Гараж пана Якобса

Розділ третій

На відстані добрих десяти хвилин ходьби від станції метро «Аеропорт», недалечко від межі районів Кройцберг і Темпельгоф, на східному боці Фрізенштрасе стоїть похмура споруда з червоної цегли — великий триповерховий будинок з круглою вежею на фасаді, огороджений залізною решіткою.

Це головний штаб західноберлінської поліції. Всередині він має менш імпозантний вигляд: побілені вапном стіни, вичовгані ногами сходи, широкі, вимощені кахлями коридори, в яких ніби чогось не вистачає… а справді, пірамід для гвинтівок! Їх прибрали, коли передавали поліції цю колишню кірасирську, а потім авіаційну казарму.

В тій частині будинку, де містяться відділи департаменту «К» (кримінальна поліція), на третьому поверсі є кімната № 379. На дверях пришпилено папірець: «Вхід через кімнату 380». Обидві ці кімнати займає відділ ХІІ-а — відділ у справах крадіжок із зломом.

У 379-й кімнаті в понеділок уранці відбувалась нарада. Спочатку в ній брали участь тільки доктор Горн і криміналкомісар Вольф — високий, квітучого вигляду чоловік з широко поставленими очима і енергійним засмаглим обличчям. Вольфу був сорок один рік. Він носив костюми спортивного крою, кохався в автомобілях і любив розповідати двозначні анекдоти.

Криміналрат Горн у неділю ввечері після телефонної розмови з Вольфом зразу ж попрощався з своїм другом Зіррінгаузом і поїхав додому. Довго сидів він у своїй холостяцькій квартирі біля каміна й думав. Якщо дійсно злочинці, які зламали сейф у Потсдамі, — це ті самі, що обікрали Комерційний банк, то нарешті він натрапив на слід, має якусь вихідну точку. Горн був певен, що той власник гаража причетний до потсдамської справи. У викрадення він не вірив, бо всі відомі йому досі випадки такого роду рано чи пізно виявлялись газетними вигадками або карними злочинами. Але чи має він право скористатись з даних народної поліції? Коли щось піде не так, він матиме неприємності з начальством… Звичайно, якщо він досягне успіху — переможців не судять…

Службові справи переплутались з політикою, і доктор Горн вперше за свою довгу кар’єру не знав, на яку ступити. Нарешті він вирішив, що доручить двом своїм підлеглим — криміналкомісару Вольфу і криміналсекретарю Ульману — зробити неофіційний візит НП і особисто все перевірити. Тоді буде видно, що робити з цим целендорфським власником гаража.

І от нарешті Вольф повернувся і збирався доповісти про результати. А криміналрат Горн уже знову почав сумніватись, чи правильне було його рішення. Він у глибині душі сподівався, що народна поліція не сповістила нічого нового. Тоді не було б чого боятись.

— Ні, пане криміналрат, НП не чинила ніяких перешкод, — сказав у цю мить Вольф. — Мені дали змогу спокійно все оглянути. Чиста робота. Безумовно, спеціалісти. Я особисто твердо переконаний: це ті самі хлопці, що обчистили Комерційний банк.

— Але ж і темпи! За неповних дві години…

— Та їм довелось не дуже важко, сейф застарілої моделі. Труднощі для них становив тільки бетонний прошарок. Крім того, в приміщенні величезні вікна, від підлоги до самої стелі: типова лабораторна будівля. Знаєте, коли там щось вибухне, — шибки повилітають, а все інше стоїть собі. Дуже практично, тільки не для зломщиків з ацетиленовим різаком: знаєте ж, яке в нього полум’я. Так наші панове, звичайно, все це врахували і привезли з собою достатню кількість чорного паперу. Приблизно за півтори години, — по-моєму, не більше, — вони упоралися з сейфом і добрались до його вмісту.

— Так швидко? Я думаю, близько двох годин…

— Та їм, можна сказати, не пощастило. Бо коли вони залізли в сейф, на них чекало велике розчарування. Сейф був порожній. Якихось там кілька папірців, що були їм зовсім ні до чого. Можна собі уявити, які в них були при цьому кислі пики.

— Ну, ну, далі, — нетерпляче промурмотів Горн, що ждав серйозної новини, яка дала б йому змогу виправдати свої самовільні дії.

— Потім вони знайшли маленький сейф, вмонтований у стіну. В цьому сейфі й зберігалась виробнича документація. Він мав усього тільки шестиміліметрові стінки. Можна було просто виламати дверцята, але той сейф зв’язаний з металевою арматурою стін, удари пролунали б на весь дім, і їх, напевне, почули б вахтери з заводської охорони. Тому наші молодці знову запалили різак і на цей раз упорались ще швидше. За якихось десять хвилин, — я так думаю, — вони добрались до папки. І в цю мить — хвилин за десять до дев’ятої — їм перешкодили. Поліцейський патруль… ну, я на цьому не буду затримуватись, для нас тут нема нічого цікавого. Мабуть, ті, що стояли надворі на чатах, попередили їх. Втекли вони неймовірно швидко, бо коли народна поліція через чотири хвилини зайняла будинок, там уже нікого не було. При цьому хлопці, видно, страшенно квапились, бо порушили, так би мовити, верховний принцип усіх зломщиків.

— Що ж це, по-вашому, за принцип?

— Не залишати на місці злочину нічого принесеного з собою.

Доктор Горн уже не міг стриматись.

— Ви щось знайшли, Вольф?

— Та, на жаль, небагато. Клапоть чорного паперу. Видно, відірвався, коли папір зривали з вікна. Якщо на ньому не знайдеться відбитків чиїхось пальців, пане криміналрат, то ми спіймали облизня. Бо більше не лишилось нічого, абсолютно нічого. Вони, звичайно, працювали в рукавичках… я не знаю, за що тоді можна буде вчепитись.

— Ну, в нас усе-таки є ще автомобіль номер КВ 097–345. Він учора о сьомій годині вечора виїхав з Берліна через міст Глініке. Постовий шупо абсолютно точно пам’ятає, що в ньому їхало троє чоловіків. За дві години машина повертається, — ви ж самі мені дзвонили, — але в ній уже їде тільки двоє. Всім зразу спадає на думку викрадення, вранішні газети теж уже сьогодні писали щось подібне. Але це дурниці: народна поліція мала серйозні підстави цікавитись тією машиною. Де ж тоді третій? Що він, поїхав у Потсдам вирізати собі апендицит? Варто було б з’ясувати! А потім оцей збіг часу! Це ж ті самі дві години, на протязі яких зламано сейф.

— Може, так, пане криміналрат, а може, й ні. Цей Якобс, чи Якоб, чи як там його — у нього ж власний гараж у Целендорфі і грошей, напевно, як полови. З ним треба бути дуже обережним, бо він найме собі доброго адвоката і такий розпочне процес, що ми й на своїх місцях не всидимо.

— Ваша правда.

— Я твердо переконаний, що в нього є алібі. І нам його доведеться ще перевіряти. Причому ми нічого не вияснимо.

— Гм… Значить, ми застряли. Якщо ваш темний папір не проллє світла на всю справу. — Горн засміявся — чи то з свого власного дотепу, чи то в нападі гіркого гумору, його підлеглим був знайомий цей сміх; він аж ніяк не означав, що Горн здався, якраз навпаки…

— Нехай колеги з восьмого поквапляться… А ви тим часом розкажіть, що там з тим мотоциклістом, який учора ввечері…

— Темна справа, пане криміналрат. Він не спинився на вимогу патруля. НП прострелили йому камеру, він перекинувся, схопився, почав відстрілюватись, поранив одного поліцая в руку і сам дістав кулю в лоба. Все це відбулося в лісі на південний захід від станції електрички «Ванзе». Впізнати труп не вдалось, його тепер десь виставлено в моргу для огляду. Документів при ньому не було ніяких. Про те, що він причетний до цієї історії, говорить тільки один факт: на багажнику в чемодані знайшли маленький ацетиленовий різак з усім приладдям.

— Причетний — це надто м’яко сказано. Він був членом банди. Правда, скоріш за все, рядовим. Але що мені тут не подобається, так це…

Доктора Горна перебив стукіт у двері. Ввійшов третій офіцер відділу XIІ-а, криміналсекретар Ульман, якого Горн теж посилав у НДР. Років двадцяти восьми, з випещеним рожевим обличчям, круглими голубими очима і ріденьким волоссям, він скидався на тільки-но викупане немовля. Ульман приїхав прямо з місця аварії на шосе № 2.

— Прошу, любий колего, — не приховуючи нетерпіння, сказав доктор Горн, — сідайте й розповідайте.

Ульман сів і, сповнений свідомості того, що привіз дуже важливу звістку, почав доповідати підкреслено серйозно.

— Випадок дуже дивний, пане криміналрат. Двохсотметровий відрізок шосе всипаний якимись залізними рогульками. Вони лежать…

— Невже! — втрутився Вольф. — Отже, шлях закрито?

— Чому це? Звичайно, ні. — Ульман зніяковіло всміхнувся. — Звичайно, ні. Я не зовсім правильно висловився. Правильніше було б сказати «був усипаний». Рогульки ті вже прибрано, рух припинився тільки на короткий час. Отже, вони лежали…

— Виходить, ви взагалі не бачили їх на шосе?

— Ні, не бачив. Мені про них розказав один народний поліцай і дав одну штуку з собою.

— Що таке? — вигукнув комісар Вольф з удаваним обуренням. — Народний поліцай вам розказує, а ви йому вірите? Ви що, не знаєте, що ці типи завжди брешуть?

Ульман безпорадно всміхнувся.

— Угу, — сказав він, — я думаю, що він таки сказав мені правду. — Він розгублено змовк.

— Пане Вольф! — Доктор Горн докірливо постукав пальцем по столу. Йому це вже було знайоме: щоразу, як тільки Ульман приготує собі красиву промову, Вольф обов’язково починає дражнити його. Але зараз Горнові було не до жартів, йому не терпілось дізнатись, що ж сталось учора увечері на шосе № 2.

— Вони лежали не дуже густо, — продовжував свій рапорт криміналсекретар, — але цього було цілком досить, щоб зробити дорогу зовсім непрохідною для автомашин. Всього знайшли сто сорок штук. Я приніс одну.

Він поліз у кишеню.

— Ось, роздерла мені всю підкладку, погань. Бачите, пане криміналрат, чотири колючки, і як би воно не впало, одна колючка стирчатиме вгору. Кожна рогулька сантиметрів чотири заввишки. Уявляєте, як вона вгризається в покришку? По-моєму, кращого знаряддя для цієї мети й не придумаєш.

— А скажіть, вони були і в кюветах?

— Авжеж, і навіть багато, пане криміналрат.

— Тоді можна з певністю сказати, що їх розсипали на ходу з автомашини. Колего Вольф, ви наш автоспеціаліст. Якої ви думки про технічний бік цієї проблеми?

— Важко сказати, — відповів комісар, — такого я ще не чув. На початку війни, десь у сороковому році, подібні штуки подекуди скидали з американських літаків. Але ті були більші, значно більші. А от як розсипати їх з машини — на ходу, завважте, — так, щоб при цьому свої власні камери… Що ж, мабуть, це можна зробити. Ззаду, в куточку багажника повинен бути вмонтований такий магазин. Припустімо тепер, що магазин цей має відкидне дно, і його можна якимсь чином опускати. На ходу оці… оці штуки висипаються. Кліренс автомобіля становить щось міліметрів двісті. На якій відстані позаду осі вони падатимуть на дорогу — при швидкості, скажімо, сімдесят кілометрів на годину? Це ж можна вирахувати. Ану, колего Ульман, ви ж не так давно з шкільної лави, як я?

— Я спробую, пане комісар, удома…

— Ах, удома! Це ж за формулою gt2 поділене на два, правда?

— Дякую, колего Вольф, досить. У мене таке враження, що ви вважаєте це можливим; цього досить, — зауважив доктор Горн. — Слухаймо далі.

— Отже, — продовжував секретар, — згідно з тим, що мені розповіли, події розгорталися так: народна поліція переслідувала два автомобілі. Обидва вони в Міхендорфі піднялись угору на автостраду. Один з них через кілька кілометрів наздогнали й зупинили. Це був «мерседес-170 5» із східним номером, і…

— Що таке? — перепитав доктор Горн. — Східний номер?

— Добряча машина — цей «170 S», — докинув Вольф. — Усього чотири циліндри, п’ятдесят дві сили, а який хід!…

— Так точно, пане криміналрат. SN 13—2293. Належить одній магдебурзькій транспортній фірмі, по-моєму, «Баум і К°». Номер я записав, а власника…

— Та це для нас не має особливого значення. Як же він пояснив те, що втікав од поліції?

— Цього я не питав. Але він, напевне, якось пояснив, куди і чому він так поспішав. Народна поліція збирається детально розслідувати цю справу. Однак і тепер уже ясно, що злочин вчинили західноберлінці.

— Дивно, дивно, — бурмотів Вольф. — Як на таку собачу погоду, щось дуже багато автомобілів їхало цією дорогою, і жоден з них не має відношення до справи. Крім одного, — а він якраз утік.

— Так, — сказав Ульман. — Він зразу ж з’їхав з автостради вниз — там ясно видно сліди коліс на розмоклій землі, де він переїхав роздільну смугу, — і подався по шосе № 2 в напрямку Галле. Одному поліцаєві, який усе ще переслідував його, він оцими рогульками вивів з ладу машину. Той поліцай лежить у госпіталі, ще легко відбувся, якесь там ребро чи двоє…

— Ну, добре, — перебив його доктор Горн. — Уже дванадцята, давно час що-небудь починати.

Він уже наважився йти раз обраним шляхом до кінця. Нехай його потім лають. Він тільки побоювався, щоб не втрутився криміналдиректор Вюрцбургер і не перекреслив усіх його планів. Тому треба було діяти швидко, щоб просунути справу якомога далі.

— Ви, пане Ульман, — сказав Горн, — зараз же їдьте в Целендорф. Подивіться на карті: по-моєму, найкраще вийти на станції «Ніколасзе». Встановіть, чи має цей Якобс переконливе алібі на час з дев’ятнадцятої до двадцять першої години. Потім поїдете й допитаєте свідків на Фрейзінгерштрасе, щоб уже з тією справою покінчити. Рапорта про вранішню вашу екскурсію писати не треба: це була чисто інформаційна прогулянка в східну зону.

Криміналсекретар попрощався й вийшов.

— Роботи нам навалило по саму зав’язку, — сказав доктор Горн. — Історія на Фрейзінгерштрасе ще зовсім не розплутана, ну і решта все… Я вже звертався до оберкомісара Штромайєра, просив дати нам одного чоловіка; з Вюрцбургером якось би домовились. Штромайєр, звичайно, не дає, каже, що в самого страшенно багато роботи… А любісінько міг би дати. Хоч і Вернера, наприклад.

— Не знаю, пане криміналрат, той Штромайєр… з ним каші не звариш… — Вольф замовк і спохмурнів. Ім’я «Штромайєр» впливало на нього, як червона хустка на бика. Оберкомісар Отто Штромайєр завідував відділом автомобільних крадіжок і був суперником Вольфа. Коли свого часу переукомплектовували цей відділ, начальник карної поліції висував на посаду керівника відділу Вольфа. Проте туди призначили Штромайєра, який мав протекцію, хоч він, за словами Вольфа, не вмів відрізнити «ганомаг» від «мерседеса».

— Та я знаю, що він вам поперек горла стоїть, — пробурчав Горн, — і взагалі він не дуже приємна людина, але його успіхи за останній час… Декому з нас не завадило б повчитись.

І справді: хоч оберкомісар, вступаючи на нову посаду, й не мав достатніх спеціальних знань, з того часу йому, очевидно, вдалося, заповнити цю прогалину — якщо судити з його успіхів. Правда, за останні півроку крива автокрадіжок у Західному Берліні круто полізла вгору. Але й Штромайєр не відставав. Хоч йому й не часто вдавалось схопити винуватців, але майже щоразу він знаходив і повертав власникові вкрадену машину. Часом Штромайєр просто дивував усіх своїми успіхами. Поступово він став грозою всіх західноберлінських автозлодіїв.

У президіумі Штромайєра недолюблювали, проте не могли не визнавати його досягнень. Але, мабуть, тільки працівники його відділу були по-справжньому прихильні до нього. Що ж до комісара Вольфа, то йому була неприємна навіть думка про те, щоб працювати разом з співробітником Штромайєрового відділу. Вже сама присутність такої людини означала б мовчазне визнання достоїнств Штромайєра; це було б нестерпно для Вольфа.

— Може, вдасться перетягти до нас Ірінгса? — сказав він.

Доктор Горн з сумнівом похитав головою. Ірінгс був правою рукою криміналрата Шнабеля — керівника відділу в справах фальшивомонетників. Навряд чи з цього щось вийде… Але ж банда, на слід якої вони натрапили, безсумнівно має справу і з фальшивими грішми. Та й взагалі Ірінгс був вартий того, щоб про нього поклопотатись. І Горн вирішив спробувати.

Через дві хвилини ввійшов вахмістр з VIII відділу. Він приніс картотечний листок, до якого була акуратно пришпилена маленька записочка.

В ній без усяких формальностей, як звичайно в переписці між відділами, повідомлялось: «Переданий нам клапоть чорного паперу, крім кількох старих відбитків, має відбитки пальців Карла-Еріха Йордана, зареєстрованого в нас під № 609/49. Подробиці знайдете в доданій картці, яку просимо негайно ж повернути. Вищезгадані старі відбитки вже не піддаються ідентифікації».

— Чорт забирай! — промурмотів доктор Горн. — Вам таки щастить. Тепер є за що вчепитись! Він зареєстрований тільки в сорок дев’ятому році, значить, безумовно, живе ще в нас. Ох, ці хитруни! Завжди вони надівають рукавички трохи запізно!..

Обидва з великим інтересом почали розглядати особову картку. На ній були наклеєні три фотознімки, що зображували Йордана спереду, справа й зліва. Нижче була формула відбитків пальців і докладний опис зовнішніх прикмет. Далі зазначалось, що Йордан є власником слюсарної майстерні; вказувалась його адреса в Західному Берліні. Наприкінці йшов перелік приводів до суду.

— Малувато, — розчаровано промовив Вольф, — дрібна спекуляція, жодного серйозного злочину… — і злякано затнувся, бо криміналрат раптом з усієї сили вдарив кулаком по столу. Вольф знав, що з ним таке трапляється тільки в нападі шаленої люті. В чому ж річ? Палець начальника весь час тикав в один рядок у самому кінці картки:

«Слідство за браком доказів припинено 24/8 1949. Майстерня й-на ліквідована 15/10 1949. Й. найнявся на роботу в гараж „Зюд-вест“, Берлін — Целендорф, Потсдамське шосе, 1/12 1949».

— Це ж у нашого Якобса, — простогнав комісар.

— Як же нам тепер повернути Ульмана? Коли він поїхав?

— Та вже більше десяти хвилин, пане криміналрат. Нічого не можна зробити, сто чор… пробачте, він уже їде в метро.

— Йому треба двічі пересідати, — вголос думав Горн, — Темпельгоф і Шенберг, може, ми його там ще перехопимо… Можна ж подзвонити на всі станції.

— Краще, тобто я хочу сказати надійніше, було б послати трьох мотоциклістів на станції «Целендорф-Вест», «Шлахтензе» і «Ніколасзе». Він же повинен зійти на одній з них.

— Хіба вгадаєш, що цей Ульман надумає? Може, він зійде аж на «Ванзе». Але знаєте що, колего Вольф, я оце подумав: а навіщо його повертати?

— Так це ж буде для них попередження, пане криміналрат!

— Власне кажучи, ні. Якщо навіть той злочин у Потсдамі дійсно справа рук Якобса, — чого ми ще не довели, — то все одно він добре знає, що ми, по суті, ніколи не переслідуємо за злочини, вчинені в східній зоні. І ніякої підозри в нього не виникне.

Комісар Вольф промовчав, бо він був з цим не зовсім згоден; але, з другого боку, він згадав, що його начальник у подібних випадках раніше завжди мав рацію.

— Це добре, що ми послали нашого Ульмана. В нього така лагідна й щира вдача, що він нікого не може злякати, — вів далі Горн.

Вольф усміхнувся.

— А для вас я маю таке завдання. Візьміть собі після обіду одну з наших машин; зачекайте, я зараз же випишу вам наряд. Ви поїдете до Якобса, — стежити, розумієте? Найміть собі місце в гаражі, тоді ви матимете змогу заходити туди вдень і вночі. Ну, поки що все.

Комісар Вольф устав. Нарада закінчилась, а на нього чекала ще інша робота. Вони потисли один одному руки.

— А я тим часом потурбуюсь, щоб установили нагляд за телефоном Якобса, — сказав на закінчення криміналрат.

О третій годині дня маленький ДКВ, за кермом якого сидів Александер, був уже по той бік Везера, між Фільсеном і Сіке, на шосе № 6. Це шосе являє собою довгий ланцюг доріг різної якості, що тягнеться від Герліца через Дрезден, Лейпціг, Ганновер і Бремен аж до Куксгафена, причому слід відзначити одну курйозну обставину: починаючи від Бад-Гарцбурга, «державне шосе» вже має назву «федеральне шосе». Александер звернув на нього з автостради тільки дві години тому.

Поки що все йшло як по маслу. Вони вчора ввечері доїхали до Галле, поставили «крейслер» у якийсь гараж, — Якобсова банда, очевидно, мала зв’язки всюди, — і переночували в автомобілі, з якого було вийняте заднє сидіння. Хоч вони зарились у цілу купу жовтих чохлів з автомобільних сидінь, спати було не дуже зручно: голова впиралась у стінку багажника, ноги — в переднє сидіння. Їх розділяв карданний вал; вони не заважали один одному. Кросбі був цілком стерпним сусідом: він не хропів і спав, як байбак. І все-таки вранці Александер прокинувся втомленим, розбитим; у нього боліли всі кісточки. Дратувало ще й те, що він не міг поголитись.

Далі вони поїхали на гарненькому ДКВ, цілком невинному на вигляд, хоч десь у його надрах, за словами доктора Шерца, були сховані папери, які гарячково шукає поліція. Весело дзижчав мотор. На міжзональному контрольному пункті була тривала зупинка; автомобіль обшукали. Александер під час цієї процедури почував себе не дуже добре, його вчорашнє збудження змінила цілковита апатія, але зовні по ньому цього не було видно. Його підхопила лавина подій, приголомшив шалений темп і весь жах останніх годин: він ніяк не міг зібратися з думками. Страшенно боліла голова. Кросбі, навпаки, був у чудовому настрої: папери в безпеці, з ними вже, напевно, нічого лихого не станеться — і справді нічого не сталось.

За півгодини до Бремена Александер зупинив машину, Кросбі змінив його за кермом. Александер відкинувся на спинку сидіння і спробував заснути. Але це йому не вдалось. Його морозило; він з досадою тер своє звичайно таке гладеньке підборіддя, що зараз було вкрите колючою щетиною.

— Кросбі, — сказав він нарешті. — А вчора ж увечері все висіло на волосинці, правда?

— What’s the matter?[16] Висіло — на волосинці? Nonsense.[17]

Александер уже переконався, що з Кросбі по-німецьки не дуже-то поговориш. Але він не міг довше мовчати і трохи згодом повторив спробу, вимучивши такий жарт:

— Ви часом не родич естрадного співця Бінга Кросбі?

Американець вищирився в посмішці.

— Дурниці. Уои are mad.[18]

Розмова так і не зав’язалась, поки Кросбі не почав її сам. Він поліз у кишеню піджака і витяг звідти пляшку з коньяком і пом’ятий конверт. Це був той самий конверт з дальшими інструкціями для Кросбі, якого дав Александерові доктор Шерц. Александер сам віддав його Кросбі учора в Галле.

Американець простяг йому те й друге. Александер маленькими ковточками надпив трохи з пляшки, намагаючись не розлити. Коньяк пробіг по горлянці ласкавим вогником, зігрів і оживив його. Тоді він узяв конверт і запитливо поглянув на супутника. Той кивнув, і Александер вийняв з конверта маленький, складений учетверо аркушик.

Александер весь час думав, що то було щось на зразок «запечатаного наказу». Він любив читати історичні романи і пам’ятав, що власники кораблів часто давали капітанам подібні накази, які можна було розпечатати тільки у відкритому морі. Але, як виявилось, доктор Шерц мав на меті зовсім інше. У листі стояло: «Не спускайте з Шенцліна очей, може викинути якогось коника. Тоді порішіть його. Якщо ж буде триматись добре, дайте йому нашу адресу на Іспанській алеї».

— Ну, що ти скажеш на це, boy? — посміхнувся Кросбі.

Александер не відповів нічого. Ясно, що доктор Шерц написав ці рядки під враженням його вчорашньої відмови. Обережний чолов’яга! Александер зиркнув скоса на свого сусіда. Здоровенний хлопчина; зв’язатись з поліцією ще до Бремергафена навряд чи вдасться. Та й західнонімецька поліція напевне не схоче вжити якихось заходів проти американця. Та ще коли той везе своїм клієнтам виробничі секрети з НДР.

— Look you.[19] Я не люблю secrecy… як це по-вашому… таємниць, — пояснив Кросбі свій дивний вчинок, — відкриті карти — оце по-моєму. Розкажи, що там з тобою сталось, go on,[20] Александер, old chap![21]

Александер не бачив причин, чому б не виконати цієї вимоги. Він розповів свою історію. Американець майже не перебивав його, вислухав усе до кінця, щось пробурчав і зразу ж розповів про себе.

Александер дізнався, що Кросбі поміняв у Штатах безліч професій. Перед війною був власником автокладовища, до того — барменом; ще раніше — десятником на будівництві; все чисто випадкові заняття. Потім, в армії, йому вдалося влаштуватись начальником складу обмундирування. В його розпорядженні була велика кількість черевиків на гумовій підошві, overcoats, haversacks,[22] сорочок, штанів та ковдр. Але, крім того, на складі була ще білизна для жіночого персоналу окупаційних військ. Ця остання обставина й виявилась фатальною для Кросбі. Підлеглі йому джі-ай[23] дуже полюбляли ці делікатні предмети туалету, бо їхні німецькі подружки особливо охоче приймали такі подарунки, і крали їх у неймовірній кількості. А склад був надто великий, щоб Кросбі міг усе встерегти.

Капітан, його начальник, мало турбувався про те, що робиться на складі. Кросбі робив там, що йому заманеться. Але в обов’язки капітана входило підписувати рапорти про недостачу і складати пояснювальні записки. Втрати в межах сотні не порушували його спокою: Америка багата, нащо хвилюватись. При тризначних числах він звичайно грюкав кулаком по столу і страшенно лаявся, проте на цьому й кінчалось. Але коли одного чудового дня виявилась недостача великої партії жіночої білизни, — кілька тисяч, — терпець йому урвався і він призначив суворе розслідування, результатів якого Кросбі вирішив не дожидатись.

— Тисяча п’ятсот night-gowns,[24] чотири тисячі brassieres, panties, slips,[25] не знаю, як ці штуки по-вашому називаються, — не вистачало, away,[26] пропали, вкрадено — boy, boy, boy! Шеф лютий, кричить: «Кросбі go to hell you son of a bitch!»[27]

Слухаючи Кросбі, Александер не міг стримати сміху. Настрій його покращав. Він весь час вважав свого супутника гангстером, а той, виявляється, така ж людина, як і він сам. Війна закинула його в Європу, тут він, звичайно, почав спекулювати — хто ж з американців цього не робив? — спершу сигаретами, потім одягом. Бо цілком вірити його історії, безумовно, не можна було: Кросбі, певна річ, сам приклав рук до тієї недостачі. Нарешті попався і покотився далі вниз. Все це, звичайно, не дуже красиво, але принаймні можна зрозуміти. Александер тепер уже не почував до нього такої антипатії.

А той, власне, цього й домагався. Американець не часто вимовляв слово без якоїсь мети, хіба що напідпитку. Пусті балачки, аби провести час, він вважав зайвою розкішшю. Зараз йому потрібно було порозумітись з своїм супутником — він помітив, вірно зрозумів оцінюючий погляд Александера і не хотів наразитись на якусь неприємну несподіванку.

В душі Кросбі кляв доктора Шерца, що приставив до нього наглядача; така, на його думку, була роль Александера в цій виставі. І все ж він мусив визнати, що доктор Шерц чудовий режисер. Навіть він сам, Лью Кросбі, не зумів би краще.

Дальший хід операції було сплановано так. Місцем передачі документів мало стати одне добре відоме Кросбі кафе в Бремергафені. Крім людини, якій треба передати папери, повинна була прийти ще четверта особа — гамбурзький агент організації, особистий друг доктора Шерца. Цей чоловік повинен був зайти з грішми в туалет, звідки він ніяк не міг вийти непомітно для своїх спільників. У цій досить непідходящій обстановці — але іншого виходу в них не було — він повинен був виконати над доларами певну таємничу і в той же час досить примітивну операцію і зробити з них два пакети — один для Кросбі, а другий для Александера. В кожному пакеті буде шістсот стодоларових банкнот, препарованих таким чином, що один окремий пакет не має ніякої вартості, а обидва разом становлять шістдесят тисяч доларів. Потім Кросбі й Александер повинні будуть поодинці повернутись до Берліна, причому в завдання гамбурзького агента входило простежити, щоб вони їхали дійсно поодинці. Александер поїде поїздом до Ганновера, а звідти вилетить літаком у Берлін. Тільки коли звідти повідомлять про його прибуття, агент відпустить Кросбі. Чорти б його вхопили, хитро придумано! Все це, звичайно, йому вже знайоме, це система трикутника, за якою він працював уже не раз, але тут, у Germany,[28] це новинка. Німецькі бізнесмени роблять великі успіхи.

Показались перші будівлі Бремена. Кросбі згадав, що йому наказували подзвонити перед Бремергафеном докторові Шерцу — сповістити про хід операції і в разі потреби дістати нові директиви. Це можна було зробити тут.

Коли машина спинилась біля поштової контори, Александер підхопився з місця. «Виходить, я все-таки спав — хоч хвилин десять», — подумав він. «Пах-пах-пах-пах-пах», — стугонів мотор. Кросбі орудував «тростинкою» — так водії зневажливо називають важіль передач ДКВ. «Пах-пах-пах-пах-пах…» Кросбі виліз з машини і пристукнув дверцята.

— Just a moment![29] — крикнув він на бігу і вскочив у двері пошти.

«Звичайно, ключ від запалювання взяв з собою, — подумав Александер. — Само собою зрозуміло, адже в машині сховано папери вартістю шістдесят тисяч доларів. Якби в мене було хоч трошечки більше енергії… трошечки більше мужності…»

Від Потсдамської площі, де сходяться кордони секторів у центрі Берліна, починається ланцюжок вулиць, що тягнеться на південний захід: Потсдамерштрасе, Гауптштрасе, Рейнштрасе, Шлосштрасе, Унтер ден Айхен. За містом, у Целендорфі, він переходить у Потсдамське шосе, що від Ванзе під назвою Кенігсштрасе веде на захід, через міст Глініке, до Потсдама. Перед мостом величезний щит повідомляє: «Now you are leaving American sector»,[30] — тут, перед першими будівлями Потсдама, пролягає міський кордон Великого Берліна.

Коли Якобс свого часу вирішив купити ділянку землі в Целендорфі, він спершу уважно вивчив місцевість. При цьому він встановив, що весь потік автомашин у західному напрямку йде по Потсдамському шосе — чудовій двосторонній асфальтовій дорозі. Тільки машини, що їдуть у Шарлоттенбург, в англійський чи французький сектори, звертають на шосе Афус.

Тут, правда, вже існував заклад, подібний до того, який хотів влаштувати Якобс: «Західна автоплощадка — місця для стоянки автомобілів, ремонтна майстерня, ресторан. Телефон 34-35-78. Площадка охороняється». Якобс зайшов туди, випив кухоль пива. Те, що він побачив, викликало у нього тільки зневажливу посмішку: ці люди не становлять для нього небезпеки. Бо, звичайно, велика різниця — чи пропонується стоянка з охороною, чи гаражі; один сорт бензину чи три; брукований в’їзд чи асфальтований двір. Неонова реклама вночі мала довершити розгром конкурента.

Взагалі Якобс не міг похвалитись фантазією, навіть у грошових справах. Але тоді його окриляла надія заснувати легальне, чесне підприємство і зажити спокійно. Як і більшість шахраїв, Якобс улітку сорок восьмого року вирішив, що тепер треба стати чесним, якщо хочеш добре заробляти. Але скоро він зрозумів, що помилився. Він не зважив як слід своїх фінансових можливостей і надто широко розмахнувся з підприємством: дві третини обладнаних за останнім словом техніки гаражів подовгу стояли порожні, транспортна контора теж не мала чого робити, і тільки продаж бензину давав зиск. Тут прибутки справді були чудові, але Якобс розумів, що так він мільйонером все одно не стане. І він вирішив знову зайнятись своїм старим ремеслом. Це була справа хоч і рискована, але вельми прибуткова, якщо правильно за неї взятись. А він тепер мав багатий досвід, капітал, автомобілі і ще деякі переваги над іншими бандами.

Його ділянка була приблизно чотириста метрів завдовжки і шістдесят завширшки і лежала перпендикулярно до Потсдамського шосе. Край дороги стояли бензоколонки, за ними простягся в глибину довгий двір, з обох боків якого тяглись ряди гаражів. Посеред двору стояв одноповерховий будинок, який називали конторою. В кінці двору був великий спільний гараж, поставлений упоперек. За ним починався сад. Цей сад і вілла, що стояла в ньому, також належали Якобсу.

Вілла була велика, простора. Вона не підлягала реквізиції, бо це була надто дорога житлоплоща. Тому Якобс міг жити в ній сам. Але він так не зробив: тут жили більшість працівників гаража. Це був особистий внесок Якобса в пом’якшення житлової кризи в Берліні.

Приватні кімнати Якобса — він займав їх тільки дві — були на другому поверсі. В одній з цих кімнат — просто і водночас вишукано обставленому кабінеті — у понеділок після обіду сидів сам Якобс, а навпроти нього — молодий чоловік на ймення Боббі Копш. Крім них, у кімнаті була ще секретарка — дівчина років двадцяти, її трохи бліде обличчя, обрамлене темними довгими кучерями, було на диво вродливе; воно мало ту справжню принадність, якої не можуть дати пудра й губна помада.

Рут Дойчман працювала тут недавно — всього кілька тижнів. Вона під керівництвом доктора Шерца вела ділове листування гаража. Рут була єдиною жінкою в гаражі «Зюд-вест». Взагалі жінці неможливо було влаштуватись на роботу в Якобса: він був переконаний, що дев’яносто процентів усіх невдач у його ремеслі трапляється через жінок. Твердження дещо перебільшене, але зерно істини в ньому є.

Та на цей раз Якобсові довелось поступитись своєю волею, і на те були дві причини. По-перше, доктор Шерц гаряче рекомендував «дівчинку» і наполіг на тому, щоб справа була винесена на «вузьке коло» — комітет, до складу якого, крім Якобса, належали ще троє найвидатніших членів, організації. А коли дійшло до голосування, на сцену виступила друга причина: доктор Шерц і його друг Джонні проголосували за, а незламна єдність протилежної партії, до якої належали Якобс і Боббі Копш, розкололась. Боббі бачив Рут; цього було досить. Він забув свою собачу відданість дядькові, і все пішло так, як намітив доктор Шерц.

Проводячи тут щодня по вісім годин, Рут усе ближче й ближче знайомилась з своїми товаришами по роботі, і було ясно, що рано чи пізно вона повинна догадатись, що собою насправді являє гараж «Зюд-вест». Але до якоїсь серйозної розмови з цього приводу ще не дійшло. Доктор Шерц якось сказав Якобсові: «Зачекай трохи, Руді, я її поступово приручу. З такими речами не можна поспішати. Колись вона ще стане нам у великій пригоді. Бувають ситуації, коли жінка просто необхідна. Я, звичайно, маю на увазі ділові ситуації». Якобс жартів не розумів, він тільки опустив куточки губів і щось зневажливо буркнув.

Копш, маленький чоловічок з неприємним, блідим, прищуватим обличчям і неспокійними очицями, нікому й нічому не вірив.

Він почав свою кар’єру багато років тому, ще підлітком, у ролі провокатора. Ватага злодіїв, які промишляли на ярмарках і товчках, платила йому за те, що він зачіпав і ображав перехожих. Коли хтось давав йому ляпаса, — а Копш діставав їх тоді немало, бо це було його ремесло, — виходили на сцену інші, в ролі захисників: вони били й обкрадали намічену жертву. Згодом Боббі торгував порнографічними книжечками; більше він ні на що не годився, хіба що на кишенькові крадіжки. А такими речами Якобс не займався: не буде ж акула роззявляти пащу на маленьку сардинку. Але Боббі був небожем Якобса, і, по суті, єдиною людиною, на яку той міг цілком покладатись. Якобс знав, що підлеглі люблять його, але недовіра його ніколи не спала. Він використовував Боббі як домашнього шпигуна. За це той користувався необмеженим довір’ям шефа. Тільки це виняткове становище й надавало Боббі якоїсь ваги. В інших обставинах він через брак видатних кримінальних талантів був би приречений пасти задніх.

Копш був твердо переконаний у тому, що Рут — коханка доктора Шерца або от-от стане нею. Хоч це зовсім не відповідало дійсності, так думали всі. Боббі дуже дивувався поганому смакові Рут, — він належав до тих надто самовпевнених молодиків, які людей, старших за сорок років, уже не вважають небезпечними суперниками, — і вирішив відбити її у Шерца. Зусилля його були марні, і він зненавидів мнимих коханців. З них двох він більше ненавидів доктора Шерца, хоч і побоювався виявляти свою ненависть. Але й Рут уже відчула на собі його зубки. Тому вона в його присутності здебільшого мовчала; так було й зараз. І все одно чоловікам було приємно бачити її біля себе: адже вони обидва цілі дні проводили серед самих мужчин. Навіть Якобс уже не міг зовсім обходитись без неї. Він час від часу викликав її до себе; Рут ішла тоді до нього в віллу з своєю портативною друкарською машинкою, і Якобс диктував їй який-небудь папірець, хоч у цьому й не було великої потреби. Адже легальними справами завідував доктор Шерц, що ж до всього іншого, то в них панував принцип: не залишати ніяких слідів.

— А все інше пройшло чисто? — навпростець спитав Боббі, який тільки півгодини тому приїхав з Західної Німеччини.

— Гм… так, — пробурчав Якобс, який сьогодні був у доброму настрої і тому був трохи балакучіший. — Східна поліція хотіла мене вчора арештувати, коли я їздив виручати одного клієнта. Не знаю, що це на них найшло; я ж для них з політичного боку в повному порядку. Сьогодні тут весь ранок було повно репортерів, фотографували мене. — Він самовдоволено посміхнувся. — І поліція вже навідувалась. Зажадали від мене алібі — відносно Потсдама, — додав він тихіше, щоб не почула Рут.

— Ну, в тебе ж воно, звичайно, було?

— Авжеж, було.

— Вони задоволені?

— Моє алібі в порядку.

— Кепські справи, — сказав Боббі, скривившись. Це мало означати лукаву посмішку, але вийшла тільки дурнувата гримаса. — Кепські справи, — коли поліція починає до тебе чіплятись.

— Що ж тут поганого, якщо ти ні в чому не винен, Боббі?

Настала пауза.

— Пане Якобс, мені можна йти в контору? — спитала Рут. — Треба написати ще кілька листів.

— Любовних? — Боббі зморщив своє прищувате обличчя. Рут наче не чула.

— Будь ласка, фрейлейн, якщо у вас є робота…

Рут устала. Боббі дивився їй услід, поки за нею не зачинились двері.

— Шикарні ніжки! — сказав він.

— Не ляпай язиком! — розсердився Якобс. — Завжди у тебе дурниці в голові. Вчора ми вскочили по саму шию. Віллі Ліндау не повернувся. Він віз на багажнику Йорданову машинку. Злапали, напевно. Якщо він розколеться…

— Ну, у Віллі ж є голова на в’язах.

Якобс нічого не відповів. Якби він знав, що Ліндау лежить у потсдамському моргу, в нього було б значно легше на серці. Він сидів мовчки і думав.

— Не дуже розумно з твого боку, шеф, щоразу брати з собою Йордана. Він же й раніше викидав коники, в поліції його… — Боббі підняв свої жаб’ячі лапки, показуючи, що поліція має відбитки Йорданових пальців.

Якобс мовчав. Можна було відповісти, що він це й сам знає, та ким же замінити такого спеціаліста. Але він мовчав. Недавнього доброго настрою наче й не було, а чому — він і сам не знав.

Відчинились двері, і ввійшов доктор Ульріх Шерц. Він мовчки опустився в крісло з сталевих трубок і поглядав то на Якобса, то на Боббі.

— Ну, Уль, що ж ти нічого не кажеш?

— Хлопці! Я не знаю, в чому саме, але в чомусь ми дали маху.

— Як то? — насторожився Якобс.

— Я ідіот, — сказав доктор Шерц.

— Самопізнання… — почав Боббі, але від холодного погляду Якобса йому відібрало мову.

— Що ж трапилось? — Руді Якобс схрестив руки на грудях і приготувався до найгіршого.

Доктор Шерц запалив сигарету. Не тому, що хотів пограти на нервах своїх колег. Просто куріння допомагало йому думати. Він глибоко затягся.

— А от що: у великому гаражі повз мене проходить Йордан. Від нього тхне, як з барила. Я його за комір. Що це таке? В нас напиватись не дозволяється. Він каже, що напився з страху. Чого ж він боїться, питаю. Каже, що помітив, як за ним стежили. Він не зовсім певний, але…

— Delirium tremens,[31] — докинув Боббі й огидно засміявся.

— Припни язика! — буркнув Якобс. — Далі, Уль!

— Він завжди обідає у ресторанчику, тут поблизу, ти ж знаєш… Там він і помітив. От так.

— Якого дідька він не обідає тут? — похмуро спитав Якобс, наче це зараз було найважливіше. — Що йому, наші страви не до смаку?

— У нього хворий шлунок, а відколи він посварився з Еріхом, тут йому ніхто не хоче варити дієтного.

Шеф замислився.

— Так, по-твоєму, це пов’язано з Потсдамом?

— А з чим же іще? Де це ми промахнулись, я не знаю. Але я зробив ще одну помилку. Я наказав Кросбі, як буде вже на тім боці, ще раз подзвонити нам. Без цього можна було б обійтись. Все-таки можливо, що за нашим телефоном стежать.

— Ну, це вже тобі ввижається, Уль!

— Краще хай тепер ввижається, ніж потім, коли буде пізно. Отже, якщо він дійсно подзвонить, то ви краще полиште цю справу на мене. Я вже подбаю про те, щоб він там швиденько повісив трубку.

Доктор Шерц погасив сигарету і замовк. Якобс і Копш теж мовчали, насупившись: радіти не було з чого.

Боббі напустив на себе вигляд глибокої задуми. Доктор Шерц презирливо дивився на нього — ні для кого не було секретом, що Боббі Копш — великий дурень. Якобс відкашлявся і сплюнув на підлогу.

В цю мить задеренчав телефон. Всі здригнулись і з острахом глянули на маленький чорний апарат, що стояв посеред столу.

Доктор Шерц підвівся.

— Спокійно, панове!

Він узяв трубку. Дзвонили з міжміської станції.

— Розмова з Бременом. З’єдную. Відповідайте.

Шерц затулив долонею мікрофон і тихо сказав:

— Це він.

У трубці клацнуло, потім пролунав голос, такий ясний і чистий, наче говорили з сусідньої кімнати.

— Хто біля телефону?

— Якобс, — сказав доктор Шерц. Він хотів ще щось додати, але голос у трубці випередив його:

— Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там…

— Добре, добре, чудово, — перебив його доктор Шерц. — Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги.

— Thank you. Bye-bye![32]

Доктор Шерц поклав трубку і обернувся:

— Швидко зметикував хлопець. З цими даними поліція далеко не заїде.

— Так-то воно так, — зауважив Боббі Копш, — але їм могла здатися підозрілою твоя квапливість.

— Може, так, а може, й ні, мій любий. Це була звичайнісінька розмова з клієнтом-американцем, якому ми щось ремонтували.

Він хотів знову сісти в крісло, але тут постукали в двері і ввійшов робітник з гаража.

— Пане доктор Шерц, вас просять у контору. Там прийшов новий клієнт.

— Хай ним займеться фрейлейн Дойчман. Вона ж учора вже робила це сама.

— Пане доктор Шерц, фрейлейн Дойчман просила, щоб ви самі прийшли. Там ще й ревізор з податкового управління.

Шерц знизав плечима і побіг униз по сходах. «Беруться з усіх кінців», — думав він.

Увійшовши в контору, він побачив високого усміхненого чоловіка в коричневому шкіряному пальті. В глибині кімнати, за поставленим навкіс письмовим столом, сидів податковий інспектор і димів сигаретою. Добре знаючи, що він — одна з найнепопулярніших осіб у всьому Західному Берліні, інспектор навіть очей не підвів, а тільки пробурмотів:

— Повна ревізія, добродію, може затягтись на кілька днів. Так що ви не турбуйтесь, я вже як-небудь з вашою секретаркою…

Доктор Шерц на нього й не глянув.

— Вольф, — відрекомендувався чоловік у шкіряному пальті. — Маєте мороку. До мене недавно теж завітали. — Він криво посміхнувся: видно, таки справді мав мороку.

— Шерц. У всіх таке. Ці податки нас доконають. Чим можу прислужитись?

— Та в мене машина — маленький форд, я б хотів його поки що поставити у вас.

— Чудово, дуже радий. Я вас зараз запишу..

— Це вже ваша мила панночка зробила.

— От і добре, тоді ми зараз можемо… А де хочете поставити машину? В окремому гаражі чи в спільному? Окремий коштує десять марок на місяць, спільний — тільки шість п’ятдесят.

Комісар Вольф подумав якусь мить і вирішив, що краще буде, коли машину менше бачитимуть. Тому він попросив окремий, заплатив за місяць наперед і одержав ключ. Доктор Шерц захотів сам показати гараж новому клієнтові. Гараж цей був досить далеко в глибині двору, з південного боку. Дорогою зав’язалась звичайна в таких випадках розмова.

Доктор Шерц на всі лади вихваляв гараж: нагадав, що вночі тут стоїть варта, а тому небезпека крадіжки дорівнює нулю.

Вольф здавався дуже задоволеним. Він уважно все оглянув і помітив на побіленій стіні досить уже вицвілий лозунг: «Я над усе люблю автомобіль, бо він відкрив мені Німеччину. Адольф Гітлер». Вольф посміхнувся.

— Видно, старий наці, цей ваш шеф, — сказав він. Звичайно, його це зовсім не цікавило — просто він хотів звернути розмову на підприємство та його хазяїна. Але доктор Шерц не попався на цей гачок, і комісар не наважився пробувати вдруге. Вони повернулись до контори, і Вольф попрощався:

— Ну, до побачення, пане Вітц![33]

— Шерц, — ввічливо поправив той.

Вольф засміявся. Доктор Шерц теж посміхнувся — мов той прикажчик, що мусить люб’язно схвалювати кожний вдалий і невдалий дотеп свого клієнта, навіть якщо кепкують з нього самого. Доктору Шерцу було неважко грати роль чесного і трохи обмеженого адміністратора гаража, для нього це був свого роду духовний відпочинок. Але сьогодні він був весь час насторожі: йому не терпілось усе вияснити.

Ввійшовши в контору, він навіть не подивився в бік податкового інспектора, що сидів у хмарах тютюнового диму, а зразу ж розгорнув велику реєстраційну книгу. Там було записано номер машини, для якої цей Вольф найняв гараж: КВ 077–123. Охоплений певним передчуттям, Шерц витяг з внутрішньої кишені піджака крихітний синій блокнотик. Трохи погортавши його, він знайшов сторінку, зверху донизу списану номерами автомобілів. Щоразу, коли докторові Шерцу доводилось бувати на Фрізенштрасе, куди він ходив по міжзональні перепустки, він записував номери машин, які стояли у дворі колишньої кірасирської казарми. Поступово він списав дрібнесеньким бісерним почерком цілу сторінку в блокнотику. І тепер його праця дала перші плоди: № 077–123 був там записаний. Отже, це машина західноберлінського карного розшуку.

Доктор Шерц пройшов двором і через великий гараж вийшов у сад. Чорт забирай, видно, справа серйозна. Якийсь криміналіст сказився. А може, це податкове управління?.. Коли той тип прийшов? О пів на четверту. В такий час фінансові інспектори не приходять, вони о четвертій кінчають роботу… Чорт!.. Шерц важко зійшов сходами нагору і ввійшов до кабінету Якобса.

— Руді, тільки що якийсь тип з поліції поставив у нас машину, його звуть Вольф, я довідаюсь, з якого він відділу. Карний розшук зацікавився нами.

Якобс встав і підійшов до вікна. Він кілька хвилин стояв там і дивився на сіре осіннє небо. В такі хвилини ніхто не міг би сказати, що діється в його голові, — навіть доктор Шерц, який вважав себе знавцем людської психології.

— Склич на сьогодні, на сьому годину, — буркнув Якобс, не обертаючись, — нараду «вузького кола». Пункт перший порядку денного — збут банкнот. Сподіваюсь, ти, Уль, маєш що сказати на цю тему. Пункт другий — контрзаходи проти підступів поліції.

Доктор Шерц ледве стримав посмішку. Як це схоже на Якобса! Важливіші питання — на друге місце, аби тільки напустити на себе вигляд зверхньої холоднокровності. А коли обговорення першого пункту затягнеться, то до другого взагалі черга не дійде. Отак завжди. Тактика страуса!

Приблизно в цей же час у доктора Горна на столі вже лежав точний запис телефонної розмови Бремен — Берлін.

«Хто біля телефону? — Якобс. — Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там… — Добре, добре, чудово. Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги! — Thank you. Bye-bye!»

Доктор Горн підійшов до великої карти Німеччини, що висіла на стіні поруч з планом Берліна. Від Бремена до Везермюнде — двадцять дев’ять кілометрів. Бремергафен лежить зразу за Везермюнде. Розмова відбулась п’ять хвилин тому. Якщо зв’язатися зараз з західнонімецькою поліцією, вона ще встигне затримати машину на федеральному шосе № 6: водієві, за власними його словами, лишалось до Бремергафена ще тридцять хвилин. З них двадцять п’ять були в розпорядженні Горна.

Так, часу у нього на це вистачить. Але все інше… Горн не знав ні номера машини, ні її марки. Тільки ім’я одного з тих, що їдуть у ній, — Кросбі. Криміналрат згадав, що Бремергафен — це американський енклав у англійській зоні, порт, куди прибувають американські кораблі. На шосе № 6, мабуть, завжди повно автомашин окупаційних військ. Якщо західнонімецька поліція захоче перекрити шосе і грунтовно перевірити всі машини, їй доведеться залучити до операції військову поліцію. Для цього треба мати дуже серйозні підстави. А таких підстав не було.

Доктор Горн розумів, який хисткий грунт має під собою його припущення, що тут ідеться про ту саму машину, яка вчора втекла від поліції на шосе № 2. Підслухана телефонна розмова могла бути абсолютно невинною розмовою з клієнтом, подібною до тих, що їх уже добрий десяток лежав у Горна у шухляді. Правда, підозріло те, що ця остання якась ніби зовсім не потрібна. Для чого він дзвонив, той Кросбі? Тільки щоб сказати, що витримала ресора, очевидно, поставлена в гаражі «Зюд-вест»? Це якось не по-американському. Криміналрат говорив собі далі: «Якщо це приватна розмова між добрими знайомими, — вона тривала б довше і тон був би більш дружній. Якщо ж дзвонять у справі — тоді потрібен серйозний привід, якась потреба. А тут ні те ні друге».

Явно відчувалось, що тут щось не чисто; але вчепитись не було за що. Такі історії завжди дратували доктора Горна. Щоб трохи розвіятись, він узяв трубку й подзвонив у податкове управління: спитати, чи почалась уже фінансова ревізія гаража «Зюд-вест», яку він просив провести, йому відповіли, що почалась.

— Я вже говорив вам, пане оберінспектор, — сказав Горн, — мене зараз не цікавлять якісь там дрібні порушення…

— Зате нас цікавлять! — перебив його той.

— …Я тільки хочу знати, чи взагалі підприємство рентабельне. В якому відношенні стоять прибутки фірми до числа працівників, чи нема тут суперечностей. У вас же є дані — тобто в середньому по цій галузі…

— Звичайно, є, пане криміналрат. При таких розмірах підприємства ревізія триватиме два-три дні. Ми перевіряємо грунтовно; тоді майже завжди щось випливе наверх. Саме ці гаражі й бензозаправні пункти купують багато безе.

— Що таке, пробачте?

— Купують багато без запису, б. з., як це ще називається. Тобто вони частину своїх закупок не заносять у книги, щоб приховати від оподаткування прибуток з них.

— Зрозумів. Але завтра, сподіваюсь, уже можна буде спитати про попередні результати? Ваш ревізор уже, мабуть, зможе сказати, наскільки підприємство рентабельне.

— Звичайно, пане криміналрат.

— Дуже вам вдячний, пане оберінспектор. Я пошлю по нього машину.

Докторові Горну було потрібно якомога швидше зібрати конкретні дані: можливо, що йому незабаром заборонять провадити дальше розслідування. Завтра він уже знатиме, чи в Якобса більший штат працівників, ніж потрібно для підприємства, і чи не змушує його економічне становище шукати побічних прибутків. Ще малесенький крок уперед…

— Нічогенька лавочка, — сказав комісар Вольф, що саме ввійшов у кабінет. — Все устатковано цілком по-сучасному. Там, здається, лише кілька старих гаражів. Я на стіні бачив націстський лозунг…

— То не обов’язково давній, — байдуже зауважив доктор Горн. — А взагалі яке ваше враження?

Вольф знизав плечима.

— Важко сказати. Мене прийняв якийсь чоловік, лисий, в окулярах з товстою білою оправою. Намагався говорити по-простацькому, але, по-моєму, інтелігент…

— Нічого дивного — при нинішньому клятому безробітті.

— Ще там у них гарненька секретарка… Чарівна дівчина, пане криміналрат. Гм… Моє загальне враження — негативне. Для нас. Уся ця контора, здається, справжня.

Доктор Горн зняв окуляри і почав протирати праве скельце. Здавалося, він зовсім не слухає.

— Треба дістати список усіх, хто там працює і живе, — сказав він похмуро. — Це, мабуть, можна доручити Ульманові…

О сьомій годині вечора в Якобсовій віллі почалась нарада «вузького кола».

Спеціально призначена для цих нарад кругла кімната у вежі мала тільки один видимий вихід. Вона була від підлоги до стелі обшита чудовою старовинною різьбленою панеллю і обставлена важкими, темними дубовими меблями. В панель було вставлено кілька пейзажів; знавець зразу ж помітив би серед них дві дуже добрі копії з Бекліна: «Староримську таверну» і «Віллу на березі моря». Зі стелі звисала важка люстра, але вона зараз не горіла. Кімнату освітлювала тільки маленька настільна лампа з жовтим абажуром. Кімната мала з двох боків по високому вузькому вікну. Навпроти дверей був великий камін, у якому палахкотіли, догоряючи, дрова.

Посеред кімнати стояв овальний стіл, за яким і зібралось «вузьке коло». До нього входили Якобс, Боббі Копш, доктор Шерц і ще один чоловік на ймення Джонні Літт. Джонні був керівником спеціального відділення організації, яке виготовляло фальшиві західнонімецькі марки. Це був високий, худий чоловік з довгими нервовими пальцями, що скидався на вченого; він був дуже вправним графіком. За останній час продуктивність його відділення так зросла, що шефа почало непокоїти питання збуту. Стоси банкнот у потаємному підвалі гаража «Зюд-вест» загрожували найближчими днями досягти стелі. Тому Якобс наказав тимчасово припинити друкування. Проблему збуту фальшивих грошей мали обговорити на сьогоднішній нараді. Саме виступав доктор Шерц.

— Панове, так далі діло не піде. Як ми робили до цього часу? На операцію відправляється двоє. Один має при собі повний портфель наших грошей, а другий пачку справжніх банкнот і поміж ними одну фальшиву. На випадок, якби він попався, — на щастя, такого ще не траплялось, — поліція не зможе нічого довести, бо фальшиву банкноту можуть будь-кому підсунути. Якщо йому вдається успішно збути банкноту, тоді він іде до свого напарника і бере в нього другу.

Начебто все гаразд — це випробуваний, так би мовити, довоєнний спосіб. Але біда в тому, що він надто повільний. Наші люди повинні бути дуже обережні. Не можна ж просто обходити підряд усі магазини і збувати нашу шахрайську продукцію, пробач за грубий вислів, — доктор Шерц злегка вклонився в бік Джонні Літта, той у відповідь кисло всміхнуся. — І потім наше лихо ще й у тому, що ми маємо тільки маленький плацдарм — Берлін. Ринок збуту надто обмежений. Дуже погано, коли всі операції проходять у полі зору одного й того ж поліцайпрезидіуму. А йти з нашими західними марками в східну зону — це занадто ризиковано. Можна було б вивозити їх у Західну Німеччину — в нашому ДКВ є тайник… Але ж там у нас немає органів збуту. А тут два чоловіки за день можуть збути щонайбільше триста марок, це ми вже точно встановили. Оскільки ж вони при цьому завжди мусять щось купувати і ще вимагають особливої надбавки за риск, чистий прибуток становить усього від ста двадцяти до ста п’ятдесяти марок на день. Для нас це майже ніщо. Ми могли б друкувати в двадцять разів більше, і…

— Так чому ти не пошлеш шістьох замість двох? — встряв Боббі Копш. — Берлін же великий!

Доктор Шерц вибачливо всміхнувся.

— Хоч я й сказав тільки-но, що як ринок збуту він для нас надто малий… але, якщо вже ти так хочеш, — звичайно, він великий. Проте, на жаль, він має також великий поліцейський апарат. У Берліні, щоб ти знав, є тисяча сорок працівників карного розшуку. А як ти гадаєш, що трапиться, коли два чи три сліди, на які натрапить відділ у справах фальшивомонетників, зійдуться в нас? Коротше кажучи, риск стає занадто великим. Тому я пропоную, щоб ми більше самі не займалися збутом.

Доповідач зробив паузу й оглянувся навколо. У високі вікна, на яких лежала тінь від абажура, зрідка стукотіли краплі дощу. Наближалася темна, безмісячна ніч. Час від часу в комині свистів вітер, роздмухуючи пригаслий вогонь. У саду потріскувало сухе гілля.

Джонні Літт, керівник фальшивомонетної секції, раптом схопився з місця. Його стілець загуркотів по підлозі. Двома велетенськими стрибками Літт досяг дверей, але по дорозі зачепився за шнур від лампи. В ту мить, коли він штовхнув двері, лампа з брязкотом упала і світло погасло. Чути було, як хтось прожогом біжить униз по сходах. В кімнаті війнуло сильним протягом, І важкі двері, грюкнувши, зачинились. В ту ж мить під стелею спалахнула яскрава люстра.

Присутні спантеличено дивились один на одного. Всі, крім доктора Шерца, який ввімкнув світло, мали в руках пістолети. Якобс перший сховав зброю і повернувся до Літта.

— Що сталось, Джонні?

— Я почув якийсь шурхіт за дверима і хотів подивитись, що там таке. Якби я не перекинув лампи, ми, напевне, зробили б цікаве відкриття. Ви ж чули, як воно бігло по сходах!

— Хто це «воно»? — спитав Боббі, але ніхто йому не відповів.

Бос підійшов до каміна і відчинив потайні дверцята в панелі. За ними був телефонний апарат. Якобс узяв трубку і покрутив ручку. Апарат був підключений до кільцевої системи, і тому, коли покрутити ручку, дзвонили всі внутрішні телефони на території гаража. Всього таких телефонів було дев’ять, і хоч не біля кожного з них сидів черговий, Якобс почув неймовірну мішанину голосів. Проте шеф швидко навів порядок:

— Черговий біля головного входу, відповідайте: хто-небудь проходив?

— За останні дві години ніхто, — відповів той.

— Черговий у парку, відповідайте: помітили що-небудь?

— Нічого.

— Посилити пильність! Усе.

Руді Якобс зачинив дверцята і повернувся на своє місце. Інші теж посідали. Від сліпучого світла люстри в кімнаті було якось незатишно.

Шеф заговорив перший:

— Я гадаю, що підслухував хтось із наших. Уль, ти завтра розслідуєш цю справу. А зараз давай далі… Чи, може, ще хто хоче щось сказати?

— Я хотів би зауважити… — сказав Літт. — Після сьогоднішніх подій цілком можливо, що це був хтось чужий.

Він вимовив це таким несміливим і тривожним тоном, що всі відразу ж зрозуміли: Джонні має на увазі поліцію. Доктор Шерц прикусив губу, щоб не всміхнутись. У Джонні зовсім розладналися нерви…

— Навряд, — коротко відрізав Якобс. — Тільки свій міг би непомітно пройти повз вартових. Завтра ми все з’ясуємо, Джонні. Уль, продовжуй, будь ласка!

Доктор Шерц зручніше вмостився в кріслі.

— Я багато не говоритиму, бо за годину в мене має бути нарада в іншому місці, досить важлива. Отже, ми прийшли до висновку, що збут банкнот для нас — марудна, рискована і невигідна справа. Тому я розпочав переговори з різними групами. Повинен сказати, що охочих збувати наші папірці знайти неважко. Якість твоєї роботи, Джонні… — він вклонився Літтові. — Але дуже важко знайти людину, яка давала б пристойний процент. Представник однієї групи, яка окопалась у французькому секторі, запропонував мені цілих п’ять процентів.

— Тобто, — занепокоєно перепитав Якобс, — ми даємо тисячу марок наших грошей, а він нам за них дає п’ятдесят справжніх?

— Тільки п’ятдесят? — повторив за ним Боббі.

— Абсолютно точно, — глузливо сказав доктор Шерц. — Я з задоволенням констатую, що правила обчислення процентів засвоєні й прийняті до вжитку всіма присутніми. Ну, п’ять процентів — це для нас, звичайно, надто мало. Бо якщо згадати, як дорого ми платимо за папір, скільки нам коштувало обладнання і скільки ми повинні щомісяця виплачувати оцьому добродієві, — він кивнув на Джонні Літта, — то стає ясно, що так ми далеко не заїдемо. Десять процентів — це наш прожитковий мінімум. Другий представник, який, за його словами, керує однією західнонімецькою організацією, — що було б для нас дуже приємно, — пропонував сім з половиною процентів. Оскільки я наполягав на десяти, він випросив у мене одну банкноту на пробу і пообіцяв прийти завтра. А тим часом він хоче порадитись з своїми колегами. Завтра о третій ми з ним зустрінемось у «Черепасі». Я сподіваюсь, що угоду буде укладено. Ви схвалюєте мої методи?

— Та добре, — сказав Якобс, — гляди тільки, будь обережний.

— Ну, щодо цього ми можемо бути цілком спокійні, — сказав Літт. — На Уля я покладаюсь, як на кам’яну гору. Коли він загримується, його не впізнають навіть найближчі друзі.

— Якщо вони в нього є, — злобно кинув Боббі Копш.

— Є, — відрізав доктор Шерц. — Добре, з цим питанням ми покінчили. — Він неспокійно глянув на годинник. — Хлопці, мені треба йти. У вас на черзі тема «Поліція». Я думаю, що тут ви й без мене обійдетесь. Моя порада: Ете Йордан повинен зникнути з Берліна. Хай їде в Західну Німеччину, може, вдасться знайти йому там роботу. Рано чи пізно його злапають, і він нас завалить.

— Якщо він зараз зникне, — заперечив бос, який за всяку ціну хотів зберегти свого спеціаліста по сейфах, — це збудить підозру поліції.

— Вона вже й так збуджена. Ну що ж, обміркуйте все ще раз як слід. Завтра побачимось.

Коли він уже відчинив двері, Боббі кинув йому вслід:

— Бажаємо тобі весело провести вечір з Рут!

Шеф несхвально похитав головою. Якобса не цікавило, чим займаються його компаньйони у вільний час; але він страшенно не любив, коли вони сварилися через приватні справи. Він сам не мав ніякого «особистого життя» і тому не міг зрозуміти такого, як він казав, «неподобства».

Двері за доктором Шерцом зачинились. Чути було, як риплять сходи під його ногами.

Доктор Едуард Горн, прощаючись учора з своїм другом, пообіцяв йому неодмінно прийти наступного вечора. На цей раз у Зіррінгауза був ще один гість — доктор Рудольф Крамер, берлінський адвокат.

Крамер, п’ятдесятирічний чоловік з іще густою темно-русою шевелюрою, був людина бувала й цікава в багатьох відношеннях. Поки що він майже не брав участі в розмові і тільки коли-не-коли кидав якусь репліку.

— Кажуть, що курси деяких акцій на нью-йоркській біржі падають, — сказав він. — Песимісти твердять, що, незважаючи на страшенну гонку озброєнь, уже помітні ознаки економічної кризи. Я не знаю — чи можна поділяти цю думку? Як ти гадаєш, Георге?

Зіррінгауз відповів не зразу, бо саме був зайнятий іншим. Він вийняв з кишені ключ і відчинив невеличкий буфетик, де стояли карафки химерної форми з міцними напоями.

— Твій смак, Рудольфе, ми знаємо… Едові ми дамо його улюбленого «Старого шведа». Хоч воно й гірке, та чого не питимеш заради здоров’я… Що ти сказав? Економічна криза? Не знаю, що тобі відповісти, я зараз далекий від усього цього. Але я не вірю, щоб вона серйозно зачепила людей нашого кола. Наскільки я пригадую, ці кризи беруть за горлянку головним чином дрібних підприємців; ну, і робітників, звичайно. Та зараз, у всякому разі, до цього ще далеко. Я поки що почуваю себе чудово, ви теж… Будьмо здорові!

Всі троє випили. Господар налив ще по одній.

— Гм… Чудово почуваєш, — обізвався доктор Горн. — Чудово почуваєш — це, по-моєму, не зовсім правильний вираз. Коли мені доводиться бачити, як люди, що в нормальних обставинах були б цілком чесними, під тиском злиденних умов життя збиваються на хибну стежку, то почуваю себе не надто чудово. Я тоді питаю себе: а чи не краще було б вдатися до профілактики, ніж потім хірургічним ножем вирізати з тіла народного уражені місця. Бо що таке вся наша юстиція, як не ніж хірурга?

— Логічно, — з посмішкою сказав Зіррінгауз і поставив перед друзями ящик з сигарами. Доктор Крамер, відрізуючи кінчик довгої віргінії, обернувся до Горна:

— Скажи-но, Еде, у вас учора знову щось сталось? Мені Георг розповідав. Що ж там таке могло трапитись, що тебе й у неділю викликали? Хіба там не було чергового офіцера?

— Звичайно, був. Та коли цілий рік займаєшся загадковими крадіжками і раптом тобі сповіщають про продовження цієї серії, тут уже прокидається не тільки службовий, а й особистий інтерес.

— Загадковими крадіжками… Що ж у них загадкового?

— Самі злодії. Ми вже досить точно знаємо, що це все та сама компанія. Знаєш, кожна банда має, так би мовити, свої характерні методи роботи, свій почерк. Та сама компанія, а ми до цього часу не знаємо, хто вони такі.

— Дійсно, це таки може зачепити за живе. І що ж, учора ввечері знову?..

— Ну, не будуть же вони на мене оглядатись… Про це вже всі газети кричать: «Пограбування заводської лабораторії», «Викрадено результати дослідів»… У «Телеграфі» теж є.

Доктор Крамер мовчав, обмацуючи свій м’ясистий ніс. У сусідній кімнаті вітер грюкав відчиненим вікном. Зіррінгауз підвівся.

— Вибачте, я на одну мить, тільки зачиню вікно, поки шибки не повилітали.

Рудольф Крамер глибоко затягся сигарою, відкинувся на м’яку спинку крісла і наморщив лоба.

— Ти диви… Лабораторія… Хіба в нас взагалі ще є такі речі? Американці ж повивозили всі патенти й пустили з молотка в своїх Штатах. Цілі стоси фотокопій.

Зіррінгауз, що саме повернувся до кімнати, почув останні слова і, видно, неправильно зрозумів їх.

— А що, Рудольфе, у тебе, може, ділові зв’язки з цим підприємством? Ти ж колись займався патентним правом — до війни…

— Навряд чи тут можуть бути якісь ділові зв’язки, — з посмішкою зауважив доктор Горн. — Справа в тому, що лабораторія розташована в східній зоні — в Потсдамі.

Зіррінгауз здивовано поглянув на нього.

— Тоді яке взагалі діло нашій поліції до всього цього?

— Звичайно, ніякого, — сказав Горн, — якби не було підозри, що ці злочинці живуть у Західному Берліні.

— І в цьому разі, — зауважив доктор Крамер, — я б, на твоєму місці, Едуарде, не дуже пнувся з шкури. Поки наші гангстери мають досить такту, щоб діяти тільки за межами міста, вони для нас не страшні.

— На жаль, ми не маємо ніяких гарантій, що вони діятимуть виключно в східній зоні, — відповів криміналрат. — Крім того, для такого старого служаки, як я, це не аргумент. Зрештою, в східній зоні теж живуть німці, не можемо ж ми дозволяти нашим злочинним елементам чинити там неподобства.

— А чому б і ні? — Зіррінгауз любив подражнити Горна.

— Твоя точка зору трохи старомодна, — вже серйозніше сказав Крамер. — Нехай східна поліція сама ловить їх.

— Як же вона може їх виловити, коли вони живуть у нас? — сердито відповів Горн. — Якщо, припустімо, в твого сусіда заведуться блощиці, то і ти їх не позбудешся, поки він з своїми нічого не зробить.

— Ні в мене, ні в мого сусіда блощиць немає, — з гідністю сказав адвокат. — Не знаю, чи це взагалі доречне порівняння. Крім того, я читав уже, що про це пишуть деякі наші газети; та й східні я часом читаю — просто так, для інформації. Я б хотів тебе застерегти в одному відношенні. Тут ідеться не про звичайну крадіжку, це щось інше — як би його назвати… промисловий шпіонаж.

— Авжеж, — відповів Горн, — можна назвати й так.

— Подібними речами тепер навряд чи займаються приватні особи. Здебільшого за такими справами стоять державні установи.

— Ага, — догадався криміналрат, — ти хочеш сказати, що я можу попектись?

— От-от-от. Саме це я й хотів сказати. Я б, на твоєму місці, діяв без зайвої квапливості. Тактика зволікання, поки тобі не стане все ясно.

— Навпаки, — одрізав Горн. — Я мушу поспішати, щоб довести справу до кінця, поки мені начальство не намилило шиї. Політика мене цікавить мало, та й то тільки поза службою. А на службі я повинен виконувати свій обов’язок.

— Знову ця твоя старомодна позиція.

— Рудольфе, прошу тебе, — втрутився Зіррінгауз, — Едуард сам знає, що йому робити. А що там, власне, вкрадено?

— Результати дослідів, — відповів Горн.

— Мабуть, ласий шматочок?

— Новий сорт спеціальної сталі.

— Не розумію, нащо красти такі речі. Адже західні країни мають високорозвинену сталеплавильну промисловість — наприклад, Швеція, США, Англія… Я не можу уявити…

— Звичайно, — відповів Крамер, — звичайно, вони могли б і самі визначити склад тієї сталі. Але знаєш, як це робиться? Треба проробити силу-силенну експериментів. Сотні й тисячі окремих дослідів з різними варіантами складу. Це коштує досить дорого, мабуть, буде дешевше доручити просто вкрасти готові результати.

А передусім так буде значно швидше. До того ж, такий сорт сталі може мати велике значення для воєнної промисловості. В такому разі не можна чекати результатів своїх власних дослідів, виникає необхідність…

— Гм… гм… — гмукнув криміналрат. — Необхідність! Красиво сказано. Крадіжка була необхідною… Чудово! Правда, при цьому один поліцай випадково потрапив у госпіталь, ледве-ледве не скрутив собі в’язів. Але це не має ніякого значення. Так, дрібна виробнича травма, правда ж? А решта в повному порядку. Отак часом можна побачити, як добрий адвокат одним розчерком з чорного робить біле. Поздоровляю, Рудольфе!

— Просто у мене ширший погляд на речі, — сказав доктор Крамер трохи сердито, хоч звичайно він не ображався на жарти. — Необхідність у національному масштабі. Вірніше, — в наш час, в епоху глобальної стратегії, — в інтернаціональному. В інтересах усього вільного світу. Твоя поліцейська точка зору заслуговує всілякої поваги, Едуарде, але часом вона мені поперек горла стоїть.

— Хоч я ще ніколи не бачив точки, яка стояла б упоперек, — педантично пробурчав криміналрат, розпалений суперечкою, — але я визнаю, що кожний факт можна розглядати з двох боків. Ви, адвокати, завжди проповідуєте… гм… надзвичайно гуманні теорії, які мені не подобаються, які я вважаю аморальними і які призвели б світ до загибелі, якби чинити за вашими приписами.

— Гуманні, але аморальні… так-так. Ми про це ще поговоримо. А скажи, якщо ці люди дійсно живуть у Західному Берліні і ти їх спіймаєш, їх справді покарають по заслузі? Як ти думаєш, Едуарде?

Криміналрат відповів не зразу. Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака й витяг сап’яновий бумажник. Акуратно відкрив його, вийняв звідти двадцятимаркову банкноту і простяг своїм друзям.

— Ану, як по-вашому, що це таке?

Доктор Крамер узяв банкноту і покрутив її на всі боки.

— А що, фальшива? Ти так питаєш, що треба думати… Правда, я цього не можу визначити. Начебто все гаразд: водяні знаки, контрольний штамп, номери…

— Дивна річ, — з добродушним докором промовив доктор Горн, — як мало в нас розуміються на грошах навіть освічені люди. Знають тільки, як їх заробити. Але чи вони справжні… Гм… Втім, тут і я нічого не міг би сказати. Надзвичайно майстерна підробка. Придивись ще раз гарненько.

— Ні, при всім бажанні… Я б її від кого завгодно взяв. На вигляд зовсім справжня.

Криміналрат якусь мить втішався своєю перевагою.

— Ну, кілька косметичних дефектів на ній таки є, якщо розглядати її крізь лупу. Суміщення окремих кліше досить вдале, але деякі вади є в гільйоширній сітці, тобто в отих зміїстих лініях, що наче без усякої системи вкривають банкноту. Правда, це такі тонкощі, які неспеціаліст навряд чи зможе помітити. І папір на справжніх трохи цупкіший. Чого це я надумав показати її вам? Ось подивіться, тут є напис: «Виготовлення і поширення фальшивих грошових знаків карається каторжними роботами на строк не менший за два роки».

— Досить неприємно для фальшивомонетників, — обізвався доктор Крамер. — Весь час доводиться друкувати свій майбутній вирок.

— Так, — сказав криміналрат, — у всякому разі, вони потім не можуть заявляти, ніби не знали, що їхні вчинки караються законом, як це часом буває з іншими злочинцями. Тут, Рудольфе, вже не можна відбріхуватись або, наприклад, виправдуватись «необхідністю в вищих інтересах». Ці люди добре знають, що роблять. Вони несуть усю відповідальність за свої вчинки.

Криміналрат обережно сховав банкноту, яку дав йому вдень комісар Ірінгс. Півхвилини тривало мовчання. Вітер торгав віконниці; в кімнаті поруч годинник видзвонив десяту годину.

Коли доктор Горн десь опівночі виходив з дому свого друга, все ще лив дощ. Зіррінгауз дав йому парасольку. До станції метро «Ноллендорфплац» криміналрат завжди йшов пішки. Потім він їхав лінією «А» до Рейхсканцлерплаца, а звідти було вже недалеко до його дому. Він жив на Фредеріціасштрасе, на п’ятому поверсі.