Флорентійська чарівниця

{16} Так, ніби всі флорентійці були кардиналами

ак, ніби всі флорентійці були кардиналами, жалюгідна міська біднота дозволила собі випередити високопреосвященств у червоних шатах, що зачинилися у Сикстинській Капелі, і запалила вогнища на честь обрання Папою одного з Медичі. Місто настільки переповнилося вогнем і чадом, що здалеку здавалося, ніби пожежа. Подорожній, їдучи цим шляхом у присмерку дня, а подорожній саме їхав цим шляхом по гостинцю від моря, а його вузькі очі, біла шкіра і довге чорне волосся надавали йому вигляду не тутешнього чоловіка, що повертається додому, а якогось екзотичного створіння з далекосхідної леґенди, можливо самурая з острова Чипанґо чи Ципанґу, тобто з Японії, нащадка грізних лицарів Кіушу, що розбили завойовницьке військо китайського імператора Кубілай Хана, тож подорожній міг подумати, що прибуває на місце якогось лиха, і тому міг зупинити свій почет, натягнувши віжки коня і піднявши звиклу віддвати накази генеральську владну руку, аби оцінити обстановку. В наступні місяці Арґалія досить часто згадуватиме цю мить. Вогнища розпалили ще до того, як кардинали ухвалили рішення, але передбачення справдилося — одного з Медичі, а саме кардинала Джованні де'Медичі, було обрано папою Левом X з метою об'єднання сил у Флоренції з його братом герцогом Джуліано.

— Позаяк ті байстрюки знову в сідлі, мені треба було залишатися в Генуї й борознити море на воєнних кораблях Дорії доти, доки світ прийде до тями, — сказав він іль Макії, коли здибався з ним, — але що правда — то правда, я хотів похизуватися нею.

— Закоханий чоловік стає дурнем, — сказав імператор Маґору дель'Амору. — Показати свою кохану без чадри всьому світові — це зробити перший крок до її втрати.

— Жодний чоловік не казав Кара Кьоз відкривати обличчя, — відповів подорожній. — Також вона не наказувала це зробити своїй рабині. Вона самостійно ухвалила рішення, так само як її дівчина-Дзеркало.

Імператор замовк. Через роки і відстані він закохувався.

Сорокачотирирічний Ніколо іль Макія пізньої пополудневої пори грав у карти в перкуссинській таверні з мірошником Фронсіном Уном, м'ясником Ґаббурою та з господарем заїзду Ветторі; вони обзивали одне одного найбруднішими лайками, але добирали слів, коли зверталися до власника хутора, навіть якщо він п'яний сидів за їхнім рипучим столом і поводився, ніби їм рівня, б'ючи кулаком двічі, коли програвав, і тричі, коли вигравав, лаючись і п'ючи, як і всі інші, та називаючи всіх бевзями, аж тут убіг Ґаґліоффо, лихослов і нікчемний дроворуб, з виряченими очима і геть чисто захеканий.

— Сто кіннотників або ж навіть більше, — заверещав він, тицяючи пальцем надвір і ковтаючи повітря. — Траханий я в зад, якщо брешу. Озброєні до зубів велети на конях пруться до нас!

Ніколо зірвався на ноги, все ще тримаючи карти.

— Ну що, хлопці, я — пропав. — сказав він. — Великий герцог Джуліано, очевидячки, вирішив нарешті розібратися зі мною. Дякую за приємні вечори, що допомагали мені зішкребти плісняву з голови під кінець тяжкого дня, а тепер мушу йти додому і попрощатися з дружиною.

Ґаґліоффо зігнувся вдвоє, важко хекав і тримався за бік, аби полегшити біль від кольок.

— Пане, — хлипнув він, — мабуть, що ні, пане. Вони одягнені не в наші лівреї, пане. Бісові чужинці, пане, з бісової Ліґурії[46], а може, ще й з дальших країв. Також там їдуть жінки, пане. Жінки з ними, чужинки, пане, як глянеш на ту пару відьом, то так і хочеться їх трахнути, бажання приходить, як свиняча холера. Траханий мій зад, якщо брешу. Пане.

Ці люди — хороші, думав іль Макія, ці кілька його знайомих, але загалом люди у Флоренції — зрадники. Саме вони зрадили республіку і знову запросили Медичі. Люди, яким він служив як справжній республіканець, як секретар Другої Канцелярії, як подорожній дипломат і засновник флорентійської міліції, зрадили його. Після падіння республіки і звільнення gonfaloniere П'єра Содеріні, глави органу управління республікою, також звільнили іль Макію. По чотирнадцятьох роках відданої служби люди показали, що їм не потрібна відданість. Люди були дурнями. Вони дозволили схопити іль Макію і запроторити у міське підземелля, де його піддали тортурам. Такі люди не заслуговують, аби про них турбуватися. Вони не заслуговують республіки. Такі люди заслуговують деспота. А може, всі люди — однакові, всюди і завжди, за винятком цих селюків, з якими він пив, грав у карти і теревенив, а також кількох давніх друзів, таких як Аґостіно Веспуччі, наприклад, якого, дякувати Богу, вони не катували; Аґо ж був слабкий і зізнався б у всьому, а тоді вони б його вбили, якщо б, звичайно, він не вмер під час катувань. Але вони хотіли смерти не Аґо, підлеглого іль Макії. Вони хотіли вбити саме іль Макію.

Вони не були гідні мати такого посадовця. Ці селюки — гідні, а якщо говорити загалом, то люди завжди заслуговують своїх жорстоких коханих принців. Біль, що пронизував його тіло, був не фізичний біль, але біль знання. Це був освітній біль, що зламав останню віру в людей. Він служив людям, а вони віддячили йому болем у тому темному підземеллі, у місці без назви, в якому безіменні люди чинили безіменні речі над людськими тілами, що також були безіменними, бо імена там не мали значення, але тільки біль, після якого йшло зізнання, а тоді — смерть. Люди хотіли його смерти, або ж, у крайньому разі, їм було байдуже, живий він чи помер. Місто, яке подарувало світові ідею цінности і свободи окремої людської душі, не поцінувало його і ні на йоту не переймалося ані свободою його душі, ані цілісністю його тіла. Він віддав їм чотирнадцять років чесної й наполегливої служби, а вони не подбали про його суверенне особисте життя, про людське право на життя. Таких людей треба зневажати. Вони неспроможні на любов чи справедливість, і тому не відіграють жодної ролі. Такі люди нічого не варті. Вони не первинні, але вторинні. Мають значення тільки деспоти. Народна любов хистка і непостійна, і домагатися такої любови — це велика дурниця. Любови не існує. Існує лишень влада.

Потроху вони забрали у нього його гідність. Йому заборонили покидати територію Флоренції, а він був людиною, що кохалася в подорожах. Йому заборонили заходити до Палаццо Векіо, де він пропрацював стільки років і залишив часточку своєї душі. Його допитував його ж наступник, якийсь Мікелоцці, підлабузник Медичі, блюдолиз із блюдолизів, що бажав одного — присвоїти побільше грошенят. А от він був чесним службовцем республіки, і за ним нема жодної провини. Відтак вони знайшли його ім'я на клаптику паперу в кишені незнайомого йому чоловіка і замкнули його в безіменному місці. Звати того бідного на розум чоловіка було Босколі, і був він одним із чотирьох дурнів, змова яких проти Медичі виявилася настільки недолугою, що її викрили ще до того, як вона розпочалася. В кишені Босколі знайшли список із двох дюжин імен — ворогів Медичі, на думку дурня. Одним із імен було Макіавеллі.

Якщо хтось побував у катівні, то він ніколи не забуде деякий речей — мокрої темряви, смороду людського поту, щурів та криків. Якщо когось катували, то якась частина його тіла ніколи не перестає боліти. Покарання, відоме як strappado, було найстрашнішими тортурами, які тільки можна застосувати до людини, не вбиваючи її одразу. Його зап'ястя зв'язали за спиною, а мотузку пустили через шків, що звисав зі стелі. Коли його ноги відривалися від долівки, то біль у плечових суглобах робився пекельний. Не тільки місто Флоренція та її річка, не тільки Італія, але вся Божа щедрість стиралася цим болем. Біль ставав новим світом. Саме перед тим, як він перестав думати про будь-що, і для того, аби не думати про те, що має статися, іль Макія думав про інший Новий Світ, а також про Америґо, двоюрідного брата Аґо, товариша Ґонфалоньєре Содеріні, себто про того несамовитого Америґо, мандрівника, який разом з Колумбом довів, що в океані не водиться чудовиськ, які можуть перекусити корабель навпіл, а сам океан на екваторі не перетворюється на вогонь і не стає морем болота, якщо йти далеко на захід, про того Америґо, який мав клепку, аби зрозуміти те, чого не міг збагнути телепень Колумб, що землі з другого боку океану не були індійськими; вони не мали жодного стосунку до Індії і були, по суті, цілком новим світом. Чи можна цей новий світ зараз заперечити наказом Медичі, чи буде його скасовано декретом, і він стане ще однією шкідливою ідеєю — як любов, непідкупність чи свобода — ідеєю, яка впаде разом із занепалою республікою, яку деморалізували Содеріні та решта невдах, серед яких і він? Добре морському вовкові, думав іль Макія, сидіти собі в Севільї, куди навіть руки Медичі не можуть дотягтися. Америґо міг бути старим і хворим, але в безпеці, принаймні, він міг померти у спокої після всіх своїх мандрівок, думав іль Макія; і тоді мотузка підняла його вперше — Америґо і Новий Світ зникли так само, як старий світ.

Вони піднімали мене шість разів, і я ні в чому не зізнався, бо мені не було в чому зізнаватися. Потім вони перестали його катувати і знову замкнули у карцері, вдаючи, що забули про нього, і покинули повільно помирати в іржавій темряві. А тоді якось несподівано випустили. В ганьбу, у забуття, в подружнє життя. Звільнили в Перкуссину. Він ішов лісом з Аґо Веспуччі й шукав корінь мандрагори, а вони вже не були дітьми. Їхні сподівання не світилися попереду, але залишилися в руїнах минулого. Час мандрагори минув. Якось Аґо спробував закохати Ла Фіорентину в себе і насипав їй у напій мандрагорового порошку, але хитру Алессандру так не ошукаєш, вона була несприйнятливою до мандрагорових чар і вигадала для Аґо своє страхітливе покарання. Тієї ночі після випитого мандрагорового привороту вона відмовилися від вишуканих звичок і дозволила бідоласі Аґо лягти у її пишне ліжко, але після того, як він зазнав сорок п'ять хвилин несказанного блаженства Раю, вона безцеремонно вигнала його геть, нагадавши йому, перш ніж він пішов, про таємне прокляття мандрагори, коли кожен чоловік, який переспав з жінкою під дією кореня, помре впродовж восьми днів, якщо тільки вона не дозволить йому залишитися з нею в ліжку всеньку ніч, «що є, як сказала вона, просто неможливим, дорогенький». Аґо, забобонний переполоханий заєць, на якого чари діяли, як на всіх у світі, провів вісім днів, цілком переконаний у невідворотності свого кінця, і почав відчувати, як смерть входить у його руки і ноги, як пестить їх холодними пальцями, повільно, повільно стискає його яєчка та серце. Коли ж він прокинувся живим на дев'ятий день, йому нітрішки не полегшало.

— Жива смерть, — сказав він іль Макії, — гірша за смерть мертвих, бо живий труп може відчувати біль розбитого серця.

Ніколо дещо знав про живу смерть, бо хоч йому і вдалося уникнути смерти мертвих, наразі він був мертвим псом, таким самим мертвим псом, як і Аґо, оскільки обох їх викинули з життя, з їхньої роботи, з ґрандсалону, такого як в Алессандри Фіорентини, з усього того, що вони вважали реальним життям. Так, вони були псами з розбитими серцями, вони були навіть не псами, а одруженими псами. Він, було, втупиться у свою дружину за обіднім столом і не знає, що їй сказати. Її звали Марієтта, і тут же були його діти, їхні діти, багато, багато їхніх дітей, аякже, він одружився і як достойний чоловік мав дітей, але це було в іншому віці, у віці безтурботної величі, коли він для бадьорости та свіжости щодня трахав іншу дівулю, а також і свою дружину, ну, щонайменше шість разів. Марієтта Корсіні, його дружина, шила йому спідні сорочки та рушники і нічого ні про що не знала, не розуміла його філософії і не сміялася з його жартів. Усі в світі вважали його дотепним, але вона була буквалістом і думала, що чоловік завжди має на увазі те, що каже, а метафори та алюзії були лишень інструментами, за допомогою яких чоловіки обманюють жінок і хочуть, аби вони не знали, що відбувається довкола них. Він любив її як члена своєї сім'ї. Ну, як брата чи сестру. Коли він трахав її, то відчував себе трохи неправильним. Відчував себе винним в інцесті, так ніби він трахав сестру. До речі, це відчуття було єдиним засобом, який міг його збудити, коли він лежав з нею. Я трахаю свою сестру, казав він собі й кінчав.

Вона знала його думки, як кожна жінка знає думки свого чоловіка, і вони їй не подобалися. Щодо неї він був люб'язний і по-своєму кохав її. Мадонна Марієтта і її шестеро дітей — ох, ці ненажерливі роти. До абсурдности плодюча Марієтта: тільки торкнися її, і вже вона ходить при надії, і вигулькує Бернардо, Ґуідо, Бартоломія, Тотто, Прімавера та ще один хлопчик, як же його звати, Людовік, і здавалось, що кінця-краю не буде його батьківству, а в ті дні з грошима було сутужно. Ось вона квапиться до таверни з виглядом, ніби горить її будинок. На голові має домашній чепець із шлярками, а волосся безладно спадає кучерями навколо її яйцеподібного обличчя з малими повним устами, а руки звисають, як крила в качки; тепер стосовно качок, треба сказати, що ходила вона перевальцем. Його дружина ходила перевальцем. Він одружився з жінкою, що ходить перевальцем. Він не уявляв, як зможе він знову торкнутися її інтимних місць. Однак не було жодної причини торкатися її ще колись.

— Niccolo тіо, — крикнула вона голосом, який таки дуже скидався на квакання, — ти бачив, що суне вниз по шляху?

— Що таке, дорога дружинонько? — перепитав він дбайливо.

— Щось дуже недобре для округи, — сказала вона. — Ніби сама смерть на коні та її людоїди-велети, а поряд якісь дві дияволиці.

Приїзд в Сант'Андреа, що в Перкуссині, жінки, яка стане видатною або ж навіть загальновідомою як l'ammaliatrice Angelica, себто так званої флорентійської чарівниці, змусило чоловіків бігти з полів, а жінок — з кухонь, витираючи пухкі пальці об фартухи. Дроворуби прибігли з лісу, м'ясник з'явився із різниць із закривавленими руками, а гончарі позалишали свої печі. Фрозіно Уно, брат-близнюк Фрозіно Дуо, вийшов з млина геть запорошений борошном. А подивитися було на що: загартовані в битвах стамбульські яничари зі шрамами, у цій ділянці лісу також не побачиш і чотирьох швейцарських велетів-альбіносів на білих конях, вже не кажучи про величну постать на чолі кавалькади з білою, білою шкірою і чорним, чорним волоссям, себто про постать блідого капітана, яку синьйора Макіавеллі назвала Тією з Косою, яка, поза сумнівом, викликала тривогу, тому й діти відсахувалися, коли вершник проїжджав повз них, оскільки був він ангелом-винищувачем чи ні, але побачив надто багато крови, пролитої як для власного блага, так і на благо інших. Але навіть якщо він і був Ангелом Смерти, він видавався дивно знайомим і досконало володів місцевою говіркою, тож люди задумувалися над тим, чи Смерть завжди приходить, так би мовити, в місцевому прояві, говорячи твоєю мовою, знаючи твої потайні місця й розуміючи твої домашні жарти, навіть коли вона провадить тебе в долину тіней.

Однак саме двійко жінок, «дияволиць», як їх назвала Марієтта Корсіні Макіавеллі, швидко привернули до себе увагу кожного. Вони їхали на конях так, як їздять чоловіки, широко розставивши ноги, тому жіноча аудиторія роззявляла роти від подиву з однієї причини, а чоловіча — з іншої; їхні обличчя світилися сяйвом одкровення, ніби в перші дні після відкриття облич вони могли спивати світло з усіх очей, що дивилися на них, а тоді випромінювати його вже як свій особистий блиск, досягаючи при цьому гіпнотичного ефекту із спонуканням до фантазій. Брати Фрозіно, близнюки, побачивши їх здалеку, почали навіть мріяти про подвійне весілля у недалекому майбутньому. Незважаючи на свої ілюзії, вони мали достатньо гострий зір, аби зауважити, що дивовижні панночки були не схожими, і, може, навіть не родичами.

— Перша хазяйка, а друга служниця, — сказав запорошений борошном Фрозіно Дує, додавши, оскільки був поетичнішим за свого брата. — Вони як сонце і місяць, як звук і відлуння, як небо і його відображення в озері.

А от його брат був прямолінійнішим.

— Так друга — прегарна, аякже, не прогадаєш, як матимеш з нею справу, але її врода блякне, якщо порівнювати з першою. Мусиш одне око заплющити і не бачити моєї дівчини, аби побачити, що твоя також гарна.

Бувши на одинадцять хвилин старшим за брата, він приписав собі право вибирати першим. Фрозіно Дує вже хотів було протестувати, але саме в цю мить перша панночка, хазяйка, повернулася, аби подивитися простісінько на братів і прошепотіла своїй компаньйонці чистою італійською.

— Що ти думаєш, Анжеліко, з цього приводу?

— Моя Анжеліко, вони не позбавлені своєї простої чарівности.

— Ні, це заборонено, моя Анжеліко.

— Моя Анжеліко, аякже. Але, може, ми прийдемо до них уві сні.

— Ми обоє прийдемо до них обох, моя Анжеліко.

— У снах, моя Анжеліко, так буде ліпше.

Тоді вони — ангели. Не дияволи, а ангели, що можуть читати чужі думки. Поза сумнівом, їхні крила були охайно складені під одягом. Брати Фрозіно почервоніли, сердилися і несамовито дивилися довкруж, але, крім них, здається ніхто не почув, що сказали ангели верхи на конях. Зрозуміло, що це просто неймовірно, але разом з тим це було ще одним доказом їхньої божественної природи. Божественної або окультної природи. Але це були ангели, таки ангели. «Анжеліка», як їх, скоріше всього, обох звали, було не надто підхожим ім'ям для демона. Вони були ангелами снів і пообіцяли мірошникам насолоду, про яку чоловіки можуть тільки мріяти. Райська насолода. Раптом їх почав розбирати сміх, брати обернулися і чимдуж побігли до млина.

— Куди ви? — гукнув їм навздогін м'ясник Ґаббура, але як вони могли сказати, що їм треба негайно лягти і заплющити очі? Як точно пояснити, чому тепер, як ніколи раніше, їм так захотілося спати?

Процесія зупинилася перед таверною Ветторі. Настала тиша, яку порушувало хіба що іржання натомлених коней. Іль Макія, як і всі інші, не зводив очей із жінок, а коли почув голос Арґалії з уст блідого воїна, йому здалося, що його із прекрасного палацу перетягли у смердючу помийну яму.

— У чому річ, Ніколо? — промовив голос. — Хіба ти не знаєш, що той, хто забуває друзів, забуває себе?

Марієтта вчепилася у чоловіка обома руками.

— Якщо твоїм другом сьогодні стала Смерть, — прошипіла вона йому на вухо, — то твої діти, поки смеркнеться, стануть сиротами. Іль Макія смикнув головою, ніби хотів струсити із себе похмілля. Поглянув вершникові в очі, не кліпаючи і без теплоти.

— Спочатку було троє друзів, — сказав він тихо. — Ніколо «іль Макія», Аґостино Веспуччі та Антоніно Арґалія. Їхнім хлопчачим світом був зачарований ліс. Потім батьків Ніно забрала чума. Він поїхав шукати щастя, і вони його більше не бачили.

Марієтта дивилася то на чоловіка, то на незнайомця, і розуміння поступово проступало у неї на обличчі.

— Потім, — завершив Ніколо, — після довгих років зрадницьких дій проти своєї країни і Бога, який прокляв його душу і послав на переплавку до пекла варте диби[47] його тіло, Арґалія Паша — Аркалія, Аркуаліа, Аль-Ґалія, навіть ім'я його стало обманом — повернувся до місця, що вже не є його домом.

Він не був глибоко релігійним чоловіком, аль-Макія, але він був християнином. Він не ходив до церкви, але вважав усі інші релігії неправдивими. Він звинувачував пап у більшості воєн того часу і мав багатьох єпископів і кардиналів за злочинців, але кардиналам і папам більше, ніж принцам, подобалося те, що він мав сказати про природу світу. Він, бувало, просторікував перед своїми товаришами у таверні про те, як корупція в Курії відвернула італійців від віри, але він не був єретиком, у жодному разі, і хоч деякі управлінські аспекти султана-мусульманина він вважав цінними і навіть схвалював їх, проте від самої ідеї піти на службу до такого монарха його аж вернуло.

А потім постало питання резиденції пам'яті, тієї прегарної дівчини Анжеліки Кур з Бурґа, того ангельського серця, яке, усвідомивши, що вчинили з її розумом і тілом, викинулася з вікна. З очевидних причин цього питання не можна було порушувати в присутності дружини, оскільки вона була дуже ревнивою, до того ж він сам спричинився до культивування цієї риси її характеру, будучи немолодим чоловіком, повним кохання не до своєї дружини, чи то пак, якщо бути точним, то до дівчини на ймення Барбера Раффакані Салютані, контральто, яка співала так ніжно і так гарно і так багато виконувала чудових речей, і не тільки на сцені, о так, Барбера, Барбера, вже не така молода, як колись, але і далі значно молодша за нього і готова, о просто незбагненно, кохати сивого чоловіка у розквіті своєї юної краси... тож, підбиваючи підсумки, продумавши наслідки дій в іншому руслі, було ліпше наразі зосередитися на питаннях богохульства та зради.

— Милостивий пане Паша, — привітав він свого товариша дитинства, його брови, схожі на крила кажана, зійшлися докупи у колючому несхваленні, — і чим тут може займатися язичник, тут, на християнській землі?

— Я хочу дещо попросити у тебе, — відповів Арґалія, — але не для себе.

Двоє товаришів дитинства залишилися віч-на-віч у заваленій книжками та паперами іль Макієвій кімнаті для писання. Сутеніло. Маючи вдома справи, багато хто з селян порозходилися, але багато і далі стояли під будинком. Яничари, прийнявши воду від служниці Макіавеллі, так само як і обидві панни, нерухомо сиділи у своїх сідлах. З настанням ночі вийшли обидва чоловіки, і всім було зрозуміло, що досягнуто певного роду перемир'я. Арґалія подав знак, і яничари спішилися, а тоді сам Арґалія допоміг Кара Кьоз та дівчині-Дзеркалу спуститися із сідел. Його загін мав отаборитися на ніч у маєтку, дехто на невеликому полі біля Ґреве, інші в poderi, себто в садибах Фонталля, іль Поджіо та Монте Паньяно. Чотири швейцарці-велети залишалися на віллі Ла Страда, розмістившись у наметі, і стали на чатах. Коли люди відпочинуть і відновлять сили, гурт рушить далі. Але залишить щось дуже цінне.

Ніколо повідомив дружині, що у них ночуватимуть іноземки, Моґорова принцеса та її служниця. Марієтта зустріла новину, ніби це був смертний вирок. Її вб'є краса, спалить вогнище безкінечної похоті її чоловіка. Найвродливіші й найжаданіші жінки, яких коли-небудь бачили у Перкуссині — ці дияволиці — будуть ночувати під її дахом, і за їхньої присутности вона, Марієтта, просто перестане існувати. Тільки дві пані й залишаться. Вона ж стане неіснуючою чоловіковою дружиною. На столі з'являтиметься їжа, будуть пратися речі, і в домі буде лад, а її чоловік не знатиме, хто все це робить, бо він тонутиме у відьомських очах чужинок, настільки бажаних, що вони просто зітруть її з поля зору. Дітей доведеться перевести, може, до будинку біля восьми канав уздовж Римського шляху, а вона бігатиме між тим місцем та Ла Страдою, і це буде жахливо, це — жахливо, цього вона не допустить.

І вона почала сварити його — перед усією громадою, на очах усього села, велетів-гігантів та постаті Смерти, якою був Арґалія, що постав з мертвих, але іль Макія підніс руку і якусь мить мав вигляд знатного сановника Флоренції, яким він ще донедавна був, і вона зрозуміла, що так треба, і замовкла.

— Гаразд, — сказала вона. — У нас нема королівських палат, тож нехай потім не нарікають, от і все.

По одинадцятьох роках шлюбу зі своїм перелюбним чоловіком самовладання сеньйори Марієтти дало збій, і зараз він ставив їй за вину те, що буцімто вона виганяє його з дому, наприклад, у будуар повії Барбери. Тієї верескливої Салютаті, чий план був доволі простий: пережити Марієтту Корсіні, а тоді захопити її вотчину, замінивши її у спальні господаря на віллі Ла Страда, де Ла Корсіні була господинею та матір'ю Ніколових дітей. Це зробило Марієтту непохитною у своїх планах дожити до ста одинадцяти років і дочекатися погребіння своєї суперниці, а тоді голою потанцювати на її убогій могилі під щербатим місяцем. Вона вжахнулася від жагучости своїх мрій, але перестала заперечувати їхню правдивість. Її також могла потішити смерть іншої жінки. Можливо, вона навіть могла пришвидшити розвиток подій. Можна вдатися до вбивства, розмірковувала вона, бо на ворожбі вона не дуже зналася, а її чари майже ніколи не спрацьовували. Якось, перш ніж зайнятися сексом, вона намастила всеньке тіло чарівною маззю, себто перед тим, як змусити його зайнятися сексом, і якби вона було справжньою відьмою, та мазь прив'язала б його до неї назавжди. Натомість він, як завжди, почимчикував наступного ранку до Барбери, а вона кляла його навздогін у спину, називаючи його безбожним розпусником, який не поважає святости благословенної олії.

Він цього не чув, певна річ, але діти чули, бо їхні очі все бачили, їхні вуха все чули, вони були безголосим сумлінням дому. Вона могла б подумати, що то святі духи, якби не треба було їх годувати, латати їхній одяг та прикладати до їхніх голів холодні компреси, коли вони мали гарячку. Тому вони були досить реальними; проте її ревнощі були ще реальнішими, ніж вони, і вона відіпхнула їх, своїх дітей, на задній план. Діти були очима, вухами, ротами і тихим віддихом уночі. Вони були другорядними. Що заповнювало її бачення, так цей чоловік, її чоловік, настільки вчений, настільки привабливий і такий невдаха, звільнений, вигнаний, який все ще ніяк не може зрозуміти справжньої вартости життя, навіть strappado нічого його не навчило в плані вартости кохання та простоти, навіть заперечення всього його життя та роботи з боку громадськости якій він присвятив себе, не навчило його, що краще віддавати свою любов і вірність близьким та домашнім, а не громадськості загалом. Він мав хорошу дружину, вона була люблячою дружиною, а от він волочився за дешевою молодою поткою. Він мав свою гідність та ерудицію, а також невеличкий, але все ж таки маєток, проте щодня писав принизливі листи до двору Медичі, раболіпно випрошуючи якоїсь громадської посади. Це були влесливі листи, не варті його темного скептичного генія та несамовитих слів. Він зневажав те, що мав леліяти: цю вотчину, цей ґрунт, ці будинки, ці ліси та поля, а також дружину — скромну богиню його куточка землі.

Прості речі. Ловля дроздів на світанку, налиті грона винограду, худібка і ферма. Мав удосталь часу для читання і писання і міг дозволити силі свого розуму посперечатися з розумом будь-якого принца. Найкраще, що було в ньому, — це його розум, саме там він зберігав усе варте уваги, але у своєму несамовитому розчаруванні, у своєму болісному вигнанні він думав про одне — як би знайти нову діру для свого качана. Або ж просто застрягти у тому особливому місці відпочинку, в Барбери, тієї співучої лярви. Коли вони ставили його виставу про мандрагоровий корінь у тому чи в іншому містечку, він зробив усе від нього залежне, аби її запросили співати в антрактах для розваги публіки. Аж дивно, що глядачі не повиходили від болю у вухах та відрази. Аж дивно, чому його добра дружина не підсипала йому у вино трутизни. Аж дивно, що Бог дозволяє таким легковажним дівчиськам як Барбера процвітати, тоді ж бо як добрі жінки в'януть і передчасно старіють.

— Але, може, тепер, — сказала Марієтта собі, — та виюча лярва матиме зі мною дещо спільне. Може, тепер нам треба поговорити про прихід відьом, що хочуть зруйнувати щасливий уклад флорентійського життя.

Ніколо мав звичку щовечора спілкуватися з могутніми мерцями саме у кімнаті, де він тепер зіткнувся лицем до лиця зі своїм другом дитинства, і хотів побачити, чи зможе він приборкати свою ворожість, що нуртувала в ньому, а чи вони приречені на все життя залишитися ворогами. Мовчки прохав у мерців поради. Був у близьких стосунках зі всіма героями та негідниками, філософами та непосидючими людьми давнього світу. Коли він залишався на самоті, вони обступали його, сперечалися, щось пояснювали або ж забирали його з собою у свої невмирущі воєнні кампанії. Побачивши Набіса[48], принца спартанців, що захищав своє місто від римлян та решти Греції, чи ставши свідком сходження Агафокла Сицилійця[49], сина гончара, який посів трон короля Сиракуз лишень за допомогою підлости, або ж поскакавши на коні з Олександром Македонським проти перського царя Дарія Великого, він відчував, як піднімалася завіса його свідомости, і світ ставав світліший. Минуле було світлом, яким, за вмілого спрямування, можна освітити теперішнє навіть яскравіше від найсучаснішої лампи. Великість була ніби священним олімпійським вогнем, що передавалася від великого до великих. Олександр брав приклад з Ахілла, Цезар ішов по стопах Олександра, і так далі, і таким чином. Розуміння було ще одним вогнем. Знання не просто народжувалося у людському розумі, але також завжди відроджувалося. Передача мудрости від одного покоління до іншого, тобто цикл відродження — ось що було мудрістю. А все решта — варварство.

Однак варвари були скрізь, і скрізь перемагали. Швейцарці, французи, іспанці, німці — усі топтали Італію у цьому сторіччі нескінченних воєн. Французи билися з Папою, венеційцями, іспанцями та німцями на італійській землі. А тоді в одну мить Франція, Папа, Венеція і Флоренція виступили проти міланців. А тоді Папа, Франція, Іспанія і німці — проти Венеції. Тоді Папа, Венеція, Іспанія та німці — проти Франції. Тоді швейцарці — в Ломбардії. Тоді швейцарці — проти Франції. Італія перетворилася на карусель воєн — воєн, що нагадувала танок з різними партнерами або гру «Похід на Єрусалим», тобто «музичні стільці[50]». І у всіх цих війнах жодне військо з суто італійських загонів так і не змогло довести свою вправність і встояти проти орд з-за кордонів Італії.

Зрештою, це і помирило його зі своїм «воскреслим» другом. Виходить, для того, аби вигнати варварів, Італії необхідно мати своїх власних варварів. Тоді, може, Арґалія, який прожив стільки часу між варварами і сам зробився лютим воїном-варваром і був немов втіленням самої Смерти, стане тим спасителем, якого так потребує країна. На Арґалієвій сорочці були вишиті тюльпани.

— Смерть між тюльпанами, — схвально прошепотіли великі мертві йому на вухо. — Можливо, цей флорентійський оттоман стане щасливою квіткою міста.

Повільно, після довгих роздумів іль Макія простягнув руку дружби.

— Якщо ти можеш врятувати Італію, — сказав він, — то, може, твоя довга мандрівка виявиться Божим Промислом, хто знає.

Арґалія запротестував проти релігійного підтексту в іль Макієвій гіпотезі.

— Гаразд, — іль Макія охоче відступив від свого. — Спаситель — не зовсім підхожа для тебе назва, погоджуюся. Давай скажемо натомість «сучий син».

Нарешті Андреа Дорія таки переконав Арґалію в тому, що нема жодного сенсу повертатися додому і, задерши ноги, відпочивати.

— Невже ти гадаєш, що герцог Джуліано скаже тобі, — запитав його старий condottiere, — «Ласкаво просимо додому, сеньйоре, озброєний до зубів пірате-зраднику, яничаре-вбивце християн, а також ласкаво просимо твоїх сто одного загартованого у битвах воїна та чотирьох велетнів-альбіносів, бо я вірю тобі, коли ти кажеш, що прийшов з миром, а всі твої добродії, очевидно, працюватимуть від сьогодні садівниками, дворецькими, будівничими і теслями»? Тільки дитя проковтне таку казку. За п'ять хвилин після того, як ти почнеш готуватися до війни, він нацькує на тебе всю міліцію, і вони полюватимуть за твоєю головою. Тому ти мертвий, якщо вирушиш до Флоренції, хіба що...

— Хіба що? — мусив перепитати Арґалія.

— Хіба що я скажу, аби він найняв тебе військовим головнокомандувачем, якого йому саме зараз ой як потрібно. Здається, у тебе не багатий вибір, — промовив старий. — Таким людям як ми відпочинок не світить.

— Я не вірю герцогові, — сказав Арґалія іль Макії. — До того ж я не цілком довіряю і Дорії. Він завжди був останньою тварюкою, і я не впевнений, що його характер змінився з часом. Може, він послав Джуліано листа, кажучи: «Убий Арґалію, щойно його нога ступить за міські мури». А йому вистачить холоднокровности, аби таке зробити. Чи, можливо, він зласкавився і надумав справді допомогти мені, просто так, заради старих часів. Я не хочу брати з собою жінок, аж поки не знатиму, на чому стою.

— Я скажу тобі, на чому ти стоїш, — відповів скрушно Ніколо. — Медичі — абсолютний правитель міста. Папа — також Медичі. Люди подейкують, що, мабуть, і Бог — Медичі, ну, а от щодо Диявола, то він точно один із них. Через Медичі я сиджу тут і нидію, вирощуючи худобу, обробляючи шмат землі, продаючи дрова, і тим заробляю собі на прожиття, а твій друг Аґо також без роботи. Це така нам дяка за те, що ми стільки років вірою і правдою служили містові. А тут з'являєшся ти після свого богохульства та зради, і коли герцог побачить у твоїх холодний очах, що ти знаєшся на вбивстві людей, то скоріш за все ти одержиш посаду командувача міліції — тієї міліції, яку я створював, переконуючи наших скупих скнар у доцільності утримання постійної армії, ти станеш командувачем міліції, яку я навчав і з якою я здобув перемогу після облоги та відновлення наших позицій у Пізі, і та міліція, себто моя міліція, буде тобі нагородою за твоє грішне, корисливе та розбещене життя, і за таких обставин важко повірите у повчання віри: доброчесність завжди винагороджується, а гріх карається, еге ж?

— Подбай про жінок, і якщо все буде гаразд, — сказав Арґалія, — і я одержу призначення, то одразу заберу їх до себе, а тоді побачимо, що можна буде зробити для тебе та малого Аґо.

— Чудово, — сказав іль Макія. — Ти робиш мені послугу.

Життя вдарило і по Аґостіно Веспуччі, і останніми днями він сильно змінився, його життєрадісна балакучість зникла, і він майже не лаявся. На відміну від іль Макії, його не висилали з міста, тож він сидів у будинку, що в Оґніссанті, або торгував олією, вовною, вином чи шовком, що йому вже аж остогиділо, але часто ішов з міста до Сант'Андреа в Перкуссині й лежав на самоті в мандрагоровому лісі, спостерігаючи за рухом листя та птахів, аж поки не наставав час приєднуватися до Ніколо у таверні з вином та балачками. Його осяйне золотаве волосся передчасно посивіло і порідшало, тому на вигляд він здавався старшим за свої роки. Він не одружився, не так часто і не з таким ентузіазмом заходив до борделів, як у давні часи. Якщо звільнення з роботи знищило його амбіції, то приниження з боку Алессандри Фіорентини знищило його потяг до протилежної статі. Одягався абияк і навіть став скупим на гроші, без жодної необхідности, бо в місті було досить заможних Веспуччі, аби допомогти йому фінансово. Напередодні від'їзду іль Макії з Флоренції до Перкуссини Аґо запросив на обід товаришів, а наприкінці пиятики виставив кожному рахунок, навіть самому Ніколо, на суму чотирнадцять сольдо. Ніколо не мав при собі стільки грошей і дав трохи більше одинадцяти. Тепер же Аґо весь час нагадував йому про ті три заборговані сольдо.

Іль Макія не сердився на свого друга за його ощадливість, бо розумів, що коли місто знехтувало їхніми роками важкої праці, Аґо зазнав ще сильнішого, ніж він сам, удару, до того ж утрата коханої також могла проявитися у покинутого закоханого дивними симптомами. З трьох друзів лишень Аґо не любив подорожувати, бо місто для нього було всім і навіть більшим, ніж він потребував. Якщо іль Макієя втратив місто, то Аґо втратив увесь світ. Інколи він казав, що покине Флоренцію назавжди, поїде до Америго в Іспанію і перетне океан. Розмірковував він про таку подорож без найменшого задоволення; скидалося, що він розповідає про свій відхід у потойбічний світ. Звістка про смерть Америго лише поглибила журу його кузена. Аґо, здавалось, ще охочіше, ніж раніше, думав про смерть під чужим небом.

Інші давні друзі стали буркотунами. Біаджіо Буонаккорсі та Андреа ді Ромоло посварилися між собою, а також з Аґо та іль Макією. Але Веспуччі та Макіавеллі залишалися близькими друзями, і ось чому Аґо ще вдосвіта з'явився на коні, аби з іль Макією піти на лови птахів, і ледь не вмер зі страху, коли у вранішньому тумані перед ним постали чотири величезні чоловіки і почали допитуватися, що він тут робить.

Однак щойно іль Макія, загорнутий у довгий плащ, вийшов з будинку і сказав, що то його друг, велети враз стали привітними. Чотири швейцарські яничари, як це добре знав Арґалія, були, по суті, великими базікалами, розпускали язика, як базарні баби, і поки вони чекали на іль Макію, що повернувся до будинку і закінчував намащувати пташиним клеєм в'язові гілки у маленьких клітках, Отто, Ботто, Клотто і д'Артаньян так жваво описали стан справ, що Аґо після тривалої байдужости вперше відчув сильний сексуальний потяг. Здавалося, ті жінки варті того, аби на них глянути. Тим часом Ніколо спорядився, і з порожніми клітками за спиною скидався на збанкрутілого вуличного торговця, а тоді двоє друзів рушили до лісу.

Піднімався туман.

— Скоро закінчиться міграція дроздів, — сказав іль Макія, — і на таке ми навіть сподіватися не зможемо.

Але в його очах світився вогник, якого не було вже довгий час, й Аґо запитав:

— А вони як, нічогенькі?

Повернулася також іль Макієва усмішка.

— Дивна річ, — сказав він, — навіть дружина перестала цабанити.

У ту мить, коли Кара Кьоз та її Дзеркало увійшли в будинок Макіавеллі, Марієтта Корсіні почувалася трохи недолугою. Приємний гіркувато-солодкуватий аромат ширився довкола обох чужинок і дуже швидко заповнив коридори, горішній поверх та всі закутки дому, і Марієтта, вдихаючи той сильний запах, почала думати, що її життя було не таким уже й поганим, як вона гадала, що чоловік кохав її, а діти були хорошими дітьми, а ці гості, зрештою, найбільш імениті серед тих гостей, яких вона мала честь коли-небудь приймати. Арґалія, попросивши дозволу залишитися їм на ніч у будинку перш ніж поїхати до міста, мав спати на дивані у кабінеті іль Макії; Марієтта відвела принцесу до гостьової спальні й запитала, трохи ніяковіючи, чи її фрейліна не захоче зайняти одну з дитячих кімнат. Кара Кьоз притулила палець до губів господині і прошепотіла їй на вухо:

— Ми з нею і в цій кімнаті помістимося.

Марієтта лягла спати з дивним відчуттям блаженства, і коли її чоловік також ліг біля неї, вона розповіла йому без жодного здивування в голосі, що обидві пані вирішили спати разом.

— А що мені до тих жінок, — сказав її чоловік, а серце Марієтти тьохнуло від радости, — жадана жінка лежить коло мене.

Кімната було заповнена гіркувато-солодкуватими пахощами парфумів принцеси.

Що ж до Кара Кьоз, то, щойно за нею та дівчиною-Дзеркалом зачинилися двері, її охопило відчуття екзистенційного страху. Час від часу на неї накочувався такий смуток, але протистояти йому вона так і не навчилася. Її життя було низкою вольових дій, тож інколи вона починала вагатися і впадала у відчай. Вона побудувала життя на коханні чоловіків, на впевненості у своїй спроможності за необхідности викликати у них кохання, але коли поставали найтемніші питання сутности її власного «я», коли вона відчувала, як здригається і карається її душа під вагою самотности й втрат, тоді не допомагало жодне чоловіче кохання. Тому дійшла висновку про невідворотність питання вибору між її коханням та її внутрішнім «я», і про те, що коли такий час настане, то у неї не буде вибору, вона не зможе вибрати кохання. Бо в іншому разі поставить під загрозу своє життя. Виживання — понад усе.

Це було невідворотним наслідком її добровільного зречення свого природного світу. В день, коли вона відмовилася повертатися до могольського двору зі своєю сестрою Ханзадою, вона збагнула не тільки те, що жінка може вибирати собі шлях, але також і те, що кожен вибір має незгладимі наслідки. Вона зробила свій вибір і не жалкувала за тем, що невпинно слідувало після нього, але час від часу її діймав великий страх. Страх охоплював геть усе її єство і трусив нею, як буря деревом, а тоді приходила Дзеркало і тримала її, аж поки все не минало. Вона лягла під ковдру, Дзеркало біля неї і тримала Кара Кьоз за передпліччя, тримала міцно, не так, як жінка тримає жінку, а як чоловік. Кара Кьоз усвідомлювала, що її влада над чоловіками дозволить їй пливти по житейському морю без особливих труднощів, але вона також усвідомлювала, що в такому плаванні неминучі великі потрясіння. Вона відшліфувала свій дар чарівництва, вивчила мови, стала свідком найбільших подій свого часу, але вона не мала сім'ї, своєї родини, не мала відради у перебуванні в межах чогось рідного — материнської мови, братової опіки. Вона ніби летіла над землею, змушуючи себе летіти і водночас побоюючись, що кожної миті чари можуть розвіятися, і вона каменем упаде на землю.

Найменшу новину про свою родину вона пригортала до грудей, намагаючись витиснути з неї навіть більше інформації, ніж вона насправді містила. Шах Ізмаїл був другом її брата Бабара; про це вона довідалася від оттоманів, що мали свій спосіб дізнаватися про події у світі. Тож вона знала, що її брат був живим, а її сестра прибула до нього, і в неї народилося дитя Насируддин Гумаюн. А все решта залишалося непевним. Свою родову державу Фергану вони втратили і, мабуть, уже ніколи не повернуть. Бабару припав до душі Самарканд, але незважаючи на поразку і смерть Шайбані, Хана Гіркий Полин, могольські сили, здається, були неспроможними втриматися у казковому місті впродовж довшого часу. Тому Бабар також не мав дому, і Хамзада була бездомна, уся родина не мала постійного прихистку на жодній латці Божої землі. Можливо, це і є доля моголів — тинятися, збирати сміття, залежати від інших, безуспішно боротися і гинути. Відчай на мить заповзав у її серце. Потім приходила до тями. Вони — не жертви, а творці історії. Її брат, його син і син його сина створять державу, якою пишатиметься весь світ. Вона хотіла цього, передбачала це, реалізувала свою мрію лютістю своєї потреби. Попри непереборні перешкоди в чужому світі, вона доможеться свого, вона створить своє королівство, бо також народжена, аби управляти. Вона була моголкою і настільки ж безстрашною, як і кожен чоловік. Поставлене завдання їй було під силу. Тихенько, про себе, любила декламувати чаґгатайською вірші Алі-Шир Навої. Чаґгатайська мова була її материнською мовою, її таємницею і зв'язком з її справжньою, покинутою сутністю, яку вона вирішила замінити власною сутністю, але яка, поза сумнівом, стане частиною цією нової сутности, її основою, її мечем і щитом. Плакальник Навої колись у далекій країні співав для неї: «Кара ко'зум, келю мардумлюґ еміді фан ґільґіль. Прийди, Кара Кьоз, покажи мені свою доброту». Коли її брат правитиме імперією, вона з тріумфом повернеться, як королева. Або ж братові діти вітатимуть її дітей. Кровні узи не можна розривати. Вона стала іншою, але водночас залишилася такою, якою була, і вона зробить усе, аби повернути свою і своїх дітей спадщину.

Прочинилися двері. Зайшов чоловік, її тюльпановий принц. Він діждався, поки всі заснули у будинку, і тепер прийшов до неї, до них. Затьмарення ще не покинуло її, але вже відступало, залишивши місце для її коханого у ліжку. Дзеркало, відчувши, що господині легшає, відпустила її й оглядала Арґаліїв одяг. Він ішов уранці до міста і казав, що незабаром усе владнається. Її не обманювали. Вона знала, що все буде добре або ж дуже погано. Завтра вранці він може загинути, і тоді їй доведеться робити новий вибір. Однак сьогодні він був ще живий. Дзеркало готувала його для неї, погладжуючи та змащуючи його оліями. Вона спостерігала, як у місячному світлі його бліде тіло розквітало від дотиків служниці. З довгим волоссям він сам скидався на жінку, його руки — такі довгі, його пальці — такі тонкі, а шкіра — неймовірно м'яка. Вона заплющила очі й не могла сказати, хто з них торкався її тіла, адже його руки були настільки ж ніжними, як руки Дзеркала, його волосся було настільки ж довгим, а його язик настільки ж умілим. Він умів кохатися, як жінка. А Дзеркало своїми грубими пальцями могла штрикнути її, наче чоловік. Хвилеподібність, повільність і легкість його доторку було тим, за що вона його кохала. Сутінки порозбігалися по кутках, а три рухливі тіла освічував місяць. Вона кохала і служила йому. Вона любила Дзеркало, але не служила їй. Дзеркало любила і служила їм обом. Сьогодні тільки кохання мало значення. Завтра, може, щось інше буде важливіше. Але це буде тільки завтра.

— Моя Анжеліко, — сказав він.

— Тут Анжеліка, Анжеліка тут, — відповіли дві жінки. Тихенький сміх, стогони, голосний вигук і приглушені крики.

Вона прокинулася на світанку. Він спав сном чоловіка, від якого після пробудження дуже багато залежатиме, а вона спостерігала за його диханням. Дзеркало також спала. Кара Кьоз усміхнулася. Моя Анжеліка, прошепотіла вона по-італійському. Кохання між жінками — триваліше, ніж між жінками та чоловіками. Вона торкнулася волосся, такого довгого, такого чорного. Зовні долинули якісь голоси. Хтось прийшов. Швейцарські велети зупинили прибульця. Потім вона почула, як власник будинку вийшов надвір і все пояснив. Вона добре усвідомлювала, ким був цей Ніколо — великий чоловік — у годину поразки. Може, він знову підійметься, знову стане впливовим, але будинок переможеного — це не місце для неї. Велич переможеного чоловіка передається легко, велич його розуму і, мабуть, душі, але він програв свою війну, тому для неї він був нічим, він не міг бути чимось. Наразі вона цілковито покладалася на Арґалію, розраховувала на його успіх, коли вона піднесеться разом з ним, розправить крила й полетить. Але якщо вона його втратить, то дуже побиватиметься за ним, якийсь час буде невтішною, а тоді вчинить так, як має вчинити. Вона розчистить собі шлях. Хай що станеться сьогодні, вона вже невдовзі прокладе собі дорогу до палацу. Вона призначена для палаців та королів.

Птахи залітали у клітку і приклеювалися до гілок в'язу. Аґо та іль Макія хапали їх і скручували їм голівки. Сьогодні на обід у них буде смачна юшка із співочих пташок. Вони все ще одержуватимуть від життя насолоду, хоча б допоки не скінчиться міграція дроздів. Вони повернулися до Ла Стради з двома торбами пташок, а щаслива Марієтта чекала на них з келихами запашного червоного вина. Арґалія та його люди вже вирушили до міста, залишивши лишень Костянтина Серба та дюжину яничарів під його орудою, аби в разі потреби захистити жінок; тому Аґо довелося зачекати на зустріч з мандрівником. Згодом він відчув біль розчарування. Ніколо замалював йому перетворення їхнього давнього друга на майже жінкувате, але дуже жорстоке східне втілення Смерти — в «Арґалію Турка», якого селяни почали називали саме так, як він багато років тому і передрбачав, коли вирушав малим хлопцем на пошуки свого щастя; тож Аґо хотілося все побачити на власні очі. Повернення Арґалії з чотирма швейцарцями-велетами, про що він колись мріяв, було чимось неймовірним.

А тоді на сходах почулося тупотіння ніг, Аґо глянув угору й Арґалія ніби перестав для нього існувати. Він почув, як сам до себе каже, що досі не бачив вродливішої у світі жінки, що Сімонетта Веспуччі та Алессандра Фіорентина були простачками порівняно з жінками, що сходилися до нього — прекраснішими від самої краси, настільки вродливими, що треба було пригадувати новий термін на означення їхньої вроди і відмовитися від того, що чоловіки вважали прекрасним у повсякденній посередності. Аромат випередив їх і оповив його серце. Перша жінка було дещо вродливішою, ніж друга, але якщо заплющити одне око і не бачити першої, то друга жінка була найвродливішою на землі. Проте навіщо це робити? Навіщо стирати унікальність лишень для того, аби видатне здавалося кращим, ніж воно було насправді?

— А трясця тобі, Макіє, — прошепотів він, аж його піт пробив, а лайка вирвалася з рота під впливом емоцій, і то після тривалого часу цілковитої відмови від міцних словечок, а тоді й торба з мертвими дроздами випала у нього з рук.

— Здається, я знову бачу смисл життя.

{17} Герцог замкнув свій палац

ерцоґ замкнув свій палац, побоюючись вторгнення знавіснілого натовпу, що в ті дні після першого обрання Папою одного з Медичі був в екстазі на межі насильства.

— Народ забавлявся, — сказав Арґалія іль Мекії пізніше, — незважаючи на стать і вік.

Оглушливі церковні дзвони безупинно били glorias, а багаття загрожували цілим районам міста.

— У Меркато Ново, — повідомляв Арґалія, — бешкетники повідривали шалівки від банків та крамниць із шовком. Коли ж влада отямилася і спробувала зупинити розгардіяш, то вже навіть дах суконної купецької гільдії, старої Калімали, було розібрана на дрова і спалено. Мені розповідали, що багаття горіло навіть на дзвіниці Санта-Марія Фіор. Безлад тривав упродовж трьох днів.

Вулиці задихалися від галасу й диму. Трахалися і спереду і ззаду на кожній бічній вуличці, і все це було до одного місця. Щовечора прикрашений гірляндами віз перемоги воли тягли від садів Медичі на П'яцца Сан Марко до Палаццо Медичі на Віа Ларґа. Біля зачиненого палацу Медичі громадянство спочатку співало пісень на честь Папи Лева X, а тоді підпалювало віз з квітами. З вікон горішніх поверхів палацу нові правителі кидали у натовп щедрі подарунки, тож флорентійці розхапали, мабуть, з десять тисяч золотих дукатів і дванадцять великих хустин срібла. На вулицях міста стояли бочки з вином та кошики з хлібом, з яких міг пити і їсти кожен флорентієць. Злочинців відпускали, повії багатіли, а немовлят-хлопчиків називали на честь герцога Джуліано та його небожа Лоренцо або ж на честь Джованні, який став Левом, а дівчаток-немовлят хрестили Лаодаміями чи Семірамідами на честь вельможних пань родини.

У такий час видалося неможливим увійти в місто із сотнею озброєних людей і домагатися аудієнції в герцога Джуліано. Дармоїди та підпалювачі правили вулицею. Біля міської брами Арґалія пред'явив свої папери вартовим, а тоді дізнався, що на нього вже очікували.

— Так, герцог вас прийме, — сказали йому, — але ви розумієте, що не зараз.

Тим часом яничари отаборилися під міськими мурами і стояли там чотири дні, коли святкування на честь обрання Папи нарешті пішло на спад. Але і тоді Арґалія не зміг увійти до міста.

— Сьогодні, як стемніє, — сказав капітан варти, — чекайте високого сановника.

Він умів кохати жінок по-жіночому і вбивати чоловіків по-чоловічому, але Арґалія ніколи раніше не стикався з герцогом Медичі у всій його пишності. Однак, коли Джуліано де'Медичі утаємничено в'їхав до його табору з каптуром на голові, Арґалія відразу зрозумів, що новий правитель Флоренції був слабаком, як і його юний небіж, що їхав обіч нього. Папу Лева X знали як владну людину, одного з Медичі старої школи, спадкоємця повноважень його батька Лоренцо Могутнього. Наскільки він мусив бути стурбованим у питанні передачі Флоренції під опіку цих другосортних! Жоден справжній герцог Медичі не вибирався б, як злодій, потайки з міста, аби зустрітися з імовірним службовцем. Герцог Джуліано наважився на такий крок з необхідности мати біля себе для певности сильну людину. Військову людину. Тюльпанового генерала для захисту міста Квітів. Безсумнівно, тут була вакансія.

У своєму наметі у миготінні жовтого світла ламп Арґалія роздивлявся вельмож. Меншому витвору Лоренцо де'Медичі герцогові Джуліано було не більше тридцяти п'яти років, він мав довге сумне обличчя і справляв враження хворої людини. Його кості не постаріють. Поза сумнівом, він кохався в літературі та мистецтві. Поза сумнівом, він був людиною культури та розуму. А значить, схильний до конфліктів. Було б ліпше, якби він залишився дома і доручив битву знавцям своєї справи, для кого боротьба була культурою, а вбивство — їхнім мистецтвом. Небіж, ще один Лоренцо, був смуглявим, мав несамовите обличчя і бундючні манери; один із тисячі двадцятиоднорічних хвальків, вирішив Арґалія. Голова у нього була забита сексом та власним его. Такого в бійку не візьмеш.

Арґалія до розмови підготувався ґрунтовно. В кінці своїх довгих подорожей він скаже, що дізнався лишень таке: Флоренція — всюди, і всюди — Флоренція. Всюди у світі були всемогутні принци, Медичі управляли речами, тому що вони завжди управляли речами, тому що вони могли зробити правду такою, якою вони хотіли її бачити, і робили це шляхом ухвалення декретів саме про таку правду, яка їм була потрібна. Також усюди були Плакальники (в час Плакальників Арґалії не було у Флоренції, але новини про ченця Савонаролу та його послідовників ширилася далеко за межами міста), Плакальники, які хотіли управляти речами через своє переконання, що Вища Сила показала їм справжню правду. Також усюди були люди, які гадали, що вони управляють речами, коли ж, фактично, вони нічим не управляли, і ця остання група була дуже численною, і її можна було назвати соціальним прошарком, прошарком Макій, можливо, службовців, які вважали себе господарями, аж поки їм не показали гірку правду. Цьому прошаркові не варто довіряти, бо найбільша небезпека для принца неминуче виходитиме від них. Тому принцові необхідно бути впевненим у своїй спроможності придушити будь-яке повстання службовців та здолати чужинське військо, тобто бути готовим до нападу як з боку внутрішніх, так і зовнішніх ворогів. По всій землі всі держави, що хочуть здолати зовнішню і внутрішню небезпеку, потребують могутніх воєначальників. І він, Арґалія, якнайкращим чином представлятиме єдність Флоренції з рештою світу, бо є воєначальником, який може Гарантувати своєму місту спокій та безпеку, так само як він це робив в інших далеких містах, перебуваючи на службі в інших господарів.

Медичі повернулися до влади кількома місяцями раніше з допомогою іспанських найманців — «білих Маврів» — під орудою такого собі генерала Кардони. Поза мурами чудового міста Прато вони наразилися на флорентійську міліцію, гордість іль Макії, яка мала кількісну перевагу, але їй бракувало відваги та повноцінного керівництва. Тож флорентійська міліція розімкнула лави і втекла, а місто впало вже першого дня після чогось лишень подібного на битву. Опісля «білі Маври» несамовито грабували місто, а Флоренція з переляку відмовилася від республіки і, вклякнувши, просила Медичі повернутися. Розграбування Прато тривало і тривало, аж три тижні. Загинуло, згоріло живцем, було зґвалтовано і розпанахано чотири тисячі чоловіків, жінок і дітей. Навіть монастирі не убезпечилися від розгнузданих людей Кардони. У Флоренції блискавка вдарила у міську Пратську браму, і таким знаком було неможливо знехтувати. Однак — це стало найпереконливішим аргументом Арґалії — іспанців в Італії так ненавиділи, що для Медичі було би нерозумним знову покладатися на них. Тепер вони потребували одного — вишколених, загартованих у битвах воїнів, спроможних узяти під контроль міліцією Флоренції, стати її кістяком та організаційним чинником, піднести бойовий дух, якого Ніколо, за своєю природою цивільний бюрократ, просто не зміг вселити.

У такий спосіб відвалившись від свого дискредитованого давнього друга, Арґалія Турок прокладав собі шлях на посаду condottiere Флоренції. І був приємно здивований, коли йому запропонували контракт на постійній основі, а не на якийсь місяць чи два. Зазвичай його колег-воїнів у ті часи наймали лише на три місяці, а їхня оплата залежала від успішности воєнних операцій. Як на ті часи, то Арґаліева грошова винагорода була досить високою. На додачу герцог Джуліано надав своєму новому капітанові резиденцію у Віа Порта Росса з обслугою та щедрою грошовою допомогою на її утримання.

— Мабуть, мене рекомендував адмірал Дорія, — сказав він герцогові Джуліано, охоче погодившись на гарні умови.

— Він сказав, що ти єдиний варвар-виродок, з яким би він не хотів битися ні на морі, ні на суші, навіть якби ти був голий-босий як необрізане дитя і в руці тримав кухонний ніж, — відповів елегантно герцог.

За легендою, родина Медичі володіла чарівним дзеркалом, що показувало правлячому герцогові образ найбажанішої жінки у сущому світі, і саме в цьому дзеркалі попередній Джуліано де'Медичі, дядько теперішнього правителя, якого вбили в день заколоту Пацці, вперше побачив обличчя Симонетти Веспуччі. Однак після її смерти дзеркало потьмяніло і не спрацьовувало, ніби не бажало плямувати пам'ять про Симонетту, показуючи замість неї менш вродливих жінок. Під час родинного вигнання дзеркало якийсь час залишалося на своєму місці на стіні покою, що називався спальнею дядька Джуліано, в старому домі на Віа Ларґа, але через вперте небажання функціонувати як інструмент об'явлення і як звичайне дзеркало його, зрештою, зняли і помістили в комірчину, таку собі шафку для мітел у стіні однієї із спалень. Аж раптом після обрання Папи Лева X дзеркало знову засвітилося, і, як переповідали, дівчина-служниця зомліла, коли відчинила комірчину і побачила у затягнутому павутинням кутку жіноче обличчя, яке сяяло нетутешньою вродою.

— В усій Флоренції такого обличчя нема, — промовив новий герцог Джуліано, коли показали йому диво; вдивлявся він у дзеркало, а його здоров'я і манери поведінки поліпшувалися просто таки на очах.

— Повісьте дзеркало знову на стіну, я обіцяю дати золотий дукат жінці або чоловікові, які приведуть до мене це принадне створіння.

Покликали художника Андреа дель Сарто, аби він подивився на чарівне дзеркало і перемалював з нього красуню, але дзеркало так легко не вдалося обдурити, адже чарівне дзеркало, з якого можна перемальовувати окультні зображення, дуже скоро втратило б роботу; тож, коли дель Сарто глянув у дзеркало, крім себе, не побачив жодної живої душі.

— Ні, нічого, — сказав Джуліано розчаровано. — Я знайду її, і ти намалюєш її з натури.

Після відвідин Сарто герцог розмірковував над тим, чи справа тут, часом, не в низькій оцінці генія митця з боку дзеркала; однак на даний момент він був найкращим художником з усіх наявних, оскільки Санціо перебував у Римі, сварячись з Буонарроті у Ватикані, а старий Філіпепі, який очманів від смерти Симонетти і благав поховати його в її ногах, очевидно, свого не домігшись, уже давно помер у злиднях і всіма забутий, неспроможний стояти без двох костурів. Учень Філіпепі Філіппіно Ліппі був популярним майстром festaiuoli, що організовував міські паради та вуличні карнавали, художником, від чиїх робіт натовп шаленів, але він був непридатний для задуманої герцогом Джуліано роботи. Отже, дель Сарто не підходив, але заковика була ще в тому, що дзеркало надалі функціонувало тільки наодинці з герцогом Джуліано. Наступні кілька днів він шукав приводу для усамітнення у своїй спальні кілька разів на день і споглядав неземну вроду, а придворні, занепокоєні його загальним станом здоров'я і неврастенічним виглядом, почали готуватися до найгіршого і дедалі частіше з тривогою позирали у бік його ймовірного спадкоємця Лоренцо. А тоді чарівне створіння в'їхало до міста поряд з Арґалією, і настав час l'ammaliatrice[51].

Вона мала двадцять два роки і була майже на чверть століття молодшою за нього, але коли запитала іль Макію, чи він хотів би пройтися з нею своїм лісом, він підскочив з готовністю схибленого від кохання юнака. На ноги зірвався також і Аґо, що трохи роздратувало Ніколо; що, це ледащо все ще тут? І він збирається супроводжувати їх на прогулянці? Ох і надокучливий, дуже надокучливий, але за цих обставин, мабуть, украй потрібний. Потім з'явилася перша ознака виняткового дару принцеси. Дружина Ніколо Марієтта, зазвичай дуже ревнива і сварлива жінка, радо пристала на цю пропозицією, і то з таким тоном, який аж ошелешив її чоловіка.

— Аякже, покажи дівчині наші місця, — сокотіла вона солоденько й швиденько подала кошик та фляжку вина, аби прогулянка була ще приємнішою. Сторопілий іль Макія збагнув, що його дружина перебуває під впливом якихось чарів, і відчув, як слова чужі відьми промайнули у його голові, але, згадавши прислів'я про дарованого коня, перестав про це думати і тішився своїм щастям. Упродовж наступних пів години він ішов першим, за ним тягнувся Аґо, а позаду нього на деякій відстані йшов Костянтин Серб та ватага охорони, що супроводжувала до дуба його дитинства юну принцесу й фрейліну.

— Тут колись, — казав їй Аґо, а іль Макія кутиком ока бачив, що він з усіх сил намагався справити на неї враження, — я, по суті, знайшов корінь мандрагори, казкову чарівну річ — так! — я знайшов його десь тут.

Він енергійно озирався довкруж, не знаючи куди показувати.

— О, мандрагора? — перепитала Кара Кьоз бездоганною флорентійською говіркою. — Погляньте он туди, там ціла галявина тих рослин.

Але перш ніж хтось міг їх зупинити, перш ніж хтось міг попередити їх, що потрібно заткнути вуха глиною і лиш тоді висмикувати рослини, обидві леді побігли до сили-силенної неймовірних рослин і почали їх рвати з корінням.

— Зупиніться! — заверещав Аґо, невміло плескаючи у долоні. — Стривайте! Ми збожеволіємо від їхнього крику! Або ж оглухнемо! Або ж ми всі... — він хотів сказати «помремо», але обидві пані спантеличено дивилися на нього з висмикнутими мадрагорами в кожній руці, і не чулося ніякого смертельного крику.

— Так, вони отруйні, якщо прийняти їх надто багато, авжеж, — сказала Кара Кьоз замислено, — але не потрібно боятися.

Коли ж обоє чоловіків побачили, що жінкам корінь мандрагори віддає своє життя без жодних протестів, то дуже здивувалися.

— Тільки не випробовуй його на мені, — шаленів Аґо, намагаючись приховати свій страх, що охопив його кількома секундами раніше. — Мені доведеться завжди тебе кохати, або ж, в крайньому разі, поки хтось із нас не помре.

Потім він геть спаленів, і те почервоніння поповзло вниз під комірець його сорочки і з'явилося з рукавів, також змінивши колір його рук, що свідчило, звичайно, про безнадійність і безповоротність його закоханости. Для цього не знадобилося жодної окультної рослини.

До часу, коли Арґалія з швейцарцями-велетами для ескорту Кара Кьоз повернувся до її нового дому у Палаццо Коккі дель Неро, всеньке село Сант'Андреа в Перкуссині потрапило під вплив її чарів, геть усі — аж до останнього чоловіка, жінки та дитини. Навіть кури, здається, були веселішими і несли більше яєць. Загалом, принцеса нічого такого не робила для підвищення своєї популярности, але вона весь час зростала. Впродовж шести днів тимчасового перебування у будинку Макіавеллі вона з Дзеркалом ходила по лісу, читала вірші різними мовами, зустрічалася і подружилася з дітьми господаря будинку і навіть пропонувала свою допомогу на кухні, яку Марієтта відхиляла. Вечорами вона полюбляла посидіти з іль Макією у його бібліотеці, дозволяючи Ніколо читати уривки з творів Піко делля Мірандоли та Данте Аліг'єрі, а також пісні з епічної поеми Закоханий Орландо, написаної Маттео Бойардо зі Скандьяно.

— Ох, — вигукнула вона, коли дізналася про численні випробування у житті головної героїні Бойардо. — Бідолашна Анжеліка! Так багато переслідувачів і так мало сил, аби протистояти їм або ж нав'язати їм свою волю.

А тим часом у селі всі як один почали співати їй похвальні пісні. Дроворуб Ґаґліофф вже більше не називав Кара Кьоз і Дзеркало «відьмами» для «маханини», а говорив про них з широко розплющеними очима та поштивим трепетом, не дозволяючи собі навіть у мріях мати з прекрасними жінками плотських стосунків. Брати Фрозіно, сільські франти, мали нахабство оголосити, що вони — претенденти на її руку, адже було не зовсім зрозуміло, чи Аґалія Турок насправді одружений з нею, і, певна річ, якщо би це підтвердилося, тоді обидва мельники погоджувалися визнати у цій справі його право законного чоловіка, але якщо ж вона була неодружена, а їм би це навіть дуже сподобалося, вони погоджувалися в інтересах братської любови ділитися нею та її фрейліною між собою по черзі. Ніхто інший не був настільки недолугий, як Фрозіно Уно та Дує, але загальна громадська думка про Кара Кьоз була високою, тож і жінки, і чоловіки проголошували себе «зачарованими».

Якщо це була ворожба, то дуже великодушна. У той час усі флорентійці перемивали кісточки хижим ворожбиткам, що викликали демонів для спонукання невинних чоловіків до похітливих актів і використовували ляльки та шпильки для завдання болю своїм ворогам, а також приневолювали хороших чоловіків, які, залишивши свій дім і роботу, перетворювалися на рабів їхньої волі. Однак ні за Кара Кьоз, ні за її фрейліною у домі іль Макії не помічали якихось ознак чорної магії, або, принаймні, ті ознаки, які були очевидні, з якихось причин не викликали підозри. Відьми любили ходити по лісу, про це знали всі, але, гуляючи лісом, Кара Кьоз та Дзеркало були, на думку добрих людей Перкуссини, просто таки «чарівними». Випадок з мандрагоровою галявиною не набув широкого розголосу, і, що дивно, іль Макія більше не знаходив її, а також не бачив висмикнутих рослин обома Анжеліками, тому Ніколо та Аґо дещо сумнівалися, чи взагалі той випадок трапився з ними.

Було видно, що відьми мають сильні лесбійські нахили, але нікого, навіть Марієтту Корсіні не турбувало, скажімо, те, що вони надумали спати в одному ліжку.

— А що тут такого, це ж бо лише за компанію, — казала Марієтта чоловікові млявим голосом, а він важко кивав головою, ніби після надмірної кількости випитого пополудні сонливого вина. Щодо відомого ентузіазму відьом до спаровування з Дияволом, то в Перкуссині просто не було Дияволів, і жоден з них не вилазив з Пекла кудкудакати у багаттях чи сидіти, як боввани, на дахах таверн чи церков. Тривала доба полювання на відьом, і у дворах міста жінки зізнавалися у злих діяннях — у приневоленні сердець та умів добропорядних громадян за допомогою вина, ладану, менструальної крови та води з черепів мертвих. Ніде правди діти, всі у Перкуссині були закохані у принцесу Кара Кьоз, але обожнювання, яке вона вселяла, за винятком, мабуть, сексуально заклопотаних близнюків Фрозіно, було абсолютно чистим. Навіть Аґо Веспуччі, романтичний телепень, який би кохав її, як він висловився, аж «поки смерть не розлучить нас», не мав у той час жодних ілюзій щодо можливости стати її тілесним коханцем. Втіху давало навіть саме обожнювання.

Ті, хто потім оцінював й аналізував кар'єру флорентійської чарівниці, передовсім Джан Франческо Піко делла Мірандола, небіж великого філософа Джованні та автор La Strega owero degli inganni dei demoni («Відьма або обман демонів»), дійшов висновку, що міазми схвалення, які Кара Кьоз створила навколо Перкуссини і які дуже швидко поширилися по всій окрузі у таких місцях як Сан Косчино та Вал ді Пеза, Імпрунета та Біббіоне, Фальтіньяно та Спедалєтто, стали продуктом навмисного чаклування надзвичайної потужности, мета якого полягала у випробовуванні своїх сил — тих самих сили, які вона і далі використовувала для чудодійних впливів у самому місті і на саме місто Флоренцію — і полегшенні свого входження у те, що могло бути ворожим оточенням. Джан Франческо свідчить, що коли Арґалія Турок повернувся зі швейцарцями-велетами, то побачив величезний натовп, який зібрався біля будинку Макіавеллі, ніби з нагоди якогось дива, ніби у Перкуссині матеріалізувалася Мадонна і кожен прийшов подивитися на неї. Коли ж Кара Кьоз та Дзеркало вийшли з будинку у найкращому вбранні з парчі, поблискуючи самоцвітами, люд, по суті, упав навколішки, очевидно, просячи благословення, яке, усміхаючись, вона мовчки дала їм ледь піднесеною рукою. А потім вона поїхала, а Марієтта Корсіні, ніби прокинувшись від сну, кричала на людей, що топтали її подвір'я, і казала їм розходитися. За словами Джіана Франческо, «селяни прийшли до тями і були дуже здивовані тим, що стояли саме в тому місці. Чухаючи голови від подиву, вони верталися до своїх домівок, полів, млинів, лісів та печей».

Андре Альчато, вважаючи, що відьми та їхні прихильники мусили прийняти рослинні ліки, приписував дивовижну «Перкуссинську подію» нездоровим дієтичним звичкам місцевого люду, що став дуже вразливим до фантазій та галюцинацій, тимчасом як Бартоломео Спіна, автор De Strigibus, написаної десятьма роками потому, пішов ще далі, припустивши, що Кара Кьоз, буцімто, ввела селян у стан сатанинського шаленства і провела широкомасштабну розгнуздану Чорну Месу, хоча свідчень для такої наклепницької підозри у тогочасних історичних записах не існувало.

В'їзд у Флоренцію нового condottiere міста та головнокомандувача флорентійської міліції Антоніно Арґалія, якого називали Турком, вітали пишними святкуваннями, якими місто славилося далеко за своїми межами. На П'яцца делла Сеньйора було споруджено дерев'яний замок й інсценізовано його облогу; сотня воїнів обороняли споруду, а дві-три сотні намагалися взяти її. Ніхто не мав при собі лат, але всі билися так відчайдушно, штрикаючи один одного списами та кидаючи невипаленою цеглою один одному в голову, що багатьом акторам довелося піти до лікарні Санта Марія Нова, а дехто з них там, на жаль, і помер. Також на П'яцца відбувався і бій биків, які, знову ж таки, відправили багатьох відчайдухів у лікарню. Потім на чорного жеребця випустили двох левів, але кінь дав гідну відсіч першому нападові лева, сильно б'ючи його копитами від Меркантантії, місця засідання Трибуналу Купецької Гільдії, аж до середини П'яцци, так що король звірів утік і сховався у тінистому закутку площі, а потім жоден з левів не наважувався розпочинати бійки. Це розцінили як добрий знак, оскільки кінь, очевидно, уособлював Флоренцію, а леви — її ворогів з Франції, Мілана чи якогось іншого мерзенного місця.

Після підготовчих заходів до міста ввійшла процесія. Першими в'їхали вісім ‘dfici, або ж платформ на колесах, з акторами, які розігрували сцени перемог видатного полководця античности Макуса Фуріуса Каміллюса, Цензора та Диктатора, так званого Другого Засновника Рима, та зображали численних полонених, узятих під час облоги Вейї майже дві тисячі років тому, і тим самим натякали на багатство воєнної здобичі, велику кількість трофейної зброї, одягу та срібла; потім з'явилися чоловіки, що співали і танцювали на вулицях, і чотири ескадрони вершників у латах, зі списами напоготові. (Швейцарці-велети Отто, Ботто, Клотто і д'Артаньян опікувалися вишколом пікового бою, оскільки цілий світ боявся навиків ведення пікового бою швейцарської піхоти, і зростання вправности міліції в орудуванні списами було зауважено всіма вже після кількох попередніх навчань.) Нарешті у великій брамі з'явився Арґалія в оточенні чотирьох швейцарців-приятелів, а Костянтин Серб їхав одразу за ними між двома чужими паннами, а тоді рушила сотня яничарів, вигляд яких вселяв жах у серця всіх, кому вони потрапляли на очі.

— Наше місто в безпеці, — лунали крики, — слава непереможним захисникам.

Саме назва «Непереможні» пристала до охоронців міста. Герцог Джуліано, махаючи рукою з балкона Палаццо Векіо, видавався вдоволеним, що громадськість так добре прийняла його призначення; а от його небіж Лоренцо, навпаки, був похмурим і обуреним. Арґалія, поглянувши на двох владик Медич, і зрозумів необхідність пильно стежити за молодшим.

Герцог Джуліано одразу впізнав Кара Кьоз — жінку з чарівного дзеркала, об'єкт своєї одержимости в зародку, і серце тьохнуло від радости в його грудях. Зауважив її також і Лоренцо де'Медичі, і в його хтивому серці одразу появилася мрія заволодіти її тілом. Що стосується Арґалії, то він чудово усвідомлював небезпеку пишного показу своєї коханої у місті, перед самим носом герцога, чий дядько з таким же іменем безсоромно вкрав попередню міську красуню у її чоловіка Рогатого Марка Веспуччі, психіка якого була настільки зруйнована через втрату коханої, що після її смерти він відіслав весь її одяг і всі її портрети, тобто все, що залишилося від неї, до Палаццо Медичі, а тоді пішов до мосту Грацій і повісився. Але Арґалія не був схильним до самогубства й розраховував, що герцог не наважиться затівати суперечку з воєнним командувачем, якого він щойно призначив на посаду і якого вітало все місто.

— А якщо він таки наважиться на необачний крок і спробує забрати її у мене, — думав Арґалія, — я зустріну його зі своїми людьми, і йому доведеться стати Геркулесом або Марсом, щоб вихопити її з моїх рук, але зрозуміло, що його вразлива душа на таке не здатна.

А наразі Арґалія був радий похвалитися нею.

Щойно юрба побачила Кара Кьоз, містом пішов поголос, який заглушав усі інші звуки дня; після прибуття Арґалії зі своїми дамами до Палаццо Коккі дель Неро запала незвичайна тиша, а флорентійський люд споглядав прибуття у своє середовище фізичної досконалости — смуглявої красуні, яка заповнювала у їхніх серцях вільне місце, що лишалося незайнятим після смерти Симонетти Веспуччі. Вже за мить після появи на площі вона запала у міське серце як незвичайне обличчя і його новий символ, як втілення у людських формах незрівнянної краси, якою володіло місто. Смуглява пані Флоренції: поети тяглися до пера, художники до пензлів, а скульптори до різця. Простий же люд, сорок тисяч найгаласливіших і найбуйніших у всій Італії громадян міста, вшановували її по-своєму — тишею. Тому всі чули, що сталося, коли герцог Джуліано та Лоренцо де'Медичі зустріли загін Арґалії перед входом до їхнього чотириповерхового будинку з трьома високими арочними входами у фасаді pietra forte. Над дверима у центрі фасаду був герб родини Коккі дель Неро, який переживаючи нелегкі часи, продав палац Медичі. То був найвеличніший архітектурний шедевр на вулиці шедеврів, де також були споруджені помешкання найдавніших родин міста: Сольданьєрі, Мональді, Бостікі, Козі, Бензі, Бартоліні, Камбі, Арнольді та Давіцці. Герцог Джуліано хотів показати Арґалії, а також усім іншим, наскільки він був щедрий, і зробив це, сказавши кілька слів з багатьма пишномовними виразами і навіть поклоном не до Арґалії, а до Кара Кьоз.

— Дуже радий, — промовив він, — надати цьому витонченому самоцвітові оправу, яка гідна його чарівности.

Кара Кьоз відповіла срібним дзвіночком.

— Пане, я не іграшка, а принцеса королівської крови з дому Тимура та Темюджина — Чингісхана, якого ви називаєте Чингізханом, і сподіваюся, що до мене звертатимуться відповідно до мого ранґу.

Монгол! Моґор! Чарівні чужоземні слова покотилися натовпом, створюючи майже еротичне поєднання хвилювання та жаху. І тепер уже Лоренцо де'Медичі, запаленілий, зарозумілий, який сказав те, що дехто відчував, таким чином підтвердив припущення Арґалії про своє хлопчаче марнославство та вторинність.

— Арґаліє, який же ти дурень, — вигукнув Лоренцо. — Викравши цю нахабну доньку Маґора, ти прикличеш на наші голови Золоту Орду.

Арґалія статечно відповів:

— Це справді було б великою подією, тим паче, що Орда розбита, а її міць назавжди зламана предком принцеси — Тамерланом уже понад сто років тому. До того ж, панове, я нікого не викрадав. Формально принцеса була полонянкою шаха Персії Ізмаїла, а я звільнив її після перемоги над ним у битві під Чалдираном. Сюди вона прибула з власної волі, сподіваючись укласти союз між великими культурами Європи та Сходу і знаючи, що у нас вона може багато чого навчитися, а також вірячи, що вона може і нас багато чого навчити.

Юрба сприйняла сказані слова прихильно, дуже вражена новиною про причетність нового захисника до перемоги у тій вже легендарній битві, а тоді почулися схвальні вигуки на честь принцеси, що унеможливили будь-які заперечення щодо її присутности. Герцог Джуліано майстерно оговтавшись від збентеження та замішання, простягнув руку, вимагаючи тиші.

— Прибуття такої поважної гості, — вигукнув він, — Флоренція мусить відсвяткувати, і Флоренція це зробить.

У Палаццо Коккі дель Неро був чи не найкращий grand salon у місті, себто зал двадцяти трьох футів завширшки, п'ятдесяти трьох завдовжки і двадцяти заввишки; освітлений віконними вітражами зал, в якому можна було розважатися на надзвичайно широку ногу. Головна спальня, так звана Шлюбна Палата, могла похвалитися фресковими фризами на всіх чотирьох стінах із зображеннями сцен із романтичної поеми Антоніо Пуччі, в основі якої лежала давня прованська любовна історію, а також була кімнатою, в якій двоє (або ж навіть троє) закоханих могли днями і ночами збавляти час, не виходячи з будинку. Іншими словами, це був палац, в якому Кара Кьоз могла поводитися, як всі знатні дами Флоренції, коли їх не бачили простолюдини, ізолювавши себе від усіх, крім найкращих, людей міста. Однак принцеса не збиралася проводити час у такий спосіб.

Певна річ, що і вона, і Дзеркало насолоджувалися життям з відкритим обличчям. Вдень принцеса прогулювалася велелюдними вулицями, ходила на ринок або ж просто вешталася містом у супроводі Дзеркала та з Костянтином Сербом для охорони, спеціально виставляючи себе напоказ, чого не робила жодна знатна дама Флоренції. І флорентійці любили її за це. «Симонетта Дує» — спочатку називали її, тобто Симонетта Друга, а тоді почувши, як вона та Дзеркало кликали одна одну, почали казати «Анжеліка Перша». Хай би куди вона пішла, їй під ноги кидали квіти. Потроху її безстрашність осоромлювала молодих жінок із міських знатних родин, і вони також почали з'являлися на вулицях. Зламавши старі стереотипи, вони вечорами стали виходити на прогулянку по двоє чи четверо на втіху молодим міським добродіям, які нарешті мали причину не заходити до борделів. Міські будинки розпусти простоювали, і настало так зване «затемнення куртизанок». Папа римський, взявши до уваги несподівані зрушення у громадській моралі рідного міста, з подивом казав герцогу Джуліано, який саме прибув з візитом до вічного міста, що смуглява принцеса, яка вважала себе нехристиянкою, насправді може бути новою святою Церкви. Джуліано, як побожний чоловік, розповів про це комусь із придворних, а тоді памфлетисти Флоренції детально розповіли про це всьому місту. Ще не встиг він обміркувати можливість божественної природи Кара Кьоз, як надійшли повідомлення про її дива.

Не один, побачивши її ходу, як вона йде вулицями, казав, буцімто чув довкола неї кришталевий передзвін. Інші присягалися, що бачили довкола її голови осяйний німб, досить яскравий, аби помітити його серед білого дня. До Кара Кьоз приходили безплідні жінки і просили її доторкнутися до їхнього живота, а тоді всім розповідали, як зачали дітей вже тієї ж ночі. Сліпі прозрівали, каліки починали ходити; єдине, чого не було у її дивах, так це воскресіння з мертвих. Навіть Аґо Веспуччі став одним із свідків її чудес, твердячи, що після благословення його винограднику, а вона люб'язно побувала на ньому, його сім'я одержала небувалий врожай; і тепер він раз на місяць привозив безкоштовне вино до Палаццо Коккі дель Неро.

Словом, Кара Кьоз, яку тепер усі називали Анжелікою, остаточно перебрала свої жіночі повноваження і повною мірою використовувала їх у місті, насичуючи повітря духом доброзичливости, яка заповнювала уми флорентійців образами батьківської, синівської, плотської та божественної любови. Анонімні памфлетисти проголошували її втіленням богині Венери. Тонкі пахощі примирення та гармонії витали у повітрі, люди працювали наполегливіше і продуктивніше, якість сімейного життя поліпшувалася, зростала народжуваність, а церкви були переповнені прихожанами. Щонеділі у базиліці святого Лоренцо клан Медичі у проповідях чув не тільки похвалу главам їхньої могутньої родини, але також їхній гості — принцесі не лишень далекої Індії чи Китаю, але також нашої Флоренції. То був яскравий час зачарування. Але вже незабаром настане темний час.

Людські голови в ті дні були переповнені уявними чарівницями, наприклад Альчіною, злою сестрою Марґани ле Фей, у спілці з якою вона переслідувала ще одну свою сестру — добру відьму Лоджістіллу, доньку Кохання; також Меліссою — чарівницею Мантуа; Драґонтіною, полонянкою лицаря Орландо; Чірче із давніх часів і безіменною, але дуже лютою Сирійською чаклункою. Відьма в образі бридкої старої карги поступилася в уяві флорентійців цим величним створінням, з їхнім розпущеним волоссям, що асоціювалося з їхньою розпущеністю, з їхньою майже непереборною силою спокуси, з їхньою магією, що використовувалася іноді задля служби Богові, а за інших обставин на заподіяння шкоди. Після прибуття до міста Анжеліки ідея доброї чарівниці, добродійки, незвичайної жінки, яка була одночасно богинею кохання і заступницею людей, почала вкорінюватися у свідомості людей. В Меркато Веккіо, зрештою, вона була в усій своїй красі.

— Анжеліко, скуштуй груш!

— Анжеліко, ці сливи дуже соковиті!

І то жодної вигадки, але жінка з плоті й крови. Тож її обожнювали і вважали, що вона спроможна на великі справи. Однак відстань між чарівницею і відьмою була не надто великою. Лунали голоси, що нове обличчя Жінки-мольфара, в якій зосередилися всі окультні сили інших жінок, було не що інше, як маска, а справжні обличчя таких жінок залишалися незмінно лютими Ламіями, старими потворами і каргами.

Скептики ж, які через свій кислий темперамент не вірять у надприродність, можуть надати перевагу прозаїчнішим поясненням подій часу вдоволення золотом та матеріального процвітання, якими Флоренція втішалася у ті дні. Під великодушно тиранічною егідою Папи Леона X, справжнього повелителя Флоренції, а також геніальної людини чи безглуздого дурня, залежно як на це поглянути, місто багатіло і процвітало, його вороги відступали тощо. Якби ви хотіли заперечити цій завидній смузі в історії, то перед вами... мусили б постати зустріч Папи з королем Франції після битви під Мариньяно, його альянси та договори, приєднання чи викупи нових територій, відданих під опіку Флоренції, яка одержувала від них велику вигоду; або присвоєння Лоренцо де'Медичі титулу герцога Урбінського; або ж залагодження одруження Джульяно де'Медичі з принцесою Філібертою Савойською, після чого король Франції Франциск І передав йому герцогство Немур, і мабуть, прошепотів на вухо, що Неаполь також незабаром буде його.

Треба погодитися із уже заяложеним словесним вивертом: так, безсумнівно, папська влада була дуже великою. Такою як влада короля Франції, короля Іспанії та швейцарського війська, а також оттоманського султана, і всі вони перебували у безнастанних конфліктах, одружувалися, примирювалися, самозрікалися, перемагали, зазнавали поразок, були замішані у махінаціях, проводили дипломатичну роботу, купували чужу і продавали свою прихильність, збирали податки, плели інтриґи, доходили компромісів, вагалися і дідько його знає що ще робили. Але всі вони, на щастя, майже не мали стосунку до нашої історії.

За якийсь час у Кара Кьоз з'явилися ознаки фізичного та душевного виснаження. І, мабуть, першою помітила ці ознаки дівчина-Дзеркало, оскільки цілодобово бачила свою господиню: тому вона зауважила легеньку втому її чутливих вуст, побачила напруження м'язів її рук танцівниці та схильність до головного болю, яким вона страждала в момент роздратування. А може, це був Арґалія, який забив тривогу через її перше за весь їхній роман ухиляння від його любовних ласк, коли вона попросила Дзеркало задовольнити його. Мені щось не хочеться. Я геть знесилена. Мої сексуальні бажання покинули мене. Але ти в цьому не винен. Як ти цього не можеш зрозуміти. Ти вже є тим, ким ти є — одним із найвпливовіших воєначальників, тобі нічого не треба доводити. Тоді ж бо як мені весь час треба ставати тим, що всередині мене. Як ти можеш кохати мене і не розуміти мене. Це не кохання, а егоїзм. Банальне охолодження стосунків через дрібні сварки. Йому не хотілося вірити, що кохання їх покидає. Він не вірив цьому. Він викинув це з голови. Їхнє кохання — це зріле кохання століття. Воно не може потонути у дріб'язковості.

Герцог Джуліано також помітив певні недоречності у своєму дзеркалі, в яке він усе ще поглядав мало не щодня, чим дуже турбував дружину Філіберту Савойську. Його шлюб із Філібертою мав чисто політичний характер. Вона була немолодою і до того ж не вродливицею. Після одруження він і далі обожнював Кара Кьоз навідстані, однак заради справедливости варто сказати, що цей хворобливий і благочестивий чоловік ніколи не робив спроб спокусити і забрати її у свого великого генерала, а задовольнявся влаштуванням на її честь festa, які можна було порівняти із тогочасним святкуванням приїзду Папи до Флоренції. Філіберта після свого прибуття до Флоренції почула леґенду про святкування на честь принцеси Маґора і вимагала, аби її чоловік влаштував щонайменше таке святкування для своєї нареченої, на що Джуліано відповів, що такий карнавал був би доречним, якби вона народила йому спадкоємця. Він заледве чи коли заходив до її спальні, однак його єдиний негідний син називатиметься Іполитом і стане кардиналом, як це інколи буває з негідниками. Після тієї відмови Філіберта зненавиділа Кара Кьоз усім своїм серцем, а коли дізналася про існування чарівного дзеркала, то зненавиділа і його. А коли почула, як Джуліано з тугою говорив про нездужання смуглявої принцеси, то вже цього не стерпіла.

— Їй зле, — сказав він дружині сумно, коли вона застала його втупленим у чарівне дзеркало. — Поглянь на бідолашну дівчину. Вона слабує.

Філіберта ж закричала:

— Так, вона у мене ще занедужає, — і кинула щіткою для волосся зі срібною ручкою в дзеркало і розбила його. — Мені зле, — сказала вона. — Якщо хочеш знати правду, то мені ще ніколи не було так зле. Піклуйся і про моє здоров'я так, як ти піклуєшся про її.

А правда полягала в тому, що Кара Кьоз перевтомилася, бо жодна жінка неспроможна витримати такого напруження впродовж такого тривалого часу. Зачарування сорока тисяч людей, місяць за місяцем, рік за роком виявилося занадто складним завданням навіть для неї. Все менше і менше надходило повідомлень про дива, а потім про них взагалі перестали говорити. Папа також більше й словом на згадував про її святість.

А на відміну від Аланкви — богині сонця, вона не мала сили над життям і смертю. За три роки після її приїзду до Флоренції Джуліано де'Медичі захворів і помер. Філіберта спакувала пожитки, серед іншого своє неймовірне цінне придане, й вернулася до Савоя.

— Флоренція здалася на милість повії-сарацинки, — сказала вона, коли опинилася вдома, — і не є тим містом, де може мешкати добропорядна християнка.

{18} Випадок з левами та ведмедем

ипадок з левами та ведмедем стався під час testa на честь Кара Кьоз. Першого дня проводилися перегони з palio[52] та нічними феєрверками. Наступного дня випустили диких звірів на П'яцца делла Синьйора — биків, буйволів, волів, ведмедів, леопардів та левів, а також чоловіків на конях та піших уланів, а ще чоловіків, що сховалися у величезній дерев'яній черепасі й дерев'яному дикобразі. Одного чоловіка вбив буйвіл.

У якийсь момент найбільший лев схопив ведмедя за горло і вже був готовий загризти його, коли, на загальний подив, втрутилася левиця на боці ведмедя, вкусила лева, і той відпустив ведмедя. Ведмідь скоро оклигав, а решта левів та левиць відвернулися від тієї левиці-рятувальниці, і вона сумно ходила переповненим квадратом, ні на кого не нападаючи, нехтуючи всіма глузуваннями та вигуками, очевидно, вбита горем. Наступними днями та місяцями точилися довгі дискусії про значення цієї дивної події. Всі зійшлися на думці, що левиця символізувала Кара Кьоз, але хто був ведмедем і хто був левом? Нарешті, знайдено, як вважалося, вірогідне пояснення, і містилося воно в анонімному памфлеті, автором якого був Ніколо Маккіавелі, знаний лишень небагатьма флорентійцями, популярний драматург, людина влади у немилості. У памфлеті йшлося, що левиця показала себе готовою втрутитися у боротьбу між своїм та іншим видом, якщо це потрібно для досягнення миру. Також принцеса Кара Кьоз, у разі необхідности, може стати між непримиренними силами, навіть якщо їй доведеться виступити проти своїх.

— Але, на відміну від левиці на П'ацца, левиця-жінка буде не самотньою. Вона має і завжди матиме багато справжніх друзів серед ведмедів.

Отже, для багатьох вона стала символом миру і самопожертви в ім'я миру. Про неї багато говорили.

— Східна розсудливість, — казали люди, але вона одразу відкинула таке припущення.

— На сході немає ніякої особливої розсудливости, — сказала вона Арґалії. — Всі люди — такі ж телепні.

Щойно Кара Кьоз та її Дзеркало залишили його будинок, іль Макія відчув напад гіркого смутку, який не покидатиме його впродовж усіх наступних тринадцяти років життя. Коли виставили його з владних коридорів, не знати куди поділися друзі, слава була спогадом минулих днів, тож від'їзд красуні став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння його життя. Чари покинули Перкуссину, і він поглядав на свою дружину, як на качку, що ходить перевальцем, а на своїх дітей — як на додатковий фінансовий тягар. Він час від часу ще наноситиме візити іншим жінкам, відвідуватиме не тільки співучу Барберу, але також ще одну пані з околиці, чоловік якої втік, не сказавши на прощання жодного слова. Однак ці походеньки його нітрохи не тішили. Він із заздрістю думав про чоловіка, що втік, і всерйоз розмірковував над своєю власною втечею темної ночі, але йому хотілося втекти так, аби сім'я гадала, що він помер. Якби йому вдалося придумати, що зробити зі своїм життям після втечі, то, може, він би й наважився на втечу. Натомість він запопадливо виливав думки та знання у короткій книзі, яку писав з надією на визнання при дворі, себто у книзі, що змальовувала життя принців, але виходила вона якоюсь дуже похмурою, і він вже навіть сумнівався, чи його книга комусь сподобається. А як відомо, розсудливість, мабуть, цінується вище, ніж легковажність, а тверезий погляд вважається благороднішим, ніж облесливість. Він присвятив книгу Джуліано де'Медичі, пишучи все власною рукою, але коли Джуліано помер, то довелося книгу переписувати вже для Лоренцо. Глибоко в серці він усвідомлював, що красуня покинула його назавжди, що метелик не сів на зів'ялу квітку, і це його найбільше засмучувало. Він зазирав у її очі, але його в'янення її відштовхнуло, і вона відвернулася від нього. Це стало для нього смертельним вироком.

Він просидів у своїй бібліотеці двадцять хвилин віч-на-віч з Арґалією, коли новий генерал Флоренції прибув забирати кохану.

— Усеньке життя, — казав йому Арґалія, — від раннього дитинства моїм девізом був вислів «роби, що маєш зробити, іди, куди маєш іти». Я вижив, дізнавшись, що мені найкраще підходить, що мені вигідно, і відтоді йшов за своєї зорею понад лояльністю, патріотизмом, понад кордони відомого світу. Сам, сам, завжди сам. Це шлях переможця. Але вона мене приручила, Макіє. Я знаю, хто вона така, тому що вона все ще та, ким я був. Вона кохатиме мене, аж поки їй буде вигідно мене кохати. Вона обожнюватиме мене, аж поки настане час не обожнювати мене. Тому моє завдання полягає у тому, аби цей час настав ще не скоро. Я кохаю інакше. Моє кохання чудово знає, що добробут коханої важить більше, ніж добробут коханця, бо кохання — це самовідданість. Думаю, вона цього не знає. Заради неї я помру, але вона не помре заради мене.

— Сподіваюся, тобі не доведеться помирати заради неї, — сказав Ніколо, — бо в іншому разі це буде втратою доброї душі надаремно.

Потім якусь хвилю він сидів віч-на-віч з нею, або ж точніше, віч-на-віч з нею та її Дзеркалом, яка була її невід'ємною частиною, і, як здогадувався іль Макія, її справжнім коханням. Він з нею не говорив про сердечні справи. Це було б недоречним, непоштивим. Натомість він сказав:

— Це — Флоренція, і ви житимете добре, бо флорентійці знають, як жити добре. Але якщо ви розумна жінка, то завжди знатимете, де чорний хід. Сплануйте маршрут втечі і будьте напоготові. Бо коли Арно виходить з берегів, всі, хто не має човна, тонуть.

Він визирнув з вікна і побачив червону баню собору, що сяяла через поля, де працював його фермер-орендар. На низькій стіні-загорожі грілася ящірка. Почув, як десь прокричала золота вивільга. Довкруж росли дуби та каштани, кипариси та японські зонтичні сосни і пунктиром облямували краєвид. А вдалині високо в небі канюк, ширяючи, закладав віраж. Природна краса залишалася, не заперечиш; але для нього пасторальний краєвид видавався в'язничним двором.

— Мені, — сказав він Кара Кьоз, — на жаль, нема куди втікати.

Відтоді він часто писав їй листи, але жодного так і не відправив, а побачив її лишень один раз перед самою смертю. А от Аго, який вільно гуляв по місту, заходив до неї ледь не щомісяця у Палаццо Коккі дель Неро, а вона робила йому послугу, приймаючи у так званому Покої з Вивільгами, одразу біля grand salon, названому так через птахів у намальованому на стінах лісі. Він під'їжджав возом з вином до торгових воріт, куди вів вузький провулок з тильної сторони будинку, але ніколи не заходив до будинку як торговець. Він одягав найкращий одяг, той, що носив при дворі і який тепер рідко коли ставав йому в пригоді, а тоді йшов вниз по Віа Порта Росса, як літній денді, що провідує свою кохану; його колись біляве, а тепер геть чисто сиве і дуже рідке волосся було гладко прилизане на голові, а в руках він тримав неодмінні квіти. Мав дещо кумедний вигляд, це він бачив у її чесних очах, але нічого не міг із собою подіяти. Від неї він нічого не чекав, але вона дещо прохала у нього, і це було таємницею.

— Ти можеш зробити для мене одну послугу? — запитала вона, а він відповів:

— Усе, що захочеш.

Лишень Дзеркало та вивільги знали про сказане.

Помер Джуліано де'Медичі, Лоренцо де'Медичі став правителем Флоренції як Лоренцо II, і все почало мінятися. За три роки зміни були ще не надто помітні. Арґалія був йому потрібний так само, як і його дядькові. Саме Арґалія повів флорентійське військо у бій проти Франческо Маріа, герцога Урбінського, якого Леон X вже потрохи зраджував. У часи вигнання Медичі саме Франческо Маріа прикривав їх, але тепер вони повернули зброю проти нього, прагнучи відібрати у нього герцогство. Він був сильний чоловік й очолив добре навчене військо, тож навіть Арґалієвим яничарам знадобилося три тижні, аби розбити його. Під кінець кампанії з'ясувалося, що було вбито дев'ятеро оттоманських воїнів. Д'Артаньян, один з чотирьох швейцарських велетнів, також загинув, і було аж страшно дивитися на невтішне горе Отто, Ботто та Клотто. Після того як Арґалія придушив заколоти вірних Франческо Маріа кількох баронів в Анконі, що в області Марке, Арґалія Турок виявився вже надто потужним для того, аби Лоренцо зміг виступити проти нього відкрито.

Саме в цей час іль Макія подав свою книжку у двір Лоренцо. Він не дочекався якоїсь подяки, оцінки, критики чи навіть простого підтвердження про одержання, не було також знайдено жодної копії книжки і між особистими речами Лоренцо після його смерти. Щоправда, потім ходили чутки про те, як Лоренцо зневажливо сміявся, коли йому подали книжку, а тоді навідмах жбурнув її подалі від себе.

— Невдаха хоче повчати, як принцові досягти успіху, — сказав він з уїдливим сарказмом. — Мабуть, мені негайно треба вивчити цю книжку напам'ять.

А тоді, коли регіт його придворних стих, він сказав ще кілька слів, чим викликав другу хвилю реготу:

— Можемо бути впевнені лишень в одному. Якщо ім'я цього Ніколо Мандрагори коли-небудь згадають, то згадають як комедіанта, а не як мислителя.

Чутки дійшли і до Аґо Веспуччі, але він був надто добрим, аби повторити почуте перед своїм другом. Тому Ніколо сподівався на відповідь упродовж багатьох місяців. Коли стало зрозумілим, що не буде жодної відповіді, іль Макія ще більше занепав духом. А щодо невеличкої книжки, то він її відклав набік, і за його життя вона так і не вийшла у світ.

Навесні 1519 року Лоренцо зробив свій хід. Він відрядив Арґалію переслідувати французів у Ломбардії, де флорентійський турок в різних частинах провінції Берґано вступав у битви з військом Франциска І. За відсутности Арґалії Лоренцо влаштував величний лицарський поєдинок на П'яцца ді Санта Кроче, що вже надто нагадував лицарський поєдинок на честь. Симонетти Веспуччі, на якому стяг турніру ніс Джуліано де'Медичі старший, вихваляючи її красу словами la sans pareille. Кара Кьоз запросили зайняти почесне місце у королівській ложі під голубим балдахіном, прикрашеним золотими ліліями, а Лоренцо під'їхав до неї і розгорнув новий стяг, і на ньому тепер уже був виконаний дель Сарто її портрет; але слова залишилися тими ж: La sans pareille.

— Я присвячую цей турнір королеві краси нашого міста Анжеліці Флорентійській та Китайській, — проголосив Лоренцо.

Однак Кара Кьоз залишилася незворушною і не схотіла кинути йому шарф або ж хусточку на знак своєї прихильности, тож раптовий багрянець герцоґових щік видав його гнів від приниження. В турнірі брало участь шістнадцять учасників, воїни, які залишилися для охорони міста, і було два palio, один виготовлений із золотої парчі, а інший із срібної. Герцог не записався до списку учасників, але зайняв місце поруч Кара Кьоз і не розмовляв з нею аж до вручення призів.

Після змагань розпочався бенкет в Палаццо Медичі, на якому були такі напої як zuppa pavese, і такі наїдки як павичі, а також фазани з Кіавенни, куріпки з Тоскани й устриці з Венеції. Були також спагеті, приготовлені на арабський манір з великою кількістю цукру і цинамону, а от страви зі свинини, наприклад fagioli, не бралися до уваги з огляду на чутливість почесної гості. Було на столах також айвове повидло з Реджіо, марципани зі Сьєни і смачний флорентійський caci marzolini, березневий сир. Великі купи помідорів також доречно прикрашали столи. Після споживання наїдків та напоїв говорили поети та інтелектуали на тему кохання, як це бувало на святі Аґатона, про що пише Платон у Симпозіумі. Лоренцо завершив цю частину святкування, процитувавши вибрані рядки саме із Симпозіуму.

— Кохання змусить чоловіків захотіти померти за своїх коханих — лишень кохання, — декламував він, — як чоловіків, так і жінок. Алкестида, донька Пелія, — це пам'ятник всій Елладі; бо вона пожертвувала своїм життям заради свого чоловіка.

Коли шумко сів, Кара Кьоз запитала його:

— Навіщо говорити про смерть посеред величного життя?

Лоренцо вразив її, заговоривши найгрубішою мовою. Він любив випити, і всі знали, що від того не ставав розумнішим.

— Шановна пані, смерть перебуває не настільки далеко, як ви собі уявляєте, — промовив він. — Ніхто не знає, що на вас чекатиме вже завтра.

Вона завмерла і мовчала, розуміючи, що її доля говоритиме зараз устами неотесаного юного господаря.

— Перш ніж квітка помирає, — сказав він, — вона перестає пахтіти. І ваш аромат, шановна пані, також потрохи вивітрюється, хіба не так? — це не було запитанням. — Щось немає вже розмов про божественну музику, почуту біля вас, чи про славні зцілення або ж дивовижні запліднення безплідних лон. Навіть наші найлегковірніші громадяни, навіть ті, що недоїдають і споживають приправлений травами хліб, аби спричинити видіння і забути про голод, навіть жебраки, що їдять гнилятину й отруйні рослини так часто, що бачать демонів кожної ночі, чомусь більше не говорять про вашу чудодійну силу. Куди поділися ваші чари, шановна пані, куди поділися ваші п'янкі парфуми, від яких божеволіли чоловіки? Отже, чари навіть найпрекраснішої жінки можуть вивітрюватися — як би то сказати? — з віком.

На ту пору Кара Кьоз виповнилося двадцять вісім років, але її очі видавали виснаження та натягнуті стосунками в особистому житті, що Лоренцо зауважив правильно і брутально.

— Навіть удома, — шепотів він театрально, — все може зійти нанівець, еге ж. Шість років живете разом з чоловіком у Флоренції і ще кілька жили до того, і у вас немає дітей. Людей непокоїть ваша безплідність. Цілителю, зціліть себе.

Кара Кьоз почала підводитися. Рука Лоренцо II важко опустилася на її передпліччя, притиснувши її до поручня крісла.

— Як довго ваш захисник захищатиме вас, якщо ви не народите йому сина? — запитав він. — Тобто, якщо навіть він і повернеться з війни.

У цю мить вона збагнула, що він замишляв щось лихе; якась людина чи група людей під орудою Арґалії погодилася зрадити свого ватажка в обмін на обіцяне підвищення по службі, і це може бути підступний ніж у спину або ж публічна страта. Дуже часто зрада вартує іншої зради.

— Ти не зумієш його вбити, допоки біля нього люди, — сказала вона ледь чутно, і тоді перед її очами постало, ніби якесь пророцтво, обличчя Костянтина Серба.

— Що ви пообіцяли йому, — запитала вона, — коли він по стількох роках дружби погодився на таку страшну річ?

Лоренцо схилився до неї, аби прошепотіти їй на вухо:

— Усе, чого він захотів, — відповів він жорстоко.

Отже, вона стала хабаром, а Костянтину, який так ніжно оберігав її впродовж багатьох років, захотілося ще більшої близькости, і ось що з цього вийшло. Вона Арґалієва загибель.

— Він цього не вчинить, — промовила вона.

Лоренцо ще міцніше стис її руку.

— Навіть якщо він так і вчинить, принцесо, — сказав він, — то не одержить винагороди.

Вона зрозуміла про що йде мова. Ось яка її доля.

— Уявімо собі, що військо повернеться додому, несучи свого мертвого воєначальника на щиті, — шепотів чоловік біля неї. — Аякже, жахлива трагедія, але його поховають між міськими героями, і буде оголошено щонайменше місяць жалоби. До часу його повернення ми перемістимо вас і вашу дівчину, а також всі ваші пожитки з Віа Порта Росса на Віа Ларґа. Потім ви приходите до мене як моя гостя, шукаючи відради у час великого смутку. Уявіть, що зроблю я з негідником, який убив захисника Флоренції, вашого коханого і мого товариша. Можете мені описати ті тортури, які б ви хотіли застосувати до нього, і я вам Гарантую, що той негідник житиме, допоки всі вони не будуть випробувані на ньому.

Заграла музика. Почалися танці. Їй довелося танцювати pavana з убивцею всіх її сподівань.

— Мені необхідно подумати, — промовила вона, а він легко вклонився.

— Авжеж, — промовив він, — але думайте швидко, а поки ви думатимете, вас уже сьогодні помістять у моїх приватних покоях, аби ви добре знали, про що вам слід думати.

Вона зупинилася і подивилися йому просто у вічі.

— Шановна пані, будь ласка, — дорікнув він їй, простягаючи руки, аж поки вона не почала знову робити кроки. — Ви — принцеса королівської крови з дому Тамерлана та Чингісхана. Ви ж бо знаєте, як влаштовано світ.

Вона повернулася додому з Дзеркалом, давши зрозуміти, що направду знає, як влаштовано світ.

— Анжеліко, що має статися, те станеться, — промовила вона.

— А наразі, Анжеліко, приготуймося до смерти, — відповіла Дзеркало.

Ця фраза була кодовою, про яку вона та принцеса домовилися задовго до цього дня, і вона означала, що настав час діяти, необхідно скинути одне життя і знайти інше, час вдатися до плану втечі й зникнути. Час почати втілювати задум, і тому дівчині-Дзеркалу в довгій накидці-бурці треба випурхнути із торгового виходу, коли засне все місто, і йти вниз вузьким провулком повз Палаццо Коккі дель Неро, непомітно дістатися Оґніссанті й дійти аж до дверей Аґо Веспуччі. Але, на її подив, Кара Кьоз захитала головою.

— Ми нікуди не підемо, — промовила вона, — аж поки мій чоловік не повернеться додому живий.

Життя і смерть були їй не підвладні, і тепер вона сподівалася на силу, на яку раніше ніколи не покладала надій, і то була сила кохання.

Наступного дня ріка пересохла. Місто повнилося чутками, що буцімто Лоренцо де'Медичі смертельно хворий, і хоч ніхто не казав цього вголос, але всі знали, що він хворий на жахливу morbo gallico, себто сифіліс. Брак води в Арно вважався поганим знаком. За Лоренцо лікарі доглядали цілодобово, але стільки флорентійців повмирало від цієї недуги за двадцять три роки з часу її появи у місті, що мало хто з городян сподівався на одужання герцога. Як уже повелося, половина міста винила в цьому французьких вояків, а половина — моряків Христофора Колумба, що привезли недугу зі своїх морських подорожей, але Кара Кьоз такі балачки не турбували.

— Це сталося навіть раніше, ніж я думала, — промовила вона до Дзеркала. — Це було тільки справою часу, що підозра впаде на мене.

Багато кому таке зауваження видалося б дивним, адже Кара Кьоз не страждала на сифіліс, і це міг довести медичний огляд, до того ж вона не контактувала ні з ким із сифілітиків. Однак ніхто і не схилявся до думки, що Лоренцо II хтось заразив сифілісом, що робило раптовий прояв сифілісу у найпотворнішій формі ще незрозумілішим. Отже, це був дуже підозрілий випадок, а в такому разі поставала необхідність знайти підозрюваного або ж, у крайньому разі, цапа-відбувайла. Хто знає, чим би все це закінчилося, якби Арґалія Турок не повернувся додому живий.

У ніч напередодні його повернення її ніяк не брав сон, але вона все ж таки заснула і бачила уві сні сестру. На блакитному килимі, облямованому червоним і золотим, з червоним і золотим ромбом у центрі, всередині великого червоно-золотого намету сиділа Ханзада Беґум і пильно роздивлялася чоловіка, котрого не могла впізнати, а він був одягнутий у кремовий шовковий одяг, з рожево-зеленою шаллю, накинутою на плечі, на голові мав тюрбан ясно-блакитного, білого і трохи золотого кольору. Я — твій брат Бабар, промовив незнайомець. Вона поглянула на його обличчя, але то був не її брат. Я не думаю, що ти — мій брат, промовила вона. Чоловік повернувся до ще одного чоловіка, що сидів обабіч. Кукулташе, промовив він, хто я? Ваше величносте, відповів другий чоловік, ви — Загіруддин Мухамед Бабар, і це така сама правда, як і те, що ми сидимо в Кундузі. На що Ханзада відповіла, чому я маю більше вірити йому, ніж тобі? Я не знаю жодного Кукулташа. Сестра і брат і далі сиділи в наметі, біля неї стояли служниці, а біля нього — воїни зі списами та луками. Жодних емоцій. Жінка не впізнавала свого брата. Вона не бачила його вже десять років. А Кара Кьоз, хоч і спала, але усвідомлювала, що все це люди зі сну. Вона була сестрою, відірваною від родини, що не могла знайти дороги пам'яті та любови, які б дозволили їй повернутися додому. Вона була братом Бабаром, який був одночасно жорстоким і поетичним, який міг відрубувати людські голови й оспівувати красу лісової галявини того ж самого дня, але він не мав країни, яку б міг назвати своєю, він усе ще блукав по світу, воюючи за простір, завойовуючи території і втрачаючи їх, тут він ішов на Самарканд, а тут — на Кандагар, а тут він знову вигнанець; Бабар увесь час біжить, намагаючись віднайти землю, на якій би можна твердо стояти. Вона була Кукулташем, Бабаровим другом, а також служницями і воїнами, вона виходила із середини себе і дивилася на свою ж історію, і все це ніби відбувалося з кимось іншим, вона нічого не відчувала, вона не дозволяла собі відчуттів. Була своїм дзеркалом і сама собою.

Потім сон змінився. Балдахін і шатро намету перетворилися на червоний камінь. Усе, що було нетривким, нестійким і мінливим, раптом стало постійним і нерухомим. Камінний палац на пагорбі, а її брат Бабар ніжиться на камінному помості посередині величної водойми з рівними берегами. Він був настільки багатий, що коли хотів бути щедрим, то наказував вичерпати з водойми воду й наповнити її грошима, а тоді кликав своїх підданих черпати його дари. Він був багатий і впевнений у собі, мав не тільки водойму, але також королівство. Але то вже був не Бабар. Той чоловік не був її братом. Вона його не впізнавала. Вона його не знала.

— Я бачила майбутнє, Анжеліко, — сказала вона Дзеркалові, коли прокинулася. — Майбутнє — все з каменю, а братів нащадок — незрівнянний імператор. Ми — вода, ми можемо перетворитися на пару і зникнути, як дим, але майбутнє — це багатство і камінь.

Вона чекатиме на майбутнє. Потім повернеться до свого колишнього життя, зіллється з ним і стане одним цілим. Їй пощастить більше, ніж Ханзаді. Вона зможе впізнати короля.

Там у сні була жінка, яку вона бачила збоку, жінка з довгим білявим волоссям, розпущеним до плечей, яка сиділа навпроти короля, розмовляла з ним і була вбрана у довгий плащ із різнокольорових косокутників. І ще одна жінка у приміщенні, яка ніколи не бачила сонячного проміння, яка блукала коридорами палацу, ніби тінь, то зникаючи, то знову з'являючись. Ця частина сну була нечіткою.

Кара Кьоз пам'ятала про вгамування емоцій. Відтоді як її змусили перейти до приватних покоїв Лоренцо II, вона не дозволяла собі жодних почуттів. Вона робила те, що мала намір зробити, і холоднокровно реалізовувала свої наміри. Після повернення до Палаццо Коккі дель Неро була цілковито спокійна та безстороння. Дзеркало метушилася, складаючи найцінніше до двох cassoni, себто великих скринь, в яких жінки зазвичай тримають свій посаг, і готувалася до швидкого від'їзду, навіть якщо її господиня захоче залишитися. Кара Кьоз чекала біля відчиненого вікна у grand salon, дозволяючи вітрові доносити міські розмови. Минуло небагато часу, як вона почула слово, про яке знала, що саме воно буде вимовлене, і це слово робило її перебування у палаці небезпечним. Однак вона все ще утримувалася від втечі.

Відьма. Вона заворожила його. Він лежав з відьмою, захворів і помер. Він не був хворий. Відьомство. Вона заразила його диявольською хворобою. Відьма, відьма, відьма.

Лоренцо II помер ще до того, як загони міліції стрункими рядами повернулися з перемогою під Чизано Барґамоско, незважаючи на переляк, спричинений спробою Костянтина Серба в розпалі битви відібрати життя у gran condottiere генерала Арґалії. Костянтин, разом зі своїми шістьма товаришами-яничарами, озброєні ґнотовими мушкетами, піками та мечами, підступно напав на позиції генерала з тилу. Перша куля поцілила в плече Арґалії, і він упав з коня, що цілком випадково врятувало йому життя, бо він лежав між кіньми, і заколотники не могли поцілити в нього вдруге. Троє швейцарців, що залишилися живими, повернулися з передової в тил, аби боротися із ворохобниками, і після напруженого рукопашного бою заколот було придушено. Костянтина вбито пікою в серце, але загинув також і Бото. До вечора розбили і французів, але перемога Арґалію не тішила. Живими лишилося у нього менше сімдесяти вояків.

Коли вони наближалися до міста, то так само, як і в день обрання Папи, побачили всюди багаття, тому Арґалія послав вершника вперед, аби дізнатися, що там сталося. Гонець повернувся з новиною про смерть герцоґа і про настрої громадян міста звинувачувати в усьому Кара Кьоз, яка буцімто наслала на нього таке прокляття, що, ніби голодний звір, з'їло його тіло, почавши із статевого органа і поширилося по всьому тілу. Арґалія наказав Отто, одному з двох прибитих горем братів-швейцарців, якнайшвидше відпровадити загін міліції назад до бараків. Зібравши біля себе Клотто та решту яничарів, він, хоч і тримав поранену праву руку на перев'язці, галопом поскакав за вітром додому. І справді, тієї ночі дув сильний вітер, і вони бачили викорчувані оливкові дерева та похилені, ніби молоді деревця, столітні дуби, горіхи, черешні та вільхи; тож коли вони їхали, здавалося, що ліс летів у повітрі разом з ними; а коли наблизилися до міста, то почули великий галас, який уміють зчиняти тільки флорентійці. Однак це не був галас радости. Здавалося, що кожен мешканець міста перетворився на вовкулаку і вив на місяць.

Який же то короткий шлях від чарівниці до відьми. Ще вчора вона була неофіційною заступницею міста. А сьогодні біля її дверей збиралася сердита юрба.

— Чорний хід усе ще відчинений, Анжеліко, — промовила Дзеркало.

— Анжеліко, зачекаймо, — відповіла та.

Вона сиділа у кріслі з прямою спинкою у grand salon, визираючи на вулицю так, що могла бачити, що там відбувається, але її з вулиці не було видно. Невидимість стала її долею. Вона залишалася спокійною. Потім почула стукіт копит і підвелася з крісла.

— Він тут.

І справді, він повернувся.

Зовні палацу Коккі дель Неро вулиця Віа Порта Росса розширювалася у невелику площу, навколо якої також стояв палац Давіцці та будинки-вежі сімейства Форесті. Арґалія та яничари, що їхали в напрямку площі, уповільнили рух через натовп, який збирався для полювання на відьму. Проте вершники були рішучими і добре озброєними, а люд дозволив їм проїхати. Коли досягли фасаду палацу, яничари відтіснили натовп, а коли переконалися у безпеці, то відчинили двері. З натовпу почувся крик:

— Кому ви служите, condottiere, народові чи власній хіті? Ви служите місту і його зведеному з життя герцогу, а чи є рабом відьми, яка заворожила його?

Арґалія розвернув коня так, аби бачити натовп.

— Я служу їй, — промовив він, — як це завжди робив і робитиму.

Тоді приблизно з тридцятьма вершниками він заїхав до внутрішнього двору, залишивши Клотто для прикриття ззовні. Вершники зупинилися біля криниці в центрі двору, і мовчазний палац наповнився голосами, тихим іржанням коней, брязкотом зброї та вигуками вояків, що віддавали накази та підтверджували їхнє виконання. Прислуга маєтку вибігала з будинку і пропонувала вершникам воду та їжу. Кара Кьоз, ніби збудившись зі сну, усвідомила всю свою небезпеку. Вона стояла посередині сходів, що піднімалися із внутрішнього двору, а Арґалія стояв унизу, підвівши погляд догори. Був блідий, як смерть.

— Я знала, що ти виживеш, — промовила вона. Але не помітила пораненої руки.

— І ти також повинна жити, — промовив він. — Натовп скаженіє.

Він нічого не сказав про біль у правому плечі чи про вогонь, що розходився від рани по всьому тілу. Не казав і про біль у серці, лиш дивився на неї. Після довгої їзди йому бракувало повітря. Його біла шкіра від найменшого доторку аж палала. Він не сказав «кохана». Востаннє він подумав, чи не витратив він своє кохання на жінку, яка віддавала своє кохання, допоки не настане час його забрати. Він відмів усі думки набік. Цього разу він віддав своє серце; вважав себе благословенним, бо йому було надано таку можливість. Питання, чи вона вартувала його кохання, не мало значення. Його серце відповіло на це питання вже давно.

— Ти мене захистиш, — сказала вона.

— Навіть ціною свого життя, — відповів він і почав злегка тремтіти. Падаючи на полі битви під Чизано Барґамаско, він відчував великий смуток через зраду Костянтина Серба, а тоді раптом усвідомив і свою провину. Його спіймали на тому, на чому він одного разу спіймав перського Шаха Ізмаїла в битві біля Чалдирана. Шабля завжди програє мушкету. У вік ґнотових мушкетів та легких, переносних польових гармат лицарям у латах вже немає місця. Він був людиною з минулого. Він заслужив ту кулю, як старе заслуговує на зруйнування новим. Це сталося через його легковажність.

— Я не можу звідси поїхати, — сказала вона. У її голосі звучав подив, ніби вона почула про себе щось незвичайне.

— Але ти мусиш уже їхати, — відповів він, важко дихаючи. Вони не рушили назустріч одне одному. Вони не обнімалися. Вона пішла за дівчиною-Дзеркалом.

— А тепер, Арґаліє, дозволь нам приготуватися до смерті, — промовила вона.

Ніч палала вогнями. Всюди у діамантове небо піднімалися вогняні язики. Зійшов був повний, з червонуватим відтінком місяць, і низько стояв над небокраєм. І здавалося, що то холодне, несамовите Боже око. Герцог був мертвий, і містом правили чутки. Згідно з чутками Папа оголосив анафему «Анжеліці» як смертельно небезпечній повії і відрядив кардинала опікуватися містом та розправитися з несамовитою відьмою. Пам'ять про спалення на вогнищі трьох чільних Плакальників Джіроламо Савонароли, Доменіко Буонвічіні та Сильвестро Маруффі на П'яцца делла Синьйора ще не стерлася, тому дехто не міг дочекатися смороду палаючого жіночого тіла. Юрбі притаманна нетерплячість. Опівночі натовп збільшився втричі, а його настрій став ще лютішим. У Палаццо Коккі дель Неро полетіло каміння. Фаланга яничарів на чолі із швейцарцем Клотто стояла біля входу, але яничари також втомлюються, тим паче поранені. Під ранок, коли натовп уже шаленів, прийшла фатальна новина. Флорентійська міліція, почувши про указ Папи щодо Анжеліки-відьми, вирушила на підтримку розлюченого люду і в повному озброєнні вже підходила до Віа Порта Росса. Клотто, дізнавшись про це, вирішив, що після смерти трьох братів настала його черга.

— За швейцарців, — вигукнув він і щодуху рвонув вперед у натовп, розмахуючи мечем в одній руці і шпильчастим ядром на ланцюзі у другій. Його товариші-яничари з подивом глянули на нього, бо чоловіки у натовпі мали при собі лишень каміння та палиці, але Клотто вже годі було спинити. Його охопило шаленство вбивства. Люди падали під копита його коня і там знаходили свою смерть. Натовп оскаженів від страху та злости, але спочатку відсахнувся від божевільного велета-альбіноса та його коня. Тоді настав дивний момент — момент, що визначає долю націй, бо коли натовп втрачає страх перед військом, світ змінюється. Раптом натовп перестав відступати, а Клотто на коні саме замахнувся мечем, знаючи, що йому — кінець.

— Яничари, до мене, — вигукнув він, а тоді натовп, як повінь, нахлинув на вершників — тисячі і тисячі зойків, простягнутих рук та стиснених кулаків, град каміння — все це впало на яничарів; люди стрибали на них, як кішки, і вмираючи від замашної зброї, стягували їх з коней, напирали вперед, аж поки коні не залишилися без вершників, але юрмище на цьому не зупинилося і топтало усе поспіль, нестримною силою трощило все, що було на його шляху, і весь світ потонув у крові.

Ще до прибуття міліції натовп, розступившись, ніби море, дав дорогу людям зі зброєю, оскільки під Палаццо Коккі дель Неро яничарів уже не було; озброївшись сокирами загиблих воїнів, найзавзятіші заходилися розбивати троє дерев'яних дверей палацу. У дворі за дверима Арґалія Турок та решта його бійців, осідлавши коней, в повному бойовому обладунку приготувалися дати останній бій.

— Найбільший сором померти від рук тих, кого ти вів до бою, — думав Арґалія, але, принаймні, мої найвідданіші побратими загинуть зі мною, і це робить мені честь.

Аж тут думки про славу, честь та сором покинули його, бо Кара Кьоз саме виходила з будинку, і настав час останніх слів.

— На щастя, юрба — дуже дурна, — промовила вона, — бо в іншому разі Аґо й Дзеркало не змогли б дістатися чорного ходу внизу у провулку. Також, на щастя, я скористалася порадою твого друга Ніколо, бо в іншому разі ми б не мали жодного плану, і ззовні двору не стояли б порожні винні бочки-схованки, не було б і воза зі свіжими кіньми, які відвезуть нас подалі від цього місця.

— Спочатку було троє друзів, — промовив Арґалія Турок, — Антоніно Арґалія, Ніколо «іль Макія» та Аґо Веспуччі. І в кінці також було троє друзів. Іль Макія вже, мабуть, чекає з кіньми на тебе. Біжи.

Його почала бити пропасниця, а біль став нестерпним. Він похитнувся. Кінця не доведеться довго чекати. На коні йому довго не всидіти.

Вона зробила паузу:

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — Помри за мене.

— Я також, — відповів він. — Я вже помираю і помру за тебе.

— Я кохала тебе, як жодного чоловіка на світі, — сказала вона. — Помри за мене.

— Ти — кохання всього мого життя, — відповів він. — Моє життя вже майже добігло кінця, але те, що залишилося, я віддам за тебе.

— Давай я залишуся, — сказала вона. — Поступися мені. І все закінчиться. — Знову в її голосі зазвучав подив від того, що вона дозволила собі сказати, запропонувати, відчути.

— Надто пізно, — сказав він.

Останній бій флорентійських Невидимих, їхня остання поразка і загибель у Заколоті на Віа Порта Росса відбулися у внутрішньому дворі того, що потім назвали Кривавим Палацом. Коли бій закінчився, то за відьмою та її служницею вже слід захолов, і коли флорентійці усвідомили це, то гнів їх, здається, геть чисто згас, і вони як люди, що прокинулися від жахливого сну, втратили жагу до вбивства. Вони прийшли до тями, і вже були не натовпом, а збіговиськом суверенних особистостей, і кожен із них ішов додому, щось собі бурмочучи, мав присоромлений вигляд і хотів, аби на його руках не було крови.

— Якщо вони втекла, — сказав хтось, — то хай їй стелиться дорога і до побачення.

Ніхто не намагався її наздоганяти. Панував повсюдний сором. Коли до Флоренції прибув папський Регент, то Палаццо Коккі дель Неро був замкнений, а вікна закриті віконницями; відбиток міської печатки стояв на замках, а в будинку ніхто не жив упродовж наступних ста років. Коли ж Арґалія Турок упав, втративши свідомість від зараження крови, і лежав, умираючи від інфекції, його шию проткнула ганебна піка міліціянта, і вік великого condottieri минув.

А ріка Арно, ніби проклята відьмою, ще рік і один день була сухою.

— Вона не мала дитини, — зауважив імператор. — Що ти скажеш на це?

— Послухайте ще таке, — відповів його співрозмовник.

Лишень почало на світ благословитися, як ще здалеку Ніколо побачив Аґо, що тримав віжки в руках, а на возі позаду — дві винні бочки, тож він уже й не думав про ловлю дроздів, поклав клітки долі, а сам пішов готувати коней. Йому нелегко було подарувати пару коней, але він це зробить і не буде жалкувати. Може, саме завдяки цьому вчинкові його і запам'ятають як чоловіка, що допоміг втекти від переслідувачів Пані з роду Маґора, принцесі королівської крови з дому Тамерлана та Чингісхана, колишній флорентійській чарівниці. Він гукнув дружину з другого поверху і сказав негайно приготувати їжу та вино, а також покласти трохи їжі про запас; почувши в голосі чоловіка тривожні нотки, вона вискочила з постелі, зробила, як він її просив, і не суперечила, хоч їй дуже не хотілося прокидатися з незвичайно глибокого сну і виконувати безцеремонні накази. Потім Аґо проторохтів возом угору до будинку Макіавеллі, захеканий, переляканий. З ним не було Арґалії. Тож іль Макія мовчки, звівши брови, запитав Аґо Веспуччі про стан справ, і той провів пальцем по горлу, а тоді заплакав сльозами страху, тривоги та смутку.

— Ради Бога, відкривай бочки, — вийшла з дверей Марієтта Корсіні. — Вони там до смерти забилися.

Аґо завбачливо поклав у бочки подушки і м'які підстилки, зробив двері на завісах і невеликі вентиляційні отвори, але попри його запобіжні заходи, обидві жінки вийшли, тримаючись руками за побиті місця, розпашілі, важко дихаючи, з обличчям, спотвореним від болю. Вони жадібно пили воду, але їхні шлунки після такої подорожі відмовилися від їжі. Потім без зайвого галасу вони попрохали дозволу зайти в кімнату, де можна було б переодягнутися, і Марієтта повела їх до головної спальні. Дівчина-Дзеркало дріботіла за Кара Кьоз, несучи невеличку сумку, а коли за півгодини обидві жінки вийшли з кімнати, то це вже були чоловіки, одягнені в короткі туніки: Кара Кьоз — у червоно-золоту, а Дзеркало — у зелено-білу, із зав'язаними поясами навколо талії, мали на собі шерстяні рейтузи для їзди верхи та замшеві чоботи. Волосся було обрізане і сховане під щільно облягаючими шапочками. Марієтта різко вдихнула повітря, коли побачила їхні ноги в рейтузах в обтяжку, але нічого не сказала.

— Може, щось перекусите на дорогу? — запитала вона, але вони не захотіли. Подякували за приготовану нею торбину хліба, сиру та холодного м'яса. Вийшли на вулицю, де їх уже чекав іль Макія та Аґо. Аґо далі сидів на возі. Бочки вже зняли з воза, а натомість там були дві скрині з речами жінок і ще одна сумка з одягом Аґо та всіма грошима, які він мав під рукою, зокрема й кілька переказних векселів на велику суму.

— Я матиму більше, коли приїдемо до Генуї, — сказав він. — У мене є чеки. — Він поглянув Кара Кьоз в очі: — Вам, пані, не можна пускатися в дорогу самим, — сказав він, дивлячись широко розплющеними очима.

— Отже, — відповіла вона, — ви будь-якої миті, щойно вас попрохають, коли бачите наше скрутне становище, готові залишити свій дім, свою роботу, свій спосіб життя і тікати з нами світ за очі у невідоме майбутнє, тікати від однієї небезпеки і, хто знає, може, до багатьох інших?

Аґо Веспуччі ствердно кивнув головою.

— Так, я готовий.

Вона підійшла до нього і взяла його руки у свої.

— Тоді, пані, ми — ваші.

Іль Макія попрощався з давнім другом.

— Спочатку було троє друзів, — сказав він, — Антоніно Арґалія, Ніколо «іль Макія» та Аґо Веспуччі. Двоє з трьох любили подорожувати, а третій був сиднем. Ну, а зараз один із двох мандрівників відійшов назавжди, а другий став ізгоєм. Мій небокрай звузився, і я мушу дописувати фінал. І тепер ти, мій дорогий Аґо, ти — домувальник, що вирушає в дорогу на пошуки нового світу.

Він простягнув руку і поклав три soldi на долоню Аґо.

— Я тобі винен, — промовив він.

За кілька хвилин двоє вершників і чоловік на возі зникли за поворотом, а вранішнє сонце цілувало волосся Аґо Веспуччі, яке було дуже ріденьке і геть чисто сиве. Але у жовтому промінні сонця, здавалося, що його волосся, як в дитинстві, знову стало золотим, коли він та іль Макія вперше блукали лісом Каффаджіо, гаєм vallata біля Саната-Марія дель'Імпрунета та лісом довкола замку Біббіоне, сподіваючись знайти корінь мандрагори.

{19} Був він спадкоємцем Адама, а не Магомета

ув він спадкоємцем Адама, а не Магомета чи Халіфів, сказав йому Абул Фазл; його правонаступництво та повноваження походили від Першого Чоловіка, отця всіх людей. Жодна віра не може вмістити його, жодна географічна територія. Більший за царя над царями, що правив Персією, перш ніж прийшли мусульмани, вищий за прадавнє індійське поняття Чакравартин — владар, чия колісниця могла котитися скрізь, і ніщо не могло стати на заваді її руху, він був Всесвітнім Правителем, повелителем світу без кордонів та ідеологічних обмежень. Що з цього постало, було тією людською природою, не всевишньою волею, тією великою силою, що рухала історію. Він, Акбар, — досконала людина, був рушійною силою часу.

Сонце ще не зійшло, а імператор уже встав. Сикрі у тьмяному освітленні видавалося втіленням великих таємниць життя. Для нього воно було ілюзорним світом запитань, на які йому треба знайти відповіді. Саме у цю пору наставав час для медитації. Він не молився. Час від часу він ходив до великої мечеті, яку збудував навколо святині Чишті, просто так, для годиться, аби припинити плітки злих язиків. Зокрема, злого язика Бадауні. Язика принца-спадкоємця, який, бувши ще менш побожним, ніж його батько, вступив у союз із боголюбами, аби дошкулити йому. Однак імператор любив у такі ранні години, коли сонце ще не припікало каміння Сикрі та емоцій його громадян, подумати про різні речі, високі речі, а не банальне роздратування, яким був принц Салім. Потім медитував уже в полудень та опівночі, але вранішня медитація йому подобалася найбільше. Приходили музики і десь збоку тихо грали релігійні гімни. Часто він проганяв їх помахом руки і насолоджувався тишею. Тишею, яку порушували криками хіба що досвітні птахи.

Інколи, оскільки він був людиною багатьох бажань, його високі роздуми переривалися образами жінок: танцівницями, наложницями, навіть імператорськими дружинами. Колись його увагу часто відвертала Джодга, його уявна кохана дружина; її гострий язичок, її врода, її обізнаність у любовній справі. Він не був досконалим чоловіком, зізнавався він собі десь глибоко в душі, але впродовж тривалого часу він думав про неї як про досконалу жінку. Товариська помічниця, еротична тигриця, годі більшого хотіти. Вона була його шедевром, або ж він так думав довший час, втілена мрія, мандрівниця зі світу хаял[53]— уява, яку він переніс у реальність. Однак пізніше все змінилося. Джодга більше не могла переривати його міркувань. Натомість його почала відвідувати інша жінка. Кара Кьоз, Пані Чорні Очі, прихована принцеса: довго він відмовлявся визнати її, відмовлявся зрозуміти, в який бік тяглося його серце, бо воно вело його до неможливого, до пристрасти, яка ніколи не буде доведена до кінця, а це у прямому розумінні цього слова було недоречним. Він схиляв голову перед звуками майбутнього, а вона була відлунням з далекого минулого. Що його спокушало, так це, мабуть, її ностальгічна притягальна сила: і в такому разі вона насправді була небезпечною, як чаклунка, яка потягне його назад у минуле, а отже, назад геть у всьому — в його ідеях, його віруваннях, його сподіваннях.

Вона йому не підійде. Вона заманюватиме у марення про неможливе кохання, а він заглиблюватиметься в неї і відходитиме від світу закону та дії, величности та провидіння. Можливо, її саме для цього і заслали. Мабуть, Ніколо Веспуччі був ворогом, адже королева-мати Гаміда Бано схилялася до думки, що він — аґент і породження іншого християнського світу — вбивця, засланий, аби зруйнувати його шляхом укорінення в його свідомості цієї яскраво-червоної жінки, цієї жінки-ренеґата. Ніхто не може захопити Сикрі силою зброї, але ця прихована принцеса, мабуть, може знищити його зсередини. Вона йому не підходила. Однак вона приходила і приходила, дедалі частіше, і вона розуміла речі, яких Джодга в житті б не збагнула. Наприклад, вона розуміла тишу. Коли до нього приходила прихована принцеса, вона не розмовляла. І це вона робила не для того, аби подразнити чи допекти йому. Вона не розмовляла, не хихотілаі, не співала. Приносила із собою запах жасмину і, не торкаючись його, просто собі сиділа біля нього і дивилася, як починається день, аж поки небокрай на сході не брався червоною загравою і не здіймався легенький вітерець, і в таку мить вони ставали одним цілим, він поєднувався з нею, як ще не поєднувався з жодною жінкою, а тоді з неймовірною делікатністю вона залишала його, і він на самоті чекав на перші, ніжні дотики світанку.

Ні, вона йому навіть дуже підходила, і він зневажатиме кожного, хто скаже йому щось інше. Він не міг у ній розгледіти нічого поганого, як і в чоловікові, що привів її сюди. Як можна засуджувати такий безрозсудно сміливий дух? Кара Кьоз була жінкою, якої він ще ніколи не зустрічав, жінкою, яка сама кувала своє щастя, без умовностей, силою своєї волі, жінкою, що була схожа на короля. Все це стало його новою мрією, незрівнянним видінням того, якою може бути жінка. Все це тривожило його, збуджувало його, п'янило його, володіло ним. Так, Кара Кьоз була незвичайною; так само, думав імператор, як і Веспуччі, чи то пак Маґор Веспуччі або ж Маґор дель'Амор. Імператор перевіряв його, і виявилося, що він непогана людина. Він не був ворогом. Він був фаворитом. Він заслуговував похвали, а не звинувачень.

Акбар повернув думки на битий шлях. Ні, він не був досконалою людиною, це придумав якийсь облесник, а лестощі Абул Фазла привели його до того, що Маґор дель'Амор називає павутиною парадоксу. Піднесення людини ледь не до божественного статусу, надання їй абсолютної влади і постійні твердження, що не боги, а люди є господарями людських доль, є суперечність, що не витримує багато критики. Крім того, довкола нього були розсипані свідчення втручання віри у людські справи. Йому не йшло з голови самогубство сестер Тани і Рірі, що мали ангельські голоси і для яких самогубство було краще, ніж піти на компроміс зі своєю вірою. Ні, йому не хотілося бути божественним. Якби Бога не було, думав імператор, то було б легше визначити, що таке доброта. Цей культ обожнювання, самозречення в ім'я Всемогутнього був божевіллям, дорогою в нікуди. Хай би де перебувала доброта, вона не перебуває в обрядах, в бездумній пошані до божества, але, радше, мабуть, у повільному, незграбному, всіяному помилками прокладанні індивідуального або ж колективного шляху.

Знову ж таки, він ще раз поринув у суперечності. Він не хоче бути божеством, але вірить у справедливість своєї влади, своєї абсолютної влади, а тоді, згідно з його вірою, ця дивна ідея про доброчесність непокори, що якимось чином проникла у його свідомість, є не що інше, як бунтарство. Він має владу над людськими життями на правах завойовника. Це — невідворотний висновок, до якого доходить кожен тверезо мислячий принц: міць є правом, а все інше, наприклад безкінечні медитації про доброчесність, — так собі, декорація. Переможець — це доброчинець, і більше нічого не треба казати. Розбіжності завжди існують, і завжди відбуватимуться страти та самогубства, але незгоду можна припинити, і це може зробити його кулак. Але як бути із внутрішнім голосом, що шепоче щоранку про гармонію, це не та містична безглуздість всі-люди-є-одним, але інша дивна думка. Що незгода, відмінність, непокора, розбрат, непоштивість, іконоборство, нахабство, навіть зухвальство можуть бути невичерпним джерелом доброчинства. Але так не личить думати королю.

Тепер він думав про далеких герцогів з оповіді чужинця. Вони не претендували на божественне право на свою землю також, але тільки на право переможця. Їхні філософи також змальовували людину у центрі свого часу, міста, життя, церкви. Але вони нерозважливо приписали людську сутність Богові, бо їм була потрібна всевишня санкція на обґрунтування своїх дій у цій справі, у вищій справі Людини, хоча в нижчих справах влади вони обходяться без такої санкції. Які ж вони заплутані і які ж вони малі, коли застосували цю засаду для управління звичайним містом у Тоскані в одній із Римських єпархій, і якої ж вони про себе високої думки. Він — правитель безмежного всесвіту, і він бачить ліпше за них. Ні, поправив він себе, він не бачить, а лише потурає своїй нетерпимості. Так, Маґор мав слушність. Прокляття людської раси не в тому, що ми всі різні, а що ми всі схожі.

Денне світло розлилося по килиму, і він підвівся. Час би вже йому з'явитися у джгароха вікні і привітати шанувальників. Сьогодні вони мають святковий настрій, а це єднає їх з людом того іншого міста, вулицями якого він блукав у своїх мріях-снах, вони також люблять повеселитися, адже сьогодні сонячний день народження їхнього імператора, п'ятнадцяте жовтня, і Його Величність буде зважуватись по дванадцять разів, серед іншого із золотом, шовком, парфумами, міддю, оливою, залізом, зерном і сіллю, а наложниці з гарему посилатимуть кожній родині частку щедрих дарів. Кожен тваринник одержить стільки овець, кіз та курчат, скільки король має років. А от кількість інших тварин, відправлених на бойню, буде просто-таки фантастичною. Потім у гаремі він візьме участь у церемонії зав'язування вузлика на стрічці свого життя, яка веде облік його рокам. І сьогодні він також ухвалить рішення стосовно чужинця, який каже, що він «Могол Кохання».

Особа чужинця викликала в імператора всілякі почуття: утішність, зацікавлення, розчарування, подив, збентеженість, зачарування, роздратування, задоволення, розгубленість, підозру, прихильність, нудьгу і, тут варто сказати, дедалі частіше — ніжністи і захоплення. Якось днями він збагнув, що саме так батьки реагують на своїх дітей, за винятком випадку з його синами, коли почуття ніжності приходило рідко, а от розчарування та зневіра — постійно. Принц-наступник готував проти нього змову буквально з колиски, і всі троє його синів були дегенератами, а от чоловік з історією про Кара Кьоз був винятково шанобливим, беззаперечно кмітливим, просто безстрашним і вмів розповідати казки. А віднедавна Акбар почав помічати дивну, майже ганебну річ, що цей милий Веспуччі так добре почувається при дворі у Сикрі, що його належність до двору вже всі майже вважають доконаним фактом.

Принц Салім відчуває до нього відразу, так само як і релігійний фанатик Бадауні, а його таємна книга з брехливими нападками на імператора все грубшає і грубшає, а сам він тоншає і тоншає, але їхня неприязнь лишень додає йому чести. Його мати і королева Маріам-уз-Замані, його старша дружина, ненавидять його, але їм бракує уяви, і вони не допускають жодного вторгнення уяви у реальний світ.

Оця майже ганебна річ щодо Веспуччі трохи гризла Акбара, і задля перевірки він почав залучати іноземця до справ з управління державою. Білявий «Могол» збагнув майже одразу всю складність подробиць у системі мансабдарі, за допомогою якої здійснювалося управління імперією і від чого залежало її подальше існування, усю піраміду воєначальників, що повинні були утримувати військо та коней згідно зі своїм ранґом, а натомість одержували право власности на землю, що була джерелом їхнього багатства. За кілька днів він запам'ятав імена всіх мансабдарі в імперії усіх тридцяти трьох рангів — від королівських принців, що мали під своєю орудою по десять тисяч воїнів, і аж до найнижчого рангу десятника; крім того, він довідався про критерії оцінювання діяльности посадовців і взявся дораджувати імператорові щодо персоналій мансабдарі для заохочування та штрафування. Саме іноземець запропонував Акбарові провести докорінні зміни у структурі системи, аби Гарантувати стабільність імперії впродовж ста п'ятдесяти років. Спочатку всі мансабдарі були алтайськими середньоазійськими моголами, тобто вихідцями з околиць Фергани та Андижана або ж із Персії. Однак Акбар, переконаний Маґором, почав залучати до управління державою представників інших народів — раджпутів, афганців та індійських мусульман, аж поки ніхто з них не мав більшости. Моголи все ще були найбільше представлені в управлінській піраміді, але після великої реформи вони одержали лишень чверть посад. А це означало, що ніхто з них не може диктувати свої умови іншим, і всі вони були зобов'язані жити в мирі й злагоді. Сулг-і-кул. Цілковитий мир. А все залежало від організації.

Отже, він мав не тільки талант штукаря та й оповідача казок. Приємно вражений імператор розпочав перевірку фізичних та військових навиків молодика, і виявилося, що той може їхати на коні без сідла, влучати стрілою із лука й орудувати шаблею більш ніж вправно. Що стосується інших сфер, то про його хист до мов було вже добре відомо, до того ж він швидко навчився найпопулярніших придворних ігор, таких як настільна гра чандал мандол та карткова гра ґанджіфа, котру він оживив, зробивши спробу ототожнити кольорові карти з вельможами Сикрі. Ашванпаті, Бог Коней, найбільша карта у грі, ототожнювалася з самим імператором. Дганпаті, Бог Скарбів, був, очевидно, міністром фінансів Раджею Тодаром Малом, а от Тіяпаті, Богиня Жінок, була, природно, Джодгою Бай. Раджа Ман Сінґх був Дальпаті, Богом Битв, а от Бірбал, улюбленець понад усіх інших, перший серед рівних, мабуть, мав бути Ґартаті, Богом Укріплень. Акбара дуже тішили такі чудернацькі порівняння.

— А ти, мій Моголе Кохання, — промовив він, — ти, мабуть, — Асрпаті, я так гадаю.

Це був Бог Джина, король магів та чарівників. А тоді чужинець дозволив собі сказати:

— А от Агіпаті, Бог Змій, Джаганпанаг,.. може, це принц-наступник Салім?

Словом, він — чоловік з достоїнствами, що було першою вимогою, аби він став гідним чоловіком.

— Історії можуть зачекати, — сказав йому імператор. — Тобі треба удосконалювати свої знання з тутешніх справ.

Отже, Маґор пішов у науку спочатку до Раджі Тодар Мала, а тоді до Раджі Ман Сінґга, які мали посвятити його у таємниці фінансів та врядування, а коли Бірбал поїхав на захід до фортець Читторґарг та Мегранґарг, Амер та Джайсальмер, аби перевірити підданих та союзників імператора на тих територіях, то іноземець супроводжував його в ролі старшого помічника і повернувся з широко розплющеними очима, здивований імператорською владою, побачивши неприступні фортеці та палаци, принци яких згинали коліна перед королем над королями. Місяці склалися в роки, і всім стало зрозуміло, що білявого чоловіка вже годі вважати іноземцем. «Могол Кохання» став радником і повірником Великого Могола.

— Між іншим, бережись бога змій, — застеріг імператор Маґора. — Ніж, який він мріє встромити у мою спину, може опинитися у твоїй.

Потім помер Бірбал.

Імператор звинувачува себе у мовчазній згоді з бажанням свого друга одержати військову посаду. Але Бірбал сприйняв заколот культу Раушанай, афганських просвітлених, як особисту образу, так би мовити, на боці імператора. Їхній провідник Байазид Пророк змішав індуїзм з ісламом і заварив кашу розпусти. Бірбал обурився.

— Оскільки Бог є в кожному і в усьому, то з цього випливає, що всі дії — це божественні дії, а оскільки всі дії божественні, то немає різниці між правильним і неправильним, добрими ділами і злими ділами, тому нам можна чинити, як нам заманеться? — глузував він. — Джаганпанаг, даруйте мені, але цей воєначальничок насміхається з вас. Він забрав красу з вашого бажання, аби там знайти віру над усіма вірами, перетворив її на гидоту, і тепер ущипливо глузує з вас. За таку необачність його варто змістити, навіть без врахування його варварських грабунків та сплюндрування. Грабіж, на йому думку, допустимий, — ха! — тому що народ Раушанаї — обраний Богом народ для успадкування землі, тож коли їм заманеться захопити спадок трохи раніше, то хто скаже, що вони не мають права?

Ідея грабежу, ставши релігійним обов'язком, давала можливість обраним одержувати те, що подарував їм Всевишній, і така ідея дуже припала до душі племенам у горах Афганістану, тож культ розростався з неймовірною швидкістю. Раптом помер Байазид, якого замінив його наймолодший шістнадцятирічний син Джалалуддин. Роздратуванню Бірбала не було меж, бо «Джалалуддином» також назвали Акбара, і збіг лишень посилював зухвальство багатьох з Раушанаї.

— Джаганпанаг, пора відповісти на образи, — сказав він.

Акбар, розважений такою немілітаристською злістю, погодився, нехай буде по-Бірбаловому. Однак іноземець Маґор дель'Амор не супроводжував Бірбала.

— Він ще не готовий для афганської війни, — промовив імператор на потіху всім у Палаті Приватних Аудієнцій. — Йому слід бути тут при дворі, разом з нами.

Але повстання виявилося серйозним, тож було не до сміху. Гірські стежки стали майже непрохідними. Незадовго після прибуття Бірбала в регіон, аби дати Просвітленим урок, на нього напали із засідки на Маландрайському перевалі. Ходили зловтішні чутки про те, як великий міністр намагався врятувати свою шкуру втечею від своїх військ, але імператор вважав це вигадками зрадників. Він також підозрював, що у всьому був якимсь чином замішаний принц-наступник, але не мав жодних доказів. Тіло Бірбала так і не знайшли. Загинуло вісім тисяч його людей.

Після біди на Маландрайському перевалі імператор довший час мав страшенно нещасний вигляд, не їв і не пив геть нічогісінько. А на честь свого полеглого друга написав вірш. Безпомічним ти віддав усе, що міг, Бірбале. Тепер я безпомічний, але для мене ти нічого не залишив. Він писав уперше і востаннє від першої особи однини, не як король, але як чоловік, що оплакує дорогого друга. Перебуваючи в жалобі по Бірбалу, він відрядив спочатку Тодар Мала, а тоді Ман Сінґха, аби зброєю упокорити Раушанаї. Всюди у Сикрі його погляд натрапляв на порожнечу, на порожні місця трьох з Дев'яти Діамантів, яких не могли заповнити менш достойні люди. Він наблизив до себе Абул Фазла і дедалі більше покладався на нього. А тоді згадав про ту майже ганебну річ, яку дуже обережно зважував вісім місяців після Бірбалової смерти, в день свого сорокачотириріччя, коли він був на шляху до королівських ваг, аби зважитися й собі.

Він намагався знайти відповідь на таке запитання: чи варто йому іноземця Маґора дель'Амора, відомого також як Ніколо Веспуччі, оповідача довгих казок, котрий скандально заявив про свої родинні зв'язки з ним, а потім виявив себе як вмілий адміністратор та радник і несподівано сподобався йому, прийняти як почесного сина? Ранґ фарзанд був одним із найменш жалуваних, найбільш бажаних у всій імперії, і кожен, хто удостоювався цього ранґу, приймався до внутрішнього кола імператора. Чи вартував цей молодий негідник, який був більше схожий на його молодшого брата, ніж на сина (тим паче дядька), такої чести? А як таке призначення, що є не менш важливим, буде сприйнято іншими?

Він з'явився у джгароха вікні, і натовп гучно привітав його. Могол Кохання, розмірковував Акбар, також мав успіх серед народу. І цей успіх, підозрював імператор, був пов'язаний як із популярністю його будинку куртизанок коло озера, тобто Дому Сканди, де верховодили Костомаха та Перина, так і з розповіддю про Кара Кьоз; також не можна було заперечити, що розповідь про приховану принцесу стала частиною традиційного вірування столиці, і зацікавлення до нього не вщухало. Народ також знав, що сини — це імператорові розчарування. А це спричинювало проблематичність майбутнього династії. Як розповідала легенда, предок моголів Тимур, бувши непоказним розбійником, мандрував в одязі пастуха верблюдів, коли з ним заговорив факір-жебрак і попрохав їжі та води.

— Якщо даси мені поживу, я дам тобі царство, — пообіцяв факір чоловікові, який зрікся ісламу і прийняв індуїзм. Тимур дав йому, що той хотів, після чого факір накинув свій плащ на нього і почав бити долонею Тимура по спині. Після одинадцятого удару Тимур з обуренням скинув плащ.

— Якби ти витерпів більше ударів, — промовив факір, — то твоя династія продовжувалася б ще довше. А так вона закінчиться на одинадцятому нащадкові.

Імператор Акбар був восьмим нащадком Тимура Кульгавого, тож, якщо вірити леґенді, моголи почуватимуть себе в безпеці ще впродовж трьох поколінь. І вже дев'яте покоління було проблематичним. А нащадки у вісімнадцятому, п'ятнадцятому і чотирнадцятому були пияками, й один з них мав падучу хворобу, а принц-наступник, ну, що скати про нього, горе та й годі.

На свій день народження посаджений на терези життя імператор дванадцять разів зважувався з рисовим молоком і розмірковував про майбутнє. Перегодя він відвідав мистецькі майстерні, але його думки були далеко. Навіть у гаремі, де до нього горнулися жінки і він аж танув у їхній ніжності, тривога не покидала його. Відчував, що настав переломний момент і що його рішення стосовно іноземця має величезне значення. Прийняття його у свою сім'ю означало б упровадження в життя ідеї Абул Фазла про створення Всесвітньої Держави, себто інкорпорування у свою лінію — тобто в себе самого — осіб, місць, фактів, можливостей земель дотепер невідомих, земель, які, своєю чергою, також можуть бути інкорпоровані. Якщо якийсь іноземець може стати моголом, то з часом такими зможуть стати всі іноземці. До того ж наступним кроком буде створення культури включення, тієї самої культури, яку культ Раушанаї висміював своїм існуванням: у нього викристалізовувалося бачення картини, коли всі раси, племена, клани, віри та нації стануть частиною єдиного могольського синтезу, єдиного велетенського конгломерату на землі, зі своїми науками, мистецтвами, коханнями, відмінностями, проблемами, марнотами, філософіями, змаганнями, примхами. І все це спонукало його дійти висновку, що надання Маґору дель'Амору титулу фарзанд стане досить сильним ходом.

Але ж чи не виглядатиме це слабкістю? Як сентиментальність, самообман, легковірність? Попастися на гачок балакучого чужинця, про якого не знаєш нічого, крім того що він сам розповідає про себе? До того ж усі його розповіді — невиразні, а з погляду хронології вже надто непереконливі. Надання йому офіційного статусу, по суті, означало б, що правда втрачає значення, і якщо він просто розумний брехач, то хай так і буде. А що коли принц не уникатиме презирливого ставлення до вартости правди? А що коли він захищатиме ту вартість, а як тільки йому стане вигідно, почне брехати під покровом свого захисту? А може, він буде холоднішим, менш сприйнятливим до різних фантазій та видінь? Єдине видіння, яке йому варто було б собі дозволити, мабуть, була влада. А чи служить піднесення іноземця владі імператора? Можливо, так. А можливо, й ні.

За цими питаннями лежали ще глибші проблеми, питання магічного світу, в якому кожна людина живе настільки пристрасно, наскільки ці питання населяють матеріальний світ. Коли щоднини Акбар підходить до джгароха вікна, то відчуває, що під ним — його вірні, члени щойно сформованого Культу Погляду, які поширюють розповіді про дива. Кожного дня сюди приносять хворих, немічних, скалічених, і якщо Акбарове око впаде на них, тобто коли його Погляд зустрінеться з їхнім Поглядом, то неминуче наступає одужання. Своїм Поглядом імператор передає силу тим, на кого він дивиться. Магія обов'язково виходить від більш магічної особи (імператора, некроманта, відьмака) до менш магічних; ось таким був один із законів магії.

Важливо також не порушувати законів магії. Якщо жінка покидає чоловіка, то це стається через брак його чарів, або ж через надмірність чарів когось іншого, або ж через прокляття їхнього шлюбу, що розриває узи кохання між дружиною і чоловіком. Чому в усій цій справі одна людина більш успішніша, а інша менш успішна? Тому що одна людина побувала у правильного чарівника, а інша — ні. Однак одна річ не давала імператорові спокою і повставала проти цієї нісенітниці: а чи не є це інфантилізацією самого себе, коли ти відкидаєш свою дієву силу і віриш, що така сила перебуває поза тобою, а не в тобі? Тут ти перечиш також і Богові, існування якого позбавило людей права на самостійне формування етичної структури. Однак магія була довкола, цього не заперечиш, і лишень поганий правитель нехтував нею. Релігію можна переглянути, переінакшити, переробити, можливо, навіть відкинути; магія ж несприйнятлива до такого насильства. Ось чому історія з Кара Кьоз так легко оволоділа свідомістю людей у Сикрі. Вона взяла свою магію в інші світи, у світи зі своїми власними окультизмами, і її чаклунство виявилося сильнішим, ніж їхнє. Ох, її чари! Перед ними навіть і він, імператор, не зміг устояти.

Магічні питання стосовно іноземця Ніколо Веспуччі, самозванця Могола Кохання, можна окреслити так: його присутність є благословенням чи прокляттям? Його піднесення до високого ранґу принесе благословення імперії, а чи призведе, через порушення якогось темного закону Фортуни, до катастрофи у королівстві? Іноземщина сама по собі є річчю, на яку треба дивитися як на освіжаючу силу, що приносить щедрі дари та успіх її прибічникам, а чи вона розчиняє щось дуже важливе як в окремо взятій особі, так і в суспільстві загалом? А чи вона ініціює процес загнивання, який завершується відстороненою і не автентичною смертю? Імператор радився з охоронцями невидимого царства — хіромантами, астрологами, віщунами, містиками та іншими пророками, яких не бракувало у столиці, особливо поблизу могили Саліма Чішті, але їхні поради були суперечливими. Він не звертався за порадою до європейців, земляків іноземця, отців Аквавіви та Монсеррате, бо їхнє вороже ставлення до оповідача було видно неозброєним оком. А Бірбала, ох, його дорогого, мудрого Бірбала вже не було.

Тож він залишився сам на сам з собою. Лишень він може вибрати.

Звечоріло. А він не ухвалив жодного рішення. Медитував під опівнічним півмісяцем. Вона прийшла до нього, вся срібна, мовчазна й осяйна.

Справа дійшла до тієї точки, коли Джодга для багатьох людей стала невидимою. Домашня прислуга, приставлена до неї, природно, бачила її, оскільки їхнє життя залежало від цього, однак інші королеви, які завжди не зносили її присутности, не могли її розгледіти. Вона знала, що з нею відбувається щось недобре, і переповнилася страхом. Вона почувалася слабкою, а інколи навіть розбитою, якоюсь переривчастою, ніби прийшла і пішла, ніби зі свічки її життя було знято нагар, і знову запалено, потім знову знято нагар і знову запалено. Бірбал був мертвий, думала вона, а я зів'яну. Світ змінювався на гірше. Імператор останніми днями до неї заходив украй рідко, але навіть коли і заходив, то мав заклопотаний вигляд. Під час кохання у неї складалося враження, що він думає про когось іншого.

Усевидючий євнух Умар Айар, а він справді бачив геть усе, серед іншого й речі, які ще не сталися, застав її пополудні у Палаті Вітрів, у прохолодній кімнаті на другому поверсі, яка мала джаліс, себто кам'яні ширми філігранної роботи, що заступали три з чотирьох стін. То було наступного дня після імператорових уродин, і в його рухах вгадувалася дивна невідкладність. Зазвичай він був млявим, а його рухи — плавними. Однак сьогодні він був сливе збуджений, ніби новина, яку він мав повідомити, підстрибувала всередині нього і порушувала рівновагу.

— Отже, — промовив він, — це дуже важливо для вас. Мері Вічности та Мері Палацу — дружина та мати Божественного Халіфа, Виняткового Самоцвіту та Хедива Віку — особисто ідуть до вас.

Мері Вічности — це була справжня мати принца Саліма Маріам-уз-Замані, Раджкумарі Гіра Кунварі, принцеса Амера з родини Качгвага Раджпут. Мері Палацу, тобто Маріам Макані, була мамою імператора Гаміда Боно. (Халіф, Самоцвіт та Хедив були самим імператором.) Якщо ці дві вельможні пані, які ніколи не заходили до неіснуючої королеви раніше, поспішали, аби побачитися з нею у її приватних покоях, то мусило статися щось небуденне. Джодга зібралася з духом і стояла у позі покори, із складеними руками та опущеними очима, і чекала на їхній прихід.

Кількома хвилинами пізніше вони влетіли з виразом подиву та презирства на обличчях. Бібі Фатіма, відлуння і фрейліна королеви-матері, цього разу була відсутня у зв'язку з тим, що недавно померла, але хай там як, проте вельможні пані спеціально прийшли без супроводу когось із придворних, за винятком Умара Айяра, у здатності якого тримати язик за зубами ніхто не сумнівався. Вони спантеличено роззиралася, а тоді звернулися до Айяра за допомогою:

— Де вона? — прошепотіла Гаміда Боно. — Кудись вийшла?

Умар кивнув головою в напрямку Джодги. Королева-мати мала розгублений вигляд, а молодша вельможна пані з королівської сім'ї сердито пирхнула і повернулася у напрямку, вказаному євнухом.

— Я прийшла сюди і на мій превеликий подив, — сказала королева Маріам-уз-Замані, говорячи надто голосно і надто повільно, ніби до дурної дитини, — розмовляю з жінкою, якої не існує, обличчя якої не відобразиться в жодному дзеркалі, яка видається мені порожнім місцем на килимі. Я тут прийшла з матір'ю імператора, вдовою Склепіння Абсолюту, Колишньою Коханою Дружиною імператора Гумаюна, Охоронця Світу, чиє Гніздо тепер в Раю, тому що боїмось ще гіршого, ніж того, що ти заволоділа імператором, себто моїм величним чоловіком, її славетним сином. Ми вважаємо, що його зачарував іноземець Веспуччі, якого заслали до нас для виконання злих планів Невірних або Диявола, для зруйнування нашого спокою та для нашого розорення; чари заманили мужність імператора у пастку і поставили під загрозу його здоровий глузд, що, своєю чергою, загрожує всьому королівству, а значить, нам усім. Про ті чари ти ще, мабуть, почуєш, бо в Сикрі, здається, вже всі знають про них. Вони набирають форми примари так званої прихованої принцеси Кара Кьоз.

— Ми визнаємо, — і тут Мері Вічність затнулася, бо те, що мусила сказати, було принизливим для неї, — що з особистих причин імператор надає перевагу тобі перед будь-якою іншою жінкою, — вона не захотіла сказати королевою, — і ми лишень сподіваємося, що, зрозумівши небезпеку, яка чигає на нього, ти зрозумієш, у чому полягає твій обов'язок. Відверто кажучи, ми хочемо, аби ти вжила всіх заходів і вивела його з цього стану запаморочення, з його хтивого жадання цієї дияволиці; тому ми прийшли, аби допомогти тобі, навчивши тебе всіх засобів, за допомогою яких жінки утримували чоловіків, тобто речей, яких імператор, як чоловік, не міг знати, тому не міг передати їх тобі, своєму дещо абсурдному, а зараз, здається, непомітному творінню. Ми знаємо, ти прочитала багато книжок, і, я не сумніваюся, дізналася про все, що в них було написано. Однак існують речі, про які в книжках не пишуть, які зберігаються лишень на жіночих устах і передаються пошепки від матері до доньки споконвіку. Зроби те, що ми тобі скажемо, і він знову стане твоїм рабом, і ти відвернеш перемогу дияволиці над повелителем Фатегпур Сикрі. Позаяк вона є злим духом з минулого, а ми в цьому переконані, до того ж мстива примара, обурена довгим вигнанням, хоче затягти імператора назад у часі, заволодіти ним і знищити його нам усім на шкоду. В будь-якому разі було б ліпше не бачити, якщо тільки можливо, як Імператора Індії, Короля Вияву та Проявлення, Мешканця Сполученого Тіла, Володаря Віри та Небесного Склепіння зводить примара його відступництва — покійна двоюрідна бабуся.

— Пам'ятаєш, що сталося з художником Дашвонтом? — запитала королева-мати.

— Саме так, — погодилася Маріам-уз-Замані. — Ми можемо помилитися і позбутися у такий спосіб митця, але ми не може втратити Захисток Світу.

Вона направду не могли бачити жінку, з якою розмовляли, але їм хотілося вмоститися на килим і спертися на подушки, пити принесене слугами вино і розповідати любовні жіночі таємниці порожньому повітрю. Перегодя вони перестали почувати себе божевільними і поводилися так, ніби були на самоті, просто розмовляли між собою, відверто говорячи про те, що завжди буває закритим, нестримно сміючись над вражаючою комедією бажання, про безглузді речі, які подобаються чоловікам, і про такі ж безглузді речі, які жінки готові зробити, аби вгодити чоловікам, аж тоді спливають роки, і вони згадують юність, пригадують, як їм розповідали ці секрети суворі, люті жінки, а тоді й вони заходяться гучним сміхом, пригадуючи, вже своєю чергою, як та обізнаність прийшла до них, і вже наприкінці у кімнаті лунав сміх поколінь усіх жінок та всієї історії.

Так вони проговорили п'ять з половиною годин, а коли закінчили, то подумали, що то був найщасливіший день у їхньому житті. Тепер вони почали прихильніше думати про Джодгу. Тепер вона була однією з них, учасницею жіночої естафети; тепер вона була не лишень творінням імператора. До певної міри, вона тепер була і їхнім творінням.

Смеркалося. Зайшли служниці з камфорними свічками у срібних канделябрах. В задній частині кімнати запалили залізні факели, в яких весело горіла бавовникова олія, і тіні двох вельможних пань танцювали на червоному камені жаліс. Тоді в іншій частині Сикрі в уяві імператора, в його хаял, нарешті відбулися остаточні зміни, і в Палаті Вітрів Умар Айяр перевів подих, а за якусь мить Мері Вічности та Мері Палацу побачили те, що вже бачив він: не лише тінь третьої жінки за jalis, але суцільні обриси жінки, що ставали у повітрі дедалі виразнішими і чіткішими, аж поки перед ними не постала жінка, яка дивилася на них із багатозначною усмішкою на устах.

— Ти не Джодга, — промовила слабким голосом королева-мати.

— Ні, — відповіла примара, а її чорні очі аж іскрилися. — Джодги нема, бо вона не потрібна імператорові. Тепер я буду його товаришкою.

Це були перші слова, промовлені примарою.

Незважаючи на заходи остороги з боку обох королев, новина про заміну уявної королеви Джодгабай примарою Кара Кьоз дуже швидко розійшлася по всьому місту. Для декого це було ще одним підтвердженням, що прихована принцеса таки існувала, що вона була доконаним фактом, а не вигадкою, тому що жодна жінка, яка ніколи не жила і не померла, не може стати примарою. Для інших це було ще одним підтвердженням слів Абул Фазла про божественну природу імператора, оскільки до його чести додалося не лишень створення цілком уявної жінки, яка ходить, розмовляє і кохає попри те, що реально не існує, але також воскресіння з мертвих справжньої жінки. Розповіді про приховану принцесу невдовзі стали казками, і батьки, доведені до нестями, залюбки розповідали їх своїм дітям перед сном, і ще більше пожвавлювалися, коли думали про можливість побачити принцесу на вулиці. Деякі злосливі консервативні голоси наполягали на необхідності одягати на неї паранджу за межами королівських жіночих палат; безсоромність з відкритим обличчям, якій потурали на Заході, була просто неприйнятна для достойного люду могольської столиці.

Буденність, з якою сприймалися надприродні явища, стала наслідком загальної думки про звичайність таких явищ ще до того, як реальне і уявне були назавжди розділені й приречені на окреме існування під владою різних монархів та окремих правових систем. Що дивувало, так це брак симпатії до невдачливої Джодгабай, так зневажливо відкинутої імператором, так принизливо витісненої з Палати Вітрів у присутності королеви-матері та старшої королеви. У багатьох громадян склалося помилкове враження про Джодгу через її відмову залишити палац. Для таких людей дематеріалізація було заслуженим покаранням за надмірну зарозумілість і брак відчуття ліктя. Кара Кьоз одразу стала народною принцесою, тоді ж бо як Джодга завжди трималася осторонь і була гордовитою королевою.

Умар Айяр доповів про це імператорові із застереженням. У жодному разі не треба вважати, що реакція була тільки позитивною. В туркестанській колонії, в перському секторі, а також у кварталі, де живуть індійські мусульмани, відзначено певний рівень занепокоєння. Серед неісламських політеїстів, які мали силу-силенну богів, поява ще однієї чудотворної істоти не викликала жодних пересудів, оскільки божественне населення було надто великим, аби зважати на появу ще одного, адже бог є в усьому — в деревах, а також у річках, і тільки небо знає, де він ще є; існує, мабуть, бог сміття, бог туалету, тож прибуття на облавок нового духа нікого не дивувало. А от на вулицях монотеїстів було відзначено шок. Люди перешіптувалися, і тільки найчутливіші вуха могли вловити, що йшлося про психічний стан імператора. У підпільному журналі Бадауні, записи з якого Умар Айяр і далі ночами вивчав напам'ять, коли лідер партії манґул спав, було порушено питання богохульства; оскільки можна твердити, що проти перетворення людьми мрій у реальність божий закон не заперечував, то створення Джодги можна виключити зі списку безчестя, але тільки Всевишній має владу над живими і мертвими, і повернути жінку із того світу собі на втіху означало зайти дуже далеко, надто далеко, і тут не могло бути жодного виправдання.

Те, що Бадауні писав утаємничено від усіх, його послідовники вже починали мимрити одне одному. Таке мимрення відбувалося на дуже низькому рівні, бо, як каже приказка, при дворі Великого Могола покірну голову і меч не січе. Проте, на думку Айяра, існувала певна причина для занепокоєння, бо під тим рівнем мимрення, на ще нижчому рівні, він чув про ще більше невдоволення, про ще більший осуд нових стосунків Акбара з Кара Кьоз. І на цьому глибокому рівні Умарові вдалося почути дуже слабкі звуки, які навіть важко назвати звуками, коливання, спричинені самими губами, які майже не ворушилися і були нажахані, що їх може хтось підслухати. Ці майже невловні вухом вібрації містили слово настільки сильне, що воно могло серйозно зашкодити поважній репутації імператора або ж навіть похитнути його трон.

Таким словом було інцест. Умарове застереження надійшло своєчасно, бо незадовго до появи Кара Кьоз у Фатегпур Сикрі принц-наступник Салім покинув столицю і підняв прапор повстання в Аллагабаді, а богохульство та інцест були звинуваченнями, якими він оправдовував заколот. Правда, повстання вдалося не найкращим чином, було кволим, хоч Салім і зміг зібрати під свої стяги до тридцяти тисяч чоловік. Кілька років він ганяв по північній Індії, розповідаючи про своє прагнення скинути з трону батька, але так і не наважився вступити у бій з великим королем. Однак йому таки вдалося ночами в одній справі ночами жахливого тріумфу, організувавши вбивство найближчого імператорового радника, котрого звинувачував у розбещенні моральних устоїв свого батька, підбурюванні його до богохульства та відвернення від Бога та Святого Пророка, а також у тому, що підступними натяками він налаштував імператора проти принца-наступника, його спадкоємця і сина. Абул Фазла було вбити із засідки, так само як Бірбала. Принц Салім повідомив союзникові Раджі Бір Сінґг Део Бундела з Орчга, що по його території подорожуватиме Самоцвіт Сикрі, й попрохав відправити його у небуття, з чим Раджа хутенько впорався — обезголовив беззбройного міністра, а тоді послав його голову Салімові до Аллагабада, де Салім, виказуючи свій звичайний смак і передбачуваність поведінки, викинув її у табірну вбиральню.

Акбар саме сперся на подушку в Палаті Вітрів, випивши, мабуть, трохи забагато вина, і слухав спів вечірньої примари Кара Кьоз про кохання під акомпанемент ділруба, коли ввійшов Умар Айяр з новиною про смерть Абул Фазла. Від жахливої новини імператор одразу протверезів. Умить підвівся і залишив палати Кара Кьоз.

— З цього моменту, Умаре, — поклявся він, — ми знову діємо як правитель усесвіту і перестаємо поводитися як прищуватий, закоханий до нестями хлопчисько.

Закони дружби чи помсти не були тими законами, які зобов'язували принца. Але принц зобов'язаний дбати про благо королівства. Акбарові ж було добре видно, що двоє з трьох його синів не придатні до успадкування трону, бо їх так затягнуло пияцтво і так обсіли хвороби, що вони практично помирали. Тож залишився тільки Салім; і хай би що накоїв, необхідно було продовжити спадкоємність династії. Акбар відрядив посланців до Саліма з обіцянкою не мстити йому за смерть Абул Фазла, проголосивши невмирущу любов до свого первістка. Салім зрозумів це у такий спосіб: вбивство Абул Фазла оправдано. Тепер, коли той тлустий лис відправлений в небуття, його батько знову розпростер руки. Салім, аби умиротворити Короля Слонів, послав Акбарові у подарунок триста п'ятдесят слонів. Відтак погодився поїхати до Сикрі, де в будинку бабусі Гаміди Бано він припав до ніг імператора. Імператор підвів Саліма, зняв свого тюрбана й одяг його на голову принца-наступника, показуючи, що не тримає на нього зла. Салім заплакав. Він був жалісливим юнаком.

Щодо Салімового ментора Бадауні, то його кинули у найбруднішу камеру найглибшої в'язниці Фатефур Сикрі, і жоден чоловік чи жінка, за винятком наглядачів, живим більше його не побачили.

Після смерти Абул Фазла імператор став суворий. Йому спало на думку запровадити правила проживання свого народу, бо він уже щось геть занедбав цю справу. Було заборонено продаж спиртних напоїв звичайним людям, якщо тільки це не було приписом лікаря. Він виступив проти великих скупчень повій, що, як та сарана, аж гули навколо столиці, відправивши їх до віддаленого табору Дияволград, до того ж наказавши всім чоловікам, що заходять до диявола, називати своє ім'я та домашню адресу. Він не схвалював вживання яловичини, цибулі й часнику, але рекомендував з метою набрання мужности споживати м'ясо тигрів. Проголосив свободу віросповідання; можна було будувати храми, а лінґами[54] мити, але виявив менше терпимости щодо борід, оскільки їх живили яєчка, і тому в євнухів вони не росли. Наклав табу на одруження дітей і засуджував рабство та спалювання вдів. Було видано наказ про заборону купання після статевих зносин. А тоді викликав іноземця до Ануп Талао, води якого вкрилися брижами і були неспокійними, хоч надворі не дув вітер, а це означало, що хтось потурбував речі, які мали перебувати у спокої.

— Довкола тебе надто багато загадок, — сказав імператор роздратовано. — Ми не можемо покладатися на чоловіка, життєва історія якого нам не зрозуміла. Тож розкажи нам геть усе, виклади все начистоту просто зараз, а тоді ми вирішимо, як з тобою чинити, і в який бік постелеться твоя доля — вгору до зірок чи вниз у порох. Давай. Нічого не пропускай. Сьогодні — судний день.

— Може так статися, ваша величносте, що моя розповідь не знайде у вас відгуку, — відповів Маґор дель'Амор, — адже стосується це Mundus Novus, тобто Нового Світу, і мінливої природи на майже незвіданій території Часу.

В Океані Mundus Novus звичайні закони простору і часу не діяли. Щодо простору, то він міг одного дня сильно розширитися, а потім стиснутися, так що розміри землі ставали вдвічі більшими чи наполовину меншими. Дослідники незвіданих земель привозили з собою різні відомості про розміри нового світу, природу його мешканців і спосіб поведінки, до якого схильний цей квадрант космосу. Надходила інформація про мавп, що літали, та змій завдовжки з річку. Щодо часу, то він не піддавався жодному контролю. Річ не тільки в тому, що він пришвидшував і сповільнював свій абсолютно мінливий плин, але траплялися також періоди, хоч слово «періоди» не могло належним чином описати це явище, коли він взагалі не минав. Тубільці, ті нечисленні, що опанували європейські мови, підтверджували, що їхній світ був незмінним світом, статичним світом, поза часовим світом, казали вони, і саме так їм і подобалося. Існувала ймовірність, а також знаходилися філософи, що заявляли на повен голос, що поняття часу до Mundus Novus було завезено європейськими мореплавцями та новопоселенцями разом з різноманітними хворобами. Ось чому цей світ належним чином не функціонував. Очевидно, ще не адаптувався до нового стану справ.

— Колись, — казали люди в Mundus Novus, — тут буде час.

Однак наразі треба було просто змиритися з непостійністю природи годинників нового світу. Найтривожнішим наслідком цієї хронологічної непевности було те, що час може спливати для різних людей по-різному, навіть у межах однієї родини чи будинку. Діти старіли швидше, ніж їхні батьки, аж поки не сприймалися старшими за своїх предків. Деяким підкорювачам нових земель, мореплавцям та поселенцям, здавалося, завжди мали обмаль часу. А іншим того часу було аж забагато.

Слухаючи розповідь Маґора Дель'Амора, імператор усвідомлював, що західні землі були екзотичними та сюрреалістичними настільки, що виявилися малозрозумілими для нудних людей Сходу. На Сході чоловіки та жінки важко працювали, жили добре або ж не дуже, помирали благородною або ж ганебною смертю, дотримувалися віри, що надихала їх на велике мистецтво, велику поезію, велику музику, давала трохи заспокоєння і багато сум'яття. Нормальна людина просто жила, от і все. А в тих казкових західних краях люди, здається, були схильні до різного виду істерії, згадаймо хоч би Плакальників у Флоренції, яка ширилася у їхніх країнах, ніби хвороба, і без жодних попереджень усе докорінно змінювала. А вже недавнє обожнення золота викликало особливий тип цієї крайньої істерії, яка стала рушійною силою у їхній історії. У своїй уяві Акбар малював західні храми, збудовані з золота, із золотими священиками всередині, а також із золотими прихожанами, що прийшли молитися із золотими пожертвуваннями, аби заспокоїти свого золотого бога. Вони їли золоту їжу і пили золоті напої, а коли плакали, то розплавлене золото текло по їхніх лисніючих щоках. І саме золото рухало їхніми мореплавцями, коли вони пливли через безкрайній океан далі на захід, незважаючи на небезпеку упасти з краю світу. Золото, а також Індія, де, за їхніми уявленнями, було сила-силенна золота.

Проте Індії вони не знайшли, але відкрили... далекий захід. І на цьому далекому заході вони знайшли золото, а тоді шукали ще більше золота, шукали золоті міста і золоті річки, аж зустріли створіння навіть ще менш імовірних і вражаючих, ніж вони самі — химерних, незбагненних чоловіків та жінок, які вдягалися в пір'я, шкіру та кістки, і вони назвали їх індіанцями. Для Акбара це було образливим. Чоловіків і жінок, які приносять у жертву своїм богам людей, назвали індіанцями! Дехто з цих «індіанців» з іншого світу мало чим відрізнявся від аборигенів; навіть ті, що побудували міста та імперії, хибували, або так здавалося імператорові, на філософію крови. Їхній бог був наполовину птахом, наполовину змією. Їхній бог складався з диму. Їхнім богом був бог овочів, бог ріпи і кукурудзи. Вони потерпали від сифілісу і думали про каміння, дощ і зорі як про живих істот. На полях вони працювали спроквола, були ледацюгами. Не вірили у зміни. Назвати таких людей індіанцями, на категоричну думку Акбара, було неповагою до благородних чоловіків та жінок Індії.

Імператор знав, що досяг певної межі свого розуму, дійшов до краю його можливостей, за котрий не сягне його спроможність співпереживання та зацікавленості. Так, були острови, які опісля перетворювалися на континенти, а також континенти, які виявлялися островами. Також були річки і джунглі, миси й перешийки, але пішли вони всі під три чорти. У тих краях, можливо, і були дев'ятиголові змії-гідри, чи білоголові грифи, або ж дракони, що охороняють великі купи скарбів, котрі, як вважалося, були заховані у глибині джунглів. Іспанців та португальців там щиро вітали. До цих дурних чужоземців почало доходити, що вони відкрили не шлях до Індії, а до чогось цілком іншого, не до Сходу і не до Заходу, а до чогось, що лежить між Заходом та великим індійським морем з казковим островом скарбів Тапробаном, а за ним з королівствами Індії, Японії та Китаю. Вони відкрили, що світ насправді більший, ніж вони гадали раніше. Хай їм щастить у їхніх подорожах до островів та земель у всесвітньому океані, коли вмиратимуть від цинги, нематод, малярії, сухот та тропічної фрамбезії. Від них імператор уже втомився.

Однак саме туди вона і потрапила, принцеса-правопорушниця законів дому Тимура й Темюджина, Бабарова сестра, сестра Ханзади, кровинка від його крови. Жодна жінка в історії світу не здійснювала такої мандрівки. Він любив її за це і захоплювався нею, але також був переконаний, що її подорож через океан нагадувала вмирання, смерть перед смертю, адже смерть — це також подорож від відомого у невідоме. Вона вирушила у подорож до нереального, у світ фантазій, в якому люди лишень мріють побувати. Примара, що з'являлася в його палаці, була реальнішою, ніж та жінка з плоті й крови в минулому, котра відмовилася від реального світу на користь нездійсненної мрії, так само як ще раніше вона відмовилася від природного світу своєї родини та обов'язку на користь егоїстичного кохання. Не полишаючи думок про повернення до своїх коренів, про возз'єднання зі своїм колишнім єством, вона зникла назавжди.

Для неї шлях на схід був закритий. Тутешні води аж кишіли корсарами, і пливти цим шляхом було надто ризиковано. До того ж в оттоманському світі та в королівстві шаха Ізмаїла вона спалила свої кораблі. В Хорасані існувала небезпека бути схопленою будь-яким наступником Шайбані Хана. Вона не знала про місце перебування Бабара, але шляху до нього в неї не існувало. В Генуї у прибережному будинку Андреа Дорії, куди відвіз її Аґо Веспучі, вона дійшла висновку про неможливість повернення шляхом, яким вона прибула туди. Також вона не могла залишатися в Генуї, побоюючись гніву Флоренції. Сивий старий морський вовк Дорія, геть спантеличений новим чоловічим виглядом Кара Кьоз та її Дзеркала, але без жодних зауважень з цього приводу ґречно запросив їх до будинку — Кара Кьоз усе ще викликала у чоловіків ґречність, навіть у чоловіків з репутацією грубих та безсердечних — і запевнив їх, що в його домі жоден флорентієць не завдасть їм шкоди. Дорія перший припустив можливість розпочати нове життя за Океаном.

— Якби мені не треба було вбивати стількох берберських піратів, — сказав він, — я б і сам відважився на таку подорож, йдучи слідом за знаменитим кузеном сеньйором Веспуччі.

До того часу він відправив на той світ не одного пірата, і його особистий флот, що в основному складався з відібраних у піратів кораблів, налічував тепер дванадцять суден, а їхні екіпажі були вірними лишень особисто Дорії. Однак себе він уже більше не вважав справжнім condottiere, оскільки його не цікавили битви на суші.

— Арґалія був останнім з нас, — заявив він, — а я — пережиток минулого.

У вільний від походів час він вів у Генуї політичні бої зі своїми суперниками — родинами Адорні та Фреґосі, які з усіх сил намагалися витіснити його з влади.

— Я маю кораблі, — промовив він, а тоді додав, не стримавшись навіть з огляду на присутність двох дам, а може, тому, що обидві дами були вбрані як молоді чоловіки, — а вони що мають? Навіть залупи лисої не мають, правда, Чево?

Чева Скорпіон, сильний, як віл, татуйований лейтенант, аж зашарівся і незграбно відповів:

— Ваша правда, адмірале, у них я не бачив чогось такого.

Своїх гостей Дорія провів до бібліотеки і показав їм ще не бачену ними річ, навіть Аґо, чий родич мав до неї безпосередній стосунок, не бачив Cosmographiae Introductio ченця бенедиктинця Вальдземюллера з монастиря Сант-де-Вож. Дорія розгорнув на підлозі мапу з майже настільки ж довгою назвою Universalis Cosmographia Secundum Ptholoemaei Traditionem et Americi Vespucii Alirumque Lustrationes, тобто Географія світу відповідно до традицій Птоломея та доповнень Америго Веспуччі й інших першовідкривачів. Птолемей та Америго на мапі були зображені у виглядів колосів-богів, що дивилися вниз на своє творіння, а на великому сегменті Mundus Novus з'явився напис Америка. «Я не бачу жодних причин, — писав Вальдземюллер в Introductio, — з яких хтось би міг не схвалювати цієї назви на честь Америго, першовідкривача, далекоглядного генія».

Зворушений Аґо Веспуччі зрозумів, що доля в особі його кузена, мабуть, вела його до нового світу впродовж усього його життя, хоч він завжди був закостенілою людиною і думав про несамовитого Веспуччі як про хвалькуватого купця, чиї розповіді треба було сприймати з часткою скептицизму. Він не дуже добре знав Америго і ніколи не намагався пізнати його краще, оскільки вони мали між собою дуже мало спільного. А тепер мандрівний Веспуччі був далекоглядним генієм, його іменем названо новий світ, і це було варте поваги.

Повільно, боязко, з великим трепетом, повторивши кілька разів, що він — не мандрівник за своєю природою, Аґо розпочав з адміралом Дорією обговорення подорожей свого кузена-першовідкривача. Пролунали слова Венесуела та Вера-Круз. А тим часом Кара Кьоз вивчала мапу світу. Вона реагувала на нові назви місць, ніби прислухалася до магічної формули, до заклинання, спроможного виконати її найзаповітніші бажання. Вона хотіла чути якомога більше. Вальпараїсо, Номбре-де-Діос, Какафуеґо, Ріо-Ескондідо, — промовив Аґо. Він стояв навколішках, спираючись на руки, і читав. Теночтшплан[55], Кецалькоатль[56], Тезкатліпока, Монтесума, Юкатан, — додав Андреа Дорія, — а також Еспаньйола, Пуерто-Рико, Ямайка, Куба, Панама.

— Цих слів я ніколи не чула, — сказала Кара Кьоз, — але вони мені вказують шлях додому.

Арґалія був мертвий.

— Принаймні, він помер у своєму рідному місті, захищаючи те, що кохав, — промовив Дорія, ніби написав невеселу епітафію, і підніс склянку вина. Аґо був не найліпшою заміною такого чоловіка, але Кара Кьоз знала, що іншого в неї нема. Саме з Аґо їй доведеться вирушити у свою останню мандрівку, з Аґо та Дзеркалом. Це будуть її останні охоронці. Від Дорії вони дізналися про припущення мореплавців, правителів Іспанії та Португалії, що дуже скоро буде знайдено прохід до Індії, придатну для судноплавства протоку через сушу Mundus Novus до Індійського океану. Багато людей шукали цю протоку не покладаючи рук. А тим часом колонії Еспаньйола та Куба були вже безпечні для життя, а таке місце як Панама, мабуть, стане ще безпечнішим. У тих місцях індіанці здебільшого перебувають під контролем іспанців та португальців, один мільйон в Еспаньйолі та ще два мільйони на Кубі. Багато з них навернулися у християнство, хоч і не розмовляють європейськими мовами. Узбережжя безпечні, і навіть внутрішні райони потроху освоюються. Можна було, скажімо, за певну суму замовити каюту на каравелі, що відходила з Кадиса[57] чи Палос-де-Маґуера.

— Тоді я вирушаю, — промовила принцеса сумно, — і чекатиму. Протоку, яку так наполегливо шукає стільки людей, поза сумнівом, буде знайдено.

Вона підвелася з притиснутими до стегон руками зовнішньою стороною долонь так, що її лікті опинилися зовні, а обличчя аж сяяло неземним світлом, і тепер вона нагадувала Андреа Дорії Ісуса Христа, Назаретянина, що творив дива, Христа, який множив хліби та рибу й оживив мертвого Лазаря. У Кара Кьоз був такий самий напружений вираз обличчя, який вона мала, коли зачаровувала Флоренцію, але тепер дещо потемнілий від горя та втрати. Хоч сили її полишали, вона мала намір використати їх ще раз, і використати так, як вони ще ніколи не використовувалися, спрямувавши історію світу у потрібному їй напрямі. За допомогою її чар та волі протока стане реальністю. Андреа Дорія глянув на молоду жінку, вбрану в оливково-зелену туніку та рейтузи, з підстриженим чорним волоссям, що вінчало голову, ніби темний ореол, і впав переможений. Він опустився перед нею на коліна, а тоді нахилився, аби торкнутися рукою її замшевого черевика, і так простояв зі схиленою головою, може, хвилину або ж навіть більше. Пізніше на схилі віку Дорія не раз думав про свій вчинок і ніколи не був певний, укляк він для одержання її благословення, а чи для надання їй свого, відчував він потребу у поклонінні їй чи в її захисті, захоплювався він нею у її останній славі чи робив спробу відмовити її від смертельного кроку. Думав про Христа у Гетсиманському саду, який, мабуть, мусив мати саме такий вираз обличчя, коли готувався між своїми учнями до смерти.

— До Іспанії попливете на моєму кораблі, — сказав він.

Туманного ранку легендарний піратських бойовий вітрильник Кароліна, піднявши прапор Генуї з хрестом святого Ґеорґа, відійшов від причалу свого нового господаря Андреа Дарії у Фассало з трьома пасажирами на борту, а також з Чевою Скорпіоном як стерновим. Кажучи прощальні слова, Андреа Дорія ледве втримався від емоцій, що раніше змусили його стати на коліна.

— Бібліотека дієвої людини рідко коли використовується, — сказав він Кара Кьоз, — але ви надали моїм книгам значення. Йому здавалося, що після прочитання Cosmographiae Introductio та огляду великої мапи Вальдземюллера принцеса, по суті, ввійшла у книгу, перейшла зі світу землі, повітря та води у всесвіт паперу та чорнила, що вона перетне океан і прибуде до Еспаньйоли в Mundus Novus хіба що на сторінках історії. Він знав, що більше ніколи її не побачить у цьому світі чи в новому, бо смерть соколом сиділа на її плечі, і смерть якийсь час подорожуватиме з нею, а тоді втомиться і стане нетерплячою.

— До побачення, — сказала вона і зникла в білому тумані.

Чева, як і належиться, повернувся на Кароліні до Фассоло і мав вигляд, ніби його назавжди покинула остання радість. Майже два роки потому Дорія почув новину про відкриття Магелланом бурхливої протоки, через яку мореплавцям-щасливчикам можна обігнути південну крайню точку нового світу. Йому снилися жахіття про загибель прекрасної принцеси разом зі своїми супутниками в Магеллановій протоці. Протягом його життя до Генуї не дійшло жодних чуток про перебування чи долю принцеси. Однак через п'ятдесят чотири роки після того, як прихована принцеса відпливла з Італії, біля воріт Вілла-Дорія з'явився молодий золотоволосий пройдисвіт, не старший двадцяти років, і відрекомендувався її сином. На той час Андреа Дорія вже тринадцять років як був мертвий, а будинком володів його внучатий небіж Джованні, принц Мелфі, засновник великого роду Дорії-Памфілії-Ланді. Якщо Джованні коли-небудь і чув історію про забуту принцесу з дому Тимура та Темюджина, то вже давно забув про неї і прогнав голодранця від воріт. Після того «Ніколо Антоніо Веспуччі», названий так на честь двох найкращих батькових друзів, вирушив у світ, сідаючи на той чи інший корабель як член команди, а іноді як безтурботний «заєць», вивчаючи мови, набираючись різних знать та вмінь, не обв'язково в рамках закону, наслухуючись оповідей про втечу від канібалів на Суматрі та про перли, завбільшки з яйце, на Брунеї, а також про зимову втечу від Великих Турків угору по річці Волзі аж до Москви, про перехід Червоного Моря на однощогловому арабському судні та про поліандрію в тій частині Mundus Novus, де жінки мали по сім чи вісім чоловіків, а чоловік не міг одружитися з незайманою дівчиною, про паломництво до Мекки під виглядом мусульманина, а також про корабельну катастрофу з великим поетом Камоенсом біля річки Меконг та порятунок Lusiads, коли гріб до берега однією рукою, а другою тримав сторінки Камоенсової поеми над головою.

Чоловікам та жінкам, що їх він зустрічав під час подорожей, про себе казав тільки те, що його історія ще дивніша, ніж будь-яка з цих оповідок, але про неї можна розповісти лишень одній людині на землі, котру одного дня він все-таки зустріне з надією одержати те, що йому належить по праву, а також казав про свою захищеність могутніми чарами, які благословляють усіх добрих до нього людей і карають його недоброзичливців.

— Захистку Світу, річ у тому, що завдяки мінливості часових умов у Mundus Novus, — сказав він імператорові Акбару на березі озера Ануп Талао, — тобто з огляду на неврегульованість природи часу в тих краях, моя мати, чарівниця, зуміла продовжити свою молодість і змогла б прожити триста років, а якби вона не розчарувалася в житті, не втратила віри у можливість повернутися додому і не дозволила собі підхопити смертельної недуги, то змогла б щонайменше приєднатися до своїх мертвих членів сім'ї у майбутньому. Щойно вона спустила дух, через вікно прилетів сокіл і сів на її смертному ложі. Це було її останнім чаклунством — поява в новому світі цього славного птаха з-за Океану. Сокіл вилетів через двері, і ми знали, що то була її душа. Коли вона померла, я мав дев'ятнадцять з половиною років, а вона була більше подібна на мою старшу сестру, ніж на матір. А от мій батько та дівчина-Дзеркало потроху собі старіли. Її чари вже були неспроможними допомогти їм у протистоянні старінню, так само як їй забракло сили змінити географію землі. Протоки посередині нової землі не було знайдено, і вона залишалася там, аж поки не надумала вмерти.

Імператор мовчав. Важко було сказати, який він мав настрій. А води Ануп Талао і далі були вкриті брижами.

— Отже, ти хочеш, аби ми повірили в це, — важко промовив імператор після паузи. — Отже, після всього ти хочеш сказати, що вона навчилася управляти часом.

— Лишень у своєму тілі, — відповів його співрозмовник, — і тільки для себе.

— Ну, це був би дивовижний дар, якби він був можливий, — промовив Акбар, підвівся і пішов собі до палацу.

Тієї ночі Акбар сидів самотою на горішньому поверсі Панч-Магалу і слухав тишу. Він не вірив іноземцеві. Він міг би розказати йому ще не таке. Він — імператор мрій. Він може збирати правду у темряві і виставляти її на світло. Йому увірвався терпець з цим іноземцем, і, як завжди, він залишився наодинці. Його уява, як птах-посланець, ширяла по всьому світу, а тоді прийшла відповідь. Ось якою вийшла історія.

Через двадцять чотири години він знову викликав Веспуччі до Найкращої з Усіх Можливих Водойм, води якої все ще каламутилися від збентеження. Вираз Акбарового обличчя був похмурим.

— Шановний Веспуччі, — почав він, — а ти бачив верблюдів? Чи доводилося тобі колись спостерігати за ними? Його голос нагадував тихий гуркіт грому, що котився занепокоєними водами. Іноземець не знав, що відповісти.

— Чому питаєте про це, Джагаппанаг?— здивувався він, і в очах імператора спалахнули сердиті вогники.

— Шановний, не питай нас. Питаємо ми, чи в новому світі є верблюди, верблюди, яких ми маємо тут в Індії, чи там також можна побачити верблюдів між усіма тими грифонами та драконами? — запитав Акбар і, побачивши, що той заперечно хитає головою, підняв, закликаючи до тиші, руку і говорив далі, дедалі голосніше: — Фізична свобода верблюда, вважали ми, вчить аморальности простих розумних створінь. Для верблюдів немає нічого забороненого. Молодий верблюд-самець невдовзі після народження намагатиметься вступити у статеві стосунки зі своєю матір'ю. Дорослий самець не матиме сумнівів щодо запліднення своєї дочки. Внуки, дідусі й бабусі, сестри, брати — всі вони, коли верблюд шукає партнера, перебувають у рівних умовах. Термін інцест щодо цих тварин не має значення. Однак ми — не верблюди, правда? Від інцесту нас застерігають прадавні табу, а на пари, які зневажають ними, накладаються суворі покарання, і ми думаємо, що накладаються справедливо. Правда ж?

Чоловік і жінка пливуть у невідомість і губляться у безформному і незнайому новому світі. Вони мають лишень одне одного і дівчину-служницю. Чоловік також слуга, слуга краси, а ім'я його подорожі — кохання. Вони прибувають у безіменну місцину. Минають роки, і вмирають їхні надії. Навколо них лишень енергійні люди. Майже дикий світ — на півдні, і такий же — на півночі. Всьому, що було започатковане незмінним, надаються обриси та форми, і цей процес триває довго. Дуже повільно відбувається освоєння. Крок — вперед, крок — назад, потім знову вперед, невеличкі перемоги, невеличкі поразки, а потім — якийсь поступ. Ніхто не запитує, це — добре чи це — погано. Таке питання — недоречне. Адже відбувається Божий промисел, також видобувається золото. Що більший галас довкола них, то драматичніші перемоги, то жахливіші поразки, то кривавіша помста старого світу новому, то спокійнішими стають ці троє неважливих людей — чоловік, жінка і служниця. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком вони маліють і стають дедалі менш важливими. Приходить хвороба — і жінка вмирає, але живе в дитині — у дівчинці-немовляті.

Чоловік тепер не має нікого на землі, окрім дитини та служниці, дзеркала своєї покійної дружини. Разом вони виховують дитину. Анжеліку. Магічну дитину. Служниця також зветься Анжеліка. Чоловік спостерігає, як зростає дівчинка і стає другим дзеркалом, подобою своєї матері, її матір'ю в житті. Служниця старіє і бачить непідробну подібність між зростаючою дівчиною і мамою, бачить відродження минулого і бачить, до того ж, дедалі яскравіше виражене батькове хтиве бажання. Які ж вони самотні, всі троє, у світі, що не набрав цілковитих форм, коли слова можуть означати те, що ти хочеш, аби вони означали, і це також стосується вчинків і справ, коли хочеться прожити життя якнайкраще. Існує певна співучасть між чоловіком і служницею, бо колись вони полюбляли полежати разом, усі троє, і вони дуже сумують за третьою, що відійшла від них. Нове, реінкарноване життя дорослішає, аби заповнити порожнину, де колись було старе життя.

Анжеліка, Анжеліка. Настає мить, коли змінюється навіть мова їхнього спілкування, — мить, після якої певні слова втрачають своє значення, приміром, слово «батько» забувається так само, як і слова «моя дитина». Вони живуть у природному стані, в стані блаженства, в Едемі, де плід дерева ще не був з'їдений, а тому поняття добра і зла ще невідомі. Молода жінка зростає між чоловіком та служницею, і те, що стається між ними, стається природно, і вона відчуває себе чистою і щасливою. Вона принцеса королівської крови з династії Тимура та Темюджина, а звати її Анжеліка, Анжеліка. Одного чудового дня протоку буде знайдено, і вона зі своїм коханим чоловіком ступить на землю свого королівства. А поки що вони мають свій невидимий дім, свої таємні життя, а також це ліжко, в якому вони рухаються так солодко, так часто і так довго, всі троє — чоловік, служниця і дівчина. Потім народжується дитина, їхня дитина, плід кохання всіх трьох батьків, хлопчик із золотавим волоссям, так само як і в його батька. Чоловік називає його іменами своїх найближчих товаришів. Адже було троє друзів. Він привіз їхні імена через Океан, і йому здається, що вони також прибули разом з ним. Його син — це відроджені його друзі. Минають роки. З якихось причин занедужує дівчина. Щось не так з її життям. Чогось бракує її душі. Вона починає марити. Хто я така, питає вона. В останній розмові зі своїм сином вона заповідає йому знайти свою родину, возз'єднатися з нею і залишатися тим, ким він є, і ніколи не покидати своєї родини, ніколи більше не вирушати у світ заради кохання, пригод або самого себе. Він — принц королівської крови, з династії моголів. Він мусить піти і розповісти свою історію. Влітає через вікно сокіл і вилітає з її душею. Юнак із золотавим волоссям іде в гавань і шукає корабель. Старий чоловік і служниця залишаються вдома. Своє значення вони втратили. Свою роль вони виконали.

— Не так усе сталося, — промовив Маґор дель'Амор. — Моєю матір'ю була Кара Кьоз, велика чарівниця, і вона вміла зупиняти час.

— Ні, — відповів імператор Акбар. — Не вміла.

Пані Ман Бай, небога Маріам-уз-Замані, сестра Раджі Ман Сінґга, побралася зі своїм давнім коханим принцом-наступником Салімом у день, визначений придворними астрологами, а саме п'ятнадцятого ісфандармудга того ж року відповідно до нового сонячного календаря, запровадженого імператором, тобто тринадцятого лютого, в її родинному фортечному палаці в місті Амері за люб'язної присутности Його Величности падишаха Акбара, Захистка Світу. Коли у шлюбну ніч вона залишилася зі своїм чоловіком наодинці, то після звичайного натирання мазями та масажу благородного члена вона, перш ніж дозволила йому ввійти у неї, заявила про дві умови.

— По-перше, — промовила вона, — якщо ти коли-небудь підеш до тієї Костомахи, то краще тобі буде спати щоночі із латами на пенісі, бо ти не знатимеш, коли настане ніч помсти. І по-друге, тобі потрібно провідати білявого іноземця, нікчемного коханця Костомахи, бо допоки він у Сикрі, твій батько може такого начудити, що віддасть йому все те, що по праву належить тобі.

Після подій біля Ануп Талао імператор відмовився від ідеї присвоєння Ніколо Веспуччі рангу фарзанд і титулу почесного сина. Цілковито переконаний у правильності своєї версії історії іноземця, він з певною відразою дійшов висновку, що не годиться визнавати дитя, цей плід аморального позашлюбного зв'язку, членом королівської родини. Незважаючи на особисту невинність самого Веспуччі у цій справі і щире невідання про своє справжнє походження, хай би якими чарами та талантами він володів, одне слово інцест залишило його поза межами всього. Зрозуміло, якби він захотів, то для такого тямущого хлопця можна було б і підшукати роботу в Сикрі; імператор видав приписи з приводу такого найму, але їхні близькі стосунки на цьому закінчувалися. Ніби на підтвердження правильности рішень, заспокоїлися води Ануп Талао. Умар Айяр повідомив Ніколо Веспуччі, що йому дозволено залишитися у столиці, але він повинен негайно перестати називати себе прізвиськом «Маґор дель'Амор». А також, що легкість доступу до особи імператора, і це він повинен зрозуміти, вже в минулому.

— Віднині, — сповістив йому Айяр, — ти вважаєшся простою людиною.

Мстивості принців нема кінця-краю. Навіть така велика немилість, в яку потрапив Веспуччі, не задовольнили пані Ман Бай.

— Якщо імператор легко змінює свою думку від схвалення до осуду, — розмірковувала вона, — то він так само швидко може її змінити й у зворотному напрямі.

Допоки іноземець залишався у столиці, наступництво принца Саліма не мало повної ґарантії. Але, на її велике роздратування, принц-наступник не зробив жодного поруху супроти свого занепалого суперника, котрий відмовився від знайденої для нього функціонерами Акбара бюрократичної посади, і мешкав у Домі Сканди із Костомахою та Периною, повністю присвятивши себе роботі з відвідувачами закладу. Ман Бай зневажала його.

— Якщо ти можеш безжалісно вбити такого великого чоловіка як Абул Фазл, то що тебе стримує від розправи з цим звідником? — допитувалася вона.

Салім же остерігався батькового невдоволення і утримувався від активний дій. Тоді Ман Бай народила йому сина принца Хусро, і стан справ змінився.

— Ти маєш забезпечити майбутнє свого спадкоємця, так само як і своє, — сказала пані Ман Бай, і цього разу Салім не знав, що відповісти.

А тоді помер Тансен. Завмерла музика життя.

Імператор відвіз тіло свого друга до його рідного міста Ґваліор, поховав біля святині його вчителя, факіра Шейха Мухамеда Ґгауса, і у відчаї повертався до Сикрі. Один за одним відходили його яскраві вогники. Може, недобре ми повелися з Моголом Кохання, розмірковував Акбар дорогою додому, а смерть Тансена стала нашим покаранням. Людина не відповідає за гріхи своїх предків. Більше того, Веспуччі довів вірність імператорові, відмовившись виїхати з міста. Отже, він не був простим пристосуванцем. Він приїхав сюди для осідку. Минуло понад два довгі роки. Настав час для його реабілітації. Коли імператорська процесія рухалася повз Гіран Мінар вгору до палацового комплексу, він ухвалив рішення і послав гінця до Дому Сканди, викликаючи іноземця до двору для гри в пачізі наступного ранку.

Пані Ман Бай на випадок саме такого розвитку подій мала свою мережу інформаторів, і за годину після прибуття гінця до Дому Сканди дружина принца-наступника вже знала про зміну напрямку вітру. Негайно пішла до чоловіка і насварила його як мама сварить неслухняну дитину.

— Сьогодні вночі, — сказала вона, — ти маєш зробити ту чоловічу справу.

Мстивості принців нема кінця-краю.

Опівночі імператор тихенько сидів у Панч-Магалі на горішньому поверсі й пригадував ту славну ніч, коли Тансен, співаючи діпак рааґ у Домі Сканди, запалив не тільки олійні лампи, але й самого себе. У мить, коли він поринув у спогади, значно нижче нього біля озера спалахнула червона квітка полум'я, і після миті невідання він раптом збагнув, що то в темряві горить будинок. Незабаром йому доповіли, що Дім Сканди згорів дотла, і він раптом стривожився, бо подумав, чи, часом, вогонь в його уяві не міг спричинитися до цієї масштабнішої пожежі. Коли уявив, що Ніколо Веспуччі, мабуть, уже мертвий, його охопив смуток. Однак тіла іноземця на згарищі не знайшли. Серед обвуглених залишків не виявили також тіл Костомахи та Перини; жінкам будинку, як і їхнім клієнтам, вдалося уникнути смерти. Річ у тому, що пані Ман Бай була не єдиною особою у Фатегпур Сикрі, яка прикладала передбачливе вухо до землі. Костомаха вже давно побоювалася свого колишнього роботодавця.

Тепер імператор найменше хотів, аби після зникнення іноземця, себто його загадкової дематеріалізації з палаючого будинку, між мешканцями столиці не пішов поголос, буцімто він був мольфаром.

— Тепер ми дізнаємося, — розмірковував імператор, — чи ті розповіді про прокляття мають під собою ґрунт.

На ранок після пожежі плоскодонне судно Ґунджаїш, яким перевозили лід, було знайдене з пробоїною в днищі, люто вирубаною сокирою. Ніколо Веспуччі, Могол Кохання, разом з обома жінками покинув ці краї назавжди, врятувавшись на судні, а не за допомогою своїх мольфарських чарів. Прибула партія льоду з Кашміру, але не було човна, яким би можна було перевезти той лід до Сикрі. Виникла необхідність використати для перевезення товару розкішні королівські судна Асаїш та Араїш, і навіть мусили по саму ватерлінію завантажити невеликий ялик Фармаїш.

— Він карає нас водою, — думав імператор. — Тепер, коли він пішов від нас, він мучитиме спрагою своєї відсутности.

А тим часом принц Салім, на вимогу пані Ман Бай, прийшов до батька, аби звинуватити зниклу трійцю у підпалі свого власного будинку, й імператор одразу спостеріг синову вину, що, як сигнальний вогонь, світилася у нього на лобі, але не сказав нічого. Що сталося, те сталося. Він розпорядився не переслідувати іноземця та його жінок. Він не наздоганятиме і не повертатиме їх до міста для суду за затонуле судно. Нехай собі ідуть. Він побажав їм усього хорошого. Чоловікові у плащі з різнокольорових шкіряних косокутників, жінці, худій, як ніж, і другій, гладкій, як м'яч. Якщо світ справедливий, то в ньому знайдеться спокійний закуток навіть для людей, котрим, як цим трьом, важко прижитися. Історія Веспуччі закінчилася. Він перегорнув останню сторінку і натрапив на порожню, він переступив освітлений кордон існуючого світу і вступив у всесвіт невмирущих, тих бідолашних душ, життя яких припиняється ще до того, як вони перестають дихати. Імператор на березі озера побажав Моголу Кохання тихого життя після смерти та безболісного його закінчення; і відвернувся...

Навіженій Ман Бай не сподобалась незавершеність того, що відбулося, і тепер вона аж вила, жадаючи крови.

— Пошли за ними людей, убий їх, — кричала вона своєму чоловікові, але він втихомирив її, і вперше за своє куце життя подав ознаки прегарного короля у майбутньому. Події останніх днів його сильно сколихнули, десь глибоко в ньому зароджувалися нові риси, риси, які дадуть йому можливість попрощатися зі своєю відчайдушною юністю і стати поважним культурним чоловіком.

— Дні, коли я вбивав, минули, — промовив він. — Від сьогодні я дбатиму про збереження життя, а не про його знищення. Ніколи більше не проси мене про це.

Переміни в принцові-наступнику сталися надто пізно. Руйнування Фатегпур Сикрі розпочалося. Наступного ранку звуки паніки пролунали навпроти спальних покоїв імператора, і коли він зійшов з пагорба на крик біля водних споруд і ще голоснішої какофонії у самому караван-сараї та навколо нього, то побачив, що з озером сталося щось лихе. Вода відступала повільно, ніби людськими кроками. Імператор послав за провідними інженерами міста, але вони були розгубленими і не могли пояснити такого явища.

Озеро покидає нас, вигукували люди, життєдайне озеро, яке подорожній на вечірній зорі колись сприйняв за розплавлене золото. Без озера буде неможливо доставити з Кашміра крижані блоки, а отже, в палаці не буде свіжої гірської води. Без озера мешканці, що не можуть дозволити собі кашмірської криги, не матимуть що пити, не матимуть чим умитися і зможуть приготувати їжу, і їхні діти скоро почнуть помирати. Спека дужчала. Без озера місто перетвориться на підсмажену поморщену лушпину. Вода і далі відступала. Смерть озера означала смерть Сикрі.

Без води ми — ніщо. Навіть імператор, позбавлений води, дуже швидко перетвориться на порох. Вода — це справжня імператриця, а ми всі — її раби.

— Негайно евакуювати місто, — скомандував імператор Акбар.

Упродовж усього подальшого життя імператор вірив, що це незбагненне явище із зникненням озера у Фатегпур Сикрі було справою рук іноземця, якого він несправедливо зневажив і не наважувався прийняти до свого кола, аж поки вже не стало запізно. Могол Кохання боровся проти вогню водою і переміг. Це була найнищівніша Акбарова поразка; але не фатальна. Колись моголи були кочівниками, і вони могли знову ними стати. Вже збиралася наметове військо — ті митці переносного дому, дві з половиною тисячі, а також їхні верблюди та слони готувалися до переходу туди, куди він накаже, і вони збудують свої полотняні намети у тому місці, де він покаже. Його імперія була надто велика, його кишені надто глибокі, його військо надто міцним, аби занепасти після одного удару, навіть такого потужного. Неподалік в Аґрі були палаци та фортеця. В Лагорі також. Багатства моголів не злічити. Йому доведеться покинути Сикрі, залишити своє кохане червоне місто тіней та диму, і воно самотньо стоятиме в місцині, яка раптом стала безводною, стоятиме як нагадування про непостійність речей, про раптовість, з якою зміни можуть охопити навіть наймогутніших і найсильніших людей. Але він виживе. Саме таким має бути принц — бути спроможним підпорядкувати собі метаморфози. А оскільки принц був його єдиним явно вираженим суб'єктом — чоловіком, прирівняним до божества, то таким мав бути також і чоловік. Підпорядкувати собі метаморфози і йти далі. Двір переїде на інше місце, а разом з ним його слуги та вельможі, а от селянам не буде місця в останньому каравані, що покине караван-сарай. Для селян тут було те, що завжди тут буде — нічого. Вони розсіються по всіх обширах Індії, і їхнє виживання стане їхньою особистою справою. Однак вони не повстануть і не вб'ють нас, думав імператор. Вони приймуть свою лиху долю. Хіба таке можливе? Як це може бути? Вони бачать, що ми їх покидаємо, але далі служать нам. Це також велика загадка.

До грандіозного переселення готувалися два дні. Води вистачало на два дні. Під кінець дня озеро спорожніло, і там, де колись виблискувала солодка вода, тепер простяглася брудна улоговина. За кілька днів мул від спеки потріскається і висохне. На третій день королівська родина та придворні рушили шляхом на Аґру, імператор випростався на своєму вороному, а блискучі королеви на своїх паланкінах. За королівською процесією рушила знать, а за ними величезна кавалькада їхніх слуг та підлеглих. Замикали процесію запряжені волами підводи, на яких умільці везли свій товар. М'ясники, пекарі, каменярі, повії. Для таких людей завжди знайдеться місце. Вміння можна транспортувати, а от землю — ні. Селяни, прив'язані до землі, ніби мотузками, дивилися, як рухається величезна процесія. А потому покинутий люд, захотівши трохи повеселитися, перш ніж прожити все життя в бідності, пішов під гору до палаців. Сьогодні, лишень одну ніч, вони зможуть у королівському дворі пограти у пачісі живими людьми, зможуть посидіти у Палаті Приватних Аудієнцій на верхівці великого камінного дерева. Сьогодні вночі селянин зможуть прогулятися горішнім поверхом Панч-Магалу і побути монархами всього довкілля. Сьогодні вночі, якщо їм схочеться, вони навіть зможуть поспати у королівських спальнях.

Завтра ж їм доведеться дбати про своє виживанням.

Проте одна представниця королівського дому не виїхала з Фатегпур Сикрі. Після пожежі в Домі Сканди пані Ман Бай повередилася розумом, спочатку верещала щось про кров, а коли принц Салім нагримав на неї, впала у глибоку меланхолію, і голосний сум раптом став тишею. Сикрі вмирав, а разом з ним помирало її життя. У сум'ятті останніх днів, відчувши, мабуть, свою провину і відповідальність за смерть столиці імперії моголів, вона намагалася заспокоїтися і в кутку свого палацу, коли поблизу не було служниць, потайки їла опій, аж померла. Принц Салім поховав свою кохану, а тоді приєднався до згорьованого батька на чолі грандіозного виходу. Ось таким чином історія довгої ворожнечі Ман Бай та Костомахи добігла свого трагічного кінця.

Коли Акбар проїжджав повз кратер, де колись було життєдайне озеро, то збагнув природу прокляття, яке він накликав на себе. Прокляли його майбутнє, а не теперішнє. Нині він був непереможний. Якби йому заманулося, то він міг би побудувати десять нових Сикрі. Але перейшовши на нове місце, все те, про що він думав, вся його філософія та спосіб буття — все це випарується, як вода. І майбутнє не буде тим, на яке він сподівався, а сухим ворожим місцем, де люди відчайдушно боротимуться за виживання, ненавидітимуть сусідів, руйнуватимуть храми і вбиватимуть одне одного у вогні нових чвар, які, як він вважав, уже відійшли в минуле, — чвар через Бога. В майбутньому правитиме жорстокість, а не цивілізація.

Якщо це урок, Моголе Кохання, який ти хотів мені дати, звернувся він подумки до іноземця, тоді присвоєне тобою ім'я — неправильне, бо в цій версії світу кохання нема.

Однак тієї ночі в його парчевий намет прийшла забута принцеса Кара Кьоз, красива, як вогонь. Це була не підстрижена жінка в чоловічому одязі, якою вона постала, коли тікала з Флоренції, а справжня забута принцеса у всій своїй дівочій славі, непереборна дівчина, що зачаровувала шаха Персії Ізмаїла та Арґалію Турка, флорентійського яничара, Володаря Чарівного Списа. У ніч виходу Акбара з Сикрі вона заговорила з ним уперше.

— В одному, — промовила вона, — ви помилялися.

Вона була бездітною. Хоч жила і з королем, і з великим полководцем, але мова про дітей не заходила. Також не народжувала вона дівчинки у новому світі. Вона не мала дітей.

— А хто ж тоді був матір'ю іноземця, — допитувався імператор. На стінах парчевого намету в дзеркалах відбилася запалена свічка, і вогники з різних дзеркал блимали в його очах.

— Я мала дівчину-Дзеркало, — сказала забута принцеса. Вона була, ніби моє відображення у воді, ніби відлуння мого голосу. Я ділилася з нею всім, навіть чоловіками. Але існувала одна річ, якої я зробити не могла, а вона змогла. Я була принцесою, а вона стала матір'ю.

А все решта сталося так, як ви собі уявили, промовила Кара Кьоз. Донька дівчини-Дзеркала була дзеркалом матері, а також жінки, дзеркалом якої була її матір Дзеркало. Смерть їх не обминула, так. Жінка, що стоїть перед вами, яку ви повернули з мертвих, померла першою. Після того Дзеркало народила і виховала свою дитину так, що вона вірила, що є тією, якою вона не була, себто жінкою, яку колись її мати відображала і кохала. Стирання граней між поколіннями, забування слів батько і донька, підміна інших кровозмішувальних слів. Але її батько саме так і вчинив, саме так і сталося. Так, її батько став її чоловіком. Було вчинено злочин проти природи, але не мною, і не моє дитя було осквернене. Народжена в гріху, вона померла молодою, не знаючи, хто вона така. Анжеліка, Анжеліка. Саме так її звали. Перед смертю вона відрядила свого сина знайти вас, аби попросити те, що йому не належало. Біля її смертного одра злочинці мовчали, але потому дівчина-Дзеркало і її господар постали перед Богом, і про їхні діяння стало відомо.

Тож правда є такою. Ніколо Веспуччі, якого виховали так, що він вірив, нібито його народила принцеса, був дитиною дитини дівчини-Дзеркала. Ні він, ні його матір не винні в жодному обмані. Це їх обманули.

Імператор замовк і замислився над вчиненою ним несправедливістю, через яку був покараний руйнуванням столичного міста. Прокляття невинности впало на винуватість. Він смиренно схилив голову. Забута принцеса Кара Кьоз, пані Чорні Очі, сіла біля його ніг і легенько торкнулася його руки. Ніч відступала. Займався новий день. Минуле ставало невиразним. Існувало тільки теперішнє і її очі. Від невідпорних чарів її очей стиралися, зливалися і розчинялися цілі покоління. Однак для нього вона заборонена. Але ж ні, ні, вона не може бути заборонена. Як може бути злочином те, що він відчуває до неї? Хто може забороните імператорові те, що він собі дозволив? Він був третейським суддею над законом, утіленням закону, а в його душі не було злочину.

Він її підняв з мертвих і наділив свободою життя, звільнив її, аби вона обирала і була обрана, і вона обрала його. Так ніби життя було річкою, а чоловіки камінням, вона перейшла ці плинні роки по каменях і повернулася володіти його мріями, повернулася, щоб посісти місце іншої жінки в його хаялі, у його богоподібній, всемогутній уяві. Можливо, він уже не володів собою. А що, коли вона набридне йому? — Ні, вона йому ніколи не набридне. — Але чи зможе вона його покинути, чи зможе вона сама вирішувати — залишатися їй чи йти?

— Я ж бо, нарешті, повернулася додому, — сказала вона йому. — Ти дозволив мені повернутися, і ось я тут, у кінці моєї подорожі. І тепер, Захистку Світу, я — твоя.

— Допоки ти моя, — подумав Всесвітній Правитель. — Моє кохання, допоки ти моя.