Гаррі Поттер і Напівкровний Принц

Розділ п’ятнадцятий Незламна обітниця

За крижаними візерунками вікон знову кружляв сніг; стрімко наближалося Різдво. Геґрід власноручно поставив у Великій залі дванадцять традиційних різдвяних ялинок; поруччя сходів обвивали гірлянди з гостролиста й блискіток; невгасимі свічки сяяли в шоломах обладунків, а в коридорах висіли величенькі вінки омели. Дівчата зграйками збиралися під омелою щоразу, коли там мав проходити Гаррі, аж у коридорах ставало тісно; та, на щастя, численні нічні походеньки дали Гаррі змогу добре вивчити всі потаємні переходи замку, тож йому неважко було обрати вільні від цілунків під омелою маршрути з уроку на урок.

Рон, у якого необхідність вибору таких обхідних шляхів могла колись викликати приступи заздрості, а не сміху, тепер аж захлинався з реготу. Гаррі цей новий, усміхнений і жартівливий Рон подобався значно більше, ніж той похмурий і агресивний, якого довелося терпіти кілька попередніх тижнів, але за таку вдосконалену Ронову версію довелося заплатити чималу ціну. По-перше, Гаррі мусив миритися з постійною присутністю Лаванди Браун, якій здавалася марно згаяною кожнісінька мить, коли вона не цілувалася з Роном; а по-друге, Гаррі знову опинився в ролі найкращого друга двох людей, які, здавалося, вже ніколи одне з одним не заговорять.

Подзьобані й подряпані Ронові руки досі не загоїлися після нападу Герміониних пташок; тож Рон затаїв на неї образу і злість.

— Їй нема чого нарікати, — сказав він Гаррі. — Вона ж цілувалася з Крумом. А тепер з’ясувала, що хтось хоче цілуватися зі мною. Ми живемо у вільній країні. Я не зробив нічого поганого.

Гаррі нічого не відповів, прикидаючись, що його увагу поглинула книжка, яку вони мали прочитати перед завтрашнім уроком заклять («Пошук квінтесенції»). Щоб залишатися другом і Ронові, й Герміоні, він тепер переважно мовчав як риба.

— Я ж Герміоні ніколи нічого не обіцяв, — бубонів Рон. — Тобто так, я збирався піти з нею святкувати Різдво до Слизорога, але ж вона не казала, що… Ми мали йти як друзі… Я вільний птах…

Гаррі перегорнув сторінку «Квінтесенції», розуміючи, що Рон за ним стежить. Рон і далі щось собі бурмотів, але його голос заглушувало потріскування каміна, втім, Гаррі знову розчув слова «Крум» і «нема чого нарікати».

Герміона мала такий напружений розклад, що Гаррі міг нормально з нею говорити лише вечорами, коли Рон так щільно приклеювався до Лаванди, що все одно не помічав, що робить Гаррі. Герміона відмовлялася перебувати у вітальні одночасно з Роном, тому Гаррі переважно зустрічався з нею в бібліотеці, а це означало, що розмовляли вони пошепки.

— Він може цілуватися з ким завгодно, — шепотіла Герміона, поки бібліотекарка мадам Пінс походжала поміж стелажами в них за спинами. — Мені на це взагалі начхати.

Вона схопила перо і з такою люттю поставила крапку над «і», що проткнула пергамент. Гаррі промовчав і подумав, що незабаром узагалі розучиться говорити через відсутність такої потреби. Він нахилився над «Прогресивною методикою зіллєваріння», роблячи нотатки про вічні еліксири, і час від часу зупиняючись, щоб розібрати закарлючки з вельми корисними Принцовими примітками до тексту Лібатія Бориджа.

— І ще, до речі, — знову зашепотіла Герміона, — будь обережний.

— Востаннє кажу, — Гаррі захрип, бо мовчав уже три чверті години, — я цієї книжки не віддам. Я більше дізнався від Напівкровного Принца, ніж Снейп зі Слизорогом навчили мене за…

— Та я не про твого дурного так званого Принца, — заперечила Герміона, з таким обуренням зиркаючи на книжку, немовби та їй нагрубіянила, — а про те, що сталося недавно. Я зайшла в дівчачий туалет перед тим, як іти сюди, і там було з десяток дівчат, серед них і Ромільда Вейн, і вони радилися, як тобі підсунути любовне зілля. Вони всі сподіваються, що ти візьмеш їх до Слизорога, і всі вони накупили любовного зілля у Фреда з Джорджем, а воно, боюся, може й подіяти…

— Чому ж ти його не конфіскувала? — здивувався Гаррі. Важко було повірити, що Герміонине маніакальне прагнення стежити за чітким дотриманням правил відмовить у такій критичній ситуації.

— Вони не мали з собою зілля в туалеті, — презирливо зронила Герміона. — Вони просто обговорювали тактику дій. Між іншим, сумніваюся, що навіть Напівкровний Принц, — вона знову з огидою глянула на книжку, — міг вигадати протиотруту до десяти різновидів любовного зілля, застосованих одночасно, тому раджу тобі запросити якусь одну дівчину… тоді всі інші втратять надію. Вечірка вже завтра, тож вони можуть і ризикнути.

— Та не хочу я нікого запрошувати, — пробурмотів Гаррі, проганяючи від себе думки про Джіні, хоч вона все одно постійно з’являлася йому в снах у такому вигляді, що лишалося тільки дякувати долі, що Рон не володіє виманологією.

— Тоді дивися, що п’єш, бо в Ромільди Вейн серйозні наміри, — сумно порадила Герміона.

Вона присунула до себе довжелезний сувій пергаменту, на якому писала реферат з числомагії, і заходилися строчити пером.

— Стривай, — згадав Гаррі. — Філч начебто заборонив проносити товари з «Відьмацьких витівок Візлів»?

— А хто коли звертав увагу на Філчеві заборони? — знизала плечима Герміона, не відриваючись від реферату.

— Я думав, що всіх сов обшукують. Як же дівчата змогли пронести в школу любовне зілля?

— Фред і Джордж вислали його під виглядом парфумів та настоянок від кашлю, — пояснила Герміона. — Цю послугу надає їхня служба замовлень «Товари совиною поштою».

— Ти так багато про це знаєш.

Герміона зміряла його поглядом не менш зневажливим, ніж перед цим його «Прогресивну методику зіллєваріння».

— Це все було написано ззаду на пляшечках, які вони влітку показували нам з Джіні, — холодно пояснила вона. — Я не доливаю в чужі напої ні відварів, ні настоянок… і не імітую такого, бо це анітрохи не краще…

— Добре, річ не в цьому, — швидко урвав її Гаррі, — а в тому, що Філча ж обдурили. Цим дівчатам прислали до школи речі, замасковані під щось інше! Чому ж тоді й Мелфой не міг би пронести сюди намисто?..

— Ой, Гаррі… не починай…

— Чому не міг? — не вгавав Гаррі.

— Послухай, — зітхнула Герміона, — чуйники таємниць здатні виявляти пристріт, закляття й приховані заклинання, так? Вони знаходять усе, пов’язане з темною магією і з темними об’єктами. Вони миттєво зафіксували б таке потужне закляття, яким було зачакловане намисто. А рідину, просто перелиту в іншу пляшку, вони могли б і не помітити… до того ж, любовне зілля не належить до темного й небезпечного…

— Легко тобі казати, — Гаррі думав про Ромільду Вейн.

— …тому Філч мав би самотужки визначити, що то не настоянки від кашлю, але ж він не дуже здібний чарівник, навряд чи він зумів би відрізнити відвар від настоянки…

Герміона раптом затнулася; і Гаррі зрозумів чому. Хтось підкрадався до них ззаду між темними книжковими стелажами. Вони завмерли, а наступної миті з-за стелажа, мов шуліка, вискочила мадам Пінс; її запалі щоки, жовтувата, мов пергамент, шкіра та довгий гачкуватий ніс були зловісно підсвічені ліхтарем, що його вона тримала в руках.

— Бібліотека вже зачинена, — повідомила вона. — Не забудьте покласти всі книжки, якими ви користувалися, на відповідну… що ти зробив з книжкою, паршивий хлопчиську?

— Це не бібліотечна, це моя! — поспіхом пояснив Гаррі, хапаючи зі столу «Прогресивну методику зіллєваріння», у яку вже вчепилася її пазуриста рука.

— Зіпсував! — сичала бібліотекарка. — Споганив! Забруднив!

— Це просто книга, в якій робили позначки! — крикнув Гаррі, вириваючи підручника з її лап.

Здавалося, що в мадам Пінс почнеться припадок; Герміона поспіхом зібрала свої речі, а тоді схопила Гаррі за руку й мало її не відірвала, потягнувши до себе.

— Вона заборонить тобі користуватися бібліотекою, якщо не будеш обережний. Навіщо ти притяг з собою цей дурнуватий підручник?

— Я ж не винен, Герміоно, що вона якась скажена. А може, вона підслухала, що ти погано говорила про Філча? Мені завжди здавалося, що між ними якісь шури-мури…

— Ой, не сміши…

Раді, що знову можна говорити нормально, вони йшли безлюдними освітленими ліхтарями коридорами до вітальні, сперечаючись, чи могло бути у Філча й мадам Пінс таємне кохання.

— Ялинкові прикраси, — сказав Гаррі Гладкій Пані новий, святковий пароль.

— А вам яйця й ковбаси, — лукаво реготнула Гладка Пані й відхилилася, пропускаючи їх у вітальню.

— Привіт, Гаррі! — вигукнула Ромільда Вейн, щойно він проліз крізь отвір за портретом. — Хочеш гірської води?

Герміона поглянула на нього через плече з виглядом «А-що-я-тобі-казала?»

— Ні, дякую, — рішуче відмовився Гаррі. — Я її не дуже люблю.

— То візьми оце, — Ромільда тицьнула йому в руки якусь коробку. — Шоколадні казанки з вогневіскі. Мені бабуся прислала, а я таких не люблю.

— О… добре… дуже дякую, — буркнув Гаррі, не знаючи, що ще придумати. — Е-е… я тут іду зараз…

Він побіг за Герміоною, белькочучи щось незрозуміле.

— Казала тобі, — пирхнула Герміона. — Швидше когось запрошуй, щоб вони від тебе відчепилися, інакше…

Але її обличчя раптом застигло: вона помітила Рона з Лавандою, що сплелися в кріслі в обіймах.

— На добраніч, Гаррі, — попрощалася Герміона, хоч була лише сьома година вечора, і, не кажучи більше ні слова, метнулася до дівчачої спальні.

Гаррі, лягаючи спати, втішав себе тим, що залишилося витримати всього один день уроків, а тоді ще Слизорогове свято, після чого вони з Роном поїдуть у «Барліг». Годі й мріяти, що Рон і Герміона помиряться до початку канікул, але перерва дасть їм змогу заспокоїтися, обміркувати свою поведінку…

Великих надій Гаррі на це не покладав, а урок трансфігурації, який йому на другий день довелося перемучити в їхньому товаристві, звів надії нанівець. Вони саме почали опрацьовувати неймовірно складну тему перетворення людини; сидячи перед дзеркалом, треба було міняти колір власних брів. Герміона жорстоко висміяла Ронову першу провальну спробу, коли він якимось чином виростив на своєму обличчі пишні довгі вуса, закручені догори; Рон помстився тим, що безжально, проте напрочуд точно зобразив, як Герміона підстрибує на місці щоразу, коли професорка Макґонеґел щось запитує; Ронові кривляння здалися страшенно смішними Лаванді й Парваті, після чого Герміона знову ледь не розридалася. Вона вискочила з класу, щойно пролунав дзвоник, покинувши на стільці половину своїх речей; Гаррі вирішив, що він їй зараз потрібен більше, ніж Ронові, тому зібрав її манатки й подався слідом.

Незабаром він її побачив — Герміона виходила з дівчачого туалету поверхом нижче. З нею йшла Луна Лавґуд і легенько поплескувала її по спині.

— О, здоров, Гаррі, — привіталася Луна. — Ти знаєш, що в тебе одна брова жовта-жовтісінька?

— Привіт, Луно. Герміоно, ти забула речі…

Він простяг їй книги.

— Ой, так, — глухим голосом сказала Герміона, а тоді взяла речі й швидко відвернулася, щоб ніхто не бачив, як вона витирає пеналом сльози. — Дякую, Гаррі. Ну, я, мабуть, піду…

І швидко зникла, не давши Гаррі змоги хоч якось її розрадити; та йому, чесно кажучи, бракувало потрібних слів.

— Вона трохи засмучена, — сказала Луна. — Я думала, що там Плаксива Мірта, а виявилося, що то Герміона. Жалілася на Рона Візлі…

— Бо вони посварилися, — пояснив Гаррі.

— Він часом дуже смішно жартує, правда? — додала Луна, йдучи поруч з ним по коридору. — Але іноді буває дещо жорстокий. Я це помітила ще торік.

— Можливо, — погодився Гаррі. Луна звично відверто висловлювала не дуже зручні істини; таких, як Луна, Гаррі ще не зустрічав. — То як пройшов семестр?

— Нормально, — відповіла Луна. — Трошки самотньо без ДА. Але Джіні молодець. Недавно допомогла двом хлопцям на уроці трансфігурації замовкнути й не казати на мене «Лунатичка»…

— Ти б не хотіла сьогодні піти зі мною на вечірку до Слизорога?

Слова вилетіли з рота, перш ніж Гаррі встиг їх зупинити; він почув їх ніби збоку, з чужих вуст.

Луна здивовано глянула на нього своїми банькатими очима.

— На вечірку до Слизорога? З тобою?

— Так, — підтвердив Гаррі. — Нам можна запрошувати гостей, то я й подумав, може, ти будеш не проти… тобто… — Він волів якомога чіткіше окреслити свої наміри. — Тобто як моя приятелька, розумієш. Але, якщо не хочеш…

Він уже почав було думати, що краще б вона не захотіла.

— Чому ж, я з радістю піду з тобою як приятелька! — засяяла Луна так, як ніколи досі. — Мене ще ніхто не запрошував на вечірку як свою приятельку! То це ти для вечірки пофарбував собі брову? Мені теж так зробити?

— Ні, — рішуче заперечив Гаррі, — це випадково, я попрошу Герміону, щоб вона зробила її нормальною. Тоді зустрічаємось о восьмій вечора у вестибюлі.

— АГА! — заверещав хтось угорі, й вони аж підстрибнули: прямісінько над ними висів догори дриґом на люстрі й віроломно посміхався Півз.

— Потька просить Луньку на вечірку! Потька любить Луньку! Потька любить Лу-у-у-у-у-уньку!

І він шугонув геть, ґелґочучи й репетуючи:

— Потька любить Луньку!

— Як добре, що це збережеться в таємниці, — зіронізував Гаррі. І справді, незабаром уся школа знала, що Гаррі Поттер запросив Луну Лавґуд на вечірку до Слизорога.

— Ти ж міг вибрати будь-кого! — спантеличено казав Рон за вечерею. — Будь-кого! А ти вибрав Лунатичку Лавґуд?

— Не називай її так, Роне, — обурилася Джіні, зупиняючись у Гаррі за спиною. — Я дуже рада, Гаррі, що ти її запросив. Вона така щаслива.

Джіні пішла і знову стала поруч з Діном. Гаррі намагався порадіти від того, що їй сподобалася його ідея запросити на вечірку Луну, та це йому не дуже вдавалося. Герміона сиділа самотньо в дальньому кінці столу, неуважно колупаючись виделкою в тарілці. Гаррі помітив, що Рон нишком на неї поглядає.

— Ти міг би попросити пробачення, — відверто порадив йому Гаррі.

— Ага, щоб на мене напала ще одна зграя канарок? — пробурмотів Рон.

— Навіщо ти з неї дражнився?

— Вона сміялася з моїх вусів!

— І я сміявся, бо за все життя такої дурості не бачив.

Але Рон уже нічого не чув; щойно підійшли Лаванда й Парваті. Втиснувшись між Гаррі й Роном, Лаванда обвила Ронову шию руками.

— Здоров, Гаррі, — привіталася Парваті. Їй, як і Гаррі, поведінка Рона й Лаванди здавалася недоречною, та й набридла вже.

— Привіт, — озвався Гаррі. — Як справи? То ти залишаєшся в Гоґвортсі? Бо я чув, що батьки хотіли тебе забрати.

— Поки що мені вдалося їх відрадити, — пояснила Парваті. — Випадок з Кеті їх дуже налякав, та оскільки більше нічого не сталося… о, привіт, Герміоно!

Парваті щиро всміхнулася. Гаррі відчував, що їй соромно за своє глузування над Герміоною на уроці трансфігурації. Він озирнувся й побачив, що Герміона теж усміхається, можливо, навіть щиріше. Дівчата часом бувають дивні.

— Вітаю, Парваті! — відповіла на привітання Герміона, незважаючи на Лаванду. — Ідеш сьогодні на вечірку до Слизорога?

— Ніхто не запросив, — сумно зізналася Парваті. — А я з радістю пішла б, бо там, здається, буде цікаво… А ти йдеш, так?

— Так, мене о восьмій зустрічає Кормак, і ми…

Щось чвакнуло, ніби з забитого унітазу витягли вантуз, і Рон нашорошив вуха. Герміона вела далі, наче нічого не бачила й не чула.

— …ми йдемо на вечірку разом.

— З Кормаком? — перепитала Парваті. — Тобто з Кормаком Маклаґеном?

— Ну, так, — солодко проспівала Герміона. — Той, що ледь не став, — вона наголосила на цих словах, — ґрифіндорським воротарем.

— То ти з ним тепер зустрічаєшся? — витріщила очі Парваті.

— Ой… так… а ти хіба не знаєш? — захихотіла Герміона у зовсім не властивій їй манері.

— Не знаю! — зізналася Парваті, котру така новина відверто приголомшила. — Бачу, в тебе смак на квідичистів. Спочатку Крум, тепер Маклаґен…

— Мені подобаються лише найкращі квідичисти, — виправила її, усміхаючись, Герміона. — Ну, до зустрічі… треба йти готуватися до вечірки…

Вона пішла. Лаванда й Парваті миттю понахилялися одна до одної й почали обговорювати цю нову ситуацію, пригадуючи все, що знали про Маклаґена й усе, що чули про Герміону. Рон скис і нічого не говорив. Гаррі мовчки міркував про те, як низько можуть упасти дівчата заради помсти.

Коли він о восьмій вечора вийшов у вестибюль, то побачив там незвично багато дівчат, які підпирали стіни й кутки, обпікаючи очима Луну, яка натягла на себе цілий комплект блискучих сріблястих мантій, за що присутні брали її на кпини, але загалом була досить мила. Гаррі радів уже тому, що вона не наділа свої сережки-редиски, намисто з маслопивних корків та спектрокуляри.

— Ось і я, — сказав він. — То що, йдемо?

— О, так, — зраділа Луна. — А де буде вечірка?

— У кабінеті Слизорога, — пояснив Гаррі й повів її вгору мармуровими сходами далі від заздрісних очей та гострих язиків. — Ти чула, що туди має прийти вампір?

— Руфус Скрімджер? — запитала Луна.

— Як… що? — розгубився Гаррі. — Тобто міністр магії?

— Так, він же вампір, — буденним голосом сказала Луна. — Батько написав про це довжелезну статтю, щойно Скрімджер замінив на посаді Корнеліуса Фаджа, але хтось із міністерства наполіг, щоб її не друкували. Зрозуміло, хотіли приховати правду!

Гаррі дуже сумнівався, що Руфус Скрімджер — вампір, але він звик, що Луна переповідає чудернацькі вигадки свого батька, як реальні факти, тому навіть не відповідав; вони підходили до Слизорогового кабінету, і з кожним кроком дедалі голосніше чулися сміх, музика й гамір.

Можливо, він був так побудований, а може, Слизоріг скористався якимись магічними витівками, але його кабінет здавався значно більшим, ніж у інших учителів. Стеля й стіни були затягнуті смарагдовою, малиновою та золотою тканинами, тому створювалося враження, ніби всі опинилися під величезним шатром. У кабінеті було людно й душно, все осяювало червоне світло з вишуканої золотої лампи, що звисала зі стелі і в якій яскравими блискучими цяточками пурхали справжнісінькі феї. З дальнього кутка долинав голосний спів у супроводі якихось «а ля» мандолін; дим клубочився з люльок кількох старших чаклунів, заглиблених у бесіду, а численні ельфи-домовики, попискуючи, продиралися крізь ліс ніг, непомітні під важкими срібними тарелями з їжею, що їх вони несли, й тому ці тарелі були схожі на невеличкі рухомі столики.

— Гаррі, мій хлопчику! — загорлав Слизоріг, щойно Гаррі з Луною протислися в двері. — Заходь-заходь, я хочу тебе познайомити з багатьма людьми!

На Слизорозі була прикрашена китицею оксамитова шапочка, яка пасувала до його домашньої куртки. Він так міцно схопив Гаррі за руку, ніби хотів разом з ним роз’явитися, й потяг його вглиб приміщення; Гаррі вчепився в Луну, і їй довелося бігти за ними.

— Гаррі, хочу тебе познайомити з колишнім моїм учнем Елдредом Ворплом, автором книги «Брати по крові: Моє життя серед вампірів»… і, звісно, з його другом Санґвіні.

Ворпл, маленький чоловічок в окулярах, схопив Гаррі за руку й радісно її потис; Санґвіні, високий виснажений вампір з темними колами під очима, лише кивнув головою. Здавалося, що йому тут нудно. Щебетливі дівчата, що зграйкою стояли неподалік, з цікавістю до нього приглядалися.

— Гаррі Поттер, я просто захоплений! — вигукнув Ворпл, короткозоро зазираючи Гаррі в лице. — Я кілька днів тому казав професорові Слизорогу: «Коли вже нарешті вийде біографія Гаррі Поттера, на яку ми всі так чекаємо?»

— Е-е, — промимрив Гаррі, — невже?

— Скромняга, як Горацій і казав! — Ворпл був у захваті. — Але якщо серйозно… — його тон зненацька став суто діловим, — я з радістю її написав би… хлопче, люди так прагнуть довідатися про тебе більше, так прагнуть! Якби ти був готовий виділити мені яких чотири-п’ять годин для кількох інтерв’ю, то чого там, книжка була б готова за пару місяців. І майже ніяких зусиль з твого боку, запевняю… ось запитай Санґвіні, чи це не… Санґвіні, стояти! — раптом суворо осмикнув друга Ворпл, бо вампір з пожадливим блиском в очах підкрадався до щебетливих дівчат. — На, з’їж пиріжок, — Ворпл схопив пиріжок з таці, що її проносив ельф, і тицьнув Санґвіні в руку, а тоді знову звернувся до Гаррі.

— Дорогий хлопчику, це ж можна заробити купу грошей…

— Мене це не цікавить, — рішуче урвав його Гаррі, — О! — Я нарешті побачив свою приятельку, тож вибачте.

Він потяг Луну за собою у вир гостей; він і справді щойно помітив гриву темно-русявого волосся, що майнула між двома дівулями, схожими на учасниць гурту «Фатальні сестри».

— Герміоно! Герміоно!

— Гаррі! Ось ти де, слава Богу! Привіт, Луно!

— Що з тобою? — здивувався Гаррі, бо Герміона була така розпатлана, ніби щойно вибиралася з заростей пастки диявола.

— Ой, я щойно уникла… тобто я щойно втекла від Кормака, — пояснила вона. — З-під омели, — уточнила Герміона, бо Гаррі здивовано на неї дивився.

— Сама винна, що з ним прийшла, — дорікнув він їй.

— А хто б краще роздратував Рона? — холоднокровно відбила Герміона. — Спочатку я розглядала кандидатуру Захаріаса Сміта, а тоді подумала, що загалом…

— Ти думала про Сміта? — гидливо скривився Гаррі.

— Так, думала, і краще б я вибрала його, бо порівняно з Маклаґеном навіть Ґроп здається джентльменом. Ходімо сюди, щоб видно було, коли він зайде, тичка дурна…

Вони втрьох почали протискатися в інший куток кабінету, прихопивши дорогою по келиху п’янкого меду, й пізно помітили, що там самотньо стоїть професорка Трелоні.

— Добрий вечір, — чемно привіталася з нею Луна.

— Добрий вечір, дорогенька, — озвалася професорка Трелоні, насилу фокусуючи погляд на Луні. Гаррі знову відчув запах хересу. — Щось я останнім часом не бачила тебе на своїх уроках…

— Бо я цього року ходжу до Фіренце, — пояснила Луна.

— Ще б пак! — сердито реготнула п’яненька професорка. — Або до Шкапи, як я волію його називати. Думалося, що раз я вже повернулася до школи, то професор Дамблдор попросить жеребця піти. Та ні… ми викладаємо обоє… це образа, чесно кажучи, образа. Ви знаєте…

Професорка Трелоні так захмеліла, що навіть не впізнавала Гаррі. Скориставшись тим, що вона й далі обурено критикує Фіренце, Гаррі просунувся до Герміони й сказав:

— Треба з’ясувати одну річ. Ти збираєшся казати Ронові про своє втручання у проби воротарів?

Герміона здивовано підняла брови.

— Невже ти гадаєш, що я можу так низько впасти? — Гаррі промовисто мовчав.

— Герміоно, якщо вже ти запросила Маклаґена…

— Це інше, — погордливо заявила Герміона. — Я не маю наміру розповідати Ронові про те, що сталося під час проб воротарів.

— Добре, — підтримав її Гаррі. — Бо інакше він знову розклеїться, і ми програємо наступний матч…

— Квідич! — обурилася Герміона. — Вам, хлопцям, тільки це в голові? Кормак навіть не здогадався запитати щось про мене, ні, я мусила слухати його базікання про Сто М’ячів, Блискуче Відбитих Кормаком Маклаґеном… ой, он він сунеться!

Вона зникла так швидко, наче просто роз’явилася; щойно була тут, а наступної миті вже прослизнула між двома чаклунками-реготунками і щезла.

— Герміону бачив? — запитав Маклаґен через хвилину, коли нарешті проштовхався туди.

— Ні, вибач, — відповів Гаррі й негайно відвернувся, щоб приєднатися до Луниної розмови, на мить забувши, з ким вона спілкується.

— Гаррі Поттер! — сказала професорка Трелоні глибоким тремтячим голосом, нарешті його помітивши.

— О, добрий вечір, — сухо буркнув Гаррі.

— Дорогий хлопчику! — драматично зашепотіла професорка. — Чутки! Розмови! Обранець! Авжеж, я давно це знала… Гаррі, знаки ніколи не провіщали тобі добра… але чому ж ти покинув віщування? Кому-кому, а тобі цей предмет життєво необхідний!

— Ой, Сивіло, та ми всі вважаємо свої предмети найнеобхіднішими! — голосно підхопив розмову розпашілий Слизоріг, що вигулькнув біля професорки Трелоні в оксамитовій шапочці набакир, із келихом п’янкого меду в одній руці та з величезним пирогом у другій. — Ніколи ще я не мав учня з таким вродженим хистом до настоянок! — Слизоріг ніжно подивився на Гаррі налитими кров’ю очима. — Інстинкт, розумієш… як і в його матері! Я на пальцях однієї руки можу полічити учнів з подібним обдаруванням, зізнаюся тобі, Сивіло… та що там, навіть Северус…

У Гаррі аж душа в п’яти пішла, коли Слизоріг простяг убік руку й неначе просто з повітря притяг до себе Снейпа.

— Та не ховайся, Северусе, йди до нас! — радісно гукнув Слизоріг, починаючи вже гикати. — Я оце розповідав про надзвичайний хист Гаррі до виготовлення настоянок і відварів! Тут, зрозуміло, є й твоя заслуга, бо ти ж його навчав цілих п’ять років!

Опинившись у пастці Слизорога, що обхопив його рукою за плечі, Снейп націлився своїм гачкуватим носом на Гаррі, а його чорні очі звузилися.

— Дивно, бо в мене ніколи не виникало враження, що я спромігся навчити Поттера бодай чомусь.

— Тоді це природний хист! — вигукнув Слизоріг. — Ти побачив би, що він витворив на першому ж моєму уроці. «Смертельний ковток»… ще жоден учень не варив кращого зілля з першої ж спроби, навіть ти, Северусе…

— Справді? — спокійно перепитав Снейп, і далі свердлячи очима Гаррі, аж у того похололо в грудях. Ще йому не вистачало, щоб Снейп зацікавився, звідки взявся його несподіваний талант до настоянок.

— А нагадай мені, Гаррі, які ти ще вивчаєш предмети? — запитав Слизоріг.

— Захист від темних мистецтв, заклинання, трансфігурацію, гербалогію…

— Одне слово, усі ті предмети, знання яких необхідне авророві, — з ледь помітним глузуванням осміхнувся Снейп.

— Так, бо я хотів би стати аврором, — виклично сказав Гаррі.

— І з тебе вийде видатний аврор! — загорлав Слизоріг.

— Не думаю, Гаррі, що тобі варто бути аврором, — несподівано втрутилася Луна. Усі на неї глянули. — Аврори належать до таємної ложі гнилоіклів. Я думала, що всі про це знають. Вони діють зсередини, щоб зруйнувати Міністерство магії через поєднання темної магії з хворобою ясен.

Гаррі пирхнув зо сміху, і йому в ніс потрапило з півкелиха медовухи. Справді, вже заради цього одного варто було привести Луну сюди. Він відвів руку з келихом від вуст, кашлянув, стікаючи медовухою, та не міг стримати сміху, і тут побачив ще один дарунок долі: Арґус Філч тяг до них за вухо Драко Мелфоя.

— Пане професоре Слизороже, — Філч сопів, щелепа в нього тряслася, а вирячені очі блищали маніакальною жагою до виявлення правопорушників, — я побачив, як цей хлопець зачаївся у верхньому коридорі. Він каже, що був запрошений на ваше свято, але трохи спізнився. Чи ви надсилали йому запрошення?

Розлючений Мелфой вирвався з Філчевих лап.

— Карочє, добре, мене не запрошували! — сердито крикнув він. — Я хотів прийти незваним гостем! Що, щасливий?

— Е, ні! — заперечив Філч, хоч це не зовсім в’язалося з радістю, якою сяяло його обличчя. — Ти вскочив у халепу, он як! Хіба директор не казав, що нічні походеньки без дозволу заборонені? Казав чи ні, га?

— Усе добре, Арґусе, добре, — замахав рукою Слизоріг. — Це ж Різдво, й нема ніякого злочину в бажанні прийти на вечірку. Один-єдиний раз забудьмо про покарання. Драко, можеш тут залишатися.

Філчеве розчарування й обурення було цілком сподіване; але чому, подумав Гаррі, дивлячись на Мелфоя, той теж не особливо щасливий? І чому це Снейп зиркав на Мелфоя водночас сердито і… чи це можливо?… трохи злякано?

Та не встиг Гаррі усвідомити все побачене, як Філч відвернувся й почовгав геть, бурмочучи щось собі під ніс; Мелфой силувано всміхнувся й почав дякувати Слизорогові за великодушність, а Снейп знову надів незворушну маску.

— Та що там, — відмахнувся від Мелфоєвих подяк Слизоріг. — Зрештою, я був знайомий з твоїм дідом…

— Пане професоре, він завжди був про вас дуже високої думки, — мерщій підхопив Мелфой. — Казав, що не знав кращого за вас зіллєвара…

Гаррі глянув на Мелфоя. Його здивувало не підлабузництво Мелфоя, бо він роками спостерігав, як той постійно вихваляє Снейпа. Але він раптом помітив, що вигляд у Мелфоя якийсь хворобливий. Він уже хтозна відколи не бачив Мелфоя так близько; тепер добре було видно темні кола в нього під очима й відверто сірий колір його шкіри.

— На два слова, Драко, — сказав йому зненацька Снейп.

— Ой, та годі тобі, Северусе, — знову гикаючи, забідкався Слизоріг, — це ж Різдво, не будь такий суворий…

— Я вихователь його гуртожитку, і це мені вирішувати, бути мені суворим чи ні, — коротко відказав Снейп. — За мною, Драко.

Вони пішли — Снейп попереду, а набурмосений Мелфой ззаду. Гаррі якусь мить нерішуче стояв, а тоді пробурмотів:

— Луно, я на хвильку… е-е… в туалет.

— Добре, — життєрадісно озвалася Луна. Він уже відійшов на кілька кроків, коли йому почулося, що вона знову почала розмову про таємну ложу гнилоіклів з професоркою Трелоні, котру це питання щиро зацікавило.

Було досить легко в безлюдному коридорі витягти з кишені плаща-невидимку й накинути його на себе. Значно складніше виявилося знайти Снейпа й Мелфоя. Гаррі побіг по коридору — добре, що його тупіт не було чути за музикою й гамором, що долинали зі Слизорогового кабінету. Можливо, Снейп повів Мелфоя до свого кабінету в підвалі… чи до слизеринської вітальні… проте Гаррі притулявся вухом до кожнісіньких дверей, що їх минав. Аж нарешті, присівши біля замкової шпаринки останнього в коридорі класу, він почув, схвильовано здригнувшись, голоси.

— …Драко, не можна припускатися помилок, бо якщо тебе виженуть…

— Карочє, я тут ні при чому, ясно?

— Сподіваюся, ти кажеш правду, бо це було зроблено незграбно й безглуздо. Тебе й так уже в цьому запідозрили.

— Хто, тіпа, запідозрив? — сердито запитав Мелфой. — Повторюю востаннє, то не я зробив, ясно? У тієї дівулі Бел є, мабуть, якийсь ворог, про якого ніхто не знає… не треба на мене так дивитися! Я знаю, що ви робите, я не дурний, але нічого не вийде… я можу вас зупинити!

Запала тиша, а тоді Снейп спокійно сказав:

— Ага… бачу, тітка Белатриса навчала тебе блокології. Драко, які думки ти намагаєшся приховати від хазяїна?

— Від нього я нічого не приховую, я лише хочу, щоб ви до мене не лізли!

Гаррі ще щільніше притулився вухом до шпарини… що сталося, що Мелфой почав отак говорити зі Снейпом, до якого завжди ставився з повагою, навіть симпатією?

— То он чому ти в цьому семестрі мене уникав! Боявся мого втручання? А чи розумієш ти, Драко, що варто комусь не з’явитися в мій кабінет після того, як я його неодноразово викликав…

— То призначте мені покарання! Тіпа, донесіть на мене Дамблдорові! — глузував Мелфой.

Знову запала тиша. Тоді Снейп сказав:

— Ти прекрасно знаєш, що я не хочу цього робити.

— То перестаньте мені наказувати й викликати до свого кабінету!

— Послухай мене, — так тихо сказав Снейп, що Гаррі мусив буквально втиснутися вухом у шпаринку, аби щось почути. — Я прагну тобі допомогти. Я поклявся твоїй матері, що захищатиму тебе. Драко, я дав незламну обітницю…

— Карочє, доведеться вам її, мабуть, порушити, бо мені ваш захист не потрібен! Це моє завдання, він мені його доручив, і я його виконаю! Я маю план, усе вийде — просто все триває трохи довше, ніж я думав!

— Що це за план?

— А це вже не ваше діло!

— Якщо ти скажеш, що задумав, то я зможу тобі допомогти…

— Мені вистачає помічників, дякую, я не сам!

— Сьогодні ти явно діяв сам, а тинятися по коридорах без захисту й підтримки — величезна дурість. Це елементарні помилки…

— Зі мною були б Креб і Ґойл, якби ви не призначили їм покарання!

— Не верещи! — просичав Снейп, бо Мелфой і справді почав кричати. — Якщо твої дружки Креб і Ґойл мають намір отримати позитивні СОВи з захисту від темних мистецтв, то нехай працюють серйозніше…

— Яке це має значення? — скривився Мелфой. — Захист від темних мистецтв?.. Та це ж просто жарт, понти! Хіба не так? Звичайнісінька гра! Наче нам і справді треба захищатися від темних мистецтв…

— Драко, це гра, що має вирішальне значення для успіху! — наполягав Снейп. — Як ти думаєш, де б я вже був, якби не знав, як грати свою роль? Тепер послухай мене! Ти діяв необачно, тинявся вночі хтозна-де, тебе зловили, і якщо ти довірятимеш таким помічникам, як Креб і Ґойл…

— Вони не одні, мене підтримують ще й інші люди, значно кращі!

— Чому ж ти й мені не довіришся, щоб я…

— Карочє, я знаю, що ви задумали! Хочете, тіпа, вкрасти мою славу!

Знову запала тиша, а тоді Снейп холодно сказав:

— Ти говориш, наче дитина. Я добре розумію, що затримання й ув’язнення твого батька тебе засмутило, але…

Гаррі не мав і секунди, щоб зорієнтуватися; він почув з того боку дверей Мелфоєві кроки й ледве встиг відскочити, коли двері розчинилися; Мелфой протупотів коридором повз відчинені двері Слизорогового кабінету, завернув за ріг і зник.

Намагаючись не дихати, Гаррі усе ще сидів навпочіпки, коли з класу поволі вийшов Снейп. З непроникним виразом обличчя професор повернувся на вечірку. Гаррі сидів у коридорі, накритий плащем, а думки в його голові випереджали одна одну.