Гаррі Поттер і Орден Фенікса

Розділ вісімнадцятий Дамблдорова армія

— Гаррі, Амбридж прочитала твого листа. Інших пояснень нема.

— Думаєш, це вона напала на Гедвіґу? — обурився він.

— Я майже впевнена, — похмуро сказала Герміона. — Дивися за жабою, бо тікає.

Гаррі спрямував чарівну паличку на жабу-бика, що з надією пострибала на протилежний бік стола. «Акціо!» — і невдоволена жаба знову опинилася в його руці.

Уроки замовлянь найкраще підходили для особистих розмов. Довкола стільки всього діялося, що ризик бути підслуханим зводився до нуля. Сьогодні, коли в кімнаті було повно кумкаючих жаб-биків та каркаючих круків, а по вікнах періщила злива, ніхто не звертав уваги на перешіптування Гаррі, Рона й Герміони. А шепотілися вони про те, як Амбридж мало не впіймала Сіріуса.

— Я це запідозрила ще тоді, як Філч причепився, ніби ти замовив партію какобомб. Це була така безглузда вигадка, — шепотіла Герміона. — Тобто, щоб уникнути неприємностей, ти міг показати свого листа й одразу стало б ясно, що ти нічого не замовляв…. Недолугий жарт, правда? Але тоді я подумала — а що, як комусь просто потрібна була причіпка, щоб прочитати твого листа? Тоді Амбридж і могла все це задумати — натякнути Філчеві про какобомби, зіпхнути на нього всю брудну роботу з конфіскацією листа, а потім або якось його в нього викрасти, або просто наказати, щоб він їй показав… Не думаю, що Філч протестував би, бо хіба він коли-небудь відстоював учнівські права? Гаррі, ти зараз розчавиш жабу.

Гаррі глянув на жабу-бика в руці. Він і справді так міцно її стис, що в тої аж очі вилазили. Квапливо поклав її назад на стіл.

— Учора все висіло буквально на волосинці, — сказала Герміона. — Цікаво, чи сама Амбридж знала, як близько вона була. Сіленціо.

Жаба-бик, на якій вона випробовувала мовчальне закляття, застигла на півкумканні й докірливо на неї вибалушилась.

— Якби вона впіймала Сопуна… — Гаррі договорив за неї речення:

— …то сьогодні зранку він би вже, мабуть, сидів у Азкабані. — Він махнув чарівною паличкою, добре не зосередившись. Його жаба-бик надулася, мов повітряна кулька, й пронизливо свиснула.

— Сіленціо! — Герміона миттю спрямувала чарівну паличку на Гарріну жабу, і та мовчки здулася на їхніх очах. — Йому більше не можна тут з’являтися. Тільки я не знаю, як йому про це повідомити. Ми ж не можемо вислати до нього сову.

— Навряд чи він знову ризикуватиме, — засумнівався Рон. — Він же не дурний і знає, що вона його ледь не впіймала. Сіленціо.

Великий і бридкий крук, що сидів перед ним, зневажливо каркнув.

— Сіленціо. СІЛЕНЦІО!

Ворон каркнув ще голосніше.

— Ти неправильно рухаєш чарівною паличкою. — критично глянула на Рона Герміона, — треба не махати нею, а різко штрикнути.

— З круками важче, ніж з жабами, — процідив крізь зуби Рон.

— Гаразд, поміняймося, — сказала Герміона, хапаючи Ронового крука, а замість нього поклала перед ним свою велику жабу.

— Сіленціо! — Крук і далі роззявляв і закривав свого гострого дзьоба, але не стало чути ані звуку.

— Дуже добре, міс Ґрейнджер! — пролунав писклявий голосочок професора Флитвіка. від чого Гаррі, Рон і Герміона аж підскочили. — А тепер спробуйте ви, містере Візлі.

— Що?.. Ага… ну, добре, — заметушився Рон. — Е-е… сіленціо!

Він так сильно штрикнув чарівною паличкою, що трохи не вибив жабі око. Вона пронизливо квакнула й зіскочила зі столу.

Не дивно, що Гаррі й Ронові було наказано додатково попрацювати над мовчальним закляттям.

На перерві вони не виходили надвір, бо там лило мов з відра. Знайшли собі місця в гамірному й переповненому учнями класі на другому поверсі, в якому високо під люстрами сонно плавав у повітрі Півз, коли-не-коли видмухуючи з трубочки комусь на голову чорнильні бульки. Не встигли вони сісти, як до них, проштовхуючись між учнями, що завзято базікали на різні теми, підійшла Анжеліна.

— Я отримала дозвіл! — вигукнула вона. — Ми відновлюємо квідичну команду!

— Чудово! — зраділи Гаррі й Рон.

— Так, — погодилася усміхнена Анжеліна. — Я пішла до Макґонеґел, і вона, як мені здається, поскаржилася Дамблдорові. Словом, Амбридж мусила змиритися. Отак-то! Тому сьогодні о сьомій вечора ви маєте бути на полі. Треба надолужувати згаяний час. Ви пам’ятаєте, що до першої гри залишилося всього три тижні?

Вона пішла, протискаючись крізь натовп, і ледве ухилилася від Півзової кульки, що натомість влучила в якусь першокласницю.

Ронова усмішка трохи зів’яла, коли він визирнув з вікна, що потьмяніло від зливи.

— Сподіваюся, дощ ущухне. Що з тобою, Герміоно?

Вона теж дивилася у вікно, але якимись невидющими очима. Заглибилася в себе й спохмурніла.

— Просто думаю… — сказала вона, не зводячи похмурого погляду з умитого дощем вікна.

— Про Сірі… Сопуна? — поцікавився Гаррі.

— Не зовсім… — поволі озвалася Герміона. — Більше… мені цікаво… вважаю, що ми робимо правильно… тобто… хіба ж ні?

Гаррі й Рон перезирнулися.

— Тепер нам усе ясно, — зіронізував Рон. — Бо ми б розсердились, якби ти не пояснила нам усе так детально.

Герміона глянула на нього так, ніби щойно побачила.

— Я просто думала, — трохи чіткіше промовила вона, — чи правильно ми робимо, створюючи цю групу захисту від темних мистецтв.

— Що? — перепитали водночас Гаррі з Роном.

— Герміоно, та це ж була твоя власна ідея! — обурився Рон.

— Знаю, — в задумі заломила собі пальці Герміона. — Але після розмови з Сопуном…

— Та він же тільки за, — здивувався Гаррі.

— Так, — знову задивилася у вікно Герміона. — Так, і саме після цього я й почала думати, що це, можливо, була не найкраща ідея…

Півз пропливав над ними, тримаючи напоготові трубочку з кульками, тож друзі автоматично прикрили голови портфелями, аж поки він їх не проминув.

— Давай усе чітко з’ясуємо, — сердито почав Гаррі, коли вони знову поставили портфелі на підлогу. — Сіріус з нами погоджується, і тому ти вважаєш, що нам не треба цього робити?

Бідолашна Герміона вся напружилася. Дивлячись собі на руки, вона запитала:

— Ти справді так йому довіряєш?

— Звичайно, довіряю! — миттю озвався Гаррі. — Він завжди давав мені чудові поради!

Біля них просвистіла чорнильна кулька, влучивши у вухо Кеті Бел. Герміона дивилася, як Кеті зірвалася на ноги й почала жбурляти в Півза різні речі. Минув якийсь час, поки Герміона заговорила знову, ретельно добираючи кожнісіньке слово.

— Тобі не здається, що він став… дещо… необачним… відколи його замкнули на площі Ґримо? Не думаєш, що він… немовби… живе нашим життям?

— Як це — «живе нашим життям»? — не зрозумів Гаррі.

— Тобто… мені здається, що йому б страшенно хотілося організовувати таємні товариства захисту просто під носом у представника міністерства… я думаю, що його дуже дратує те, як мало він може зробити на своєму місці… тому мені здається, що він ніби старається… підбурити нас.

Рона все це просто приголомшило.

— Сіріус має рацію, — сказав він, — ти й справді звучиш, як моя мама.

Герміона прикусила губу й нічого не відповіла. Дзвінок пролунав саме тоді, як Півз добре прицілився і вилив на голову Кеті цілісіньку пляшку чорнила.

Погода так і не покращала, тож о сьомій вечора, коли Гаррі й Рон ішли на тренування, вони за якихось кілька хвилин промокли до нитки. Їхні ноги ковзали й роз’їжджалися на мокрій траві. Грозове небо мало темно-свинцевий відтінок, і вони радо зайшли в теплі й світлі роздягальні, хоч і знали, що цей перепочинок тимчасовий. Фред із Джорджем обговорювали, чи варто скористатися власним «Спецхарчуванням», щоб уникнути сьогодні польотів.

— …вона знатиме, що це ми підлаштували, можу закластися, — процідив кутиком рота Фред. — Я вчора пробував продати їй кілька батончиків-блювончиків.

— Можна спробувати жувачки-для-гарячки, — пробурмотів Джордж, — Їх ще ніхто не бачив…

— А вони подіють? — з надією спитав Рон, бо дощ іще лютіше затарабанив об дах, а вітер завивав довкола будинку.

— Так, — підтвердив Фред, — температура підскочить моментально.

— І заодно повискакують величезні чиряки, — додав Джордж, — а ми ще не знаємо, як їх позбуватися.

— Щось я не бачу на вас чиряків, — придивився Рон до близнюків.

— І не побачиш, — зітхнув Фред, — бо вони на такому місці, котре ми, переважно, не виставляємо напоказ.

— Але ж тоді від сидіння на мітлі страшно болітиме…

— Прошу уваги, — голосно оголосила Анжеліна, виходячи з капітанського кабінету. — Я знаю, що погода не найкраща, але може таке статися, що ми гратимемо зі слизеринцями саме за таких умов, тож непогано буде заздалегідь відпрацювати наші дії в такій ситуації. Гаррі, ти, здається, щось робив з окулярами, щоб не пітнявіли від дощу, коли ми грали в бурю з Гафелпафом?

— То Герміона зробила, — відповів Гаррі. Витяг чарівну паличку, вдарив нею по окулярах і сказав: — Імпервіус!

— Я думаю, що всім варто це зробити, — сказала Анжеліна. — Якщо дощ не заливатиме облич, то ми значно краще будемо все бачити… ану, всі разом… Імпервіус! Гаразд. Пішли.

Гравці поховали чарівні палички у внутрішні кишені мантій, закинули на плечі мітли й рушили за Анжеліною з роздягалень.

До центру поля довелося чалапати по глибоких калюжах. Видимість була жахлива, незважаючи на закляття «Імпервіус». Швидко темніло, а струмені дощу шмагали землю.

— Починаємо за моїм свистком, — крикнула Анжеліна.

Гаррі, розбризкавши грязюку, відштовхнувся від землі й злетів угору. Сильний вітер трохи збивав його з курсу. І як за такої негоди можна побачити снича? Він ледве розрізняв єдиного бладжера, з яким вони тренувалися. Минула якась хвилина, і той мало не збив Гаррі з мітли. Так би й сталося, якби Гаррі не встиг скористатися «поворотом з хваткою лінивця», щоб його уникнути. На жаль, Анжеліна цього не побачила. Правду кажучи, вона взагалі нічого не бачила, та й ніхто з гравців не знав, що роблять інші. Вітер не вщухав. Навіть на відстані Гаррі чув, як дощ тарабанить об озеро.

Анжеліна протримала їх у повітрі майже годину, а тоді була змушена здатися. Вона вела свою змоклу й невдоволену команду до роздягалень, наполягаючи, хоч і без особливої переконаності, що тренування не виявилося марною тратою часу. Фред і Джордж були роздратовані найбільше. Обидва шкандибали якось перевальцем і болісно кривилися від кожного руху. Витираючи рушником волосся, Гаррі почув, як вони тихенько жалілися.

— По-моєму, в мене кілька тріснуло, — проскімлив Фред.

— А в мене ще ні, — процідив крізь зуби Джордж, — болять, аж тіпають… здається, стали ще більші.

— ОЙ! — зойкнув Гаррі.

Він притис рушник до обличчя, замружившись від болю. Шрам на чолі несамовито запік, найсильніше за цей місяць.

— Що сталося? — почулися голоси.

Гаррі визирнув з-під рушника. Роздягальня здавалася розмитою, бо він зняв окуляри, однак відчував, що всі на нього дивляться.

— Нічого, — буркнув він, — я… штрикнув себе в око.

Але він багатозначно глянув на Рона, й вони удвох затрималися, поки всі інші гравці виходили надвір, кутаючись у плащі й натягуючи на очі капелюхи.

— То що там сталося? — запитав Рон одразу, як вийшла Алісія. — Знову шрам?

Гаррі ствердно кивнув.

— Але ж… — Рон злякано підійшов до вікна й задивився на дощ, — він… він же не може бути десь тут біля нас?

— Не може, — пробурмотів Гаррі, падаючи на лаву й розтираючи шрам. — Він, мабуть, далеко звідси. Мені болить, бо… він… розлючений.

Гаррі не мав найменшого наміру це казати і чув свої слова, ніби їх вимовляв хтось інший — але миттю збагнув, що так воно і є. Не розумів, звідки йому це відомо, але був переконаний: Волдеморт, де б не був і що б не робив, зараз лютував.

— Ти його побачив? — перелякано спитав Рон. — Мав… якесь видіння чи що?

Гаррі сидів непорушно, дивлячись собі під ноги, заспокоюючи розум і пам’ять після пекучого болю.

Сплутаний клубок постатей, завивання голосів…

— Він намагається щось зробити, а йому не вдається так швидко, як він хотів би, — сказав Гаррі.

І знову його самого здивували слова, що вилітали в нього з рота, але він був переконаний, що це правда.

— А… звідки ти знаєш? — здивувався Рон.

Гаррі похитав головою і притис до очей долоні. Побачив крихітні іскорки. Відчув, як Рон сідає поруч на лаву, і знав, що він на нього дивиться.

— Так було й минулого разу, — неголосно запитав Рон, — коли шрам заболів у кабінеті Амбридж? Відомо-Хто був розлючений?

Гаррі заперечливо похитав головою.

— А що ж це тоді?

Гаррі почав згадувати. Він дивився в обличчя Амбридж… шрам заболів… а тоді він мав те дивне відчуття в животі… химерне, несподіване… радісне відчуття… але він тоді, звичайно, не зрозумів, що це таке, бо сам був такий нещасний…

— Минулого разу боліло, бо він радів, — сказав Гаррі. — Дуже радів. Він гадав… що станеться щось добре. А вночі перед нашим поверненням до Гоґвортсу… — Гаррі пригадав ту мить, коли шрам жахливо розболівся у їхній з Роном кімнаті на площі Ґримо, — …він лютував…

Гаррі озирнувся на Рона, що вражено роззявив рота.

— Старий, ти можеш замінити Трелоні, — захоплено видихнув Рон.

— Я ж не роблю пророцтв, — заперечив Гаррі.

— Зате знаєш, що ти робиш? — вражено й водночас боязко сказав Рон. — Гаррі, ти читаєш думки Відомо-Кого!

— Ні, — похитав головою Гаррі. — Скоріше… відчуваю його настрій. Якимись такими спалахами. Дамблдор казав, що торік відбувалося щось подібне. Казав, що я можу відчути, коли Волдеморт десь близько, або коли він відчуває ненависть. А тепер я ще відчуваю, коли він задоволений…

Запала мовчанка. Вітер і дощ хльостали по будинку.

— Ти повинен комусь про це сказати, — порадив Рон.

— Минулого разу я сказав Сіріусу.

— То скажи йому й зараз!

— А як? — спохмурнів Гаррі. — Амбридж стежить за совами і за каміном, ти що, забув?

— Тоді скажи Дамблдорові.

— Я вже тобі казав — він знає, — відрізав Гаррі, звівся на ноги, зняв з кілочка плащ і накинув на плечі. — Немає потреби говорити йому ще раз.

Рон, застібаючись, замислено дивився на Гаррі.

— Дамблдор хотів би знати, — сказав він.

Гаррі стенув плечима.

— Ходімо… нам ще треба попрацювати з мовчальними закляттями.

Вони квапливо й мовчки ішли темною галявиною, ковзаючи і спотикаючись у баюрах. Гаррі був у полоні думок. Чого ж так прагнув Волдеморт? Що ж саме відбувалося не так швидко?

«…він має й інші плани… плани, які може здійснити без зайвого розголосу… те, що можна здобути лише таємно… це така зброя. Те, чого він не мав минулого разу».

Гаррі вже з місяць не згадував цих слів. Був занадто заглиблений у гоґвортські події, занадто заклопотаний постійним двобоєм з професоркою Амбридж, несправедливістю міністерського втручання… але тепер він їх знову згадав і замислився… Волдемортова лють була виправдана, якщо він так і не наблизився до володіння зброєю, яка б вона не була. Може, йому став на заваді Орден і перешкодив нею заволодіти? Де вона зберігалася? У кого зараз?

— Мімбулус мімблетонія, — пролунав Ронів голос, і Гаррі саме вчасно отямився, щоб пролізти крізь отвір за портретом до вітальні.

Схоже було, що Герміона досить рано пішла спати, залишивши на столі біля каміна купу в’язаних ельфівських шапочок, а в кріслі — Криволапика, що згорнувся клубочком. Гаррі був навіть радий, що її немає, бо не дуже хотів обговорювати біль у шрамі і вислуховувати її наполягання, щоб ішов до Дамблдора. Рон стурбовано на нього зиркав, але Гаррі витяг підручники замовлянь і сів до роботи над рефератом. Зосередитися ніяк не вдавалося, і він май же нічого не написав. Незабаром Рон повідомив, що теж іде спати.

Минула північ, а Гаррі читав і перечитував абзац про використання цингової трави, любистку та чхального зілля, не сприймаючи ані слова.

«Ці рослини найбільше впливають на запальні процеси мозку і тому застосовуються в медичних препаратах для одурманення та збивання з пантелику, коли чаклун бажає досягти ефекту нерозважливості й необачності…»

…Герміона казала, що Сіріус, відколи його замкнули на площі Ґримо, став необачний…

«…найбільше впливають на запальні процеси мозку і тому застосовуються…»

…у «Щоденному віщуні» подумають, що в нього запалення мозку, якщо довідаються, що він відчуває Волдемортів настрій…

«…тому застосовуються в медичних препаратах для одурманення та збивання з пантелику…»

…одурманення — це те, що відбувається з ним, бо як він може знати, що відчуває Волдеморт? Що то за химерний зв’язок між ними, так і не розтлумачений йому Дамблдором?

«…коли чаклун бажає…»

…Гаррі так хотів би заснути…

«…досягти ефекту нерозважливості…»

…Було так тепло й зручно в кріслі біля каміна, коли дощ собі періщив у шибки, Криволапик муркотів, а вогонь легенько потріскував…

Книга вислизнула з обм’яклих рук Гаррі і з глухим стуком упала на килимок. Слова схилилася набік…

Він знову блукав коридором без вікон, і кроки його відлунювали в тиші. Коли вдалині з’явилися двері, серце в нього закалатало… якби ж то він зумів їх відчинити… пройти крізь них…

Він простяг руку… ось-ось торкнеться їх кінчиками пальців…

— Гаррі Поттере, паничу!

Здригнувся й прокинувся. У вітальні давно вже погасли свічки, але біля нього щось ворушилося.

— Хто це? — випростався Гаррі в кріслі. Вогонь уже дотлівав, а кімната була оповита темрявою.

— Добі приніс вашу сову, паничу! — пискнув голосочок.

— Добі? — перепитав Гаррі, вдивляючись у темряву, звідки долинав голос.

Ельф-домовик Добі стояв біля столу, на якому Герміона залишила з півдесятка в’язаних шапочок. Його величезні гострі вуха стирчали з-під усіх, здається, шапочок, сплетених за весь цей час Герміоною. Він натягнув їх одну на одну, і голова його тепер здавалася довшою ледь чи не на метр. Зверху, на найвищому бомбончику, височіла, незворушно ухкаючи, явно вилікувана Гедвіґа.

— Добі зголосився повернути Гаррі Поттерові сову, — пропищав ельф із захопленим виразом. — Професорка Граблі-Планка сказала, що з нею вже все гаразд, паничу. — Він так низько вклонився, що його схожий на олівець ніс торкнувся потертої поверхні килимка, а Гедвіґа обурено ухнула й спурхнула на поруччя Гарріного крісла.

— Дякую, Добі! — сказав Гаррі, погладжуючи Гедвіжину голову і кліпаючи очима, не в змозі позбутися образу дверей зі свого сну… він був такий яскравий. Пильніше придивився до Добі й побачив, що ельф мав на собі ще й кілька шарфів та безліч шкарпеток, через те його ноги здавалися величезними порівняно з тілом.

— Е-е… ти що, забирав увесь одяг, залишений Герміоною?

— Ой, ні, паничу, — радісно пояснив Добі. — Добі дещо брав і для Вінкі, паничу.

— Так? І як там Вінкі? — поцікавився Гаррі.

Вуха в Добі трохи відвисли.

— Вінкі й далі багато п’є, паничу, — сумно відповів він, похнюпивши свої круглі й величезні, мов тенісні м’ячі, зелені очі, — Вона й далі не дбає про одяг, Гаррі Поттере. Та й інші ельфи-домовики теж. Ніхто з них тепер не прибирає у ґрифіндорській вежі, де скрізь розкидані шапочки та шкарпетки! Паничу, вони вважають, що це принизливо. Добі все робить сам, паничу, але Добі не нарікає, паничу, бо він завжди сподівається зустріти тут Гаррі Поттера, і сьогодні, паничу, його бажання здійснилося! — Добі знову вклонився до землі. — Але Гаррі Поттер не радісний, — вів далі Добі, коли знову розігнувся й боязко глянув на Гаррі. — Добі чув, як він уві сні щось бурмотів. Гаррі Поттеру снилися погані сни?

— Не такі вже й погані, — позіхнув Гаррі, протираючи очі. — Бували й гірші.

Ельф дивився на Гаррі своїми величезними очима. Тоді сказав дуже серйозним тоном, звісивши вуха:

— Добі хотів би допомогти Гаррі Поттеру, бо Гаррі Поттер визволив Добі, і Добі тепер дуже-дуже щасливий.

Гаррі всміхнувся.

— Ти нічим мені не допоможеш, Добі, та все одно дякую.

Він нахилився й підібрав з підлоги підручник замовлянь. Закінчить реферат завтра. Закрив книжку, і тут дотліваючий у каміні вогонь освітив тоненькі білі порізи на його руці — результат покарань від професорки Амбридж…

— Стривай, Добі, ти щось-таки можеш для мене зробити, — поволі протяг Гаррі.

Ельф засяяв усмішкою.

— Кажіть, що треба, Гаррі Поттере, паничу!

— Мені треба знайти місце, де двадцять вісім осіб могли б займатися захистом від темних мистецтв, і щоб їх там не знайшов жоден учитель. Особливо це стосується, — Гаррі стиснув рукою книгу — і порізи перламутрово засяяли, — професорки Амбридж.

Він очікував, що ельфова посмішка зів’яне, а вуха звиснуть, очікував, що той скаже, що це неможливо, що він спробує щось знайти, але не варто покладати великих надій… Та він нітрохи не сподівався, що Добі підстрибне, весело заляскає вухами й заплеще в долоні.

— Добі знає чудове місце, паничу! — радісно вигукнув ельф. — Добі почув про нього від інших ельфів-домовиків, ще коли прибув у Гоґвортс, паничу. Ми це приміщення називаємо непостійною кімнатою, або кімнатою на вимогу!

— Як це? — зацікавився Гаррі.

— Бо це кімната, в яку можна зайти, — серйозно пояснив Добі, — тільки тоді, коли це дуже необхідно. Інколи вона є, а інколи її немає, проте коли вже вона з’являється, то завжди обладнана відповідно до вимог шукача. Добі нею користувався, паничу, — винувато стишив голос ельф, — коли Вінкі страшенно напилася. Добі сховав її в кімнаті на вимогу і знайшов там ліки від маслопивного сп’яніння, а ще гарне ліжечко ельфівського розміру, де вона могла проспатися, паничу… Добі також знає, що містер Філч знайшов там додаткові засоби для підтримання чистоти, коли йому не вистачило своїх, паничу, а…

— А якщо комусь терміново потрібен туалет, — згадав раптом Гаррі, що розповідав Дамблдор на Різдвяному балу, — то чи там з’являться нічні горщики?

— Добі думає, що так, паничу, — почав кивати головою Добі. — Це просто надзвичайна кімната, паничу.

— А скільки людей про неї знає? — поцікавився Гаррі.

— Дуже мало, паничу. Люди переважно натикаються на неї тоді, як чогось потребують, але потім найчастіше ніколи її більше не знаходять, бо не знають, що вона завжди тільки й чекає, щоб прислужитися, паничу.

— Це просто клас, — зізнався Гаррі, і серце в нього закалатало. — Краще не придумати, Добі. А коли ти мені її покажеш?

— Будь-коли, Гаррі Поттере, паничу, — зрадів Добі, побачивши Гаррі в такому захваті. — Хоч зараз, якщо бажаєте!

На якусь мить Гаррі був уже готовий іти з Добі. Уже піднімався з крісла з наміром бігти у спальню по плащ-невидимку, коли, вже не вперше, почув у вухах голос, дуже схожий на Герміонин. Голос прошепотів: «Необачно». Адже було вже дуже пізно, він був утомлений, а ще мав закінчити реферат для Снейпа.

— Не сьогодні, Добі, — сказав Гаррі й неохоче знову сів у крісло. — Це дуже важлива справа… не хочу її провалити треба все добре обміркувати. Слухай, чи не міг би ти детально пояснити, де розташована ця кімната на вимогу і як у неї потрапити?

Їхні мантії здіймалися і тріпотіли, коли вони чалапали затопленими овочевими грядками на два уроки гербалогії. Через величезні, мов град, дощові краплини, що тарабанили по даху оранжереї, вони ледве чули, що їм казала професорка Спраут.

Урок догляду за магічними істотами було перенесено знадвору, де лютувала буря, у вільний клас на першому поверсі, а в обід Анжеліна розшукала свою команду і, на радість усім, повідомила, що тренування не буде.

— Це добре, — неголосно сказав їй Гаррі, — бо ми знайшли місце для нашої першої зустрічі з захисту. Сьогодні о восьмій вечора на восьмому поверсі навпроти гобелена, де тролі б’ють палицями Варнаву Дурнуватого. Ти перекажеш Кеті та Алісії?

Вона трохи розгубилася, але пообіцяла всім повідомити. Зголоднілий Гаррі зосередився на сосисках з товченою картоплею. Підвівши голову, щоб налити гарбузового соку, побачив, що на нього дивиться Герміона.

— Що? — нерозуміюче спитав він.

— Просто задуми Добі не завжди безпечні. Чи ти вже забув, як через нього позбувся всіх кісток у руці?

— Ця кімната — не якась там божевільна вигадка Добі. Дамблдор теж про неї знає, він мені про неї згадував на Різдвянім балу.

Герміона трохи пожвавішала.

— Дамблдор тобі про неї казав?

— Мимохідь, — знизав плечима Гаррі.

— Ага, тоді все гаразд, — зраділа Герміона й більше не заперечувала.

До вечора Гаррі з Роном шукали тих учнів, що записалися до списку в «Кабанячій голові», і повідомляли їм про вечірню зустріч. Гаррі був трохи розчарований, бо Джіні перша встигла знайти Чо Чанґ з подругою, але до кінця вечері він уже не сумнівався, що вістку передали всім двадцяти п’ятьом учням, які приходили тоді в «Кабанячу голову».

О пів на восьму вечора Гаррі, Рон і Герміона вийшли з ґрифіндорської вітальні. Гаррі стискав у руці якийсь клапоть старого пергаменту. П’ятикласникам дозволялося ходити по коридорах до дев’ятої години, але троє друзів усе одно нервово озиралися, підіймаючись на восьмий поверх.

— Стривайте, — попросив Гаррі, коли вони подолали останні сходи. Розгорнув пергамент, ударив по ньому чарівною паличкою і пробурмотів: — Урочисто присягаю не затівати нічого доброго.

На порожній поверхні пергаменту з’явилася карта Гоґвортсу. Крихітні чорні рухливі цяточки, позначені іменами, вказували, де хто перебуває.

— Філч на третьому поверсі, — підніс Гаррі карту до самих очей, — а Місіс Норіс — на п’ятому.

— А де Амбриджка? — стурбовано спитала Герміона.

— У своєму кабінеті, — показав Гаррі. — Вперед.

Вони поспіхом рушили коридором до описаного Добі місця. То була смуга чистої стіни навпроти величезного гобелена, на якому було зображено ідіотську спробу Варнави Дурнуватого навчити тролів танцювати балет.

— Так-так… — тихо сказав Гаррі, а поточений міллю троль на мить перестав лупцювати свого недолугого вчителя танців і задивився на них. — Добі казав тричі пройтися повз цей гобелен і зосереджено уявляти, що нам потрібно.

Вони так і зробили, проходячи під стіною і різко розвертаючись то біля вікна з одного її боку, то біля величезної, з людський зріст, вази — з другого. Рон аж замружився від зосередження. Герміона щось шепотіла собі під ніс. Гаррі дивився прямо перед собою, стискаючи кулаки.

«Ми мусимо навчитися себе захищати… — думав він. — Нам просто необхідне місце для занять… і щоб ніхто нас не знайшов…»

— Гаррі! — раптом вигукнула Герміона, коли вони вже втретє пройшли попід стіною.

У стіні з’явилися блискучі поліровані двері. Рон дивився на них з осторогою. Гаррі простяг руку, взявся за мідну клямку, відчинив двері і перший зайшов до просторої кімнати, залитої мерехтливим світлом смолоскипів.

Стіни були заставлені дерев’яними книжковими шафами, а замість стільців на підлозі лежали великі шовкові подушки. На полицях у протилежному кінці кімнати стояли різноманітні прилади — стереоскопи, сенсори таємниць і величезне потріскане Зловороже Люстерко, що торік висіло, Гаррі був переконаний, у кабінеті Муді-самозванця.

— Оце нам підійде, коли будемо робити приголомшення, — радісно сказав Рон, штурхаючи ногою подушку.

— А гляньте на ці книжки! — розхвилювалася Герміона, проводячи пальцем по палітурках великих томів у шкіряних оправах. — «Посібник із загальних заклять та їхніх протидій»… «Як перехитрувати темні мистецтва»… «Довідник із самозахисту»… ого… — Вона озирнулася, сяючи від захвату, і Гаррі зрозумів, що наявність сотень книжок нарешті переконала Герміону, що вони затіяли потрібну справу. — Гаррі, це просто чудово! Ми тут маємо все, що нам треба!

І довго не роздумуючи, вона взяла з полички «Закляття для заклятих», сіла на найближчу подушку й заглибилася в читання.

У двері легенько постукали. Гаррі озирнувся. Прийшли Джіні, Невіл, Лаванда, Парваті та Дін.

— Ого, — вражено роззирнувся Дін. — Що це за приміщення?

Гаррі почав пояснювати, але не встиг закінчити, коли прибули нові учні, тож мусив починати все спочатку. О восьмій годині вже були зайняті всі подушки. Гаррі підійшов до дверей і повернув ключа, що стирчав у замку. Замок голосно клацнув, і всі затихли, дивлячись на Гаррі Герміона акуратно позначила недочитану сторінку «Заклять для заклятих» і відклала книжку.

— Ну… — трохи нервово промовив Гаррі. — Цю кімнату ми знайшли для практичних занять, і ви її теж… е-е… спромоглися знайти.

— Тут фантастично! — вигукнула Чо, і кілька учнів схвально загомоніли.

— Якось дивно, — насупився Фред. — Ми колись тут ховалися від Філча, пам’ятаєш, Джорджику? Але тоді це була звичайна комірчина для мітел.

— Гаррі, а це що таке? — поцікавився Дін, показуючи на стереоскопи та Зловороже Люстерко.

— Детектори темряви, — пояснив Гаррі, ступаючи до них між подушками. — В основному всі вони свідчать про наближення темних чаклунів або ворогів, але на них не варто занадто покладатися, бо вони можуть водити за носа…

Якусь мить він дивився на потріскане Зловороже Люстерко. Там рухалися якісь тьмяні постаті, але жодної не можна було розпізнати. Він повернувся до люстра спиною.

— Я думав, з чого б ми могли почати, і… е-е… — Він помітив підняту руну. — Що, Герміоно?

— Думаю, нам треба обрати керівника, — запропонувала Герміона.

— Та ж Гаррі керівник, — миттю озвалася Чо й поглянула на Герміону так, ніби та збожеволіла.

Серце в Гаррі знову тьохнуло.

— Так, але я вважаю, що нам треба за це проголосувати, — незворушно пояснила Герміона. — Це формальність, яка дасть йому певні повноваження. Отож… хто за те, щоб Гаррі був нашим керівником?

Усі підняли руки, навіть Захаріас Сміт, хоч і зробив він це неохоче.

— Дякую, — сказав Гаррі, відчуваючи, як палає обличчя. — І… що, Герміоно?

— Ще я думаю, що нам треба вибрати для себе назву, — бадьоро запропонувала вона, не опускаючи руки. — Це сприятиме усвідомленню нашої єдності й колективного духу. Ви так не вважаєте?

— Може, назвемося «Ліга боротьби з Амбридж»? — з надією запитала Анжеліна.

— Або «Група боротьби з маразмом Міністерства магії»? — запропонував Фред.

— Я думала, — Герміона грізно глянула на Фреда, — що треба вибрати назву, почувши яку, ніхто б не здогадався чим ми займаємось. Ми б тоді могли безпечно користуватися назвою не тільки на наших зустрічах.

— Може, «Група боротьби» або «Дружня асоціація»? — сказала Чо. — Скорочено ГБ або ДА, щоб ніхто не зрозумів, що ми маємо на увазі?

— Краще ДА, — втрутилася Джіні. — Тільки нехай це розшифровується, як «Дамблдорова армія», бо міністерство цього найбільше боїться, правда?

Почулися схвальний гомін та сміх.

— Чи всі підтримують ДА? — рішуче запитала Герміона і стала коліном на подушку, готуючись лічити голоси. — Абсолютна більшість… рішення прийнято!

Вона приколола до стіни аркуш пергаменту з усіма їхніми підписами й написала зверху великими літерами:

— То що, — сказав Гаррі, коли вона знову сіла, — починаємо заняття? Я подумав, що насамперед нам треба вивчити «Експеліармус», тобто роззброювальне закляття. Хоч воно й просте, зате дуже корисне…

— Ой, прошу тебе, — закотив очі і склав на грудях руки Захаріас Сміт. — Не думаю, що «Експеліармус» дуже нам допоможе в боротьбі з Відомо-Ким.

— Я користувався цим проти нього, — спокійно заперечив Гаррі. — У червні воно врятувало мені життя.

Сміт розгублено роззявив рота. Учні в кімнаті притихли.

— Але якщо тебе це не влаштовує, можеш звідси піти, — додав Гаррі.

Сміт не поворухнувся. Всі інші теж.

— Думаю, — сказав Гаррі, в якого пересохло в роті від усіх цих звернених на нього поглядів, — нам треба розділитися на пари й почати заняття.

Було досить дивно керувати й розпоряджатися, але ще дивніше — спостерігати, як його слухаються. Усі негайно зірвалися на ноги й поділилися на пари. Невіл, як можна було передбачити, залишився без пари.

— Можеш тренуватися зі мною, — сказав йому Гаррі. — Починаємо на рахунок «три»… раз, два, три…

У кімнаті залунали крики «Експеліармус». Чарівні палички порозліталися на всі боки. Деякі закляття помилково влучили в книжки на полицях, і ті попадали. Гаррі був швидший, і чарівна паличка вирвалася у Невіла з рук, стукнулася в стелю, розсипавши зливу іскор, і впала на книжкову шафу, звідки Гаррі дістав її замовлянням-викликанням. Оглянувши клас, він зрозумів, що мав рацію, коли запропонував почати з найпростіших заклять. Багато чарів були дуже низької якості. Деякі учні взагалі не зуміли роззброїти своїх опонентів, а лише примусили їх відскочити на кілька кроків назад або зіщулитися, коли повз них просвистіли занадто кволі закляття.

— Експеліармус! — вигукнув Невіл, і Гаррі, що цього не очікував, відчув, як чарівна паличка вилетіла йому з рук.

— У МЕНЕ ВИЙШЛО! — радісно закричав Невіл. — Раніше ні разу не вдавалося… А ТЕПЕР ВИЙШЛО!

— Молодець! — похвалив його Гаррі, вирішивши не наголошувати на тому, що справжній Невілів суперник навряд чи стане дивитися в протилежний бік і ледве тримати чарівну паличку. — Слухай, Невіле, чи не міг би ти кілька хвилин по черзі тренуватися з Роном і Герміоною, а я подивлюся, як справи у всіх інших?

Гаррі став у центрі кімнати. Щось дивне відбувалося із Захаріасом Смітом. Щоразу, як він роззявляв рота, щоб роззброїти Ентоні Ґольдштейна, у нього вилітала з рук власна чарівна паличка, хоч Ентоні нібито й не вимовляв жодного звуку. Але Гаррі досить швидко розгадав цю таємницю: Фред і Джордж, які стояли недалеко, по черзі скеровували Смітові в спину свої чарівні палички.

— Вибач, Гаррі, — почав виправдовуватися Джордж, коли Гаррі перехопив його погляд. — Не стримався.

Гаррі обійшов усі інші пари, виправляючи тих, хто неправильно виконував чари. Джіні була в парі з Майклом Корнером і робила все дуже добре, натомість Майкл був або невмілий, або просто не хотів її зачакловувати. Ерні Макмілан забагато розмахував паличкою, і партнер постійно його випереджав. Брати Кріві діяли завзято, але безладно, і книжки розліталися з полиць саме через них. Так само непередбачувана була й Луна Лавґуд. Вона то примушувала чарівну паличку Джастіна Фінч-Флечлі вириватися з рук, то просто піднімала йому волосся дибки.

— Усе, досить! — крикнув Гаррі. — Стійте! СТОП!

«Мені потрібен свисток», — подумав він і одразу помітив, що свисток лежить неподалік, на книжках. Схопив його і свиснув, що було духу. Учні опустили чарівні палички.

— Було непогано, — похвалив їх Гаррі, — але ще багато що треба вдосконалити. — Захаріас Сміт дивився на нього вовком. — Спробуймо ще раз.

Він знову почав ходити по кімнаті, зупиняючись то тут, то там, щоб щось підказати. Помалу загальна якість виконання поліпшилася. Намагався не підходити до Чо та її подруги, проте, побувавши вже двічі біля кожної пари, відчув, що не може їх більше уникати.

— Ой, ні, — вигукнула Чо, коли він підійшов. — Експеліарміос! Тобто Експелімеліус! Я… ой, вибач, Марієтто!

У кучерявої подруги Чо загорівся рукав мантії. Марієтта погасила вогонь своєю чарівною паличкою й сердито глянула на Гаррі, ніби це він був винен.

— Я через тебе розхвилювалася! Досі все було добре! — дорікнула Гаррі Чо.

— Було непогано, — збрехав Гаррі, та коли Чо недовірливо підняла брови, сказав: — Ну, нехай було так собі, але перед цим ти все виконувала добре — я дивився.

Вона всміхнулася. Її подруга Марієтта кисло зиркнула на них і відвернулася.

— Не звертай на неї уваги, — прошепотіла Чо. — Насправді їй не хочеться тут бути, але я її примусила прийти зі мною. Батьки заборонили їй займатися будь-чим, що може засмутити професорку Амбридж. Розумієш… її мама працює в міністерстві.

— А що твої батьки? — поцікавився Гаррі.

— Ну, вони мені теж заборонили дратувати Амбридж, — сказала Чо, а тоді гордо розправила плечі. — Та якщо вони гадають, що я не боротимуся проти Відомо-Кого після того, що сталося з Седриком…

Вона збентежено вмовкла, і запанувала ніякова тиша. Чарівна паличка Террі Бута просвистіла повз Гарріне вухо і боляче вгатила в ніс Алісію Спінет.

— А мій тато підтримує будь-які антиміністерські дії! — гордо проголосила за спиною в Гаррі Луна Лавґуд. Вона явно підслуховувала їхню розмову, поки Джастін Фінч-Флечлі намагався виплутатися з мантії, що закрутилася йому навколо голови. — Він завжди каже, що Фадж його вже нічим не здивує. Тобто після стількох ґоблінів, що він убив! І ще, звичайно, Фадж використовує відділ таємниць для розробки жахливих отрут, якими труїть усіх, хто з ним не погоджується. А взяти його Амґубулярного Різолада…

— Нічого не питай, — пробурмотів Гаррі, бо спантеличена Чо вже було розкрила рота.

Чо захихотіла.

— Гаррі, — покликала його з протилежного кінця кімнати Герміона, — а ти стежиш за часом?

Він глянув на годинник і вражено побачив, що вже минула дев’ята, а це означало, що їм треба було негайно вертатися до своїх віталень, бо інакше їх упіймає й покарає за порушення режиму Філч. Гаррі свиснув у свисток. Припинилися вигуки «Експеліармус», і останні чарівні палички з брязкотом попадали на підлогу.

— Усе пройшло досить добре, — сказав Гаррі, — але ми тут засиділися, треба скоріше повертатися. Наступного тижня в тому ж місці о тій самій годині?

— Краще раніше! — енергійно вигукнув Дін Томас, і багато хто з учнів схвально закивав головою.

Але Анжеліна миттю заперечила:

— Ось-ось почнеться квідичний сезон, команді також потрібно тренуватися!

— Тоді давайте наступної середи, — погодився Гаррі. — А потім вирішимо про додаткові зустрічі. Ходімо, треба поспішати.

Він знову витяг Карту Мародера й уважно подивився, чи немає когось з учителів на восьмому поверсі. Почекав, доки всі вийшли гуртами по троє-четверо, пильно стежачи за крихітними цяточками, щоб усі безпечно повернулися до своїх спалень. Гафелпафці подалися до підвального переходу, що вів також до кухонь, рейвенкловці — до вежі у західному крилі замку, а ґрифіндорці — до коридору з портретом Гладкої Пані.

— Гаррі, все пройшло дуже-дуже добре, — похвалила Герміона, коли нарешті не залишилося нікого, крім неї, Гаррі та Рона.

— Так, супер! — захоплено вигукнув Рон, коли вони вислизнули з дверей і побачили, як ті розтали в кам’яній стіні позаду. — Гаррі, ти бачив, як я роззброїв Герміону?

— Єдиний раз, — обурилася Герміона. — Я тебе перемагала набагато частіше, ніж ти мене…

— Мені тільки раз не пощастило, а разів зо три я тебе добряче гахнув…

— Якщо ти рахуєш той момент, коли перечепився через власні ноги й вибив мені з рук паличку…

Вони сперечалися до самої вітальні, але Гаррі їх не слухав. Одним оком він позирав на Карту Мародера і постійно згадував слова Чо про те, як вона через нього розхвилювалася.