Гаррі Поттер і Напівкровний Принц

Розділ восьмий Снейпова перемога

Гаррі не міг поворушити жодним м’язом. Лежав під плащем-невидимкою, відчуваючи, як з носа юшить гаряча кров, заливаючи обличчя, і прислухався до голосів та кроків у коридорі. Перша думка була, що перед тим, як поїзд рушить назад, усі купе мають перевіряти. Але майже миттєво він пригнічено усвідомив, що навіть якби хтось і зазирнув у це купе, то його б не побачив і не почув. Сподіватися можна було тільки на те, що хтось сюди зайде й на нього наштовхнеться.

Гаррі ще ніколи не відчував такої лютої ненависті до Мелфоя, як оце зараз, коли лежав тут на спині, наче безпорадна черепаха, а кров крапала просто в роззявлений рот. Ідіотська ситуація, в яку він сам себе загнав… і ось у коридорі вже стихли останні кроки; тепер чулося човгання по темному перону, скрегіт валіз і відгомін розмов.

Рон і Герміона подумають, що він зійшов з поїзда без них. Коли вони прибудуть до Гоґвортса, посідають у Великій залі, оглянуть ґрифіндорський стіл кілька разів і врешті-решт збагнуть, що його немає, то він уже буде десь на пів-шляху до Лондона.

Гаррі намагався видушити з себе бодай якийсь звук, хоч би хрюкнути, та це було неможливо. Тоді він згадав, що деякі чарівники, такі як Дамблдор, могли виконувати закляття мовчки, і спробував викликати чарівну паличку, що випала йому з руки, знову й знову вимовляючи подумки: «Акціо чарівна паличка!», — але нічого не відбувалося.

Здавалося, він чує шелестіння дерев навколо озера й далеке ухкання сови, але не було жодного звуку, який наводив би на думку, що його шукають, не було (хоч він і зневажав себе за такі надії) жодного панічного голосу, який питав би, де дівся Гаррі Поттер. Його охопила безнадія, коли він уявив колону запряжених тестралами диліжансів, що рухається до школи, та вибухи реготу з того диліжанса, де їде Мелфой і розповідає своїм посіпакам-слизеринцям про напад на Гаррі.

Поїзд смикнуло, й Гаррі перекотився на бік. Тепер замість стелі він бачив пилюку під лавами. Запахкав паротяг, і підлога затряслася. «Експрес» вирушав і ніхто не знав, що Гаррі й досі у вагоні…

І тут він відчув, як злітає з нього плащ-невидимка і хтось каже:

— Привіт, Гаррі.

Спалахнуло червоне світло, й тіло Гаррі відклякло; він спромігся переміститися в достойнішу — сидячу — позу, швидко стер рукою кров з роз’юшеного обличчя й підняв голову, щоб глянути на Тонкс, яка тримала в руках його плащ-невидимку.

— Йдемо звідси, бігом, — сказала вона, бо вікна вагона вже вкрилися парою і поїзд почав від’їжджати зі станції. — Побігли, доведеться стрибати.

Гаррі кинувся за нею в коридор. Тонкс відчинила двері вагона й зістрибнула на перон, який тікав з-під ніг, бо поїзд уже набирав швидкість. Гаррі стрибнув за нею, похитнувся, приземляючись, але встиг випростатися саме вчасно, щоб побачити, як яскраво-червоний паротяг завернув на повній швидкості за поворот і зник з очей.

Холодне вечірнє повітря трохи вгамувало пульсуючий біль у носі. Тонкс дивилася на нього; він був сердитий і присоромлений тим, що його виявили в такому дурнуватому стані. Вона мовчки віддала йому плащ-невидимку.

— Хто це зробив?

— Драко Мелфой, — гірко сказав Гаррі. — Дякую за… ну…

— Пусте, — без тіні усмішки відповіла Тонкс. Навіть у пітьмі Гаррі бачив, що в неї знову мишасто-сіре волосся і зажурений вигляд, як і тоді, в «Барлозі». — Якщо не ворушитимешся, я приведу до ладу твого носа.

Гаррі не дуже сподобалася ця ідея; він хотів піти до мадам Помфрі, завідувачки шкільної лікарні, якій більше довіряв, коли йшлося про зцілювальні чари, але подумав, що відверто про це сказати було б грубо, тому завмер на місці й заплющив очі.

— Епіскі, — вимовила Тонкс.

Ніс у Гаррі став дуже гарячий, а тоді дуже холодний. Гаррі боязко його помацав. Начебто зцілений.

— Дуже дякую!

— Ти краще знову накинь плаща, і підемо до школи, — порадила Тонкс, так само без усмішки. Коли Гаррі накинув плаща, вона змахнула чарівною паличкою; з палички шугонула величезна срібляста чотирилапа істота й метнулася кудись у темряву.

— Це був патронус? — запитав Гаррі. Йому доводилося бачити, як Дамблдор посилав подібні повідомлення.

— Так, я відіслала в замок звістку, що ти зі мною, щоб не турбувалися. Ходімо, не гаймо часу.

Вони вирушили в напрямку путівця, що вів до школи.

— Як ти мене знайшла?

— Помітила, що ти не вийшов з поїзда, і ще я знала, що ти маєш цього плаща. Думала, ти від когось ховаєшся. А як побачила, що шторки того купе опущені, то вирішила перевірити.

— А чого ти тут, до речі? — поцікавився Гаррі.

— Я тепер перебуваю в Гоґсміді, щоб забезпечувати школі додаткову охорону, — пояснила Тонкс.

— Там тільки ти одна, чи?…

— Ні, є ще Правдфут, Севідж і Доліш.

— Доліш — це той аврор, якого торік атакував Дамблдор?

— Саме так.

Вони пленталися темним безлюдним путівцем по свіжих коліях від диліжансових коліс. Гаррі поглядав з-під плаща на Тонкс. Торік вона засипала всіх запитаннями (що часом аж дратувало), постійно сміялася й жартувала. Тепер же здавалася постарілою, серйозною й цілеспрямованою. Це так на неї вплинули події в міністерстві? Гаррі обсіли неприємні думки, що Герміона, мабуть, запропонувала б йому розрадити Тонкс з приводу Сіріуса, запевнити її, що вона ні в чому не винна, однак не міг себе пересилити. Гаррі не звинувачував її в Сіріусовій смерті; її провина була не більша, ніж провина будь-кого іншого (до того ж значно менша, ніж його самого), але він волів би узагалі не говорити про Сіріуса. Отож вони мовчки брели крізь холодну ніч і за ними по землі шурхотів довжелезний плащ Тонкс.

Завжди добираючись диліжансом, Гаррі не усвідомлював, як далеко до Гоґвортса від станції Гоґсмід. З великим полегшенням він нарешті побачив високі колони обабіч брами з крилатими вепрами вгорі. Він змерз, зголоднів і був би дуже радий позбутися цієї нової, понурої Тонкс. Та коли простяг руку, щоб відчинити браму, то виявив, що на ній висить ланцюг із замком.

— Алогомора! — впевнено сказав він, націлившись чарівною паличкою на замок, але нічого не сталося.

— Тут це не діє, — пояснила Тонкс. — Браму зачарував сам Дамблдор.

Гаррі роззирнувся навсібіч.

— Я можу перелізти через мур, — припустив він.

— Не зможеш, — рішуче заперечила Тонкс. — Усі мури закляті антивломлювальними чарами. Цього року заходи безпеки стократ посилили.

— Тоді, — Гаррі вже дратувало, що Тонкс не бажає щось порадити, — доведеться ночувати тут.

— Хтось по тебе вже йде, — відказала на це Тонкс. — Дивися.

Удалині біля замку стрибало по землі світло ліхтаря. Гаррі так зрадів, коли його побачив, що готовий був витримати навіть Філчеві докори за спізнення та натяки, що Гаррі значно краще дотримувався б дисципліни, якби Філч регулярно встромляв йому пальці в катівські лещата. Аж тоді, як жовте світло наблизилося метрів на три і Гаррі скинув плащ-невидимку, щоб виявити свою присутність, він, спалахнувши палкою ненавистю, упізнав у відблисках ліхтаря гачкуватий ніс та довге чорне масне волосся Северуса Снейпа.

— Ну-ну-ну, — глузливо осміхнувся Снейп, витяг чарівну паличку і вдарив по замку, від чого ланцюги зміями ковзнули додолу й брама зі скрипом відчинилася. — Добре, Поттере, що ти виявив ласку з’явитися, але ти, мабуть, вирішив, що шкільна мантія відвертатиме увагу від твоєї краси.

— Я не міг перевдягтися, бо не мав своєї валі… — почав виправдовуватися Гаррі, але Снейп його урвав.

— Німфадоро, можеш не чекати. Поттерові цілком… е-е… безпечно зі мною.

— Моє повідомлення призначалося Геґріду, — спохмурніла Тонкс.

— Геґрід запізнився на бенкет з нагоди початку навчального року, так само, як і Поттер, тож замість нього твою звістку отримав я. До речі, — додав Снейп, відступаючи, щоб пропустити Гаррі, — цікаво було бачити твого нового патронуса.

Він з гуркотом зачинив браму просто в неї перед носом і знову запечатав чарівною паличкою ланцюги, які, брязкаючи й звиваючись, повернулися на своє місце.

— На мою думку, старий патронус вдавався тобі краще, — сказав Снейп з непідробною злістю в голосі. — Новий якийсь слабший.

Снейп хитнув ліхтарем, і в його відблиску Гаррі помітив на обличчі Тонкс вираз обурення й люті. А потім вона знову розчинилася в темряві.

— На добраніч, — попрощався з нею Гаррі, йдучи до школи за Снейпом. — Дякую за… все.

— Бувай, Гаррі.

Якусь хвилину-дві Снейп мовчав. Гаррі відчував, що його власне тіло випромінює такі потужні хвилі ненависті, що дивно було, як це вони не пропалюють Снейпа наскрізь. Він ненавидів Снейпа ще з першої їхньої зустрічі, але остаточно й безповоротно Снейп утратив найменшу нагоду розраховувати на поблажливість Гаррі через його ставлення до Сіріуса. Влітку Гаррі мав досить часу, щоб обміркувати цю ситуацію. Він вирішив, що саме Снейпові в’їдливі нагадування Сіріусові, що той скніє в безпечній схованці, тоді як решта Ордену Фенікса бореться з Волдемортом, підштовхнули Сіріуса в ніч його загибелі помчати в міністерство. Гаррі чіплявся за цю думку, яка не лише спонукала його звинувачувати Снейпа і мати від цього певне заспокоєння, а й підказувала, що Сіріусова смерть анітрохи Снейпа не мучить.

— П’ятдесят очок з Ґрифіндору за запізнення, — сказав Снейп. — І ще, стривай, двадцять за твій маґлівський одяг. Не пам’ятаю, щоб якийсь гуртожиток на самому початку року опинявся в мінусах… ще ж і десерт не подавали. Мабуть, Поттер, це новий рекорд.

Лють і ненависть, що вирували в грудях Гаррі, палахкотіли вже, здається, білим жаром, але він радше погодився б залишитися паралізованим до самого Лондона, ніж розповів би Снейпові, чому запізнився.

— Ти, мабуть, готував показове прибуття? — не вгамовувався Снейп. — Та, оскільки літаючої машини в тебе нема, ти вирішив, що досягнеш драматичного ефекту, якщо ввалишся у Велику залу посеред бенкету.

Гаррі тримав язика за зубами, хоч і боявся, що в грудях зараз щось вибухне. Він розумів, що Снейп прийшов по нього заради цих кількох хвилин, коли без свідків шпигатиме й мучитиме Гаррі.

Нарешті вони дійшли до замкових сходів, а коли відчинилися великі дубові двері у вимощений плитами просторий вестибюль, їх привітали вибухи сміху, розмови та дзенькіт тарілок і келихів, що долинали з Великої зали. Гаррі хотілося знову накритися плащем-невидимкою, щоб непомітно пробратися до свого місця за довжелезним ґрифіндорським столом (який, на жаль, був найдалі від вестибюлю).

Наче прочитавши ці думки, Снейп сказав:

— Ніяких плащів. Зайди, щоб усі тебе бачили. Ти ж цього й хотів.

Гаррі рішуче пішов у відчинені двері — що завгодно, аби лиш позбутися Снейпа. Велика зала з її чотирма довгими учнівськими столами та вчительським столом на підвищенні була, як завжди, прикрашена свічками, що плавали в повітрі. Тарелі від їхнього світла виблискували й сяяли. Але для Гаррі це все злилося в одну мерехтливу пляму, бо він так швидко йшов, що проскочив гафелпафський стіл перш, ніж його звідти помітили. А коли учні почали зіскакувати з місць, щоб його роздивитися, він уже побачив Рона й Герміону, кинувся вздовж лав і за хвильку втиснувся між ними.

— Де ти… мамонько, що з твоїм обличчям? — витріщився на нього Рон разом з усіма, хто був поблизу.

— А що, щось не так? — здивувався Гаррі, а тоді схопив ложку і придивився до свого викривленого відображення.

— Ти весь у крові! — зойкнула Герміона. — Йди сюди…

Вона підняла чарівну паличку, вимовила «Терґео!», й стерла засохлу кров.

— Дякую, — сказав Гаррі, мацаючи своє вже чисте обличчя. — А як мій ніс?

— Нормально, — стурбовано відповіла Герміона. — А що таке? Гаррі, що сталося? Ми так злякалися!

— Розкажу потім, — спинив її Гаррі. Він прекрасно розумів, що Джіні, Невіл, Дін і Шеймус нашорошили вуха; навіть Майже-Безголовий Нік, ґрифіндорський привид, і той завис над столом, щоб підслухати розмову.

— Але… — не стрималася Герміона.

— Не зараз, Герміоно, — повторив Гаррі похмуро й багатозначно. Він сподівався, що всі вважатимуть, ніби він потрапив у якусь героїчну сутичку, бажано з участю двох-трьох смертежерів і дементора. Та ба — Мелфой рознесе цю ганебну історію по всіх-усюдах, хоч можливість, що більшість ґрифіндорських вух її не почують, усе-таки існувала.

Гаррі потягся повз Рона по курячі ніжки та чіпси, але не встиг узяти, бо страви зникли, а замість них з’явився десерт.

— Ти знову пропустив Сортування, — сказала Герміона, а Рон поліз по великий шоколадний пудинг.

— Капелюх щось цікаве розповідав? — запитав Гаррі, беручи пиріг з мелясою.

— В основному те саме… радив усім єднатися всупереч ворогам… ну, сам знаєш.

— А Дамблдор згадував Волдеморта?

— Ще ні, але ж він завжди виголошує головну промову після бенкету, правда? Лишилося вже небагато.

— Снейп казав, що Геґрід запізнився на бенкет…

— Ти бачив Снейпа? Як це? — насилу проказав Рон, бо його рот був напханий пудингом.

— Нарвався на нього, — ухильно відповів Гаррі.

— Геґрід запізнився всього на кілька хвилин, — повідомила Герміона. — Дивися, Гаррі, він тобі махає.

Гаррі глянув на вчительський стіл і всміхнувся Геґрідові, котрий і справді махав йому рукою. Геґрід так і не навчився поводитися з гідністю професорки Макґонеґел, виховательки ґрифіндорського гуртожитку, яка сиділа поруч з ним, ледве сягаючи головою Геґрідового плеча. Вона дуже несхвально оцінювала надмірну радість його вітання. Гаррі здивовано помітив, що по другий бік від Геґріда сидить учителька віщування, професорка Трелоні; вона зрідка покидала свою кімнатку на вежі, а на бенкетах з приводу початку навчального року він її досі взагалі не бачив. Вона була, як завжди, чудернацька, обвішана блискучим намистом і довжелезними шалями, з очима, побільшеними окулярами до величезного розміру. Гаррі вважав її напівшахрайкою, тому був вражений, коли наприкінці минулого навчального року виявив, що саме вона виголосила пророцтво, яке спонукало Лорда Волдеморта вбити батьків Гаррі й напасти на нього самого. Після цього Гаррі уникав її товариства. На щастя, цього року він уже не вивчатиме віщування. Її великі, як маяки, очі глянули в його бік; він блискавично відвернувся до слизеринського столу. Драко Мелфой жестами розквашував уявного носа, а у відповідь гримів регіт і лунали оплески. Гаррі втупився очима у свій пиріг з мелясою, а в грудях йому знову запекло. Зараз він багато віддав би за змогу зійтися з Мелфоєм віч-на-віч у двобої…

— То що хотів професор Слизоріг? — запитала Герміона.

— Дізнатися, що було в міністерстві, — відповів Гаррі.

— Як і всі тут присутні, — пирхнула Герміона. — Нас про це в поїзді ого як випитували, скажи, Роне?

— Ага, — підтвердив Рон. — Усі хотіли знати, чи ти справді «Обранець»…

— На цю тему ведеться багато розмов навіть між привидами, — втрутився Майже-Безголовий Нік, нахиливши до Гаррі свою напіввідрубану голову. — А я вважаюся таким собі поттерознавцем; усім відомо, що ми в дружніх стосунках. Одначе я завірив спільноту духів, що не витягатиму з тебе зайвої інформації. «Гаррі Поттер знає, що може цілком мені довіряти», — сказав я їм. — «Я краще помру, ніж не виправдаю його довіри».

— Це легко пообіцяти, враховуючи, що ти й так мертвий, — зауважив Рон.

— Ти вкотре доводиш, що маєш чутливість на рівні тупої сокири, — образився Майже-Безголовий Нік, злетів угору й полинув до дальнього кінця ґрифіндорського столу саме тоді, коли за вчительським столом підвівся Дамблдор. Майже миттєво у Великій залі стих гамір і сміх.

— Доброго вам вечора! — побажав він з широкою усмішкою й розкинув руки, ніби хотів усіх обійняти.

— А що в нього з рукою? — зойкнула Герміона.

Не тільки вона це помітила. Дамблдорова права рука й досі була така сама чорна й змертвіла, як і того вечора, коли він прибув забирати Гаррі від Дурслів. По залі пробіг шепіт. Дамблдор, правильно його витлумачивши, тільки засміявся й потрусив пурпурово-золотим рукавом, з якого визирала його ушкоджена правиця.

— Нічого страшного, — безтурботно сказав він. — Отже… нових наших учнів вітаємо, старих наших учнів вітаємо теж! Вас чекає новий рік магічної освіти…

— У нього рука була така ще влітку, — прошепотів Гаррі Герміоні. — Я думав, що він до цього часу її вилікує… або мадам Помфрі йому вилікує.

— Рука наче відмерла, — скривилася Герміона, мовби її нудило. — Бувають такі рани, які неможливо вилікувати… старі закляття… а ще є отрути, на які немає протидії…

— …містер Філч, наш сторож, попросив нагадати про категоричну заборону на будь-які товари, придбані в крамничці під назвою «Відьмацькі витівки Візлів».

— Хто бажає грати в квідичних командах своїх гуртожитків, повинні, за традицією, записатися у вихователів відповідних гуртожитків. Нам також потрібні нові коментатори з квідичу, тому охочі теж можуть записуватися.

— Цього року ми раді вітати нового члена вчительського колективу. Професор Слизоріг, — Слизоріг підвівся, сяючи у світлі свічок лисою головою і відкидаючи на стіл тінь свого величезного черева, — мій давній колега, він погодився повернутися на свою колишню посаду вчителя настоянок.

— Настоянок?

— Настоянок?

Це слово луною розійшлося по залі, бо всі дивувалися, чи правильно його розчули.

— Настоянок? — перепитали в один голос Рон і Герміона й подивилися на Гаррі. — Але ж ти казав…

— Професор Снейп тим часом, — додав Дамблдор, підвищуючи голос, щоб заглушити гомін, — перейде на посаду вчителя захисту від темних мистецтв.

— Ні! — так голосно зойкнув Гаррі, що багато учнів озирнулися. Та йому було все одно; він сердито дивився на вчительський стіл. Як можна було доручати Снейпові захист від темних мистецтв? Невже не відомо, що Дамблдор роками не довіряв йому цієї посади?

— Гаррі, ти ж казав, що захист від темних мистецтв викладатиме Слизоріг! — здивувалася Герміона.

— Бо я так думав! — огризнувся Гаррі, намагаючись пригадати, коли йому про це казав Дамблдор, але що дужче він напружував мозок, то більше йому здавалося, що Дамблдор узагалі не згадував, на яку посаду піде Слизоріг.

Снейп, який сидів праворуч від Дамблдора, не встав, коли згадали його прізвище, а лише підняв спроквола руку, дякуючи за оплески зі Слизеринського столу, проте Гаррі був певний, що помітив на Снейповім лиці такий ненависний йому вираз тріумфу.

— Хоч одне добре, — люто кинув він. — Через рік Снейпа вже не буде.

— Як це? — не зрозумів Рон.

— Ця посада приносить нещастя. Ніхто не протримався більше року… Квірел, той узагалі помер. Я особисто триматиму схрещені пальці в надії на ще одну смерть…

— Гаррі! — докірливо вигукнула шокована Герміона.

— Через рік, можливо, він знову викладатиме настійки, — розсудливо припустив Рон. — Невідомо, чи довго той Слизоріг захоче тут викладати. Муді ж не захотів.

Дамблдор прокашлявся. Перешіптувалися не лише Гаррі, Рон і Герміона — вся зала аж гула, бо всі обговорювали те, що нарешті здійснилося Снейпове заповітне бажання. Ніби не помічаючи, яку сенсацію викликало його повідомлення, Дамблдор більше нічого не сказав про зміни в учительському штаті, а зачекав кілька секунд, поки запанує цілковита тиша, і аж тоді повів далі:

— Зараз, як відомо присутнім у цій залі, Лорд Волдеморт зі своїми поплічниками знову на свободі й набирає силу.

У відповідь на Дамблдорові слова запала напружена тиша. Гаррі зиркнув на Мелфоя. Мелфой не дивився на Дамблдора, а грався виделкою, піднімаючи її чарівною паличкою в повітря, неначе вважав слова директора не вартими своєї уваги.

— Наголошую з усією відповідальністю, що нинішня ситуація вкрай небезпечна, і всі ми в Гоґвортсі повинні виявляти надзвичайну обачність задля власної безпеки. Замкові магічні укріплення було цього літа посилено, ми захищені новими потужними системами, але нам і надалі потрібно ретельно захищатися від недбалості з боку учнів чи вчителів. Тому я закликаю вас дотримуватися всіх захисних обмежень, що їх вимагатимуть від вас учителі, хоч би якими надокучливими вони вам здавалися — скажімо, заборона покидати ліжка після вечірнього відбою. Благаю вас, якщо помітите щось дивне або підозріле в замку чи за його межами, негайно повідомляйте про це вчителям. Прошу вас якнайсерйозніше ставитися до власної безпеки та безпеки інших.

Дамблдор обвів учнів поглядом своїх синіх очей, а тоді знову всміхнувся.

— А зараз на вас чекають ліжка, теплі й затишні, і я розумію, що для вас зараз найголовніше — добре відпочити перед завтрашніми уроками. Отож побажаймо собі солодких снів. На добраніч!

Зі звичним оглушливим скреготом відсунулися лави, і сотні учнів ринули з Великої зали до своїх спалень. Гаррі, котрий аж ніяк не квапився виходити з юрбою, що на нього витріщалася, чи опинятися поблизу Мелфоя, даючи тому привід ще раз похизуватися оповіддю про розквашений ніс, затримався позаду, вдаючи, що зашнуровує кросівку. Ґрифіндорці тим часом подалися до виходу. Герміона кинулася виконувати свої обов’язки старости й повела першокласників, а Рон залишився з Гаррі.

— То що сталося з твоїм носом? — запитав Рон, коли вони виходили з зали у самому хвості натовпу, на безпечній відстані від надто цікавих вух.

Гаррі йому розповів. Те, що Рон не розреготався, було, мабуть, ознакою міцності їхньої дружби.

— Я бачив, що Мелфой показував на миґах щось про ніс, — сказав він похмуро.

— Не треба більше про це, — з гіркотою попросив Гаррі. — Послухай краще, що він казав до того, як мене виявив…

Гаррі сподівався, що Рона приголомшать Мелфоєві вихваляння. Але на Рона це не справило враження, підтвердивши думку Гаррі про його впертість і тупість.

— Та ну, Гаррі, він просто понтувався перед Паркінсонкою… ну яке завдання давав би йому Відомо-Хто?

— А як ти знаєш, що Волдеморту не потрібен у Гоґвортсі шпигун? Це було б не вперше…

— Гаррі, ліпше не називай се ім’я, — почувся за спиною докірливий голос Геґріда. Гаррі озирнувся й побачив, що велетень докірливо хитає головою.

— Дамблдор це ім’я називає, — вперто наполіг Гаррі.

— Ну, так, але ж то Дамблдор, га? — голос у Геґріда був таємничий. — То чого ж ти, Гаррі, спізнивси? Я переживав.

— Мене затримали в поїзді, — відповів Гаррі. — А ти чому спізнився?

— А я був з Ґропиком, — радісно повідомив Геґрід. — Не помітив, як пролетів час. Він тепер має в горах нову хатку, Дамблдор усьо влаштував… файна така велика печерка. Він тепер набагато щасливіший, ніж був у тому Лісі. Ми з ним файненько побалакали.

— Справді? — перепитав Гаррі, уникаючи Ронового погляду. Коли він познайомився з Геґрідовим братом по матері, зловісним велетом, що мав хист до виривання дерев з корінням, словниковий запас того складався з п’яти слів, двоє з яких він не вмів до пуття вимовити.

— Він направду прогресує, — гордо повідомив Геґрід. — Ви си здивуєте. Я гадаю, що варто вивчити його собі на помічника.

Рон голосно пирхнув, але зумів прикинутись, що це він так сильно чхає. Вони вже стояли біля дубових вхідних дверей.

— Ну, то я вас побачу завтра, перший урок буде відразу по обіді. Прийдіть троха швидше й зможете привітатиси з Бак… йой, себто з Чахокрилом!

Бадьоро попрощавшись помахом руки, він переступив поріг і пошкандибав у темряву.

Гаррі й Рон перезирнулися. Гаррі не сумнівався, що Рона охопило таке ж гнітюче відчуття, що і його самого.

— Ти не вивчатимеш догляду за магічними істотами?

Рон заперечливо похитав головою.

— Ти теж ні?

Гаррі теж похитав головою.

— І Герміона, — запитав Рон, — теж не вивчатиме?

І знову Гаррі похитав головою. Що скаже Геґрід, коли довідається, що троє його улюблених учнів відмовилися від його предмету, він навіть не хотів думати.