Гаррі Поттер і Орден Фенікса

Розділ двадцять сьомий Кентавр і ябеда

— Герміоно, тепер ти, мабуть, шкодуєш, що відмовилася від курсу віщування? — дурнувато всміхнулася Парваті.

Минуло два дні після звільнення професорки Трелоні, і Парваті за сніданком підкручувала собі чарівною паличкою вії, дивлячись на своє віддзеркалення в ложці. Цього ранку мав відбутися перший урок у Фіренце.

— Не надто, — байдуже відповіла Герміона, читаючи «Щоденного віщуна». — Я ніколи не захоплювалася кіньми.

Вона перегорнула сторінку й почала переглядати статті.

— Він не кінь, а кентавр! — обурилася Лаванда.

— Розкішний кентавр… — зітхнула Парваті.

— У нього все одно чотири ноги, — незворушно заперечила Герміона. — До речі, я чомусь думала, що звільнення Трелоні вас засмутило.

— Засмутило! — запевнила її Лаванда. — Ми ходили її провідувати, подарували їй нарциси… не ті від Спраут, що ґелґочуть, а гарні.

— І як там вона? — поцікавився Гаррі.

— Сумує, бідолаха, — співчутливо відповіла Лаванда. — Розповідала нам зі слізьми, що краще назавжди піде з замку, ніж лишатиметься тут з Амбридж. І я її розумію, адже Амбридж повелася з нею жахливо!

— Мені чомусь здається, що Амбридж тільки починає показувати зуби, — похмуро сказала Герміона.

— Це неможливо, — заперечив Рон, наминаючи яєчню з шинкою. — Вона вже стільки всього показала, що гірше й бути не може.

— Згадаєте мої слова — вона ще захоче помститися Дамблдорові за те, що призначив нового вчителя і не порадився з нею, — згорнула газету Герміона. — Тим паче, що це знову напівлюдина. Пригадайте вираз її обличчя, коли вона побачила Фіренце.

Після сніданку Герміона пішла на урок числомагії, а Гаррі з Роном подалися за Парваті й Лавандою на віщування.

— Ми що, не йдемо в Північну вежу? — здивувався Рон, коли Парваті минула мармурові сходи.

Парваті зневажливо зиркнула на нього через плече.

— А як би Фіренце мав лізти по тій драбині? Ми будемо в одинадцятому кабінеті, про це вчора повідомлялося на дошці оголошень.

Одинадцятий кабінет був на першому поверсі в коридорі, що починався з вестибюлю навпроти Великої зали. Гаррі знав, що уроки в цьому кабінеті проводили рідко і він більше нагадував занедбану комору чи склад. Та зайшовши туди за Роном, він приголомшено виявив, що стоїть посеред лісової галявинки.

— Як це?..

Підлога кабінету була вкрита пружним мохом, тут і там росли дерева. Вкрите листям гілля тріпотіло біля вікон і попід стелею, тому всю кімнату пронизували косі промені м’якого, мерехтливого, зеленого світла. Учні, що поприходили раніше, сиділи просто на землі, спираючись спинами на стовбури дерев чи на валуни, обхопивши руками коліна чи поскладавши руки на грудях. Вигляд у всіх був досить нервовий. Посеред галявинки, де не було дерев, стояв Фіренце.

— Гаррі Поттер, — подав він Гаррі руку, коли той зайшов.

— Е-е… вітаю, — потис Гаррі руку кентаврові, що, не кліпаючи, дивився на нього своїми неймовірно блакитними очима, але не всміхався. — Е-е… радий вас бачити.

— І я, — вклонився кентавр, схиливши біляву голову. — Було провіщено, що ми зустрінемося знову.

Гаррі помітив на грудях кентавра синець у формі копита. Повернувшись до учнів, що сиділи на землі, побачив їхні захоплені погляди. Усіх, либонь, глибоко вразило, що він так по-приятельськи привітався з Фіренце, якого вони, здається, просто побоювалися.

Коли зачинилися двері й останній учень сів на пеньок біля кошика для сміття, Фіренце жестом обвів кімнату.

— Професор Дамблдор люб’язно влаштував нам у цьому кабінеті, — сказав він, коли всі стихли, — імітацію мого природного середовища. Я волів би навчати вас у Забороненому лісі, де я до цього понеділка жив… але тепер це неможливо.

— Даруйте… е-е… пане професоре… — затамувавши подих, підняла руку Парваті, — …але чому неможливо? Ми там були з Геґрідом, нам геть не страшно!

— Тут ідеться не про вашу відвагу, — пояснив Фіренце, — а про мене самого. Я не можу повернутися в ліс. Мене вигнали з табуна.

— З табуна? — розгублено перепитала Лаванда, і Гаррі бачив, що вона подумала про худобу. — Що… ага!

Нарешті вона збагнула.

— То вас є більше? — спантеличено спитала вона.

— А правда, що Геґрід розводив вас як тестралів? — поцікавився Дін.

Фіренце повільно-повільно повернув голову до Діна, і той збагнув, що бовкнув щось дуже образливе.

— Я не… тобто… пробачте, — пробелькотів він ледь чутно.

— Кентаври не служать людям і не розважають їх, — спокійно пояснив Фіренце. Запала мовчанка, а Парваті знову підняла руку.

— Вибачте, пане професоре… а чому вас вигнали інші кентаври?

— Бо я погодився працювати у професора Дамблдора, — відповів Фіренце. — Вони вважають, що це зрада.

Гаррі пригадав, як майже чотири роки тому кентавр Бейн вилаяв Фіренце, бо той на своїй спині вивіз Гаррі в безпечне місце. І Бейн обізвав його за це «конякою». Цікаво, чи то Бейн ударив Фіренце в груди?

— Почнемо урок, — сказав Фіренце, змахнув своїм довгим білим хвостом, підняв руки до листя над головою, а тоді поволі їх опустив. Одразу в кімнаті потемнішало, і ось лісова галявина оповилася сутінками, а на стелі з’явилися зірки.

Почулося захоплене охкання, а Рон вигукнув:

— Оце так!

— Лягайте на спини, — спокійно вів далі Фіренце, — і дивіться на небеса. Там для тих, хто бачить, написано долю наших рас.

Гаррі розлігся й задивився на стелю. Згори до нього блимала червона зірка.

— Я знаю, що ви на уроках астрономії вивчили назви планет і їхніх супутників, — лунав спокійний Фіренців голос, — а ще накреслили карти руху зірок по небі. Кентаври століттями розгадували таємниці цього руху. Ми дослідили, що в небі над головою можна побачити проблиски майбутнього…

— Професорка Трелоні навчала нас астролога! — Парваті, лежачи на спині, схвильовано витягла перед собою руку і так її й тримала. — Марс призводить до нещасних випадків, опіків і всього такого, а коли він утворює отакий, як зараз, кут із Сатурном… — вона намалювала в повітрі прямий кут, — …то це означає, що треба дуже обережно поводитися з гарячими предметами…

— Це, — спокійно промовив Фіренце, — типова людська нісенітниця.

Рука Парваті безвольно впала.

— Банальні подряпини, дріб’язкові людські нещастячка, — вів далі Фіренце, а його копита тупнули об вкриту мохом підлогу. — Для Всесвіту це все не важливіше, ніж мурашина метушня, і планетарний рух не має до цього жодного стосунку.

— Професорка Трелоні… — обурено почала було Парваті.

— …звичайна людина, — договорив за неї Фіренце. — Засліплена й обмежена забобонами, притаманними вашому племені.

Гаррі ледь-ледь повернув голову, щоб глянути на Парваті. Вона була дуже ображена, як і ще кілька учениць біля неї.

— Сивіла Трелоні, може, й володіє даром яснобачення, не знаю, — вів далі Фіренце, походжаючи перед ними, і Гаррі знову почув посвист його хвоста, — але вона здебільшого марнує свій час на оманливі дурниці, що люди їх називають ворожінням. Я ж прийшов сюди, щоб ознайомити вас з мудрістю кентаврів, неупередженою й об’єктивною. Ми спостерігаємо за небесами, щоб уловити непомітну мить припливів та відпливів, які свідчать про настання великих змін або наближення зла. Іноді минає десять років, поки ми остаточно переконуємось у тому, що побачили.

Фіренце вказав на червону зорю прямо над Гаррі.

— Десятиліття тому все свідчило, що чаклунська громада отримала тільки короткий перепочинок між двома війнами. Над нами яскраво сяє Марс, провісник битви, а це означає, що незабаром знову почнеться побоїще. Кентаври можуть спробувати провістити, коли саме це станеться, спалюючи певні рослини й листя, а потім стежачи за димом і вогнем…

Гаррі досі не бував на таких незвичайних уроках. Вони таки палили на підлозі кабінету шавлію й мальву, а Фіренце радив їм придивлятися до певних форм та символів у струменях їдкого диму. Його геть не турбувало, що ніхто не бачив описаних ним знаків. Він казав, що людям майже ніколи таке не вдавалося, бо навіть у кентаврів на це йде багато років праці, та й узагалі — безглуздо занадто довіряти цим речам, якщо й самі кентаври іноді хибно витлумачують побачені знаки. Він був цілком інакший, ніж будь-який учитель людського роду. Вважав своїм обов’язком не так передати їм знання, як переконати, що все на світі ненадійне — навіть велемудрість кентаврів.

— У нього все якесь невизначене, правда? — неголосно промовив Рон, коли вони погасили мальвове вогнище. — Тобто я був би не проти довідатися трохи більше про ту війну, що нам загрожує, а ти?

За дверима кабінету задзвенів дзвоник, і всі аж підскочили. Гаррі геть забув, що вони в замку. Йому здавалося, що він і справді опинився в лісі. Ошелешені учні почали виходити з класу.

Гаррі й Рон подалися було за ними, але Фіренце покликав:

— Гаррі Поттере, підійди на одне слово.

Гаррі озирнувся. Кентавр підступив до нього ближче. Рон завагався.

— Ти теж можеш лишитися, — сказав йому Фіренце. — Тільки зачини, будь ласка, двері.

Рон поспішив виконати прохання.

— Гаррі Поттере, ти Геґрідів друг, так? — запитав кентавр.

— Так, — підтвердив Гаррі.

— То попередь його від мого імені. Його намагання марні. Краще йому від них відмовитися.

— Його намагання марні? — нерозуміюче перепитав Гаррі.

— І йому краще від них відмовитися, — кивнув головою Фіренце. — Я міг би й сам попередити Геґріда, але ж мене вигнали… з мого боку було б нерозумно з’являтися зараз біля лісу… Геґрід має достатньо неприємностей і без протистояння з кентаврами.

— А… що саме намагається зробити Геґрід? — нервово поцікавився Гаррі.

Фіренце незворушно дивився на Гаррі.

— Геґрід нещодавно зробив мені велику послугу, — сказав він, — і вже віддавна заслужив мою пошану за турботу, що її виявляє до всіх живих істот. Я не зраджу його таємниці. Але він має схаменутися. Його намагання марні. Перекажи йому це, Гаррі Поттере. Щасти тобі.

Радість, що її відчував Гаррі після виходу інтерв’ю в «Базікалі», давно вже забулася. Хмарний березень змінився дощовим квітнем, а його життя знову нагадувало нескінченний ланцюжок тривог і неприємностей.

Амбридж продовжувала сидіти на всіх уроках догляду за магічними істотами, тому передати Геґрідові попередження Фіренце було дуже важко. Нарешті Гаррі спромігся це зробити, коли одного дня прикинувся, ніби загубив підручник «Фантастичні звірі і де їх знайти» і через те після уроку мусив повернутися до класу. Коли він переказав кентаврові слова, Геґрід якусь мить приголомшено дивився на нього своїми запухлими підбитими очима. Тоді якось опанував себе.

— Файний він, Фіренце, — хрипко сказав Геґрід, — але не відає, шо си говорит. Мої намагання якраз успішні.

— Геґріде, що ти затіяв? — стурбовано запитав Гаррі. — Будь обережний! Амбридж уже звільнила Трелоні, а вона ж тільки входить у смак. Якщо ти робиш щось таке, чого не варто робити, то вона тебе…

— Є речі, важливіші за посаду, — заперечив Геґрід, хоч руки його затремтіли, і миска, повна кнарлового посліду, бухнулася на підлогу. — Не журися за мене, Гаррі, займайся своїми справами і будь чемним хлопчиком.

Геґрід почав збирати розкиданий по підлозі послід, тож Гаррі нічого не лишалося, як пригнічено поплентатися до замку.

Тим часом іспити для отримання СОВ невблаганно наближалися, про що не забували постійно нагадувати вчителі й Герміона. Усі п’ятикласники більше чи менше, але страждали від стресу. Анна Ебот перша отримала від мадам Помфрі заспокійливу настоянку після того як на гербалогії розридалася, заявляючи крізь сльози, що вона дуже тупа й не складе іспитів, і хоче негайно покинути школу.

Якби не зібрання ДА, Гаррі вважав би, що він дуже нещасний. Іноді йому здавалося, що він живе лише заради годин, проведених у кімнаті на вимогу за непростою працею, яка, одначе, приносила велике задоволення, адже коли він гордо поглядав на членів ДА, то бачив, яких великих успіхів вони досягли. Іноді Гаррі аж не терпілося побачити реакцію Амбридж, коли всі члени ДА іспити із захисту від темних мистецтв для отримання СОВ складуть на «відмінно».

Нарешті вони почали працювати над патронусами, чого всі вже давно й нетерпляче чекали, хоч Гаррі не втомлювався нагадувати, що вичаклувати патронуса в яскраво освітленій кімнаті, коли їм ніхто не загрожує, незмірно легше, ніж зробити те саме, коли на тебе насувається, скажімо, дементор.

— Ой, та не псуй нам задоволення, — безтурботно сказала Чо під час їхнього останнього заняття перед Великоднем, дивлячись, як по кімнаті на вимогу пливе її сріблястий патронус-лебідь. — Вони такі гарненькі!

— Їхнє завдання не бути гарненькими, а захищати, — терпляче пояснював Гаррі. — Нам потрібен якийсь ховчик. Я навчився саме так — мусив вичакловувати патронуса, коли ховчик прикидався дементором…

— Але ж це буде страшно! — вигукнула Лаванда, вистрілюючи з чарівної палички хмарки сріблястої пари. — І в мене… все одно… не виходить! — сердито додала вона.

Невілові теж не вдавався патронус. Він зосереджено морщив лоба, але з його палички вилітали тільки невиразні клаптики сріблястого диму.

— А ти думай про щось радісне, — нагадав йому Гаррі.

— Та я намагаюся, — згорьовано пробелькотів Невіл, так стараючись, що його кругле обличчя аж блищало від поту.

— Гаррі, здається, мені вдалося! — закричав Шеймус, що вперше прийшов на зібрання ДА. Привів його Дін. — Дивися… ой… щезло… але це було щось волохате, Гаррі!

Герміонин патронус, лискуча срібна видра, вистрибував довкола неї.

— Гарні вони, правда? — ніжно поглядала вона на нього.

Двері кімнати на вимогу відчинилися й знову зачинилися. Гаррі озирнувся, але нікого не побачив. Минуло кілька секунд, перш ніж він усвідомив, що учні біля дверей принишкли. Наступної миті відчув, як хтось смикає його за мантію біля колін. Подивився вниз і з превеликим подивом побачив ельфа-домовика Добі, що поглядав на нього з-під своїх восьми вовняних шапочок.

— Здоров, Добі! — привітався Гаррі. — Ти чого… що сталося?

Ельфові очі перелякано округлилися, й він затремтів. Члени ДА, що стояли біля Гаррі, замовкли. Всі дивилися на Добі. Ті кілька патронусів, що їх вичаклували учні, розвіялись на срібну імлу, і в кімнаті стало ще темніше, ніж було.

— Гаррі Поттере, паничу… — пропищав ельф, тремтячи з голови до ніг. — Гаррі Поттере, паничу… Добі прийшов вас попередити… хоч ельфам-домовикам наказали мовчати…

Добі з розгону вгатився головою об стіну. Гаррі, вже знайомий з його методами самопокарання, хотів було його втримати, але Добі відлетів від стіни, мов м’ячик, бо вісім шапочок подіяли як амортизатори. Герміона й деякі інші дівчата злякано й співчутливо зойкнули.

— Та що сталося, Добі? — допитувався Гаррі, хапаючи крихітну ельфову ручку і втримуючи його від дальших намагань покалічитися.

— Гаррі Поттере… вона… вона…

Добі щосили луснув себе по носі вільним кулачком. Гаррі схопив його й за цю руку.

— Хто «вона», Добі?

Але він уже здогадувався, бо тільки одна «вона» могла викликати в Добі такий жах. Ельф глянув на нього перекошеними очима й беззвучно поворушив губами.

— Амбридж? — перепитав наляканий Гаррі.

Добі кивнув, а тоді спробував буцнутися головою об Гарріні коліна. Гаррі втримував його віддалеки.

— То що там з нею? Добі… вона ж не довідалася про це… про нас… про ДА?

Та відповідь він прочитав на приголомшеному личку Добі. Гаррі міцно тримав його за руки, тож ельф хотів хвицнути себе ногою і впав на підлогу.

— Вона йде сюди? — тихенько спитав Гаррі.

Добі аж завив і почав щосили гупати босими ногами по підлозі.

— Так, Гаррі Поттере, так!

Гаррі випростався й озирнувся на непорушних переляканих учнів, що дивилися на очманілого ельфа.

— ЧОГО ЧЕКАЄТЕ? — загорлав Гаррі. — ТІКАЙТЕ!

Усі негайно кинулися до виходу, створивши там «малу купу», і почали, мов кулі, вилітали з кімнати. Гаррі чув, як вони бігли коридором і сподівався, що їм вистачить глузду не мчати зразу до спалень. До дев’ятої години ще лишалося десять хвилин. Якби ж то вони сховалися в бібліотеці чи в соварні, адже так було значно ближче…

— Гаррі, мерщій! — заверещала Герміона десь зсередини юрби, що проштовхувалася до дверей.

Гаррі схопив Добі, що й далі намагався покалічитись, і побіг з ним до виходу.

— Добі… це наказ… повертайся на кухню до інших ельфів, і якщо вона питатиме, чи ти мене попередив, збреши їй і скажи, що ні! — звелів Гаррі. — І ще я забороняю тобі калічитися! — додав він, відпустивши ельфа після того, як нарешті переступив поріг і грюкнув за собою дверима.

— Дякую вам, Гаррі Поттере! — пропищав Добі й кинувся тікати. Гаррі глянув ліворуч і праворуч. Усі так швидко тікали, що він лише встиг помітити, як у кінці коридору майнули й зникли чиїсь підошви. Кинувся бігти направо. Там був хлопчачий туалет, він міг би вдати, що весь цей час просидів там. Тільки б добігти…

— О-О-ОЙ!

Він через щось перечепився і з розгону полетів додолу, проїхавши на животі мало не два метри. Ззаду почувся чийсь регіт. Гаррі перевернувся на спину й побачив Мелфоя, що ховався в ніші за бридкою вазою у формі дракона.

— Замовляння-спотикання, Поттере! — крикнув той. — Пані професорко… ПАНІ ПРОФЕСОРКО! Я одного впіймав!

З-за рогу вискочила Амбридж. Вона захекалась, але задоволено всміхалася.

— Це він! — радісно вигукнула професорка, побачивши на підлозі Гаррі. — Чудово, Драко, чудово, ой, дуже добре… п’ятдесят очок Слизерину! Зараз я ним займуся… вставай, Поттере!

Гаррі звівся на ноги, люто зиркаючи на них. Він ще ніколи не бачив такої щасливої Амбриджки. Вона міцно схопила його за руку й усміхнено повернулася до Мелфоя.

— Драко, біжи й спробуй упіймати ще когось, — звеліла вона. — Скажи іншим, хай обшукають бібліотеку… чи є там хтось захеканий… перевірте туалети… міс Паркінсон нехай зайде в дівчачий… а ти, Поттере, — додала вона неймовірно шовковим, але погрозливим голосом, коли Мелфой побіг, — підеш зі мною до кабінету директора.

За кілька хвилин вони вже були біля кам’яного гаргуйля. Гаррі тривожно думав, чи впіймали ще когось. Згадав про Рона… місіс Візлі його приб’є… а що буде з Герміоною, якщо її виключать до того, як вона отримає СОВи. Для Шеймуса це взагалі було перше зібрання… а Невіл уже досяг таких успіхів…

— Свистобджілка, — проспівала Амбридж. Кам’яне одоробло відскочило вбік, стіна за ним розійшлася, й вони піднялися рухомими кам’яними сходами нагору. Перед полірованими дверима з ручкою-кільцем у формі грифона Амбридж навіть не зупинилася, щоб постукати, а відразу ввірвалася, міцно тримаючи Гаррі.

У кабінеті було повно людей. Дамблдор сидів за столом зі спокійним обличчям, стуливши докупи пучки своїх довжелезних пальців. Професорка Макґонеґел виструнчилася біля нього, обличчя її було напружене. Міністр магії Корнеліус Фадж навшпиньки похитувався біля каміна, помітно вдоволений ситуацією. Обабіч дверей стояли, наче вартові, Кінґслі Шеклболт і ще якийсь суворий чаклун з коротесеньким цупким волоссям, якого Гаррі не впізнав, а під стіною вгадувалася веснянкувата, прикрашена окулярами мармиза Персі Візлі. Він уже радісно наготував перо й великий сувій пергаменту.

Портрети старих директорів і директорок сьогодні не прикидалися, що сплять. Усі вони стурбовано спостерігали за тим, що відбувалося. Коли зайшов Гаррі, дехто перестрибнув у сусідні рами і щось шепотів колегам на вухо.

Коли двері за спиною зачинилися, Гаррі вивільнився з рук Амбридж. Корнеліус Фадж витріщився на нього з лиховісною втіхою на лиці.

— Ну, — сказав він. — Ну-ну-ну…

Гаррі спромігся відповісти йому якнайлютішим поглядом. Серце гарячково калатало у нього в грудях, але розум був на диво чистий і холодний.

— Він вертався до ґрифіндорської вежі, — повідомила Амбридж. Її голос був до непристойності збуджений, просякнутий тією ж бездушною втіхою, що й тоді, коли вона у вестибюлі спостерігала за істерикою бідолашної професорки Трелоні. — Його впіймав юний Мелфой.

— Справді? — схвально відгукнувся Фадж. — Треба не забути подякувати Луціусу. Ну, Поттере… сподіваюся, ти знаєш, чого тут опинився?

Гаррі мав чіткий намір зухвало відповісти «так». Він уже розкрив рота й почав вимовляти це слово, коли раптом побачив Дамблдорове обличчя. Дамблдор не дивився на Гаррі… його очі втупилися в якусь точку над його плечем… але коли Гаррі на нього глянув, той ледь помітно похитав головою.

Гаррі на ходу змінив рішення.

— Та… ні.

— Перепрошую? — не зрозумів Фадж.

— Ні, — твердо заперечив Гаррі.

— Ти не знаєш, чого ти тут?

— Ні, не знаю, — повторив Гаррі.

Фадж недовірливо перевів погляд з Гаррі на професорку Амбридж. Гаррі скористався їхньою секундною неувагою, щоб іще раз зиркнути на Дамблдора, а той, дивлячись на килим, непомітно кивнув головою і ще непомітніше підморгнув.

— То ти й гадки не маєш, — саркастично проказав Фадж, — чому професорка Амбридж привела тебе до цього кабінету? Ти навіть не вважаєш, що порушив якісь шкільні правила?

— Шкільні правила? — перепитав Гаррі. — Ні.

— Або міністерські постанови, — уточнив Фадж.

— Не розумію, про що ви кажете, — відказав Гаррі.

Його серце й досі несамовито калатало. Було варто брехати Фаджеві хоч би для того щоб бачити, як у міністра підвищувався тиск, але Гаррі навіть не уявляв, як врешті викрутитися з халепи. Якщо хтось доніс Амбриджці про ДА, то йому як керівникові можна відразу пакувати валізи.

— То це, виявляється, для тебе новина, — сказав Фадж хрипким від злості голосом, — що в школі розкрито нелегальну учнівську організацію?

— Так, новина, — Гаррі непереконливо зобразив на обличчі невинність.

— Гадаю, пане міністре, — пролунав шовковий голос Амбридж, — ми досягнемо більше, якщо я покличу нашого інформатора.

— Так, так, авжеж, — погодився Фадж, а коли Амбридж вийшла з кабінету, він лиховісно глянув на Дамблдора. — Нема нічого кращого, ніж хороший свідок. Правду кажу, Дамблдоре?

— Справді нічого, Корнеліусе, — серйозно відповів Дамблдор і легенько вклонився.

Кілька хвилин усі чекали, не дивлячись одне на одного, а тоді Гаррі почув, як за спиною відчинилися двері й до кабінету увійшла Амбридж, тримаючи за плече кучеряву приятельку Чо Марієтту. Та затуляла обличчя долонями.

— Не бійся, люба, нема нічого страшного, — м’яко мовила професорка Амбридж, поплескуючи її по спині, — уже все гаразд. Ти правильно вчинила. Пан міністр тобою дуже задоволений. Він скаже твоїй матері, яка ти хороша дівчинка. Марієттина мати, пане міністре, — додала вона, дивлячись на Фаджа, — це мадам Еджком з відділу магічного транспортування, управління мережі порошку флу… вона допомогла нам контролювати гоґвортські каміни, якщо пригадуєте.

— Чудово, просто чудово! — захоплено вигукнув Фадж. — Яблучко від яблуні далеко не падає! Ну, дівчино, підведи очі, не соромся, а ми послухаємо, що ти нам… а хай йому гаргуйлець!

Марієтта підняла голову, і Фадж приголомшено відсахнувся, трохи не впавши у камін. Вилаявся і почав топтати ногами край свого плаща, з якого вже курився димок. Марієтта завила й натягла комір мантії по самі очі, але всі встигли побачити, що обличчя її жахливо спотворене фіолетовими гнійниками. Прищі обсипали їй ніс і щоки, складаючись у слово «ЯБЕДА».

— Не звертай увагу на прищики, люба, — нетерпляче підганяла її Амбридж, — забери від рота мантію і скажи панові міністру…

Але Марієтта знову здушено завила й несамовито замахала головою.

— Ну, нехай, дурне дівчисько, я сама йому скажу, — проскрипіла Амбридж. Знову огидно всміхнулася й почала: — Отже, пане міністре, сьогодні після вечері міс Еджком прийшла до мого кабінету і сказала, що хоче мені щось повідомити. Порадила мені піти до таємної кімнати на восьмому поверсі, яку іноді називають «кімната на вимогу» — мовляв, я там знайду те, що мене зацікавить. Я її розпитала, й вона зізналася, що там має відбутися певна зустріч. На жаль, тієї ж миті почали діяти оці чари, — вона махнула рукою на Марієттине обличчя, — і коли дівчина побачила себе в дзеркалі, то страшенно засмутилася й нічого більше не змогла сказати.

— Он воно як, — глянув Фадж на Марієтту, як йому, мабуть, здалося, лагідним і батьківським поглядом. — З твого боку було дуже відважно, моя люба, прийти й розповісти все професорці Амбридж. Ти вчинила дуже добре. А зараз розкажи нам, що було на тій зустрічі? З якою метою вона відбулася? Хто там був?

Але Марієтта нічого не сказала. Вона знову захитала головою, дивлячись на всіх розширеними переляканими очима.

— Чи не можна позбутися цього закляття? — нетерпляче спитав у Амбридж Фадж, вказуючи на Марієттине лице. — Щоб вона змогла нарешті нормально говорити?

— Я ще не знайшла протизакляття, — неохоче визнала Амбридж, а Гаррі відчув гордість за Герміонину майстерність. — Але це вже не має значення. Мені досить і того, що вона сказала. Якщо пригадуєте, пане міністре, я вам ще в жовтні надіслала рапорт, що Поттер зустрічався з учнями в «Кабанячій голові», у Гоґсміді…

— А які ви маєте докази? — втрутилася професорка Макґонеґел.

— Мінерво, я маю свідчення Віллі Відершина, який тоді був у шинку. Він, щоправда, був увесь перебинтований, але це нітрохи не вплинуло на його слух, — самовдоволено повідомила Амбридж. — Він чув кожнісіньке слово, вимовлене Поттером, і відразу поспішив до школи, щоб скласти свої свідчення…

— То он чому його не засудили за відригуючі туалети! — підняла брови професорка Макґонеґел. — Дуже цікаві деталі про механізми нашої судової системи!

— Відверта корупція! — заревів портрет огрядного червононосого чарівника на стіні за Дамблдоровим столом. — За моєї пам’яті міністерство не йшло на угоди з дрібними злочинцями! Такого ніколи не було!

— Дякую, Фортеск’ю, ми все зрозуміли, — м’яко озвався Дамблдор.

— Метою Поттерової зустрічі з учнями, — вела далі професорка Амбридж, — було переконати їх долучитися до нелегального товариства, де мали б вивчати закляття й замовляння, визнані міністерством невідповідними для шкільного віку…

— Гадаю, Долорес, що тут ти помиляєшся, — спокійно урвав професорку Дамблдор, поглядаючи на неї поверх окулярів-півмісяців, що висіли на його гачкуватому носі.

Гаррі подивився на нього. Він не уявляв, яким чином Дамблдор може йому допомогти. Якщо Віллі Відершин у «Кабанячій голові» й справді чув кожне його слово, то порятунку просто не існувало.

— Ого! — вигукнув Фадж, знову погойдуючись на пальцях. — Ану, послухаймо найновішу історію — вигадану, щоб витягти з халепи Поттера! Кажи, Дамблдоре… що, невже Віллі Відершин нам набрехав? Чи, може, в той день у «Кабанячій голові» був Поттерів двійник? Або ти знову нам розповідатимеш про зворотний час, воскреслих мертвяків та невидимих дементорів?

Персі Візлі щиро розреготався.

— Дуже добре, пане міністре, просто чудово!

Гаррі хотілося хвицьнути його ногою. Але тут він, на превеликий подив, побачив, що Дамблдор теж легенько всміхається.

— Корнеліусе, я не заперечую… як, думаю, не заперечує й Гаррі… що він того дня справді був у «Кабанячій голові» й намагався набрати учнів у групу захисту від темних мистецтв. Я тільки звертаю увагу Долорес на те, що вона помиляється, вважаючи, ніби створення такої групи було в той час незаконне. Якщо ви пригадуєте, міністерська постанова про заборону учнівських товариств з’явилася аж через два дні після зустрічі в Гоґсміді, тож у «Кабанячій голові» він не порушував ніяких правил.

Персі мав такий вигляд, ніби його чимось важким стукнули по лобі. Фадж перестав гойдатися — у нього відвисла щелепа.

Амбридж отямилася перша.

— Це все чудово, директоре, — солодко всміхнулася вона, — але вже минуло майже півроку після затвердження освітньої постанови номер двадцять чотири. Якщо перша зустріч і не була незаконна, то всі наступні були такими, поза всяким сумнівом.

— Вони були б такі, — Дамблдор з чемною цікавістю розглядав її з-над переплетених пальців, — якби відбувалися після набрання цією постановою чинності. Чи є у вас хоч якісь підтвердження, що ці зустрічі таки відбувалися?

Поки Дамблдор говорив, Гаррі почув за спиною якесь шелестіння. Йому здалося, що Кінґслі щось прошепотів, а також ніби відчув, як його легенько щось чиркнуло збоку, ніби подув вітерцю або доторк пташиних крилець. Та глянувши вниз, він нічого такого не побачив.

— Підтвердження? — перепитала Амбридж зі своєю гидкою ропушачою усмішкою. — Ви що, Дамблдоре, не чули? А що ж, на вашу думку, тут робить міс Еджком?

— О, то вона нам може розповісти про зустрічі за минулі півроку? — здивовано підняв брови Дамблдор. — Бо мені здалося, що вона повідомила тільки про сьогоднішню зустріч.

— Міс Еджком, — негайно звернулася до дівчини Амбридж, — скажіть нам, чи давно вже відбуваються ці зустрічі. Можете просто ствердно кивнути головою або заперечливо нею похитати. Я впевнена, що від цього прищів у вас не побільшає. Чи за минулі півроку зустрічі відбувалися регулярно?

У Гаррі всередині ніби щось обірвалося. Це кінець, цих незаперечних свідчень не спростує навіть Дамблдор.

— Кивніть або похитайте головою, — вмовляла Марієтту Амбридж, — давайте, скоріше, це на ваше закляття не вплине.

Усі в кімнаті дивилися на Марієтту. Її обличчя було приховане мантією та кучерявим волоссям. Визирали тільки очі. Може, то відсвічував вогонь з каміна, але її очі здалися йому напрочуд порожніми. І тут — на превеликий подив Гаррі — Марієтта заперечливо похитала головою.

Амбридж миттю зиркнула на Фаджа, а тоді знову на Марієтту.

— Ви, мабуть, не зрозуміли запитання, моя люба? Я хочу знати, чи за минулі шість місяців ви відвідували ці зібрання? Відвідували, правда ж?

І знову Марієтта похитала головою.

— Що ви маєте на увазі? — почала дратуватися Амбридж.

— Мені здається, що тут усе цілком ясно, — втрутилася професорка Макґонеґел, — за минулі півроку ніяких таємних зустрічей не було. Це так, міс Еджком?

Марієтта ствердно кивнула.

— Але ж сьогодні зустріч була! — розлючено крикнула Амбридж. — Зустріч відбулася, міс Еджком, у кімнаті на вимогу, ви ж мені самі про це казали! А керував нею Поттер, він це все й організував, Поттер… та чого ти хитаєш головою, дівчисько?!

— Зазвичай, коли хтось заперечливо хитає головою, — спокійно пояснила Макґонеґел, — то це означає відповідь «ні». Отож, якщо міс Еджком не використовує якоїсь невідомої нам мови знаків…

Професорка Амбридж ухопила Марієтту, підтягла до себе й почала трусити, мов грушу. Дамблдор миттю зірвався на ноги й підняв чарівну паличку. Кінґслі кинувся вперед, і Амбридж відсахнулася від Марієтти, замахавши руками, ніби їх щось обпекло.

— Я не дозволю тобі, Долорес, давати волю рукам з моїми учнями, — вперше за весь час розгнівався Дамблдор.

— Заспокойтеся, мадам Амбридж, — порадив глибоким неквапливим голосом Кінґслі. — Вам зараз не варто встрявати в халепу.

— Ні, — глянула Амбридж на Кінґслі, що навис над нею. — Тобто так… твоя правда, Шеклболт… я… я втратила самовладання.

Марієтта завмерла на тому місці, де її відпустила Амбридж. Її, здається, анітрохи не потурбував раптовий напад інквізиторки. Вона так само натягувала мантію аж по самісінькі дивно порожні очі й дивилася кудись перед собою.

У Гаррі в голові раптом сяйнула підозра, пов’язана з шепотінням Кінґслі і з тим, що його потім щось легесенько чиркнуло збоку.

— Долорес, — сказав Фадж, намагаючись вирішити питання раз і назавжди, — сьогоднішнє зібрання… те, що точно відбулося, як нам відомо…

— Так, — трохи оговталася Амбридж, — так… отже, міс Еджком поінформувала мене, і я в супроводі кількох надійних учнів негайно піднялася на восьмий поверх, щоб на гарячому впіймати учасників зборища. Здається, однак, що їх попередили про мій прихід, бо коли ми вийшли на восьмий поверх, вони розбігалися хто куди. Та це вже не має значення. Ось у мене всі їхні прізвища. Міс Паркінсон на моє прохання обшукала кімнату на вимогу, щоб перевірити, чи нічого там не залишилося. Нам були потрібні докази, й кімната нам їх надала.

І Гаррі з жахом побачив, як вона витягла з кишені список прізвищ, той, що висів на стіні кімнати на вимогу, й передала його Фаджеві.

— Варто було мені побачити в списку прізвище Поттера як я зрозуміла, з чим ми маємо справу, — м’яко проказала вона.

— Чудово, — зрадів Фадж, а на його обличчі з’явилася усмішка, — чудово, Долорес. І… а грім би його побив…

Він поглянув на Дамблдора, що й далі стояв біля Марієтти, тримаючи в руках чарівну паличку.

— Бач, як вони себе назвали? — неголосно сказав Фадж. — Дамблдорова армія.

Дамблдор простяг руку і взяв у Фаджа аркуш пергаменту. Він подивився на назву, що її Герміона нашкрябала там кілька місяців тому, і якусь мить мовчав. А тоді всміхнувся й підвів голову.

— Ну, я програв, — тільки й сказав він. — Тобі потрібне моє письмове зізнання, Корнеліусе… чи вистачить заяви в присутності свідків?

Гаррі бачив, як перезирнулися Макґонеґел і Кінґслі. На їхніх обличчях був переляк. Він не розумів, що відбувається, і Фадж, очевидно, теж.

— Заяви? — поволі вимовив Фадж. — Що… я не…

— Дамблдорова армія, Корнеліусе, — усміхнений Дамблдор помахав Фаджеві перед обличчям списком прізвищ. — Не Поттерова, а Дамблдорова армія.

— Але… але…

До Фаджа раптом дійшло. Він з жахом відсахнувся, зойкнув і знову відскочив від вогню.

— Ти? — просичав він, знову топчучи тліючий плащ.

— Саме так, — люб’язно відповів Дамблдор.

— Ти це організував?

— Я, — підтвердив Дамблдор.

— Ти набрав учнів до… до своєї армії?

— Сьогодні мало відбутися перше зібрання, — кивнув головою Дамблдор. — Тільки для того, щоб побачити, чи захочуть вони до мене долучитися. Тепер я розумію, що міс Еджком не варто було запрошувати.

Марієтта кивнула. Фадж перевів погляд з неї на Дамблдора і випнув груди.

— То ти затіяв проти мене змову?! — загорлав він.

— Саме так, — бадьоро підтвердив Дамблдор.

— НІ! — вигукнув Гаррі.

Кінґслі застережливо глянув на нього, Макґонеґел грізно розширила очі, але Гаррі раптом збагнув, до чого веде Дамблдор. Цього не можна було допустити.

— Ні… професоре Дамблдоре!..

— Заспокойся, Гаррі, або тобі доведеться вийти з мого кабінету, — спокійно застеріг Дамблдор.

— Так, Поттере, цить! — гаркнув Фадж, який і далі з якоюсь боязкою втіхою дивився на Дамблдора. — Ну-ну-ну… я нині прийшов сюди, сподіваючись вигнати Поттера, а натомість…

— Натомість заарештуєш мене, — усміхнено додав Дамблдор. — Це так, ніби загубив кнатик, а знайшов ґалеон, правда?

— Візлі! — вигукнув Фадж, трусячись від радості, — Візлі, ти все записав? Усе, що він сказав, його зізнання — записав?

— Так, пане міністре, все! — гаряче підтвердив Персі. Він аж носа собі заляпав чорнилом, так поспішав записувати.

— І те, що він намагався зібрати армію для боротьби з міністерством, і що хотів розхитати мої позиції?

— Так, пане міністре, все записав! — задоволено переглянув свої записи Персі.

— Тоді, — аж світився радістю Фадж, — зніми з цих записів копію, Візлі, й негайно вишли її в «Щоденний віщун». Якщо відправити швидкісною совою, то матеріал з’явиться в ранковому випуску!

Персі вилетів з кабінету, грюкнувши дверима, а Фадж знову повернувся до Дамблдора:

— Зараз тебе переправлять у міністерство, де висунуть офіційні звинувачення, а потім ти чекатимеш суду в Азкабані!

— Так, — лагідно підтвердив Дамблдор. — Але ми можемо наштовхнутися на невеличку перешкоду.

— На яку перешкоду? — перепитав Фадж. Голос його й далі радісно дзвенів. — Не бачу ніяких перешкод, Дамблдоре!

— А я, — вибачливим тоном сказав Дамблдор, — на жаль, бачу.

— Справді?

— Здається, ти в полоні хибної думки, ніби я збираюся… як би це краще сказати?.. мирно здатися. Та я тобі, Корнеліусе, мирно не здамся. Я не маю наміру сідати в Азкабан. Я міг би, зрозуміло, звідти втекти… але навіщо гаяти час? Крім того, якщо чесно, в мене безліч справ.

Обличчя Амбридж поволі багровіло. Здавалося, ніби їй у горлянку заливають окріп. Фадж дивився на Дамблдора з дурнуватим виразом, ніби йому щойно завдали несподіваного удару і він досі не може оговтатися. Видушив з себе якийсь здавлений звук, а тоді озирнувся на Кінґслі та на чоловіка з коротким сивим волоссям, що досі, єдиний у кімнаті, не зронив ані слова. Цей чоловік заспокійливо кивнув Фаджеві і ступив від стіни крок уперед. Гаррі побачив, як його рука, ніби між іншим, потяглася до кишені.

— Не роби дурниць, Доліш, — лагідно попередив Дамблдор. — Я знаю, що ти чудовий аврор… пам’ятаю, як ти склав на «відмінно» всі свої НОЧІ… але, якщо ти спробуєш… е-е… взяти мене силою, то я тебе покалічу.

Чоловік, якого звали Доліш, дурнувато закліпав. Знову зиркнув на Фаджа, сподіваючись отримати підказку, що ж йому робити далі.

— Отже, Дамблдоре, — глузливо всміхнувся Фадж, опановуючи себе, — ти хочеш сам-один чинити опір Долішу, Шеклболту, Долорес і мені?

— Ні, Мерлінова борода, — усміхнувся Дамблдор, — хіба що у вас вистачить дурості мене до цього змусити.

— Він буде не сам! — вигукнула професорка Макґонеґел, сягаючи рукою в кишеню мантії.

— Сам, Мінерво, сам! — різко заперечив їй Дамблдор. — Ти будеш потрібна Гоґвортсу!

— Годі з мене! — гаркнув Фадж, витягаючи чарівну паличку. — Доліш! Шеклболт! Узяти його!

Кабінет осяяв срібний спалах. Пролунав мовби постріл з рушниці, і підлога затряслася. Чиясь рука схопила Гаррі за комір і повалила на підлогу саме тоді, як блиснув ще один спалах. Деякі портрети закричали, Фоукс вереснув, а вгору здійнялася хмара пилюки. Гаррі закашлявся, а тоді побачив, як просто перед ним гепнулася на підлогу чиясь темна постать. Почувся вереск, глухий удар, хтось крикнув «Ні!», пізніше пролунав дзвін розбитого скла, шалене шаркання ніг, стогін і… тиша.

Гаррі спробував вивільнитися від того, хто притискав його до підлоги, й побачив, що то була професорка Макґонеґел. Це вона повалила їх з Марієттою додолу, рятуючи від ушкоджень. Пилюка поволі осідала на них згори. Трохи задихаючись, Гаррі побачив, як до нього наближається висока постать.

— З вами все гаразд? — спитав Дамблдор.

— Так! — відповіла професорка Макґонеґел, устаючи й підводячи Гаррі та Марієтту.

Пилюка осіла. Стало видно, що сталося з кабінетом. Дамблдорів стіл лежав перекинутий, усі тонконогі столики теж поперекидалися, срібне приладдя з них порозліталося на друзки. Фадж, Амбридж, Кінґслі й Доліш нерухомо лежали на підлозі. Фенікс Фоукс кружляв над ними, м’яко виспівуючи.

— На жаль, я мусив заклясти й Кінґслі, бо інакше це було б підозріло, — неголосно пояснив Дамблдор. — Він дуже швидко на все реагував, миттю видозмінив цій Еджком пам’ять, коли всі відвернулися… подякуєш йому від мого імені, Мінерво, добре?.. Незабаром усі очуняють і найкраще буде, якщо вони не знатимуть, що ми встигли побалакати… поводься так, ніби все сталося щойно, а їх просто збило з ніг… вони нічого не пам’ятатимуть…

— А ти, Дамблдоре, де дінешся? — прошепотіла професорка Макґонеґел. — Сховаєшся на площі Ґримо?

— Та ні, — похмуро всміхнувся Дамблдор, — я не збираюся відсиджуватись у схованці. Фадж скоро пошкодує, що вигнав мене з Гоґвортсу, це я тобі обіцяю.

— Пане професоре… — звернувся до Дамблдора Гаррі.

Він не знав з чого починати — з того, як йому прикро, що він організував ДА і призвів до такої халепи, чи з того, як йому боляче, що Дамблдор кидає Гоґвортс, щоб урятувати його від виключення? Але Дамблдор урвав його, перш ніж Гаррі встиг вимовити хоч слово.

— Слухай мене, Гаррі, — наполегливо сказав він. — Ти повинен старанно вивчати блокологію. Ти мене зрозумів? Виконуй усе, що тобі наказує Снейп, і тренуйся щовечора, перед тим як засинаєш, щоб перекривати доступ у мозок поганим снам… дуже скоро ти збагнеш, навіщо це робиться, але пообіцяй мені…

Заворушився чоловік, котрого звали Доліш. Дамблдор схопив Гаррі за руку.

— Пам’ятай… перекривай доступ до мозку…

Але щойно Дамблдорові пальці торкнулися Гаррі, як шрам у нього на чолі пронизало болем, і він знову відчув це жахливе зміїне прагнення напасти на Дамблдора, вкусити його, поранити…

— …ти все збагнеш, — прошепотів Дамблдор.

Фоукс, що кружляв по кабінету, опустився нижче. Дамблдор відпустив Гаррі й ухопився рукою за довгий золотистий феніксів хвіст. Спалахнув вогонь, і вони зникли.

— Де він? — заволав Фадж, устаючи з підлоги. — Де він?

— Не знаю! — вигукнув Кінґслі, теж зриваючись на ноги.

— Він же не міг роз’явитися! — крикнула Амбридж. — На території школи не можна…

— Сходи! — гаркнув Доліш, метнувся до дверей, відчинив їх навстіж і вибіг, а за ним побігли Кінґслі та Амбридж. Фадж завагався, а тоді поволі звівся на ноги, обтрушуючи з мантії пил. Запала довга й напружена мовчанка.

— Ну, Мінерво, — промовив гидким голосом Фадж, розгладжуючи подертий рукав, — думаю, твоєму другові Дамблдору настав кінець.

— Ти так гадаєш? — презирливо озвалася професорка Макґонеґел.

Але Фадж її, здавалося, й не чув. Він оглянув розгромлений кабінет. Деякі портрети на нього засичали, а один чи два навіть показали рукою непристойні жести.

— Відведи краще тих двох спати, — зневажливо кивнув він на Гаррі з Марієттою.

Професорка Макґонеґел нічого не відповіла, але повела Гаррі й Марієтту до дверей. Коли двері зачинилися в Гаррі за спиною, він іще встиг почути голос Фінеаса Ніґелуса.

— Знаєте, міністре, я багато в чому не погоджуюся з Дамблдором… але, визнайте — він усе робить стильно…