Гаррі Поттер і Напівкровний Принц

Розділ двадцять третій Горокракси

Прокрадаючись у замок, Гаррі відчував, як слабшає дія фелікс-феліціса. Вхідні двері були ще незамкнені, але на четвертому поверсі він нарвався на Півза і просто дивом уник покарання, пірнувши бочком в один відомий йому коротший перехід. Коли дістався нарешті до портрета Гладкої Пані і стягнув з себе плащ-невидимку, то нітрохи не здивувався, що вона відмовляється йому допомагати.

— І котра ж зараз, по-твоєму, година?

— Пробачте… я виходив у важливій справі…

— Але опівночі змінився пароль, тож ночуватимеш у коридорі.

— Жартуєте! — вигукнув Гаррі. — Чого це він мав мінятися опівночі?

— А того, — огризнулася Гладка Пані. — Якщо не подобається, то йди сварися з директором, бо це він посилив заходи безпеки.

— Фантастика, — сердито пробурмотів Гаррі, дивлячись на щільно причинені двері. — Вищий клас. Я пішов би сваритися з Дамблдором, якби він тут був, бо це ж він хотів, щоб я…

— Він тут, — пролунав чийсь голос у Гаррі за спиною. — Професор Дамблдор повернувся до школи годину тому.

До Гаррі линув Майже-Безголовий Нік. Його голова, як завжди, хиталася над стоячим коміром.

— Я чув це від Кривавого Барона — він сам бачив, як директор повернувся, — повідомив Нік. — І ще, за словами Барона, директор був нібито в доброму гуморі, хоч і втомлений.

— І де він? — серце в Гаррі закалатало.

— Ой, стогне собі й брязкає ланцюгами на астрономічній вежі, це його улюблена розвага…

— Та не Кривавий Барон, а Дамблдор!

— О… та в себе в кабінеті, — відповів Нік. — Як я пам’ятаю з Баронових слів, він ще мав владнати якусь справу перед тим, як лягати…

— Мав, — підтвердив Гаррі. Груди йому аж розпирало від хвилювання, коли він уявив, як скаже Дамблдорові, що нарешті здобув спогад. Він крутнувся дзиґою й побіг, не зважаючи на Гладку Пані, що кричала йому вслід:

— Вернися! Усе добре, я пожартувала! Просто я була сердита, що ти мене розбудив! Пароль такий самий — «глист»!

Але Гаррі вже мчав коридором і за кілька хвилин на слова «ірисовий еклер» Дамблдорів гаргуйль відскочив, відкриваючи Гаррі прохід до ґвинтових сходів.

— Заходь, — сказав Дамблдор, коли Гаррі постукав. Голос його звучав стомлено.

Гаррі штовхнув двері в директорський кабінет, що був такий, як і завжди, хіба що за вікном чорніло всіяне зорями небо.

— Боже мій милий, Гаррі, — здивувався Дамблдор. — Чим я заслужив на таку радість — твій нічний візит?

— Пане директоре… я здобув. Я дістав Слизорогів спогад.

Гаррі вийняв крихітну скляну пляшечку й показав Дамблдорові. Якусь секунду Дамблдор сидів приголомшений. А тоді його обличчя роз’яснилося широкою усмішкою.

— Гаррі, це ж першорядна новина! Ти просто молодець! Я знав, що ти зумієш!

Явно забувши про пізній час, він швидко вийшов з-за стола, взяв неушкодженою рукою пляшечку зі Слизороговим спогадом і попрямував до шафи з ситом спогадів.

— А зараз, — сказав Дамблдор, ставлячи кам’яну чашу на стіл і виливаючи в неї вміст пляшечки, — зараз ми, нарешті, все побачимо. Швиденько, Гаррі…

Гаррі слухняно нахилився над ситом спогадів і відчув, як ноги відірвалися від підлоги… він знову полетів крізь темряву й приземлився в кабінеті Горація Слизорога в далекому минулому.

Там був значно молодший Горацій Слизоріг з густою копицею солом’яного волосся та ясно-рудими вусами; він сидів у зручному кріслі посеред кабінету, поклавши ноги на оксамитовий пуфик, в одній руці тримав келишок вина, а другою нишпорив у коробці з зацукрованими ананасами. Довкола Слизорога сиділо з півдесятка хлопців-підлітків, і серед них був Том Редл, у якого на пальці поблискував Ярволодів золотий з чорним перстень.

Дамблдор приземлився поруч з Гаррі саме тоді, як Редл запитав:

— Пане професоре, чи правда, що професорка Веселодум іде у відставку?

— Томе, Томе, якби я й знав, то не сказав би, — відповів Слизоріг, докірливо насваривши Редла пальчиком, хоч одночасно йому й підморгнув. — Хотів би я знати, хлопче, де ти набираєшся такої інформації; знаєш, мабуть, більше, ніж половина учителів.

Редл усміхнувся; решта хлопців зареготали, захоплено на нього поглядаючи.

— Завдяки цій твоїй дивовижній здатності знати те, чого не слід, і твоїм вишуканим лестощам стосовно потрібних людей… до речі, дякую тобі за ананаси, ти не помилився, я їх дуже люблю…

Декотрі хлопці знову захихотіли.

— …я впевнений, що років за двадцять ти станеш міністром магії. Навіть за п’ятнадцять, якщо й далі даруватимеш мені ананаси. Я маю розкішні зв’язки в міністерстві.

На губах Тома Редла пробігла усмішка, тоді як усі інші хлопці знову зареготали. Гаррі помітив, що хоч Том не був найстарший, та всі явно ставилися до нього як до ватажка.

— Не знаю, пане професоре, чи політика мені підійде, — сказав Редл, коли регіт ущух. — По-перше, я не маю відповідного походження.

Кілька хлопців обмінялися іронічними посмішками. Гаррі не сумнівався, що вони Редлові слова оцінили як жарт: поза сумнівом, вони знали чи підозрювали про знаменитого предка свого ватажка.

— Дурниці, — жваво заперечив Слизоріг, — твої здібності свідчать, що ти походиш з гідного чаклунського роду. Ні, Томе, ти далеко підеш, я ще не помилявся стосовно своїх учнів.

Маленький золотий годинник, що стояв у Слизорога на письмовому столі, пробив одинадцяту годину. Професор озирнувся.

— Ой, людоньки, невже так пізно? Розходьтеся, хлопці, а то вскочимо з вами в халепу. Лестранж, реферат має бути готовий до завтра, бо інакше — покарання. І тебе це стосується, Ейвері.

Хлопці один за одним виходили з класу. Слизоріг важко встав з крісла й поніс до письмового столу порожній келих. Шурхіт за спиною примусив його озирнутися; Редл і досі був у класі.

— Поспіши, Томе, бо ще хтось побачить, що ти не спиш о такій пізній годині, а ти ж староста…

— Пане професоре, я хотів щось вас запитати.

— То питай, хлопче, скоріше…

— Пане професоре, мені цікаво, що ви знаєте про… про горокракси?

Слизоріг задивився на Редла, пухкенькими пальчиками машинально погладжуючи ніжку келиха.

— Пишеш реферат із захисту від темних мистецтв?

Але Гаррі бачив — Слизоріг прекрасно розумів, що запитання не стосується шкільної програми.

— Не зовсім, пане професоре, — відповів Редл. — Я цей термін вичитав в одній книжці і не збагнув, що він означає.

— Ні… ну… навряд чи в Гоґвортсі можна знайти книжку, яка б детально писала про горокракси. Це дуже темні речі, надзвичайно темні, — сказав Слизоріг.

— Але ж ви, очевидно, все про них знаєте? Тобто чаклун вашого рівня… вибачте, я зрозумію, якщо ви не можете сказати… я просто впевнений, що крім вас ніхто цього не знає, тільки ви… тому й вирішив запитати…

Майстерно виконано, подумав Гаррі — усе це вагання, вдавано недбалі інтонації, виважені лестощі, усього було в міру й не забагато. Він, Гаррі, вже володів величеньким досвідом виманювання інформації в тих, хто не бажає нею ділитися, тому відразу оцінив таку висококласну роботу. Він не сумнівався, що Редлові була дуже-дуже потрібна ця інформація; можливо, він тижнями готувався до цієї миті.

— Ну, — завагався Слизоріг, не дивлячись на Редла, а перебираючи в руках стрічку на коробці з зацукрованими ананасами, — ну, не зашкодить, звісно, коротко тобі їх описати. Щоб ти зрозумів цей термін. Горокраксом називається предмет, у якому хтось приховав частинку своєї душі.

— Я не зовсім розумію, як це можливо, — сказав Редл.

Він старанно стримував емоції, але Гаррі відчував його збудження.

— Бачиш, для цього треба розщепити собі душу, — пояснив Слизоріг, — і приховати її частинку в якомусь предметі, за межами свого тіла. Тоді, навіть, якщо хтось нападе на тіло цієї особи або його знищить, особа не помре, бо частинка її душі залишиться жива й неушкоджена. Але, звичайно, існувати в такому вигляді…

Слизорогове обличчя посмутнішало, а Гаррі раптом пригадав слова, почуті майже два роки тому.

«Мене видерло з власного тіла. Я став мізерніший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів… та все ж лишився живий».

— …мало кому сподобається, Томе, дуже мало кому. Краще смерть.

Редлове палке бажання знати все було тепер очевидне; з його обличчя так і струменіла пожадливість, якої він не міг уже приховати.

— А як можна розщепити власну душу?

— Ну, — збентежено мовив Слизоріг, — не забувай, душа повинна залишатися цілою й недоторканою. Розщеплення її — це акт насильства, протиприродна дія.

— Але як це робиться?

— Через вчинення зла… найвищого зла. Через скоєння вбивства. Акт убивства розриває душу. Чаклун, що збирається створити горокракс, обертає заподіяну шкоду собі на користь: він надійно загортає відірвану частку…

— Загортає? А як?..

— Існує закляття, але ти мене навіть не питай, бо я не знаю! — закрутив Слизоріг головою, неначе старий слон, якого замучили москіти. — Невже я схожий на того, хто це випробовував би?… Невже я схожий на вбивцю?

— Ні, пане професоре, що ви, ні, — швидко заперечив Редл. — Пробачте… я не хотів образити…

— Нічого-нічого, я не образився, — буркнув Слизоріг. — Звісно, я трохи цікавився такими речами… чаклуни певного рівня завжди відчували потяг до цього аспекту магії…

— Так, пане професоре, — погодився Редл. — Я лише одного не збагну… просто з цікавості… тобто хіба один горокракс дає багато користі? Чи душу можна розщепити тільки один раз? Чи не було б краще й надійніше розділити душу на кілька частин? Бо, скажімо, якщо сім — це найпотужніше магічне число, то, може, на сім?..

— Мерлінова борода, Томе! — вигукнув Слизоріг. — Сім! Та навіть про вбивство однієї людини страшно подумати! Що там казати… ділити душу взагалі погано… а вже розривати її на семеро…

Було видно, що Слизоріг глибоко стурбований: він дивився на Редла, наче бачив його вперше. Гаррі не сумнівався, що професор узагалі шкодує, що почав цю розмову.

— Звичайно, це все тільки припущення, — пробурмотів він, — те, що ми обговорюємо, правда? Чиста теорія…

— Так-так, пане професоре, так і є, — квапливо погодився Редл.

— Та все одно, Томе… нехай залишиться між нами те, що я казав… тобто те, що ми тут обговорювали. Декому може не сподобатися, що ми вели балачки про горокракси. Це, розумієш, у Гоґвортсі заборонена тема… Дамблдор страшенно розгнівається…

— Я мовчатиму як риба, — пообіцяв Редл і вийшов з кабінету, але Гаррі ще встиг побачити на його обличчі вираз тієї несамовитої радості, якою воно засяяло тоді, коли Редл довідався, що він чаклун; ця радість не оживила його вродливі риси, а навпаки — з нею обличчя втрачало щось людське…

— Дякую, Гаррі, — тихенько сказав Дамблдор. — Вертаємось…

Коли Гаррі опинився в кабінеті, директор уже сидів за своїм столом. Гаррі теж сів і чекав, коли заговорить Дамблдор.

— Я дуже довго прагнув побачити це свідчення, — сказав нарешті Дамблдор. — Воно підтверджує мою теорію, доводить, що я мав рацію, а також вказує на те, яка ще довга дорога у нас попереду…

Гаррі раптом помітив, що всі до одного директори й директорки на портретах попрокидалися й уважно слухають їхню розмову. Один огрядний чаклун з червоним носом навіть приклав до вуха слухову трубку.

— Гаррі, — сказав Дамблдор, — я впевнений, що ти зрозумів усю важливість щойно почутого. Коли Томові Редлу було стільки років, як тобі тепер, може, на місяць-два більше чи менше, то він робив усе можливе й неможливе, щоб дізнатися, як досягти безсмертя.

— І ви, пане директоре, гадаєте, що він тоді свого досяг? — запитав Гаррі. — Створив горокракс? І тому не вмер, коли напав на мене? Він десь заховав той горокракс? Надійно убезпечив частку своєї душі?

— Частку… і, мабуть, не одну, — відповів Дамблдор. — Ти ж чув Волдеморта: він особливо хотів почути Горацієву думку про те, що буде з чаклуном, який створить більше, ніж один горокракс; що буде з чаклуном, який так прагне уникнути смерті, що готовий скоїти багато вбивств, неодноразово розривати свою душу, щоб зберегти її в багатьох, схованих поодинці горокраксах. Цієї інформації він не отримав би з жодної книжки. Як мені відомо… і як, мабуть, знав Волдеморт… ще жоден чаклун не розривав своєї душі більше, ніж надвоє.

Дамблдор на мить замовк, даючи лад думкам, а тоді сказав:

— Чотири року тому я отримав доволі переконливий доказ, що Волдеморт розірвав свою душу.

— Де? — запитав Гаррі. — Як?

— Ти сам мені його дав, Гаррі, — пояснив Дамблдор. — Щоденник, Редлів щоденник, з чіткими вказівками, як відімкнути Таємну кімнату.

— Я не розумію, пане директоре, — розгубився Гаррі.

— Хоч я й не бачив Редла, що вийшов тоді зі щоденника, але ти описав мені явище, про яке я доти не чув. Звичайний спогад, що починає самостійно діяти й мислити? Звичайний спогад, що висмоктує життя з дівчинки, в чиї руки він потрапив? Ні, в тій книжечці містилося щось значно зловісніше… частка чиєїсь душі, я в цьому був майже впевнений. Щоденник був горокраксом. Але це породило тільки нові запитання. Найбільше мене заінтригувало й занепокоїло те, що цей щоденник він створив не лише задля власної безпеки, але й як зброю.

— Я й далі не розумію, — вимовив Гаррі.

— Він діяв саме так, як має діяти горокракс… інакше кажучи, часточка душі, прихована в ньому, надійно оберігалася й відіграла, безперечно, свою роль, відвертаючи смерть свого власника. Однак я не сумніваюся, що Редл дуже хотів, аби цей щоденник хтось прочитав, хотів, щоб частинка його душі вселилася й оволоділа кимось іншим, допомагаючи таким чином випустити на волю слизеринського монстра.

— Мабуть, він не хотів, щоб марно пропала його тяжка праця, — припустив Гаррі. — Він хотів, щоб усі з часом довідалися, що саме він спадкоємець Слизерина, бо раніше він ще не міг приписати собі такої честі.

— Цілком правильно, — кивнув головою Дамблдор. — Але чи не вважаєш ти, Гаррі, що, маючи намір передати або підкинути щоденника якомусь майбутньому гоґвортському учневі чи учениці, він досить недбало поставився до тієї безцінної частки своєї душі, що була там прихована? Горокракс повинен, як пояснив професор Слизоріг, забезпечити надійний і безпечний захист частинки душі її власника; не можна легковажно жбурляти її під чужі ноги, ризикуючи, що хтось може її знищити… а так, до речі, й сталося: цієї конкретної часточки душі вже не існує — ти про це подбав.

Легковажність Волдемортового ставлення до цього горокракса здалася мені надзвичайно підозрілою. Це могло означати, що він створив… або планував створити… багато горокраксів, отож втрата першого не завдала б йому великої шкоди. Мені не хотілося в це вірити, але іншого пояснення я не знаходив.

А тоді, через два роки, ти мені розповів, що тієї ночі, коли Волдеморт знову повернувся в своє тіло, він виголосив перед смертежерами надзвичайно тривожну заяву, яка багато чого роз’яснювала. «Я — той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя». Саме це, за твоїми словами, він і сказав. «Найдовшу відстань». І мені здалося, ніби я збагнув, що він мав на увазі, хоча смертежери нічого не зрозуміли. Він посилався на свої горокракси, горокракси множинні. Такого, Гаррі, не досягав жоден інший чаклун. А тут усе сходилося: Лорд Волдеморт з роками дедалі більше втрачав людську подобу, і перетворення, яке з ним відбулося, можна було пояснити лише одним — він так спотворив свою душу, що вона перейшла вже всі межі навіть того, що ми звикли називати злом…

— Отже, щоб його не можна було вбити, він сам убивав інших? — запитав Гаррі. — А чому він не виготовив чи не вкрав філософського каменя, якщо так прагнув безсмертя?

— Ми знаємо, що п’ять років тому він саме так і намагався вчинити, — нагадав Дамблдор. — Але є низка причин, чому, на мою думку, філософський камінь приваблював Лорда Волдеморта значно менше, ніж горокракси.

Хоч еліксир життя і справді продовжує існування, але для підтримання безсмертя його треба регулярно пити цілу свою вічність. Ось чому Волдеморт був би цілковито залежний від еліксиру, і якби той закінчився або хтось підсипав туди отрути чи вкрав камінь, то Волдеморт умер би, як будь-яка інша людина. Не забувай — він любить усе робити сам. Мені здається, що думка про необхідність бути залежним, навіть від еліксиру, була для нього нестерпна. Так, він був готовий його пити, якби це врятувало його від того жахливого напівіснування, на яке він був приречений після нападу на тебе, і помогло здобути йому тіло. Після цього, я переконаний, він мав намір і далі покладатися на свої горокракси: щойно він знову втілився б у людську подобу, як йому вже не було потрібно нічого іншого. Він уже був безсмертний, розумієш… чи принаймні ближчий до безсмертя, ніж будь-яка інша людина.

Але тепер, Гаррі, озброєні цією інформацією, вирішальну роль в отриманні якої відіграв успішно здобутий тобою спогад, ми дуже близько підійшли до розгадки таємниці, як можна покінчити з Волдемортом. Ти чув його слова: «Чи не було б краще й надійніше розділити душу на декілька часток… якщо сім — це найпотужніше магічне число…» Якщо сім — це найпотужніше магічне число. Я вважаю, що ідея про душу, поділену на сім частин, захопила Лорда Волдеморта.

— То він зробив сім горокраксів? — злякано перепитав Гаррі, а деякі портрети на стінах теж обурено чи злякано зойкнули. — Але ж вони можуть бути де завгодно в світі… заховані… зариті в землю або невидимі…

— Я радий, що ти розумієш масштаби цієї проблеми, — спокійно сказав Дамблдор. — Та насамперед, Гаррі, не сім горокраксів, а шість. Сьома частина його душі, хоч і понівечена, міститься в його відродженому тілі. Це та його частина, що вела примарне існування усі довгі роки його вигнання; без неї він узагалі ніхто. Ця сьома частина його душі буде останньою ціллю для того, хто захоче вбити Волдеморта… частина, що живе в його тілі.

— А решта шість горокраксів, — розпачливо запитав Гаррі, — як їх знайти?

— Ти забуваєш… один ти вже знищив. А ще один знищив я.

— Ви? — схвильовано перепитав Гаррі.

— Я, — відповів Дамблдор, підіймаючи почорнілу й обгорілу руку. — Перстень, Гаррі. Ярволодів перстень. На нього було накладено жахливе закляття. Якби не моя… скажу без зайвої скромності… дивовижна спритність і не своєчасні дії професора Снейпа, коли я повернувся в Гоґвортс з невиліковними ранами, то мене б уже й на світі не було. Проте всохла рука, мабуть, не найгірша жертва за сьому частку Волдемортової душі.

— А як ви його розшукали?

— Як ти вже знаєш, я багато років тільки те й робив, що досліджував Волдемортове минуле. Я постійно подорожував, відвідуючи знайомі йому місця. Я випадково натрапив на цей перстень, захований у руїнах Ґонтової хатини. Схоже, що коли Волдеморт запечатав у ньому частку своєї душі, то вже не бажав його носити. Він захистив перстень багатьма потужними закляттями і сховав у тій халупі, де колись мешкали його предки (Морфін тоді вже перебував у Азкабані), не підозрюючи, що я не полінуюся колись відвідати ті руїни і що шукатиму будь-яких ознак його магічних схованок.

Одначе нам ще рано вітати один одного з цими здобутками. Ти знищив щоденник, я — перстень, але якщо ми не помиляємося з нашою теорією душі, поділеної насемеро, то залишаються ще чотири горокракси.

— Які можуть бути чим завгодно? — запитав Гаррі. — Старими бляшанками або, навіть не знаю, порожніми пляшечками з-під зілля?..

— Гаррі, ти думаєш про летиключі — ті справді мають бути звичайними предметами, які легко не помітити. Але щоб Лорд Волдеморт використовував для збереження власної дорогоцінної душі бляшанку або стару пляшечку з-під зілля? Ти забуваєш, що я тобі показав. Лордові Волдеморту подобалося збирати різні реліквії, і він надавав перевагу магічним об’єктам, що мали велику історичну цінність. Його гонор, його віра у власну вищість, його прагнення посісти найвище місце в магічній історії — все це підказує мені, що Волдеморт ретельно ставився до вибору горокраксів, добираючи об’єкти, гідні такої честі.

— Але щоденник не був якийсь особливий.

— Щоденник, як ти сам казав, був доказом, що його власник — спадкоємець Слизерина; я переконаний, що Волдеморт надавав йому надзвичайно великого значення.

— А інші горокракси? — запитав Гаррі. — Чи ви знаєте, пане директоре, що може ними бути?

— Я можу лише здогадуватися, — відповів Дамблдор. — Якщо брати до уваги наведені мною міркування, то Лорд Волдеморт мав би надавати перевагу речам, які самі собою становлять певну цінність. Саме тому я й досліджував Волдемортове минуле, щоб знайти свідчення того, чи міг він бути причетний до зникнення певних реліквій.

— Медальйон! — уголос припустив Гаррі. — Чашка чарівниці Гафелпаф!

— Так, — посміхнувся Дамблдор, — я готовий закластися… може, не на другу свою руку… але принаймні на кілька пальців на підтвердження того, що ці речі стали третім і четвертим горокраксами. Вирахувати ще два горокракси, припускаючи, що він створив їх загалом шість, значно складніше, але я наважився б висловити здогад, що, здобувши речі, власниками яких були Гафелпаф і Слизерин, він почав пошуки об’єктів, що належали Ґрифіндору й Рейвенклов. Чотири реліквії від чотирьох засновників слугували, я переконаний, потужним збудником Волдемортової уяви. Не стверджую, що він знайшов якусь пам’ятку від Рейвенклов. Однак переконаний, що єдина відома реліквія Ґрифіндора залишилася в надійному місці.

Дамблдор показав своїми почорнілими пальцями на стіну в себе за спиною, де лежав за склом інкрустований рубінами меч.

— Думаєте, насправді він хотів повернутися в Гоґвортс заради реліквій? — поцікавився Гаррі. — Щоб тут пошукати щось таке, що належало комусь із чотирьох засновників?

— Саме так я й думав, — відповів Дамблдор. — Але, на жаль, цей напрям нічого нам не дає, бо він до школи не проник — принаймні я в це вірю. Отже, і обшукати школу теж не мав змоги. Тому я роблю висновок, що він так і не здійснив свого честолюбного наміру зібрати реліквії від усіх чотирьох засновників. Безперечно, він здобув дві… можливо, знайшов і третю… це все, що ми зараз знаємо.

— Навіть якби він роздобув щось від Рейвенклов чи від Ґрифіндора, то залишається ще шостий горокракс, — порахував, загинаючи пальці, Гаррі. — Хіба що він дістав і те, і те?

— Навряд, — заперечив Дамблдор. — Здається, я знаю, що таке шостий горокракс. Цікаво, що ти скажеш, якщо я зізнаюся, що мене вже тривалий час цікавить поведінка тієї змії, Наджіні?

— Змії? — ошелешено перепитав Гаррі. — Можна використовувати в ролі горокраксів тварин?

— Це робити недоцільно, — пояснив Дамблдор, — бо довіряти частку своєї душі чомусь такому, що може мислити й пересуватися самостійно, дуже ризиковано. Проте якщо я не помиляюсь у своїх розрахунках, коли Волдеморт прибув у дім твоїх батьків з наміром убити тебе, йому не вистачало щонайменше одного горокракса для досягнення заповітної мети — мати шість таких предметів.

Він, здається, зупинив процес виготовлення горокраксів, плануючи скоїти свої найважливіші вбивства. Зокрема, він збирався вбити тебе. Він вірив, що, вбиваючи тебе, позбудеться загрози, передбаченої пророцтвом. Вірив, що стане від цього непереможний. Думаю, він мав намір скористатися твоєю смертю для виготовлення останнього свого горокракса.

Але ми знаємо, що він зазнав невдачі. Минув якийсь час, і він з допомогою Наджіні вбив старого маґла, після чого, мабуть, йому й прийшла думка перетворити змію на останнього горокракса. Змія символізує зв’язок зі Слизерином, що тільки поглиблює містичний образ Лорда Волдеморта. Він, мабуть, відчуває до неї найбільшу прив’язаність, якщо йому взагалі відомі подібні почуття; йому явно подобається тримати її біля себе і він, здається, володіє неймовірною, навіть як для парселмовця, владою над нею.

— Отже, — сказав Гаррі, — щоденника немає, персня немає. Чашка, медальйон та змія й далі цілі й неушкоджені. Крім того, ви вважаєте, що може бути ще один горокракс, який належав колись Рейвенклов або Ґрифіндорові?

— Напрочуд чіткий і точний підсумок, — схвально кивнув головою Дамблдор.

— То… ви й далі їх розшукуєте, пане директоре? Для цього ви час від часу покидаєте школу?

— Вгадав, — підтвердив Дамблдор. — Шукаю вже дуже давно. Думаю… можливо… я вже близький до того, щоб знайти наступний горокракс. Маю дуже обнадійливі знаки.

— А якщо вам це вдасться — чи міг би я піти з вами й допомогти його позбутися? — попросив Гаррі.

Якусь мить Дамблдор уважно дивився на Гаррі, а тоді сказав:

— Думаю, міг би.

— Справді? — приголомшено перепитав Гаррі.

— Авжеж, — легенько всміхнувся Дамблдор. — Гадаю, ти заслужив це право.

Гаррі відчув, як збуджено закалатало серце. Було так добре хоч раз не почути обачних і застережливих слів. Директори й директорки на стінах, здається, не були захоплені Дамблдоровим рішенням; Гаррі бачив, як дехто докірливо хитає головою, а Фінеас Ніґелус відверто пирхнув.

— Пане директоре, а чи Волдеморт знає, коли знищується горокракс? Чи він це відчуває? — запитав Гаррі, не звертаючи уваги на портрети.

— Дуже цікаве запитання, Гаррі. Думаю, що ні. Мені здається, Волдеморта зараз так засмоктало зло, а ці дорогоцінні частки його самого так довго вже існували самі собою, відокремлено, що він уже не відчуває все так, як ми. Можливо, коли настане смертельна мить, він усвідомить свою втрату… але він, скажімо, не знав про знищення щоденника, поки не витиснув цю інформацію з Луціуса Мелфоя. Коли Волдеморт виявив, що понівечений щоденник цілком втратив свою силу, то його гнів, як мені казали, був просто страшний.

— А я думав, що він сам зажадав, щоб Луціус Мелфой нишком проніс щоденник у Гоґвортс.

— Так воно й було багато років тому, коли він ще був упевнений, що зможе створити більше горокраксів, та все ж таки Луціус мав чекати на Волдемортів дозвіл. Він його так і не отримав, бо Волдеморт зник невдовзі після того, як віддав йому щоденника. Безперечно, він вважав, що Луціус не насмілиться щось учинити з горокраксом, а тільки його оберігатиме, але він занадто покладався на Луціусів страх перед ним — його володарем, який пропав на багато років і якого Луціус вважав мертвим. Луціус, я впевнений, не знав, чим насправді був той щоденник. Волдеморт, я так розумію, сказав йому, що щоденник допоможе проникнути в Таємну кімнату, бо на нього накладено хитромудрі закляття. Якби ж то Луціус знав, що в його руках опинилася частка душі його володаря, то він, безперечно, ставився б до щоденника значно шанобливіше… але натомість він поспішив здійснити давній задум заради власних потреб: підкидаючи щоденника дочці Артура Візлі, він сподівався одним махом зганьбити самого Артура, викинути з Гоґвортсу мене й водночас позбутися дуже небезпечної для себе речі. Ой, бідолаха Луціус… якщо взяти до уваги, як розлютила Волдеморта звістка про викинутий задля власних цілей горокракс, а також торішній крах у міністерстві, то я не здивувався б, довідавшись, що він зараз тихо радіє, безпечно перебуваючи в Азкабані тяжкі часи.

Гаррі на мить замислився, а тоді запитав:

— Отже, якщо знищити всі Волдемортові горокракси, то його можна вбити?

— Гадаю, що так, — погодився Дамблдор. — Без горокраксів Волдеморт залишиться простим смертним з покаліченою крихітною душею. Проте не забувай, що хоч душа його незворотно скалічена, але мозок і магічна міць усе ж неушкоджені. Щоб Волдеморта вбити, навіть без його горокраксів, потрібні будуть надзвичайне вміння і надзвичайна сила.

— Але я не маю надзвичайного вміння й сили, — вирвалося в Гаррі, перш ніж він устиг себе зупинити.

— Маєш, — рішуче заперечив Дамблдор. — Ти маєш силу, якою ніколи не володів Волдеморт. Ти можеш…

— Я знаю! — нетерпляче урвав його Гаррі. — Я можу любити! — Він ледве стримався, щоб не додати: «Ну то й що мені з того?!»

— Так, Гаррі, ти можеш любити, — підтвердив Дамблдор, якому, здається, прекрасно було відомо, які слова щойно ледь не вилетіли в Гаррі з рота. — А це, зважаючи на все, що ти витерпів, велика й дивовижна сила. Просто ти, Гаррі, ще надто молодий, щоб збагнути всю свою унікальність.

— Отже, якщо пророцтво стверджує, що я «володітиму силою, недоступною Темному Лордові», то мається на увазі просто… любов? — запитав Гаррі, відчуваючи легке розчарування.

— Так… просто любов, — відповів Дамблдор. — Але, Гаррі, не забувай, що слова пророцтва набувають важливості тільки тому, що цього домагався сам Волдеморт. Я вже тобі торік про це казав. Волдеморт вирізнив тебе з усіх як найнебезпечнішу для нього особу… і, вчинивши так, він зробив тебе найнебезпечнішим для нього!

— Але ж це одне й те саме…

— Ні, не одне! — заперечив Дамблдор, втрачаючи терпець. Директор націлив на Гаррі свого чорного всохлого пальця зі словами:

— Ти переоцінюєш значення пророцтва!

— Але ж, — почав затинатися Гаррі, — але ж ви самі казали, що пророцтво означає…

— Якби Волдеморт не довідався про це пророцтво, чи воно б здійснилося? Чи воно б тоді щось означало? Та ж ні! Невже ти вважаєш, що кожне пророцтво у тій Залі пророцтв здійснилося?

— Але, — ошелешено пробелькотів Гаррі, — але ж торік ви казали, що один з нас має вбити другого…

— Гаррі, Гаррі, це тільки тому, що Волдеморт припустився серйозної помилки, діючи на підставі слів професорки Трелоні! Якби Волдеморт не вбив твого батька, хіба він пробудив би в тобі таку палку жагу помсти? Де там! Якби він не примусив твою маму пожертвувати заради тебе життям, чи наділив би він тебе таким магічним захистом, що й сам його неспроможний подолати? Безперечно, ні, Гаррі! Хіба ти не бачиш? Волдеморт сам створив собі найлютішого ворога — як це роблять усі тирани! Чи ти хоч уявляєш, як бояться тирани тих людей, яких вони гноблять? Усі вони усвідомлюють, що рано чи пізно серед їхніх численних жертв знайдеться такий, що повстане й завдасть удару у відповідь! Волдеморт нічим від них не відрізняється! Він завжди був напоготові, пильнував, хто ж саме кине йому виклик. Він почув пророцтво й негайно почав діяти, і в результаті не тільки обрав собі суперника, який, скоріш за все, й покінчить з ним, а й наділив його напрочуд смертельною зброєю!

— Але…

— Украй необхідно, щоб ти це зрозумів! — урвав Дамблдор, а тоді встав і закрокував по кімнаті. Мантія, спалахуючи іскорками, майоріла в нього за спиною; Гаррі ще не бачив директора таким збудженим.

— Намагаючись тебе вбити, Волдеморт власноруч виділив з усіх ту дивовижну особу, що сидить тепер переді мною, і наділив її необхідними знаряддями! Волдеморт сам винен, що ти міг проникати в його думки, в його честолюбні задуми, що ти навіть розумів зміїну мову, якою він віддавав накази, і все ж таки, Гаррі, попри цей твій привілейований доступ до Волдемортового світу (а за такий дар, до речі, будь-який смертежер пожертвував би чим завгодно), тебе не спокусили темні мистецтва, ти ніколи, навіть на секунду, не виявив ані найменшого бажання стати поплічником Волдеморта!

— Та вже ж ні! — обурився Гаррі. — Він убив моїх батьків!

— Одне слово, тебе оберігає твоя здатність любити! — голосно сказав Дамблдор. — А це єдиний оберіг, що може чинити опір тій знадливій силі, якою наділений Волдеморт! Попри всі спокуси, що тебе зваблювали, попри всі твої муки й страждання, ти чистий у серці, так само чистий, як і тоді, коли тобі було одинадцять і ти зазирнув у дзеркало, що відбивало бажання твого серця, і воно тобі показало тільки те, як зупинити Лорда Волдеморта, а не безсмертя чи багатство. Гаррі, чи ти хоч розумієш, що мало хто з чаклунів побачив би в дзеркалі те, що побачив ти? Волдеморт мав би знати, з ким має справу, та він тоді цього не збагнув!

Однак тепер він усе знає. Ти проник у свідомість Лорда Волдеморта, не завдавши цим собі жоднісінької шкоди, а от він не може оволодіти тобою, не зазнаючи при цьому страшної передсмертної агонії, про що він і довідався в міністерстві. Гаррі, навряд чи він розуміє, чому так сталося, бо він так поспішав калічити собі душу, що не мав часу осмислити й збагнути ні з чим незрівнянну могутність цілісної й незаплямованої душі.

— Але ж, пане директоре, — Гаррі докладав геройських зусиль, щоб не здавалося, ніби він сперечається заради самої суперечки, — це все одно зводиться до того ж самого, правда? Або я мушу його вбити, або…

— Мусиш? — перепитав Дамблдор. — Авжеж, мусиш! Але не через те пророцтво! А тільки тому, що ти сам не заспокоїшся, доки цього не зробиш! І ми з тобою це знаємо! Уяви собі, будь ласкавий, хоч на мить, що ти ніколи пророцтва не чув! Як би ти зараз ставився до Волдеморта? Подумай!

Гаррі замислився, дивлячись, як Дамблдор крокує перед ним туди-сюди. Подумав про маму, про тата, про Сіріуса. Подумав про Седрика Діґорі. Подумав про всі скоєні Лордом Волдемортом жахливі злочини. У грудях щось спалахнуло й це полум’я обпекло йому горло.

— Я бажав би йому смерті, — тихо промовив Гаррі. — І прагнув би, щоб його смерть настала від моєї руки.

— Ото ж бо! — вигукнув Дамблдор. — Тепер ти бачиш — пророцтво не означало, що ти мусив щось робити! Але пророцтво спонукало Лорда Волдеморта позначити тебе як рівного собі… інакше кажучи, ти можеш вільно обирати свій шлях і можеш спокійно відкинути пророцтво! А от Волдеморт і далі надає пророцтву занадто великого значення. Він не залишить тебе в спокої… а це, з усією очевидністю, означатиме, що…

— Що один з нас повинен урешті-решт убити другого, — закінчив Гаррі. — Так.

Аж тепер він нарешті збагнув, що йому намагався роз’яснити Дамблдор! Йшлося про різницю між тим, коли тебе виштовхують на арену, де має відбутися битва не на життя, а на смерть, і коли ти сам виходиш на цю арену з гордо піднятою головою. Хтось, можливо, вважатиме, що між цим немає особливої різниці, але Дамблдор знає… і я знаю, — подумав Гаррі, раптом відчуваючи хвилю шаленої гордості, — і мої батьки знали… що це абсолютно різні, ба навіть несумісні, речі.