Фундація та Земля

1

«Далека зірка» тихо злетіла, повільно здіймаючись крізь атмосферу й лишаючи під собою темний острів. Унизу потьмянішали й згасли кілька ледь помітних світлових цяток, і поки атмосфера з набранням висоти дедалі більше розріджувалася, корабель прискорювався, а цятки в небі над ними ставали численнішими та яскравішими.

Нарешті вони дивилися згори на Альфу, яка виднілася серпом світла, переважно заплетеним хмарами.

— Гадаю, у них немає космічних технологій. Вони не зможуть нас переслідувати.

— Не певен, що мене це бадьорить, — мовив пригніченим голосом і з суворим обличчям Тревіз. — Я заражений.

— Але штам неактивний.

— Та все ж його можна активувати. У них був спосіб. Який це спосіб?

— Хіроко сказала, що в непристосованому тілі, такому як ваше, неактивний вірус зрештою помре, — знизала плечима Блісс.

— Справді? — сердито запитав Тревіз. — Звідки їй знати? Як на те пішло, звідки мені знати, що твердження Хіроко не було брехнею для самозаспокоєння? І хіба не можливо, що метод активації, яким би він не був, здатен відтворитися природним шляхом? Якась конкретна хімічна речовина, різновид випромінювання чи… чи… хтозна що? Я можу раптово захворіти, і тоді ви втрьох теж помрете. Або ж якщо це станеться після того, як ми дістанемося населеного світу? Може розпочатися агресивна пандемія, яку біженці, тікаючи, рознесуть по інших світах. — Він глянув на Блісс. — Ви можете щось зробити?

Блісс повільно похитала головою.

— Це непросто. Гею складають і паразити — мікроорганізми, черви. Вони — доброякісна частина екологічної рівноваги. Вони живуть і роблять внесок у свідомість світу, однак ніколи не розмножуються надміру. Живуть, не завдаючи помітної шкоди. Проблема в тому, Тревізе, що вірус, яким ми вражені, не є частиною Геї.

— Ви кажете «непросто», — спохмурнів Тревіз. — Зважаючи на обставини, чи можете ви завдати собі клопоту зробити це, навіть якщо це буде важко? Чи зможете знайти в мені вірус і знищити його? А якщо не вдасться, чи можете принайм­ні зміцнити мій захист?

— Тревізе, ви усвідомлюєте, про що просите? Я не знайома з мікрофлорою вашого тіла. Я не зможу легко відрізнити вірус у клітинах вашого тіла від звичайних генів, які в них містяться. Ще складніше буде відрізнити ті віруси, до яких звикло ваше тіло, від тих, якими заразила вас Хіроко. Я спробую, Тревізе, але на це знадобиться час і мені може не вдатися.

— Не поспішайте. Спробуйте.

— Авжеж.

— Блісс, — мовив Пелорат, — якщо Хіроко сказала правду, ти можеш відшукати віруси, життєздатність яких уже згасатиме, і прискорити їхнє виснаження.

— Це я можу, — погодилась Блісс. — Хороша думка.

— Ви не ослабнете? — спитав Тревіз. — Убиваючи ці віруси, вам доведеться знищити дорогоцінні дрібки життя.

— Ви саркастичні, Тревізе, — холодно мовила Блісс, — але так чи ні, ви таки справді вказали на проблему. Та все ж навряд чи мені не вдасться надати вам перевагу над вірусом. Я вб’ю його, якщо матиму можливість, не бійтеся. Зрештою, навіть якби мені не вдалося вважати вас своїм пріоритетом, — і вона скривила губи, немовби притлумлюючи посмішку, — то Пелорат і Феллом також, імовірно, в небезпеці, і ви можете бути впевненішими у моїх почуттях до них, ніж до вас. Ви можете навіть згадати, що я також у небезпеці.

— У вашу любов до себе я не вірю, — пробурмотів Тревіз. — І ви цілком готові пожертвувати власним життям заради вищої мети. Однак я визнаю вашу турботу про Пелората. — Тоді він мовив: — Не чую флейти Феллом. З нею все гаразд?

— Так. Вона спить. Абсолютно природним сном, до якого я ніяк не причетна. І я б запропонувала, щоб після того, як ви стрибнете до зірки, яку ми вважаємо сонцем Землі, ми всі вчинили так само. Мені це страшенно потрібно, і вам, Тревізе, підозрюю, теж.

— Так, якщо я зможу. Знаєте, Блісс, ви мали рацію.

— Щодо чого, Тревізе?

— Щодо ізолятів. Нова Земля не була раєм, наскільки б ним не видавалася. Ця гостинність, уся ця показна товариськість — усе це мусило приспати нашу пильність, щоб одного з нас можна було легко заразити. А вся подальша гостинність, фестивалі того й цього, мали затримати нас, доки не повернуться рибальські човни, щоб цей вірус активувати. І все це спрацювало б, якби не Феллом та її музика. Щодо цього ви теж могли мати рацію.

— Ви про Феллом?

— Так. Я не хотів брати її з собою і не був радий її присутності на кораблі. Саме завдяки вам, Блісс, вона тут, і це вона мимоволі нас урятувала. І все ж…

— Все ж що?

— Попри це, присутність Феллом мене досі тривожить. Не знаю чому.

— Якщо вам від цього буде легше, Тревізе, я не знаю, чи можемо ми приписувати всі заслуги Феллом. Хіроко визнала музику Феллом достатнім виправданням для того, що інші альфійці мусять вважати за зраду. Вона навіть могла в це вірити, але на думці в неї було щось іще, щось, що я слабко вловлювала, але не могла точно визначити; можливо, щось, що їй було соромно впускати у власну свідомість. У мене склалося враження, що вона тепло до вас ставилася і не готова була побачити, як ви помрете, незалежно від Феллом та її музики.

— Ви справді так вважаєте? — Уперше, відколи вони полишили Альфу, Тревіз слабко всміхнувся.

— Гадаю, це так. У вас має бути деякий досвід із жінками. Ви переконали міністерку Лізалор дозволити нам забрати корабель і полетіти з Компореллона, і ви допомогли вплинути на Хіроко, щоб вона врятувала нам життя. Варто віддати вам належне.

Тревіз заусміхався ще ширше.

— Що ж, якщо ви так кажете… Тоді прямуємо на Землю. — І він мало не хвацькою ходою зник у кабіні пілота.

Пелорат, який тупцював позаду, спитав:

— Ти все ж таки його заспокоїла, Блісс, чи не так?

— Ні, Пелорате, я його розуму не торкалася.

— Але ти точно це зробила, так безсоромно догодивши його чоловічому марнославству.

— Побічний ефект, — усміхнулася Блісс.

— І навіть так — дякую тобі, Блісс.

2

Після стрибка зірка, яка могла виявитися сонцем Землі, ще перебувала за одну десяту парсека від них. Це був, безумовно, найяскравіший об’єкт у небі, але досі не прикметніший, ніж звичайна зоря.

Тревіз відфільтрував світло, щоб легше було роздивитися, і похмуро її вивчав.

— Вона, безперечно, видається майже близнючкою Альфи, зірки, довкола якої обертається Нова Земля, — сказав він. — Однак Альфа на мапі комп’ютера вказана, а ця зірка — ні. У нас немає її назви, ми не маємо щодо неї ані даних, ані будь-якої інформації щодо її планетарної системи, якщо така в неї є.

— Хіба не такого ми очікуємо, якщо довкола цього сонця обертається Земля? — спитав Пелорат. — Така інформаційна біла пляма відповідала б тому факту, що всі згадки про Землю видаються знищеними.

— Так, але це також могло б означати, що перед нами світ косміків, якого чомусь немає в списку на стіні мельпоменійської будівлі. Ми не можемо бути достоту впевненими, що список був повним. Або ж у цієї зірки може не бути планет, отже, могло не бути сенсу зазначати її на комп’ютерній мапі, яку використовують переважно для військових і комерційних цілей. Янове, чи є якась легенда про те, що сонце Землі розташоване десь усього-на-всього за парсек від свого близнюка?

— Вибачте, Ґолане, — похитав головою Пелорат, — але мені така легенда на думку не спадає. Хоча вона може існувати. Моя пам’ять недосконала. Я пошукаю.

— Це неважливо. Чи називають якось сонце Землі?

— Зазначають кілька різних назв. Гадаю, у кожній із різних мов може бути своя.

— Я все забуваю, що на Землі було багато мов.

— Упевнений, що було. Це єдине пояснення багатьом легендам.

— То що нам тоді робити? — пробурчав Тревіз. — Із цієї відстані ми нічого не можемо сказати про планетарну систему, тож нам доведеться підлетіти ближче. Я хотів би бути обережним, однак є така річ, як надмірна й нерозважлива обережність, а я не бачу доказів можливої небезпеки. Логічно, що щось, здатне знищити інформацію про Землю в усій Галактиці, може виявитися достатньо могутнім, щоб знищити нас із цієї відстані, якщо справді не бажає бути знайденим, однак нічого не відбулося. Нераціонально лишатися тут вічно лише через непевну перспективу халепи, чи не так?

— Наскільки я розумію, комп’ютер не зауважує нічого, що можна витлумачити як небезпеку, — мовила Блісс.

— Коли я кажу, що доказів можливої небезпеки немає, то покладаюся в цьому на комп’ютер. Неозброєним оком я точно нічого не побачу, і не очікував би.

— Тоді, як я розумію, ви просто шукаєте підтримки для ризикового, на вашу думку, рішення. Тож гаразд. Я вас підтримую. Ми не зайшли так далеко, щоб безпричинно повернутися назад, чи не так?

— Ні. Пелорате, що скажете?

— Я волів би рухатися далі, хоч би й із цікавості, — мовив той. — Було б нестерпно повернутися, не знаючи, чи знайшли ми Землю.

— Що ж, тоді всі згодні.

— Не всі, — заперечив Пелорат. — Ще є Феллом.

Вигляд у Тревіза був приголомшений.

— Ви пропонуєте порадитися з дитиною? Яка цінність її думки, навіть якби вона її мала? Крім того, усе, чого вона хотітиме, — це повернутися у власний світ.

— Хіба її можна в цьому винуватити? — лагідно спитала Блісс.

І через те, що вони згадали Феллом, Тревіз збагнув, що чує її флейту, яка звучала в доволі рухливому маршевому ритмі.

— Послухайте її, — сказав він. — Де вона взагалі могла почути щось у маршевому ритмі?

— Можливо, Джембі грав їй марші на флейті.

— Сумніваюся, — хитнув головою Тревіз. — Гадаю, радше щось танцювальне чи колискове. Слухайте, Феллом мене нервує. Вона надто швидко вчиться.

— Я їй допомагаю, — мовила Блісс. — Не забувайте про це. А ще вона дуже розумна і за той час, який була з нами, мала надзвичайну спонуку. Її розум заполонили нові відчуття. Вона побачила космос, різні світи, багато людей, і все це вперше.

Маршева музика Феллом ставала дедалі шаленішою та нестримнішою. Тревіз зітхнув і сказав:

— Що ж, вона тут, і вона створює музику, що, здається, ознака оптимізму й утіхи від пригод. Я вважатиму це її голосом на користь наближення. Тож нумо обережно перевіряти планетарну систему цього сонця.

— Якщо вона там є, — зауважила Блісс.

— Планетарна система буде, — силувано всміхнувся Тревіз. — Закладаюся. Робіть свої ставки.

3

— Ви програли, — неуважно констатував Тревіз. — Скільки грошей ви вирішили поставити?

— Ніскільки. Я так і не погодилася битись об заклад, — відповіла Блісс.

— Тим краще. Та я й усе одно не взяв би грошей.

Вони були десь за десять мільярдів кілометрів від сонця. Воно досі скидалося на зірку, однак його яскравість дорівнювала майже одній чотиритисячній від яскравості середнього сонця, видимого з поверхні придатної до життя планети.

— Зараз, зі збільшенням, ми бачимо дві планети, — розповідав Тревіз. — За діаметрами та спектром відображеного світла це точно газові гіганти.

Корабель був доволі далеко від краю орбіти будь-якої з них, і Блісс із Пелоратом, позираючи на екран з-за плеча Тревіза, збагнули, що дивляться на два крихітні серпики зеленуватого світла. Менший був у дещо повнішій фазі.

— Янове! Це ж правда, що сонце Землі мусить мати чотири газові гіганти?

— Якщо вірити легендам, так.

— Найближчий до сонця із чотирьох — найбільший, а в другого найближчого є кільця. Так?

— Великі добре помітні кільця, Ґолане. Так. Але знову ж таки, старий друже, варто робити поправку на перебільшення в численних переказуваннях легенди. Якщо ми не знайдемо планети з надзвичайною системою кілець, не думаю, що це слід буде вважати серйозним аргументом.

— А втім, ті два, які ми бачимо, можуть бути найвіддаленішими, а два ближчі цілком можуть опинитися з іншого боку сонця й надто далеко, щоб легко їх розрізнити на тлі зірок. Нам доведеться підлетіти ще ближче — і в обхід, на той бік сонця.

— Це можна зробити із зіркою такої маси поблизу?

— Певен, що з належною обережністю комп’ютер із цим упорається. Але якщо він вирішить, що небезпека завелика, то відмовиться зсувати нас із місця, і тоді ми рухатимемось обережними, меншими кроками.

Його розум дав комп’ютеру вказівки, і зоряне поле на екрані змінилося. Зірка сліпуче засяяла, а тоді зникла з екрана, поки комп’ютер, виконуючи команду, обшукував небо в пошуках ще одного газового гіганта. І йому це вдалося.

Усі троє спостерігачів напружилися й витріщилися на екран, поки розум Тревіза, майже безпорадний від приголомшення, невміло скеровував комп’ютер на подальше збільшення.

— Неймовірно, — видихнула Блісс.

4

У полі зору був газовий гігант, видимий із ракурсу, звідки більша його частина була освітлена сонцем. Над ним вигиналося широке й блискуче кільце матерії, обернене так, що ловило сонячне світло з видимого боку. Кільце було яскравішим за саму планету, а вздовж нього, приблизно за третину відстані до планети, тягнулася вузька розмежовувальна лінія.

Тревіз віддав наказ максимально збільшити зображення, і кільця перетворились на вузькі концентричні закрути, що сяяли на сонці. На екрані було видно лише частину системи кілець, а сама планета відсунулася. Ще одна вказівка від Тревіза — і один кут екрана відділився й показав мініатюрне зображення планети та її кілець у меншому масштабі.

— Таке часто трапляється? — захоплено спитала Блісс.

— Ні, — відказав Тревіз. — Майже в кожного газового гіганта є кільця з уламків породи, але зазвичай вони тьмяні й вузькі. Колись я бачив один, у якого кільця були вузькими, але доволі яскравими. Однак нічого такого я ніколи не бачив і про таке не чув.

— Це точно гігант із кільцями, про які говорять легенди, — мовив Пелорат. — Якщо він справді унікальний…

— Справді унікальний, як мені відомо, або ж як відомо комп’ютеру.

— Тоді це мусить бути планетарна система, у якій розташована Земля. Таку планету точно ніхто б не міг вигадати. Щоб її описати, її треба було бачити.

— Я тепер готовий повірити майже в усе, що кажуть ваші легенди. Це шоста планета, а Земля мусить бути третьою?

— Саме так, Ґолане.

— Тоді я сказав би, що ми менш ніж за півтора мільярда кілометрів від Землі, і нас не зупинили. Гея зупинила нас, коли ми наблизилися.

— Коли вас зупинили, ви були ближчі до Геї, — зазначила Блісс.

— Еге ж, але, на мою думку, Земля могутніша за Гею, тож я сприймаю це за хороший знак. Якщо нас не зупинили, можливо, Земля не заперечує проти нашого наближення.

— Або ж Землі не існує, — мовила Блісс.

— Хочете цього разу закластися? — похмуро запитав Тревіз.

— Гадаю, — втрутився Пелорат, — Блісс хоче сказати, що Земля може бути радіоактивною, як усі й вважають, і що нас ніхто не зупиняє лише тому, що на Землі немає життя.

— Ні, — люто заперечив Тревіз. — Я повірю в усе сказане про Землю, тільки не в це. Ми просто наблизимося до Землі й перевіримо на власні очі. І в мене є відчуття, що нас не зупинятимуть.

5

Газові гіганти лишилися далеко позаду. Просто за найближчим до сонця гігантом пролягав пояс астероїдів. (Цей газовий гігант, як і стверджували легенди, був найбільшим і най­масивнішним).

Усередині поясу астероїдів розташовувалися чотири планети. Тревіз уважно їх вивчав.

— Третя — найбільша. Розмір такий, як треба, і відстань від сонця теж. Вона може бути придатною до життя.

Пелорат вловив у словах Тревіза нотку невпевненості.

— На ній є атмосфера? — спитав він.

— О так, — відповів Тревіз. — На другій, третій і четвертій планетах атмосфери є. І, як у старій дитячій казці, на другій занадто щільна, на четвертій недостатньо щільна, однак на третій — те, що треба.

— То як ви думаєте, це може бути Земля?

— Думаю? — майже вибухнув Тревіз. — Мені не треба думати. Це і є Земля. У неї величезний супутник, про який ви мені розповідали.

— Справді? — І Пелорат розплився в ширшій усмішці, ніж Тревіз колись у нього бачив.

— Щира правда! Ось, гляньте на нього в максимальному збільшенні.

Пелорат побачив два серпи, один виразно більший і яскравіший за інший.

— Цей менший — це супутник?

— Так. Він дещо віддаленіший від планети, ніж можна очікувати, але точно довкола неї обертається. Розміром він лише з маленьку планету — насправді, навіть менший за всі чотири внутрішні планети, які обертаються довкола сонця. Та все ж як на супутник — великий. Щонайменше дві тисячі кілометрів у діаметрі, і це розташовує його в діапазоні великих супутників, які обертаються навколо газових гігантів.

— Усього-на-всього? — Пелорат здавався розчарованим. — То цей супутник не величезний?

— Ще й як. Супутник діаметром дві чи три тисячі кілометрів, який кружляє навколо величезного газового гіганта, — це одна справа. Той самий супутник, який кружляє навколо маленької, кам’янистої, придатної до життя планети, — геть інша. Діаметр цього супутника — більш ніж чверть діаметра Землі. Де ви чули про таку майже рівню в населеної планети?

— Я дуже мало знаю про ці речі, — скромно озвався Пелорат.

— Тоді повірте мені на слово, Янове. Це унікально. Ми дивимося майже на подвійну планету, а мало в яких придатних для життя планет на орбіті кружляє щось більше за камінці. Янове, якщо зважати на цей газовий гігант із величезною системою кілець на шостому місці та цю планету з величезним супутником на третьому, про обидві з яких, попри всю неймовірність, вам казали ваші легенди ще до того, як ви їх побачили, тоді цей світ, на який ви дивитеся, мусить бути Землею. Це просто не може бути щось інше. Ми знайшли її, Янове. Знайшли!

6

Вони вже другий день пливли до Землі з вимкненими двигунами, і Блісс позіхнула за вечерею, сказавши:

— Здається, ми більше часу пливемо до і від планет, ніж робимо будь-що інше. Ми витратили на це буквально тижні.

— Частково це тому, що стрибки надто близько до зірок небезпечні, — пояснив Тревіз. — А зараз ми рухаємося дуже повільно, бо я не хочу мчати до можливої небезпеки.

— Здається, ви мали відчуття, що нас не зупинять.

— Це так, але я не хочу закладатися всім на відчуття. — Тревіз глянув на вміст ложки, перш ніж покласти її до рота, а тоді мовив: — Знаєте, я сумую за рибою з Альфи. Ми поїли там лише тричі.

— Шкода, — погодився Пелорат.

— Що ж, — мовила Блісс, — ми відвідали п’ять світів, і кожен мусили покидати так спішно, що не мали часу поповнити запаси їжі та врізноманітнити її. Навіть коли світ міг би надати їжу, як-от Компореллон та Альфа, і, можливо…

Вона не завершила речення, бо Феллом, хутко підвівши погляд, зробила це за неї:

— Солярія? Ви не могли дістати там їжі? Там удосталь їжі. Стільки ж, скільки й на Альфі. І вона краща.

— Знаю, Феллом. Просто не було часу.

Феллом серйозно втупилась у неї.

— Блісс, я колись іще побачу Джембі? Скажи мені правду.

— Можливо, якщо ми повернемося на Солярію.

— А ми колись повернемося на Солярію?

Блісс завагалася.

— Не можу сказати.

— Зараз ми прямуємо на Землю, так? Це та планета, звідки, ти казала, ми всі походимо?

— Звідки походять наші прародителі.

— Я можу казати «пращури».

— Так, ми прямуємо на Землю.

— Навіщо?

— Хіба не цікаво побачити світ своїх пращурів? — швидко мовила Блісс.

— Думаю, річ не тільки в цьому. Ви всі здаєтеся дуже стривоженими.

— Ми ніколи там не були. Не знаємо, чого очікувати.

— Думаю, річ не тільки в цьому.

— Феллом, люба, — усміхнулася Блісс, — ти вже доїла, то чому б тобі не піти до кімнати й не заграти нам невелику се­ренаду на флейті? Ти граєш щоразу прекрасніше. Ходи, ходи. — Вона підігнала Феллом, ляснувши по сідницях, і Феллом пішла, обернувшись лише раз, щоб замислено глянути на Тревіза.

Тревіз дивився їй услід з очевидною огидою.

— Ця істота що, читає думки?

— Тревізе, не називайте її істотою, — відрізала Блісс.

— Вона читає думки? Ви маєте бути здатні це визначити.

— Ні, не читає. І Гея теж не може. І другофундатори також. Читати думки в значенні підслуховувати внутрішні монологи чи розрізняти конкретні ідеї зараз чи в осяжному майбутньому неможливо. Ми здатні визначати, тлумачити й до певної міри маніпулювати емоціями, але це геть не те саме.

— Звідки ви знаєте, що вона не здатна на те, чого нібито неможливо робити?

— Бо, як ви щойно сказали, я маю бути спроможна це визначити.

— Можливо, вона маніпулює вами, щоб ви не усвідомлювали, що вона це може.

— Будьте розважливі, Тревізе, — закотила очі Блісс. — Навіть якби в неї були незвичні здібності, вона ніяк не могла б на мене вплинути, бо я не Блісс. Я Гея. Ви постійно про це забуваєте. Ви знаєте, яку розумову інерцію має ціла планета? Як гадаєте, чи здатна подолати її одна ізолятка, хай яка талановита?

— Ви всього не знаєте, Блісс, тож не будьте надміру впевнені, — глухо озвався Тревіз. — Ця іс… Вона пробула з нами не дуже довго. Я за такий час зумів би вивчити лише основи мови, однак вона вже досконало розмовляє галактичною, майже з повноцінним словниковим запасом. Так, знаю, ви їй допомагали, однак мені шкода, що ви не припинили цього робити.

— Я сказала, що допомагала їй, але також казала, що вона страхітливо розумна. Така розумна, що я хотіла б, щоб вона стала частиною Геї. Якби ми змогли долучити її до себе, якби вона ще була достатньо юна, ми б дізналися про солярійців достатньо, щоб зрештою поглинути весь той світ. Це цілком могло б принести нам користь.

— Чи не спадало вам на думку, що солярійці — патологічні ізоляти навіть за моїми уявленнями?

— Вони не лишатимуться такими, ставши частиною Геї.

— Гадаю, Блісс, ви помиляєтесь. Гадаю, ця солярійська дитина небезпечна й нам варто її позбутися.

— Як? Викинути її в шлюз? Убити її, порубати на шматки й додати до наших запасів їжі?

— Ох, Блісс, — озвався Пелорат.

— Це огидно й абсолютно недоречно, — додав Тревіз. Він на мить прислухався. Флейта звучала без жодної хиби чи тремтіння, і вони наразі спілкувалися напівшепотом. — Коли це все скінчиться, треба буде повернути її на Солярію і переконатися, що та планета назавжди відрізана від Галактики. Як на мене, її варто знищити. Я їй не довіряю і боюся її.

Блісс трохи поміркувала, тоді відповіла:

— Тревізе, я знаю, що ви маєте хист знаходити правильні рішення, однак також я знаю, що ви незлюбили Феллом від початку. Підозрюю, це тому, що на Солярії вас принизили, і, як наслідок, ви жорстоко зненавиділи планету та її жителів. Оскільки я не мушу втручатись у ваш розум, не можу сказати напевно. Прошу, не забувайте, що якби ми не взяли Феллом із собою, просто зараз ми були б на Альфі — мертві й, гадаю, поховані.

— Знаю, Блісс, та все одно…

— А її розум вартий захвату, а не заздрощів.

— Я не заздрю їй. Я її боюся.

— Боїтеся її розуму?

Тревіз замислено облизнув губи.

— Ні, не зовсім.

— Тоді чого?

— Не знаю, Блісс. Якби я знав, чого саме боюся, можливо, мені не довелося б цього боятися. Це щось, чого я до кінця не розумію. — Тревіз стишив голос, наче говорячи до себе. — Здається, у Галактиці повно речей, яких я не розумію. Чому я обрав Гею? Чому я мушу знайти Землю? Чи бракує психоісторії якогось припущення? Якщо так, то в чому воно полягає? А крім цього всього, чому Феллом змушує мене тривожитися?

— На жаль, я не можу відповісти на ці запитання, — сказала Блісс.

Вона підвелася і вийшла з кімнати. Пелорат дивився їй услід, тоді мовив:

— Ґолане, але ж не все так погано. Ми дедалі ближчі до Землі, і щойно її дістанемося, усі таємниці можуть розкритися. І поки що, здається, ніщо не намагається завадити нам її дістатися.

Погляд Тревіза метнувся на Пелората, і депутат тихо мовив:

— А шкода.

— Справді? Чому?

— Чесно кажучи, я радий був би побачити ознаки життя.

— То ви все ж таки дізналися, що Земля радіоактивна? — Очі Пелората розширилися.

— Не зовсім. Але вона тепла. Дещо тепліша, ніж я очікував.

— Це погано?

— Не обов’язково. Вона може бути доволі теплою, однак це не обов’язково робить її непридатною до життя. Хмарний шар щільний, і точно є водяні випари, тож ці хмари разом із багатоводим океаном можуть зберігати умови для життя, попри температуру, яку ми вирахували за мікрохвильовим випромінюванням. Однак поки що я не можу бути впевненим. Річ у тім…

— Так, Ґолане?

— Що ж, якби Земля справді була радіоактивною, це цілком могло б пояснювати той факт, що вона тепліша, ніж я очікував.

— Однак це й не свідчить про зворотне, правда? Може, вона й тепліша, але не неодмінно радіоактивна.

— Ні. Ні, не неодмінно. — Тревіз видушив із себе усмішку. — Годі похмурих розмірковувань, Янове. За день чи два я зможу сказати більше, і ми знатимемо напевно.

7

Коли Блісс увійшла до кімнати, Феллом сиділа на ліжку, глибоко замислившись. Вона швидко підвела погляд, тоді знову його опустила.

— У чому річ, Феллом? — тихо спитала Блісс.

— Блісс, чому Тревіз так мене не любить?

— Чому ти думаєш, що він тебе не любить?

— Він дивиться на мене нетерпляче… Я правильно кажу?

— Можливо.

— Він дивиться на мене нетерпляче, коли я поряд. Його обличчя завжди трохи кривиться.

— Феллом, Тревізові зараз нелегко.

— Бо він шукає Землю?

— Так.

Феллом трохи поміркувала, тоді сказала:

— Він особливо нетерплячий, коли я щось рухаю думкою.

Блісс стиснула губи.

— Що ж, Феллом, хіба я не казала тобі цього не робити, а надто в присутності Тревіза?

— Ну, це було вчора, тут, у кімнаті, і він стояв у дверях, а я цього не помітила. Я не знала, що він дивиться. Ну й це був один із книгофільмів Пела, я намагалася поставити його на один кінчик. Я не робила ніякої шкоди.

— Він через це нервує, Феллом, і я б хотіла, щоб ти цього не робила, незалежно від того, дивиться він чи ні.

— Він нервує, бо сам так не вміє?

— Можливо.

— А ти так умієш?

— Ні, не вмію, — повільно хитнула головою Блісс.

— Але ти не нервуєш, коли я так роблю. І Пел теж не нервує.

— Люди відрізняються.

— Знаю, — відповіла Феллом з раптовою твердістю, яка здивувала Блісс і змусила її спохмурніти.

— Що ти знаєш, Феллом?

— Що я відрізняюся.

— Звісно, я так і сказала. Люди відрізняються.

— У мене інша форма. Я можу рухати речі.

— Це так.

— Я мушу рухати речі, — виклично мовила Феллом. — Тревіз не має через це на мене злитися, а ти не маєш мене зупиняти.

— Але чому ти мусиш рухати речі?

— Це практика. Управи. Я правильно кажу?

— Не зовсім. Вправи.

— Так. Джембі завжди казав, що я мушу тренувати свої… свої…

— Частки-перетворювачі?

— Так. І зміцнювати їх. Тоді, коли б я виросла, я змогла б живити всіх роботів. Навіть Джембі.

— Феллом, хто живив усіх роботів, якщо не ти?

— Бандер, — дуже буденно констатувала Феллом.

— Ти знала Бандер?

— Авжеж. Споглядала багато разів. Я мусила бути наступною головою володінь. Володіння Бандер стали б володіннями Феллом. Так мені казав Джембі.

— Хочеш сказати, Бандер навідували тебе в…

Рот Феллом шоковано набув досконало округлої форми.

— Бандер би ніколи… — Малій забракло повітря. Вона трохи віддихалася, тоді сказала: — Я споглядала зображення Бандер.

— Яке в Бандер було до тебе ставлення? — вагаючись, запитала Блісс.

Феллом дещо збентежено задивилася на Блісс.

— Бандер питали мене, чи мені щось потрібно, чи мені було зручно. Але зі мною завжди був Джембі, тож мені ніколи нічого не було потрібно й завжди було зручно. — Вона нахилила голову й задивилася на підлогу. Тоді затулила долонями очі й мовила: — Але Джембі зупинився. Гадаю, тому, що й Бандер зупинилися.

— Чому ти так кажеш?

— Я про це думала. Бандер живили всіх роботів, і якщо Джембі зупинився, і всі інші роботи теж, то це має значити, що зупинилися й Бандер. Це так?

Блісс мовчала.

— Але коли ви відвезете мене назад на Солярію, — продов­жила Феллом, — я живитиму Джембі та решту роботів і знову буду щасливою. — Вона схлипувала.

— Хіба ти не щаслива з нами, Феллом? — спитала Блісс. — Хоча б трохи? Іноді?

Феллом підняла заплакане обличчя на Блісс, і голос її затремтів, коли вона похитала головою і відповіла:

— Я хочу Джембі.

У болісному співчутті Блісс обійняла малу.

— Ох, Феллом, як би мені хотілося, щоб ви з Джембі знову зустрілися. — І зненацька вона збагнула, що теж плаче.

8

Зайшовши, Пелорат так їх і знайшов. Застиг на півдорозі й запитав:

— Що сталося?

Блісс відсторонилася й попорпалася в пошуках невеликої серветки, щоб витерти очі. Похитала головою, і Пелорат одразу ж перепитав із більшим занепокоєнням:

— Але що сталося?

— Феллом, — мовила Блісс, — просто відпочинь трохи. Я подумаю, як можна трохи все для тебе покращити. Не забувай, я люблю тебе так само, як любив Джембі. — Вона схопила Пелората за лікоть і квапливо вивела його з кімнати, примовляючи: — Нічого, Пеле. Нічого.

— Це через Феллом, так? Вона досі сумує за Джембі.

— Жахливо. І ми нічого не можемо із цим удіяти. Я можу казати їй, що люблю її, і це щиро так. Як можна не любити таку розумну та ніжну дитину? Страхітливо розумну. Тревіз вважає її надто розумною. Знаєш, вона свого часу бачила Бандер — або ж споглядала голографічне зображення. Однак цей спогад її не зворушує: вона каже про це доволі прохолодно і буденно, і я можу це зрозуміти. Їх пов’язував лише той факт, що Бандер належали володіння, які мали належати Феллом після того. Ніяких інших стосунків.

— Феллом розуміє, що Бандер — її батько?

— Її мати. Якщо ми погодилися вважати Феллом жінкою, то й Бандер теж.

— Хай там як, люба Блісс, чи знає Феллом про їхню спорідненість?

— Я не знаю, чи розуміє вона це. Вона може розуміти, але ніяк цього не виказувала. Однак, Пеле, вона дійшла логічного висновку, що Бандер мертва, бо її осяяло, що деактивація Джембі мусила бути наслідком втрати живлення, а якщо живлення постачала Бандер… Мене це лякає.

— Чому, Блісс? — замислено перепитав Пелорат. — Це все ж таки лише логічний висновок.

— Із цієї смерті можна зробити ще один логічний висновок. На Солярії, з її ізольованими косміками-довгожителями, смерті мають бути нечисленні й дуже далекі. Досвід природної смерті для будь-кого з них мусить бути обмеженим, солярійська дитина віку Феллом, мабуть, узагалі її не бачила. Якщо Феллом продовжить думати про смерть Бандер, вона почне ставити сама собі запитання, чому Бандер померла, а той факт, що це сталося, коли на планеті були ми, чужинці, точно приведе її до очевидних причини та наслідку.

— Що ми вбили Бандер?

— Це не ми вбили Бандер. Пеле. Це я.

— Вона не може про це здогадатися.

— Але мені доведеться їй про це сказати. Її й так дратує Тревіз, а він є очевидним керівником експедиції. Вона спри­йме як належне, що це саме він спричинив смерть Бандер, а як я можу дозволити Тревізові терпіти несправедливі звинувачення?

— Яке це має значення, Блісс? Дитина нічого не відчуває до своєї батьматері. Лише до свого робота, Джембі.

— Однак смерть матері означала й смерть робота. Я майже зізналася, що відповідальна за це. Відчувала сильну спокусу.

— Чому?

— Щоб пояснити це по-моєму. Щоб заспокоїти її, випередити відкриття, до якого вона сама неминуче дійде в процесі розмірковування, який складеться так, що не покаже жодного виправдання.

— Але виправдання було. То був самозахист. Ми могли всі померти за якусь мить, якби ти не діяла.

— Я б так і сказала, але не змогла змусити себе пояснити. Я боялась, що вона мені не повірить.

Пелорат похитав головою і зітхнув.

— Гадаєш, було б краще, якби ми її не брали із собою? Ти через це дуже засмучена.

— Ні, — сердито відказала Блісс, — не кажи так. Я була б нескінченно засмученішою, якби зараз сиділа тут і пам’ятала, що ми покинули невинну дитину, якій загрожувала безжальна страта через те, що вчинили ми.

— Так заведено у світі Феллом.

— Пеле, не повторюй хід думок Тревіза. Ізоляти дозволяють собі погоджуватися з такими речами й більше про них не думати. Однак Геї належить зберігати життя, а не знищувати його чи сидіти, склавши руки, доки його знищують. Ми всі знаємо, що будь-який різновид життя постійно мусить добігати завершення, щоб інше життя могло тривати, але ніколи не марно і не безцільно. Наскільки б неуникною не була смерть Бандер, з нею доволі важко змиритися, а зі смертю Феллом було б узагалі неможливо.

— Так, гадаю, ти маєш рацію. І хай там як, я при­йшов поговорити не про Феллом, а про Тревіза.

— А що з Тревізом?

— Блісс, я хвилююся за нього. Він чекає, доки можна буде визначити більше фактів про Землю, і я не певен, що він здатен витримати напругу.

— Я за нього не боюся. Гадаю, розум у нього здоровий і стабільний.

— В усіх нас є свої межі. Послухай, планета Земля тепліша, ніж він очікував, — так він мені сказав. Підозрюю, він вважає її занадто теплою для життя, хоча очевидно намагається переконати самого себе, що це не так.

— Можливо, він має рацію. Можливо, вона справді не надміру тепла для життя.

— Також він визнає, що тепло цілком може походити від радіоактивної поверхні, але в це також відмовляється вірити. За день чи два ми будемо достатньо близько, щоб істина стала беззаперечною. Що як Земля справді радіоактивна?

— Тоді йому доведеться із цим погодитися.

— Але… Не знаю, як це сказати чи як описати ментальними термінами. Що як у його розуму…

Блісс зачекала, тоді криво всміхнулася:

— Відмовить запобіжник?

— Так. Відмовить запобіжник. Чи не варто було б тобі його якось посилити? Так би мовити, тримати його рівним і під контролем?

— Ні, Пеле. Я не вірю, що він аж такий крихкий, і Гея має тверде переконання, що в його розум не можна втручатися.

— Але в тім-то й річ. У нього є ця дивна «правота», чи як ви її називаєте. Шок від того, що весь його задум зійде нанівець у мить, коли, здавалося б, добігав успішного завершення, може й не знищити його мозок, але знищить ту «правоту». Це дуже незвична властивість. Хіба вона не може також бути незвично крихкою?

Якусь мить Блісс міркувала. Тоді знизала плечима:

— Що ж, можливо, я за ним нагляну.

9

Наступні тридцять шість годин Тревіз невиразно помічав, що Блісс, і трохи Пелорат, насідали йому на п’яти. Та все ж це не було геть незвично на такому тісному кораблі, як їхній, і йому було про що думати, крім цього.

Тепер же, сидячи за комп’ютером, він усвідомлював, що вони стоять просто у дверях. Тревіз підвів на них неуважний погляд і дуже тихо спитав:

— Ну?

— Ґолане, як ви? — доволі ніяково поцікавився Пелорат.

— Спитайте в Блісс. Вона годинами на мене витріщається. Напевно, колупається в моєму мозку. Хіба ні, Блісс?

— Ні, — незворушно відповіла та, — але якщо відчуєте, що вам потрібна моя допомога, можу спробувати. Хочете, допоможу?

— Ні, навіщо? Дайте мені спокій. Обоє.

— Будь ласка, — мовив Пелорат, — скажіть нам, що відбувається.

— Здогадайтеся!

— Земля…

— Так. Те, що всі нам наполегливо розповідали, — цілковита правда. — Тревіз махнув рукою в бік екрана, де виднівся нічний бік Землі, який затуляв сонце. То було щільне чорне коло на фоні зоряного небо, обведене розірваною помаранчевою лінією.

— Це помаранчеве і є радіація? — спитав Пелорат.

— Ні. Лише переломлене в атмосфері сонячне світло. Якби атмосфера не була настільки хмарною, коло було б насичено помаранчевим. Ми не бачимо радіації. Різноманітне випромінювання, навіть гамма-промені, поглинає атмосфера. Однак воно створює вторинне випромінювання, відносно слабке, але комп’ютер його визначає. Воно досі невидиме для ока, але комп’ютер може виробити фотон видимого світла для кожної часточки чи хвилі випромінювання, яку отримує, і штучно забарвити Землю. Дивіться. — І чорне коло засяяло тьмяним плямистим синім.

— Наскільки вона радіоактивна? — негучно спитала Блісс. — Достатньо, щоб стверджувати, що там не може існувати людського життя?

— Будь-якого життя, — відповів Тревіз. — Планета для нього непридатна. Остання бактерія й останній вірус давно зникли.

— Ми можемо її дослідити? — спитав Пелорат. — Я маю на увазі, у скафандрах.

— Кілька годин, перш ніж захворіємо на незворотну променеву хворобу.

— Тоді що нам робити, Ґолане?

— Робити? — Тревіз глянув на Пелората з тим самим відсутнім виразом. — Знаєте, що я хочу зробити? Я хотів би відвезти вас і Блісс разом із дитиною назад на Гею і назавжди лишити там. Тоді я хотів би повернутись на Термінус і віддати корабель. Після того — піти у відставку з Ради, що дуже порадувало б мера Бранно. А відтак я хотів би жити на свою пенсію і дозволити Галактиці бути, як вона забажає. Чхати на План Селдона, на Фундацію, на Другу Фундацію чи на Гею. Галактика може сама обрати собі шлях. Це буде вже після мене, а чому мене хоч трохи має обходити, що буде колись?

— Ґолане, ви ж це не серйозно, — квапливо мовив Пелорат.

Тревіз задивився на нього, а тоді повільно видихнув.

— Ні, не серйозно, але ох, як би мені хотілося вчинити точно так, як я щойно вам змалював.

— Неважливо. Що ви робитимете?

— Триматиму корабель на орбіті Землі, відпочину, подолаю шок від усього цього й подумаю, що робити далі. От тільки…

— Що?

— Що я зможу робити далі? — випалив Тревіз. — Що ще шукати? Що ще можна знайти?

1

Чотири прийоми їжі поспіль Пелорат із Блісс бачили Тревіза лише під час них. Решту часу він проводив або в кабіні пілота, або в себе у спальні. Під час їди він мовчав. Стискав губи і їв мало.

Однак протягом четвертої трапези Пелоратові здалося, ніби незвична серйозність на Тревізовому обличчі розвіялася. Пелорат двічі прочищав горло, ніби готувався щось сказати, але потім змінював думку.

Нарешті Тревіз підвів на нього погляд:

— Ну?

— Ґолане, ви… ви все продумали?

— Чому ви питаєте?

— Ви здаєтеся менш похмурим.

— Я не менш похмурий, але я справді роздумував. Активно.

— Можна дізнатися, що про саме?

Тревіз кинув швидкий погляд на Блісс. Вона уважно зосередилася на своїй тарілці, зберігаючи обережне мовчання, наче була впевнена, що Пелорат у цій чутливій ситуації дізнається більше за неї.

— Блісс, вам теж цікаво? — спитав Тревіз.

Вона на мить підняла очі.

— Так. Звісно.

— Ми знайшли Землю? — вередливо копнула ніжку столу Феллом.

Блісс стисла плече малої. Тревіз не звернув на ту уваги.

— Ми мусимо почати з основного факту. Всю інформацію щодо Землі в різних світах було знищено. Це мусить підвести нас до неминучого висновку: на Землі щось приховано. Однак за спостереженнями ми бачимо, що Земля смертельно радіо­активна, тож будь-що на ній приховано автоматично. На планету ніхто не може сісти, а із цієї відстані, майже біля зо­внішніх меж магнітосфери, ми нічого не знайдемо, якщо не завдамо собі клопоту наблизитися ще.

— Ви можете бути в цьому впевнені? — тихо спитала Блісс.

— Я провів удосталь часу за комп’ютером, аналізуючи Землю всіма способами, на які він і я здатні. Там нічого немає. Ба більше, я відчуваю, що там нічого немає. То чому тоді дані щодо Землі було стерто? Те, що там приховано, мабуть, приховано майстерніше, ніж будь-хто може уявити, і люди не мають гаяти на цю конкретну затію час.

— Можливо, на Землі і справді щось заховали, коли вона ще не була настільки небезпечно радіоактивною, щоб запобігати відвідинам, — припустив Пелорат. — І тоді народ Землі міг боятися, що хтось прилетить і знайде це, чим би воно не було. Тоді ж Земля намагалася знищити інформацію про себе. А зараз ми маємо справу з відлуннями тих непевних часів.

— Ні, я так не думаю, — мовив Тревіз. — Здається, інформація з Імперської Бібліотеки на Тренторі зникла доволі нещодавно. — Раптом він обернувся до Блісс. — Я не помиляюся?

— Так я/ми/Гея зрозуміли з неспокійного розуму другофундатора Гендібала, коли він, ви і я зустрічалися з мером Термінуса, — твердо мовила Блісс.

— Тож що б там не було приховано, мусить і досі там бути, і досі має бути шанс це відшукати, попри радіоактивність Землі.

— Як це можливо? — стривожено спитав Пелорат.

— Поміркуйте. Що як того, що було на Землі, на ній більше немає, а його звідти забрали, коли зросла радіаційна небезпека? Однак хоч таємниця більше й не на Землі, може бути так, що якби ми знайшли її, то змогли б здогадатися, куди забрали цю таємницю. Якби це було так, розташування Землі все одно б довелося приховувати.

— Тому що, якщо ми не можемо знайти Землю, — знову запищала Феллом, — Блісс каже, що ви відвезете мене назад до Джембі.

Тревіз обернувся й сердито на неї глянув, а Блісс глухо мовила:

— Я казала, що це може статися, Феллом. Поговоримо про це пізніше. А зараз іди до себе в кімнату й почитай, чи пограй на флейті, чи займися чимось іще. Ходи-ходи.

Невдоволено насупившись, Феллом пішла з-за столу.

— Але як ви можете таке казати, Ґолане? — спитав Пелорат. — Ми тут. Ми знайшли Землю. Ми здатні тепер встановити, де можна заховати це щось, якщо не на Землі?

Тревізові знадобилась якась мить, щоб упоратися з хвилею роздратування, яку спричинила Феллом. Тоді він відповів:

— Чому б і ні? Уявіть, що радіація на поверхні Землі поступово зростала. Населення поступово зменшувалося б через смерть та еміграцію, і таємниці, у чому б та не полягала, загрожувала б дедалі більша небезпека. Хто лишиться її захищати? Зрештою її довелося б перенести до іншого світу, інакше Земля втратила б від неї користь, якою б та не була. Підозрюю, її вагалися переміщувати і, ймовірно, це відбулося більш-менш останньої миті. А тепер, Янове, пам’ятаєте старого на Новій Землі, який протуркав вам вуха своєю версією історії Землі?

— Монолі?

— Так, він. Хіба він не казав, що залишки населення Землі привезли на ту планету?

— Хочете сказати, старий друже, що те, що ми шукаємо, зараз на Новій Землі? І це щось привезло туди останніх землян, які її полишали?

— Хіба це не може бути так? Нова Земля загалом відома Галактиці заледве краще за Землю, а її жителі підозріло охочі віднадити всіх чужинців.

— Ми там були, — втрутилась Блісс, — і нічого не знайшли.

— Ми не шукали нічого, крім Землі.

— Але ми шукаємо щось високотехнологічне, щось, здатне вилучати інформацію з-під носа самої Другої Фундації й навіть з-під носа — перепрошую, Блісс, — Геї, — збентежено мовив Пелорат. — Ті люди на Новій Землі, може, й могли контролювати погоду на своїй ділянці й користуватися деякими біотехнологічними методами, однак, гадаю, ви визнаєте, що загалом рівень розвитку їхніх технологій доволі низький.

— Погоджуюся з Пелом, — кивнула Блісс.

— У нас дуже мало даних для суджень, — заперечив Тревіз. — Ми так і не бачили чоловіків із рибальських човнів. Ми не бачили інших частин острова, крім маленької ділянки, на якій сідали. Що б ми могли знайти, якби дослідили ретельніше? Усе ж таки ми не розпізнали люмінесцентні лампи, доки не побачили, як вони працюють, а якщо й здавалося, що рівень технологічного розвитку низький, повторюся, здавалося…

— То? — поцікавилась явно непереконана Блісс.

— Можливо, це частина завіси, яка приховує правду.

— Неможливо, — сказала Блісс.

— Неможливо? Саме ви сказали мені ще на Геї, що на Тренторі навмисно стримували технологічний розвиток більшої цивілізації, щоб приховати маленьке зерня другофундаторів. То чому до тієї самої стратегії не могли вдатися на Новій Землі?

— То ви пропонуєте повернутися на Нову Землю й зіткнутися з інфекцією, цього разу її активувавши? Статевий акт, безперечно, особливо приємний спосіб зараження, але він може бути не єдиним.

— Я не надто прагну повернутися на Нову Землю, але, можливо, доведеться, — знизав плечима Тревіз.

— Можливо?

— Можливо! Все ж таки є й інша можливість.

— Яка?

— Нова Земля обертається навколо зірки, яку люди називають Альфою. Однак Альфа — частина подвійної системи. Чи не може придатна до життя планета обертатися й навколо супутниці Альфи?

— Гадаю, вона надто тьмяна, — хитнула головою Блісс. — У неї лише чверть яскравості Альфи.

— Тьмяна, але не надто. Якщо планета більш-менш близько до зірки, цього може вистачити.

— А комп’ютер щось каже про планети в супутниці? — спитав Пелорат.

— Я перевіряв, — похмуро всміхнувся Тревіз. — П’ять планет середнього розміру. Жодного газового гіганта.

— А якась із п’яти планет придатна для життя?

— Комп’ютер узагалі не дає інформації про планети, окрім їхньої кількості та невеликого розміру.

— А, — скис Пелорат.

— Тут ні в чому розчаровуватися. Жодного зі світів косміків узагалі не мусить бути в комп’ютері. Інформації про саму Альфу мінімум. Ці речі навмисне приховано, і якщо про супутницю Альфи нічого не відомо, це майже можна вважати за добрий знак.

— Отже, ви плануєте відвідати супутницю, і якщо там нічого не виявиться, повернутися на саму Альфу, — у діловій манері підсумувала Блісс.

— Так. І цього разу, діставшись острова Нова Земля, ми будемо готові. Ретельно вивчимо весь острів перед посадкою, і очікую, Блісс, що ви скористаєтеся своїми розумовими здібностями, щоб захистити…

І тієї миті «Далека зірка» трохи хитнулася, ніби переживаючи гикавку розміром із корабель, і Тревіз напівсердито й напіврозгублено вигукнув:

— Хто за кермом?

І щойно спитав, уже дуже добре знав відповідь.

2

Феллом була повністю занурена в кермування за пультом комп’ютера. Довгі пальці на її маленьких долонях були широко розчепірені, щоб відповідати позначкам для рук, які тьмяно сяяли на робочій поверхні. Здавалося, долоні Феллом тонули в матеріалі покриття, хоча те вочевидь було тверде та слизьке.

Вона кілька разів бачила, як Тревіз тримав свої руки отак, але більшого не спостерігала, хоч їй і було цілком очевидно, що так він управляв кораблем.

Час від часу Феллом бачила, що Тревіз заплющував очі, і тепер заплющила й свої. За мить чи дві вона майже почула вдалині тихий голос — вдалині, але він звучав у неї в голові через (як вона непевно усвідомлювала) частки-перетворювачі. Вони були навіть важливішими за долоні. Феллом щосили намагалася розібрати слова.

Вказівки, майже благав голос. Які будуть вказівки?

Феллом не відповіла. Вона ніколи не бачила, щоб Тревіз щось казав комп’ютерові, однак знала, чого саме хоче всім серцем. Вона хотіла повернутися на Солярію, у заспокійливу нескінченність маєтку, до Джембі, Джембі, Джембі…

Вона хотіла вирушити туди, і думаючи про світ, який любила, уявляла його видимим на екрані, так, як вона бачила інші світи, яких не хотіла. Феллом розплющила очі й задивилася на екран, бажаючи, щоб там була якась інша планета, а не ця ненависна Земля. Утупившись у те, що бачила, вона уявляла, що це Солярія. Вона ненавиділа порожню Галактику, з якою познайомилася попри власне бажання. На очі їй навернулися сльози, і корабель затремтів.

Вона відчувала це тремтіння, і трохи похиталась у від­повідь.

А тоді почула гучні кроки в коридорі зовні, і коли розплющила очі, у полі її зору, затуляючи екран, де містилося все, чого вона хотіла, з’явилось викривлене обличчя Тревіза. Він щось кричав, але вона не звертала уваги. Це він забрав її із Солярії, вбивши Бандер, і це він заважав їй повернутися, думаючи тільки про Землю, і вона не збиралася його слухати.

Вона збиралася скерувати корабель до Солярії, і сила її рішення знову змусила його затремтіти.

3

— Ні! Не треба! — Блісс шалено схопила Тревіза за руку й міцно тримала, відтягуючи його, доки Пелорат збентежено застиг позаду.

— Прибери руки від комп’ютера! — горлав Тревіз. — Блісс, не заважайте! Я не хочу зробити вам боляче.

— Не застосовуйте силу до дитини, — майже виснажено сказала Блісс. — Мені доведеться зробити боляче вам, попри всі вказівки.

Очі Тревіза шалено метнулися від Феллом до Блісс.

— Тоді ви заберіть її, Блісс. Зараз же!

Блісс із неочікуваною силою (яку, подумав пізніше Тревіз, напевно запозичила в Геї) відштовхнула його і звеліла:

— Феллом, відніми руки.

— Ні, — верескнула Феллом. — Я хочу, щоб корабель летів на Солярію. Хочу, щоб він летів туди. Туди. — Вона кивнула на екран головою, не бажаючи відривати для цього від поверхні бодай одну руку.

Однак Блісс потягнулась до плечей дитини, і коли її долоні торкнулися Феллом, мала почала тремтіти.

— А тепер, Феллом, — і голос Блісс полагіднішав, — скажи комп’ютерові повернути, як було, і ходімо зі мною. Ходімо зі мною. — Вона гладила дитину, яка болісно розридалася.

Феллом забрала руки, і Блісс, підхопивши її під пахвами, поставила на ноги. Розвернула, міцно притисла до грудей і дозволила дитині заглушити там свої розпачливі схлипування.

— Відійдіть з дороги, — сказала Блісс Тревізу, який тупо стовбичив у дверях, — і не торкайтеся жодної з нас, коли ми пройдемо.

Тревіз хутко відступив убік. Блісс вичекала мить і тихо сказала йому:

— Мені довелося на мить втрутитись у її розум. Якщо я щось пошкодила, то так просто вам цього не вибачу.

Тревіз поривався сказати їй, що розум Феллом не цікавив його ані на міліметрову дрібку вакууму й що він боявся за комп’ютер.

Однак під зосередженим поглядом Геї (бо ж холодний жах, який він відчував від одного її виразу, точно навіювала не одна тільки Блісс) промовчав.

Він мовчав і не рухався ще тривалий час після того, як Блісс із Феллом зникли в себе в кімнаті. Власне, він лишався у цьому стані, доки Пелорат лагідно не спитав:

— Ґолане, з вами все гаразд? Вона ж вам не нашкодила?

Тревіз активно захитав головою, намагаючись позбутися відчуття, що паралізувало його.

— Все гаразд. Питання в тому, чи все гаразд там. — Він усівся за пульт управління, поклавши руки на дві відмітки, які ще нещодавно накривали долоні Феллом.

— Ну? — тривожно спитав Пелорат.

— Здається, реагує нормально, — знизав плечима Тревіз. — Цілком можливо, щось виявиться негаразд пізніше, однак поки що ніяких хиб не помічаю. — Тоді сердитіше додав: — Комп’ютер не має успішно поєднуватися з будь-якими руками, крім моїх, але у гермафродита були не лише руки. Я певен, то частки-перетворювачі…

— Але чому корабель здригнувся? Він же не мусить цього робити, правда?

— Ні. Це гравітаційний корабель, і в нас не має бути таких інерційних ефектів. Однак ця монстриця… — Він знову сердито замовк.

— Так?

— Підозрюю, вона поставила комп’ютер перед двома суперечними вимогами, і обидві були такі рішучі, що комп’ютер не мав вибору, окрім як спробувати виконати обидві водночас. Намагаючись утнути неможливе, комп’ютер, мабуть, на мить утратив свою безінерційність. Принаймні я так думаю. — А тоді обличчя Тревіза дещо заспокоїлося. — І це може бути й добре, бо зараз мені спало на думку, що всі мої розмови про Альфу Центавру та її супутницю були нісенітними. Я знаю, куди Земля мусила перенести свою таємницю.

4

Пелорат задивився на нього, тоді проігнорував останнє зауваження й повернувся до попередньої загадки.

— Як саме Феллом просила про дві суперечні одна одній речі?

— Ну, вона сказала, що хоче спрямувати корабель на Солярію.

— Так, звісно, вона цього хоче.

— Але що вона мала на увазі під Солярією? Вона не впі­знає її з космосу. Вона ніколи й не бачила її з космосу. Вона спала, коли ми квапливо відлітали з того світу. І попри те, що Феллом прочитала у вашій бібліотеці, і те, що їй могла розказати Блісс, я не думаю, що вона може як слід збагнути правду про Галактику, із сотнями мільярдів зірок та мільйонами населених планет. Якщо зростати так, як вона, під землею й на самоті, усе, що вона може — це збагнути основну думку, що є різні світи, однак скільки? Два? Три? Чотири? Для неї будь-який світ, який вона бачить, може виявитися Солярією, а зважаючи на силу її бажання, щоб це було правдою, і буде Солярією. А оскільки, припускаю, Блісс намагалася заспокоїти її, натякнувши, що якщо ми не знайдемо Землю, то повернемо її на Солярію, вона могла навіть дійти висновку, що Солярія розташована близько до Землі.

— Але звідки ви це знаєте, Ґолане? Чому ви так думаєте?

— Вона все одно що сказала нам це, Янове, коли ми ввірвалися до неї. Вона кричала, що хоче летіти на Солярію, а тоді додала «туди, туди», киваючи на екран. А що на екрані? Супутник Землі. Його там не було, коли я підвівся з-за машини перед вечерею, там була Земля. Однак Феллом, напевно, уявила подумки супутник, коли просила про Солярію, тож комп’ютер у відповідь мусив зосередитися на супутнику. Повірте, Янове, я знаю, як працює цей комп’ютер. Кому знати краще за мене?

Пелорат задивився на товстий серп світла на екрані й замислено мовив:

— Принаймні в одній із земних мов він називався «Місяцем», а в іншій — «Луною». Напевно, було багато й інших імен. Тільки уявіть, старий друже, цю мішанину у світі із численними мовами — непорозуміння, ускладнення і…

— Місяць? — перепитав Тревіз. — Що ж, це доволі просто. А ще, якщо подумати, дитина могла рефлекторно спробувати зрушити корабель за допомогою часток-перетворювачів, використовуючи власне джерело енергії корабля, і це також могло посприяти миттєвому інерційному збою. Але все це не має значення, Янове. Важливо, що через інцидент на екран вивело цей Місяць — так, мені подобається назва — та збільшило його, і він досі тут. Зараз я дивлюся на нього й дивуюся.

— Дивуєтесь чому, Ґолане?

— Його розмірам. Ми зазвичай ігнорували супутники, Янове. Вони такі дрібні, коли взагалі існують. Але цей інакший. Це світ. Він має майже три з половиною тисячі кілометрів у діаметрі.

— Світ? Ви ж не можете називати його світом. Він не може бути придатним для життя. Навіть три з половиною тисячі кілометрів діаметра замало. На ньому немає атмосфери. Я можу це сказати з одного погляду. Немає хмар. Окружність на тлі космосу чітка, і внутрішня крива, яка розділяє світлу та темну півкулі, також.

— Ви стаєте досвідченим космічним мандрівником, Янове, — кивнув Тревіз. — Маєте рацію. Немає повітря. Немає води. Але все, що це означає — що не можна жити на незахищеній поверхні Місяця. А під поверхнею?

— Під поверхнею? — із сумнівом перепитав Пелорат.

— Так. Під поверхнею. Чому б ні? Ви ж казали мені, що на Землі були підземні міста. Ми знаємо, що Трентор був під землею. На Компореллоні під землею розташована значна частина столиці. Солярійські маєтки були під землею майже повністю. Це доволі звичайна практика.

— Але, Ґолане, в кожному із цих випадків люди жили на придатній для життя планеті. Поверхня також була придатною, з атмосферою та океаном. Чи можна жити під землею, якщо на поверхні мешкати неможливо?

— Нумо, Янове, подумайте! Де ми живемо просто зараз? «Далека зірка» — крихітний світ із непридатною для життя поверхнею. Зовні немає повітря чи води, однак усередині ми живемо абсолютно комфортно. У Галактиці повно космічних станцій та нескінченного різноманіття космічних поселень, уже не кажучи про зорельоти, і всі вони придатні для життя лише всередині. Вважайте Місяць гігантським зорельотом.

— З командою всередині?

— Так. Мільйонами людей, наскільки нам відомо, рослинами, тваринами та розвиненими технологіями. Послухайте, Янове, хіба це не логічно? Якщо Земля у свої останні дні змогла відіслати групу поселенців на планету на орбіті Альфи Центаври, і якщо, можливо, з допомогою Імперії вони змогли спробувати її терраформувати, заселити океани, утворити суходіл там, де його не було, то чи не могла Земля також надіслати групу на свій супутник і терраформувати його зсередини?

— Гадаю, так, — вагаючись, мовив Пелорат.

— Це можливо було зробити. Якщо Землі було що приховувати, навіщо надсилати це щось на парсек, коли можна сховати це у світі, розташованому менш ніж за стомільйонну частину відстані до Альфи? І з психологічного погляду Місяць — набагато вдаліша схованка. Уявляючи життя, ні­хто не думає про супутники. Я теж не думав, як на те пішло. Місяць був у мене під носом, але думками я мчався до Альфи. Якби не Феллом… — Тревіз стиснув губи й похитав головою.— Гадаю, мені доведеться віддати їй належне. Якщо не я, це точно зробить Блісс.

— Однак послухайте, старий друже, якщо щось ховається під поверхнею Місяця, як ми це знайдемо? Там, напевно, мільйони квадратних кілометрів поверхні…

— Близько сорока мільйонів.

— І нам доведеться всі їх обстежити в пошуках чого? Отвору? Якогось шлюзу?

— З такого ракурсу це здається непростим завданням, однак ми шукаємо не просто об’єкти, ми шукаємо життя — ба більше, розумне життя. А в нас є Блісс із її даром визначати розумне життя, чи не так?

5

— Я нарешті її приспала, — з осудом глянула на Тревіза Блісс. — Було дуже складно. Вона шаленіла. На щастя, гадаю, я їй не зашкодила.

— Знаєте, — холодно відповів Тревіз, — вам варто було б спробувати прибрати її зацикленість на Джембі, бо я точно не маю намірів колись повертатися на Солярію.

— Просто прибрати зацикленість, он як? Тревізе, що ви знаєте про такі речі? Ви ніколи не відчували чужої свідомості. Не маєте ані найменшого уявлення про її складність. Якби ви хоч щось про це знали, то не говорили б про прибирання зацикленості як про вишкрібання варення з банки.

— Ну то принаймні послабте її.

— Я можу трохи її послабити після місяця обережного розплутування.

— Що це значить — розплутування?

— Це неможливо пояснити, якщо ви цього не знаєте.

— То що ви тоді робитимете з дитиною?

— Ще не знаю, тут потрібно багато міркувати.

— У такому разі, — сказав Тревіз, — дозвольте повідомити, що ми робитимемо з кораблем.

— Я знаю, що ви будете робити. Він летить назад до Нової Землі та ще однієї спроби з милою Хіроко, якщо вона пообіцяє цього разу вас не заражати.

Вираз обличчя Тревіза лишився незворушним.

— Власне кажучи, ні. Я передумав. Ми летимо на Місяць — якщо вірити Янову, так називається супутник.

— На супутник? Бо це найближчий наявний світ? Я про це не думала.

— Я теж. І ніхто б не подумав. Ніде в Галактиці немає вартих уваги супутників, однак цей унікальний тим, що він великий. Ба більше, його також захищає анонімність Землі. Будь-хто, не здатний знайти Землю, не зможе знайти й Місяць.

— Він придатний до життя?

— На поверхні — ні, але він не радіоактивний, узагалі, тож не є абсолютно непридатним. На ньому може бути життя — власне, він може повнитися життям під поверхнею. І, звісно, ви зможете визначити, чи це так, щойно ми достатньо наблизимося.

— Спробую, — знизала плечима Блісс. — Але чому ви раптом подумали спробувати супутник?

— Через дещо, що зробила Феллом, коли була біля пульта управління, — тихо мовив Тревіз.

Блісс зачекала, немовби дожидалася чогось іще, тоді знову стенула плечима.

— Що б це не було, підозрюю, ви не отримали б натхнення, піддавшись пориванню та вбивши її.

— Блісс, я не збирався її вбивати.

— Гаразд, — махнула рукою Блісс. — Хай буде так. То зараз ми рухаємося на Місяць?

— Так. З міркувань безпеки я лечу не надто швидко, однак якщо все минатиме добре, ми опинимося поблизу за тридцять годин.

6

Місяць був пустелею. Тревіз спостерігав, як під ними пропливала яскрава денна частина. То була монотонна панорама кратерних кіл і гірських ділянок із чорними в сонячному світлі тінями. Ґрунт трохи змінював колір, а місцями простягалися чималі рівнинні простори, перервані малими кратерами.

Поки вони наближалися до нічного боку, тіні видовжувалися й нарешті злилися. Деякий час позаду них під сонцем блищали гірські вершини, наче пишні зірки, значно яскравіші за своїх сестер у небі. Тоді вони зникли, і лишилося тільки тьмяніше світло Землі в небі під ними — великої блакитнувато-білої сфери, видимої трохи більше, ніж наполовину. Нарешті зореліт проминув і Землю, яка потонула за видноколом, тож тепер під ними простягався тільки безпросвітний морок, а вгорі — тьмяні порошинки зірок, що для Тревіза, який виріс на беззоряному Термінусі, завжди вже саме собою було дивом.

Потім попереду з’явилися нові яскраві зірки — спершу одна чи дві, тоді й інші, розширюючись, ущільнюючись та зрештою сходячись докупи. І водночас вони проминули термінатор, опинившись на денному боці. З диявольською величчю здійнялося сонце, і екран одразу відвернувся від нього та відокремив сяйво поверхні внизу.

Тревіз доволі добре розумів, що марно було сподіватися знайти якийсь прохід до населеної серцевини (якщо така існувала) самим лише оглядом цього абсолютно величез­ного світу.

Він обернувся до Блісс, яка сиділа поруч. Дівчина не дивилася на екран; власне, очі в неї були заплющені. Здавалося, вона похилилась у кріслі, а не сиділа в ньому. Замислившись, чи не спить вона, Тревіз негучно спитав:

— Вловлюєте щось іще?

— Ні, — прошепотіла та, дуже легко хитнувши головою. — Лише той непевний натяк. Краще відвезіть мене туди знову. Ви знаєте, в якому районі то було?

— Комп’ютер знає.

То було наче націлюватися, зсуваючись туди-сюди і зрештою знаходячи необхідну точку. Потрібний їм район досі був глибоко на нічному боці, і, окрім сяйва Землі доволі низько в небі, яке відкидало на поверхню примарний попелястий відблиск поміж тіней, нічого не можна було розрізнити, навіть попри вимкнене в кабіні пілота задля кращого огляду світло.

Підійшов Пелорат, тривожно стовбичачи в дверях.

— Ми щось знайшли? — хрипким шепотом запитав він.

Тревіз підняв руку, вимагаючи тиші. Він спостерігав за Блісс. Він знав, що сонячне світло повернеться на цю точку Місяця лише за кілька днів, але також знав, що для того, що намагалась відчути Блісс, світло будь-якого виду було несуттєвим.

— Це тут, — повідомила вона.

— Упевнені?

— Так.

— І це одне-єдине місце?

— Єдине, яке я вловила. Ми ж не були над усією поверхнею Місяця?

— Ми були над значною частиною.

— Що ж, тоді це все, що я вловила на цій значній частині. І тепер сильніше, ніби воно помітило нас, але й не видається небезпечним. Я відчуваю привітність.

— Упевнені?

— Таке в мене відчуття.

— Воно може фальшувати відчуття?

— Запевняю, я б помітила фальш, — із ноткою зарозумілості відказала Блісс.

Тревіз пробурмотів щось про надмірну самовпевненість, тоді мовив:

— Сподіваюся, ви вловлюєте розум.

— Я вловлюю потужний розум. От тільки… — І в голос її закралася химерна інтонація.

— Тільки що?

— Ш-ш-ш. Не заважайте. Дайте зосередитися. — Останнє слово вона вимовила самим лише порухом губ. Тоді з дещо захопленим здивуванням повідомила: — Це не людина.

— Не людина, — іще здивованіше вторував Тревіз. — Ми знову маємо справу з роботами? Як на Солярії?

— Ні. — Блісс усміхалася. — Це й не зовсім робот.

— Мусить бути або те, або інше.

— Ані те, ані інше. — Вона майже хихотіла. — Це не людина, але й не схоже на жодного робота, якого я визначала до цього.

— Я б хотів це побачити, — палко кивнув Пелорат, широко розкривши очі від вдоволення. — Це буде захопливо. Щось нове.

— Щось нове, — пробурмотів Тревіз, зненацька збадьорюючись сам, — і його череп ізсередини ніби осяяв спалах неочікуваного здогаду.

7

Вони спускалися на поверхню Місяця майже тріумфально. Тепер до них приєдналася Феллом, яка з невимушеністю дитини обіймала себе в нестримній радості, неначе й справді поверталася на Солярію.

Що ж до Тревіза, то розважливість підказувала йому, що це дивно. Земля, або ж те із Землі, що перебувало на Місяці, вдалося до таких заходів, щоб нікого до себе не підпускати, а тепер вдається до заходів, щоб привабити їх. Чи не могла мета в обох випадках бути однаковою? Чи не був це випадок «якщо не можеш змусити їх тебе уникати, приваб їх і знищ»? Чи не лишиться таємниця Землі недоторканною в будь-якому разі?

Однак ця думка потьмяніла й потонула в потоці радості, яка поступово поглиблювалася, що більше вони наближалися до поверхні Місяця. Проте поза нею Тревіз зумів учепитися за мить осяяння, яка наздогнала його якраз перед початком їхнього плавного спуску на поверхню супутника Землі.

Він ніби й не сумнівався, куди прямує корабель. Наразі «Далека зірка» летіла якраз над верхівками гірського кряжу, і Тревіз, сидячи за комп’ютером, не відчував потреби щось робити. Неначе їх із комп’ютером разом вели, і Тревіз відчував тільки величезну ейфорію від того, що з нього зняли тягар відповідальності.

Вони ковзали паралельно до поверхні, просто до стрімчака, який загрозливо вивищувався перед ними бар’єром та ледь виблискував у сяйві Землі та прожекторі «Далекої зірки». Тревіз, здавалося, до наближення перешкоди був байдужий, і анітрохи не здивувався, збагнувши, що частина стрімчака просто попереду раптом відпала — і перед ними відкрився коридор зі штучним освітленням.

Зореліт сповільнився майже до плазування, вочевидь, сам собою, і акуратно залетів в отвір, рушивши далі коридором. Отвір за ним зачинився, а попереду відчинився інший. Корабель пройшов крізь нього у величезну залу, що скидалася на порожнисті нутрощі гори.

«Далека зірка» зупинилась, і всі на борту охоче кинулися до шлюзу. Нікому з них, навіть Тревізові, не спало на думку перевірити, чи є зовні придатна для життя атмосфера, або ж бодай яка-небудь.

Однак там було повітря. Ним можна було дихати, і воно було приємним. Вони роззирнулися зі вдоволенням людей, що в якомусь сенсі повернулися додому, і лише за деякий час усвідомили, що на їхнє наближення ввічливо очікує чоловік.

Він був високий, із серйозним обличчям. Волосся кольору бронзи було коротко підстрижене. Чоловік мав широкі вилиці та сяйливі очі, а одяг його скидався на ілюстрації з книжок про стародавню історію. Він видавався міцно збудованим, не чужим фізичній активності, однак водночас у ньому вгадувалася деяка втома — неочевидна, непідвладна розпізнаванню чуттями.

Першою зреагувала Феллом. Із гучним криком, зриваючись мало не на свист, вона помчала до чоловіка, задихаючись та розмахуючи руками:

— Джембі! Джембі!

Вона так і не сповільнила бігу, й коли опинилася близько до чоловіка, той нахилився та підняв її високо в повітря. Вона обійняла його за шию, схлипуючи й досі задихаючись.

— Джембі!

Інші підійшли обережніше, і Тревіз повільно та виразно мовив (чи розумів цей чоловік галактичну?):

— Перепрошуємо, пане. Ця дитина втратила свого захисника й відчайдушно його шукає. Для нас загадка, чому вона вчепилась у вас, бо вона шукає робота — механічну…

Чоловік уперше заговорив. Його голос був радше невиразним, аніж мелодійним, і мовлення було дещо старомодне, однак галактичною він спілкувався досконально.

— Дружньо вас усіх вітаю, — сказав він, і здавався непомильно дружнім, хоч обличчя зберігало серйозний вираз. — Що ж до цієї дитини, — продовжив він, — вона, напевно, виявляє більшу проникливість, ніж ви думаєте, бо я і є робот. Мене звати Деніл Оліво.

1

Тревіз збагнув, що перебуває в стані цілковитої невіри. Він отямився від дивної ейфорії, що її відчував просто перед та після висадки на Місяць, — яку навіяв йому, як він підозрював, самопроголошений робот, що наразі перед ним стояв.

Тревіз досі витріщався на нього, і його тепер уже ідеально здоровий і позбавлений впливу розум досі охоплювало глибоке приголомшення. Він щось приголомшено говорив, приголомшено спілкувався й заледве розумів, що саме каже чи чує, шукаючи в зовнішності, поведінці чи манері мови цього — вочевидь! — чоловіка щось, що виказувало б у ньому робота.

Не дивно, подумав Тревіз, що Блісс вловила щось, що не було ані людиною, ані роботом, — як сказав Пелорат, «щось нове». То й краще, звісно, бо завдяки цьому Тревізові думки попрямували іншим, яснішим шляхом, але й вони зараз купчились десь у глибині свідомості.

Блісс та Феллом побрели роздивлятись околиці. Це запропонувала Блісс, однак, як здалося Тревізові, після блискавичного обміну поглядами з Денілом. Коли Феллом відмовилася й попросила дозволу лишитися з істотою, яку настійливо кликала Джембі, суворого слова та піднятого пальця Деніла виявилося достатньо, щоб відправити її геть. Тревіз із Пелоратом лишилися.

— Вони не фундатори, панове, — сказав робот так, ніби це все пояснювало. — Одна з них Гея, а інша — космік.

Тревіз мовчав, доки їх підводили до простих на вигляд крісел під деревом. За жестом робота вони всілися, і коли той також цілком по-людськи присів, Тревіз спитав:

— Ви справді робот?

— Справді, пане, — відповів Деніл.

Пелорат ледь не сяяв від радості.

— У давніх легендах є посилання на робота на ім’я Деніл. Вас назвали на його честь?

— Я і є тим роботом. Це не легенда.

— О ні. Якщо ви і є тим роботом, вам має бути декілька тисяч років.

— Двадцять тисяч, — тихо мовив Деніл.

Пелорат, здавалось, засоромився й зиркнув на Тревіза, який із сердитою ноткою сказав:

— Якщо ви робот, я наказую вам говорити правду.

— Мені не треба наказувати говорити правду, пане. Я мушу це робити. Тож перед вами, пане, постає три варіанти. Я або чоловік, який вам бреше, або робот, якого запрограмували вірити, що йому двадцять тисяч років, хоча насправді це не так, або ж я робот, якому справді двадцять тисяч років. Ви маєте вирішити, який варіант обрати.

— Це питання розв’яжеться саме з продовженням розмови, — сухо мовив Тревіз. — Як на те пішло, важко повірити, що це — серцевина Місяця. Ані світло, — на цих словах він зиркнув угору, бо світло точно відповідало м’якому й розсіяному сонячному, хоч у небі й не було сонця, та, власне кажучи, й помітного неба не було теж, — ані тяжіння не здаються правдоподібними. Сила тяжіння на поверхні цього світу мусить бути меншою за дві десятих прискорення вільного падіння.

— Власне, пане, зазвичай тяжіння на поверхні дорівнюватиме шістнадцяти сотим прискорення. Однак його збільшують ті самі сили, які створюють відчуття звичного тяжіння на вашому кораблі, навіть коли ви перебуваєте у вільному падінні чи прискорюєтеся. Інші енергетичні потреби, зокрема світло, також забезпечує гравітація, хоч там, де це зручно, ми використовуємо енергію сонця. Ґрунт Місяця забезпечує всі наші потреби в матеріалах, окрім світлових — водню, вуглецю й азоту, яких на Місяці немає. Ми отримуємо їх, ловлячи час від часу комети. Однієї такої впійманої комети на століття більш ніж достатньо для забезпечення наших потреб.

— Наскільки я розумію, Земля як джерело ресурсів не годиться?

— На жаль, це так, пане. Наші позитронні мізки так само чутливі до радіації, як і людський білок.

— Ви вживаєте множину, а ці володіння перед нами здаються великими, прекрасними й продуманими — принаймні на перший погляд. Тож на Місяці є й інші істоти. Люди? Роботи?

— Так, пане. У нас на Місяці повноцінна екосистема та величезна й комплексна порожнина, усередині якої ця екосистема існує. Однак усі розумні істоти — це роботи, більш-менш схожі на мене. Але ви жодного з них не побачите. Що ж до цих володінь, ними користуюся тільки я, і їхня будова точно відтворює ту, у якій я жив двадцять тисяч років тому.

— І яку пам’ятаєте до деталей, чи не так?

— Досконало, пане. Мене було створено, і деякий час, наскільки б нетривалим він мені зараз не видавався, я існував у світі косміків, на Аврорі.

— Тій, що із… — Тревіз затнувся.

— Так, пане. Тій, що із собаками.

— Ви про це знаєте?

— Так, пане.

— То як тоді ви опинилися тут, якщо спершу жили на Аврорі?

— Пане, я прибув сюди на самому початку заселення Галактики з метою попередити утворення радіоактивної Землі. Зі мною був інший робот на ім’я Ґіскард, здатний вчувати та змінювати свідомість.

— Як це робить Блісс?

— Так, пане. У якомусь сенсі ми зазнали поразки, і Ґіскард припинив працювати. Однак перед зупинкою він зробив так, щоб я отримав його дар, і доручив мені опікуватися Галактикою, а надто Землею.

— Чому саме Землею?

— Частково через чоловіка на ім’я Елайджа Бейлі, землянина.

— Ґолане, це фольклорний герой, якого я деякий час тому згадував, — збуджено втрутився Пелорат.

— Фольклорний герой, пане?

— Доктор Пелорат має на увазі особу, якій багато чого приписують, — пояснив Тревіз, — і яка може бути сплавом багатьох справжніх історичних постатей або ж цілком вигаданою.

Деніл на мить замислився, а тоді доволі спокійно відповів:

— Це не так, панове. Елайджа Бейлі справді існував, і він був однією людиною. Я не знаю, що кажуть про нього ваші легенди, однак насправді Галактику без нього могли ніколи не заселити. На його честь я щосили намагався врятувати все можливе із Землі після того, як вона почала ставати радіоактивною. Моїх товаришів-роботів розіслали по Галактиці, щоб ті спробували повпливати на людей там і сям. Колись я добився початку переробки ґрунту Землі. Значно пізніше добився початку терраформування світу, що обертався довкола зірки поблизу, яку тепер називають Альфою. Ні з тим, ні з тим я не досяг справжнього успіху. Я ніколи не міг змінювати людську свідомість повністю за власним бажанням, бо зав­жди існував шанс нашкодити людям, чию свідомість я змінював. Розумієте, я змушений був, і змушений досі, підкорюватися законам робототехніки.

— Так?

Не потрібно було ментальної сили Деніла, щоб уловити в цьому односкладовому слові невпевненість.

— Перший закон, пане, — сказав він, — такий: «Робот не може нашкодити людині або ж власною бездіяльністю допустити, щоб людині було заподіяно шкоду». Другий закон: «Робот мусить виконувати накази людей, якщо вони не супере­чать Першому законові». Третій закон: «Робот мусить захищати власне існування, якщо тільки це не суперечить Першому чи Другому законові». Звісно, я переказую їх вам приблизними формулюваннями. Насправді ж вони є складними математичними конфігураціями шляхів у наших позитронних мізках.

— Вам важко виконувати ці закони?

— Я мушу, пане. Перший закон є беззаперечним, і він майже повністю забороняє мені використовувати моє ментальне обдарування. Якщо маєш справу з Галактикою, будь-який план дій може потенційно нашкодити. Якісь люди, і, можливо, численні, завжди страждатимуть, тож робот має намагатися мінімізувати шкоду. Однак із такою множинністю можливостей для рішення потрібен час, і навіть тоді цілковитої впевненості немає.

— Розумію, — мовив Тревіз.

— Упродовж усієї галактичної історії я намагався згладити найгірші вияви ворожнечі й катастроф, які постійно вирували в Галактиці. Час від часу й певною мірою мені це могло вдаватися, однак якщо ви знаєте свою галактичну історію, то зрозумієте, що успіх мій був нечастим і невеликим.

— Це мені відомо, — криво всміхнувся Тревіз.

— Якраз перед своїм кінцем Ґіскард замислив закон робототехніки, вищий навіть за Перший. Ми називали його Нульовим законом, не здатні придумати будь-яку іншу назву, що мала б сенс. Нульовий закон стверджує: «Робот не може нашкодити людству або ж власною бездіяльністю допустити, щоб людству було заподіяно шкоду». Це автоматично означає, що Перший закон потрібно змінити так: «Робот не може нашкодити людині або ж власною бездіяльністю допустити, щоб людині було заподіяно шкоду, якщо тільки це не суперечитиме Нульовому закону». Такі зміни слід також застосувати й до Другого та Третього законів.

— Як ви вирішуєте, що шкідливо чи не шкідливо для людства загалом? — спохмурнів Тревіз.

— Ото ж бо й воно, пане, — відповів Деніл. — Теоретично Нульовий закон розв’язував наші проблеми. На практиці ж ми не змогли цього вирішити. Людська істота — конкретний об’єкт. Шкоду, завдану особі, можна виміряти й оцінити. Людство ж — поняття абстрактне. Як нам із ним упоратися?

— Не знаю.

— Чекайте, — мовив Пелорат. — Ви могли перетворити людство на єдиний організм. Гею.

— Саме це я й намагався зробити, пане. Я замислив утворення Геї. Якби людство можна було зробити єдиним організмом, воно стало б конкретним об’єктом, і ми могли б із ним упоратися. Однак створити надорганізм виявилося не так легко, як я гадав. Почати з того, що цього не можна зробити, якщо люди не цінуватимуть надорганізм більше за власну індивідуальність, і я мусив знайти спосіб мислення, який це б уможливлював. Це було задовго до того, як я подумав про закони робототехніки.

— О, то геянці і справді роботи. Я від початку підозрював.

— У такому разі, пане, ваші підозри були хибні. Вони люди, але в їхніх мізках твердо вкорінено аналог законів робототехніки. Вони мусять цінувати життя, справді його цінувати. І навіть коли це було зроблено, лишалася серйозна хиба. Надорганізм, що складається лише з людей, нестабільний. Його неможливо організувати. Потрібно додати інших тварин, тоді рослини, тоді неорганічний світ. Найменшим по-справжньому стабільним надорганізмом є цілий світ, і то достатньо великий і складний, щоб мати врівноважену екосистему. Ми довго не могли цього зрозуміти: Гея стала довершеною і готовою рухатися до Галаксії лише століття тому, та й це забере тривалий час. Однак, можливо, не такий тривалий, як уже пройдений шлях, оскільки тепер ми знаємо правила.

— Однак вам потрібно було, щоб я ухвалив рішення за вас. Так, Деніле?

— Так, пане. Закони робототехніки не дозволили б мені чи Геї ухвалити рішення й допустити шанс шкоди для людства. А тим часом п’ятсот років тому, коли здавалося, що я ніколи не розроблю методів оминання всіх труднощів на шляху до утворення Геї, я звернувся до другого найкращого варіанта й допоміг посприяти розвитку психоісторії.

— Я мусив здогадатися, — пробурмотів Тревіз. — Знаєте, Деніле, я починаю вірити, що вам справді двадцять тисяч років.

— Дякую, пане.

— Стривайте-но, — мовив Пелорат. — Здається, я дещо розумію. Деніле, ви самі належите до Геї? То це так ви знали про собак на Аврорі? Через Блісс?

— Де в чому ви маєте рацію, пане. Я приєднаний до Геї, хоча й не належу до неї.

— Схоже на Компореллон, — звів догори брови Тревіз, — світ, який ми відвідали одразу після Геї. Він наполягає, що не належить до Конфедерації Фундації, а тільки приєднаний до неї.

Деніл повільно кивнув.

— Гадаю, ця аналогія годиться, пане. Як приєднаний до Геї, я можу усвідомити те, що усвідомлює Гея — наприклад, в особі жінки, Блісс. Однак Гея не може усвідомити того, що усвідомлюю я, тож так я можу зберігати свободу дій. Ця свобода дій необхідна, доки Галаксія не стане довершеною.

Тревіз якусь мить невідривно дивився на робота, тоді спитав:

— І ви використовували своє усвідомлення через Блісс, щоб втручатися в події під час нашої подорожі й формувати їх так, як вам більше подобалося?

Деніл химерно по-людськи зітхнув.

— Я небагато міг, пане. Мене завжди стримували закони робототехніки. І все ж я послаблював навантаження на розум Блісс, трохи додаючи обов’язків собі, щоб вона могла впоратися з вовками на Аврорі та косміком на Солярії ефективніше й із меншою шкодою для себе. На додачу я вплинув через Блісс на жінок на Компореллоні та Новій Землі, щоб вони поставилися до вас прихильніше й ви могли продовжити подорож.

— Я мусив здогадатися, що це не моя заслуга, — сумовито всміхнувся Тревіз.

Деніл сприйняв це без сумного самоприниження.

— Навпаки, пане, це здебільшого були ви. Обидві жінки від початку були до вас прихильні. Я лише посилив уже наявні поривання — це майже все, що можна безпечно вчинити в межах законів робототехніки. Через ці обмеження, та й із інших причин, я привів вас сюди зі значними труднощами й дуже опосередкованими діями. Кілька разів дуже ризикував вас втратити.

— А тепер я тут, — сказав Тревіз. — Чого ви від мене хочете? Підтвердити своє рішення на користь Галаксії?

Завше безвиразне обличчя Деніла якимось чином зуміло виявити розпач.

— Ні, пане. Самого рішення більше недостатньо. Я привів вас сюди як тільки міг у своєму нинішньому стані через дещо значно відчайдушніше. Я помираю.

2

Можливо, через те, наскільки буденно Деніл це сказав, або ж через те, що після двадцяти тисяч років життя смерть не здавалась трагедією тому, хто приречений прожити менш ніж пів відсотка від цього періоду — у будь-якому разі співчуття в Тревізові не ворухнулося.

— Помираєте? Хіба машина може померти?

— Я можу припинити існувати, пане. Називайте це як забажаєте. Я старий. Жодна розумна істота в Галактиці, що була живою, коли я вперше здобув свідомість, уже не живе — ані органічна, ані роботична. Навіть мені бракує постійності.

— Тобто?

— Жодну частину мого тіла, пане, не оминула заміна — і не один, а багато разів. Навіть мій позитронний мозок заміняли в п’яти різних випадках. Щоразу вміст мого попереднього мозку вбудовували у новий до останнього позитрона. Щоразу новий мозок був потужнішим та складнішим за старий, щоб мати більше місця для спогадів і швидше ухвалювати рішення та діяти. Але…

— Але?

— Що розвиненіший і складніший мозок, то нестабільнішим він є і швидше вироджується. Мій нинішній мозок у сто тисяч разів чутливіший за перший і в десять мільйонів разів потужніший, однак тоді як перший мозок протримався понад десять тисяч років, нинішньому тільки шістсот, і він безпомильно старішає. Із досконалими записами кожного спогаду за двадцять тисяч років та наявним досконалим механізмом згадування мозок заповнений. Здатність знаходити рішення швидко слабшає, а здатність випробовувати та впливати на свідомість на гіперпросторових відстанях слабшає ще швидше. І я не можу розробити шостий мозок. Подальша мініатюризація наштовхнеться на глуху стіну принципу невизначеності, а подальше ускладнення напевно означатиме майже негайний занепад.

Пелорат здавався відчайдушно стурбованим.

— Але, Деніле, Гея напевно зможе продовжити справу без вас. Тепер, коли Тревіз зважив і обрав Галаксію…

— Процес просто забрав забагато часу, пане, — відповів Деніл, як і завжди, не виказуючи жодних емоцій. — Мені довелося чекати повної усталеності Геї попри неочікувані труднощі, які виникали. Поки було визначено людину, здатну ухвалити головне рішення — тобто містера Тревіза, — стало вже надто пізно. Однак не думайте, що я не вжив заходів для подовження тривалості життя. Я поволі згортав свою діяльність, щоб зберегти, що можна, для невідкладних ситуацій. Коли я вже не міг покладатися на активні заходи задля збереження ізоляції системи Земля/Місяць, то вдався до пасивних. Упродовж років людиноподібних роботів, які зі мною працювали, одного за одним було відкликано додому. Їхніми останніми завданнями було вилучати всі посилання на Землю з планетарних архівів. А без повноцінної підтримки з нашого з товаришами-роботами боку Геї бракуватиме необхідних інструментів для втілення розвитку Галаксії швидше, ніж за безмежний період часу.

— І ви все це знали, коли я ухвалював рішення? — спитав Тревіз.

— Задовго до того, пане. Гея, звісно, цього не знала.

— Але навіщо тоді був увесь цей фарс? — розсердився Тревіз. — Яка з нього користь? Відколи я ухвалив рішення, то прочісував Галактику в пошуках Землі та її, як я думав, «таємниці», не знаючи, що таємниця — це ви, і намагався підтвердити своє рішення. Що ж, я його підтвердив. Тепер я знаю, що Галаксія абсолютно необхідна, і здається, це все було намарно. Чому ви не могли дати Галактиці та мені спокій?

— Бо я шукав вихід, пане, і продовжував діяти, сподіваючись його знайти. Гадаю, знайшов. Замість замінити свій мозок ще одним позитронним, що непрактично, я зіллю його з людським — непідвладним Трьом законам. Це не лише додасть моєму мозку потужності, а й виведе на геть новий рівень здібностей. Саме тому я привів вас сюди.

— Тобто ви хочете влити людський мозок у свій? — Тревіз здавався шокованим. — Змусити людський мозок втратити індивідуальність, щоб ви отримали двомозкову Гею?

— Так, пане. Це не дасть мені безсмертя, але дозволить прожити достатньо, щоб утворити Галаксію.

— І для цього ви привели сюди мене? Хочете привласнити мою незалежність від Трьох законів і мою здатність до суджень ціною моєї особистості? Ні!

— Однак ще мить тому ви казали, що Галаксія необхідна для добробуту людства…

— Навіть якщо це так, на її утворення потрібен довший час, а я на час свого життя лишуся особистістю. З іншого боку, якби вона утворилася швидко, індивідуальність втратила б уся Галактика, і моя втрата стала б частиною неуявно більшого цілого. Однак я точно ніколи не погоджуся втратити особистість, поки решта Галактики зберігатиме свою.

— Тоді все так, як я і думав, — відповів Деніл. — Ваш мозок не зіллється як слід із моїм, і в будь-якому разі від нього буде більше користі, якщо ви збережете незалежну здатність до судження.

— Коли ви передумали? Ви сказали, що привели мене сюди для злиття.

— Так, усього лише на повну використовуючи мої суттєво ослаблі сили. Та все ж коли я сказав: «Саме тому я привів вас сюди», прошу, не забувайте, що за галактичним стандартом слово «вас» означає також множину, а не лише однину. Я мав на увазі всіх вас.

Пелорат заціпенів на місці.

— Справді? — перепитав він. — Тоді скажіть мені, Деніле, чи матиме злитий із вашим людський мозок доступ до всіх ваших спогадів — за всі двадцять тисяч років, аж до легендарних часів?

— Звісно, пане.

Пелорат повільно видихнув.

— Це задовольнить пошуки всього життя, а для цього я радо пожертвую власною особистістю. Прошу, подаруйте мені честь розділити з вами мозок.

— А Блісс? — тихо спитав Тревіз. — Як щодо неї?

— Блісс зрозуміє. — Пелорат вагався не більше секунди. — У будь-якому разі їй буде краще без мене — за де­який час.

— Ваша пропозиція, докторе Пелорат, щедра, але я не можу на неї погодитися, — похитав головою Деніл. — Ваш мозок старий і проживе щонайбільше два чи три десятиліття, навіть злитий із моїм. Мені потрібне дещо інше. Дивіться! — вказав він. — Я покликав її назад.

Блісс поверталася до них щасливою і пружною ходою. Пелорат судомно скочив на ноги.

— Блісс! О ні!

— Не тривожтеся, докторе Пелорат. Я не можу використати Блісс. Це зіллє мене з Геєю, а я вже пояснив, що мушу лишатися незалежним від Геї.

— Але в такому разі кого…

І Тревіз, позираючи на худорляву постать, яка бігла за Блісс, відповів:

— Янове, робот весь цей час хотів Феллом.

3

Блісс повернулась, усміхаючись, очевидно дуже задоволена.

— Ми не змогли вийти за межі володінь, — сказала вона, — але все це дуже нагадало мені Солярію. Я спитала у Феллом, чи не здається їй, що Деніл має відмінну від Джембі зовнішність — усе ж таки Джембі був металевим, — і вона відповіла: «Ні, не дуже». Не знаю, що вона мала на увазі під «не дуже». — Блісс озирнулася туди, де, неподалік, Феллом зараз грала на флейті серйозному Денілу, який кивав у ритм. Мелодія долинала до них — витончена, ясна і приємна. — Ви знали, що вона взяла із собою флейту, коли ми зійшли з корабля? Підозрюю, ми ще довго не зможемо відірвати її від Деніла.

Відповіддю на це зауваження була похмура тиша, і Блісс стривожено зиркнула на двох чоловіків:

— У чому річ?

Тревіз ввічливо вказав на Пелората, ніби надаючи йому слово. Пелорат прочистив горло й мовив:

— Власне, Блісс, гадаю, Феллом залишиться з Денілом назавжди.

— Он як? — Блісс спохмурніла й начебто збиралася рушити до Деніла, однак Пелорат спіймав її за руку.

— Блісс, люба, не варто. Він навіть зараз могутніший, ніж Гея, а Феллом має лишитися з ним, щоб народилася Галаксія. Дозволь мені пояснити… І, Ґолане, прошу, виправте мене, якщо я в чомусь помилюся.

Блісс слухала його розповідь, і на обличчі її вимальовувався близький до розпачу вираз. Тревіз спробував звернутися до холодної розважливості:

— Ви ж розумієте, Блісс. Дитина — космік, а Деніла розробили й зібрали саме косміки. Дитину виростив робот у таких самих порожніх володіннях, як і ці, й іншого вона не знала. У неї є здібності до перетворення, що знадобляться Денілу, і вона проживе три чи чотири століття, які можуть знадобитися для утворення Галаксії.

— Напевно, робот скерував нашу подорож до Землі так, щоб ми полетіли через Солярію та взяли там для нього дитину. — Щоки Блісс розчервонілись, а очі зволожилися.

— Він просто міг скористатися можливістю, — знизав плечима Тревіз. — Не думаю, що він наразі такий могутній, щоб повністю зробити з нас ляльок на гіперпросторових відстанях.

— Ні. Це було навмисно. Він переконався, що я сильно прив’яжуся до дитини й візьму її із собою, не дозволивши вбити; що я захищатиму її навіть від вас, коли ви не виказували нічого, крім обурення та роздратування від її присутності.

— Це так само могла бути ваша геянська мораль, яку Деніл, можливо, трохи посилив. Ну ж бо, Блісс, ви тут нічого не здобудете. Припустімо, ви могли б забрати Феллом. Куди? Де вона буде такою ж щасливою, як тут? Відвезете її назад на Солярію, де її безжально вб’ють, чи в якийсь густонаселений світ, де вона захиріє й помре, або на Гею, де вона відверто скучатиме за Джембі, чи візьмете в нескінченну подорож Галактикою, де вона вважатиме, що кожен світ, на який ми натрапимо — це Солярія? І чи знайдете ви заміну для Деніла, щоб можна було утворити Галаксію?

Блісс засмучено мовчала. Пелорат трохи сором’язливо простягнув їй долоню.

— Блісс, я пропонував злити свій мозок із мозком Деніла. Він не взяв би його, бо каже, що я надто старий. Я готовий був би до цього, якби це врятувало для тебе Феллом.

Блісс узяла його долоню й поцілувала.

— Дякую, Пеле, але ціна була б надто високою, навіть заради Феллом. — Вона глибоко вдихнула та силувано всміхнулася. — Можливо, коли ми повернемося на Гею, у планетарному організмі знайдеться місце для моєї дитини, і я вставлю «Феллом» у склади її імені.

І тепер Деніл, ніби зрозумівши, що вони дійшли згоди, йшов до них, а Феллом підстрибом крокувала поруч.

Мала побігла й дісталась їх першими, звернувшись до Блісс:

— Дякую, Блісс, що знову відвезла мене додому до Джембі й піклувалась про мене, поки ми були на кораблі. Я зав­жди тебе пам’ятатиму. — Тоді вона кинулася до Блісс і вони міцно обійнялися.

— Сподіваюсь, ти завжди будеш щасливою, — відповіла Блісс. — Я теж завжди пам’ятатиму тебе, люба Феллом. — І неохоче відпустила малу.

Феллом обернулась до Пелората:

— Дякую, Пеле, що дозволили мені читати ваші книгофільми. — А тоді, після миті вагання, дівоча долонька без зайвих слів простягнулася до Тревіза. Той узяв її на мить, тоді відпустив і пробурмотів:

— Щасти, Феллом.

— Дякую вам усім, панове й пані, — сказав Деніл, — за те, що ви зробили, кожен по-своєму. Тепер ви вільні летіти, бо ваші пошуки завершено. Що ж до моєї роботи, її невдовзі буде завершено теж, і тепер успішно.

— Чекайте, це ще не зовсім все, — мовила Блісс. — Ми ще не знаємо, чи Тревіз досі згодний, що Галаксія є належним майбутнім для людства, на відміну від величезного скупчення ізолятів.

— Він уже прояснив це питання деякий час тому. Вирішив на користь Галаксії.

— Я хотіла б почути це від нього, — стиснула губи Блісс. — Що ви вирішили, Тревізе?

— А чого б вам хотілося, Блісс? — спокійно мовив Тревіз. — Якщо я не оберу Галаксію, ви зможете забрати Феллом.

— Я — Гея. Я мушу знати ваше рішення та його обґрунтування заради правди й нічого більше.

— Скажіть їй, пане, — мовив Деніл. — Гея знає, що у вашу свідомість не втручалися.

І Тревіз відповів:

— Я обираю Галаксію. Щодо цього в мене більше немає жодних сумнівів.

4

Блісс лишалася нерухомою стільки, що за цей час можна було б помірно дорахувати до п’ятдесяти; вона ніби дозволяла інформації сягнути всіх частин Геї. Тоді спитала:

— Чому?

— Послухайте, — мовив Тревіз, — я від початку знав, що для людства є дві можливості майбутнього — Галаксія або Друга Імперія за Планом Селдона. І мені здавалося, що ці дві можливості майбутнього заперечують одна одну. У нас не може бути Галаксії, якщо тільки в Плані Селдона немає якоїсь основоположної хиби. На жаль, я не знав про План Селдона нічого, окрім двох принципів, на яких його побудовано. По-перше, він мусить охоплювати достатньо велику кількість людей, щоб можна було розглядати людство статистично як групу особистостей, які довільно взаємодіють між собою. По-друге, людство не має знати психоісторичних висновків, доки їх не втілено в реальність. Оскільки я вже вирішив на користь Галаксії, то відчував, що мушу підсвідомо знати про хиби в Плані Селдона, і ці хиби могли міститися тільки в цих принципах, бо тільки їх я і знав. Однак я не бачив у принципах нічого неправильного. Тоді я забажав знайти Землю, відчуваючи, що Землю недаремно так ретельно ховають. Я мусив дізнатися, з якою метою. У мене не було справжніх причин сподіватися на відповідь, щойно знайду ту планету, однак я був у розпачі й більше нічого не міг придумати. І, можливо, мене допомогло спрямувати бажання Деніла отримати солярійську дитину. Хай там як, ми нарешті дістались Землі, а тоді й Місяця, і Блісс вловила розум Деніла, яким він, звісно, навмисне до неї тягнувся. Вона описала цей розум як ані суто людський, ані суто роботичний. Зараз ми вже знаємо, що це справді мало сенс, бо мозок Деніла знач­но розвиненіший, ніж у будь-якого робота, що колись існував, і не відчуватиметься як просто роботичний. Однак і не відчуватиметься як людський. Пелорат описав його як «щось нове», і це запустило «щось нове» в мені — нову думку. Ще дуже давно Деніл та його колега розробили четвертий закон робототехніки, основоположніший за інші три, тож я раптом зрозумів третій принцип психоісторії — основоположніший за інші два; настільки основоположний, що ніхто ніколи не зав­давав собі клопоту його згадувати. І ось у чому він полягає. Два відомі принципи стосуються людей, і засновано їх на невисловленому принципі, що люди — єдиний розумний вид у Галактиці, а отже, єдині організми, чиї дії важливі для розвитку суспільства та історії. Це і є невисловлений принцип: що в Галактиці лише один розумний вид, і це Homo sapiens. Якби ж існувало «щось нове», якби були інші розумні види геть іншої природи, тоді точні математичні закони психоісторії не змогли б описати їхню поведінку, і План Селдона не мав би сенсу. Розумієте? — Тревіз майже тремтів, так щиро йому хотілося, щоб його зрозуміли. — Розумієте? — повторив він.

— Так, розумію, — відповів Пелорат, — але, старий друже, як адвокат диявола…

— Так? Продовжуйте.

— Люди і є єдині розумні істоти в Галактиці.

— А роботи? — спитала Блісс. — А Гея?

Пелорат замислився, тоді, вагаючись, сказав:

— Роботи відігравали значну роль у людській історії, відколи зникли косміки. Гея не відігравала значної ролі донедавна. Роботи — творіння людей, Гея — творіння роботів, а роботи з Геєю мусять бути зв’язані Трьома законами й не мати іншого вибору, окрім як коритися волі людей. Попри двадцять тисяч років праці Деніла та тривалий розвиток Геї, єдине слово Ґолана Тревіза, людини, поклало б край і цій праці, і цьому розвитку. Із цього випливає, що людство — єдиний значущий розумний вид у Галактиці, а психоісторія… лишається чинною.

— Єдина форма розумного життя в Галактиці, — повільно мовив Тревіз. — Погоджуюся. Однак ми так багато й так часто говоримо про Галактику, що не здатні побачити, що цього недостатньо. Галактика — не весь Усесвіт. Є й інші галактики.

Пелорат із Блісс тривожно заворушились. Деніл із благородною серйозністю слухав, ніжно пестячи волосся Феллом.

— Послухайте знову, — сказав Тревіз. — Просто за межа­ми Галактики розташовані Магелланові Хмари, які ніколи не порушував людський корабель. За ними — інші малі галактики, а не так далеко є величезна Галактика Андромеди, більша за нашу. За ними — ще мільярди інших. Наша Галактика породила лише один достатньо величний розумний вид, здатний створити технологічне суспільство, але що нам відомо про інші галактики? Наша може бути нетиповою. У деяких інших — можливо, в усіх, — може існувати чимало конкурентних розумних видів, які ворогують один з одним і незбагненні для нас. Можливо, вони заклопотані взаємною ворожнечею, але що як у якійсь галактиці один вид стане панівним над іншими, а тоді матиме час розглянути можливість втручання деінде? У гіперпросторі Галактика — це одна точка, як і в усьому Всесвіті. Ми не відвідували жодну іншу галактику, і, наскільки нам відомо, жоден розумний вид з іншої галактики ніколи не відвідував нас, однак це може колись змінитися. А якщо прибудуть загарбники, вони змушені будуть шукати способи обернути одних людей проти інших. Ми так довго воювали лише самі із собою, що звикли до такої міжусобної ворожнечі. Загарбник, який застане нас зануреними у внутрішні чвари, запанує над нами всіма чи всіх нас знищить. Єдиним надійним захистом буде створити Галаксію, яку не можна буде обернути проти себе самої і яка зможе зустріти загарбників при повній зброї.

— Ви малюєте лячну картину, — мовила Блісс. — Ми встигнемо утворити Галаксію?

Тревіз глянув угору, ніби намагаючись пронизати поглядом товстий шар місячного каменю, який відділяв його від поверхні та космосу; ніби намагаючись змусити себе побачити ці далекі галактики, що повільно рухаються неуявними космічними горизонтами.

— За всю історію людства жоден інший розумний вид не зазіхав на нас і наше знання, — сказав він. — Потрібно, щоб так тривало ще всього кілька століть, можливо, трохи менше за одну тисячну від того часу, який уже існує наша цивілізація, і ми будемо в безпеці. Усе ж таки, — і тут Тревіз раптом відчув болісну стурбованість, яку змусив себе проігнорувати, — тут, серед нас, зараз немає ворогів.

І не опустив очей, щоб зустрітись із замисленими очима Феллом — гермафродита, перетворювачки, інакшої, — яка втупилася в нього незбагненним поглядом.