Гаррі Поттер і Орден Фенікса

Розділ десятий Луна Лавґуд

Уночі Гаррі спав неспокійно. У його снах то з’являлися, то зникали батьки, не кажучи при цьому ні слова. Місіс Візлі ридала над мертвим тілом Крічера під пильними поглядами Рона та Герміони, з коронами на головах, а потім Гаррі знову брів коридором, що закінчувався замкненими дверима. Коли він раптово прокинувся, йому поколювало в шрамі, а Рон уже був одягнений і намагався його розбудити.

— Швидше вставай, бо мама вже заводиться, каже, що ми спізнимося на поїзд…

В будинку панувала метушня. З того, що він почув, одягаючись з неймовірною швидкістю, Гаррі зрозумів, що Фред і Джордж зачаклували свої валізи, щоб ті самі полетіли донизу, і їх не треба було нести, але в результаті валізи збили з ніг Джіні, і та стрімголов прокотилася сходами два поверхи аж до коридору. Місіс Візлі і місіс Блек репетували як навіжені.

— …МОГЛИ ЇЇ СЕРЙОЗНО ПОКАЛІЧИТИ, ВИ, ТЕЛЕПНІ!

— …БРУДНІ ПОКРУЧІ, ВИ ГАНЬБИТЕ МІЙ ОТЧИЙ ДІМ!

До кімнати, саме тоді, як Гаррі взував кросівки, вбігла схвильована Герміона. На її плечі похитувалася Гедвіґа, а в руках звивався Криволапик.

— Мама з татом щойно прислали назад Гедвіґу. — Сова послужливо злетіла вгору й усілася зверху на свою клітку. — Ти вже готовий?

— Майже. З Джіні все гаразд? — поцікавився Гаррі, нап’ялюючи окуляри.

— Місіс Візлі привела її до тями, — відповіла Герміона. — Але тепер Дикозор скаржиться, що нам не можна виходити, доки не з’явиться Стержис Подмор, бо інакше не вистачатиме одного охоронця.

— Охоронця? — перепитав Гаррі. — Ми повинні їхати на Кінґс-Крос з охороною?

— Ти повинен їхати на Кінґс-Крос з охороною, — виправила його Герміона.

— Навіщо? — роздратувався Гаррі. — Я думав, що Волдеморт зараз заліг на дно. Чи ти хочеш сказати, що він раптом нападе на мене з-за сміттєвого бачка?

— Не знаю, просто так каже Дикозор, — неуважно відповіла Герміона, зиркаючи на годинник, — але якщо ми зараз не вирушимо, то вже напевно пропустимо поїзд…

— МОЖЕ, ВИ ВСІ НАРЕШТІ-ТАКИ СПУСТИТЕСЯ ДОНИЗУ! — заволала місіс Візлі, і Герміона, підстрибнувши, мов ошпарена вибігла з кімнати. Гаррі схопив Гедвіґу, безцеремонно запхнув її у клітку й поспішив за Герміоною, волочачи валізу.

Портрет місіс Блек з люті аж вив, але ніхто й не намагався затулити його портьєрами, бо галас у коридорі все одно не дав би їй заснути.

— Гаррі, підеш зі мною й Тонкс, — гаркнула місіс Візлі, перекрикуючи безперервне верещання: «БРУДНОКРОВЦІ! ПОГАНЬ! ПОРОДЖЕННЯ НЕЧИСТІ!» — Валізу й сову залиш, про багаж подбає Аластор… О Господи, Сіріусе, Дамблдор же сказав тобі «ні»!

Біля Гаррі, що перелазив через численні валізи, добираючись до місіс Візлі, з’явився схожий на ведмедя чорний пес.

— Чесне слово… — У голосі місіс Візлі чувся розпач. — Що ж, роби як знаєш!

Вона рвучко відчинила вхідні двері й вийшла під лагідне вересневе сонце. Гаррі й пес пішли за нею. Двері зачинилися за їхніми спинами, й верески місіс Блек одразу стихли.

— А де Тонкс? — поцікавився Гаррі, коли вони зійшли кам’яними сходами будинку номер дванадцять, який зник, Щойно вони ступили за поріг.

— Вона чекає нас трохи далі, — сухо відказала місіс Візлі, намагаючись не дивитися на чорного пса, що підстрибом біг коло Гаррі.

На розі їх привітала якась старенька. Вона мала сиве волосся з дрібними кучериками та пурпурового капелюха у формі пиріжка.

— Здоров був, Гаррі! — підморгнула вона йому. — Треба поспішити, Молі, — додала бабця, зиркаючи на годинник.

— Та знаю, знаю, — простогнала місіс Візлі, прискорюючи кроки, — але Дикозор хотів чекати Стержиса… якби ж то Артур знову організував нам машини з міністерства… але Фадж тепер не позичить йому й порожньої чорнильниці… і як ті маґли витримують подорожі без чарів…

А от великий чорний пес радісно гавкав і стрибав навколо них, ганяючись за голубами і за власним хвостом. Гаррі не міг стримати сміху. Сіріус дуже довго не виходив з будинку. Місіс Візлі стисла вуста майже так, як тітка Петунія.

Пішки вони дійшли до вокзалу Кінґс-Крос за двадцять хвилин, і за цей час не сталося нічого вартого уваги, хіба що Сіріус на втіху Гаррі налякав одного-двох котів. На самому вокзалі вони затрималися, ніби випадково, біля перегородки між дев’ятою та десятою платформами, пересвідчилися, що все спокійно, а тоді по черзі сперлися на перегородку й легко пройшли крізь неї на платформу дев’ять і три чверті. Там уже стояв «Гоґвортський експрес», випльовуючи пару впереміш із сажею на платформу, заповнену учнями та їхніми родинами. Гаррі вдихнув знайомий запах і відчув, як поліпшується настрій… Нарешті він повертався…

— Сподіваюся, ніхто не спізниться, — стривожено мовила місіс Візлі, озираючись на ковану залізну арку, що дугою нависала над платформою і крізь яку заходили новоприбулі.

— Класний пес, Гаррі! — гукнув йому високий хлопець з копицею дрібних кісок.

— Дякую, Лі, — усміхнувся Гаррі, а Сіріус несамовито замахав хвостом.

— Ох, нарешті, — полегшено зітхнула місіс Візлі, — ось і Аластор з багажем, дивіться…

Муді низько натяг на свої різнокаліберні очі кепку носильника і шкутильгав крізь арку, штовхаючи візок з валізами.

— Усе гаразд, — пробурмотів він місіс Візлі і Тонкс, — Нам, начебто, ніхто не сів на хвіст…

Ще за кілька секунд на платформі з’явився містер Візлі з Роном та Герміоною. Вони майже розвантажили Дикозорів візок з багажем, коли прибули Фред, Джордж та Джіні з Люпином.

— Мали якісь проблеми? — прохрипів Муді.

— Жодних, — відповів Люпин.

— Я все ж повідомлю Дамблдорові про Стержиса, — пообіцяв Муді, — це вже вдруге на цьому тижні він не з’являється. Стає такий самий ненадійний, як і Манданґус.

— Що ж, бережіть себе, — потис усім долоні Люпин. Останнім він попрощався з Гаррі й поплескав його по плечу. — Ти теж, Гаррі. Будь обережний.

— Ніде не висовуйся і будь пильний, — потис Гарріну руку Муді. — І не забувайте всі — не пишіть нічого зайвого. Якщо в чомусь сумніваєтесь, то в листі краще про це взагалі не згадувати.

— Я така рада, що з вами всіма познайомилася, — сказала Тонкс, пригортаючи до себе Герміону й Джіні. — Маю надію, що скоро побачимось.

Пролунав останній свисток. Учні, що й досі були на платформі, поспішили у вагони.

— Швидко, швидко, — розгублено бурмотіла місіс Візлі, обіймаючи всіх підряд. Гаррі попався їй двічі. — Пишіть… будьте чемні… якщо забули щось, то ми вам вишлемо… залазьте вже, залазьте, мерщій…

Великий чорний пес раптом став на задні лапи, а передні поклав Гаррі на плечі, проте місіс Візлі підштовхнула Гаррі до дверей вагона й зашипіла:

— Господи, Сіріусе, поводься як пес!

— До зустрічі! — гукнув Гаррі у відчинене вікно, коли поїзд рушив з місця, а Рон, Герміона й Джіні махали руками з-за його спини. Постаті Тонкс, Люпина, Муді, містера й місіс Візлі швидко зменшилися, але чорний пес іще мчав наввипередки з поїздом, метляючи хвостом. Люди на платформі реготали, дивлячись, як він женеться за вагоном, але колія зробила вигин, і Сіріус зник з очей.

— Йому не треба було приходити з нами, — стурбовано сказала Герміона.

— Ой, не починай, — скривився Рон, — він, бідолаха, місяцями не бачив денного світла.

— Годі базікати, — плеснув у долоні Фред. — Нам ще треба обговорити з Лі деякі справи. Бувайте, — і вони з Джорджем зникли в коридорі вагона.

Поїзд набирав швидкості, за вікном пролітали будинки, і всі похитувалися разом з вагоном.

— То що, пошукаємо собі купе? — запропонував Гаррі.

Рон з Герміоною перезирнулися.

— Е-е, — пробелькотів Рон.

— Ми… ну… ми з Роном маємо їхати у вагоні для старост, — незграбно пояснила Герміона.

Рон не дивився на Гаррі, його раптом страшенно зацікавили нігті власної лівої руки.

— Он як, — буркнув Гаррі. — Ну що ж. Добре.

— Не думаю, що ми повинні там сидіти всю поїздку, — почала виправдовуватися Герміона. — У наших листах було написано, що нам треба лише отримати інструкції від шкільних старост та ще трохи почергувати в коридорах.

— Добре, — повторив Гаррі. — Ну, то… побачимось, мабуть, пізніше.

— Так, аякже, — погодився Рон, крадькома стурбовано зиркаючи на Гаррі. — Я не хочу туди йти, краще б я… але ми повинні… тобто мені від цього ніякого кайфу, я ж не Персі, — зухвало додав він.

— Знаю, що не Персі, — запевнив його Гаррі й усміхнувся. Та коли Герміона з Роном потягли свої валізи, Криволапика й клітку з Левконією в напрямку голови поїзда, Гаррі охопило дивне відчуття втрати. Він ще жодного разу не їздив на «Гоґвортському експресі» без Рона.

— Ходімо, — підштовхнула його Джіні, — може, ще займемо для них місця.

— Гаразд, — погодився Гаррі і вхопив однією рукою Гедвіжину клітку, а другою — ручку валізи. Вони попленталися коридором, зазираючи крізь скляні двері в переповнені купе. Гаррі не міг не помітити, що багато учнів зацікавлено зиркали на нього, а дехто штовхав сусідів і показував на Гаррі пальцем. Подібні ситуації повторилися і в наступних п’яти вагонах. Гаррі пригадав, як «Щоденний віщун» цілісіньке літо забивав баки своїм читачам історійками про його брехливість та намагання виділитися серед інших. Цікаво, мляво подумав він, чи всі ці учні, що перешіптуються й витріщаються на нього, повірили тим нісенітницям.

В останньому вагоні вони зустріли Невіла Лонґботома — теж п’ятикласника з Ґрифіндору. Невілове кругле обличчя аж пашіло, так йому важко було тягти свою валізу і водночас утримувати однією рукою жабунчика Тревора, що відчайдушно пручався.

— Здоров, Гаррі, — задихано привітався Невіл. — Привіт, Джіні… скрізь усе забито… не можу знайти собі місця…

— Що ти таке кажеш? — здивувалася Джіні, протискаючись повз Невіла й зазираючи в купе за його спиною. — Тут є місця. Немає нікого, крім Лунатички Лавґуд…

Невіл пробелькотів, що, мовляв, не хоче нікого турбувати.

— Не будь дурний, — зареготала Джіні, — не бійся її.

Вона відчинила двері й затягла в купе свою валізу. Гаррі з Невілом зайшли за нею.

— Салют, Луна, — привіталася Джіні, — нічого, що ми займемо ці місця?

Дівчина біля вікна підвела голову. Вона мала розпатлане й брудне біляве волосся до пояса, ледь помітні брови й вирячені очі, що надавали їй навіки здивованого вигляду. Гаррі одразу збагнув, чого Невіл не хотів заходити в це купе. Виразно відчувалося, що в цієї дівчини не всі вдома. Можливо, тому що вона заклала свою чарівну паличку за ліве вухо, чи тому що мала на собі намисто з корків від маслопива, чи тому що читала журнал догори ногами. Вона зиркнула на Невіла, а тоді зупинила свій погляд на Гаррі й кивнула головою.

— Дякую, — всміхнулася їй Джіні.

Гаррі з Невілом запхнули всі три валізи та Гедвіжину клітку на багажну полицю й посідали. Луна розглядала їх поверх перевернутого догори дриґом журналу, що називався «Базікало». Дівчині, здається, не потрібно було кліпати очима, як усім нормальним людям. Погляд її прикипів до Гаррі, що сів навпроти неї, шкодуючи вже, що так учинив.

— Луна, добре провела літо? — поцікавилася Джіні.

— Так, — замріяно озвалася Луна, не відводячи очей від Гаррі. — Непогано. А ти — Гаррі Поттер, — додала раптом вона.

— Я це вже знаю, — відповів Гаррі.

Невіл захихотів. Луна глянула на нього своїми блідими очима.

— А хто ти, я не знаю.

— Ніхто, — миттю відказав Невіл.

— Та не вигадуй, — втрутилася Джіні. — Невіл Лонґботом… Луна Лавґуд. Луна моя однокласниця, тільки з Рейвенклову.

— Розум безмежний — це скарб величезний, — майже проспівала Луна. А далі затулила лице своїм перевернутим журналом і замовкла.

Гаррі з Невілом перезирнулися, здивовано піднявши брови. Джіні ледве стримувалася, щоб не захихотіти.

Поїзд, туркочучи, набирав швидкість, і довкола вже не було жодних будівель. Погода того дня була дивно-мінлива. Однієї миті вагон заливало сонячне сяйво, а вже наступної — він проїжджав під грізними сірими хмарами.

— Знаєш, що мені подарували на день народження? — запитав Невіл.

— Ще одного Нагадайка? — пригадав Гаррі білу, мов мармур, кульку, що її Невілова бабуся прислала йому з надією поліпшити жахливу пам’ять онука.

— Ні, — заперечив Невіл, — хоч він би мені й пригодився, бо старого Нагадайка я вже давно загубив… Ось подивися…

Тією рукою, що не стискала Тревора, він понишпорив у своєму шкільному портфелі і витяг маленького кактусика в горщику. Кактус замість колючок був укритий якимись фурункулами.

— Мімбулус мімблетонія, — гордо проголосив Невіл.

Гаррі почав розглядати дивовижу. Вона легенько пульсувала і через те була зловісно схожа на якийсь хворий внутрішній орган.

— Це дуже-дуже рідкісна штука, — аж сяяв Невіл. — Навіть не знаю, чи є щось таке у гоґвортській оранжереї. Не дочекаюся, щоб показати її професорці Спраут. Це мені дядько Елджі привіз з Ассирії. Цікаво, чи можна її розводити?

Гаррі знав, що гербалогія — улюблений Невілів предмет, але не міг, хоч убий, зрозуміти, навіщо йому потрібна ця чахла рослинка.

— А чи вона… е-е… щось робить? — поцікавився він.

— Ще й як! — похвалився Невіл. — У неї дивовижний захисний механізм. На, потримай Тревора…

Він поклав жабку Гаррі на коліна і вийняв з портфеля перо. Вирячені очі Луни Лавґуд знову визирнули з-за журналу, щоб бачити, що робить Невіл. Той підняв мімбулус мімблетонію на рівень очей, знайшов, висолопивши язика, потрібне місце й різко штрикнув рослину гострячком пера.

З кожнісінького її фурункула бризнула рідина — густими смердючими темно-зеленими цівками. Заляпало стелю, вікна й журнал Луни Лавґуд. Джіні ще якось устигла затулити обличчя долонями, проте, здавалося, мала на голові слизьку зелену шапочку, а ось Гаррі, що руками втримував Тревора, сидів тепер з обляпаним обличчям. Рідина смерділа гноєм.

Невіл, забризканий з голови до пояса, потрусив головою, щоб гидота трохи стекла з очей.

— В-вибачте, — видихнув він, — я ще це не випробовував… не знав, що станеться аж таке… тільки не журіться, бо смердосік не отруйний, — додав він нервово, коли Гаррі виплюнув на підлогу ковток рідини.

Саме тієї миті відчинилися двері купе.

— Ой… здоров, Гаррі, — пролунав стурбований голос. — Е-е… Я, мабуть, невчасно?

Гаррі протер окуляри вільною від Тревора рукою. З дверей до нього всміхалася дуже гарна дівчина з довгим і лискучим чорним волоссям. Чо Чанґ, ловець рейвенкловської квідичної команди.

— Ой… привіт, — безпорадно буркнув Гаррі.

— Е-е… — розгубилася Чо, — я просто хотіла привітатися… Бувайте.

Почервонівши, вона зачинила двері й зникла. Гаррі відкинувся на спинку сидіння і застогнав. Він волів би, щоб Чо зустріла його в якійсь класній компанії, де всі до сліз реготали б з анекдоту, що він його розповів, а не тут, у товаристві Невіла та Лунатички Лавґуд, з жабою в руках і заляпаного смердосоком.

— Не страшно, — підбадьорила їх Джіні. — Ми зараз легко почистимось. — Вона витягла чарівну паличку: — Брудозникс!

Смердосік зник.

— Вибачте, — ледь чутно повторив Невіл.

Рон з Герміоною не приходили майже годину, вже навіть візок з їжею встигли провезти повз купе. Гаррі, Джіні і Невіл доїли гарбузові пиріжки і почали обмінюватися картками з шоколадних жабок, коли відчинилися двері купе і Рон з Герміоною, нарешті, з’явилися в супроводі Криволапика та Левконії, що пронизливо ухкала в клітці.

— Я зголоднів як вовк, — сказав Рон, поставивши клітку з Левконією біля Гедвіґи, а тоді схопив шоколадну жабку й бухнувся на сидіння біля Гаррі. Розірвав обгортку, відгриз жабці голову і відкинувся назад, заплющивши очі, немовби мав страшенно виснажливий ранок.

— Від кожного гуртожитку — по двоє старост-п’ятикласників, — роздратовано сіла на своє місце Герміона. — Дівчина й хлопець.

— А вгадайте, хто староста Слизерину? — все ще не розплющував очей Рон.

— Мелфой, — одразу здогадався Гаррі, певний, що підтвердяться його найгірші побоювання.

— Звичайно, — з гіркотою підтвердив Рон, запхав у рот решту жабки і потягнувся по іншу.

— І ще ця жирна корова Пенсі Паркінсон, — обурилася Герміона. — Яка з неї старостиня? Вона ж тупіша за контуженого троля!

— А в Гафелпафі хто? — поцікавився Гаррі.

— Ерні Макмілан та Анна Ебот, — проплямкав Рон.

— А з Рейвенклову Ентоні Ґольдштейн та Падма Патіл, — додала Герміона.

— Ти приходив з Падмою Патіл на святковий бал, — пролунав невиразний голос.

Усі озирнулися на Луну Лавґуд, що, не кліпаючи, дивилася на Рона поверх журналу «Базікало». Рон ледь не вдавився, ковтаючи жабку.

— Знаю, що приходив, — здивовано погодився він.

— Вона була не дуже задоволена, — повідомила Луна. — Думає, що ти погано поводився, бо не хотів потанцювати. А мені, мабуть, було б однаково, — замислено додала вона, — бо я не дуже люблю танці.

Вона знову сховалася за «Базікалом».

Рон якийсь час дивився, роззявивши рота, на обкладинку журналу, а тоді глянув на Джіні, чекаючи якихось пояснень. Та Джіні затуляла долонями рота, щоб не розреготатися. Рон очманіло похитав головою і зиркнув на годинника.

— Нам же треба періодично перевіряти коридори, — сказав він Гаррі й Невілу, — ми можемо й покарання призначати, якщо хтось порушить правила поведінки. Хотів би я упіймати на чомусь Креба з Ґойлом…

— Роне, не можна зловживати посадою! — застерегла Герміона.

— О, звичайно, бо ж Мелфой ніколи не зловживатиме, — відбрикнувся Рон.

— То ти що, опустишся до його рівня?

— Ні, я просто хочу його випередити, поки він ще не причепився до моїх друзів.

— Заради Бога, Роне…

— Я примушу Ґойла переписувати тексти! Це для нього смерть, бо він не любить писати, — радісно заявив Рон. Він зробив голос низьким, як у Ґойла, наморщив лоба, ніби з усієї сили намагався зосередитись, і вдавано почав виводити в повітрі: — «Я… не… повинен… мати вигляд… як… бабуїнова… дупа».

Усі засміялися, а найголосніше Луна Лавґуд. Вона залилася таким реготом, що Гедвіґа прокинулась і обурено затріпотіла крильми, а Криволапик вистрибнув на багажну полицю й засичав. Луна реготала так нестримно, що журнал вилетів у неї з рук і впав на підлогу.

— Ой, як це кумедно!

На її витрішкуватих очах виступили сльози, вона хапала ротом повітря, не відводячи очей від Рона. Він спантеличено роззирався, але всі тепер сміялися з виразу Ронового обличчя і з дурнуватого реготу Луни Лавґуд, що хиталася назад-вперед, хапаючись за боки.

— Ти з нас дражнишся? — насуплено глянув на неї Рон.

— Бабуїнова… дупа! — заливалася вона, тримаючись за ребра.

Усі дивилися, як регоче Луна, і лише Гаррі глянув на журнал, що лежав на підлозі, й раптом помітив таке, що змусило його нахилитися. Коли журнал був догори ногами, важко було зрозуміти, що зображено на обкладинці, але тепер Гаррі збагнув, що то була доволі погана карикатура на Корнеліуса Фаджа. Гаррі впізнав його лише за зеленим капелюхом-котелком. Однією рукою Фадж стискав торбу із золотом, а другою душив за горло ґобліна. Карикатура була підписана: «Як далеко зайде Фадж, щоб заволодіти „Ґрінґотсом“?» Нижче були заголовки інших статей у журналі.

— Можна глянути? — нетерпляче попросив Гаррі в Луни.

Вона кивнула, не відводячи очей від Рона й усе ще захлинаючись сміхом.

Гаррі розгорнув журнал і пробіг очима заголовки. Він геть забув про журнал, що його Кінґслі передав через містера Візлі для Сіріуса, але це мало бути саме те число «Базікала». Знайшов потрібну сторінку й схвильовано глянув на статтю.

Вона також була проілюстрована жахливою карикатурою. Гаррі навіть не впізнав би там Сіріуса, якби малюнок не підписали. Сіріус стояв на купі людських кісток, тримаючи в руках чарівну паличку. Стаття мала підзаголовок:

Гаррі мусив кілька разів перечитати це речення, щоб переконатися, що нічого не переплутав. Коли це Сіріус став співочою зіркою?

Дочитавши, Гаррі ще якийсь час здивовано розглядав сторінку. Мабуть, то був жарт, подумалось йому, мабуть, у цьому журналі весь час друкують різні містифікації. Він перегорнув кілька сторінок і знайшов матеріал, присвячений Фаджу.

Далі Гаррі не читав. Фадж мав багато вад, але Гаррі було важко уявити, як той наказує молоти ґоблінів на фарш. Він погортав журнал далі. Затримувався на деяких сторінках, щоб прочитати таке: звинувачення «Тайфунів з Татшила» у виграші чемпіонату квідичної ліги завдяки поєднанню шантажу, тортур і незаконного втручання в конструкцію мітел; інтерв’ю з чарівником, котрий доводив, що літав на місяць на «Чистометі-6», а на доказ показував торбу з місячними жабами, яких він там нібито наловив; а ще статтю про стародавні руни, з якої стало зрозуміло, чому Луна читала «Базікала» догори дриґом: якщо руни перевернути, писалося там, то вони відкриють вам закляття, яке перетворить вуха ваших ворогів на мандаринки. Порівняно з рештою статей «Базікала» припущення, що Сіріус насправді був солістом «Веселих ґоблінів», було чи не найвірогідніше.

— Є щось цікаве? — спитав Рон, коли Гаррі закрив журнал.

— Ясно, що нема, — їдко заперечила Герміона, не встиг ще Гаррі й рота розкрити. — «Базікало» не вартий уваги, це всім відомо.

— Даруйте, — озвалася Луна; голос її раптом втратив сонливість. — Мій батько — редактор журналу.

— Я… е-е, — зніяковіла Герміона. — Ну… там є дещо цікаве… тобто він досить…

— Прошу мені віддати, дякую, — холодно процідила Луна, нахилилася й вихопила журнал з Гарріних рук. Знайшовши п’ятдесят сьому сторінку, вона знову рішуче перевернула його догори дриґом і сховалася за обкладинкою. Аж тут утретє відчинилися двері купе.

Гаррі озирнувся. Він цього сподівався, та все одно вигляд Драко Мелфоя, що шкірився до нього з-поміж своїх друзяк Креба і Ґойла, анітрохи його не втішив.

— Що таке? — агресивно вигукнув він, не давши Мелфоєві й рота роззявити.

— Будь чемний, Поттере, бо призначу тобі покарання, — вичавив Мелфой. Його прилизане біляве волосся та загострене підборіддя були точнісінько такі, як у батька. — Карочє, я, на відміну від тебе, став старостою, а це означає, що я, на відміну від тебе, наділений владою карати учнів.

— Так, — сказав Гаррі, — але ти, на відміну від мене, козел, тому відчепися й вимітайся.

Рон, Герміона, Джіні й Невіл зареготали. Мелфой скривив губи.

— А скажи, Поттере, ти ловиш кайф від того, що ти — на другому місці після Візлі? — поцікавився він.

— Заткнися, Мелфою, — різко втрутилася Герміона.

— Що, я зачепив болючу струнку? — вишкірився Мелфой. — Карочє, стережися, Поттер, бо я тепер буду, як пес винюхувати кожен твій крок. Тільки спробуй знову викинути якогось коника.

— Вимітайся! — зірвалася на ноги Герміона.

Мелфой захихотів, востаннє окинув Гаррі лиховісним поглядом і пішов. Креб і Ґойл вайлувато потупотіли за ним. Герміона грюкнула за ними дверима купе й озирнулася на Гаррі. Її, так само як і його, стурбували Мелфоєві слова.

— Кинь-но мені ще одну жабку, — попросив Рон. Він явно нічого не помітив.

Гаррі не міг вільно говорити перед Невілом і Луною. Він ще раз нервово зиркнув на Герміону, а тоді задивився у вікно.

Думав, що прихід Сіріуса на вокзал стане веселою пригодою, а виявилося, що це необачна, а можливо, й відверто небезпечна витівка… Герміона мала рацію: Сіріусові не варто було приходити. А що, як містер Мелфой помітив чорного пса й розповів про це Дракові? Що, як він вирахував, що Візлі, Люпин, Тонкс і Муді знають, де ховається Сіріус? Чи, може, Мелфой просто випадково вжив слова «як пес»?

Погода не переставала щомиті мінятися, доки вони мчали все далі й далі на північ. Спочатку вікна легенько покропив дощик, тоді не дуже впевнено визирнуло сонечко і знову все затягло хмарами. Коли запала темрява, а в вагонах засвітили світло, Луна склала «Базікало», акуратно сховала його в сумочку і стала по черзі розглядати всіх у купе.

Гаррі сидів, притисшись чолом до вікна, і намагався угледіти вдалині обриси Гоґвортсу, але ніч була безмісячна, а залита дощем шибка — непрозора.

— Час, мабуть, переодягатися, — згадала нарешті Герміона, і всі повідкривали валізи й одягли шкільні мантії. Герміона й Рон старанно причепили до грудей значки старост. Гаррі помітив, як Рон глипав на своє відображення в темній шибці.

Нарешті поїзд почав гальмувати, і в вагонах залунав звичний галас, коли всі діставали з полиць багаж та домашніх звіряток, готуючись до виходу. Рон і Герміона мали за всім цим наглядати, тож вони знову кудись побігли, залишивши на Гаррі Криволапика та Левконію.

— Я візьму сову, якщо хочеш, — запропонувала Гаррі Луна, показуючи на Левконію, а Невіл тим часом обережно запихав Тревора у внутрішню кишеню мантії.

— О, дякую, — зрадів Гаррі й подав дівчині Левконію, а сам надійніше схопив Гедвіжину клітку.

Вони посунули з купе, в коридорі змішалися з юрбою й відчули жалючий подув нічного вітерцю. Поволі рухалися до дверей. До Гаррі долинув запах сосон, що росли уздовж стежки до озера. Він ступив на платформу й озирнувся, прислухаючись, чи не почує зараз знайомий голос: «Перші кляси… перші кляси… Сюди…»

Але не почув. Натомість лунав зовсім інший, бадьорий жіночий голос:

— Першокласників прошу зібратися тут! Усі першокласники до мене!

До Гаррі, гойдаючись, наближався чийсь ліхтар, і в його світлі Гаррі побачив випнуте підборіддя та коротку зачіску професорки Граблі-Планки, чаклунки, що торік якийсь час вела замість Геґріда уроки догляду за магічними істотами.

— А де ж Геґрід? — вигукнув він.

— Не знаю, — відповіла Джіні, — але треба відійти, бо ми заступаємо всім вихід.

— Ага…

Джіні відтіснили кудись від Гаррі, поки він плентався по платформі до виходу зі станції. Проштовхуючись крізь натовп, Гаррі напружував зір — намагався угледіти в пітьмі Геґрідів силует. Він мусив десь тут бути, Гаррі ж так на це сподівався, так прагнув знову побачити Геґріда! Але того ніде не було видно.

«Він не міг звідси поїхати, — переконував сам себе Гаррі, поволі виходячи з юрбою на пристанційну дорогу. — Може, він просто застудився, чи ще щось…»

Роззирнувся за Роном чи Герміоною, бажаючи знати їхню думку з приводу чергової появи професорки Граблі-Планки, але тих теж ніде не було видно, тож він побрів до темного, омитого дощем путівця, що починався відразу за станцією Гоґсмід.

Там стояло близько сотні диліжансів без коней, що завжди відвозили всіх учнів, крім першокласників, до замку. Гаррі глянув на них, ще раз роззирнувся за Роном і Герміоною, і знову здивовано придивився до диліжансів.

Тепер вони вже не їхали самі собою. У голоблі диліжансів були впряжені якісь істоти. Якщо вже якось їх називати, то Гаррі сказав би, що це коні, хоч вони дещо скидалися на рептилій. Були безтілесні, а їхні кістяки щільно обтягувала чорна шкіра, крізь яку виразно проступало кожнісіньке ребро. Шкапи мали драконоподібні голови з білими виряченими очима без зіниць та чорні шкірясті крила, які більше пасували б величезним кажанам. Загалом вигляд цих істот, що спокійно й тихенько стояли в сутінках, був моторошний і зловісний. Гаррі не міг зрозуміти, навіщо цих жахливих коней запрягли в диліжанси, якщо ті чудово могли рухатися й без них.

— А де Лев? — почувся за Гарріною спиною Ронів голос.

— Її забрала та дівчина, Луна, — миттю озирнувся Гаррі, прагнучи поговорити з Роном про Геґріда. — Як ти гадаєш, де…

— …дівся Геґрід? Не знаю, — стурбовано озвався Рон. — Хоч би з ним усе було гаразд…

Трохи далі розштовхував другокласників, щоб дістатися до диліжансів, Драко Мелфой у супроводі зграйки своїх посіпак — Креба, Ґойла та Пенсі Паркінсон. Ще за кілька секунд з юрби вибігла захекана Герміона.

— Мелфой таке там виробляв з першокласниками! Обов’язково про це доповім! Він якісь три хвилини носить свій значок, а вже дістав усіх до печінок… а де Криволапик?

— У Джіні, — відказав Гаррі. — Ось вона…

З юрби вийшла Джіні з Криволапиком, що звивався в її руках.

— Дякую, — забрала кота Герміона. — Ходімо, треба знайти якийсь диліжанс, поки ще всіх не зайняли…

— Десь немає мого Лева! — вигукнув Рон, але Герміона вже поспішила до найближчого вільного диліжанса. Гаррі затримався з Роном.

— Що то за жахіття, не знаєш? — спитав він Рона й кивнув на страхітливих коней, повз яких проходили інші учні.

— Яке жахіття?

— Та ті коні…

З’явилася Луна, тримаючи в руках клітку з Левконією. Крихітна сова, як завжди, схвильовано цвенькала.

— Нате, — сказала Луна. — Така гарнюсінька сова!

— Е-е… так… нормальна, — похмуро буркнув Рон. — Ходімо вже, треба сідати… то що ти, Гаррі, питав?

— Питав, що то за жахливі коні? — повторив Гаррі, йдучи з Роном та Луною до диліжанса, де вже сиділи Герміона й Джіні.

— Які коні?

— Та ті, що впряжені в диліжанси! — нетерпляче вигукнув Гаррі. Зрештою, вони вже майже порівнялися з найближчим конем, що витріщався на них своїми порожніми білими очиськами. Але Рон спантеличено зиркнув на Гаррі.

— Що ти таке мелеш?

— Я кажу, що… та сам подивися!

Гаррі схопив Рона за руку й розвернув так, щоб той опинився прямо перед головою крилатого коня. Рон якусь мить дивився туди, а потім озирнувся на Гаррі.

— На що я маю дивитися?

— Та на… ну, ось, між голоблями! Запряжені в диліжанс! Просто в тебе перед носом…

Та Рон і далі був спантеличений, тож Гаррі стрельнула химерна думка.

— Ти що… їх не бачиш?

— Кого не бачу?

— Не бачиш, хто впряжений у диліжанси?

Рон уже, здавалося, стурбувався серйозно.

— Гаррі, з тобою все гаразд?

— Так… я…

Гаррі нічого не міг збагнути. Кінь стояв прямісінько перед ним, полискуючи шкурою у слабкому світлі зі станційних вікон, а з його ніздрів у прохолодне нічне повітря струменіла пара. Але Рон, якщо не прикидався — а це був би не дуже смішний жарт, — і справді нічого не бачив.

— То що, сідаємо, га? — нерішуче спитав Рон, стривожено позираючи на Гаррі.

— Так, — погодився Гаррі. — Так, сідаємо…

— Усе гаразд, — пролунав за Гарріною спиною сонний голос, коли Рон уже зник у пітьмі диліжанса. — Ти не збожеволів. Я їх теж бачу.

— Справді? — розпачливо озирнувся Гаррі до Луни. У її великих сріблястих очах відображалися коні з кажанячими крильми.

— Ну, звичайно, — підтвердила Луна, — я їх бачила, ще як уперше сюди приїхала. Вони завжди тягли ці диліжанси. Не переживай. Ти цілком нормальний, як і я.

Ледь-ледь усміхнувшись, вона залізла вслід за Роном у диліжанс, що трохи пахнув цвіллю. Гаррі, котрого ці слова не надто заспокоїли, поліз за нею.