Фундація та Земля

1

Тревіз надовго втупився в Пелората, і то з очевидним невдоволенням. Тоді спитав:

— Ви побачили щось, чого не побачив я, і не сказали мені про це?

— Ні, — сумирно відповів Пелорат. — Ви бачили це, і, як я вже сказав, я намагався пояснити, але ви були не в настрої мене слухати.

— То спробуйте ще раз.

— Не цькуйте його, Тревізе, — сказала Блісс.

— Я не цькую його. Я прошу інформації. А ви не ставтесь до нього, як до дитини.

— Прошу, — мовив Пелорат, — послухайте мене, а не одне одного. Пам’ятаєте, Ґолане, ми обговорювали перші спроби дізнатися походження людей? Проєкт Яріффа? Ну знаєте, намагання скласти графік часів заселення різних планет, опираючись на припущення, що планети заселятимуть порівну в усіх напрямках від світу походження. А тоді, рухаючись від новіших до старіших планет, ми б з усіх напрямків наближались до першосвіту.

— Пам’ятаю, він не спрацював через ненадійність дат заселення, — нетерпляче кивнув Тревіз.

— Саме так, старий друже. Але світи, з якими працював Яріфф, були частиною другого поширення людської раси. Тоді гіперпросторові подорожі вже вельми розвинулися і розселення мало відбуватися доволі нерівномірно. Стрибати на дуже великі відстані було дуже легко, тож розселення не обов’язково тривало радіально симетрично. Це точно ускладнювало проблему ненадійності дат. Але, Ґолане, подумайте секунду про світи косміків. Вони — перша хвиля поселення. Гіперпросторові подорожі тоді були не такі розвинені й на великі відстані стрибали мало, якщо стрибали взагалі. Під час другої хвилі було заселено мільйони світів і, можливо, хаотично, а за першої хвилі населилися лише п’ятдесят і, напевно, методично. Мільйони світів другої хвилі залюднили за двадцять тисяч років, а п’ятдесят світів першої хвилі — за декілька століть, майже миттєво. Ці п’ят­десят сукупно мають існувати в межах приблизно симетричної сфери від світу походження. У нас є координати п’ятдесяти світів. Пам’ятаєте, ви фотографували їх зі статуї? Що б чи хто б не знищував інформацію про Землю, вони або прогледіли ці координати, або не подумали, що ті можуть дати нам потрібну інформацію. Усе, що вам потрібно, Ґолане — це налаштувати координати з поправкою на останні два­дцять тисяч років зоряного руху, а тоді знайти центр сфери. Ви опинитеся приблизно біля сонця Землі, чи принаймні там, де воно було двадцять тисяч років тому.

Упродовж цієї розповіді рот у Тревіза повільно роззявлявся, і знадобилося кілька секунд, щоб стулити його, коли Пелорат завершив.

— І чому я про це не подумав? — мовив Тревіз.

— Я намагався вам сказати, коли ми ще були на Мельпоменії.

— Певно, що так. Перепрошую, Янове, що відмовився слухати. Річ у тім, що мені не спадало на думку… — Він присоромлено замовк.

— Що я міг сказати щось важливе, — тихо хихотнув Пелорат. — Гадаю, зазвичай я й не сказав би, але розумієте, це моя царина. Я певен, що загалом ви маєте цілком виправдане право мене не слухати.

— Ніколи. Це не так, Янове. Я почуваюся дурнем і цілком на це заслуговую. Вибачте мені ще раз. А зараз я мушу сісти за комп’ютер.

Вони з Пелоратом зайшли до кабіни пілота, і Пелорат, як і завжди, водночас із зачудуванням та невірою спостерігав, як Тревіз розташував руки на робочій поверхні й став майже єдиним організмом із комп’ютером.

— Мені доведеться зробити деякі припущення, Янове, — сказав Тревіз із доволі відсутнім через занурення в комп’ютер виразом обличчя. — Доведеться припустити, що перше число — відстань у парсеках, а інші два — кути в радіанах: перший, так би мовити, вгору і вниз, а другий — праворуч і ліворуч. Доведеться припустити, що плюс і мінус для кутів використовують за галактичним стандартом, і що відмітка нуль-нуль-нуль означає сонце Мельпоменії.

— Звучить доволі логічно, — зазначив Пелорат.

— Хіба? Є шість можливих варіантів компонування літер, чотири можливі варіанти компонування символів, відстані можуть бути не в парсеках, а у світлових роках, а кути не в радіанах, а в градусах. Це одразу дев’яносто шість різних варіантів. Додайте до цього, що, якщо ці відстані у світлових роках, я не певен щодо використаної тривалості року. І також я не знаю, якими саме умовними одиницями вимірювали кути — в одному випадку, гадаю, від екватора Мельпоменії, але який у них нульовий мериді…

— Тепер у вас усе звучить безнадійно, — спохмурнів Пелорат.

— Не безнадійно. У цьому списку є Аврора і Солярія, а я знаю їхнє місце в космосі. Я введу координати й перевірю, чи зможу їх знайти. Якщо опинюся не там, то підлаштовуватиму координати, доки не опинюся де треба, і це повідомить мені, у яких припущеннях щодо мірил координат я помиляюся. Щойно виправлю свої припущення, зможу шукати центр сфери.

— Чи не буде важко вирішити, що саме змінювати, усіма цими можливостями?

— Що? — перепитав Тревіз, дедалі більше занурюючись. Коли Пелорат повторив запитання, сказав: — Що ж, є шанси, що координати відповідають галактичному стандартові, і зробити поправку на невідомий нульовий меридіан буде неважко. Ці системи визначення космічних локацій розробили дуже давно, і більшість астрономів упевнені, що вони передують міжзоряним подорожам. Люди де в чому дуже консервативні й майже ніколи не змінюють числові одиниці, коли звикнуть до них. Гадаю, вони навіть можуть помилково вважати їх законами природи. І це на краще, бо я щиро впевнений, що якби кожен світ мав власні одиниці вимірювання, які змінювалися б щостоліття, то наукові досягнення загальмували б і зовсім зупинилися. — Говорячи, Тревіз, очевидно, водночас працював, бо слова лунали із зупинками. Тоді пробурмотів: — А тепер помовчмо.

Після цього обличчя Тревіза спохмурніло й зосередилося, аж доки за кілька хвилин депутат не відкинувся в кріслі й повільно не видихнув. Тихо мовив:

— Одиниці збереглися. Я знайшов місце розташування Аврори, у цьому немає сумнівів. Бачите?

Пелорат задивився на зоряне поле й на яскраву зірку близько до центру:

— Ви впевнені?

— Не важливо, що думаю я. Комп’ютер упевнений. Усе ж таки ми відвідали Аврору. У нас є її характеристики — діаметр, світність, маса, температура, спектральні подробиці, не кажучи вже про розташування сусідніх зірок. Комп’ютер каже, що це Аврора.

— Тоді, гадаю, ми маємо повірити йому на слово.

— Маємо, повірте. Дозвольте я налаштую екран, і комп’ю­тер зможе взятися до роботи. У нього є п’ятдесят наборів координат, і він використовуватиме їх по черзі.

Говорячи, Тревіз порався над екраном. Комп’ютер регулярно працював у чотирьох вимірах часопростору, однак для людського огляду рідко була потреба в більш ніж двох. Тепер же екран нібито розклався в темний об’єм, настільки ж глибокий, наскільки високий і широкий. Тревіз майже повністю вимкнув світло в кімнаті, щоб легше було спостерігати зоряний блиск.

— Зараз почнеться, — прошепотів він.

За мить з’явилася зірка — а тоді ще, і ще одна. З доданням кожної нової екран змінювався, щоб вміщати їх усі. Скидалося, ніби космос відсувається від погляду, захоплюючи дедалі більшу панораму. Поєднати це зі зсувами вгору чи вниз, праворуч чи ліворуч…

Нарешті з’явилися п’ятдесят світлових цяток, які зависли в тривимірному просторі.

— Не відмовився б від гарного сферичного розташування, — зазначив Тревіз, — але це схоже на скелет сніжки, яку зліпили дуже спішно з надто твердого й зернистого снігу.

— Це все псує?

— Створює деякі труднощі, але, гадаю, із цим можна впоратися. Самі зірки розташовані неоднорідно, і точно так само мусять і придатні до життя планети, тож заснування нових світів мало бути нерівномірним. Комп’ютер розмістить кожну із цих цяток на теперішньому місці, зробивши поправку на їх імовірний рух за останні двадцять тисяч років — і це навіть не означатиме значного коригування, — а тоді помістить їх усі в «оптимальну сферу». Інакше кажучи, він знайде сферичну поверхню, з якої відстань до всіх цяток буде мінімальною. Потім ми знайдемо центр сфери, і Земля мусить бути достатньо близько до цього центру. Принаймні сподіваймося, що так буде. На це не знадобиться багато часу.

2

І не знадобилося. Тревіз, який звик отримувати від комп’ю­тера дива, збагнув, що приголомшений тим, наскільки швидко все відбулося.

Тревіз наказав комп’ютеру видати тиху лунку ноту, коли той визначиться з координатами оптимального центру. Для цього не було причин, хіба що було приємно почути її та зрозуміти, що, можливо, пошуки скінчилися.

Звук нагодився за кілька хвилин, схожий на ніжний і соковитий удар гонга. Він наростав, доки вібрація не стала фізично відчутною, а тоді повільно затих.

У дверях майже одразу вигулькнула Блісс.

— Що це? — спитала вона з широко розплющеними очима. — Аварійна ситуація?

— Аж ніяк, — відповів Тревіз.

— Блісс, можливо, ми знайшли Землю, — палко додав Пелорат. — Цим звуком комп’ютер про це повідомив.

— Можна було мене попередити, — сказала Блісс, заходячи до кімнати.

— Перепрошую, Блісс, — мовив Тревіз. — Я не очікував, що він буде настільки гучним.

За Блісс у кімнату зайшла і Феллом:

— Блісс, що це за звук?

— Бачу, їй теж цікаво, — зазначив Тревіз. Він відкинувся назад, почуваючись спустошеним. Наступним кроком було спробувати пошуки в справжній Галактиці, зосередитися на координатах у центрі світів косміків і перевірити, чи є там зірка класу G. Він знову опирався очевидному крокові, не здатний змусити себе перевірити ймовірний розв’язок на практиці.

— Так, — мовила Блісс. — Чому б і ні? Вона така ж людина, як і ми.

— Її родитель так не вважав, — неуважно відповів Тревіз. — Я переживаю через малу. Через неї будуть проблеми.

— І чим вона це довела? — вимогливо поцікавилась Блісс.

— Просто відчуття, — розвів руками Тревіз.

Зневажливо зиркнувши на нього, Блісс обернулась до Феллом:

— Феллом, ми намагаємося знайти Землю.

— Що це таке?

— Ще один світ, але особливий. Це світ, звідки прибули наші пращури. Феллом, ти знаєш із книжок, що означає слово «пращури»?

— Це означає… — Останнє слово прозвучало не галактичною.

— Це стародавнє слово, що означає «пращури», Блісс, — пояснив Пелорат. — Ближче до нашого «прародителі».

— Дуже добре. — Блісс раптово сяйнула усмішкою. — Із Землі прибули наші прародителі, Феллом. Твої, і мої, і Пела, і Тревіза.

— Твої, Блісс, і мої теж? — Феллом здавалася збентеженою. — І ті, і ті?

— Прародителі були лише одні. В усіх нас були одні й ті самі прародителі.

— Мені здається, дитина дуже добре розуміє, що відрізняється від нас, — сказав Тревіз.

— Не кажіть цього, — тихо звеліла Тревізу Блісс. — Треба зробити так, щоб вона не бачила. Не в базових речах.

— Припустив би, що гермафродитизм — базова річ.

— Я маю на увазі розум.

— Частки-перетворювачі теж базові.

— Тревізе, не ускладнюйте. Вона розумна людина, а подробиці не важливі. — Блісс обернулась до Феллом і знову заговорила гучніше: — Феллом, подумай тихенько про це, і що це для тебе означає. У тебе й у мене були одні й ті самі прародителі. Усі люди в усіх світах — у багатьох-багатьох світах — мали одних і тих самих прародителів, і ці прародителі спершу жили у світі під назвою Земля. Це означає, що всі ми родичі, чи не так? А тепер повертайся до нашої кімнати й подумай про це.

Подарувавши Тревізові замислений погляд, Феллом розвернулася й побігла геть. Блісс підігнала її ніжним ляском по сідницях. Тоді обернулась до Тревіза:

— Тревізе, прошу, пообіцяйте, що не підпускатимете в її присутності жодних коментарів, через які вона думатиме, що відрізняється від нас.

— Обіцяю. Я не хотів ускладнювати чи підривати процес виховання, але ви ж знаєте, що вона справді від нас відрізняється.

— Де в чому. Так само як я відрізняюсь від вас, і Пел теж.

— Блісс, не будьте наївною. У Феллом відмінностей значно більше.

— Трохи більше. Схожість набагато важливіша. Вона та її народ колись стануть частиною Галаксії, і, я певна, дуже важливою частиною.

— Гаразд. Не будемо сперечатися. — Тревіз із очевидною неохотою розвернувся до комп’ютера. — А я тим часом боюся перевірити можливе розташування Землі в справжньому космосі.

— Боїтеся?

— Ну, — звів плечі Тревіз, як він сподівався, напівіронічно, — що як поблизу не знайдеться годящої зірки?

— Отже, не знайдеться.

— Я думаю, чи є якийсь сенс перевіряти це зараз. Ми не зможемо стрибнути ще кілька днів.

— Упродовж яких ви будете мучитися невизначеністю. Дізнайтеся зараз. Чекання нічого не змінить.

Якусь мить Тревіз сидів, стиснувши губи, тоді мовив:

— Маєте рацію. Дуже добре, тоді… ось. — Він обернувся до комп’ютера, поклав долоні на розмітку на поверхні, й екран потемнішав.

— Тоді я вас полишу, — сказала Блісс. — Якщо лишуся, ви будете нервувати. — І, махнувши рукою, вона пішла.

— Річ у тім, — пробурмотів Тревіз, — що ми спершу перевірятимемо галактичну мапу комп’ютера, і навіть якщо у вирахуваному місці й буде сонце Землі, на мапі його бути не має. Але тоді ми…

Він приголомшено затнувся, коли екран спалахнув зірковим фоном. Зірки були доволі численними й тьмяними, хоча то там, то тут спалахували яскравіше, широко розкидані екраном. Однак доволі близько до центру розташувалася зоря, яскравіша за всі інші.

— Ми знайшли її, — тріумфально констатував Пелорат. — Ми знайшли її, старий друже. Дивіться, яка вона яскрава.

— Будь-яка зірка у відцентрованих координатах виглядатиме яскраво, — озвався Тревіз, вочевидь, намагаючись побороти будь-який паросток тріумфу, що може виявитися безпідставним. — Усе ж таки це вигляд на відстані парсека від відцентрованих координат. Однак зірка у центрі — точно не червоний карлик, не червоний гігант і не розжарена біло-блакитна. Зачекаймо на інформацію: комп’ютер перевіряє свої сховища даних.

На кілька секунд запанувала тиша, а тоді Тревіз повідомив:

— Спектральний клас G-2. — Ще одна пауза, тоді: — Діаметр — 1,4 мільйона кілометрів, маса — одна ціла дві сотих від маси сонця Термінуса, температура поверхні — 60 тисяч від абсолюту, обертання повільне, трохи менше тридцяти днів, жодної незвичної активності чи відхилень від норми.

— Хіба це не типово для зірок, навколо яких розташовані придатні до населення планети?

— Типово, — кивнув у півтемряві Тревіз. — Отже, якраз те, чого ми очікуємо від сонця Землі. Якщо саме так зародилося життя, сонце Землі мусило встановити початковий стандарт.

— Тож є непоганий шанс, що навколо нього обертається придатна для життя планета.

— Щодо цього здогадок не потрібно, — мовив Тревіз, якого це, як здавалося за голосом, збентежило. — Мапа Галактики зазначає планету з людським життям — але зі знаком питання.

Ентузіазм Пелората зростав.

— Саме цього ми й очікували б, Ґолане. Планета, де зародилося життя, там, але спроби приховати цей факт утаємничують дані щодо неї, через що творці мапи, яку використовує комп’ютер, були не впевнені.

— Ні, мене турбує не це. Ми мусили б очікувати не цього. Ми мали очікувати набагато більшого. Зважаючи на ефективність знищення даних про Землю, творці мапи не мусили б знати про існування життя в цій системі, тим паче людського життя. Вони не мусили б навіть знати про існування сонця Землі. Світів косміків на мапі немає, то чому мусить бути сонце Землі?

— Що ж, усе-таки воно там є. Який сенс це заперечувати? Яка ще інформація є про зірку?

— Назва.

— Ох! Яка саме?

— Альфа.

Запала нетривала мовчанка, після чого Пелорат палко повідомив:

— Це воно, друже. Це останній доказ. Подумайте про її значення.

— У неї є значення? Для мене це просто назва, і то дивна. Не схоже на галактичну.

— Це не галактична. Це доісторична мова Землі, та сама, що подарувала нам Гею як назву планети Блісс.

— То що тоді означає Альфа?

— Альфа — це перша літера алфавіту тієї прадавньої мови. Це один із найнадійніших уривків знань, які ми про неї маємо. У давні часи «альфою» називали будь-що перше. Якщо сонце назвали «Альфою», це натякає, що це найперше сонце. А хіба найперше сонце не мусить бути тим, навколо якого оберталася перша планета, де зародилося людське життя — Земля?

— Ви в цьому впевнені?

— Абсолютно.

— Чи є в давніх легендах — ви все ж таки міфолог — щось, що надає сонцю Землі якусь незвичну характеристику?

— Ні, як таке може бути? Воно мусить бути стандартним за визначенням, а як я розумію, характеристики, які надав нам комп’ютер, максимально стандартизовані. Чи не так?

— Припускаю, сонце Землі — одинарна зірка?

— Ну звісно! Як мені відомо, усі населені світи рухаються орбітами одинарних зірок.

— Я б теж так думав, — сказав Тревіз. — Проблема в тому, що зірка в центрі екрана не одинарна, вона подвійна. Яскравіша з двох зірок справді стандарна, і саме про неї комп’ютер надав нам дані. Однак навколо неї з періодом близько вісімдесяти років обертається ще одна зірка, з масою чотири п’ятих від яскравішої. Ми не можемо бачити їх як дві окремі зірки неозброєним оком, однак якби я збільшив вигляд, певен, побачили б.

— Ґолане, ви в цьому впевнені? — вражено мовив Пелорат.

— Так каже мені комп’ютер. А якщо ми бачимо подвійну зірку, то це не сонце Землі. Не може ним бути.

3

Тревіз розірвав контакт із комп’ютером, і світло засяяло яскравіше. Вочевидь, для Блісс це був сигнал повертатися, а за нею потягнулася й Феллом.

— То що, як результати? — спитала Блісс.

— Дещо розчаровують, — безвиразно відповів Тревіз. — Там, де я очікував знайти сонце Землі, я натомість знайшов подвійну зірку. Сонце Землі — одинарна зірка, тож ця, у центрі, не воно.

— Що тепер, Ґолане? — спитав Пелорат.

— Я не дуже очікував побачити в центрі сонце Землі, — знизав плечима Тревіз. — Навіть косміки не заселили б світи так, щоб вийшла рівна сфера. Аврора, найдавніший із їхніх світів, могла вислати власних поселенців, і це теж могло викривити розрахунки. Також сонце Землі могло рухатися не зовсім із середньою швидкістю світів косміків.

— Тож Земля може бути де завгодно. Ви це маєте на увазі?

— Ні. Не зовсім «де завгодно». Потенційних джерел помилки небагато. Сонце Землі мусить бути поблизу цих координат. Зірка, яку ми знайшли майже точно за координатами, мусить бути сусідкою сонця Землі. Саме існування сусідки, настільки схожої на сонце Землі, хіба подвійної, дивовижне, але це має бути так.

— Але тоді ми б побачили сонце Землі на мапі, хіба ні? Я маю на увазі, біля Альфи?

— Ні, бо я переконаний, що сонця Землі взагалі немає на мапі. Саме це похитнуло мою впевненість, коли ми вперше спостерегли Альфу. Як би сильно вона не скидалася на сонце Землі, сам факт її наявності на мапі змусив мене запі­дозрити, що це не те, що треба.

— Що ж, — мовила Блісс, — чому б тоді не зосередитися на тих самих координатах у справжньому космосі? І тоді якщо близько до центру виявиться якась яскрава зірка, якої немає на мапі комп’ютера, і якщо вона буде дуже схожою за властивостями на Альфу, однак одинарною, чи не зможе вона бути сонцем Землі?

— Якби це все було так, — зітхнув Тревіз, — я готовий був би поставити половину своїх статків, скільки їх є, що навколо зірки, про яку ви кажете, буде обертатися Земля. Та знову ж таки, я вагаюся пробувати.

— Бо можете зазнати невдачі?

Тревіз кивнув.

— Однак дайте мені мить чи дві перепочити, — додав він, — і я змушу себе це зробити.

І поки троє дорослих дивилися одне на одного, до столу комп’ютера наблизилася Феллом, із цікавістю задивившись на відмітки для долонь. Обережно до них потягнулася, й Тревіз зупинив її рух, швидко виштовхнувши вперед власну руку й відрізавши:

— Феллом, не чіпай.

Юна солярійка здавалася заскоченою зненацька й відступила, шукаючи затишку в обіймах Блісс.

— Ми мусимо про це поговорити, Ґолане, — сказав Пелорат. — Що як у справжньому космосі ви нічого не знайдете?

— Тоді ми змушені будемо повернутись до попереднього плану й відвідати по черзі всі сорок сім світів косміків.

— Ґолане, а що як і це нічого не дасть?

Тревіз роздратовано похитав головою, ніби не дозволяючи цій думці надто глибоко вкорінитися. Задивившись на свої коліна, грубо відповів:

— Тоді я придумаю щось іще.

— Але що як світу прародителів немає?

Тревіз рвучко підвів погляд на цей пронизливий голос:

— Хто це сказав?

Питання було марним. Миттєва невіра минула, і він чудово зрозумів, хто це спитав.

— Я, — відповіла Феллом.

— Ти розумієш, про що ми говоримо? — трохи спохмурнівши, глянув на неї Тревіз.

— Ви шукаєте світ прародителів, але досі його не знайшли, — сказала Феллом. — Можливо, такого світу немає існує.

— Не існує, — лагідно виправила Блісс.

— Ні, Феллом, — серйозно зазначив Тревіз, — його дуже старалися приховати. Якщо так добре стараєшся щось приховати, значить, ховати є що. Розумієш, що я кажу?

— Так, — відповіла Феллом. — Ви не дозволяєте мені торкатися рук на столі. Якщо ви мені цього не дозволяєте, значить, торкатися їх цікаво.

— Ох, Феллом, але не тобі. Блісс, ви створюєте чудовисько, яке всіх нас знищить. Ніколи не впускайте її сюди, коли я не за комп’ютером. І навіть тоді подумайте двічі, гаразд?

Однак ця маленька сцена, здавалось, позбавила Тревіза нерішучості.

— Краще мені таки братися до роботи, — сказав він. — Якщо я просто сидітиму тут, не впевнений, що робити, це маленьке жахіття захопить корабель.

Світло потьмяніло, і Блісс тихо мовила:

— Тревізе, ви пообіцяли. Не називайте її чудовиськом чи жахіттям, коли вона може вас чути.

— Тоді наглядайте за нею й навчіть її поводитися. Скажіть, що дітей має бути не чутно й майже ніколи не видно.

— Ваше ставлення до дітей, Тревізе, просто жахає, — спохмурніла Блісс.

— Можливо, але зараз не час це обговорювати. — Тоді він порівну із задоволенням і полегшенням мовив: — Ось знову Альфа, у справжньому космосі. А ліворуч від неї й трохи вище — майже така сама яскрава зірка, і її на комп’ютерній мапі Галактики немає. Це і є сонце Землі. Закладаюся всіма своїми статками.

4

— Що ж, — сказала Блісс, — якщо ви програєте, ми не візьмемо й частини ваших статків, тож чому не розібратися із цим одразу? Відвідаймо зірку, щойно зможемо стрибнути.

— Ні, — хитнув головою Тревіз. — Цього разу річ не в нерішучості чи страху, а в обережності. Ми тричі відвідували невідомі світи — і тричі стикалися із чимось несподівано небезпечним. Крім того, нам тричі доводилося полишати ці світи спішно. Цього разу питання дуже критичне, і я не поставлю знову на незнання; принаймні на більше незнан­ня, із яким я можу впоратися. Поки що в нас є лише розпливчасті розповіді про радіацію, і цього недостатньо. За химерною випадковістю, якої ніхто не міг очікувати, приблизно за один парсек від Землі є планета з людським життям…

— Ми точно знаємо, що в Альфи є планета з людським життям? — втрутився Пелорат. — Ви сказали, що комп’ютер поставив знак питання.

— Усе одно варто спробувати. Чому б на неї не глянути? Якщо там справді є люди, з’ясуймо, що вони знають про Землю. Все ж таки для них Земля не є чимось далеким із легенди; це сусідній світ, яскраво й виразно видимий у них на небі.

— Непогана ідея, — замислено мовила Блісс. — Мені спадає на думку, що якщо Альфа населена і якщо її жителі — не зовсім типові ізоляти, вони можуть бути дружніми, і ми зможемо роздобути для різноманіття якусь пристойну їжу.

— І познайомитися з приємними людьми, — додав Тревіз. — Не забувайте про це. Янове, вас це влаштує?

— Ви вирішуєте, старий друже, — сказав той. — Куди ви, туди і я.

— Ми знайдемо Джембі? — раптом спитала Феллом.

— Ми пошукаємо його, Феллом, — квапливо відповіла Блісс, доки Тревіз не встиг.

А тоді Тревіз мовив:

— Отже, вирішено. Летимо на Альфу.

5

— Дві великі зірки, — вказала на екран Феллом.

— Саме так, — мовив Тревіз. — Дві зірки. Блісс, наглядайте за нею. Не хочу, щоб вона кудись влізла.

— Вона в захваті від пристроїв, — пояснила Блісс.

— Так, знаю, але я не в захваті від її захвату. Хоча, правду кажучи, мене так само, як і її, заворожують водночас дві настільки яскраві зірки на екрані.

Зорі були такими яскравими, що здавалося, ніби в кожної з них от-от проявиться диск. Екран автоматично посилив щільність фільтрації, не пропускаючи потужне випромінювання та стишуючи світло настільки, щоб воно не шкодило сітківці. Як наслідок, мало які інші зірки сяяли достатньо, щоб бути помітними, тож ці дві гордовито панували майже на самоті.

— Річ у тім, — зауважив Тревіз, — що я ніколи так близько не бував до подвійної системи.

— Справді? — відверто приголомшено перепитав Пелорат. — Як таке можливо?

— Я встиг поподорожувати, Янове, — засміявся Тревіз, — але все ж таки не той галактичний блукач, яким ви мене вважаєте.

— Я взагалі ніколи не був у космосі, доки не зустрів вас, Ґолане, але завжди думав, що будь-хто, кому вдасться вибратися у космос…

— Знаю, побуває скрізь. Це досить природно. Проблема прив’язаних до планети людей у тому, що, наскільки б розум не підказував їм зворотне, їхня уява просто не може осягнути справжніх розмірів Галактики. Ми можемо подорожувати все наше життя, але більша частина Галактики лишиться непроникною й неторканою. Крім того, подвійні системи ніхто ніколи не відвідує.

— Чому ні? — спохмурніла Блісс. — Ми на Геї погано знаємося на астрономії — точно гірше за ізолятів-мандрівників, але в мене склалося враження, що подвійні зорі — не рідкість.

— Це так. Подвійних зірок суттєво більше, ніж одинарних. Однак близьке розташування двох зірок порушує звичні процеси утворення планет. Обіч подвійних зірок менше планетарного матеріалу, ніж обіч одинарних. Планети, які все ж таки біля них формуються, часто доволі нестабільні й дуже рідко придатні для життя. Гадаю, давні дослідники вивчили чимало подвійних зірок зблизька, однак для поселення добирали лише одинарні. У щільно заселеній Галактиці майже всі подорожі пов’язані з торгівлею чи комунікаціями, і відбуваються вони поміж населеними світами, які обертаються довкола одинарних зірок. Припускаю, під час військових дій бази інколи розташовували в малих світах, які інакше б не населяли і які оберталися навколо однієї з пари подвійних зірок, бо їм випало мати стратегічне розташування. Однак із удосконаленням гіперпросторових подорожей необхідність у таких базах зникла.

— Дивовижно, скільки всього я не знаю, — сором’язливо мовив Пелорат.

Тревіз на це лише вишкірився.

— Нехай це вас не вражає, Янове. Коли я був на флоті, ми слухали купи лекцій про застарілі військові тактики, які ніхто ніколи не планував і не мав намірів використовувати і про які говорили просто за інерцією. Я просто проторохкотів частину однієї з них. Зважте, скільки всього ви знаєте про міфологію, фольклор і стародавні мови, чого не знаю я, а знаєте лише ви та дуже небагато інших.

— Гаразд, — сказала Блісс, — але ці дві зірки утворюють подвійну систему, і навколо однієї з них обертається населена планета.

— Сподіваємось, що це так, Блісс, — відказав Тревіз. — Завжди є винятки. А в цьому випадку — з офіційним знаком питання, що ще бентежніше. Ні, Феллом, ці ручки — не іграшки. Блісс, ви тримаєте її або в наручниках, або подалі звідси.

— Вона нічому не нашкодить, — захищаючись, мовила Блісс, але все одно відтягнула солярійську малу до себе. — Якщо ця придатна для життя планета вас так цікавить, чому ми досі не там?

— Хоча б тому, що мені властиве людське бажання роздивитися подвійну систему зблизька. Також мені як людині властива обережність. Як я вже пояснив, усе, що трапилося з нами, відколи ми полишили Гею, інтенсивно налаштовує мене на обережність.

— Котра із цих зірок Альфа, Ґолане? — спитав Пелорат.

— Не загубимося, Янове. Комп’ютер точно знає, котра з них Альфа, та й ми теж. Вона гарячіша й жовтіша серед двох, бо більша. Що ж, у зірки праворуч світло має виразний помаранчевий відтінок, схожий на сонце Аврори, якщо пригадуєте. Помічаєте?

— Так, тепер, коли ви звернули на це мою увагу.

— Дуже добре. Вона менша. Яка друга літера тієї давньої мови, про яку ви говорили?

Пелорат на мить замислився:

— Бета.

— Тоді назвімо помаранчеву Бетою, а жовто-білу Альфою, і просто зараз ми прямуємо до Альфи.

1

— Чотири планети, — пробурмотів Тревіз. — Усі маленькі, плюс астероїдний слід. Жодного газового гіганта.

— Вас це розчаровує? — спитав Пелорат.

— Не дуже. Це очікувано. Одна з парних зірок, які обертаються на близькій відстані одна від одної, може не мати планет, які оберталися б довкола неї. Планети можуть обертатися навколо центра тяжіння обох зірок, але вони дуже малоймовірно будуть придатними для життя — надто віддалені. З іншого боку, якщо подвійні зірки розташовані на достатній відстані одна від одної, на стабільних і достатньо близьких до тої чи іншої зорі орбітах теж можуть бути планети. Якщо вірити даним комп’ютера, ці дві зірки розташовані приблизно на відстані 3,5 мільярда кілометрів, і навіть у періастрі, де вони найближче, між ними близько 1,7 мільярда кілометрів. Це означає, що планети тут можуть бути лише на орбіті за менш ніж двісті мільйонів кілометрів від кожної зірки. Отже, ніяких газових гігантів, оскільки вони мусили б розташовуватися далі від зірки, однак яка різниця? Газові гіганти все одно не придатні для життя.

— Але одна із цих чотирьох планет може бути придатною.

— Насправді реальний шанс є тільки в другої планети. Хоча б тому, що вона єдина з них достатньо велика, щоб мати атмосферу.

Вони швидко наближалися до другої планети, і впродовж двох днів її зображення збільшувалося: спершу велично й рівномірно роздуваючись, а тоді, коли не було жодних ознак корабля, який вилетів би їх перехопити, з дедалі більшою й лячнішою швидкістю.

«Далека зірка» швидко рухалася тимчасовою орбітою за тисячу кілометрів над хмарним шаром, коли Тревіз похмуро зазначив:

— Я розумію, чому в пам’яті комп’ютера після вказівки про її населеність стоїть знак питання. Немає явних ознак випромінювання: ані світла в нічній півкулі, ані радіо будь-де.

— Хмарний шар здається доволі щільним, — мовив Пелорат.

— Він не мусив би глушити радіовипромінювання.

Вони спостерігали, як кружляє під ними планета — симфонія закручуваних білих хмар, крізь проміжки в яких час від часу виднілася блакить, що свідчила про океан.

— Хмарність для населеного світу доволі сильна, — сказав Тревіз. — Він може бути досить похмурим. Але найбільше мене непокоїть, — додав він, коли вони знову пірнули у нічну тінь, — що нас не викликали космічні станції.

— Тобто так, як це було на Компореллоні?

— Так, як це було б у будь-якому населеному світі. Нам довелося б зупинитися для звичної перевірки документів, вантажу, тривалості відвідин і такого іншого.

— Можливо, ми з якихось причин пропустили виклик, — припустила Блісс.

— Наш комп’ютер отримав би його на будь-якій довжині хвилі, яку вони потурбувалися б використати. І ми надсилали власні сигнали, але нікого й нічого у відповідь не розбудили. Пірнути під хмари, не зв’язавшись із чиновниками станції, буде порушенням космічного етикету, але не бачу, щоб у нас був вибір.

«Далека зірка» сповільнилася й відповідно посилила свою антигравітаційну дію, підтримуючи висоту. Вона знову вилетіла на сонячне світло й сповільнилася ще. Взаємодіючи з комп’ютером, Тревіз відшукав належного розміру промі­жок у хмарах. Корабель пірнув і пройшов крізь нього. Під ними, напевно, під свіжим бризом, здіймався океан. Він розкидався, брижачись, на кілька кілометрів, простягаючись тьмяними смужками піни.

Вони вилетіли з освітленої ділянки під хмари. Обшир води просто під ними став синювато-сірим, а температура помітно впала.

Феллом, задивившись на екран, на кілька секунд заговорила своєю багатою на приголосні мовою, а тоді перейшла на галактичну:

— Що це я бачу внизу?

— Це океан, — заспокійливо мовила Блісс. — Це дуже велика кількість води.

— Чому вона не висихає?

Блісс зиркнула на Тревіза, який відповів:

— Води надто багато, щоб висохнути.

— Я не хочу стільки води, — напівздушено мовила Феллом. — Летімо звідси. — А тоді тоненько верескнула, коли «Далека зірка» пройшла крізь хмарну ділянку, і екран став молочним та помережаним слідами дощових крапель.

Світло в кабіні пілота потьмяніло, а рух корабля став трохи рвучким.

Тревіз здивовано підвів погляд і крикнув:

— Блісс, ваша Феллом уже не замала для перетворення. Вона намагається керувати кораблем за допомогою електроенергії. Зупиніть її!

Блісс обійняла Феллом і міцно притиснула до себе:

— Усе гаразд, Феллом, усе гаразд. Боятися нічого. Це всього лиш інший світ, от і все. Таких багато.

Феллом трохи розслабилася, одрак досі тремтіла.

— Дитина ніколи не бачила океану, — сказала Тревізу Блісс, — і, наскільки мені відомо, ніколи не стикалася з туманом чи дощем. Можете бути співчутливішими?

— Ні, якщо вона втручатиметься в роботу корабля. Тоді вона для всіх нас становитиме небезпеку. Відведіть її до себе в кімнату й заспокойте.

Блісс коротко кивнула.

— Я піду з тобою, Блісс, — сказав Пелорат.

— Ні, ні, Пеле, — відповіла дівчина. — Лишайся тут. Я заспокою Феллом, а ти заспокой Тревіза. — І вона пішла.

— Мене не треба заспокоювати, — прогарчав Пелоратові Тревіз. — Перепрошую, якщо втратив самовладання, але не можна дозволяти дитині гратися з управлінням, правда?

— Авжеж ні, — погодився Пелорат, — але Блісс була заскочена зненацька. Вона може контролювати Феллом, яка справді дивовижно добре поводиться як на дитину, яку відлучили від дому та її… її робота і хоч-не-хоч кинули до життя, якого вона не розуміє.

— Знаю. Якщо пам’ятаєте, це не я хотів узяти її із собою. То була ідея Блісс.

— Так, але дитину б убили, якби ми її не забрали.

— Що ж, вибачуся перед Блісс пізніше. Перед дитиною теж.

Але Тревіз досі супився, і Пелорат лагідно спитав:

— Ґолане, старий друже, вас бентежить щось іще?

— Океан, — відповів Тревіз. Вони вже давно вийшли з грози, але хмари досі не закінчувалися.

— Що з ним не так?

— Його забагато, от і все.

Пелорат здавався збентеженим, і Тревіз клацнув пальцями:

— Немає землі. Ми не бачили ніякої землі. Атмосфера абсолютно нормальна, кисень та азот у належних пропорціях, тож планету мусили облаштовувати і на ній мусить бути рослинне життя, яке підтримувало б рівень кисню. У первісному стані такі атмосфери не трапляються — хіба що на Землі, де вона бозна-як утворилася. Однак на облаштованих планетах завжди є розважливий обсяг суходолу, до третини від цілого й ніколи не менше за п’яту частину. То як ця планета мусить бути облаштованою, і їй при цьому бракує землі?

— Можливо, через те, що ця планета — частина подвійної системи, вона цілковито нетипова. Можливо, її не облаштовували, але атмосфера на ній утворилася в такий спосіб, який рідко трапляється на планетах довкола одинарних зірок. Можливо, життя тут виникло незалежно, як це колись сталося на Землі, але тільки морське життя.

— Навіть якби ми мусили це визнати, це б нам не допомогло. Морське життя ніяк не може розробити технології. Технології завжди засновано на вогні, а вогонь у морі неможливий. Планета із життям без технологій — не те, що ми шукаємо.

— Я це усвідомлюю, але просто розглядаю можливості. Усе ж таки, наскільки нам відомо, технології виникли лише раз — на Землі. Скрізь деінде їх принесли із собою поселенці. Не можна казати, що технології «завжди» якісь, якщо мати лише один випадок для вивчення.

— Морські подорожі вимагають обтічності. У морських жителів не може бути різких обрисів і придатків на кшталт рук.

— У кальмарів є щупальця.

— Визнаю, ми можемо висувати здогади, однак якщо ви уявляєте собі розумних кальмароподібних істот, які незалежно еволюціонували десь у Галактиці й розробили не засновані на вогні технології, то, на мою думку, ви припускаєте щось геть неможливе.

— На вашу думку, — лагідно зазначив Пелорат.

Раптом Тревіз засміявся.

— Дуже добре, Янове. Бачу, ви сперечаєтеся, щоб по­мститися мені за грубий тон на адресу Блісс, і вам це добре вдається. Обіцяю, якщо не знайдемо землі, якомога уважніше обстежимо море, раптом знайдемо ваших цивілізованих кальмарів.

Поки він говорив, корабель знову пірнув у нічну тінь, і екран почорнішав. Пелорат здригнувся.

— Мені все цікаво, — спитав він, — це безпечно?

— Що безпечно, Янове?

— Отак мчати в темряві. Ми можемо зачерпнути води, зануритись в океан, і нас одразу знищить.

— Абсолютно неможливо, Янове. Правда! Комп’ютер веде нас уздовж гравітаційної лінії. Інакше кажучи, завжди працює із потужністю сили тяжіння планети, тобто підтримує нас на майже постійній висоті над рівнем моря.

— Але наскільки високо?

— Близько п’яти кілометрів.

— Це мене не надто заспокоює, Ґолане. Ми не зможемо дістатися землі та врізатись у гору, якої не бачимо?

— Ми не бачимо, але радіолокатор корабля побачить, і комп’ютер спрямує корабель навколо чи над горою.

— Але що як з’явиться рівнина? Ми проминемо її в темряві.

— Ні, Янове, не проминемо. Відображення радіолокатора від води зовсім не таке, як від суходолу. Вода переважно пласка, а земля нерівна. Через це відображення від землі суттєво хаотичніше, ніж від води. Комп’ютер зрозуміє різницю й скаже мені, якщо на видноколі з’явиться земля. Навіть якби тут був день і планету освітлювало сонце, комп’ютер помітив би рівнину раніше за мене.

Вони замовкли, а за пару годин повернулися на світло; під ними знову монотонно перекочувався порожній океан, час від часу гублячись із виду, коли вони проминали одну із численних гроз. В одній із них вітер звів «Далеку зірку» зі шляху. Тревіз пояснив, що комп’ютер оминув грозу, запобігаючи даремному марнуванню енергії та мінімізуючи шанси фізичних ушкоджень. Пізніше, коли турбуленція минула, комп’ютер повернув корабель назад на курс.

— Напевно, край урагану, — зауважив Тревіз.

— Послухайте, старий друже, — сказав Пелорат, — ми пересуваємося лише з заходу на схід — або зі сходу на захід. Усе, що ми оглядаємо, — це екватор.

— Це було б нерозумно, чи не так? Ми прямуємо великим колом із північного заходу на південний схід. Так ми минаємо тропіки та обидві помірні зони, а щоразу, коли повторюємо коло, курс зсувається західніше, оскільки планета під нами обертається навколо власної осі. Ми методично облітаємо світ. Комп’ютер стверджує, що наразі, оскільки ми досі не натрапили на землю, шанси знайти достатньо великий континент менші за один до десяти, а достатньо великий острів — менші ніж один до чотирьох, і знижуються з кожним колом, що ми робимо.

— Ви знаєте, як би я вчинив, — повільно промовив Пелорат, коли їх знову поглинула нічна півкуля. — Я б тримався на чималій відстані від планети й прочісував радіолокатором усю обернену до мене півкулю. Хмари не стали б на заваді, правда?

— А тоді перелетіли б на інший бік і проробили те саме там. Або просто дали б планеті зробити оберт. Це запізніла думка, Янове. Хто б міг очікувати наблизитися до населеної планети, не зупинившись на станції й не отримавши курс — або заборону? А якщо спуститися під хмарний шар, не зупиняючись на станції, хто б очікував не знайти майже одразу землю? Населені планети — це… земля!

— Точно не повністю земля.

— Я не про це, — з раптовим збудженням повідомив Тревіз. — Я кажу, що ми знайшли землю! Тихо!

Потім, із самовладанням, під яким не вдавалось приховати захвату, Тревіз поклав руки на стіл і став частиною комп’ютера.

— Це острів, — сказав він, — приблизно двісті п’ятдесят кілометрів завдовжки і шістдесят п’ять завширшки, десь так. Можливо, п’ятнадцять тисяч квадратних кілометрів площі. Невеликий, але пристойний. Більше, ніж точка на мапі. Чекайте…

Світло в кабіні пілота потьмяніло і згасло.

— Що ми робимо? — спитав Пелорат, автоматично пере­йшовши на шепіт, ніби темрява була крихкою і її потрібно було не розбити.

— Чекаємо, доки наші очі пристосуються до темряви. Корабель завис над островом. Просто спостерігайте. Бачите щось?

— Ні… Можливо, крихітні світлові цятки. Не впевнений.

— Я теж їх бачу. Зараз увімкну телескопічний об’єктив.

І там було світло! Добре видиме, нерегулярними латками.

— Він населений, — констатував Тревіз. — Можливо, це єдина населена частина планети.

— Що нам робити?

— Зачекаємо дня. Так у нас буде кілька годин відпочити.

— Вони не можуть на нас напасти?

— Із чим? Я не вловлюю майже ніякого випромінювання, окрім видимого світла та інфрачервоного. Острів населений, і його жителі точно розумні. У них є технології, але, очевидно, доелектронні, тож не думаю, що тут є про що турбуватися. Якщо я помиляюся, у комп’ютера буде вдосталь часу мене попередити.

— А коли настане день?

— Ми, звісно, сядемо на острів.

2

Вони спустилися, коли крізь проміжок у хмарах засяяли перші промені ранкового сонця, виявляючи частину острова — свіжозелену, позначену в глибині низьким гірським пасмом, що простягалось у пурпурову далечінь.

Знизившись ще більше, вони могли роздивитися самотні підліски й подекуди сади, однак більшу частину землі займали добре доглянуті господарства. Просто під ними, на південно-східному березі острова, був сріблястий пляж, оточений ламаною лінією кам’яних брил, а за ним простягнулася галявина. Час від часу вони краєм ока помічали будинки, але ті жодного разу не скупчувалися в подобу містечка.

Зрештою вони розгледіли малопомітну мережу доріг, довкола яких негусто виднілися оселі, а тоді в прохолодному ранковому повітрі вирізнили вдалині автоліт. Те, що це був автоліт, а не птах, вони зрозуміли лише за маневруванням. То була перша безперечна ознака розумного життя у дії, яку вони наразі зауважили на планеті.

— Це міг бути автотранспорт, якщо вони зуміли досягти цього без електроніки, — сказав Тревіз.

— Цілком може бути, — погодилася Блісс. — Мені здається, що якби ним кермувала людина, він би прямував до нас. Із нас, мабуть, неабияке видиво — транспорт, що спускається без гальмівних реактивних двигунів.

— Це видиво для будь-якої планети, — замислено мовив Тревіз. — Мало які світи хоч раз мали нагоду спостерігати зниження гравітаційного зорельота. Пляж був би хорошим місцем для посадки, однак не хочу, щоб корабель затопило, якщо подме вітер. Краще на трав’яну ділянку на іншому боці каміння.

— Принаймні гравітаційний корабель не спалить, знижуючись, приватну власність, — сказав Пелорат.

Вони м’яко сіли на чотири широкі опори, які повільно висунулися в останню мить і втислися в землю під вагою корабля.

— Але, боюся, ми лишимо сліди, — додав Пелорат.

— Принаймні клімат тут точно врівноважений, — зауважила Блісс, і в її голосі чулося щось не до кінця схвальне. — Я б навіть сказала, теплий.

На траві стояла людина, спостерігаючи за зниженням корабля без ознак остраху чи здивування. Її обличчя виказувало лише захоплену цікавість.

На ній було мало одягу, що можна було пояснити оцінкою Блісс щодо клімату. Сандалі, начебто полотняні, спідниця на запáх із квітковим візерунком навколо стегон. Ноги нічого не прикривало, і вище пояса теж нічого не було.

Волосся жінки було чорним, довгим, дуже лискучим і спускалося їй майже до пояса. Шкіру вона мала блідо-брунатну, а очі вузькі.

Тревіз роздивився довкілля й не побачив більше жодних людей. Знизав плечима й мовив:

— Що ж, зараз рано, і жителі можуть бути переважно вдома чи навіть спати. Та все ж не сказав би, що місцина щільно населена. — Він розвернувся до інших. — Я вийду й поговорю із жінкою, якщо вона скаже хоч щось зрозуміле. Решта з вас…

— Гадаю, ми всі можемо вийти, — рішуче мовила Блісс. — На вигляд ця жінка не загрозлива, та й у будь-якому разі мені хочеться розім’яти ноги, подихати повітрям планети й, може, домовитися про їжу. Я хочу, щоб Феллом знову відчула світ, а Пел, думаю, не проти роздивитися жінку зблизька.

— Хто, я? — Пелорат трохи зашарівся. — Зовсім ні, Блісс, але ж це я в нашому маленькому гурті лінгвіст.

— Де один, там і всі, — знизав плечима Тревіз. — Та все ж, хоч вона на вигляд безневинна, я збираюся взяти із собою зброю.

— Сумніваюся, що вам захочеться скористатися нею проти цієї юної жінки, — зазначила Блісс.

— Вона приваблива, еге ж? — вишкірився Тревіз.

Він вийшов із корабля першим, за ним Блісс, яка відставила назад долоню, тримаючи за руку Феллом, що обережно спускалася вслід трапом. Пелорат ішов останнім.

Чорноволоса жінка все так само із цікавістю спостерігала, не позадкувавши ні на сантиметр.

— Що ж, спробуємо, — пробурмотів Тревіз. Відвів руки від зброї й мовив: — Вітаю вас.

Жінка обдумала це якусь мить і відповіла:

— Вітання вам і вашим супутникам.

— Як чудово! — радісно озвався Пелорат. — Вона говорить традиційною галактичною з правильною вимовою.

— Я теж її розумію, — сказав Тревіз і погойдав долонею, показуючи, що розумів не до кінця. — Сподіваюсь, вона розуміє мене. — Усміхаючись і намагаючись надати обличчю дружнього виразу, мовив: — Ми прибули з космосу. Ми прибули з іншого світу.

— Це гоже, — ясним сопрано відказала жінка. — З Імперії ваш корабель прибув?

— Він прибув із далекої зірки, і зветься цей корабель «Далекою зіркою».

Жінка підвела погляд на напис на кораблі.

— То се те, що там мовиться? Якщо се так, і перша літера «Д», вона написана догори ногами.

Тревіз уже збирався заперечити, але Пелорат у радісному захваті повідомив:

— Вона має рацію. Літера «Д» справді перевернулася близько двох тисяч років тому. Який дивовижний шанс детально вивчити традиційну галактичну мову наживо!

Тревіз уважно роздивлявся жінку.

Не вища за півтора метра, груди невеликі, хоч і приємної форми, однак вона не видавалася незрілою. Великі пипки й темні ареоли могли бути наслідком брунатного відтінку шкіри.

— Мене звати Ґолан Тревіз, — представився він, — мій друг — Янов Пелорат, жінка — Блісс, а дитина — Феллом.

— То се є звичай далекої зірки, з якої ви прибули, щоб мужам давали подвійне ім’я? Я Хіроко, донька Хіроко.

— А ваш батько? — несподівано втрутився Пелорат.

У відповідь Хіроко байдуже знизала плечима.

— Його звати Смул. Так каже моя мати, але се є неважливо. Я його не знавала.

— А де інші? — спитав Тревіз. — Здається, ви єдині вийшли нас привітати.

— Багато мужів на рибальських човнах, — пояснила Хіроко, — багато жінок у полях. Останні два дні я перепочиваю, тому маю щастя бачити сю величну річ. Але людям цікаво, і корабель мали були узріти, коли він знижувався, навіть здалеку. Інші скоро будуть тут.

— І багато на острові інших?

— Більше за два десятки і п’ять тисяч, — з очевидною гордістю повідомила Хіроко.

— А в океані є інші острови?

— Інші острови, пане? — Вона здавалася збентеженою.

Тревіза ця відповідь влаштувала. Лише ця одна точка на всій планеті була населена людьми.

— Як ви називаєте свій світ? — запитав він.

— Альфа, добрий муже. Нам кажуть, що повна назва — Альфа Центавра, якщо се мовить вам більше, але ми звемо його лише Альфою, і се, як видко, лепський світ.

— Який-який світ? — із нерозумінням обернувся до Пелората Тревіз.

— Вона має на увазі прекрасний, — пояснив той.

— Це так, принаймні тут і зараз. — Тревіз глянув на спокійне блакитне ранкове небо, в якому подекуди пропливали хмари. — Сьогодні чудовий сонячний день, Хіроко, але, гадаю, таких на Альфі небагато.

Хіроко заціпеніла.

— Стільки, скільки нам треба, пане. Коли потрібен дощ, ми попускаємо хмари, однак у більшість днів се добре, що небо над нами ясне. Авжеж, доброго неба й спокійного вітру ми бажаємо значно більше в дні, коли рибальські човни виходять у море.

— То ваш народ керує погодою, Хіроко?

— Коли б ми сього не робили, пане Ґолане Тревізе, то змок­ли б від дощу.

— Але як ви це робите?

— Я не навчена майстриня, пане, тож не можу вам сказати.

— А як зветься сей острів, що на ньому живете ви і ваш народ? — поцікавився Тревіз, опинившись у пастці вишуканого звучання традиційної галактичної (і відчайдушно сумніваючись, чи правильно вживає слова).

— Ми кличемо наш дивоглядний острів посеред неозорих морських вод Новою Землею, — відказала Хіроко.

На що Тревіз із Пелоратом здивовано та вдоволено перезирнулися.

3

Розвивати тему часу не було. Надходили інші. Десятками. Мабуть, ті, подумав Тревіз, що не були на кораблях чи в полях та перебували неподалік. Вони приходили переважно пішки, хоча наявні були й дві наземні машини — доволі старі та незграбні.

Це була очевидно малотехнологічна спільнота, але при цьому вони керували погодою.

Добре відомо, що технології не обов’язково мусять розвиватися лінійно; що брак досягнень за певними напрямами не обов’язково усував значні досягнення в інших — однак цей приклад нерівномірного розвитку був і справді незвичним.

Із тих, хто тепер розглядав корабель, принаймні половину становили старші чоловіки та жінки. Було також троє чи четверо дітей. Серед решти більшість жінок, аніж чоловіків. Жоден із прибулих не виказував хоч якогось страху чи непевності.

— Ви впливаєте на них? — тихо спитав Тревіз у Блісс. — Вони здаються… умиротвореними.

— Анітрохи не впливаю, — відповіла та. — Я ніколи не торкаюся розуму без потреби. Мене непокоїть Феллом.

Наскільки б нечисленною не видавалася «зустрічна делегація» для будь-кого, кому доводилося бачити натовпи витріщак у будь-якому звичайному світі в Галактиці, для Феллом, котра лише починала звикати до трьох дорослих на «Далекій зірці», то була ціла юрма. Мала швидко й неглибоко дихала, а очі в неї були напівзаплющені. Вона здавалася шокованою.

Блісс лагідно й ритмічно гладила її, видаючи заспокійливі звуки. Тревіз був упевнений, що дівчина ніжно супроводжує це все нескінченно тонкими перелаштуваннями ментальних струн.

Раптом Феллом глибоко, майже судомно вдихнула і здригнулася, напевно, в неконтрольованому тремтінні. Підвела голову і в подібнішому до нормального стані подивилася на присутніх, а тоді зарилася обличчям Блісс під пахву.

Блісс дозволила їй там лишитися, рука ж дівчини, обійнявши Феллом за плече, час від часу його стискала, ніби знову й знову виказуючи власну захисну присутність.

Пелорат із доволі благоговійним виглядом переводив погляд з одного жителя Альфи на іншого.

— Ґолане, вони так відрізняються між собою, — сказав він.

Тревіз теж це помітив. Люди мали різні відтінки шкіри та колір волосся — був навіть один яскраво-рудий із блакитними очима та веснянкуватою шкірою. Щонайменше троє очевидних дорослих були такі ж дрібні, як і Хіроко, а один чи двоє були вищими за Тревіза. Декілька людей обох статей мали очі, подібні до очей Хіроко, і Тревіз згадав, що саме такі очі мало населення багатолюдних комерційних планет сектора Філі, однак він сам цей сектор ніколи не відвідував.

Всі альфійці були роздягнені вище пояса, а груди в усіх жінок здавалися малими. То була найближча до спільної ознака, яку Тревіз помічав.

— Міс Хіроко, — раптом спитала Блісс, — моя маленька дитина не звикла подорожувати в космосі та переживає більше новизни, ніж може як слід витримати. Чи можна їй присісти й, можливо, щось з’їсти та випити?

Хіроко здавалася збентеженою, і Пелорат повторив слова Блісс вишуканішою галактичною мовою середньоімперського періоду.

Долоня Хіроко злетіла до губ, і вона граційно опустилася на коліна.

— Благаю мені вибачити, поважна мадам, — сказала вона. — Я не завважила ані потреб дитини, ані ваших. Мене надто захопила дивність сієї події. Чи не зволили б ви… чи не були б ви всі ласкаві, як наші відвідувачі та гості, зайти до трапезної для ранкового прийому їжі? Чи можемо ми доєднатися до вас і пригощати?

— Дуже мило з вашого боку. — Блісс говорила повільно й ретельно вимовляла слова, сподіваючись, що так вони будуть зрозумілішими. — Хоча краще б, аби до нас доєдналися тільки ви, Хіроко, — заради спокою дитини, яка не звик­ла бути серед багатьох людей водночас.

Хіроко звелася на ноги.

— Най буде так, як ви мовите.

Вона неквапливо повела їх травою. Інші альфійці посунулися ближче. Здавалось, їх особливо цікавить одяг прибульців. Тревіз зняв свою легку куртку й передав чоловікові, який сором’язливо підступився до нього й запитально вказав на неї пальцем.

— Ось, — сказав, — роздивіться, але поверніть. — Тоді до Хіроко: — Простежте, щоб я отримав її назад, міс Хіроко.

— Певна річ, її повернуть, поважний пане, — статечно кивнула та.

Тревіз усміхнувся й пішов далі. Під легким приємним вітерцем без куртки було затишніше.

Він не зауважив видимої зброї на комусь із людей довкола, і йому видалося цікавим, що ніхто не виявляв ані страху, ані збентеження через Тревізову. Вони навіть не виказували щодо неї допитливості. Цілком могли взагалі не усвідомлювати, що ці предмети були зброєю. Наскільки Тревіз устиг побачити, Альфа могла виявитися повністю позбавленим насильства світом.

Одна із жінок хутко забігла наперед, щоб трохи обігнати Блісс, обернулася на мить роздивитись її блузу, тоді спитала:

— Ви маєте груди, поважна мадам? — І, ніби не здатна дочекатися відповіді, легко поклала долоню Блісс на груди.

— Як ви могли виявити, маю, — з усмішкою відповіла Блісс. — Можливо, вони не такі виразні, як ваші, але не тому я їх ховаю. У моєму світі нелепсько лишати їх неприкритими. — Тоді прошепотіла Пелоратові: — Як тобі мої набуті навички традиційної галактичної?

— Тобі це дуже добре вдається, Блісс, — відповів Пелорат.

Їдальня була великою, з довгими столами й довгими лавами обабіч них. Альфійці явно їли спільнотою.

Тревіз відчув докори сумління. Прохання Блісс про приватність обмежило це приміщення п’ятьма людьми й змусило альфійців загалом лишитись у вигнанні надворі. Утім декілька з них розташувалися на поважній відстані від вікон (які були всього-на-всього отворами в стінах, не прикриті навіть сітками), імовірно, щоб мати змогу спостерігати, як незнайомці їдять.

Тревіз мимоволі замислився, що буде, якщо задощить. Авжеж, дощ почнеться лише тоді, коли буде потрібен, легкий і приємний, і триватиме без значного вітру, доки його не випаде достатньо. Ба більше, Тревіз гадав, що дощ завжди починатиметься лише у визначений час, тож альфійці будуть до нього готовими.

Вікно, обличчям до якого він сидів, визирало на море, і Тревізові здавалось, що далеко на видноколі він міг розгледіти хмарне пасмо, схоже на ті, що заповнювали небо майже скрізь, крім цього маленького райського місця.

У керуванні погодою були свої переваги.

Зрештою дівчина, ходячи навшпиньках, подала їм їжу. Вона не питала, чого вони хочуть, — просто принесла. Там були маленька склянка з молоком, більша з виноградним соком і ще більша — з водою. Кожен з гостей отримав по два зварених без шкаралупи яйця зі шматочками білого сиру по краях. У кожного також була велика тарілка зі смаженою рибою та маленькими обсмаженими картоплинами на прохолодному зеленому листі салату.

Блісс збентежено дивилась на кількість їжі перед собою й була очевидно спантеличена тим, із чого їй почати. У Феллом такої проблеми не було. Вона спрагло випила виноградний сік — їй явно сподобалося, — тоді стала наминати рибу з картоплею. Дитина збиралася була робити це руками, однак Блісс простягнула їй велику ложку із зубцями на кінці, яка також могла слугувати виделкою, і Феллом її узяла.

Пелорат задоволено всміхнувся й одразу накинувся на яйця.

— Саме згадаємо, які на смак справжні яйця, — сказав Тревіз і наслідував його приклад.

Хіроко, забувши їсти власний сніданок через захоплення тим, як їли гості (бо ж навіть Блісс нарешті з очевидним задоволенням взялася до їжі), нарешті спитала:

— Вам подобається?

— Нам подобається, — дещо приглушено відповів Тревіз. — Вочевидь, на цьому острові не бракує їжі. Чи ви із ввічливості подаєте нам більше, ніж варто було б?

Хіроко, зосередившись, вислухала його і, здавалось, вловила суть, бо мовила:

— Ні, ні, поважний пане. Наша земля родюча, а море навіть родючіше. Наші качки дають яйця, а наші кози — сир і молоко. І ми маємо зернові. Крім того, наше море наповнене незліченними видами риб у нескінченній кількості. Уся Імперія могла б їсти за нашими столами й не вичерпати рибу з нашого моря.

Тревіз потайки всміхнувся. Молода альфійка явно не мала ані найменшого уявлення про справжні розміри Галактики.

— Хіроко, ви називаєте цей острів Новою Землею, — сказав він. — То де тоді може бути Стара Земля?

— Стара Земля, кажете? — спантеличено глянула Хіроко на Тревіза. — Благаю мені вибачити, поважний пане, я не розумію, про що ви.

— До Нової Землі ваш народ мусив жити деінде. Де було це деінде, з якого він прибув?

— Про се мені не знати, поважний пане, — зі збентеженою серйозністю відповіла дівчина. — Сей край все життя був моїм, а до мене належав моїй матері й бабусі, і я не сумніваюся, що до них — їхній бабусі й прабабусі. Про інші краї мені не знати.

— Але ви говорите про цей край як про Нову Землю, — ввічливо засперечався Тревіз. — Чому ви називаєте його так?

— Тому що, поважний пане, так його всі називають, тож і жінка не каже інакшого, — так само ввічливо відповіла вона.

— Але це Нова Земля, отже, пізніша. Має бути Стара Земля, попередня, за якою назвали цю. Щоранку настає новий день, і це означає, що раніше існував старий день. Хіба ви не розумієте, що це мусить бути так?

— Ні, поважний пане. Я тільки знаю, як називається сей край. Мені більше нічого не відомо, і я не розумію ваших міркувань, які дуже схожі на те, що ми називаємо супереченням. Не ображайтеся.

І Тревіз похитав головою, відчувши поразку.

4

Нахилившись до Пелората, Тревіз прошепотів:

— Куди б ми не вирушили і що б не робили, ми не отримуємо інформації.

— Ми знаємо, де Земля, то хіба це важливо? — відповів Пелорат, ледве ворушачи губами.

— Я хочу знати щось про неї.

— Ця дівчина дуже юна, навряд чи вона може бути сховищем даних.

Тревіз подумав про це, тоді кивнув.

— Точно, Янове. — Він обернувся до Хіроко: — Міс Хіроко, ви не спитали нас, чому ми тут, у вашому краї.

Хіроко опустила погляд.

— Це було б нешанобливо, доки ви всі не поїсте й не відпочинете, поважний пане.

— Але ми вже поїли або ж майже поїли, і нещодавно відпочивали, тож я скажу вам, чому ми тут. Мій друг, доктор Пелорат, у нашому світі науковець, вчена людина. Він міфолог. Ви знаєте, що це означає?

— Ні, поважний пане, не відаю.

— Він вивчає старі історії, як їх розказують у різних світах. Старі історії називають міфами та легендами, і доктор Пелорат ними цікавиться. Чи є на Новій Землі вчені люди, які знають старі історії цього світу?

Хіроко трохи зморщила чоло, замислившись, і сказала:

— У сьому я не мислива. У сих наших краях є старий, який любить говорити про давні часи. Де він міг сього навчитися, мені не знати, і мені думається, що він вигадує сі уявлення чи почув від інших, хто вигадував. Можливо, саме сі теми почує ваш учений супутник, однак я не зводитиму вас на манівці. Мені ввижається, — дівчина зиркнула праворуч і ліворуч, наче не хотіла, щоб її почули, — що сей старий — базікало, але багато хто охочий його слухати.

— Саме таке базікання нам і цікаве, — кивнув Тревіз. — Чи можете ви відвести мого друга до цього старого…

— Він кличе себе Монолі.

— Отже, до Монолі. І як гадаєте, Монолі захоче поговорити з моїм другом?

— Він? Захоче поговорити? — насмішкувато озвалась Хіроко. — Радше спитайте, чи він колись готовий помовчати. Він всього лиш муж, тож говоритиме, якщо буде дозволено, два тижні без перерви. Не ображайтеся, поважний пане.

— Не ображаюся. Відведете мого друга до Монолі зараз?

— Се може зробити будь-хто й будь-коли. Старець завше вдома і завше готовий вітати слухачів.

— І, можливо, старша жінка буде готова прийти посидіти з мадам Блісс. Їй треба дбати про дитину, і вона не може ходити далеко. Її б утішило товариство, бо жінки, як відомо, полюбляють…

— Базікати? — очевидно здивувалась Хіроко. — Що ж, так кажуть мужі, хоч я помічала, що мужі завше торохкотять більше. Дайте мужам повернутись із рибних ловів, і вони мірятимуться один з одним, розповідаючи яскравіші фантазії про свої вилови. Ніхто не зважатиме на них і не віритиме їм, але се їх так само не зупинить. Але досить і мого базікання. Я скажу подрузі моєї матері, яку бачу крізь вікно, лишитися з мадам Блісс та дитиною, а до того вона проведе вашого друга, поважного доктора, до старого Монолі. Якщо ваш друг слухає так само спрагло, як Монолі базікає, вони навряд чи розлучаться в сьому житті. Чи дозволите мені на мить вас полишити?

Коли вона вийшла, Тревіз обернувся до Пелората:

— Слухайте, дізнайтеся в старого, що зможете, а ви, Блісс, дізнайтеся, що зможете, від тих, хто лишиться з вами. Потрібно що-небудь про Землю.

— А ви? — спитала Блісс. — Що ви робитимете?

— Я лишуся з Хіроко й спробую знайти третє джерело.

— О так, — усміхнулася Блісс. — Пел буде із цим старим чоловіком, я зі старою жінкою, а ви змушені будете лишитися із цією спокусливо недоодягненою дівчиною. Це здається дуже раціональним розподілом праці.

— Взагалі-то, Блісс, це справді раціонально.

— Але, гадаю, вас не гнітить, що раціональний розподіл праці виходить саме такий.

— Ні, не гнітить. А хіба мусить?

— І справді, хіба мусить?

Хіроко повернулася і знову присіла.

— Усе домовлено. Поважного доктора Пелората відведуть до Монолі, а поважна мадам Блісс та її дитина матимуть товариство. Чи матиму я тоді, поважний пане Тревіз, благо подальшої розмови з вами, надіюсь, про сю Стару Землю, про яку ви…

— Базікаєте? — завершив за неї Тревіз.

— Ні, — засміялася Хіроко. — Але ви вірно берете мене на глузи. Я перше була нешанобливою, відповідаючи на ваше питання про се. Я рачитиму спокутувати провину.

— Рачитиме? — обернувся до Пелората Тревіз.

— Бажатиме, — тихо пояснив той.

— Міс Хіроко, — сказав Тревіз, — я не відчув нешанобливості, але якщо так ви почуватиметесь краще, я радо з вами побесідую.

— Ви люб’язні. Дякую вам, — відповіла, підводячись, Хіроко.

Тревіз підвівся також.

— Блісс, — попросив він, — переконайтесь, що Пелорат буде в безпеці.

— Залиште це мені. У вас же є ваші… — Вона кивнула на його кобури.

— Не думаю, що вони мені знадобляться, — нервово відказав Тревіз.

Він вийшов за Хіроко з їдальні. Сонце піднялося вище в небі, і стало тепліше. Як завжди, пахнуло іншим світом. Тревіз пам’ятав, що на Компореллоні цей запах був ледь вловимим, на Аврорі трохи стишеним, а на Солярії — доволі приємним. (На Мельпоменії вони були в скафандрах, у яких відчуваєш лише запах власного тіла). Але щоразу запах зникав за кілька годин, по тому як насичувалися осмічні ділянки в носі.

Тут, на Альфі, це був приємний трав’яний аромат від нагріву сонця, і Тревіз відчув легке роздратування, знаючи, що й цей запах невдовзі зникне.

Вони наближались до невеликої будівлі, спорудженої, здавалось, із блідо-рожевого тиньку.

— Се є мій дім, — повідомила Хіроко. — Перше він належав молодшій сестрі моєї матері.

Вона зайшла і вказала Тревізу йти за нею. Двері були відчинені — точніше, як помітив, заходячи, депутат, дверей узагалі не було.

— Що ви робите, коли дощить? — спитав він.

— Ми готові. Дощитиме через два дні, три години перед світанком, коли найпрохолодніше й дощ найкраще зволожить землю. Тоді мені треба буде тільки запнути сю завісу на дверях, важку і водостійку. — Говорячи, Хіроко це продемонструвала. Завісу було виготовлено із цупкого матеріалу, схожого на полотно. — Зараз я лишу її так. Тоді всі знатимуть, що я всередині, але мене не можна турбувати, бо я сплю чи заклопотана важливими справами.

— Не схоже на серйозний захист приватності.

— Чому ні? Бачите, вхід прикритий.

— Але будь-хто може її відсунути.

— Попри бажання мешканки? — Хіроко здавалася шокованою. — У вашому світі таке роблять? Cе ж є варварство.

— Я просто спитав, — широко всміхнувся Тревіз.

Хіроко повела його до другої з двох кімнат, і на її запрошення він всівся у м’якому кріслі. У грубуватій тісняві та порожнистості кімнат було дещо клаустрофобічне, однак будинок, вочевидь, призначався майже винятково для всамітнення й відпочинку. Отвори вікон були малими й розташовувалися під стелею, однак на стінах тягнувся продуманий візерунок тьмяних дзеркальних смужок, які розсіяно відбивали світло. Крізь щілини в підлозі здіймався легкий прохолодний вітерець. Тревіз не побачив ознак штучного освітлення і замислився, чи доводилось альфійцям прокидатися на світанку й лягати на заході сонця.

Він уже збирався про це спитати, але Хіроко його випередила:

— Мадам Блісс — ваша жінка-супутниця?

— Ви маєте на увазі, моя сексуальна партнерка? — обережно перепитав Тревіз.

Хіроко зашарілася.

— Благаю вас, майте повагу до благопристойності розмови. Але я справді маю на увазі особисте вдоволення.

— Ні, вона жінка-супутниця мого вченого друга.

— Але ж ви молодші й миловидніші.

— Що ж, дякую вам за вашу думку, але Блісс вважає інакше. Доктор Пелорат подобається їй значно більше за мене.

— Се мене дуже дивує. Він із вами не ділитиметься?

— Я не питав у нього, але певен, що він не стане. Я б цього й не хотів.

Хіроко розважливо кивнула:

— Розумію. Се через її озаддя.

— Озаддя?

— Ну, ви розумієте. Се. — І вона ляснула себе по витончених сідницях.

— А, це! Я зрозумів. Так, Блісс має щедру анатомію тазу. — Він зобразив долонями вигин і підморгнув, а Хіроко засміялася. — Утім чимало чоловіків полюбляють таку щедрість фігури.

— Не можу повірити. Се мусить бути якась ненаситність — бажати надміру того, що приємне в помірних кількостях. Чи думали б ви про мене більше, якби мої груди були масивними й теліпалися б, а пипки вказували на ступні? Воістину, мені доводилося зріти такі, але я не зріла, щоб на них зліталися чоловіки. Настільки вражені жінки, напевно, мусять прикривати свою бридоту, як се робить мадам Блісс.

— Такий надмір мене б теж не приваблював, хоча я певен, що Блісс прикриває груди не через їхню можливу недосконалість.

— То ви не засуджуєте мою подобу чи фігуру?

— Це було б божевіллям із мого боку. Ви прекрасні.

— А що ви чините для вдоволення на сьому вашому кораб­лі, коли переноситесь з одного світу на інший, якщо мадам Блісс вам недоступна?

— Нічого, Хіроко. Нічого не чиню. Часом я думаю про вдоволення, і це приносить деякі незручності, але ми, ті, хто мандрує в космосі, добре знаємо, що бувають часи, коли доводиться без цього обходитися. Ми надолужуємо іншим разом.

— Якщо бувають незручності, як їх можна позбутися?

— Мені стало набагато незручніше, відколи ви порушили цю тему. Не думаю, що буде ввічливо натякати, як мені поратися з незручностями.

— Чи буде нешанобливо з мого боку запропонувати спосіб?

— Це повністю залежить від суті пропозиції.

— Я б запропонувала, щоб ми дарували одне одному вдоволення.

— Ви привели мене сюди, Хіроко, щоб усе до цього звести?

— Так, — із задоволеною посмішкою відповіла Хіроко. — Се буде і мій шанобливий обов’язок як господині, і моє бажання.

— Якщо це так, я визнаю, що також цього бажаю. Власне, я б дуже хотів зробити вам таку послугу. Я б, ем… рачив дарувати вам вдоволення.

1

Обід подавали в тій самій кімнаті, де вони снідали. Там було повно альфійців, і Тревіза з Пелоратом радо вітали до них приєднатися. Блісс та Феллом їли окремо й більш-менш усамітнено в маленькій прибудові.

Їм подали кілька різновидів риби, а також суп зі смужками чогось схожого на варене козяче м’ясо. Ще там були хлібини для нарізання й масло з варенням для намащування. Після цього нагодився великий розпорошений салат, і помітно бракувало якогось десерту, хоча фруктові соки подавали у, вочевидь, невичерпуваних глеках. Обох фундаторів стримував ситний сніданок, однак всі інші, здавалося, їли без проблем.

— І як вони не гладшають? — тихо чудувався Пелорат.

— Напевно, багато фізичної праці, — знизав плечима Тревіз.

У цьому суспільстві точно не надто цінували пристойну поведінку під час їжі. Лунав різноманітний гамір — крики, сміх і грюкання по столах товстими й, очевидно, небиткими чашками. Жінки були такі ж гучні та шумні, як чоловіки, хоча голоси мали вищі.

Пелорат скривився, однак Тревіз, який наразі (принаймні тимчасово) не відчував незручності, про яку говорив Хіроко, був водночас розслабленим і доброзичливим.

— Насправді в цьому є і приємний бік, — зауважив він. — Схоже, ці люди насолоджуються життям і мають мало клопотів, якщо мають узагалі. Погода така, якою вони її зроблять, а їжі неуявно вдосталь. Для них золота епоха триває й триває.

Йому доводилося кричати, щоб його було чутно, і Пелорат прокричав у відповідь:

— Але ж тут так гамірно!

— Вони до цього звикли.

— Не уявляю, як вони розуміють одне одного в цьому гармидері.

Звісно, сенс розмов для двох фундаторів повністю губився. Через химерну вимову, архаїчну граматику та порядок слів альфійської мови в галасливому безладі її було неможливо зрозуміти. Для фундаторів то було наче слухати звуки переляканого зоопарку.

Лише після обіду вони возз’єднались із Блісс у малій будівлі, що, як виявив Тревіз, суттєво не відрізнялася від помешкання Хіроко і яку їм виділили як тимчасове житло. Феллом була в іншій кімнаті — за словами Блісс, відчуваючи величезне полегшення від самотності й намагаючись подрімати.

Пелорат зиркнув на дверний отвір у стіні й непевно мовив:

— Тут мало приватності. Ми зможемо тут вільно говорити?

— Запевняю, — сказав Тревіз, — щойно ми завісимо двері полотняною запоною, нас не турбуватимуть. Це полотно всіма силами соціальних звичаїв робить нас неприступними.

— Нас можуть підслухати, — зиркнув Пелорат на високі відчинені вікна.

— Треба буде не кричати. Альфійці не стануть підслуховувати. Навіть стоячи за вікнами їдальні під час сніданку, вони трималися на поважній відстані.

— Ви так багато дізналися про альфійські звичаї за час, проведений із маленькою ніжною Хіроко, — усміхнулася Блісс, — і так упевнилися в їхній повазі до приватності. Що сталося?

— Якщо ви в курсі, що стан мого розуму покращав, і здогадуєтеся чому, я можу тільки попросити вас дати моєму розумові спокій.

— Вам добре відомо, що Гея не чіпатиме ваш розум за жодних обставин, крім критичних, і ви знаєте чому. Та все ж я ментально не сліпа. Я відчуваю, що сталося, за кілометр. Це ваш незмінний звичай під космічних подорожей, мій друже-еротомане?

— Еротомане? Годі вам, Блісс. Двічі за всю подорож. Двічі!

— Ми були тільки у двох світах із функціональними людськими жінками. Два з двох, а ми ж пробули на кожному всього по кілька годин.

— Ви добре знаєте, що на Компореллоні в мене не було вибору.

— Справедливо. Я пам’ятаю, яка вона на вигляд. — Блісс на кілька секунд залилася сміхом. — Однак я не думаю, що Хіроко тримала вас безпорадним у своїй міцній хватці або ж нав’язала свою непереборну волю вашому догідливому тілу.

— Авжеж ні. Я був абсолютно не проти. Однак усе-таки це була її пропозиція.

— Ґолане, це постійно з вами трапляється? — з ноткою заздрощів у голосі поцікавився Пелорат.

— Звісно це мусить траплятися, Пеле, — сказала Блісс. — Жінок безпорадно до нього вабить.

— Якби ж це було так, — відповів Тревіз, — але ні. І я радий, що ні — у мене в житті є інші бажання. І все-таки тут я не міг опиратися. Усе ж таки ми перші люди з іншого світу, яких колись бачила Хіроко, чи взагалі хто-небудь із нинішніх жителів Альфи. З випадкових зауважень, які вона пробовкувала, я зрозумів, що в неї було доволі захопливе припущення, нібито я відрізнятимусь від альфійців, анатомічно чи технічно. Бідолашна. Боюсь, я її розчарував.

— Ох, а ви відрізнялися?

— Ні. Я був у багатьох світах, мав різний досвід і виявив, що люди — це люди, а секс — це секс, куди не підеш. Якщо і є помітні відмінності, вони зазвичай водночас банальні й неприємні. З якими парфумами я свого часу стикався! Пам’ятаю, одна дівчина просто не могла впоратися, якщо не грала гучна музика — музика, яка складалась із відчайдушного вереску. Тож вона увімкнула музику, і тоді вже я не зміг упоратися. Тож, запевняю вас, мене цілком влаштовує рутина.

— До речі, про музику, — сказала Блісс. — Нас запросили на музичний вечір. Вочевидь, щось дуже офіційне, влаштоване на нашу честь. Наскільки я розумію, альфійці дуже пишаються своєю музикою.

— Їхня гордість ніяк не покращить їхню музику для наших вух, — скривився Тревіз.

— Прошу, дослухайте. Наскільки я розумію, вони пишаються тим, що майстерно грають на дуже давніх інструментах. Дуже давніх. Завдяки ним ми можемо отримати якусь інформацію про Землю.

— Цікава думка, — звів догори брови Тревіз. — І це нагадує мені, що ви обоє вже могли отримати інформацію. Янове, ви бачились із цим Монолі, про якого розповіла нам Хіроко?

— Ще й як, — відповів той. — Я пробув із ним три години, і Хіроко не перебільшувала. Це був практично монолог із його боку, і коли я йшов на обід, він вчепився в мене й не відпускав, доки я не пообіцяв повернутися, коли зможу, щоб послухати його ще.

— Він розповів щось цікаве?

— Що ж, він, як і всі інші, наполягав, що Земля повністю і вбивчо радіоактивна, що пращури альфійців полетіли з неї останніми, а якби цього не зробили, то померли б. І він казав це настільки пристрасно, Ґолане, що я не міг йому не повірити. Я переконаний, що Земля мертва, а наші пошуки все ж таки марні.

2

Тревіз відкинувся в кріслі, втупившись у Пелората, який сидів на вузькому ліжку. Підвівшись із місця поруч із Пелоратом, Блісс переводила погляд з одного чоловіка на іншого.

— Дозвольте мені вирішувати, марні наші пошуки чи ні, Янове, — нарешті мовив Тревіз. — Розкажіть, що балакучий старий вам говорив, — звісно, стисло.

— Поки Монолі говорив, я робив нотатки, — сказав Пелорат. — Це допомагало укріплювати мою роль як науковця, але мені не треба до них звертатися. Він говорив майже потоком свідомості. Усе, що він казав, нагадувало йому про щось іще, але, звісно, мені довелося усе життя організовувати інформацію в пошуках потрібного та значущого, тож для мене це зараз звична справа — зуміти стиснути довгу й незв’язну розмову…

— У щось настільки ж довге й незв’язне? — лагідно поцікавився Тревіз. — Любий Янове, будь ласка, до суті.

— Так, авжеж, старий друже, — знервовано прочистив горло Пелорат. — Я спробую зробити із цього зв’язну хронологічну історію. Земля була першою домівкою людства та мільйонів видів рослин і тварин. Так тривало незліченні роки до винаходу гіперпросторових подорожей. Потім було засновано світи косміків. Косміки розірвали зв’язки із Землею, розвинули власні культури й почали зневажати та пригноблювати материнську планету. Після пари таких століть Земля змогла знову здобути свободу, хоч Монолі й не пояснив, як точно це сталося, а я не ризикнув би питати, навіть якби він дав мені шанс його перервати — а він не давав, та й це просто спрямувало б його в нову монологічну гущавину. Він згадував фольклорного героя на ім’я Елайджа Бейлі, однак ці згадки були дуже схожі на вияв тенденції приписувати одній постаті здобутки поколінь, тож було мало сенсу намагатися…

— Так, Пеле, любий, це ми зрозуміли, — мовила Блісс.

Пелорат знову зупинився на півслові й передумав.

— Авжеж. Перепрошую. Земля розпочала другу хвилю заселення, заснувавши в новий спосіб багато нових світів. Нова група поселенців виявилася набагато енергійнішою за косміків, узяла над ними гору, перемогла їх та зрештою заснувала Галактичну Імперію. Під час війн між поселенцями та косміками — ні, не війн, бо він дуже обережно вживав із цього приводу слово «конфлікт» — Земля стала радіоактивною.

— Це сміховинно, Янове, — з очевидним роздратуванням мовив Тревіз. — Як може світ стати радіоактивним? Кожен світ має трохи більше чи менше радіації з моменту утворення, і вона повільно зменшується. Світ не стає радіоактивним.

— Я просто переповідаю те, що він сказав, — знизав плечима Пелорат. — А він казав мені лише те, що сам почув від когось, хто лише переповів йому те, що чув сам, і так далі. Це народна історія, яку розказують і переказують крізь покоління, і за кожним переказом у неї закрадаються бозна-які викривлення.

— Я розумію, але хіба немає книжок, документів, давніх розповідей, які б зафіксували давню історію й могли б надати нам щось точніше за нинішній переказ?

— Власне, мені вдалося про це спитати, і відповідь — ні. Він розпливчасто відповів, що в давнину були книжки про це і що вони вже давно втрачені, але що він розповідає мені те, що було в тих книжках.

— Так, добряче викривлене. Одна й та сама історія. У кожному світі, куди ми вирушаємо, записи про Землю так чи інакше зникли. Що ж, він не розповів, як Земля стала радіоактивною?

— Детально ні. Він сказав, що за це відповідальні косміки, але потім я зрозумів, що косміки були демонами, яких народ Землі винуватив у всіх нещастях. Радіоактивність…

Тут його перебив високий голос:

— Блісс, я космік?

У вузькому дверному отворі між двома кімнатами стояла Феллом: волосся було скуйовджене, а нічна сорочка, призначена для пишнішої фігури Блісс, зіслизнула з одного плеча, відкривши нерозвинену грудь.

— Ми переживали через зайві вуха зовні й забули про ті, що всередині, — сказала Блісс. — Феллом, чому ти так вирішила? — Вона підвелася й підійшла до малої.

— У мене немає того, що є у них, — вказала на двох чоловіків Феллом, — і того, що є в тебе, Блісс. Я інакша. Це тому, що я космік?

— Ти космік, Феллом, — заспокійливо мовила Блісс, — але маленькі відмінності неважливі. Повертайся до ліжка.

Феллом підкорилася, як і завжди, коли їй веліла Блісс. Обернулася і спитала:

— Я демон? Що таке демон?

— Заждіть мене хвилинку, — кинула через плече Блісс. — Зараз повернуся.

Вона повернулася за п’ять хвилин, хитаючи головою.

— Тепер вона спатиме, доки я її не розбуджу. Мабуть, треба було зробити це раніше, однак будь-яка модифікація розуму мусить бути необхідною. — Тоді додала, захищаючись: — Я не можу допустити, щоб вона розмірковувала про різницю між будовою наших та її геніталій.

— Колись їй доведеться дізнатися, що вона гермафродит, — зауважив Пелорат.

— Колись, але не зараз. Розповідай далі, Пеле.

— Так, — погодився Тревіз, — перш ніж нас перерве щось іще.

— Що ж, — сказав Пелорат, — Земля стала радіоактивною, чи то принаймні її оболонка. Тоді Земля мала колосальне населення, зосереджене у величезних містах, переважно розташованих під землею…

— Оце точно неправда, — втрутився Тревіз. — Напевно, це місцевий патріотизм, який возвеличує золоту епоху планети, а подробиці є просто викривленими чутками про Трентор у його золоту епоху, коли той був імперською столицею Галактики — широкої системи світів.

Пелорат ненадовго замовк, тоді зазначив:

— Ґолане, слухайте, не треба вчити мене моєї справи. Ми, міфологи, дуже добре знаємо, що в міфах та легендах є запозичення, моральні настанови, природні цикли та сотні інших викривляльних впливів, і ми працюємо над тим, щоб відкинути їх і дістатися можливого зерна істини. Власне, ці самі методи треба застосовувати до найтверезіших історій, тому що ніхто не пише зрозумілу й очевидну правду, якщо взагалі можна казати, що така існує. Наразі я більш-менш переказую вам те, що мені розповів Монолі, хоча, гадаю, й додаю власні викривлення, як би не намагався цього уникнути.

— Добре, добре. Продовжуйте, Янове. Я не хотів вас образити.

— Я й не образився. Величезні міста, якщо вони існували, розпадалися й стискалися, поки радіоактивність зростала, аж доки рештки вцілілого населення не зосередились у більш-менш вільних від радіації районах. Чисельність населення стримували жорстким контролем народжуваності та евтаназією людей, старших за шістдесят років.

— Жахливо, — обурено мовила Блісс.

— Безумовно, але, за словами Монолі, саме так вони й чинили, і це може бути правдою, бо це точно не змальовує землян у доброму світлі, тож таку брехню навряд чи стали б вигадувати. Землян, яких зневажали та пригноблювали косміки, тепер зневажала та пригноблювала Імперія, хоча це може бути перебільшенням через жалість до себе — це дуже спокуслива емоція. Як і з…

— Так-так, Пелорате, іншим разом. Будь ласка, далі про Землю.

— Перепрошую. Імперія в доброзичливому пориванні погодилася імпортувати на заміну вільний від радіації ґрунт та вивезти заражений. Не варто й казати, що це було величезне завдання, від якого Імперія швидко втомилася, а надто тому, що цей період, якщо не помиляюся, збігся з падінням Кандара П’ятого, після якого Імперії було за що переживати, крім Землі. Радіоактивність зростала, кількість населення зменшувалася, і нарешті Імперія в іще одному доброзичливому пориванні запропонувала переселити залишки населення до нового власного світу — словом, до цього. Експедиція вже встигла попрацювати з океаном, тож на час розроблення плану переселення землян на Альфі вже була повноцінна киснева атмосфера та достатній запас їжі. І жоден світ Галактичної Імперії не зазіхав на цей через певну природну антипатію до планет, які обертаються навколо зірок подвійної системи. Гадаю, у таких системах настільки мало годящих планет, що навіть годящі відкидають, припускаючи, що з ними щось не так. Це звичне уявлення. Наприклад, відомий випадок із…

— Про відомий випадок пізніше, Янове, — зупинив його Тревіз. — Далі про переселення, будь ласка.

— Лишалося підготувати суходіл, — трохи прискорився з розповіддю Пелорат. — Знайшли наймілкішу частину океану, підняли з глибших частин осадову породу, додаючи до мілкого дна, і нарешті створили острів Нова Земля. Роздобули й додали на острів каміння та корали. Висадили суходольні рослини, щоб кореневі системи укріпили нову землю. Імперія знову взялася за величезне завдання. Можливо, спершу планували континенти, але поки створили цей один острів, доброзичливе поривання Імперії минуло. Те, що лишилося від населення Землі, привезли сюди. Флотилія Імперії забрала своїх людей та машини й ніколи не поверталася. Живучи на Новій Землі, земляни опинилися в повній ізоляції.

— Повній? — перепитав Тревіз. — Монолі сказав, що до них ніхто й ніколи не прилітав із жодного місця в Галактиці?

— Майже повній. Гадаю, сюди немає по що прилітати, навіть якщо відкинути забобонну огиду до подвійних систем. Час від часу, ну дуже рідко, прилітали кораблі, як-от наш, але зрештою летіли геть і ніколи не поверталися. От і все.

— Ви спитали Монолі, де була розташована Земля?

— Звісно, спитав. Він не знає.

— Як він може стільки знати про історію Землі, але не знати, де вона розташована?

— Я конкретно спитав у нього, Ґолане, чи може зірка, що віддалена від Альфи на парсек чи десь так, бути тією, навколо якої оберталася Земля. Він не знав, що таке парсек, і я сказав, що це невелика відстань в астрономічному сенсі. Він сказав, що велика чи не велика, але він не знає, де розташована Земля, і не знає нікого, хто знав би, і, на його думку, намагатися знайти її неправильно. Він сказав, що варто дозволити їй нескінченно рухатись космосом у спокої.

— Ви з ним погоджуєтеся?

— Не дуже, — гірко похитав головою Пелорат. — Однак він сказав, що з тим рівнем зростання радіації планета мусила стати непридатною до життя невдовзі після переселення, і що наразі вона мусить палати так сильно, що ніхто не зможе до неї наблизитися.

— Нісенітниця, — твердо заявив Тревіз. — Планета не може стати радіоактивною, а відтак ще й постійно збільшувати радіоактивність. Радіоактивність може тільки зменшуватися.

— Але Монолі так у цьому впевнений! Так багато людей, з якими ми говорили у різних світах, погоджуються в цьому — що Земля радіоактивна. Продовжувати пошуки точно марно.

3

Тревіз глибоко вдихнув, тоді ретельно контрольованим тоном сказав:

— Нісенітниця, Янове. Це неправда.

— Що ж, старий друже, ви не маєте вірити в щось просто тому, що хочете в це вірити.

— Моє бажання не має із цим нічого спільного. Світ за світом ми дізнаємося, що всі згадки про Землю знищено. Навіщо їх знищувати, якщо їм нíчого приховувати, якщо Земля — мертвий радіоактивний світ, до якого не можна наблизитися?

— Не знаю, Ґолане.

— Знаєте. Коли ми підлітали до Мельпоменії, ви сказали, що радіоактивність може виявитися іншим боком монети. Знищити записи, щоб вилучити точну інформацію; надати історію про радіоактивність, щоб вкинути неточну інформацію. І те, й інше відохочуватиме від будь-яких спроб знайти Землю, а ми не маємо обманюватися відохочуванням.

— Власне, ви, здається, вважаєте, що найближча зірка і є сонцем Землі, — мовила Блісс. — То навіщо й далі сперечатися щодо радіоактивності? Яке це має значення? Чому б просто не вирушити до найближчої зірки, перевірити, чи Земля там, і якщо там, то яка вона?

— Бо ті, на Землі, мусять бути по-своєму надзвичайно могутніми, і я волів би наближатися до них із деякими знаннями про світ та його жителів. А поки що, оскільки я й далі лишаюсь у невіданні, наближення до неї небезпечне. Я вважаю, що варто лишити решту вас тут, на Альфі, й вирушити на Землю самому. Ризикувати одним життям буде цілком достатньо.

— Ні, Ґолане, — палко заперечив Пелорат, — Блісс із дитиною можуть лишитися тут, але я мушу вирушити з вами. Я шукав Землю ще до того, як ви народилися, і не можу лишитися осторонь, коли мета така близька, якими б небезпеками це не загрожувало.

— Блісс із дитиною не будуть чекати тут, — сказала Блісс. — Я Гея, а Гея може захистити нас навіть від Землі.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, — похмуро мовив Тревіз, — але Гея не змогла завадити знищенню всіх давніх спогадів про роль Землі в її заснуванні.

— Це сталося на світанку Геї, коли вона ще не була добре організованою і розвиненою. Зараз усе інакше.

— Сподіваюся, це так. Чи ви отримали сьогодні вранці інформацію про Землю, якої не маємо ми? Я просив, щоб ви поговорили з якимись старшими жінками, які можуть тут бути.

— Я так і зробила.

— І що ви дізналися?

— Про Землю — нічого. Тут цілковита біла пляма.

— Ясно.

— Але вони — прогресивні біотехнологи.

— Що?

— Вони виростили й випробували на цьому острові незліченні види рослин та тварин і встановили потрібну екологічну рівновагу, стабільну й самовідновлювану, попри невелику кількість видів, із якими вони починали. Вони поліпшили океанічне життя, яке виявили, коли прибули сюди кілька тисяч років тому, збільшивши його поживну цінність та покращивши смак. Саме їхні біотехнології зробили цей світ таким рогом достатку. У них є плани й на себе.

— Які плани?

— Вони чудово розуміють, що не можуть розширюватися за нинішніх умов, обмежені однією невеликою ділянкою землі, єдиною в їхньому світі, але вони мріють про амфібійність.

— Про що?

— Амфібійність. Вони планують розвинути зябра на додачу до легень. Вони мріють мати змогу проводити тривалий час під водою, знаходити мілкі ділянки й споруджувати будівлі на дні океану. Та, що розповіла мені це, аж сяяла, але визнала, що альфійці мають цю мету вже кілька століть, однак прогресу дуже мало, якщо взагалі є.

— Це вже дві галузі, у яких вони можуть бути розвиненішими за нас, — керування погодою та біотехнології. Цікаво, які в них методи.

— Треба знайти спеціалістів, і вони можуть виявитися готовими про це поговорити.

— Це не наша головна мета тут, але Фундації точно було б вигідно спробувати повчитися в цього мініатюрного світу.

— Однак ми непогано зуміли керувати погодою на Термінусі, — сказав Пелорат.

— Добре керують у багатьох світах, — мовив Тревіз, — але це завжди стосується всього світу одразу. Тут же альфійці контроюють погоду в маленькій його частині, і в них мусять бути методи, яких немає в нас. Щось іще, Блісс?

— Запрошення на свято. Цей народ любить влаштовувати свята, коли тільки має змогу поза землеробством і рибальством. Сьогодні після вечері буде музичний фестиваль. Я вже вам про це казала. А завтра впродовж дня триватиме пляжний фестиваль. Вочевидь, усі, хто може прийти з полів, зберуться по всьому узбережжі, щоб насолоджуватися водою і радіти сонцю, оскільки післязавтра дощитиме. Уранці повернуться рибалки, уникнувши дощу, і ввечері буде фестиваль їжі, відібраної з вилову.

— Їжі й так багато, — простогнав Пелорат. — Нащо ж робити схожий фестиваль?

— Гадаю, річ не в кількості, а в різноманітті. Хай там як, нас усіх чотирьох запросили взяти участь у всіх фестивалях, а надто в сьогоднішньому музичному.

— З давніми інструментами? — спитав Тревіз.

— Саме так.

— До речі, що значить «давні»? Примітивні комп’ютери?

— Ні, ні. У тім-то й річ. Це взагалі не електронна музика, а механічна. Вони описали мені. Вони труть струни, дують у трубки й стукотять по поверхнях.

— Сподіваюсь, ви це вигадали, — вжахнувся Тревіз.

— Ні. І, наскільки я зрозуміла, ваша Хіроко дутиме в одну з трубок — я забула, як вона називається, — і вам доведеться це витримувати.

— Щодо мене, — мовив Пелорат, — то я піду із задоволенням. Я дуже мало знаю про примітивну музику і хотів би її почути.

— Вона не «моя Хіроко», — холодно озвався Тревіз. — Але як гадаєте, це інструменти того типу, на яких колись грали на Землі?

— Так я зрозуміла, — відповіла Блісс. — Принаймні альфійки сказали, що їх розробили задовго до того, як їхні пращури сюди прибули.

— У такому разі, — сказав Тревіз, — мабуть, варто буде послухати все це тертя, гудіння й стукотіння заради будь-якої інформації про Землю, яку це може надати.

4

Химерно, але перспектива музичного вечора найбільше захоплювала Феллом. Вони з Блісс купалися в маленькій вбиральні надворі біля їхнього житла. Там були ванна з проточною водою, гарячою та холодною (чи то радше теплою й прохолодною), умивальник та унітаз. Вбиральня була повністю чиста й придатна до використання, а в надвечірньому сонці — навіть добре освітлена і яскрава.

Феллом, як і завжди, чудувалась грудям Блісс, і та змушена була сказати (тепер, коли Феллом розуміла галактичну мову), що у її світі люди такі. На що Феллом неминуче поцікавилася чому, і Блісс, трохи подумавши й вирішивши, що розважливої відповіді на це запитання немає, відказала універсальним:

— Тому що!

Коли вони впоралися, Блісс допомогла Феллом одягнути альфійську білизну й розібралася, як саме поверх ладналася спідниця. Лишити Феллом роздягненою вище пояса видавалося логічним. Сама ж Блісс хоч і вдягнула нижче пояса альфійський одяг (доволі вузький на стегнах), але не зрадила власній блузі.

Надмірна скутість у демонструванні грудей у суспільстві, де так чинили всі жінки, здавалася нерозумною, а надто коли власні груди Блісс були невеликі й такі ж виразні, як вона в усіх бачила, — однак що поробиш.

Після них до вбиральні пішли двоє чоловіків. Тревіз, як і годилося чоловікові, скаржився під ніс, скільки часу це забрало в жінок.

Блісс розвернула Феллом, упевнюючись, що спідниця добре триматиметься на її хлопчачих стегнах і сідницях.

— Це дуже гарна спідниця, Феллом. Тобі подобається?

Феллом задивилась у дзеркало й відповіла:

— Так, подобається. А мені не буде холодно без нічого? — і вона підняла руки до оголених грудей.

— Не думаю, Феллом. У цьому світі доволі тепло.

— Ти вдягнена.

— Так. У моєму світі так заведено. А тепер, Феллом, ми будемо з дуже багатьма альфійцями під час вечері й після неї. Як гадаєш, зможеш це витримати? — Феллом здавалась засмученою, і Блісс продовжила: — Я сидітиму праворуч і триматиму тебе. Пел сяде з іншого боку, а Тревіз за столом навпроти. Ми не дозволимо нікому з тобою говорити, і тобі не доведеться ні з ким говорити.

— Я спробую, Блісс, — пропищала Феллом високим-високим голоском.

— А після цього альфійці заграють для нас музику у свій особливий спосіб. Ти знаєш, що таке музика? — Вона погуділа, наслідуючи, наскільки могла, електронну гармонію.

Обличчя Феллом просяяло.

— Тобто… — останнє слово було її власною мовою, і Феллом заспівала пісню.

Очі Блісс розширилися. Це була прекрасна мелодія, хоч і бурхлива та багата трелями.

— Саме так. Музика, — сказала вона.

— Джембі грав… — захоплено мовила Феллом, тоді завагалася й вирішила скористатись галактичним словом, — музику весь час. Він грав музику на… — Ще одне слово її власною мовою.

— На фіфулі? — із сумнівами повторила слово Блісс.

— Не фіфулі, — засміялася Феллом, — а…

Коли обидва слова було протиставлено, Блісс чула різницю, однак втратила надію відтворити звук.

— Як це виглядає? — спитала вона.

Досі обмеженого галактичного словникового запасу Феллом бракувало для точного опису, а її жести не нагадали Блісс жодної форми.

— Він показував мені, як користуватися… — гордо проказала Феллом. — Я робила пальцями точно так, як робив Джембі, але він сказав, що скоро мені вже так робити не доведеться.

— Це чудово, люба. Після вечері перевіримо, чи настільки ж умілі альфійці, як і твій Джембі.

Очі Феллом засвітилися, і приємні думки про майбутнє допомогли їй висидіти щедру вечерю попри весь натовп, сміх і шум довкола. Лише раз, коли випадково впала тарілка, від чого поблизу залунали захоплені вигуки, Феллом таки мала наляканий вигляд, і Блісс одразу ж, захищаючи, взяла її в теплі обійми.

— От би домовитися їсти самим, — пробурмотіла вона Пелоратові. — Інакше доведеться полетіти із цього світу. Вживати весь цей тваринний протеїн ізолятів уже достатньо неприємно, але я мушу мати змогу принаймні робити це в тиші.

— Це всього лише бадьорий настрій, — відповів Пелорат, який витримав би в розважливих межах усе, що, на його думку, підпадало під категорію примітивної поведінки та вірувань.

А потім вечеря скінчилась і оголосили, що невдовзі почнеться музичний фестиваль.

5

Зала, у якій мусив відбуватися музичний фестиваль, була такою ж великою, як і їдальня, і там розставили складані сидіння (як виявив Тревіз, доволі некомфортні) приблизно на сто п’ятдесят людей. Як почесних гостей, відвідувачів провели в передній ряд, і різні альфійці ввічливо хвалили їхній одяг.

Обидва чоловіки були роздягненими вище пояса, і Тревіз, коли згадував, напружував м’язи пресу та час від часу самовдоволено позирав на свої вкриті темним волоссям груди. Пелоратові, який затято спостерігав за всім довкруж, власна зовнішність була байдужа. Блуза Блісс привертала приховані збентежені погляди, однак її ніяк не коментували.

Тревіз помітив, що зала заповнена лише на половину і що поміж слухачів здебільшого були жінки — імовірно, бо багато чоловіків ще не повернулися з моря.

Пелорат штовхнув Тревіза ліктем і прошепотів:

— У них є електроенергія.

Тревіз позирнув на вертикальні трубки на стінах і стелі. Вони м’яко світилися.

— Люмінесценція, — констатував він. — Доволі примітивна.

— Так, але дієва, і в нас у кімнатах та у вбиральні такі є. Я гадав, вони суто декоративні. Якщо з’ясуємо, як їх увімкнути, не доведеться лишатись у темряві.

— Могли нам і сказати, — роздратовано озвалася Блісс.

— Вони гадали, що ми знаємо, що всі знають, — пояснив Пелорат.

З-за куліс вийшли чотири жінки та гуртом всілися спереду. У всіх були інструменти з лакованого дерева, схожої форми, але ту нелегко було описати. Передусім інструменти відрізнялися розмірами. Один був доволі маленький, два трохи більші, а четвертий значно більший. У руці в кожної жінки також була довга палиця.

Коли жінки вийшли, слухачі тихо засвистіли, на що четверо жінок вклонилися. Груди в них були доволі тісно обмотані сітчастою тканиною, вочевидь, щоб не заважати грі на інструменті.

Сприйнявши свист за ознаку схвалення чи задоволеного очікування, Тревіз зрозумів, що ввічливо буде до нього долучитися. На це Феллом додала трель, яка звучала набагато серйозніше за свист і починала привертати увагу, доки натиск долоні Блісс її не спинив.

Троє жінок без підготовки поклали інструменти під підборіддя, а найбільший інструмент лишився стояти на підлозі між ногами четвертої. Довгою палицею у правій руці жінки проводили по струнах, які тягнулися майже вздовж усього інструмента, тоді як пальці лівої швидко рухалися верхнім краєм цих струн.

Це, подумав Тревіз, і було те «тертя», якого він очікував, але звучало воно геть не як тертя. То була тиха й мелодійна послідовність нот: кожен інструмент витворював власну, і всі вони приємно зливалися.

Цій музиці бракувало нескінченної складності електронної музики («справжньої музики», як не міг не думати про неї Тревіз), а ще їй було притаманне помітне одноманіття. Та все ж із часом, коли вуха Тревіза звикли до цієї химерної звукової системи, він почав вловлювати тонкощі. Ця необхідність втомлювала, і він жадібно роздумував про гучність і математичну точність справжньої музики, але йому спало на думку, що якби він достатньо довго слухав ці прості дерев’яні пристрої, то цілком міг би їх поступово вподобати.

Лише хвилин через сорок п’ять після початку концерту вийшла Хіроко. Вона одразу помітила Тревіза в першому ряду і всміхнулась йому. Він щиро приєднався до тихого схвального свисту слухачів. Хіроко мала вродливий вигляд у довгій і дуже хитромудро зробленій спідниці, з великою квіткою у волоссі й повністю відкритими грудьми, оскільки, вочевидь, вони не ризикували заважати інструменту.

Її інструмент виявився темною дерев’яною трубкою десь у дві третини метра завдовжки і майже у два сантиметри завтовшки. Вона піднесла інструмент до губ і подула в отвір біля одного кінця, видобувши тонку приємну ноту, що змінювала висоту, доки пальці Хіроко поралися з якимись металевими детальками вздовж трубки.

З першого звуку Феллом вчепилась Блісс у руку:

— Блісс, це ж…

Слово нагадало Блісс «фіфул». Вона твердо хитнула головою, на що Феллом гучніше додала:

— Але це вона!

У напрямку Феллом позирали інші. Блісс міцно затиснула Феллом рота долонею і нахилилася майже нечутно прошепотіти їй на вухо рішуче:

— Цить!

Після цього Феллом слухала гру Хіроко мовчки, але її пальці судомно рухалися, наче вправляючись із детальками вздовж інструмента.

Останнім виконавцем на концерті був старший чоловік з інструментом, рифлені боки якого висіли у нього на плечах. Він тягнув його і стискав, доки одна рука мчалася послідовністю білих і чорних кружалець з одного боку, групами їх натискаючи.

Тревізові це звучання видалося особливо втомливим, доволі варварським і неприємним, як спогад про гавкіт собак на Аврорі, — не те щоб звук був схожий на гавкіт, однак здіймав схожі почуття. Блісс мала такий вигляд, наче готова була затиснути вуха руками, а Пелорат спохмурнів. Лише Феллом це, здавалось, подобалося, бо вона легко підстукувала ногою, і помітивши це, Тревіз на власне здивування виявив, що в музики був ритм, який збігався з тупотінням Феллом.

Нарешті все скінчилось і залунав бурхливий свист, трель Феллом у якому було чути найкраще.

Потім слухачі розбилися на маленькі гурти для розмови й поводилися так само гучно й пронизливо, як, здавалося, було завше властиво альфійцям. Різні особи, які грали на концерті, стояли в передній частині зали й говорили з людьми, які підходили їх привітати.

Феллом вислизнула від Блісс і підбігла до Хіроко.

— Хіроко, — крикнула вона, задихаючись, — дайте подивитись…

— Що саме, люба? — перепитала та.

— Те, на чому ви грали музику.

— А! — засміялася Хіроко. — Се є флейта, крихітко.

— Можна подивитись?

— Що ж. — Хіроко відчинила футляр і видобула інструмент. Він складався з трьох частин, однак дівчина швидко зібрала його знову, приставила отвором до губ Феллом і сказала: — Ось, подуй сюди.

— Знаю, знаю, — охоче запевнила Феллом і потягнулась до флейти. Хіроко рефлективно вихопила її і підняла догори.

— Дуй, дитино, але не торкайся.

Феллом здавалася розчарованою.

— Можна мені тоді тільки подивитися? Я її не чіпатиму.

— Звісно, люба. — Хіроко знову простягнула флейту, і Феллом палко на неї задивилася.

А тоді люмінесцентне світло в залі злегка потьмянішало, і почулася нота флейти, трохи невпевнена й тремтлива.

Здивована Хіроко ледь не впустила флейту, а Феллом гукнула:

— Вийшло. Вийшло! Джембі казав, що колись у мене вийде.

— Се ти видобула цей звук? — спитала Хіроко.

— Так, це я, я!

— Але як се тобі вдалося, дитя?

— Вибачте, Хіроко, — мовила, розчервонівшись від сорому, Блісс. — Я її заберу.

— Ні. Я хочу, щоб вона знову се вчинила.

Кілька найближчих альфійців зібралися подивитися. Феллом насупила брови, ніби сильно стараючись. Люмінесцентне світло потьмянішало ще сильніше, і знову пролунала нота на флейті, цього разу чиста й рівна. Потім мелодія стала хаотичною, коли металеві предмети уздовж флейти самостійно заворушилися.

— Вона трохи відрізняється від… — знову назвала інструмент Феллом, трохи засапавшись, ніби подих, який змушував працювати флейту, був її власним, а не спрямованим повітрям.

— Вона, напевно, отримує енергію з електричного струменя, який живить люмінесцентні лампи, — сказав Тревізові Пелорат.

— Спробуй ще, — здавленим голосом мовила Хіроко.

Феллом заплющила очі. Музика тепер була тихішою і краще контрольованою. Флейта грала сама, без пальців, рухома віддаленою енергією, перетвореною досі незрілими частками мозку Феллом. Ноти, які спершу звучали майже довільно, склалися в мелодійну послідовність, і тепер уся зала зібралася довкола Хіроко та Феллом. Хіроко ніжно тримала флейту з обох боків великими та вказівними пальцями, а Феллом із заплющеними очима спрямовувала потік повітря та рух клавіш.

— Се є п’єса, яку я грала, — прошепотіла Хіроко.

— Я її пам’ятаю, — легко кивнула головою Феллом, намагаючись не втратити зосередженості.

— Ти не схибила в жодній ноті, — мовила Хіроко, коли п’єса добігла кінця.

— Але це неправильно, Хіроко. Ви зіграли неправильно.

— Феллом! — присадила її Блісс. — Це неввічливо. Не можна…

— Прошу, не втручайтеся, — категорично заперечила Хіроко. — Чому се неправильно, дитя?

— Бо я б зіграла інакше.

— Тоді покажи мені.

Флейта знову заграла, але хитромудріше, бо сили, які натискали на клавіші, робили це хутчіше, у швидшій послідовності та складніших комбінаціях, ніж до цього. Музика була заплутанішою й нескінченно емоційнішою та зворушливішою. Хіроко стояла, виструнчившись, а в залі не чутно було жодного звуку.

Навіть після того, як Феллом завершила грати, стояла тиша, аж доки Хіроко глибоко не вдихнула й не спитала:

— Крихітко, ти колись грала се раніше?

— Ні, — відповіла Феллом, — раніше я могла робити це лише пальцями, а я не можу зробити пальцями так. — А тоді просто й без натяку на хвастощі додала: — Ніхто не може.

— Можеш заграти щось іще?

— Я можу щось придумати.

— Ти маєш на увазі, зімпровізувати?

Феллом насупилась, почувши слово, і зиркнула на Блісс. Та кивнула, і Феллом погодилась.

— Тоді прошу, зроби се, — мовила Хіроко.

Феллом на хвилину чи дві замислилася, тоді повільно заграла дуже просту послідовність нот, загалом доволі мрійливу. Люмінесцентне світло тьмянішало і яскравішало, поки посилювалася і спадала потужність живлення. Цього начебто ніхто не помічав, блимання видавалося радше наслідком музики, ніж причиною, неначе примарний електричний дух підкорювався велінню звукових хвиль.

Потім поєднання нот повторилося трохи гучніше, тоді ще трохи складніше, а тоді з варіаціями, які, зберігаючи впі­знаване основне поєднання, ставали дедалі активнішими й захопливішими, аж доки вже майже неможливо стало дихати.

І нарешті мелодія гайнула вниз набагато швидше, ніж здіймалася — створюючи враження стрімкого падіння, яке спустило слухачів на землю, хоча в них досі зберігалося відчуття, нібито вони ширяють високо в повітрі.

А тоді зчинився справжнісінький гармидер, і навіть Тревіз, який звик зовсім до іншої музики, сумовито подумав: «Тепер я більше ніколи цього не почую».

Коли дуже неохоче знову запанувала тиша, Хіроко простягнула флейту.

— Прийми, Феллом, се тобі!

Феллом охоче по неї потягнулася, однак Блісс перехопила випростану руку.

— Ми не можемо взяти її, Хіроко. Це цінний інструмент.

— Я маю іншу, Блісс. Не настільки добру, але так тому й бути. Сей інструмент належить тому, хто ліпше на ньому грає. Я ніколи не чула подібної музики, й було б хибно володіти інструментом, повного потенціалу якого я не можу використати. Якби ж то мені знати, як можна грати на інструменті, не торкаючись його.

Феллом узяла флейту і з виразом глибокого вдоволення міцно притисла до грудей.

6

Кожну з двох кімнат їхнього помешкання освітлювала одна люмінесцентна лампа. Третя була у вбиральні. У тьмяному світлі незручно було читати, але принаймні в кімнатах уже не панувала темрява.

Однак поки що вони затримались надворі. Небо повнилося зірками — що завжди зачаровувало уродженців Термінуса, де нічне небо було майже беззоряним і можна було роздивитися тільки стислу бляклу хмару Галактики.

Хіроко супроводжувала їх до їхнього житла з остраху, що вони заблукають у темряві чи спіткнуться. Усю дорогу назад вона тримала Феллом за руку, а потім, увімкнувши для них світло, лишилася з ними надворі, досі чіпляючись за малу.

Розуміючи, що у Хіроко вирує складне поєднання емоцій, Блісс спробувала знову:

— Справді, Хіроко, ми не можемо взяти вашу флейту.

— Ні, її мусить мати Феллом. — Але дівчина все одно здавалася знервованою.

Тревіз досі дивився в небо. Ніч була справді темна; мізерне світло з їхнього помешкання заледве розсіювало морок, а крихітні іскорки з інших будинків удалині — й того менше.

— Хіроко, бачите оту дуже яскраву зірку? — спитав він. — Як вона називається?

Хіроко неуважно зиркнула вгору й, не виявляючи особливої цікавості, відповіла:

— Се є Супутник.

— Чому він так називається?

— Він огинає наше сонце кожні вісімдесят стандартних років. Се є вечірня зоря сієї пори року. Її не побачити вдень, коли вона над виднокраєм.

Добре, подумав Тревіз. В астрономії вона не повний нуль.

— Ви знаєте, що в Альфи є інший супутник, дуже малий і тьмяний, який розташований значно далі за цю яскраву зірку? Його не побачити без телескопа. — Він не бачив його й сам, не завдав собі клопоту його пошукати, однак ця інформація була в пам’яті корабельного комп’ютера.

— Нам се казали в школі, — байдуже озвалася Хіроко.

— Як щодо цієї? Бачите оті шість зірок зигзагом?

— Се є Кассіопея.

— Справді? — приголомшено перепитав Тревіз. — Котра з них?

— Усі вони. Весь зигзаг. Се є Кассіопея.

— Чому вона так називається?

— Мені сього не знати. Я ніц не знаю про астрономію, поважний Тревізе.

— Бачите найнижчу зірку зигзага, яскравішу за інші? Що це?

— Се є зоря. Її ймення мені не знати.

— Однак, за винятком двох зірок-супутників, це найближча зірка до Альфи, всього за парсек звідси.

— Справді? Сього я не відаю.

— Це не може бути зірка, навколо якої обертається Земля?

Хіроко глянула на зірку зі слабким спалахом цікавості.

— Не знати. Ніколи не чула, щоб хтось про се мовив.

— А ви як гадаєте?

— Як мені знати? Ніхто не зна, де може бути Земля. Я… мені час іти. Завтра перед пляжним фестивалем буде моя зміна в полях. Побачимося з усіма вами там, одразу після обіду. Так? Так?

— Звісно, Хіроко.

Вона стрімко пішла геть, напівбіжучи в темряві. Тревіз подивився їй услід, тоді пішов за іншими у тьмяно освітлений дім.

— Блісс, можете сказати, чи брехала вона про Землю? — спитав він.

— Не думаю, — хитнула головою Блісс. — Вона надзвичайно напружена, що я зрозуміла тільки після концерту. Це тривало, доки ви не спитали в неї про зірки.

— Через те, що вона віддала флейту?

— Напевно. Не знаю. — Вона обернулась до дитини. — Феллом, я хочу, щоб ти пішла до себе в кімнату. Коли будеш готовою до сну, іди до вбиральні, сходи в туалет, потім помий руки й лице і почисть зуби.

— Блісс, я хочу пограти на флейті.

— Лише трішечки й дуже тихо. Розумієш, Феллом? І тобі доведеться закінчити, коли я скажу.

— Так, Блісс.

Вони утрьох лишилися самі: Блісс сиділа в кріслі, а чоловіки — на своїх ліжках.

— Чи є сенс ще затримуватися на цій планеті? — спитала Блісс.

— Нам так і не вдалося обговорити Землю та її зв’язок із давніми інструментами, і ми можемо знайти більше інформації. Можливо, якщо дочекатись рибальських човнів, це теж щось дасть. Чоловіки можуть знати щось, чого не знають ті, хто лишається вдома.

— Я думаю, це дуже малоймовірно. Ви впевнені, що вас затримують не темні очі Хіроко?

— Не розумію, Блісс, — нетерпляче мовив Тревіз, — яка вам різниця, що я вирішу робити? Чому ви приписуєте собі право судити про мою мораль?

— Ваша мораль мене не цікавить. Це заважає нашій експедиції. Ви хочете знайти Землю, щоб нарешті вирішити, чи маєте рацію, обираючи Галаксію, а не світи ізолятів. Я хочу, щоб ви це вирішили. Ви кажете, що вам для цього рішення потрібно відвідати Землю, і ви, здається, переконані, що Земля обертається довкола тієї яскравої зірки в небі. То вирушаймо туди. Визнаю, що було б корисно отримати якусь інформацію, перш ніж ми рушимо, але мені зрозуміло, що тут інформації очікувати не варто. Я не хочу лишатися тільки тому, що вам подобається Хіроко.

— Можливо, ми полетимо. Дозвольте мені про це подумати, і запевняю вас, Хіроко не відіграватиме ролі в моєму рішенні.

— Я відчуваю, що нам треба летіти на Землю, хоча б щоб дізнатися, радіоактивна вона чи ні, — сказав Пелорат. — Не бачу сенсу чекати довше.

— Ви впевнені, що вас спонукають не темні очі Блісс? — трохи глузливо спитав Тревіз. Тоді одразу додав: — Ні, Янове, беру свої слова назад. Я поводжуся як дитина. Та все ж це чарівний світ, незалежно від Хіроко, і мушу визнати, що за інших обставин я відчував би спокусу лишитися тут на невизначений термін. Блісс, ви не вважаєте, що Альфа руйнує вашу теорію щодо ізолятів?

— Як саме? — поцікавилася та.

— Ви стверджували, що кожен повністю ізольований світ стає небезпечним і ворожим.

— Навіть Компореллон, — твердо мовила Блісс, — який трохи випадає з основної течії подій у Галактиці, хоча теоретично належить до приєднаних держав Федерації Фундації.

— Але не Альфа. Цей світ цілковито ізольований, але хіба на їхню дружність і гостинність можна поскаржитися? Вони годують нас, вдягають, дають прихисток, влаштовують на нашу честь фестивалі і вмовляють лишитися. До чого тут можна прискіпуватися?

— Вочевидь, ні до чого. Хіроко навіть дарує вам своє тіло.

— Блісс, що вам тут не подобається? — розсердився Тревіз. — Вона не дарувала мені своє тіло. Ми віддали свої тіла одне одному. Це було взаємним і цілковито до взаємного задоволення. Ви теж не можете сказати, що вагаєтеся дарувати своє тіло, коли це вам зручно.

— Прошу, Блісс, — втрутився Пелорат, — Ґолан цілком має рацію. Немає причин заперечувати проти його особистих задоволень.

— Поки вони нам не заважають, — вперто мовила Блісс.

— Вони нам не заважають, — сказав Тревіз. — Ми полетимо, запевняю вас. Затримка для подальших пошуків інформації буде недовгою.

— Однак я не довіряю ізолятам, навіть коли вони підносять подарунки.

— Дійшла висновку, тоді підігнала під нього докази, — скинув руки Тревіз. — Як типово для…

— Не кажіть цього, — загрозливо мовила Блісс. — Я не жінка. Я Гея. Нервує Гея, а не я.

— Немає причин… — І цієї миті почулося шкряботіння. Тревіз застиг.

— Що це? — тихо спитав він.

— Відхиліть завісу й перевірте, — легко знизала плечима Блісс. — Ви ж кажете, що це доброзичливий світ, у якому нам ніщо не загрожує.

Попри це, Тревіз вагався, аж доки з-за завіси тихо не гукнув голос:

— Прошу. Се я!

То був голос Хіроко. Тревіз відхилив завісу.

Хіроко швидко ввійшла. Її щоки були мокрими.

— Затуліть двері, — здавлено мовила вона.

— У чім річ? — спитала Блісс.

— Я не могла лишатися осторонь, — вчепилась у Тревіза Хіроко. — Намагалася, але не витримала. Летіть, усі ви. Хутко, і заберіть із собою крихітку. Спрямуйте корабель геть — геть від Альфи, поки досі темно.

— Але чому? — спитав Тревіз.

— Бо інакше помрете — усі ви.

7

Троє чужинців завмерли і надовго витріщились на Хіроко. Потім Тревіз спитав:

— Хочете сказати, ваш народ нас уб’є?

— Ви вже на шляху до смерті, поважний Тревізе, — мовила Хіроко, і щоками її котилися сльози. — Й інші з вами. У давні часи вчені розробили вірус, не шкідливий для нас, однак смертоносний для чужинців. Ми маємо імунітет. — Вона неуважно смикнула Тревіза за руку. — Ви заражені.

— Коли я встиг?

— Коли ми мали вдоволення. Це один зі способів.

— Але я почуваюся повністю здоровим.

— Вірус ще не активний. Він почне діяти, коли повернуться рибальські човни. За нашими законами, се мусять вирішувати всі разом — навіть чоловіки. Усі точно вирішать, що так треба вчинити, і ми будемо тримати вас тут до того часу, два ранки від сьогодні. Летіть зараз, доки ще темно й ніхто не підозрює.

— Чому ваш народ це робить?

— Се для нашої безпеки. Нас мало, і ми багато маємо. Ми не бажаємо вторгнення чужинців. Коли прилетить один і доповість про наш достаток, прилетять й інші, тож коли прибуває рідкісний корабель, ми мусимо впевнитися, що він не полетить.

— Але чому тоді ви нас попереджаєте? — запитав Тревіз.

— Не питайте. Ні, але я скажу вам, бо знову се чую. Послухайте…

Вони чули, як у сусідній кімнаті тихо й нескінченно приємно грала Феллом.

— Я не витримаю знищення сієї музики, — сказала Хіроко, — бо крихітка теж помре.

— То це тому ви подарували Феллом флейту? — суворо поцікавився Тревіз. — Бо знали, що знову заберете її, коли вона помре?

Хіроко мала нажаханий вигляд.

— Ні, такого я не помишляла. А коли згодом помислила, то знала, що сього не мусить статися. Летіть із дитиною, і заберіть із нею флейту, яку я можу ніколи більше не побачити. У космосі ви знову будете в безпеці, а неактивний вірус у вашому тілі невдовзі помре. За се я проситиму, аби ніхто з вас ніколи не мовив про сей світ, аби ніхто не годен був про нього знати.

— Ми про нього не говоритимемо.

Хіроко підвела погляд і тихішим голосом мовила:

— Чи не можу я ще раз поцілувати вас, перш ніж ви полетите?

— Ні, — відповів Тревіз. — Я вже заразився раз, і цього точно досить. — А тоді трохи люб’язніше додав: — Не плачте. Люди питатимуть, чому ви плачете, а ви не зможете відповісти. Я вибачу вам те, що ви зі мною вчинили, за цю спробу нас урятувати.

Хіроко випросталася, ретельно витерла щоки зворотним боком долоні, глибоко вдихнула і мовила:

— Дякую вам за се. — І швидко пішла геть.

— Вимкнемо світло, — сказав Тревіз, — трохи зачекаємо, а тоді підемо. Блісс, скажіть Феллом припинити гру. Не забудьте, звісно, забрати флейту. Потім дістанемося корабля, якщо знайдемо його в темряві.

— Я знайду його, — запевнила Блісс. — На борту є мій одяг, а він, хоч як неявно, але теж є Геєю. Гея легко відшукає Гею. — І вона зникла у своїй кімнаті, щоб забрати Феллом.

— Гадаєте, вони зуміли пошкодити наш корабель, щоб утримати нас на планеті? — спитав Пелорат.

— Для цього їм бракує технологій, — похмуро озвався Тревіз. Коли з’явилася Блісс, тримаючи Феллом за руку, він вимкнув світло.

Вони тихо сиділи в темряві — можливо, пів ночі, а можливо, пів години. Відтак Тревіз повільно й тихо відхилив завісу. Небо здавалося трохи хмарнішим, однак зорі сяяли. Високо в небі стояла Кассіопея, на нижньому кінчику якої яскраво горіло ймовірне сонце Землі. Повітря було непорушним, і не чутно було ані звуку.

Тревіз обережно вийшов із будинку, жестом вказавши іншим прямувати за ним. Одна його рука майже рефлекторно лягла на руків’я нейронного батога. Він був певен, що йому не доведеться ним скористатися, але…

Блісс повела їх, тримаючи за руку Пелората, який тримав Тревіза. Іншою рукою Блісс вела Феллом, а та стискала в другій долоні флейту. Навпомацки просуваючись у майже цілковитій темряві, Блісс вела інших туди, де на борту «Далекої зірки» дуже слабко відчувала належність свого одягу до Геї.