Гаррі Поттер і Напівкровний Принц

Розділ десятий Ґонтова хатина

До кінця тижня на уроках настійок Гаррі й далі дотримувався рекомендацій Напівкровного Принца, якщо вони різнилися від інструкцій Лібатія Бориджа, і в результаті після перших чотирьох уроків Слизоріг просто нахвалитися не міг успіхами Гаррі, кажучи, що йому зрідка траплялися такі обдаровані учні. Ні Рон, ні Герміона не були від цього у захваті. Хоч Гаррі й пропонував їм поділитися книжкою, та Рон ледве міг розібрати той почерк, а просити, щоб Гаррі читав йому вголос, не наважувався, бо це було б підозріло. А от Герміона рішуче наполягала на дотриманні, як вона казала, «офіційних» інструкцій. Та оскільки це призводило до значно гірших результатів, аніж дотримання Принцових рекомендацій, то вона стала страшенно дратівлива.

Гаррі кортіло дізнатися, хто ж він, цей Напівкровний Принц. І хоч уроків завдавали стільки, що часу перечитати всі коментарі до «Прогресивної методики зіллєваріння» не було, однак погортати підручник він устиг і тепер бачив, що сторінок без Принцових зауважень там майже не залишалося, причому не завжди на тему зіллєваріння. Подекуди траплялися вказівки стосовно заклять, що їх, схоже, Принц вигадав сам.

— Або сама, — роздратовано зронила Герміона, коли суботнього вечора у вітальні Гаррі розповідав про це Ронові. — То могла бути й дівчина. Мені здається, що почерк скоріше дівчачий, ніж хлопчачий.

— Його звали Напівкровний Принц, — нагадав їй Гаррі. — Скільки дівчат ставали принцами?

Герміона не знайшлася, що на це відповісти. Просто насупилася й висмикнула свій реферат «Принципи рематеріалізації» з-перед Ронових очей, бо той уже намагався прочитати його догори дриґом.

Гаррі зиркнув на годинника й швиденько сховав у сумку обшарпану «Прогресивну методику зіллєваріння».

— За п’ять хвилин восьма, треба бігти, бо спізнюся до Дамблдора.

— О-о-о-о! — видихнула Герміона, піднявши голову. — Успіхів! Ми зачекаємо, цікаво послухати, чого він тебе навчатиме!

— Маю надію, все буде класно, — сказав Рон, і вони вдвох простежили, як Гаррі вибрався крізь отвір за портретом.

Хоч коридори були безлюдні, та все ж Гаррі довелося поспіхом ховатися за статую, коли з-за рогу вигулькнула професорка Трелоні. Вона бурмотіла щось собі під ніс, тасувала колоду заяложених гральних карт і на ходу на них ворожила.

— Пікова двійка: сварка, — бурмотіла професорка, минаючи те місце, де навпочіпки принишк Гаррі. — Пікова сімка: зловісний знак. Пікова десятка: насильство. Піковий валет: чорнявий юнак, можливо, в тривозі, не любить розпитувань…

Вона зненацька зупинилася біля статуї, за якою ховався Гаррі.

— Ні, це якась помилка, — роздратовано буркнула Трелоні, і Гаррі почув, як вона нервово перетасувала карти, а тоді пішла далі, залишивши по собі слабкий запах хересу. Гаррі зачекав, щоб упевнитися, що вона пішла, і побіг далі, аж до того місця в коридорі на восьмому поверсі, де під стіною стояв самотній гаргуйль.

— Кислотна шипучка, — сказав Гаррі. Гаргуйль відскочив; стіна за його спиною розсунулася, відкриваючи рухомі спіральні сходи. Гаррі став на них, мов на ескалатор, і сходи м’якими колами понесли його вгору, до оздоблених мідним кільцем дверей Дамблдорового кабінету.

Гаррі постукав.

— Заходь, — запросив Дамблдор.

— Добрий вечір, пане директоре, — привітався Гаррі, заходячи в кабінет.

— Ага, добрий вечір, Гаррі. Сідай, — усміхнувся Дамблдор. — Ну як, задоволений першим тижнем у школі?

— Так, дякую, — погодився Гаррі.

— Ти, мабуть, був досить активний, ось уже й покарання встиг заробити!

— Е-е… — недорікувато почав Гаррі, але Дамблдор і не думав його сварити.

— Я домовився з професором Снейпом, що ти відбудеш покарання не цієї, а наступної суботи.

— Добре, — не заперечував Гаррі. Його хвилювало не Снейпове покарання, а щось значно важливіше, і він нишком оглядав кабінет — чи не підкаже йому якась деталь, що ж саме задумав робити сьогодні Дамблдор. Округлий кабінет був такий самий, як і завжди: делікатні срібні прилади стояли на столиках з тонкими ніжками, пихкаючи клубочками диму й сюркочучи; портрети колишніх директорів та директорок куняли у рамах; а розкішний Дамблдорів фенікс Фоукс з цікавістю поглядав на Гаррі зі свого сідала за дверима. Не видно було навіть, щоб Дамблдор розчистив місце для вправляння у двобоях.

— Отже, Гаррі, — сказав Дамблдор діловим тоном. — Тебе, безперечно, цікавить, що я тобі приготував на ці… як би це краще сказати… уроки?

— Так, пане директоре.

— Ну, якщо тобі вже відомо, що саме спонукало Лорда Волдеморта до спроби тебе вбити п’ятнадцять років тому, то я вирішив, що настав час поділитися з тобою деякою інформацією.

Запала мовчанка.

— Наприкінці минулого семестру ви обіцяли, що все мені розкажете, — нагадав Гаррі. Йому було важко позбутися звинувачувальних ноток у голосі. — Пане директоре, — додав він.

— Я так і зробив, — мирно підтвердив Дамблдор. — Я розповів тобі все, що знав. Відтепер ми покинемо міцний підмурівок фактів і помандруємо крізь темну драговину пам’яті в гущавину найнеймовірніших припущень. З цієї миті, Гаррі, я можу помилятися не менш безнадійно, ніж Гамфрі Белчер, який вірив, що настала вже пора для казанів із сиру.

— Але ж ви вважаєте, що маєте слушність? — запитав Гаррі.

— Звісно, що так, але, як я сказав, я можу помилятися, як і будь-яка людина. Оскільки я… ти вже мені вибач… дещо розумніший за більшість людей, то й помилок припускаюся, відповідно, серйозніших.

— Пане директоре, — невпевнено почав Гаррі, — а те, що ви мені збираєтесь розповісти, якось пов’язане з пророцтвом? Чи допоможе це мені… вижити?

— Це має безпосередній зв’язок з пророцтвом, — сказав Дамблдор так просто, ніби Гаррі розпитував його про погоду на завтра, — і я маю надію, що це тобі допоможе вижити.

Дамблдор звівся на ноги й обійшов письмовий стіл повз Гаррі, який схвильовано крутнувся на місці, щоб бачити, як директор нахилився над шафкою біля дверей. Коли Дамблдор випростався, він тримав у руках уже знайому мілку кам’яну чашу з вирізьбленими на обідку дивними символами. Директор поставив сито спогадів на стіл перед Гаррі.

— Ти щось зажурився.

І справді, Гаррі поглядав на сито спогадів з певним острахом. Його попередній досвід спілкування з цим чудернацьким пристроєм, що зберігав і відтворював думки та спогади, був хоч і дуже повчальний, однак залишив і неприємний осад. Минулого разу, коли він занурився у вміст сита, то побачив там багато для себе небажаного. Дамблдор усміхався.

— Цього разу ти поринеш у сито спогадів разом зі мною… і, що для тебе взагалі незвично, матимеш на це дозвіл.

— А куди ми вирушимо, пане директоре?

— У подорож по стежці спогадів Боба Оґдена, — відповів Дамблдор, виймаючи з кишені кришталеву пляшечку, в якій вирувала срібляста речовина.

— А хто такий Боб Оґден?

— Він працював у відділі дотримання магічних законів, — пояснив Дамблдор. — Недавно помер, але перед смертю я встиг його знайти й переконати, щоб він довірив мені оці свої спогади. Ми зараз повторимо разом з ним один візит, що він його здійснив при виконанні службових обов’язків. Гаррі, встань, будь ласка…

Дамблдорові важко були витягти корок з кришталевої пляшечки, бо ушкоджена рука не згиналася й боліла.

— Може… може я, пане директоре?

— Та не треба, Гаррі…

Дамблдор націлився на пляшечку чарівною паличкою — і корок вилетів.

— Пане директоре… а як ви поранили руку? — Гаррі дивився на почорнілі пальці з відразою і водночас зі співчуттям.

— Зараз нема коли про це розповідати. Потім. У нас зустріч з Бобом Оґденом.

Дамблдор вилив у сито спогадів сріблястий вміст пляшечки і той — ні рідина, ні газ — завирував у чаші й замерехтів.

— Ти перший, — сказав Дамблдор, показуючи на чашу.

Гаррі нахилився, набрав повні груди повітря й занурив обличчя у сріблясту речовину. Відчув, як ноги відриваються від підлоги — він падав і падав крізь вируючу темряву, аж раптом, зовсім несподівано, його засліпило яскраве сонячне сяйво. Поки він кліпав, звикаючи до світла, поруч приземлився Дамблдор.

Вони стояли на сільській дорозі, обсадженій живоплотом з високих, переплетених кущів, під яскраво-синім, мов незабудки, літнім небом. Метрів за три від них стояв огрядний коротун в окулярах з товстелезними скельцями, за якими його очі здавалися крихітними, наче в крота, цяточками. Він читав дерев’яний дороговказ, що стримів з кущів ожини зліва від дороги. Гаррі розумів, що це має бути Оґден; він був тут єдиний, а ще про це свідчив чудернацький одяг — так часто вдягаються недосвідчені чаклуни, щоб стати схожими на маґлів. Чоловік був одягнений у гетри й сюртук, одягнений прямо на старомодний смугастий купальний костюм. Не встиг Гаррі до пуття оцінити його кумедний вигляд, як Оґден подріботів далі.

Дамблдор і Гаррі подалися за ним. Коли минали дерев’яний дороговказ, Гаррі глянув на обидві його стрілки. Одна вказувала назад, звідки вони прийшли, і на ній було написано «Великий Генґелтон, 5 миль». На другій, що вказувала Оґденові в спину, писалося «Малий Генґелтон, 1 миля».

Якийсь час вони йшли й нічого не бачили, крім живоплоту, несамовито синього неба та моторної постаті в сюртуку. Аж тут дорога завернула ліворуч і зникла з очей, різко пірнувши вниз, а перед ними зненацька відкрився з пагорба краєвид усієї навколишньої долини. Гаррі бачив село між двома крутими схилами — поза сумнівом, це був Малий Генґелтон з його церквою та цвинтарем, що лежали перед ними мов на долоні. З другого боку долини, на протилежному пагорбі, височів чепурний панський будинок, оточений розлогою смугою оксамитно-зеленої трави.

Оґден хоч-не-хоч мусив ледь чи не бігти з крутого схилу. Дамблдор наддав ходи, Гаррі намагався не відставати. Він подумав, що Малий Генґелтон, мабуть, і є мета їхньої подорожі, і дивувався, як і тієї ночі, коли вони знайшли Слизорога, навіщо їм було долати аж таку відстань. Та невдовзі з’ясувалося, що він помилявся — йшли вони зовсім не в село. Дорога звернула праворуч, а коли й вони звернули за ріг, то помітили тільки, як удалині майнув сюртук — Оґден пірнув у прогалину в живоплоті.

Дамблдор і Гаррі вийшли вслід за ним на вузеньку ґрунтову дорогу, огороджену ще вищим і дикішим живоплотом, ніж той, що залишився позаду. Кам’яниста й вибоїста дорога зміїлася, спадаючи з горба, як і попередня, й вела начебто до латки темних дерев трохи нижче. І справді, біля цього гаю доріжка розширилася. Дамблдор і Гаррі завмерли за спиною в Оґдена, коли той зупинився й вийняв чарівну паличку.

Хоч небо було й безхмарне, та старезні дерева попереду кидали довгі, темні, прохолодні тіні, тож Гаррі аж за кілька секунд розгледів хатину, наполовину сховану за плетивом гілок. Його здивував такий вибір місця для будинку. Дивно було, що не вирубали ближні дерева, які заступали світло й увесь краєвид на долину. «Цікаво, чи там хтось мешкає?» — подумав Гаррі. Стіни позаростали мохом, на черепичному даху бракувало багатьох черепичин, подекуди стирчали крокви. Все позаростало кропивою, аж до вікон, маленьких і густо вкритих сажею та брудом. Саме тоді, коли Гаррі вирішив, що тут ніхто не живе, одне вікно з брязкотом відчинилося і з нього потягся тонесенький струмінь пари чи диму, немовби там хтось готував їжу.

Оґден тихенько і, як здалося Гаррі, скрадливо, рушив уперед. Коли його накрили темні тіні дерев, він знову зупинився, дивлячись на вхідні двері, до яких хтось прибив цвяхами мертву змію.

Раптом щось зашелестіло, тріснуло, і просто перед Оґденом, зірвавшись з дерева, приземлився чоловік у лахмітті. Оґден відсахнувся, перечепився через поли свого сюртука і ледь не впав.

— Тебе тут не чекають.

Чоловік, що зістрибнув з дерева, мав густу сплутану чуприну, таку брудну, що годі було зрозуміти, якого вона кольору. У роті бракувало зубів. Маленькі темні очі дивилися в різні боки. Він міг би здатися кумедним, але не здавався; було якось моторошно і Гаррі не міг винити Оґдена, що той відсахнувся ще на кілька кроків, перш ніж заговорити.

— Е-е… доброго ранку. Я з Міністерства магії…

— Тебе тут не чекають.

— Е-е… вибачте… я вас не розумію, — нервово вимовив Оґден.

Гаррі подумав, що Оґден страшенно тупий; на думку Гаррі, незнайомець висловлювався цілком зрозуміло, та ще й на підкріплення своїх слів розмахував чарівною паличкою, у другій руці тримаючи короткого закривавленого ножа.

— Гаррі, ти, звичайно, його зрозумів? — тихенько запитав Дамблдор.

— Аякже, — підтвердив спантеличений Гаррі. — А чому Оґден не розуміє?..

І тут його погляд знову впав на мертву змію на дверях, — і Гаррі раптом усе збагнув.

— Він розмовляє парселмовою?

— Дуже добре, — кивнув головою Дамблдор і всміхнувся. Чоловік у лахмітті вже наступав на Оґдена з ножем в одній руці й чарівною паличкою в другій.

— Послухайте… — почав Оґден, та було пізно: щось бахнуло, і Оґден упав на землю, схопившись за ніс, а з-під його пальців цвіркала якась жовта липка гидота.

— Морфіне! — пролунав гучний голос.

З хатини вискочив підстаркуватий чоловік і з такою силою захряснув за собою двері, що мертва змія аж затрусилася. Цей чоловік був куціший за першого і мав непропорційно широкі плечі та довжелезні руки, що в поєднанні зі світло-карими очима, короткою цупкою чуприною та зморшкуватим обличчям робило його схожим на дужу стару мавпу. Він зупинився біля чоловіка з ножем, який аж заходився реготом, дивлячись на зіщуленого на землі Оґдена.

— Міністерство, ге? — перепитав підстаркуватий чоловік, позираючи на Оґдена.

— Вгадали! — сердито підтвердив Оґден, обмацуючи обличчя. — А ви, якщо не помиляюся, пан Ґонт?

— Правильно, — відповів Ґонт. — Він що, поцілив тобі в лице, ге?

— Поцілив! — огризнувся Оґден.

— А чого не попередив, що прийдеш, га? — накинувся на нього Ґонт. — Це приватна власність. Не можна так просто припертися й думати, що мій син не стане боронитися.

— Від кого боронитися, чоловіче? — перепитав, підводячись, Оґден.

— Від тих, хто пхає сюди носа. Від грабіжників. Від маґлів та іншої погані.

Оґден націлився чарівною паличкою собі на носа, з якого сочилося щось схоже на гній, і текти миттю перестало. Містер Ґонт буркнув щось крізь зуби Морфінові.

— До хати. Не сперечайся.

Тепер Гаррі одразу розпізнав парселмову; він зрозумів, що було сказано, хоч почув і те химерне сичання, яким ця мова здавалася Оґденові. Морфін хотів було запротестувати, та коли батько погрозливо на нього зиркнув, він передумав і пошкандибав до хатини, чудернацько перекочуючись, а тоді так грюкнув за собою дверима, що нещасна змія знову затрусилася.

— Я, власне, прийшов до вашого сина, пане Ґонт, — пояснив Оґден, витираючи з сюртука рештки гною. — Це ж був Морфін, так?

— Угу, Морфін, — байдуже підтвердив старий. — А ти чистокровець? — раптом досить агресивно поцікавився він.

— Це не має значення, — холодно відрізав Оґден, і Гаррі відчув, як зростає його пошана до Оґдена.

Ґонт, очевидно, був іншої думки. Він скоса зиркнув на Оґденове обличчя і пробурмотів якомога образливіше:

— Ото ж я й пригадую, що вже бачив таких носатих у селі.

— Не сумніваюся, що ваш син і з ними давав волю рукам, — відрубав Оґден. — Можливо, продовжимо нашу бесіду в хаті?

— В хаті?

— Так, пане Ґонте. Я вже сказав. Я прийшов заради Морфіна. Ми вам посилали сову…

— Мені ті сови до одного місця, — огризнувся Ґонт. — Я листів не читаю.

— Тоді не нарікайте, що вас не попереджують про візити, — їдко сказав Оґден. — Я тут у зв’язку з серйозним порушенням чаклунського закону, яке сталося сьогодні рано-вранці…

— Добре-добре-добре! — заревів Ґонт. — Заходь уже в ту кляту хату, якщо це тобі поможе!

Хатина складалася з трьох крихітних кімнаток. З головної, що поєднувала в собі кухню й вітальню, виходило ще двоє дверей. Морфін сидів у брудному кріслі біля задимленого каміна, накручуючи собі на товсті пальці живу гадюку й мугикаючи їй тихенько парселмовою:

Зашаруділо в кутку біля відчиненого вікна, і Гаррі побачив, що в кімнаті є ще дівчина в обшарпаній сукні, що своїм кольором нагадувала брудну кам’яну стіну в неї за спиною. Дівчина стояла біля горщика, що парував на загидженій чорній плиті, і совала туди-сюди нужденні горшки та миски на полиці. Волосся в неї було пряме й темне, а лице простувате, бліде, з грубими рисами. Очі, як і в брата, були зизуваті. Дівчина здавалася трохи охайнішою за чоловіків, але Гаррі ще ніколи не бачив такої побитої життям людини.

— Моя дочка Меропа, — неохоче буркнув Ґонт, коли Оґден запитально на неї глянув.

— Доброго ранку, — привітався Оґден.

Дівчина не відповіла, тільки злякано зиркнула на батька і відвернувшись, знову щось переставила на полиці.

— Пане Ґонт, — сказав Оґден, — перейду зразу до суті. У нас є підстави вважати, що ваш син Морфін учора пізно ввечері вдався до чарів на очах у маґла.

Щось оглушливо брязнуло. Меропа впустила горщика.

— Підніми! — крикнув на неї Ґонт. — А щоб тобі! Лазиш по підлозі, наче смердюча маґелка! Навіщо тобі чарівна паличка, нікчемна ти торбо з гноєм?!

— Пане Ґонте, прошу вас! — обурився Оґден, а Меропа, піднявши з підлоги горщика, вкрилася червоними плямами і знову його впустила, потім тремтячими руками вийняла з кишені чарівну паличку, спрямувала її на черепки й поспіхом пробурмотіла нерозбірливе закляття, від чого горщик стулився докупи, пролетів через усю кімнату, вдарився об стіну й ще раз розбився.

Морфін зареготав як божевільний. Ґонт скипів:

— Склей горщика, тупа нездаро, склей докупи!

Меропа пішла, спотикаючись, до стіни, та не встигла вона підняти чарівну паличку, як Оґден націлився на горщик своєю й наказав:

— Репаро.

Горщик миттю склеївся.

Якусь мить здавалося, що зараз Ґонт загорлає на Оґдена, але він, мабуть, передумав і натомість почав знущатися з дочки:

— Зраділа, що прийшов чемний дядько з міністерства, ге? Може, він забере тебе з моїх очей? Може, йому подобаються задрипані сквибки…

Не дивлячись ні на кого й не дякуючи Оґдену, Меропа взяла горщик і тремтячими руками поставила назад на полицю. Потім притулилася спиною до стіни в проміжку між брудним вікном та плитою, ніби прагнула злитися з тією стіною і щезнути.

— Пане Ґонте, — знову заговорив Оґден, — як я вже сказав, причиною мого візиту…

— Я це вже чув! — гаркнув Ґонт. — То й що? Морфін зробив з маґлом те, що й треба було… і що тепер, га?

— Морфін порушив чаклунський закон, — суворо повторив Оґден.

— Морфін порушив чаклунський закон, — перекривив Ґонт Оґдена і загиготів. — Він провчив брудного маґла, і це вже незаконно, га?

— Так, — підтвердив Оґден. — На жаль, так.

Він вийняв з внутрішньої кишені сувійчик пергаменту й розгорнув.

— А це що, вирок? — сердито спитав Ґонт.

— Це виклик у міністерство на розгляд…

— Виклик! Виклик? Та хто ти такий, щоб викликати кудись мого сина?

— Я керівник загону з нагляду за дотриманням магічних законів, — представився Оґден.

— І ти собі вважаєш нас за покидьків? — загорлав Ґонт, насуваючись на Оґдена і тицяючи йому в груди брудним пальцем з жовтим нігтем. — Покидьків, що прибіжать, коли їм скаже міністерство? Ти знаєш, з ким говориш, паскудний бруднокровцю, знаєш?!

— Я мав враження, що розмовляю з паном Ґонтом, — відповів Оґден. Вигляд у нього був насторожений, але він тримався свого.

— Саме так! — заревів Ґонт. На якусь мить Гаррі здалося, що Ґонт зробив непристойний жест рукою, але потім зрозумів, що той показував Оґденові бридкого персня з чорним каменем, якого носив на середньому пальці, а тепер розмахував ним перед Оґденовими очима. — Бачиш? Бачиш? Знаєш, що це таке? Знаєш, де він узявся? Він століттями належав нашій родині, ось якого ми давнього роду, чистокровного роду! Знаєш, скільки мені пропонували за цей перстень з оцим гербом Певерела, вигравіюваним на камені?

— Гадки не маю, — відповів Оґден, кліпнувши очима, коли перстень промайнув під самісіньким його носом, — але мене це не цікавить, пане Ґонте. Ваш син скоїв…

Ґонт розлючено заревів і кинувся до дочки. Гаррі встиг навіть подумати, що Ґонт збирається її задушити, бо його рука метнулася дівчині до горла, та наступної миті він уже волочив її до Оґдена за золотий ланцюжок, що висів у неї на шиї.

— Бачиш оце? — загарчав Ґонт на Оґдена, трясучи перед ним важким золотим медальйоном, від чого Меропа почала задихатися й бризкати слиною.

— Та бачу, бачу! — запевнив Оґден.

— Це належало Слизерину! — лементував Ґонт. — Салазарові Слизерину! Ми його останні живі нащадки! Що ти на це скажеш, ге?!

— Пане Ґонт, дочка! — стривожився Оґден, але Ґонт уже відпустив Меропу; вона попленталася непевним кроком назад у свій закуток, розтираючи шию й хапаючи ротом повітря.

— Отож бо! — переможно вигукнув Ґонт, ніби нарешті зумів пояснити те, що, на його думку, було й так зрозуміло. — Не смій розмовляти з нами так, наче ми бруд на твоїх черевиках! Ми покоління чаклунів-чистокровців… не те, що ти, поза сумнівом!

І він плюнув на підлогу просто біля Оґденових ніг. Морфін знову загиготів. Меропа мовчала, зіщулившись біля вікна, голова її похилилася, а лице ховалося за довгим прямим волоссям.

— Пане Ґонт, — провадив своєї Оґден, — боюся, що ні ваші, ні мої предки не мають жодного стосунку до цієї справи. Я тут з приводу Морфіна, Морфіна та маґла, з яким він зіткнувся вчора пізно ввечері. За нашою інформацією, — він звірився з сувоєм пергаменту, — Морфін наслав на цього маґла пристріт або чари, внаслідок чого маґла обсипало болючою кропивницею.

Морфін захихотів.

— Спокійно, хлопче, — гаркнув Ґонт парселмовою, і Морфін знову замовк.

— Ну, то й що, як він це зробив, га? — виклично запитав у Оґдена Ґонт. — Я припускаю, тому маґлові вже почистили його прищаву пику, а за одно й пам’ять…

— Мова не про це, пане Ґонте, — наполягав Оґден. — Це був нічим не спровокований напад на беззахисного…

— Еге ж! Та я впізнав у тобі маґлолюба, відразу як тебе побачив, — глузливо вишкірився Ґонт і знову плюнув на підлогу.

— Ця розмова ні до чого не приведе, — рішуче сказав Оґден. — Поведінка вашого сина доводить, що він анітрохи не кається. — Він знову зазирнув у пергамент. — Морфін має прибути на розгляд його справи чотирнадцятого вересня, щоб відповісти на звинувачення у застосуванні чарів на очах у маґла і спричинення образи та страждань цьому маґ…

Оґден зненацька замовк. Крізь відчинене вікно долинули брязкіт, цокіт копит і голосний сміх. Звивистий шлях до села, очевидно, пролягав досить близько від гаю, в якому стояла ця хатина. Ґонт завмер, вирячивши очі, й прислухався. Морфін засичав й повернувся в бік того гамору з пожадливим виразом. Меропа підняла голову. Гаррі побачив, що її обличчя страшенно зблідло.

— Боже мій, яка гидота! — продзвенів дівочий голос, який так виразно було чути крізь відчинене вікно, ніби дівчина стояла в цій кімнаті. — Томе, невже твій батько не міг цю халупу знести?

— Вона не наша, — озвався юнацький голос. — Нам належить усе по той бік долини, а ця хатина — власність старого волоцюги Ґонта та його дітей. Його син несповна розуму, послухала б ти, що про них розповідають у селі…

Дівчина розсміялася. Брязкіт і цокіт наближалися. Морфін хотів було встати з крісла.

— Сиди, — погрозливо просичав його батько парселмовою.

— Томе, — знову пролунав дівочий голос, цього разу так близько, що вони вже явно мусили бути біля самої хатини, — може, я помиляюся… невже хтось прибив до дверей змію?

— О, Господи, справді! — здивувався юнак. — Це того сина робота, про якого я тобі казав, що в нього не все нормально з головою. Не дивися на це, люба Сесіліє.

Брязкіт і цокіт почали віддалятися.

— «Люба», — прошепотів Морфін парселмовою, дивлячись на свою сестру. — Він назвав її «люба». Отже, він тебе не захоче.

Меропа стояла біла-білісінька, аж Гаррі здалося, що вона от-от зомліє.

— Що таке? — різко запитав Ґонт, також парселмовою, поглядаючи то на сина, то на дочку. — Що ти сказав, Морфіне?

— Вона любить дивитися на того маґла, — пояснив Морфін, зловісно втупившись у перелякану сестру. — Коли він проїжджає, вона завжди в садку, підглядає за ним з-за живоплота. А минулої ночі…

Меропа благально засмикала головою, але Морфін безжально повів далі:

— Висунулася з вікна, чекаючи, коли він їхатиме додому.

— Висунулася з вікна, щоб подивитися на маґла? — спокійно перепитав Ґонт.

Уся трійця Ґонтів, здавалося, забула про Оґдена, спантеличеного й роздратованого черговою порцією незбагненного сичання та скрипу.

— Це правда? — Ґонт погрозливо підійшов на один-два кроки до смертельно переляканої дівчини. — Моя дочка… чистокровний нащадок Салазара Слизерина… запрагнула мерзенного, брудножильного маґла?

Меропа несамовито закрутила головою, втискаючись у стіну. Видно було, що слова застрягли їй у горлі.

— Але я йому, батьку, показав! — хихикнув Морфін. — Я йому таке втнув, коли він проїжджав! Він уже не був такий гарний, коли його всього обсипало кропивницею, правда, Меропо?

— Ти, мала паскудна сквибко, брудна зраднице роду! — заревів Ґонт, втрачаючи контроль над собою, і його пальці зімкнулися на доччиному горлі.

Гаррі й Оґден одночасно закричали:

— Ні!

Оґден підняв чарівну паличку й крикнув:

— Релашіо!

Ґонта відкинуло від дочки; він зачепився за стілець і гепнувся спиною об підлогу. Морфін люто заревів, вистрибнув зі свого крісла й кинувся на Оґдена, розмахуючи закривавленим ножем і безладно вистрілюючи з чарівної палички різними закляттями.

Оґден, рятуючись, кинувся тікати. Дамблдор показав, що треба бігти за ним, і Гаррі негайно його послухався. Від Меропиного вереску аж у вухах позакладало.

Оґден помчав доріжкою вгору, вискочив, затуляючи голову руками, на головну вулицю і зіштовхнувся з лискучим гнідим конем, на якому сидів напрочуд вродливий чорнявий юнак. Юнак і гарненька дівчина, що їхала поруч на сірому коні, вибухнули реготом, побачивши, як Оґден відлетів, неначе м’яч, від кінського боку й, петляючи, побіг по дорозі, з голови до п’ят у пилюці, а його сюртук розвівався в нього спиною.

— Думаю, Гаррі, цього вистачить, — Дамблдор узяв Гаррі за лікоть і потяг. Наступної миті вони вже, невагомі, линули крізь темряву, аж доки приземлилися в Дамблдоровому, уже оповитому сутінками, кабінеті.

— Що було далі з тією дівчиною в хатині? — відразу запитав Гаррі, коли Дамблдор засвітив помахом чарівної палички додаткові лампи. — Меропою, чи як там її звати?

— Вона залишилася жива, — відповів Дамблдор, умощуючись за столом і показуючи Гаррі, щоб теж сідав. — Оґден явився в міністерство й за чверть години повернувся з підмогою. Морфін з батьком спробували чинити опір, але їх приборкали, забрали з хатини, а згодом Чарверсуд визнав їх винними. Морфіна, на совісті якого вже були й інші напади на маґлів, засудили до трьох років ув’язнення в Азкабані. Ярволод, який поранив, окрім Оґдена, ще кількох міністерських працівників, отримав півроку.

— Ярволод? — здивовано перепитав Гаррі.

— Саме так, — схвально посміхнувся Дамблдор. — Я радий, що ти все пам’ятаєш.

— Той старий був?..

— Волдемортів дід, — підтвердив здогад Дамблдор. — Ярволод, його син Морфін і дочка Меропа були останні з стародавнього чаклунського роду Ґонтів, відомого своєю неврівноваженістю та схильністю до насильства, що передавалися з покоління в покоління через їхній звичай одружуватися на двоюрідних братах і сестрах. Нерозважливість у поєднанні з великою любов’ю до надмірності призвела до того, що родинне багатство було розтринькане за декілька поколінь до народження Ярволода. Йому, як ти бачив, довелося жити вбого й злиденно, наодинці зі своїм надзвичайно паскудним характером, необмеженою зарозумілістю та пихою, а також з деякими успадкованими родинними реліквіями, що їх він цінував не менше, ніж рідного сина і значно більше, ніж дочку.

— То Меропа, — Гаррі нахилився до Дамблдора, — то Меропа… пане директоре, це означає, що вона… Волдемортова мати?

— Саме так, — підтвердив Дамблдор. — І ще так сталося, що ми мигцем побачили Волдемортового батька. Цікаво, чи ти його помітив?

— Той маґл, на якого нападав Морфін? Юнак на коні?

— Дуже-дуже добре, — засяяв Дамблдор. — Так, то був Том Редл-старший, вродливий маґл, який частенько проїжджав повз Ґонтову хатину, і в якого потай і пристрасно була закохана Меропа Ґонт.

— І вони врешті-решт одружилися? — недовірливо перепитав Гаррі, якому важко було уявити кохання між такими абсолютно різними людьми.

— Мені здається, ти забуваєш, — вів далі Дамблдор, — що Меропа була відьмою. Не думаю, що вона могла гідно виявляти свій магічний хист, коли її тероризував рідний батько. Але коли Ярволод і Морфін опинилися в Азкабані, коли вона залишилася одна і вперше в житті відчула себе вільною, саме тоді, я впевнений, вона й змогла нарешті дати волю своїм прихованим здібностям і вирішила покінчити з тим жалюгідним існуванням, яке вела аж вісімнадцять років. Як ти гадаєш, до чого могла вдатися Меропа, щоб примусити Тома Редла забути про свою подругу-маґелку й натомість покохати її саму?

— До закляття «Імперіус»? — припустив Гаррі. — Чи до любовного зілля?

— Дуже добре. Особисто я схиляюся до думки, що вона скористалася любовним зіллям. Я впевнений, що це їй здалося романтичнішим засобом, і, гадаю, що не так і важко було якогось спекотного дня, коли Редл їхав верхи сам, дати йому напитися. Так чи так, а за кілька місяців після тієї сцени, свідками якої ми щойно були, в селі Малий Генґелтон вибухнув страшенний скандал. Можеш собі уявити, скільки пліток породила втеча панського сина з дочкою місцевого волоцюги Меропою.

Однак те, як були вражені селяни — ніщо проти потрясіння, якого зазнав Ярволод. Він повернувся з Азкабану, сподіваючись, що дочка покірно його чекає з розігрітим обідом на столі. Та замість цього він побачив шар пилу на палець завтовшки та її прощальну записку з поясненнями, що вона вчинила.

Як мені вдалося розкопати, відтоді він ані разу не називав її імені і навіть не згадував про її існування. Потрясіння, завдане її втечею, призвело, мабуть, до його наглої смерті… хоч, може, він так і не навчився здобувати собі харчі. Азкабан надзвичайно виснажив Ярволода, і він не дожив до повернення Морфіна.

— А Меропа? Вона… вона ж померла, так? Бо Волдеморт ріс у сиротинці.

— Справді, — визнав Дамблдор. — Тут доведеться вдаватися до певних припущень, хоч я й не думаю, що так важко вгадати, що сталося. Бачиш, через кілька місяців після укладеного крадькома шлюбу Том Редл знову з’явився в панському будинку Малого Генґелтона, але без дружини. В околицях ходили чутки, ніби він жалівся, що його «обкрутили» й «обвели круг пальця». Він мав на увазі, на мою думку, що перебував тоді під дією чарів, які нарешті втратили свою силу, але, гадаю, не насмілювався вживати саме ці слова, щоб його не сприйняли за божевільного. Проте коли селяни довідалися, про що він говорить, то припустили, що Меропа збрехала Томові Редлу, сказала, що має народити від нього дитину, і що саме тому він з нею й одружився.

— Але ж вона й справді народила від нього дитину.

— Так, але тільки через рік після шлюбу. Том Редл покинув її ще вагітною.

— А що сталося? — здивувався Гаррі. — Чому припинилася дія любовного зілля?

— І знову це тільки припущення, — сказав Дамблдор, — але мені здається, що Меропа, безмірно закохана в чоловіка, просто не захотіла й надалі утримувати його чарами. Думаю, вона сама перестала давати йому зілля. Можливо, закохана до нестями, вона переконала себе, що він і так у неї закохається. Можливо, думала, що він залишиться заради дитини. Якщо це й так, то вона помилилася. Він її покинув, ніколи більше не бачив і ніколи навіть не намагався довідатися, що сталося з його сином.

Небо за вікном було вже чорне, як смола, і лампи в Дамблдоровім кабінеті, здавалося, засяяли ще яскравіше, ніж досі.

— Думаю, Гаррі, на сьогодні досить, — сказав за якийсь час Дамблдор.

— Так, пане директоре, — погодився Гаррі.

Він підвівся, але не виходив.

— Пане директоре… чи це так важливо — знати про Волдемортове минуле?

— Думаю, дуже важливо, — відповів Дамблдор.

— І це… це якось пов’язано з пророцтвом?

— Цілком і повністю.

— Ясно, — трохи збентежено сказав Гаррі, хоч відповідь його й заспокоїла.

Він було рушив до виходу, але тут йому стрельнуло в голову ще одне запитання, і він обернувся.

— Пане директоре, чи я можу розповісти Ронові й Герміоні про все, що ви мені казали?

Дамблдор якусь мить пильно на нього дивився, а тоді сказав:

— Думаю, пан Візлі та панна Ґрейнджер уже довели, що їм можна довіряти. Але, Гаррі, скажи їм, що про все це не повинен знати більше ніхто. Буде погано, якщо розійдуться чутки, ніби я добре знаю або здогадуюся про Волдемортові таємниці.

— Пане директоре, запевняю, що, крім Рона й Герміони, ніхто про це не знатиме.

Він знову рушив до виходу, і був уже біля самих дверей, коли побачив його. На маленькому столику з тонкими ніжками, де стояло безліч делікатних срібних приладів, лежав потворний золотий перстень, оздоблений великим тріснутим чорним каменем.

— Пане директоре, — промовив Гаррі, дивлячись на нього. — Цей перстень…

— Так? — сказав Дамблдор.

— Це він був у вас на пальці в той вечір, коли ми відвідували професора Слизорога?

— Він, — підтвердив Дамблдор.

— Але ж це… пане директоре, чи це не той самий перстень, що його показував Оґденові Ярволод Ґонт?

Дамблдор схилив голову.

— Саме той.

— Але ж як?.. Він був у вас завжди?

— Ні, я здобув його недавно, — відповів Дамблдор. — Точніше кажучи, днів за два до того, як прибув забирати тебе від тітки з дядьком.

— Тобто приблизно тоді, пане директоре, коли ви поранили собі руку?

— Так, Гаррі, приблизно тоді.

Гаррі вагався. Дамблдор усміхався.

— Пане директоре, а як саме…

— Уже пізно, Гаррі! Довідаєшся про це іншим разом. На добраніч.

— На добраніч, пане директоре.