У вівторок вранці, годині о десятій, у кімнаті № 379 знову почалась нарада. Крім доктора Горна і комісара Вольфа, на ній був присутній ще комісар Гергард Ірінгс. Це був високий, сухорлявий чорнявий чоловік років сорока. На його вузькому, довгастому обличчі завжди лежав вираз нудьги, так наче йому страшенно хотілося спати. Про нього розповідали, що він за весь час своєї роботи в президіумі ще ні разу не промовив підряд більше трьох фраз. Він мав репутацію спритного детектива, і недаремно доктор Горн так домагався вчора у криміналдиректора Вюрцбургера, щоб Ірінгса перевели в його відділ. Досі комісар працював у відділі в справах фальшивомонетників. Доктор Горн не знав, що Ірінгса так чи інакше збиралися перевести звідти, хоч, може, й не обов’язково до ХІІ-а. Ірінгс своїми діями в одній справі, про яку ще буде мова, накликав на себе невдоволення Вюрцбургера, а в криміналдиректора несподіване переведення до іншого відділу було ніби легкою формою покарання.
На обговоренні саме стояла справа гаража «Зюд-вест», і доктор Горн поставив питання: що робити далі? Ніхто не хотів брати слова. У великому кабінеті панувала тиша, яку порушував тільки стукіт друкарської машинки в сусідній кімнаті. Фрізенштрасе, незважаючи на безліч дрібних крамничок, ніколи не була дуже шумною вулицею, і знадвору сюди доносилось тільки невиразне гудіння, яке то спадало, то наростало.
Криміналрат зрозумів, що він нічого не діждеться, і перший порушив мовчання:
— Отже, справа стоїть так, панове: ми маємо докази, що Йордан брав участь у потсдамському злочині. Значить, він був і серед тих, що зламали сейф у Комерційному банку, і, безумовно, замішаний у всіх інших операціях тієї невловимої банди, його провину можна вважати доведеною. Ми могли б його арештувати. Якщо ми цього не робимо, то тільки тому, що хочемо вистежити решту членів банди. Підозра у першу чергу падає на його хазяїна Якобса, який у час вчинення злочину перебував у тому районі. Що ви скажете, наприклад, про таке алібі?
Доктор Горн почав ритись у своєму столі, завжди заваленому всякими паперами, зведеннями, директивами, папками, шукаючи вчорашній рапорт Ульмана.
— Ага, ось воно. «Якобс, коли його спитали, для чого він учора ввечері залишив Західний Берлін і на дві години виїхав у східну зону, дав таке пояснення: „Я прийняв у неділю ввечері телефонограму з одного селища поблизу Вердера. Дзвонив водій автопоїзда роттердамської фірми „Воортман і К°“. Вони збилися з дороги: за Лееніном помилково звернули ліворуч і потрапили на Північну кільцеву автостраду. Через кілька кілометрів у них зупинився мотор. Полагодити його вони не могли через брак спеціальної деталі, що її в східній зоні не можна було дістати. Оскільки була неділя і всі мої робітники, крім двох, мали вихідний день, я сам виїхав з цими двома до місця, де застряв автопоїзд, — приблизно за тридцять п’ять кілометрів від Берліна. Ми полагодили мотор, встановивши привезені з собою деталі, і поїхали назад, причому один з моїх працівників залишився показати шоферові дорогу. Ніч була дощова, видимість дуже погана. Коли ми вже наближались до міського кордону, нас без усякої причини хотів зупинити мотоциклетний патруль східної поліції. Оскільки ми боялись арешту, то спробували втекти. Це нам удалось, і ми щасливо уникли викрадення, яке східна поліція, безсумнівно, мала на меті“». Оце, приблизно, таке. Я дещо скоротив; тут, звичайно, вказані прізвища його працівників, я їх випустив. Йордан серед них не згаданий. Те, що народна поліція мала досить причин гнатись за машиною, ми вже знаємо. Значить, варіант викрадення ми маємо всі підстави відкинути. Що ви на це скажете?
— Насамперед мені страшенно не подобається вираз «спеціальна деталь». Це так схоже на Ульмана. Адже Якобс, напевно, сказав, яка саме то була деталь… — Вольф похитав головою.
— Звичайно. Але яке це має значення? Адже цей Якобс такий самий спеціаліст, як і ви, колего Вольф. Якщо вся ця історія вигадана, то на такій подробиці його не впіймаєш. А взагалі, як по-вашому, історія правдоподібна?
— Пробачте, пане криміналрат, — обізвався комісар Ірінгс, — не в цьому ж справа. Хіба не можна перевірити?
— То ж бо, що ні. Принаймні в даний момент.
Шофери ще вчора вранці виїхали з Берліна з новим вантажем. Звичайно, я зв’язувався з роттердамською фірмою. Вони мені сказали, що автопоїзд не повертається назад у Голландію, а взяв у Берліні вантаж для Швейцарії. Він прибуде в Базель не раніше як завтра вранці. Як бачите, все складається досить несприятливо для нас.
— Є ще одна можливість, — сказав комісар Вольф, — симулювати телефонний виклик з Бремергафена. Може, вони щось вибовкають.
— На такий гачок їх не піймаєш, — заперечив Ірінгс. — Це їм буде тільки зайве попередження.
В двері постукали; ввійшов криміналсекретар Ульман і мовчки сів у кутку.
— Що ж до алібі… — сказав Вольф. — Не знаю… По-моєму, історія звучить досить правдоподібно. Та й для чого було Якобсові брехати? Що він цим виграє? Все одно не пізніше як завтра все розкриється.
— Час, — лаконічно сказав Ірінгс. — Він виграє час.
Вольф скептично всміхнувся.
— Якби йшлося про когось іншого, я б з вами погодився. Але Якобс? Що він, свою віллу та гараж у чемодан запакує?
— Що нам з того, справжнє це алібі чи фальшиве? — вирішив доктор Горн. — Якщо воно фальшиве, ми все одно не зможемо цього довести. Якобс багата людина. За тисячу марок можна купити яке завгодно свідчення; звичайно, коли заплатиш п’ять тисяч, ще краще…
— Я теж так думаю, — сказав Ірінгс.
— Тому, — вів далі криміналрат, — нам треба держатись Йордана.
— Цього ми вже теж не можемо, пане криміналрат, — обізвався з свого кутка Ульман. — Йордан десь зник. Останній раз я бачив його вчора опівдні, коли він увійшов у ворота гаража. Мабуть, Якобс посадив його в машину і кудись одвіз. Хіба ж можна роздивитись, хто там сидить у кожній машині, яка виїжджає з воріт?
Це була прикра несподіванка для доктора Горна.
— То ви так добре стежили за ним, що він це помітив.
Ульман ніяково посміхнувся.
— Ну що ж, тепер шукай вітра в полі. Але, з другого боку, здається, наші підозри підтверджуються. Припустімо, що ми зараз поїдемо до Якобса і спитаємо, де Йордан. Нам скажуть, що він звільнився і виїхав. «Щиро кажучи, пане криміналрат, — скаже Якобс, — я радий, що позбувся цього типа. Бо я чув, що в нього були судимості». Отакою приблизно казочкою нас почастують; я цих хлопців знаю. Нам такий візит абсолютно нічого не дасть, тільки Якобса зайвий раз попередимо. В добру халепу ми вскочили; я вже бачу, що ця історія затягнеться до безконечності.
Комісар Ірінгс раптом підвів голову.
— Пане криміналрат, ви знаєте, я цією справою займаюсь всього одну годину. Проте в мене вже склалась певна думка. Я пропоную зробити несподіваний грунтовний обшук у Якобса.
— Та, звичайно, це було б найкраще, але у нас ще немає для цього достатніх підстав. Крім того, мені сьогодні ж довелося б признатись, що ми нашу основну інформацію одержали від народної поліції. А ви ж знаєте, як на це реагує Вюрцбургер. Та й взагалі — Якобс всього-на-всього тільки роботодавець Йордана. А сама підозра, що алібі фальшиве, ще не дає нам права ритись у нього в підвалі…
— Бо ми живемо в демократичному суспільстві, — іронічно додав Вольф, — і в нас панує принцип: краще лишити на волі десять шахраїв, ніж потривожити одного чесного громадянина.
— Ви перебільшуєте, — сказав доктор Горн. — І все-таки, якщо наші підозри не справдяться, він подасть до адміністративного суду про відшкодування збитків, і горе тому, хто виписав ордер на обшук без достатніх підстав…
— Але справа не терпить зволікання, — наполягав Ірінгс.
— І тому, — відповів доктор Горн, — я зараз же звернусь до криміналдиректора Вюрцбургера. Тобто через півгодини, раніше я його навряд чи застану.
Комісар Ірінгс підвівся.
— Пане криміналрат, дозвольте мені піти. У мене на третю годину призначено важливе побачення, до якого я повинен підготуватись.
— А що це за побачення?
— У кафе «Черепаха». З тим самим чоловіком, що дав мені вчора на пробу оту банкноту, яку я віддав вам…
— Так вам її повернути? — спитав Горн і поліз у кишеню.
— Та ні, вона мені не потрібна. Але я прошу дати мені двох чоловік з вашого відділу — двох вахмістрів; бажано, щоб це були дужі хлопці, бо може статись, що того типа доведеться арештувати. На цьому скінчиться моє останнє завдання у фальшивомонетному відділі, і я перейду цілком у ваше розпорядження.
— Чудово, я буду дуже радий. Ви… — Доктор Горн замовк; щось йому в цій історії не подобалось. Він задумався. Звичайно, Ірінгсу можна довіряти, безумовно… Гергард Ірінгс дослужився до комісара з рядового поліцая, він був один з небагатьох офіцерів, які зробили кар’єру виключно завдяки своїм здібностям, не маючи спеціальної освіти — склавши тільки відповідні екзамени. В президіумі Ірінгса вважали вправним детективом; казали, що в нього просто собачий нюх. В роботі йому часто ставали в пригоді численні знайомства серед дрібних шахраїв. І все-таки… він часом діяв надто свавільно і цим нерідко завдавав немалого клопоту своєму начальству, яке діставало прочухана згори. Про це й згадав зараз криміналрат.
— Адже тут ідеться про фальшиві гроші? з обережності ще раз перепитав він.
— Авжеж.
— Тоді чому ви не попросите людей у своєму старому відділі?
— Криміналрат Шнабель їх мені не дасть.
З виразу обличчя Ірінгса видно було, що йому не хочеться більше про це говорити.
— Гм… — доктор Горн задумався. — Я, здається, можу його зрозуміти. А скажіть, де вона, ця ваша «Черепаха»?
— На Мулакштрасе, — пробурчав Ірінгс.
— А, на Мулакштрасе! Ще один, кого тягне на схід!
Просто якась пошесть. Мулакштрасе… це ж була ваша суверенна територія, ще як ми на Алексі[34] працювали — Лінієнштрасе, Мулакштрасе, і як там іще… «Гостиниця „У коваля“ — дешеві кімнати» і так далі. Ви не забули справу Літфінскі? Вона теж там зав’язалась. Небагато зараз від усього того лишилось…
— Ви й досі пам’ятаєте, пане криміналрат! Це ж було майже двадцять років тому!
— Справа Літфінскі була, по-моєму, вашим першим великим успіхом, колего Ірінгс. Всім берлінським газетам на кілька днів вистачало матеріалу для відділу міської хроніки! Але все це було давно, а тепер Мулакштрасе у східному секторі… Ви ж прекрасно знаєте, що вам не дозволяється призначати зустрічі в східному секторі…
— Інакше не виходило. Це було ніби випробування.
— Тобто як?
— Битий, шельма! Наша перша зустріч відбулась на Кудаммі, значить я не з східної поліції. Друге побачення він пропонує на сході. Якби я завагався, він би зразу подумав: обережно, цей з західної!
— От кляті сектори! — обізвався комісар Вольф. — Слово честі, тепер варто стати шахраєм. Вам, Ірінгс, нічого більше не лишалось, як погодитись.
Доктор Горн зняв окуляри і протер очі.
— А ви впораєтесь з ним?
— Я ж не хочу його зразу арештовувати; треба ще розвідати, де вони фабрикують свої фальшивки.
— Ви думаєте, що він поведе вас з собою?
— Диви, який оптиміст, — засміявся Вольф.
— У всякому разі, спробую.
Видно було: доктор Горн не знає, що робити. Чи має він право так ризикувати? Якийсь час він ще вагався, але йому просто не вистачило духу підтримати Ірінгса.
— Так не можна, колего, — сказав він. — Ви знаєте наші правила не гірше за мене. Відмовтеся краще від вашого побачення і спробуйте підступитись до цього типа з іншого боку.
Ірінгс зробив крок до столу.
Ну що ж, піду сам. Якщо ми сьогодні не зустрінемося, то я його вже більше не побачу.
Він рвучко витяг з задньої кишені штанів пістолет і поклав його на стіл.
— Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка.
Потім повернувся й вийшов з кімнати, навіть не озирнувшись.
А Ете Йордан і не думав зникати. В ту мить, коли таке припущення було висловлене на Фрізенштрасе, за чотирнадцять кілометрів на схід, Ете саме лежав у спільному гаражі під легковою машиною й удавав, ніби щось ремонтує. Насправді ж він заліз туди, щоб спокійно напитись. Бо Йордан відчув непереборну потребу чимось заглушити страх, що гнітив його. Він навіть не ночував удома цієї ночі, хоч його квартира була зовсім недалечко, а ліг спати в автомобілі. Як не дивно, але тут, за муром гаража «Зюд вест», він почував себе в більшій безпеці.
Ете проліз поміж товстими шинами і звівся на ноги. У пляшці вже нічого не лишилося, лежати на цементовій підлозі було холодно. Він витер руки об засмальцьований комбінезон, гикнув і вийшов надвір. Нікому до нього немає діла…
Очі в Йордана войовниче блищали, на серці в нього було вже легко. Він попростував до контори, мугикаючи собі під ніс: «Вабиш, чаруєш, зелений гаю, тільки самотність серце стискає…» Ступав він досить твердо, майже не заточувався. Що йому треба було в конторі, Ете й сам не знав. Мабуть, його гнала туди згадка про маленьку настінну шафку, у якій доктор Шерц зберігав горілку для шоферів і коньяк для кращих клієнтів.
Ете відчинив двері контори, став на порозі й дурнувато захихикав. Картина, що відкрилась перед ним, збудила в ньому нестримну веселість. У кімнаті не було нікого, крім податкового інспектора. Без піджака, з сигаретою в руці, він зігнувся над столом, майже сховавшись за стосом товстенних бухгалтерських книг і підшивок. У попільничці перед ним лежало вже з десяток недокурків.
— Будьте такі ласкаві, зачиніть двері, — промурмотів інспектор, не підводячи голови. Йордан послухався, потім підійшов ближче, став біля ревізора і зчудовано втупився в довгі колонки цифр.
— Братику, — забелькотів він, — що це ти робиш? Скажи мені, що ти робиш? Ну навіщо ти так стараєшся? Ось подивись на мене, — він фамільярно ляпнув інспектора брудною рукою по плечу. — Подивись, я старий чоловік, з мене вже порохня сиплеться, все життя гнув спину на роботі, тільки й знав гнути спину, а тепер що? Ну, скажи мені, що тепер? — і поторсав інспектора за плече, наче хотів привести його до тями й переконати в безглуздості цієї роботи.
Ревізор підвів голову й побачив над собою зморшкувате, помережане синіми жилками обличчя старого клоуна. Розтягнені в посмішці губи відкривали два ряди жовтих гнилих пеньків. Дихнувши ревізорові в лице горілчаним перегаром, Йордан пискляво, по-старечому захихикав, але раптом змовк і спохмурнів. На очі йому набігли сльози. Він одійшов і поліз у шафку на стіні.
В інспекторові, який спершу відчув тільки огиду, ворухнулось співчуття до старого.
— А що ж вам поперек дороги стало? — спитав він досить приязно.
Йордан не відповів. Він поставив на стіл дві чарки, відіткнув неповну пляшку горілки і тремтячою рукою наповнив чарки, розливаючи горілку на стіл.
— Вип’ємо по одній? — запропонував він ревізорові.
— Дякую, не хочу, — відповів той. — Та й вам я б не радив.
— Е, — сказав Йордан, — мені вже все одно. — Він гикнув. — Так чи так — все одно капут. Ви ж із сповідальні?
— Ні, звідки ви взяли?
— Хіба ви не по подушне? Хе-хе-хе… Не по… по душі?
— Та ні. Подушне? Тепер такого нема, просто — податки. — Ревізор засміявся, хоч усе це вже почало його дратувати.
Йордан одним духом вихилив свою чарку і похитав головою.
— Тоді я вам нічого не скажу. — Він подивився на ревізора сумним поглядом побитої собаки і почухав скуйовджену голову.
— А чому? — спитав той, аби щось сказати. «Хоч би вже скоріше хто прийшов та забрав його», — думав він. Йордан узяв другу чарку і теж вихилив. По його запалих щоках скотилися дві сльози, і він витер їх рукою. Потім нахилився над столом:
— Тільки нікому не кажіть!..
Раптом обличчя Ете пересмикнулось, і він верескливо захихикав, його маленьке, висхле тіло тряслося від нестямного реготу.
— А-а-а, це все дурниці, дурниці! — кричав він, тупцюючи по кімнаті.
Раптом відчинилися двері, і ввійшов Руді Якобс. Йордан підбіг до нього і ткнув гострим пальцем йому у живіт.
— Це наш бос, — відрекомендував він його з серйозною міною. — А цей пан — з податкового управління. А, я бачу, ви вже знайомі. Ну, то бувайте здорові, я вже йду, чуєте, я пішов — хи-и-и-хи-хи-хи-хи-хи-хи!..
— Ходімо, Ете, — сказав Якобс і схопив його за руку. — Ходімо, Ете, — повторив він і повів його, як малу дитину. Надворі Йордан покірно біг поруч з ним. Вони пройшли через великий гараж і вийшли в сад.
— А куди ми йдемо? — злякано спитав Йордан, але відповіді не було. Якобс тільки міцніше стиснув його руку.
— Я далі не піду, — уперся Ете, — ні, ні, я з тобою далі не піду, Руді!
— Ану цить! — гримнув шеф і потяг його за собою. Йордан спіткнувся й упав, але зразу ж схопився.
— Не піду! — пронизливо заверещав він, зовсім протверезівши від переляку. — Не піду! Пусти мене! Пусти! Пусти-и-и!
Якобс знизав плечима і відпустив його. «Забагато галасу», — подумав він, відступив на півкроку назад і, не замахуючись, сильно вдарив Йордана в обличчя — раз, і вдруге, і втретє. Старий, навіть не скрикнувши, повалився на землю. Якобс підняв його, гидливо зморщив носа, кинув його, як мішок соломи, на плече і пішов до вілли, не зігнувшись під своєю легкою ношею.
Того ж дня годині о четвертій на польовій дорозі, що проходила повз Якобсів сад, різко спинився темно-сірий б’юїк. Відчинились дверцята, і з машини вийшли комісар Гергард Ірінгс і чоловік років п’ятдесяти в окулярах з світлою оправою.
Через хвіртку в мурі вони ввійшли в сад, і Ірінгс побачив трохи віддалік великий будинок, сірі кам’яні стіни якого обплітав дикий виноград. Комісар, який кохався в старовинній архітектурі, звернув увагу на те, що архітектор застосував деякі староримські елементи. Будинок мав портал з двосхилим дахом, який підтримували дві колони. Плоска покрівля самої вілли була обгороджена трохи важкуватою балюстрадою. На північно-східному розі височіла вежа — кругла вежа, яка, правда, мало пасувала до стилю будови. Крім того…
Гергард Ірінгс зусиллям волі стримав свою цікавість; він згадав, що повинен бути дуже обережним і зібрати все своє самовладання, щоб не збудити підозри в супутникові. Бо Ірінгсові було ясно: на такого битого і хитрого шахрая він ще ніколи не натрапляв. Правда, той привіз його до себе… Спершу вони їхали на розбитому, деренчливому опелі. Капот машини був стягнутий ременем, і вся вона, забризкана грязюкою й химерно розмальована рудими плямами шпаклівки, дуже пасувала до загального вигляду Мулакштрасе, де вона якийсь час стояла. На цій машині вони проїхали людними вулицями центру на захід, через Бранденбурзьку браму, і біля Тріумфальної колони звернули ліворуч. Біля вокзалу «Зоопарк» пересіли в іншу машину і стрілою помчали спершу по Кантштрасе, потім по Афус.
Широкими сходами вони піднялись на третій поверх і пройшли довгим коридором. Доктор Шерц відчинив передостанні двері і пропустив свого гостя вперед.
Комісар опинився у великій кімнаті, — добрих шістдесят квадратних метрів. Крізь два високих вікна лилось світло сірого дня, що блідими смугами падало на підлогу, вкриту посередині пухнастим турецьким килимом.
Ірінгс зразу ж побачив, що він потрапив у бібліотеку. Вздовж стін стояли широкі, високі шафи, повні книжок. На якусь частку секунди в Ірінгсові прокинулась його постійна жадоба знань, яку йому ніколи не вдавалось заспокоїти. Яка шкода, що він прийшов сюди тільки у службовій справі! В цих шафах можна було б цілий день ритись.
— Прошу, колего, сідайте! — люб’язно сказав доктор Шерц, показавши на вигідне крісло. Навпроти крісла стояв масивний дубовий столик, за яким сів він сам.
Комісар Ірінгс тим часом підійшов до вікна і кинув погляд надвір. У нього це вже стало твердою звичкою, майже інстинктом — складати собі якомога повніше уявлення про місце, куди він потрапив. Але від того, що він побачив зараз, йому на хвилину перехопило дух: крізь оголене гілля великого саду добре видно було довгий двір гаража, посеред якого стояв світло-сірий бетонний куб. Це ж та сама контора, про яку згадували в кабінеті доктора Горна! Ірінгс одразу зрозумів, що він попав до Якобсової вілли і що відділ у справах фальшивомонетників і ХІІ-а натрапили на слід тієї самої банди.
— Прошу! Чого ж ви не сідаєте, — повторив своє запрошення доктор Шерц.
Ірінгс відступив од вікна, обійшов столик і опустився в крісло. В голові у нього все змішалося. А що, коли просто оглушити цього типа? Прямо перед ним на столі стояв телефон. Можна було б зразу подзвонити в президіум. За чверть години у ворота влетять два десятки машин з поліцаями, і вони тут усе догори дном перевернуть.
Ірінгс не довго думав, коли треба було пустити в хід кулаки. Він проводив половину свого робочого часу в шинках і різних кишлах і завдячував своїми успіхами не тільки тому, що крізь пальці дивився на дрібних шахраїв і це допомагало йому ловити великих. Не один раз йому вдавалось досягти своєї мети добрячим боксерським ударом. Але в даному випадку це навряд чи годилось. Бо цілком можливо, що телефон не підключено до міської мережі, і тоді…
— По-моєму, — почав доктор Шерц, — я вам уже продемонстрував своє довір’я, привізши вас сюди. Тому я думаю, що можна б уже відмовитись від нашого інкогніто. Мене звуть Шерц, доктор Ульріх Шерц.
«Той самий суб’єкт, що здавав Вольфові гараж. Видно, грає тут немалу роль», — подумав комісар.
— Мене звуть Крюгер, Ганс Крюгер. Я, звичайно, сподіваюсь, пане доктор Шерц, що ви не зловживете знанням мого імені.
— Безумовно, безумовно, пане Крюгер. Це я просто так, для звертання. Але я думаю, що час перейти до діла. Значить, як ви мені вже недавно сказали в «Черепасі», ви даєте вісім процентів?
— Саме так. Сподіваюсь, що на цій основі ми зможемо домовитись. Якщо ж ви наполягатимете на ваших десяти, то мені дуже шкода, що я вас даремно потурбував. Загалом ваші банкноти мають досить гарний вигляд, але в них є різні дрібні косметичні дефекти: мені не подобаються водяні знаки, та й у гільйоширній сітці є деякі неточності — звичайно, їх видно тільки в лупу, але все ж таки…
Доктор Шерц злегка посміхнувся.
— У гільйоширній сітці… Хто ж це помітить? А як має виглядати справжній водяний знак — мало хто знає. Головне — аби він взагалі там був.
Там, де треба було поторгуватись, Ірінгс почував себе як риба в воді. І він натискав на всі педалі, щоб не видати себе. Тільки б вибратись звідси цілим!
— Цілком вірно, — кивнув він, — і я б вам дав без довгих слів десять процентів або й усі дванадцять, якби… якби ми жили в Західній Німеччині. Але, самі розумієте, ми не можемо не зважати на додатковий риск при транспортуванні…
— Ну, добре, — несподівано поступився доктор Шерц, — згоден, згоден. Щодо мене, то навіть охоче. Я тільки не можу вам твердо обіцяти, що мій довіритель погодиться прийняти ваші умови. А тепер головне: які суми ви сподіваєтесь збувати?
Ірінгс задумався. Така несподівана поступка партнера не сподобалась йому. Погляд комісара блукав по кімнаті. Останнє проміння призахідного сонця химерно переломлювалось у скляних дверцятах високих книжкових шаф.
— Це буде видно, пане доктор. Тисячі дві-три на день. Але поки що, на перший раз, я хотів би взяти у вас… ну, скажімо, сто тисяч. При цьому я хотів зробити вам таку пропозицію: половину ви даєте за готівку, решту — в кредит. Я виплачую вам чотири тисячі марок одразу, а решту чотири тисячі — через кілька днів. Що ви на це скажете? Ви б допомогли моїй групі, так би мовити, зіп’ястись на ноги.
— Це не пропозиція, а здирство, — сердито сказав доктор Шерц. — Хто мені гарантує, що я справді одержу решту чотири тисячі?
В комісара наче камінь від серця відпав; йому було б ще приємніше, якби Шерц нагримав на нього. Але той для цього, очевидно, був надто добре вихований.
— Хто вам гарантує? Нам же треба більш ніж сто тисяч, я мушу прийти ще. Здоровий глузд вам гарантує.
— Мені цього замало, — сухо відповів Шерц. — Не всі його мають, ваш здоровий глузд.
— Ну, може, я приніс би вам що-небудь у заставу… Можна було б роздобути цінних речей, перснів, годинників на чотири тисячі марок…
— Авжеж, — холодно сказав доктор Шерц. — Хіба мало в Берліні ювелірів? Але я не переховувач краденого. Якщо дозволите, я, як досвідчений комерсант, дам вам пораду: починайте з малого, не розмахуйтесь зразу дуже широко, бо з цього ніколи добра не буває.
— Чому ви думаєте, що це обов’язково крадене? — заперечив Ірінгс. Шерц напустив на себе замислений вигляд і нічого не відповів.
За вікном уже сховався блідий диск сонця, почало смеркати. Темрява затоплювала всі куточки кімнати, непомітно повзла по стінах угору, повивала стелю. Зливалися тіні. Світлі отвори високих вікон погрозливо втупились у присмерк кімнати.
Доктор Шерц відняв руку від свого м’ясистого носа і поклав її на стіл. Трохи нахилившись уперед, він сказав:
— Значить, чотири тисячі готівкою, а чотири тисячі коштовностями. Чотири тисячі готівкою… а втім, скажіть мені, ви коли-небудь бачили стільки грошей одразу?
— Звичайно…
— На стойці банку, мабуть?
— Звідки ви це взяли, чорт забирай! Я сюди не жартувати прийшов!
— Звідки я це взяв? Дуже проста річ: попервах криміналкомісар одержує три тисячі дев’ятсот марок на рік. Потім трохи більше — доплата на квартиру, і відрахування менші… Та що я вам розказую, ви й самі це добре знаєте, пане комісар Ірінгс!
У комісара мороз пішов поза шкірою. Він до крові прикусив губу. От так ускочив! І без зброї… Страх пронизав його; якусь мить він сидів наче паралізований. Потім схопився на рівні ноги.
— Нічого, сидіть, сидіть, любий колего… з супротивної партії, — промовив доктор Шерц своїм низьким, звучним голосом. Він був зовсім спокійний. Пальці його барабанили по столу, мов пальці піаніста; байдужими, наче сонними, очима він розглядав ворога.
— Вашу пукавку ви ж усе одно не мали права взяти з собою на Мулакштрасе, — шпигнув він Ірінгса. — Не сердьтеся, вона б вам усе одно не допомогла. Тут вам може допомогти тільки одне: розсудливість. Ви, я бачу, маєте голову на в’язах. Давайте укладемо угоду. Працюйте на нас. Інформуйте нас про все, що замишляє проти нас відділ доктора Горна. Я вам гарантую, що в нас ви заробите більше ніж три дев’ятсот на рік… — Шерц раптом затнувся, очі його розширились, і він інстинктивно затулився руками.
Кулак комісара Ірінгса влучив докторові Шерцу в обличчя. Окуляри розлетілись, скло врізалось у шкіру. Тоненька цівочка крові потекла по щоці й підборіддю. Доктор Шерц з тихим стогоном осів, повільно сповз із крісла і повалився на підлогу.
— Так, так, чудово, — сказав криміналдиректор Вюрцбургер, рослий, кремезний чоловік років шістдесяти, з зовсім білою головою і красивими чорними очима, який здавався років на десять молодшим. — Але ми більше не можемо дозволити собі жодної помилки. Минулого тижня наш керівник відділу у справах фальшивомонетників, криміналрат Шнабель, дав наказ обшукати одну друкарню, бо його комісар Ірінгс мав підозру, що там друкують фальшиві гроші. Завважте собі: мав підозру. Точних доказів у нього не було, і так воно й вийшло: помилка.
— Це може з кожним статись, — заперечив доктор Горн. — І все-таки Ірінгс один з кращих наших детективів.
— Безумовно! — відповів криміналдиректор. — Але, на наше лихо, це була друкарня, в якій виготовляються брошури, плакати й листівки СДПН.[35] А я, як ви, мабуть, знаєте, належу до ХДС.[36] Ну, звичайно, цю справу так роздули, приплели сюди політику, і мене викликали до бургомістра. Другого подібного випадку я за всяку ціну хотів би уникнути. Можете собі уявити, що мені довелось там вислухати!..
— Правду кажучи, ні, — признався доктор Горн. — Такі помилки бували завжди.
— Але в наш час, та ще тут, у Західному Берліні, їх не повинно бути. Для цього атмосфера занадто наелектризована. Та, на жаль, дорогий пане доктор, про вас у мене склалось таке враження, — і наша сьогоднішня розмова його підтверджує, — що ви явно недооцінюєте значення політичних факторів у нашій роботі. Ми тут становимо плацдарм західного світу проти навали зі Сходу. Боротьба проти комунізму і в наших завданнях повинна стояти на першому місці; та це ви й самі знаєте, нащо зайвий раз згадувати. Про це треба менше говорити, але ніколи не забувати!
— Без обшуку, — знову повернувся до свого доктор Горн, — я в цій справі не можу просунутись далі.
— Ах, так, ми на цьому спинились… Гм… Наскільки я бачу, обшук у гаражі «Зюд-вест» вимагатиме залучення підрозділів шутцполіції, якщо ви хочете розраховувати на успіх. Якби навіть я дав вашому відділу підкріплення на цей надзвичайний випадок, ви все одно не зможете зайняти всю територію гаража. Виникає небезпека, що вам відведуть очі і ви нічого не знайдете. Площа, на жаль, надто велика.
— Там приблизно два з половиною гектари.
— От бачите! А якщо врахувати ще можливість збройного опору, як це було з групою Мертеса минулого року, то менш як двома сотнями поліцаїв ви не обійдетесь.
Вюрцбургер замовк і почав розглядати свої наманікюрені нігті. Ці маленькі акторські паузи були вже давно знайомі докторові Горну. Спочатку криміналрат думав, що це робиться просто для зовнішнього ефекту; але пізніше він зрозумів: його начальник використовує ці паузи для того, щоб сформулювати свої думки і обдумати відповідь на можливі заперечення. В такі хвилини не варто було щось говорити: Вюрцбургер усе одно нічого не почує.
— Подібної операції, — заговорив нарешті криміналдиректор, — не вдасться приховати, якщо вона буде помилковою. Принесіть мені новий обвинувальний матеріал, пане доктор, тоді я охоче візьму на себе відповідальність.
— Але справа не терпить зволікання, пане криміналдиректор, — сказав доктор Горн, мимоволі повторивши слова Ірінгса.
Вюрцбургер провів рукою по своєму чисто виголеному вольовому підборіддю.
— Тут потрібна обачність, пане доктор. Зрештою, якісь два чи три дні нічого не вирішують. А вам тим часом, безумовно, вдасться здобути нові відомості.
Доктор Горн повернувся й пішов до дверей, але Вюрцбургер затримав його.
— А скажіть, колего Горн, — спитав він, — це правда, що ви розпочали слідство на підставі даних, одержаних від східної поліції?
Горн уже знав, що буде далі. Він кивнув.
— І ви думаєте, що цій інформації можна довіряти? — продовжував Вюрцбургер. — Ви ж знаєте, що вони там весь час вдаються до брехні й наклепів, щоб затруїти нам, західноберлінцям, життя. Я, між іншим, уже цікавився, що ви за цей час зробили. Безумовно, не виключена можливість, що вам удасться досягти успіху, але я в це не вірю. Звичайно, я залишаю на ваш розсуд, коли саме припинити розслідування. Але я був би вам дуже вдячний, якби це сталось якнайскоріше. В першу чергу розпорядіться, будь ласка, щоб зняли нагляд з телефону пана Якобса в Целендорфі. З прямим порушенням спокою громадян Західного Берліна на підставі комуністичних доносів я, на жаль, не можу миритись. Крім того, прошу вас передати мені для ознайомлення ті ваші матеріали зі Сходу. Я там щось чув про якісь відбитки пальців і протоколи…
Горн заклав руки за спину і мимоволі стис кулаки. «Звідки все це Вюрцбургеру відомо, хотів би я знати», — думав він.
— І ще одне, — сказав криміналдиректор через якусь хвилину. — Якщо ви або хто-небудь з працівників вашого відділу ще раз зайдете у якісь стосунки з східною поліцією, то я змушений буду доповісти про це панові Штумму.[37] Цілком імовірно, що вас тоді притягнуть до відповідальності, а це було б мені надзвичайно неприємно.
Ірінгс бистрим поглядом окинув непритомного ворога і не втрачав більше ні секунди, його висока постать заметалась від дверей до дверей. Всього їх у кімнаті було троє. Комісар повернув ключі, що стирчали зсередини в двох дверях, а треті замкнув одмичкою, яку він витяг з кишені. Потім схилився над Шерцом, шукаючи зброї. В кишені піджака він знайшов незграбний пістолет з вигравіруваним написом: «Драйзе, Рейнський металообробний і машинобудівний завод» і сховав його собі в кишеню. Бо Ірінгс знав: якщо цей доктор Шерц навмисне заманив його в пастку, то він усе як слід підготував і, безумовно, поставив варту на всіх виходах. У довгому лабіринті коридора й на сходах спроба втекти неминуче скінчиться кулею в спину. Лишалась одна можливість: протриматись тут, поки не прибуде підкріплення. Телефон! Через десять хвилин…
Гергард Ірінгс кинувся до телефону й зняв трубку. Тремтячи від нетерпіння, він притис її до вуха, але гудка не було. Він покрутив ручку, і через дві секунди в трубці, перебиваючи один одного, заговорило кілька голосів. Апарат був підключений до системи, що з’єднувала всі телефони Якобсового підприємства.
Почувши монотонний гомін кількох голосів у трубці, Ірінгс зрозумів, що апарат не зв’язаний з міською мережею. Він у розпачі випустив з руки трубку, і вона, як маятник, загойдалась на шнурі над самим килимом. Погляд комісара блукав по кімнаті, спиняючись на всяких дрібницях, його увагу привернув широкий шкіряний корінець якоїсь дорогої книги, на якому золотом було витиснено: «Критика практичного розуму». Зусиллям волі він узяв себе в руки. Що робити? Все-таки доведеться спробувати втекти. Коридор, сходи, сад… сто можливостей наразитись на кулю. Але іншого виходу нема…
Раптом у комісара виникла нова ідея. А що, як цей доктор Шерц привіз його сюди без відома своєї банди?
Цілком можливо… Думав, що впорається сам або спокусить його видати службові таємниці; останні його слова наводили на таку думку. Якщо це справді так, то найкраще буде просто вийти й піти собі. І як це він зразу не подумав! А втім, можна пересвідчитись, треба тільки взяти трубку і послухати, що вони там балакають.
Ірінгс знову повернувся до телефону, але в цю мить на обох вікнах загриміли, падаючи, жалюзі. Неясний присмерк враз змінився цілковитою темрявою. Комісар кинувся до вимикача; ще входячи в кімнату, він помітив його біля середніх дверей. Він повернув вимикач, але світла не було.
Перед лицем смертельної небезпеки до нього повернулось усе його самовладання. «Ну що ж, хай ідуть, стрілятиму з темряви в світло», — холоднокровно подумав він. А втім, шести патронів ненадовго вистачить, якщо… Ірінгс помацки знайшов стіл, крісло і нагнувся над тим місцем, де лишився лежати доктор Шерц. Напевно, у нього в кишені є запасний магазин…
Але доктора Шерца там уже не було. Комісар намацав тільки осколки розбитих окулярів, його вже нема! Опритомнів! І десь чигає тут, у цій самій кімнаті, готовий на все!
Ірінгсові забило дух. Серце його стислось. Але це зразу ж минуло. Ірінгс мав залізні нерви. Він помацки повернувся на своє місце і спустив запобіжник пістолета.
В коридорі почувся тупіт багатьох ніг. В двоє дверей одразу з силою вдарили чимсь важким. Затріщало дерево. Першими піддалися середні двері, і в слабенькому світлі, що проникало з коридора, комісар побачив кілька постатей, що майже беззвучно прослизали в кімнату і ставали попід стіною.
Ірінгс підняв руку, прицілився в напрямку дверей, спустив курок і зразу ж відскочив убік. Спалах пострілу на мить освітив кімнату, і комісарові здалось, що він побачив збоку за кілька кроків від себе якусь зігнуту постать. Раптом він відчув сильний удар у плече, ще один — вище коліна і на весь зріст простягся на м’якому килимі. Щось гостре глибоко вп’ялося йому під лопатку. В скляних дверцятах високих книжкових шаф спалахнули й розсипались тисячі блискавок. Потім Ірінгс втратив свідомість. Назавжди.
Увечері в круглій кімнаті Якобсової вілли знову відбулась нарада. Все було, як і вчора: лампа на овальному столі; червоне сяйво від каміна, в якому догоряли дрова. Зібралось «вузьке коло».
— Прошу, Уль, — з жестом нетерпіння сказав шеф.
Доктор Шерц, у якого під лівим оком був наліплений пластир, взяв у рот сигарету. Потім довго шукав сірники, нарешті знайшов і закурив. Затягнувшись, він зручно вмостився в м’якому кріслі, відкинувшись на спинку.
— А що ви, власне, хочете від мене почути?
— Дурне запитання, — сердито, знервовано випалив Джонні Літт. — Що трапилось сьогодні вдень, що робить поліція, що…
— Тихо, тихо, все по порядку, любий Джоне. Пробач, але це твоє запитання дурне. Що робить поліція! Для вас поліція — це поліція та й годі, далі ваш кругозір не сягає. Ви забуваєте, що в карній поліції є два десятки різних відділів. Оскільки ми в нашій роботі, — на превеликий жаль, дозволю собі додати, — дуже різносторонні, ми маємо справу не з поліцією взагалі, а з кількома спеціальними відділами цієї неспокійної установи.
— Це все словоблудство! — зневажливо кинув Боббі Копш.
— Ні в якому разі, — недбало заперечив доктор Шерц. — Звичайно, для вас це трохи складна матерія. Але поговорити про це не завадить. Один з наших давніх знайомих — фальшивомонетний відділ, з криміналратом Шнабелем на чолі. Ці панове вже півроку займаються нами, з чого ви можете судити, що за йолоп той Шнабель. Але цього не можна сказати про його комісара Ірінгса. Я мало не попався йому на гачок. Ще вчора ввечері в цей час, коли я тут говорив про нього, я й гадки не мав, що він служить у поліції. Щасливий випадок, — інакше я цього не можу назвати, — в останню мить відкрив мені, з ким я маю справу, його треба було за всяку ціну вивести з гри; ви вже знаєте, як це було зроблено. Я його, хоч і не без труднощів, відправив на той світ. Можете мені за це подякувати.
Доктор Шерц замовк, дожидаючись проявів вдячності. Натомість шеф сказав.
— Значить, тепер у нас на шиї ще й комісія в справі вбивства…
— Що ти! Нічого подібного, — люб’язно відповів доктор Шерц. — Ви, я бачу, й справді мало розбираєтесь у цих речах. Повноваження комісії починаються тоді, коли, висловлюючись барвистою поліцейською мовою, є в наявності речові докази вбивства чи хоча б підозра на вбивство. Для цього треба принаймні знайти труп. В нашому випадку труп, звичайно, не буде знайдено. Тому вважатиметься, що цей суб’єкт пропав безвісти. А це вже справа служби розшуку. Нам, друзі, її боятись нема чого, адже ці панове нас не знають. Натомість я застерігаю вас щодо відділу доктора Горна. Можете радіти, що серед вас є досвідчений юрист, який завжди може розтлумачити, з якою установою ви в даний момент маєте справу.
— Дурниці. Доктор Горн? А це що за цяця?
— Начальник відділу крадіжок із зломом. З цієї неділі він почав цікавитись нами. Ми сподівались, що й на цей раз інформації зі Сходу в нашім президіумі не візьмуть до уваги. На жаль, ми помилялись. Ірінгс був ворог № 1; його ми позбулись. Тепер ворогом № 1 став Горн.
— Так треба й цього позбутись, ясна річ! — нахабно кинув Боббі Копш.
— Припни язика, — сказав Якобс. Він, як людина спокійного, флегматичного темпераменту, з глибокою відразою ставився до непотрібного кровопролиття.
— Я попрошу мене більше не перебивати. Поки що в мої наміри входить тільки розтлумачити вам, у яке надзвичайно небезпечне становище ми потрапили; контрзаходи будемо обговорювати потім. Отже, відділення доктора Горна, за моїми останніми відомостями, складається з семи чоловік: його самого, комісара Вольфа, криміналсекретаря Ульмана і чотирьох нижніх чинів. Ульмана ми знаємо, це той, що в понеділок уранці приходив сюди і записав твоє алібі, Руді. Вольф — це той шпиг, що поставив у нас автомобіль; а Горн… ну, Горна ми теж знаємо. От кого нам у першу чергу треба стерегтись…
На цей раз доктора Шерца перебив Літт:
— Відколи це ти знаєш Горна, Уль?
Доктор Шерц не відповів.
— Яке це тепер має значення, Джонні? — сказав Якобс.
— Я бачу, тут якісь секрети… я не розумію, як можна…
— Ну, годі! — крикнув Якобс, і Літт утихомирився.
Доктор Шерц струснув попіл з сигарети просто на килим.
— Панове, щось у вас у всіх нерви не в порядку. Краще було б, якби ви зараз не здіймали суперечок через дрібниці. Наше становище стало таким ненадійним, що я змушений висунути одну пропозицію, яка поставить нас перед дуже важливим рішенням.
— Що ж це за пропозиція? — спитав шеф.
— Коротко: пропоную вирішити, чи варто нам взагалі тут лишатись, чи не краще було б зовсім закрити нашу лавочку. Досить серйозна пропозиція, правда?
Всі звели очі на Якобса, який раптом рвучко випростався в кріслі. Запала важка, гнітюча тиша. Видно було, що в боса на язиці щось гостре, але він стримався і сказав холодно:
— Таке могло спасти на думку тільки божевільному! Звичайно, ми лишаємось тут. А хто боїться — будь ласка, держати не будемо.
Доктор Шерц теж випростався, йому було не дуже-то легко відкрито виступити проти Якобса. Шпигнути грізного боса іронічним зауваженням, час від часу сказати неприємну правду йому в вічі — це було цілком у характері доктора Шерца; але те, на що він ішов зараз, було незрівнянно серйозніше.
— Я добре знав, що ти будеш упиратись, — почав він підкреслено спокійно. — Але скажи, чого ще ти хочеш тут ждати? Що ми тут можемо робити? Нічогісінько. Поліція стежить за нами, ми не маємо змоги провести ні однієї операції — ні тут, ні в східній зоні. Єдине, що ми можемо, це сидіти й ждати, поки пастка не закриється. Ви що, — повернувся він до двох інших, — маєте охоту чекати до того часу?
Літт і Копш ухилились од відповіді; вони, очевидно, вичікували, що буде далі.
— Ах, так! — Якобс ледве стримував свою лють. — А ти подумав, що в нас тут є, що ми тут кидаємо? Звичайно, не подумав!.. Плоди трирічної праці! Віллу! Гаражі! Все підземне господарство! Лабораторію! Друкарський верстат! Чоловіче, ти що…
— Друкарський верстат треба вивезти, — спокійно сказав доктор Шерц і побачив, як очі Джонні Літта засвітились радістю. Якобс розлютився ще дужче:
— Треба, треба! Нічого не треба! Нічого, я тобі кажу! Краще купимо цього Горна! І всіх інших!
— Купимо? — перепитав Боббі Копш: він не міг осягти своїм розумом усієї широти цього поняття.
— По три тисячі західних марок! — бушував Якобс. — А начальникові вдвічі більше! По-моєму, вистачить з них!
— Щось наш бос почав тисячами розкидатись, — стривожено промурмотів Джонні Літт. Цей дивовижний факт нарешті по-справжньому розкрив йому всю серйозність становища.
Доктор Шерц нахилився вперед і сказав тихо, але гостро:
— Чудово. Це твоя контрпропозиція. Вона нікуди не годиться, та все-таки… Тільки, будь ласка, не кричи так, Руді. А втім, я пропоную поставити це на голосування.
Якобс прикусив губу. Він не сподівався, що наразиться на такий опір. Бос давно звик до того, що останнє слово завжди лишалось за ним. Він ніколи не був дуже красномовний, та в нього й потреби ніколи не було вдаватись до риторичних пишнот, щоб захистити свою точку зору. Вистачало його авторитету, сили волі. Але тепер вони раптом дали осічку. В чому ж річ?
Якобс змусив себе заспокоїтись.
— Добре, проголосуємо. Хто за пропозицію Уля, хто хоче кинути нас у біді, хай піднесе руку!
Він явно хотів вплинути на Літта. Бос не дуже-то шанував демократичні принципи організації.
Доктор Шерц недбало, повільно підніс руку, в якій була сигарета, і підбадьорливо глянув на Джонні. Той явно вагався. Погляди всіх були звернені на нього. Раптом він мовчки підняв праву руку і сперся ліктем на стіл, щоб знову не опустити її під поглядом шефа. Голоси поділились порівну: два на два.
Доктор Шерц погасив сигарету.
— От бачиш, Руді, яка комедія виходить. Ми — неправоздатна корпорація. Правда, до цього часу в нас було традицією, що тоді, коли голоси ділилися нарівно, ми підкорялися твоєму авторитету. Але принаймні сьогодні, як виняток, ми повинні послухатись здорового розуму. Хоча б тому, що ми зараз сидимо на вулкані.
Якобс не відповів, бо йому нічогісінько не спадало на язик. І доктор Шерц тим енергійніше продовжував наступ:
— Ми знаємо, що ти не без причин ввів Боббі до складу «вузького кола». Боббі завжди голосує разом з тобою. В гіршому випадку буває два на два, і тоді ти звичайно теж проводиш свою лінію. Але сьогодні я тобі кажу коротко і ясно: я далі на таке не згоден!
Понад усяке сподівання, Якобс лишився спокійним, йому хотілося витерти піт з лоба, але він цілком слушно боявся, що це буде витлумачено як знак слабості і пошкодить йому. На щастя, йому нарешті спала на думку відповідь:
— Он як! Значить, тепер для різноманітності повинно бути навпаки? Коли буває два на два, танцювати під твою дудку, чи що?
— Зачекай. Це дурниці. Я вимагаю, щоб «вузьке коло» було перебудоване. Не чотири члени, а три або п’ять. Або вивести з складу Боббі, або ввести ще одного чоловіка.
— Кого ж тоді? — встряв у розмову Боббі, який боявся втратити право голосу у «вузькому колі»: це означало б зменшення окладу рівно наполовину.
— Є дві пропозиції. Перша — Лью Кросбі, друга — Александер Шенцлін. Третій варіант — вибуває Боббі.
Руді Якобс знову відкинувся на спинку крісла і сказав, на диво всім, уже зовсім іншим, лагіднішим голосом:
— Знаєш що, Уль: по-моєму, зараз не час зводити тут наші особисті рахунки. Якщо ти не заперечуєш, я б волів перенести питання про перебудову «вузького кола» на завтра. Про те, щоб Боббі вилетів, не може бути й мови. Про інші варіанти можна буде поговорити.
«Маневр ухиляння», — подумав доктор Шерц; але він зрозумів натяк. Бос, очевидно, хоче поговорити з ним про це наодинці. Чудово, це можна буде зробити зразу ж після наради. Перегинати палицю ні в якому разі не можна.
— Ну що ж… про мене хай і завтра. Але не пізніше…
— Добре, — перебив його шеф. — На сьогодні є ще які-небудь важливі питання на порядку денному? Уль, ти розслідував учорашній випадок. Довідався, хто то біг униз по сходах?
Доктор Шерц зняв окуляри — на ньому тепер були жовтуваті — й заходився протирати їх.
— На жаль, Джонні звалив тоді лампу, — продовжував Якобс. — Така невдача. Чи дурість. Можна й ще дещо подумати…
— Будь ласка, не церемонься. Що ти хотів сказати?
— Навмисне, — буркнув Якобс.
Джонні обурено схопився.
— Я можу подумати, ніби ти в’ївся на мене за те, що я зараз голосував проти тебе! Але це ще не дає тобі права на таку образливу підозру, яку я, пробач мені, Руді, не можу назвати інакше, як безсоромною… Не говорячи вже про те, що вона абсолютно безглузда і висмоктана з… що вона, по-моєму, абсолютно безглузда і висмоктана…
— Панове, панове! Спокійно! — обізвався доктор Шерц. — Руді, твоя підозра суперечить усякій логіці. Якби Джонні звалив лампу навмисне, це означало б, що він хотів захистити того, хто підслухував. Значить, він мусив би бути з ним у зв’язку. А в такому разі, той шпигун не мав би ніякої потреби підслухувати. Бо Джонні, як учасник наради, звичайно, міг би розповісти йому все, що ми тут обговорювали. Я думаю, що це ясно.
— Мав би, мусив би, міг би, — передражнив Шерца Боббі, але шеф одним поглядом урвав його. Якобс не зовсім зрозумів ці надто абстрактні для нього міркування, але він невиразно відчував, що Шерц має рацію.
Обговорювали ще й інші питання, але всі відчули, що сьогоднішній вечір проходить під знаком порушеної гармонії «вузького кола» — і це в той час, коли небезпека зростає з загрозливою швидкістю.
Коли нарада закінчилась, Якобс хотів, не попрощавшись, вийти з кімнати, але доктор Шерц затримав його.
— Руді, я хотів би з тобою ще про дещо поговорити. Зайдемо на хвилину до мене в бібліотеку?
— Гм… Ти хочеш зі мною говорити? Тільки не в бібліотеці. Я терпіти не можу книжкового духу. У моєму кабінеті!
Доктор Шерц з деякою неохотою пішов за ним. Як і більшість людей, він найкраще почував себе в звичній обстановці кімнати, в якій він жив і працював, у якій знав кожний куточок…
Руді Якобс замкнув за собою двері й опустився в крісло з сталевих трубок. Доктор Шерц теж сів.
— Прошу, — простягнув він Якобсові свій портсигар.
Якобс похитав головою.
— Скажи, Уль, що мала означати твоя сьогоднішня поведінка на «вузькому колі»?
— По-моєму, я досить ясно висловлювався.
— Що?!
— Мова йшла, як ти, сподіваюсь, зрозумів, про твоє ненормальне панівне становище в організації. Мені вже остобісіло, що мене водять за ручку. Весь час здійснюються виключно твої ідеї, а нам лишається тільки підкорятись. Боббі своєю жахливою дурістю перетворює «вузьке коло» на посміховище. Це ж просто маріонетка: він, як папуга, повторює все, що ти пропонуєш. «Вузьке коло» збирається вже не обговорювати плани, а одержувати накази. Ти став диктатором.
— Ах, он як — диктатором! — пробурчав Якобс аж ніяк не ображено. В його голові цей вираз неясно асоціювався з іменами великих людей світової історії, й це потішило його самолюбство. — Думаєш, ти відкрив щось нове? Всі з цим погоджувались. Бо я вів вас від удачі до удачі.
— До цього часу — так. Але тепер почались невдачі. Наше становище гіршає з години на годину. Одним словом, ти дав маху, ти наробив помилок, тримав у себе людей, що мали судимості, хоч ми всі тебе застерігали від цього. А зараз ти збираєшся переплюнути всі попередні помилки — хочеш лишатись тут. Сьогодні я з небезпекою для власного життя відбив одну атаку поліції, і ми не знаємо, чи другу атаку взагалі вдасться відбити. От які наші справи!
Доктор Шерц зараз охоче підкріпився б чарочкою чогось міцного, бо під поглядом шефа його, незважаючи на хоробрі слова, мороз проймав. Якобс неспокійно погойдувався в пружинистому кріслі. Нарешті він знайшов відповідь.
— Ти сам добре знаєш, що я в сто разів частіше за тебе наражаюсь на смертельну небезпеку. Ми лишаємось тут — і крапка. Всіх помилок уникнути не можна. Я відповідаю за них.
— Якщо висловлюватись точно, — заперечив доктор Шерц, хоч він уже побачив, що б’ється лобом об стіну, — про якусь відповідальність не може бути й мови. Твої права такі широкі, що ти вже не маєш обов’язків. Та й перед ким би ти мав обов’язки, перед ким тобі відповідати? Перед рядовими членами? Вони на тебе моляться, ніби ти бог; хоч насправді ти чорт. Про мене, хай буде чорт, аби тільки він знав своє діло. Але ти нездатний керувати складною обороною, до якої ми тепер змушені перейти. Що ти знаєш про методи роботи поліції? Дуже мало або взагалі нічого. Ти можеш розіграти по нотах операцію з сейфом, непогано володієш кулаками… Ну, нарешті, ще вмієш так поділити спільні прибутки, що тобі дістається подвійна пайка. На щось більше ти нездатний, а цього нам у даний момент мало.
Як не дивно, але ця нашпигована образами й нападками промова не розлютила, а заспокоїла Якобса. Таке з ним бувало часто.
— Три роки ти задовольнявся другим місцем, — замислено промурмотів він. — А тепер раптом…
— Я не маю ні найменшого бажання наслідувати тебе. Тобі це, може, до вподоби — тримати віжки в руках; мені — анітрохи. Мені вже п’ятдесят років, і я збираюсь прожити ще двадцять чи двадцять п’ять. І в цю останню третину свого життя я зовсім не хочу морочитись з поліцією або з заздрісними й нещирими спільниками, як це доведеться тобі до кінця твоїх днів. Я хочу покинути всі справи і нарешті трохи порозкошувати. Для цього мені не вистачає тільки достатньої суми грошей. І я їх ніколи не зможу зібрати, якщо ти й надалі будеш мене і всіх інших так спритно обдурювати, як до цього часу. Зрозумів?
Якобс наморщив лоба. Він не розумів нічогісінько.
— Обдурювати? Тобто як!?
— Це я тобі охоче поясню. Візьмімо, наприклад, останній місяць, листопад. Тридцятого числа ти, як звичайно, звітував перед «вузьким колом». При цьому ти назвав суму прибутків за листопад у розмірі п’ятдесяти шести тисяч марок. Чудово…
— А що, хіба це невірно?
— Та вірно, вірно. Я ж веду твою бухгалтерію, кому ж краще знати, ніж мені, що дійсно було заприбутковано п’ятдесят шість тисяч. В тому місяці було не дуже густо. Далі' від цієї суми треба відняти витрати в сумі вісімнадцяти тисяч марок, потім постійні оклади тих членів, що живуть за межами Берліна; всього їх у нас двадцять сім чоловік, це становить круглим числом тринадцять тисяч марок на місяць. І нарешті йдуть нагромадження; цього разу «вузьке коло» виділило для них дев’ять тисяч марок. Якщо відняти все це від суми прибутків, лишається шістнадцять тисяч марок чистого доходу. Ця остання сума мала бути виплачена двадцяти берлінським членам, причому учасники «вузького кола» одержують подвійну ставку. Таким чином, рядові члени мали одержати по шістсот шістдесят марок, а ти, Боббі Копш, Джонні і я — по тисячі триста двадцять, чи не так?
— Ти ж знаєш, що я…
Доктор Шерц не дав йому договорити: він наче хотів приголомшити його цифрами.
— Я знаю, що треба було десь узяти дві тисячі марок надбавки за риск для тих, хто збуває фальшиві гроші. Ти сказав, що рядові члени невдоволені нашими принципами дільби, й під цим приводом запропонував зібрати потрібні дві тисячі, відрахувавши у членів «вузького кола» по п’ятсот марок. Тепер виходить така картина: рядові члени одержали по шістсот шістдесят, я — вісімсот двадцять. А ти… ти поклав у кишеню три тисячі триста двадцять. Невеличка різниця, правда?
Шефові на якусь мить відібрало мову; а коли він уже хотів відкрити рота, доктор Шерц заговорив знову.
— Мені твоє здивування зрозуміле, бо ти й сам уже як слід не знаєш своїх прибутків. Тому я хотів би поновити в твоїй пам’яті ту обставину, що ми, крім темних справ, маємо ще легальне підприємство: бензоколонки, гаражі, ремонтну майстерню, транспортну контору. Вони за останній місяць дали чистого прибутку дві з половиною тисячі марок; їх ти, як звичайно, мовчки поклав у кишеню. Ось звідки в мене вийшло три тисячі триста двадцять! Насправді ж…
— А прибутковий податок? — розлючено заревів Якобс.
— Еге ж, останню сорочку з тебе, бідолахи, зняли!.. Насправді ж твої прибутки ще значно більші. Офіціальна зарплата твоїх робітників існує тільки на папері: ти її ніколи не виплачував. Дивно, що на це й досі ніхто не звернув уваги. Сума зарплати становить приблизно п’ять тисяч марок. Отже, ти щомісяця маєш круглим числом вісім тисяч; це в десять разів більше, ніж я. От на цій підставі я й говорю про обдурювання!
Бос судорожно вчепився в блискучі хромовані бильця крісла. Якусь хвилину панувала зловісна мовчанка. Нарешті він трохи підвів голову і з свистом втягнув носом повітря.
— Я міг би багато чого сказати, — буркнув він, — наприклад, гараж — це моя власність, чорт забери! Забезпечує маскування — не забувай. Не загризайся зі мною! А то я тобі… ти й рота роззявиш!
Тут Якобса прорвало. Він ударив кулаком по столу, стіл підскочив на своїх трубчастих ніжках, перекинувся й загримів по підлозі. Якобс сам не сподівався на таке. Він спантеличено дивився на те, що накоїв.
Доктор Шерц ясно відчув, що зайшов надто далеко. Тепер він мовчав, і слово перехопив Якобс.
— Завваж! Ете Йордан, цей чортів п’яниця, сьогодні вдень мало нас не завалив. Тепер сидить у підвалі, має час подумати. Біля нього собака на ланцюгу — тільки-тільки не дістає до його кутка. Будь певен…
Він коротко, здушено відкашлявся.
— Будь певен, це його приведе до пам’яті! І будь певен, ніхто не посміє й писнути, так само як і він…
Доктор Шерц єхидно всміхнувся.
— Непогана ідея, Руді! Пересаджаємо один одного, щоб поліції потім було менше клопоту.
— А хоч би й так! Раз я вже ступив на цю доріжку, я не побоюсь нічого, щоб надалі… щоб надалі… — він збився. — Можеш базікати, що завгодно, — тут, між нами. Але як іще раз таке трапиться на «вузькому колі», то я потурбуюсь… то я тобі гарантую, що та остання третина твого життя, про яку ти так мрієш, просто відпаде. Зрозумів?
— Що ж тут було не зрозуміти, — сказав доктор Шерц і встав. — Я знаю, що на твоєму боці більшість берлінських членів. Але не забувай, що я тримаю в руках усі — так, усі! — зв’язки за межами міста. Добраніч.
Він майже беззвучно причинив за собою двері.