Фундація та Земля

1

За вечерею Тревіз, здавалося, поринув у роздуми, а Блісс зосередилася на їжі. Пелорат — єдиний, хто, здавалось, жадав говорити, — зазначив, що якщо вони перебували на Аврорі й це був перший заселений світ, то й Земля мала розташовуватися більш-менш неподалік.

— Можливо, варто продивитися найближчі сусідні зірки, — запропонував він. — Їх максимум кілька сотень.

Тревіз пробурмотів, що пошуки навмання — це вже крайній захід, і що він хотів здобути якомога більше інформації про Землю, перш ніж пробувати до неї наближатися, навіть якщо знайде.

Більше він нічого не сказав, і Пелорат, очевидно присаджений, також замовк.

Після їжі, адже Тревіз досі не виявляв ініціативи, Пелорат наважився спитати:

— Ми затримаємося тут, Ґолане?

— На ніч точно. Мені треба ще трохи подумати.

— Це безпечно?

— Якщо не нагодиться нічого гіршого за собак, ми тут, на кораблі, цілком у безпеці.

— Як швидко він зможе злетіти, якщо нагодиться щось гірше за собак?

— Комп’ютер готовий до аварійного запуску. Гадаю, ми зможемо злетіти за дві чи три хвилини. І він доволі оперативно повідомить, якщо станеться щось неочікуване, тож пропоную нам усім трохи поспати. Завтра вранці я вирішу, що робити далі.

Легко казати, думав Тревіз, зрозумівши, що задивляється в темряву. Частково вдягнений, він зіщулився на підлозі кімнати з комп’ютером. Це відчувалося доволі незручно, але Тревіз був упевнений, що його ліжко зараз так само не сприятиме сну, а тут він принаймні зможе одразу діяти, якщо комп’ютер оголосить тривогу.

Тоді він почув кроки й автоматично всівся, вдарившись головою об край столу — не так сильно, щоб завдати їй шкоди, але достатньо, щоб скривитися й потерти місце удару.

— Янове? — глухо спитав зі сльозами в очах.

— Ні. Це Блісс.

Тревіз потягнувся однією рукою до краю столу, щоб установити бодай частковий зв’язок із комп’ютером, і м’яке світло виявило Блісс у легкому рожевому халаті.

— Що таке? — спитав він.

— Я зазирала до вашої спальні, і вас там не було. Але вашу нейронну активність неможливо не помітити, і я рушила за нею. Ви точно не спали, тож я зайшла.

— Так, але чого ви хотіли?

Блісс усілася біля стіни, підтягнувши до себе коліна і спершись на них підборіддям:

— Не переймайтеся. Я не зазіхаю на рештки вашої цноти.

— Навіть і не подумав би, — саркастично озвався Тревіз. — Чому ви не спите? Вам це треба більше, ніж нам.

— Повірте, — тихо й зворушливо мовила вона, — цей випадок із собаками дуже мене знесилив.

— Вірю.

— Але мені треба було поговорити з вами, доки Пелорат спить.

— Про що?

— Коли він розповів про робота, ви сказали, що це все змінює. Що ви мали на увазі?

— А ви хіба не бачите? У нас є три набори координат, три Заборонені світи. Я хочу відвідати всі три, щоб дізнатися якомога більше про Землю, перш ніж намагатись її дістатися. — Тревіз нахилився трохи ближче, щоб мати змогу далі говорити тихо, потім рвучко відсторонився. — Слухайте, я не хочу, щоб Янов прийшов сюди нас шукати. Я не знаю, що він подумає.

— Це навряд чи. Він спить, і я йому трохи в цьому допомог­ла. Якщо він заворушиться, я знатиму. Продовжуйте. Ви хочете відвідати всі три. Що зміниться?

— Я не планував без потреби гаяти час на будь-який із них. Якщо цей світ, Аврора, двадцять тисяч років не населений людьми, то навряд чи тут збереглася якась цінна інформація. Я не хочу витрачати тижні чи місяці, даремно розриваючи поверхню планети, відбиваючись від собак, котів, биків, чи що ще могло стати диким і небезпечним, просто сподіваючись знайти уривок інформації посеред пилу, іржі та гниття. Можливо, в одному чи в обох інших Заборонених світах знайдуться люди та неушкоджені бібліотеки. Тож я збирався одразу покинути цей світ. Якби я це зробив, ми були б зараз у космосі й спокійно спали б собі в абсолютній безпеці.

— Але?

— Але якщо в цьому світі досі функціонують роботи, імовірно, що в них виявиться важлива інформація, якою ми зможемо скористатися. З ними буде безпечніше мати справу, ніж із людьми, бо з того, що я чув, вони мусять підкорятися наказам і не можуть скривдити людину.

— Тож ви змінили плани, і тепер проведете в цьому світі деякий час, шукаючи роботів.

— Я не хочу, Блісс. Мені здається, що роботам не витримати двадцяти тисяч років без технічного обслуговування. Однак, оскільки ви бачили робота, у якому досі лишалася крихта активності, вочевидь, я не можу покладатися на свої загальні уявлення про них. Я не маю квапитися через незнання. Роботи можуть бути витривалішими, ніж я гадаю, або ж до певної міри здатними самостійно себе обслуговувати.

— Послухайте мене, Тревізе, і прошу, нехай це лишиться в таємниці.

— У таємниці? — здивовано підвищив голос Тревіз. — Від кого?

— Ш-ш-ш! Від Пела, звісно. Слухайте, вам не треба змінювати плани. Ви від початку мали рацію. У цьому світі немає функціональних роботів. Я нічого не відчуваю.

— Ви відчули цього одного, і його цілком…

— Не відчула. Він не працював, давно не працював.

— Ви сказали…

— Я знаю, що я сказала. Пелові здалося, нібито він побачив порух і почув звук. Пел — романтик. Він усе робоче життя збирав дані, однак у науковому світі важко вибитися в люди. Йому глибоко кортіло б зробити власне важливе відкриття. Його знахідка, це слово «Аврора», була автентична й ощасливила його більше, ніж ви можете уявити. Він відчайдушно хотів знайти ще щось.

— Хочете сказати, він так хотів зробити відкриття, що переконав себе, ніби натрапив на функціонального робота, хоча це не так?

— Він натрапив на грудку іржі, в якої було не більше свідомості, ніж у каменя, на якому вона лежала.

— Але ви підтвердили його розповідь.

— Я не могла змусити себе позбавити його відкриття. Він для мене дуже багато значить.

Тревіз цілу хвилину дивився на неї, тоді спитав:

— Ви могли б пояснити, чому він так багато для вас значить? Я хочу знати. Справді хочу. Він мав би здаватися вам чоловіком майже поважного віку, у якому немає ні дрібки романтики. Він ізолят, а ви зневажаєте ізолятів. Ви молода і вродлива, а поміж інших частин Геї точно є якісь із тілами енергійних та вродливих юнаків. Із ними ви можете мати фізичні стосунки, що відгукуватимуться по всій Геї та заноситимуть вас на вершини екстазу. То що ви знаходите у Янові?

— Хіба ви його не любите? — похмуро спитала Блісс.

— Він мені подобається, — знизав плечима Тревіз. — Гадаю, можна сказати, що я люблю його платонічно.

— Ви недовго з ним знайомі, Тревізе. Чому ви платонічно його любите?

Тревіз збагнув, що несвідомо усміхається.

— Він такий дивний. Я щиро вважаю, що він ніколи в житті не думав про себе. Йому наказали летіти зі мною, і він полетів. Жодних заперечень. Він хотів, щоб я полетів на Трентор, але коли я сказав, що хочу летіти на Гею, він не сперечався. А тепер-от вирушив зі мною на пошуки Землі, хоча мусив розуміти, що це небезпечно. Я абсолютно впевнений, що якби йому довелося пожертвувати життям заради мене чи заради когось іншого, він би це зробив, і без нарікань.

— А ви б віддали за нього життя, Тревізе?

— Я міг би, якби не мав часу це обдумати. А якби мав, то завагався б і міг би злякатися. Я не такий порядний, як він. І через це маю страшенно сильне бажання захищати його, щоб він мав змогу таким і лишитися. Не хочу, щоб Галактика навчила його іншого. Розумієте? І від вас я маю захищати його найбільше. Мені огидна сама думка про те, що ви кинете його, коли з нісенітницями, які тішать вас зараз, буде покінчено.

— Так, я очікувала, що ви скажете щось таке. А ви не думали, що я бачу в Пелі те саме, що й ви, і навіть більше, оскільки маю прямий доступ до його свідомості? Невже схоже, ніби я хочу його скривдити? Хіба я підтримала б його уявлення про те, що він бачив функціонального робота, якби могла дозволити собі завдати йому болю? Тревізе, я звична до того, що ви називаєте порядністю, бо кожна частина Геї готова пожертвувати собою заради цілого. Ми не знаємо й не розуміємо жодного іншого варіанта. Але, роблячи це, ми нічого не втрачаємо, бо кожна частина є цілим, хоч я й не очікую, що ви це зрозумієте. Пел дещо інший. — Блісс більше не дивилася на Тревіза. Вона ніби говорила сама до себе. — Він ізолят. Він не саможертовний тому, що є частиною більшого цілого. Він саможертовний просто тому, що він такий. Розумієте? Він може усе втратити й нічого не набути, але все одно такий. Через нього мені соромно бути тією, ким я є, без страху втрати, коли він той, ким є, без надії на здобуток. — Вона знову підняла на Тревіза тужливий погляд. — Уявляєте, наскільки більше я розумію про нього, ніж можете ви? І досі гадаєте, що я можу його скривдити?

— Блісс, сьогодні ви сказали: «Будьмо друзями», а я відповів лише: «Як забажаєте». Це було скупо з мого боку, бо я думав про те, як ви можете вчинити з Яновом. Тепер моя черга. Будьмо друзями, Блісс. Ви можете й далі вказувати на переваги Галаксії, а я можу й далі не погоджуватися з вашими аргументами, та навіть так і попри це — будьмо друзями. — І він простягнув їй долоню.

— Авжеж, Тревізе, — відповіла Блісс, і вони міцно потисли руки.

2

Тревіз тихо всміхнувся собі. Подумки — лінія його рота не ворухнулася.

Коли він працював із комп’ютером, шукаючи зірку (якщо вона існувала) за першим набором координат, і Пелорат, і Блісс уважно спостерігали та ставили запитання. Тепер же вони лишалися у своїй кімнаті, спали чи так чи інакше відпочивали, й повністю лишили завдання Тревізові.

Де в чому це лестило: Тревізові здавалося, ніби вони вже просто визнали, що депутат знає, що робить, і не потребує ані нагляду, ані заохочення. Як на те пішло, Тревіз здобув достатньо досвіду після першого разу, тож уже більше покладався на комп’ютер та відчував, що тому потрібно менше нагляду, якщо потрібен узагалі.

Показалася ще одна зірка — яскрава й не зазначена на галактичній мапі. Ця друга зірка була яскравіша, ніж та, дов­кола якої оберталася Аврора, тому й те, що її не було в комп’ю­тері, було показовіше.

Тревіз чудувався давнім традиціям. Можна було стиснути чи геть викинути зі свідомості цілі століття. Забуттю підлягали цілі цивілізації. Однак посеред цих вирваних із цивілізацій століть могли зберегтися один чи два факти, які пам’ятали неспотворено — як-от ці координати.

Якийсь час тому він поділився цією думкою з Пелоратом, і той одразу відповів, що саме це й робить вивчення міфів та легенд таким втішним.

— Фокус у тому, — пояснив Пелорат, — щоб дізнатися чи визначити, які конкретно складники легенди відповідають достовірній істині у її основі. Це нелегко, і різні міфології, найпевніше, обиратимуть різні складники; зазвичай це залежить від того, чому саме випаде пасувати їхньому конкретному тлумаченню.

Хай там як, зірка розташовувалася саме там, куди вказували Деніадорові координати з поправкою на час. Тревіз тієї миті готовий був закластися на чималеньку суму, що третя зірка також виявиться на місці. І якщо це так, Тревіз готовий був запідозрити, що легенда не брехала й про існування загалом п’ятдесяти Заборонених світів (попри підозріло кругле число), і замислитися, де ж інші сорок сім.

Придатний для життя Заборонений світ і справді обертався довкола зірки, й цього разу його присутність не збурила в грудях Тревіза навіть брижі здивування. Він вивів «Далеку зірку» на повільну орбіту над ним.

Хмарний шар здавався достатньо розрідженим, щоб добре роздивитися поверхню з космосу. На планеті була вода, як і майже в усіх придатних до життя світах. Тут розкинувся тропічний океан без жодного острівця й два таких самих полярних.

В одному місці на середніх широтах виднівся більш-менш звивистий континент, який оперізував світ, подекуди утворюючи затоками з обох боків вузькі перешийки. В іншому на тих самих широтах суходіл розпадався на три великі частини, кожна з яких була товстішою з півночі на південь, ніж протилежний континент.

Тревіз шкодував, що не знається на кліматології, щоб зуміти за цією картиною передбачити можливі температури та пори року. На мить він жартома замислився, чи не наказати розібратися із цим комп’ютеру. Утім проблема була не в кліматі.

Набагато важливіше, що комп’ютер знову не виявив випромінювання технологічного походження. Телескоп казав Тревізові, що планета не була занедбана й не демонструвала ознак спустошення. Суходіл майорів відтінками зеленого, однак не помітно було ані міських районів на денному боці, ані вогнів на нічному.

Ще одна планета, де вдосталь будь-якого життя, крім людського?

Тревіз постукав у двері іншої спальні.

— Блісс! — покликав гучним шепотом і постукав знову. Почувся шурхіт.

— Так? — озвався голос Блісс.

— Ви б не могли підійти? Мені потрібна допомога…

— Зачекайте хвильку, я хоч трохи приведу себе до ладу.

Коли вона зрештою вийшла, вигляд у неї був бездоганний, як і завжди. Тревіз відчув легке роздратування, що його змусили чекати, депутата ж бо мало цікавило, як виглядає Блісс. Але вони тепер були друзями, і Тревіз придушив свої емоції.

— Чим можу допомогти, Тревізе? — спитала вона з усмішкою й ідеально люб’язним тоном.

Тревіз махнув на екран:

— Як бачите, ми проминаємо поверхню, схожу на ідеально здоровий світ із доволі густим рослинним покровом на суходолі. Але вночі немає вогнів, і технологічного випромінювання теж немає. Будь ласка, послухайте й скажіть мені, чи є тут тваринне життя. Якоїсь миті мені здалося, ніби я бачив отару худоби, але не певен. Можливо, це той випадок, коли бачиш те, що відчайдушно хочеш побачити.

Блісс «прислухалась», і обличчям її майнув щонайменше зацікавлений вираз:

— О так, удосталь тварин.

— Ссавців?

— Напевно.

— А люди?

Тепер вона, здавалося, зосередилася дужче. Минула ціла хвилина, а тоді ще одна, поки Блісс нарешті розслабилася.

— Не можу сказати. Мені постійно здавалося, ніби я вловлюю натяк на достатньо інтенсивний розум, щоб вважатися людським. Але настільки слабко й тимчасово, що я, напевно, просто вчувала те, що відчайдушно хотіла вчувати. Розумієте…

Вона замислено замовкла, і Тревіз підштовхнув її:

— Ну?

— Річ у тім, що я, здається, вловлюю щось іще. Я із цим незнайома, але не уявляю, щоб це було щось, окрім… — Її обличчя знову напружилося, й вона взялася так само зосереджено «слухати».

— Ну? — знову спитав Тревіз. Блісс розслабилася.

— Не уявляю, щоб це було щось, окрім роботів.

— Роботів!

— Так, і якщо я їх вловлюю, то точно маю зуміти вловити людей, але нічого не вчуваю.

— Роботи! — вторував, спохмурнівши, Тревіз.

— Так, — підтвердила Блісс, — і, наскільки можу судити, чимало.

3

— Роботи! — мовив Пелорат майже Тревізовим тоном, коли йому про них розповіли. Тоді легко всміхнувся: — Ви мали рацію, Ґолане, і я дарма у вас сумнівався.

— Не пам’ятаю, щоб ви сумнівались у мені, Янове.

— Що ж, старий друже, я не думав, що мені варто було це висловлювати. Я лише думав у глибині душі, що було помилкою летіти з Аврори, коли був шанс опитати якогось уцілілого робота. Але тепер ясно, що ви знали — тут нас чекає набагато щедріший їх запас.

— Анітрохи, Янове. Я не знав, радше знайшов випадково. Блісс каже, що з їхніх ментальних полів можна виснувати повну функціональність, а мені здається, що вони не могли б повноцінно функціонувати без нагляду та ремонту від людей. Але вона не помічає нічого людського, тож ми досі шукаємо.

Пелорат замислено вивчав екран:

— Це все ліс, чи не так?

— Переважно. Але є й вільні ділянки, які можуть бути луками. Річ у тім, що я не бачу ані міст, ані будь-яких вогнів уночі, ані випромінювання, крім термального.

— Тож людей усе-таки немає?

— Хотів би я знати. Блісс у кухні, намагається зосередитися. Я встановив умовний нульовий меридіан планети, що означає, що комп’ютер поділив її на широти й довготи. У Блісс є маленький пристрій, на якому вона натискає відповідні кнопки, коли помічає щось, схоже на незвичну концентрацію ментальної активності роботів: гадаю, про «нейронну активність» у цьому контексті говорити не варто — як і про будь-яку ознаку людської думки. Пристрій під’єднано до комп’ю­тера, що визначить, на якій це широті й довготі, і ми дамо йому обрати вдале місце для посадки.

Пелорат здавався стривоженим.

— Хіба це мудро — лишати такий вибір комп’ютеру?

— А чому ні, Янове? Це дуже компетентний комп’ютер. Крім того, коли ми вже не маємо підґрунтя, щоб обрати самостійно, чому б не дати спробувати комп’ютеру?

— Щось у цьому є, Ґолане, — пожвавився Пелорат. — У деяких найдавніших легендах згадано, як люди робили вибір, кидаючи кубики на землю.

— Справді? З якою метою?

— На кожній грані кубика надписували якесь рішення — «так», «ні», «можливо», «відкласти» і все таке. Уважали, що грань, яка під час падіння опинялася вгорі, дає пораду, до якої треба дослухатися. Також можна було пускати кульку котитися диском із жолобками, між якими було розподілено різні рішення. Рішення, написане в жолобку, де зупинялася кулька, брали до уваги. Деякі міфологи вважають, що саме це були азартні ігри, а не лотереї, але, як на мене, це майже одне й те саме.

— У якомусь сенсі, — зауважив Тревіз, — ми граємо в азартну гру, обираючи собі місце для посадки.

Блісс вийшла з кухні якраз вчасно, щоб почути останню репліку. Вона мовила:

— Ніяких ігор. Я натисла кілька «можливо», а тоді одне безпрограшне «так», і до «так» ми й вирушимо.

— І чому це «так»? — спитав Тревіз.

— Я вловила ознаку людської думки. Чітку й недвозначну.

4

Напередодні дощило, бо трава була мокра. Хмари стрімко неслися небом і на позір збирались розходитися.

«Далека зірка» плавно сіла на землю біля невеликого гайка. (На випадок диких собак, подумав Тревіз — лише частково жартома). Довкола розляглося щось схоже на пасовисько, а спускаючись із висоти, на якій можна було роздивитися кращий і ширший краєвид, Тревіз помітив якусь подобу садів та нив — і цього разу точно худобу.

Однак жодної будівлі. Нічого штучного, хіба що закономірність дерев у саду та чіткі межі між полями, адже вони мають таку саму штучну природу, як і мікрохвильова електростанція.

Але чи могли роботи створити щось штучне такого рівня? Без людей?

Тревіз тихо вдягав свої кобури. Цього разу він знав, що вся зброя працювала й була повністю заряджена. На мить він вловив погляд Блісс і завмер.

— Прóшу, — мовила та. — Не думаю, що ви ними скористаєтесь, але я так думала й попереднього разу, чи не так?

— Янове, бажаєте озброїтися? — спитав Тревіз.

— Ні, дякую, — здригнувся Пелорат. — Між вами з вашим фізичним захистом і Блісс із її ментальним захистом я не відчуватиму ні дрібки небезпеки. Гадаю, з мого боку боягузливо ховатись у вашій захисній тіні, але мені анітрохи не соромно — надто вже вдячний за те, що не треба опинятись у ситуації, де, можливо, доведеться застосувати силу.

— Розумію. Просто не йдіть нікуди на самоті. Якщо ми з Блісс розділимося, ви лишитеся з кимось із нас і не шугнете нікуди, гнані потаємною цікавістю.

— Не хвилюйтеся, Тревізе, — запевнила Блісс. — Я за цим простежу.

Тревіз зійшов із корабля першим. Вітер був свіжим і лише дещицю прохолодним після дощу, але Тревізові це здалося приємним. Перед зливою, напевно, було незатишно тепло й волого.

Він здивовано вдихнув. Запах у планети був чудовий. Тревіз знав, що кожна планета пахнула по-своєму, завжди дивно й зазвичай неприємно — можливо, лише через дивність. Але хіба дивне не може бути приємним? Чи просто вдалося заскочити планету одразу після дощу потрібної пори року? Якою б вона не була…

— Виходьте, — гукнув Тревіз. — Тут доволі приємно.

— Приємно — це точно влучне слово, — мовив, вийшовши, Пелорат. — Гадаєте, тут завжди так пахне?

— Неважливо. За годину ми звикнемо до аромату, і наші носові рецептори достатньо зволожаться, щоб ми нічого не відчували.

— Шкода, — озвався Пелорат.

— Трава мокра, — несхвально констатувала Блісс.

— Чому б і ні? Усе ж таки на Геї теж дощить, — відповів Тревіз, і коли він це сказав, крізь невеликий просвіт у хмарах тут же сягнув промінь жовтого сонячного світла. Скоро мусило проясніти ще.

— Так, але ми знаємо коли, і готові до цього.

— Це кепсько. Ви втрачаєте трепет перед несподіваним.

— Ви маєте рацію. Спробую не бути обмеженою.

Пелорат роззирнувся й розчаровано мовив:

— Здається, тут нічого немає.

— Лише здається, — запевнила Блісс. — Вони наближаються з-за того схилу. — Вона глянула на Тревіза: — Гадаєте, варто піти їм назустріч?

— Ні, — хитнув головою Тревіз. — Ми прилетіли їм назустріч через багато парсеків. Хай вони пройдуть решту шляху. Почекаємо їх тут.

Наближення з боку, в якому вказувала Блісс, могла вчувати тільки вона, аж доки над гребенем схилу не вигулькнула постать. Потім друга і третя.

— Гадаю, поки це все, — сказала Блісс.

Тревіз із цікавістю спостерігав. Хоч він раніше й не бачив роботів, ні на мить не засумнівався, що це вони. Постаті мали схематичну й часткову подобу людської форми, але на вигляд не були очевидно металевими. Роботична поверхня була тьмяна й створювала враження м’якості, наче роботи були вкриті плюшем.

Але звідки йому знати, що та м’якість тільки на позір? Тревіз відчув раптове бажання торкнутися цих постатей, що так незворушно наближалися. Якщо це справді був Заборонений світ і до нього ніколи не долітали кораблі — а це точно мало бути так, адже його сонця не було на мапі Галактики, — тоді «Далека зірка» і люди, яких вона привезла, мусили бути для роботів чимось геть невідомим. Однак роботи реагували зі стійкою впевненістю, ніби, простуючи, виконували буденну вправу.

— Тут ми можемо отримати інформацію, якої не здобути ніде в Галактиці, — тихо мовив Тревіз. — Ми можемо спитати в них, де відносно цього світу розташована Земля, і якщо вони знають, то скажуть нам. Бозна-скільки часу функціонували й витримали ці істоти. Вони можуть відповісти про те, що пам’ятають особисто. Тільки подумайте.

— З іншого боку, — зауважила Блісс, — їх могли виготовити нещодавно, й вони нічого не знатимуть.

— Або ж, — додав Пелорат, — знатимуть, але відмовляться нам розповідати.

— Підозрюю, вони не можуть нам відмовити, якщо їм не наказали нам не говорити, — сказав Тревіз, — а чому хтось мав би віддати такий наказ, коли ніхто на планеті точно не міг передбачити нашого прибуття?

Приблизно за три метри від них роботи зупинилися. Вони нічого не казали й далі не рухалися.

Тримаючи руку на руків’ї бластера й не зводячи з роботів погляду, Тревіз спитав у Блісс:

— Можете сказати, чи вони ворожі?

— Ви мусите зважати, Тревізе, що я не маю досвіду взаємодії з їхніми ментальними механізмами, але я не помічаю нічого ворожого.

Тревіз відвів правицю від руків’я зброї, але недалеко. Підняв ліву долонею до роботів, сподіваючись, що це сприймуть за жест миру, і повільно мовив:

— Вітаю вас. Ми прибули в цей світ із дружніми намірами.

Середній робот із трьох схилив голову в якійсь подобі безуспішного поклону, який оптиміст теж міг би сприйняти за жест миру, і відповів.

Від приголомшення в Тревіза відвисла щелепа. У світі галактичного спілкування нікому й на думку не спадало, що можна зазнати невдачі в такій основоположній потребі. Однак робот не розмовляв галактичним стандартом чи хоч чимось на нього схожим. Власне, Тревіз не зрозумів ані слова.

5

Пелорат був так само здивований, як і Тревіз, але в чомусь, вочевидь, і задоволений.

— Хіба не дивно? — спитав він.

Тревіз обернувся до нього і доволі різко заперечив:

— Це не дивно. Це нісенітниця.

— Аж ніяк. Це галактична, але дуже давня. Я зрозумів кілька слів. Напевно, міг би зрозуміти краще в письмовому вигляді. Найбільші труднощі — з вимовою.

— Ну то що він сказав?

— Гадаю, він сказав, що не зрозумів, що ви кажете.

— Не знаю, що він сказав, але я відчуваю його збентеження, що якраз збігається, — сказала Блісс. — Це якщо я можу довіряти своєму аналізові роботичних емоцій, якщо роботичні емоції взагалі існують.

Пелорат щось дуже повільно й силувано сказав, і троє роботів в унісон кивнули головами.

— Що це було? — спитав Тревіз.

— Я сказав, що розмовляю не дуже добре, але спробую. Попросив трохи часу. Отакої, старий друже, це страшенно цікаво.

— Це страшенно розчаровує, — пробурмотів Тревіз.

— Розумієте, — пояснив Пелорат, — кожній населеній планеті в Галактиці вдається виробити власну версію галактичної мови. Є мільйон діалектів, деякі з них майже неможливо зрозуміти, але їх усі об’єднує розроблений галактичний стандарт. Якщо цей світ двадцять тисяч років був ізольованим, його галактична мала настільки віддалитися від решти, що стала б геть інакшою мовою. Але цього не сталося, і, можливо, тому, що соціальна система цього світу залежить від роботів, які здатні розуміти мову тільки так, як їх було запрограмовано. Замість перепрограмування мова лишалося сталою, і тепер маємо всього-на-всього дуже стародавній різновид галактичної.

— Це приклад стагнації розвитку в роботизованому су­спільстві. Як наслідок, воно змушене вироджуватися.

— Але, любий друже, — заперечив Пелорат, — підтримування відносної незмінності мови не обов’язково є ознакою виродження. У нього є переваги. Наприклад, можливість прочитати документи, яким століття й тисячоліття, що надає тривалої актуальності та ваги історичним свідченням. У решті Галактики мова імперських постанов часів Гарі Селдона вже набуває привабливої старомодності.

— І ви знаєте цю давньогалактичну?

— Не те щоб знаю, Ґолане. Просто, вивчаючи давні міфи та легенди, я вловив її структуру. Лексика не надто відрізняється, але відмінки інакші, а ще тут є ідіоматичні вислови, яких ми більше не вживаємо, і, як я вже казав, повністю змінилася вимова. Я зможу перекладати, але не дуже добре.

Тревіз важко й тремтливо видихнув:

— Маленька удача — це краще, ніж нічого. Продовжуйте, Янове.

Пелорат обернувся до роботів, вичекав мить, потім знову глянув на Тревіза:

— Що мені їм сказати?

— Ходімо до кінця. Спитайте в них, де Земля.

Пелорат заговорив, роблячи паузи після кожного слова та експресивно жестикулюючи.

Роботи перезирнулися й видали кілька звуків. Тоді середній заговорив до Пелората, який відповів, розвівши долоні так, наче розтягував гумку. Робот щось сказав, так само ретельно розділяючи слова, як і Пелорат.

— Я не певен, що можу донести, що маю на увазі під «Землею», — пояснив Пелорат Тревізові. — Підозрюю, вони вважають, що я кажу про якийсь регіон на їхній планеті, і відповідають, що не знають такого.

— Вони називають цю планету, Янове?

— Найближче, що, на мою думку, вони використовують як назву, це «Солярія».

— Ви колись чули про неї у своїх легендах?

— Ні, не більше, ніж про Аврору.

— Що ж, спитайте в них, чи є якесь місце під назвою «Земля» у небі — серед зірок. Вкажіть угору.

Знову перемовини, і нарешті Пелорат обернувся:

— Все, чого я можу від них добитися, Ґолане, це що таких місць у небі немає.

— Спитай у цих роботів, скільки їм років, — запропонувала Блісс, — точніше, як довго вони функціонують.

— Я не знаю, як сказати «функціонують», — похитав головою Пелорат. — Насправді не певен, що знаю, як спитати «скільки». З мене не дуже добрий перекладач.

— Зроби що можеш, Пеле, любий.

Ще після кількох реплік Пелорат повідомив:

— Вони функціонують двадцять шість років.

— Двадцять шість років, — з огидою пробурмотів Тревіз. — Вони не надто старші за вас, Блісс.

— Так склалося, що… — випросталася була Блісс.

— Знаю. Ви — Гея, якій тисячі років. Хай там як, ці роботи не можуть говорити про Землю з власного досвіду, а їхні банки пам’яті точно не містять нічого, крім необхідної для функціонування інформації. Тож вони нічого не знають про астрономію.

— Можливо, десь на планеті є первісні роботи, — припустив Пелорат.

— Сумніваюся, — мовив Тревіз, — але спитайте в них, Янове, якщо знайдете слова.

Цього разу розмова була доволі тривалою, і зрештою Пелорат урвав її, розчервонівшись і видихнувши з помітним розчаруванням.

— Ґолане, я не сприймаю частину того, що вони намагаються сказати, але наскільки зрозумів, старших роботів використовують для ручної праці, й вони нічого не знають. Якби цей робот був людиною, я б сказав, що він відгукується про старших роботів зі зневагою. Ці троє кажуть, що вони домашні роботи і їм не дозволено старішати до того, як їх замінять. Саме вони тут справді в усьому розбираються — це вони кажуть, не я.

— Багато вони не знають, — пробурчав Тревіз. — Принайм­ні того, що ми хочемо знати.

— Тепер я шкодую, що ми так квапливо покинули Аврору. Якби ми знайшли там вцілілого робота, а ми б точно знайшли, бо в першого, якого я зустрів, досі лишалася іскра життя, він знав би про Землю з особистої пам’яті.

— Це якби в нього вціліли спогади, Янове. Ми завжди можемо туди повернутися, і якщо доведеться, собачі зграї чи ні, то повернемося. Але якщо цим роботам лише пара десятиліть, хтось тут мусив їх виготовити, і ці виробники, гадаю, мали бути людьми. — Він обернувся до Блісс. — Ви точно вчували…

Але вона підняла долоню, змушуючи його замовкнути, і на обличчі її з’явився напружений і уважний вираз.

— Іде, — тихо мовила вона.

Тревіз розвернувся обличчям до пагорба, і з-за нього спершу з’явилася, а тоді покрокувала до них непомильно людська постать. Вона мала бліду шкіру, довге та світле волосся, що трохи стирчало обабіч голови. Обличчя було похмуре, але на вигляд доволі юне. Голі руки та ноги були не надто м’язисті.

Роботи розступилися перед постаттю, і та попрямувала вперед, доки не зупинилася поміж ними. Тоді заговорила ясним приємним голосом, і попри архаїчний слововжиток, слова лунали галактичним стандартом і були цілком зрозумілими:

— Привіт вам, пілігрими з космосу. Чого ви хочете від наших роботів?

6

Тревіз не повівся гідно й доволі нерозумно бовкнув:

— Ви говорите галактичною?

— Чому б і ні, якщо ми не німі? — з похмурою усмішкою відповіли йому.

— А ці? — Тревіз указав на роботів.

— Це роботи. Вони говорять нашою мовою, як робимо і ми. Однак ми є із Солярії і слухаємо гіперпросторові перемовини зовнішніх світів, тож навчилися вашої манери мовлення, подібно до наших попередників. Наші попередники залишили описи мови, але ми постійно чуємо нові слова та вислови, які змінюються з роками — ви, поселенці, множите і світи, і слова. Чому це ви здивовані, що ми розуміємо вашу мову?

— Я не мав бути. Перепрошую. Просто після розмови з роботами не очікував почути в цьому світі галактичну.

Тревіз вивчав солярійця. Чи солярійку? На аборигені була тонка біла одежа, вільно накинута на плечі, з великими отворами для рук. Спереду одяг відкривав голі груди та пов’язку на стегнах. Окрім пари легких сандалій, на ньому більше нічого не було.

Тревіз справді не міг визначити, чоловік це чи жінка. Груди були точно чоловічі, але безволосі, а під тонкою пов’язкою на стегнах ніщо не випиналося.

Тревіз обернувся до Блісс і тихо мовив:

— Це все одно може бути робот, але дуже схожий на людину…

— Тут розум людський, а не роботичний, — мовила Блісс, майже не ворушачи губами.

— Однак ви не відповіли на наше перше питання, — сказав солярієць. — Ми вибачимо вам невдачу і спишемо її на ваше здивування. Зараз ми спитаємо знову, і вдруге ви мусите впоратися. Чого ви хочете від наших роботів?

— Ми мандрівники, які шукають інформацію, щоб дістатися свого місця призначення, — сказав Тревіз. — Ми спитали у ваших роботів про інформацію, яка могла б нам допомогти, але їм бракувало відомостей.

— Яка інформація вам потрібна? Можливо, ми вам допоможемо.

— Ми шукаємо місце розташування Землі. Ви можете нам його повідомити?

Солярієць звів брови догори.

— Ми думали, що самі станемо чільним об’єктом вашої цікавості. Ми надамо вам цю інформацію, хоч ви її й не просили. Нас звати Сартон Бандер, і ви стоїте у володіннях Бандер, які простягаються, наскільки ви можете осягнути поглядом, і далеко за межі. Не можемо сказати, що вам тут раді, бо, прибувши сюди, ви порушили угоду. Ви перші поселенці, які прилетіли на Солярію за багато тисяч років — і лише щоб спитати, як найкраще дістатися іншого світу. За старих часів, мандрівники, вас і ваш корабель було б одразу знищено.

— Це було б варварське обходження з людьми, які не бажали й не спричинили шкоди, — обережно мовив Тревіз.

— Згода, однак коли представники суспільства, що розширюється, ступають на мирну планету, де змін не хочуть, шкоду потенційно несе сам контакт. Поки ми, солярійці, боялися цієї шкоди, то були готові знищити прибульців на підльоті. А оскільки причин для страху більше немає, ми готові розмовляти.

— Я вдячний за інформацію, якою ви так вільно з нами поділилися, і все ж ви не відповіли на моє запитання. Я повторю його. Чи можете ви повідомити нам місце розташування планети Земля?

— Як я розумію, під Землею ви маєте на увазі світ, у якому зародилися, — солярієць граційно повів рукою, немовби обводячи довкілля, — людський вид і різноманітні види рослин та тварин.

— Так, сер.

Обличчям солярійця майнув химерний вираз огиди.

— Прошу, якщо ви мусите використовувати звертання, називайте нас просто Бандер. Не звертайтеся до нас словами, які містять вказівку на гендер. Ми не чоловік і не жінка. Ми ціле.

Тревіз кивнув (він мав рацію).

— Як забажаєте, Бандер. То де розташована Земля, світ, звідки всі ми походимо?

— Не знаємо. І не бажаємо знати. А якби знали чи могли дізнатися, це б нічим вам не допомогло, бо Землі як світу більше не існує. Ох, — вони розвели руками, — яке приємне сонце. Ми нечасто виходимо на поверхню, та й то лише тоді, коли є сонце. Наші роботи отримали наказ привітати вас, поки сонце ще ховалося за хмарами. Ми пішли за ними, лиш коли хмари розступилися.

— А чому Земля більше не існує як світ? — наполіг Тревіз, знову готуючись до байки про радіоактивність. Однак Бандер проігнорували питання, чи то радше байдуже відмахнулися.

— Надто довга оповідка. Ви сказали, що прибули, не бажаючи шкоди.

— Саме так.

— То чому озброєні?

— Це просто засторога. Я не знав, із чим стикнуся.

— Це неважливо. Ваша маленька зброя — нам не загроза. Однак це цікаво. Ми, звісно, багато чули про вашу зброю та про вашу цікаву варварську історію, яка нібито повністю залежить від зброї, однак ніколи наші очі її не зріли. Можна?

— Боюся, ні, — позадкував Тревіз.

Бандер здавалися здивованими.

— Ми спитали просто із ввічливості. Нам узагалі не треба питати.

Вони випростали руку, і з правої кобури Тревіза вилетів бластер, а з лівої — нейронний батіг. Тревіз схопився за них, але відчув, ніби його руки тримали ззаду тугі гнучкі пута. Пелорат із Блісс кинулися були вперед, і стало зрозуміло, що їх теж тримають.

— Не намагайтеся втручатися, — сказали Бандер. — Ви не зможете. — Зброя полетіла їм до рук, і вони уважно її роздивилися. — Оце, — сказали їм, вказуючи на бластер, — схоже на генератор мікрохвильових променів, що виробляє жар, змушуючи вибухати будь-яке тіло, що містить рідини. Інша зброя витонченіша, і мусимо зізнатися, що з першого погляду не розуміємо, для чого вона призначена. Утім, оскільки ви не бажали й не спричинили шкоди, зброя вам не потрібна. Ми можемо розрядити її і зробимо це. Так вона буде цілком безпечна, якщо ви не захочете скористатися нею як кийком, а це буде доволі незручно.

Бандер відпустили зброю, і та знову попливла в повітрі, цього разу назад до Тревіза, й акуратно влаштувалась у кобурах.

Відчувши, що його звільнено, Тревіз видобув бластер, однак від того не було користі. Контакт розхитався, а заряд було майже повністю висотано. Та сама доля спіткала й нейронний батіг.

Тревіз підняв погляд на Бандер, які з усмішкою промовили:

— Ви геть безпомічний, чужинцю. Якщо ми захочемо, то так само легко знищимо ваш корабель і, звісно, вас.

1

Тревіз ніби заціпенів. Намагаючись дихати рівно, глянув на Блісс. Вона стояла, захисним жестом обійнявши Пелората за пояс, і за всіма ознаками була доволі спокійна. Легко всміхнулася, а тоді ще легше кивнула головою.

Тревіз обернувся до Бандер. Витлумачивши дії Блісс як ознаки впевненості та зі страшною силою сподіваючись, що не помиляється, він похмуро спитав:

— Бандер, як ви це зробили?

Вони усміхнулися, явно перебуваючи в доброму гуморі.

— Скажіть мені, маленькі чужинці, ви вірите в чаклунство? У магію?

— Ні, не віримо, маленькі солярійці, — відрізав Тревіз.

Блісс смикнула його за рукав і прошепотіла:

— Не дратуйте їх. Вони небезпечні.

— Це я бачу, — відповів Тревіз, ледве змушуючи себе не підвищувати голос. — То зробіть щось.

— Не зараз, — ледь чутно мовила Блісс. — Вони будуть не такі небезпечні, якщо почуватимуться захищеними.

Бандер не звертали уваги на короткі перешіптування між чужинцями. Байдуже пішли від них геть, і роботи розступилися, пропускаючи. Тоді обернулися й ліниво зігнули палець:

— Ходімо. Йдіть за нами. Ми повідаємо вам історію, яка може вас не зацікавити, але цікавить нас. — І доволі розслаблено попростували далі.

Тревіз деякий час не рушав із місця, не впевнений, як краще вчинити. Та Блісс пішла вперед, і натиск її руки заразом повів Пелората. Зрештою Тревіз пішов теж, інакше довелося б лишитися на самоті з роботами.

— Чи не були б Бандер люб’язні повідати нам історію, яка нас не зацікавить? — безтурботно мовила Блісс.

Бандер обернулися й уважно втупилися в неї, ніби вперше по-справжньому її помітили:

— Ви — жіноча півлюдина, чи не так? Маліша?

— Менша половина, Бандер. Так.

— Отже, ці двоє — чоловічі півлюди?

— Саме так.

— Ви вже мали дитину, жінко?

— Мене звати Блісс. Я ще не мала дитини. Це Тревіз. Це Пелорат.

— І який із цих двох чоловіків допомагатиме вам у цьому, коли настане час? Чи це будуть обидва? Чи жоден?

— Мені допомагатиме Пел.

Бандер зосередили увагу на Пелораті:

— У вас біле волосся.

— Так, — відповів Пелорат.

— Воно завжди було цього кольору?

— Ні, Бандер, воно стало таким із віком.

— А скільки вам років?

— Мені п’ятдесят два роки, Бандер, — сказав Пелорат. Тоді квапливо додав: — Стандартних галактичних років.

Бандер ішли далі (до віддаленого маєтку, як припускав Тревіз), але повільніше.

— Ми не знаємо, скільки триває стандартний галактичний рік, але навряд чи він дуже відрізняється від нашого. І скільки вам буде, коли ви помрете, Пеле?

— Не знаю. Я можу прожити ще років тридцять.

— Отже, вісімдесят два роки. Живуть недовго й розділені навпіл. Неймовірно, але все ж наші далекі пращури були подібні до вас і жили на Землі. Але дехто з них покинув Землю, щоб заснувати нові світи навколо інших зірок: чудові світи, добре організовані й численні.

— Не дуже численні, — гучно мовив Тревіз. — П’ятдесят.

Бандер зверхньо зиркнули на Тревіза. Здавалося, вони були вже не в такому доброму гуморі.

— Тревіз. Так вас звати.

— Повністю — Ґолан Тревіз. Я кажу, що в косміків було п’ятдесят світів. Наших же світів мільйони.

— То ви знаєте історію, яку ми хочемо вам розповісти?

— Якщо історія в тому, що колись було п’ятдесят світів косміків, знаємо.

— Ми не лічимо лише числами, маленька півлюдино, — сказали Бандер. — Ми враховуємо і якість. Було п’ятдесят, але таких, що всі ваші мільйони не вартували й одного. А Солярія була п’ятдесятою, і отже, найкращою. Солярія була настільки ж розвиненішою за інші світи косміків, як і ті — за Землю. Лише ми на Солярії навчилися, як треба жити. Ми не юрмимося й не збиваємося в отари, мов тварини, як це робили на Землі, як робили в інших світах, навіть у світах косміків. Ми жили поодинці, з допомогою роботів, дивилися одне на одного електронно так часто, як бажали, але наживо зрілися дуже рідко. Ми вже багато років не споглядали людей так, як споглядаємо вас зараз, однак ви лише півлюди, тож ваша присутність обмежує нашу свободу не більше, ніж обмежили б корова чи робот. Та колись і ми були півлюдьми. Як би ми не вдосконалювали свою свободу, як би успішно не ставали самітними владиками незліченних роботів — свобода ніколи не була абсолютною. Для витворення нащадків потрібна співпраця двох. Звісно, можна було надавати сперму та яйцеклітини, щоб процес запліднення й подальше вирощування ембріонів відбувалися штучно й автоматизовано. Дитина могла б належно жити під опікою роботів. Це все можна було зробити, однак півлюди не відмовилися б від задоволення, яке супроводжує біологічне запліднення. Як наслідок, розвивалися збочені емоційні приязні, і свобода щезала. Розумієте, чому це потрібно було змінити?

— Ні, Бандер, — відповів Тревіз, — бо ми не міряємо свободу за вашими стандартами.

— Тому що ви не знаєте, що таке свобода. Ви завжди жили тільки масами й не знаєте іншого життя, окрім постійного примусу навіть у найменшому підкорятися волі інших, або ж, що однаково мерзенно, усе життя силуватися підкорити інших вашій волі. Де ж тут може бути свобода? Свобода — ніщо, якщо не жити, як бажаєш! Точно так, як бажаєш!

Бандер вели далі:

— Потім настала доба, коли земляни знову почали комашитися геть зі своєї планети, і їхні чіпкі маси закружляли в космосі. Інші косміки, які збивалися в зграї не так затято, як земляни, але все одно юрмилися, намагалися з ними конкурувати. Ми, солярійці, цього не робили, бо передбачали неминучий крах такого способу життя. Переселилися під землю і обірвали всі зв’язки з рештою Галактики. Ми були рішуче налаштовані лишатися собою за будь-яку ціну. Розробили потрібних роботів і зброю, щоб захищати нашу на позір порожню поверхню, і вони пречудово поралися із завданням. Кораблі прибували, їх знищували, і вони припинили прибувати. Планету стали вважати спустошеною й забули, як ми й сподівалися. А тим часом ми під землею працювали над розв’я­занням наших проблем. Обережно й тонко змінили наші гени. У нас були поразки, але були й перемоги, і їх ми примножували. Нам знадобилося багато століть, але нарешті ми стали цілісними людьми, що поєднують в одному тілі чоловічі та жіночі основи, забезпечуючи нам за бажання повне задоволення й виробляючи за нашою волею запліднені яйцеклітини для вирощування під досвідченим наглядом роботів.

— Гермафродити, — мовив Пелорат.

— Так це називається у вашій мові? — байдуже перепитали Бандер. — Ніколи не чули цього слова.

— Гермафродитизм наглухо спиняє еволюцію, — сказав Тревіз. — Кожна дитина є генетичним двійником свого родителя-гермафродита.

— Ну ж бо, ви ставитеся до еволюції як до чогось випадкового. Солярійці можуть за бажання формувати своїх дітей. Можуть змінювати, підлаштовувати гени, й час від часу це роблять. Але ми вже майже в нашому маєтку. Зайдімо. Уже стає пізно. Сонце вже не може як слід нагрівати, й нам із вами буде комфортніше всередині.

Вони зайшли у двері, які не мали замків, але відчинилися за їхнього наближення та зачинилися, коли вони пройшли. Вікон не було, однак коли вони ввійшли в печероподібну кімнату, стіни засвітилися й осяяли її. Підлога здавалася голою, але на дотик була м’яка і пружна. У кожному із чотирьох кутів кімнати нерухомо стояв робот.

— Та стіна, — Бандер вказали на стіну навпроти дверей, яка, здавалося, ніяк не відрізнялась від інших трьох, — це наш оглядовий екран. Через нього нам відкривається світ, але це ніяк не обмежує нашу свободу, бо нас не можна змусити ним користуватися.

— Так само ви не можете змусити іншого скористатися їхнім екраном, якщо ви захочете побачити його через свій, а він ні.

— Змусити? — пихато озвалися Бандер. — Інші можуть робити, як забажають, якщо погоджуються, що ми робимо як забажаємо. Прошу, візьміть до уваги, що ми не звертаємось одне до одного гендерно визначеними займенниками.

У кімнаті був один стілець, обличчям до оглядового екрана, і Бандер на нього всілися. Тревіз роззирнувся, ніби сподіваючись, що з підлоги вистрибнуть додаткові стільці.

— Нам можна теж сісти?

— Як забажаєте, — сказали Бандер.

Блісс, усміхаючись, сіла на підлогу. Пелорат всівся поруч із нею. Тревіз уперто продовжив стояти.

— Скажіть-но, Бандер, — спитала Блісс, — скільки людей живе на цій планеті?

— Кажіть «солярійців», півлюдино Блісс. Слово «людина» осквернено тим, що так називають себе півлюди. Ми можемо називати себе «цілісними людьми», але це незграбно. «Солярійці» якраз годиться.

— Тоді скільки солярійців живе на цій планеті?

— Ми не певні. Ми не лічимо решту. Можливо, тисяча двісті.

— Лише тисяча двісті на весь світ?

— Повноцінних тисяча двісті. Ви знову лічите числами, тоді як ми враховуємо якість. Також ви не розумієте свободи. Якщо існування іншого солярійця суперечить нашому абсолютному володінню будь-якою частиною нашої землі, роботом, живою істотою чи предметом, нашу свободу обмежено. Оскільки інші солярійці існують, обмеження свободи треба уникнути, розділивши їх так ретельно, щоб контакту майже не було. В умовах, близьких до ідеальних, Солярія містить тисячу двісті солярійців. Більше — і свободу буде відчутно обмежено до нестерпних наслідків.

— Це означає, що кожну дитину рахують, а кожне народження мусить врівноважувати смерть, — раптом озвався Пелорат.

— Авжеж. Так має бути в будь-якому світі зі стабільним населенням, мабуть, навіть у вашому.

— І, оскільки смертей, напевно, небагато, дітей теж мусить бути небагато.

— Саме так.

Пелорат кивнув і замовк.

— Що хочеться знати мені, — сказав Тревіз, — так це як ви змусили мою зброю літати. Цього ви не пояснили.

— Ми запропонували як пояснення чаклунство чи магію. Ви його відкидаєте?

— Авжеж, відкидаю. За кого ви мене маєте?

— Тоді чи повірите ви в збереження енергії та необхідне збільшення ентропії?

— У це — так. Але не можу повірити, що, хай і за двадцять тисяч років, ви ці закони змінили чи скорегували хоч на мікрон.

— Ми цього не робили, півлюдино. Але подумайте про таке. Надворі — сонячне світло. — Химерно витончений жест ніби позначив усе світло довкола. — А тут тінь. На сонці тепліше, ніж у тіні, й тепло стихійно перетікає з освітлених ділянок на затінені.

— Ви кажете мені те, що я знаю.

— Але можливо, ви знаєте це так добре, що більше про це не думаєте. А вночі поверхня Солярії тепліша, ніж об’єкти за межами її атмосфери, тож тепло стихійно перетікає з поверхні планети назовні, у космос.

— Це я теж знаю.

— А внутрішня частина планети вдень і вночі тепліша за її поверхню. Отже, тепло стихійно перетікає із внутрішньої частини на поверхню. Гадаю, це ви теж знаєте.

— То й що, Бандер?

— Перетіканням тепла з теплішого до холоднішого середо­вища, яке мусить відбуватися за другим законом термодинаміки, можна користуватися.

— Теоретично так, однак сонячне світло слабке, нагрів планетарної поверхні слабший, а потужність, із якою тепло виходить ізсередини, мусить бути ще слабша. Використовуваного потоку тепла навряд чи вистачить, щоб підняти камінчик.

— Це залежить від пристрою, який ви для цього використовуєте. Солярійський інструмент розробляли тисячі років, і це не що інше, як частина нашого мозку. — Бандер підняли волосся обабіч голови, показуючи частину черепа за вухами. Повернули голову в один та інший бік, продемонструвавши за кожним вухом опуклість розміру та форми тупого кінця курячого яйця. — Те, що в нашого мозку є частки-перетворювачі, а у вашого — немає, і відрізняє від вас солярійців.

2

Тревіз час від часу позирав на Блісс, яка, здавалося, повністю зосередилася на Бандер. Він дедалі більше впевнювався, що розуміє, що відбувається.

Попри свою хвалу свободі, Бандер були не здатні опиратися цьому унікальному шансові. Вони ніяк не могли спілкуватися на одному інтелектуальному рівні з роботами, тим паче з тваринами. Спілкуватися з іншими солярійцями їм було неприємно, а ті крихти комунікації, що таки траплялися, мусили бути примусовими й у жодному разі не стихійними.

Що ж до Тревіза, Блісс і Пелората — хай для Бандер ті бути півлюдьми, хай були здатні зазіхнути на їхню свободу не більше, ніж робот чи коза, однак водночас поставали як інтелектуальна рівня (чи то майже рівня), і шанс поговорити з ними був унікальною розкішшю, яка ніколи раніше не випадала.

Не дивно, подумав Тревіз, що Бандер не відмовили собі в цьому. А Блісс (Тревіз був певен у квадраті) заохочувала їх, дуже лагідно підштовхуючи розум Бандер і спонукаючи робити те, чого вони й так дуже хотіли.

Судячи з усього, Блісс опиралася на припущення, що коли змусити Бандер достатньо розбалакатись, вони викажуть щось корисне про Землю. Тревіз бачив у цьому сенс, тож, хоч і не був щиро зацікавлений у предметі обговорення, усе одно докладав зусиль для продовження бесіди.

— Що роблять ці частки мозку? — спитав він.

— Це перетворювачі. Активуються від потоку тепла, який перетворюють на механічну енергію.

— Не вірю. Потік тепла замалий.

— Мала півлюдино, ви не думаєте. Якби солярійці жили купками й намагалися одночасно користуватися потоком теп­ла, тоді так, його запасу було б недостатньо. Однак тільки ми, Бандер, володіємо більш ніж сорока тисячами квадратних кілометрів. Ми осібно можемо збирати потік тепла з будь-якої кількості цих квадратних кілометрів, і ніхто нам не заважатиме, тож цього буде достатньо. Зрозуміло?

— Хіба так легко зібрати потік тепла із широкої площі? Уже сама концентрація забере чимало енергії.

— Можливо, але ми цього не відчуваємо. Наші частки-перетворювачі постійно концентрують потік тепла, тож, коли потрібно, вони виконують свою роботу. Коли ми підняли вашу зброю в повітря, конкретний обсяг залитої сонцем атмосфери віддав надмірне тепло обсягу затіненої площі і ми використали сонячну енергію. Однак замість помічних механічних чи електронних пристроїв ми користуємося нейронним. — Бандер легко торкнулися одного з перетворювачів. — Він робить це швидко, ефективно, безперервно й без зусиль.

— Неймовірно, — пробурмотів Пелорат.

— Аж ніяк. Подумайте про витонченість ока й вуха, і як вони здатні перетворювати невелику кількість фотонів і повітряних вібрацій на інформацію. Це здавалося б неймовірним, якби ви ніколи раніше з ними не стикалися. І з частками-перетворювачами так само: ви б так не чудувалися, якби завжди про них знали.

— Що ви робите із цими постійно активними перетворювачами? — спитав Тревіз.

— Керуємо нашим світом. Кожен робот у цих величезних володіннях отримує енергію від нас, чи то радше від природного теплообміну. Коли робот ладнає контакт чи звалює дерево, він черпає енергію з перетворень у мозку — нашому мозку.

— А якщо ви спите?

— Процес перетворення триває, спимо ми чи ні, маленька півлюдино. Хіба ви припиняєте дихати вві сні? Чи ваше серце зупиняється? Уночі наші роботи працюють коштом невеликого вистигання нутрощів Солярії. Ця зміна незмірно мала в глобальному масштабі, і солярійців лише тисяча двісті, тож уся енергія, яку ми гуртом використовуємо, помітно не скорочує життя нашого сонця й не висотує внутрішнє тепло планети.

— Вам не спадало на думку використовувати їх як зброю?

Бандер задивилися на Тревіза так, ніби той сказав щось химерно незрозуміле.

— Припускаю, ви маєте на увазі, що Солярія може кинути виклик іншим світам за допомогою створеної на цьому перетворенні енергетичної зброї? Навіщо нам це? Навіть якби ми могли перевершити їхню енергетичну зброю, сконструйовану за іншими принципами — а це далеко не очевидно, — що б ми здобули? Контроль над іншими світами? Навіщо нам інші світи, якщо в нас є ідеальний власний? Чи хочемо ми запанувати над півлюдьми та використовувати їх для примусової праці? У нас є роботи, які для цієї мети годяться набагато краще. У нас є все. Ми хочемо тільки, щоб нам дали спокій. Послухайте, ми розповімо вам ще одну історію.

— Прóшу.

— Двадцять тисяч років тому, коли півістоти із Землі почали масово вилітати у космос, а ми самі сховалися донизу, інші світи косміків були рішуче налаштовані протистояти новим поселенцям із Землі. Тож вони напали на Землю.

— На Землю, — вторував Тревіз, намагаючись не виказувати вдоволення тим, що цю тему нарешті порушено.

— Так, вдарили в центр Землі. Доволі розважливий хід. Якщо хочете когось убити, ви б’єте не у палець чи п’яту, а в серце. І наші земляки-косміки, які не надто перевершили самих людей у пристрастях, зуміли випалити поверхню Землі радіацією, щоб світ став переважно непридатним до життя.

— О, то он що сталося, — мовив Пелорат, стиснувши кулак і швидко ним рухаючи, ніби закріплюючи цю тезу. — Я знав, що це не міг бути природний феномен. Як вони це зробили?

— Ми не знаємо, як це зробили, — байдуже озвалися Бандер, — і в будь-якому разі космікам це пішло не на користь. У цьому й суть історії. Поселенці комашилися далі, і косміки вимерли. Вони намагалися змагатися — і зникли. Ми, солярійці, відступили, відмовилися змагатися — і досі тут.

— Як і поселенці, — похмуро мовив Тревіз.

— Так, але не навічно. Юрми мусять змагатися і зрештою вимиратимуть. Це може забрати десятки тисяч років, але ми зачекаємо. А коли це станеться, ми, солярійці, цілісні, самотні та звільнені, матимемо в розпорядженні цілу Галактику. Тоді ми можемо використовувати, або й ні, будь-який світ, який забажаємо, на додачу до власного.

— Але ця справа із Землею, — нетерпляче клацнув пальцями Пелорат. — Ви розповідаєте нам легенду чи історію?

— А як збагнути різницю, Півпелорате? Уся історія — так чи так легенда.

— Але що кажуть ваші документи? Можна побачити записи на цю тему, Бандер? Прошу, зрозумійте, що питання міфів, легенд та первісної історії — це моя галузь. Я науковець, який має справу з такими темами, а надто тими, що стосуються Землі.

— Ми лише повторюємо те, що чули. Про це немає записів. Наші архіви повністю присвячено солярійским справам, і жодні інші світи у них не згадують, хіба що вони вторгнуться до нас.

— Авжеж, Земля вторгнулася до вас.

— Можливо, але навіть якщо так, це було дуже й дуже давно, і Земля була найненависнішою для нас з усіх світів. Якщо ми й мали якісь записи про неї, ми, певне, їх знищили суто через огиду.

Тревіз спересердя скреготнув зубами.

— Ви самі? — уточнив він.

Бандер зосередилися на Тревізі:

— Більше їх знищити нікому.

— Що ще ви чули про Землю? — наполягав Пелорат.

Бандер задумалися:

— У юності ми чули від робота історію про землянина, який колись відвідав Солярію; про солярійську жінку, яка полетіла з ним і стала важливою персоною в Галактиці. Але, на нашу думку, то була вигадана історія.

Пелорат закусив губу.

— Ви впевнені?

— Як можна бути впевненими в тому, що стосується міфів? Та все ж це за межами ймовірного — щоб землянин насмілився прибути на Солярію, чи щоб Солярія дозволила вторг­нення. Ще малоймовірніше, щоб солярійка — ми тоді були півлюдьми, та все одно — добровільно полишила цей світ. Але годі, дозвольте показати вам наш дім.

— Ваш дім? — роззирнулася Блісс. — А ми не у вас удома?

— Аж ніяк. Це передпокій. Оглядова кімната. У ній ми споглядаємо інших солярійців, коли мусимо. Їхні зображення з’яв­ляються на цій стіні або тривимірно перед нею. Отже, ця кімната — публічне зібрання і не є частиною нашого дому. Ходімо.

Бандер рушили, не озираючись перевірити, чи слідують за ними гості, однак четверо роботів ступили зі своїх кутів, і Тревіз знав, що якщо вони з супутниками не підуть самостійно, роботи легко їх змусять.

Блісс із Пелоратом зіп’ялися на ноги, і Тревіз пошепки спитав у дівчини:

— Ви займали їх розмовою?

Блісс стиснула його долоню, кивнула й додала з ноткою тривоги в голосі:

— А втім, мені б дуже хотілося дізнатись їхні наміри.

3

Вони рушили за Бандер. Роботи трималися на ввічливій відстані, однак від їхньої присутності постійно віяло загрозою.

Вони йшли коридором, і Тревіз пригнічено бурмотів:

— На цій планеті немає нічого корисного про Землю, я в цьому певен. Ще одна варіація на тему радіоактивності. — Він знизав плечима. — Доведеться відвідати третій набір координат.

Перед ними відчинилися двері, за якими виявилася маленька кімната. Бандер мовили:

— Заходьте, півлюди. Хочемо показати вам, як ми живемо.

— Вони отримують інфантильну радість від хизування, — прошепотів Тревіз. — Залюбки б її потьмарив.

— Не намагайтеся змагатися в дитячості, — відповіла Блісс.

Бандер провели їх трьох у кімнату. Один із роботів також зайшов. Бандер вказали іншим роботам забратися й зайшли самі. За ними зачинилися двері.

— Це ліфт, — констатував Пелорат, задоволений відкриттям.

— Це так. Щойно ми спустилися під землю, то вже майже не піднімалися. Не те щоб нам хотілося, хоча приємно іноді відчути сонячне світло. Однак нам не подобаються хмари та ночі надворі. Вони створюють відчуття перебування під землею без справжнього перебування під землею, якщо розумієте, що ми маємо на увазі. Це певний когнітивний дисонанс, який нам видається дуже неприємним.

— Земля будувала під землею, — сказав Пелорат. — Вони називали свої міста Сталевими печерами. І Трентор теж будував під землею, навіть активніше, за старих імперських часів. І Компореллон будує під землею просто зараз. Це звична тенденція, якщо замислитися.

— Півлюди, що купчаться під землею, і ми, що живемо в ізольованій розкоші, — це дві геть різні речі.

— На Термінусі помешкання розташовані на поверхні, — сказав Тревіз.

— І відкриті стихії, — додали Бандер. — Дуже примітивно.

Після початкового відчуття легкої невагомості, яке підказало Пелоратові природу приміщення, ліфт рухався абсолютно непомітно. Тревіз уже роздумував, наскільки глибоко той зануриться, аж тут сила тяжіння повернулася до звичної й двері відчинилися.

Перед ними простяглася велика кімната з витонченим умеб­люванням. Вона була тьмяно освітлена, хоча не мала очевидного джерела світла. Майже здавалося, ніби легко сяє саме повітря.

Бандер вказали пальцем — і в тому місці світло пояскравішало. Вказали в іншому місці — й відбулося те саме. Поклали ліву руку на приземкуватий стрижень збоку від одвірка, а правою окреслили широке коло — і всю кімнату залило світлом, схожим на сонячне, але без відчуття спеки.

Тревіз скривився й неголосно мовив:

— Цей тип — шахрай.

— Не «тип», а «солярієць», — відрізали Бандер. — Не певні, що означає «шахрай», але якщо ми розуміємо ваш тон, то це образливе слово.

— Це означає нещиру особу, яка влаштовує зі своїх дій видовище, щоб те, що вона робить, здавалося ефектнішим, ніж насправді.

— Визнаємо, ми любимо драматизм, але те, що ми показали вам, це не ефект. Це насправді. — Вони поплескали стрижень, на якому лежала їхня ліва рука. — Цей стрижень, що проводить тепло, сягає на кілька кілометрів униз, і схожі стрижні розташовані в різних зручних місцях наших володінь. Вони збільшують рівень відтоку тепла з нижчих районів Солярії на поверхню та полегшують їхнє перетворення на дію. Нам не потрібні жести, щоб виробляти світло, але це надає драматичного відтінку, чи, можливо, як ви зазначили, легкого натяку на нещирість. Ми таке полюбляємо.

— У вас часто буває можливість отримувати задоволення від таких маленьких драматичних штрихів? — спитала Блісс.

— Ні, — похитали головою Бандер. — Наших роботів такі речі не вражають. Інших солярійців теж. Те, що ми неочікувано здобули нагоду зустріти півлюдей і показати це їм, дуже нас тішить.

— Світло в цій кімнаті було тьмяним, коли ми зайшли, — зазначив Пелорат. — Воно постійно так сяє?

— Так, невеликий витік енергії — те саме, що підтримувати роботу роботів. Усі наші володіння завжди під’єднано, а частини, не залучені до активної праці, — на неробочому ходу.

— І ви постійно постачаєте живлення всім цим величезним володінням?

— Живлення постачають сонце та ядро планети. Ми всього лише провідник. Та й не всі наші володіння — механізми. Ми підтримуємо на більшій їхній площі дику природу з багатими популяціями різноманітного тваринного життя: по-перше, це захищає наші кордони, а по-друге, ми бачимо в цьому естетичну цінність. Власне, поля та фабрики в нас маленькі. Вони мають забезпечувати лише наші осібні потреби, плюс виготовляти дещо особливе на обмін з іншими. Наприклад, є роботи, що можуть виготовити та встановити стрижні-провідники. Багато солярійців залежать у цьому від нас.

— А ваш дім? — спитав Тревіз. — Наскільки він великий?

Це точно було влучне питання, бо Бандер просяяли:

— Дуже великий. Гадаю, один із найбільших на планеті. Простягається на кілометри в усіх напрямках. Скільки роботів піклуються про наш дім під землею, стільки ж працюють на тисячах кілометрів нашої поверхні.

— Ви точно не живете в усьому ньому, — зазначив Пелорат.

— Цілком можливо, що в деякі покої ми ніколи не заходили, але й що з того? Роботи скрізь підтримують чистоту й порядок, добре провітрюють. Але нумо, ходіть сюди.

Вони пройшли в інші двері, ніж ті, через які заходили, й опинилися в іншому коридорі. Перед ними стояла невелика машина-всюдихід на гусеницях і з відкритим верхом.

Бандер жестом показали їм у неї сідати, й усі вони забралися всередину. На чотирьох, ще й із роботом, місця було мало, проте Пелорат із Блісс щільно притиснулися одне до одного, звільняючи місце Тревізові. Бандер затишно вмостилися попереду, робот поруч, і машина рушила, начебто й не потребуючи кермування, окрім подеколи плавних порухів руки Бандер.

— Насправді це робот у формі машини, — з недбалою байдужістю кинули Бандер.

Вони велично котилися вперед, дуже плавно проминаючи двері, які прочинялися за їхнього наближення й зачинялися за віддалення. Оздоблення скрізь було геть різне, неначе роботам наказали розробляти випадкові комбінації.

Коридор попереду був тьмяним, і позаду теж. Однак у якій би точці вони не опинялися, скрізь були під подобою прохолодного сонячного світла. Кімнати теж освітлювалися, щойно відчинялися двері. І щоразу Бандер повільно та елегантно поводили рукою.

Здавалося, подорож ніколи не скінчиться. Раз у раз вони завертали так, що було зрозуміло, що підземні володіння простягаються у двох вимірах. (Ні, трьох, подумав якоїсь миті Тревіз, коли вони рівно покотилися невеликим спуском).

Де б вони не опинялися, скрізь були роботи, десятками й сотнями залучені до неквапливої роботи, але якої — Тревізові було невтямки. Вони проминули відчинені двері однієї великої кімнати, в якій роботи тихо схилилися над столами.

— Чим вони зайняті, Бандер? — спитав Пелорат.

— Бухгалтерією, — відповіли Бандер. — Ведуть статистику, фінансові звіти та все, із чим, на нашу втіху, нам не доводиться морочитися. Це не якийсь там курорт. Приблизно чверть посівної площі наших володінь відведено під сади. Десяту частину ще займають зернові поля, але садами ми справді пишаємося. Ми вирощуємо найкращі фрукти у світі, і до того ж найбільшу кількість їх сортів. Персик «бандер» — єдиний на Солярії. Більше ніхто навіть не намагається вирощувати персики. У нас є двадцять сім сортів яблук, і таке інше. Роботи можуть надати вам повну інформацію.

— Що ви робите з усіма цими фруктами? — спитав Тревіз. — Ви ж не з’їсте їх самі.

— І не мріяли. Ми спокійно до них ставимося. Ми обмінюємо їх в інших володіннях.

— Обмінюєте на що?

— Переважно на копалини. У наших володіннях немає гідних згадки копалень. Також ми міняємося на те, що потрібно для підтримання здорової екологічної рівноваги. У наших володіннях дуже велике різноманіття рослинного та тваринного життя.

— Припускаю, роботи про все це дбають.

— Дбають, і то дуже добре.

— І все для одного солярійця.

— Все для володінь та їхніх екологічних стандартів. Нам випало бути єдиним солярійцем, що відвідує різні частини володіння, коли забажає, але це частина нашої абсолютної свободи.

— Припускаю, інші — тобто інші солярійці — також підтримують екологічну рівновагу й, можливо, мають болота, чи гірські райони, чи приморські володіння, — сказав Пелорат.

— Гадаю, так, — відповіли Бандер. — Таке ми обговорюємо на зібраннях, що їх часом унеобхіднюють світові справи.

— Як часто вам доводиться збиратися? — спитав Тревіз. Вони рухалися доволі вузьким проходом, доволі довгим, і без жодної кімнати обабіч. Тревіз припустив, що він прокладений у районі, де непросто було спорудити щось ширше, тож слугував сполучною ланкою між двома крилами, які вже могли розкинутися як слід.

— Надто часто. Рідко випадає місяць, коли нам не доводиться проводити деякий час на зібранні одного з комітетів, до яких ми належимо. Та все ж, хоч у наших володіннях і немає гір чи боліт, наші фруктові дерева, рибні ставки та ботанічні сади — найкращі у світі.

— Але, любий друже, — почав було Пелорат, — тобто Бандер, я припускаю, що ви ніколи не покидали своїх володінь і не відвідували чиїхось…

— Авжеж ні, — з деяким обуренням сказали Бандер.

— Я сказав, що припускаю, — доброзичливо мовив Пелорат. — Але в такому разі як ви можете бути впевнені, що ваші — найкращі, не досліджуючи й навіть не бачачи чужих?

— Бо ми можемо стверджувати це з попиту на наші продукти в торгівлі між володіннями.

— Як щодо виробництва? — уточнив Тревіз.

— У деяких володіннях виготовляють інструменти та машини. Як ми вже казали, у наших володіннях роблять стрижні-провідники, але вони доволі прості.

— А роботів?

— Роботів виготовляють тут і там. Солярія стабільно мала першість у Галактиці за вигадливістю й майстерністю розроблених роботів.

— І нині, гадаю, так само, — зауважив Тревіз, ретельно намагаючись, щоб це звучало як твердження, а не як запитання.

— Нині? З ким нині конкурувати? Тепер роботів виробляє тільки Солярія. Ваші світи цим не займаються, якщо ми правильно тлумачимо те, що чуємо на гіперхвилях.

— А інші світи косміків?

— Ми ж казали, їх більше не існує.

— Взагалі?

— Не думаємо, що десь, окрім Солярії, знайдеться живий космік.

— Отже, ніхто не знає, де розташована Земля?

— Навіщо комусь знати, де розташована Земля?

— Мені треба, — втрутився Пелорат. — Це моя сфера досліджень.

— Тоді вам доведеться досліджувати щось інше. Ми нічого не знаємо про розташування Землі, ніколи не чули, щоб хтось про це знав, і ні на дрібку робометалу цим не цікавимося.

Машина зупинилася, і на мить Тревіз подумав, що Бандер образилися. Однак зупинка була плавна, і Бандер, виходячи з транспорту, здавалися звично вдоволеними, жестом показуючи іншим також вибиратися.

Світло в кімнаті, до якої вони зайшли, було притлумлене, навіть після того, як Бандер жестом зробили його яскравішим. З кімнати вів бічний коридор, обабіч якого розташовувалися менші кімнати. У кожній із них стояли одна чи дві вишукані амфори, іноді оточені з боків предметами, що могли бути кінопроєкторами.

— Що це все таке, Бандер? — спитав Тревіз.

— Кімнати смерті пращурів, Тревізе.

4

— Припускаю, тут похований прах ваших пращурів? — цікаво роззирався Пелорат.

— Якщо під «похований» ви маєте на увазі «заритий у землі», то це не зовсім так. Ми, може, й під землею, але це наш маєток, і прах так само в ньому, як і ми зараз. Між собою ми кажемо, що прах «вбудинкований». — Бандер завагалися, тоді додали: — «Будинок» — це давнє слово, що означає «маєток».

— І все це ваші пращури? — мимохідь зиркнув на нього Тревіз. — Скільки їх?

— Близько сотні, — повідомили Бандер, навіть не намагаючись приховати гордість у голосі. — Якщо точніше, дев’я­носто чотири. Звісно, найперші не є справжніми солярійцями, не в сучасному розумінні цього слова. Вони були півлюдьми, чоловіками та жінками. Подібних півпращурів розміщували в сусідніх урнах їхні безпосередні нащадки. Ми, звісно, в ті кімнати не ходимо. Це доволі стидоносно. Принаймні так кажуть на Солярії, однак ми не знаємо вашого галактичного відповідника. У вас його може й не бути.

— А фільми? — поцікавилась Блісс. — Я так розумію, це кінопроєктори?

— Щоденники, історії їхніх життів. Сцени з ними в улюблених частинах маєтку. Це означає, що вони не помирають у всіх значеннях. Їхня частина лишається, і частиною нашої свободи є приєднатися до них за бажання: ми можемо подивитися той чи інший фільм, якщо захочемо.

— Але не… стидоносні.

Бандер відвели погляд.

— Ні, — зізналися вони, — але в усіх нас є ця частина пращурів. Це наше спільне лихоліття.

— Спільне? — перепитав Тревіз. — То в інших солярійців також є ці кімнати смерті?

— О так, вони є в усіх, однак наша — найкраща, найвитонченіша й найдосконаліше збережена.

— Для вас уже теж підготована власна кімната?

— Авжеж. Повністю споруджена й устаткована. Ми зробили це одразу, щойно успадкували маєток. А коли ми ляжемо порохом, якщо мовити поетично, наш спадкоємець передусім візьметься за спорудження власної.

— А у вас є спадкоємець?

— Буде, коли настане час. Поки що простору для життя вдосталь. Коли нам потрібно буде піти, буде дорослий спадкоємець, достатньо зрілий, щоб насолоджуватися володіннями, і з потужними частками-перетворювачами.

— Гадаю, це буде ваше дитя.

— О так.

— Але що як станеться щось непередбачуване? Думаю, на Солярії бувають нещасні випадки та лиха. Що як солярієць ляже порохом дочасно й не матиме замість себе спадкоємця, принаймні достатньо зрілого, щоб насолоджуватися володіннями?

— Таке рідко трапляється. Наприклад, у нашому родоводі — лише раз. Однак якщо це станеться, треба просто пам’ятати, що є інші спадкоємці, які чекають на інші володіння. Деякі з них достатньо дорослі для успадкування й водночас мають достатньо молодого родителя, який може створити ще одного нащадка й жити доти, доки цей другий не буде готовий. Одного із цих старших/молодих спадкоємців, як їх називають, у разі нещасного випадку призначать і для наших володінь.

— Хто їх призначає?

— У нас є управлінська рада, до функцій якої це входить — призначення спадкоємця у разі дочасного спорохніння. Все, звісно, робиться через голобачення.

— Але ж якщо солярійці ніколи не бачаться, — спитав Пелорат, — як комусь дізнатися, що якийсь інший солярієць десь неочікувано — або й очікувано — ліг порохом?

— Коли хтось із нас лягає порохом, все живлення у володіннях зникає. Якщо спадкоємець одразу не перебирає його на себе, аномальну ситуацію зазвичай помічають і вживають виправних заходів. Запевняю вас, наша соціальна система працює бездоганно.

— Чи можливо подивитися якісь фільми з тих, що у вас тут є? — спитав Тревіз.

Бандер завмерли. Тоді мовили:

— Вас виправдовує лише ваше невігластво. Те, що ви сказали, грубо і непристойно.

— Перепрошую за це, — сказав Тревіз. — Я не хотів порушувати ваш спокій, але ми вже пояснили, що нас дуже цікавить інформація про Землю. Мені спадає на думку, що найперші фільми, які ви маєте, робили ще в добу дорадіоактивної Землі. Отже, про Землю там мають згадувати. Можливо, навіть розповідатимуть якісь подробиці про неї. Ми точно не бажаємо порушувати вашу приватність, але чи є спосіб, у який ви могли б самі дослідити ці фільми, або, можливо, наказати зробити це роботові й потім дозволити передати нам лише посутню інформацію? Звісно, якби ви змогли поставитися з повагою до наших мотивів і зрозуміти, що ми у відповідь поставимося з повагою до ваших почуттів, то дозволили б нам подивитися їх самим.

— Гадаю, ви ніяк не можете знати, що поводитеся дедалі образливіше, — холодно мовили Бандер. — Однак ми можемо одразу із цим покінчити: наших перших півлюдських пращурів не супроводжують жодні фільми.

— Жодні? — Тревіз був щиро розчарований.

— Колись вони існували. Але навіть ви можете уявити, що в них було. Двоє півлюдей, що виявляють одне до одного цікавість, або ж навіть, — Бандер прочистили горло й вичавили: — взаємодіють. Ясна річ, усі півлюдські фільми було знищено багато поколінь тому.

— Як щодо записів інших солярійців?

— Усі їх знищено.

— Ви можете бути у цьому впевнені?

— Було б божевіллям їх не знищити.

— Можливо, якісь солярійці були божевільними, сентиментальними чи забудькуватими. Маємо надію, ви не відмовитеся спрямувати нас до сусідніх володінь.

Бандер здивовано глянули на Тревіза:

— Ви гадаєте, там до вас поставляться так само терпляче, як і ми?

— Чому ні, Бандер?

— Ви з’ясуєте, що це не так.

— Ми мусимо скористатися шансом.

— Ні, Тревізе. Ні, всі ви. Послухайте нас.

За їхньою спиною стояли роботи, і Бандер супилися.

— Що таке, Бандер? — із раптовою тривожністю спитав Тревіз.

— Нам сподобалося з вами всіма спілкуватися та споглядати вас у всій вашій чудернацькості. Це був неповторний досвід, яким ми задоволені, але ми не можемо ані записати його у свій щоденник, ані увіковічнити у фільмі.

— Чому ні?

— Те, що ми говорили з вами, слухали вас, привели вас до свого маєтку, привели вас сюди, до кімнат смерті пращурів, — усе це соромливі діяння.

— Ми не солярійці. Ми значимо для вас так само мало, як і ці роботи, хіба ні?

— Ми можемо так виправдати це перед собою. Для інших це виправданням може не стати.

— Яка вам різниця? Ви ж абсолютно вільні робити, як забажаєте, хіба ні?

— Так, але попри це свобода не зовсім абсолютна. Якби ми були єдиним солярійцем на планеті, то мали б повну свободу чинити навіть соромливі речі. Але є й інші, і через це свобода хоч і наближена до ідеальної, а все ж не така. На планеті тисяча двісті солярійців, які зневажатимуть нас, якщо дізнаються, що ми зробили.

— Їм не обов’язково знати.

— Це так. Ми свідомі цього, відколи ви прибули. Були свідомі цього весь цей час, що тішилися вами. Інші не мають про це дізнатися.

— Якщо ви боїтеся, що наші візити до інших володінь створять вам проблеми, — сказав Пелорат, — то ми, звісно, не будемо казати, що спершу відвідали вас. Ми це добре розуміємо.

Бандер похитали головою:

— Годі з нас ризику. Ми, звісно, не говоритимемо про це. Наші роботи не говоритимуть про це й навіть отримають вказівки цього не пам’ятати. Ваш корабель заберуть під землю й дослідять — імовірно, він містить багато інформації…

— Заждіть, — мовив Тревіз, — скільки ми, по-вашому, мусимо тут чекати, доки ви обстежуватимете наш корабель? Нізащо.

— Ваша думка не має значення. Нам шкода. Ми хотіли б поговорити з вами ще і обговорити багато іншого, але ви розумієте, що це стає небезпечно.

— Ні, не стає, — рішуче заперечив Тревіз.

— Стає, маленька півлюдино. Боюся, настав час, коли ми мусимо зробити те, що одразу ж зробили б наші пращури. Ми мусимо вбити вас трьох.

1

Тревіз одразу обернувся до Блісс. Обличчя її було безвиразне, але напружене, а погляд так зосереджено втупився в Бандер, що більше вона, здавалося, нічого не помічала.

Очі Пелората були широкими від невіри.

Не знаючи, що зробить або що може зробити Блісс, Тревіз силувався притлумити безмежне відчуття поразки (не так від думки про смерть, як від перспективи померти, так і не дізнав­шись, де Земля і чому він обрав майбутнім людства Гею). Він мусив виграти час.

Намагаючись зберігати твердість голосу та говорити чітко, він сказав:

— Ви показали себе шляхетним і люб’язним солярійцем, Бандер. Ви не розгнівалися через наше вторгнення до вашого світу. Ви привітно провели нас своїми володіннями й маєтком, відповіли на наші запитання. Вам було б природніше відпустити нас. Нікому не треба буде знати, що ми побували в цьому світі, а в нас не буде причин повертатися. Ми прибули без злих намірів, лише шукаючи інформацію.

— Усе це так, — безтурботно відповіли Бандер, — і поки що ми дарували вам життя. Утім ви померли тієї ж миті, коли ввійшли в нашу атмосферу. Ми могли — і мусили б — убити вас одразу, щойно наблизилися. А потім наказати роботові зробити розтин і вивчити чужинців. Ми цього не зробили. Ми потішили власну цікавість та піддалися своїй безтурботній природі, але тепер уже годі. Більше не можна. Власне, ми вже поставили під загрозу безпеку Солярії, бо, якби через якусь слабкість дозволили переконати себе відпустити вас, інші з вашого виду, точно прибули б слідом за вами, скільки б ви не обіцяли, що цього не буде. Принаймні гарантуємо одне: ваша смерть буде безболісна. Ми легко нагріємо ваш мозок і виведемо його з ладу. Ви не відчуєте болю. Життя просто припиниться. Наприкінці, після розтину й вивчення, ми перетворимо вас на попіл потужним спалахом жару, і все скінчиться.

— Якщо ми мусимо померти, — спитав Тревіз, — тоді я не заперечуватиму проти швидкої й безболісної смерті; але чому ми взагалі мусимо вмирати, нічим вас не образивши?

— Ваше прибуття було образою.

— Для цього немає раціональних підстав, бо ми не могли знати, що це образливо.

— Сутність образи визначає суспільство. Вам це може здаватися нераціональним свавіллям, але це наш світ, у якому ми маємо повне право казати, що ваш учинок хибний і ви заслуговуєте на смерть. — Бандер усміхнулися, ніби це була всього-на-всього приємна розмова, й продовжили: — І ви не маєте права оскаржувати це з позиції власної вищої моралі. У вас є бластер, який використовує мікрохвильовий промінь, створюючи інтенсивний убивчий жар. Він робить те саме, що маємо намір зробити ми, але точно грубіше й болючіше. Ви б не вагалися спрямувати його проти нас просто зараз, якби ми не вичерпали з нього енергію. Та і ми не такі легковажні, щоб дозволити вам свободу руху, яким ви мог­ли б витягти зброю з кобури.

У розпачі, страхаючись навіть глянути на Блісс, тим паче привернути до неї увагу Бандер, Тревіз сказав:

— Я прошу вас про милосердя: не робіть цього.

Бандер зненацька спохмурніли:

— Ми маємо бути милосердні до себе й нашого світу, а для цього ви мусите померти.

Вони підняли руку, і на Тревіза одразу ж опустилася темрява.

2

Якусь мить Тревіз відчував, як душить його темрява, й шалено розмірковував: то це і є смерть?

І ніби його думки збудили луну, він почув шепіт:

— Це і є смерть? — Голос належав Пелорату.

Тревіз спробував шепотіти й зрозумів, що може.

— Навіщо питати? — сказав із величезним полегшенням. — Сам факт того, що ви здатні питати, означає, що це не смерть.

— Є старі легенди про життя після смерті.

— Нісенітниці, — пробурмотів Тревіз. — Блісс? Блісс, ви тут?

Відповіді не було. Пелорат знову озвався луною:

— Блісс? Блісс? Ґолане, що сталося?

— Мабуть, Бандер мертві. Тоді б вони не змогли живити володіння. Світло б вимкнулося.

— Але як? Хочете сказати, це зробила Блісс?

— Гадаю, так. Сподіваюся, вона від цього не постраждала. — Тревіз рачки повз у повній темряві підземелля (якщо не рахувати не помітні неозброєним оком спонтанні спалахи радіоактивних атомів, що розщеплювались у стінах).

Потім його рука натрапила на щось тепле і м’яке. Він обмацав це й упізнав ногу, за яку схопився. Вона точно була замалою, щоб належати Бандер.

— Блісс?

Нога копнула, змушуючи Тревіза її відпустити.

— Блісс? Скажіть щось!

— Я жива, — почувся її химерно викривлений голос.

— І з вами все гаразд?

— Ні. — І з цими словами навколо них поступово повернулося світло. Стіни тьмяно засяяли, уривчасто яскравішаючи й гаснучи.

Бандер лежали, зіщулившись темною масою. Біля них, тримаючи їхню голову, сиділа Блісс. Вона підвела погляд на Тревіза з Пелоратом.

— Солярієць мертвий. — Її щоки в слабкому світлі блищали від сліз.

Тревіз був ошелешений.

— Чому ви плачете?

— Чому б мені не плакати, що я вбила живу, мислячу й розумну істоту? Я не мала такого наміру.

Тревіз нахилився, щоб допомогти їй підвестися, але Блісс його відштовхнула. Тоді Пелорат опустився поряд і лагідно мовив:

— Прошу, Блісс, навіть ти не можеш оживити їх. Розкажи, що сталося.

Дівчина дозволила себе підняти й глухо сказала:

— Гея вміє робити те саме, що й Бандер. Може скористатися нерівно розподіленою енергією Всесвіту та перетворити її на потрібну роботу самою лише ментальною силою.

— Я це знав, — зазначив Тревіз, намагаючись заспокоїти її, хоч до пуття й не розумів, як слід вчинити. — Я добре пам’ятаю нашу зустріч у космосі, коли ви — чи то радше Гея — захопили наш корабель. Я думав про це, коли Бандер захопили мене, забравши мою зброю. Вони захопили і вас, але я був упевнений, що ви змогли б звільнитися, якби захотіли.

— Ні. Якби я спробувала, мені б не вдалося. Коли ваш корабель був під моїм/нашим/Геїним контролем, — сумовито мовила вона, — ми з Геєю були єдиним цілим. Зараз же мою/нашу/Геїну ефективність обмежено величезною гіпер­просторовою відстанню. Крім того, Гея робить це сукупною силою численних мізків. Та навіть так усім цим мізкам бракує часток-перетворювачів, які є в цього солярійця. Ми не здатні користуватися енергією так витончено, ефективно й невтомно, як здатні вони. Ви бачите, що я не можу запалити світло яскравіше, і не знаю, скільки ще мені стане сил підтримувати сяйво. Бандер могли підтримувати живлення в усіх своїх величезних володіннях навіть уві сні.

— Але ви їх зупинили, — зазначив Тревіз.

— Бо вони не підозрювали про мої сили, а я їх і не виказувала. Тож вони не ставилися до мене з підозрою й узагалі не звертали на мене увагу. Вони повністю зосередилися на вас, Тревізе, бо це у вас була зброя — знову ж таки, ви озброїлися не дарма, — а мені треба було дочекатися шансу зупинити Бандер одним швидким і неочікуваним ударом. Коли вони були готові нас убити, коли весь їхній розум зосередив­ся на цьому й на вас, я змогла вдарити.

— І це прекрасно спрацювало.

— Тревізе, як ви можете казати щось настільки жорстоке? Я збиралася лише спинити їх. Просто хотіла заблокувати використання перетворювачів. У мить здивування, коли вони спробували б підірвати нас і зрозуміли, що не можуть, а натомість виявили, що саме світло довкола нас згасає, я б стиснула сильніше, відправила б Бандер у тривалий сон і відпустила перетворювач. Тоді живлення б лишилося й ми змогли б вибратись із цього маєтку до корабля та покинути планету. Я сподівалася влаштувати все так, щоб коли Бандер прокинулися, то забули б усе, що сталося, від миті, коли нас побачили. Гея не бажає вбивати, якщо цілі можна досягти без убивства.

— Тоді що пішло не так, Блісс? — лагідно спитав Пелорат.

— Я ніколи досі не бачила таких часток-перетворювачів, у мене зовсім не було часу попрацювати з ними й вивчити їх. Я просто кинулася на них зі своїм блокувальним маневром, і вочевидь, він не спрацював як слід. Заблоковано було не вхід енергії до часток, а її вихід. Енергія тече туди неспинним потоком, але зазвичай мозок перестраховується, так само швидко її випускаючи. Однак коли я заблокувала вихід, енергія негайно заповнила частки, і за крихітну частку секунди температура піднялася до рівня, коли в мозку вибухає білок, і Бандер померли. Світло згасло, і я одразу зняла блок, але, звісно, було вже надто пізно.

— Навряд чи ти могла вчинити інакше, люба, — запевнив Пелорат.

— Яке від цього полегшення, якщо я вбила?

— Бандер готові були вбити нас, — сказав Тревіз.

— Це була підстава зупинити їх, а не вбивати.

Тревіз завагався. Він не хотів виказувати нетерплячості, бо не бажав образити чи ще більше засмутити Блісс, яка, зрештою, була єдиним їхнім захистом від надзвичайно ворожого світу.

— Блісс, пора тимчасово забути про смерть Бандер. Вони мертві, тож усе живлення в маєтку зникло. Рано чи пізно, і радше рано, інші солярійці помітять це й змушені будуть дослідити. Не думаю, що ви зможете стримати потенційний сукупний напад. І, за вашими ж словами, ви недовго зможете підтримувати обмежене живлення, яке забезпечуєте зараз. Тож важливо без затримки повернутися на поверхню й на наш корабель.

— Але, Ґолане, як ми це зробимо? — спитав Пелорат. — Ми проминули кілька кілометрів звивистим шляхом. Гадаю, тут унизу цілий лабіринт, і особисто я найменшої гадки не маю, куди йти, щоб дістатися поверхні. У мене завжди було кепське відчуття напрямку.

Роззирнувшись, Тревіз усвідомив, що Пелорат мав рацію.

— Гадаю, тут багато виходів на поверхню, і нам не обов’яз­ково шукати той, через який ми прийшли.

— Але ми не знаємо, де ці виходи. Як нам їх знайти?

Тревіз знову обернувся до Блісс:

— Ви можете вловити ментально хоч щось, що допоможе нам знайти вихід?

— Жоден робот у цьому володінні не працює, — сказала вона. — Я вловлюю легкий шепіт менш розумного життя над нами, але він свідчить лише про те, що поверхня вгорі, а це ми й так знаємо.

— Що ж, — мовив Тревіз, — тоді доведеться просто шукати вихід.

— Навмання! — Пелорат був шокований. — Нам не вдасться.

— Може і вдатися, Янове. Якщо шукатимемо, в нас буде шанс, хоч і малий. Інший варіант — просто лишатися тут, і тоді ми точно ніколи не виберемося. Нумо, малий шанс кращий за ніякий.

— Чекайте, — озвалася Блісс. — Я все ж таки щось вчуваю.

— Що? — спитав Тревіз.

— Свідомість.

— Розумне життя?

— Так, але, думаю, обмежене. Але найкраще я вчуваю дещо інше.

— Що саме? — Тревізові знову довелося гамувати нетерплячість.

— Жах! Нестерпний жах! — прошепотіла Блісс.

3

Тревіз гірко роззирнувся. Депутат знав, де вони ввійшли, але не обманювався: він не зможе відтворити шлях, яким вони прибули. Зрештою, він мало звертав увагу на повороти та закрути. Хто ж думав, що вони опиняться в ситуації, коли їм доведеться повертатися самим, без допомоги, із самим лише слабким мерехтливим світлом за помічника?

— Блісс, як гадаєте, ви зможете запустити машину? — спитав він.

— Певна, що можу, Тревізе, та це не означає, що я зможу нею кермувати.

— Мені здається, Бандер кермували нею ментально, — мовив Пелорат. — Я не бачив, щоб вони чогось торкалися, коли та рухалася.

— Так, Пеле, — лагідно відказала Блісс, — вони кермували ментально, але як саме? З тим же успіхом можна сказати, що вони робили це за допомогою панелі управління. Може, так і було, але якщо я не знаю, як ту панель використовувати, це не допоможе, правда?

— Ви могли б спробувати, — запропонував Тревіз.

— Якщо спробую, мені доведеться докластися до цього всім своїм розумом, а в такому разі я не зможу підтримувати світло увімкненим. У темряві від машини нам не буде користі, навіть якщо я дізнаюся, як нею кермувати.

— То доведеться плентатися пішки?

— Боюся, так.

Тревіз втупився в щільну й моторошну темряву, що пролягала за межами тьмяного світла зовсім поруч. Він нічого не бачив і не чув.

— Блісс, ви досі відчуваєте цей наляканий розум? — спитав він.

— Так.

— Можете сказати, де він? Можете провести нас до нього?

— Ментальне відчуття — це пряма лінія. Воно не переломлюється звичайною матерією, тож я можу сказати, що воно йде звідти. — Вона вказала на точку на тьмяній стіні. — Однак ми не можемо пройти до нього крізь стіну. Найкраще, що ми можемо — це йти коридорами й намагатися знаходити шлях у тому напрямку, де відчуття сильнішатиме. Словом, доведеться зіграти в «гаряче й холодно».

— Тоді почнімо негайно.

— Стривайте, Ґолане, — знітився Пелорат, — ми впевнені, що хочемо знайти цю істоту, чим би вона не була? Якщо вона налякана, можливо, в нас теж будуть причини боятися.

— Янове, в нас немає вибору, — нетерпляче похитав головою Тревіз. — Це розум, наляканий він чи ні, і він може захотіти — або його можна змусити — спрямувати нас на поверхню.

— І ми просто лишимо Бандер лежати тут? — стривожено спитав Пелорат.

Тревіз узяв його за лікоть:

— Ходімо, Янове. Тут у нас теж немає вибору. Зрештою хтось із солярійців знову запустить це місце, робот знайде Бандер і подбає про них — сподіваюся, не раніше, ніж ми відлетимо й опинимося в безпеці.

Він дозволив Блісс іти першою. Безпосередньо довкола неї світло завжди сяяло сильніше, і вона зупинялася на кожній розвилці коридору, намагаючись відчути напрямок, із якого надходив страх. Інколи вона проходила крізь двері, часом завертала за ріг, а тоді поверталася й пробувала інший шлях, поки Тревіз безпорадно за нею спостерігав.

Щоразу, коли Блісс ухвалювала рішення та впевнено рушала в якомусь напрямку, перед нею спалахувало світло. Тревіз помітив, що тепер воно здавалося трохи яскравішим — або його очі пристосовувалися до півтемряви, або ж Блісс дедалі вміліше поралася з перетворенням. Якось, проминаючи один з устромлених у землю металевих стрижнів, вона поклала на нього руку, і світло помітно пояскравішало. Блісс кивнула, нібито задоволена собою.

Ніщо навколо не здавалося знайомим; вони блукали частинами підземного маєтку, яких не проминали на шляху сюди.

Тревіз і далі видивлявся коридори, які б круто вели нагору, а поміж цим вивчав стелю, шукаючи щось схоже на люк. Нічого такого йому не траплялося, і наляканий розум лишався їхнім єдиним шансом вибратися.

Вони йшли в тиші, окрім звуків власних кроків; у темряві, крім світла безпосередньо навколо; у смерті, окрім власних життів. Час від часу вони вирізняли тьмяне громаддя робота, що нерухомо сидів чи стояв у півтемряві. Раз побачили робота, який лежав на боці, із застиглими в химерній позі руками й ногами. Тревіз подумав, що вимкнене живлення заскочило його поза рівновагою, і він упав. Живі чи мертві, Бандер не могли впливати на силу тяжіння. Напевно, зараз по всіх величезних володіннях Бандер роботи бездіяльно стояли та лежали, і це можуть швидко помітити на кордонах.

Або й ні, подумав тоді Тревіз. Солярійці знатимуть, коли одне з них помиратиме від старості та фізичного зношення. Світ був би насторожі й готовий. Однак Бандер померли раптово, у розквіті сил, і цього не можна було передбачити. Хто про це знатиме? Хто очікуватиме? Хто виглядатиме деактивацію?

Але ні. Тревіз відкинув оптимізм та втіху як небезпечні приманки надмірної самовпевненості. Солярійці помітять припинення будь-якої діяльності у володіннях Бандер і одразу вживуть заходів. Усі вони надто зацікавлені успадкуванням володінь, щоб не звертати уваги на смерть.

— Вентиляція зупинилася, — засмучено пробурмотів Пелорат. — У такому місці, як тут, під землею, мала бути вентиляція, і Бандер живили її. Тепер вона зупинилася.

— Це неважливо, Янове, — сказав Тревіз. — У цьому порожньому підземному просторі нам вистачить повітря на роки.

— Тут все одно задушливо. Психологічно важко.

— Прошу, Янове, годі клаустрофобії. Блісс, ми хоч трохи наблизилися?

— Суттєво, Тревізе, — відповіла та. — Відчуття сильнішає, і я чіткіше розумію його розташування. — Вона простувала вперед упевненіше, менше вагаючись на розвилках. — Ось! Ось! Я яскраво його відчуваю.

— Тепер навіть я його чую, — сухо зауважив Тревіз.

Усі троє зупинилися й автоматично затримали подих. Вони чули тихе квиління, перемежоване схлипуваннями.

Вони зайшли до великої кімнати, і коли увімкнулося світло, побачили, що на відміну від решти кімната була щедро й барвисто умебльована.

У центрі кімнати стояв, трохи згорбившись, робот із випростаними в майже ніжному на вигляд жесті руками — звісно, абсолютно нерухомий.

За роботом маяла одежа. З одного боку віднілося кругле налякане око, і досі лунали нещасні схлипування.

Тревіз кинувся навколо робота, а з іншого боку метнулася з вереском маленька постать. Перечепилася, впала на землю й лежала там, затуливши очі й буцаючи навсібіч ногами, ніби намагаючись відігнати загрозу, звідки б та не наблизилася, — і верещала, верещала…

Блісс констатувала, що було геть не обов’язково:

— Це дитина!

4

Тревіз розгублено відсахнувся. Що тут робила дитина? Бандер так пишалися своєю цілковитою самотністю, так на ній наголошували...

Пелорат, менш схильний покладатися на залізну логіку, стикаючись із незрозумілою подією, одразу схопився за рішення:

— Гадаю, це спадкоємець.

— Дитина Бандер, — погодилася Блісс, — але, думаю, замала для успадкування. Солярійцям доведеться знайти іншу деінде.

Вона дивилася на дитину — не втупившись незмигно, а лагідно, гіпнотично, і схлипування потихеньку почали стихати. Дитина розплющила очі й глянула на Блісс у відповідь. Замість голосіння вона видавала тепер окремі тихі рюмсання.

Тоді Блісс заговорила сама — окремими втішливими словами, які самі собою мали небагато сенсу, але покликані були посилити заспокійливий ефект її думок. Вона ніби ментально промацувала незнайомий розум дитини, намагаючись згладити її скуйовджені емоції.

Повільно, не відриваючи від Блісс погляду, дитина звелася на ноги, постояла якусь мить, хитаючись, тоді кинулася до мовчазного застиглого робота. Обійняла його міцну ногу, ніби жадаючи безпеки від дотику.

— Гадаю, цей робот — няня чи доглядач, — сказав Тревіз. — Мабуть, солярієць не може дбати про іншого солярійця, навіть родитель про дитину.

— І, гадаю, дитина — гермафродит.

— Має ним бути.

Досі повністю зосереджена на дитині, Блісс повільно до неї наближалася, наполовину піднявши руки долонями до себе, неначе підкреслювала, що не має наміру нападати на маленьку істоту. Дитина замовкла, спостерігаючи за наближенням і міцніше притискаючись до робота.

— Нумо, дитино-тепло, дитино-тихо, тепло, затишно, безпечно, дитино — безпечно, безпечно. — Блісс зупинилась і, не озираючись, негучно попросила: — Пеле, поговори до неї її мовою. Скажи, що ми роботи, які прийшли про неї подбати через вимкнене живлення.

— Роботи! — шоковано мовив Пелорат.

— Ми маємо представитися роботами. Дитя не боїться роботів. І ніколи не бачило людей, мабуть, не може їх навіть уявити.

— Не знаю, чи зможу відшукати потрібний вислів. Я не знаю давнього відповідника слову «робот».

— Тоді кажи «робот», Пеле. Якщо це не подіє, кажи «залізна істота». Кажи що можеш.

Повільно, слово за словом, Пелорат заговорив давньою мовою. Сильно насупившись, дитина дивилася на нього, ніби намагаючись зрозуміти.

— Можете заразом спитати, як звідси вийти, — запропонував Тревіз.

— Ні, — сказала Блісс. — Не зараз. Спершу довіра, потім інформація.

Дитина, що тепер дивилася на Пелората, повільно відпустила робота й заговорила високим мелодійним голосом.

— Вона говорить надто швидко для мене, — тривожно мовив Пелорат.

— Попроси повторити повільніше, — підказала Блісс. — Я всіляко намагаюся заспокоїти її і позбавити страхів.

Знову вислухавши дитину, Пелорат повідомив:

— Здається, дитя питає, чому Джембі зупинився. Джембі — це, напевно, робот.

— Перевір і переконайся, Пеле.

Пелорат заговорив, послухав і підтвердив:

— Так, Джембі — це робот. Сама дитина називає себе Феллом.

— Добре! — Блісс сяйливо й радісно всміхнулась дитині, вказала на неї й мовила: — Феллом. Хороші Феллом. Хоробрі Феллом. — Вона поклала долоню собі на груди: — Блісс.

Дитина всміхнулася. З усмішкою вона здавалася дуже гарною.

— Блісс, — сказала, трохи недосконало свистячи на літері «с».

— Блісс, — мовив Тревіз, — якщо ви зможете увімкнути робота, Джембі, той зможе сказати нам те, що ми хочемо знати. Пелорат поговорить із ним, як говорив із дитиною.

— Ні, — заперечила дівчина. — Це буде зле. Головним обов’язком робота є захист дитини. Якщо його ввімкнути, він збагне нашу присутність, присутність дивних людських істот, і може одразу ж на нас напасти. Тут не має бути жодних дивних людських істот. Якщо після цього я змушена буду його вимкнути, він не дасть нам інформації, а дитина, побачивши друге вимкнення єдиного відомого їй родителя… Що ж, я цього просто не робитиму.

— Але нам казали, що роботи не здатні зашкодити людям, — стиха зауважив Пелорат.

— Це так, але ми не знаємо, яких саме роботів розробили ці солярійці. І навіть якщо цей робот не здатен завдати шкоди, йому доведеться вибирати між дитиною, або найближчим уявленням про дитину, яке йому доступне, і трьома об’єктами, у яких він може навіть не розпізнати людей, а просто сприйняти за непроханих гостей. Звісно, він обере дитину й нападе на нас. — Блісс знову обернулася до дитини. — Феллом. Блісс. — Тоді вказала: — Пел, Трев.

— Пел. Трев, — слухняно вторувала дитина.

Блісс підійшла ближче, повільно простягаючи до дитини руки. Та спостерігала за дівчиною, тоді відступила на крок.

— Спокій, Феллом, — казала Блісс. — Добре, Феллом. Доторк, Феллом. Приємно, Феллом. — Дитина відступила ще, і Блісс зітхнула: — Добре, Феллом.

Вона торкнулась оголеної руки Феллом, бо дитина, як і її родитель, була вдягнена в саму лише довгу й відкриту спереду вдяганку та пов’язку на стегнах під нею. Доторк був ніжним. Блісс забрала руку, почекала й знову торкнулася, м’яко погладжуючи.

Очі дитини заплющилися під сильним заспокійливим впливом свідомості Блісс.

Руки Блісс повільно і ніжно, ледве торкаючись, піднялися до плечей дитини, шиї, вух, тоді під довге брунатне волосся до точки просто над вухом. Відтак дівчина опустила руки й повідомила:

— Частки-перетворювачі ще маленькі. Кістки черепа досі не розвинулися. Там лише тонкий шар шкіри, який зрештою розшириться й огородиться кісткою, коли частки повністю виростуть. Це означає, що наразі дитя не зможе керувати володіннями й навіть увімкнути власного робота. Пеле, спитай, скільки їм років.

Пелорат передав запитання.

— Чотирнадцять, якщо правильно розумію.

— Більше схоже на одинадцять, — докинув Тревіз.

— Довжина років у цьому світі може точно не відповідати стандартним галактичним. Крім того, косміки мусять мати подовжену тривалість життя, і якщо солярійці у цьому подібні до інших косміків, вони також можуть мати подовжений період розвитку. Ми все ж таки не можемо орієнтуватися на роки.

— Годі антропології, — нетерпляче прицмокнув язиком Тревіз. — Нам треба дістатись поверхні, а оскільки це дитина, ми, найімовірніше, гаємо час. Вона може не знати шляху на поверхню. Могла навіть ніколи там не бувати.

— Пеле! — мовила Блісс.

Пелорат розумів, що вона має на увазі, й після цього мав із Феллом найдовшу розмову. Тоді сказав:

— Дитина знає, що таке сонце. Каже, що бачила його. Здається, вона бачила дерева. За реакцією не схоже, що вона точно розуміє значення слова… Принаймні того слова, яке я вжив…

— Так, Янове, — поквапив Тревіз, — переходьте до суті.

— Я сказав Феллом, що якщо проведуть нас на поверхню, тоді ми зможемо увімкнути робота. Власне, я сказав, що ми його ввімкнемо. Гадаєте, це можливо?

— Про це потурбуємося пізніше. Дитя сказало, що проведе нас?

— Так. Бачте, я думав, що така обіцянка його мотивуватиме. Гадаю, ми ризикуємо його розчарувати…

— Ну то починаймо. Усе це лише теорії, якщо нас упіймають під землею.

Пелорат щось сказав дитині, яка рушила, а тоді зупинилася й озирнулася на Блісс.

Блісс простягнула долоню, й вони удвох пішли, тримаючись за руки.

— Я — новий робот, — легко всміхнулась дівчина.

— Здається, дитя від цього доволі щасливе, — констатував Тревіз.

Феллом підстрибом ішли поруч, і на коротку мить Тревіз замислився, чи тішиться дитина просто тому, що Блісс доклала до цього зусиль, або ще й через збудження від відвідин поверхні і трьох нових роботів, або ж через радість від думки про повернення прийомного родителя Джембі. Не те щоб це мало значення, поки дитина їх вела.

Здавалось, дитя простувало вперед без вагань. Воно без затримки повертало на роздоріжжі. Справді знало, куди йде, або ж це лише через дитячу байдужість? Можливо, воно просто гралося в якусь свою безкінечну гру?

Але, помічаючи, що дорогою докладає трохи більше зусиль, Тревіз розумів, що рухається вгору, а дитина, яка підстрибом крокувала вперед із відчуттям власної важливості, показувала перед собою і щось торохтіла.

Тревіз зиркнув на Пелората, який прочистив горло:

— Здається, вони кажуть «двері».

— Сподіваюся, вам правильно здається.

Дитина вирвалася від Блісс і тепер бігла. Вказала на частину підлоги, що здавалася темнішою за сусідні. Ступила на неї, кілька разів підстрибнувши, а тоді з очевидним збентеженням на обличчі обернулася й пронизливо защебетала.

— Мені доведеться дати живлення, — скривилася Блісс. — Це мене втомлює.

Обличчя її трохи розчервонілося, а світло потьмянішало, але просто перед Феллом, які втішено й дзвінко засміялися, прочинилися двері.

Дитина вибігла у двері, й двоє чоловіків пішли за нею. Блісс вийшла останньою й озирнулася, якраз коли світло всередині згасло, а двері зачинилися. Тоді зупинилася віддихатися, дуже втомлена на вигляд.

— Що ж, — мовив Пелорат, — ми вибралися. Де корабель?

Вони всі стояли, залиті рівним сутінковим світлом.

— Мені здається, він був у тому напрямку, — пробурмотів Тревіз.

— Мені теж так здається, — сказала Блісс. — Ходімо, — і вона простягнула долоню Феллом.

Навколо була тиша, окрім звуків вітру, шурхотіння й перегуків тварин. Раз вони проминули нерухомого робота біля підніжжя дерева, з предметом незрозумілого призначення в руках.

Пелорат зробив до нього крок, очевидно зацікавившись, але Тревіз присадив його:

— Це не наша справа, Янове. Йдемо далі.

Вони проминули ще одного поваленого робота віддалік.

— Гадаю, роботи розсипані на кілька кілометрів в усіх напрямках, — сказав Тревіз. А тоді переможно додав: — О, а ось і корабель.

Вони прискорили ходу, тоді рвучко зупинилися. Феллом збуджено вискотнули.

На землі біля корабля розташувалося щось на кшталт примітивного літального апарата, з доволі допотопним на вигляд і до того ж явно нетривким гвинтом. Поруч з апаратом, між маленьким гуртом чужинців та кораблем, стояли чотири людські постаті.

— Запізно, — мовив Тревіз. — Ми змарнували надто багато часу. Що тепер?

— Четверо солярійців? — зачудувався Пелорат. — Не може бути. Вони навряд чи б так фізично контактували. Можливо, це голозображення?

— Вони повністю матеріальні, — мовила Блісс. — Я в цьому впевнена. Але вони й не солярійці. Їхній розум ні з чим не сплутати. Це роботи.

5

— Що ж, — утомлено озвався Тревіз, — тоді вперед! — Він спокійно рушив далі до корабля, й інші пішли за ним.

— Що ви збираєтеся зробити? — доволі глухо спитав Пелорат.

— Якщо це роботи, вони мають слухатися наказів.

Роботи чекали на них, і Тревіз, примружившись, розглядав їх, поки вони наближалися.

Так, це точно були роботи. Їхні обличчя, нібито зроблені з обтягнутої шкірою плоті, були химерно безвиразними. Вдягнуті роботи були в уніформи, що затуляли всю до останнього сантиметра шкіру, окрім обличчя. Навіть долоні були вкриті тонкими непрозорими рукавичками.

Тревіз зробив недбалий жест рукою, який міг означати тільки грубу вимогу відступити.

Роботи не поворухнулися.

Тревіз тихо мовив до Пелората:

— Скажіть це словами, Янове. Твердо.

Пелорат прочистив горло й заговорив незвичним для себе баритоном, так само як і Тревіз жестами вказуючи роботам відступити. На це один із роботів, можливо, на дрібку вищий за інших, щось відповів холодним та пронизливим голосом.

Пелорат обернувся до Тревіза:

— Здається, він сказав, що ми чужинці.

— Скажіть йому, що ми люди, і нам треба підкорятися.

Тут робот заговорив химерною, але зрозумілою галактичною:

— Я зрозумів вас, чужосвітцю. Я говорю галактичною. Ми — роботи-хранителі.

— Тоді ви почули, що ми люди, тож мусите нам підкорятися.

— Ми запрограмовані підкорятися тільки владикам, чужосвітцю. Ви не владики й не солярійці. Владика Бандер не відповіли під час миті контакту, і ми прийшли дослідити це зблизька. Такий наш обов’язок. Ми знайшли зореліт несолярійського виробництва, кілька чужосвітців та всіх роботів Бандер вимкненими. Де владика Бандер?

Тревіз похитав головою та повільно й чітко промовив:

— Ми нічого про це не знаємо. Комп’ютер на нашому кораблі працює не дуже добре. Ми опинилися біля цієї дивної планети мимохіть. Сіли на неї, щоб дізнатися, де ми. Побачили, що всі роботи вимкнені. Ми не знаємо, що могло статися.

— Це неправдоподібне свідчення. Якщо всі роботи у володіннях вимкнені і все живлення зникло, владика Бандер мають бути мертві. Нелогічно припускати, що вони випадково померли, щойно ви прибули. Мусить бути якийсь причиново-наслідковий зв’язок.

З невизначеною метою, але намагаючись внести плутанину та показати своє чужосвітське нерозуміння й, відповідно, невинуватість, Тревіз мовив:

— Але живлення не зникло. Ви та інші працюєте.

— Ми — роботи-хранителі. Ми не належимо жодному владиці. Ми належимо всьому світу. Владики не контролюють нас — ми працюємо на ядерній енергії. Я знову питаю: де владика Бандер?

Тревіз роззирнувся довкола. Пелорат здавався стривоженим; Блісс стиснула губи, але зберігала спокій. Феллом тремтіли, але Блісс торкнулася плеча дитини; та дещо напружилася, а обличчя зробилося безвиразним. (Блісс що, приспала її?)

— Ще раз і востаннє, — спитав робот, — де владика Бандер?

— Не знаю, — похмуро відповів Тревіз.

Робот кивнув, і двоє його супутників швидко пішли геть. Робот сказав:

— Мої товариші-роботи обшукають маєток. Тим часом вас затримають для допиту. Передайте мені предмети, які ви носите по боках.

Тревіз зробив крок назад:

— Вони нешкідливі.

— Більше не рухайтесь. Я не питаю про їхню природу, шкідливі вони чи ні. Я прошу віддати їх.

— Ні.

Робот зробив швидкий крок уперед, і його рука майнула надто жваво, щоб Тревіз устиг збагнути, що відбувається. Долоня робота опинилась у нього на плечі, стиснула хватку й штовхнула униз. Тревіз упав на коліна.

— Предмети, — мовив робот і простягнув іншу руку.

— Ні, — задихаючись, вичавив Тревіз.

Блісс кинулася вперед, вихопила бластер із кобури, перш ніж Тревіз, затиснений у хватці робота, міг якось їй завадити, та простягнула його роботу:

— Ось, хранителю, і якщо дасте мені ще мить… ось інший. А тепер відпустіть мого супутника.

Тримаючи зброю, робот відступив, і Тревіз повільно звівся на ноги, щосили розтираючи плече й кривлячись від болю.

(Феллом тихо захлипали, і Пелорат підняв дитя на руки, щоб відволікти, та міцно тримав).

— Чому ви йому опираєтесь? — розлючено прошепотіла Тревізу Блісс. — Він може вбити вас двома пальцями.

— Чому ви з ним не розберетесь? — простогнав крізь зуби Тревіз.

— Я намагаюся. На це потрібен час. Його розум щільний, ретельно запрограмований і не лишає лазівки. Я мушу його вивчити. Виграйте час.

— Не вивчайте його розум, просто знищте його, — майже безгучно промовив Тревіз.

Блісс зиркнула на робота. Той уважно вивчав зброю, поки інший, який лишився, стежив за чужинцями. Жодного, здавалося, не цікавило перешіптування Тревіза та Блісс.

— Ні. Ніякого знищення. Ми вбили одного собаку й поранили іншого в першому світі. І ви знаєте, що відбулось у цьому. (Ще один позирк на роботів-хранителів). Гея не нищить життя чи розум безглуздо. Мені потрібен час, щоб розібратися мирно. — Блісс відступила й незмигно втупилась у робота.

— Це зброя, — сказав той.

— Ні, — заперечив Тревіз.

— Так, — мовила Блісс, — але вона більше не має користі. Вона розряджена.

— Справді? Навіщо вам при собі розряджена зброя? Можливо, вона не розряджена. — Робот випростав один із предметів у кулаці та акуратно поклав на нього великий палець. — Чи в такий спосіб вона вмикається?

— Так, якби ви стиснули міцніше, він би увімкнувся, якби був заряджений, однак це не так.

— Це точно? — Робот навів зброю на Тревіза. — Ви досі стверджуєте, що, якщо я його увімкну, він не спрацює?

— Не спрацює, — запевнила Блісс.

Тревіз застиг на місці, не здатний говорити. Він перевіряв бластер після того, як Бандер його розрядили, й той був повністю неробочий, але робот тримав нейронний батіг. Його Тревіз не перевіряв.

Якщо у батозі був хоча б невеликий залишок енергії, цього вистачить, щоб викликати біль у нервах, і порівняно з тим, що відчує Тревіз, хватка роботової руки здаватиметься лагідним поплескуванням.

У військовій академії Тревіза навмисне піддавали легкому удару нейронного батога, як і всіх кадетів. Просто щоб вони знали, як це. Тревіз не відчував потреби знати більше.

Робот увімкнув батіг, і на мить Тревіз болісно напружився — а тоді повільно розслабився. Батіг теж був повністю розряджений.

Робот подивився на Тревіза, а тоді відвів зброю убік.

— Як саме вони розрядилися? — вимогливо спитав він. — Якщо від них немає користі, чому ви маєте їх при собі?

— Я звик до ваги, — сказав Тревіз, — і ношу їх навіть розрядженими.

— Це безглуздя. Ви затримані. Вас утримуватимуть для подальшого допиту і, якщо так вирішать владики, після цього вимкнуть. Як відчинити цей корабель? Ми маємо його обшукати.

— Це вам нічим не допоможе. Ви його не зрозумієте.

— Якщо я ні, то зрозуміють владики.

— Вони теж не зрозуміють.

— Тоді ви поясните так, щоб вони зрозуміли.

— Не буду.

— Тоді вас вимкнуть.

— Моє вимкнення не надасть вам пояснень, і, я гадаю, мене вимкнуть, навіть якщо я поясню.

— Продовжуйте, — пробурмотіла Блісс. — Я починаю розплутувати механізми його мозку.

Робот не звернув уваги на Блісс. (Тревіз подумав, чи не вона про це подбала, і шалено сподівався, що так і було). Уважно зосередившись на Тревізі, сказав:

— Якщо ви нам перешкоджатимете, ми вимкнемо вас частково. Ми пошкодимо вас, і тоді ви скажете нам те, що ми хочемо знати.

— Чекайте, — зненацька напівздушено вигукнув Пелорат, — ви цього не зробите. Хранителю, ви цього не зробите.

— У мене детальні вказівки, — спокійно відповів робот. — Я можу це зробити. Звісно, я спричиню рівно стільки шкоди, скільки необхідно для отримання інформації.

— Але ви не можете. Аж ніяк. Я чужосвітець, і двоє моїх супутників теж. Але ця дитина, — і Пелорат глянув на Феллом, яких досі тримав у руках, — солярієць. Вона скаже вам, що робити, і ви змушені будете підкоритися.

Феллом дивилися на Пелората розплющеними, але порожніми очима. Блісс рвучко хитнула головою, але Пелорат дивився на неї без натяку на розуміння.

Погляд робота ненадовго зупинився на Феллом:

— Дитина неважлива. У неї немає часток-перетворювачів.

— У неї немає повністю розвинених часток-перетворювачів, — повідомив, тяжко дихаючи, Пелорат, — але з часом вони з’являться. Це дитина-солярієць.

— Це дитина, але без повністю розвинених часток-перетворювачів вона не солярієць. Я не змушений виконувати її накази чи оберігати її.

— Але це нащадок владики Бандер.

— Справді? Звідки вам це відомо?

— Я-я-яка ще дитина може бути в цих володіннях? — Пелорат затинався, як це бувало з ним у надмірному запалі.

— Звідки ви знаєте, що їх тут не десяток?

— Ви бачили хоч якихось інших?

— Запитання тут ставлю я.

Цієї миті робот відволікся, бо другий торкнувся його руки. Двоє роботів, яких відіслали до маєтку, швидко, хоч і дещо безладно, бігли назад.

Поки вони не повернулися, стояла тиша. Один із прибулих роботів заговорив солярійською, і всі четверо немовби втратили гнучкість. Якусь мить вони здавалися заслаблими, майже спустошеними.

— Вони знайшли Бандер, — вирвалось у Пелората, перш ніж Тревіз устиг махнути, щоб той мовчав.

Робот повільно обернувся й пробелькотів, змазуючи склади:

— В-владика Бандер мртвй. Своїм останнм зауважнням ви пказали, що знали пр це. Як це стлося?

— Звідки мені знати? — виклично мовив Тревіз.

— Ви знали, що вони мртві. Ви знали, що їх знайдуть. Звідки ви це знали, якщо ви не були там і якщо це не ви скінчили життя? — Дикція робота вже покращувалася. Він витримав шок і впорався з ним.

— Як ми могли вбити Бандер? Із частками-перетворювачами вони могли знищити нас за мить.

— Звідки ви знаєте, на що здатні чи не здатні частки-перетворювачі?

— Ви щойно їх згадували.

— Я їх лише згадував. Я не описував їхніх якостей чи можливостей.

— Це знання явилося нам уві сні.

— Це неправдоподібна відповідь.

— Припустити, що ми спричинили смерть Бандер, також неправдоподібно.

— І хай там як, — додав Пелорат, — якщо владика Бандер мертві, цими володіннями зараз керують владика Феллом. Ось і владика, і ви мусите їм підкорятися.

— Я вже пояснив, — сказав робот, — що нащадок із нерозвиненими частками-перетворювачами не є солярійцем. Він не може бути спадкоємцем, отже, сюди надішлють іншого спадкоємця належного віку, щойно ми повідомимо сумні новини.

— А що з владикою Феллом?

— Немає владики Феллом. Це всього лише дитина, а в нас надмір дітей. Її буде знищено.

— Ви не посмієте! — нестямно вигукнула Блісс. — Це ж дитина!

— Виконуватиму це не обов’язково я і рішення ухвалюватиму не обов’язково я. Це вирішить домовленість владик. Однак у часи надміру дітей я добре знаю, яким буде рішення.

— Ні. Я кажу, ні.

— Це буде безболісно. Але прибуває інший корабель. Важливо, щоб ми пішли в колишній маєток Бандер та зібрали голографічну раду, яка призначить спадкоємця й вирішить, що робити з вами. Віддайте мені дитину.

Блісс вихопила напівпритомну постать Феллом у Пелората. Міцно тримаючи й намагаючись урівноважити її в себе на плечі, мовила:

— Не чіпайте дитину.

Рука робота знову швидко вилетіла вперед, і він ступив ближче, тягнучись до Феллом. Блісс хутко відступила вбік, почавши рухатися ще задовго до робота. Однак робот продовжив рух уперед, неначе Блісс досі стояла перед ним. Скуто зігнувшись і хитнувшись на носках, мов на стрижні, він упав на обличчя. Інші три роботи стояли нерухомо, з розфокусованим поглядом.

Блісс схлипувала, частково від люті.

— Я майже дібрала належний спосіб контролю, а він не дав мені часу. У мене не було вибору, крім як ударити, і тепер всі четверо вимкнені. Ходімо на корабель, перш ніж прибуде інший. Я надто виснажена, щоб розбиратися з іншими роботами.