Розділ двадцять восьмий Втеча Принца

Гаррі здалося, ніби це його самого жбурнуло в порожнечу; цього не було… цього не могло бути…

— Геть звідси, швидко, — наказав Снейп.

Він схопив Мелфоя за комір і виштовхав його першого за двері; за Мелфоєм кинувся Ґрейбек разом з присадкуватими братом і сестрою, що дихали збуджено й важко. Коли вони зникли за дверима, Гаррі збагнув, що знову може рухатися; він тепер заціпенів біля стіни не від чарів, а від жаху й потрясіння. Він скинув з себе плащ-невидимку саме тоді, коли в двері виходив останній смертежер — той, з жорстоким обличчям.

— Петрифікус Тоталус!

Смертежер зігнувся, ніби його вдарили чимось важким по спині, й повалився додолу, застиглий і негнучкий, наче воскова фігура. Не встиг він торкнутися долівки, як Гаррі переступив через нього й помчав темними сходами донизу.

Жах шматував йому серце… він мусить знайти Дамблдора і мусить упіймати Снейпа… ці дві мети були взаємопов’язані… усе можна було б змінити, якби він їх поєднав… Дамблдор міг би не померти…

Гаррі перестрибнув останні десять східців і зупинився, тримаючи напоготові чарівну паличку: у тьмяно освітленому коридорі стояла завіса з пилюки; півстелі обвалилося; битва лютувала просто на його очах. Та перш ніж Гаррі збагнув, хто з ким б’ється, пролунав ненависний йому голос: «Кінець, треба йти!» — і він побачив, як Снейп зникає за рогом у дальньому кінці коридору; Снейпові з Мелфоєм, здається, вдалося вислизнути з битви цілими й неушкодженими. Гаррі кинувся за ними, і тут із загальної веремії вирізнився вовкулака Ґрейбек і стрибнув на нього. Гаррі не встиг підняти чарівної палички, як той його повалив. Гаррі впав на спину, відчуваючи, як його обличчя торкнулося брудне сплутане волосся. У ніс ударила суміш запаху поту й крові, а гарячий пожадливий віддих обпік йому горло…

— Петрифікус Тоталус!

Гаррі відчув, як ослабло Ґрейбекове тіло; величезним зусиллям він зіштовхнув з себе вовкулаку, і тут на нього вже шугонув струмінь зеленого світла; Гаррі ухилився й стрімголов кинувся в саму гущу бою. Та ноги зачепилися за щось м’яке й слизьке на підлозі, і він спіткнувся. У калюжі крові лежали долілиць два тіла, але не було коли придивлятися: Гаррі побачив перед собою руде волосся, що розліталося навсібіч язиками полум’я: Джіні зітнулася в бою з дебелим смертежером Амікусом, що метав у неї закляття одне за одним, а вона ледве встигала ухилятися. Амікус аж хихотів, так йому подобалася ця розвага:

Круціо… Круціо… довго так не протанцюєш, гарнюня…

Імпедімента! — заволав Гаррі.

Його закляття вдарило Амікуса в груди; той завищав з болю, як порося, підлетів угору, вгатився в протилежну стіну, сповз на підлогу і пропав з виду, бо його заступили Рон, професорка Макґонеґел та Люпин, що билися кожен зі своїм смертежером. Трохи віддалік Гаррі побачив Тонкс, яка боролася з величезним білявим чаклуном, що сипав навсібіч закляттями, і ті рикошетом відбивалися від стін, трощачи каміння і розбиваючи вікна…

— Гаррі, де ти взявся? — крикнула Джіні, та ніколи було їй відповідати. Він нагнув голову й кинувся далі, ледве ухилившись від вибуху, що розірвався над його головою, засипавши всіх уламками стіни: «Снейп не повинен утекти, він мусить наздогнати Снейпа…»

— Ось вам! — крикнула професорка Макґонеґел, і Гаррі побачив, як смертежерка Алекта тікає по коридору, затуливши голову руками, а її брат біжить слідом. Гаррі кинувся за ними, але за щось перечепився і впав комусь на ноги: озирнувся й побачив на підлозі кругле й бліде Невілове обличчя.

— Невіле, чи ти?..

— Усе нормально, — простогнав Невіл, хапаючись за живіт, — Гаррі… Снейп і Мелфой… побігли туди…

— Я знаю, я за ними! — крикнув Гаррі і просто з підлоги поцілив закляттям у величезного білявого смертежера, що чинив найбільший розгардіяш. Той завив з болю — закляття влучило йому в саме обличчя; потім крутнувся, захитався, й погупав ножиськами вслід за братом і сестрою.

Гаррі встав і побіг коридором далі, не зважаючи на вибухи за спиною, на заклики повернутися та на німе благання простертих на підлозі тіл, чиєї долі він ще не знав…

Він різко завернув за ріг, кросівки були слизькі від крові; Снейп мав величезну фору… може, він уже вліз у ту шафу в кімнаті на вимогу, хоча Орден міг її заблокувати, щоб не дати смертежерам урятуватися… Гаррі уже мчав наступним порожнім коридором і не чув нічого, крім тупоту своїх ніг та гупання власного серця, аж раптом помітив криваві сліди. Їх напрямок свідчив, що принаймні один утікач-смертежер біг до вхідних дверей… тож, можливо, кімнату на вимогу й справді перекрили…

Гаррі завернув за ще один ріг, і повз нього просвистіло закляття; він пірнув за лицарський обладунок, і той вибухнув; побачив брата й сестру-смертежерів, що тікали мармуровими сходами вниз і вистрілив їм услід закляттями, але влучив лише в кількох чарівниць у перуках на картині, що висіла над сходовим майданчиком, і ті з вереском повтікали на сусідні полотна; перестрибуючи через уламки обладунків, Гаррі почув ще якісь крики й волання; мабуть, це прокидалися нові й нові мешканці замку…

Він метнувся коротшим шляхом, сподіваючись випередити брата з сестрою й наздогнати Снейпа та Мелфоя, які, мабуть, уже встигли вибігти надвір. Не забувши перестрибнути зникаючу сходинку посеред прихованих сходів, Гаррі кинувся просто крізь гобелен і вискочив у коридор, де стояла зграйка ошелешених гафелпафців у піжамах.

— Гаррі! Ми почули галас, а ще хтось казав про Чорну мітку… — почав було Ерні Макмілан.

— З дороги! — загорлав Гаррі, відштовхуючи якихось двох хлопців, і помчав мармуровими сходами до вестибюлю. Дубові вхідні двері були розкриті вибухом навстіж; кров червоніла на плитах підлоги, попід стінами ховалося кілька переляканих учнів, затуляючи обличчя руками; велетенський ґрифіндорський пісочний годинник був розтрощений закляттям, рубіновий пісок і досі сипався на кам’яні плити…

Гаррі шугонув через вестибюль і вискочив у темряву подвір’я; ледве розрізнив три постаті, що бігли галявиною до брами, за якою вони могли б роз’явитися… йому здалося, що то був величезний білявий смертежер, а трохи попереду бігли Снейп та Мелфой…

Холодне нічне повітря обпекло Гаррі легені, коли він рвонув за ними; спалах удалині на мить вихопив з темряви силуети втікачів; Гаррі не знав, що то спалахувало, й біг далі; він був ще далеко, щоб добре націлитися закляттям…

Ще один спалах, вигуки, струмені світла у відповідь, і Гаррі зрозумів: це Геґрід вискочив зі своєї хатини й намагався зупинити смертежерів. І хоч кожен віддих роздирав легені на шматки, а біль у грудях пропікав вогнем, Гаррі побіг ще швидше. У голові залунав непроханий голос: «не Геґрід… тільки б ще й не Геґрід…»

Щось важко вдарило Гаррі в поперек, і він полетів шкереберть, проїхавшись обличчям по землі; з носа заюшила кров; перекочуючись і наставляючи чарівну паличку, він уже знав, що це його наздоганяли брат і сестра, яких він випередив, побігши коротшим шляхом…

Імпедімента! — крикнув він, перекотився ще раз і щільно припав до землі. На диво, його закляття відразу влучило в одного переслідувача, той спіткнувся і впав, збиваючи з ніг другого; Гаррі схопився на ноги й знову помчав за Снейпом…

І ось він побачив величезні обриси Геґрідової постаті, освітлені серпиком місяця, що несподівано виринув з-за хмар.

Білявий смертежер спрямовував на охоронця дичини нові й нові закляття, та Геґріда, здається, захищали успадковані від матері-велетки неймовірна сила та непробивна шкіра; проте Снейп з Мелфоєм тікали, не зупиняючись; скоро вони опиняться за брамою і зможуть роз’явитися…

Гаррі промчав повз Геґріда та його суперника, націлився в Снейпову спину і закричав:

— Закляктус!

Він не влучив; струмінь червоного світла шугонув у Снейпа над головою; Снейп крикнув: «Тікай, Драко!» — і обернувся; вони з Гаррі глянули один на одного, розділені якимись двадцятьма метрами, й одночасно підняли чарівні палички.

— Круц…

Але Снейп відхилив закляття, збивши Гаррі з ніг, перш ніж той його доказав; Гаррі перекотився й знову схопився на ноги, а величезний смертежер у нього за спиною крикнув:

Інсендіо! — Гаррі почув гуркіт вибуху й побачив помаранчевий спалах полум’я: Геґрідову хатину охопив вогонь.

— Йой, там же Іклань, заразо ти така!.. — заревів Геґрід.

Круц… — уже вдруге закричав Гаррі, цілячись в освітлену мерехтливим полум’ям постать попереду, але Снейп і цього разу заблокував закляття; Гаррі бачив, як він сміється.

— Не вдавайся до непрощенних заклять, Поттере! — Снейп перекричав гоготіння вогню, Геґрідові зойки та несамовите скавуління Ікланя, що не міг вирватися з вогненної пастки. — Тобі не вистачить відваги і вміння…

Зв’яза… — загорлав Гаррі, але Снейп відбив це закляття лінивим помахом руки.

— Бийся! — закричав до нього Гаррі. — Бийся, боягузе!

— Поттере, ти сказав, що я боягуз? — крикнув Снейп. — Твій батько не нападав на мене, якщо їх не було четверо проти мене одного. Тоді як ти його назвеш, мені цікаво?

— Закля…

— Поттер, я блокуватиму знову і знову, доки не навчишся тримати язика за зубами й перекривати мозок! — глузував Снейп, укотре відбиваючи закляття. — А ти тікай! — звелів він величезному смертежеру, що був у Гаррі за спиною. — Треба відходити, поки нема нікого з міністерства…

— Імпеді…

Та Гаррі не встиг проказати закляття, бо нестерпний біль від удару повалив його на траву. Хтось заверещав. Він зараз помре від цього болю, Снейп закатує його до смерті чи до божевілля…

— Не смій! — прогримів Снейпів голос, і біль ущух не менш раптово, ніж почався; Гаррі, скоцюрбившись, лежав на землі, стискав у руці чарівну паличку й ледве дихав; десь угорі над ним кричав Снейп.

— Ти що, забув про наказ? Поттер належить Темному Лордові… залишаємо його тут! Ходімо! Бігом!

І Гаррі відчув, як задвигтіла в нього під щокою земля, коли брат з сестрою та величезний смертежер підкорилися й побігли до брами. Гаррі з люті щось нерозбірливо закричав: тієї миті йому було байдуже, живий він чи мертвий; він відштовхнувся від землі, скочив на ноги й наосліп пошкандибав до Снейпа — людини, яку він зараз ненавидів не менше, ніж самого Волдеморта…

— Сектум…

Снейп махнув чарівною паличкою і знову відхилив закляття; але Гаррі тепер був до нього зовсім близько й нарешті добре бачив Снейпове обличчя: там уже не було й тіні глузливої посмішки; спалах вогню освітив гримасу люті. Зосередившись з останньої сили, Гаррі подумав: «Леві..»

— Ні, Поттере! — різко крикнув Снейп. Щось голосно бабахнуло, і Гаррі відлетів назад, знову важко вдарившись об землю, але тепер з його руки вислизнула чарівна паличка. Він чув Геґрідові крики й Ікланеве виття, а Снейп підступив ближче й поглянув, що він лежить, роззброєний і беззахисний — як перед цим Дамблдор. Снейпове бліде лице, освітлене загравою палаючої хижі, палало ненавистю, як і тоді, коли він уразив закляттям Дамблдора.

— Поттер, як ти посмів атакувати мене моїми ж власними закляттями? Це я їх винайшов… я, Напівкровний Принц! А ти хочеш скерувати проти мене мої ж винаходи, як і твій мерзенний батько? Не вийде!

Гаррі метнувся до чарівної палички; Снейп вистрілив у неї закляттям, вона відлетіла на кілька метрів у темряву й зникла з очей.

— То вбий мене, — прохрипів Гаррі, не відчуваючи страху, а тільки лють і зневагу. — Убий, як і його вбив, боягуз…

— НЕ СМІЙ!.. — закричав Снейп, і його обличчя раптом стало навісне, нелюдське, наче він страждав від сильного болю, як отой ув’язнений в палаючій хатині пес, що вив і скавулів за його спиною, — …НАЗИВАТИ МЕНЕ БОЯГУЗОМ!

І хльоснув паличкою повітря. Гаррі відчув, як щось гарячо-біле шмагонуло його по обличчі, наче батогом, і впав на спину. Перед очима вибухли іскри, і на мить забило дихання. А тоді він почув угорі махання крил, і щось величезне затулило собою зорі: це Бакбик налетів на Снейпа. Той відсахнувся, коли в нього впилися гострі, як бритви, кігті. Гаррі, хоч у голові гуло від удару об землю, спробував сісти й побачив, як Снейп тікає від велетенського звіра, що махав крильми й кричав таким зловісним криком, якого Гаррі ще ніколи не чув…

Гаррі ледве встав ноги і почав шукати чарівну паличку, сподіваючись продовжити гонитву. Та доки він обмацував траву, відкидаючи якісь гілочки, то зрозумів, що запізнився. І справді, коли нарешті знайшов паличку й озирнувся, то побачив тільки гіпогрифа, що кружляв понад брамою; Снейп зумів роз’явитися одразу за межами шкільної території.

— Геґріде, — промимрив усе ще задурманений Гаррі й роззирнувся навколо. — ГЕҐРІДЕ?

Він пішов, спотикаючись, до палаючої хижі, і тут з полум’я виникла велетенська постать, що несла на спині Ікланя. Гаррі щось вдячно вигукнув і впав навколішки; його трясло з голови до ніг, тіло пронизував біль, від кожного подиху в грудях пекло.

— Всьо файно, Гаррі? З тобою всьо файно? Йой, Гаррі, не мовчи…

Величезне кошлате Геґрідове лице, затуляючи собою зорі, розпливалося в Гаррі перед очима. Він відчув сморід обгорілого дерева й паленої собачої шерсті; Гаррі простяг руку й відчув біля себе тремтяче, але заспокійливо тепле й живе тіло Ікланя.

— Зі мною все нормально, — прохрипів Гаррі. — А з вами?

— Йой, та всьо файно… мене так легко не здолати.

Геґрід схопив Гаррі попід пахви й так різко смиконув, що його ноги аж відірвалися від землі. По Геґрідовій щоці сочилася кров з глибокого порізу під самісіньким оком; воно швидко розпухало.

— Треба погасити твою хатину, — сказав Гаррі, — закляттям «Аґваменті…»

— Я си пам’ятав, що таке щось є, — пробурмотів Геґрід, підняв свою тліючу парасольку з рожевими квіточками і вигукнув: — Аґваменті!

З кінчика парасольки шугонув струмінь води. Гаррі підняв руку, що тримала чарівну паличку й була свинцево-важка, і теж пробурмотів:

— Аґваменті.

Удвох з Геґрідом вони поливали хатину водою, аж доки загасили останню жарину.

— Ніби не так і зле, — з надією вимовив трохи згодом Геґрід, дивлячись на руїни, з яких снувався дим. — Ніц такого, що Дамблдор не зміг би полагодити…

Гаррі аж скрутився від пекучого болю, почувши це ім’я. Навколо було тихо і спокійно, а зсередини його гриз жах.

— Геґріде…

— Я си зв’язував лапки кільком посіпачкам, коли зачув, як вони наближаються, — сумно пробурмотів Геґрід, не зводячи очей зі своєї зруйнованої хижі. — Йой, бідачки, та ж вони, либонь, згоріли до гілочок…

— Геґріде…

— Та що сталоси, Гаррі? Я тілько уздрів тих смертежерів, що бігли від замку, але чого з ними біг Снейп, шляк би їх трафив? Де він подівся… доганяє їх?

— Він… — Гаррі мусив прокашлятися; горло було сухе від переживань та диму. — Геґріде, він убив…

— Убив? — голосно перепитав Геґрід, дивлячись на Гаррі. — Снейп убив? Йой, Гаррі, та що ти таке кажеш?

— Дамблдора, — прохрипів Гаррі. — Снейп убив… Дамблдора.

Геґрід дивився на нього й нічого не розумів, судячи з тієї частини його обличчя, яку можна було розгледіти.

— Що з Дамблдором, Гаррі?

— Він мертвий. Снейп його вбив…

— Йой, не кажи такого, — грубо крикнув Геґрід. — Снейп убив Дамблдора… Гаррі, ти що — здурів? Що ти таке кажеш?

— Я бачив, як це сталося.

— Не міг ти бачити.

— Я бачив, Геґріде.

Геґрід похитав головою; він поглядав з недовірою, але співчутливо, і Гаррі розумів, що Геґрід собі думав, ніби Гаррі дістав дуже сильний удар по голові, забив собі памороки, чи, можливо, постраждав від закляття…

— Я си гадаю, що Дамблдор просто звелів Снейпові піти з тими смертежерами, — впевнено сказав Геґрід. — Мабуть, він і далі має маскуватися. Слухай, треба завести тебе до школи. Ходім, Гаррі…

Гаррі й не намагався сперечатися чи щось пояснювати. Його ще й досі тіпало. Геґрід швидко й сам про все довідається, дуже швидко…

Вони пішли до замку, і Гаррі побачив у багатьох вікнах світло. Він чудово уявляв, що там діється: учні, мабуть, ходять з кімнати в кімнату, розповідають, що тут були смертежери, що над Гоґвортсом сяє Мітка, що, отже, когось убили…

Дубові вхідні двері були відчинені, і світло зсередини заливало доріжку й галявину. Сходами повільно й невпевнено спускалися учні в піжамах, нервово шукаючи слідів перебування тут смертежерів, що давно повтікали в темряву ночі. А Гаррі не зводив очей з кутка подвір’я під найвищою вежею. Йому здалося, що він бачить на траві чорне скоцюрблене тіло, хоч він був ще надто далеко і бачити нічого не міг. До місця, де мав би лежати Дамблдор, сходилися люди.

— На що вони там дивляться? — здивувався Геґрід, коли вони з Гаррі підійшли до входу в замок і Іклань тісніше притулився до їхніх ніг. — Йой, а що то там си лежить на траві? — різко додав Геґрід, вказуючи на підніжжя астрономічної вежі, де вже зібрався невеличкий натовп. — Видиш, Гаррі? Отамечки, просто від вежею? Під самою Міткою… йой… невже то могли викинути?..

Геґрід замовк, не в змозі висловити вголос страшну думку. Гаррі йшов біля нього, відчуваючи, як болять і печуть йому лице й ноги в тих місцях, куди за минулі півгодини влучали різноманітні закляття, хоч це відчуття було якось дивно відсторонене, ніби від цих ран страждав хтось інший, а не він. Реальним і невідворотнім був тільки жах, що стискав груди…

Він пройшов з Геґрідом, наче уві сні, крізь юрбу до самої середини, де приголомшені учні й викладачі залишили вільний проміжок.

Гаррі почув, як Геґрід застогнав з болючого потрясіння, але не зупинився і помалу йшов далі. Нарешті дійшов до Дамблдора й припав біля нього до землі.

Що немає найменшої надії, Гаррі зрозумів ще тоді, як ослабло закляття-тілов’яз, наслане на нього Дамблдором, бо знав, що воно слабне тільки тоді, як той, хто його наслав, гине сам; проте все одно ніяк не можна було звикнути до думки, що ось він лежить мертвий, розпростертий, мов підбитий орел — найвидатніший чаклун, якого він будь-коли зустрічав.

Очі в Дамблдора були заплющені. Якби не дивно вигнуті руки й ноги, можна було б подумати, що він спить. Гаррі простяг руку, поправив на гачкуватому носі схожі на два півмісяці окуляри й витер рукавом цівочку крові на його вустах. Потім подивився на мудре старе обличчя й спробував увібрати в себе цю страшну й незбагненну правду: Дамблдор уже ніколи з ним не заговорить, уже нічим не зможе йому допомогти…

У натовпі за спиною в Гаррі ледь чутно перемовлялися. Минула, здається, вічність, доки він зрозумів, що його коліно впирається у щось тверде. Він опустив очі.

З Дамблдорової кишені випав медальйон, який вони зуміли викрасти багато годин тому. Від удару об землю він розкрився. І хоч Гаррі просто неспроможний уже був відчувати потрясіння, жах чи смуток, такий він був ними переповнений, проте одразу, піднявши медальйон, він збагнув — щось не так…

Покрутив медальйон у руках. Це не був такий великий медальйон, як той, що вони бачили в ситі спогадів; на ньому не було ніяких позначок, не було літери «С» із завитками — знаку, що буцімто належав Слизеринові. Ба більше, там узагалі нічого не було всередині, крім складеного вдвоє клаптика пергаменту, ввіпхнутого туди, де мав бути чийсь портретик.

Механічно, не тямлячи, що робить, Гаррі витяг цей клаптик, розгорнув і прочитав у світлі численних чарівних паличок, що горіли за його спиною:

Темному Лордові

Я знаю, що помру задовго до того, як ти це прочитаєш, але ти маєш знати, що це я розкрив твою таємницю.

Я викрав справжній горокракс і маю намір негайно його знищити.

Я дивлюся в обличчя смерті з надією, що коли ти зустрінеш гідного супротивника, то знову будеш смертним.

Р. А. Б.

Гаррі не знав і не хотів знати, що означає ця записка. Тільки одне мало значення: це не був горокракс. Дамблдор позбавив себе сили, випивши ту жахливу рідину намарне. Гаррі зібгав пергамент у руці, очі запекло від сліз, а в нього за спиною завив Іклань.

Загрузка...