліпутка, а дехто казав, що навіть лесбійська коханка найвідомішої діви ночі в усій Флоренції Алессандри Фіорентини. Веронозе запросила їх на гала-вечір повторного відкриття Будинку Марса, провідного міського салону, названого на честь втраченої статуї бога війни, який колись стояв на березі ріки, аж поки Арно вийшла з берегів і кудись понесла ту статую. Будинок стояв на північному березі річки коло мосту Грацій. Запрошення стало неординарною подією. Мережа інформаторів Ла Фіорентини була, безумовно, розлогою й оперативною, але якщо навіть вона і почула про призначення іль Макії на нову посаду секретаря Другої Канцелярії, то навряд чи ця новина додала йому стільки чести, що його включили аж до винятково вишуканого товариства, але те, що туди також потягли значно менш важливого Аґо Веспуччі, вважалося безпрецедентним привілеєм.

Їм доводилося бачити портрет Алессандри, вони захоплювалися її образом у великій кількості мініатюр з її довгим білявим волоссям, що навівало спогади про покійну Симонетту, після чиєї смерти її збожеволілий чоловік Рогатий Марко безуспішно благав упустити його до салону Ла Фіорентини. Він найняв одного з провідних міських mezzano посередників, аби той узгодив справу з ruffiana Алессандри. Агент від імени Рогатого Марка написав любовного листа і співав серенади під вечірніми вікнами Алессандри, і навіть переписав сонет Петрарки золотими літерами, як спеціальний подарунок Дванадцятої Ночі. Однак двері салону залишалися зачиненими.

— Мою пані, — Джульєтта Веронезе сказала mezzano, — не цікавлять некрофільні фантазії божевільного рогоносця. Нехай твій господар зробить діру в портреті своєї покійної дружини і розпутствує.

За тиждень після цієї остаточної відмови Марко Веспуччі повісився. Його тіло погойдувалося на мосту Грацій, однак Алеесандра Фіорентина так і не побачила цього. Вона заплітала біля вікна довгі золоті коси, ніби Марко Закоханий Дурень був невидимою людиною; Алеесандра вже давно навчилася бачити тільки те, що їй хотілося бачити і що є складовою частиною цілеспрямованости, коли хочеш бути господарем світу а не його жертвою. Її бачення створило місто. Якщо вона не бачить тебе, значить, ти не існуєш. Марко Веспуччі, невидимо помираючи перед її вікнами, помер вдруге під її невидющим поглядом.

Одного разу, років тому з десять, у славі своєї юности Ніколо та Аґо благоговійно дивилися на Алессандру, що сиділа на відкритому балконі обличчям до Арно, спершись на червону оксамитову подушечку так, щоб увесь світ захоплювався її dücolletage, вдаючи, що вона читає книжку, якою, мабуть, був «Декамерон» Боккаччо. Пуританські роки, здається, не зашкодили її красі чи становищу. Вона мала свій власний палац, була королевою так званого Будинку Марса і того вечора влаштувала прийом у великій залі piano nobile, себто головного поверху.

— Простолюдини, — казала Джульєтта Веронезе, — можуть розважатися у казино на першому поверсі.

Упродовж дев'яти років правління Плакальників Джульєтта, аґент, животіла, працюючи перукаркою, ворожкою та готуючи любовне зілля. Про неї ходили чутки, що вона розкопує могили і краде пуповини мертвих немовлят, відрізає дівочу пліву у мертвих незайманих дівчат, вириває очі з очних западин і використовує їх у нечестивих ворожіннях. Аґо вже хотів сказати, що навряд чи вона є тією жінкою, якій можна говорити про бісових простолюдинів, але іль Макія штурхнув його саме вчасно, досить сильно, аби він забув, що мав сказати, і захотів убити Ніколо Макіавеллі. Зрештою він також забув і про це, бо карга Веронезе давала їм настанови.

— Принесіть їй вірші, — сказала вона. — Саме поезія їй до душі, а не квіти. Квітів вона має багато. Принесіть їй щось із Заннацаро або Мекко д'Аасколі, або ж добре вивчіть один із мадригалів Парабоско і спробуйте заспівати для неї. Вона — дуже грізна. Якщо ви співатимете погано, то одержите по ляпасу. Не давайте їй нудьгувати, бо хтось із її улюблених молодих джентльменів може викинути вас із вікна, як непотрібну іграшку. Не набридайте їй, бо її покровитель усадить на алеї вам ножа в серце ще до того, як ви завтра повертатиметесь додому. Вас запросили лишень з одної причини. Не заходьте на територію, на яку ви не вхожі.

— То чого нас запросили? — запитав іль Макія.

— Вона вам усе розповість, — сказала стара карга Веронезе в'їдливо. — Якщо захоче.

Акбара Великого поінформували про раптове підвищення статусу працівників сексуальних послуг Костомахи та Перини — з простих повій коло Гатяпульської брами до повноцінних куртизанок зі своєю віллою на березі озера.

— Їхній успіх розцінюється людьми як знак впливу фаворита обох жінок, іноземця Веспуччі, який узяв собі дещо проблематичне ім'я Маґор дель'Амор, — сказав йому Абул Фазл. — Що стосується джерела капіталу, потрібного для започаткування такої справи, то можна лишень здогадуватися.

Умар Айяр незалежно підтвердив популярність так званого Дому Сканди, названого на честь індуїстського бога війни, «тому що», як казали у будинках поважних людей Нижчого Сикрі, «коли ти потрапляєш до рук тих леді, то це більше нагадує боротьбу у битві, ніж втіху кохання». Умар також сповістив, що музичний геній королівського двору Тансен зайшов трохи задалеко і створив на честь обох куртизанок рааґ, а точніше рааґ діпак, названий так через те, що коли він уперше заграв твір у Домі Сканди, то від магічної мелодії спалахнули погашені лампи.

У своїх снах імператор побував у тому борделі, який, оповитий ніччю, стояв на берегах невідомої зарубіжної річки, а не на берегах його власного озера. Стало зрозумілим, що Маґор дель'Амор також перебував у полоні якихось галюцинацій, адже саме він у своїй розповіді привіз тих повій через півсвіту до Арно.

— Усі чоловіки брешуть про повій, — подумав Акбар і простив йому. У нього були важливіші справи.

Сон про пошук кохання був безумовним знаком того, що кохання — втрачене, а прокинувшись, імператор почав тривожитися і був у сум'ятті. Наступної ночі він знайшов Джодгу і заволодів нею з такою несамовитістю, якої бракувало у їхньому шлюбному житті, відколи він повернувся з війни. Вона дивувалася, коли він пішов послухати історію іноземця, чи цей дикий запал був знаком його повернення чи жестом прощання.

— Аби жінка задовольнила чоловіка, — сказав імператор, — треба, щоб вона вміла співати. Вона повинна грати на якомусь музичному інструменті, повинна танцювати і, коли її попросять, робити всі три речі одночасно: співати, танцювати і грати на флейті чи на струнному інструменті. Вона повинна добре писати, добре малювати, знати, як наносити татуювання, і бути готовою зробити його на будь-якому місці тіла чоловіка. Вона повинна знати, як творити мовою квітів, прикрашаючи ліжка і кушетки або прикрашаючи навіть саму землю: вишня для вірности, нарцис для веселощів, лотос для чистоти і правди. Верба — це жінка, а півонія — це чоловік. Бруньки ґранатового дерева приносять родючість, оливки — честь, а соснові шишки — довге життя і заможність. Треба уникати кручених паничів, себто іпомеї, тому що вона творить про смерть.

В імператорському гаремі наложниці розташовувалися в окремих спальнях із червоного каменю, стіни яких були обкладені великими подушками. Над центральним двором дзеркальне шатро захищало гарем від сонця та недостойних очей, а спальні тяглися зімкненими рядами, ніби військо кохання чи велика рогата худоба. Одного дня Маґору дозволили супроводжувати Акбара у його прихованому світі. За ним ішов стрункий євнух без жодної волосинки на тілі. Це був Умар Айяр; він не мав брів, його голова блищала, як шолом, а шкіра була без морщин і абсолютно гладенька. Його вік одразу не визначиш, але Маґор інтуїтивно відчув, що цей шовковий хлопець уб'є людину без вагань, відріже голову найщирішому своєму другові, якщо цього забажає імператор. Рух жінок гарему навколо них нагадував Моторові рух зірок — здавалося, ніби небесні тіла рухаються якимись петлями і круговертями довкруж — так! — довкруж сонця. Він розповів імператорові про нову геліоцентричну модель всесвіту, говорячи дуже тихо, бо у нього вдома за таке вчення могли все ще спалити на вогнищі як єретика. Тож про це не варто було кричати, хоча навряд чи Папа міг почути його тут, у гаремі Великого Могола.

Акбар засміявся.

— Це вже відомо сотні років, — сказав він. — Якою ж відсталою видається ваша відроджена Європа; дитя викидає брязкальце зі своєї колиски, бо не хоче, аби воно торохтіло.

Маґор прийняв докір і змінив тему розмови.

— Я хотів тільки сказати, що Ваша Величність — це сонце, а вони — Ваші супутники, — промовив він.

Імператор злегка лупнув його кулаком по спині:

— Що стосується улесливости, ти можеш нас трохи чогось навчити. Ми скажемо нашому найбільшому облесникові Бгакті Рам Джейну прийти і послухати тебе.

Мовчки, повільно, ніби породжені сновидінням створіння, наложниці кружляли і похитувалися. Вони збурювали навколо імператора повітря якимись магічними хвилями, що пахли флюїдами збудження. Жодного поспіху. Тут усім управляв імператор. Час міг розтягуватися і стискатися. Тут зібрався час зі всього світу.

— У мистецтві фарбування, підмальовування, підрум'янювання, підбілювання зубів, одягу, нігтів та тіла жінка не повинна мати собі рівних, — промовив імператор, а в його мові вчувалася хтивість.

Принесли вино в позолочених скляних глечиках, і він пив його нерозсудливо великими ковтками. Потім принесли кальян, і за якийсь час у його зіницях заблищав опійний дим. Наложниці підходили дедалі ближче і коли кружляли довкола них, то їхні тіла торкалися імператора та його гостя. Той, хто приходить з імператором, сам стає на день імператором. Усі імператорські привілеї переходять до його гостя.

— Жінка також повинна вміти грати на келихах, наповнених різними сортами вина на різну висоту, — промовив імператор, нерозбірливо вимовляючи слова. — Вона повинна вміти викладати підлогу мозаїчним склом. Вона повинна знати, як намалювати, обрамити й повісити картину; як нанизати на нитку намисто, чотки чи сплести вінок; а також, як збирати чи зберігати воду в акведуку. Вона має розбиратися на ароматах. А також на прикрасах для вух. Вона також має знатися на акторському мистецтві й уміти організувати театральну виставу, вона має бути швидкою та спритною, вміти куховарити й приготувати лимонад чи шербет, а також знати, як одягати коштовності та плести чоловічий тюрбан. І зрозуміло, що вона повинна знатися на магії й чарах. Жінку, що знається на цих небагатьох речах, можна прирівняти до хтивого чоловіка-неука.

Наложниці поєднувалися в одну надприродну Жінку, в композитну Наложницю, і Вона була всюди довкола чоловіків, беручи їх в любовну облогу. Тим часом євнух випурхнув з кола планет бажання. Жінка з багатьма руками і необмеженими можливостями прикусила свої язички, і тепер Наложниця торкалася своєю м'якістю їхньої твердости. Маґор віддався їй. І думалося йому про інших жінок у далеких давніх краях, думав про Симонетту Веспуччі та Алессандру Фіорентину, а також про жінку, чия історія привела його до Сикрі. Всі вони були частиною тієї одної Наложниці.

— У моєму місті, — промовив він значно пізніше, схилившись на подушки серед меланхолії жінок після кохання, — справді вихована жінка має бути розважливою і цнотливою, і не бути об'єктом чуток. Така жінка має бути скромною і спокійно, щирою і великодушною. У танку вона не повинна робити надто різких рухів, а в музиці їй годиться уникати мідних сурм і гучних барабанів. Вона має бути злегка підфарбована, а її зачіска не повинна видаватися надто пишною.

Незважаючи на те, що імператор уже майже спав, у нього з горлянки вирвалося щось схоже на відразу.

— Тоді ваші добре виховані чоловіки мусять помирати з нудьги, — зумів промовити він.

— Але ж є ще куртизанки, — сказав Маґор, — саме вони відповідають усім вашим ідеалам, за винятком їхнього вміння викладати підлогу кольоровим склом.

— Ніколи не кохай жінку, яка не знається на викладанні підлоги кольоровим склом, — сказав імператор поважно, без жодного натяку на жарт. — Така жінка — це сварлива дурепа.

Тієї ночі Аґостино Веспуччі вперше закохався і зрозумів, що кохання — це теж подорож, що хай яким він був непохитним і як не хотів покидати своє рідне місто, він приречений, як і всі його вільні друзі, йти невідомими йому шляхами, сердечними стежками до небезпечних місць, наражатися на демонів та драконів і ризикувати втратити не тільки життя, але й душу. Крізь прочинені двері він уздрів Ла Фіорентину в її інтимному образі, коли вона, спершись на позолочену кушетку в оточенні небагатьох найвідоміших чоловіків, дозволила своєму патронові Франческо дель Неро поцілувати ліву грудь, тим часом як її маленька кудлата біла декоративна собачка лизала її праву пипку, і в цю мить він пропав, він зрозумів, що це — його єдина жінка. Франческо дель Неро був родичем іль Макії, і, мабуть, завдяки цьому їх і запросили, але у той момент Аґо тим не переймався; він був готовий задушити негідника — так! — і ту маленьку собачку. Завойовуючи Ла Фіорентину, йому доведеться перемогти не одного суперника, а ще — аякже! — розбагатіти, а оскільки шлях до майбутнього просто, як килим, стелився перед ним, то він відчував, що вся юнацька байдужість почала його раптом покидати. Натомість з'явилася рішучість, гостра і тверда, як толедська сталь.

— Вона буде моєю, — пробурмотів він до іль Макії, а той з усмішкою глянув на нього.

— У день коли мене оберуть Папою, — сказав він, — Алессандра Фіорентина запросить тебе у ліжко. Тільки поглянь на себе. Ти ні трохи не схожий на чоловіка, в якого закохуються прекрасні жінки. Ти з тих чоловіків, які у них на побігеньках, об яких вони витирають ноги.

— Пішов ти до дідька, — відповів Аґо. — На тебе находить якась мана, і ти бачиш світ до біса чітко, без дрібки добра, а тоді не можеш його втримати у собі й випльовуєш його, посилаючи під три чорти людські почуття. Іди потримайся за член здохлого цапа.

Іль Макія звів свої брови, як крила кажана, ніби погоджуючись, що зайшов надто далеко, і поцілував товариша в обидві щоки.

— Вибач мені, — промовив він голосом людини, що кається.

— Ти маєш рацію. Молодий двадцятивосьмирічний чоловік, не особливо високий, із залисинами, тіло якого нагадує м'які подушки, напхані у замалий ящик, який не пам'ятає жодного вірша, окрім сороміцьких, рот якого не закривається від брудної лайки, — це саме той чолов'яга, який розсуне ноги королеви Алессандри.

Аґо скрушно похитав головою:

— Я розкажу тобі, що я за перець. Мені не просто потрібне її тіло. Я хочу її бісового серця.

У салоні Алессандри Фіорентини, де під високим куполом на тлі голубого неба фрескові херувими прилинули до хмарини, на якій кохалися Арес з Афродітою, слухаючи небесну музику німця Гайнріха Цинка, найбільшого музики, майстра cometto curvo у всій Італії, Аґо Веспуччі здалося, ніби опівночі його осяяв сонячний промінь, і йому пригадалася заціпеніла незайманість минулих літ, коли він сидів на ліжку кістлявої повії й читав вірші найбільшого поета сучасности, а потім червонів і чхав, коли вона надумала взятися до справи. Ла Фіорентини не було видно, а за її відсутности, стоячи з капелюхом у руках недалеко від невеличкого фонтану, він не наважувався взяти участи у навколишній оргії. Іль Макія же на якийсь час покинув його і вибіг у ліс trompe-l'oeil[32] з двома оголеними лісовими німфами. Аґо не знав куди себе подіти. Почувався привидом на загальному бенкеті. Був єдиним живим чоловіком у будинку розбещених привидів. Був незграбний, сумний і самотній.

Тієї ночі у відродженому місті не спав ніхто. Звідусіль линула музика, її було чути на вулицях, у тавернах, будинках з поганою репутацією, а також у будинках з хорошою репутацією, на ринках, у жіночих монастирях — усі були переповнені любов'ю. Статуї богів зійшли із всипаних квітами альковів і приєдналися до забави, тулячись своєю холодною мармуровою оголеністю до теплих людських тіл. Навіть тварини і птахи перейнялися настроєм і залюбки веселилися. Щури шурхотіли під мостами, а кажани у своїх дзвіницях займалися тим, чим вони полюбляють займатися. Вулицями бігав оголений чоловік і калатав у голосний дзвінок.

— Витріть очі і розстібайте штани, — вигукував він, — бо час сліз минув.

Аґо Веспуччі почув той дзвінок у Будинку Марса ще здалеку, і його сповнив незрозумілий страх. За хвилю він збагнув, що це був страх перед проминанням життя, його життя втікає крізь пальці, а він стоїть заціпенілий і самотній. Йому здалося, що за ту мить може минути і двадцять років, ніби музика може його, безсилого, перенести до майбутніх паралічів та невдач, коли час зупиниться сам собою, розчавлений вагою його болю.

І нарешті його рукою поманила ruffiana Джульєтта Веронезе:

— Ти щасливий такий-сякий, — сказала вона. — Хоч у неї і прекрасна ніч, дивовижна ніч, Ла Фіорентина каже, що хоче побачити тебе і твого схибленого на сексі друга.

Аґо Веспуччі аж зойкнув, вбігаючи у спальний покій з намальованим лісом, відірвав іль Макію від лісових німф, кинув йому одяг і потягнув його, ще до кінця не одягненого, до чарівного покою, де на них чекала Алессандра Прекрасна.

У святилищі великої куртизанки перші особи міста вже заснули, лежали пересичені, deshabille[33], на оксамитових кушетках, а їхні руки і ноги були розбещено розкидані по розімлілих тілах оголених гетер, молодшої трупи Алессандри, такої собі групи підтримки, учасниці якої танцювали перед достойниками міста оголеними, аж поки ті забули про свою достойність і ставали виючими вовками. Однак ліжко Фіорентини залишалося порожнім, а постіль незім'ятою, і серце Аґо тьохнуло від марних сподівань. Вона не має коханця. Вона чекає на мене. Проте осяйна Алессандра і в гадці не мала сексу. Вона розляглася впоперек незім'ятого ліжка, смакуючи виноградом з чаші; була одягнена лишень у золоте волосся і не давала взнаки, що помітила їхню появу в будуарі у супроводі свого ліліпута-сторожового пса. Вони стояли і чекали. А перегодя вона заговорила, тихо, ніби розповідаючи собі казку на ніч.

— Спочатку, — сказала вона, — було троє друзів, Ніколо «іль Макія», Аґостіно Веспуччі й Антоніно Арґалія. Їхнім хлопчачим світом був магічний ліс. А тоді батьків Ніно забрала чума. Він вирушив у дорогу, і вони його більше не бачили.

Почувши ці слова, обидва чоловіки забули про реальність і поринули у спогади. Рідна мати Ніколо Бартоломія де'Неллі, яка займалася лікуванням хворих кашею, раптово померла незадовго до того, як дев'ятирічний сирота Арґалія вирушив до Генуї, аби найнятися на роботу до озброєної аркебузами міліції, під орудою condottiere Андреа Дорії. Батько Ніколо Бернардо робив усе можливе, аби якнайліпше приготувати лікувальну поленту, однак Бартоломія все одно померла, в гарячці й лихоманці, а Бернардо відтоді вже був сам не свій. Він проводив ті дні на фермі у Перкуссині, ледве животіючи, і весь час картав себе за брак кухарських умінь, які могли врятувати життя його дружині.

— Якби я був звертав належну увагу, — казав він самому собі сотні разів, — я б знав потрібний рецепт. Натомість я лишень покрив її тіло непотрібною гарячою гидотою, і вона мене з відразою покинула назавжди.

У той час, коли іль Макія думав про свою померлу маму і свого розбитого батька, Аґо добре пам'ятав день, коли Арґалія покидав їх, ніби злиденний волоцюга, з клунком на палиці через плече.

— У день, коли він вирушав у дорогу, — промовив він уголос, — ми перестали бути дітьми.

Але він думав не про це, або ж цілком про інше. І це також був день, коли ми знайшли корінь мандрагори, додав він про себе, і в його голові зародилася думка, план, як перетворити Алессандру Фіорентину на його довічну рабиню.

Їхній розпач дратував Алессандру, але вона була надто горда, аби показати це.

— Які ж ви обоє безсердечні й нікчемні, — почала докоряти їм куртизанка, не підвищуючи свого низького, прокуреного, байдужого голосу. — Чи, може, ім'я вашого безвісти пропалого найщирішого друга нічого для вас не значить, адже ви про нього не чули впродовж дев'ятнадцяти років?

Аґо Веспуччі був надто недорікуватим, аби відповісти, але ніде правди діти, дев'ятнадцять років — це багато часу. Вони любили Арґалію і впродовж місяців і навіть років сподівалися одержати від нього хоч якусь звістку. Нарешті вони перестали про нього згадувати, обидва, незалежно один від одного, переконані, що його довга мовчанка означає: їхній друг мертвий. Ніхто з них не хотів із цим миритися. Тому обидва заховали Арґалію глибоко в собі, бо, попри те, що вони не згадували його імени, він усе ж таки міг ще жити. Вони виросли, а він загубився всередині них, зів'яв, став таким собі незгадуваним ім'ям. Викликати його до життя — справа непроста.

Спочатку було троє друзів, з яких кожен ішов своїм шляхом. Аґо, який мав відразу до мандрівок, випало йти вниз по скелястій дорозі кохання. Іль Макія був амбіційнішим, ніж він, але його найбільше цікавила влада, звабливіша, ніж магічний корінь. А от Арґалія, Арґалія витав у хмарах, був їхньою мандрівною зіркою...

— Якась лиха новина? — запитав Ніколо Алессандру. — Вибачай нам. Ми боялися цієї миті протягом більшої частини нашого життя.

Алессандра жестом показала на бокові двері.

— Відведи їх до неї, — сказала вона Джульєтті Веронезе.

— Я надто втомлена, аби відповідати на такі запитання.

Після цих слів вона поринула у сон, її голова схилилася на витягнуту праву руку, а з її витонченого носа почувся якийсь віддалений натяк на хропіння.

— Ви що, не чули, — грубо промовила Джульєтта-ліліпут, — час йти. — Потім, трохи зласкавившись, додала: — Всі відповіді ви одержите там.

За іншими дверима знову був спальний покій, але тамтешня жінка не була оголеною й не лежала. У кімнаті тьмяно горіла єдина свічка у настінному канделябрі, і поки вони звикали до мороку, то побачили одаліску[34] з королівською поставою, з оголеною талією, в тісному корсажі й широких штанах, з руками, схрещеними на грудях.

— Дурна сучка, — сказала Джульєтта Веронезе, — думає, мабуть, що вона й далі в оттоманському гаремі, ніяк не може звикнути до реальности.

Вона впритул підійшла до одаліски, яка була майже вдвічі вищою за неї, і кричала до неї приблизно з висоти на рівні її пупка.

— Тебе захопили пірати! Пірати! Вже два тижні тому — il y a déja deux semaines — тебе продали на невільничому ринку у Венеції! Un marché des esclaves! Зрозуміла? Чуєш, що я кажу тобі? Est-ce que tu comprends ce que je te dis? — Вона обернулася спиною до Аґо та іль Макії. — Власник пропонує її нам, і ми все ще розмірковуємо. Вона непогано виглядає, груди, зад — все добре, — тут ліліпутка хтиво попестила нерухому жінку, — але от це — дещо дивне, поза сумнівом.

— Як її звати? — запитав Аґо. — Чого ти звертаєшся до неї французькою? Чому вона стоїть, ніби в землю вкопана?

— Нам розповіли історію про французьку принцесу, буцімто її викрали турки, — промовила Джульєтта Веронезе, обходячи мовчазливу жінку, наче хижу тварину. — Але це тільки легенда, думали ми. Однак, може, це і є вона. А може, не вона. Вона розмовляє французькою, це вже точно. Однак вона не відгукується на справжнє ім'я. Коли запитуєш, як її звати, то вона відповідає: «Я — резиденція пам'яті». Самі запитайте. Давайте. Чому ж не питаєте? Що, боїтеся?

— Qui ètes-vous, mademoiselle? — запитав іль Макія своїм найбільш ввічливим голосом, а камінна жінка відповіла:

— Je suis le palais des souvenirs.

— Бачите? — тріумфувала Джульєтта. — Ніби вона вже не людина. Ніби вона вже якась королівська резиденція чи палац.

— А який стосунок вона має до Арґалії? — допитувався Аґо.

Одаліска ворухнулася, ніби вже хотіла щось казати, але потім знову непорушно застигла.

— А такий, — промовила Джульєтта Веронезе. — Коли потрапила до нас, то взагалі не розмовляла. Була резиденцією із зачиненими вікнами й дверима. Аж тут пані сказала: «А ти знаєш, де ти перебуваєш?», а я, очевидно, повторила: «Est-ce que tu sais où tu es», а коли пані додала: «Ти — в місті Флоренції», то до неї ніби було підібрано ключ.

— У резиденції пам'яті є кімната, що так називається, — промовила вона і почала робити невеличкі незрозумілі рухи тілом, ніби людина, що йде на місці, так, ніби вона кудись ішла у своїй уяві. А потім сказала те, через що моя пані веліла мені привести сюди вас.

— І що ж вона такого сказала? — не терпілося Аґо.

— Слухай сам, — відповіла Джульєтта Веронезе. Потім повернулася до потайної жінки і промовила:

— Qu'est-ce que tu connais de Florence? Qu'est-ce que se trouve dans cette chambre du palais?

Дівчина-рабиня одразу почала рухатися, ніби вона йшла коридорами, повертаючи ліворуч і праворуч, минаючи двері, але не зрушуючи з місця. І нарешті вона промовила:

— Спочатку, — промовила вона досконалою італійською, — було троє друзів, Ніколо іль Макія, Аґостіно Веспуччі й Антоніно Арґалія. Хлопчачим світом був магічний ліс.

Аґо затремтів.

— Звідки вона це знає? Від кого вона могла це почути? — запитав він з великим подивом. Однак іль Макія передбачив відповідь. Частина відповідей містилася у книжках батькової невеличкої, але дуже цінної бібліотеки. (Бернардо був небагатою людиною, і рідко коли міг дозволити собі купити книжку, тож рішення про купівлю того чи іншого тому ухвалювалося нелегко.) Одразу біля улюбленої книжки Ніколо «АЬ Urbe Coridita» Тітуса Лівіуса стояла Ціцеронова «De Oratore», а поряд «Rhetorica ad Herennium», такий собі тоненький томик невідомого автора.

— Відповідно до Ціцерона, — сказав Ніколо, пригадуючи, — така техніка запам'ятовування; була винайдена греком Сімонідесом Цеоським, який залишив за обідом багатьох дуже поважних людей, і одразу після цього провалився дах будівлі, де трапезували гості, і убив геть усіх присутніх. Коли ж його запитали про імена сердешних, то він спромігся назвати всіх померлих, пригадуючи, на якому місці вони сиділи за обіднім столом.

— Ну, і яка ж це техніка? — запитав Аґо.

— А от у «Rhetorica» це все названо майже тим самим словом, палацом пам'яті, — відповів іль Макія. — Ти у своїй голові зводиш будівлю, вивчаєш усі ходи, а тоді починаєш поєднувати речі, які треба запам'ятати, з різними частинами будівлі, з її меблями, з її оздобленням — із чим завгодно. Якщо ж ти поєднуєш пам'ять про якусь річ з певним розташуванням, ти можеш запам'ятати дуже багато, проходячи по палацу чи резиденції твоєї пам'яті.

— Але ж ця пані вважає себе резиденцією пам'яті, — заперечував Аґо. — Так, ніби вона сама є велична споруда, до якої прив'язується пам'ять.

— Тоді комусь довелося докласти немало зусиль, — промовив іль Макія, — аби збудувати палац, чи то, пак, резиденцію пам'яті завбільшки з цілий людський мозок. Власну пам'ять цієї молодої жінки було стерто або заховано десь у закутках резиденції пам'яті, яку спорудили у її мозку, і вона стала депозитарієм усього того, що треба було пам'ятати її хазяїнові. А що нам відомо про оттоманський двір? Можливо, це звичайна практика серед турків, а можливо, це примха якогось могутнього тирана, або ж когось із його фаворитів. Припустімо, наш друг Арґалія став фаворитом, припустімо, що він сам був архітектором принаймні цієї особливої палати у резиденції пам'яті, або ж припустімо, що таким архітектором був хтось такий, що добре його знав. У будь-якому разі ми мусимо дійти висновку, що любий друг нашої юности все ще, або ж донедавна, був живий.

— Погляньте, — промовив Аґо, — вона щось хоче сказати.

— Був собі принц, якого звали Аркалія, — промовила резиденція пам'яті. — Великий воїн, що володів чарівною зброєю, в почті якого було четверо страхітливих велетнів. Він також був найвродливішим чоловіком на світі.

— Аркалія чи Арґалія, — промовив іль Макія, тепер дуже схвильовано. — Ну що ж, дуже схоже на нашого друга.

— Аркалія Турок, — промовила резиденція пам'яті, — володар Чарівного Списа.

— От падлюка, — сказав Аґо Веспуччі у захваті. — Як сказав — так і зробив. Перекинувся на чужий бік.

{12} На шляху до Генуї стояв порожній заїзд

а шляху до Генуї стояв порожній заїзд із темними вікнами і відчиненими дверима, покинутий власником, його дружиною, його дітьми, а також постояльцями лишень через те, що Напівмертвий Велет поселився на горішньому поверсі. За словами Ніно Арґалії, а саме він це розповідав, велет був напівмертвий і, позаяк вдень був цілком мертвий, то вночі починав бешкетувати.

— Якщо ти залишишся там на ніч, то тебе він обов'язково зжере, — сказали сусіди малому Арґалії, коли він проходив тим шляхом; однак Арґалія не злякався, зайшов досередини й попоїв сам-самісінький. Коли вночі велет ожив, то побачив Арґалію і сказав:

— Ага! От і недомірок! Чудово!

Однак Арґалія відповів:

— Якщо ти з'їси мене, то ніколи не дізнаєшся про мою таємницю.

Ну, велета це зацікавило, разом з тим він був недоумкуватий, як це часто трапляється з велетами, тому він і промовив:

— Розкажи мені про свою таємницю, недомірку, а я обіцяю тебе не їсти, поки ти розказуватимеш.

Арґалія вклонився і почав:

— Таємниця — он у тому комині, — промовив він. — Хто дістанеться його верха першим, той буде найбагатшим у світі хлопцем.

— Чи велетом, — сказав Напівмертвий Велет.

— Чи велетом, — погодився Арґалія, хоч у його словах звучав сумнів. — Але ж ти такий здоровенний, що не зможеш туди залізти.

— А це величезний скарб? — запитав велет.

— Найбільший у світі, — відповів Арґалія. — Річ у тому, що скарб назбирав дуже хитрий принц і заховав його у комині непримітного придорожнього заїзду, позаяк нікому і на гадку не спаде, що великому монархові схотілося тут щось ховати.

— Усі принци — великі дурні. — промовив Напівмертвий Велет.

— Але ж не велети, — додав замислено Арґалія.

— Авжеж, — промовив велет, намагаючись залізти у комин.

— Завеликий, — зітхнув Арґалія. — Я так і думав. Ну, тут уже нічим не зарадиш.

Але велет не здавався:

— Ні, ще не все, — крикнув велет і відірвав собі руку. — Тепер вужчий, правда? — запитав велет, але все ще не міг пролізти у комин.

— Може б ти відкусив собі й другу руку, — запропонував Арґалія, і величезні щелепи велета за мить відгризли собі й другу руку, ніби шматок баранини. Але і це не допомогло тупоголовому залізти у комин.

— Я знаю, як бути, — сказав Арґалія, — давай, ти підкинеш туди свою голову, аби лишень подивитися, що там є.

— Але ж у мене тепер немає рук, дорогенька закусочко, — промовив велет сумно. — Ти добре придумав, але сам собі я не можу відкрутити голову.

— А давай я це зроблю, — запропонував Арґалія, схопив кухонний сікач, вистрибнув на стіл і чахнув по шиї чудовиська — раз-два,— і голова відтята.

Коли повернувся власник заїзду, його дружина, сім'я та постояльці (а всі вони ночували у канаві неподалік) і дізналися, що Арґалія обезголовив Напівмертвого Велета, і тепер той велет був мертвий і вдень, і вночі, вони попросили його допомогти їм обезголовити ненажерливого Герцога з сусіднього герцогства У.

— То вже самі собі давайте раду, — промовив Арґалія. — То не моя справа. Я хотів лишень переночувати. А тепер я йду до адмірала Андреа Дорії, хочу вирушити з ним у плавання і здобути багатство. — І з цими словами він їх залишив, а сам пішов шукати своєї долі...

Історія було цілком вигаданою, але вигадки вигаданих історій часом можуть стати у пригоді в реальному світі, і саме такі оповіді, імпровізовані версії безконечного потоку розповідей його друга Аґо Веспуччі, цього разу врятували шию малого Ніно Арґалії, коли його знайшли у схованці під койкою у носовому кубрику флагмана флоту Андреа Дорії. Його інформація про плани Дорії була трохи застарілою, оскільки Золота Банда вигнала французів дещо раніше, і коли він почув, що condottiere відпливає на війну з турками, то збагнув, що настав час невідкладних дій. Голодного бідолашного «зайця» тягли за вухо до самого Дорії на п'ятий день після виходу у море вісьмох трирем[35], повних войовничих найманців, озброєних до зубів аркебузами, абордажними шаблями, пістолями, ґарротами[36], кинджалами, канчуками та найдобірнішою лайкою. Арґалія скидався на брудну ганчір'яну ляльку; був одягнений в ганчір'я і на грудях стискав клунок з ганчір'ям. Треба сказати, що Андреа Дорія не був таким собі добрим дядечком. Він ніколи не вагався, не задумався б він і над якнайжорстокішим покаранням. Любив владу і славу. Його кровожерливе військо шукачів щастя вже давно б повстало проти нього, якби він не був великим командиром, великим стратегом і до того ж абсолютно безстрашним. Одне слово, він був чудовиськом, а якщо йому не вгодити, то ставав таким же небезпечним велетом, напівмертвим чи живим.

— Ти маєш дві хвилини, — промовив він, — аби переконати мене не викинути тебе за облавок.

Арґалія глянув йому просто у вічі.

— Ви вчините дуже нерозумно, — збрехав він, — бо я — людина з дивовижним і надзвичайно багатим досвідом. Я шукав щастя по всіх усюдах і одного разу навіть скарав на горло велета — раз-два. Я заколов кинджалом Бездушного Чаклуна, опанувавши перед тим секрети його чарів, а окрім усього іншого, я знаю мову змій; колись я знався з королем риб і жив у будинку жінки, що мала сімдесят синів і тільки один казанок. Я можу перетворюватися на лева, орла, собаку чи мурашку, а вам знадобиться сила лева, зір орла, вірність собаки, а також я можу сховатися від вас, перетворившись на мураху, і ви ніколи не знатимете свого убивцю, який заповзе вам у вухо й отруїть вас. Одне слово, мене треба стерегтися. Я — малий, але вартий вашої компанії, бо живу за тим самим принципом, що й ви.

— І що ж то за принцип, можна дізнатися? — домагався Андреа Дорія з деякою насмішкою. Він мав випнуте підборіддя, злосливий рот і блискучі очі, від яких ніщо не могло сховатися.

— Мета виправдовує засоби, — відповів Арґалія, пригадуючи слова, які любив казати іль Макія з приводу етики застосування кореня мандрагори з метою спокушання недосяжних жінок.

— Мета виправдовує засоби, — здивовано повторив Дорія.

— До біса непогано сказано.

— Я сам це придумав, — промовив Арґалія. — Я так само, як і ви, в дитинстві залишився без гроша, і мені, так само як і вам, нічого не залишилося робити, як зайнятися вашою справою; сироти знають, що вони виживають тільки тоді, коли будуть готові робити все, що від них вимагається. Без жодних обмежень. — І що ж то казав іль Макія після того, як повісили архієпископа? «Виживають найпридатніші».

— Виживання найпридатніших, — розмірковував Андреа Дорія. — Це одна із надзвичайно потужних думок. Ти також це придумав?

Арґалія схилив голову, ніби трохи засоромився.

— Ви були сиротою, — правив він далі, — і добре знаєте, що незважаючи на дитинячий вигляд, я — не безпомічне дитя. «Дитина» — це безпечне і розніжене, захищене від правди світу створіння, якому дозволено марнувати роки на прості ігри й вірити, ніби розуму можна навчитися у школі. «Дитинство» — це розкіш, яку я не можу собі дозволити. Правда про «дитинство» ховається у найбільш неправдоподібних історіях у світі. Діти наражаються на чудовиськ і демонів, а виживають тільки тоді, коли вони безстрашні. Діти мало не вмирають з голоду, якщо тільки вони не звільняють чарівну рибку, котра виконує їхні найпотаємніші бажання. Дітей живцем пожирають тролі[37], якщо тільки вони не зможуть забалакати їх до сходу сонця і підлі істоти не перетворяться на камінь. Дитина має знати, як кинути монету, аби дізнатися про майбутнє, як кинути монету, аби прив'язати чоловіків і жінок так, як хоче дитина, як виростити рослину, на якій потім можна знайти ці чарівні монети. Сирота — це доросла дитина. Наше життя — це життя казок і всього незвичайного.

— Дай цьому балакучому філософу щось попоїсти, — розпорядився адмірал Дорія, звертаючись до боцмана, страхітливого моряка, що нагадував буйвола і якого звали Чева. — Поки йтимемо морем, цей гоблін нам пригодиться; нехай порозповідає мені свої побрехеньки.

Виводячи Арґалію з капітанської каюти, боцман міцно тримав його за вухо.

— Не думай, що ти викрутився, базікало, — сказав він. — Живий ти лишень з однієї причини.

— Ой, — сказав Арґалія, — і що то за причина?

Боцман Чева ще міцніше стиснув вухо. На правому боці його обличчя виднілося татуювання скорпіона, а очі були мертвими, як у людей, що ніколи не сміються.

— Причина в тому, що тобі вистачило нахабства чи то зухвальства подивитися йому в очі. Якби не подивився в очі, він би вирвав тобі печінку і нагодував би нею чайок.

— Перш ніж померти, — відповів Арґалія, — я стану таким же командиром і чинитиму так само. А що ти? Тобі краще дивитися мені в очі, бо в іншому випадку...

Чева дав йому доброго запотиличника без найменшого натяку на прихильність.

— Ну, зачекай ще трохи, пуцьвірінку, — сказав він, — поки що твої очі можуть дивитися лишень у мою бісову матню.

Хай там що казав Чева Скорпіон, однак байки Арґалії мали якийсь стосунок до його порятунку, бо виявилося, що страхітливий адмірал Андреа Дорія мав слабість до них, як кожний тупий велет. Вечорами, коли море ставало чорним, а у небі пропалювали дірки зорі, адмірал, бувало, курить опійну люльку під палубою і кличе хлопця-розповідача.

— Оскільки всі ваші Генуезькі кораблі — триреми, — казав Арґалія, — то ви маєте на одній палубі везти сир, сухарі — на другій і зіпсуте м'ясо — на третій. Коли прийдете на острів Щуриний, віддайте їм сир; сухарі задовольнять мешканців острова Мурах; а що стосується зіпсутого м'яса, то воно сподобається птахам з острова Стерв'ятників. Після цього матимете сильних спільників. Щури прогризуть усі перешкоди, навіть гори, а мурахи виконають всю ту тонку роботу, що не під силу грубим рукам людей. Стерв'ятники, якщо ви їх добре попросите, донесуть вас навіть до вершин гір, де б'є джерело вічного життя.

Андреа Дорія лишень бурчав.

— І де ж ці бісові острови? — хотілося йому знати.

— Адмірале, — відповідав хлопець, — ви — навігатор, а не я. Вони мусять бути десь на ваших мапах.

Незважаючи на зухвалість, йому пощастило дожити до того, аби розповісти наступного дня ще одну казку — було собі три помаранчі, і в кожному з них була прекрасна дівчина, яка одразу помирала, якщо їй не давали води в момент її виходу з помаранча, а Адмірал, весь у кільцях диму, у відповідь лишень довірливо бурмотів.

Море аж кишіло всілякою наволоччю. Каравели берберських піратів[38] борознили ті води, грабуючи і забираючи в полон, а після падіння Константинополя тут також промишляли галери оттоманського флоту. Проти всіх цих морських невірних підставив своє подзьобане віспою рябе обличчя адмірал Андреа Дорія.

— Я вижену їх з Mare Nostrum і зроблю Геную хазяйкою морів, — нахвалявся він, Арґалія ж не наважувався вставляти якесь криве чи непоштиве слово. Андре Дорія нахилився до мовчазного хлопця, очі його туманилися від afim.

— Що я знаю і ти знаєш, знає також ворог, — шепотів він, поринаючи у своє опійне марево. — Ворог також дотримується закону сироти.

— Якого сироти? — запитав його Арґалія.

— Магомета, — відповів Андреа Дорія. — Магомет — то їхній сирітський бог.

Арґалія і не знав, що він розділив сирітську долю Пророка Ісламу.

— Мета виправдовує засоби, — повільно вів далі Андреа Дорія хриплуватим низьким голосом. — Розумієш? Ними управляє той самий закон, що й нами. Заповідь перша. Хай би чого це нам вартувало, ми досягаємо своєї мети. Тому їхня релігія така сама, як наша.

Арґалія глибоко вдихнув повітря і поставив небезпечне запитання:

— Якщо це так, то чи насправді вони — наші вороги? Чи можуть наші супротивники не бути нашою повною протилежністю? Чи може обличчя, яке ми бачимо у дзеркалі, бути нашим ворогом?

Адмірал Андреа Дорія вже був близький до непритомности.

— Цілком слушно, — пробурмотів він, гепнувся у крісло і почав хропіти. — Проте є ворог, якого я ненавиджу понад магометан-піратів.

— І хто вони? — поцікавився Арґалія.

— Венеція, — сказав він. — Я також вимахаю тих гарненьких венеційський байстрючків.

Коли вісім генуезьких трирем попливли бойовим порядком, наздоганяючи свою жертву, для Арґалії стало зрозумілим, що релігія тут ні до чого. Корсарів з берберських держав не обходило якесь завоювання чи поширення віри. Їх цікавив викуп, залякування і здирство. А що стосується оттоманів, то вони знали, що виживання їхньої нової столиці, міста Стамбула, залежить від поставок харчів до порту з інших місць, а отже, морські комунікації мають бути відкритими. Вони також ставали дедалі жадібнішими, і їхні кораблі нападали на порти вздовж і поза берегами Єгейського моря; вони також не любили венеційців. Влада, багатство, володіння, багатство і влада. Що стосується Арґалії, то вночі його снам не бракувало екзотичної розкоші. Лежачи в каюті на самоті, він сам собі заприсягся: «Я ніколи не повернуся до Флоренції бідняком, але лишень принцом з багатим скарбом». Його прагнення виявилося дуже простими. Природа світу прояснилася.

Коли все здається ясним і зрозумілим, то обов'язково очікуй якогось обману і зради. Після переможної сутички з піратськими кораблями братів Барбаросси з Митайлини адмірал, окроплений сарацинською кров'ю, командував стратою захоплених піратів (усіх їх обмастили смолою і живцем спалили на головній вулиці їхнього рідного міста), а тоді задумав зухвалий план, що полягав у тому, аби зайти в Єгейське море і вступити у бій з османцями у їхніх же «домашніх» водах. Але щойно Золота Банда зайшла у легендарне море і лоб у лоб зіштовхнулася з оттоманськими Галерами, невідь звідки взявся таємничий туман і застелив увесь світ; так, ніби попрацював якийсь дідько з Олімпу, ніби давні боги того регіону, яким надокучив довгий нудний вік, де вони вже більше не мали великого пошанівку, вирішили побавитися з людьми і знічев'я зруйнувати їхні плани, просто заради старих часів. Вісім генуезьких трирем спробували вишикуватися бойовим порядком, але через туман це їм не вдалося; туман був сповнений завиваннями упирів, зойками відьом, смородом смерти та голосінням потонулих, і навіть загартовані у боях найманці почали панікувати. Система туманних горнів, яку запровадив адмірал саме на такий випадок, невдовзі дала збій. Кожен з його кораблів мав свій власний сигнал довгої й короткої тривалості, але, панікуючи у ядовитих випарах смерти та ідолопоклонства, їхнє спілкування втратило будь-який зміст, до речі, як і система туманних горнів на оттоманських суднах, аж поки вже ніхто не знав, де він є і хто поруч — друг чи смертельний ворог.

Гарматний обстріл розпочався раптово як з боку трирем, так і з боку потужних обертових гармат, установлених на палубі оттоманських Галер, а червоне полум'я та яскраві спалахи з товстих гармат у тумані скидалися на невеликі шматки пекла всередині безформного переддвер'я. Звідусіль зацвів рушничний вогонь — мерехтливий сад смертельних червоних квітів. Ніхто не знав, хто у кого стріляє, як слід діяти, тож насувалася величезна катастрофа. А тоді зненацька, ніби обидві сторони зрозуміли небезпеку, точнісінько в той самий момент настала тиша. Жодна гармата не вистрілила, ніхто нічого не вигукував, не сигналив жоден туманний горн. Почався непомітний рух у білій порожнині. Арґалія, самотньо стоячи на палубі флагманського корабля, відчув на своєму плечі руку долі й дуже здивувався, відчувши, що ця рука тремтіла зі страху. Він обернувся. Ні, позаду нього стояв не Фатум, але боцман Чева, вже не жорстокий і страхітливий, а геть позбавлений духу, як той побитий пес.

— Ти потрібен адміралові, — прошепотів він хлопцеві й повів його під палубу, де чекав Андреа Дорія, тримаючи в руці великий горн флагманського корабля флоту.

— Сьогодні — твій день, мій юний оповідачу, — промовив тихо адмірал. — Сьогодні ти досягнеш величі завдяки своїм ділам, а не завдяки своїм словам.

Задум полягав у тому, аби спустити Арґалію на воду в маленькому ялику, де він якнайшвидше веслуватиме і якнайдалі відійде від флагманського корабля. На кожен сотий удар веслом, — казав адмірал, — щосили дмухай у горн. Ворог прийме хитрість за гордовитість і прийме виклик cometto Андреа Дорії, поверне кораблі у твій бік, гадаючи, що упіймає велику рибу — маю на увазі особисто себе! — а я тим часом скористаюся нагодою і вдарю з незручного для нього боку.

Арґалії план видався не надто вдалим.

— А я? — запитав він, втупившись поглядом у горн, що вже був у його руці. — Що мені робити, коли кораблі невірних почнуть налягати на моє суденце?

Чева Скорпіон підняв його й опустив у ялик.

— Веслуй, — прошипів він, — малий герою. До біса, щодуху веслуй.

— Коли туман розсіється, а ворог розбіжиться, — промовив адмірал, дещо непереконливо, — ми тебе знову підберемо.

Чева щосили штовхнув ялик.

— Так, — прошипів він,— саме так ми і вчинимо.

А потім не було нічого, крім білизни туману та хлюпання моря. Земля і небо почали здаватися чимось нереальним. Це плавання наосліп стало всім усесвітом. Якийсь час він робив так, як йому веліли робити, сто ударів весел — і сигнал з горна, він це зробив двічі, тричі, але жодного разу не чув відповіді на свій сигнал. Світ занімів і завмер. Отже, смерть прийде до нього у безголосій водяній безодні. Оттоманські кораблі просто наляжуть на нього і розчавлять, як блощицю. Він перестав дути у горн. Йому стало зрозуміло, що адмірала аж ніяк не турбувала його доля, і для нього пожертвувати своїм «малим оповідачем» — це все одно що харкнути за облавок корабля. Він був не чим іншим, як тим плювком мокротиння, що погойдається, погойдається на хвилях, а потім зникне безслідно. Щоб збадьоритися, намагався пригадати якісь історії, але на думку спадав то страхітливий левіафан[39], що виринає з морської безодні, аби похрумати його човником у своїх величезних щелепах, то вертлявий глибоководний черв'як або ж вогнедишний морський дракон. Поволі з плином часу всі оповіді вичерпалися, а він залишився безборонним і безпритульним — самотня людська душа, яку відносило невідь куди у білизну. Коли забрати у людини її дім, сім'ю, друзів, рідне місто, країну та її світ, залишиться істота без контексту, чиє минуле забулося, а майбутнє зблякло, себто сутність, позбавлена імени, значення і життя, попри те, що серце ще б'ється.

— Я — сама абсурдність, — казав він сам собі. — Тарган у паруючому гівні має більше значення, ніж я.

Багато років потому, коли він зустрів Кара Кьоз, забуту могольську принцесу, і його життя нарешті набуло значення, наперед приготованого долею, в її очах він угледів відчай покинутого і зрозумів, що їй також довелося зіткнутися з повною абсурдністю людського становища. Тому, а може, і з іншої причини він її покохав. Так, він мав також інші причини.

Туман навколо нього густішав, збирався біля його очей, носа та горла. Йому здалося, що він задихається. Мабуть, я помираю, подумав він. Його воля зламалася. На що б не рокувало його провидіння, він прийме. Він ліг у своєму маленькому човні, і йому пригадалася Флоренція, він побачив батьків, ще не спотворених чумою, згадав дитячі витівки своїх друзів Аґо та іль Макії і сповнився любов'ю, а за мить знепритомнів.

Коли ж отямився, туману вже не було, не було і вісьмох трирем адмірала Андреа Дорії. Великий condottiere Генуї просто підібгав хвіст і накивав п'ятами, а туманний горн у ялику був простим засобом відвернення уваги. Маленьке суденце Арґалії безпомічно колихалося перед самим носом оттоманського флоту, ніби миша в оточенні дюжини голодних котів. Він підвівся у човні і почав махати рукою своїм завойовникам, а тоді з усієї сили дмухнув в адміральський туманний горн.

— Я здаюся! — крикнув він. — Хапайте мене, безбожні турецькі свині.

{13} У дитячому таборі для полонених, що в Ускюбі[40]

дитячому таборі для полонених, що в Ускюбі (так казала резиденція пам'яті) було багато мов, але тільки один Бог. Щороку загони, які займалися набором рекрутів, тинялися по дедалі більшій імперії і збирали податок девшірме та данину дітьми, уярмлювали найсильніших, найрозумніших і наймиловидніших хлопців і перетворювали їх на інструмент волі Султана. Головна засада султанату полягала в управлінні через метаморфози. Ми заберемо від вас найкращих ваших потомків і змінимо їх докорінно. Ми змусимо їх забути вас і перетворимо їх на силу, що триматиме вас під нашим каблуком. Вами управлятимуть за допомогою ваших же дітей. В Ускюбі, де починався цей процес, було багато мов, але лишень один стрій — мішкуваті штани і свитина оттоманського рекрута. У героя забрали його лахміття, помили, нагодували і дали напитися чистої води. А тоді від нього забрали християнство і, ніби нову сорочку, змусили прийняти іслам. В Ускюбі були греки й албанці, боснійці та хорвати, а ще серби, хлопці mamluk, білі раби з гір та долів Кавказу, грузини, мінгрелці, черкеси, абхазці, ще вірмени та сирійці. Герой був єдиним італійцем. Флоренція не платила данини дітьми, однак, на думку османців, з часом усе мало змінитися. Його поневолювачі вдавали, що ніяк не можуть вибрати йому імени: аль-ґгазі, завойовник, як вони жартома називали його, а чи аль-кгалі, порожній, судно. Але йому було все одно. Арґалія, Аркалія чи Аль-Халія. Нісенітниця. Не має значення, як його зватимуть. Не що інше, але його душа, як і душа решти, потрапляла під нове управління. На навчальному плацу у нових одностроях стояли рядами понурі діти навпроти чоловіка у спідниці, біла шапка якого була настільки ж високою, наскільки була довгою його біла борода, перша піднімалася на три фути над його чолом, а друга на таку ж відстань опускалася з його підборіддя, і тому здавалося, що він має надзвичайно довгу голову. Це був святий чоловік, дервіш ордену Бекташи, який мав навернути їх в іслам. Сердиті, перелякані хлопці усіма своїми акцентами мавпували необхідне арабське речення про одного Бога і його Пророка. Їхня метаморфоза почалася.

Щоразу, коли іль Макія подорожував у справах республіки, він завжди думав про резиденцію пам'яті. Якось у липні він гнав коней униз по шляху з Ровенни до Форлі, аби вмовити графиню Катерину Сфорза Ріаріо дозволити своєму синові Оттавіо битися на боці флорентійських сил за значно менші гроші, ніж вона хотіла, бо у разі відмови вона втрачала протекцію Флоренції й потрапляла у милість жахливого герцога Чезаре Борґії Романьянського, сина Борґії Папи Алекснадра VI. «Мадонна Форлі» була настільки вродливою жінкою, що навіть товариш іль Макії Біажіо Буонакорсі перестав займатися содомією з Андреа ді Ромоло і прохав Ніколо привезти йому її портрет. Але Ніколо думав про безіменну француженку, що, як мармурова статуя, стояла в Будинку Марса Алессандри Фіорентини. А тим часом Аґо Веспуччі писав: «Привіт, Макіє, приїжджай якнайшвидше, бо ми ніяк не можемо без тебе організувати гідну нічну пиятику з грою в карти, а крім того, у твоїй Канцелярії повно бевзів, які хочуть нас з тобою звідси витурити, тому твої подорожі аж ніяк не йдуть на користь справі». Однак Ніколо не думав про інтриги чи бурхливе нічне життя; а радше, йому з голови не виходило жіноче тіло, яке він сподівався все ж таки спокусити, але для цього треба знайти ключ до таємниці її єства, притлумленої особистости, захованої в резиденції пам'яті.

Іль Макія іноді дивився на світ, так би мовите, надто аналогічно, розглядаючи одну ситуацію як аналогію іншої, цілком відмінної. Тому коли Катерина не пристала на його пропозицію, він побачив у цьому лихий знак. Мабуть, підстерігає невдача його також і з резиденцією пам'яті. Але невдовзі, коли Чезаре Борґія таки напав і підкорив Форлі, а саме таке передбачав Ніколо, Катерина стала на валу фортеці і показала герцогу Романьї свій статевий орган і сказала, аби він забирався під три чорти. Вона закінчила життя у в'язниці Папи в замку Сант'Анґело, але в її долі іль Макія побачив хороший знак. Катерину Сфорза Ріаріо було ув'язнено в замку Папи Александра, і вона стала ніби дзеркальним відображенням жінки, яку втримували у затемненій кімнаті у Будинку Марса королеви Алессандри. Вона задерла сукенку перед Борґією, то чому резиденції пам'яті не зробити те ж саме перед ним.

Він повернувся до Будинку Марса, де ruffiana Джульєтта неохоче погодилася дозволити йому необмежений доступ до резиденції пам'яті, бо вона також сподівалася на пробудження сонної пані, на те, що вона зможе працювати, як справжня куртизанка, а не стоятиме, як укопана статуя, що вміє говорити. Тут іль Макієве тлумачення прикмет виявилося точним. Коли вони залишилися наодинці, він легенько підвів її за руку до ліжка із завісою на чотири боки, що на французький штаб було облямоване голубим шовком і оздоблене золотими ліліями з трьома пелюстками. Була вона височенькою. І все б нічого, якби вона лягла. Він ліг біля неї і почав голубити її золотаве волосся і шепотіти їй на вухо запитання, там часом розстібаючи її гаремний корсаж. Перса мала невеликі. І це було добре. Руки тримала притисненими до талії і не пручалася його руці. А коли почала розповідати історії, заховані в її голові, то здавалося, що звільняється від якогось тягаря, а в міру того як вага спогадів меншала, легкість її духу зростала.

— Розкажи мені геть усе, — шептав іль Макія їй на вухо, коли знову і знову цілував її груди, — і тоді та станеш вільною.

Після збору повинности (сказала резиденція пам'яті) всіх дітей відвели до Стамбула і розподілили між хорошими турецькими сім'ями, аби діти прислуговували їм, вивчали турецьку мову й тонкощі мусульманської віри. Потім настав час військової муштри. Перегодя хлопців забирали як пажів до імперського сералю і давали титул Ich-Oghlan або ж віддавали до загонів яничарів як Ajem-Oghlan недосвідченими рекрутами. У віці одинадцяте років герой, могутній завойовник, Володар Чарівного Списа і найвродливіший чоловік у світі, став, дякувати Богу, яничаром — найвидатнішим яничаром в усій історії яничарів. О безстрашні яничари османського султана, нехай ваша слава шириться по всіх усюдах! Вони не були турками, але стали опорою турецької імперії. Туди, щоправда, не приймали євреїв, бо їхня віра була надто міцною для навернення; не брали циган, тому що вони були мерзотниками, та й годі; також ніколи не брали румунських молдаван та валахів. Але в часи героя валахам, хоч як крути, таки довелося повоювати під проводом короля Влада Дракули, Саджателя-на-палю.

Увесь, час поки резиденція пам'яті розказувала йому про яничарів, іль Макієва увага була прикута до її губ. Вона розповідала, як оголених бранців оглядали після прибуття до Стамбула, а він думав лишень про красу її уст, які весь час вимовляли французьке слово nus[41]. Вона розповідала про їхнє навчання у м'ясників та садівників, а він далі стежив за обрисами її губ та рухами вказівного пальця, коли вона вимовляла слова. Вона сказала, що у них забирали їхні імена та прізвища, і вони ставали Абдулами або Абдулмомінами чи кимось іншими, де перший склад абд означав раб, а також вказував на їхній статус у суспільстві. Але він не переймався деформацією цих молодих життів, він думав лишень про те, що йому не подобаються обриси її уст, коли вона вимовляє орієнтальні склади. Не втримався і поцілував у кутики її уст, а вона розповідала йому про Головного Білого Євнуха та Головного Чорного Євнуха, які готували хлопців до імперської служби, казала, що герой, себто його друг, розпочав свою кар'єру з нечуваного для бранця ранґу головного сокольничого. Усвідомлював, що його безвісти пропалий друг, хлопчина без дитинства, зростав, коли вона говорила, зростав у її розповідях, маючи те, що діти мають замість дитинства, коли не мають дитинства, і перетворювався на чоловіка або ж на те, чим стає дитина без дитинства, коли виростає, ну, можливо, на чоловіка без чоловічности. Аякже, Арґалія набував військових навиків так, що інші чоловіки захоплювалися ним, а також боялися його, бо він згуртував довкола себе добірне товариство молодих бійців із забраних дітей з усіх європейських околиць, серед інших чотирьох швейцарців-альбіносів на ймення Отто, Ботто, Клотто та Д'Артаньян, найманців, захоплених у полон під час битви і проданих на невольничому ринку у Танжері, а також несамовитого серба на ймення Костянтин, якого захопили під час облоги міста Ново-Брдо. Однак, незважаючи на серйозність інформації, він поринув у спогади, стежачи в ході розповіді за мімікою резиденції пам'яті. Авжеж, Арґалія десь таки зростав і досягав великих звитяг, і вся ця інформація була цікава і йому потрібна, але він не відривав погляду від вигинів губ і обрисів щік, чітких рухів язика і щелепи та сяйва алебастрової шкіри.

Інколи у лісі поблизу ферми у Перкуссині він любив полежати на встеленій листям землі і слухати двонотну пісню пташок: високо-низько-високо, високо-низько-високо-низько, високо-низько-високо-низько-високо. Інколи біля лісового струмка він спостерігав за плином води по гальковому руслу, за невеличкими коливаннями води то вгору, то вниз. Все це дуже нагадувало жіноче тіло. Якщо пильніше придивитися до води, то можна помітити, що вона рухається відповідно до ритму світу — глибинного ритму, відповідно до музики в музиці, істини в істині. Він вірив у приховану істину так, як інші вірять у Бога або ж у любов, вірив у те, що істина, фактично, завжди прихована, що все очевидне, явне, неприховане обов'язково є якимось видом обману. Як людина точности, завжди хотів точно схопити приховану істину, розгледіти і покласти на місце істину поза поняттями правильного та помилкового, поза поняттями добра і зла, поняттями прекрасного і бридкого, котрі були поверховими аспектами обману світу, майже нічого не маючи спільного зі справжньою влаштованістю речей, оскільки були відірвані від предметности таємних кодів, схованих форм і таємничости як такої.

У тілі цієї жінки також була загадка. Вона була вочевидь заглибленою у себе, її внутрішнє «я» було стерто або ж заховано у її нескінченній розповіді, у цьому лабіринті з кімнатами-історіями, де цих оповідей ховалося значно більше, ніж йому хотілося почути. Така собі смачненька сновида. Геть чисто спустошена. Ці завчені слова, що так і вихлюпувалися з неї, коли він дивився на жінку, знімав з неї одяг і пестив її. Роздягнув її до наготи без каяття, торкався її без вини, маніпулював нею без докорів сумління. Він став науковцем її душі. У найменшому порухові брови, у посмикуванні м'яза на її стегні, у найменшому посмикуванні лівого кутика її верхньої губи він впізнавав життя, її внутрішнє «я», той суверенний скарб, не був втрачений. Воно спало і його можна було розбудити. Він прошепотів їй на вухо:

— Це востаннє, коли розповідатимеш цю історію. Давай починай.

Повільно, фраза за фразою, епізод за епізодом він руйнував резиденцію спогадів і відновлював людину. Злегка покусував їй вухо і бачив невеличку реакцію у нахилі її голови. Натискував на ступню, і кінчики пальців рухалися з вдячністю. Ніжно пестив її груди, і її спина ледь-ледь прогиналася у відповідь, майже непомітно, проте помітно для чоловіка, що шукає глибинної істини. У тому, що робив, не було нічого поганого. Свого часу вона лишень дякуватиме йому.

Під час облоги Трабзона щодня йшов дощ. Пагорби були вкриті татарами та іншими язичниками. Дорога з гір перетворилася на суцільне місиво, настільки глибоке, що сягало коням до животів. Вони розбили вози з провіантом і тому везли мішки на верблюдах. Один верблюд упав, з його спини скотилася і розбилася скриня, і звідти на очах всіх присутніх висипалося шістдесят тисяч золотом. Без зволікань герой разом з велетнями-швейцарцями та сербом оголили шаблі й розставили варту навколо султанового скарбу, а вже тоді на місце пригоди прибув і він, імператор. Надалі султан довіряв героєві більше, ніж будь-кому із своїх родичів.

Нарешті закляклість зійшла з її рук і ніг. На шовкових простирадлах її тіло лежало вільно й принадно. Тепер вона розповідала історію недавніх днів. Арґалія виріс і мав майже стільки ж років, як іль Макія та Аґо. Їхні хронології знову об'єднувалися. Незабаром вона завершить, і він її розбудить. A ruffiana Джульєтта, от вже нетерпляче створіння, підбивало його на те, аби він узяв її сплячу.

— Та встроми ти їй. Давай же. Не панькайся. Зроби їй приємно. Від того вона вмить прокинеться.

Проте він вирішив не ґвалтувати її, аж поки вона не прокинеться з власної волі, і він одержить у тій справі згоду Алессандри Фіорентини. Резиденція пам'яті була невимовної вроди і поводитися з нею треба ніжно. Вона могла бути і рабинею у будинку куртизанок, але все одно до неї треба ставитися з великою пошаною.

Воєводу Валахії Влада II — Влада Дракулу, «дракона-диявола», Саджателя-на-палю, Казілкі Бея — не могла здолати жодна звичайна сила. Про Влада почали казати, що із посаджених на палю жертв він п'є кров, коли ті корчаться в передсмертних муках, і пиття крови чоловіків і жінок давало йому дивовижну силу над смертю. Він не міг померти. Його не могли убити. Таку тварюку ще треба було пошукати. Якось він одрізав носи убитим ним людей і відіслав їх угорському королеві, аби похизуватися своєю силою. Такі розповіді перелякали військо, і похід на Валахію виявився невдалим. Для заохочення яничарів султан роздав тридцять тисяч золотом і пообіцяв їм, що у разі перемоги вони одержать право власности й право на відновлення своїх імен. Влад Дракула вже встиг на той час спалити цілу Болгарію і посадити на дерев'яні палі двадцять п'ять тисяч людей, але чисельність його війська була меншою, ніж чисельність султанових сил. Він відступав і залишав за собою спалену землю, отруєні джерела і забиту худобу. Коли султанове військо брело по спустошеній землі без харчів та води, Король Диявола зненацька напав із засідки. Багато воїнів було убито, а їхні тіла насаджено на гострі палі. Потім Дракула відступив до Тірґовіште, і султан заявив: «Там буде останнє пристанище диявола».

У Тірґовіште перед султановим військом відкрилася жахлива картина. Двадцять тисяч чоловіків, жінок і дітей були насаджені на частокіл паль навколо міста, показуючи наступаючому війську, що таке саме станеться і з ними. Там були немовлята, що чіплялися за посаджених на палі матерів, а у їхніх вигнилих грудях можна було побачити гнізда ворон. Ліс людей, посаджених на палі, викликав у султана огиду, і він відступив разом із деморалізованим військом. Здавалося, що кампанія закінчиться катастрофою, але тут виявив ініціативу герой зі своїм гуртом.

— Ми зробимо те, що маємо зробити, — сказав він. Через місяць герой повернувся до Стамбула з головою диявола у дзбанку з медом. Виявилося, що Дракула все ж таки може померти, незважаючи на чутки про своє безсмертя. Його тіло було насаджене на палю так само, як він насаджував інших, і залишено ченцям Снаґова для поховання на їхній розсуд. Султан збагнув, що герой — це надлюдина, а його зброя володіє надприродною силою, так само як його побратими, що також були більше, ніж людьми. Героя вшанували найвищим званням Османського Султанату — Володарем Чарівного Списа. До того ж він знову став вільною людиною.

— З цієї миті й надалі, — сказав йому султан, — ти — моя права рука, така ж права, як моя власна права рука, і ти — син мені, такий самий, якими є мої рідні сини, і твоє ім'я не рабське, не чийсь там mamluk чи abd, але тебе звати Паша Аркалія, Турок.

Ну що ж, щасливий кінець, сухо подумав іль Макія. Наш старий друг, зрештою, таки знайшов своє щастя. Дуже хороше місце для резиденції пам'яті, аби закінчити свою розповідь. Він приліг біля неї і намагався уявити собі Ніно Арґалію в образі східного паші, якого обдмухують віялами роздягнені до пояса нубійські[42] євнухи в оточенні гарему краль. Його охопила раптова відраза до образу цього відступника і ренегата, християнина, якого навернули у мусульманство і який насолоджується повним достатком у новому Константинополі, чи то по-турецькому Стамбулом, молиться в яничарській мечеті, безтурботно походжаючи попри перекошені й розбиті статуї імператора Юстиніана, та втішається дедалі більшою силою ворогів Заходу.

Зрадницьке перелицювання може вразити кожну добродушну й невинну людину, якою був Аґо Веспуччі, що вбачав у подорожі Арґалії не що інше, як хвилюючу пригоду, яка, зрештою, його не цікавила, але на думку Ніколо, розривала їхні дружні зв'язки, і якби зараз вони зустрілися, то зустрілися б, як вороги, бо відступництво Арґалії було злочином проти глибинної істини, вічної правди сили та споріднености, що рухають історію людства. Він виступив проти своєї споріднености, і жодне плем'я цього б не потерпіло. Проте іль Макії і в гадці не було в ту мить і впродовж багатьох років потому, що він ще колись побачить свого товариша дитинства.

Ліліпутка Джульєтта Веронезе зазирнула у прочинені двері.

— Ну що, синьйоро, — Ніколо кивнув головою, — думаю, незабаром вона очуняє. Що стосується мене і моєї скромної ролі у відновленні її особистості — людської Гідности, яка, як нам каже великий Піко, стоїть у самому центрі людської природи, — то зізнаюся, що відчуваю легкий приплив гордости.

Ruffiana роздратовано пирхнула краєм рота:

— Уже давно пора, — сказала вона і зачинила двері.

Майже одразу резиденція пам'яті почала щось уві сні бурмотати. Її голос міцнішав, і Ніколо збагнув, що вона розповідає останню історію, історію, яка лежить біля самих дверей резиденції пам'яті, що колонізувала її мозок, історію, яку вона, виходячи з тих дверей, мусить розповісти, і тільки тоді зможе пробудитися до нормального життя: свою власну історію, що розвиватиметься назад у часі, у зворотний бік. З дедалі більшим жахом він бачив, як перед ним поставала картина надзвичайного навіювання, як стамбульський некромант, у високій шапці й з довгою бородою послідовника містичного суфізму ордена Бекташі, він же адепт мистецтва гіпнозу і зведення резиденцій пам'яті, працює за вказівкою такого собі новоспеченого Паші, котрий велів зафіксувати всі його подвиги у пам'яті цієї полонянки, тобто стерти її власну пам'ять, і вивільните місце для Арґалієвої версії, поза сумнівом, величного самоутвердження. Це ж бо султан подарував йому полонянку дивовижної вроди, і як він нею розпорядився? Варвар! Зрадник! Та ліпше б він помер від чуми разом зі своїми батьками. Він міг би також утопитися, коли Андреа Дорія кинув його у той човник. Навіть якби Влад Дракула Волоський посадив його на палю, то це було б не надто жорстоким покаранням за згадані діяння.

Голова іль Макії переповнилася сердитими думками, коли не знати звідки з'явилося видіння з минулого: малий Арґалія дразнить його материним способом лікування хворих кашею.

— Не Макіавеллі, але Полентіні.

А тоді полинула Арґалієва пісня про уявну дівчину з каші. Якби вона мала гріх, я би сповідав. Якби вона мала вмерти, я би заридав. Іль Макія відчув, як сльози збігають у нього по щоках. Він сам собі наспівував пісеньку: «Якби вона написала, я би прочитав». Співав тихесенько, так аби не турбувати дівчину з плоті й крови, яку він вивів із резиденції страждань. Зі споминами про Арґалію йому зробилося дуже самотньо — з тільки йому відомим новим відчуттям злости й давньою, світлою пам'яттю дитинства, і він заплакав.

Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура з Бурґа, монтпельєрського купця. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура. Мій батько — торговець і привозив горіхи та шовки з Дамаска до Нарбона. Його несправедливо звинуватили в отруєнні коханки короля Франції і він утік до Рима. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура, якого вшанував Папа. Його призначили капітаном шістнадцятьох папських ґалер і послали на допомогу Родосу, але по дорозі він захворів і помер. Мене звати Анжеліка, і я — з родини Якова Кура. Коли я з братами торгувала у Леванті[43], мене викрали пірати і продали у рабство до султана Стамбульського. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я — донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я — донька. Мене звати Анжеліка, я. Мене звати Анжеліка.

Вночі він спав біля неї. Коли вона прокинеться, то він усе їй і розповість, він буде ніжним і добрим, а потім вона йому за все подякує вже як пані, якою вона колись була, дівчиною з порядної купецької родини. Йому було шкода, що їй так не поталанило. Двічі її викрадали берберські пірати, одного разу від французів, іншого разу — від турків, і хто знає, якої наруги вона зазнала, скільки чоловіків її мали і що вона пам'ятатиме з усього цього, навіть зараз вона не була вільною. Вона виглядала витонченою аристократкою, але була лишень дівчиною у будинку розпусти. Якщо її брати живі, то вони мали б дуже зрадіти з її повернення, з повернення безвісти пропалої сестри, їхньої коханої Анжеліки. Її викуплять в Алессандри Фіорентини, хай де був би її дім, у Нарбоні, Монтпельє чи Бурґу, і вона зможе повернутися додому. Може, до того дня він ще й оволодіє нею. Про це треба буде зранку поговорити з ruffiana. Адже будинок Марса перед ним у боргу, завищивши вартість раніше пошкодженого майна. Прекрасна Анжеліка, Анжеліка смутку. Він зробив гарну і майже доброчинну справу.

Тієї ночі він бачив дивний сон. Східний падишах, або ж імператор, у вечірню пору сидів під невеликою банею пірамідальної п'ятиповерхової будівлі, спорудженої з червоно пісковику, і дивився на золотисте озеро. Позаду нього служники махали великими пір'яними віялами, а поруч стояв чоловік чи жінка, європейської зовнішности, з довгим золотавим волоссям, у строкатому шкіряному плащі із косокутників, розповідаючи історію про безвісти пропалу принцесу. Заснулий бачив біляву постать лишень ззаду, але падишаха було добре видно — масивний, білолиций чоловік з великими вусами, вродливий, обвішаний коштовностями і дещо схильний до повноти. Очевидно, вони були витворами сну, витворами його уяви, бо імператор, поза сумнівом, не був турецьким султаном, а білявий придворний не скидався на нового італійського пашу.

— Ти говориш тільки про любов закоханих, — промовив падишах, — але ми думаємо про любов людей до свого принца. Ми прагнемо, аби нас любили.

— Любов — мінлива річ, — відповів інший чоловік. — Сьогодні вас люблять, а завтра вже можуть не любити.

— І що тоді? — запитав падишах. — Нам слід бути жорстоким тираном? Нам слід чинити так і породжувати ненависть?

— Не ненависть, а страх, — промовив білявий чоловік. — Бо тільки страх тривкий.

— Не будь дурнем, — сказав йому падишах. — Це ж бо всім відомо, що страх іде в парі з любов'ю.

Він прокинувся від зойків, світла та відчинених вікон, усюди бігали жінки, а ліліпутка Джульєтта верескнула йому у вухо:

— Що ти їй заподіяв?

Куртизанки без свого пишного вбрання, розкуйовджені, обличчя не нафарбовані й невмивані, у розхристаному нічному одязі, бігали з криками з кімнати до кімнати. Всі двері — нарозтвір, а денне світло, як протиотрута чарам, разюче лилося по всьому Будинку Марса. Що за відьми були ці жінки — на лицях висипка, потворні гризуни з неприємним запахом із рота й огидними голосами. Він сів на ліжку і спробував одягнутися. «Що ти їй заподіяв?» Але він нічого не заподіяв. Він допомагав їй, очищував її пам'ять, звільняв її дух і заледве чи торкався її. Поза сумнівом, він не винен ruffiana жодних грошей. Чому вона так до нього причепилася? Звідки це сум'яття? Треба негайно йти звідси. Треба знайти Аґо, Біаджіо й ді Ромоло та й десь поснідати. До того ж, мабуть, назбиралася вже купа роботи.

— Йолопе, — кричала Джульєтта Веронезе, — що ти лізеш куди не треба!

Мабуть, тут щось сталося. Одягнений, він ішов по розчаклованому Будинку Марса з такою гідністю, на яку тільки був здатний. Коли проходив повз куртизанок, вони замовкали. Дехто показував на нього пальцем. Було чути, як двоє чи троє аж шипіли. У ґранд-салоні вікно, що виходить на річку Арно, розтрощене. Йому потрібно знати, що ж все таки сталося. І тут перед ним постала господиня дому, Ла Фіорентина, прекрасна навіть без крихти косметики.

— Пане Секретар, — промовила вона з холодною формальністю, — вас більше тут не вітатимуть. — І пішла собі, а шквал спідніх спідниць, криків та плачів здійнявся знову.

— А дідько б тебе взяв, — сказала Джульєтта ruffiana. — Її було неможливо спинити. Вона вибігла з кімнати, де ти спав, як гнилий труп, і ніхто не зміг їй завадити.

Під дією анестезії ти могла пережити трагедію свого життя. Коли ж прийшла до тями, коли у муках відновилася твоя свідомість, ти збожеволіла. Твоя пам'ять повернулася, і ти вийшла із себе, бо це пам'ять приниження, грубого поводження і вторгнення, це — пам'ять про чоловіків. Не резиденція, а бордель спогадів, до того ж, окрім спогадів, резиденція усвідомлення того, що всі, хто тебе любив, уже мертві, що нема жодного порятунку. Збагнувши це, ти могла встати на ноги, набратися духу й побігти. Якщо бігла ти достатньо швидко, то могла позбутися спогадів про минуле та про заподіяне тобі в минулому, а також могла уникнути думок про майбутнє, невідворотну безрадісну перспективу. Чи мала ти для порятунку братів? Ні, твої брати повмирали. Сам світ, мабуть, помер. Так, він помер. Аби стати частиною мертвого світу, необхідно також померти. Тобі треба було бігти швидко, швидко, як ти тільки можеш, аж поки ти досягла межі світів, і ти не зупинилася, ти побігла через ту межу, ніби її там не було, ніби скло було повітрям, а повітря склом, повітря тріщало навколо тебе, як скло, а ти падала. Скло, ніби бритва, краяло тебе на шматочки. Падати було приємно. Приємно було випадати із життя. Приємно, от і все.

— Арґаліє, друже, — промовив Ніколо до фантома-зрадника, — ти винен мені життя.

{14} Опісля Тансен співав пісню вогню

після Тансен співав пісню вогню діпак раґ, і в Домі Сканди, яким управляли Костомаха та Перина, під впливом його пісні спалахнули лампи, а сам він одержав серйозні опіки. В екстазі виконання він не одразу помітив, що його власне тіло також покривається опіками, позаяк сильно нагрівалося від несамовитого жару його генія. Акбар негайно відправив його на королівському паланкіні додому до Ґваліора, велівши відпочивати і не повертатися, допоки не загояться рани. У Ґваліорі його навідували дві сестри — Тана і Рірі, яких так засмутили його опіки, що вони почали співати пісню дощу меґг мальгар. І справді, невдовзі на Міана Тансена вже накрапав дрібний дощ, хоч він лежав у густому холодочку. А Рірі й Тана, співаючи, розмотали з ран бинти, дощ омив його шкіру, і вона вмить загоїлася. Весь Ґваліор гудів про чудотворну пісню-дощ, і Тансен, повернувшись до Сикрі, розповів про чудових дівчат імператорові. Негайно Акбар відрядив Бірбала, аби той запросив дівчат до двору, подарувавши із удячности за їхній учинок самоцвіти й одяг. Коли Тана й Рірі зустрілися з Бірбалом і дізналися, чого він хоче, то спохмурніли й усамітнилися, аби обговорити справу, відмовившись від подарунків. Перегодя вони знову з'явилися і сказали Бірбалові, що дадуть йому відповідь тільки завтра вранці. Ніч Бірбал провів за веселою пиятикою, гостюючи у могутній фортеці магараджі Ґваліора, а коли наступного дня повернувся до будинку Тани та Рірі, то побачив, що всі були у жалобі. Сестри втопилися в криниці. Переконані брамінами, вони не хотіли служити мусульманському королеві й боялися, що їхню відмову Акбар вважатиме образою, а їхні батьки зазнають переслідувань. Аби не допустити цього, вирішили пожертвувати своїм життям.

Новина про самогубство сестер з чарівними голосами дуже засмутила Імператора, й він упав у глибоку депресію, а коли імператор був у депресії, то всьому місту аж віддих спирало. У Наметі Нового Поклоніння і Водолюби, і Винолюби вирішили за доцільне припинити свої дебати, перестали гиркатися королівські жінки та наложниці. Коли денна спека спала, Ніколо Веспуччі, який називав себе Маґором дель'Амором, чекав біля королівської резиденції, як і домовилися, але імператорові було не до його казок. Аж під кінець дня Акбар несподівано вийшов зі своїх покоїв у супроводі охоронців та прислуги з віялами і вирушив до Панч-Магалу.

— Ага, це — ти, — сказав він, коли побачив Маґора, голосом людини, що забула про існування свого візитера, а тоді відвернувся. — Дуже добре. Ходімо.

Охорона трохи розступилася, і Маґор опинився біля імператора. Йому довелося йти швидко. Імператор квапився не на жарт.

Під невеликим куполом Панч-Магалу імператор Індії споглядав золотисте озеро Сикрі. Позаду нього стояли слуги, що махали великими пір'яними віялами, а поряд з ним — білявий європеєць, що хотів розповісти йому історію про зниклу принцесу.

— Ти завжди говориш про любов закоханих, — промовив імператор, — а от ми думаємо про любов людей до свого принца, чого, мусимо зізнатися, ми дуже прагнемо. Однак ці дівчата померли тому, що надали перевагу поділу перед єдністю, своїм богам перед нашими, а отже, ненависті перед любов'ю. Тому ми доходимо висновку, що любов людей — мінлива. А що випливає з цього висновку? Нам слід стати жорстоким тираном? Нам слід чинити все у такий спосіб, аби викликати загальний страх? Невже тільки страх — тривкий?

— Коли великий воїн Арґалія зустрів невмирущу красуню Кара Кьоз, — відповів Маґор дель'Амор, — то розпочала свій відлік історія, яка відновить віру всіх чоловіків — вашу віру, Великого Могола, чоловіка над чоловіками, коханця над коханцями, короля над королями, людини над людьми! — у невмирущу силу і надзвичайну спроможність людського серця кохати.

До часу коли імператор зійшов з вершини Панч-Магалу і ліг спати, тягар смутку впав з його плечей. Місто з полегшенням дружно зітхнуло, а зірки над головою засяяли трохи яскравіше. Журба імператорів, а це знає кожен, не раз загрожувала безпеці світу з огляду на можливість її перетворення на слабкість, насильство або ж і те, і друге. Хороший настрій імператора був найкращою Гарантією життя без особливих подій, і якщо саме чужинець відновив настрій Акбара, то він уже зробив немало і заслужив право, аби про нього в біді думали як про друга.

Уночі імператорові снилося кохання. Уві сні він знову був халіфом Багдада Гаруном аль-Рашидом цього разу інкогніто ходив вулицями Ісбаніра. Ні сіло ні впало і в нього, себто в халіфа, почалася страшенна сверблячка, і ніхто не міг його від неї вилікувати. Чухаючись всі двадцять миль дороги, він швидко повернувся до свого палацу в Багдаді і вже вдома викупався в ослячому молоці та попросив улюблену наложницю зробити йому медовий масаж всього тіла. Однак сверблячка не вщухала, він мало не дурів від неї, і жоден лікар, хоч і ставив банки, і прикладав п'явки, не міг знайти годящих ліків, а сам він уже ледь не був на порозі смерти. Довелось прогнати знахарів, і, трохи очунявши, він вирішив, що сверблячка невиліковна, і єдине, що можна зробити у такому становищі, так це відволіктися від неї до такої міри, аби не звертати на неї уваги.

Терміново викликані найвідоміші комедіанти королівства смішили його, найвидатніші філософи гранично напружували його розум. Еротичні танцівниці збуджували сексуальне бажання, а найуміліші куртизанки задовольняли їх. Він будував палаци і дороги, школи і скакові доріжки, і все було добре, але сверблячка навіть не зменшувалася. Перевів на карантин усе місто Ісбанір, обкурив усі нечистоти, намагаючись завдати удару по джерелу сверблячої чуми, але, варто сказати, що дуже мало людей потерпало від сверблячки так сильно, як він. Якось уночі, коли він, переодягнений ішов вулицями Багдада, йому в око впало світло на високому вікні, і коли він підвів погляд, то побачив жіноче обличчя, освітлене свічкою так, що, здавалося, воно було зроблене із золота. За мить сверблячка пропала, але в момент, коли вона зачинила віконниці, знову почалася, і то з подвійною силою. Саме тоді халіф зрозумів природу своєї сверблячки. Раніше в Ісбанірі він уже бачив, що те саме обличчя однієї ночі вже дивилося з іншого вікна, і після того у нього почалася сверблячка.

— Знайди її, — наказав він візирові, — бо та відьма врекла мене.

Легше сказати, ніж зробити. Люди халіфа приводили до нього по семеро жінок на день упродовж семи наступних днів, але коли він велів відкрити обличчя, то відразу бачив, що жодне з них не було тим обличчям, яке він шукав. Однак на восьмий день прийшла жінка у чадрі, ніким не кликана, і сказала, що саме вона може допомогти вгамувати халіфів біль. Гарум аль-Рашід одразу її пропустив.

— Отже, ти ворожбитка, — вигукнув він.

— Аж ніяк, — відповіла вона, — але відтоді як я побачила на вулиці в Ісбанірі обличчя чоловіка у каптурі, то мене мучить страшенна сверблячка. Я навіть покинула своє рідне місто і переїхала сюди до Багдада, сподіваючись, що переїзд полегшить мої страждання, але жодного полегшення не відчула. Я намагалася чимось зайнятися, розвіятися, відволіктися, я зіткала величезні гобелени і написала томи віршів, але все намарно. Аж тут я почула, що халіф Багдада шукає жінку, яка спричинила його сверблячку, і я знаю відповідь на загадку.

З цими словами вона рішуче зняла чадру — і халіфова сверблячка зникла безслідно, але її замінив цілком інший сентимент.

— У тебе також? — запитав він її, і вона ствердно кивнула головою.

— Так, ніщо не свербить. Але тепер щось інше.

— І це інше не може вилікувати жоден чоловік, — сказав Гарум аль-Рашид.

— У моєму випадку, жодна жінка, — відповіла пані..

Халіф лишень поплескав у долоні і оголосив про своє майбутнє одруження; відтоді він зі своєю Беґум жили-поживали щасливо аж до приходу Смерти, Руйнівниці Днів.

Таким був імператорів сон.

Коли величними віллами та звичайними канавами Сикрі почала ширитися історія про безвісти пропалу княжну, столицю охопила легка форма марення. Люди буквально снили княжною — і чоловіки, і жінки, і придворні, і безхатьки, і садгу[44], і повії. Забута моголка-чарівниця з далекого міста Герата, названого Араґалією «Флоренцією Сходу», доводила, що з плином років і з можливою смертю її сила не зменшилася. Вона зуміла заворожити навіть королеву-матір Гамідо Бано, яка зазвичай не мала часу для снів. Однак Кара Кьоз, яка провідала Гаміда Бано уві сні, була взірцем мусульманської відданости та дуже консервативною в поведінці. Жоден лицар-чужинець не посмів забруднити її чистоти; а розрив зі своїм народом, який стався, треба сказати, мабуть що з вини її старшої сестри, вона переживала з великим болем. Старій принцесі Ґульбадан, навпаки, наснився цілком інший образ Кара Кьоз, вільнодумної авантюристки, чия нешаноблива, можна навіть сказати, богохульна весела вдача була дещо скандальною, але цілком прийнятною, а розповідь про її любовний зв'язок з найвродливішим чоловіком у світі видалася їй просто чудовою, і принцеса Ґульбадан, якби могла, навіть позаздрила б їй, але вона одержувала задоволення від того, що кілька ночей на тиждень жила, страждаючи за інших. Костомаха ж, власниця Дому Сканди над озером, вважала Кара Кьоз уособленням жіночої сексуальности й бачила, як вона щоночі робила неймовірні гімнастичні вправи для вуайєристичної насолоди куртизанок. Однак не всім зникла принцеса снилася так добре. Пані Ман Бай, коханка спадкоємця трону, вважала метушню навколо зниклої пані просто безглуздим відволіканням уваги від неї — наступниці королеви Індії, яка по праву молодості й долі сама мала бути фантазіями майбутніх підданих. А от Джодга, королева Джодга, на самоті у своїх покоях, не провідувана своїм творцем і королем, усвідомлювала, що прихід зниклої принцеси означає прихід уявної суперниці, яку побороти буде складно.

Пані Чорні Очі, очевидячки, ставала для всіх прикладом, коханкою, прототипом, музою; за її відсутности її використовували як ту посудину, куди люди поміщали свої улюблені речі, а також речі, що викликають огиду, свої упередження, риси характеру, таємниці, побоювання та радощі, своє нереалізоване «я», свої тіні, свою невинність та вину, свої сумніви та переконання, свій найщедріший і найскупіший відгук на довколишнє і своє власне життя. А от оповідач Ніколо Веспуччі, «Могол кохання», новий імператорів фаворит, дуже швидко став найбажанішим гостем. Удень для нього були відчинені всі двері, а вночі запрошення до місця його відпочинку, себто Дому Сканди, де дві жриці кохання — худюща й огрядна — досягли такої популярности, що могли вибирати між найкращими клієнтами Сикрі, вважалося найжаданішим символом високого статусу. Всі захоплювалися моногамною прив'язаністю Веспуччі до кістлявої й невтомної Костомахи Могіні. Вона сама не знала причин цього явища.

— Половина жінок Сикрі відкриють для тебе таємні двері своїх осель, — казала вона з подивом. — Чи можу я бути всім тим, чого ти бажаєш?

Він лишень заспокійливо обіймав її.

— Розумієш, — казав він, — я пройшов довгу дорогу не для того, аби спати з ким попало.

А справді, чого він прийшов? Це питання гризло найкмітливіших людей міста, а також і найнедоброзичливіших. Дедалі більший громадський інтерес до п'яного денного життя й божевільної плотської нічної культури далекої Флоренції, про що Маґор дель'Амор розповідав на безконечних банкетах в аристократичних віллах та пиятиках з громадянами меншої ваги, призвів до того, що дехто почав підозрювати в цьому гедонічну конспірацію з метою послабити моральне обличчя людей та применшити моральну репутацію Єдиного Істинного Бога. Бадауні, пуританський лідер Водолюбів і наставник дедалі бунтівнішого принца-наступника Саліма, ненавидів Веспуччі з часу його появи у Наметі Нового Поклоніння. А тепер він бачив у ньому інструмент Диявола.

— Здається, ніби твій безбожний батько викликав цього сатанинського чоловіка, аби допомогти йому у справі розтління людей, — сказав він Салімові й додав: — Не гаймо часу, а діймо.

Наразі причини принца Саліма вступити у спілку з Бадауні були цілковито юнацькими; він став на бік опонента Абул Фазла тому, що Абул Фазл був батьковим найближчим повірником. Пуританство його не приваблювало, він був сибаритом до такої міри, що Бадауні б жахнувся, якби цьому грішному чоловікові було дано знати це. Тому Саліма не вражала теорія Бадауні про те, що імператор якимсь чином викликав з пекла демона хтивости. Він не любив Веспуччі тільки тому, що патрон Дому Сканди, тобто іноземець, був єдиним чоловіком, який мав вільний доступ до особи Костомахи; і незважаючи на інтимну шаленість пані Ман Бай, нестримне бажання принца-наступника заволодіти Могіні з часом лишень посилювалося.

— Я — наступний король, — казав він собі з гнівом, — а той зарозумілий будинок розпусти не дозволяє мені одержати жінку, якої я хочу.

Що стосується пані Ман Бай, то її гнів не знав меж, коли вона дізналася, що її нареченого все ще не покидає відчайдушна думка оволодіти її колишньою рабинею. Гнів змішувався з обуренням, викликаним примарною принцесою, яку Веспуччі підло втиснув у сни всіх її знайомих, в такий спосіб створив у її психіці гнійний нарив, який мусив прорватися, можливо, навіть через насильство.

Коли ж Салім зводив провідати її, вона намагалася бути якнайспокусливішою і тримала виноградини між зубами, аби він їх діставав язиком.

— Якщо цей Маґор переконає імператора в його батьківстві, — шепотіла вона коханому, — або ж, що є імовірнішим, імператор вдаватиме, що вірить йому з причин, відомих тільки йому одному, чи уявляєш собі ти, моє кохання, які наслідки це матиме для тебе, чи то пак комплекс небезпечних наслідків для тебе?

Зазвичай, принц Салім мав біля себе інших людей, що розтлумачували йому такі речі, як комплексні наслідки, тому він попрохав роз'яснити все детальніше.

— Хіба ти не бачиш, майбутній королю Індії, — муркотіла вона, — що твій батько раптом може оголосити, що хтось інший має більше права на успадкування трону, ніж ти? І навіть якщо такий доказ буде притягнутий за вуха, то твій батечко може усиновити того підлабузника. Трон для тебе вже не має значення? А чи ти боротимешся за нього, мій коханий? Як жінка, котра понад усе хоче стати твоєю королевою, мені буде прикро дізнатися, що ти не майбутній король, а безхребетна блощиця.

Навіть найближчі до імператора люди мали дедалі більше застережень і підозр щодо Маґорової присутности та його справжньої мети при дворі. Королева-матір Гаміда Бано вважала його агентом невірного Заходу, присланого для збурення та послаблення їхнього святого королівства. На думку і Бірала, і Абул Фазла, він, майже напевно, був великою падлюкою, можливо, скоїв щось лихе у себе вдома, і тепер цей крутій намагався прокласти шлях у нове життя, позаяк старе життя його виплюнуло. Можливо, йому загрожувало спалення на вогнищі, або ж повішення на шибениці, або ж утоплення в морі, або ж четвертування, або щонайменше тортури й ув'язнення у разі повернення до рідного краю.

— Ми не повинні бути легковірними азіатами, за яких він нас має, — сказав Абул Фазл. — Що стосується справи лорда Гоксбанка, наприклад, я ніколи не переставав вірити, що саме він у цьому винен.

Бірбала ж непокоїла доля самого імператора.

— Я не думаю, що він замислив проти Вас щось лихе, — сказав він, — але плете навколо Вас павутиння чар, що, зрештою, може завдати Вам шкоди, відвернувши Вашу увагу від важливих справ, які вимагають невідкладного вирішення.

Імператор залишився при своїй думці й схилявся до співчуття.

— Він бездомна людина і шукає собі місця у світі, — казав він їм. — Дім Сканди внизу під горою слугує йому чимось на кшталт дому в будинку розпусти, а кістлява повія — чимось на кшталт дружини. Як же він мусив зголодніти за коханням! Самотність — це доля мандрівника; хай би куди він подався — всюди чужинець живе завдяки власній силі волі. Коли востаннє він чув від жінки похвалу, коли востаннє вона називала його своїм? Коли почував себе бажаним, вартим уваги або необхідним? Бо коли чоловіка ніхто не хоче, то в ньому щось умирає. Оптимізм сходить нанівець, наш розумний Бірбале. Абул Фазле, наш обережний захиснику, чоловіча сила — це не бездонне джерело. Чоловік потребує іншого чоловіка як співбесідника вдень і жінки як коханки вночі. Думаємо, наш Маґор не мав цього вже довший час. Коли ми його зустріли, то пломінь у ньому вже майже гаснув, але тепер розгорається у нашому товаристві вдень і в її товаристві, в товаристві Костомахи Могні, вночі. Може, вона і врятує йому життя. Так, це правда, що ми не знаємо, яким було те життя. Його ім'я, як сказав отець Аквавіа, широко відоме у його рідному місті, але, вочевидь, воно його вже більше не захищає. Хто знає, чому його відштовхнули? Ми вважаємо, що він нам приносить задоволення, і поки що ми не переймаємося розгадкою його таємниць. Може, він був злочинцем, може, навіть убивцею, ми не можемо сказати напевно. Що нам відомо, так це те, що він пройшов півсвіту, аби покинути одну історію і розповісти іншу, що ця історія — це його єдиний багаж, і що його найбільшим бажанням є таке саме, яким було бажання бідного зниклого Дашвонта, тобто він хоче вступити у казку, яку він розповідає, і почати нове життя всередині неї. Словом, він є казковим героєм, а добрий афсанаг ніколи нікому не завдає справжньої шкоди.

— Ваша Величносте, сподіваємося, ми не побачимо підтвердження необачности цього зауваження, — поважно відповів Бірбал.

Репутація Ханзади Беґум, старшої сестри прихованої принцеси, погіршувалася мірою того як у місті зростало захоплення її молодшою сестрою. Велична пані, що стала героїнею двору при Акбаровому дідові Бабару, коли вона повернулася з тріумфом додому після довгих років полону у Шайбані Хана, а потім була могутньою силою у вирішенні державних справ у могольській родині, тепер стала архетипом жорстоких сестер, а її ім'я, колись так шановане, стало образливим, яким жінки спересердя кидали одна в одну, коли хотіли звинуватити свою суперницю в суєтності, ревнощах, дріб'язковості та зрадництві. Багато людей почало вірити в те, що саме ставлення з боку Ханзади, а також її захоплення іноземним пашею підштовхнули приховану принцесу до розриву з родиною, що, своєю чергою, призвело до загадкових, невідомих шляхів і цілковитого забуття. З плином часу несподівана зміна в настроях громадян супроти «злої сестри» почала набирати загрозливіших обрисів. З розповідей поставало щось сварливе, виринав ледь помітний смердючий розбрат і заражав жінок Сикрі; до палацу почали надходити повідомлення про гіркі сварки між раніше любими сестрами, про підозри й звинувачення, непоправні розриви стосунків та гірке відчуження, про чвари між жінками і навіть різанину, про взаємне несприйняття та відразу, чого раніше жінки майже не знали, аж поки білявий чужинець не розвінчав Ханзаду Беґум. Біда поширювалася, сягаючи перших двоюрідних сестер, потім дальших родичів і нарешті жінок узагалі, незалежно від того, були вони у родинних стосунках чи ні; навіть в імператорському гаремі гамір неприязні зріс до небувалого і неприйнятного рівня.

— Жінки завжди нарікали на чоловіків, — сказав Бірбал, — а виявилося, що найбільше вони скаржаться одна на одну, позаяк від чоловіків очікують лишень непостійности, зради й слабкости, а про свою стать мають вищу думку; вони більше очікують від своєї статі, а саме — вірности, розуміння, довірливости, любови, і до того ж вони, вочевидь, разом вирішили, що їхні очікування були марними.

Абул Фазл сардонічною зауважив, що віра короля у нібито нешкідливість розповідей стає дедалі вразливішою позицією. Всі троє чоловіків — придворні та король — добре знали, що війну між жінками чоловіки припинити не зможуть. До Палацу Мрій викликали королеву-матір Гаміду Бано та стару принцесу Ґульбадан. Вони прибули, штовхаючи і стусаючи одна одну, а стара пані почала вголос скаржитися на таємне віроломство іншої, тож стало очевидним, що криза вийшла з-під контролю.

Єдиним місцем у Сикрі, що мало імунітет до цього явища, був Дім Сканди, тому Костомаха й Перина зійшли на гору і вимагали аудієнції в імператора, запевняючи, що знають, як вирішити проблему. Самозбереження було провідним чинником їхнього вчинку.

— Нам треба діяти, — прошепотіла вночі в ліжку Костомаха Маґору, — бо в іншому разі вже за п'ять хвилин хтось вирішить, що вся ця заваруха — це твоїх рук справа, і тоді нам гаплик.

Імператора досить-таки потішила зухвалість повій, які домагалися аудієнції, але разом з тим немало тривожив і стан справ, тож він покликав їх до Найкращої з Усіх Можливих Водойм. Він сидів серед м'яких подушок на тахті посередині водойми і велів куртизанкам розповідати, яку вони мають до нього справу.

— Джаганпанг, Захистку Світу, — промовила Костомаха, — вам треба наказати всім жінкам Сикрі зняти із себе одяг.

Імператор сів рівніше. Це було цікаво.

— Увесь їхній одяг? — запитав він, аби переконатися, що він почув правильно.

— Геть усе до рубця, — сказала Перина цілком серйозно, — білизну, сандалі, навіть стрічки у волоссі. Нехай вони впродовж одного дня ходять містом геть чисто голі, і більше ви не матимете такого клопоту.

— Причина, чому ця біда не поширилася на бордель, — тлумачила Костомаха, — криється у тому, що ми, діви ночі, не маємо таємниць одна від одної, ми миємо одна одну і знаємо точно, яка з нас має висипку, а яка чиста. Коли ж бо жінки міста побачать одна одну голою на вулиці, у кухні, на базарі, ну, всюди, коли на жінку можна буде подивитися з будь-якого боку, то всі їхні недоліки і прихована волосатість будуть видними, і вони почнуть сміятися самі з себе, усвідомлюючи, якими вони були дурепами, коли думали, що ці чудні, кумедні створіння могли бути їхніми ворогами.

— Що стосується чоловіків, — сказала Магіні Костомаха, — ви повинні веліти їм усім зав'язати собі очі, а також і ви маєте таке зробити. Впродовж одного дня жоден чоловік у Сикрі не побачить жінки, тоді ж бо як жінки, побачивши одна одну, так би мовити, неприкритою, знову помиряться між собою.

— Якщо Ви гадаєте, що я таке зроблю, — сказала Гаміда Боно, — тоді чужинець і справді задурив вам голову.

Імператор Акбар поглянув матері в очі.

— Коли імператор щось наказує, то непослух карається на горло.

Небеса змилостивилися в день наготи жінок. Упродовж дня хмари закривали сонце, віяв прохолодний вітерець. Чоловіки Сикрі у той день не працювали, двері художніх студій та майстерень ремісників були зачинені. Знатні чоловіки залишалися в ліжку, музиканти та придворні повідверталися до стіни. А за відсутности чоловіків жінки столиці знову переконувалися, що вони створені не з брехні та зради, а з волосся, шкіри та плоті, що всі вони були недосконалими, і їм нема що ховати одна від одної, жодної отрути, жодної змови, переконувалися у тому, що навіть сестри, зрештою, можуть жити в злагоді. Коли зайшло сонце, жінки знову одяглися, а чоловіки зняли з очей пов'язки, і всі вечеряли так, ніби почався піст, пили воду і їли фрукти. Відтоді будинок Костомахи й Перини став єдиним нічним закладом, який одержав особисту імператорську печатку, а самі жінки стали почесними радниками короля. Проте було дві недобрі новини. Перша про принца-наступника Саліма. Тієї ночі, хильнувши зайвого, він усім вихвалявся, що зняв свою очну пов'язку і дивився досхочу на все жіноче населення. Чутка дійшла до Акбара, який віддав наказав про негайний арешт сина. Саме Абул Фазл підказав найдоречніше покарання за принців злочин. Наступного ранку на відкритій місцині коло королівського гарему він роздягнув Саліма і наказав вартовим гарему, а також євнухам та жінкам, що мали статуру чоловіків-борців, відшмагати його. Лупцювали його палицями, шпурляли дрібним камінням і грудками землі, аж поки він не попросив прощення і милосердя. Тепер вже було неминучим, що п'яний чи обкурений опієм принц одного чудового дня спробує помотатися Абул Фазлу та імператорові Індії.

Другим сумним наслідком наготи жінок стало те, що стара принцеса Ґульбадан у той день застудилася і невдовзі померла. Наостанок вона покликала імператора і спробувала реабілітувати репутацію покійної Ханзади Беґум.

— Коли ваш батько повернувся з довгого перського полону і знову вас побачив, — сказала вона, — саме Ханзада Беґум вас виховала, тому що Гаміди Боно тут не було. Ханзада тебе дуже любила, не забувай про це. Вона, бувало, цілує ваші ручки і ніжки і каже, що вони нагадують їй руки і ноги вашого батька. Тому, хай би про що йшлося в історії про Кара Кьоз, пам'ятайте, що це також правда. Погана сестра може бути люблячою тіткою.

Ґульбадан завжди була гранично точна у своїх спогадах, але наразі вона почала плутатися, називаючи Акбара його батьковим іменем Гумаюн, а деколи навіть його дідусевим іменем. Так ніби всі три моголи-імператори зібралися коло її ліжка в особі Акбара, аби віддати честь відходу її душі з цього світу. Після того як померла Ґульбадан, Гаміду Боно переповнили докори сумління.

— Я штовхала її, — казала вона, — я стусала її, так що вона могла впасти і розбити собі чоло, а вона була старшою за мене. Я її не шанувала, а тепер вона померла.

Акбар же заспокоював матір.

— Вона знала, що ти любиш її, — казав він. — Вона знала, що жінка може бути невиправною негідницею, але щирим другом.

Однак королева-матір залишалася невтішною.

— Вона ж бо завжди так молодо виглядала, — сказала вона. — Ангел зробив помилку. Треба було, щоб я померла.

Після сорока днів жалоби за Ґульбадан Акбар викликав до Палацу Мрій Маґора дель'Амора.

— Ти дуже довго говориш, — сказав він йому. — Не можна розтягувати історію до безкінечности. Пора вже заокруглюватися. Просто розкажи всю історію якнайшвидше, от і все, але, будь ласка, без чергового переполоху між жінками.

— Захистку Світу, — промовив Маґор, низько уклонившись, — нічого більше я не бажаю, як розповісти свою історію, оскільки саме цього понад усе жадає кожен чоловік. Але перш ніж віддати Чорні Очі в обійми Арґалїї Турка, мушу спочатку роз'яснити воєнний розвиток подій за участю трьох найбільших сил, що постали між Італією та Індією, тобто за участю узбецького полководця хана Гіркий Полин, сафавидського короля Персії шаха Ізмаела чи Ізмаїла й оттоманського султана.

— Будь прокляті всі оповідачі, — сказав Акбар роздратовано, відпиваючи великий ковток вина із золотого кубка, — а холера б забрала твоїх дітей.

{15} На березі Каспійського моря старі картопляні відьми

а березі Каспійського моря старі картопляні відьми сиділи і плакали. Вони голосно хлипали й дико голосили. Геть уся Трансоксіана була в жалобі за великим Шайбані Ханом, могутнім Гірким Полином, правителем неосяжного Хорасану, владикою Самарканда, Герата і Бухари, нащадком правдивого відгалуження Чингісхана, колишнім переможцем могольського вискочки Бабара...

«Гадаю — це ненайкраща ідея, — сказав тихо імператор, — згадувати в нашій присутності похваляння негідника перемогою над нашим дідусем».

...Шайбані ненависний, дикий мерзотник, який загинув у битві під містом Марвом, заколотий шахом Персії Ізмаїлом, що поклав його череп у прикрашений самоцвітами червоно-золотий винний кубок і розіслав частини його тіла по всьому світу, аби всі переконалися, що він мертвий. Так загинув запеклий, але також і жахливий, неосвічений воїн-варвар у свої шістдесят: належним чином, принизливо обезголовлений і розчленований зеленим молодиком двадцяти чотирьох років.

— Це значно ліпше, — промовив імператор, із задоволенням розглядаючи свій винний кубок, — тому що не можна назвати вмінням убивство своїх співвітчизників, зраду друзів, безвір'я, безжалісність, безрелігійність; у такий спосіб можна здобути владу, але не славу.

— Краще Ніколо Макіявеллі з Флоренції було цього не казати, — погодився оповідач.

Картопляне відьомство зародилося в Астрахані на берегах річки Ітил, пізніше названої Волга, започатковане апокрифічною відьмою-матір'ю Ольгою Першою, але відтоді її тлумачі поділилися так, як поділився світ, тож зараз на західному березі Каспійського моря, який вони називали хозарським, коло Ардабіла, де сафавидова династія шаха Ізмаїла пустила коріння у суфійський містицизм, відьмами були шиїти і раділи з тріумфів нової Перської імперії, тоді ж бо як на східному узбережжі, де жили узбеки, деякі з них зубожілі, обмануті нещасні чаклунки, були на боці хана Гіркого Полину. Опісля, коли шах Ізмаїл зазнав поразки від рук оттоманського війська, ці сунітські картопляні чаклунки зі східного узбережжя Хозарського моря заявили, що їхні прокляття були сильнішими, ніж магія сестер-шиїтів на заході. Картопля для хорасанців — всесильна, — неодноразово викрикували вони словами свого найсвятішого символу віри, — і всі речі через неї можуть бути здійсненні.

Належно застосувавши узбецько-сунітські чари, що ґрунтувалися на картоплі, можна було приворожити чоловіка, віднадити привабливішу суперницю або ж спричинити падіння шиїтського короля. Шах Ізмаїл став жертвою рідко використовуваного Великого узбецького антишиїтського картопляного й осетрового прокляття, яке потребує певної кількости картоплі та ікри, яких назбирати досить важко, а також одностайности серед сунітських чаклунок, якого досягти також було досить важко. Коли східні картопляні відьми почули про Ізмаїлову втечу, то повитирали очі, припинили завивання і почали танцювати. Хорасанська чаклунка, що робить піруети, — це незвичайне і рідкісне видовище, а тим небагатьом, що бачили цей танок, довіку не забути його. Отож кав'ярне та картопляне прокляття призвело до того, що сестринська громада картопляних чаклунок дала тріщину, якої не залатали і донині.

Однак також могла бути ще одна прозаїчна причина саме такого результату битви під Калдираном: оттоманське військо значно переважало перське чисельністю; або ж те, що оттоманське військо було озброєне рушницями, тоді ж бо як перси вважали рушниці нечоловічою зброєю і відмовилися від них, і їх дуже багато полягло невідворотною, але незаперечно, чоловічою смертю; або ж те, що на чолі оттоманських сил був непереможний генерал-яничар, убивця Влада Саджателя-на-палю, Дракона-Диявола Валахії, а саме Арґалія Флорентійський Турок. Хоч шах Ізмаїл був тим, ким він себе вважав, а він у жодному разі не відводив собі другого місця щодо іншого чоловіка, однак проти Володаря Чарівного Списа довго протриматися не зміг.

Ізмаїл, шах Персії, самопризначений земний представник Дванадцятого Імама, мав репутацію пихатого, егоїстичного і фанатичного новонаверненого у віросповідання Ітни Ашарі, тобто у Шиїтський Іслам Дванадцяти Імамів.

— Я поламаю ті ключки для гри в поло, що є в моїх ворогів, — вихвалявся він словами святого суфія шейха Загіда, — а тоді поле буде моє.

Відтак зробив ще гучнішу заяву, але вже своїми власними словами:

— Я — істинний Бог, істинний Бог, істинний Бог! Приходь, сліпий чоловіче, бо ти заблукав, і споглядай Істину! Я — Абсолютний Творець, про якого говорять люди.

Його назвали Валі Аллахом, намісником Бога, а для своїх «червоноголових» воїнів ґизилбаш він і справді був божеством. Скромність, щедрість, доброта — це були його найменш відомі риси. Однак, коли він рушив на південь з поля битви під Марвом разом із головою Шайбані Хана у глечику з медом і з тріумфом ввійшов у Герат, то саме це були найточніші слова, які можна були вжити щодо нього забутою історією пані Чорні Очі, Кара Кьоз. Шах Ізмаїл став її першим захопленням. Вона мала сімнадцять років.

— Отже, це правда! — вигукнув імператор. — Іноземець, що став причиною її відмови повернутися разом із Ханзадою до двору мого дідуся, а також причиною викреслення моїм величним дідусем її зі списку поважних людей, був спокусник, про якого розповідала наша кохана тітонька Ґульбадан, і це був не твій Аркалія чи Арґалія, але сам шах Персії.

— Вони обидва стали главами в її історії, о Захистку Світу, — відповів оповідач. — Один за одним, переможець і переможець переможця. Жінки — не досконалі, це треба визнати, і сталося так, що дівчина мала слабкість ставати не бік переможців.

Герат, перлина Хорасану, дім маляра Бегзади, творця незрівнянних мініатюр, поета Джамі, безсмертного філософа кохання, й останнє місце спочинку заступниці краси великої королеви Ґаугар Шад, що означає Щасливий або Осяйний Самоцвіт!

— Ти належиш тепер Персії, — сказав уголос шах Ізмаїл, коли їхав по завойованих вулицях. — Твоя історія, оази, водойми, мости, канали та мінарети — все це моє.

На нього дивилися з високого палацового вікна дві принцеси-полонянки з могольської родини.

— Тепер ми або помремо, або станемо вільними, — сказала Ханзада, не дозволяючи тремтіти голосу.

Шайбані Хан змусив її стати його дружиною, і вона народила йому сина. Вона бачила позаду коня завойовника запечатану урну, підвішену на звичайний спис, і розуміла, що в ній могло міститися.

— Якщо батько загинув, — сказала вона, — то син приречений теж.

Її міркування було слушним; до часу поки шах Ізмаїл відрекомендував себе в дверях палати принцеси, хлопця вже відправили до тата-небіжчика. Король Персії схилив голову перед принцесою Ханзадою.

— Ви — сестри великого брата, — сказав він, — тому я звільняю вас. Я мав на гадці повернути вас з багатьма подарунками дружби повелителю Бабару, який зараз перебуває у Кундузі; а ви, пані, будете найбільшими подарунками.

— Дотепер, — відповіла Ханзада, — я була не тільки сестрою, але також матір'ю і дружиною. Оскільки дві третини мене ви знищили, то можете знищити й решту.

По дев'яти роках заміжжя за ханом Гіркий Полин та восьми роках материнства її серце було розбите. Але щойно вона дозволила своєму виразу обличчя чи голосу виказати свої справжні почуття, як шахові Ізмаїлу вона видалася бездушною і холодною. У свої двадцять дев'ять років вона залишалася справжньою красунею, і персові дуже хотілося заглянути за її паранджу, але, вгамувавши себе, звернувся натомість до молодшої дівчини.

— А ви, пані, — сказав він з якнайбільшою для нього ввічливістю, — що ви можете сказати своєму визволителю?

Ханзада Беґум узяла сестру за лікоть, ніби хотіла забрати її геть.

— Дякую, я і моя сестра думаємо однаково, — сказала вона. Але Кара Кьоз звільнилася від сестриної руки, відкинула свою паранджу і глянула молодому королеві просто в очі.

— Я б хотіла залишитися, — сказала вона.

Існує якась така слабкість, що находить на чоловіків після закінчення битви, коли вони починають усвідомлювати всю крихку недовговічність життя, і тоді вони притискають його до грудей, ніби кришталеву чашу, яку вони ледь не випустили з рук, і тоді скарб життя забирає у них відвагу. В такий час усі чоловіки боягузи і не можуть думати ні про щось інше, як про жіночі обійми, про цілющі слова, які може прошепотіти лишень жінка, про радість входження у фатальні лабіринти кохання. В лещатах такої слабкости чоловік робить речі, що розладнують його найвиваженіші плани, він може дати обіцянки, що змінять його майбутнє. Отже, шах Персії Ізмаїл потонув у чорних очах сімнадцятирічної принцеси.

— Тоді залишайся, — сказав він.

— Жінка потрібна для лікування самотности вбивства, — промовив імператор, щось пригадуючи. — Для стирання провини перемоги і марнославства поразки. Для припинення тремтіння в кістках. Висушування гарячих сліз і полегшення сорому. Для заспокоєння, коли ти переповнений ненавистю, і для заміни ненависти формою великого збентеження. Для скроплення тебе лавандою, аби перебити запах крови на нігтях та сморід закипілої крови у бороді. Жінка потрібна для того, аби казати тобі, що ти її, і відвертати твої думки від смерти. Заспокоювати твою цікавість з приводу того, як це стояти перед Всевишнім Судом, як перестати заздрити тим, що пішли перед тобою подивитися на рівнину Всемогутнього, і відкинути сумніви, які шкребуть тебе в животі з приводу існування життя після смерти й навіть з приводу самого Бога, тому що вбиті — цілком мертві, і здається, що не існує жодної вищої мети.

Опісля, коли він утратив її назавжди, шах Ізмаїл говорив про відьомство. У її погляді були чари, а той погляд був нелюдський, казав він; у ній був диявол і спонукав його до загибелі.

— Аби така прегарна жінка не була лагідною, — сказав він своєму глухонімому слузі, — я аж ніяк не чекав. Я не чекав, що вона відвернеться від мене так недбало випадково, ніби міняла туфлі. Я чекав, що я буду коханим. Я не чекав, що буду маджнун-Лайла, божевільним від кохання. Я не чекав, що вона розіб'є мені серце.

Коли Ханзада Беґум повернулася до Бабара в Гунзуз без сестри, її привітало військо і танцівники, сурмачі й співаки, і навіть сам Бабар підвівся, аби обійняти її, коли вона зійшла з паланкіна. Але насправді він був розгніваний, і саме тоді він наказав викреслити ім'я Кара Кьоз з історичних записів. Деякий час він дозволяв шахові Ізмаїлу думати, що вони — друзі. На підтвердження цієї думки він навіть чеканив монети із зображенням Ізмаїла, а Ізмаїл послав війська йому на допомогу, і він вигнав узбеків із Самарканда. Зрештою, все це для нього стало нестерпним, і він сказав Ізмаїлові, аби той забирався разом зі своїми військом додому.

— Це цікаво, — сказав імператор, — оскільки рішення нашого дідуся відіслати Сафавидове військо додому після повторного взяття Самарканда завжди було загадкою. В цей час він припинив писати книгу свого життя і не робив цього впродовж наступних одинадцяти років, тому його власний голос мовчить з приводу цієї події. Після відходу персів він одразу втратив Самарканд і був змушений рятуватися втечею на схід. Ми думали, що він відмовився від перської допомоги, бо йому не подобалася релігійна бундючність шаха Ізмаїла — його вічні проголошення своєї божественної природи та поширення шиїтського ісламу Дванадцяти Імамів. Але якщо таємний гнів Бабара через сховану принцесу був справжньою причиною його вчинків, то скільки тоді Грандіозних подій сталося через її вибір! Через те, що Бабар утратив Самарканд, він прийшов в Індію й заснував тут свою династію, і ми самі є його третім поколінням. Отже, якщо твоя історія правдива, тоді заснування нашої імперії — це прямий наслідок свавілля Кара Кьоз. Засуджувати нам її чи хвалити? Була вона зрадницею, яку треба зневажати, чи genetrix[45], що сформувала наше майбутнє?

— Вона була чудова і вперта дівчина, — сказав Маґор дель'Амор. — І мала владу над чоловіками таку велику, що спочатку, мабуть, і сама не знала могутности своїх чар.

Тим часом Кара Кьоз у столиці Сафавиду Тебризі, і її ніжно голублять прегарні килими шаха, так ніби Клеопатра качається по Цезаревому пледі. У Тебризі навіть пагорби вкривали килимами, оскільки саме на пагорбах простилали ті величні килими, аби їх висушувало сонце. У королівських палатах пані Чорні Очі знову і знову качалася по килимах Персії так, ніби вони були тілами її коханців. А в кутку завжди парував самовар. Вона була ненажерливою, їла курчат, напханих чорносливом та часником, або ж креветок з тамариндовою пастою, або люля-кебаб з пахучим рисом, а от її стан залишався струнким і гнучким. Вона грала в нарди зі своєю служницею Дзеркалом і стала найкращим гравцем у перському королівському дворі. З Дзеркалом вона також грала в інші ігри; за зачиненими дверима у її спальній палаті обидві дівчини хихотіли і пищали, і багато хто з придворних вважав їх коханками, але жодний чоловік чи жінка не наважувалися сказати це вголос, бо за такі плітки скарали б на горло. Коли Кара Кьоз бачила молодого короля за грою в поло, то щоразу, коли він замахувався ключкою, зітхала віддихом еротичного екстазу, і люди починали вірити, що ці стогони і крики накладали чари на м'яч, який невідворотно знаходив свій шлях до воріт, у той час як ключки захисників безпомічно лупцювали повітря. Вона купалася в молоці. Співала, як ангел. Книжок не читала. Мала двадцять один рік. Вона не зачала дитини. Одного дня, коли Ізмаїл заговорив про дедалі більшу міць свого західного ворога оттоманського султана Байезида II, вона прошепотіла смертельну пораду.

— Пошли йому кубок, — сказала вона, — з черепа Шайбані Хана, і таким чином поставиш його на місце, застерігши від необачних кроків.

Його самолюбство було вражене. А вона кохала його за недоліки. Чоловік, який вважав себе божеством, мабуть, підходив їй. Лишень короля було для неї, мабуть, замало.

— Істинний Бог! — вигукувала вона, коли він брав її. — Абсолютний Творець!

Це подобалося йому, аякже, будучи сприйнятливим до похвали, він не зважав на незалежність її величної вроди, якою не може володіти жоден чоловік, тієї вроди, яка володіє сама собою, яка, мов той вітер, дмухає, куди їй заманеться. Хоча заради нього вона все покинула, змінила весь свій світ, наче у вікно глянула, залишивши сестру, брата і весь свій клан, аби подорожувати на захід у прегарному товаристві незнайомця. Шах Ізмаїл, до нестями самозакоханий чоловік, вважав цей рішучий крок абсолютно природним, адже, зрештою, це робилося для нього. Тому він не бачив у ній якогось бродіння, не помічав чогось невикорчуваного. Якщо жінка так легко знехтувала однією відданістю, то вона може так само легко знехтувати і наступною.

Були такі дні, коли вона хотіла розбещености: своєї розбещености і його. В ліжку вона шепотіла йому, що всередині себе має ще одне «я», погане «я», і коли те друге «я» оволодіває нею, вона не відповідає за свої вчинки і може зробити що завгодно. Це збуджувало його до нестями. Вона була чимось більшим, ніж рівнею йому в коханні. Вона була його королевою. За чотири роки вона так і не подарувала йому сина. Та дарма. Вона була святом відчуттів. Вона була тим, за що чоловіки вбивають. Вона була його пристрасною згубною звичкою і його вчителем.

— Ти хочеш, аби я послав Байезиду кубок із черепа Шайбані, — сказав він захриплим голосом, ніби очманілий. — Послати йому череп іншого чоловіка?

— Коли ти п'єш з черепа свого ворога — то це велика перемога, — шепотіла вона. — А коли з черепа твого ворога вип'є Байезид, то в його серці поселиться страх.

І він зрозумів, що на кубок вона наклала прокляття страху.

— Ну що ж, — сказав він, — ми зробимо так, як ти сказала.

Настав і минув сорок четвертий день народження Арґалії. Він був високим блідолицим чоловіком, і, незважаючи на роки, проведені у воєнних походах, мав білу, ніби у жінки, шкіру; як чоловікам, так і жінкам до вподоби її м'якість. Він просто кохався у тюльпанах, вони прикрашали його плащі та туніки, бо існувало повір'я, що тюльпани приносять щастя; з п'ятнадцяти сотень різновидів стамбульських тюльпанів його палац був переповнений шістьма. Світло Раю, Незрівнянна Перлина, Неземна Втіха, Подих Кохання, Діамантова Заздрість і Світанкова Троянда були його улюбленими сортами; біля них він розкривався як сенсуаліст-ласолюб в оболонці загартованого воїна, як ховається людина задоволення у личині вбивці, як жіночість міститься у чоловікові. Він також мав жіночий смак до всього прекрасного: коли був не у похідному вбранні, то обвішував себе самоцвітами та шовками, а також мав велику слабкість до екзотичних хутр, особливо московської чорнобурки та рисі, які доставляли в Стамбул через Феодосію, що в Криму. Носив довге і чорне, як вороняче крило, волосся, а губи мав повні й червоні, як кров.

А кров і її проливання було справою його життя. За султана Мухамеда II він брав участь у десятках воєнних кампаній і виграв усі битви, в яких він тільки підводив свій аркебуз і натискав на гачок або ж виймав із піхов свою шаблю. Навколо себе він, як щит, згуртував загін вірних йому яничарів на чолі зі швейцарськими велетами Отто, Ботто, Клотто і лейтенантом д'Артаньяном, і, попри те, що оттоманський двір був повний змов та інтриг, йому вдалося уникнути сім замахів на своє життя. Після смерти Мухамеда імперія стояла на порозі громадянської війни між його синами Байезидом та Семом. Коли Арґалія довідався про відмову Головного Візира поховати тіло мертвого султана впродовж трьох днів, що було викликом мусульманській традиції й означало, що Сем може досягти Стамбула і захопити трон, він повів швейцарських велетів до резиденції Візира і вбив його. Опісля він повернув Байезидове військо проти потенційного узурпатора, і той опинився у вигнанні. Коли все втихомирилося, султан призначив його своїм головнокомандувачем. Доводилося Арґалії перемагати і єгипетських мамелюків також на морі, а коли здолав союзний флот Венеції, Угорщини та Папи, то його адміральська слава зрівнялася зі славою суходільного полководця.

Після того найбільшим клопотом стали народи ґизильбаш з Анатолії. Вони носили червоні шапки з дванадцятьма складками, аби виказати свою любов до шиїзму Дванадцяти Імамів, і, зрештою, потрохи ставали на бік шаха Персії Ізмаїла, самопроголошеного Істинного Бога. Третій син Байезида Селім Грізний хотів розбити їх упень, але батько втримав його від цього. Тому Селім Грізний почав думати про батька як про миротворця та слабака. Коли кубок від шаха Ізмаїла прибув до Стамбула, то Селім аж скипів від смертельної образи.

— Єретик, що називає себе Богом, отримає урок, — проголосив він і підняв кубок так само, як піднімає дуеліст рукавичку, якою ляснули його по обличчю. — Я питиму Сафавидову кров з цього кубка, — пообіцяв він своєму батькові.

Арґалія Турок зробив крок уперед і сказав:

— А я наллю у кубок вина.

Коли ж Байезид не дав дозволу на воєнні дії, настав час Арґалії. Кількома днями пізніше він і його яничари приєдналися до військ Селіма Грізного й усунули Байезида від влади. Старого султана відправили на примусовий заслужений відпочинок до місця його народження, що в Фракії, а дорогою туди він помер від розриву серця, що було дуже доречним. У світі нема місця для людини, що втратила силу духу. Селім з Арґалією на його боці полював і душив своїх братів Ахмеда, Коркуда, Шахиншаха і вбивав їхніх синів. Було відновлено порядок й усунено ризик двірцевого перевороту. (Багато років потому, коли Арґалія розповідав іль Маки про ці події, він виправдовував їх, кажучи: «Коли принц перебирає владу, то найгірше повинен зробити одразу, бо опісля кожен його вчинок буде здаватися підданим покращенням порівняно з тим, з чого він почав». Іль Макія, почувши це, замовк і думав про щось своє, а перегодя повільно кивав головою. «Жахіття, — сказав він Арґалії, — але твоя правда».) Відтак настав час стати на прю з шахом Ізмаїлом. Арґалія разом з яничарами пішов до Руму, що в північно-центральній Анатолії, де арештував тисячі мешканців ґизильбаш і ще тисячі замордував. Це втихомирило тамтешніх байстрюків, а військо рушило їхньою землею до шаха, аби подати йому лист Селіма Грізного. У своєму посланні Селім писав: «Ти не дотримуєшся заповідей і заборон святого закону. Ти спонукав свою бридку шиїтську кліку до недозволених статевих союзів. Ти пролив невинну кров». Дорогою до шаха Ізмаїла стотисячне оттоманське військо отаборилося біля озера Ван, що у східній Анатолії, маючи намір втиснути ці слова у його блюзнірську горлянку. В їхніх рядах також було дванадцять тисяч яничарів-мушкетерів під орудою Арґалії. Мали вони зв'язані докупи ланцями п'ятсот гармат, що були нездоланною перешкодою.

Поле битви коло Чалдирана розкинулося на північний схід від озера Ван, і саме там зупинилися перське військо. Військо шаха Ізмаїла налічувало тільки сорок тисяч воїнів, майже всі були кіннотниками, але Арґалія, оглядаючи бойове шикування військ, знав, що кількісна перевага не завжди вирішує результат битви. Як і Влад Дракула у Валахії, Ізмаїл вдався до тактики спаленої землі. Анатолія була гола й обвуглена, й оттоманське військо, що рухалися від Сиваса до Арзиньяна, відчувало брак харчів і води. Селімове військо, коли отаборилося поблизу озера після довгого переходу, було вимученим і голодним, а таке військо завжди зазнає поразки. Опісля, коли Арґалія вже був разом із прихованою принцесою, вона йому розповіла, чому її попередній коханий програв битву.

— Лицарство, — сказала вона, — недолуге лицарство, і дослухання до слів дурнуватого небожа, а не до моїх.

Незвичайним є той факт, що чарівниця Персії, разом зі своєю рабинею Дзеркалом, були присутні на командному пагорбі над полем битви, і на вітрі тонка тканина одягу так щільно облягала її обличчя і груди, що коли вона вийшла з королівського намету, то краса її тіла спрямувала думки сафавидових воїнів цілком у протилежний від битви бік.

— Він, мабуть, з глузду зсунувся, коли взяв тебе з собою, — сказав Арґалія; заплямований кров'ю і смертельно втомлений, він знайшов її покинуту наприкінці смертоносного дня.

— Так, — сказала вона байдуже, — своїм коханням я довела його до нестями.

Однак, що стосується воєнної стратегії, то не тільки чари могли змусити його зважати на неї.

— Поглянь — вони продовжують споруджувати свої оборонні укріплення. Атакуй негайно, поки вони ще не готові.

Або ж:

— Поглянь! — кричала вона. — Вони з'єднали ланцем п'ятсот гармат, а позаду них дванадцять тисяч мушкетерів. Тільки не напирай на них кіннотою просто в лоб, бо поляжете як останні дурні.

Або ж:

— Що, ти не маєш рушниць? Ти ж бо знаєш, що таке рушниці. Чому ти не взяв рушниць?

На що нерозумний шахів небіж Дурміш Хан відповідав:

— Негоже нападати, коли вони не готові до битви.

Або ж таке:

— Не личить нападати нашим воїнам на них з тилу.

І так відповідав:

— Рушниця — це не чоловіча зброя. Рушниця — це зброя боягузів, що бояться рукопашного бою. Хай би скільки рушниць вони мали, ми почнемо битися, коли наблизимося до них упритул. Відвага — понад усе, а не ці — ха! — «аркебузи» та «мушкети».

Вона обернулася до шаха Ізмаїла, мало не сміючись з розпачу.

— Скажіть йому, що він — ідіот, — наказала вона йому.

Але шах Персії Ізмаїл відповідав:

— Я не караванний злодій, аби скрадатися у сутінках. Як визначено Богом, так і станеться.

Вона не захотіла спостерігати за ходом битви, натомість сиділа всередині королівського намету, відвернувшись від дверей. Біля неї сиділа дівчина-Дзеркало і тримала її за руку. Шах Ізмаїл ударив правим крилом і зім'яв ліве оттоманське крило, але чарівниця відвернула своє обличчя. Обидва війська зазнавали страшенних втрат. Перська кавалерія зрізала квітку оттоманської кінноти — іллірійців, македонців, сербів, епіротів, фессалійців, фракійців. З боку сафавидів гинули командувач за командувачем, і коли вони помирали, чарівниця шепотіла їхнє імена. Мухамед Хан Устаджлу, Хусей Беґ Лала Устаджлу, Сару Піра Устаджлу і так далі. Так, ніби вона могла бачити, не дивлячись. А Дзеркало відображала її слова, так що імена мертвих ніби відлунювали у наметі. Амір Нізам ал-Дін Абд ал-Бакі... ал-Бакі..., але ім'я шаха, який вважав себе Богом, так і не було вимовлено. Оттоманський центр тримався, а турецька кавалерія от-от могла запанікувати, аж тут Арґалія відлив наказ виступити артилерії.

— Ви, байстрюки, — кричав він на своїх яничарів, — якби хтось із вас захотів тікати, то знайте, що бісові гарматні ядра вас наздоженуть.

Озброєні до зубів велетні-швейцарці бігали вздовж оттоманської лінії битви, підтверджуючи серйозність Арґалієвих погроз. Тоді вдарив грім гармат.

— Почалася буря, — сказала принцеса, сидячи у наметі.

— Буря, — відповіла дівчина-Дзеркало.

Не було потреби дивитися, як помирає перське військо. Настав час співати сумну пісню. Шах Ізмаїл був живим, але битву програв.

Він утік з поля битви поранений, так і не зайшовши до неї. Вона знала це.

— Усе, він утік, — сказала вона дівчині-Дзеркалу.

— Так, він утік, — погодилася інша.

— Ми віддані на поталу ворогові, — промовила чарівниця.

— Поталу, — відповіла дівчина-Дзеркало.

Вартові, поставлені біля їхнього намету, також утекли. На кривавому полі залишалося дві самотні жінки. Ось якими знайшов їх Арґалія наприкінці битви під Чалдираном — вони сиділи з відкритими обличчями, з випростаними спинами, цілком самотні, відвернувшись від дверей королівського намету і співаючи сумну пісню. Принцеса Кара Кьоз повернулася до нього, навіть не намагаючись приховати від його погляду оголеність своїх рис, і з того часу й надалі вони бачили лишень одне одного і були втрачені для решти світу.

Він виглядає, як жінка, думала вона, як висока, бліда, чорноволоса жінка, яка переситилася смертю. Він був білим, білим, як крейдяна маска. А поверх неї, як плями крови, ті червоні, червоні губи. Шабля — у правій руці, а пістоль — у лівій. Він був обома речами одразу — фехтувальником і стрільцем, жінкою і чоловіком, самим собою і своєю тінню. Вона покинула шаха Ізмаїла, оскільки він покинув її, і знову вибирала. Цього блідолицього жінку-чоловіка. Опісля він претендуватиме на неї і Дзеркало як на воєнну здобич, і Салім Грізний погодиться, але вона його вибрала значно раніше, і саме її воля була рушійною силою всіх подальших подій.

— Не бійся, — сказав він перською.

— На цьому місці ніхто не знає, що таке страх, — відповіла вона, спочатку перською, а потім мовою чаґгатай — своєю тюркською рідною мовою.

А за цими словами вчувалися справжні слова. Будь моєю. Так, я твоя.

Після пограбування Тебриза Селім мав намір перезимувати У сафавидській столиці, а навесні завоювати решту Персії, проте Арґалія сказав йому, що у війську може зчинитися заколот, якщо він наполягатиме на своєму. Вони одержали перемогу й анексували значну частину Анатолії та Курдистану, майже подвоївши площу Оттоманської імперії. Цього було досить. Нехай лінія, що сягала Чалдирана, буде новим кордоном між Оттоманською імперією та Сафавидом. Все одно Тебриз був порожнім. Не було ні харчів для війська, ні фуражу для коней та вантажних верблюдів. Військо хотіло додому. Селім розумів, що досягнуто кінцевої точки. За вісім днів після того як оттоманське військо увійшло у Тебриз, Селім Грізний вивів своїх людей з міста і повернув на захід.

Переможений бог перестає бути Всевишнім богом. Чоловік, що покидає свою подружню половину на полі битви, перестає бути чоловіком. Шах Ізмаїл повернувся розбитим до свого розбитого міста і прожив ще десять років, поринувши з головою у смуток та пиятику. Він носив чорну одіж і чорний тюрбан, штандарти Сафавидів також були позначені чорним кольором. Він більше не виходив на поле битви і впадав то в глибокий смуток, то у гучну розпусту, з чого можна судити про його слабкість і відчай. Коли напивався, то бігав по своєму палацу, шукаючи того, кого там уже давно не було, кого ніколи не могло там бути. Помер, коли йому не виповнилося і тридцяти семи років. Пробув він шахом Персії двадцять три роки, але все значне було втрачено.

Коли вона роздягнула Арґалію і на його спідній білизні побачила вишиті тюльпани, то зрозуміла, що він, як і кожний чоловік, маючи справу зі смертю, підвладний забобонам і робить усе можливе, аби її відігнати. А коли ж зняла білизну і побачила татуювання тюльпанів не тільки у нього на лопатках та сідницях, але навіть на товстому дишлі його прутня, то знала вже напевно, що зустріла кохання свого життя.

— Тобі більше не потрібні ті квіти, — сказала вона, пестячи їх. — Тепер ти маєш мене, і я приноситиму тобі щастя.

Він подумав: «Так, я маю тебе, але лишень допоки маю. Допоки ти не захочеш покинути мене, як ти покинула свою сестру, тобто не захочеш знову поміняти коней, як ти поміняла шаха Ізмаїла на мене». Проте кінь — це лише кінь. Вона прочитала його думки і, побачивши, що йому потрібні переконливіші докази, плеснула в долоні. У палату, пишно прикрашену квітами, ввійшла дівчина-Дзеркало.

— Скажи йому, хто я така, — промовила вона.

— Вона — жінка, що кохає вас, — сказала дівчина-Дзеркало. — Вона може причарувати змій на землі і птахів на деревах і закохати їх, вона закохалася у вас, тому ви одержите все, що захочете.

Чарівниця ледь повела бровою, і дівчина-Дзеркало зняла із себе одяг і шаснула в ліжко.

— Вона — моє Дзеркало, — сказала чарівниця, — вона — тінь, що сяє. Хто володіє мною, той володіє нею.

У цю мить Арґалія, великий воїн, визнав свою поразку. Після такого несподіваного удару з флангу єдине, що міг зробити чоловік, так це беззастережно капітулювати.

Саме він назвав її «Анжелікою». Скорений «Кара Кьоз», її рішучим натиском та незнайомою послідовністю звуків, він дав їй неземне ім'я, під яким її знатимуть у нових світах. А вона, своєю чергою, передала це ім'я дівчині-Дзеркалу.

— Якщо я маю бути Анжелікою, — сказала вона, — тоді нехай цей ангел-охоронець теж буде Анжелікою.

Упродовж багатьох років він, як об'єкт султанової прихильности мав честь мешкати у палатах Притулку Блаженства, себто Топкапі, а не в спартанських умовах яничарських бараків. Тепер, коли в палатах була помітна жіноча рука, вони почали нагадувати справжній дім. Проте дім для таких чоловіків як Арґалія, коли вони дозволяють собі повірити, що він у них є, — це завжди неспокійна і небезпечна ідея. Вона може затягнути їх, наче аркан. Селім Грізний був не Байезидом чи Мухамедом і не вважав Арґалію своєю незамінною правою рукою, але можливим і до того ж небезпечним суперником у боротьбі за владу, популярним генералом, який може повести своїх яничарів у святая святих палацу, як він це зробив, коли відправив на той світ Головного Візира. Чоловік, спроможний убити візира, спроможний вбити і царя. Такий чоловік уже, мабуть, не знадобиться. Щойно вони прибули до Стамбула, Султан, привселюдно осипаючи похвалами свого італійського воєводу за його активну участь у славній перемозі біля Чалдирана, активно готувався до ліквідації Арґалії.

Новина про хистке становище Арґалії дійшла до його вух завдяки бажанню Кара Кьоз і надалі культивувати його любов до тюльпанів. По всьому Притулку Блаженства росли обгороджені мурами садки, в улоговинах і дібровах вільно блукали сарни, а далі розкинулися прибережні луки, що спускалися до Золотого Рога. Клумби з тюльпанами квітли у Четвертому Дворі на малому пагорбі на північному боці комплексу Топкапі, найвищій точці в усьому Притулку Блаженства, де розташувалися невеликі відкриті дерев'яні павільйони. Навколо них буяли тюльпани і сповнювали все довкруж спокоєм та безтурботністю. Принцеса Кара Кьоз і дівчина-Дзеркало, скромно закриті чадрою, частенько проходжувалися садками і відпочивали у відкритих павільйонах, п'ючи солодкі соки і ніжно бесідуючи з палацовими бостанці, тобто садівниками, просячи їх нарвати квітів для пана Арґалії, а також щебечучи, як то жінки вміють, про різні невинні чутки нового дня. Дуже скоро вся садова обслуга, від рядового прополювача бур'янів до Бостанці-Баші, головного садівника, палко захопилися двома панянками і, як то буває зі справжніми закоханими, розв'язали свої язики. Дехто казав про те, як швидко, на їхню думку, обидві нетутешні панянки вивчили турецьку мову, ледь не за ніч. Наче за помахом чарівної палички, казали садівники.

Однак справжня мета Кара Кьоз була геть не безневинною, їй стало відомо, а про це дуже скоро дізналися всі нові мешканці Притулку Блаженства, що тисяча й один бостанці були не тільки султановими садівниками, але також офіційними катами. Якщо жінку звинувачували у злочині, то бостанці зашивали її ще живою у мішок з камінням і викидали у Босфор. А якщо треба було вбити чоловіка, то кілька садівників хапали його і здійснювали акт ритуального задушення. Кара Кьоз заприятелювала з бостанці й дізналася про те, що вони з чорним гумором називали тюльпановими новинами. Невдовзі сморід зради почав долати запах квітів. Садівники попередили, що на її повелителя, великого генерала, слуги у трьох султанів, чатує небезпека постати перед судом за сфабрикованими звинуваченнями і бути засудженим на смерть. Про це вона дізналася від Бостанці-Баші. Головний садівник Притулку Блаженства був султановим головним катом не тільки завдяки своїм знанням у садівництві, але також завдяки своєму швидкому бігові, бо коли якогось зверхника двору засуджували на смерть, йому давали шанс, якого не давали простолюдинам. Якщо він міг втекти від Бостанці-Баші, то йому дарували життя; вирок замінювався вигнанням. Але Бостанці-Баша славився тим, що був швидкий, як вітер, тож «шанс», зрештою, аж ніяк не був шансом. Однак цього разу садівник не тішився з того, що йому доведеться зробити.

— Страта такого великого чоловіка дуже мене осоромить, — сказав він.

— Тоді, — промовила чарівниця, — якщо тільки є можливість, треба знайти вихід із ситуації.

— Він тебе скоро вб'є, — сказала вона Арґалії, повернувшись додому.

— Що, у садах пішла чутка? — промовив сумно Арґалія. — А який привід, цікаво б знати?

Принцеса затулила обличчя руками.

— Я — привід, — сказала вона. — Ти взяв могольську принцесу як воєнну здобич. Він цього не знав, коли давав тобі дозвіл, але тепер знає. Захоплення могольської принцеси — це воєнна дія проти могольського короля, скаже він, поставивши оттоманську імперію у невигідне становище, ти вчинив акт державної зради і тому маєш за це відповісти. Ось таку новину мають тюльпани.

Одержавши цю інформацію, Арґалія мав час на обдумування своїх дій, і в день, коли вони прийшли за ним, він під покровом ночі вже встиг у супроводі чотирьох велетів-швейцарців та цілої ватаги найвідданіших яничарів, разом з близько сотнею воїнів, відправити до Бурси, що на півдні столиці, Кара Кьоз та дівчину-Дзеркало разом з багатьма скринями добра, яке він здобув під час успішних воєнних кампаній.

— Якщо я втікатиму з вами, — сказав він, — Селім наздожене і передушить нас, як цуценят. Натомість мені треба постати перед судом, а після винесення вироку я буду змушений виграти Садівникові Перегони.

Кара Кьоз знала, що він саме це скаже.

— Якщо ти хочеш померти, — промовила вона, — то я тобі це дозволю.

Кажучи ці слова, вона мала на увазі, що їй необхідно врятувати йому життя, а за її відсутности на перегонах зробити це буде складно.

Щойно Селім Грізний у тронному залі Притулку Блаженства виголосив зрадникові Арґалії смертельний вирок, той зірвався на ноги і почав бігти. Від тронного залу до Воріт Рибного Ринку було не менше ніж півтори милі палацовими садками, і він повинен був прибігти туди раніше Бостанці-Баші у червоній тюбетейці, білих муслінових бриджах з голим торсом, який одразу смикнувся з ним і з кожним кроком наздоганяв його. Якщо його доженуть, то він помре на Рибному Ринку, а тоді його викинуть у Босфор, куди викидали всіх мертвих. Він біг поміж квітковими клумбами, бачив попереду Ворота Рибного Ринку, чув позад себе кроки Бостанці-Баші і знав, що не спроможний бігти достатньо швидко, аби втекти від смерти.

— Життя — це абсурд, — думав він. — Пережити стільки війн, а тоді бути задушеним садівником. Правильно кажуть, нема героїв, які б не дізналися про марність героїзму перш ніж померти.

Йому пригадалося, як малим хлопцем він уперше зрозумів абсурдність життя, коли плив сам-самісінький у човнику посеред морської битви в густому тумані.

— І через стільки років, — думав він, — мені знову доводиться отримувати цей урок.

Потім ніхто так і не зміг дати переконливого пояснення, чому прудконогий головний садівник султана Селіма Грізного раптом упав, схопившись за живіт за тридцять кроків до кінця Садівникових Перегонів, або чому він став жертвою нападу такої смердючої пердячки, якої ще ніхто і ніколи не чув, випускаючи гази так голосно, ніби хто стріляв, і кричав від болю, ніби викорчувана мадрагора, а тим часом Арґалія промайнув фініш біля воріт до Рибного Ринку, скочив на коня, що вже чекав на нього, і погнав щодуху у вигнання.

— Ти щось поробила? — запитав Арґалія свою кохану, коли вони зустрілися під Бурсою.

— Що я могла зробити моєму маленькому Баші? — відповіла вона із широко розплющеними очима. — Лишень послала йому записку, наперед дякуючи за твоє вбивство, мій негідний викрадачу, разом із глечиком анатолійського вина на знак вдячности, авжеж, то не надто складна справа; але точно розрахувати, коли певне зілля, підсипане у вино, почне діяти на його шлунок, то цілком інша справа і дуже складна річ.

Поглянувши їй у вічі, він не побачив жодного виверту, жодної ознаки, що вона чи дівчина-Дзеркало, чи обоє разом зробили щось таке, аби умовити садівника недбало виконати свій обов'язок, може, навіть аби умовити його випити напій у встановлений заздалегідь час за мить блаженства, про яке чоловік пам'ятатиме все життя. Ні, сказав собі Арґалія, охоплений чарами очей Кара Кьоз, такого не могло бути. Подивися в очі своєї коханої, казав він собі, наскільки вони простодушні й сповнені кохання.

Адмірал Андреа Дорія, капітан флоту Генуї, перебуваючи на суші, мешкав у передмісті Фассоло, поза міськими мурами, перед самими воротами Сан-Томассо неподалік північно-західного входу у гавань. Він купив цю віллу в Генуезького вельможі на ймення Якобо Ломелліно, бо почував себе тут одним із одягнених у тогу римлян з лавровими вінками на голові, які, як той герой в Лаурентінумі, описаний Плінієм-молодшим, колись жили на великих прибережних віллах, а також завдяки виду на гавань, який дозволяв йому у будь-який час побачити, хто заходить чи виходить з міста. Його галери стояли пришвартовані одразу біля його будинку на випадок невідкладних дій. Тому, природно, він виявився першим, хто побачив судно, що йшло з Родосу на облавку з Арґалією, і через свою підзорну трубу розгледів багато добре озброєних чоловіків, одягнених в яничарський однострій. Чотири з них, мабуть, були велетами-альбіносами. З тераси, де він сидів, негайно послав Чеві доручення вийти у море, зустріти родоське судно і дізнатися, чого ті гості хочуть. Ось як Чева Скорпіон знову зустрівся лицем до лиця з людиною, яку колись покинув у ворожих водах.

Чоловік, в якому Чева не одразу впізнав Арґалію, сидів перед щоглою родоського корабля, з широким тюрбаном на голові та у м'якому парчевому халаті оттоманського принца. Його ж яничари стояли одразу за ним, у повному озброєнні й напоготові; біля нього, вбираючи, вочевидь, усе сонячне світло, бо решта світу здавалася темною і холодною плямою, стояли дві найпрекрасніші жінки, яких коли-небудь бачив Чева; їхня врода була відкрита для чужинських очей, їхнє темне розпущене волосся, мов у богинь, розвівалося на вітрі. Як тільки Чева ступив на борт родоського транспортного судна із загоном Золотої Банди позаду нього, обидві панянки глянули йому прямо у вічі, і він відчув, як шабля випала з його руки. Потім був легенький, але жорсткий потиск на обидва його плеча, то був тиск, якому він не мав жодного бажання опиратися, і раптом він і всі його посіпаки вклякли перед гостями і його рот промовив незвичні слова привітання.

— Ласкаво просимо, шановні панянки, а також усіх, хто вас супроводжує.

— Стережися, Скорпіоне, — промовив оттоманський принц досконалою флорентійською говіркою, а тоді, наслідуючи Чеву, додав: — Бо якщо лайдак не дивиться мені в очі, то я вириваю йому печінку і годую чайок.

Тепер Чева вже збагнув, хто стояв перед ним, і почав підводитися, намацуючи зброю, але виявилося, що його коліна чомусь прилипли до палуби, як і всіх його поплічників.

— І знову ж таки, — вів далі Арґалія замислено, — твої бісові очі не можуть нічого побачити, крім моєї промежини.

Великий condottiere Дорія, з вусами та бородою, що хвилями спадали з обличчя, саме позував для скульптора Бронзіно в образі бога моря Нептуна, стоячи голим на терасі своєї вілли і тримаючи тризуб у правій руці, а мистець робив швидкі начерки його оголеного тіла, і тут на свій превеликий переляк він уздрів, як з його пристані до нього рушила добре озброєна ватага посіпак. Досить дивно, але попереду, поводячись, як бридкий покидьок, ішов Чева Скорпіон, а в центрі ватаги в плащах з каптурами на голові прямували ще дві особи, як потім виявилося, жіночої статі, але хто вони такі й що вони за цабе, йому одразу було не збагнути.

— Якщо ви гадаєте, що жменька посіпак зі своїми курвами можуть узяти Адреа Дорію без бою, — заревів він, хапаючи однією рукою шаблю, а другою розмахуючи тризубом, — то подивимось, скільки вас вийде звідси живими.

У цю мить чарівниця та її рабиня скинули із себе каптури, й отетерілий адмірал Дорія почервонів і почав затинатися. Він відійшов від гурту в пошуках своїх бриджів, але жінки не звертали уваги на його оголеність, що, зрештою, було ще принизливішим.

— Хлопчина, якого ти послав на неминучу смерть, повернувся і хоче, аби ти заплатив сповна, — сказала Кара Кьоз. Вона чудового говорила італійською, і Дорія почув це, але також збагнув, що вона вочевидь не була італійкою. За таку гостю чоловік міг не пошкодувати свого життя. Це була королева для поклоніння, а її товаришка, ніби її дзеркальне відображення, трішечки поступалась оригіналу в миловидності й чарівності, але також була красунею для обожнювання. Про бій перед лицем такої вроди годі було й думати. Незнайомки наближалися, й Адмірал Дорія, загорнувшись у плащ, стояв з відкритим ротом, наче бог моря в полоні у німф, що постають з води.

— Він повернувся, — сказала Кара Кьоз, — бо пообіцяв собі повернутися як принц. Але він очистився від бажання помсти, і тобі безпека гарантована. Однак є питання з приводу винагороди, яку з огляду на його колишню послугу і його теперішнє милосердя тобі треба сплатити.

— І якою завеликою вона може бути? — запитав Андреа Дорія.

— Твоя дружба, — сказала чарівниця, — і гарний обід, а ще безпечне пересування в тутешніх місцях.

— Безпечне пересування в якому напрямку? — запитав адмірал. — Куди він хоче зайти з цією бандою зарізяк?

— Дім — це море, Андреа, — сказав Арґалія Турок. — Дім — ще поле битви. Я побачив достатньо світу, достатньо пролив крови, зірвав немалий куш і тепер хочу відпочити.

— Ти не перестаєш бути дитиною, — сказав йому Андреа Дорія. — Все ще думаєш, що дім після довгої! подорожі є місцем, де чоловік знаходить спокій.